Історія розвитку фізичного виховання в Україні

РЕФЕРАТ
на тему:
“ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
В УКРАЇНІ”
 

ПЛАН
ВСТУП
1 ВИТОКИ І ТРАДИЦІЇ НАРОДНОГО ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1  Формування фізичноговиховання в період Київської Русі
2.2  Фізична культура в періодКозаччини
2.3  Фізичне виховання в XVII-XIХ століття
2.4  Розвиток фізичноїкультури у XX столітті
3 СУЧАСНІПРІОРИТЕТИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП
 
Фізичневиховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становитьорганічну частину загального виховання, покликану забезпечити розвитокфізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладнихнавичок людини.
Розглядаючиісторичний процес виникнення, становлення та подальшого розвитку фізичноїкультури, необхідно подивитись на ті цілеспрямовані зусилля, яких докладалинаші предки, що жили на території сучасної України в різні історичні епохи, яквиховували молодь, яку роль у цьому процесі відіграла фізична культура, якіігри, змагальні фізичні вправи, гігієнічні чи лікувальні рухливі засобизастосовувались у побуті та військовій підготовці. Адже протягом всієї історіїлюдства фізична культура посідала провідне місце у його побуті, була органічноючастиною національної культури. Як підкреслював відомий вчений В. Елашвілі,«…немає у світі народу, в якого б не було б своїх видів фізичних вправ ірухливих ігор, що складають один із елементів фізичного виховання…».Підтвердження цьому є наявність у світі великої кількості народних фізичнихвправ та рухливих ігор, частина з яких не тільки побутує у цього народу, але йадаптувалась і розвивається на світовій арені практики фізичного виховання.

1ВИТОКИ І ТРАДИЦІЇНАРОДНОГО ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Протягомтисячоліть на території сучасної України, залежно від природних умов виникали,розвивались і припиняли своє існування різні спільноти людей. В добу палеолітувиник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основирелігійних вірувань, первісного мистецтва тощо. Важливу роль тут відігравалофізичне виховання. Як засвідчують дослідники, виховання у первісномусуспільстві було переважно фізичним. Основні засоби для існування давалитодішній людині полювання, збиральництво, рибальство. Пріоритет кожного з нихзмінювався залежно від довкілля, особливостей життєдіяльності. В умовахтеплого, вологого клімату полювання та збиральництво відігравали майже однаковуроль, а в часи періодичного наступу льодовиків зростала роль полювання навеликих тварин. Природне вимирання великих, повільних у рухах тварин, на якихлюди звикли полювати (приблизно VII тисячоліття до н.е.), призвело до кризи вполюванні, до своєрідної революції у фізичному вихованні до суттєвих змін усистемі виховання. І ось наприкінці палеоліту винайдено лук і стріли, що якіснозмінило способи ведення полювання, а значить, і підготовку до нього. Людиназмогла вражати тварину на відстані, оберігаючи себе від зайвої небезпеки.Застосування допоміжних засобів для полювання вимагало нових навичок,координованих рухів, відповідного розвитку сили, витривалості, спритності. Ефективневолодіння списом, сокирою та ін. в екстремальних умовах полювання вимагалоцілеспрямованої підготовки людей до такої специфічної діяльності. І в ній вжепроглядались перші риси відмінної від полювання специфічної діяльності людини,попереднього фізичного виховання, як складової культури народу. В заплавах,лісах, горах водились хижаки (ведмеді, вовки), успішність боротьби з нимизалежала від адекватних спільних дій людей та рівня фізичної підготовки.
Важливоюдля фізичного виховання стала поява тоді таких засобів пересування, якволокуші, санчата, лижі та ін. в цю епоху вдосконалюються засоби полювання,визначилась диференціація лука і стріл стосовно видів дичини. З’явились кам’янісокири, довбані човни, що потім стали в Україні звичним явищем, та іншізнаряддя.
Вчаси Великої грецької колонізації узбережжя смуг Причорномор’я, що почалась у VIII ст. до н.е.,поширювалися давньогрецькі спортивні традиції. Еллінські поліси, починаючи з VII ст. до н.е.виникають на території сучасної України. Найбільшими з них були: Ольвія,Херсонес, Тіра, а також міста Боспорського царства. Навколишнє середовище таумови, в яких існували ці давньогрецькі міста, сприяли формуванню своєрідноїдля даної місцевості культури, невід’ємною частиною якої було гімнастичневиховання і атлетика. Найціннішими для вивчення цього періоду є різного родуепіграфічні джерела, залишки спортивних споруд, інвентар, твори мистецтва(настінні розписи, глиняний посуд, спортивні нагороди та призи). Вартозазначити, що фізичне виховання було невід’ємною частиною освіти громадянпричорноморських міст. Особливо важливим було військово-фізичне виховання,враховуючи, що у містах не було постійного війська, а в разі потребипослуговувалось народне ополчення. Фізичне виховання здійснювалось успеціальних закладах – гімнасіях. Вони існували у всіх тогочасних містах.Велике значення приділялось вихованню патріотичних почуттів і поваги дотрадицій предків. Ці традиції збереглись на півдні України ще у перші століттянашої ери. Як стало відомо, в Ольвії існувало крите приміщення гімнасії(враховуючи холодний клімат). За фізичну підготовку молоді у Причорномор’ївідповідали спеціально обрані особи, ці посади були особливо престижними, наних обирались найдостойніші, найдосвідченіші громадяни.
Упродовжтисячоліття у північному Причорномор’ї проводились атлетичні ігри на честьолімпійських богів і героїв. Найвідомішими були ігри на честь Ахілла в Ольвії.Протягом двох тисячоліть до Київської Русі найбільш розвиненим та історичноактивним був район середнього Подніпров’я. Значний внесок у становлення основйого народної фізичної культури зробили Зарубинецька та Черняхівська культури,що існували на території сучасної України. Таким чином, на території сучасноїУкраїни (північне Причорномор’я) розвивалась фізична культура, яка в своїйоснові відповідала давньогрецькій традиції. Але специфічне довкілля, складнаселення та регіональні умови розвитку культури спричиняли до появи в цихмісцях своєрідних особливостей фізичної культури. На праукраїнських земляхпівнічного Причорномор’я в античний період було сформовано систему фізичноговиховання. Загартування молоді здійснювалось в гімнасіях, завершальною школоюфізичного виховання були ефебії під керівництвом спеціально підготовленихвчителів. Десь на переході від неоліту до бронзи (2000 — 1500 pp. до н.е.) відіндоєвропейської спільноти відділились балтослов’яни, а близько 1000 р. до н.е.від неї відокремилась протослов’янська група, і відтоді розпочався періодосілих поселень слов’ян. З цього часу вони творять власну мовну групу,матеріальну і духовну культуру, суспільний лад, асимілюють елементи культуриінших етносів, впливають на них своєю. Почала формуватись і розвиватисьсвоєрідна фізична культура слов’ян, котрі вже у V—VI століттях н.е. жили натериторії від середньої Вісли до верхнього Дінця (Холмщина, Галичина, Волинь,Полісся, Київщина, Чернігівщина, Пониззя…) і виступали окремою групою народу— слов’яни (склавини), або анти (з давньоіранського — люди краю, кінця).

2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
 
2.1 Формуванняфізичного виховання в період Київської Русі
Вчаси формування Київської Русі наші предки зберегли багато самобутніх традиційнаціонального фізичного виховання. З дитинства молоді прищеплювались потрібні упраці та військовій справі вміння, навички і якості.
Яквідомо, наші предки до VII століття жили в умовах родових відносин, алепоступово рід змінила общинна організація. Цей період був перехідним відвійськової демократії до феодального (княжого) ладу. В цей період і надалі в нашійкраїні збереглись позитивні традиції народної фізичної культури, стрижнем якоїбула загальна фізична підготовка до трудової і військової діяльності всіх безвинятку людей. Розповсюдженими в цей період (військової демократії) були такзвані ведмежі двобої та культові змагання з биком. В їх програму входилинародні фізичні вправи та способи полювання на диких тварин. Вони вимагалинадзвичайної сміливості, спритності, сили та знання цілого комплексу ефективнихприйомів.
Намежі IX—X століть навколо Київської землі утворилося державне об’єднання —Київська Русь. Тут ще з часів військової демократії збереглись звичаї вихованнядітей, продовжили побутування обряди і ритуали, що склали певну системупідготовки людини до праці та виконання військових обов’язків. В Київській Русістала побутувати вікова диференціація молоді, покладена в основу народноїфізичної культури:
— втри роки хлопця саджають на коня, і цей обряд назвали «постриги». Цей ритуалкнязь Ігор здійснив у трьохрічному віці, а в сім — був на навчанні уНовгороді-Сіверському;
— усім років хлопчик переходить від материнського виховання під нагляд чоловіків(батька або старійшин роду); починається навчання грамоті, стрільбі з лука,володінню списом, арканом, їзди верхи;
— в12 років хлопчик вважається напівдорослим юнаком і до його навчання залучають«військові хитрощі»;
— в17-річному віці юнак вважався дорослим і змужнілим.
Укожній віковій групі здійснювалась певна підготовка і завершувалась«ініціацією» (посвятою в наступну). Таким чином, до військового життя (хочпостійної армії ще не існувало) готували з дитинства. Так, наприклад, ВолодимирМономах в 13 років вже ходив на лови. Данило Галицький ще хлопчиком володівмечем. Первинними ланками традиційних народно побутових форм військово-фізичноїпідготовки були сім’я та рід, де відповідальність за виховання майбутньоговоїна покладалася на батька, чоловіків — членів родини (старших братів тощо),старійшин роду. Так передавалися родинні традиції від батьків дітям. Особливароль у цьому процесі відводилась старійшинам роду або найдосвідченішим йогочленам, нерідко спеціально призначеним вчителям, що займалися з групами дітей,підлітків і юнаків. Виховання юнаків здійснювалось і у спеціально для цьогоорганізованих «домах молоді», або «мужських домах». Відомо, що середгромадських утворень існували «лісові школи», які діяли в межах чоловічихвійськових союзів. Там відбувались ініціаційні «посвяти» молоді, під час якихосновна увага приділялась фізичній підготовленості.
Дляформування повноцінного народного ополчення серед населення існувало так званенаставництво — приватні вчителі, спочатку в князівсько-боярському середовищі, азгодом і серед інших верств населення.
Найважливішимвмінням воїнів було володіння різними видами зброї. Як засвідчує І. Крип’якевич,«… молодий воїн мусив: пізнати всякі види зброї, різні способи боротьби талицарських вправ, навчитися кидати списа, стріляти з лука, володіти мечем,шаблею, рубати сокирою, їздити верхи, ходити налови, веслувати, боротисярукопаш… це було тоді і спортом, і підготовкою до війни». Тому всередньовічній Русі створювались товариства стрільців з лука і фехтувальнішколи, що існували в Києві та Новгороді.
Напочатку IX століття в Київській Русі зароджується професійна військоваорганізація «Дружина князя», що складалась із трьох підрозділів: а) найбільшзнатні, досвідчені воїни — верхівка княжої влади; б) молоді вояки, «отроки»; в)власне воїни хоробрі, що аж до половини XI століття були головноювійськовою силою.
Військово-фізичнапідготовка у княжій дружині була доволі спеціалізованою, враховувала рідвійська, його цільове призначення, специфіку озброєння тощо. Важливими упідготовці воїна були природні фактори загартування (повітря, сонце, вода), атакож ігри військового спрямування («гра у війну», гра у «боротьбу ролів» іін.). Військові танці, фізичні вправи з предметами (різновиди зброї — спис,лук, меч, праща тощо), а також каміння, палиці, мотузки-аркани тощо. Значнемісце відводилось фізичним вправам із застосуванням засобів пересування (коні,човни, лижі тощо), а також ходьба, біг, лазіння, повзання, плавання і змагальніфізичні вправи (протиборства, боротьба, бої навкулачки, фехтування тощо).
У ІХ—ХІХ століттях військово-прикладна підготовка реалізовувалась в таких формах, як«Руські ігрища», лицарські турніри, змагання-«потіхи», полювання, військовіпоходи. Тобто у період Київської Русі (ІХ—XIV ст.) існувала ефективнасистема військово-фізичної підготовки. Безперервні війни з сусідами тавнутрішні конфлікти ставили русичів в умови постійної боротьби за існування.Тому фізичне виховання посідало чільне місце у військово-прикладній підготовці.В ньому переважало досконале володіння зброєю, конем, вміння ловити імуштрувати коней, полювання тощо.
Удружині князя налічувалось 300—400 дружинників, а чотирьохтисячне військо булопотужною армією. Тому військово-фізична досконалість кожного окремого воїнавідігравала надзвичайну роль.
Єпідстави вважати, що військово-фізичному вихованню надавалось значення умонастирях, церквах та навчальних закладах, котрі активно розбудовувались зчасів Ярослава Мудрого. Ці заклади, крім культового, носили ще й обороннийхарактер.
Яквідомо, в Київській Русі сформувалась своєрідна система військово-фізичноїпідготовки населення, що включала такі форми:
– фізичне виховання в родині (сім’ї);
– військово-фізичне виховання в побуті;
– військово-фізичне виховання у княжому війську;
– військово-фізичне виховання у культових і навчальних закладах (церкви,монастирі, школи…).
Найпоширенішимизасобами цієї підготовки були:
а)      народнірухливі ігри та забави;
б)      народнітанці;
в)      національнівиди боротьби;
г)       фізичнівправи змагального характеру (дужання, ристалища);
д)      полювання;
є) військовіпоходи.
Значновплинули на розвиток елементів фізичної культури спеціально організовані товариствастрільців із лука, фехтувальні школи, організовані в Києві, Новгороді та іншихнаселених пунктах Київської Русі. Навчання в них сприяло формуванню військовогомистецтва дружинників.
Значногорозвитку в цей історичний період набуває судноплавство. Однодеревні довбанічовни були поширені на Дніпрі вже у X столітті. Веслярство застосовувалось ідля рибальства, і для військових справ. Як описує І. Крип’якевич, князьСвятослав у болгарському поході сам веслував через Дунай. Князі Олег та Ігор«ходили на греків… на конях і кораблях…». І все ж найголовнішими засобамифізичної підготовки в цей період залишались різноманітні народні рухливі ігрита фізичні вправи, пов’язані з трудовою і військовою діяльністю.
ВКиївській Русі поширеною була гра в копаний м’яч — один із прообразів сучасногофутболу, а серед дорослих в шані була так звана гра з биком або, краще сказати,двобій людини з роз’яреною твариною. Історія зберегла факт про киянина КирилаКожум’яку, котрий вирвав у бика шкіру, захоплену долонею.
Яквідомо, ще до княжих часів в Україні були розповсюджені різноманітні видиборотьби (дужання), серед них «на ременях», «навхрест», «спас» тощо. Народнаборотьба пройшла декілька етапів розвитку, вдосконалювались технічні прийоми, атакож неписаними правилами заборонялось все, що було шкідливим для здоров’яборця: «нечиста гра», «не бий лежачого» тощо. Першим кроком в цивілізованомуперетворенні боротьби навкулачки була відмова від ударів. Саме з цього моментупочинається історія боротьби. Борцівське змагання стає відмінним від двобоюнавкулачки, у ньому застосовують лише кидки, а больові прийоми заборонені.Обмежується розмір майданчика для двобою, забороняються певні прийоми тощо.Визначними майстрами народної боротьби були не лише прості воїни, а й представникикнязівської верхівки.
Порівняльнийаналіз дає підстави стверджувати, що фізична культура в Україні часів КиївськоїРусі розвивалась за Європейською моделлю. Але, вбираючи все краще від сусідів,вона за своїм соціальним значенням та спрямованістю ґрунтувалась на звичаях ітрадиціях свого народу, що зумовило її прогресивність. Переклади творівантичних і середньовічних авторів та оригінальні давньоруські повідомленнясвідчать про обізнаність наших предків в Олімпійських іграх. Олімпійськатрадиція в Київській Русі зверталась до античної фізичної культури, в томучислі Олімпійських ігор. Основні тогочасні види української фізичної культурибули аналогами давньогрецьких видів спорту (біг, стрибки, бій навкулачки, кіннівили тощо).
Навітьз прийняттям християнства фізична культура залишилась важливою складовоюцілісної культури етносу, функціонувала практично у всіх сферах життєдіяльностісуспільства — побуті, військовій справі, етнопедагогіці, релігійних та іншихсвятах.
 
2.2 Фізична культура в період Козаччини
Внаслідокпостійної боротьби українського народу проти татар і турків, польських талитовських загарбників, а також втечі селян і міської бідноти з Галичини,Волині, Поділля, Полісся, Побережжя від феодального, національного ірелігійного гніту виникло вільне озброєне населення — козацтво.
Зперших років свого існування Запорізька Січ вела безперервну збройну боротьбу ззагарбниками. Такі специфічні умови спричинились до того, що запорізькекозацтво в короткий історичний термін виробило одну з найефективніших на тойчас систему військово-фізичної підготовки воїнів, які, за свідченням очевидцятого славного періоду української історії француза Боплана, «… в більшостісвоїй… міцної тілобудови, легко переносять голод, холод, спеку і спрагу, вільні,невтомні, відважні, хоробрі, або краще сказати дерзновенні і мало дорожатьсвоїм життям».
Зрозуміло,що без цілеспрямованого фізичного виховання досягти такого високого рівня стануфізичної готовності та вершин військового мистецтва неможливо. Але відомо, щовже у першій половині XVII століття козацтво піднялось до рівня кращих європейськихармій, а своєю активною наступальною тактикою переважало феодальні армії Європи.Запорізьку піхоту вважали найкращою в Європі, вона уславилась штурмами фортецьта своєрідною тактикою оборонних дій у таборі. Кіннота була менш численною, алевідзначалась військовою майстерністю.
Переважнубільшість запорізького воїнства складали прості українські селяни, що не маливійськового досвіду. Для ефективного поповнення воїнства необхідний був процеспостійного військово-фізичного виховання всього народу. Тому слід спочаткузупинитись на особливостях фізичної культури усіх верств українськогонаселення. Адже складна військова ситуація вимагала поширення військово-фізичноїпідготовки народу і, як відмітив М. Грушевський, все населення України «…було із неустанній її вправі».
Вчаси козацької доби побут українців був насичений різноманітними рухливимиіграми, змагальними фізичними вправами, що поширювались серед усіх без виняткуверств населення. Широке розповсюдження серед молоді народних рухливих ігор,різновидів народної боротьби, боїв навкулачки та ін. сприяло розвиткунеобхідних фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного поколіннязахисників Батьківщини. Значну роль у ньому процесі відігравали віковічнітрадиції, серед яких слід відмітити звичаї відповідальності батьків завиховання дітей, особливо юнаків.
Специфічноюбула роль батька, він цілеспрямовано займався загартуванням своїх дітей,формував в них лицарську честь і гідність, готував до подолання життєвихтруднощів. В козацьких родинах існував культ Батька, Матері, Бабусі, Дідуся,Роду і народу.
Фізичнакультура, крім інших соціальних функцій, перш за все служила військово-фізичнійпідготовці населення. Домінуючу роль у ній відіграв національний ідеал духовноїі тілесної досконалості особистості, уособленням якого став образкозака-звитяжця (лицаря), захисника рідної землі.
Культгероїчної особистості козака-запорожця спричинився до загального (майже100-відсоткового) залучення дітей і молоділо народних фізичних вправ і рухливихігор, переважно військово-фізичної спрямованості.
Увтіленні фізичної культури в побут українського народу, збагаченні її форм іметодів за рахунок власних вдосконалень і запозичень відіграли важливу рольтакі елементи існуючої системи, як школи, парубоцькі громади, мандрівні борці,«вулиця», чумакуваннята інші.
Другийступінь козацького виховання був родинно-шкільним. Діти козаків навчались укозацьких, братських та інших типах шкіл. В період козаччини школистворюватисьв кожному населеному пункті одночасно з його заснуванням. При кожній церквііснували козацькі школи. Всього у 740 — 746 pp. в межах вільностейЗапорізької Січі було 866 шкіл, що свідчить про дуже високий освітній ікультурний рівень козацтва. В школах учні у вільний від навчання час виконувалирізноманітні вправи та рухливі ігри. Дослідники, які вивчали дитячі та юнацькіігри тих часів, ділять їх на весняні, літні, зимові, підкреслюючи цим сам фактцілорічного фізичного вдосконалення підростаючого покоління.
Вкозацький період у школах існувало безліч народних звичаїв, котріформували побут школярів і обов’язковим елементом мали змагальні фізичні вправита рухливі ігри, цікаво і насичено проходили гак звані свята переходу учня з одногокласу до наступного.
Особливемісце в освітній діяльності періоду козаччини посідала січова школа, якаіснувала при церкві святої Покрови (берегині козаків) на території ЗапорізькоїСічі. Складалась із двох відділів:
а)      дляюнаків, що готувались на паламарів і дияконів — завжди там було 30 учнів;
б)      длядітей-сиріт або хрещеників козацької старшини тощо — 50 учнів. їх вчилиграмоті, співу, військовому ремеслу. Молодики мали свою управу отамана, кухаря,користувались деякими привілеями. Як описує С. Сірополко, там вчили «… Богудобре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватись, з рушницігострозоро стріляти і списом добре колоти».
Школаіснувала під безпосереднім проводом козацької старшини, керівником був один зїї ченців. В ній поруч з вправами по володінню вогнепальною зброєюзастосовувались спеціальні фізичні вправи для вдосконалення техніки верховоїїзди, володіння холодною зброєю, правити човном (чайка, дуб…), швидко плаватитощо. Фізична підготовка стосувалась і молодиків церковного спрямування. Відомівипадки декілька разової зміни ряси на козацьку зброю, а іноді священикиставали на чолі козацьких загонів.
Всічовій школі органічно поєднувалися елементи фізичного гарту з військовимнавчанням. Значна увага приділялась загальноосвітній стороні підготовкимайбутніх лицарів, навчання тут було семирічним, безкоштовним. Час перебуваннямолодиків у січовій школі залежав від їх здібностей до військової та духовноїнауки. Наприклад, Іван Васюта, кандидат у священики, перебував там 18 років.
Січові,старшинські і козацькі школи, стоячи на глибокій національній основі, булисвоєрідним військово-освітянським навчально-виховним закладом, де реалізуваласьпрогресивна ідея гармонійного розвитку особистості. У військово-фізичнійпідготовці козаки домагались гармонійного розвитку фізичних здібностей,вдосконалення життєво важливих навичок у плаванні, бігу, їзді верхи тощо,майстерного володіння видами зброї. Про високий рівень військово-фізичноїпідготовки на Січі свідчать факти, коли люди з Русі, Польщі, Поділля їздятьтуди, щоби навчитись лицарського діла, вдосконалити військову вправу. В.Антоновичзазначив, що «Запорожжя було школою, де діставали виховання люди, які потімставали в Україні полковниками та старшиною».
НаЗапоріжжі існував культ гармонійного фізичного і духовного розвиткуособистості. Слабку тілом або духом людину ніколи не обирали старшиною. Суворе,аскетичне життя запоріжців викликало справедливий подив очевидців, а правоназиватись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тількисеред українців. Багато польських шляхтичів, а згодом і росіян прагнули здобутивійськову освіту на Запоріжжі. Так, М.І.Кутузов отримав атестат «знатноготовариша Щербишівського куреня Запорізької Січі». Атестати знатних і почеснихтоваришів Запорізької Січі були видані багатьом військовим та політичним діячамтого часу: київському генерал-губернатору Глібову, графу Паніну, князюПроворовському, графу Остерману. Навіть фаворит Катерини II Потьомкін охочеотримав атестат коша Запорізької Січі, вступивши в один із його куренів.
Вкозацькому війську не було муштри, але обов’язковими були фізичні вправи, щобутримувати свій фізичний стан, порядок в куренях та «вмножувати військовівиступи».
Значноповажалась фізична досконалість козака. Часто за прояв фізичних якостей йогоназивали почесним прізвищем, наприклад Іван Підкова, який міг підряд зігнути 5 підков.Аналіз історичних матеріалів дає підстави стверджувати, що в Запорізькій Січіфункціонувала система фізичного виховання, основу якої складали віковічнізвичаї українського народу. Вона носила виключно національний характер. Військово-фізичнапідготовка запоріжців виступала як системно завершена педагогічна структура,яку складали компоненти:
а)      початковийвідбір, де переважає рівень розвитку фізичних і моральних якостей;
б)      традиційнонародний здоровий спосіб життя з чітко окресленими народними звичаями, використаннямсил природи (водні процедури, загартування водою, сон на повітрі,поміркованість харчування, пости тощо);
в)      національніза своїм змістом специфічні засоби та методи військово-фізичної підготовки (герці,народні види боротьби, двобої навкулачки тощо).
Всистемі фізичного вдосконалення козаків переважали ігрові та змагальні формирухових дій, що часто поєднувались з піснями або музикою.
Пріоритетне місце вспеціальній підготовці козаків надавалось:
а)      цілеспрямованомурозвитку рухових якостей (піхотинець, на коні тощо);
б)      вдосконаленнюнавичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи;
в)      володіннюрізними видами зброї, засобами пересування (віз, човен, галера тощо).
Вінцемрозвитку системи фізичного виховання козаків слід вважати відродження національногобойового мистецтва — «Гопака».
Освітянськимздобутком Запорізької Січі була реалізація принципу гармонійного виховання(формування) людини. Це особливо помітно в структурі січової школи, де поруч іззагальноосвітніми предметами багато уваги приділялось психофізичномувдосконаленню майбутніх козаків.
Як і впопередні епохи, хтось у суспільстві намагався науково обґрунтовувати доцільністьфізичного виховання, в часи козаччини це зробив відомий вчений педагог першоїполовини XVII століття в Україні Єпіфаній Славинецький.Йому належитьзначне місце серед передових діячів тогочасної освіти. Він виступавприхильником реального навчання, відстоював ідеї педагогічного гуманізму ісвітського навчання дітей. В його книзі «Гражданство обычаев детских», щовміщала запитання і відповіді, поруч з порадами, як вести себе дитині в школі,вдома, у гостях, багато уваги приділено іграм та фізичним вправам. В одному іззапитань йшлося «Що прикрашає грання?». У відповіді вказувалось: «… постійність,чесна веселість, рухливість», тобто грати правдиво, а не обманом чи зхитрощами, щоб у грі перемогти. В цій же книзі названі вправи (рухові дії),рекомендовані дітям. Це ігри з м’ячем, городки, біг, стрибки і підскоки наодній або двох ногах. Під час гри діти повинні бути стриманими, уважноставитись до слабших. Славинецький розглядав фізичні вправи та ігри як засобивиховання і зміцнення здоров’я. Як педагог він ділив ігри і вправи на доцільніабо недоцільні для виховання. До доцільних відніс ті, що розвивають силу,спритність, кмітливість та інші корисні якості і навички. Недоцільними вінвважав ігри в карти, кості, також такі, що формують брехню, користь, порожнійгонор, лукавство та інші вади.

2.3 Фізичне виховання в XVII-XIХ століття
В період нової історії України фізичне виховання здійснювалося внародно-побутових формах, зокрема, в календарній та родинній обрядовості. Доскладу річного кола української календарної обрядовості входили весняні, літні,осінні та зимові свята. Обов’язковим елементом календарних свят і обрядів булирізноманітні фізичні вправи, танці, одноборства, хороводи, рухливі ігри тазабави. Характерною особливістю календарних ігор є комічний елемент, що значнопідвищував емоційний фон святкувань. Ігрова дія супроводжується відчуттямпіднесення фізичних і духовних сил людини після фізичних і психонервовихнавантажень. З часом календарні свята втратили своє магічне значення, а обряди,що виконувалися, реформувалися в молодіжні й дитячі ігри та розваги.
Традиційна родинна обрядовість включала систему засобів і формзбереження здоров’я матері і дитини. Сформувалася сукупність різноманітнихзаборон і пересторог, які чітко регламентували поведінку вагітної жінки. Усюсукупність пересторог і заборон умовно можна класифікувати на три групи:психологічні; морально-етичні; оздоровчо-гігієнічні. До психологічних заборонналежать ті, які оберігають вагітну жінку від стресових ситуацій. Морально-етичнізаборони пов’язувалися з нормами поведінки жінки. Оздоровчо-гігієнічніперестороги включали правила харчування, гігієну та рухову активність жінки.         Зміцненняздоров’я новонароджених забезпечувалося шляхом виконання різноманітних родиннихобрядів.
Важливе значення для стимулювання росту і розвитку дитячогоорганізму надавалося пестушкам, якими супроводжувалися перші рухи дитини,потішкам – елементарним словесно-руховим іграм дитини з пальцями, руками,ногами; забавлянкам – маленьким віршикам, піснями, що супроводжувалисяелементарними рухами. Широко представлені в народній педагогіці ігри длярозвитку окремих частин тіла.
У ХІХст. набув швидкого розвитку рух, пов’язаний з утворенням спортивних організацій,таких як: «Сокіл», «Січ», «Пласт» та інші.
«Сокіл» — тіловиховне (руховогопрофілю) товариство, яке відіграло значну роль у національному відродженніслов’янських народів. Перший «Сокіл» постав 1862 у Празі (засновник МирославТирш), з метою поширення не тільки фізкультури (на зразок нім. «турнферайнів»),але й пробудження національної свідомості чеського народу у 1930-их рокахчеський «Сокіл» нараховував 600 000 чол.). За прикладом чехів інші слов’янські народиперебрали сокольську ідею, засновуючи свої національні сокольські організації; 1907вони об’єдналися у Всеслов’янський сокольський союз, який відбував масовісокольські здвиги з участю «Сокіл» слов’янських народів. По радянській окупаціївсі «Сокіл» ліквідовано як реакційні буржуазно-націоналістичні товариства; тесаме в сателітних державах і в Югославії (деякі з них діють у діаспорі). «Пласт» — скаутська організація України, мета якої: сприяти, як і всебічному патріотичномувихованню, так і самовихованню української молоді на підставі християнськоїморалі — виховувати українську молодь, і на свідомих, відповідальних таповновартісних громадян місцевої, національної та світової спільнот, і напровідників українського суспільства. «Січ» —спортивно-протипожежно-фізкультурна організація, поширена в 1900—1930 роках в Галичині,а також на Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша «Січ» заснована КириломТрильовським («січовим батьком») в с. Завалля Снятинського повіту 5 травня 1900року. Далі «Січі» створилися в Коломийському і Городенківському повітах,поширилися в Галичині і Буковині.
2.4 Розвиток фізичної культури у XXстолітті
Після Другої світової війни посилено спортові контакти із Заходом,розгорнуто масовий фізкультурний рух, підвищено рівень спортивної майстерності.У зв’язку з цим посилився і фізкультурний рух в УРСР. Українські спортсмениздобували чималі успіхи в міжнародних змаганнях (Б. Гуревич, Я. Куценко, Б.Шахлін, В. Чукарін, Л. Латиніна, О. Гончаренко, Є. Буланчик, В. Куц, Н.Откаленко, Л. Лисенко-Шевцова, А. Бондарчук та ін.).
На основі постанови ЦК КПСС і Ради Міністрів СРСР від 9 січня 1959року «Про керівництво фізичною культурою і спортом у країні» Комітет фізичноїкультури і спорту при Раді Міністрів УРСР було перетворено на Союз спортивнихтовариств і організацій УРСР, підпорядкований Всесоюзному спортивному союзові.Обласні, міські, районові й місцеві ради фізичної культури керували працею всіхспортивних організацій, які поділялися на добровільні спортивні товариства,колективи фізичної культури (на заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах) чиспортивні клуби.
На початку 1981 в УРСР було близько 45000 фізкультурних колективівз 15 млн. чол., понад 4 300 спортсменів-розрядників, понад 500 майстрівспорту СРСР, понад 300 майстрів спорту СРСР міжнародної класифікації, близько60 заслужених майстрів спорту СРСР, 3 000 тренерів та інструкторів, 2 500класифікованих спортивних суддів. Спортивні споруди: 160000 спортивнихмайданчиків, у тому числі 20 000 футбольних полів; понад 13 600 спортивних залів,300 басейнів, 600 лижних баз, 8 000 стрілецьких тирів, 901 стадіон, плавальнийцентр у Харкові, веслувальний у Херсоні та ін. Популярний на Україні туризмдиспонує понад 50 туристичними базами і понад 800 туристичними й відпочинковимитаборами.
 

3 СУЧАСНІПРІОРИТЕТИФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ
Фізичнакультура в Україні є часткою загальної культури суспільства, що спрямована назміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальнихздібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Практикасвідчить, що фізична культура, до складу якої входять фізичне виховання, спортта фізична рекреація, є важливим засобом підвищення соціальної і трудовоїактивності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів,життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків міжнародами і зміцнення миру. Спорт як органічна частина фізичної культури єсферою діяльності людей, виявлення та уніфікованого порівняння у змаганні їхдосягнень в певних видах фізичних вправ. В той же час спорт є часткоюміжнародного спілкування, дає можливість демонстрації досягнень суспільства уцій сфері діяльності, сприяє утвердженню гуманістичних цінностей та спортивногоавторитету України у світовому співтоваристві.
Розвитокфізичної культури і спорту в Україні, як і в кожній країні світу, обумовленийпотребами суспільства, рівнем соціально-економічного розвитку, станом освіти,науки, культури, традицій та ін. Формування основ державної програми розвиткуфізичної культури в Україні відбувалося з урахуванням радянської системифізичного виховання і спорту, яка постійно реформувалася, та традиційукраїнського народу.
У1991 році відбулося становлення державності України — Верховна Рада УРСР 24серпня проголосила Україну незалежною демократичною державою.
Першедесятиріччя розвитку фізичної культури і спорту в сучасній Україніхарактеризується значними проблемами, пов’язаними з умовами існуваннясуспільства:
— глибокою економічною кризою, обумовленою переходом на новіформи економічного господарювання (з державної форми власності на приватну):
— стрімким спадом виробництва у промисловості та аграрномусекторі;
— суттєвим зниженням державного фінансування сфери фізичноїкультури і спорту;
— значним зниженням рівня життя населення;
— порушенням екологічної рівноваги:
— різким погіршенням фізичного розвитку людей і рівня їхздоров’я, скороченням тривалості життя.
З1991 по 1998 pp. кількість підприємств, організацій та установ, які проводилифізкультурно-оздоровчу роботу, зменшилася на 15.5 тисяч одиниць, а кількістьтрудящих, залучених до нього процесу, — більш як на 1 млн. чоловік, тобто на 56відсотків, інструкторів по спорту, що працювали у виробничих колективах, — на5,7 тис. чоловік. Лише 13 відсотків трудових колективів мали спеціалістів, якіпроводили фізкультурно-оздоровчу роботу. Це призвело до різкого погіршеннярекреації, фізичного та психічного стану працездатної частини населення іпроявилося у значному зростанні серцево-судинних, онкологічних, психічних таінших захворювань, зумовило посилення тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії.
Тількиза три роки (з 1991 по 1993) припинили діяльність більш як 900 дитячих іпідліткових фізкультурно-оздоровчих клубів при ЖЕК, було скорочено 590 посадпедагогів-організаторів спортивної роботи з населенням за місцем проживання,більше 3,5 тис. інструкторів фізичної культури у трудових колективах. Переважнабільшість населення, особливо в сільській місцевості, практично була позбавленаможливості брати участь у будь-яких формах фізкультурно-оздоровчої і спортивноїроботи.
Погіршувавсястан утримання і використання матеріально-технічної бази фізкультури і спорту,а приватизація частини спортивних споруд супроводжувалася використанням їх неза призначенням.
Підзагрозою руйнування була в цілому досить ефективна система підготовкиспортсменів високого класу, скорочувалась мережа дитячо-юнацьких спортивнихшкіл, кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів.Спостерігався перехід висококваліфікованих фахівців і спортсменів в інші сферидіяльності або виїзд на роботу за кордон, тобто втрата їх для фізкультури таспорту. Змінилася питома вага позаурочних занять з фізичного виховання в усіхнавчальних закладах. У 1998 році Держкомспорт України констатував, що з початку90-х років чисельність контингенту дітей і підлітків, залучених до регулярнихзанять у ДЮСШ, підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживанняі спортивних секціях, скоротилася на 620 тис. чоловік.
Згортанняцієї роботи негативно позначилося на стані здоров’я дітей та підлітків — майже90% дітей, учнів і студентів мали відхилення у здоров’ї, 50% — незадовільнуфізичну підготовку що призвело до посилення антисоціальних проявів — майжекожний десятий злочин в Україні здійснювався підлітками і на 60% збільшиласякількість неповнолітніх, що вживали наркотики.
Значніпроблеми розвитку галузі фізичної культури та зумовлені ними негативні наслідкивимагали відповідного відображення у суспільній свідомості, науково-методичногообґрунтування мети, завдань та організації їх вирішення.

ВИСНОВКИ
 
Упродовжвікової історії на території сучасної України, залежно від природних умоввиникали, розвивались і припиняли своє існування різні спільноти людей. В добупалеоліту виник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основирелігійних вірувань, первісного мистецтва тощо. Важливу роль тут відігравалофізичне виховання. В часи формування Київської Русі наші предки зберегли багатосамобутніх традицій національного фізичного виховання. З дитинства молодіприщеплювались потрібні у праці та військовій справі вміння, навички і якості.В часи козацької доби побут українців був насичений різноманітними рухливимиіграми, змагальними фізичними вправами, що поширювались серед усіх без виняткуверств населення. Широке розповсюдження серед молоді народних рухливих ігор,різновидів народної боротьби, боїв навкулачки та ін. сприяло розвиткунеобхідних фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисниківБатьківщини. Значну роль у ньому процесі відігравали віковічні традиції, середяких слід відмітити звичаї відповідальності батьків за виховання дітей,особливо юнаків.
Отожфізичне виховання в Україні, що має тисячолітню історію, розвивалося нерівномірной залежало від багатьох політичних, економічних і географічних умов. Творчевикористання цієї народної скарбниці в сучасних умовах має велике виховне,освітнє та оздоровче значення.

Література
 
1. Вацеба О. Нариси з історії західно-українського спортивного руху /Оксана Вацеба. – Л.: 1996. – 284 с.
2. Деделюк Н.А. Традиції фізичного виховання в Київській Русі:Монографія / Н.А. Деделюк, А.В. Цьось. – Луцьк: Волинська обласна друкарня,2004. – 192 с.
3. Деметер Г.С. 70 лет советского спорта: люди, события, факты / Г.С.Деметр, В.В. Горбунов. – М.: Фізкультура и спорт, 1984. – 237 с.
4. Козацькі забави: Навчальний посібник / Завацький В.І., Цьось А.В.,Бичук О.І., Пономаренко Л.І. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 112 с.
5. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта / Л. Кун. – М.: Радуга,1982. – 399 с.
6. Столбов В. В. История физической культуры: Ученик для студ. пед.инстит. / Виталий Васильевич Столбов. – М.: Просвещение, 1989. – 288 с.
7. Традиції фізичної культури в Україні: збірник наукових статей. –К.: [б. в.], 1997.
8. Філь С.М. Історія фізичної культури: Навчальний посібник / Філь С.М., Худолій О.М., Малка Г.О. – Харків: ОВС, 2003. – 160 с.
9. Цьось А.В. Витоки фізичного виховання в Україні / АнатолійВасильович Цьось // Фізичне виховання в школі. – 1997. – № 3. – С. 52-54.
10.  Цьось А.В.Українські народні ігри та забави: навчальний посібник / Анатолій ВасильовичЦьось. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 96 с.
11.  Цьось А.В.Фізичне виховання в календарній обрядовості українців: Монографія / АнатолійВасильович Цьось. – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 376 с.
12.  Шанин Ю.В.Олимпия. История античного атлетизма / О.В. Шанин. – СПб. : Алатейя, 2001. – 192 с.