РЕФЕРАТ
Конституційний контроль за дотриманнямконституційних прав і свобод в США
Американськаконцепція прав і свобод людини виходить з ідеї природного походження правособи, відповідно до якої права належать людині в силу її народження, а не всилу законів. В Декларації незалежності США, яка була прийнята тринадцятьмаштатами 4 липня 1776 р., було записано: «Ми виходимо з тієї самоочевидноїістини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певниминевідчужуваними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення дощастя». У прийнятій у 1787 р. Конституції США не були закріплені важливіполітичні, громадянські і економічні права людини, не було врегульовано питанняпро рабство, яке на момент прийняття Конституції існувало в 10 штатах, непроголошувався невідчужуваний характер прав людини. Але Конституція США в їїпочатковому вигляді ніколи б не була ратифікована, якби не передбачалось, щоперший Конгрес розробить і запропонує штатам Білль про права.
АвториКонституції США факт відсутності Білля про права в її тексті обґрунтовувалирізними аргументами. Зокрема, вони виходили з того, що закріплення перелікуважливих прав і свобод людини і громадянина в текстах Конституцій штатів єпричиною їх відсутності в Конституції Союзу. Вони вважали, що Конституція самапо собі є Біллем про права. Так, наприклад, А. Гамільтон, один із авторівКонституції США, зазначав з цього приводу наступне: “Окремі біллі про праваскладають конституцію Великої Британії, а конституція кожного з наших штатів є,навпаки, його біллем про права. Запропонована ж федеральна Конституція в разіїї схвалення стане біллем про права Союзу…”
Для окремихштатів ці аргументи виявились недостатньо переконливими (зокрема, дляРод-Айленду та Північної Кароліни). Вони відмовлялись ратифікувати КонституціюСША, вимагаючи її доповнення Біллем про права.
У 1789 р.Конгресу були представлені поправки до Конституції, які стосувалися прав ісвобод особи. Перші десять поправок до Конституції, прийняті Конгресом іратифіковані штатами, одержали назву Білля про права. При розробленні багатьохположень Білля про права за основу були взяті такі документи, як Велика хартіясвобод – Magna Carta 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., закони колоніальногоперіоду, конституції штатів, які діяли після проголошення незалежності, а такожДекларація незалежності 1776 р., автором якої був Томас Джефферсон. ЗавдякиБіллю про права є всі підстави назвати американську Конституцію з огляду на часїї прийняття прогресивним документом, враховуючи, що проголошені в поправкахпринципи встановлювали такі гарантії прав особи, які “зовсім не були відомі натой час континентальній Європі, де панували монархічні режими”. За два століттяпісля прийняття Білля про права до Конституції США було внесено ще дев’ятьпоправок, які регламентують правовий статус особи.
В правовійсистемі США перевагу має індивідуалістичний підхід до прав людини ігромадянина, який базується на пріоритеті особи перед суспільством і державою.Свобода, чи право, не лише не дарується людині державою (оскільки не можнадарувати те, що вже належить особі), але держава бере на себе обов’язок необмежувати цю свободу.
Унауковій літературі радянського періоду висловлювалася точка зору про те, щоздійснення прав громадян залежить не від існування інституту конституційногоконтролю, а від того, в чиїх руках зосереджена державна влада (наприклад, уроботі М.А. Нуделя “Конституционный контроль в капиталистических государствах”. Якщо простежити діяльність Верховного суду США упродовж багатьох десятиріч,то можна дійти висновку, що в різні історичні періоди, ця діяльність маларізний характер. Відомий сучасний англо-американський вчений Р. Дворкінзазначає з цього приводу, що немає такого юриста, який не вважав би, щоВерховний суд припускався помилок (навіть кричущих) у той чи інший момент своєїісторії. Якщо конкретний юрист не зневажає консервативні рішення початку 1930-хроків, що загрожували заблокувати Новий курс, тоді, скоріш за все, вінзневажатиме ліберальні рішення останнього десятиріччя.
Вамериканській літературі склалась традиція диференціювати історію Верховногосуду США по періодам, які пов’язані з іменем Головного судді – Суд Маршалла,Суд Уоррена, Суд Ренквіста і т.д. Вчений З.М. Черніловський вказував, що хочатака періодизація не є достойною в науковому плані, вона має свої зручності. Упрацях багатьох вчених, які присвячені дослідженню питань американськогоконституціоналізму, була використана така періодизація (Нікіфорова Б.С.,Уілсона Д., Черніловського З.М. та ін.).
Так,у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расовоїсегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основсоціального законодавства. У 1857 році Верховний суд США, очолюваний Р. Тені,рішенням у справі Dredd Scott v. Sandford не задовольнив позов темношкірогораба Дреда Скотта, який вимагав визнати його вільним громадянином, оголосившинеконституційним розділ 8 федерального закону 1820 р., яким заборонялосярабство на північ від ріки Міссурі. Наслідком цього рішення сталорозповсюдження рабства фактично на всю територію Сполучених Штатів.
Упродовж1910 р. Верховний суд США визнав неконституційними 150 законів, які в своїйбільшості були спрямовані на регулювання питань умов праці. Однак вже у першійпол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень.
У 1954 р.Верховний суд США розглядав справу Brown v. Board of Education, по якій ухваливрішення про те, що Лінда Браун, темношкіра дівчинка, яка навчалася в середнійдержавній школі м. Топека (штат Канзас), була позбавлена однакового для всіхправового захисту (що гарантується XIV поправкою), оскільки школи цього містабули сегреговані. Суд не обмежив своє рішення правом Лінди Браун ходити донесегрегованої школи, а розповсюдив його на всіх “інших” в аналогічній ситуації. Рішення у цій справі, в якому визнавалась незаконною сегрегація в школах,справедливо називають початком заборони расової дискримінації, зокрема,десегрегації державних шкіл.
Після справиБрауна Верховний суд США скасував і інші складові існуючої системи сегрегації:1) заборонялась дискримінація темношкірого населення в публічних парках (справаHolcome v. Beal, 1954); 2) при наймі квартир в муніципальних будинках таномерів в готелях (Housing Authority v. Banks, 1954); 3) міських автобусах і нагромадських пляжах (Mayor and City Council of Baltimora v. Dawson, 1955). У1960–х роках Конгрес США вперше за останні 100 років прийняв низку законів, якізаборонили дискримінацію при працевлаштуванні, в громадських місцях, в сферілокальної політики та на виборах, були прийняті закони про заборонудискримінації за наявності фізичних чи розумових вад, а також за віковимиознаками, за ознаками раси, статі, віросповідання.
Цілкомзакономірним явищем в умовах процесу демократизації державно-правових структур,який відбувався за часів “суду Уоррена” в 1950-х та 1960-х роках, булопосилення гарантій прав особи в кримінальному процесі.
Так, у 1963 роціу справі Gideon v. Wainwright Верховний суд ухвалив, що “належна правовапроцедура” включає право на захист по всім кримінальним справам і на будь-якій стадіїкримінального процесу, на федеральному і штатному рівнях, де можуть бутипорушені “істотні права обвинуваченого, зокрема при допиті чи розпізнанні особив поліції після арешту…”. Рішенням у цій справі Верховний суд фактично визнав,що особа, яку обвинувачують у вчиненні протиправних дій і яка не здатназапросити захисника, не може розраховувати на справедливий суд, якщо захисникне буде їй наданий. Упродовж року після винесення цього рішення Верховний судскасував більше сорока вироків судів штатів, які суперечили цьому рішенню, аКонгрес у 1964 році прийняв Закон про кримінальне правосуддя, якимпередбачалась більш широка участь захисту при розгляді кримінальних справфедеральними судами.
Серед іншихпрогресивних рішень “суду Уоррена”, спрямованих на посилення процесуальногоположення обвинуваченого, слід окремо виділити рішення Escobedo v. Illinois(1964), Miranda v. Arizona (1966), Mapp v. Ohio (1961). Рішенням у справіEscobedo v. Illinois Верховний суд скасував засудження особи обвинуваченого у випадку,якщо поліція продовжувала допит після того, як відмовила у побаченні задвокатом. У справі Miranda v. Arizona Верховний суд постановив, що, колиобвинувачений знаходиться під вартою, поліція не має права вести допит, якщоособа, яку обвинувачують, не попереджена про її право не відповідати назапитання, а також про те, що будь-яка зроблена нею заява може бути використанапроти неї і що вона має право вимагати присутності при допиті свого захисникапо домовленості чи призначеного. Рішенням у справі Mapp v. Ohio Верховний судскасував стару норму загального права, яка діяла в окремих штатах і дозволялавикористання будь-яких доказів, що мають відношення до справи, незалежно відтого, законним чи незаконним способом вони одержані.
На сьогоднішнійдень в США продовжується дискусія щодо правил Міранди. Рішення у справі Mirandav. Arizona стало одним із найбільш важливих, відомих, неоднозначних і водночастаких, що широко критикуються, рішень вищої судової інстанції США. Одразу післяухвалення цього рішення його назвали “революцією суду Уоррена”. Серед найбільшпоширених аргументів противників цих правил можна вказати на наступні: 1)вимога роз’яснювати затриманому його права не випливає з тексту Конституції і всудовій практиці, яка склалась до 1966 року нехтування цим правилом не булопідставою для скасування вироків. Право мати адвоката до винесення цьогорішення стосувалось двох основних положень: по-перше, це право поширювалосьлише на запрошеного адвоката, а не призначеного, а, по-друге, право скористатисяпослугами адвоката для свого захисту розповсюджувалось на обвинувачених лише вході судового провадження; 2) Правила Міранди заважають державі захищатигромадян, оскільки їх застосування значно перешкоджає готовності підозрюванихвідповідати на питання поліції; 3) Правила Міранди підривають довіру громадяндо закону, оскільки суперечать інтересам жертв злочину.
Хоча збереженняПравил Міранди є важливою умовою здійснення справедливого правосуддя,теперішній склад Верховного суду США, очолюваного У. Ренквістом з 1986 року, немає наміру розширювати сферу застосування цих Правил. “Суд Ренквіста”характеризують як “найконсервативніший суд” у післявоєнний період. ОцінюючиПравила Міранди з точки зору дотримання прав людини, вчена К. Мішина слушнозауважує, що легше погодитись з тим, що особа, яка заслуговує покарання, йогоуникла, ніж із засудженням невинної особи.
Конституційнийконтроль за дотриманням основних прав і свобод людини Верховний суд СШАздійснює шляхом перевірки законів, а також актів і дій інших органів влади навідповідність Конституції. Як свідчить практика, аналізуючи акти та дії органівзаконодавчої та виконавчої влади, які стосуються прав людей, на предмет їхвідповідності Конституції, Верховний суд США найчастіше застосовує дві основніконституційні доктрини: доктрину рівного для всіх захисту законами (equalprotection), закріплену в поправці XIV до Конституції США і доктрину належноїправової процедури (due process of law), закріплену в поправках V та XIV. Якзазначає Власіхін В.А., поєднавши в одне ціле положення XIV поправки про“належну правову процедуру” та “рівний захист законами”, судова влада оголосилаконституційно охоронюваними багато які життєво важливі права людини.
Метапринципу рівного захисту законами – забезпечення рівноправного підходу щодозастосування законів до людей, які перебувають в подібному становищі. Так, у1942 р. Верховний суд США розглядав справу Skinner v. Oklahoma, в якійвирішувалось питання про конституційність закону, на підставі якого певнікатегорії рецидивістів піддавались стерилізації]. Цей закон стосувавсярецидивістів, засуджених за “морально осуджувані” на той час злочини, такі яккрадіжка, але не враховував інших категорій злочинців, наприклад, розтратників.Як справедливо зазначає американський вчений Р. Гольдман, закон ставив за метустерилізацію тих осіб, діти яких могли успадкувати злочинні нахили, аленеможливо серйозно стверджувати, що схильність до крадіжки може бутиуспадкована, а до розтрати – ні. Неможливо остаточно довести той факт, що злочинцідійсно передають своїм нащадкам злочинні нахили, зокрема, до крадіжки. Головнапричина, на підставі якої Верховний суд визнав закон у справі Skinner таким, щосуперечить Конституції, полягала в тому, що закон стосувався права надітонародження, яке визнавалося основним “фундаментальним” правом.
Наприкладі XIV поправки до Конституції США можна простежити, наскільки здатнізмінюватися в бік розширення межі тлумачення Верховним судом США нормКонституції. При застосуванні XIV поправки перед Верховним судом неодноразововиникала необхідність тлумачення слова “особа”, яке застосовується в розділі 1цієї поправки: зокрема, чи поширюється поняття “особа”, як воно вжито в XIVпоправці, на юридичних осіб. У 1880 – х роках Верховний суд США під головуваннямМ. Фуллера витлумачив поняття “особа” на користь юридичних осіб. Відмінність уформах судового захисту фізичних і юридичних осіб була скасована. Слово “особа”(person), вжите в XIV поправці тлумачилось в новому значенні: будь-якепосягання на право власності, що належить корпорації, могло бути захищенезастосуванням “належної правової процедури”, що “гарантується” XIV поправкою.Черніловський З.М. зазначив з цього приводу, що те, над чим упродовж багатьохдесятиріч працювали континентальні юристи, пов’язані догмою і страхами,причиною яких був Цивільний кодекс Франції 1804 року, було введено до“загального права” Сполучених Штатів як саме собою зрозуміле.
Принцип належноїправової процедури походить з Англії. Подібно до англійського розуміння цьогопринципу в США тривалий час він стосувався належної правової процедури виключнов процесуальному сенсі. Починаючи з першого десятиріччя ХХ ст., принципналежної правової процедури почав застосовуватися не лише до процесуальнихгарантій, які забезпечують справедливе поводження з особами, яких обвинувачуютьу вчиненні злочину, але і до матеріальних правил, які гарантують, наприклад,свободу слова чи друку і т.д.
Досліджуючипитання про місце і роль Верховного суду США в механізмі захисту конституційнихправ і свобод особи та громадянина, ми взяли за основу традиційну класифікаціюконституційних (основних) прав і свобод людини та громадянина: особисті (чигромадянські), політичні і соціально-економічні. Серед вчених, які у своїхдослідженнях висвітлюють питання про конституційно-правове регулювання прав ісвобод людини в США, є прихильники саме такої класифікації (зокрема,Алєбастрова І.А., Власіхін В.А. та ін.)
ПрактикаВерховного суду США за останні десятиріччя свідчить про те, що серед особистихправ чи не найбільше питань виникає у зв’язку із забезпеченням конституційногоправа на життя. В останні десятиріччя в США як в доктрині, так і в судовійпрактиці продовжується дискусія з питань заборони смертної кари таконституційності “права на смерть”, які пов’язані з реалізацією конкретноюлюдиною права на життя. Хоча право на життя ніде прямо не зафіксоване, вКонституції США закріплені його важливі гарантії: поправка V до Конституції СШАмістить заборону позбавляти будь-кого життя, свободи чи власності без належногосудового розгляду, поправка VIII містить заборону застосування жорстоких інезвичайних покарань, а поправка XIV гарантує однаковий для всіх захистзаконами.
Противникисмертної кари вважають, що присяжні оцінюють докази, керуючись власнимиемоціями і всупереч фактам, що робить можливим припущення судових помилок, асмертна кара робить таку помилку непоправною. У випадку судової помилки,наслідком якої стає смертна кара невинної людини, вчиняється злочин, в якомувинне суспільство. Досі немає наукових доказів на користь тієї обставини, щосмертна кара створює загальнопревентивний ефект. Відсутність прямої залежностіміж рівнем вбивств і застосуванням смертної кари є свідченням не на користьсмертної кари.
Прихильникисмертної кари доводять, що цей вид покарання свідчить про те, що життяпотерпілого – велика цінність для суспільства. Вони вірять в ефективністьзастосування смертної кари в силу її особливої превентивної і залякуючої ролі ів те, що за її допомогою можна захистити суспільство і потенційних жертв особливотяжких злочинів.
Дискусія на темупро смертну кару стала особливо активною у 1972 р., після того як Верховний судСША у справі Furman v. Georgia визнав неконституційними всі закони, якіпередбачали смертну кару, обгрунтовуючи своє рішення тим, що відсутністьодноманітності в практиці призначення смертної кари, процесуальний порядок їїпризначення, а також широкий діапазон можливостей у судді та присяжних привирішенні питання про вибір покарання за злочин, яке передбачає смертну кару,перетворюють смертну кару в “жорстоке і незвичайне” покарання, забороненепоправкою VIII до Конституції США. Але через чотири роки після розгляду справиФурмана Верховний суд США прийшов до висновку про допустимість застосуваннясмертної кари за умисне вбивство. На сьогодні законодавства 38 штатівпередбачають смертну кару в системі кримінальних покарань. Висвітленню питанняпро те, як в наші дні Верховний суд США та вищі суди штатів вирішують питанняпро конституційність смертної кари, В цілому питання про те, наскільки необхіднаі ефективна смертна кара, в США залишається відкритим.
Аналізуючи рольВерховного суду США у захисті особистих прав людини, слід окремо зупинитися напроблемі евтаназії, якій в наш час намагаються дати правову оцінкувчені-правознавці багатьох держав світу. Проблема евтаназії є багатоаспектною,оскільки пов’язана з цілим комплексом філософських, моральних, правових тапсихологічних проблем, від вирішення яких залежить доля евтаназії як інституту– її легалізація.
Евтаназія – вперекладі з давньогрецької “легка смерть”. В більш широкому розумінні евтаназіювизначають як акт, за допомогою якого припиняється життя людини з мотивівспівчуття, якщо потерпілий знаходиться відповідно до медичних показників вбезнадійному стані, коли його страждання нестерпні і якщо він здійснюєтьсяіншими особами, в тому числі медичними працівниками. Мова йде саме продобровільний акт, який базується виключно на волевиявленні пацієнта. М.Є.Петросян зауважує, що евтаназія – питання не смерті (яка неминуча), але вмирання,перед яким опиняється людина при підході до останньої межі земного існування.
Розрізняють двіосновні форми евтаназії – активну і пасивну: активна евтаназія передбачаєвчинення лікарем дій, свідомо і безпосередньо направлених на заподіяння смертіпацієнту, пасивна евтаназія, навпаки, полягає у невчиненні дій, які могли бштучно продовжити фізичне життя пацієнта, і наданні йому можливості вмерти. Насьогоднішній день активна евтаназія отримала правове визнання лише в однійдержаві світу – Нідерландах. Як зазначає М.Є. Петросян, Нідерланди взагалікористуються репутацією держави, схильної до прийняття нетривіальнихзаконодавчих рішень, таких як легалізація легких наркотиків чи визнанняодностатевих шлюбів. Відповідний закон був прийнятий у Нідерландах у 2000році.
Вітчизнянезаконодавство передбачає вирішення окремих питань евтаназії. ПроектомЦивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. передбачалось легалізуватипасивну евтаназію. Пунктом 7 ст. 276 цього проекту допускалось припиненнянадання медичної допомоги особі, яка втратила притомність, якщо за даних умовврятування її життя чи відновлення здоров’я є неможливим, відповідно довисновку лікарської експертизи, за погодженням з батьками, іншими членамисім’ї, опікуном чи піклувальником. Однак до чинного Цивільного кодексу Українивід 16 січня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., ця норма не увійшла.Згідно з п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і можекерувати ними, має право відмовитися від лікування .
Активна евтаназіяна законодавчому рівні в Україні не визнається. Підтвердженням цього єпередбачена п. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України норма про заборонузадоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, а також норма ст.120 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., який набув чинності з 1вересня 2001 р., про відповідальність за доведення до самогубства.
Істотноюперешкодою на шляху до правового визнання активної евтаназії є наявністьсерйозних побоювань вважати, що така легалізація може призвести до нехтуваннянайвищою цінністю – людським житттям. Можна навести ряд вагомих аргументівпроти її легалізації: по-перше, неможливість гарантувати пацієнту захист відпрямих зловживань і маніпулювання його волею з боку близьких, родичів тамедичних установ; по-друге, можливість медичної помилки стосовно діагнозупацієнта чи методів лікування; по-третє, організм людини може мобілізуватися вборотьбі за збереження життя настільки, що вийде переможцем у здавалося ббезнадійній ситуації; по-четверте, прогрес медицини і фармакології розвиваєтьсянастільки стрімко, що хвороби, які в недалекому минулому вважалисясмертельними, сьогодні піддаються остаточному лікуванню. Крім того, евтаназія стосуєтьсяпевних моральних питань, які також не можна не враховувати. Наприклад,християнство (як і більшість інших світових релігій) вважає, що самогубство іевтаназія суперечать божій волі.
У США пасивнаевтаназія легалізована, хоча і під іншою назвою. На даний час предметомдискусій, законодавчих пропозицій і судових спорів є принципова можливістьвизнання активної евтаназії.
Першим кроком долегалізації пасивної евтаназії стало судове рішення по справі Квінлена 1976 р.(Matter of Quinlan), яка розглядалася у штаті Нью-Джерсі. Вирішувалось питанняпро долю молодої жінки, жертви автомобільної катастрофи, яка тривалий часзнаходилась у стані, яке медичні працівники визначають як стійке вегетативне. Вумовах штучного живлення і підтримки дихальної функції тіло такого пацієнтаможе залишатися живим багато років, але свідомість безнадійно втрачена. Близькінаполягали на тому, щоб апаратура, яка підтримує життєві процеси в організмі,була відключена і жінці була надана можливість вмерти.
Суд дійшоввисновку, що кожний дієздатний індивід має право в будь-який час зробитирозпорядження про свою волю щодо медичного втручання на випадок, якщо вінзгодом опиниться у вегетативному стані, і таким чином заздалегідь виразити своювідмову від продовження життя.
Пізніше у 1990 р.при розгляді відомої справи Crusan v. Director, Missouri Department of HealthВерховний суд США підтвердив конституційність відмови пацієнта від штучногопідтримання життя.
Фабула цієїсправи подібна до фабули справи Квінлена. 25 – річна Ненсі Крузен у 1983 р.потрапила в автомобільну катастрофу, після якої знаходилась у лікарні вкоматозному стані. Після декількох років такого стану, коли стало очевидним, щоу Ненсі немає шансів на відновлення принаймні свідомих реакцій, її батькипоставили питання про припинення живлення і відключення системижиттєзабезпечення.
Більшість членівВерховного суду США визнали допустимість існування конституційного “права насмерть” при певних обставинах, наявності твердого бажання вмерти, підкріпленого“чіткими і переконуючими доказами”.
Рішення у ційсправі, а також наступні аналогічні рішення стали підставою для прийняттяштатами спеціальних законів, які встановлювали формальні і змістовні вимоги дорозпоряджень на випадок настання стійкого вегетативного стану. У 1990 р.Конгрес прийняв федеральний закон “Про самовизначення пацієнта”, відповідно доякого медичні установи, які одержують асигнування з федеральних фондів,зобов’язані у письмовій формі інформувати пацієнтів, які поступають домедичного закладу, про передбачені законодавством відповідного штату права навідмову від медичного втручання, в тому числі від штучного підтримання життя.Але, як зазначає М.Є. Петросян, в силу природного людського небажаннязатьмарювати сучасне сумними прогнозами на майбутнє, люди досить рідкокористуються правом своєчасно заявити про своє бажання відмовитись від штучногопідтримання життя. Опитування, проведене у 1991 р. показало, що, хоча 87 %опитаних знали про своє право, лише 17 % підписали відповідні документи.
На початку 1990 –х років штат Мічиган був одним із небагатьох штатів, в яких не був прийнятийзакон, який би забороняв допомогу у самогубстві. Саме з цим штатом булапов’язана діяльність лікаря Джека Кеворкяна, якого журналісти прозвали “лікаремСмерті”. Д. Кеворкян був прихильником активної евтаназії, який свого часудопоміг піти з життя не одному безнадійно хворому, який звертався до нього подопомогу. Дії доктора Кеворкяна не давали правоохоронним органам підстав дляпритягнення його до кримінальної відповідальності. У відповідь на дії Д.Кеворкяна штат Мічиган вимушений був у 1992 р. прийняти закон, який тимчасово(на строк до 21 місяця без можливості продовження) встановлював кримінальнувідповідальність за допомогу у самогубстві. Однак через декілька років післяйого прийняття доктор Кеворкян кинув виклик усьому американському суспільству,зробивши власними руками смертельну ін’єкцію безнадійно хворій людині, якахотіла, але фізично не могла вчинити самогубство. Це стало підставою дляобвинувачення його у вбивстві з обтяжуючими обставинами і у 1999 р. він бувзасуджений до довічного ув’язнення. На момент винесення вироку йому виповнилося75 років.
У 1997 р.Верховний суд США дійшов висновку про відсутність підстав розглядативстановлену законодавством окремих штатів норму, яка забороняє лікарямдопомагати пацієнтам у вчиненні самогубства, як неконституційну, що дозволилопротивникам активної евтаназії заявити про прецедент, який означає остаточнувідмову від легалізації активної евтаназії .
Отже, в якостіпроміжного висновку можна зазначити, що за винятком Нідерландів, активнаевтаназія не легалізована в жодній державі світу. Що ж до пасивної евтаназії,то, як правило, до законодавства вводиться норма, відповідно до якої хворий маєправо знати діагноз своєї хвороби, її можливі наслідки, ступінь ризикунесприятливого наслідку при відмові від лікування і ступінь надії при згоді налікування перед тим, як прийняти остаточне рішення. Участь Верховного суду СШАу вирішенні складної морально-юридично-філософсько-соціальної проблеми права насмерть є додатковим підтвердженням важливої ролі цього органу у врегулюванніжиттєво необхідних питань функціонування суспільства і держави, які в іншихдержавах є прерогативою законодавчих та виконавчих органів.
Не менш активноВерховний суд США захищає політичні права і свободи, які закріплені в Іпоправці до Конституції США: “Конгрес не повинен ухвалювати законів, щозапроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправленнярелігійних обрядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирнозбиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків”.
Починаючи з1960-х років Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалисямолитв в державних школах. Це питання залишається предметом гострих дебатів міжКонгресом і легіслатурами штатів. До втручання Верховного суду у цю політичногостру сферу державного життя вважалося, що в силу Х поправки до КонституціїСША вирішення усіх питань, предметом яких є молитви у державних школах,належить до компетенції штатів.
В рішеннях усправах Engel v. Vitale (1962) і Abington School District v. Schempp (1963)Верховний суд фактично встановив заборону проведення молитв у державних школаху будь-якій формі. Посилаючись на І поправку, яка забороняє законодавче введенняофіційної релігії, і XIV, яка відповідно до тлумачень Верховного суду поширюєна штати Білль про права, члени Верховного суду заявили, що автори I і XIVпоправок розглядали молитви в державних школах як недопустиме введення релігії.З іншого боку, ці рішення Верховного суду є втручанням у сферу народної освіти,яка відповідно до Конституції належить до відання штатів. Як зазначаєамериканський вчений Е. Кейнс, полеміка навколо питань, пов’язаних з молитвамита релігією, породжує глибокий розкол в американському суспільстві, оскількикритики Верховного суду, вимагаючи скасування його рішень, якими оголошувалосьнеконституційним введення молитв у державних школах, запропонували різніспособи обмеження втручання Верховного суду у цю сферу, включаючи прийняттяконституційних поправок і обмеження юрисдикції федеральних судів по розгляду вмайбутньому подібних справ.
У 1990 і 1992 рр.Верховний суд США розглядав дві справи релігійної тематики — EmploymentDivision, Department of Human Resources of Oregon v. Smith і Lee v. Weisman.Американський вчений Д. Бітті зазначає, що ці справи не стали винятком увирішенні Верховним судом США релігійних питань. У справі Employment Division,Department of Human Resources of Oregon v. Smith (1990) Верховний суд мав вирішитипитання про те, чи мають право члени Істинної Американської Церкви (NativeAmerican Church), які під час окремих духовних церемоній вживають наркотикпейеуті, бути звільненими від кримінальної відповідальності на підставі їхрелігійних переконань, оскільки законодавством штату Орегон за вживанняподібних наркотичних засобів встановлена кримінальна відповідальність. Позивачі- члени Істинної Американської Церкви були звільнені з роботи за вживаннянаркотичних засобів. Оскільки законодавство штату Орегон вважає злочиномзберігання і вживання наркотичних засобів, навіть в релігійних цілях, їм буловідмовлено в одержанні допомоги по безробіттю. З дев’яти суддів Верховного судушість проголосували за підтримку закону штату Орегон.
У справі Lee v.Weisman (1992) Верховний суд мав визначити, чи є порушенням І поправки доКонституції США виголошення молитви під час урочистої церемонії з нагодизакінчення навчання у державній школі. Рішенням у цій справі Верховний суд СШАпідтвердив ухвалену ним в попередніх судових справах концепцію, відповідно доякої молитвам немає місця в житті державних шкіл.
Отже,необхідність участі Верховного суду США у розв’язанні окремих проблемреалізації громадянами своїх конституційних прав підтверджує той факт, щообов’язок судів захищати права і свободи громадян часто стає підставою длявтручання Верховного суду в процес розмежування як повноважень двох інших гілоквлади, оскільки права і свободи громадян можуть бути пов’язані із питанням провизначення меж названих повноважень, так і сфер відання штатів і федерації.
З питанням прореалізацію громадянами права на свободу слова були пов’язані судові справи, вяких Верховний суд США мав дати відповідь, чи відповідає Конституції зпаленнядержавного прапора, якщо цими діями людина бажає виразити свій протест щодополітики держави.
У 1989 роціВерховний суд США ухвалив рішення у справі Texas v. Johnson, яке викликалохвилю незадоволення в американському суспільстві, оскільки згідно з цимрішенням визнавалися законними дії по зпаленню державного прапора, який дляамериканців був уособленням національних цінностей та символом свободи, сили імогутності Сполучених Штатів Америки. У відповідь на це рішення в Конгресібула висунута пропозиція прийняти нову, XXVII поправку до Конституції США, покликанузабезпечити захист державного прапора від наруги. Але оскільки необхідноїбільшості в дві третини голосів прихильникам поправки не вдалося зібрати, вонабула формально відхилена.
На відміну відвітчизняного законодавства, Конгрес США має право шляхом прийняття новогозакону з того самого питання, яке було предметом розгляду Верховного суду США,переглянути ухвалене з цього питання рішення Верховного суду. МожливістьКонгресу змінювати створену судом норму шляхом прийняття нового закону є складовоюіснуючої в США системи “стримувань і противаг”. Наявність у Конгресу такихважелів впливу на судову владу дозволяє погодитись з зауваженням Е. Джинджерпро те, що законодавча влада федерації пов’язана рішеннями Верховного суду взначно меншій мірі, ніж влада виконавча.
Прикладом зміниствореної судом норми є прийняття Конгресом у відповідь на вищезазначенерішення Верховного суду США Закону про захист прапора, який вступив в силу 28жовтня 1989 року. Цей Закон криміналізував поведінку кожного, хто “свідомопсує, спотворює, фізично паплюжить, зпалює на підлозі чи землі” прапорСполучених Штатів. Але у 1990 році Верховний суд США визнав і цей законнеконституційним на тій підставі, що він був спрямований проти свободивираження поглядів, вказавши, що “наруга над прапором для деяких є дужеобразливою; проте те ж саме можна сказати про інші форми емоційної поведінки,яким Суд дав захист по іншим, аналогічним справам” .
В Україні питанняпро можливість перегляду парламентом рішень Конституційного Суду України пронеконституційність акта вирішується іншим чином. Хоча Закон про КонституційнийСуд України від 16 жовтня 1996 року не містить прямої вказівки на заборонутакого перегляду, окремі вчені роблять висновок про його неможливість напідставі того, що рішення Конституційного Суду України щодо конституційностіправових актів мають постійну дію і зазначають про необхідність назаконодавчому рівні передбачити неможливість подолання неконституційногозакону, іншого правового акта, їх окремих положень шляхом повторного їхприйняття в тих же неправових параметрах.
ЗусиллямиВерховного суду США, зокрема, по здійсненню контролю за дотриманням І поправкидо Конституції США, сьогодні в цій державі діє ефективний механізм реалізаціїзасобами масової інформації права на свободу слова: “Законодавство СШАпередбачає широкі заходи щодо захисту прав засобів масової інформації,внаслідок чого американська преса, у крайньому разі на папері, — одна знайвільніших у світі. Однак для того, щоб вона звільнилася від нав’язливогоконтролю з боку влади, потрібно було понад двісті років судових баталій”.
Серед найбільшвідомих рішень Верховного суду США, в яких деталізуються положення І поправкидо Конституції, які гарантують свободу преси, можна назвати рішення у справахNear v. Minnesota (1931), New York Times Company v. Sullivan (1964), New YorkTimes Company v. United States (1971).
У 1931 роціВерховний суд США визнав недійсним закон штату Міннесота, який обмежувавсвободу слова в газетних публікаціях. Цей закон оголошував публікацію будь-яких“злосливих, скандальних і наклепницьких” газетних статей джерелом небезпеки длягромадськості. Газета, визнана винною в публікації таких статей, підлягалазабороні, а її власникам заборонялося, під загрозою попереднього ув’язнення,будь-коли в майбутньому видавати подібні газети .
З 1964 рокузасоби масової інформації США дістали можливість публікувати критичніматеріали, не побоюючись бути притягнутими до відповідальності за наклеп. Всвоєму рішенні у справі New York Times Company v. Sullivan Верховний судвизнав, що засоби масової інформації повинні мати право на “добросовіснупомилку”. Суд постановив, що громадські діячі, які хочуть подати позов пронаклеп, мають не тільки довести, що опубліковані відомості були брехливі, а йщо редакція або знала про це, або опублікувала їх, виявивши “грубе нехтування”питанням про їхню достовірність чи брехливість.
У 1971 роцізасоби масової інформації отримали право оприлюднювати таємні військовіматеріали. У справі New York Times Company v. United States (1971) Верховнийсуд мав розглянути питання про конституційність заборони двом газетам “New YorkTimes” та “Washington Post” публікувати зміст таємної монографії під назвою“Історія процесу прийняття рішень щодо в’єтнамської політики США”, більшевідомої під назвою “Документи Пентагона”, яка була нелегально винесена збудівлі органу влади Сполучених Штатів, і редакції газет розуміли, що її появабула пов’язана з порушенням діючих законів. Верховний суд постановив, що урядне зумів довести, що така публікація спричинить прямі, негайні й непоправнівтрати національним інтересам, що фактично означало право преси публікуватитаємні військові матеріали.
Але, незважаючина процес закріплення широких прав засобів масової інформації, в якомуВерховному суду США відводиться чи не найголовніша роль, в наші дніамериканське суспільство виявляє невдоволення діями преси, яке частково можнапояснити появою Інтернету і масовим розміщенням матеріалів у Всесвітній мережі.Як відзначається в одному періодичному виданні, 42 відсотки американціввважають, що пресі надана “дуже велика свобода”.
На відміну відособистих та політичних прав і свобод особи і громадянина,соціально-економічним правам Верховний суд США приділяє набагато менше уваги.Окремі вчені відзначають, що на відміну від більшості сучасних держав в СШАдосі не визнається конституційного значення за більшою частиною правсоціального, економічного і культурного характеру (Алєбастрова І.А., ЧіркінВ.Є., Власіхін В.А., Хілтон Д. та ін.). Серед економічних прав на конституційномурівні закріплено лише право приватної власності (поправки V, XIV). Іншісоціально-економічні права в тексті Конституції не згадуються. Але це неозначає повну незахищеність громадян в соціально-економічній сфері. В державіфункціонують державні і приватні програми медичного страхування, якіпередбачають пільгове або безкоштовне медичне забезпечення для окремихкатегорій громадян, в системі освіти існують різні форми фінансової допомоги увигляді стипендій та грантів тощо. Головна проблема гарантованостісоціально-економічних прав людини полягає в тому, що американська правовадоктрина не розглядає соціально-економічні права в якості “фундаментальних”.
Розподіл всіхправ на “фундаментальні” та інші права в США має важливе юридичне значення, якеполягає в тому, що неконституційним може бути визнаний лише той закон, якийпорушує “фундаментальні” права. До “фундаментальних” прав належать права ісвободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, яківизнані судами такими, що випливають із духу Конституції. До останніх Верховнийсуд США включив, наприклад, у 1958 р. свободу асоціацій, а у 1981 р. – правовступу до шлюбу, продовження роду та поїздки до інших штатів. Крім того, серед“фундаментальних” прав виділяють так звані “переважні” або особливо важливіправа. До таких, зокрема, належать права і свободи, закріплені в І поправці доКонституції. Суд утримався від того, щоб життєво важливі права людини – напрацю, житло, медичне обслуговування, освіту, соціальне забезпечення – визнати фундаментальними.Російський вчений Власіхін В.А. констатує той факт, що небажання поширитиконцепцію фундаментальних прав на сферу соціально-економічних відносин, якевиявив ліберальний суд Уоррена, в наступні десятиріччя ще більш чітко виявилосьу діяльності консервативно переорієнтованого Верховного суду.
Поправка IX доКонституції США про те, що перелічені у Конституції права не повиннітлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються занародом, дає підстави стверджувати, що, незважаючи на відсутністьконституційного закріплення соціально-економічних прав, в американськомусуспільстві є умови для поступового розвитку правових гарантій цих прав.Зокрема, в США функціонує досить велика кількість громадських об’єднань, в томучислі правозахисних організацій (Американський союз захисту громадянськихсвобод, Центр по охороні конституційних прав тощо), які виступають зарозширення правових гарантій не лише особистих та політичних прав, але також ісоціально-економічних.
ВИСНОВКИ
Крім основноготексту Конституція США включає такі структурні елементи, як преамбулу тапоправки, які мають різний юридичний статус і по-різному відображаються впрактиці Верховного суду США. Як свідчить практика Верховного суду США,преамбула до Конституції США не є джерелом права і ні Верховний суд США, ніінші суди не можуть посилатися на неї при винесенні своїх рішень. Поправки ж доКонституції США мають такий самий юридичний статус, як і сама Конституція, хочавони не включаються до неї шляхом перегляду початкового тексту, а додаються.
Встановлено,що в США існує об’єктивна необхідність вирішення проблеми співвідношення рішеньвищих судових органів штатів, в яких тлумачаться положення конституцій штатів,з рішеннями Верховного суду США, в яких тлумачаться аналогічні положенняфедеральної Конституції. Встановлено, що на сьогоднішній день ця проблемавирішується одним із наступних способів:
шляхомвикористання методу “жорсткої відповідності” (lockstep approach), згідно з якимсуд штату враховує всі попередні тлумачення федерального конституційноготексту, здійснені Верховним судом США по аналогічному питанню. Повнавідповідність федеральним рішенням сприймається як обов’язкове правило, відякого не можна ухилятися;
– Верховний суд США має право визнати неконституційнимбудь-який підзаконний акт органу виконавчої влади на підставі недотримання умовделегування законодавчих повноважень Конгресу адміністративним і виконавчиморганам, які були вироблені судовою практикою: 1) Конгрес не має правапередавати якому-небудь органу вирішення тих питань, які вилучені з йогокомпетенції; 2) в законі повинні бути чітко визначені основні принципи істандарти нормативного регулювання; 3) в самому підзаконному акті повинні бутивстановлені конкретні правові норми або чіткі критерії оцінок, які відповідаютьвимогам “розумності, справедливості і рівності”;
– механізм здійснення судового контролю за діяльністювиконавчих органів влади включає не лише засоби, встановлені законодавством,але і традиційні засоби загального права, запозичені з англійського загальногоправа, якими є різні за своїм змістом судові накази, що зобов’язують органивиконавчої влади вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення: наказсертіорарі, наказ мандамус, забороняючий наказ, хабеас корпус, процеденто тадеякі інші.
КонституціяСША 1787 р. і Білль про права є основою для постійної позаконституційноїнормотворчості. Хоча крім Конституції джерелами регулювання прав і свободлюдини і громадянина в США є акти Конгресу і Президента, судові прецеденти,конституційні звичаї, а також Конституції і законодавство штатів, Верховний судСША, здійснюючи конституційний контроль за всім законодавством, відіграєважливу роль у визначенні меж і порядку застосування прав і свобод людини.Аналіз судових прецедентів Верховного суду США дозволяє зробити висновок проте, що конституційні приписи про права і свободи деталізуються,конкретизуються, наповнюються реальним змістом саме в рішеннях Верховного суду.
Врізні історичні періоди діяльність Верховного суду мала різний характер.Верховний суд не завжди був активним захисником прав громадян. Так, у 1800-хрр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расовоїсегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основсоціального законодавства. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд СШАприйняв цілу низку прогресивних рішень. Одним з найбільш прогресивних періодівв діяльності Верховного суду США є так званий “уорренівський період”, колиГоловним суддею Верховного суду США був Е. Уоррен, головування якого припадаєна 1950 – 1960-ті роки. Саме на цей період припадають рішення Верховного суду,якими було десегреговано шкільну освіту, встановлено заборону дискримінаціїтемношкірого населення в публічних парках, міських автобусах і на громадськихпляжах, при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях.
Починаючиз 1960-х років, Верховний суд США неодноразово розглядав справи, якістосувалися молитв в державних школах, в яких фактично встановив заборону їхпроведення у державних школах у будь-якій формі на підставі того, що І поправкадо Конституції США забороняє законодавче введення офіційної релігії.
5. УчастьВерховного суду США у розв’язанні таких гострих суспільних проблем, як праволюдини на смерть та застосування смертної кари свідчать про те, що судова владав цій державі здатна адаптувати та пристосувати загальні принципи Конституціїдо потреб соціально-економічних і політичних реалій та виступити в якостіарбітра в конституційних конфліктах.
6.Встановлено, що, здійснюючи конституційний контроль за дотриманнямконституційних прав і свобод, Верховний суд може визнати неконституційним лишетой закон, який порушує “фундаментальні” права, до яких належать права ісвободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, яківизнані судами такими, що випливають із духу Конституції.
ЛІТЕРАТУРА
американський право свобода конституція
1. Козюбра Н.И. Общеметодологические проблемыгосударственно-правовых исследований // Методологические проблемы юридическойнауки: сборник научных трудов. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 5 – 19.
2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч.посібник / В.О. Ріяка, В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки.– К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.
3. Конституційне право України: Підручник /Городецький О.В., Корнієнко М.І., Кравець Є.Я. та ін.; За ред. Погорілка В.Ф. –К.: Наукова думка, 2000. – 732 с.
4. Конституційне право України: Підручник / За ред.Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 544 с.
5. Конституционное (государственное) право зарубежныхстран: В 4 т. / Под ред. Б. А. Страшуна. – М.: БЕК, 1995. — Т. 2: Общая Часть.– 438 с.
6. Конституционное право зарубежных стран: Учебник длявузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо и Л.М. Энтина. — М.: НОРМА, 2002.- 832 с.
7. Конституционный судебный процесс: Учебник для вузов /Отв. ред. М.С. Саликов. — М.: Издательство НОРМА, 2003. — 416 с.
8. Конституция США: История и современность / КаримскийА.М., Маныкин А.С., Марченко М.Н. и др. / Под ред. Мишина А.А., Языкова Е.Ф. — М.: Юридическая литература, 1988. — 320 с.
9. Краткий юридический словарь / М.Е. Волосов, В.Н. Додонов идр. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 304 с.
10. Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. сангл. — М.: Юридическая литература, 1985. — 239 с.
11. Куандыков М.К. Судебный прецедент как источникправа в англосаксонской системе права: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01/ Казахский национальный университет им. аль-Фараби. – Республика Казахстан,Алматы, 2002. – 29 с.
12. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. — М.: Юристъ, 2001. — 444 с.
13. Кухнюк Д.В. До питання про судовий прецедент укримінальному процесі України // Вісник Київського національного університетуімені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2001. – Вип. 43. – С. 60 – 63.
14. Лайтфут К. Права человека по-американски. Отколониальных времен до “нового курса” включительно. – М.: Прогресс, 1983. – 287с.
15. Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. –М.: Норма, 1998. – 272 с.
16. Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права// Журнал российского права. – 1997. — № 6. – С. 49 – 57.
17. Лузин В.В. Методы толкования Конституции вдеятельности Верховного Суда США // Государство и право. — 1997. — № 10. — С.90 – 93.
18. Магнуссон П. Отбор судей в США // Российскийсудья. – 2003. — № 11. — С. 28 – 32.
19. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системіАнглії (теоретико — правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — К., 2002. — 19 с.
20. Марченко М.Н. Вторичные источникиромано-германского права: прецедент, доктрина // Вестник Московскогоуниверситета. — сер. 11, Право. — 2000. — № 4. — С. 52 – 63.