Вступ
Вивчення історії господарського розвитку різних країнпоказує, що економіка кожної країни розвивається власним шляхом, використовуючипри цьому загальні розробки економічної теорії. Відсутність копіювання данихрозробок, різне їхнє засвоєння, приводить до створення власноїнаціонально-економічної системи. Однак, недооцінка досягнень світовоїекономічної думки може приводити до економічних криз, соціальної напруги,політичній нестабільності, а іноді до втрати державності, національної волі.Для запобігання таких наслідків, мабуть, необхідно знати й розуміти особливостінаціональної економіки.
Економічна система кожної країни або національнаекономічна система має свої особливості, такі як особливості організаціївиробництва, розподілу, обміну, споживання національного продукту, якірегулюються конституцією й законами, особливості економічного мислення,особливості підприємництва, торгівлі й т.д. Або говорячи більш узагальнено, уфункціонуванні національної економіки задіяні різні економічні, політичні,соціальні, психологічні, історичні фактори. Така безліч складових, якіхарактеризують «мистецтво ведення господарства» нації, може лякати своєюневизначеністю, відсутністю можливості їхнього виміру. І дійсно національнаекономіка є об’єктом вивчення різних економічних наук. Так, економічнівідносини й закономірності розвитку в її окремих галузях вивчають такідисципліни як економіка промисловості, економіка будівництва, економікасільського господарства й т.д. Однак, якщо розглядати національну економіку якцілісну систему, наявність розроблених макроекономічних показників усуває цюпроблему. Макроекономічні показники або показники витрат і результатіввиробництва відображають економічну політику, національну ідеологію, формиорганізації виробництва, ставлення до праці, споживання й т.д. Говорячи інакше,вивчення національної економіки на базі положень загальної макроекономіки, їїкатегоріях і законах дозволяє розкрити зміст основних понять національноїекономіки і виявити загальні закономірності її розвитку.
Програмаяк принцип діяльності економічних агентів
Виробництво товарів і послуг здійснюється умежах національної економіки. У широкому розумінні національнаекономіка – це сукупність домогосподарств,підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури тарізних активів у межах певного природного середовищай державної території. У вузькому розумінні під національною економікоюпередовсім розуміють ділові підприємства та об’єкти інфраструктури.
Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову абоподібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, щонаціональна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягамипродукції, які створені в окремих галузях, називають галузевоюструктурою національної економіки.У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального виробництва.
У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у виглядіречей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузейматеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріальноговиробництва відносять культуру, освіту, охорону здоров’я, науку, побутовеобслуговування населення тощо.
Історично національна економіка формується з утворенням централізованихдержав та витісненням натуральної форми виробництватоварною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці іпередбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї формивиробництва люди задовольняють власні потреби, обмінюючись продуктами своєїпраці. У національній економіці можна виділити двісторони:
1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;
2) монетарну, або грошову, економіку.
Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багатства,капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєвіблага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різнихпоказників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг,зайнятості населення тощо. Основнимискладовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов’язує окремі частини товарної економіки.Через гроші й ціни розподіляються ресурси між підприємствами та галузями,визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожноїгосподарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економікаобслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку.Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.
У національній економіці діють три основні економічні суб’єкти:домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.Домогосподарство —економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володієресурсами, постачає ними економіку і використовує отримані за це доходи длякупівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як поняття не завжди збігається з поняттямсім’ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств унаціональній економіці дорівнює кількості сімей у країні.
Фірма — це ділова одиниця, яка використовуєкуплені у домогосподарств ресурси для виробництватоварів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. Увітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіціСША їх більше 20 млн.
Держава виконує важливі економічні функції.Вона формує правове середовище, що визначає«правила гри», яких зобов’язані дотримуватися економічні суб’єкти.Через податки й трансфери держава перерозподіляє доходи; забезпечує суспільствоблагами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збурень держава намагається стабілізувати національну економіку івиконує низку інших економічних функцій.
У національній економіці у зв’язку з виробництвом величезної кількостітоварів і послуг та наявністю такої ж кількості економічних суб’єктівдоводиться розв’язувати безліч господарських проблем.Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Яквиробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити — приватні чидержавні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами І багатоінших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізмирозв’язання цих проблем, тобто способи її організації.
Інституціональніформи інтеграції у світове господарство: європейська інтеграція в форміЄвропейського Союзу
Економічна інтеграція – це процесекономічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарськихмеханізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульованийміждержавними органами.
Економічна інтеграція характеризується деякимиістотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічноївзаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничихпроцесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві,науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм;глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністюцілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованоїекономічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабівінтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами,де установилися тісні господарські зв’язки.
За змістомінтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальнихпроцесів країн регіону. З 1947 р. у світі було створено більш 60 інтеграційнихугруповань, що визначалося цілим рядом передумов.
Передумовиінтеграції:
— близькістьрівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, щоінтегруються.За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або міжпромислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;
— географічнаблизькість країн, щоінтегруються, наявність у більшості випадківзагального кордону й історично сформованих економічних зв’язків;
— спільністьекономічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку,фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д.Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реальнопостають перед країнами, що інтегруються;
— демонстраційнийефект. У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, звичайно відбуваютьсяпозитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниженняінфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний впливна інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країнколишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цьогомакроекономічних передумов;
— «ефект доміно».Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членамиінтеграційного об’єднання, інші країни, що залишилися за його межами, зазнаютьдеяких труднощів, пов’язаних з переорієнтацією економічних зв’язків країн, щовходять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скороченняторгівлі країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони такожзмушені вступити в інтеграційне об’єднання. Наприклад, після вступу Мексики вНАФТА, багато латиноамериканських країн поспішили укласти з нею угоди про торгівлю.
Спираючись назазначені передумови, країни утворюють інтеграційні об’єднання, що, незважаючина їх численність у сучасній світовій економіці і на різні рівні розвитку,переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграціїможуть бути наступні.
1. Використанняпереваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку,скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілізбільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційнихугруповань Центральної Америки й Африки.
2. Створеннясприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна длякраїн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння іспівробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічнихобластях.
3. Рішеннязавдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосібзміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніхпереговорів у СОТ. Крім того, регіональні об’єднання дозволяють створюватибільш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.
4. Сприянняструктурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринковуекономіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональнихторговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядаєтьсяяк найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни,залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренніїхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.
5. Підтримкамолодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більшширокий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних об’єднанькраїн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари.
Об’єктивний зміст інтеграції складає переплетення,взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів, що забезпечує більшефективну взаємодію між країнами. Таким чином, економічна інтеграція має рядсприятливих умов для взаємодіючих сторін:
1. Інтеграційне співробітництво дає суб’єктам, щохазяюють (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів:фінансових, трудових, матеріальних, до новітніх технологій; а також дозволяєробити продукцію в розрахунку на більш місткий ринок.
2. Економічнезближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірмкраїн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою відконкуренції з боку фірм третіх країн.
3. Інтеграційнавзаємодія дозволяє вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру.
Таким чином, у результаті інтеграції окремі групикраїн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі і дляміжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн.Подібні регіональні утворення оцінюються позитивним фактором світовоїекономіки, але за умови, що група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємніекономічні зв’язки, не встановлює менш сприятливих, ніж до початку інтеграції,умов для торгівлі з третіми державами.
Етапиінтеграційного процесу й основні типи інтеграційних об’єднань
Найбільшийрозвиток інтеграційні об’єднання різного типу одержали в другій половині XX ст.Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних ступенів кожен з якихсвідчить про рівень її зрілості. У цілому можна виділити шість етапів, для якиххарактерні свої особливості.
На першому рівні,коли країни ще тільки роблять перші кроки до взаємного зближення, між нимиполягають преференційні торговельні угоди. Вони можуть підписуватися або надвосторонній основі між двома державами, або між вже існуючим інтеграційнимугрупованням і окремою країною або групою країн. Відповідно до цих угод країнинадають одна одній більш сприятливий режим, ніж третім країнам.
На другому рівніінтеграції країни переходять до створення зони вільної торгівлі, що передбачаєвже повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі товарами і послугамипри збереженні національних митних тарифів у відносинах із третіми країнами. Убільшості випадків умови зони вільної торгівлі поширюються на всі товари, крімпродукції сільського господарства. Зона вільної торгівлі може координуватисяневеликим міждержавним секретаріатом, розташованим на території однієї здержав-членів, але найчастіше обходиться і без нього, погоджуючи основніпараметри свого розвитку на періодичних нарадах керівників відповіднихвідомств.
Третій рівеньінтеграції пов’язаний зі створенням митного союзу – погодженим скасуваннямнаціональних митних тарифів і введенням загального митного тарифу та єдиноїсистеми нетарифного регулювання торгівлі відносно третіх держав. Митний союзпередбачає безмитну внутрішньо-інтеграційну торгівлю товарами та послугами іповну свободу їхнього переміщення усередині регіону. Звичайно митний союзвимагає створення вже більш розвинутої системи міждержавних органів, щокоординують проведення погодженої зовнішньоторговельної політики. Найчастішевони приймають форму періодичних нарад міністрів, що керують відповіднимивідомствами і у своїй роботі спираються на постійно діючий міждержавнийсекретаріат.
Коли інтеграційний процес досягає четвертого рівня –спільного ринку, – країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху нетільки товарів і послуг, але і факторів виробництва – капіталів, робочої сили ітехнологій. Координація здійснюється на періодичних нарадах (звичайно 1 – 2рази на рік) глав держав і урядів країн-учасниць, на значно частіших зустрічахміністрів, що спираються на постійно діючий міждержавний секретаріат(наприклад, у ЄС – Європейська рада глав держав і урядів, Рада міністрів ЄС іСекретаріат ЄС).
Нарешті, нап’ятому, найвищому, рівні відбувається повна інтеграція, що припускаєпроведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, грошової політики, уведенняєдиної валюти, встановлення органів наднаціонального регулювання усерединіінтеграційного угруповання. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїхфункцій на користь наддержавних органів, що наділяються правом приймати рішенняз питань, що стосуються організації, без узгодження з урядами країн-членів(наприклад, у ЄС – Комісія ЄС).
Відповідно достатистики, на країни, що входять в економічні блоки, припадає 2/3 сукупногоВВП світу, основна частина міжнародної торгівлі – близько 7 трлн. дол. – і рухукапіталів між країнами – близько 0,6 трлн. дол.
Найбільш великі інтеграційні угруповання містять усобі десятки країн, так, Африканське економічне співтовариство – більш 30країн, АТЕС – більш 20, ЄС – 15. Точно визначити, на якому етапі розвиткузнаходиться те чи інше угруповання досить складно. Проте можливо класифікуватиіснуючі інтеграційні угруповання за заявленими цілями, що знайшло відображенняв таблиці 10.2.
ЄСяк найбільш розвинуте інтеграційне об’єднання
Європейський Союз(ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р.після злиття таких регіональних організацій:
Європейськеоб’єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);
Римський договір1957 р. про створенняЄЕС;
Європейськеспівтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)
З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору(1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двоманапрямками — всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількостіповноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. – Німеччина, Франція,Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. – Великобританія, Данія,Ірландія; з 1981 р. – Греція; з 1986 р. – Іспанія, Португалія; з 1995 р. –Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. булиукладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами СхідноїЄвропи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та СхідноїЄвропи – Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина,Латвія, Литва, а також Мальта і Кіпр.
Інтеграціявсередину означає формування регіонального господарського механізму ЗахідноїЄвропи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.
ВиникненняЄЕСмало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічноїстабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовністьзаходів:
1) скасуваннямита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх іншихторговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;
2) уведеннязагального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;
3) забезпеченнявільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свободи створенняфілій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;
4) проведеннязагальної аграрної і транспортної політики;
5) створеннявалютного союзу;
6) координація іпоступове зближення економічних політик країн-учасниць;
7) уніфікаціяподаткових законодавств;
8) вирівнюваннявнутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.
Зазначені ціліЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.
Перший етап еволюції ЄЕС – це етапстворення зони вільної торгівлі (1958 – 1966 р.). На ньому були досягнутіперша, друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. булавведена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає длянаціональних сільськогосподарських виробників можливість продавати своюпродукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) –створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди рядкраїн, що розвиваються, (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія)вступили в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливістьбезмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів.У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїхвиконавчих органів.
Другий етап – формування митного союзу(1968 – 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС.Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охоронинавколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку.Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена увугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 – 1987рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньостроковепланування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежнавеликомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи –«Еврика».
У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільноїторгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейськіконвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС,збільшилася з 20 до 66.
До цього ж етапувідноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. буловведене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25– «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система.
Третій етап – створення загального ринку(1987 – 1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринкукраїни, ЄС ліквідував бар’єри, що залишилися, на шляху пересування товарів іфакторів виробництва. Найбільш великим досягненням інтеграційного процесу в цейперіод стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиноговнутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС булидосягнуті наступні цілі:
усунуті всітарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами,ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС іуведене взаємне визнання фінансових ліцензій;
усунутінаціональні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;
уведенімінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитіві сертифікації;
відкриті ринкидержавних закупівель для фірм інших країн ЄС.
У цей же періодкраїни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: уенергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.
ЧетвертаЛомейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, якізнаходяться в асоціації з ЄС, до 69. У 1991 р. підписана Угода про створенняЄдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнамиЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів ілюдей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екологіїі соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.
Четвертий етап – створення економічногосоюзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції іфорсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. уголландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав сили з 1 листопада1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:
1-й етап – 1990 –1993 рр. – валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамкахєвропейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;
2-й етап – 1994 –1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюєтьсякоординація макроекономічної політики;
3-й етап – з 1999р. – взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиногоєвропейського ЦБ.
Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед наполітико-правовій системі керування, в неї входять як загальні, абоміждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання. Якміждержавні органи керування ЄС виступають:
Рада Міністрів –законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиноїполітики ЄС;
Європейська Рада– директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав іурядів країн-учасниць ЄС;
КомісіяЄвропейських Співтовариств (КЄС) – виконавчий орган, що має право подавати назатвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль задотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковоюполітикою і т. д.; складається з 20 чоловік;
Європейський Парламент– представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р.До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджуєбюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2 – 1,3% ВВП вхідних у ЄС державі власних коштів);
Суд ЄвропейськихСпівтовариств – вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконаннядоговорів і реалізацію основних принципів ЄС.
Крім перерахованих існують і інші владні структури.Наприклад, спільні фінансові інститути:
Європейськийфонд регіонального розвитку (ЄФРР), що надає фінанси для стабілізаційних фондів Стабекс(фонд стабілізації доходів від експорту) і Сисмін (фонд стабілізації видобувноїпромисловості), надає надзвичайну допомогу у випадку природних лих, фінансуєдопомогу біженцям і структурні перетворення в країнах, що здійснюють економічніреформи;
Європейськийінвестиційний банк (ЄІБ), головним завданням якого є сприяння вирівнюванню рівнівекономічного розвитку країн-членів ЄС шляхом фінансування проектів державнихструктур у менш розвинутих країнах союзу, а також підтримка проектівзагальноєвропейського масштабу в області транспорту, зв’язку, охоронинавколишнього середовища, енергетики;
Європейськийсоціальний фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного родукомітети, комісії, підкомісії.
У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір.Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на двікатегорії:
первиннезаконодавство,що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди,що стосуються функціонування Союзу;
вториннезаконодавство,представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містятьзагальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членівЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.
У фінансовомуаспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідниху нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом іщорічно затверджується останнім.
Дохідначастинабюджету складається з:
1) власнихкоштів:
а) увізного мита,яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні, щоімпортує, і на зовнішньому ринку;
б) мита зазагальним митним тарифом, крім мита ЄОВС;
в) визначеноїчастини відрахувань від ПДВ і інших коштів;
2) кошт, що нараховуються державами-учасниками ЄС.Кожна країна-учасниця ЄС виділяє 1,2 – 1,3 % свого ВВП.
У цілому вже реалізовані кроки інтеграції в рамках ЄСвпливають на економіку країн-учасниць і на процеси інтернаціоналізації вмасштабах усього світового господарства. Так, якщо в 1958 р. часткавнутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту вхідних країн, ачастка внутрішнього імпорту – 35% від загального імпорту, то в 1992 р. вонидосягли 59% і 62% відповідно. За рахунок збільшення взаємної торгівлі країниЗахідної Європи менше інших країн світу піддаються зміні кон’юнктури світовогоринку.
Обґрунтуйте економічну політикууряду, якщо індекс доходів становить 5%, а реальні доходи знизилися на 2%.Вкажіть причини зниження реальних доходів і розрахуйте індекс цін
Номінальні доходи — характеризують обсяг грошових доходів незалежно відтемпів інфляції та оподаткування. Індекс номінальних доходів складає Рн= 1,05
Реальні доходи — це номінальні доходи населення, скориговані наіндекс споживчих цін.
Реальні доходи знизились за рахунок інфляції. Індексреальних доходів складає Рр = 0,98. Індексцін розраховуємо за формулою Фішера:
Р= /> = />=1,014.
Ціни підвищилисяна 1,4%
Якимбуде індекс зміни цін, якщо індекс ВВП знизився на 57%, а грошових доходів зрісна 100%?
Індекс цінрозраховуємо за формулою Фішера:
Р = />=/> =1,068.
Ціни підвищилисяна 6,8%
Висновки
Національнаекономіка — це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язанихгалузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність,взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.
Сучаснунаціональну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декількагруп:
— національний суверенітет;
— ресурсно-виробничі;
— господарсько-організаційні;
— товарообмінні.
Вцілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупностіфакторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.
Длятого, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурнуперебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави.Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкоїпромисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої тахарчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутовутехніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи зпріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива безрозв’язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячиіз забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить відекспорто- та імпортоорієнтації економіки.
Вцілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновленняосновного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ,покликаних забезпечити ефективність виробництва.
Список літератури
1. Анализ экономики. Страна,рынок, фирма. Под. ред. проф. В.Е.Рыбалкина. Учебник. — М: Международные отношения,1999-304 с.
2. М.И.Баканов,А.Д.Шремет.Теория економического анализа. -М., 1996.
3. В.З.Баликоев Общаяекономическая теория. Учебное пособие.-Новосибирск. Лада,1999. — 678 с.
4. О.М.Бандурка, К.Я.Петрова, В.И.Удодова.Державне регулювання економіки. Харьков, 2000.
5. Гальперін В.М., ГребенниковП.И, Леусский А.И., Тарасевич Л.С. Макроекономіка.Учебник.Под ред.Л.С.Тарасевича С. — Петербург, 1997-718с.
6. Економіка України:потенціал, реформи, перспективи. Ред. В.Ф.Беседін, І.К.Бондарь, В.І.Пила,Н.А.Соколенко т.4, Київ, 1996.-429с.
7. В.И.Ляшенко.Фондовые индексыи рейтенги. Д.Сталер,1998 — 317с.
8. С.М.Меньшииков. Новаяекономіка. Основи економических знаний Учебное пособие. — М: Международныеотношения, 1999. — 400с.
9. Мікроекономіка імакроекономіка.Підручник у двож частинах. За ред.С.Будаговської.Київ.Основи,1998.-517с.
10. Савченко А.Г., ПухтаєвичГ.О., Тітьонко О.М., Макроекономіка; Підручник. — к.: Либідь, 1999, — 288с.
11. Статистика. Підручник.С.С.Герасименко, А.В.Головач, А.М.Єріна та ін. За ред. С.С.Герасименка. Київ,2000 — 467с.
12. Экономика и организация рыночногохозяйства. Под. ред. Б.К.Злобина. — М; Экономика, 20000 — 450с.