Іван франко мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ІВАН ФРАНКО МОЗАЇКАІз творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томахУпорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович.Львів: Каменяр, 2001.—434с.Представлені в книзі твори І.Франка маловідомі, призабуті, а для багатьох невідомі. Цей збірник лише вибране з того, що не ввійшло до 50-томного зібрання творів видатного письменника, вченого, громадського діяча. Нові обрії, після ознайомлення з таким доробком, значно розширяться і поглибляться, а враження буде неперевершеним, якщо зважити на багатогранну діяльність Великого Каменяра і глибину досліджуваного предмета. .ЗМІСТВід упорядників…………………………………………………………………………………….. 3Передмова. Зіновія Франко ………………………………………………………………….. 3^ ОРИГІНАЛЬНІ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ[Із циклу] “Україна”……………………………………………………………………………… 14 “Розвивайся ти, високий дубе…”………………………………………………………….. 14 “Не пора, не пора, не пора…” ……………………………………………………………… 15 Ляхам…………………………………………………………………………………………………. 16 Хрест………………………………………………………………………………………………….. 16 [Із циклу] “Жидівські мелодії”……………………………………………………………….. 17 Самбатіон…………………………………………………………………………………………… 17 Пір’я……………………………………………………………………………………………………. 20 Асиміляторам……………………………………………………………………………………… 21 Заповіт Якова……………………………………………………………………………………… 23 Великі роковини………………………………………………………………………………….. 24 Гей, Січ іде…………………………………………………………………………………………. 29^ ПОЕТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИВрхліцькийЯрослав. Бар-Кохба (Уривок із поеми)………………………………….. 30РозенфельдМоріц………………………………………………………………………………… 58 Моя пісня (Із збірки “Lieder des ghetto”) …………………………………………………. 58 Пісня робітників……………………………………………………………………………………. 58^ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ Із лектури наших предків XI в………………………………………………………………… 59 Прячинки для оцінення поезій Тараса Шевченка……………………………………. 64 Про життя і діяльність Олександра Кониського………………………………………. 70 Олександр Яківлевич Кониський(18 серпня 1836— 12 грудня 1900)………… 81 “Вік” (1798—1898). Томи І, II, III. Київ, 1902 ……………………………………………. 83 Українсько-руська література і наука в 1899 році……………………………………. 84 З останніх десятиліть XIX в. (Уривок із статті)…………………………………….. 86 Огляд української літератури 1906р………………………………………………………. 87 Новини нашої літератури……………………………………………………………………… 95 Українська трибуна в Росії …………………………………………………………………… 96 Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал (Уривок із статті)………………………………………………. 100 [З приводу фейлетону Свистуна “Кто больший: г. М. Грушевский или о. А. Петрушевич?”]…………………………………………… 100 Ще у справі одної рецензії й її рецензентів………………………………………….. 101 Поет зради………………………………………………………………………………………… 103 Теперішня хвиля а русини………………………………………………………………….. 109 Між своїми…………………………………………………………………………………………. 112 Ukraina irredenta…………………………………………………………………………………. 123 Двоязичність і дволичність………………………………………………………………….. 131 Сухий пень…………………………………………………………………………………………. 138 Блєднов……………………………………………………………………………………………… 140 Семітизм і антисемітизм у Галичині……………………………………………………… 153 Жидівська держава……………………………………………………………………………….161 Мої знайомі жиди………………………………………………………………………………….163 Із історії робітницького руху в Австрії……………………………………………………..169 З новим роком (1897)…………………………………………………………………………….172 Фабіанці і фабіанізм………………………………………………………………………………177 Соціалізм і соціал-демократизм……………………………………………………………..178 До історії соціалістичного руху……………………………………………………………….192Примітки……………………………………………………………………………………………..202 Нам треба Франкової сили і волі (Післяслово одного з упорядників)……………203Про упорядників……………………………………………………………………………………205^ ВІД УПОРЯДНИКІВДобір текстів для збірника ”Мозаїка проведено за тим же принципом, який застосовано” в 50-томнику, тобто за жанрово-стильовим. Тому збірник має трирозділи: 1. Оригінальні поетичні твори; 2. Поетичні переклади; 3. Літературно-критичні і публіцистичні статті. Тексти піддано правописним виправленням за тією ж інструкцією, яка була складена для 50-томника. Етнонім жид залишений у творах, написаних українською мовою; в перекладах на українську (з польської чи німецької) дається сучасний етнонім єврей. Це для однотипності зроблено навіть у тих перекладах, що їх здійснив навіть сам І. Франко.ПЕРЕДМОВАПостаті Івана Франка в радянському літературознавстві на різних етапах його еволюції відводилось одне й те ж визначення: співець поневолених, провісник соціалістичної революції. Мінялись цілі періоди в історії української літератури, з її відродженням і розстрілом, з відлигою і задушенням, суворішали і м’якшали програмні, точніше, погромні імперативи, а за ними кампанії боротьби з первородним гріхом української інтелігенції —: буржуазним націоналізмом, що в своє силове поле втягувала все більше дожовтневих письменників, не кажучи вже про сущих — радянських, а Франко залишався “полум’яним борцем”, “яскравим виразником”, що “утверджував” і “гнівно засуджував”, наділявся означеннями “визначний”, “видатний”, “великий”. За часовою поділкою і за етапами революційного руху його “поміщали” на революційно-демократичному, тобто селянському, щаблі, дарма що саме йому належала пальма першенства в українській літературі в опрацюванні робітничої тематики, чим випередив російську, ба, навіть світову літературу. І тим не менше до світоглядно вищого — пролетарського етапу його не допускали, бо такий всеціло відводився молодшому від Франка не лише за віком, але й за часом відтворення цієї теми М.Горькому. Що ж! Без “пролетарськості” він не збіднів. З такою трактовкою світоглядних позицій Франка настільки зрослися закомплексовані на “другосортність”, чи “провінціалізм” українського письменства багато хто з радянських суспільствознавців попередньої доби, що й не допускали думки про якусь переатестацію. І так по численних суспільствознавчих працях він ходив у революціонерах-демократах, прогресивних, близьких до марксизму і в поборниках дружби з російським. народом великим Каменярем. Від праці до праці переходив він не лише з тими почесними, “науково доведеними” кваліфікаціями, але із не менш “науково обгрунтованими”, правда, здебільшого сором’язливо прихованими застереженнями про його “окремі помилки”, “нерозуміння”, у виникненні яких винними були: відсталість Галичини, опортунізм, незнайомство з більшовицькою літературою. Що ж було його помилкою? Чи сліпота, нездатність розібратися в проголошуваних тоді соціал-демократичних доктринах, чи прозірливість, здатність передбачити, звичайно, не з позицій візіонера, ясновидця, а аналітика, позитивіста, їх уразливість? Так питання не ставилось, і тому відповідь не давалась, зате в обіг запускались вирази про те, що до історичного матеріалізму він не доріс, зупинившись на нижчій стадії діалектичного матеріалізму, і що не піднявся до повного розуміння марксизму. Та й подумати тільки. Куди вже йому, українцеві, ще й до того з Галичини, аж під Австрією, отому, як його Сталін назвав у розмові з Антоненком-Давидовичем, “австриацкому писателю”, ще й не членові РСДРП, зглибити Маркса і Енгельса? Для того треба було б принаймні народитись або жити в “революційній” Росії. Диву дивуєшся, бо що не кажи, а той же Франко ще в свої 20 і 22 роки прочитав в оригіналі “Капітал” Маркса і “Анти-Дюрінг” Енгельса та на їх основі склав підручник політекономії й програму галицьких соціалістів (скажіть, а хто з сучасних “марксистів” прочитав не те що в оригіналі, а в перекладі на загальнодоступну російську чи “малодоступну” українську ці твори Маркса й Енгельса. Навіть не йдеться про студентські роки, а в зрілому віці? Припускаю, що не багато таких є серед тих, хто закидав Франкові нерозуміння марксизму). Але не будемо їм особливо дорікати, бо епоха, в якій доводилось працювати франкознавцям старшого покоління, багато що пояснює, а сучасна не менше що й виправдовує. А втім, з перспективи часу, замислимось і над причинами, що породили такі в дечому принизливі, з погляду величі самої постаті Франка, її трактування, котрі правили за аксіоматичні і впродовж десятків років переглядові не піддавались, хоч окремі спроби такого, звичайно, були. Можливо, не варто вислів “нерозуміння” сприймати аж надто дослівно. Чи не грав він ролі наклейки на тугозакупореній пляшці з вибухонебезпечною речовиною, наклейки, що застерігала не розкривати цієї теми? А може, це був своєрідний евфемізм замість “лайки”, так тоді модної, що мав пом’якшити вину Франка за те, що наважився кинути тінь на тих, з чиїх вченням здійснювалась Жовтнева революція, і піддати критиці окремі місця їх вчення. Хто його знає, може, і так. Але залишимо відповідь на ці питання майбутнім дослідникам і читачам цієї книжки. А самі звернемося до тих, колись крамольних, творів Франка, добірку з яких пропонуємо увазі і спробуємо під мікроскопом оглянути ці “бацили”, розмноження яких так боялись радянські франкознавці і ті, які були над ними зверху, що не включили їх до “найбільш повного”, як це прийнято говорити, 50-томного зібрання творів І.Франка. В однотомнику “Мозаїка” знайшли місце далеко не всі ті твори, що не потрапили в 50-томник (а таких, за попередніми підрахунками редколегії цього зібрання, назбирується більш як на 10 томів, якщо не брати до уваги п’ятитомник “Апокрифів і легенд” і шестикнижжя “Галицько-руських народних приповідок”), а лише ті, які своєю тематикою чи ідейно-політичним спрямуванням не вписувались в епоху застою і які, чи то з волі керівництва ідеологічного фронту, чи Інституту літератури, з об’єктивних і суб’єктивних причин, були відхилені редколегією як “небажані”, “помилкові” і “небезпечні” в розумінні “води на млин” тим силам, що були в конфронтації до ідеології комунізму. Це твори, що в тій чи іншій мірі і досі не втратили своєї актуальності, а в епоху привселюддя набрали ще й особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, що вимагають свого нового розв’язання. Зібрані в однотомнику твори представляють чотири тематичні цикли творчості Франка, хоч стосуються різних його стилів (художньої творчості, чи інакше, белетристики, і публіцистики, і науки) і жанрів у межах кожного стилю. Об’єднуючим для них є проблематика. Насамперед це твори, де порушувались питання національної ідентичності, тобто національного обличчя, а звідси й національного усвідомлення і руху як політичної сили. Далі це єврейська тематика у всьому комплексі її аспектів, затим літературно-критичні статті із своєрідним, часто викличним, зухвалим кутом бачення і висвітлення теми, і нарешті — статті, критичне жало яких вимірене було проти доктрин соціал-демократичних партій. Знаємо, що багатовікова відсутність державності запрограмувала ментальність української інтелігенції, її, з одного боку, комплекс меншовартості, з другого, загострене самоусвідомлення. Перший виливався відчуттям приреченості, безнадії, а в літературі — сентименталізмом, а другий — почуттям національної гідності, а в літературі — революційним романтизмом, відтак позитивізмом. В останньому якраз і знаходили вираз оті так звані біоритми національного коду. Їм дав вираз Франко в цілій низці поезій, частину яких об’єднав назвою “Україна”. Ці вірші були суттю його поетичного єства, і без них він як поет не цілісний. Це добре розуміла редколегія 50-томника і в статті в “Літературній Україні” за 25 .XI 1969 р. сповістила, що в запланованому виданні не буде “ніяких скорочень і виправлень”. Всі поетичні збірки мали йти без будь-яких пропусків. Так і був підготовлений перший том, йому ж передував вихід у світ праці головного редактора зібрання Є. П. Кирилюка “Вічний революціонер”, де були повністю спростовані і відкинені ті мотиви, за якими в 20-томник не потрапили три вірші циклу “Україна” і поема “Великі роковини”, написана до 100-річчя “Енеїди” Котляревського. Тим часом з доводами Є. П. Кирилюка не побажав порахуватись тодішній секретар з ідеології в ЦК КПУ сумнозвісний В. Ю. Маланчук і наказав повторити модель 20-томника. Дивовижно, бо ідейно-політична платформа цих чотирьох поетичних творів, які знову опинились “за бортом”, ніяких застережень викликати не могла. Правда, перший “Не пора” вимагав певних коментарів, але не через свій зміст, а по суті із-за одного слова, бо в ньому висловлені державні ідеали українського народу, простір для реалізації яких дала згодом українська держава 1917 р. і врешті соціалістичний переворот. Але серед ворогів України називається “москаль”. Під цим народнорозмовним етнонімом, як це цілком очевидно, розумілася самодержавна російська імперія, а не передова, мисляча Росія, з якою Франко солідаризувався за суто гуманістичними і демократичними параметрами. Власне, наявність слова “москаль”, до речі, успадкованого від романтичної поезії Шевченка, давала привід і для іншої його інтерпретації, тобто для перенесення на всю Росію. Власне тому цей вірш ще за життя Франка різними організаціями був визнаний національним гімном. Це зроблено і в українській діаспорі. На час, коли готувався 20-томник, цей факт вважався немаловажним. Правда, у 20-х роках він не відігравав жодної ролі, тому вірш був вміщений у двадцятому томі “Рухівського” 30-томника. А втім, він не завадив помістити цей вірш, правда, без вказівки на автора і з деякими виправленнями в антології української революційної пісні Золоті ключі” (вип.І. К., 1964. С. 132—133). У другому вірші “Розвивайся ти, високий дубе” перешкодою до його публікації була фраза “від Сяну до Дону” не тому, що визначала етнічні кордони України, які не збігалися з кордонами УРСР, а тому, що цією фразою вірш перегукувався з гімном на слова П.Чубинського (музика М.Вербицького) “Ще не вмерла Україна”. Таку ж фатальну роль зіграв вислів “Ще не вмерла і не вмре” у поемі “Великі роковини”. Власне із-за нього поема не потрапила в 20-томник, а потім у 50-томник. Вірш “Ляхам” не вкладався у схему визвольних змагань українського народу, бо трактував їх не в соціальному, а в національному ключі. Всі ці аргументи сміхотворні, але коли вони виходили з вуст секретаря ЦК КПУ з ідеології, було не до дискусії. І так всі ці чотири поетичні твори виявились знову поза зібранням. Із циклу “Україна” в 50-томник попав лише один вірш “Моя любов”, але загалом національна тематика у зібранні не обійдена, бо вона проходить через вірші циклу “Excelsior”, “Поклони”, “Гімни й пародії”, поеми “Іван Вишенський” та “Мойсей”, її апофеозом є знаменитий “Пролог” до останньої поеми. Генезу цієї поеми в радянському літературознавстві пов’язували із спалахом революційних подій в Росії. На них Франко прореагував своїм “Одвертим листом до галицько-української молодіжі” (т.45), і, очевидно, передбачення про те, що “засядеш у народів вольних колі” і “глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі” в “Пролозі” з’явились не без сподівань, що “тріщання криг абсолютизму” приведуть до упадку імперії, на руїнах якої буде створена українська держава. Але задум самої поеми, треба припускати, виник значно раніше, і біля його колиски був і Т. Герцль (розмову з яким вміщено у збірнику), і одноіменна поема Корнила Устияновича, і врешті оглядини в Римі скульптури Мойсея роботи Мікеланджело. Національні питання підняті і в ряді публіцистичних статей: “Теперішня хвиля а русини”, “Ukraina irredenta”, “З кінцем року”, “Як не по конях, так по оглоблях”, “Між своїми”, “Український і галицький радикалізм”, “Двоязичність і дволичність”. Стимулом для написання першої з них послужили чутки про можливість воєнного конфлікту, які розійшлися у зв’язку з затягненими тоді Росією позичками. В призмі такого конфлікту І.Франко розглянув становище галицьких українців в Австрії і їх позиції як суспільної сили, що могла б відіграти роль у долі майбутньої української держави. “Тепер сила наша, — писав він, — лежить більше в наших цілях, в ідеї, а почасти і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас в Галичині, — це розчвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном”. Якщо ж ослабнуть кордони, що розділяють український народ, то цей народ стане “великим і свідомим своєї сили організмом”, з яким жоден з урядів не рахуватись не зможе. Тільки об’єднаний в одному державному організмі, об’єднаний одними прагненнями народ може представляти політичну силу, що здатна домагатись реалізації національного ідеалу. Слушності в цьому Франкові не відмовиш. Стаття “Ukraina irredenta” самостійна за викладом думок, хоч її заголовок належав Ю.Бачинському, чию працю серед інших у ній піддано розглядові. Велика її частина — це історія розвитку української національної свідомості від початку XVI до кінця XIX ст. В часі козацьких воєн проти Польщі, які тривали 60 років (з 1648 по 1709 р.), вона була ще в зародку. З польським політичним засиллям і духовною інвазією Україна, вважає автор статті, справилась, а на “московську в неї не вистарчало сил і політичної далекоглядності”. Хмельниччину письменник розглядає як таку, що загальмувала економічний розвиток, але зате стимулювала розвиток національної свідомості в масах. XVIII ст., за його словами, — це асиміляція української інтелігенції, поширення кріпацтва, придушення гетьманського автономізму і тління мазепинських традицій. Друга частина статті присвячена еволюції культури і разом з тим національного самоусвідомлення галицьких українців, інтенсифікацію якої завдячує Наддніпрянській Україні, зокрема Шевченкові, членам Кирило-Мефодіївського братства, далі ж “Основі”, а потім М.Драгоманову. Торкнувшись постаті М.Драгоманова як культуролога і водночас політолога, того, за його словами, “свідомого європейця і не менш свідомого українця”, він дав характеристику його поглядам в національно-політичному питанні. За даною характеристикою, Драгоманов виступав проти “українського сепаратизму з австрофільською закраскою”, тобто проти національно-регіональної герметизації О. Барвінського, “дорожив державною цілісністю Росії”, але бажав в ній внутрішньої перебудови, яка відповідала б європейським ідеям про права людини і самоуправління корпораціями (чим не сучасні думки?). Неодноразово повторювані думки Драгоманова про те, що вихід українського народу і його духовних надбань у великий світ можливий при його самоусвідомленні у малому світі у галицьких соціал-демократів і послідовних марксистів, викликали досить неоднозначну реакцію. Спершу — появу закликів про потребу погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, а марксівський “матеріалістичний світогляд” з даними української історії, а далі обгрунтування взаємопротилежних поглядів на соціалістичний рух в Україні, що засвідчили дві брошури. Перша з них представила позиції соціал-демократів, резюмовані в заголовку “О безвыходности украинского социализма”, друга—Ю.Бачинського “Ukraina irredenta” (невизволена). У першій її автор доводив, що української нації ніколи не було і така не повинна існувати, бо “український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятись з москалями в одну народність” (чи не рецидив того в догмі про “злиття націй”? І чи не робилось це “злиття во ім’я майбутнього торжества соціалізму?). Автор другої брошури, що дала назву і Франковій статті, твердить, що після здобуття політичної волі Україна буде найбільшим противником єдності з Росією. Валуївські ікла, що проглядали з першої, були настільки очевидні, що Франко навіть не витрачав пороху на боротьбу з її автором, тоді як з другим вступив у полеміку. Він закинув йому насамперед неправильне трактування причин еміграції. Виїздили, як твердив Франко, не пауперизовані селяни в пошуках хліба, а заможні в пошуках кращих заробітків. Оперування термінами “буржуазія” і “пролетаріат” стосовно Галичини не відповідало її соціальній структурі, тому Франко трактував їх як помилкові. Соціальні стани в Галичині не збігались з тими, які визначив Маркс у своєму “Капіталі”. Марксова мірка непридатною виявилась для визначення Бачинським таких суспільних явищ і категорій, як релігія, нація, держава. У Бачинського всі вони — витвори буржуазії і мають класову природу. Все те є слабими місцями брошури і демонструє неспроможність застосування ad hoc “матеріалістичного світогляду” до історії України. Але разом з тим рецензент визнає, що брошура Бачинського є проявом національного почуття, правда, вбрана “в доктринерську тогу”. Відштовхуючись від конструктивних положень брошури, Франко формулює і свої погляди про шляхи досягнення програми максимум в національному питанні. Питання політичної самостійності України, вважав він, вийде на порядок денний, маючи за собою національну (точніше — міжнаціональну) і економічну його мотивацію. Разом з тим сплине питання, знову ж таки “мотивоване фактами економічного життя”, федерального устрою Росії. Якщо виходити з реалістичного погляду на життя суспільства, то самостійна Україна бачиться йому у демократичній федерації. Тут треба відразу застерегти, що це не відстоювання драгоманівського федералізму, а це реальна прозірливість державності України, що може бути досягнене мирним, парламентським шляхом тільки в рамках демократичної федерації. Тут вміщено ще два вірші, один з яких (“Хрест”) не входив у жодну збірку його поезій. Це один з нечисленних віршів поета, який давав підставу говорити про нього і як про віруючого, а не лише про атеїста, як прийнято було трактувати в радянському літературознавстві. Другий, “Січовий марш”, не потрапив у зібрання тільки тому, що був гімном тієї молодіжної організації, з якої народилась військова організація “Січові стрільці”, яка тоді трактувалась як націоналістична. Національно-патріотичними мотивами керувався письменник і при написанні статті “З кінцем року”. В ній докоряв наддніпрянській інтелігенції за її розрив з народом і рекомендував їй вести роботу в напрямі національного усвідомлення народних мас. Тоді, коли будуть відчутні плоди цієї діяльності, “справа вільної, автономної України”, гадав він, стоятиме” і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення”. Статтю закінчив словами, що “упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра”, отже, до нього український народ повинен прийти підготовленим. “Коли українство до того часу, — писав він, — не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма”. Ця Франкова стаття викликала відразу ряд заперечень і спростувань з боку Лесі Українки. В статті “Не так тії вороги, як добрії люди” вона намагалась довести, що докори наддніпрянцям безпідставні, а поради вести роботу серед нього не оперті на знання умов життя і праці українців Росії. Статтю Лесі Українки вміщено в цьому збірнику, бо без неї незрозумілою була б друга Франкова стаття “Коли не по конях, так по оглоблях”. До речі, аргументація полемічної статті Лесі Українки будь-яких застережень боку лесезнавців не викликала, але у зібрання її творів вона не потрапляла, тому що не публікувались дотичні до неї Франкові статті, які мали опінію “помилкових”. Сам Франко в 1910 р. опублікував усю полеміку в книжці “Молода Україна”; вважаючи її документом історії пошуків тих шляхів, що привели б до створення української держави, документом, що засвідчував прояви “українського (тобто наддніпрянського) і галицького радикалізму” (як сам він це назвав) у їх піках в епоху, коли процес національного самоусвідомлення народних мас набирав тільки розгону. В інтелігенції двох, роз’єднаних кордонами, частин України, що перебували в складі конституційної і абсолютистської імперій, не було єдиної думки щодо тактики, але була одна велика мета, ота програма максимум, яка і об’єднувала Франка і Лесю Українку. В проголошенні програми і була “собака зарита”, тут і відповідь на питання, чому всі ці три статті багато років замовчувались. “Помилковість” Франка полягала в тому, що замість класового самоусвідомлення він вимагав національного, а замість звільнення від капіталістів та поміщиків — звільнення від тоталітаризму Росії і “конституційності” Австрії. І цього вимагав не якийсь там “буржуазно-ліберальний” письменник (якому і Бог волів багато чого не розуміти), а “революціонер-демократ”. Збідненою у 50-томному зібранні виявилась єврейська тематика, хоч у Франка вона висвітлена різнобічне і представлена різножанровою продукцією. Так, з восьми віршів циклу “Жидівські мелодії””, поміщених у збірці “З вершин і низин”, у зібранні представлені тільки чотири, а чотири інші — “Пір’я”, “Асиміляторам”, “Самбатіон”, “Заповіт Якова” — пропущені. Ці пропущені вірші були, як признавався сам поет, написані за мотивами пісень, казок і оповідань, складених євреями Підгір’я після організованих царською охранкою єврейських погромів, що хвилею прокотились по Наддніпрянській Україні в 1881 р. Слухи про них дійшли і до Галичини. Записи цих пісень і оповідань потрапили до рук поета, і він використав їх як сюжети для своїх поетичних творів. До опрацювання цих сюжетів він підійшов із становища громадянина, непримиренного до будь-якого суспільного зла, але й не без фахового інтересу до народної творчості єврейської бідноти, такої ж гнаної і визискуваної, як і українська (а єврейським фольклором він цікавився, чого доказом є хоча б його студія “З поля фольклору. Жидівська війна”), з якою підгірські селяни перебували в постійних контактах і з якою солідаризувались за суто соціальними ознаками і мотивами. Чому ж тоді ці твори усунено із зібрання? Відповідь проста: у кожному з них проглядає одна думка — неминучість розплати за кривди, заподіяні євреям. Звичайно, міри покарань зображені в ірраціональному, міфологічному ключі, тобто в алегоричних образах, в яких і були “матеріалізовані” оті прагнення єврейської бідноти до встановлення міжнаціональної гармонії і соціальної справедливості. Прийом алегорії не затіняв основної думки про те, що насильницькі дії мусять бути покарані, в ім’я чого вони б не робились, і для них у народі знайдуться сили. . За бортом зібрання опинились і поетичні переклади уривків з поеми Ярослава Врхліцкого “Бар-Кохба”. В ній розповідається про повстання євреїв у Палестині в 133 р. н.е., яке було жорстоко придушене римськими легіонами, про повстання, де євреї продемонстрували високий героїзм і благородство, аж ніяк не національну нетерпимість до завойовників, а людську зневагу до тиранів, убивць. Не ввійшли сюди і дві поезії єврейського поета Моріца Розенфельда “Моя пісня” і “Пісня робітників”, ідейно співзвучні циклові віршів “Думи пролетарія” із збірки “З вершин і низин”. Чого? Важко пояснити. Адже і переклади Врхліцкого і Розенфельда друкувались колись у 27- і 28-му томах “Рухівського” 30-томника, отже, чим вони не прийшлись до смаку редколегії в нашу епоху? Не інакше, як тільки небажанням популяризувати єврейські теми-в слов’янській літературі і єврейських поетів, бо інших мотивів не придумаєш (адже не ліміт паперу, не випадковий недогляд і не наявність висловів, що зачіпали б національну гідність інших народів, були цьому причиною). Все це було звичайною перестраховкою. Єврейська тематика не вичерпується названими вище творами. Є ще в нього і гумористичні вірші про Швіндеса Пархенбліта в його різних фабульних перипетіях, які теж не знайшли дороги до багатотомного зібрання. Правда, актуальність і націленість на “крамолу” не давала змоги включити їх і сюди. З тих же міркувань не включені до нашої книжки і рецензії на “Енциклопедію юдаїстики” і на п’єсу Г.Зудермана “Загибель Содоми”, “Питання жидівське”, “Мозес Мендельсон — реформатор жидівський”, “Жиди про жидівське питання” та ін. Зате введені в обіг дві такі статті, які дадуть можливість зрозуміти ставлення Франка до єврейського питання, його позицію громадянина, гуманіста і патріота. Це статті “Семітизм і антисемітизм в-Галичині” і “Єврейська держава” (рецензія на книгу Т. Герцля). Перша з них була підготовлена до 46-го тому останнього зібрання і знята з верстки за велінням “верхів” як така, що ллє воду не на той млин. Чи справді її вода була не на той млин? Ця стаття була словом українця в дискусії, що її започаткувала газета “Die Zeit”, опублікувавши розвідку єврейського журналіста Носсінга, а потім Ліппе, в якій виставлялись на показ факти гноблення єврейства і робився висновок про їх безправне становище в Австро-Угорській імперії. Розвідка викликала жваве обговорення, в якому було чимало контроверз і тенденційності, національної пихи та обмеженості, з одного боку, і суб’єктивізму та нерозуміння справи, з другого. Франко назвав факти своїми іменами, сказавши про панівні соціальні і безправні національні позиції єврейства в тодішній Галичині, виступив як демократ-правдолюбець. Його правдиве, подекуди викличне висвітлення ситуації в Галичині в її соціальному і національному, розшаруванні не всім подобалось, і навіть багато кого шокувало, але зате відповідало дійсності і не суперечило фактам і даним, що в ній приводились. Написанню другої статті, рецензії на працю Т. Герцля, передувала зустріч з автором цієї праці, про яку згодом розповів присутній при ній В. Щурат. Ці спогади вміщені як додаток до рецензії. З них зрозуміло, що Франко повністю підтримував ідею створення єврейської держави як оптимальної розв’язки т. зв. єврейського питання і як природне завершення стремлінь і змагань в цьому напрямі євреїв, розкиданих по всьому світу. Звичайно, сам спосіб, за допомогою якого можна було реалізувати задум створення єврейської держави, як і шляхи і “гачки”, що дали б вихід на уряд такої держави, який став би спонсором в цій акції, що їх запропонував як найбільш прийнятні Т.Герцль у своїй книжці, не видалися Франкові продуманими до кінця, і на їх уразливість він вказав досить недвозначно, але ідею підтримав повністю. Невже в цьому він помилявся, що статтю не пустили у зібрання? Навряд чи так думала редколегія. Вона просто хотіла бути подалі від цієї теми, щоб не запідозріли її, що вона сприяє сіонізмові, з яким і так повно біди. Отже, дві ці статті могли сприйматись як вода на млин рухові євреїв за їх національно-культурну автономію, сприяти в їх не просто симпатіях, а в натуральному тяжінню до їх держави — Ізраїлю. До цього циклу належить і стаття “Мої знайомі жиди”, написана в 1907 р., на жаль, не закінчена, для газети “Die Zeit”. У свій час вона не побачила світу, і в перекладі М. С. Возняка була надрукована з його передмовою лише в 1936 р. Подаємо її в цьому перекладі разом з переднім словом. У статті Франко називає своїх знайомих євреїв з раннього дитинства до закінчення гімназії. Всіх їх він характеризує дуже позитивно, віддаючи належне їх природним здібностям, працьовитості, їх гармонійним, не патріархальним, сімейним стосункам. Зазначає, що в стосунку до них з боку українців не було жодної упередженості і того пізніше плеканого певними угрупуваннями “антисемітизму”, так само як і з боку євреїв не було жодного прояву українофобства, що потім намагались їм прищепити. Були нормальні людські стосунки. Такими в Галичині були всі міжетнічні взаємини. В їх основі був отой глибинний благородний “метал” миролюбності і взаємного розуміння людей різних етнічних груп, що співжили на одній території і яким не треба було нічого ділити, метал, що не підлягав девальвації. Ще одну окрему групу становлять літературно-критичні статті, в яких спробами переоцінки прийнятого, чи усталеного робився виклик громадській опінії або загальноприйнятим оцінкам, поглядам. Це статті чимось шокуючо-дискусійні, в дечому, якщо не помилкові, то у всякому разі контроверсійні, зухвалі з закладеною в них “вибухівкою”. Жодну з них не можна прийняти без застережень, але жодній з них не можна відмовити в логічній аргументованості і значній долі слушності. У свій час всі вони натрапляли на чиєсь заперечення чи навіть обурення, а в наш час, коли вони вже нікого з живих чи причетних не зачіпають, — на певні закиди. В життєвій історії Франка, вони не були одноденками, тобто написаними на злобу дня і призначеними лише для поточного моменту. Окремі з них зіграли в його житті навіть фатальну роль. Це такі статті, як “Чи можна “Гайдамаків” назвати поемою історичною і найкращою в естетичнім взгляді?”, “Поет зради”, “Двоязичність і дволичність”, “Українська трибуна в Росії”, “Ще в справі одної рецензії й її рецензентів”, “Українська література в 1906 р.”, “З лектури наших предків в XI в.” Перша з них була задумана як рецензія на працю найбільш авторитетного в Галичині літературознавця О. Огоновського “Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка”, але вийшла за рамки рецензії, хоч відправним пунктом для аналізу поеми Шевченка послужили твердження Огоновського про те, що це поема історична і естетично найбільш досконала. Констатуючи в ній значну міру художнього домислу, молодий тоді критик фактично довів її неісторизм, тобто її невідповідність історичним фактам, на що поет мав повне право і що нітрохи не применшувало художню вартість поеми. Оскільки історизм і художність не знаходяться в повній кореляції, Франко завдався метою довести, знову ж таки заперечуючи Огоновському, і її не найвищу мистецьку майстерність. Навів чимало доказів, серед них і сцену вбивства Гонтою дітей, що не відповідала історичній правді, як таку, котру естетичною, тобто такою, що викликає естетичні почуття, назвати не можна. І на тій основі зробив висновок протилежний тому, що його зробив автор рецензованої праці. Власне оця апріорна заданість на заперечення, при низці слушних зауважень, зробила рецензію не цілком переконливою, і Франко це відчув, тому не наважився її передрукувати в 1914 р., готуючи до перевидання свої “Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка”, в яких вона становила їх першу частину. Посилаючись на той факт, редколегія утрималась від включення її в багатотомник, хоч цей мотив непереконливий. Знаємо, що він не захотів перевидати і повість “Борислав сміється”, тому відмовився її закінчити, і тим не менше ніхто не висловлював свого “veto” при її численних перевиданнях. Найбільш шокуючою із всіх статей письменника була стаття “Поет зради”, де в ідейно-політичному ключі був потрактований мотив зради, піднесений на п’єдестал патріотизму в поетичній творчості А. Міцкевича. У свій час ця стаття була надто відома, нашуміла, принесла її авторові багато душевних травм, привела “до звільнення його з роботи в газеті “Kurjer Lwowski”, до прилюдного паплюження і бойкотування польською громадськістю. Безпосереднім поштовхом для її написання послужили, за словами польського дослідника М.Купльовського, “сплетіння цілої низки суспільно-політичних явищ, характерних для галицьких міжетнічних стосунків”1, тобто потреба осудити політику “більшої вигоди” і тактику переблокування, яку продемонструвала^ ОРИГІНАЛЬНІ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ[ІЗ ЦИКЛУ] “УКРАЇНА”Розвивайся ти високий дубеРозвивайся ти, високий дубе, Весна красна буде! Розпадуться пута віковії, Прокинуться люди.Розпадуться пута віковії, Тяжкії кайдани, Непобіджена злими ворогами Україна встане.Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна.Щезнуть межі, що помеж