Хімічна промисловість в України скачать бесплатно на Диплом IQ

Зміст

1. Основна інформація про хімічну промисловість України 2

2. Гірська хімія 3

3. Основна хімія 4

4. Хімія органічного синтезу 5

5. Хімічні центри і вузли 7

6. Перспективи розвитку 9

1. Основна інформація про хімічну промисловість України

Хімічна промисловість відрізняється від більшості інших галузей можливістю створювати нові матеріали з певними властивостями, що зажадалося в космічній техніці і будівництві, фармацевтичній,
харчовій і легкій промисловості України.

Розвиток хімічної промисловості в окремому районі країни зумовлюється трьома основними чинниками – природним, економічним і соціальним. Характер спеціалізації хімічної промисловості і
розміщення її підприємств в Україні залежать від наявності сировини, необхідності повної переробки відходів інших галузей господарства, відносно близького розташування споживача продукції хімічних
підприємств і наявності кваліфікованої робочої сили.

Сировиною для хімічної промисловості є камяне і буре вугілля, нафта, камяна і калійна солі, фосфоріти, мів, вапняки, сірка і деякі інші. Крім того, в хімічній промисловості використовуються
відходи чорної і кольорової металургії, харчової і лісопереробляючої промисловості.

Окремі види продукції хімічної промисловості України (азотні і калійні добрива, сірка, синтетичні фарбники, кальцинована сода, бром, титанові білила, окремі продукти органічного синтезу)
експортуються в інші країни.

Хімічна промисловість складається з декількох галузей: гірська хімія (видобуток сировини), основна хімія (виробництво мінеральних добрив, неорганічних кислот і соди) і хімія органічного синтезу
(виробництво полімерних матеріалів).

Гірничо-хімічні корисні копалини України, млн. т

Назва корисної копалини

Кількість родовищ

Запаси, 2005 р.

Відкрито

Розробляється

Апатит

1955,1

Барит

2,5

Бром

0,2

Сапоніт

29,6

Карбонатна сировина для:

вапнування кислих грунтів

88,9

кормових добавок

6,6

цукровій промисловості

334,5

Мів для виробництва соду

72,3

Сіль калійна

2350,6

Сіль кухонна

16674,1

Сіль магнієва

87,1

Сірка

525,9

Сировина для фарб

11,3

Фосфоріл

300,0

Фтор

905,2

2. Гірська хімія

Коксохімічне виробництво – одна з найбільш розвинених областей хімічної промисловості, що базується на потребах чорної металургії Донбасу і Придніпровя.

Підприємства гірської хімії розміщуються в районах видобутку корисних копалин, використовуваних як хімічна сировина. Сірку добувають в Новому Роздоле (Львівська область), камяну сіль – в
Словянську, Артемівське (Донецька область), в Солотвіно (Закарпатська область) і в північній рівнинній частині Автономної Республіки Криму, а поклади калійної солі розробляють в Калуше
(Івано-Франківська область).

Коксохімічна промисловість – область основної хімії, що вимагає комплексного підходу і що успішно обєднується з металургійним виробництвом. Наприклад, низькокалорійний доменний газ
використовується для обігріву коксових печей, а що утворюється при коксуванні вугілля висококалорійний газ поступає в мартенівські печі для виплавки стали, використовується в прокатному
виробництві і при виробленні азотних добрив. Коксохімічне виробництво служить основою для розвитку великої кількості супутніх і допоміжних підприємств, що переробляють доменні і коксові гази,
феноли, смоли і тому подібне З них виробляють сірчану кислоту, медичні препарати, пестициди і гербіциди, фарбники, пластмаси, мінеральні добрива.

3. Основна хімія

До ведучої області основної хімії належить виробництво мінеральних добрив: азотних, калійних, фосфорних і комбінованих гранульованих. Головними центрами виробництва азотних добрив (аміачна
вода, аміачна селітра, сульфат амонія) є Придніпровя (Дніпродзержинськ і Запоріжжя) і Донбас (Алчевськ, Горлівка, Лісичанськ і Сєверодонецьк), розташовані в районах коксохімічного виробництва.
Друга група підприємств, що виробляють добрива (Черкаси, Рівно і Одеса), знаходяться ближчим до споживача і розміщуються в районах видобутку природного газу або поблизу трас газопроводів.

Україна має значну сировинну базу для виробництва калійних добрив, найбільшими підприємствами по виробництву яких є Калушськоє виробниче обєднання (Івано-Франківська область) і
Стебниковський калійний завод (Львівська область).

Підприємства, що випускають фосфатні добрива, працюють переважно на імпортній сировині (апатіти Кольського півострова та інші) і, рідше, на місцевих фосфоритах. Найбільшими підприємствами
цієї сфери є Вінницький і Костянтинівський хімзаводи, Одеський суперфосфатний завод, Сумське виробниче обєднання “Хімпром” і металургійний завод “Азовсталь”, де з доменних шлаків виготовляють
фосфорні добрива (фосфатшлаки).

Ще одним важливим напрямом основній хімії (ведучим в хімічній промисловості України) є виробництво сірчаної кислоти, що застосовується в багатьох галузях господарства (нафтопереробна,
харчова, текстильна, виробництво мінеральних добрив і ін.). Виробництва сірчаної кислоти мають значну сировинну базу, що складається з самородної сірки передкарпатських родовищ, відходів
коксохімічних і нафтопереробних заводів, сірчистих газів, що утворюються під час виплавки цинку, міді і нікелю.

Із-за високої хімічної активності сірчаної кислоти її досить складно і небезпечно перевозити на далекі відстані, завдяки чому основні виробництва (Костянтинівка, Суми, Рівно, Новий Роздол і
Дніпродзержинськ) територіально тяжіють до споживача.

Виробництво соди зазвичай розміщуються поблизу родовищ кухонної солі і розсолу солоних озер, оскільки ця галузь хімічної промисловості орієнтована на велику кількість сировини. Для того,
щоб виробити одну тонну соди, необхідно витратити по півтори тонни кухонної солі і вапняку, а також близько 1,7 тонни умовного палива.

Основними підприємствами содової промисловості України є виробниче обєднання “Хімпром” в Словянську (Донецька область), крупний содовий завод “Донсода” в Лисичанське (Луганська область) і
підприємство в Красноперекопське (АРКрим), що використовує розсоли озера Сиваш. Кальцинована сода, зокрема, використовується в харчовій промисловості для виробництва скла. Каустична сода,
вироблювана в Калуше (Івано-Франківська область), знайшла своє вживання в текстильній промисловості, миловарінні, при виробництві штучних волокон, глинозему з бокситів і тому подібне.

4. Хімія органічного синтезу

Найбільші лакофарбні заводи розташовані в Дніпропетровську, Одесі, Львові, Кривому Розі, Беріславе (Херсонська область), Чернівцях, Сімферополі, Красноперекопське і інших містах
країни.

Лакофарбна промисловість – область хімії органічного синтезу, що випускає лаки, фарби, оліфу, емалі, розчинники, шпаклювальні і шліфувальні суміші і ін. Сировинна база лакофарбної
промисловості вельми широка (налічує близько 350 найменувань), завдяки чому це виробництво має широкі виробничі звязки з різними галузями господарства України, зокрема нафтопереробною і
нафтохімічною, кольоровою і чорною металургією, лісохімічною, масложировою і ін. У багатьох регіонах країни налічується близько трьох десятків досить крупних підприємств і окремих невеликих
виробництв.

Анілінокрасочна промисловість поставляє фарбники для поліграфічної, шкіряно-взуттєвої, текстильної, харчової і інших галузей господарства України. Найбільшим підприємством цього напряму є
Рубежанський хімкомбінат, розташований в Луганської області.

До хімії органічного синтезу належать виробництва синтетичних смол, пластмас і хімічних волокон, сировинною базою яких є нафта, газ, камяне вугілля, а також кухонна сіль. Зазвичай ці
хімічні підприємства розміщуються в районах видобутку необхідної сировини або в місцях вжитку готової продукції.

Хімічні волокна(хімволокно) дешевше натуральних, мають кращі якості і використовуються в легкій промисловості, виробництві шин і ін.

Продукція хімії органічного синтезу використовується в легкій, харчовій, резиноазбестовій і інших галузях господарства, а його найбільші підприємства розміщені в Донбасі і Придніпровї. У
Запоріжжі виробляють кремній, органічні сполуки, синтетичні смоли і тому подібне, в Дніпродзержинську – полівініл і полістирол, в Сєверодонецьку – вироби з пластмаси і склопластика. Синтетичні
смоли переробляють в плівкових, пластмасових і інші вироби в Калуше, Києві, Одесі і Фастові (Київська область).

Розміщення виробництва хімічних волокон залежить від трьох чинників — наявності паливно-енергетичних, водних і трудових ресурсів. Для виробництва однієї тонни хімволокна вирушає значна
кількість пари, до 5 тис. кубометрів води і 5-20 тис. кВт/год електроенергії. Розрізняють штучні і синтетичні хімічні волокна. Штучні отримують з природних полімерів – переважно з целюлози (до
них відносяться ацетатні, віскозні і мідно-аміачні волокна), а синтетичні волокна (анід, капрон, лавсан, нітрон) виробляють з синтетичних смол.

Таблиця 1. – Виробництво деяких видів продукції хімічної промисловості України, тис. тонн

Вигляд продукції

2003 р.

2006 р.

Кислота сірчана

1133

1493

Сода каустична

160

183

Аміак синтетичний

4775

5147

Добрива азотні мінеральні або хімічні

2470

2566

Добрива калійні мінеральні або хімічні

10,1

8,1

Пластмаси в первинних формах

305

458

Пестициди і інші агрохімічні продукти

1,915

1,685

Волокна хімічні

30,7

35,9

Шини, тис. штук

6594

7093

Найбільші підприємства хімічних волокон і ниток знаходяться в Києві, Черкасах, Чернігові, Житомирі і Сокале (Львівська область). Штучне волокно виробляють в Києві на Дарницькому
шовковому комбінаті, в Черкасах і Сокале, а синтетичне – на Чернігівському обєднанні “Хімволокно” (капронова кордова нитка для виробництва шин).

Нафтохімічна і резиноазбестова промисловість використовує продукцію нафтопереробної і газової промисловості, синтетичний і натуральний каучук. Тому нафтохімічні заводи переважно
розміщуються поряд з нафтопереробними (Бердянськ, Борислав, Кременчук, Херсон). Окремі заводи нафтохімії орієнтуються на споживача, виробляючи синтетичні миючі засоби, замінники харчових
жирів і тому подібне

Резиноазбестова промисловість налічує декілька підприємств різної потужності і асортименту готової продукції. Найбільшим є виробниче обєднання “Днепршина” в Дніпропетровську і виробниче
обєднання шин і резиноазбестових виробів “Росава” в Білій Церкві (Київська область), а деякі види шин випускають в Броварах (Київська область).

Гумотехнічні вироби також випускають підприємства Києва, Лісичанська, Білої Церкви (окремий від “Росави” завод), Сум, Запоріжжя, Одеси, Харкова, Луцька, Донецька, Горлівки, Дубно
(Ровненськая область), Чернівців (завод гумового взуття), Дашави і Кременчука (заводи технічного вуглецю).

5. Хімічні центри і вузли

Вузли хімічної промисловості особливо ефективно розвиваються в районах видобутку сировини і інколи складаються з багатьох територіально близько розташованих підприємств, що мають прямі
виробничі звязки, а також загальні підїзні шляхи, водні джерела і так далі

Найбільший розвиток і територіальне зосередження для підприємств хімічної промисловості властиво в Донбасі, Придніпровї і Прикарпатті. Орієнтуючись в розміщенні на певну сировину,
споживача і трудові ресурси, хімічні підприємства утворюють промислові центри і вузли. Поступово хімічні заводи (особливо крупні гірничо-хімічні комбінати) доповнюються супутніми,
допоміжними і іншими виробництвами. Під час комплексної переробки сировини в промислових вузлах, підприємства хімічної промисловості переробляють відходи різних галузей господарства,
підвищуючи ефективність виробництва.

Крупні вузли хімічної промисловості сформувалися в Прикарпатті (Дрогобичсько-роздольський і Калушсько-долінський) і Донбасі (Словянсько-артемівський, Лісичансько-рубежанський,
Горлівський і Маріупольський). У Прикарпатті вони обєднують гірничодобувну, газову, нафтопереробну галузі, виробництво калійних добрив, завод технічного вуглецю та інші. На Донбасі вузли
сформувалися на базі використання відходів чорної і кольорової металургії, переробці природної хімічної сировини, виробництва лакокрасящих матеріалів і ін.

Хімічна галузь України налічує близько 200 підприємств і обєднань, в яких зайнято понад 350 тис. чоловік. За даними Мінпромполітики, вони виробляють до 20 тис. найменувань продукції на
суму 40-45 млрд грн. (близько $8-9 млрд). У 2007 році в структурі промислового виробництва хімічна галузь зайняла 6,4% (шосте місце), в структурі ВВП — 2,7%. За даними Держкомстату, торік
доля хімічної продукції в структурі експорту склала 8,2%. При цьому спостережуваний в останні вісім років приріст виробництва і експорту хімічної продукції свідчить про те, що принаймні в
найближчі декілька років хімічна галузь гратиме ключову роль в українській економіці.

Потужний хімічний комплекс дістався Україні в спадок від СРСР. По обсягах виробництва підприємства республіки займали друге місце після РРФСР, виробляючи до 20% хімічної продукції.
Розпад Радянського Союзу на початку 90-х привів до кризи промисловості: у 1991-1999 роках випуск хімічної продукції в Україні скоротився майже на 60%. Але на початку XXI століття галузь
стала показувати позитивні тенденції — щорічний приріст виробництва перевищує 6%. Цьому сприяв повний або частковий перехід хімічних підприємств під контроль приватного капіталу.

Сьогодні основу хімічного комплексу складають виробники мінеральних добрив, на які доводиться понад 60% всієї виробленої в країні хімічної продукції. Потужності по виробництву
мінеральних добрив дозволяють виробляти 8 млн т продукції в рік і зосереджені на десяти хімічних підприємствах: азотних — концерн “Стирол”, Одеський припортовий завод, “Азот” (Черкаси),
Північнодонецьке обєднання “Азот”, “Днепроазот” і “Ровноазот”; фосфорних — “Кримський титан”, “Сумихімпром” і Константіновський державний хімзавод; калійних — Дніпровський завод
мінеральних добрив.

Фактичне відчуження державних підприємств хімічного комплексу України почалося в 1993-1995 роках, коли в обіг були введені компенсаційні і приватизаційні сертифікати. Це дало можливість
громадянам країни обміняти ваучери на акції заводів. Працівникам заводів тоді було надано право першочергового викупу акцій підприємств, на яких вони працювали. Таким чином мільйони
українців стали акціонерами промислових обєктів, але в більшості випадків вони не отримали вигоди у вигляді дивідендів із-за серйозних економічних і фінансових проблем пострадянського
періоду.

6. Перспективи розвитку

“Стратегія розвитку хімічного комплексу України в 2007-2015 роках” вказує, що щорічний обєм засобів, необхідних для оновлення виробничих фондів, має бути збільшений з 2,4 млрд грн. до
3,3-4,5 млрд грн. Всього в найближчі сім-вісім років українські хімічні підприємства планують інвестувати у виробництво не менше 13 млрд грн. Необхідність настільки значних вкладень
викликана зношеністю виробничих потужностей галузі (55-60%), а також різким подорожчанням природного газу. З 2004 року ціна на газ для промисловості з врахуванням транспортних витрат і ПДВ
виросла більш ніж в три рази — з $65-75 до $290-310 за тисячу кубометрів.

Одним з пріоритетних напрямів розвитку галузі є перехід на енергозбережні технології. Так, Північнодонецьке обєднання “Азот” до 2012 року планує інвестувати в розвиток виробництва $300
млн. Велика частина цієї суми піде на впровадження цих технологій. Схожа програма існує і на черкаському “Азоті”. Заявлені інвестиції в модернізацію виробництва в період з 2005 по 2010 роки
повинні перевищити $350 млн, що дозволить в середньому на 10% понизити витрати на виробництво продукції.

Щорік українська хімічна промисловість споживає понад 8,3 млрд кубометрів природного газу, або 11% всього обєму, використовуваного Україною. Нагадаємо, що в структурі собівартості
виробництва азотних добрив (аміаку, карбаміду, аміачної селітри) доля природного газу складає 50-80%. В той же час українські хіміки мають вельми серйозний запас “прихованої
рентабельності”. Крім того, зростання цін на газ компенсується високими цінами на азотні добрива на світовому ринку. У 2007 році середня ціна на аміак підвищилася на 10%, на карбамід — на
38%. А в січні-вересні аміак і карбамід подорожчали удвічі, аміачна селітра — в 1,6 разу. Це повязано із зростанням цін на продукти харчування по всьому світу і активнішим використанням
сільськогосподарських культур у виробництві біопалива. Сільгоспвиробники, які прагнуть збільшити ефективність наявних орних земель, стимулюють попит на добрива. Тому експерти вважають, що
ціни навряд чи впадуть до 2010 року. А значить, в найближчі декілька років хімічна галузь буде на підйомі.

Таблиця 2. – Інвестиції у власний капітал

млн грн.

Прірост,%

2003

2004

2005

2006

2003

2004

2005

2006

Хімічна і нафтохімічна промисловість

848

1688

2376

2638

101,4

171,2

121,1

101,8

Хімічна промисловість

615

1107

1668

1613

102,3

155,5

128,1

88,4

Таблиця 3. – Виробництво азотних мінеральних добрив в 2007 році

тис. т

Частка ринку %

Азот

694,8

24,47

Стирол

558

19,66

Одеський припортовий завод

427,1

15,04

Північнодонецьке обєднання Азот

361,8

12,74

Днепроазот

324,4

11,43

Ровноазот

280,9

9,89

Інші

191,95

6,76

У сумі

2838,95

100,00

Малюнок 1. – Структура виробництва азотних мінеральних добрив в 2007 році

Таблиця 4. – Динаміка експорту продукції хімічної промисловості України в 2004-2008 рр

Період

Експорт $ млн

Зростання експорту %

Доля в загальній структурі експорту %

2004 рік

2782,029

43,16

8,51

2005 рік

2990,247

7,49

8,72

2006 рік

3387,259

13,4

8,8

2007 рік

4047,218

19,5

8,2

I півріччя 2008 років

2576,106

29,4

7,9

Таблиця 5. – Обєми реалізованої продукції хімічної промисловості в 2001-2007 рр

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

Обєм, млрд грн.

Доля %

Обєм

Доля

Обєм

Доля

Обєм

Доля

Обєм

Доля

Обєм

Доля

Обєм

Доля

Промисловість, в цілому

210,8

100

229,6

100

289,1

100

400,7

100

468,5

100

551,7

100

717,0

100

Хімічне виробництво

9,78

4,7

10,0

4,4

14,4

18,9

4,7

22,0

4,7

25,0

4,5

31,0

4,3

Малюнок 2. – Динаміка реалізованої продукції хімічної промисловості в 2001-2007 рр

7. Транскордонне співробітництво регіонів України

Стан та перспективи транскордонного співробітництва в Україні стає одним з важливих напрямів європейської інтеграції, що здійснюється на регіональному рівні, і починає
посідати провідне місце у процесі формування її регіональної політики. Поглиблення транскордонного співробітництва (ТКС) відкриває нові можливості для активізації
господарської діяльності на периферійних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій. Так
об`єднання зусиль для вирішення спільних та ідентичних проблем найбільш ефективно здійснюється через реалізацію транскордонних проектів у різних сферах суспільного життя.
тому регіональна політика держави у сфері розвитку транскордонного співробітництва повинна бути спрямована на організацію ефективної системи підготовки та забезпечення
реалізації транскордонних проектів. Ця система має бути адаптована до європейської, забезпечувати узгодження загальноєвропейських, національних та регіональних інтересів та
передбачати здійснення таких кроків:

1. Формування законодавчого середовища для співробітництва.

2. Заохочення співробітництва між територіальними органами влади і суб`єктами господарювання прикордонних територій з обох сторін кордону та створення спільних структур.

3. Виявлення спільних та ідентичних проблем прикордоння і вибір пріоритетів розвитку співробітництва.

4. Організація процесів розробки транскордонних проектів.

5. Організація системи державної підтримки ТКС.

Законодавство України щодо транскордонного співробітництва включає основні закони, європейські конвенції, хартії, ратифіковані Україною, та багатосторонні міжнародні
угоди, підписані Україною з іншими державами, зокрема сусідніми.

Безпосередньо транскордонне співробітництво регулюється Законом України «Про транскордонне співробітництво» та низкою нормативних актів, що стосуються зокрема підготовки
заявок – проектів у сфері транскордонного співробітництва на отримання фінансової підтримки з державного бюджету. Просторове облаштування транскордонного регіону
здійснюється відповідно до основних положень Законів України «Про регіональну схему планування території України» та «Про планування і забудову територій».

Документами, що також регулюють зазначену діяльність, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або
властями 1980 року; ратифіковані додатковий протокол та Протокол № 2 до цієї Конвенції; «Про ратифікацію Конвенції про оцінку впливу на навколишнє садовищ у транскордонному
контексті»; «Про приєднання України до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер»; «Про приєднання до Європейської хартії місцевого
самоврядування» тощо.

Приєднання до зазначених європейських законодавчих актів розширює правове поле транскордонного співробітництва, дає можливість передбачити нормами законодавства України
встановлення відповідальності регіональних органів влади за спільно прийняті рішення, здійснення контролю за виконанням заходів, що випливають з угод про транскордонне
співробітництво. Серед інших важливих документів, якими керується Україна як член ради Європи, є Європейська хартія прикордонних і транскордонних регіонів (Гронау 1981, іі
редакція 1995); хартія Конгресу місцевих і регіональних органів влади Європи (1994); Європейська хартія регіонального просторового планування (Торремолінос, Іспанія, 1983);
«Базові принципи стійкого просторового розвитку європейського континенту» (Ганновер, 2000). специфіка розвитку прикордонних територій враховується у багатьох інших
конвенціях і хартіях щодо різноманітних сфер життя, починаючи від Кіотської Конвенції із спрощення та гармонізації митних процедур та Конвенції про комбіновані перевезення й
інші угоди, що регулюють відносини у сфері перевезень. до наведених документів належать і Європейська хартія регіональних мов і мов меншин (Страсбург, 1992), зокрема в
частині, що стосується транскордонного обміну, та Європейська ландшафтна Конвенція (Флоренція, 2000), у якій згадуються транскордонні ландшафти.

Значну частину законодавчої бази України щодо транскордонного співробітництва формують міждержавні угоди добросусідства і співробітництва, у яких в окремих статтях
передбачається розвиток транскордонного співробітництва, або міжурядові угоди про співробітництво між прикордонними областями України та адміністративно-територіальними
одиницями сусідніх держав. Нині всі області України мають укладені транскордонні угоди про співпрацю із сусідніми територіями суміжних країн.

Діяльність всіх єврорегіонів, створених за участю областей України, регламентується відповідними статутами. Єврорегіони не є юридичними особами, проте це питання
розглядається Комітетом експертів ради Європи з питань транскордонного співробітництва у контексті підготовки третього протоколу рамкової Конвенції щодо транскордонного
співробітництва.

Слід зазначити, що чинна законодавча база достатньою мірою забезпечує можливість використання потенціалу транскордонного співробітництва для вирішення проблем
прикордоння. хоча на сьогодні потребують подальшого нормативно-правового врегулювання повноваження місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування щодо надання їм
більшої самостійності у вирішенні спільних з регіонами сусідніх держав завдань регіонального та місцевого розвитку (значною мірою ц стосується формування місцевих бюджетів
та їх використання), і адаптації до стандартів ЄС та РЄ, існуючих законодавчих актів України, що забезпечують транскордонне співробітництво. Більш значного доопрацювання
потребують механізми та інструментарій реалізації співробітництва.

15 березня 2006 р. Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження № 149-р «Про Концепцію державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007-2010
роки», відповідно до якого Міністерством економіки розробляється проект державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007-2010 роки. Метою Програми є
активізація розвитку соціально-економічних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших звязків між субєктами транскордонного співробітництва.

Основною проблемою у підготовці державної програми є отримання від регіонів заявок-проектів у сфері транскордонного співробітництва

Щодо фінансової підтримки з державного бюджету. цей процес ускладнений відсутністю фахівців з питань транскордонного співробітництва, особливо в регіональних органах
державної влади та органах місцевого самоврядування районного та селищного рівнів, а також високим рівнем плинності кадрів. тому основні заходи Програми розраховані на
реалізацію протягом 2007-2010 рр., а їх щорічна конкретизація буде формуватися в міру надходження заявок.

Інституційне забезпечення розвитку транскордонного співробітництва передбачає функціонування основних та допоміжних (сприяючих) організацій та структур, що забезпечують
координованість дій суміжних прикордонних територій та реалізують завдання їх спільного розвитку як своєрідної територіально-суспільної системи.

Основні структури транскордонного співробітництва охоплюють єврорегіони, міжнародні асоціації прикордонних територій тощо. узагальнення світового досвіду діяльності
таких структур свідчить, що основна їх роль полягає у розробці стратегії, спільного бачення розвитку транскордонного регіону, визначенні пріоритетів та забезпеченні їх
фінансування, а також подальшому здійсненні моніторингу реалізації завдань. через такі структури у Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині пройшли значні обсяги фінансової
підтримки як з фондів ЄС (наприклад, за програмами PHARE витрачено близько 1 млрд. євро), так і з національних джерел. Програми добросусідства, запропоновані ЄС, також
базуються на здійсненні фінансової підтримки через єврорегіони.

На кордонах України та нових держав-членів Євросоюзу на даний час функціонують шість єврорегіонів: «Буг» (Україна, Польща, Білорусь), «Карпатський єврорегіон» (Україна,
Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), «Нижній Дунай» (Україна, Молдова, Румунія), «Верхній Прут» (Україна, Молдова, Румунія), «Дніпро» (Україна, Росія, Білорусь) та
«Слобожанщина» (Україна, Росія). інші прикордонні області також беруть участь у формуванні нових єврорегіонів, щоб через певний період весь периметр кордону держави був
охоплений єврорегіональними структурами.

Це створить умови уніфікації системи управління (координації) транскордонним співробітництвом відповідно до нормативно-методичного забезпечення ЄС та РЄ.

Окрім єврорегіонів, до основних структур ТКС відносяться відповідні підрозділи та структури у центральних і регіональних органах влади, які реалізують державну політику
щодо розвитку транскордонного співробітництва.

Для загальної координації транскордонного співробітництва на державному рівні створена Міжвідомча комісія з питань розвитку транскордонного співробітництва та
єврорегіонів, діяльність котрої значною мірою залежить від субєктивного чинника, і на даний час ця комісія не функціонує. активізація діяльності Міжвідомчої комісії можна
досягти шляхом передачі її функцій центру моніторингу транскордонного співробітництва або іншій відокремленій структурі, створеній на засадах державно-приватного
партнерства. це зумовлюється також тим, що Законом України «Про транскордонне співробітництво» передбачена фінансова підтримка транскордонного співробітництва коштами з
державного бюджету, проте вже два роки за існуючим фінансовим механізмом через державну програму ці кошти не виділялися. Тому доцільно розглянути можливість формування Фонду
підтримки транскордонного співробітництва з використанням фінансових механізмів аналогічних європейським структурам, через який буде здійснюватися державне співфінасування
транскордонних проектів.

Як допоміжні чи сприяючі структури виступають міжнародні регіональні організації, агенції регіонального розвитку, громадські організації, консалтингові та інформаційні
центри. Серед організацій, які підтримують ТКС в Європі, є лише дві структури, що діють як повноважні органи ради Європи та країн – членів ЄС. Органом ради Європи є Конгрес
місцевих та регіональних влад Європи (КМРВЄ), а Європейського союзу – Комітет регіонів (КР). Обидві структури функціонують як консультаційні органи і питання транскордонного
співробітництва постійно в центрі їхньої уваги.

Відповідно до указу Президента України від 19.03 1997 р. за № 243/97 загальну координацію, організаційно-методичне та інформаційне забезпечення участі українських
представників у Конгресі місцевих та регіональних влад Європи та його робочих органах забезпечує Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України.

Практично на всіх сесіях КМРВЄ приймаються резолюції та рекомендації з питань транскордонного співробітництва для урядів, регіональних органів влади, єврорегіонів. На
жаль, про такі ухвали в Україні не повідомляється, особливо керівникам районного та селищного рівнів. На офіційному веб-сайті Верховної ради України з 2005 р. було
започатковано інформування щодо вказаних вище рекомендацій та резолюцій, які стосуються України, проте далеко н всі керівники володіють цією інформацією і керуються нею у
своїй діяльності.

Вагому роль у сфері транскордонного співробітництва в Європі також відіграють асоціація європейських прикордонних регіонів та асамблея європейських регіонів. діяльність
цих структур спрямована на підтримку транскордонного співробітництва, сприяння його поширенню та ефективному вирішенню проблем у транскордонних регіонах. Їх рекомендації
враховуються при прийнятті рішень у раді Європи та ЄС.

Україна є членом Конгресу місцевих та регіональних органів влади Європи, бере участь у Комітеті експертів з транскордонного співробітництва (експерт від МЗС України),
дві області – одеська, львівська – беруть участь у асамблеї європейських регіонів, а також «Карпатський єврорегіон», єврорегіони «Буг» та «Дніпро» – у асоціації європейських
прикордонних регіонів. Проте це занадто мало для представлення інтересів України у європейських структурах. особливо якщо врахувати, що конкретні особи, які беруть участь у
засіданнях зазначених структур, щоразу змінюються і не можуть повноцінно працювати. тому було б доцільно активізувати представництво України у європейських структурах
передусім шляхом забезпечення державних та місцевих органів влади відповідними інформаційними матеріалами, підготовленими кадрами, та змінити підходи до такого
представництва.

Особливої ваги транскордонне співробітництво набуває у контексті розширення Європейського союзу та у звязку з поширеними у 2003 р. Європейською Комісією Комунікацією
«Прокладаючи шлях для запровадження нового інструменту регулювання відносин з країнами-сусідами» та Зверненням «Розбудова шляху для Нового інструменту сусідства».

Першим кроком у створенні умов для нового інструменту є впровадження програм сусідства Угорщина – Словаччина – Україна, Польща – Білорусь – Україна, Румунія – Україна на
зовнішніх кордонах. Головною метою цих програм є покращання соціально-економічної ситуації у прикордонних областях та здійснення ефективнішої координації між різними
інструментами фінансування проектів в існуючих правових і фінансових рамках.

На сьогодні закінчено формування спільних органів управління кожною програмою, зокрема моніторингових та наглядових комітетів. Розпочали роботу спільні технічні
секретаріати за участі українського представника, які розташовані відповідно у Варшаві та Будапешті. розпочали діяльність інформаційні бюро у прикордонних областях України,
зокрема у Львові, Чернівцях та Ужгороді. Були оголошені парші спільні конкурси та відібрані проекти. Однак повноцінна імплементація програм в Україні дещо гальмується
представництвом ЄК в Україні, спостерігається значне відхилення від запланованих термінів реалізації програм.

Для підвищення ефективності реалізації проектів у сфері транскордонного співробітництва доцільно на офіційних веб-сторінках обласних державних адміністрацій розмістити
відповідні Програми технічної допомоги ЄС, паралельно державну програму транскордонного співробітництва України та власну регіональну стратегію розвитку транскордонного
співробітництва, щоб можна було взаємоповязати проекти з регіональними, державними та загальноєвропейськими пріоритетами, досягнути взаємоузгодженості реалізації проектів у
різні часові періоди і з різними джерелами фінансування.

Спільні дії учасників транскордонного співробітництва сприяли здійснено низки вагомих проектів та програм у галузі освіти й науки, охорони здоровя та навколишнього
середовища, у сільському господарстві, в облаштуванні прикордонної інфраструктури, розвитку сектору малого і середнього підприємництва.

Так, за підсумками 2005 року на території Волинської та Івано-Франківської областей за підтримки програми TACIS реалізовано проект «Покращання середовища для розвитку
малого та середнього підприємництва», що сприяло розвитку малого та середнього бізнесу (проведення бізнес-консультацій щодо розвитку ринку послуг та регуляторної реформи,
налагодження співпраці з банківськими та іншими фінансовими інституціями щодо кредитування малих та середніх підприємств, підготовка та поширення інформації).

У даний час на Волині реалізується 11 транскордонних проектів, 5 з яких запроваджується за рахунок коштів технічної допомоги Європейського Союзу, а 4 – коштів агентства
США з міжнародного розвитку та по 1 – агенції з міжнародного розвитку уряду Канади і уряду Швейцарської Конфедерації.

Нині у стадії запровадження перебувають щ 5 транскордонних проектів, спрямованих на створення транскордонної стратегії запобігання повеням у басейні р. Західний Буг,
розвиток підприємництва й інновацій у прикордонних регіонах Польщі, України та Білорусі та ресоціацію наркозалежної молоді.

В Івано-Франківській області у першому півріччі 2006 р. за підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку реалізовано проект «МБЕРІФ (малий бізнес та економічний
розвиток Івано-Франківщини) – регіональна мережа» на загальну суму 3,6 млн. канадських доларів, що забезпечило створення районних бізнес-центрів. Нині реалізуються 4
транскордонні проекти українсько-польської співпраці щодо сприяння місцевому та регіональному розвитку, розвитку музейної справи у Карпатському регіоні та туризму. Зокрема
проект «Партнери туризму в Європі» сприятиме розвитку туристичної галузі та співпраці між прикордонними територіями пяти країн: Польщі, Словаччини, Чехії, Німеччини та
України.

У Львівській області в рамках «Карпатського єврорегіону» за підтримки Європейської Комісії у 2005 р., серед інших, реалізовано проект «агротуристика – шанс для
працевлаштування поляків і українців».

Впроваджуються у життя 3 транскордонні проекти розвитку та використання зелених насаджень та парків Львова.

В єврорегіоні «Слобожанщина» з метою удосконалення механізмів управління водними обєктами ріки Сіверський Донець за допомогою данської агенції з охорони навколишнього
середовища реалізується проект «Прикордонний білорусько-російсько-український університетський консорціум» та «Міжрегіональна екологічна програма з охорони та використання
вод басейну ріки Сіверський Донець».

Реалізація спільних зусиль органів виконавчої влади та місцевого самоврядування прикордонних областей і органів влади інших країн сприяла розвитку прикордонної
інфраструктури. Нині існує 240 пунктів пропуску через державний кордон України, проте їхня кількість не відповідає європейським нормам, де відстань між пунктами пропуску не
більша ніж 25 км. Слабо розбудована ділянка кордону з Польщею та Румунією (90,4 та 87,7 км між пунктами пропуску), недостатньо з Росією (67,5 км), більш-менш розбудований
українсько-молдавський кордон (28,4 км). На кордоні з Словаччиною ситуація поліпшилася після відкриття ще двох автомобільних пунктів пропуску (24,5 км). На даний час
ведеться модернізація технічного стану пунктів пропуску, у тому числі за підтримки з фондів ЄС, і планується відкриття нових, зокрема туристичних, переходів у
природоохоронних зонах – Розточчя та Шацького Національного природного парку, а також Бещадського Національного парку. реалізація цих ініціатив дозволить повніше
використовувати практично необмежений рекреаційно-оздоровчий потенціал цих територій, сприятиме розвитку індустрії міжнародного екологічного туризму та відпочинку. Відкриття
нових пунктів пропуску різного статусу, технічне переоснащення існуючих, удосконалення митних та прикордонних процедур постійно перебувають у центрі уваги міжурядових
комісій з питань транскордонного співробітництва, спільних робочих груп єврорегіонів.

За результатами співпраці спостерігаються позитивні тенденції зовнішньоекономічної діяльності прикордонних областей, збільшення кількості спільних підприємств та обсягів
інвестицій в економіку України із сусідніх територій.

Співробітництво здійснюється у всіх сферах життєдіяльності. Значні результати отримані у сферах охорони довкілля, екологічної безпеки, науково-освітній та культурній.
Проведення спільних конференцій, семінарів, «круглих столів» та нарад представників прикордонних регіонів та учасників єврорегіонів з питань ТКС є постійним і дієвим
інформаційним джерелом щодо розвитку єврорегіонального співробітництва та вирішення питань регіонального розвитку.

Перспективи розвитку транскордонного співробітництва визначаються загальноєвропейськими, національними та регіональними інтересами. Відповідно до Європейської політики
сусідства (ENP), починаючи з 2007 р. ЄК змінює підходи до надання технічної допомоги. Замість програми TACIS допомога сусіднім країнам, зокрема Україні, надаватиметься в
рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства (ENPI).

Європейська Комісія планує такі заходи: прийняття стратегії з прикордонного співробітництва на 2007-2013 рр.; прийняття регламенту для ENPI; прийняття правил
впровадження; розробка нових спільних програм сусідства.

Транскордонне співробітництво буде спрямоване на досягнення таких цілей:

1) сприяння економічному та соціальному розвитку;

2) вирішення спільних проблем;

3) забезпечення «ефективними та безпечними кордонами»;

4) сприяння співробітництву між людьми (people to people).

Україна братиме участь у програмах Польща – Білорусь – Україна; Угорщина – Словаччина – Румунія -Україна; Румунія – Молдова – Україна; Чорне море (включаючи також басейн
азовського моря).

Відповідно до цих бачень європейських перспектив Україні доцільно планувати свою регіональну політику розвитку транскордонного співробітництва.

Для цього узагальнимо існуючі проблеми у сфері транскордонного співробітництва, серед яких можна зазначити:

— існуюче інституційне забезпечення ТКС не формує сьогодні цілісну багаторівневу систему управління (координації) транскордонним співробітництвом, окремі її елементи
працюють не узгоджено, не мають спадковості у вирішенні завдань; це стосується організаційної структури єврорегіонів; участі у роботі структур ради Європи та міжнародних
регіональних організацій; системи інформування населення, всіх зацікавлених та причетних до розвитку ТКС структур;

— система формування регіональної політики щодо розвитку ТКС на державному та регіональному рівнях не є завершеною для всіх прикордонних областей; потребує подальшої
розробки концепція спільного розвитку транскордонних регіонів, як це рекомендується ЄС та передбачено генеральною схемою планування території України;

— використання можливостей транскордонного співробітництва та природно-ресурсного потенціалу транскордонного регіону для вирішення спільних та ідентичних проблем
неефективне; спостерігається недостатній рівень розвитку виробничої кооперації між підприємствами сусідніх держав, що зумовлює необхідність втіле ння нових моделей співпраці, серед яких – формування та підтримка транскордонних кластерів;

— механізм державної фінансової підтримки програм та проектів ТКС та розвитку єврорегіонів потребує удосконалення;

— брак досвіду з розробки конкретних проектів у сфері транскордонного співробітництва, їх подальшого просування у структури ЄС, міжнародні фінансові інституції, інституції з менеджменту на
етапі реалізації цих проектів, незабезпеченість кваліфікованими кадрами, особливо районного та селищного рівнів;

— недостатній рівень інформаційного забезпечення ТКС, відсутність за окремими винятками достовірної та порівняльної транскордонної статистичної інформації, у тому числі щодо діяльності
єврорегіонів.

Існуючі розбіжності в системах прикордонного і митного контролю, оподаткування, ускладненість процедур взаємної сертифікації товарів і послуг можуть бути усунені при прискореному впровадженні
комунікаційно-інформаційних технологій у діяльність прикордонних і митних служб та підприємств України; необхідно забезпечити можливість функціонування у транскордонних регіонах материнських та
дочірніх компаній, які знаходяться в межах юрисдикції різних держав.

Неадекватність повноважень органів місцевої влади та самоврядування зумовлює доцільність впровадження у регіональну політику принципу субсидіарності. для прийняття обґрунтованих управлінських
рішень на державному та регіональному рівнях доцільно впровадити систему моніторингу транскордонного співробітництва.

Вирішення цих проблемних питань у системі реалізації регіональної політики в контексті європейського бачення визначає перспективи розвитку транскордонного співробітництва України.

Похожие работы