Із бабусиної скрині

Із бабусиної скрині. (Історія української вишивки)Коли бабуся відкриває шафу і дістає свої скарби-вишиванки я зручно вмощуюся і починаю слухати її розповіді. Кожна річ – це окрема історія, яка закарбувалася на все життя. Дістаючи намітку, рушник, сорочку чи ще якусь річ, бабуся пригадує свого батька, якого вивезли до Сибіру, своє тяжке дитинство, молодість і зрілі роки. І я отримую в спадок не тільки речі, а й минувшину, без знання якої ми не можемо бути справжніми дітьми нашої неньки України. Такі мотиви і надихнули мене досконаліше вивчити вишивку та її розвиток, зокрема нашу українську, адже це один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Виникнення і поширення вишивки губиться в глибині тисячоліть. Про це свідчать стародавні історики. Розповідають численні археологічні знахідки. Особливе значення мають розкопки стародавніх скіфських курганів, матеріали яких є джерелом для вивчення культури й побуту племен. Так, всесвітньовідома золота пектораль із Товстої Могили (IV ст. до н. є.), срібна ваза з кургану Чортомлик поблизу Нікополя(ІУ ст. до н. є.) не лише витворами високої мистецької майстерності скіфів, а й містять цікаві сюжети, що дають змогу дослідити одяг, його декоративне оздоблення. Святковий костюм скіфів був щедро орнаментований золотими нашивками із зображеннями левів, оленів, різноманітною аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами. Візерунок у вигляді смуг геометричного орнаменту розміщувався на краях коміра, подолу, рукавів, посередині спинки вбрання. Щедро оздоблювалися у скіфів штани. їх розшивали узорами у вигляді завитків, кружечків, ромбиків, зигзагів, спіралей. На чаші з Гайманової Могили (IV ст. н. є.) одяг скіфських царів оздоблено орнаментом у вигляді подвійних спіралей, а лампаси на штанах нагадують подвійні смуги ланцюга хвиль. Про високий рівень вишивального мистецтва свідчить одяг сарматів, у якому вже проглядає соціально-економічне розшарування населення, що виявляється у розкішності оздоблення золотим гаптуванням одягу багатих жінок і у скромності прикрашення звичайними намистами – бідних. Особливо цікаві знахідки сарматського одягу виявлено в похованні кургану Сватова Лучка Луганської області, де знайдено залишки жіночого вбрання, пишно оздобленого вишивкою, бісером і дрібними намистинами. Сенсацією були розкопки Соколової Могили в с. Ковалівці Миколаївської області. Це одне з небагатьох непограбованих поховань знатної сарматки. В якому було знайдено залишки золотого шитва на шовковій тканині пурпурного кольору. Вишивка датується І століттям до нашої ери і є найдавнішою з досі відомих. Реконструкція її композиції говорить про наявність поряд з орнаментним шитвом сюжетних зображень, які мали глибокий символічний зміст. Вони розміщувалися на одязі жриці, яка, могла виконувати ритуальні обряди. Вишивка виконана технікою золотого шитва “у прикріп”, яка стала відомою у Візантії і Київській Русі лише у XII столітті. Вишивка з поховання знатної сарматки відкриває й невідому техніку пряденого золота. Вона полягала в тому що, шовкова нитка була обпрядена вузенькою стрічкою чистого золота, витки спіральні щільно находили один на одного, утворюючи нитку, яка здається суцільно пряденою. Ця вишивка, що вирізняється високим рівнем художньої майстерності, наводить на думку про тривалий попередній етап розвитку. Вишивка як вид мистецтва, безперечно, була відома в дохристиянський період. Саме тоді формувалися художньо-стилістичні способи шиття. Народжувалися знаки, що символізували сили природи, уявлення про будову Всесвіту, створювалися образи, які потім довго жили у вишивці та в інших видах мистецтва, нагадуючи про язичницькі вірування наших давніх предків. Вишивка в одязі мала заклинальну символіку, була оберегом. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях: навколо шиї, на грудях, на подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукава як шанування роботящих рук, підкреслення їхньої сили і вправності. В орнаментах улюбленими були різноманітні мотиви солярних знаків у вигляді чотири-, шести-, восьмипелюсткових розеток, які символізували небосхили, виражали ідею сонця. Адже побутування геометричного орнаменту доводить, що глибина народної пам’яті вимірюється тисячоліттями, і з плином часу символіка мотивів поступово втрачається, залишається тільки зовнішня форма, і орнамент стає прикрасою Збігав невпинно час і поряд з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими та срібними нитками. Шиття золотом було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду. На рубежі ХУІІ-ХІХ століттях в Україні, крім вишивання золотом та сріблом, що виконувалося в монастирях черницями, існувало багато поміщицьких майстерень, де жінки-кріпачки вишивали речі побуту: скатертини, серветки, різноманітний одяг, предмети оздоблення інтер’єру. З кінця XVIII до 80-90-х років XIX століття найбільшого поширення набула вишивка бісером. Малюнки й сам бісер надходили переважно з-за кордону. Основними центрами бісерного виробництва були Венеція та Богемія. Вишивка перетворюється на ремесло. Вишивка бісером широко побутувала як у вищих сферах суспільства, так і в поміщицькому середовищі. Вишивали не тільки доньки поміщиків, а й самі поміщиці, виготовляючи величезну кількість різноманітних виробів з бісеру для того, щоб прикрасити власний побут. Це різноманітні гаманці, сумочки, портмоне, чохли для меблів, обкладинки альбомів, картини. Жінки вишивали також і в монастирях на замовлення світських людей. Ці вишивки вирізнялися особливою досконалістю художнього й технічного виконання. У панських майстернях жінки-кріпачки для потреб поміщика та його родини виготовляли численні вироби, які вражали складністю вишивки, на виконання якої витрачалось іноді кілька років. *3 середини XIX – на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей на місцевих ринках виставляється дешева фабрична продукція, яка поступово витісняє вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. На початку XX ст. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінниччини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єдналися в кооперативи, аз 1960р. реорганізовані у фабрики художніх виробів та виробничо-художні об’єднання. Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. До наших днів дійшла дійшла українська народна вишивка лише ХУП-ХІХ століття, бо погляд на неї як на витвір мистецтва утвердився саме в ту пору. З того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях та приватних колекціях. Мені випало щастя побувати в музеї Козацької слави на о. Хортиця. Там поряд із козацькими облаштунками експонувалися і вишиті рушники тої доби. Це без перебільшення справжні витвори мистецтва. На білому полотнищі розцвітали червоні троянди, обрамлені червоно-чорним геометричним орнаментом. Сама вишивка займала 2/3 довжини рушника. Скільки праці вклала у цей витвір невідома майстриня і що хотіла розповісти своєю вишивкою нащадкам залишиться таємницею. Вишивка – це прекрасне і самобутнє мистецтво, а також філософія життя. Ми повинні вміти тримати чарівні голку та нитку, а також розуміти сутність цього таємничого дійства. Саме так про це говорить у своїй книзі “Українська міфологія” наш земляк Войтович В.М. Технікою вишивки майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої Думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягла на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як “барвінок”, “хмелик”, “гарбузове листя”, “виноград”. Вишивка – не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість. У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе. Гаптує дівчина й ридає-чи то життя! Червоним, чорним вишиває мені життя, -так піднесено сказав Павло Тичина. Адже в народі існує поетичний образ: Червоне-то любов, А чорне-то журба. (Дмитро Павличко) Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежить не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх заздалегідь нанесенням на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують , шахуючи нитки полотна-основи. Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до – технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання (“вирізування”, “виколювання”) або від того, який предмет вишивається (“рушниковий шов”, “переміточний шов” ), від назви місцевості (“старокиївський шов”, “городоцький шов”). Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: “курячий брід”, “гречечка”, “зірочка”, “овсяночка”. В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток народними барвами – корою дерева, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. В Україні вміли вишивати скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняти від матері чи бабусі закарбовані в тих чудових виробах., що лежать у скрині. Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром сорочки на щодень вишивали скромно й просто, святкові – ретельніше, передусім весільні сорочки. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – намітки, очіпки, хустки, шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, безрукавки, свитки, юпки. Серед компонентів одягу найбільша увага приділялась оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Композиція сорочки – то чітко продумана й логічна система. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялася оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася. Втратила своє оберегове значення. Орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно поєднаний з конструкцією крою. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу. Чи не тому вона і досі бажана в нашому вбранні? Що закарбували жінки у своїх візерунках, якими щедро оздоблювали одяг? Ромби, хрестики, кружальця — все те було прагненням людини славити добро, обійти лихо. Геометричний, рослинний орнамент, а також зооморфний (стилізоване зображення тварин і птахів) гармонійно сусідять один з одним. Має мак чарівну силу, що захищає від зла, рута — сонячний рух з вічним оновленням, троянди — уявлення народу про Всесвіт, виноград — радість і краса створення сімї, лілія — символ дівочих чарів, чистоти; барвінок — немеркнуче життя. Люди відображали в вишивках те, що бачили довкола себе, і свято вірили, що перенесене з любов’ю і заклинанням на сорочку довго оберігатиме від хвороби і лиха. Ставлення до сорочки, значення її в житті людини народ закарбував у прислів’ях і приказках.1. У кого мати рідненька, у того сорочка біленька і голівка гладенька.2. Як неділя, то й сорочка біла. На Поліссі поширені жіночі сорочки, що густо призбируються навколо шиї, мають виложистий комір і чохли. Святкова сорочка чоловіків складалася із сорочки, яка мала широку вишиту маніжку, стоячий або виложистий комір. На Поліссі орнамент на рукавах сорочок лягає площинно, вкриваючи все тло, вишивка виступає активно завдяки червоному кольору й технікам поверхневого шва – “занизування”, “заволікання”, “настилування”. Поля з “занизуванням” набуває поширення дрібний хрестик В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив “осьмирожка”. Розетка -основний і найпоширеніший мотив вишиванок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантів. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення – червоне або чорне чи синє ( додаток №1 , додаток №2, додаток №3). У вишивці Полісся зберігається велика кількість геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак з часом семантика їхня затемнилася, втратилось їх первісне значення, вишивка залишилась тільки художнім оздобленням. За асоціацією з різними реаліями, предметами, утвердились нові назви мотивів: “волові очіп, “оленячі голови”, “баранячі роги”. Найпростіші геометричні орнаменти, що часто зустрічаються в орнаментах вишивок східнослов’янських народів, здогадно розшифровуються: пряма горизонтальна лінія — земля, хвиляста — вода, змія; квадрат, поділений на чотири частини, — вінця нового будинку-зруба або засіяне поле. Поліські орнаменти не мають деталізованної внутрішньої розробки мотивів, застосування одночасно кількох технік виконання. Основне емоційне навантаження належить червоному кольору, який відіграє важливу роль і подається без півтонів. Чергування червоного узору і білого тла вносить у вишивку додаткову ритмічність і красу. Поліські майстрині досягали у вишивці нескінченного багатства варіацій тих самих мотивів. На західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор того самого мотиву. Вільний простір між ними заповнюється половинками інших елементів. Так, якщо бордюр складається з ромбів, то простір між ними заповнюють трикутники або половинки розеток, утворюючи довершені за своєю красою узори. Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушник – це символ України, відбиття спадку народу, в їх узорах збереглися магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинань обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник є неодмінним атрибутом народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовувалися як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Рушник супроводжував селянина протягом усього життя – і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності – на ньому підносили дорогим гостям хліб – сіль. Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому» не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень. Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як спомин про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті. Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко. Рушники дарували у дорогу не випадково. У самому змісті рушника (полотна) розкривається значення дороги, світлого майбутнього, з одного боку, і переходом в інший світ – з другого. Існували подарункові рушники. їх використовували під час проводів рекрутів, обвішували ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали в останню путь. Часто прикрашали рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону. Існує звичай прикрашати рушниками придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали і лише після того, як вони були зовсім знищені дощем чи вітром, вивішували новий рушник. Живучість традиції використання рушників в інтер’єрі житла, в обрядах (рушником підперізували молоду, в нього сповивали немовля) певною мірою пояснюється її зв’язком з релігійними віруваннями стародавніх слов’ян, за якими рушники виконували охоронну функцію, запобігаючи впливу ворожих людині сил. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам’яті і в її використанні стали переважати естетичні й архітектонічні функції: розвішані над вікнами і дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали крій сорочки і т. д. Кожна господиня дбала, щоб її оселя була затишною, а одяг чепурним. Кількість вишитих тканин у хаті свідчила про достатки родини, а орнаменти на одязі могли розповісти не лише про майстерність вишивальниці, а й про її вік. Рушник – дорога життя, початок – народження, кінець – завершення життєвого шляху. Намітка, серпанок, очіпок – стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Ранком перед вінчанням урочисто розплітали молодій косу, а мати одягала їй білу намітку. Наміткою, рушником або червоною хусткою єднали руки молодих на знак побажання щасливого життя, щоб їхня совість була так само чиста, як весільне полотно. Як правило, намітки вишивали досить скупими узорами, на яких булизображені зірки. Зірки, розкидані і зібрані в геометричний орнамент, – це уява проструктуру Всесвіту, що вже є не хаотичним і безладним, а упорядкованим ігармонійним. І знову засіяним, щоб нести нові й нові паростки життя у далекісвіти. Часто у вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого відтворення лебедя, орла, пави, качки (додаток№4). У поліських район Рівненської області побутувала вишивка білими нитками гладдю, “вирізуванням”, “набіруванням”, якою оздоблювали жіночі сорочки, рушники, намітки. На Поліссі використовували також “вирізування” й ажурні вишивки, наприклад в с.Козлиничі Маневицького р-ну Волинської обл. Поряд з давніми мотивами поширені рослинно – геометричні мотиви “рожі”, “берізки”, “хміль”, “барвінок”,”калина”, “дуб”, а також “гусячі лапки”, “сливки”. Вони дають вишивальцям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. В їх трактуванні завжди наявні поєднання з живою природою, але вони вирішені умовно і стилізовано. Калина – дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона поєднувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця, Зорі. Тому і назву має від давньої назви Сонця – Коло. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами (додаток № 5). Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках і поєднують у собі сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлює Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Отже, хлопці й молоді чоловіки, мали на собі чудодійний оберіг життєдайної сили свого роду (додаток № 6). Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї. Сад – виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має ростити й плекати дерево їхнього роду (додаток № 7). З давніх – давен на Україні святили мак і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. А ще вірили, що поле після битви навесні вкриваються маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищений спомин про рід. Дівчата вишивали узори маку на сорочках, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти й продовжити свій рід (додаток № 8). Таємницю життя приховує в собі і квітка лілії. В легендах квітка лілії – то символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Вишита квітка лілії допоможе розгадати таємницю тих чарів. Крім квітки, на вишивках маї бути бутон та листок, що складають нерозривну композиці (додаток № 9, додаток №10). Дуже тісно поєднані поетичні образи народної пісні та вишивки. Бо те, що любе й миле народові, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Ну хто не знає, що в кожному українському обійсті має рости ружа й шавлія, любисток і чорнобривці, мальви і нагідки. Милують вони наше око, лікують вони наше тіло, а тому й просяться на біле поле рушника чи сорочки (додаток № 11). І знову співаймо славу життєдайному Сонцю, і вишиймо доні сорочечку на радість. Адже саме таку силу має Сонце і його втілення – ця наївна полуниця. Полуниця – слово, що походить від давньої назви Сонця – Полель. Сонечко донизу, от і весь секрет цього узору – символу (додаток № 12). Наприкінці XIX – на початку XX ст. поширюються мотиви “троянди” в червоно-чорній гамі, виконані в техніці “хрестика” (додаток № 13). На Київщині вони набувають декоративно-площинного характеру і суцільним килимовим орнаментом вкривають усе поле рукавів жіночих сорочок, а також манишки. Квітковими мотивами оздоблюють манишки чоловічих сорочок, які перетворюються на широкі нагрудні прикраси. Крім давніх мотивів, у традиційній техніці “занизуванні”, ажурного “вирізування”, на початку XX ст., з’являється “хрестик”, а ще пізніше – “гладь”. Так, на київському Поліссі (в Іванківському, Поліському районах) у 20-30-х роках XX ст. побутують так звані “писані”, або “рисовані”, чоловічі та жіночі сорочки. Це умовно вирішені за формою квіти, листочки, пуп’янки з численними пагінцями, вусиками. Техніка полягає в тому, що рисунок попередньо малюється на полотні, потім зашивається контур малюнка чорним кольором, а площинні зображення – червоним. Вишивка “писаних” сорочок потребувала особливого вміння й художнього смаку. Поглинувши стільки інформаціїї, мені хочеться зробити наголос на місцевих, близьких для мене традиціях вишивки. Моя бабуся, Ярута .Марія Силівна, яка живе в с. Городець Володимирецького р-ну Рівненської обл., дуже гарно вишиває. В її доробку є вишивки «хрестиком», «вирізуванням», лічильною гладдю, «занизуванням», художньою гладдю та інше. Вона працювала не тільки над рушниками, серветками та сорочками. Серед вишитих бабусею речей є й картини. Отже, майстриня – вишивальниця не тільки прикрашала одяг, а й відтворювала на полотні рідну природу ( картина «Млин», «Маки»), сцени з побуту («Сватання», «Зустріч рекрута»), фрагменти казок (« Іван – царевич із стрілою»). Бабусю мою вчила премудрощам вишивки одна із найкращих вишивальниць нашого регіону, нині вже покійна, Савчук Одарка ( с. Городець). Разом із мистецтвом «чарівної голки» вона передавала легенди, казки, бувальщину рідного краю. Дякуючи розповідям бабусі, я переймаюся почуттям любові до рідного краю, бажанням пронести через все життя ці світлі хвилини єдності з минулим. Чарівна маленька голка зуміла прикрасити наше життя, створити в ньому затишок і повернути нас лицем до минувшини, тобто відтворити вбрання, традиції та побут нашого Полісся. Жіночі сорочки з саморобного полотна шили зі вставками (поликами) або з суцільними рукавами, пришитими по основі чи по пітканню. Стан сорочок частіше складався з двох широких полотнищ. Такі сорочки мали широкі чохли та досить великий виложистий комір. В оздобленні характерним був монохромний червоний орнамент, який виконувався технікою ткання. Сорочки Західного Полісся орнаментувалися переважно на рукавах. Це були геометричні або геометризовані малюнки, підказані самою технікою перебору. Композиції будувалися на чіткій ритмічності великих і дрібних фігур. Волинські сорочки оздоблювалися вишивкою занизуванням, яка нагадує візерунчасте човникове ткання. Червоний орнамент ішов справа наліво по всій довжині сорочки. Іноді до нього додавали синю або чорну нитку. На сході Волині декор від долішньої частини вставок широкими або вузькими смугами спадав уздовж верхнього боку рукавів. На Західній Волині орнамент розташовувався на вставках і долішній частині рукава (зарукавчини). У північних районах Полісся та Волині побутували вовняні саморобні спідниці — літники, андараки (останні — на межі з Білоруссю), які мали яскравий орнамент у вигляді клітин або смуг. За досить обмеженої палітри кольорів та орнаментальних мотивів тут, проте, спостерігається велике розмаїття надзвичайно цікавих композицій. На андараках багатше орнаментовані клітини чи смуги І займали поділ, інші — вужчі та простіші — розміщувалися на решті площини. Щодо літників, то їх використовували переважно як святковий одяг. На щодень вживалися полотняні спідниці — мальованки — з вибитим орнаментом. Слід згадати також полотняні або напівполотняні спідниці, поділ яких оздоблювався вовняними нитками у вигляді кольорових смуг переважно сірого, червоного, зеленого кольорів. У західних районах Полісся та Волині побутували й спідниці, які ткалися чинуватою технікою в один колір (подібно до спинки). Поперечні червоні або червоно-чорні смуги спідниць відповідали поперечним візерункам рукавів сорочок. Оздобленням спідниць були також декоративні шви (галузка), вовняні кольорові тасьми, пізніше — нашивки з кольорових стрічок у чотири — шість рядків. Такі спідниці називали нашитими. До комплексу одягу зі спідницею-літником входили запаски. Вони були або вовняні — в одне полотнище, з тканини чи з вишитим орнаментом, або лляні чи конопляні, ткані в орнаментальні смуги червоного кольору з додаванням синього. На Житомирщині побутували орнаментовані запаски, виконані килимовою технікою. Як нагрудний одяг вживалися суконні безрукавки — довгі, пошиті на зразок кептаря. Значно коротшими були чорні вельветові безрукавки Західної Волині, оздоблені нашивками й лелітками. Носили також шнуровиці — приталені безрукавки, розширені донизу. Дівчата заплітали волосся у чотири поплітки (батіжок). При одруженні за старовинним звичаєм відтинали косу. Заміжні жінки накладали очіпок поверх кибалки, яку виготовляли з конопляного шнурка або скрученого шматка полотна, дерева, лика чи соломи у вигляді кола, на яке накручувалося волосся. Очіпки були ажурні, плетені з білених лляних ниток у різноманітні геометричні та рослинні візерунки, котрі нагадували подібні мотиви на вишивках і килимах. Іноді сітчасто сплетені очіпки носили з переміткою. Твердіші очіпки виготовляли з кольорового ситцю або шовку з декоративним зубчастим виступом на чолі. Крім очіпків, побутували рушникові головні убори — плат, завивало, серпанок. Усі вони мали вигляд довгого (до З м) шматка полотна, коротші кінці якого були прикрашені багатим перевірним орнаментом. Такі кінці називали перемітковими заборами. Способи пов’язування наміток були дуже різноманітні. Зокрема, на півночі Волині кінці намітки зв’язували чи сколювали на потилиці та опускали їх по спині майже до самої землі або спереду до колін. На Поліссі намітка укладалася на голові плоско. Перехідною формою від наміток до фабричних хусток були саморобні головні убори з тонкого вовняного прядива на лляній або бавовняній основі. Вони мали форму трохи видовженого прямокутника й заповнювалися ритмічними різнокольоровими смужками (баточками), а їхні короткі боки прикрашалися багатшими щодо малюнка смугами. Найбільше поширення як на селі, так і в місті мали хустки (хустини, платки, хустя, ширинки). їх виготовляли спочатку з саморобного лляного полотна, пізніше — з фабричних різнобарвних тканин. Куточки хусток звичайно вишивали кольоровими, здебільшого червоними, нитками геометричним і рослинним орнаментом, а середину залишали без декору. На Волині весь периметр хустки обрамлювала декоративна кайма, а центральне поле ритмічно заповнювалося малюнком. Іноді такі хустки на кінцях прикрашали китицями з кольорової заполочі. Для комплексу чоловічого вбрання Полісся та Волині характерне носіння сорочки навипуск із поясом. До такого комплексу входила архаїчна тунікоподібна або поликова сорочка із домотканого полотна, оздоблена вишивкою хрестиком або низинкою. Оздоблення розміщувалося на з’єднанні рукава зі станом, на комірі, пазушному розтині, манжетах, Подолі. Чоловіки носили неширокі штани з ромбоподібною вставкою. Полотняні штани мали назви: ногавиці, ногавки, портки, портяниці, поркениці, ряднянки, гаті, а вовняні — гачі, холошні, крашениці, волосінки. Для безрукавок використовувалося саморобне полотно або сукно, пізніше — фабричні матеріали. Безрукавки були короткі, з прямою спинкою і застібкою спереду. Крім традиційної стрижки під макітру, поширеною була так звана підворота, коли волосся втинали довкола голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Найдавнішим типом чоловічих головних уборів була шапка з овечого хутра або суконна з хутряною опушкою. На півдні Волині переважала циліндрична форма смушкових шапок, а на Чернігівському Поліссі та північному заході Волині носили рогаті шапки. Популярними були мазниці — великі чорні смушкові шапки з розрізом збоку, де сяяла кольорова стрічка. На Поліссі носили кучми з верхом синього або чорного сукна. На Волині були поширені повстяні шапки з чотирикутним верхом. Невід’ємною частиною як чоловічого, так і жіночого костюма був пояс, яким підперізували поясний та верхній одяг. Жіночі пояси були вужчими, чоловічі — ширшими. Матеріал для виготовлення поясів становили саморобні вовняні нитки, інколи фарбовані. На Волині, Поліссі, а також на півночі Львівщини робили плетені пояси. Ця техніка є найдавнішою; в ній бере участь лише одна група ниток — нитки основи, поробок відсутній. Сплітаючи між собою закріплені поряд нитки, одержують розтяжну сітчасту плетінку з поздовжніми смугами. Крім сітчастошіетених, вживалися пояси, виконані косичастою технікою плетіння. Суть її така: нитки (поплітки) на-силяли на шнурок і прикріпляли до лави або столу, вільні ж кінці звивали на короткій палиці. Залежно від кількості по-пліток одержували плетінку рідку або густу. Як жіночий, так і чоловічий верхній одяг шили переважно з саморобного полотна й сукна. Подекуди вживали тканину з конопляною основою та вовняним поробком (попорцюк). Бідніші селяни використовували для виготовлення сукна валові нитки (порт) для основи, а вовняні — для поробку. Таке сукно називали портяне, а зшитий з нього одяг — портянкою. Для виготовлення верхнього одягу служило сукно, основа й поробок якого були вовняними,— посуконне. У жіночих і чоловічих свитах переважали сірий та білий кольори. Сірі свити були поширені на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі, білі — на північ від Житомира. Темно-коричневий колір природної вовни характерний, зокрема, для свит середньої смуги Волині. Треба зауважити, що верхній одяг на Волині визначався особливою різноманітністю, що зумовлене певною мірою її географічним розташуванням. З одного боку Волинь прилягає до Поділля, а з другого — до Підляшшя й Полісод — саме тих районів, де досить чітко Ізиражені етнолокальні особливості вбрання. У південних районах Волині був поширений верхній одяг із відрізною спинкою і горизонтальним швом, а також пошитий у талію, з фігурною спинкою та зборами. На півночі Волині чоловіки й жінки носили сермяги прямоспинного крою, з двома вусами, оздобленими червоними суконними нашивками. Серед чоловіків побутувала й суконна курта, яка була коротша за сермягу і без коміра. Цей тип робочого одягу носила переважно сільська біднота. На півдні Волині та Полісся подекуди шили верхній одяг із доморобного полотна (полотнянки). За кроєм вони були: прямоспинні однобортні; розклешені одно- та двобортні; прямоспинні з відрізною спинкою й густими зборами. Такий одяг оздоблювався дуже скромно або зовсім не оздоблювався. Полотнянки накидали поверх кожуха або свити, підперізуючи поясом чи ременем. Поліські та волинські кожухи були прикорочені, різноманітного крою, білі або фарбовані у жовтогарячий колір. Порівняно з іншими регіонами їхнє оздоблення досить стримане. Найпопулярнішим селянським взуттям були плетені постоли, надзвичайно зручні в існуючих природних умовах. Робили їх із липового, вербового чи в’язового лика технікою прямого плетіння (на Чернігівському Поліссі — косого метіння). Прив’язували постоли до ноги волоками, сплетеними з кінського волосіння. В цілому слід зазначити, що для поліського костюма характерний білий колорит із переважанням червоного тону в оздобленні. Щодо одягу Волині, то він визначався різноманітними декоративно-технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, перетик, настилування, ажурна різь тощо Народна вишивка – джерело знань не тільки про минуле, теперішнє народу, але і основа народної творчості у майбутньому. Відлітають роки, минають віки, змінюється мода; але ніщо не затьмарить краси вишитих речей. Популярна вишивка і в наш час. Поряд з традиційними орнаментами, колоритом створюються нові, збагачені новими елементами узорів та кольорів композиції вишивок. Органічно поєднуючись з новим силуетом, вишивка надає сучасному одягу національного колориту. У сучасному використовується не тільки вишивка, а досить часто в нього вводяться елементи національного костюма – сорочки, кептарі, кожухи, свити. Вишиванки – це мистецький смак і досвід майстринь, що передається від покоління до покоління. 1.Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.— Луцьк: Вежа, 2000. 2. Литвинець Е. Вишивання // Позакласний час.” – 2 006. – №15 – 16 . -‘с. 94 – 96. З.Николаева Т. Украинская народная одежда.— Київ: Наукова думка, 1988.