Курсова робота
Зісторії права України
Натему: «Кодифікаціяправа в Україні у складі Австрійської монархії в II половині XVIII – на початкуXIX століття»
План
Вступ
1. Джерела права та основні причини кодифікації
2. Кодифікація основних галузей права
2.1 Кодифікація цивільного матеріального та процесуального права
2.2 Кодифікація кримінального матеріального та процесуальногоправа
2.3 Кодифікація та становище інших галузей права
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Протягоммайже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували підвладою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору – називалисямалоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія заформою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становилоблизько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українцівпроживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, якабула захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році. Двома роками пізнішедо Галичини була приєднана Буковина, що її відібрав Відень у Османськоїімперії. Під безпосереднім контролем Австрійських монархів перебувалоукраїнське населення Закарпаття, що ще з середини ХIV століття були в складіУгорського королівства, а воно було складовою частиною Австрійської монархії.Після прилучення Галичини і Буковини до Австрії імператори Марія Терезія іЙосип II уніфікували новоприбулі провінції вже з існуючими. Одним із першихправових документів, що стосувався Галичини, був цісарський патент від 15серпня 1772 року, за яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди,Збараж, Тернопіль, ріками Серет, Збруч, Смотрич під Кам’янець-Подільський аж доДністра. Визначення конкретних кордонів між Австрійською і Російською імперіямипо території Східної Галичини, зобов’язало уряд Відня створити прикордоннізони, їх охорону та митні торгівельні шляхи. Тим же правовим актом булопроведено інвентаризацію усіх видів маєтностей міст і сіл, а такожадміністративний поділ Галичини на округи і дистрикти. Спочатку всю Галичинубуло поділено на шість округів у межах воєводств: Краківського, Сандомирського,Люблінського, Червоноруського, Белзького, Подільського, до складу яких входило59 дистриктів.[6]. Патентом Марії Терезії 1775 року буловизначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизмускінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттямКонституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзіреволюція була придушена. Під тиском імператорської влади була прийнята новаоктроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і вАвстрії до 1890 року знову запанував абсолютизм. 26 лютого 1861 рокуімператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово новудуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав:Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назваАвстро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918року. Оскільки Східна Галичина та Північна Буковина, як невід’ємна частинаУкраїни, являла собою в Австрійській імперії не тільки адміністративно — територіальну одиницю, але й окремий господарський край, який, розвиваючись,відрізнявся єдністю і своєрідністю соціально — економічних, демографічних,етнічних та інших процесів, то вибрані хронологічні рамки (друга половина ХVIII- початок XIX ст.) є найоптимальнішими для широкого вивчення її правовогостановища, джерел права та кодифікаційних робіт. Значення та актуальністьдослідження полягають насамперед в тому, які права отримувала Східна Галичина іїх практичне застосування у соціально-економічному, політичному, культурному,релігійному та суспільному розвитку. Адже інституція австрійського права,формуючись і удосконалюючись у період переходу від феодалізму до. капіталізму,часто порушувала права націй, що спричинювало невдоволення окремих груп чицілого населення; національний прогрес українців, натикаючись на польськийспротив, призводив до загострення українсько-польських стосунків. ЗалежністьСхідної Галичини від австрійського правового поля та його використаннявідкривала шлях внутрішнім і зовнішнім процесам її розвитку як автономногокраю, що, власне, визначається наслідком, показником ефективності усіх галузейвиробництва, торгівлі, культури, освіти та національної свідомості.[6].Входження українських земель Східної Галичини і Північної Буковини у другійполовині XVIII — першій половині XIX ст. до складу Австрії, а Закарпаття – доскладу Угорщини відбилося на правовій системі, що склалася в Галичині, Буковиній на Закарпатті. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністюзатверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації новихавстрійських законів.[5;c.302].
1. Джерела права та основні причиникодифікації
Рівеньстановища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2періодами: I період з 1772 рокудо кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст.до 1918 року. У перший період натериторії Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положеннявсіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:
1)Звичаєве право, особливо середукраїнських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди всільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці СхідноїГаличини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувалисьпрості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративніправопорушення. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватисякатегорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його[6].2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального,процесуального та інших галузей права були об’єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути булиперекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVIст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні ізагальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію – земськіпривілеї або на територію всієї держави – генеральні привілеї; б) едикти –видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети –видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначалиорганізацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць,лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові нормидля окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцевісеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами іїм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщівзагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортитиМагдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськимирадами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.
У другий період зкінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичинідо 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори.До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх,який видавав: — патенти( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року дляГаличини під назвою «Про надання переваги шляхетству і духовенству». — дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року «Про наданнянової конституції» — статути про утворення крайових органів самоврядуванняі про визначення компетенції місцевої адміністрації… – ординації, якимиімператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення.Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в томучислі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвиткукультури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право виданнякрайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання«Вісника державних законів», указів та розпоряджень, санкціонованихмонархом, мовами країв [6]. Усі законодавчі актиоприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в своючергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закониоприлюднювалися «Вісником законів державних», а з 1 жовтня 1849 року«Вісником законів крайових». Державні законодавчі матеріалинадсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А «Вісники крайовихзаконів» видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю[6]. В XIX ст. основними законами стаютьзагальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.;четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобтонадані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. ДляГаличини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самогороку була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відміненіцісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останніконституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такоївеликої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їхвпорядкування, приведення до узгодженості та об’єднання у збірники та кодексивідповідних галузей права. Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слідзвернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право упредметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвихвідносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самогоіндивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрівказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування єпоняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплюєпостанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб’єктів. Такевизначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів під пунктом І як дефініція,за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємніправа і обов’язки громадян держави. Однак така дефініція була недостатньою, боне вказувала на відносини самої держави як суб’єкта до приватного права, атакож іноземних громадян. Проте у процесі розвитку юриспруденції ці прогалини,заповнювалися законами. Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне,гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому ікожної провінції зокрема. Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно відрозвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії іСхідної Галичини, зробивши історичний огляд його кодифікації.[6].… Австрійськамонархія під час приєднання до неї Галичини була своєрідною державою, щоскладалася з великої кількості провінцій, що були заселені різними народами,які мали своє звичаєве право, свої місцеві закони, судоустрій і судочинство. Вправовій системі цієї держави тривалий час не було єдності.[2;c.42]. Тому одним із основних завдань австрійського уряду булоліквідувати партикуляризм в праві, провести кодифікацію і створити єдині длявсієї імперії кодекси.[3;c.62]. Ще однією причиною був бурхливий розвиток буржуазнихкапіталістичних відносин в Австро-Угорщині, який вимагав перегляду старогозаконодавства та кодексів і створення нових кодексів. Кодифікація права буланеобхідна для відображення і закріплення пануючих буржуазних класів тавнутрішньої політики держави. Таким чином, саме зрушення всоціально-економічній структурі суспільства і обумовили створення новихзбірників правових норм, щоб закріпити досягнення буржуазних відносин, які вжепочали виникати на зміну феодально-кріпосницьких. Важливим мотивом кодифікаціїкримінального права і судочинства була централізація юстиції і підвищенняступеню її під законності. Характерно, що за тих часів ( II пол. XVII – I пол. XIX ст.)австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальнийі процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробцій затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини,діяли джерела польського права.[3;c.62].
2. Кодифікація окремих галузей права2.1Кодифікація цивільного матеріального та процесуальногоправа
Вже у XVII ст. щедо загарбання Австрією Галичини, там були проведені певні заходи по об’єднаннюцивільного права різних австрійських країв. Робота по уніфікації права йвиробленню єдиного кодексу посилилася після заснування в Австрії в 1749 роціВерховного суду. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена в 1753році на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професораправа Аццоні. Враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, комісіясистематизувала і уклала кодекс законів під назвою Кодекс Терезіани, в основу якоголягло римське право, магдебурзьке право міст та в 1766 році представилапідготовлений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці МаріїТерезії. Однак проект затверджений не був через велику громіздкість – 8 томів,через архаїчність деяких положень. Крім того, щоб ним користуватися, треба булодобре розбиратися у римському праві, а таких спеціалістів серед суддів буломало. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузейправа в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала місцем випробування новихзаконів, чинність яких відтак поширювалась й на інші австрійські краї. В 1772році імператриця створює нову комісію для переробки незатвердженого проектуцивільного кодексу із побажаннями, щоб з кодексу не створювали підручник зправа. Все, що не мало прямої дії, а було визначенням понять, класифікаціями,поясненнями слід було вилучити. Звід повинен був стати максимально коротким,необхідно було виключити з нього окремі казуси. Основою цього кодексу повиннабула бути природна справедливість та людяність. Робота просувалась дужеповільно, продовжилась за Йосипа II. Цісар, зробивши свої зауваження, вимагавдоповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першучастину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства,правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарськідоповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства ідержави в цілому, називалися патентами.[6]. Лише в 1785 році була складена першачастина кодексу (особове право), яку імператор Йосип II патентом від 1листопада 1786 року санкціонував і вона дістала назву Йосифінської книги законів.[2;c.42]. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне й опікунське право.УЙосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної(поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися вголовному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зіскасуванням панщини. Предмет власності — вживання громадське (суспільне) не єніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває підохороною адміністративної влади. З огляду державно-правової доктрини ХVIII ст.декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тількисплавні зараховував до права коронних, тим виражалася неможливість приватноївласності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, якзбереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковівзарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволенокожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявиласявласність на острови, що виникли на сплавних ріках, — вони стають власністюдержави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже,розбіжність про власність природних явищ, зобов’язала видати новий державнийзакон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14березня 1875 року [6]. Після смерті Йосифа II, йогонаступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвомпрофесора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгузаковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року булазавершена. Друга частина законів закінчена 1795 року і третя — 1796 року. Такимчином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності уЗахідній Галичині, а патентом від 8 вересня того ж року – і в Східній Галичині.Він був введений як експеримент, його декілька раз дороблювали. Це була такзвана Галицькакнига заковів. У проекті багато було збережено від діючих в Галичині звичаїв.Таким чином припинило свою дію в Галичині старе польське феодальне право, а самкодекс став базою для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. ОскількиГалицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспектиправового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внеславідповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подалаімператору новий проект для підписання, але лише в 1811 році після кількохпереробок цісарським патентом від 1 червня був затверджений і з 1 січня 1812року введений в дію цивільний кодекс для всієї Австрії без виключення підназвою «Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійськоїмонархії», який діє в цій країні тепер.[2;c.43-44] На Буковині його було запроваджено улютому 1816 року. Він був створений за попередніми працями Мартіні і бувукладений в дусі просвітництва і природного права, за стилем викладу іпереконливістю – відповідно до кращих класичних набутків.[4;c.366]. Цей кодекс складався з вступу, 3-х книг та 1502 статей. В ньомубуло багато взято від рецептованого римського права. Закон оголошувавсязагальнообов’язковим. Незнання законів не звільняло від відповідальності.Звичай міг застосовуватися судами тільки якщо це прямо передбачено в законі.Суддям предписувалося судити в межах закону не виходячи за їх межі. Структуракодексу була такою: Вступ (ст. 1-14) – викладені загальні положення про цивільний закон; КнигаI (ст. 15-284) «Про право особисте» – була присвячена особовимправам, питанням загальної правоздатності, а особливо – сімейно-шлюбному праву;Книга II ( ст. 285-1341) «про особисті права по відношенню до речей»і охоплювала одночасно норми речового, зобов’язального і спадкового права. КнигаIII (ст. 1342-1502) «Про особливі визначення прав особистих і речових»– даються спільні постанови, що відносяться до особових і речових прав, зібранінорми про охорону прав способом їх судового захисту, а також специфічнимирегулюванням взаємовідносин панів з селянами. Така структура відповідалакласичній інституційній схемі побудови кодексів, які були притаманні традиціїримського права. Джерелами цивільного кодексу послужили: 1)пандектне право; 2)Прусськеземське уложення 1794 року; 3)провінціальне право деяких австрійських країв,але вони нерідко піддавалися істотній переробці і змінам; можна виділити такожСтатут Малої Польщі. [2;c.43]. В цьому кодексі відкрито була визначена загальна цивільнаправоздатність, позастанова рівність громадян в приватному праві. Рабство іособиста залежність не допускалися. Взаємовідносини між селянами і панамивитікали тільки із майнових прав на землю. Встановлювалась рівність всіхгромадян незалежно від віросповідання, а для багатонаціональної імперії це булодуже важливо. Правоздатність належала всім громадянам від народження інабувалася разом із громадянством. Передбачалися випадки позбавленнягромадянства, наприклад заключення шлюбу жінок з іноземцями. Безпосередньо буловизнано повну цивільну правоздатність жінок. Вперше були передбачені рівніправа для іноземців в області приватного права. Такого не знав навіть КодексНаполеона 1804 року. Для іноземців визначалося отримання громадянства, якщовони 10 років постійно проживали на території монархії. Правоздатність у повніймірі мали також і юридичні особи, різні товариства і громади. Відповідно дотрадиції римського права від імені громад, товариств виступали представникамиюридичної особи управляючі, що призначалися більшістю. Вони розглядалися яквласники майна громад. Під правом власності розуміли спроможність володітисутністю речі і її належностями не інакше як по особистому розположенню іможливістю відлучати інших від впливу на це володіння (ст. 354) Загальногоцивільного уложення. Поряд із загально визначеними причинами виникненнязобов’язань – порушенням договорів і деліктами вперше з’являється таке поняттяяк квазі-делікти – це спричинення шкоди, відповідальність за яку накладаєтьсяна осіб із особливим становищем ( у сучасному розумінні третіх осіб) Наприкладна власника готелю чи трактира за крадіжку речей постояльця. У радянськійправовій літературі в свій час була зроблена спроба дати характеристику праввласності, що випливала з цивільних кодексів окремих країн епохи промисловогокапіталізму. Так, відомий радянський цивіліст професор А. В. Венедиктоввизначив прусське й австрійське законодавство як буржуазне. Правда, авторзастерігає, що формули цих кодексів віддавали ще «певну данину феодальнимвідносинам». Проте, звертаючи увагу на досить докладне визначенняправомочності власників у цих кодексах порівняно з цивільним кодексом Наполеона1804 року, Венедиктов вважає, що однією з причин цього «було,найімовірніше, стремління їх укладачів дати вичерпну характеристику повної власностіяк перемагаючої буржуазної власності на противагу феодальній поділенійвласності, що зберігала ряд сильних позицій у Пруссії і в Австрії й вимагалавідповідного нормування її в самих уложеннях» За тим трактуваннямвиходить, що австрійський цивільний кодекс 1811 року є кодексом перемігшоїбуржуазії, яка поблажливо поставилась до залишків феодальних відносин. Це,безперечно, помилка, яка пояснюється формальним підходом автора до закону.Насправді австрійський цивільний кодекс 1811 року являв собою модернізованийформулами буржуазного права дворянський звід законів, метою якого була охоронадворянської власності.[2;c.44]. Як і кодекси кінця XVIII – початку XIX ст. в інших країнах,кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права,причому деяка перевага віддавалася першому.[1;c.62]. Австрійський цивільний кодекс 1811року продовжував діяти з деякими змінами на території Галичини й після їївключення до складу буржуазно-поміщицької Польщі за Ризьким мирним договором1921 року. Зокрема через те, що в середині XIX ст. в нових історичних умовахкодекс 1811 року явно застарів, у 1904 році була створена комісія підголовуванням відомого австрійського юриста професора Й Унгера для переглядукодексу. «Однією з найбільших заслуг Унтера, — писав про нього впосмертній згадці професор Львівського університету Е. Тіль, — залишається йогоініціатива в ревізії цивільного кодексу. Треба було поваги Унтера і сили йогоаргументів, щоб спонукати компетентні в таких справах кола зробити рішучий крок.Однак робота по перегляду кодексу просувалася повільно, були розроблені проектизмін і доповнень, але в зв’язку з вибухом першої світової війни так і не булизатверджені. Зміни окремих положень кодексу вже в роки війни були проведені впорядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12жовтня 1914 року, 22 липня1915 року та 19 березня 1916 року і стосувалися деякого розширення прав жінокта позашлюбних дітей, дальшого розвитку зобов’язального права та ін.[1;c.58] Щоправда, з відновленнямпарламентарного життя в Австрії ці зміни та доповнення були передані в червні1917 року на заключення юридичної комісії рейхсрату, який обрав спеціальнупідкомісію під головуванням професора Львівського університету С.Дністряковського для переробки новел до цивільного кодексу. Але розгляд їїпропозицій в зв’язку з розпадом Австро-Угорщини до кінця доведений не був.[2;c.44]. Кодекс продовжував діяти аждо 1933 року. В цьому році був затверджений обширний за своїм обсягом польськийкодекс зобов’язань, який припинив діяння значної частини австрійськогоцивільного кодексу 1811 року.[1;c.58]. Ще до проведення кодифікаціїцивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельногоправа. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювалипитання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину,де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом. Після скасування вАвстрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, такі зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу,який був затверджений в 1862 році.[1;c.58]… Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почаласяробота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силузакону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Черездеякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в ЗахіднійГаличині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільногопроцесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовноїзаяви і закінчуючи виконанням судового рішення. У переважній більшості вавстрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процесхарактеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і томубув фактично недоступний для трудящих. Навіть буржуазні автори признавали, що „встановленняістини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя – повільним і непевним“.У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу длявсіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. Зцього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи(адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патентпро судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..)[2;c.45]. Новий цивільний процесуальний кодексбув затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в своючергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднімпроголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорюваврозгляд судових справ. Доповненням до цивільногопроцесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішеньпо цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частиніпримусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.[1;c.59].2.2Кодифікація кримінального матеріального та процесуальногоправа
Кримінальномузаконодавству і судочинству в кодифікації надавалася пріоритетна увага. Це буласфера, що в найбільшому ступені стосувалась взаємовідносин підданих і державноївлади. Кодифікаційні роботи почались з 1753 року і було створене Кримінальне уложення МаріїТерезії, що також називався коротко „Терезіана“ у 1768 році. Цейкодекс складався з 104 статей та двох частин, з яких перша відносилась до процесуального,а друга – до матеріального права. Перша частина називалася „Прокримінальне судочинство“, друга частина – „Про злочини, які підлягаликримінальному розгляду і покаранню“. Система покарань була дуже жорстокою,процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, які булискасовані в 1776 році. Смертна кара продовжувала поділятися на особливожорстоку – четвертування, спалювання, колесування і звичайну – повішення,відсіч голови. На другому місці були тілесні покарання, потім йшли публічніроботи, заслання, тюремне заключення. Заслання регламентувалося за зразкомримського права: або у визначені місця або виключенням таких місць. Наступнимпокаранням могли бути штрафи, конфіскація майна – повна або часткова. Доситьчітко регламентувалося звільнення від покарань за злочини, які здійснені впорядку необхідності. Однак цей кодекс не діяв у Галичині в частиніматеріально-кримінального права, але був запроваджений у 1774 році в частиніпроцесуального права, яке було дещо змінено на протязі найближчих років. Так,наприклад 10 серпня 1781 року було видано розпорядження, яке давало суддямправо допускати як свідків жінок і євреїв.[2;c.45-46].
У своїй структуріі систематизації правопорушень „Терезіана“ наслідувала традиціїгерманського права. В ній менше залишалося справ, які судді вирішували,виходячи із своїх міркувань, а не із закону. Крім загальних правопорушень, щовміщувались в першій частині кожна стаття другої частини описувала кожний видзлочину, конкретно визначала які докази потрібно для того, щоб порушити справупо даному звинуваченню, до яких допитів слід відноситися позитивно, які можутьбути пом’якшуючі або обтяжуючіобставини. Вводилося точне визначення поняття і класифікація злочинів. Цізлочини поділялися на публічні і проти приватних інтересів. Обмежуваласяцерковна юрисдикція. Все менше мали право розглядати справи церковні суди.Вперше було вказано такі види правопорушень, які були здійсненні шляхомдрукування в газетах, журналах (карикатури). Патентом від 23 лютого 1786 рокуімператор Йосип IIзатвердив Загальнусудову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регулювала порядокрозгляду судами справ. Ця інструкція складалася з двох частин, з яких першамала десять розділів і 117 статей та стосувалася діловодства в судах, а друга,налічуючи також десять розділів і 97 статей, регулювала сам порядок розглядурізних справ – слухання свідків, принесення присяги, участь адвокатів і т. п.Цікаво відзначити, що в цій інструкції, яку можна вважати процесуальнимкодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків длясудової статистики.[2;c.46]
13 січня 1787року імператором Йосипом II був виданий новий австрійський кримінальний кодекс „Про злочини та їх покарання“,який охоплює окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права,хоч в цілому він був феодальним кодексом. По ньому відмінялися тортури,гарантувалися деякі права звинуваченому на захист. Повністю відмінялисьможливості суддів призначати такі покарання, які не були передбачені законом. Радикальнобула змінена система покарань. Спеціально обумовлювалась смертна кара – вонамогла застосовуватися лише в надзвичайних судах, найтяжчим способом, яким вонамогла здійснюватися було повішення. Встановлювалися інші види покарань –утримання в кандалах, заключення в тюрму за тяжкі злочини від 30 до 100 років.За прості злочини від 1 місяця до 5 років. Вперше були вказані різні режимивідбування покарань: суворий та посилений. Режим тюремного заключеннясупроводжувався примусовими роботами по відношенню до тілесних покарань — встановлювалося обмеження: не більше 100 ударів кнутом за 1 раз. Одним ізможливих нововведень було те, що злочин визначався не тільки особою самогозлочинця, сім’я звільнялася відвідповідальності. Позбавлення дворянства розповсюджувалося тільки на злочинця,а не на членів його сім’ї, але за тяжкі державнізлочини, коли передбачалася конфіскація майна, то це не обходило і сім’ю. Цей кодекс ( його називаютьскорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділивзлочинні дії на кримінальні злочини (184 ст.), які розглядали суди, і так званіполітичні злочини (82 ст.), тобто менш серйозні правопорушення, якірозглядалися адміністративними органами.[2;c.46]
Кримінальнийкодекс 1787 року з деякими змінами діяв до 1918 року. В порядку експерименту у 1796 роцібув запроваджений в Західній, а в 1797 році в Східній Галичині кримінальнийкодекс, підготовлений австрійським криміналістом Й. Зонненфельсом, і в 1803році із незначними змінами проголошений діючим в усій Австрії. Він складався здвох частин ( злочини і тяжкі поліцейські проступки), кожна з яких мала дварозділи. Один з них стосувався норм кримінального матеріального права, а другий– процесу.[1;c.60] На рубежі XVIII і XX ст. в Австрії посилюється класоваборотьба і національно-визвольний рух, які відбилися на цьому кодексі. Панівнаверхівка використала його в боротьбі проти нових сил для збереження підвалинфеодального ладу. Кримінальний кодекс 1803 року (його називають скорочено Францішканою)залишив смертну кару через повішення за державну зраду, вбивство, підробкугрошей і підпал, але смертні вироки імператор в порядку права помилування впереважній більшості замінював позбавленням волі, що повинно було створити вумовах розкладу феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичнихвідносин популярність абсолютної влади й зміцнити віру народних мас у доброгоімператора. Так, з 1304 смертних вироків, які були винесені австрійськимисудами до 1848 року, виконано лише 448, а всі інші були замінені позбавленнямволі на різні строки. Інквізиційний характер кримінального процесу значнопосилювався. Кодекс виключав участь захисників у кримінальному процесі тапередавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес бувтаємний, письмовий з формальною оцінкою доказів. В інтересах швидкої розправи зособливо небезпечними для кріпосників особами кодекс передбачав скороченесудочинство. Для цього були введені так звані наглі суди. Ці суди недотримувались звичайних вимог процесуальних норм, вироки вважалися остаточнимиі виконувалися не пізніше як через 24 години після моменту їх винесення.Смертна кара – єдине покарання, яке застосовувалося наглими судами.[3;c.63]… Революція 1848 року привела до перегляду кримінального ікримінально-процесуального законодавства. Але хоч пізніше видавалися новікодекси, та вони зберігали жорстокість першого кодексу 1768 року. Введенняпринців буржуазного права увесь час зустрічало опір панівного класуфеодалів-кріпосників, які, використовуючи імперську владу, прагнули зберегти нетільки економічні, але й політичні та правові підвалини свого привілейованогостановища.[3;c.64]. Дальший розвитоккапіталістичних відносин В Австрії привів до того, що кримінальний кодекс в1852 році був переглянутий, виданий у новій редакції і діяв у Галичині аж довведення там польського кримінального кодексу 1932 року. Замість попередньогоподілу на злочини і тяжкі поліцейські проступки Кримінальний кодекс 1852 рокузапровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини: 1)Про злочини (ст. 1-232) і 2) Про проступки (ст. 233-532) За вчинення злочинупередбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні строки. За проступкикодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання,заборону проживати в даній місцевості та ін. Тілесні покарання були офіційноскасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 року, але в Галичиніпродовжував діяти патент від 20 квітня 1854 року одинадцята стаття якого порядз арештом і штрафом передбачала також биття різками. Ще на початку ХХ ст., вчервні 1902 року, депутат від Рогатинського повіту (нині Івано-Франківськоїобл.) адвокат А. Могильницький вимагав з трибуни галицького крайового сеймускасувати названий патент, посилаючись на поширення в Галичині сваволі з бокуповітових старостів і галицького намісництва. Кримінальний кодекс 1852 року бувдоповнений у 1855 році військовим кримінальним кодексом, який посиливвідповідальність військовослужбовців за державні злочини, та рядом іншихзаконів. Серед них: 1) закон від 24 жовтня 1852 року про зброю; 2) 27 жовтня1862 року про охорону особистої свободи; 3) 17 грудня 1862 року про друк; 4) 25липня 1867 року про відповідальність міністрів; 5) 6 квітня 1870 року проохорону таємниці листування; 6) 10 травня 1873 року про бродяг; 7) 4 січня 1903року про строки торгівлі хлібом, договори з іншими державами про видачукримінальних злочинців та ін. Однак, незважаючи на видання багатьохзаконодавчих актів, що доповнювали кримінальний кодекс 1852 року, він базувавсяна застарілому кодексі 1803 року. Тому австрійські юристи вимагали переглядубагатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважалисмертну кару, вимагали іншого врегулювання питання про відповідальністьнеповнолітніх – за австрійським кодексом 1852 року від кримінальноївідповідальності звільнялися тільки діти до десяти років; виступали протизастосування статей кримінального кодексу за аналогією і т. п. У кримінальномузаконодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави.Кримінальний кодекс 1852 року діяв тільки в Австрії, в тому числі в Галичині йна Буковині. В Угорщині ж у 1879 році був виданий свій кримінальний кодекс,який поширив чинність на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщинікодифіковане не було, а складений наприкінці XIX ст. проект цивільного кодексу не бувзатверджений.[2;c.47-48].… Та частинакримінального кодексу 1803 року, яка регулювала кримінальний процес, діяла до1853 року. Тоді ж був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, якийзапроваджував частково гласність процесу, але не допускав будь-якої участігромадськості в здійсненні правосуддя. Більше того, ще в 1852 році більшістьсправ про проступки було передано на розгляд органів поліції. В умовах поворотуАвстрії до буржуазного конституціоналізму в 1862 році був прийнятий, якзазначалося вище, закон про охорону особистої свободи, а вже після прийняттяконституції 1867 року в наступному 1868 році була створена спеціальна комісіядля вироблення законів, яку, по-перше, кодифікували б всікримінально-поліцейські приписи і по-друге, нормували б судочинство в справахполіцейських проступків. Ці закони були підготовлені й навіть опубліковані в1870 році, але офіційного затвердження аж до розпаду Австро-Угорської монархіїне дістали. У другій половині XIX – на початку ХХ ст. в зв’язку з посиленням революційного руху серед пригнічених австрійськихнародів значно розширився поліцейський апарат. Поліція була передана у віданняміністерства внутрішніх справ і поділялася на поліцію безпеки, шляхову,пожежну, санітарну, торгову і т. п., контролюючи таким чином все життя країни. Кримінально-процесуальнийкодекс 1853 року суперечив основним буржуазно-демократичним принципам суду і в1869 році був доповнений законом про суди присяжних, а в 1873 році бувзатверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував знезначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 році. Цей кодексмає 27 розділів, налічує 474 статті, встановив усність на гласність процесу,допустив участь „громадськості“, тобто суду присяжних в розглядітяжких злочинів (списки присяжних засідателів щорічно складалисяадміністративними органами, а суд в порядку жеребкування вибирав потрібну йомукількість для розгляду конкретної справи) і проводив ідею вільної оцінкидоказів по внутрішньому переконанню суддів. У 1912 році був введений в діювійськовий кримінально-процесуальний кодекс. До того ж військові судирозглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 року, щосправедливо критикував з трибуни австрійського парламенту один зосновоположників і керівників польської соціал-демократії І. Дашинський,називаючи це „ганьбою і відвертим скандалом“. Ось як вінхарактеризував військовий процес: „Справа розглядається у відсутностіобвинуваченого. Обвинувачений не бачить суддів, не бачить свідків. А суддітакож не бачать свідків, не мають перед собою найважливіших доказів, не маютьперед собою живих людей, а лише їх покази… Це – негідна комедія, а неправовий процес… Все покрито таємницею, яка пильно охороняється, а в ційатмосфері таємниці той є сильний, хто має владу; не правда, а забаганки властьімущих дуже часто, на жаль, надто часто вирішують в нашому австрійськомувійськовому судочинстві“.[2;c.49].2.3Кодифікація та становище інших галузей права
Крім вищезазначених кодексівсоціально-економічний та суспільно-політичний процес розвитку Австрійськоїдержави в цілому і Східної Галичини зокрема вимагав щораз нового законодавчогополя, яке формувалося у заковах та постановах і укладалося у збірники; вониподілялися на збірники урядові і збірники приватного права. Збірники урядові:1) Великий збірник судових заковів, вміщує закони, що відносяться до приватногоправа від 1 грудня 1780 року до 2 грудня 1848 року і обов’язкові в чинності в усіхбез винятку краях імперії; 2) Збірник політичних законів від грудня 1790 догрудня 1848 років; 3) Збірник крайових законів діяли від 1819 до 1848 років.Від 1848 року замість автентичних збірників виходять „Вісник державнихзаконів“ та „Вісник крайових законів“[6]. Для крайового чинногозаконодавства найважливішим був збірник Пілєра, виданий 1819 року і охоплює усіюридичні документи від 1772 до 1818 років. Скорочений збірник законівспеціально для Східної Галичини. Право судове — ст. 36 патенту від 7 серпня1850 року вимагала дотримання в усіх провінціях єдиного права, але коли вонопорушувалося, або перекручувався його виклад, то міністерство (справедливості)поліції мало право вимагати від найвищого суду рішення щодо законності. Дляпідтвердження чинності закону розпорядженням від 7 серпня 1872 року видано дваспеціальні збірники. Закони поділялися на універсальні і партикулярні,правильні і виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, щобули основою його системи, а виняткові — на засади необхідності або слушності.… Родинні,майнові, облігаційні, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися нанегативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані.Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійнихконфесій були гарантовані законом, прийнятим у 1867 році. ….Що стосуєтьсяканонічного права у законодавстві Східної Галичини діставали вияв сильнівпливи суспільної свідомості у поглядах на віросповідання. Католицизм булопоставлено у значно кращі умови, ніж інші релігії. Наприклад, обряд укладанняшлюбу між католиком і некатоличкою міг здійснювати лише католицький священик, aпостанова 71 книги законів постановляла, що наміри про шлюб між християнаминекатоликами (лютри) мусили оголошуватися не тільки у тій церкві, до якоїналежало подружжя, але й в церкві католицькій тієї місцевості. Зазначенеобмеження було ліквідоване 31 грудня 1868 року. Проте ще протягом тривалогочасу діяв декрет надвірної канцелярії від 19 лютого 1846 року, згідно з якимусі підписи євреїв на будь-якому документі вважалися не підписами, а ручнимизнаками, хоч декрет надвірної канцелярії від 5 червня 1826 року встановлював,що євреям при переході у християнство вже саме завдяки цьому дозволялосязмінювати своє прізвище. Політична влада декретом від 20 березня 1828року і від 19 грудня 1839 року обмежувала євреїв у придбані нерухомості тазабороняла вступати у шлюб з католичками. Усі обмеження у правовому відношеннібули чинними до 1849 року. Основні закони, які видавалися уже після 1849 рокупроголошували, що віросповідання не може впливати на приватні правові стосунки.Однак ці основні принципи законів кабінетними приписами від 31 грудня 1851 рокубули скасовані. Але згодом цісарським розпорядженням від 6 січня 1860 року усіпостанови про заборону свідчити нехристиянам (євреям) при заповітах буливідмінені. Закон від 18 лютого 1860 року внормував право придбання нерухомостіі дозволив євреям Східної Галичини купувати будь-яку нерухомість тільки уЛьвові і при тій умові, що вони мають закінчену нижчу гімназію або реальнушколу, промислову школу, господарську, гірничу, лісничу, або ж досяглиофіцерського чину. Тим євреям, котрі проживали на домінікальних землях СхідноїГаличини дозволялося осідати і на селянських землях, але без права передачіземлі в оренду. Усі ці правові обмеження були скасовані 21 грудня 1867 року[6]. Права спілок, товариств, корпорацій тощо вирішувалися правом державним іадміністративним. Тут відбита чинність правових законів від року 1864 про організаціюповітів, закон громадський від 5 березня 1862 року про організацію громад,закон від 1873 року про організацію університетів; закон від 1874 року прозовнішні правові відносини церкви; статут адвокатський від 1868 року і статутнотаріальний від 1871 року про організацію палат адвокатських і нотаріальних;статут промисловий від 1859 року і закон від 1868 року про організацію банківта палат торгівельних і т.д. [7; с.116].… Як дослідник тапрактик доволі успішно пробував свої сили народжений у Відні Франц ФердинандШреттер, надвірний радник Державної канцелярії. Його праця „Основиавстрійського державного права“ (1775) та незавершена „ІсторіяАвстрії“ свідчать про критичний дух Шреттера, якого можна вважати творцемавстрійського цивільного права.[4;c.368].… Такимчином, створювалася ціла система правового законодавства, яка сприяласоціально-економічному, суспільно-політичному, культурному розвитку СхідноїГаличини. Велика увага приділялася правам родинним, це: права батьківдо дитини, права дитини до батьків та правові взаємини між подружжям, щопозитивно відбивалося на моральному вихованні поколінь. Право класифікувалосятакож як службове, право застави та право канонічне. про наступне: усі ріки,починаючи від місця, де можлива на них плавба чи то кораблями, плотами, баржамита човнами є майном суспільним. Усі інші води як текучі, так і стоячі, направових засадах належать до майна суспільного. Води підземні, за виняткоммінеральних, що становлять предмет права гірничого і соляних вод створюють монополіюдержави; води дощові, снігові, у криницях, у штучних водоймах, посудинах,водних відливах, потоки неплавні — усе це власність суспільна, її можевикористовувати кожний, оскільки не порушує тим рівного права вжитку іншихосіб; надводні будівлі чи то при березі, чи то посеред води, то длявикористання подібних ужитків є особливий дозвіл адміністративної влади,дозволу повітової, крайової, чи політичної (староства), поліції (намісництво).Право землі використовували у таких потребах: — при будівництві дорігрозпорядження кабінету міністрів від 19 січня 1853 року; — при будівництвізалізниць (закон від 13 квітня 1870 року та від 29 березня 1872 року і від 18лютого 1878 року); — у розвитку гірництва (закон гірничий від 23 травня 1854року) і в справах державної монополії на сіль (закон 409 статуту монопольного);- у справах запобігання проявів заразних хвороб (декрет надвірної канцеляріївід 28 вересня 1832 року, закон від 29 серпня 1868 року та закон від 3 квітня1875 року) [7; с.87].Право застави є право продажі чужого майнового предмета,яке міститься у книзі заковів під ст.447. Предметом права застави є речі рухоміі нерухомі. Право застави, що відноситься до рухомої речі отримало назвузаставою ручною, а застава нерухомості — ґрунтовою; якщо застава внесена вґрунтові книги, вона отримала назву іпотека. Застава може відноситися до цілоїречі, або ж тільки до певної її частини, вона мусить мати майнову вартість. Ціправа відбиті у статтях 424,449,480 книги законів. Судові рішення є набуттямзастави, тобто, суд визначає право застави саме цього предмета, — таким чиномце застава судова. Право застави набувається при наявності: речових умов,судового рішення, фактичних обставив. В артикулі 19-му закову основного прозагальні права населення та постанови центрального уряду від 21 грудня 1867року зазначено: „Усі народи є рівноправними“; кожний народ маєнепорушне право зберігати і плекати свою націю, мову, звичаї, традиції, релігіїі т.ін. Рівноправність усіх мов у кожному краю визначається державою. Законзобов’язував губернатора та місцеве самоврядування (в даному випадку) СхідноїГаличини упорядковувати діючі мови так, щоб не загострювати міжнаціональнихпротиріч, не применшуючи при цьому значення української мови. Хоча найвищапостанова міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 1861 року, в основу якоїбуло покладено декрет надвірної канцелярії від 26 лютого 1818 року ірозпорядження надвірної канцелярії від 7 лютого 1827 року, вимагали щоб кожнийчиновник володів українською мовою, а в разі не знання, то він не може обійматицю посаду. Проте закон від 10 червня 1869 року, підтвердивши дію і розвитокукраїнської мови на рівні з польською у галицькому краю, вніс корективи, якізобов’язували у просвіті, судочинстві, торгівлі, рільництві, обороні такрайовій безпеці письмову переписку провадити польською і українською мовами;прокуратура у службових зв’язках з урядами і судами у Східній Галичині ведепольською, а для тих, хто не знає її, то українською мовою; фінансові заклади,каси, звітність, реєстри і т. інше користуються німецькою і українською мовами,а також поштові, телеграфні, промислові, що підлягають центральному урядові — німецькою. Ці положення узаконив цісар Фердинанд І своїм рескриптом 9 травня1848 року, зруйнувавши таким чином право рівності української нації з іншиминаціями, скорочував вживання української мови, витісняючи її із загальноговжитку [7; с.87-88]. Закон від 5 березня 1862 року та крайовий від 12 серпня1866 року вимагали, щоб автономна влада: уряди громадські, відділення поштові,крайові у Львові, цісарсько-королівські (державні) тобто староства, урядиподаткові, дирекції майнові, намісництво у Львові і міністерства у Відні — усіці гілки влади і уряди зобов’язані дотримуватись принципового права щодоукраїнської мови. У тих громадах, зазначалось у законі, де переважаютьукраїнці, магістрати мають провадити урядові книги та стосунки між урядом ігромадою українською мовою. Цьому процесові сприяла така важлива подія як»Собор руських вчених”, який відбувся у Львові 19 жовтня 1848 року заучастю 118 членів. Метою Собору було встановлення єдиної української мови,з’ясування відмінностей української мови від церковнослов’янської, російськоїта польської, вироблення правопису. На Соборі виступив Я.Головацький зі своєюславнозвісною «Розправою о язиці южнорускім і єго наріччях», де йдучиза Шафариком, визначив поділ руської мови на три самостійні наріччя:українське, великоруське, білоруське. Проте польська шляхта, знехтувавшиправовими нормами мовного режиму, зайняла ворожу позицію щодо розвиткуукраїнської мови у Східній Галичині.[6]. На території Закарпаття, крімназваних законів та кодексів, діяло також поточне королівське законодавство, «Урбаріум»1741 року, нормами якого визначались обов’язки кріпосних селян, а у міськихсудах ще й «Трипартитум» («Троекнижие») С. Вербевція. Ціджерела також містили норми феодально-кріпосницького права.[3;c.64].
Висновки
Захопивши в результаті першого поділу ПольщіГаличину, Буковину та Закарпаття, австро-угорські загарбники встановили тамкривавий колоніальний режим. Поряд із соціальним та політичним гнітомукраїнське населення краю зазнавало жорстокої національної дискримінації.Українська мова грубо ігнорувалась в судах і адміністративних установах.Реорганізований в результаті розвитку капіталістичних відносин австрійськийдержавний апарат використали польські поміщики і буржуазія для збереження свогопанування над українськими та польськими народними масами. У багатонаціональнійАвстрії тривалий час не було єдиної правової системи. Але вже у XVIII ст. булизроблені спроби по об’єднанню цивільного права різноманітних австрійських країв. Назахідноукраїнські землі було поширене австрійське законодавство, яке, хоч імало ряд феодальних пережитків, але в основному відповідало інтересам пануючогокласу. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органидержавного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували своє пануванняна цих землях. Кодифікація права була в деякій мірі була використана пануючимикласами для закріплення свого становища та в боротьбі проти нових сил длязбереження підвалин феодального ладу. Але разом із тим кодифікація мала іпозитивні сторони, зокрема джерела діючого права в Україні поповнилися новиминормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейськеі кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин вАвстро-Угорщині також привів до перегляду старих та створення нових кодексів,хоча вони зберегли цілий ряд середньовічних феодальних положень. Галичина неодноразовобула місцем випробування нових цивільного, цивільно-процесуального,кримінального та інших кодексів, дія котрих згодом поширювалась на всі іншіавстрійські так звані коронні краї. Найважливішими австрійськими кодексами, щодіяли в Галичині були: цивільний 1811 року, кримінальний 1787 року зі змінами ідоповненнями 1852 року та 1855 року, цивільно-процесуальні 1781 та 1895 року,кримінально-процесуальний 1873 року.
Список використаноїлітератури
1. КульчицькийВ. С. Державний лад і право Галичини у другій половині XIX – на початку ХХ ст. – Л., 1965.
2. КульчицькийВ. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування.// Проблемиправознавства. – Л., 1971. Вип… 19.
3. Ткач А.П. Кодифікація дореволюційного права України. – К., 1968.
4. ЦьюйнерЕріх Історія Австрії.
5. МузиченкоПетро Історія держави і права України – «Знання», Київ – 1999.
6. ЛевицькийКость. Наш закон громадський або яки ми маємо права й повинности в громаді.Львів. Тов. «Просвіта». 1889.