Кобилянська Ольга Юліанівна

Кобилянська Ольга Юліанівна Біографія Ольга Кобилянська, видатна українська поетеса, народилася 27 вересня 1863 року в місті Гура Гумору (пд. Буковина). В 1868 році Кобилянська переїхала в Сучаву, і в 1875 – в Кимполунга, закінчила тут німецьку початкову школу, де розвинулася не тільки фізично, а й духовно, та виробила в собі жагу до знань, завдяки чому при неповній середній освіті стала, стала висоосвіченою

для свого часу жінкою. Давала свої приватні уроки української мови, навіть викладала інші предмети. Вона захоплювалася малюванням, музикою, кінним спортом, та над усе любила природу. Потяг до творчості прокинувся рано, в молоді роки. Він пов’язаний з потягом до освіти та знань. Освіту та самоосвіту письменниця здобувала при допомозі старших братів, які навчалися в гімназіях, а згодом

і в університетах. З 12 років писала свої перші вірші, які присвятила матері. Значний вплив на формування Кобилянської як людини і митця мала Софія Окуневська – широко освічена як на свій час жінка, яка першою в Австро-Угорщині здобула в Цюріху вищу медичну освіту. Саме через Окуневську та Франка йшло наближення письменниці до української літератури.

Формування основ світогляду письменниці припадає на 70-80 рр. Воно проходило в складних умовах тогочасної дійсності, коли домінуючими в суспільному житті Буковини (як і Галичини та Закарпаття) були ідеї вірнопідданного служіння цісарському тронові Австро-Угорської монархії. Кобилянська опановувала кращими творами української, російської та зарубіжної літератур. На цьому шляху визначальну роль відіграла творчість

Шевченка, що розвинула в ній національну свідомість, загострила зір на соціальне становище народу, а також Марка Вовчка, яка розкрила перед нею кріпацьку дійсність на Наддніпрянщині, підневільне становище жінки, та І.Франка – провісника грядущої бурі, співця вічного революціонера, що “тіло рве до бою”, каменярів людського поступу. Душа була сповнена любові і страждання життя, юна дівчина шукала щастя-долі, прагнула реалізувати свої
багаті духовні сили як жінка і письменниця. Більшою чи меншою мірою її ранні твори (“Гортенза”,1879; “Доля чи воля”,1883; “Картина з життя Буковини”,1885; “Видиво”,1885; “Людина з народу”,1886; “Вона вийшла заміж”,1886; в 1888-1895 Кобилянська пише розповідь “Царівна” та ін.), написані німецькою мовою, є сповіддю авторки, криком і болем її душі. Ця внутрішня передісторія раннього творчого самовиявлення

О. Кобилянської завершилася написанням повісті “Вона вийшла заміж”, що після переробок, мовно-стилістичних виправлень українського тексту народилася вдруге під назвою “Людина”(1886-1891). З появою цього твору почалося літочислення О.Кобилянської як української письменниці. Українськомовна творчість у художній практиці О.Кобилянської займає дедалі більше місця, вводить авторку “Людини” в контекст літератури Шевченка і Франка. Розширення

ідейно-тематичного діапазону прози О. Кобилянської пов’язане з дальшим розвитком таланту, поглибленням реалістичного начала в творчості письменниці. В другій половині 90-х років вона, з одного боку , шукає нового підходу до зображення теми інтелігенції, з іншого – дедалі глибше проникає в соціальні, морально-етичні проблеми села, досягаючи в цій суспільній сфері найвищого художнього апогею в повісті “Земля”(1901) – найвищому досягненні О.Кобилянської на цьому шляху.

Письменницю ваблять образи мужніх, високих духом жінок, романтичні, артистичні натури. Так у творчості О. Кобилянської дедалі виразніше починають звучати соціальні мотиви, поглиблюючи той реалістичний напрям в українській літературі на зламі двох століть,що його репрезентували І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Мартович, Марко Черемшина. В 1891 Кобилянська переїздить в
Чернівці і живе тут постійно. Тут знайомиться з письменником О. Маковеєм, під впливом якого вона пише. Він читає її розповіді в газеті “Буковина”, що вона друкує і публікує з І. Франко, М. Равли-ком, М. Грушевським і підтримує дружні відносини.”. В 1909 році розповідь ”

В неділю рано зілля копала”. О. Кобилянська складає свої чудові розповіді. У тих тяжких умовах, в яких опинилась О.Кобилянська в 20-30-х рр велику підтримку подала їй громадськість Радянської України, до якої вона з надією звертала свій погляд. Протягом 1925-1932рр.у видавництвах Харкова і Києва вийшло чимало видань творів письменниці, з яких одне – дев’ятитомне. Яскравим виявом піклування про

О. Кобилянську було призначення їй Радянським Урядом у 1927р персональної пенсії. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях в тяжкий час поневолення Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували письменницю, готували над нею судову розправу. В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. В селі Димка на Буковині, в сім’ї селянина у якій брат убив брата.

Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в “Царівні”. В нарисі “На полях” теж є згадка про цю трагедію, розгорнуту у широке полотно в повісті “Земля”. В автобіографії “Про себе саму” (1912) О.Кобилянська пише: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів,

і коли писала – ох, як крилами ридала! Саме в той час лежав мій батько тяжко хворий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання цієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення”(V, 239). Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І.Франко писав: “Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман “Земля”
В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару Її роман “Земля”, крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення

ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”. Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О.Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки.

Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю.Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі. Нахил до літературної праці виявився у Кобилянської дуже рано. Вразлива душа дівчини прагнула виявити себе у щоденнику, передати роздуми про життя в оповіданнях,

які спочатку писалися німецькою мовою. А далі почали з’являтися й українські твори, де на повний голос залунала тема жіночої емансипації. Повісті привернули увагу не тільки новизною теми, а й психологізмом у її розкритті, “правдивими вибухами чуття” (О.Маковей). З 90-х рр. і до кінця життя Кобилянська як митець інтенсивно досліджувала проблеми інтелігенції і народу, становлення
і розвитку духовної особистості. Вона прагнула осягнути сутність буття людини – вільної, одухотвореної, щасливої можливістю творчо працювати. Натомість славнозвісна повість “Земля”, присвячена художньому дослідженню селянської душі, за висловом І.Франка, “зберігатиме довготривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”. Сам процес мислення українського хлібороба подано в творі у триєдиному вимірі – соціальному, національному

та психологічному. Кобилянська називала свої твори краплями власної крові. Вони поставали з особистих почуттів і переживань. Її творчість, наснажена любов’ю і добром, продовжує й сьогодні не тільки хвилювати, а й навчати, виховувати кожного з нас. Осмислення сутності людського буття в повісті Ольги Кобилянської “Земля” 1902 р. з’явилась велика повість з селянського життя – “Земля”,

присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському. Зі спогадів Кобилянської про причину написання цього твору можна зробити висновок про те, що “Земля” не була даниною селянській тематиці, не була відповіддю на бажання деяких критиків. Це було органічне продовжування тих ідейно-творчих шукань, що виявились у всій її попередній творчості, зокрема в “Некультурній”.

Деякі ескізи “Землі ми бачимо уже в нарисі “На полях” і в “Царівні”. Провівдна ідея “Землі” Кобилянської підкреслена в епіграфі німецькою мовою: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша.” У повісті не слід шукати якогось глибокого аналізу соціальних взаємин, хоч там згадується про малоземелля і загострення соціальної боротьби між окремими групами селянства.

Ми бачимо змалювання селянського побуту, зокрема забобонів, вірувань “тіней забутих предків”. Правда і всі ці епізоди та моменти даються не в старому етнографічно-побутовому, а в новому, імпресіонистично-символічному плані . Драма – братовбивство через землю дала письменниці змогу проникнути в душу трудової людини, розкрити світ її душевних переживань, важливі сторони народного життя. На прикладі з життя однієї селянської родини О.Кобилянська талановито показала характерні явища тогочасної
капіталістичної дійсності, пов’язані з процесом пролетаризації селянства, посиленням влади землі над трудівником-хліборобом. Відштовхнувшись від конкретного, локального факту, письменниця піднялась до широкого художнього узагальнення , створила життєво правдиві й психологічно достовірні образи – Івоніки, Марійки, Михайла, Анни та інших, в яких втілила думки, мрії й сподівання трудового буковинського селянства. Повість Ольги Кобилянської “Земля” сповнена тривогами за моральність співвітчизників,

за людське в людині і духовну долю українського села. Задум повісті народився від глибокого внутрішнього болю, що його викликало бpатовбивство, як наслідок відступництва від законів народної етики, зневаження загальнолюдських цінностей, уставлених віками цивілізації. Письменниця взялася за перо, щоб у гуманістичному пориві застерегти світ: “Люди схаменіться. Так не повинно бути, так не можна!”, осмислити сутність людського буття.

У центpі уваги О.Кобилянської – доля сім’ї Федоpчуків. Письменниця поступово показує залежність цієї сім’ї від землі, яка сама по собі чарівна і багата. Для Івоніки Федоpчука головне у житті – земля, праця, честь. Він був колись “бідним заpібником”, життя змушувало його хилитися “перед людьми й Богом”, тяжко заробляв гроші, щоб потім купити собі землю.

Завжди покірний долі, все життя мовчки і тяжко працював на землі. Ця земля щораз набирала більшої влади над Івонікою, над усіма його помислами. Лише тяжкою працею, тяжкою і невсипущою, він досяг всього. У цьому працьовитому чоловікові живуть глибокі людські почуття. Земля стала для нього живою істотою, рідною й дорогою, з якою в уяві він розмовляє, обожнює
її. Земля для Івоніки становить зміст його життя, а тому такою страшною була його трагедія – трагедія розчарування в ній. В центрі повісті образ Івоніки Федорчука, якого письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина – працелюбного, чесного дбайливого. Така і його дружина. Всю свою силу вони віддали землі. “Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожда грудка , кождий ступінь може посвідчити , як наші крижі угиналися тяжко” з болем

і тугою говорить Івоніка про чорну працю на чорній землі. Турботою про землю, про те , щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі його помисли. І сина Михайла Івоніка прагне одружити з Парасинкою не лише тому, що вона дівчина добра, роботяща, а й тому, що їхні ниви поряд – “граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова” – і, отже, після одруження Михайла й

Парасинки об’єднаються Та цим мріям не судилося здійснитися. Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові і Анні змальовані темними барвами. Саву в його лихих вчинках до певної міри ще стримували батьки, від яких він сподівався одержати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але батьки були проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі

і була ледащицею і злодійкою. Крім того доводилася Саві двоюрідною сестрою. Підвладний лише своїм почуттям, Сава вирішує таки одружитися з Рахірою. Та вона цілком резонно застерігає його: “Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?” А батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові – він з дитинства працював на ній, не покладаючи рук.

Так старший брат став на заваді молодшому. Усе це, зрештою, призвело до трагічної загибелі Михайла. Його смерть сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя. Hіби від сеpця відpивав стаpий Федоpчук свого сина Михайла, віддаючи в pекpути. Бо pекpутчина була для селян невимовно тяжким лихом.
Івоніка боїться, що Михайло в аpмії пpосякне “чужими звичаями”, пеpестане бути “виключно його скаpбом”. І з того часу наяву і в снах батько думками з сином. Все духовно краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло – його надія і гордість. Образ цей письменниця подає на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі,

і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною – душевно тонкою натурою, на долю якої випали тяжкі страждання. Михайло , як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Михайла манить до себе батьківська земля, яка чекає на його дужі селянські руки. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі – одна з найзворушливіших у повісті.

Та сталося найгірше – улюбленого сина Михайла йому довелось побачити мертвим. Справжній трудівник, господар на землі, сповнений любові до неї, був підступно вбитий. Старий батько знав вбивцю, але не хотів втратити другого сина. Івоніку роздирали страшні почуття ¬”страх і любов до живого, і любов, і жаль за вмерлим”. Любов у його душі перемогла ненависть до вбивці.

У тяжкому риданні осиротілий батько звертався до землі зі словами, що свідчили про його прозріння: ” Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї ” Прибитий горем, він перемінився після смерті сина, і зір його відвернувся від землі. Бо факт братовбивства відкрив старому очі на реальний світ. І він прозрів. Зчорніла душа від горя і в його дружини.

Марія також усвідомлювала, що її син Сава став братовбивцею. Жити з таким тягарем було боляче і страшно. Адже Федоpчуки головним обов’язком свого життя вважали придбання землі, аби побачити своїх синів багатими і щасливими господарями, забезпечивши собі спокійну старість. І це не збулося. Анна, тяжко переживши трагедію першого кохання, одружується з
іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, як покине землю, як здобуде освіту, гадають обоє. “Анна дрижить над своїм хлопцем якоюсь боязкою любов’ю з з цілої поважної глибокої душі, що натерпілася до дна і знає лише одну мету – вивести дитину свою в люди. Її колишнє горе відтворило її очі. І інстинктом своїм пізнала життя – світ.

Гарує і працює від рання до вечора на здобуття засобів до науки для сина, і щось мов силує її відірвати його від землі. З нього будуть люди, як покине землю.” Читач відчуває всю неслушність такого розв’язання проблеми, йому хочеться сказати: не тікати треба від землі, а докорінно змінити, перебудувати на ній життя так, щоб легко, вільно і щасливо дихалося на цій землі трудящим людям. Проте читач не може відірватися від тексту повісті.

Нас чарує її розповідь. В якій відтворюються складні психологічні конфлікти, переживання Анни, Михайла, старого Івоніки, захоплює нас якась нова, незвична і разом з тим своя, рідна мова. Наше серце не може не стискатися, коли ми читаємо епізоди, в яких відтворено горе батька: “Михайлику, Михайлику! Що ти робиш своєму татові! – скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице Якнайкраще хотів він похоронити свого нещасного любимця, краплями

був би кров свою віддав, коли б воно спричинилося до піднесення цієї пресмутної урочистої хвилі ” А таких епізодів у повісті багато. Ольга Кобилянська в повісті “Земля” показала нам селянську любов до землі і праці, розчарування селянина в землі, тpагедію, пpичиною якої стала саме земля. Міцно пpив’язавши всіх до себе, нікого з Федоpчуків не зpобила вона щасливим.Кpок за кpоком усе чіткіше вимальовувалась позиція письменниці у
любов-но виписаних її щедрим серцем геpоях “Землі”. Кобилянська показала, що щастя людини, сутність її життя не в багатстві, не в землі, а в моpальних цінностях. Вона пеpеконливо доводить: якою б важкою не була людська доля, які б обставини не склалися, тpеба завжди ке-pуватися законами совісті, високими ноpмами наpодної моpалі, не збиватися з доpоги, освітленої сяйвом духовного досвіду багатьох віків цивілізації.

Вірою в те, що ці надії здійсняться, закінчується трагічна й сумна повість про землю. Прикінцеві мажорні акорди повісті оптимістично настроюють читача, вселяють впевненість у тому, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шляхи до щастя. Центр уваги письменниці – не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка

Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави – з другого. З особливою любов’ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною

і моральною вищістю, а “того не простив їй ніколи консервативний,упрямий мужицький змисл женського сільського світа”. В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина. Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю “Земля” протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О.Кобилянської – гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю

, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття О. Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані псизологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за
ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість “Земля” вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”. Повість “Земля” – це вершина реалізму Кобилянської – поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку

ХХ століття. На думку І.Франка , висловлену 1905р.в листі до відомого хорватського славіста Ватрослава Ягича, цей найвидатніший твір письменниці, “крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”. Читач був захоплений повістю. Михайло Коцюбинський у своєму листі до Кобилянської писав: “Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті “Земля”.

Я просто зачарований вашою повістю; все – і природа, і люди, і психологія їх все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода,що ми не можемо мати вашої повісті на Україні”.