Інвестиції в основний капітал у галузі соціальної інфраструктури села

Інвестиції в основний капітал у галузі соціальної інфраструктури селаЗадоволення життєвих потреб сільських жителів в значній мірі залежить від збільшення обсягу інвестицій в основний капітал у галузі соціальної інфраструктури. Ринкове середовище ставить жорсткі вимоги до підвищення ефективності використання ресурсів, зниження витрат на виробництво, освоєння нової техніки та технологій, а також підвищення якості вироблених товарів (послуг) підприємствами, організаціями, установами соціальної сфери. Проте більшість господарських суб’єктів у зв’язку з високим ступенем фізичного та морального зношення основних виробничих фондів не можуть виконувати свої основні функції. Все це вимагає посилення державної підтримки щодо розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури села. Під інвестиціями (капіталовкладеннями) розуміють майнові та інтелектуальні цінності, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого ство­рюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. До інвестицій в основний капітал належать:витрати на будівельні роботи всіх видів; монтаж та придбання устаткування, передбаченого в кошторисах на будівництво; придбання виробничого інструменту та господарчого інвентарю включених до кошторису на будівництво; придбання машин й устаткування, що не входять до кошторису на будівництво, а також на інші капітальні роботи і витрати. Головні етапи інвестування такі: перетворення ресурсів у капіталовкладення (витрати), тобто спрямування інвестицій у конкретні об’єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування); перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживної вартості; приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності. Початковий та кінцевий ланцюжки замикаються, утворюючи новий взаємозв’язок: прибуток – ресурси, тобто процес нагромадження повторюється. При цьому слід мати на увазі, що процес нагромадження грошових ресурсів, не входячи в інвестиційну діяльність, становить його необхідну передумову. Інвестиційна діяльність – основа індивідуального кругообігу інвестицій на підприємстві. Інвестиційний цикл (період) містить один оборот інвестицій, тобто рух вартості, авансованої у капітальне майно, від моменту акумуляції коштів до моменту їх відшкодування. Держава стимулює інвестиційну діяльність підприємств шляхом надання їм податково-амортизаційних преференцій (пільг з оподаткування прибутку або пільгових норм амортизації). За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції. Під першими розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об’єкти інвестування, під другими – інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). За періодом інвестування розрізняють коротко- та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють, як правило вкладення капіталу на період, не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо), під довгостроковими – вкладення капіталу на період більше одного року. У практиці інвестиційних компаній довгострокові інвестиції поділяються таким чином: до 2 років; від 2 до 3 років; від 3 до 5 років; понад 5 років. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні. Чинним законодавством визначено, що суб’єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування є інвестор. Це може бути юридична або фізична особа, яка приймає рішення щодо вкладення власних, позичкових і залучених майнових, інтелектуальних та інших цінностей в об’єкти інвестування з метою досягнення соціального, економічного або іншого результату.Інвестор може виступати у ролі вкладника, кредитора, покупця, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Всі інвестори мають рівні права у здійсненні інвестиційної діяльності, самостійно визначають цілі, напрями, види та інструменти інвестування і залучають для реалізації інвестицій на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності. Згідно з чинним законодавством інвеститор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції і торговельні операції. Для фінансування інвестицій інвеститор може залучати кошти у вигляді кредитів, позичок або шляхом випуску цінних паперів. Інвеститор зобов’язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги та джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо додержання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог. Крім того, як суб’єкт інвестиційної діяльності інвеститор зобов’язаний: дотримуватися державних норм і стандартів; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’­являються у межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції та виконувати вимоги антимонопольного законодавства; отримувати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації. Будівництво будь-якого об’єкта соціального призначення здійснюється на конкретній земельній ділянці. Усі процедури, пов’язані з відведенням земельних ділянок під забудову, регламентуються Земельним кодексом України. Будівництво жилих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні, здійснюється після погодження з органами місцевого самоврядування. Подальший розвиток матеріальної бази соціальної сфери села залежить від інвестиційної політики держави, яка включає загальні принципові рішення і заходи, що визначають обсяги та напрями державної підтримки з метою забезпечення ефективності її розвитку, усунення внутрішньогалузевих диспропорцій, стимулювання інвестиційної діяльності недержавних інвесторів. Інвестиційна політика держави в соціальній сфері має спрямовуватися на підтримку виробництва, насамперед найбільш важливих видів послуг та товарів для задоволення потреб населення; існуючих та нових форм господарювання у соціальній інфраструктурі; розвитку і впровадження науковомістких та прогресивних технологій у сфері послуг; охорони земельних ресурсів і навколишнього природного середовища; реалізації інвестиційних проектів суб’єктів підприємницької діяльності у спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку; залучення іноземних інвестицій тощо. Державна інвестиційна політика реалізується через механізми прямого та непрямого економічного регулювання. Пряма підтримка соціальної інфраструктури села здійснюється державою за визначеними напрямами (пріоритетами) шляхом фінансування державних спеціальних цільових інвестиційних програм розвитку соціальної сфери села, сільської шляхової мережі, підготовки кадрів, інших економічних проблем. Засобами непрямого економічного впливу держава стимулює інвестиції товаровиробників та інших інвесторів на формування соціальної інфраструктури шляхом пільгового оподаткування і кредитної підтримки, удосконалення політики амортизації, прямих та непрямих субсидій тощо. Практичні дії громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій відбиваються в інвестиційній діяльності, яка регулюється Законом України“ Про інвестиційну діяльність” та іншими законодавчими актами. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори або її учасники, зокрема: громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, спілки і товариства, громадські й релігійні організації та інші юридичні особи; держава в особі центральних органів державної влади й управління, органів місцевої влади за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок всіх джерел фінансування; іноземні громадяни, юридичні особи та держави. Об’єктами інвестиційної діяльності у соціальній сфері можуть бути будь-яке майно, зокрема основні засоби, включаючи землю, запаси і витрати, в усіх галузях економіки, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права. Розробка та вкладення певних коштів у конкретний інвестиційний проект передбачатиме ризик, що певною мірою залежить від комплексу чинників. Поняття ризик означає ймовірність виникнення непередбачених втрат інвестиційного капіталу. Це, насамперед характеризуються зниженням прибутку, доходу тощо. Залежно від існуючої ситуації в країні (регіоні) на макрорівні можна систематизувати основні види прояву ризиків таким чином: політичні, економічні, соціальні, правові, транспортні, екологічні та криміногенні. Загальний розмір інвестиційного ризику залежить від часу та ступеня впливу на фінансове становище інвестора, прояву та джерел виникнення ризиків і дорівнює сумі всіх ризиків. Інвестування розвитку соціальної інфраструктури села в Україні здійснюється з різних джерел фінансування, зокрема за рахунок коштів місцевих і державного бюджетів, сільського населення, товаровиробників різних форм господарювання. Особливості сучасного етапу розвитку соціальної сфери села визначали переважно чинники скорочення інвестицій на дані цілі внаслідок економічної кризи, а також зміни пріоритетів інвесторів і структури джерел фінансування будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості в процесі ринкової трансформації економіки. Основним джерелом формування бюджетів різних рівнів є розподіл податків і зборів та закріплення їх конкретних видів за державним та місцевим бюджетами. Це забезпечує не тільки самостійність бюджетів, а й активізує їх роль у проведенні державної політики, дозволяє суб’єктам місцевого самоврядування без втручання центральних органів влади формувати власні фінансові ресурси та розробляти прогнози на майбутнє і вико­нувати програми соціально-економічного розвитку територій. Об’єкти соціальної інфраструктури можуть фінансуватися з різних джерел, основні з яких такі:кошти державного бюджету України; кошти місцевих бюджетів; прибутки від основної і додаткової діяльності підприємств, на балансі яких перебувають об’єкти соціальної сфери, якщо основна і додаткова діяльність не є діяльністю в соціальній сфері; прибутки від платних послуг у соціально-культурній сфері, наданих підприємствами, на балансі яких перебувають такі об’єкти; прибутки підприємств від надання в оренду будь-якої їхньої власності. Крім того, існують і допоміжні джерела фінансування, зокрема позичкові кошти, благодійні внески фізичних та юридичних осіб тощо. Серед інших видів джерел фінансування може застосовуватися модель фінансової підтримки функціонування соціальних об’єктів за рахунок орендної плати за землю. Внаслідок спаду обсягів виробництва, поглиблення диспаритету цін, несвоєчасних розрахунків держави із сільськогосподарськими товаровиробниками значно знижується доходність і платоспроможність господарств. Тому протягом останніх років витрати на розви­ток соціальної сфери зменшуються. Водночас, враховуючи скрутне фінансове становище сільських рад, передавати об’єкти соціальної інфраструктури та інженерні мережі, що перебувають на балансі сільськогосподарських підприємств, слід поетапно, у міру збільшення надходжень до бюджетів місцевих органів самоврядування. До юридичних осіб, які мають певні пільги щодо оподаткування, відносять будівельні, монтажні, проектні та інші організації. Вони не сплачують податок від одержаного прибутку якщо споруджують у сільській місцевості житло, об’єкти побуту, торгівлі, громадського харчування, зв’язку, освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, а також будують шляхи, енергетичні, газові та водорозподільні системи та інші об’єкти, які сприяють по­ліпшенню і подальшому розвитку соціальної сфери села. Водночас підприємства та організації соціальної інфраструктури не належать до пільгової категорії оподаткування, хоча, на нашу та на думку багатьох економістів, податкові пільги набагато ефективніші, ніж пряме бюджетне фінансування. Відсутність необхідних коштів на утримання об’єктів соціального призначення вимагає умовного їх розподілу залежно від джерел фінансування. У зв’язку з цим пропонується виділяти такі блоки: об’єкти сільської соціальної інфраструктури, які повністю фінансуються за рахунок бюджету (місцевого чи державного); об’єкти сільської соціальної інфраструктури, що функціонують на основі самоокупності та частково за рахунок бюджету і споживачів; об’єкти сільської соціальної інфраструктури, які працюють на комерційній основі. Після передачі об’єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність постає питання їх фінансування з державного бюджету. Це вимагає від місцевих органів управління своєчасного складання фінансових розрахунків на об’єкти, зокрема передавальних фінансових планів та кошторисів. Для забезпечення діяльності підприємств та організацій соціальної сфери, а також зменшення вартості наданих послуг необхідно у короткий термін переглянути систему оподаткування, звільнивши об’єкти соціальної інфраструктури від податку на додану вартість, виділити їм цільові безпроцентні кредити для оновлення матеріально-технічної бази, а також удосконалити систему пільг при користуванні електроенергією, газом, водою тощо. В Україні не існує окремого, тобто “особливого” оподатковування об’єктів соціального призначення, оскільки податки сплачуються не окремими видами об’єктів, а юридичними і фізичними особами, яким можуть належати об’єкти соціальної сфери за правом власності або ж знаходитися у них в управлінні або оренді. Тому йтиметься лише про правила оподатковування юридичних (фізичних) осіб, на балансі яких є об’єкти соціальної інфраструк­­тури, а не про “оподатковування об’єктів соціальної інфраструктури”. Система податків в Україні регламентується Законом України “Про систему оподатковування”, а саме: ст.14 встановлює види загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів), а ст.15 – види місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів). Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і стягуються на всій території України, крім Автономної Республіки Крим, де вони встановлюються Верховної Радою Республіки в межах, зазначених у законах України. Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі). Механізм збору і порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і у межах розмірів ставок згідно із законами України (крім збору за проїзд по території прикордонних об­ластей автотранспорту, що їде за кордон, встановленого обласними радами). Правова база оподатковування підприємств, на балансі яких знаходяться об’єкти соціального призначення, має деякі особливості. Тому сучасні умови розвитку суспільства вима­гають вирішення проблеми інвестування соціальної сфери села на основі нормативів бюд­жетної забезпеченості населення. Схема створення нормативної бази формування місцевих бюджетів може мати такий вигляд: соціальні стандарти на послуги, які надаються за рахунок бюджету; нормативи бюджетної забезпеченості населення для кожного періоду розвитку економіки (на утримання об’єктів бюджетних галузей та фінансування модернізації їх матеріальної бази); соціальний бюджет (або бюджет розвитку) як складова державного та місцевих бюджетів. До соціальних стандартів на послуги колективного споживання належать: освітні стандарти загальної середньої освіти; стандарти якості та обсягів медичної допомоги і послуг; послуги закладів та установ культури і мистецтв, що надаються малозабезпеченим верствам населення та найбільш соціально уразливим категоріям громадян безкоштовно чи на пільгових умовах; соціальний рівень забезпечення громадським житлом соціально незахищених верств населення; система соціальних гарантій ветеранам війни та праці (медичні, комунальні, санаторно-курортні послуги) для різних періодів розвитку національної економіки (криза, стабілізація, піднесення). Формування зазначеної системи державних мінімальних соціальних стандартів (нормативів) може бути здійснене шляхом залучення до їх розробки відповідних галузевих науково-дослідних установ. Диференціація соціальних стандартів з урахуванням стану економіки дозволить перейти на нормативний метод формування місцевих бюджетів незалежно від економічної ситуації. Для нинішнього етапу необхідно сформувати систему дер­жавних мінімальних соціальних стандартів, а на її основі – нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості населення та соціальні бюджети мінімального рівня. Оскільки переважна більшість місцевих органів самоврядування не в змозі за рахунок власних доходів сформувати повноцінний бюджет, їм повинна надаватись допомога з державного бюджету. Стабільне функціонування підприємств неможливе без інвестицій. Дослідження свідчать, що в інвестиційному процесі у соціальній сфері села за останні 10 років мали місце різкі й неод­нозначні зміни. Враховуючи характер цих змін можна виділити 4 етапи:На першому етапі (1991–1992 рр.) завдяки переорієнтації пріоритетів державної інвестиційної політики були створені порівняно кращі умови фінансування будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості. Так, загальні обсяги інвестицій на дані цілі в 1991 р. перевищили 4,5 млрд. грн. у порівнянних цінах 1996 р. Однак перший етап не був тривалим.На другому етапі (1993–1995 рр.) в умовах швидкого поглиблення економічної кризи відбулося значне скорочення інвестицій у соціальну сферу села, передусім за рахунок коштів державного бюджету. У 1996 р. обсяги цих інвестицій становили 776 млн. грн., що майже у 6 разів менше, ніж в 1991 р. Скорочення інвестицій у соціальний розвиток села на даному етапі практично відбувалося в арифметичній прогресії. На третьому етапі (1996–1999 рр.) темпи інвестиційного спаду в соціальній сфері села уповільнилися, а динаміка інвестицій досягла нижнього її рівня у 1999 р., коли їх обсяги становили 470 млн. грн. у порівнянних цінах, або 60,6% від рівня 1996 р. Четвертий, новітній етап (2000–2001 рр.) характеризується після кризовим зростанням обсягів інвестицій в об’єкти житлово-цивільного призначення у сільській місцевості. Загальні обсяги інвестицій на дані цілі у 2001 р. становили 705 млрд. грн. у фактичних цінах. Враховуючи пожвавлення будівництва у соціальній інфраструктурі у 2001 р., є підстави вважати, що інвестиції на соціальний розвиток села також збільшаться. Зазначені тенденції динаміки інвестицій у соціальній сфері села збігалися з аналогічними змінами відповідних показників по державі. Однак темпи погіршення інвестиційного забезпечення розвитку соціальної сфери у сільській місцевості були більшими ніж у містах. Інвестиції в об’єкти житлово-цивільного призначення на селі окремих регіонів України значно різняться. Аналіз даних свідчить, що проблема інвестиційного забезпечення розвитку соціальної сфери села була найбільш гострою у Кіровоградській, Миколаївській, Рівненській, Чернівецькій і Чернігівській областях. Порівняно вищий рівень цього показника у Дніпропетровській і Київській областях.Динаміка і структура інвестицій в основний капітал у соціальній сфері села значною мірою обумовила обсяги введення у дію об’єктів невиробничого призначення. Так, введення в дію окремих їх видів характеризується помірним скороченням річних обсягів освоєння найважливіших об’єктів – житла, газових мереж і закладів освіти. Важливою ознакою змін джерел фінансування розвитку соціальної сфери села є переважаюче скорочення обсягів державних інвестицій на дані цілі. Тому слід, насамперед зазначити, що незважаючи на прийняття Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу у народному господарстві” інвестування розвитку соціальної сфери села за рахунок державних коштів відбувалося за залишковим прин­ципом. Внаслідок цього замість пріоритетності розвитку сформувалася тенденція випереджуючого скорочення обсягів державних інвестицій в основний капітал у соціальний сфері села. Водночас не забезпечувалась пріоритетність розвитку всього агропромислового комплексу у народному господарстві. В умовах зменшення обсягів валового внутрішнього продукту держави причини скорочення обсягів інвестицій в основний капітал у агропромисловому комплексі, зокрема й у його соціальну сферу, мають певною мірою об’єктивний характер. Однак фактичні обсяги інвестицій в агропромислове виробництво і соціальну сферу села за рахунок коштів держави не відповідають співвідношенню між ними і валовим внутрішнім продуктом, передбаченому Законом України “Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві”. За умов дотримання ст.5 зазначеного Закону на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та агропромислового комплексу слід було б спрямувати не менше 1% ВВП, зокрема на будівництво об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості – не менше 50% державних централізованих капітальних вкладень, перед­бачених даною статтею. Соціальні умови життя сільського населення значною мірою залежать від рівня розвитку та облаштування автомобільних доріг у сільській місцевості. В умовах кризи нове будівництво доріг тут практично припинилося, а діючі дороги не ремонтуються і виходять з ладу. Внаслідок бездоріжжя щорічно втрачається 800 млн. грн. Тому розвиток системи автомобільних доріг у сільській місцевості є важливою політичною та соціально-економічною проблемою державного значення. Подальше та повніше фінансове забезпечення функціонування об’єктів соціальної інфраструктури населеного пункту створюватиме кращі умови життя мешканців сіл, впливатиме на розвиток нових форм господарювання у галузях соціальної сфери, сприятиме активному розвитку малого бізнесу, створенню додаткових робочих місць, призупиненню ско­рочення та закриття об’єктів соціального призначення, збільшенню асортименту та якості по­слуг, підвищенню їх конкурентоспроможності.