"Кароліна" як кодекс феодального права Німеччини

Вступ
 
Тема моєї контрольної роботи: «Кароліна» — кодекс феодального права Німеччини».
«Кароліна» стала одним із джерел Німецького карного права. Уклав її Карл V. На мою думку, актуальність даного дослідження полягає в тому, що даний карний кодекс зафіксував перехід до розшукового процесу. Також його можна назвати практичним керівництвом для суддів. Важливим є і той аргумент, що «Кароліна проіснувала понад 300 років. Актуальність дослідження даного питання можна пояснити і тим, що в Німеччині, починаючи з ХII по ХIII століття було право різних територіальних утворень, міст. Тут можна відмітити право Магдебурга. Також існувало імперське законодавство по окремих актуальних питаннях. Дана тема добре висвітлена в історичних джерелах, але завжди можна дослідити ще більше найрізноманітнішими методами.
Підчас розкриття теми використано різноманітні літературні джерела, зокремапідручники з історії держави і права зарубіжних країн різних авторів. АвторХома Н.М. у праці «Історія держави і права зарубіжних країн» висвітлюєструктуру «Кароліни». Проаналізувавши дану інформацію, можна стверджувати, що«Кароліна» зафіксувала перехід до розшукового процесу. Також добре дослідженівиди злочинів. Зокрема проти релігії, проти власності, особи, моралі, протипорядку здійснення правосуддя, проти держави, проти порядку торгівлі, тощо. Удодатках містяться витяги з документів, наприклад «Саксонське зерцало», «Земськеправо» книга 1, 2. Проаналізувавши цю інформацію, можна характеризувати джерелаправа Німеччини. Федоров у однойменній праці розкриває суть «Саксонськогозерцала», а також «Кароліни». Шевченко подає вирізки із цих документів. Задопомогою Хрестоматії з історії держави і права зарубіжних країн маємо змогуознайомитись із документами. Дуже багато дослідників цікавились і цікавлятьсяісторією держави і права зарубіжних країн. І на основі їхніх напрацювань мимаємо змогу систематизувати, аналізувати, вивчати та порівнювати історію права.Зокрема об’єктом вивчення у нас є «Кароліна», як кодекс феодального праваНімеччини.
Цікаводосліджувати право Німеччини, тому, що дуже багато відмінностей в порівнянні зправом інших країн. Так, у Франції з XIII ст. норми права, що регулюютьвасально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв’язку з іншими нормамифеодальної правової системи, а в Німеччині традиційним став розподіл права наземське (право землі, території ) і ленне. Тобто у німецькій правовій системівідокремлювалися правові норми, що стосуються вищого феодального стану, щоназивається ленним правом.
Джерелаправа феодальноїНімеччини надзвичайно різноманітні. Це «Саксонське зерцало», закони Магдебурга,та ін. Дуже цікаво їх порівнювати і вивчати. Адже слова відлітають – написане залишається.Німецьке право запозичували інші країни.
Цікавимє факт, що на основі «Кароліни» утворилося загальне німецькекримінальне право.
Мета мого дослідження –проаналізувати джерела феодального права Німеччини, ознайомитись із феодальнимкодексом даної країни – «Кароліною», зокрема дослідити кримінальне право заданим кодексом. А також – процес за Кароліною.
Завдання – за допомогою різнихметодів дослідження висвітлити феодальний кодекс Німеччини.
Методидослідження:хронологічний, метод порівняння, аналізу та узагальнення.
Високийступінь однаковості складався в німецькому феодальному міському праві. Тутправо декількох ведучих міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закониМагдебурга діяли в більш ніж 80 містах. Навіть на території України є чималоміст, де діяло магдебурзьке право. Особливе місце в праві феодальної Німеччинипосідає кодекс “Кароліна». Видана як загальний імперський закон,«Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правомокремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карномусудочинстві в «місцях і краях». Кодекс був загальновизнаним якджерело права у всіх землях.

1.ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА НІМЕЧЧИНИ
 
Воснові права Німеччини лежали принципи, які мали стійкий характер.Пунктуальністю та принциповістю характеризується німецьке населення сьогодні.
Основнимипринципами у період з V по VII століття були: святість звичаю,колективне правосуддя. Спочатку існувала кревна помста, але поступово цю жорстокістьвитіснило грошове відшкодування. Символічні обряди були різноманітними. Алебули вироблені певні правові принципи, які складали основу «загального права»Німеччини. Ці принципи були визнані різними політичними одиницями добровільно.Так називані «статути миру», які періодично видавалися імператором ірейхстагом у XII-XIII ст., містили загальні норми, що відносяться до охоронивласності і життя й загрожуючи викрадачам, паліям, вбивцям і іншим«порушникам миру» різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р.таких «статутів миру» було видано близько 20. Серед них найбільшвідомим був Майнцський статут 1235 року, що неодноразово підтверджувавсязгодом. Він проголошував деякі загальні принципи «установленогоправа» для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов’язковогосудового розгляду з метою «захисту тіла і майна» замість помсти ісамосуду [1].
Міськеправо гарантувало громадянам особисту свободу, право на власність, честь,недоторканість життя, а також вільну економічну діяльність. Це створювало всуспільстві, де війна та ворожнеча були щоденними проявами, в межах міськихстін мирну атмосферу. Відчутним залишається вплив «Саксонського зерцала» й наукраїнських землях, котре разом з магдебурзьким правом, в теорії та практиці,протягом століть творило підвалини для встановлення сучасної правової системине лише в державах західної Європи, але й в східноєвропейських державах, та вУкраїні зокрема, й заслуговує на проведення подальших наукових досліджень. «Саксонське зерцало», «Швабськезерцало», «Франконське зерцало» — норми звичаєвого права, в яких також буловраховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць, де були видані,що сприяло уніфікації права. Тобто у сферу міжнародного права включаються всінорми, що регулюють громадсько-правові відносини з іноземним елементом. Зокрема,«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях імістах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 року.«Саксонське зерцало», написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фонРепгау, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і судовоїпрактики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві частини:перша була присвячена земському праву, інша — ленному праву. «Правоземлі» містило норми як звичайного права, так і імператорськогозаконодавства, що застосовувалися в земських судах по відношенню«неблагородних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коловасально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У роботіпрактично не містилося посилань на римське, міське чи торгове право і малисярідкі згадування норм канонічного права і права інших земель [6].
Важливезначення у створенні правових норм мала і законотворча діяльність німецькихімператорів у XII — першої третини XIII ст., що потім фактично припинилася й активізуваласятільки в XVI ст. [9].
Найбільшупопулярність одержали норми магдебурзького права, послані в Бреслау в 1261 році(64 статті) і в Герліц у 1304 році (140 статей). У XIV ст. систематизованемагдебурзько-бреслауське право було видано в п’ятьох книгах, які містили біляп’ятисот статей. Перша книга була присвячена міським суддям, по порядку їхньоговведення в посаду, їхньої компетенції, правам і обов’язкам. Друга книгаохоплювала питання судочинства, третя відносилася до різних позовів, четвертабула присвячена сімейному і спадкоємному праву, п’ята (незавершена) — різнимрішенням, що не розглядалися в інших книгах [8].
Урамках міського права поступово виділяється ще більш універсальна система — торгове право, чи «право купців», що із самого початку здобуло національнийхарактер. Значна кількість норм торгового права містилося в статутах міськогоправа XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст — учасників Ганзи.Широкий авторитет у всіх країнах Балтії придбали закони Вісбі (близько 1350року) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалисяпитання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті своїасоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільшийвплив на розвиток права Вісбі зробили міські статути Гамбургу і Любека [2].
Значнийрозвиток торгове право одержало у північно-італійських землях Німецькоїімперії, де утворилися міські комуни, об’єднані в так звану Ломбардську лігу(Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья й ін.). Тут уперше булапроведена систематизація торговельних порядків («Книга звичаїв»Мілана 1216 року), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів(морських, ярмаркових і т.п.) [7].
Важливимджерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншимимістами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму«найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібнийдоговір між м. Кельном і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцявкупцям Кельна аналогічне Відношення (тобто надавав їм «національнийрежим») [5].
УXIV-XVI ст. установленню визначеної правової єдності в Німеччині стали сприятирецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дігести Юстиніана, оброблені зурахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в1495 році Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержуєавторитет імперського закону і продовжує діяти в якості «загальногоправа» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного укладення 1900 року[2].
Важливийвнесок у створення загально-німецьких принципів карного права був внесений у1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V(«Кароліни»). Видана як загальний імперський закон,«Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правомокремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карномусудочинстві в «місцях і краях». Разом з тим вона допускала збереженнядля курфюрстів, князів і станів їхній «споконвічних і справедливихзвичаїв». Однак оскільки укладення цілком відповідало як політичнимінтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і процесу,воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На основі«Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право [6].
Незважаючина зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загальногонімецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали відступеня їхнього «визнання» у німецькій землі. Правові системискладалися переважно по окремих територіях Німеччини.
Особливошироку популярність одержав Прусський земський збірник, виданий в 1784 році.Його джерелами послужили «Саксонське зерцало», римське право,Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду.Укладення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. Вдругій частині містилися головним чином норми державного і карного права, атакож норми про положення станів, про школи і церкву. Як данина «просвященномуабсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасної йому трактуваннявласності і «природних прав» людини.
Яквідзначалося, постанови центральних органів імперії в XII-XIII ст. мали своєюосновною функцією підтримку «земського миру». Відповіднозагальноімперське право традиційне містило в основному кримінально-правовінорми [8].
Спочаткумеханізм підтримки миру полягав у тому, щоб зв’язати безстроковим зобов’язанням(присягою) не робити насильства в його будь-якій формі всім підданим імперії. Упізніших статутах норми про охорону життя і власності придбали імперативний,незалежний від присяги характер і стали охоплювати досить широкий спектрвідносин. Так, у Майнцському статуті порушеннями світу визнавалися і підлягалипокаранню непокора церковної юрисдикції, незаконне стягування дорожніх і іншихмит і зборів за охорону і супровід, які перешкоджали вільному і безпечномупересуванню німців і іноземців, незаконну заяву претензій, що ущемляють різніправа громадян [2]. Підлягали покаранню і «класичні» злочини, середяких особливо відзначалися підробка грошей, захоплення заручників, убивство(особливе батьковбивство), державна зрада.
Статутимиру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися в суд длядозволу справ «по справедливості відповідно до розумних звичаївземель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з бокусуддів карався як мінімум штрафом, тому що «де кінчається влада права,панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звертання в суд, порушенняперемир’я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу бездозволу судді могли привести до оголошення винного «поза законом».Разом з тим самосуд (з дотриманням визначених правил) вважався законним, якщосторони не були задоволені судовим рішенням.
Особливаувага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів.Проголошувалася необхідність заміщення посади судді тільки гідними людьми,затверджувався принцип суду рівних, за участю вищих по положенню чи рівнихсвідків. Судове засідання випливало проводити щодня, крім неділь і свят, увідношенні «прав і власності» підданих, за винятком князів і інших«високих осіб». Найбільш важливі справи залишалися на розглядімператора. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян,що відав би прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів і записамирішень в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірнісправи з указівкою місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення[7].
Статутимиру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецькихтериторій імперії. Для Італії ж видавалися набагато більш великі і розробленізводи законів, що могли спиратися на централізовані установи нормандськогосицилійського королівства.
Отже,слід відмітити «Саксонське зерцало»,«Швабське зерцало», «Франконське зерцало» — норми звичаєвого права, в якихтакож було враховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць, дебули видані, що сприяло уніфікації права. У статутах миру велика увага приділялась принципаморганізації і діяльності судів. Важливий внесок у створення загально-німецьких принципівкарного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуальногоукладення Карла V «Кароліни».
 
2.КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА «КАРОЛІНОЮ»
«Кароліна»– карно-процесуальне укладення Карла V.
Кодексфеодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карногоправа, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичнимпосібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи іпослідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.
Дозагальних понять карного права, відомих «Кароліні», можна віднестинамір і необережність, обставини, що виключають, зм’якшують й обтяжуютьвідповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були доситьчітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань[1].
Відповідальністьза здійснення злочину, по «Кароліні», наставала, як правило, принаявності провини — чи наміру необережності. Однак феодальне карне правоНімеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншоїособи («об’єктивне зобов’язання»). Крім того, що застосовувалисяметоди установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини.
Злочинипроти держави розкриваються у 27 статті. Зазначається: якщо хто-небудь україні, місті, володінні або області навмисне організує небезпечний бунт протинароду, проти влади і це буде відкрито, то у відповідності із тяжкістю іобставиною його злочину мають покарати на смерть[4].
Обставини,що виключають покарання, докладно викладаються в «Кароліні» наприкладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадкунеобхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи»,затримці злочинця з обов’язку служби й у деяких інших випадках. Убивство в станінеобхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападником зісмертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не міг ухилитися від нього.Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримкизлочинця) і при убивстві, зробленому після припинення нападу, у ходіпереслідування того, хто нападав. Судівник наказував проводити ретельнийрозгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірністьїї повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання [5].
«Кароліна»передбачає і деякі пом’якшувальні обставини. До них відносилися відсутністьнаміру («незручність, легкодумство і непередбачливість»), здійсненнязлочину «у запальності і гніві». Пом’якшувальними обставинами при крадіжцівважалися малолітній вік злочинця (до 14 років) і «прямий голоднийнестаток». Набагато більш численними є обтяжуючі провину обставини:публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину,повторність, великий розмір збитку, «дурна слава» злочинця, здійсненнязлочину групою осіб, проти власного пана і т.п.
Укодексі розрізняються окремі стадії здійснення злочину, виділяється замах назлочин, що розглядається як навмисне діяння, що не удалося усупереч волізлочинця. Замах карався звичайно так само, як сам злочин. При розглядіспівучасті укладення найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часурозрізняли три види пособництва: допомога до здійснення злочину; на місцізлочину (співучасть); після його здійснення. В останньому випадку від «корисливогоспільництва» відрізнялося «приховування з жалю», що тягне більшм’яке покарання [7].
«Кароліна»не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи вбільш-менш однорідні групи. Насамперед указувалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочину,несумісні з християнською мораллю, — поширення наклепницьких пасквілів,підробка монети, документів, мір і ваг, об’єктів торгівлі. До них примикализлочину проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення,звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчин [6].
Додержавних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види порушень«земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, зліснебродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.
Угрупі злочинів проти особистості виділялися різні види убивства, а такожсамогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися праваспадкування. Злочину проти власності включали численні види крадіжки, несумліннерозпорядження довіреним майном. Спеціально обмовлялися крадіжка в церкві, атакож такі види крадіжки, що були характерні для незаможних шарів населення(плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини протиправосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув’язненого охоронцем,неправомірний допит під катуванням. Хоча в преамбулі «Кароліни»існувало твердження про рівне правосуддя для «бідних і багатих», убагатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховуватистанову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при визначенніпокарання за крадіжку судді потрібно було враховувати вартість украденого йінші обставини, але «у ще більшому ступені повинен враховувати звання іположення особи, яка зробила крадіжку». У ст. 158 було передбачено, щознатна особа могла бути піддана за крадіжку не карному, а«цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру»,що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб,які одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу чи ворогуючих знедругами свого пана. В іншому положенні знаходилися особи незнатногопоходження, незаможні. Правда, здійснення незначної крадіжки плодів вдень і«по прямому голодному нестатку» також могло спричинити тільки майновувідповідальність. Однак незаможному було набагато сутужніше відшкодуватизбиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо внічний час, покладалися тілесні чи інші покарання по розсуду суддів і помісцевих звичаях. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілихжебраків і бурлак як «небезпечних для країни ґвалтівників». Широтасуддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формальновказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої мірипокарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кількарекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в скрутних випадкахприбігати до роз’яснень законознавців[5].
Усясистема покарань визначалася основною метою каральної політики — ляканням. У«Кароліні» містяться наступні основні види покарання: страта,калічницькі покарання (урізування язика, вух і т.п.); тілесні покарання(побиття різками); ганебні покарання (позбавлення прав, виставляння біляганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремнеув’язнення; відшкодування шкоди і штраф. Страта була прямо запропонована чимогла бути застосована за переважну більшість злочинів, причому вкваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення,утоплення і поховання заживо — для жінок). Тілесні і калічницькі покараннямогли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув’язнення, вигнання і ганебніпокарання частіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися такожконфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння домісця страти. Разом з тим «зловмисних» і «здатних на подальшізлочинні дії осіб пропонувалося кидати у в’язницю на невизначений термін[4].
Отже«Кароліна» — це практичне керівництво для судів. Діяла понад 300 років. Уданому кодексі феодального права закріплені нові моменти в організаціїправосуддя і тлумаченні складів злочинів. Судочинство було письмовим. «Кароліналіквідувала такі віджилі норми права, як:
1)  право захоплення корабля зусім його товаром, якщо він зазнає аварії;
2)  привласнення воза, якийперевернувся та ін.
«Кароліна»передбачала смертну кару бродяг, та ін.
 
3.ПРОЦЕС ЗА “КАРОЛІНОЮ”
німеччина кароліна кримінальний право
Уперші століття після утворення Німецької держави зберігались засадиобвинувачуваного процесу, який був явним і усним з великими задаткамиформалізму. Кожне формальне упущення трактувалось як істотна помилка і моглопризвести до програшу справи [5].
»Кароліна”ознаменувала закріплення нового виду карного процесу. У період ранньогофеодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Небуло поділу цивільного і карного видів процесу.
Процесподілявся на дві основні стадії; попереднє розслідування і судовий розгляд.Суддя застосовував тортури і в тих випадках, коли людина не визнавала себевинною.
УXIII-XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватисяобвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється системадоказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий двобій. Однакостаточне твердження нового, слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесувідбувається в Німеччині в зв’язку з рецепцією римського права [2]. Дві основні стадії: попереднєрозслідування і судовий розгляд. Суддя міг застосовувати тортури, а також і втих випадках, коли заарештований не визнавав вини, яка була очевидною. Визнаннявини було найвагомішим доказом. Кароліна також характеризує, які докази єдостовірними, а які – ні. Для кожного виду злочинів вона перелічує видинеобхідних доказів і підозр. Цей кодекс ввів такий вид доказу, як огляд місцяподії, а також судову експертизу[2].
«Кароліна»зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий чи інший позивач мігпред’явити карний позов, а обвинувачуваний — заперечити і довести йогонеспроможність. Сторонам давалося право представляти документи і показисвідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення непідтверджувалося, позивач повинний був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатитисудові витрати». Однак ці права сторін були зв’язані багатьма формальнимиобмеженнями, а обвинувачуваний знаходився в більш защемленому положенні.
Основнаформа розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — інквізиційнийпроцес. Обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язкуслужби». Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами.Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного.Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважнописьмовим розглядом справи.
Основнимистадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування іспеціальне розслідування. Задачею дізнання було встановлення факту здійсненнязлочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався зборомпопередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував даніпро те, що хто-небудь «зганьблений загальною чи поголоскою іншимидоказами, що заслуговують довіри,, підозрами і доказами», той потраплявпід варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допитуарештованого про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин.При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті,відбувалося спеціальне розслідування — докладний допит обвинувачуваного ісвідків, збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і йогоспільників [5].
 Спеціальнерозслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, щозакінчувалася винесенням вироку. Це розслідування ґрунтувалося на теоріїформальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Длякожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів,доведень і підозр». Разом з тим за загальним правилом усі докази,доведення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Воно моглобути винесене тільки на підставі власного визнання чи свідченняобвинувачуваного. Оскільки таке визнання далеко не завжди могло бути отриманедобровільно, інквізиційний процес робив основний упор на допит під катуванням.Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання підстав длязастосування катування [2].
Формальнезастосування катування було зв’язано з рядом умов. Так, катування не повиннобуло застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і«підозри» у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатнімидоказами для допиту під катуванням були показання двох «добрих»свідків. Якщо був тільки один свідок, це вважалося напівдоказом і«підозрою». Тільки мала кількість «підозр» по розсуду суддімогли спричинити застосування катування. Характерно, що серед«підозр» указувалися також «легкодумство і дурна слава»людини, її «здатність» учинити злочин. Визнання під катуваннямвважалося дійсним також при наявності визначених умов. Таким було визнання,отримане і записане не під час катування, а після її закінчення, повторене неменше чим через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі.«Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під катуванням,проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання івідшкодовувати збиток [6].
Усіці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, катування пропонувалосязастосовувати відразу ж при установленні факту злочину. Більш того, навітьсамої слабкої підозри в зраді було досить для допиту під катуванням. По-друге,якщо обвинувачуваний після першого визнання заперечував сказане чи воно непідтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під катуванням.У результаті «неправомірність» застосування катування суддею булапрактично не доведена. При цьому в «Кароліні» вказувалося, що, якщообвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню зазастосування катування, тому що «слід уникати не тільки здійсненнязлочину, але і самої видимості зла, що створює дурну славу чи викликає підозрив злочині».
«Кароліна»не регламентувала порядок і прийоми самого катування. Вона вказувала тільки, щодопит під катуванням здійснюється в присутності судді, двох судових засідателіві судового переписувача. Вказівки про конкретні прийоми катування містилися втрактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більшепівсотні видів катування [3].
Процесзавершувався судовим засіданням, що у принципі не було його самостійноюстадією. Оскільки суд сам робив розслідування, збирав докази, остаточний вироквизначався вже в ході наслідку. Суддя і судові засідателі перед спеціальнопризначеним «судним днем» розглядали протоколи наслідків і складализа визначеною формою вирок.
Судочинствона всіх стадіях почало вже мати письмовий характер. Регламентувалися чіткіправила оформлення судових вироків[2].
Такимчином, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку іприведенню його у виконання. Оголошення вироку відбувалося впублічно-застрашливій обстановці — супроводжувалося дзвоном та ін. Вироки булизвинувачувальні, із залишенням у підозрі і виправдувальні.
Судочинствона всіх стадіях почало вже мати письмовий характер. Регламентувалися чіткіправила оформлення судових вироків.
Привинесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належалопозивачеві [2].
Отже,процес за «Кароліною був гласним і усним з задатками формалізму. Судовий процеспочинався з ініціативи сторін. Докази – свідки, присяга, документи, речовідокази. Попереднє розслідування і судовий розгляд – дві основні стадії процесу.

ВИСНОВКИ
Отже,підсумовуючи все вище сказане, можна зробити наступні висновки:
«Саксонськезерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» — норми звичаєвого права, вяких також було враховано судову практику. Вони діяли далеко за межами місць,де були видані, що сприяло уніфікації права. У статутах миру велика увага приділялася принципаморганізації та діяльності судів. Важливий внесок у створення загально-німецьких принципівкарного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуальногоукладення Карла V «Кароліни».
«Кароліна»- це практичне керівництво для судів. Діяла понад 300 років. У даному кодексіфеодального права закріплені нові моменти в організації правосуддя і тлумаченніскладів злочинів. Судочинство було письмовим. «Кароліна ліквідувала таківіджилі норми права, як:
3)  право захоплення корабля зусім його товаром, якщо він зазнає аварії;
4)  привласнення воза, якийперевернувся та ін.
«Кароліна»передбачала смертну кару бродяг, та ін.
Процесза «Кароліною був гласним і усним із задатками формалізму. Судовий процеспочинався з ініціативи сторін. Докази – свідки, присяга, документи, речовідокази. Попереднє розслідування і судовий розгляд – дві основні стадії процесу.
Процесподілявся на дві основні стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Привинесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належалопозивачеві.
Наоснові «Кароліни» утворилося загальне німецьке карне право. Значнакількість норм торгового права містилося в статутах міського права XIII ст. м.Любека, Брюгге, інших німецьких міст — учасників Ганзи. Важливим джереломнімецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхнімисоюзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшогосприяння» у торгівлі.
 Кодексфеодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карногоправа, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичнимпосібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи іпослідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.«Кароліна» ознаменувала закріплення нового виду карного процесу.
Основнаформа розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — інквізиційнийпроцес. Обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язкуслужби». Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами.Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного.Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважнописьмовим розглядом справи.
Структура«Кароліни»:
– складсуду;
– докази;
– судовезасідання;
– покарання;
– статтіпро крадіжки, тощо.
Оприлюдненнякодексу «Кароліна» в 1533 році мало, як засвідчили наступні покоління,величезне значення для історії правосуддя в Німеччині. Саме з кримінально-правовихта процесуальних положень «Кароліни» з часом сформувалося німецьке кримінальнеправо.

Список використаної літератури
 
1. Загальна історія держави і правазарубіжних країн. / Макарчук В.С. – К., 2001.
2. Історія держави і правазарубіжних країн. / Б.Й. Тищик. – Львів: Новий світ, 2006.
3. История государства и правазарубежных стран / Ю.С.Тинш. — М.: РИОР,2007.
4. Історія держави і права зарубіжних країн./ К.Г. Федоров. – К.: Вища школа., 1994.
5. Хрестоматия по истории государства иправа зарубежных стран / Под ред. З.М. Черниловского. – М., 1984.
6. Історія держави і правазарубіжних країн. / Н.М. Хома. — К.: Каравела, Львів: «Новий світ» — 2000.
7. Шевченко О.О. Історіядержави і права зарубіжних країн: Практикум. – Вид. 2-е. – К., 2003.
8. История государства и права зарубіжних стран. / О.А. Жидкова и И.А. Крашенинниковой. — М., 1988.
9. Історія держави і права зарубіжних країн. / П.П. Захарченко., О.О. Ковалевська, О.В.Кузьминець.-К.,2005.