Іван Степанович Мазепа (1687-1708). Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв'язку із загальним переосмисленням історії діяльності гетьманів, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем урок

ІВАН МАЗЕПА ЯК МЕЦЕНАТПлан:Вступ……………………………………………………………….. 3Розділ I. Роль І. Мазепи в розвитку архітектури та образотворчого мистецтва.…………………………………………….. 14Розділ II. Меценатська діяльність І. Мазепи в галузі освіти та науки……..…………………………………………………………………… 36 Висновки………………………………………………………………………………57 Список джерел та літератури……………………………………. 59Резюме………………………………………………………………………………… 64Вступ Наш час з усією гостротою висуває завдання нового осмислення історичного минулого українського народу, зокрема такого унікального феномену, як доброчинність. У різні періоди історії України доброчинна діяльність відзначалася своїми характерними особливостями. Значний розвиток меценатської діяльності припадає на епоху Козаччини Гетьманщини. Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Степанович Мазепа (1687-1708). Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв’язку із загальним переосмисленням історії діяльності гетьманів, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем. У роки правління І. Мазепи відбувається докорінна зміна владної політики щодо питань культури. Гетьман як її симпатик з розумінням ставиться до проблем духовної сфери. Фактично в перший рік свого правління він очолює процеси церковної реформації в Гетьманщині, сприяє пом’якшенню дії акту приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, виступає захисником українських церковників у дискусії щодо трактування релігійних постулатів. Наступний його вирішальний крок – розпочин у 1690-х роках реалізації великомасштабної програми відродження духовних пам’яток, занепалих монастирських закладів, будівництва новітніх соборів, церков, освітніх закладів. Під особистим патронатом І. Мазепи здійснюються великі будівельні роботи в Києві, який за його гетьманування став символічним «другим Єрусалимом», духовною столицею України1. Хронологічні рамки роботи обмежуються роками гетьманування Івана Степановича Мазепи (1687-1708 рр.). Предметом дослідження є аналіз доброчинної діяльності гетьмана І. Мазепи в сфері культури Лівобережної України під час його гетьманування (1687-1708 рр.). Об’єктом дослідження є сам гетьман Іван Степанович Мазепа як меценат в сфері освіти, науки, архітектури та мистецтва Лівобережної України в кінці XVII – на початку XVIII ст. У 1687-1708 рр. практично всі існуючі монастирі завдяки турботам гетьмана збільшили свої доходи від гетьманських надань. Велика частина з них отримала у володіння додаткові села. Гетьманський уряд ретельно відстежував процеси сплати податків обивателям, карав сотників за самовільне захоплення монастирських земель, угідь. Ці заходи дали можливість не тільки поліпшити самозабезпечення монастирських закладів, а й акумулювати значні суми на оновлення їхніх іконостасів, дзвонів, дзвіниць та церковних приміщень. За особистою ініціативою гетьмана відкриті Домницький, Пустинно- Микільський, а з його відома – Кам’янський, Успенський, Вознесенський, Петропавлівський, Корсунський, Онуфріївський, Золотоніський, Канівський, Ірданський, Чигиринський, Данилівський, Жаботинський, Каташинський, Миколаївський, Любенський монастирі1. Масштаби цієї діяльності щодо відновлення відбудови православних закладів вражаючі. Досить зазначити, що опубліковані джерела містять згадки про 220 церков, збудованих у 1687-1709 рр. Так само захоплює розквіт у ті часи книговидання, граверства, художньої обробки металу. На жаль, роль І. Мазепи як будівничого української церкви, культури досі з’ясована недостатньо. Цей бік його життя, який істотно проливає світло на помисли, духовні спрямування українського зверхника, здебільшого висвітлено в історичній літературі фрагментарно, стереотипно. Маємо загалом поширений у різних виданнях набір фактів, джерел, заміток, ескізів про Мазепу. Актуальність дослідження активного впливу гетьмана на духовне життя в Україні періоду його правління дає можливість глибше зрозуміти як розвиток культурного життя наприкінці XVII – початку XVIII ст., так і діяльність зверхника Гетьманщини у вирішенні найголовніших проблем тогочасного буття. Потрібно відзначити, що перегляд та вивчення великого комплексу опублікованих джерел, матеріалів з даної тематики відкриває чимало нового в розумінні постаті І. Мазепи. В даній роботі зазначається перелік меценатських надань гетьмана, фінансового забезпечення будівництв, здійснюваних під його патронатом. Важливим та принциповим моментом при цьому є той факт, що І. Мазепа реалізував ці заходи як державний діяч, а не як приватний розпорядник коштів. Це було його державною політикою. Після поразки повстання 1709 р. російська імперська зневажливо-осудна оцінка І. Мазепи майже на три століття затінила образ дбайливого ктитора в усіх офіційних інформаційних носіях про добу 1687-1709 рр. Перші спроби розібратися в неоднозначній постаті гетьмана давали в основному канву його головних віх життя: шлях до гетьманства, прихід до влади, участь у військових походах, зрада Петру I. При цьому першопрохідці-дослідники, зіткнувшись з великим масивом донесень, свідчень, доносів, міфів, зазвичай брали з них ті факти, які показували керманича України загалом у негативному світлі. Це відповідало тодішній ідеології1. Потрібно зазначити, що оскільки позитивний бік діяльності гетьмана у XVIII та XIX століттях практично нікого не цікавив, то й, відповідно, його культурницькі заходи, літературна діяльність, зв’язки з митцями випали з поля зору більшості дослідників. Бракувало потрібного матеріалу в цьому плані в Москві, Санкт-Петербурзі, архіви яких здебільшого досліджували Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров та інші історики. Добре знав церковні, культурницькі справи гетьмана Ф. Прокопович, який був свідком відродження київських святинь. Однак вибір І. Мазепи 1708 р. він або не хотів зрозуміти, або намагався його навмисно засудити, щоб відвести від себе підозру в колишніх симпатіях до українського зверхника, виявлених у віршованій формі під час викладання у Києво-Могилянській академії на початку 1700-х років. У своїй «Історії Петра Великого» Ф. Прокопович1, схоже, першим піддав сумніву благочестиві наміри І. Мазепи щодо відродження української церкви: «А понеже намерение его было отторгнуть от Российской державы малую Россию, и паки подвести под его Полское, того ради, дабы народ малороссийский, яко с природы от поляков отвращен, не догадался таковых его умыслов, великим показался православия ревнителем: церкви каменные созидал, сосуды и утвари церковные и иная его подаяния всюди были»2. Саме цією характеристикою скористався Д. Бантиш-Каменський3 при написанні «Історії Малої Росії», яка з’явилася друком у 1822 р. О. Рігельман4 у 1787 р. закінчив свою велику «Літописну оповідь про Малу Росію», в якій помістив без коментарів чотири «повествования» про І. Мазепу. Одне з них – європейського автора, друге – Вольтера, інші – анонімні. Останнє, «російське», фактично є компіляцією згаданих вище місць «Історії Петра Великого» Ф. Прокоповича з проімперськими штампами-оцінками церковного будівництва гетьмана. М. Маркевич5 при написанні «Історії Малоросії» теж скористався авторитетними для нього міркуваннями Ф. Прокоповича, якого цитує. Загалом історик негативно сприймає І. Мазепу як діяча культури: «Він був поет. Але на яку справу він спрямував священний, Божий дар? Він плакав у своїх віршах за пригнобленою Україною; називав її матір’ю, порівнював її з птахою, яка звила гніздо на роздоріжжі, і був її зрадником, відступником, наклепником»6. Дослідники храмів, монастирів Києва та інших міст Лівобережної України не могли оминути період 1687-1708 рр., бо саме тоді більшість з них були або побудовані, або зазнали історичних реставрацій. Досить значний перелік меценатських добродіянь І. Мазепи у 1798-1799 рр. наводить у своїй праці «Історія міста Києва» М. Берлінський1. Але й він, як і Ф. Прокопович, аргументував діяння гетьмана лише його хитрістю. М. Берлінський на двох сторінках згадує й інші будови, зведені за піклування гетьмана, зокрема мури Києво-Печерської лаври, Микільський собор тощо. При цьому історик знову ж таки зауважує-підсумовує, що все те зроблено «від лукавої набожності» цього гетьмана»2. Уперше об’єктивно деталізував період мазепинських змін у Києво-Могилянській академії дореволюційний дослідник освіти та цього навчального закладу М. Мухін3. М. Костомаров4, готуючи першу грунтовну монографію про І. Мазепу, на жаль, не звернув увагу на існуючу тоді історичну літературу істориків української церкви. Його праця «Мазепа», опублікована у 1882 р. на сторінках «Русской мысли», містить великий масив документального матеріалу з життя гетьмана. Тема зв’язків гетьмана з церквою, духовними лідерами тієї доби взагалі ним не досліджувалася. Це призвело до хибних узагальнень історика, негативної оцінки ним діяльності зверхника України. Хоча монографія Ф. Уманця «Гетьман Мазепа»5, видана у 1878 р., спростовує логічними постулатами узагальнення М. Костомарова, що було позитивним кроком у дослідженні постаті І. Мазепи, все ж вона не торкається досить важливого питання – ролі гетьмана в духовних і культурних процесах в Україні. Зрозуміло, що від того поданий цим істориком портрет І. Мазепи є неповним. М. Грушевський6 при написанні «Ілюстрованої історії України» скористався роботами М. Костомарова, Ф. Уманця у висвітленні перебігу подій доби 1687-1709 рр., хоча й інтегрував їх дещо по-своєму. На відміну від загальних авторів монографій, він вивчав церковні історичні студії, а відтак чи не першим долучив до сторінок про період правління І. Мазепи фактаж про меценатську діяльність гетьмана. «Немов щоб заглушити всякі поговорки ворогів, що він чоловік чужий, скатоличений, «лях», – писав М. Грушевський, – заходиться Мазепа коло величних як на той час будівель, головно церковних, обдаровує важніші, найбільш шановані українські монастирі і церкви багатими розкішними будовами, образами, різними дорогими речами, записуючи на кожнім місці перед очима і уявою народу свою побожність, прихильність української народності і культури, і заразом – свою славу, могутність, багатство. Навіть після того як ся українська церква, так багато ним обдарована, – мусіла за наказом царським його проклясти і відректися від нього, і всякі пам’ятки по Мазепі знищено, затирано всяку пам’ять по нім, ще й тепер вся Україна повна тих різних пам’яток небувалої гетьманської щедроти для церкви і всього того, що в тім часі підходило під розуміннє української культури»1. Щоправда, відомий історик конкретизує це прикладами з меценатства гетьмана у Києві та Переяславі, не забуваючи при цьому вказати, що «особливим гнівом дихали люде на гетьмана»2 за його погану соціальну політику, про яку, власне, і сам автор не мав певного уявлення. Після революційних подій 1917 р. в Україні з’явилася низка публікацій, книг, у яких розглядалися питання мистецтва, розвитку архітектури, книжної справи у другій половині XVII – першій половині XVIII ст. Хоча у них найчастіше описані поряд пам’ятки культури різних часових рамок, усе ж ці перші спроби аналітики дають можливість узагальнити певні уявлення про характер духовного життя у добу І. Мазепи. У цьому плані важливі роботи Ф. Ернста «Українське мистецтво XVII – XVIII віків» (1919 р.)3, Ф. Тітова «Стара вища освіта в київській Україні» (1924 р.)4, монографія Огієнка «Історія українського друкарства» (1924 р.)5 та інші. Вони були добрим підмурівком наступним дослідженням. Найпомітнішим з них стала студія М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» (1939 р.)1, де майже на 20 сторінках вперше зроблено спробу оглянути зроблене зверхником України за добу правління. Цінність цієї роботи полягає у великому огляді джерел, літератури зі згаданої теми. М. Андрусяк зібрав докупи багато важливої інформації, яка лише в єдиному масиві показує І. Мазепу в новому ракурсі як впливового культурного діяча, мецената. На жаль, М. Андрусяк пояснює цю діяльність, погоджуючись із думкою Ф. Ернста, що «гетьман і козацька старшина – виявляють великий хист до будування камінних церков – ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобували свої багатства»2. Втім мотивація гетьмана, який дбає про дух нації, була все ж таки іншою: насамперед розбудова православної України як держави, відплата Богу за стабільність в автономії, єднання українців довкола православних святинь, У 1942 р. у Лейпцигу вийшла монографія Б. Крупницького «Гетьман Мазепа та його доба»3, написана німецькою мовою (перевидана українською у 2003 р.). У цій праці на 12 сторінках у кількох підрозділах – «Духівництво», «Опіка над православною церквою за кордоном», «Мазепа супроти унії», «Піднесення шкільництва», «Роль Мазепи в духовному житті України», «Мазепа і мистецтво» – у лаконічній формі оглянуто головні культурницькі меценатські заходи гетьмана. Автор спростував твердження О. Лазаревського, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Важливою є заувага дослідника про те, що на початку 1694 р. Київська колегія турботами гетьмана та його церковних соратників фактично набула статусу академії. Ще однією розвідкою, яка продовжила глибокий аналіз культурницької справи у 1687-1709 рр., стала праця В. Січинського «Іван Мазепа: людина і меценат» (1951 р.)4. Дослідник, на відміну від М. Андрусяка, дає ширше і об’єктивніше пояснення діям гетьмана в царині культури. «Іван Мазепа – типовий представник української освіченості, культурного процесу, культурних переживань», – зазначає він. «Характерне для того світовідчуття: пієтизм до світлої минувщини Батьківщини, повага до праці людського розуму і рук, сентимент до мистецтва і краси. Меценатство Мазепи – це внутрішня потреба культурної людини, це концепція відповідного оточення – повітря, серед якого треба жити і працювати, це засіб підвищити єдність і відповідність нації супроти своїх сусідів, котрі мають «очі завидущі і руки загребущі»1. Студія В. Січинського на 56 сторінках дає в невеличких підрозділах аналіз діяльності гетьмана у сфері красного письменства, науки, архітектури, освіти, музики, малярства, друкарства. Особливо цікаві його спостереження щодо збудованих І. Мазепою церков, робіт граверів цієї доби. І. Огієнко у своїй роботі «Розп’ятий Мазепа»2 детально оповідає про будівництво церков, розбудову монастирів. Студія «Гетьман Мазепа і духовне життя України» вміщена у монографії О. Оглобліна «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (1960 р.)3. Історик посилається на згадану вище роботу Б. Крупницького, збірник «Мазепа», твори В. Січинського. Він майже на 20 сторінках зробив сумлінний огляд-узагальнення відомих його матеріалів, джерел про діяльність гетьмана на духовній ниві. Цікаві його думки про мазепинське бароко, відродження старої української ідеї, як «другого Єрусалима». Разом з тим Оглоблін справедливо зауважив, що «історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку, літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство)4. Незважаючи на те, що з часу виходу монографії відомого вченого пройшло багато років, по суті його оцінку можна повторити й сьогодні. Узагальнюючі праці з цього питання є фактично переказом студії М. Андрусяка, В. Січинського, О. Оглобліна. Водночас у другій половині XX ст. вийшло друком чимало серйозних робіт, які збагатили знання про культуру доби І. Мазепи. Маються на увазі монографії, книги М. Цапенка «Архітектура Лівобережної України XVII – XVIII ст. (1967 р.)1, П. Жолтовського «Український живопис XVII – XVIII ст.» (1978 р.)2, О. Тищенка «Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XVII – XVIII ст.)» (1922 р.)3, А. Макарова «Світло українського бароко» (1994 р.)4 та ін. На початку XXI ст. з’явився ряд нових праць з даної тематики, що значно ширше висвітлюють меценатську діяльність гетьмана І. Мазепи. Серед таких потрібно виділити монографії С. Павленка «Іван Мазепа» (2003 р.)5, «Іван Мазепа як будівничий української культури» (2005 р.)6, В. Шевчука «Просвічений володар» (2006 р.)7, Д. Журавльова «Мазепа: людина, політик, легенда» (2007 р.)8, Ю. Мицика «Іван Мазепа» (2007 р.)9. Зазначені вище ґрунтовні роботи стали для нашої студії добрим орієнтиром при розгляді того чи іншого явища культури доби І. Мазепи. Водночас період 1687-1709 рр. достатньо відображений у друкованих джерелах. Джерельна база даної роботи представлена «Літописом Самійла Величка»10, мазепинського канцеляриста, який не з переказів, а як свідок зробив чимало нотаток про контакти гетьмана з провідним духовенством України, зокрема В. Ясинським, Л. Барановичем, Ф. Углицьким, І. Максимовичем та ін. «Літопис Самовидця»1 в основному розповідає про походи гетьмана в Крим, на Азов, Очаків. «Літопис Григорія Грабянки»2 висвітлює українську минувшину від давніх часів до початку XVIII ст., судячи із назви, був завершений у 1710 р., тобто тоді, коли антимазепинська історія Петра I набрала свого апогею. Великий масив матеріалів про церковні справи гетьмана, його співпрацю з духовними лідерами православної церкви опубліковано у XIX ст. у збірці документів «Архив Юго-Западной России»3. Велику допомогу у виявленні нюансів політики Батурина 1687-1709 рр. в духовній сфері надав автору детальний аналіз переважно опублікованих джерел, комплекс яких у більшості своїй залишається незадіяний сучасними дослідниками. Насамперед ідеться про епістолярій, універсали, акти, доноси, опубліковані Д. Бантиш-Каменським4, Т. Мацьківом5, Ю. Мициком6, С. О. Павленком7 та в ряді періодичних видань. Методичною основою дослідження є принцип історизму, об’єктивності і системності, які реалізувались через застосування методів аналізу і синтезу, логічного, історико-генетичного, історико-порівняльного методів, методів аналогії та узагальнення. Мета даної роботи показати доброчинну позицію і роль гетьмана І. Мазепи в церковно-духовних, культурницьких процесах на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст. Для досягнення мети в роботі поставлені такі дослідницькі завдання: дати характеристику меценатської діяльності гетьмана в період його життя наприкінці XVII – початку XVIII ст.; проаналізувати наукову спадщину щодо вивчення меценатської діяльності гетьмана; вивчити коло історичних джерел, необхідних для дослідження даної теми; визначити основні напрямки, форми та методи меценатської діяльності І. Мазепи. Що стосується структури дипломної роботи, то вона складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку джерел і літератури. Перший розділ має назву «Роль І. Мазепи в розвитку архітектури та образотворчого мистецтва». Другий розділ має назву «Меценатська діяльність І. Мазепи в галузі освіти і науки».^ Розділ I. Роль І. Мазепи в розвитку архітектурита образотворчого мистецтва Будівництво церков й опікування православною вірою входило в число першорядних турбот гетьманів, які забезпечували також маєтками монастирі; відповідно опікувалися й навчальними закладами, які перебували тоді в церковному лоні, так само й книгодрукуванням, бо основна кількість тогочасних книжок мала призначення також церковне. На загал тодішня церква була не лише конфесійною інституцією, але й зосереджувала в собі культуру та мистецьку діяльність через що баронів храм як такий виховував для своїх потреб будівничих, що його будували та прикрашали; різьбярів, що виготовляли вишукані іконописи; золотарів і бляхарів, малярів, що писали ікони чи розписували стіни; люквісарів, що виготовляли дзвони; ювелірів, що виготовляли церковні прикраси, музикантів, що писали церковну музику, зокрема партесні хори; творців і перекладачів церковних книжок, для чого залучалися гравери, котрі виготовляли ілюстрації та інгалятори – майстри вишуканих політурою; поетів, ораторів ті казнодіїв (проповідників), а також філософів та богословів, що їх виховувала київська академія, тощо. Значну увагу церкві та її культурній діяльності виявляв уже Б. Хмельницький, але найбільше патронувався над церквою та її інституціями відзначаємо в часи І. Самойловича; його наступник . Мазепа не лише продовжив цю політику, але значно її розширив і зробив, як точно висловився С. Маланюк, «псевдонімом його будівництва державного»1. Центр мистецького життя в Україні з другої половини XVII ст. переноситься до Наддніпрянської України, де фундаторами і меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні діячі, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо великий внесок у розвиток української культури зробив гетьман Іван Мазепа. Навряд чи знайдеться в українській історії постать суперечливіша, ніж постать Мазепи. Та ні в кого з дослідників не виникає сумнівів, що гетьман Мазепа був великим меценатом – щедрим добродієм усіх визначних культурних починів і будов в Україні. Меценатство було давньою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не належало до рідкісних явищ. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. У кожній галузі життя і творчості, що припадає на найрозвиненішу добу українського бароко, помітна роль гетьмана: він здійснював як безпосередні функції, так і організаційні заходи, нарешті сам його дух творив зміст і стиль доби. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підрахувала, хоч і не в змозі була зробити це повністю, що гетьман «розкинув і видав…щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів на милостині» тощо1. Син свого часу Іван Мазепа постійно дбав і про власні станки, і про маєтності свого оточення, і про те, як утихомирити селян. Але на відміну від сучасних олігархів свої величезні багатства він витрачав на будівництво й оздоблення церков та храмів2. Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого – його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздоблені храмів. О. Лазаревський у «Замітках про Мазепу», знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей не було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики – адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців. Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж творів. Так, Петро I у листі до радянського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708 р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там-таки вимагав оголосити анафему гетьманів, який відійшов до Москви 1. Про особливий інтерес Івана Степановича до архітектури свідчать не лише десятки відремонтованих або двадцять шість побудованих на його кошти церков та соборів у сімнадцяти містах України, – зрештою, це досить відомий факт. Можливо, менш відомим є те, що сам Мазепа першим серед українських гетьманів побудував для себе справжній палац (а не просто величезний і пишний варіант традиційної одноповерхової селянської хати – в таких будівлях мешкали його попередники). Цей палац, що височив посеред укріпленого передмістя Батурина, загинув разом з усією блискучою столицею в 1708р., але судячи з креслень, що збереглися в шведських архівах, він мав революційні для тогочасної української світської архітектури конструктивні рішення – наприклад, балочні перекриття. Всередині кімнати палацу прикрашали кахлі голландського типу, поливна палітра яких нараховувала до восьми різних кольорів. Робили ці кахлі спеціально запрошені з Києва та Москви майстри2. У мріях староукраїнської еліти оновлення вітчизни Русі-України мало починатися з відновлення Києва – «другого Єрусалима», який мислився як величезний храм, вівтарем якого є Свята Софія. Саме це ідеологія, орієнтація дає можливість зрозуміти, чому гетьман І. Мазепа не надавав великого значення розбудові гетьманської станиці3. Великі масштаби церковного будівництва у київських монастирях розпочинаються у 1690-х роках, коли гетьман уже ствердився на своїй посаді, віднайшов дотичні моменти порозуміння зі зверхниками української православної ієрархії4. Братська, Богоявленська церква на Подолі в Києві служила храмом для студентів Академії. Була побудована в 1690-1693 рр. на місці давнішої дерев’яної церкви часів гетьмана Сагайдачного. Будова подібна до Миколаївської церкви своїм заложенням і загальними масами. Так само тут з заходу виступали дві могутні вежі з банями, де поруч із середнім фронтом було головне місце своєрідних ліплених прикрас. Всередині церкви були цінні історичні та мистецькі пам’ятки, особливо з доби гетьмана Сагайдачного, а навколо церкви інших визначних осіб – бувших учнів Академії1. Передумовою церковно-будівельного буму в Києві стала низка універсалів, яка додала практично кожному монастиреві додаткові маєтності, підтверджувала давні. Так, гетьман надав Київському Софіївському монастиреві село Комарів ку Ніжинського полку2. У 1689-1690 рр. власністю її також стають села, містечка Муровськ, Церковище, Білогородка, Рословичі, Мала Бугаївка, Снетинка, Крушинка, Мархеловка, Жиляни, Трипілля3. Універсалам від 17 травня 1696 р. монастир отримав право утримувати перевіз через річку Десну поблизу Ковчина4. У 1703 р. гетьман підтвердив за обителлю право на озеро Расине5. Усе це сприяло поліпшенню фінансового забезпечення резиденції київського митрополита.Подібні універсали отримали й інші монастирі. Київському Свято-Михайлівському Золотоверхому монастиреві гетьман повернув лишки, села Вигурівщину, Глевахи, Малютикки та Юр’ївку, які ще колись надав ченцям Б. Хмельницький. На прохання ігумена Сильвестра Головича у 1693 р. І. Мазепа податки «поколющину и покабанщину» з монастирських лишків, «в войсковой прибыток належащий», «при монастыреви вашой превелебности заховалислю и писмом нашим утвердили». Наступного року правитель України звільнив від сплати податків до військового скарбу молдавських переселенців, які оселились у Вигурівщині, монастирській маєтності Свято-Мхайлівського Золотоверхого монастиря. У 1699 р. І. Мазепа не тільки підтвердив набуті, куплені маєтності, лишки, греблі, озера цієї обителі, а й, «видячы теж скудость во всем убожество» буття ченців, передав їм у володіння порожні селища Кривкувщину та Данилівну з перспективою заселення, надав можливість «продавати на их монастирскую потребу» мед, пиво, горілку, жителів Подолу обклав Куницьким подтком, який ішов теж на збільшення прибутків для відбудови духовного закладу1. Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі Св. Миколи, 1698-го при ньому ж – церкву Св. Богоматері, при Печерському – церкву Всіх Святих, при Братському – велику нову церкву Св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр.. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам’яною огорожею Печерський монастир – вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведенними в Праці Позняка «Про Бандерську комісію», гетьман був причетним і до створення дзвінниці з великим дзвоном, зберігався до наших днів. Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 30-х рр.. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря Св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія Софіївська кафедра в Києві, найкраща і найбільша будова старокнижної доби, заложена кн. Ярославом Мудрим в 1017 р., при реставрації І. Мазепи в роках 1690-1697, значно змінила свій зовнішній вигляд і розміри2. Тоді побільшено цілу будову не тільки на ширину опасань, але добудовано ще пару широких нав і таким чином храм став девятинавним. Стіни і бані надбудовані й наново 4 нові бані. Нові частини і зокрема бані та деталі виведені в оригінальних формах українського чи то мазепинського бароко і надають будові, як узагалі цілій архітектурі Києва, своєрідного українського характеру1. Києво-Братський монастир на початку 1690х років збудував на кошти гетьмана І. Мазепи величезну Богоявленську церкву, а в роки 1703-1704 – велику кам’яницю для Академії також на пожертву І. Мазепи2. Досить сказати, що Іван Мазепа побудував 4 нові великі київські церкви, розбудував 5 інших величавих будов старокнижної доби і закінчив будівництво 3 церков, розпочате його попередниками. Всі це 12 храмів будувалися впродовж 1690-1706 рр., причому найінтенсивніше будовано в роках 1695-1700. Справді, численні церкви й монастирі фондовано, збудовано, перебудовано, оздоблено за допомогою Мазепи. Монастирі – Київські (Печерська Лавра, Пустинно-Микільський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський, Троїцько-Іллінський, Лубенський Агарський, Прилуцький Густинський, Каменський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький; кафедральні собори в Києві (Св. Софія), Переяславі, Чернігові; церкви в Батурині, в Дігтарях, навіть у деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали в особі гетьмана Мазепи свого великого доброчинця3. Ідея уподібнення Києва священному Єрусалиму, де зачиналось християнство, була популярною ще в XI-XII ст. Ідеалізація міста Божого у руській літописній традиції, церковних творах вплинула навіть на характер забудови столиці Київської Русі. Новий імпульс цієї ідеї дало відновлення у 1620 р. з допомогою козацтва у Києві, висвячення єрусалимським патріархом Теофаном Йова Борецького митрополитом4. Останній в «Окружному посланні» 1622 р. до православних пише про «богоспасаемый град Киев, второй «русский Иерусалим»1. Про Київ як «другий Єрусалим» стверджували у своїх творах епістолярії Ісайя Косинський, Петро Могила, Феодосій Василевич та інші церковні діячі2. Повернути колишній столиці Київської Русі належний їй статус, найголовнішість серед інших населених пунктів України мріяли більшість зверхників Гетьманщини (гетьман Іван Самойлович у листі до Івана Сірка та запорожців називає Київ містом, «яке є так само як Єрусалим, гніздом усього руського православ’я»3). За доби І. Мазепи ця ідея набуває не тільки поширення, а й реального втілення. Гетьман спрямовує на відбудову, реставрацію церков, соборів Києво-Печерської Лаври, Київського Братського Богоявленського, Софійського, Кирилівського та інших монастирів величезні кошти. Вони у десятки разів перевищують вкладання, ктиторство його правлячих попередників. Уже в 1705 р. Ф. Прокопович на день Св. Володимира зазначав у своєму слові, що Київ «усі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном»4. Оскільки гетьман за діючими на той час законами займався фінансовими питаннями практично самостійно, був непідзвітний у цьому питанні ні царським урядовцям, ні гетьманській старшині, то він розпоряджався коштами автономії так, як вважав за необхідне. Він міг дбати лише про себе та свою родину. Зрозуміло, що Мазепа не бідував. Він мав можливість жити заможно, навіть розкішно, оскільки обіймав найвищу посаду в Гетьманщині. Однак як високоосвічена людина свого часу гетьман не ставив для себе найвищим пріоритетом питання нагромадження власних статків5. Як показують джерела, головні фінансові витрати зосереджувались у гетьманській скарбниці на духовні потреби зокрема відродження київських святинь. Передумовою церковно-будівельного буму в Києві стала низка універсалів, яка додала практично кожному монастиреві додаткові маєтності, підтверджувала дані6. Київ став головним місцем будівничої діяльності гетьмана. Це місто відроджується як духовний центр України. Величні споруди, зведені або розбудовані коштом Івана Мазепи та його соратників, стали чи не найбільшими перлинами древньої столиці України. Він опікувався письменством, наукою, мистецтвом і церквою, вірним якій залишався завжди. Саме тому ще довго після його смерті, коли пам’ять про нього затирали у найменших закутинах, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі1. На позолочення бані Печерської церкви 20 500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо – мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря – 73 000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви – 2 000 імперіалів; золота чаша; така ж оправа Євангелії для неї – 2 400 дукатів; золота митра для неї – 3 000 дукатів, поминувши прикраси й пожертви для неї. Позолочення бані митрополичого собору в Києві – 5 000 дукатів, золота чаша для нього – 500 дукатів, віднова його – 50 000 золотих. Церква Київської Колегії з гімназіями й іншими – більш ніж 200 000 золотих. Церква Св. Миколая Київського з монастирем тощо – більше ніж 100 000 золотих. Віднова церкви монастиря Св. Кирила за Києвом – більше ніж 10 000 золотих. Вівтар у Межигірському монастирі – 10 000 золотих. Фундація Новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо – більше ніж 300 000 золотих. Церква у Глухові – 20 000 золотих; рефрактар Густинського монастиря – 10 000 золотих; рефрактар Агарського монастиря – понад 8 000 золотих. Церква Св. Тройці в Батурині – понад 20 000 золотих. Монастирська церква в Дігтярях 15 000 золотих. Монастирі Бахмацький, Каменський, Любецький, Душницький з церквами тощо – невідомо скільки. Віднова кафедрального монастиря в Чернігові – 10 000 золотих; покінчення будови церкви Св. Тройці так само – 10 000 золотих. Макошинський монастир із церквою Св. Миколи – понад 20 000 золотих. На оновлення монастиря Св. Сави дав у Батурині архімандритові, пізнішому патріархові 50 000 золотих, а на закінчення будови цього ж монастиря й до інших масц^ Розділ II. Меценатська діяльність І. Мазепив галузі освіти і науки І. Мазепа – державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильніше були виражені патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєдналися в ньому з високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії, відвідав кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах1. Розуміючи значення шкільництва, І. Мазепа особливо дбав про найвище огнище освіти – Академію в Києві. Його заходами Академія була зреформована на зразок західноєвропейських вищих шкіл2. Заснована 1615 р. як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла рангу академії. Тож не дивно, що Феофан