–PAGE_BREAK–Отже, міжнародний спір можна визначити як формально (об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів [16, 125].
У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права.
Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».
Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб’єктами міжнародного права [27, 280].
Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій» [27, 281].
У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінитизміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.
При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:
o субординаційної, коли дії суб’єкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);
o координаційної, коли для держави є обов’язковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави у відношенні предмета спору. Можна тільки резюмувати її сумлінність у відношенні предмета спору.
2.1 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення
міжнародних спорів
Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах [27, 282].
У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.
Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [1, ст.33].
У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору.
Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому:
v правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права(також можливе ухвалення рішення ex aequo et bono, тобто передусім на основі справедливості, що, утім, трапляється досить рідко); політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою;
v правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;
v рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.
Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирішуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, культурних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулювання) [27, 283].
Розділ 3. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів
3.1 Загальна характеристика дипломатичних засобів врегулювання міжнародних спорів
Переговори.Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.
Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою. Різновидом переговорів є консультації [27, 284].
Добрі послуги та посередництво.Мета цих засобів — сприяти початку переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.
Особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.
Добрі послуги можуть надаватися кількома державами, а також міжнародними організаціями [14, 91]. Останні — це такий спосіб розв’язання спору, за якого сторона, котра не бере у ньому участь, за своєю ініціативою або на прохання держав, що перебувають у спорі, вступає у процес врегулювання.
На відміну від добрих послуг, посередник бере активну участь у вирішенні спору, пропонуючи шляхи розв’язання конфлікту. Беручи участь у переговорах, може пропонувати змінити вимоги сторін, які спорять, щоб їх зблизити. Поради посередника не є обов’язковими для сторін-учасниць спору, оскільки він є саме примирителем, а не суддею [29, 138].
Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.
Виокремлюють також запитуване посередництво: здійснюється воно на прохання сторін, які спорять; і пропоноване посередництво: проводиться на прохання третьої сторони. Посередництво, як і надання добрих послуг, може бути колективним, а також здійснюватися міжнародними організаціями [18, 91].
Обслідування та примирення. Саме таку назву отримала у ст. 33 Статуту ООН практика створення міжнародних слідчих і погоджувальних комісій. Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії) [27, 285].
Обслідування та примирення передбачаються численними міжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р. про мирне вирішення спорів, у частині ІІІ якої детально регламентовано порядок створення та функціонування слідчих комісій [3, ч.3], а також Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 р.), глава І якого регулює погоджувальну процедуру. Також слід відзначити Декларацію про встановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй у галузі підтримання міжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів між державами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 50/50 від 11 грудня 1995 р.
Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.для вирішення питань, пов’язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв’язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники [12, ст. 21].
Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов’язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень. Для приладу розглянемо Конвенцію про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.:
Будь-який спір між учасниками цієї Конвенції відносно застосування і тлумачення Конвенції, не вирішений шляхом прямих переговорів, на вимогу будь-якої з спорячих сторін буде переданий на вирішення погоджувальної комісії із членів, призначуваних по одному від кожної з спорячих сторін, і одного члена, який призначається головою Дунайської Комісії з числа громадян держав, які не беруть участі у спорі, а якщо голова Комісії є громадянином держави, яка бере участь у спорі, то Дунайською Комісією. Рішення погоджувальної комісії визнається остаточним і обов’язковим для спорячих сторін [6, ст. 45].
У останній час поширилась превентивна дипломатія, тобто її застосування для зняття напруги, до того моменту, коли остання переросте у конфлікт. Право на здійснення превентивної дипломатії має Генеральний секретар, Рада Безпеки, Генеральна Асамблея ООН [26, 214].
З метою закріплення результатів переговорів з мирного вирішення міжнародних спорів держави, а також міжнародні організації можуть надавати гарантії. Так, гарантії незалежності й територіальної цілісності Кіпру надані Турцією, Грецією та Великобританією (16 серпня 1960 р.). ООН була гарантом мирного врегулювання конфлікту на Південному Заході Африки [29, 138].
3.2 Переговорний процес у врегулюванні Придністровського конфлікту
Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу спричинило вивільнення «заморожених» міжнаціональних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров’ї та Грузино-Абхазького. Влада й політична еліта регіонів, які прагнули здобути незалежність, хотіли скористатися шансом і створити суверенні держави. Проте їхні наміри прямо суперечили інтересам інших учасників конфліктів, котрі намагалися зробити все можливе, аби не допустити самостійності цих «шматочків» держави.
Саме в такий період виникли нові державно-територіальні утворення – Республіка Молдова й Придністровська Молдавська Республіка (ПМР). Остання опинилася в ізоляції і досі залишається невизнаною.
Причини, які призвели до такої ситуації, можна поділити на історичні, геополітичні, економічні, культурні [17, 21]. Сторони конфлікту розраховували насамперед на зовнішню підтримку. Офіційний Кишинів чекав на підтримку з боку Румунії, а Придністров’я – із боку союзного центру. Готовність зовнішніх гравців надати таку допомогу посилювала впевненість сторін у перемозі та схильність до розв’язання конфлікту збройним шляхом. Військова допомога офіційному Кишиневу з боку Румунії та готовність 14-ї російської армії виступити на боці Тирасполя створили умови для переходу конфлікту з латентної стадії у стадію збройної експансії. Проте під юрисдикцією Кишинева були лише загони внутрішньої міліції, яка, на відміну від 14-ї російської армії, що мала важке озброєння, зокрема й артилерію, була озброєна автоматами Калашникова та пістолетами. Економічний чинник також відіграв не останню роль. За часів Радянського Союзу в Придністров’ї концентрувалося близько 60 відсотків економічних потужностей Молдовської РСР. Індустріально регіон був розвиненіший, ніж інші аграрні райони Молдови, левову частку ВВП республіки забезпечували саме підприємства Східного регіону. Завдяки цьому придністровська сторона й мала деякі переваги: придністровська еліта була впевнена, що в разі створення суверенної держави економічно вона буде забезпечена, тобто зможе самостійно розвиватись і практично не залежатиме від Молдови та її керівництва. У Придністров’ї розташовувалися підприємства високотехнологічних галузей виробництва. Індустрія цього регіону більшою мірою була пов’язана з Україною й Росією. Молдова, навпаки, як аграрна держава намагалася усіма силами не втратити такого «ласого шматка» – економічно розвиненого Придністров’я [30, 16].
продолжение
–PAGE_BREAK–Проаналізувавши причини та передумови конфлікту у Придністров’ї, його можна визначити як національно-політичний, позаяк він має ознаки і політичного, і національного конфліктів.
Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, бо вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою та Євросоюзом. Проте протягом наступних десяти років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту.
Подальша позиція Росії у цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. А найближчі десять років Росія прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». Цей процес, найімовірніше, супроводжуватиметься внутрішніми конфліктами по лінії центр–регіони. У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі десять років не зможе відмовитися від претензій на відновлення статусу наддержави і домінуючого впливу на формування всього геополітичного ландшафту Європи. Підтвердженням цього є події серпня–вересня 2008 року на Кавказі. Обравши силовий варіант вирішення грузино-осетинського питання, Російська Федерація відверто продемонструвала масштаб своїх зовнішньополітичних амбіцій. Правлячі кола в Кремлі були свідомі того, що така політика викличе невдоволення у лідерів держав – членів ЄС, проте рішення було прийнято саме на користь такого розвитку подій. Оскільки Росія не демонструє намірів долучитися до процесу європейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою панівною силою в Східній Європі, на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами, як НАТО і ЄС. Розширення НАТО і ЄС Російська Федерація й надалі розглядатиме як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі та загрозу її національній безпеці. Такі претензії Росії, безперечно, призведуть до зіткнення інтересів, а отже, й до поновлення регіональної конфронтації у Європі. У цих умовах роль придністровської проблеми істотно зростає.
Україна як одна з країн-гарантів найпослідовніше демонструє свою політичну волю, спрямовану на остаточне врегулювання Придністровського конфлікту, адже він безпосередньо торкається інтересів її національної безпеки. Остаточна урегульованість придністровської проблеми важлива для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її шляхом європейської інтеграції. Однак це зовсім не означає, що в майбутньому на політику чи позицію України не впливатимуть зовнішні й внутрішні чинники. Залежно від обраного Україною курсу змінюватиметься і її позиція стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Дотримуючись обраного курсу на євроінтеграцію, Україна й далі активно сприятиме якнайшвидшому вирішенню конфлікту, оскільки це дасть їй певні бонуси на шляху до Європи [32].
Досліджуючи еволюцію конфлікту, можна виокремити декілька його фаз.
Перша фаза розгортання конфлікту стала яскравим проявом процесу розпаду Радянського Союзу. Вона тривала з початку до середини 1989 року. Саме в цей період були закладені інституційні передумови виникнення конфлікту.
Ознаки другої фази конфлікту виявилися одночасно з формуванням його суб’єктів. Цей процес відбувався в другій половині 1989 року. Демократичні вибори до місцевих та республіканських органів влади завершили політичне структурування двох протиборчих сторін. Коли внутрішній потенціал консолідації вичерпався, ворогуючі сторони звернулися за підтримкою до зовнішніх союзників. Праві на чолі з Народним Фронтом Молдови почали шукати підтримку своєї позиції у Румунії й у російських «демократів». Керівництво ПМР розраховувало на допомогу владної союзної верхівки.
Третя фаза починається наприкінці 1991 року. Її характерними ознаками є загострення суперечностей між Тирасполем і Кишиневом.
Битва за Бендери стала кульмінацією конфлікту. Три дні точилися жорстокі бої на вулицях міста. В результаті Придністровська сторона кинула на прорив оборони молдавських військ танки зі складу 14-ї регулярної російської армії, почався обстріл міста. Молдовській стороні не залишалося нічого іншого, як піти на поступки й розпочати переговорний процес [21, 5].
Четверта фаза – деескалація конфлікту й перехід до мирного врегулювання. З грудня 2005 року в офісі ОБСЄ в Тирасполі розпочався новий раунд переговорів з урегулювання придністровського конфлікту у форматі «5+2». Працювали посередники – представники країн–гарантів Росії й України, ОБСЄ, а також спостерігачі від США та Євросоюзу, придністровську делегацію представляли міністр закордонних справ ПМР Валерій Лицка, молдавську – міністр реінтеграції Василь Шова.
Було підписано підсумковий протокол, суть якого така: місія ОБСЄ в Молдові розробить проект мандата діяльності Міжнародної оцінної місії ОБСЄ в Придністров’ї для аналізу ситуації й вироблення рекомендацій із проведення вільних демократичних виборів до Верховної Ради Придністров’я та представить його для розгляду на черговому раунді переговорів; учасники зустрічі ще раз наголосили, що потрібно провести моніторинг підприємств Придністров’я, та зобов’язали надати інформацію про чисельність військ і військової техніки ПМР. Офіційний представник Придністровської Молдавської Республіки заявив, що напрями, обрані та зафіксовані в підсумковому протоколі, для Придністров’я прийнятні і щодо поставлених цілей, і щодо механізмів їх реалізації.
До процесу придністровського врегулювання, який нині відбувається на міждержавному рівні за участі Молдови, України, Росії та Європейського Союзу, активно долучаються й неурядові організації. На початку 2006 року в Кишиневі було представлено план, розроблений спільними зусиллями незалежних експертів із Молдови, Румунії й України [32].
Проект неурядових організацій ґрунтується переважно на запропонованому українськими дипломатами плані врегулювання й доповнює його адресними рекомендаціями для сторін та учасників розв’язання конфлікту. Автори плану запропонували шлях розв’язання проблеми, який можна коротко назвати «три Д» – демілітаризація, декриміналізація та демократизація Придністров’я. Принципово новою є пропозиція залучити до процесу придністровського врегулювання Румунію [24, 16].
Суть плану полягає не в якихось особливих акціях, а у взаємному партнерстві, тристоронньому зобов’язанні Румунії, України та Молдови вирішити конфлікт у новій геополітичній ситуації. Розробники документа орієнтувалися не на позицію керівництва України, Молдови та Румунії, а на думки незалежних експертів із цих країн.
Пропозиція залучити до проекту Бухарест викликала неоднозначну реакцію. Цей план містить декілька пропозицій, які на тривалий час можуть затримати переговорний процес. Зокрема, автори пропонують Молдові відмовитися від принципу нейтралітету і вступити до НАТО та запросити Румунію взяти участь у переговорному процесі. Хоча майже стовідсотково можна передбачити, що Росія та Придністров’я будуть проти участі Румунії і переговори призупинять [31, 54].
Згідно з проектом, перший його етап передбачає виведення російських військ. Другий – роззброєння всіх силових структур Тирасполя. Крім того, в документі докладно описано три рівні вирішення придністровського питання: регіональний, національний і місцевий. Експерти наголошують, що такий підхід сприятиме не лише політичному врегулюванню, а й розв’язанню нагальних проблем придністровців.
Помилкою проекту є, зокрема, те, що не було запрошено жодного експерта від неурядових організацій з лівого берега Дністра. Неможливо вирішувати долю Придністров’я без людей, які там мешкають.
Цей факт розкритикувала і преса Придністров’я. Також у Тирасполі дуже насторожено ставляться до запрошення Румунії.
Отже, можна підбити підсумки. Конфлікт, який понад десять років залишався нерозв’язаним, перейшов у фазу активного діалогу [32].
Виокремимо три основні варіанти розвитку конфлікту: продовження процесу переговорів на невизначений термін; врегулювання конфлікту, тобто сторони знайдуть компромісне рішення; поновлення збройної фази конфлікту. Підставою для останнього твердження вважаю події серпня–вересня 2008 року в Південній Осетії й Абхазії.
Попри все переговори зрушили з місця й набули сталого характеру. Є двосторонні зобов’язання щодо незастосування зброї у вирішенні цього конфлікту; в регіоні присутні миротворчі сили з різних країн; є й військовий контингент РФ.
Найвірогіднішим є сценарій, коли переговорний процес затягнеться на невизначений термін. Імовірність збереження такого стану на наступні 10–15 років дуже висока. Цьому сприяє низка чинників. Передусім такий розвиток подій задовольняє придністровську сторону. З огляду на встановлення в ПМР авторитарного політичного режиму, перевагу в ресурсах, а також непохитність під час переговорів, вона має більший зиск від такої ситуації. Сценарій продовження переговорного процесу сторонам дає змогу мирно існувати, проте не дає можливості остаточно закріпити цей мир. Та й, щиро кажучи, усі сторони не мають справжнього прагнення до мирного й остаточного врегулювання конфлікту. І допоки таке прагнення не з’явиться, марно сподіватися на диво [32].
Розділ 4. Правові засоби вирішення міжнародних спорів
До правових засобів вирішення міжнародних спорів відносять міжнародний арбітраж і міжнародні суди. Інколи правовим засобом визнається погоджувальна комісія, якщо їй надається право ухвалювати юридично обов’язкові висновки, що ґрунтуються на міжнародному праві. Держави переважно негативно ставляться до правових засобів вирішення спорів, що, на їхню думку, занадто обмежують суверенітет і не дозволяють впливати на процес врегулювання, а тому зазвичай вдаються до них у крайньому разі.
4.1 Міжнародний арбітраж та міжнародні суди
Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є одним із мирних засобів їх розв’язання. Цей спосіб відомий ще з часів Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбітражний розгляд спорів. Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних спорів широко використовується у практиці міжнародного співробітництва. Значний внесок у розвиток міжнародного арбітражу внесли Перша (1899 р.) і Друга (1907 р.) Гаагські конференції миру, які були скликані за ініціативою і при активній участі російського уряду. На цих конференціях були прийняті Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень, на основі яких за період з 1907 по 1914 р. було укладено 86 арбітражних угод [27, 286].
Міжнародні спори, які можуть виникнути в результаті дій України, вирішуються у погодженому сторонами порядку згідно з нормами міжнародного права. Постановою Верховної Ради України ” Про введення в дію Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (16 квітня 1991 р.) були поставлені завдання перед рядом державних органів. Було рекомендовано Торгово-промисловій палаті України створити зовнішньоекономічний третейський суд. Такий суд було створено. Водночас з ініціативи і за участю Торгово-промислової падати України були розроблені і 24 лютого 1994 р. прийняті Закон «Про міжнародний комерційний арбітраж», Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Названі вище закони та положення і створюють основну правову базу вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків.
Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.
Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов’язковість рішення.
Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов’язковою або факультативною (добровільною) [27, 287].
Міжнародні суди.Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа), що характеризується такими ознаками: створюється та діє згідно з міжнародним юридичним інструментом – міжнародним договором або рішенням міжнародної організації, що ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором; склад суддів визначається до моменту передачі спору на розгляд; має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторін яких є суб’єкт міжнародного права; вирішує спір згідно з наперед встановленою процедурою, що не може бути змінена сторонами; його рішення ґрунтуються на чинному міжнародному праві та є юридично обов’язковими для сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів, що відповідають цим критеріям. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст.Наприклад, Міжнародний Суд (діє з 1946 р.), Міжнародний трибунал з морського права (1996), Апеляційний орган Світової організації торгівлі (1996), Європейський суд з прав людини (1959), Міжамериканський суд з прав людини (1979), Суд Європейських співтовариств (1952), Суд Європейської угоди про вільну торгівлю (1994), Суд Економічного Союзу Бенілюксу (1974), Економічний суд Співдружності незалежних держав (1993), Суд Спільного ринку Східно-Південної Африки (1998), Суд Андійського співтовариства (1984), Центральноамериканський суд (1994). Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.
4.2 Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів
Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.
У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.
4.2.1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН
Мирне вирішення міжнародних спорів здійснюється трьома головними органами ООН: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю і Міжнародним судом. Крім положень Статуту, органи ООН у своїй діяльності по запобіганню і вирішенню спорів керуються резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, зокрема, Декларацією про запобігання і усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій галузі 1988 p.;
Декларацією про встановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй в галузі підтримання міжнародного миру і безпеки 1991 р. тощо [29, 135].
¨ Роль Ради Безпеки ООН
Згідно з Статутом ООН Рада Безпеки відповідає за підтримання міжнародного миру і безпеки та володіє найширшими повноваженнями у вирішенні міжнародних спорів. Рада має право, коли вважає за необхідне, вимагати від держав мирного розв’язання спорів. Пункт 1 ст. 36 Статуту ООН наділяє Раду повноваженнями рекомендувати сторонам, які спорять, належну процедуру і методи врегулювання спорів [1, ст. 36]. Юридичні спори мають передаватися до Міжнародного суду [1, ст. 36]. У разі якщо учасники спору не зможуть дійти до компромісу, то Рада Безпеки на підставі статей 37, 38 Статуту може надавати конкретні умови вирішення спору по суті або на прохання сторін давати рекомендації з метою мирного розв’язання спорів. Рада також може сама розслідувати спірну ситуацію. Таким чином, примирні функції Ради Безпеки зводяться до надання добрих послуг, посередництва, слідчих дій, організації узгоджувальних комісій. Рішення, висновки, вказівки Ради мають рекомендаційний характер.
продолжение
–PAGE_BREAK–