Країни Центральної і Південно-Східної Європи
Під Центральною і Південно-Східною Європою в нашому випадку розуміється та частина Європи, яка лежить на схід від Німеччини, Австрії й Італії та обмежена західними кордонами Російської Федерації. У меридіональному напрямку регіон простягається від Балтики на півночі до Адріатики й Чорного моря на півдні (при цьому слід враховувати, що Греція відноситься до Південної Європи, а невелика ділянка Нижньофракійської низовини належить азійській державі Туреччині).
Поняття «Центральна і Південно-Східна Європа» не є загальновизнаним. Вчені США і російські географи теж називають цей регіон Центральною і Південно-Східною Європою
, в публікаціях Європейського Союзу його іменують Центральною Європою
, а в документах ООН – взагалі Східною Європою
.
Об’єднання в одну групу цих 19 країн (див. рис. 1.1.) викликане спільністю їх історії та сучасної проблематики соціально-економічного розвитку.
Ще в середні віки в межах досліджуваного регіону стикалися між собою різні мовні групи і сім’ї (германські, слов’янські, фіно-угорські й тюркські етноси), різні конфесії (християнство та іслам, католицизм і православ’я). Пізніше регіон був полем кривавої військової боротьби між Німеччиною (Пруссією), Австро-Угорською, Османською і Російською імперіями. Вже у ХХ столітті тут проходив дуже жорсткий кордон (сумновідома «залізна завіса») між двома світовими системами – капіталізмом і соціалізмом. Таким чином, вся історія існування та розвитку Центральної і Південно-Східної Європи супроводжувалася нескінченими протиріччями в політичній, соціально-економічній, релігійній, етнічній та інших сферах, війнами, суттєвими територіальними змінами і трагічними депортаціями мільйонів сімей.
Країни регіону не змогли скористатися наслідками НТР другої половини ХХ століття. СРСР для більшості з них став головним торговим партнером. Його внутрішній ринок був величезним, але невибагливим. В умовах «дефіцитної» командно-адміністративної економіки поступово якість експортних товарів погіршувалась, а їх конкурентоспроможність з урахуванням вимог світового ринку ставала недостатньою.
Труднощі в розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи в цей період посилювалась і тим, що в умовах протистояння двох світових систем вони були практично позбавлені можливості отримати на Заході необхідні їм кредити, технології та ринки збуту.
Допомогу в індустріалізації та урбанізації регіону надавав майже виключно Радянський Союз. До певних досягнень тих часів можна віднести створення розгалуженої міжнародної транспортної інфраструктури: нафтопроводи «Дружба» і «Дружба-2», газопроводи «Союз», «Братерство» та інші; високовольтні лінії електропередачі (ЛЕП-750 кВ «Вінниця – Альбертірша», «Нетішин – Жешув» та ін.), що створили єдину енергосистему (ЕС «Мир») країн Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ); поромні переправи «Іллічівськ – Варна», «Клайпеда – Мукран» тощо.
Але головний наголос при цьому робився на розвитку капітало-, енерго- і ресурсомісткої важкої промисловості. Беззастережна перевага надавалася великим (якщо не сказати – гігантським) виробничим об’єктам. Не враховувалось, що деякі країни за чисельністю свого населення, розмірами території, обсягами природних ресурсів не мали для цього необхідних умов. Імпорт палива і сировини здійснювався в першу чергу з Радянського Союзу, включаючи й Україну. Капіталовкладення у розвиток сільського господарства або сфери послуг були недостатні, що вело до спотворення структури національних економік країн Центральної і Південно-Східної Європи.
На початку 90-х років ХХ століття країни регіону стали на шлях повернення до ринкового господарства. Так виник термін «постсоціалістичні країни з перехідною економікою
».
Різка й кардинальна перебудова господарської системи, стрімка переорієнтація зовнішньоторговельних зв’язків із східного на західний напрямок, спричинили небажані негативні наслідки. Чимало величезних підприємств, втративши свої традиційні джерела сировини та енергії, а також ринки збуту, припинили своє існування. Почався процес деіндустріалізації, зросло безробіття.
Істотні зміни в галузевій і територіальній структурі господарства ведуть до суттєвих змін економіко-географічної карти регіону. Радикальні зміни відбулися й на політичній карті: Чехословаччина розділилася на Чехію і Словаччину; Югославія на Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію, Македонію, розпався Радянський Союз. Процес руйнації колишніх федеративних держав на цьому не зупинився (самопроголошені Республіка Косово
в Сербії, Придністровська Молдавська Республіка
в Молдові тощо). Слід зазначити, що розпад цих держав усунув одні протиріччя (етнічні, релігійні, культурні, нерівномірності економічного розвитку), натомість створив інші (геополітичні, військово-стратегічні, мовні, соціальні тощо).
Сьогодні практично всі держави регіону сформовані за етнічним принципом. Найбільш однонаціональним є населення Польщі та Угорщини. Щоправда не завжди державні кордони абсолютно точно співпадають з етнічними – близько 1 млн. угорців мешкає в Сербії (Воєводина), Румунії (Банат і Трансільванія), Україні (Закарпатська область). Специфічний статус має Боснія і Герцеговина, адже тут мешкають серби, хорвати і босняки (ті ж самі південні слов’яни, але які прийняли іслам).
Практично всі країни Центральної та Південно-Східної Європи за площею – малі
(лише Україна і Польща – середні
), мають компактну територію (окрім Хорватії, форма державної території якої нагадує літеру «С»). За чисельністю населення переважають середні
країни (лише Україна – значна
, а Чорногорія навпаки – дрібна
).
Суспільно-географічне положення
регіону має риси дуже вигідного:
1) центральноєвропейське положення
на шляхах із Західної Європи до Росії та Азії (як через Балкани і Малу Азію, так і через Україну або Білорусь);
2) широкий вихід до морів
, як басейну Середземного, що стало колискою європейської цивілізації, так і Балтійського, що дає вихід в Атлантику через Кільський канал або протоки Ересунн, Каттегат, Скагеррак; а для країн із внутрішнім положенням (Словаччина, Угорщина, Сербія) важливою транспортною магістраллю є р. Дунай
, яка завдяки системі каналів «Рейн – Майн – Дунай» дозволяє пройти судам з Чорного у Північне море;
3) дуже густа транспортна мережа
, в якій переважають полімагістралі (залізниці, автошляхи, трубопроводи, кабелі та ЛЕП, що йдуть майже паралельно), це полегшує реалізацію економічних, культурних та інших зв’язків, відповідно, збільшує можливості інтеграції в сучасне світове господарство;
4) вигідні сусіди
, які можуть, з одного боку (переважно східного) забезпечити різноманітною сировиною, а з іншого (західноєвропейського) – надати фінансову і технологічну допомогу.
Таке вигідне суспільно-географічне положення слугує важливою передумовою активної участі в географічному поділі праці
та підвищує ефективність функціонування національних економік країн Центральної та Південно-Східної Європи. Щоправда, у геополітичному відношенні така «центральність» крім зиску часто приносила і неприємності (світові й регіональні (зокрема – балканські) війни, радянське втручання, військові операції НАТО тощо).
Господарство
Переважають в регіоні середньорозвинені індустріальні
країни. Єдина в усій Європі низькорозвинена
країна – це Боснія і Герцеговина (ВНП на душу населення становить 690 $ на особу за рік). Новими індустріальними
за структурою економіки є лише Албанія та Боснія і Герцеговина.
Виходячи із таких структурних особливостей економіки, галузевий огляд розпочнемо з промисловості
.
На галузі «авангардної трійки» в регіоні припадає більше 50% вартості виробленої промислової продукції. Албанія та Боснія і Герцеговина, як нові індустріальні, мають нижчий показник – 30%. Порівняно невисокі показники у Македонії і Молдови – 40%.
Енергетика
розвивається в усіх країнах регіону досить високими темпами. Але забезпечення ПЕБ ефективними енергоносіями (нафтою і газом) за рахунок власних ресурсів можливе лише в Румунії та Албанії. Всі інші країни від 80 до 100% потреб у нафті і природному газі задовольняють імпортом.
Головним власним паливом регіону є вугілля. Кам’яним вугіллям добре забезпечені Польща, Чехія та Україна. Іншим країнам доводиться видобувати у значних масштабах горючі сланці (Естонія), низькоякісне буре вугілля (Румунія, Сербія, Боснія і Герцеговина), лігніти (Болгарія) і навіть торф (Білорусь). Найгірше серед усіх забезпечені власним паливом Угорщина, Болгарія, Словенія та Чорногорія.
Гідроенергетика великого значення не набула. Чехія збудувала низку каскадів ГЕС невеликої потужності на Влтаві та інших річках й повністю використала їх енергоресурси; наблизилася до такої ситуації і Словаччина (каскади річки Ваг та її допливів). Зараз Україна, Чехія, Словаччина будують переважно ГАЕС для покриття пікових навантажень національних енергосистем.
Значні запаси гідроенергії мають лише деякі балканські країни та Румунія. Вони їх використали далеко не повністю. Найвідоміші і найпотужніші в регіоні ГЕС – це український Дніпрогес та «Джердап-1» і «Джердап-2», спільно збудовані Сербією і Румунією на Дунаї.
Атомні електростанції працюють в Україні, Литві, Польщі, Угорщині, Болгарії, Словенії. Розробляє проект будівництва АЕС Білорусь.
Найбільший валовий виробник електроенергії в регіоні – Україна (2% світового виробництва, 12-е місце в світі). Найкращі душові показники власного виробництва електроенергії мають Чехія (на рівні Великобританії) та Україна з Польщею (на рівні Італії). Найнапруженіший електробаланс мають Болгарія (¾ електроенергії доводиться імпортувати) та Угорщина (½ споживання забезпечує імпорт).
Чорна металургія
регіону має давні традиції. На Центральну і Південно-Східну Європу припадає 9% світової виплавки сталі. По валовому показнику з великим відривом лідирує Україна (7-е місце в світі по сталі, 5-е – по чавуну), за нею йдуть Польща і Румунія. Найкращі душові показники (1 тонна сталі на людину за рік) мають Чехія і Словаччина.
Галузь стара, тому власні поклади залізної руди більшість країн вичерпали. На цьому тлі вигідно вирізняється Україна (10% світових запасів). Україна забезпечує більшість країн регіону ще й марганцевою рудою для виробництва феросплавів. Значними (навіть по світовим масштабам) покладами високоякісних хромітів володіють Албанія і Македонія.
Коксівним вугіллям і готовим коксом для чорної металургії в регіоні успішно торгує Польща. Україна через власні енергетичні проблеми майже пішла з цього ринку (зберігши невеликі обсяги продаж у Болгарії). Чехія має самозабезпечення. Низка країн використовує технології безкоксової порошкової металургії (Україна, Білорусь).
Високого рівня в регіоні досягла переробна металургія (на металобрухті), розвинута в районах концентрації машинобудівних підприємств: в Будапешті, Варшаві, Бухаресті, Празі, Кладно (Чехія), Жлобіні (Білорусь) тощо.
Кольорова металургія
– порівняно молода галузь господарства Центральної і Південно-Східної Європи. Завдяки власній сировині регіон виплавляє 8% світового свинцю, 7% цинку, 5% алюмінію тощо.
Загалом Центральна і Південно-Східна Європа добре забезпечена рудами багатьох кольорових металів, але розвиток галузі тривалий час стримується обмеженими можливостями електроенергетики. Скажімо, Болгарія займає 1-е місце в світі по запасам свинцево-цинкових руд у розрахунку на душу населення, але відмовилась від масштабного розвитку кольорової металургії через свою енергозалежність. Схожа ситуація в Угорщині, добре забезпеченій бокситами, але країна переважно експортує глинозем.
До середземноморської бокситоносної провінції також входять Чорногорія і Хорватія. Остання добре забезпечена дешевою електроенергією гірських річок, тому перетворилася на крупного виробника алюмінію, як і Румунія, Польща, Україна, Словаччина. Чорногорія тільки експортує боксити.
Значними покладами мідних руд володіють Польща і Сербія, вони ж є лідерами регіону за обсягами виплавки чорнової і рафінованої міді. Є мідно-нікелеві родовища в Македонії, Болгарії, Україні.
Лідер регіону за видобутком свинцево-цинкових руд і виплавкою свинцю і цинку – Польща.
У невеликій кількості видобуваються благородні метали: платина (Хорватія), золото (Румунія, Україна), срібло (Польща, Чехія).
Машинобудування
слід назвати головною галуззю регіону. Серед усіх країн розгалуженістю своєї структури помітно виділяється машинобудівний комплекс Чехії (¾ номенклатури світового машинобудування). Чеське машинобудування вирізняється високою якістю, унікальністю та комплектністю виробленої продукції. Серійність залежить від рівня складності продукції (побутова техніка, легкові і вантажні автомобілі, мотоцикли, трамваї, тролейбуси, електровози виготовляються масово) та унікальності замовлення (наприклад, цукровий або пивоварний завод «під ключ»). У вартості експорту Чехії продукція машинобудування становить майже 70%.
Спільною рисою машинобудування країн Центральної і Південно-Східної Європи є висока частка транспортного
машинобудування. Серед лідерів регіону слід назвати Чехію (електровози і тепловози виробляються у Пльзені, трамваї у Празі, тролейбуси у Пльзені, вантажні машини «Татра» у Копришвніце, LІАZ у місті Ліберец, легковики «Шкода» у Млада-Болеславі). За масштабами легкового і вантажного автомобілебудування Чехію випереджає лише Україна. Конкурентами у легковому автомобілебудуванні є також Польща, Румунія і Сербія. Значним виробником вантажних машин, а останнім часом автобусів і тролейбусів стала Білорусь (Мінськ і Жодіно). Угорщина – крупний виробник дизельних двигунів, автобусів, дизель-поїздів, річкових суден і плавучих кранів. Спеціалізація Болгарії – підйомно-транспортне обладнання (електрокари). Україна, Румунія і Польща спеціалізуються на суднобудуванні та судноремонті. Річкове суднобудування представлене в Словаччині (Комарно).
Центральна і Південно-Східна Європа – один з найстаріших і найважливіших регіонів світу по виробництву рухомого складу для залізниць. Продукуються та експортуються електровози (Чехія, Хорватія), тепловози (Україна, Чехія), пасажирські (Словенія, Хорватія, Латвія, Україна, Угорщина) і вантажні (Україна, Польща, Румунія, Боснія і Герцеговина) вагони та різноманітне спеціалізоване залізничне обладнання.
Авіаційна
промисловість розвинута в Україні, Чехії та Польщі. Але тільки Україна має повний цикл виробництва в цій галузі (від проектування і конструкторських розробок – до серійного виробництва).
Загальною особливістю структури машинобудування країн, що колись входили до Варшавського договору, є велика частка військового (середнього
) машинобудування. Чехія – один з найстаріших у світі виробників стрілецької зброї. Україна і Словаччина – відомі виробники й експортери танків і БТР. Україна до того ж продуцент військово-транспортних літаків, артилерійських систем, радіолокаційних станцій тощо. Україна загалом стабільно входить в світову «10» експортерів озброєнь.
Масштабами верстатобудування
виділяються Україна, Польща і Румунія. Значні обсяги виробництва верстатів мають також Чехія, Білорусь, Болгарія, Угорщина, Сербія. Але складні верстати з ЧПУ і комплексні автоматичні лінії здатні виробляти лише Чехія, Польща й Україна.
Комплектне гірничошахтне обладнання випускають Україна, Польща, Чехія, Румунія.
Регіон має різноманітне сільськогосподарське
машинобудування. Багато країн мають власне тракторобудування (найбільші масштаби в Білорусі, Україні, Польщі, Румунії). Польща виробляє якісні зернозбиральні і картоплезбиральні комбайни. Найкращу бурякозбиральну техніку виробляє Чехія. Кукурудзозбиральні комбайни – спеціалізація України, а кормозбиральною технікою відома Білорусь. Устаткування для тваринницьких комплексів (доїльні апарати, обладнання для водопостачання, кормозапарювальну техніку, транспортери для видалення навозу) виробляють Чехія, Білорусь, Литва, Україна та інші країни.
Сучасні галузі машинобудування – електроніка
та електротехніка
– найширше представлені в Чехії, Словенії, Угорщині, Латвії. По окремим позиціям (електродвигуни, телефонні апарати, радіодеталі, побутова техніка) до них наближаються Польща, Україна, Білорусь, Румунія, Болгарія, Естонія.
Хімічна промисловість
є дуже важливою для регіону, оскільки: 1) більшість країн має недостатню мінерально-сировинну базу (не вистачає деревини, натурального каучуку, кольорових металів тощо), а хімія виробляє конструкційні матеріали, що слугують замінниками природним матеріалам; 2) практично всі країни мають значну густоту населення та обмежені земельні ресурси, для їх інтенсивного використання потрібна велика кількість мінеральних добрив, засобів захисту рослин та іншої сільськогосподарської хімії.
Другу проблему країни Центральної і Південно-Східної Європи успішно вирішили. Сьогодні регіон виробляє 13% мінеральних добрив світу (найбільші продуценти – Україна, Білорусь, Польща). А от із сучасними конструкційними матеріалами ситуація гірша. Хімічних волокон і синтетичного каучуку всі країни регіону разом узяті виробляють стільки ж, скільки одна ФРН, а пластмас – вдвічі менше за ФРН.
Найбільш диверсифікована і «тонка» хімічна промисловість в Чехії та Угорщині. Чехія крім нафто- і коксохімії має потужну гумотехнічну, лакофарбову і фармацевтичну промисловість. Щоправда, за виробництвом і експортом медпрепаратів в регіоні всіх випереджає Угорщина (а в розрахунку на душу населення по фармацевтичному експорту Угорщина поступається в світі тільки Швейцарії).
Великі масштаби хімічного виробництва мають Україна, Білорусь, Румунія, Польща, Словаччина тощо. Але ці країни відомі переважно базовими виробництвами, що споживають багато сировини, води й енергії – полімери, бензол, фенол, етилен, кальцинована і каустична сода, луги, кислоти та інше.
Лісова
, деревообробна
і целюлозно-паперова
промисловість розвинуті в регіоні нерівномірно, що пов’язано із неоднаковими рівнями забезпечення сировиною. Скажімо, Угорщина й Україна мають практично найнижчі в Європі показники лісистості території – 16%. Краща ситуація в Болгарії, Сербії, Хорватії, Словенії, але дуже часто це ліси гірських схилів, що виконують важливі екологічні функції. Найвищий рівень забезпечення власною деревиною мають Чехія, Словаччина, Румунія і Білорусь. Але в Білорусі це переважно малоцінні дрібнолистяні породи (осика, береза).
Чехія є лідером регіону за душовими показниками виробництва всіх основних видів лісопромислової продукції. Ця країна експортує як пиломатеріали, так і папір, сірники (Сушіце), меблі (Прага, Табор), музичні інструменти (Градец-Кралове), олівці (Ческе-Будейовіце). Білорусь також є значним виробником та експортером пиломатеріалів (Калинковичі, Мозир), фанери (Лунинець), картону (Світлогорськ), сірників (Борисов, Пінськ) тощо.
Найбільший у всій Європі целюлозно-паперовий комбінат функціонує в Словаччині (Ружомберок), він використовує власну хвойну сировину. Румунія першою в регіоні почала використовувати для виробництва целюлози солому і очерет дунайських плавнів.
Словенія, Хорватія, Чорногорія, Болгарія і Румунія експортують цінну букову і дубову фанеру, на яку сформувався високий попит на світовому ринку. Румунія і Словенія до того ж вирізняються масштабами виробництва й експорту готових меблів.
Легка промисловість
має в Центральній і Південно-Східній Європі дуже старі традиції. У світі добре відомі чеські фарфор, кришталь, взуття і м’які іграшки; польський спортінвентар; молдовські, білоруські та угорські килими; болгарська шкіргалантерея; словенський, польський і латвійський трикотаж тощо. Взагалі, більшістю видів товарів народного споживання регіон забезпечує себе самостійно.
В текстильній
промисловості переважає виробництво бавовняних тканин. Історично найбільшими продуцентами стали Україна, Угорщина, Білорусь, Болгарія, Македонія, Албанія (три останніх країни самі вирощують бавовник). Вовняні тканини в найбільших обсягах виробляються в Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Лляними тканинами славляться Білорусь, Україна, Литва, Польща, але душовий показник найвищий у Чехії. Найбільші виробники натуральних шовкових тканин – Болгарія і Македонія.
Низка країн регіону є експортерами дешевого, але якісного трикотажу (Польща, Білорусь, Латвія).
Швейна
промисловість інтенсивно розвивалася в 60-70-х роках минулого століття, коли регіон дуже швидко індустріалізувався та урбанізувався, внаслідок цього виникали диспропорції у використанні чоловічих і жіночих трудових ресурсів. Швейна промисловість сприяла збалансованому використанню саме жіночої праці. Галуззю міжнародної спеціалізації швейне виробництво стало для Чехії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Польщі, Білорусі тощо.
Світовим лідером шкіряно-взуттєвої
промисловості (за виробництвом на душу населення) є Чехія. Значними експортерами взуття також є Польща, Угорщина, Хорватія, Сербія. Власних натуральних шкір регіону не вистачає, їх багато закуповується в Монголії; окрім цього широко використовуються синтетичні шкірозамінники, як власного виробництва, так й імпортні. Галантерейна
промисловість добре розвинена в Болгарії, Чехії, Польщі, Македонії.
Центральна і Південно-Східна Європа має розгалужену харчову промисловість
. Кожна країна має всі її основні галузі, але водночас і спеціалізується на виробництві певних продуктів у відповідності до специфіки місцевої сільськогосподарської сировини і національних традицій харчування.
Наприклад, північніші країни мають вищу частку м’ясної
, маслосироробної
, рибної
промисловості тощо. Почасти це пов’язано із середньоєвропейським типом сільського господарства, в якому переважає тваринництво. Із галузей, пов’язаних з рослинною сировиною, добре представлені цукрова
і пивоварна
промисловість. Душовими показниками виробництва продовольства виділяються Чехія та Угорщина.
Південніші країни вирізняються виноробною
, консервною
, олійною
промисловістю, а деякі країни ще й тютюновою
(Болгарія, Македонія, Боснія і Герцеговина). А Україна успішно поєднує риси обох названих груп країн.
Сільське господарство
Регіон відноситься до числа найважливіших сільськогосподарських продуцентів світу. Практично всі країни Центральної Європи мають середньоєвропейський тип
сільського господарства з більш-менш вираженим переважанням тваринництва (молочне і м’ясо-молочне скотарство, свинарство і птахівництво, ставкове рибництво). Одним із світових лідерів в галузі бджільництва є Україна. Провідними зерновими культурами регіону стали пшениця і ячмінь (найбільші валові збори в Україні), хоча значні площі відводяться під жито й овес (Польща, Литва, Білорусь). Технічні культури представлені цукровим буряком, льоном-довгунцем, рапсом, хмелем.
Країни Південно-Східної Європи репрезентують балканський підтип
південноєвропейського типу сільськогосподарського виробництва з переважанням рослинництва (овочівництво, садівництво, виноградарство; серед зернових культур лідирує кукурудза, серед технічних – соняшник, цукровий буряк, тютюн та ефіроолійні культури). В тваринництві відчувається зростання ваги дрібної рогатої худоби (вівчарство, козівництво) за рахунок зменшення ролі молочно-м’ясного скотарства і птахівництва. Деякі країни мають високий рівень розвитку шовківництва (Болгарія, Македонія, Албанія).
Загалом регіон є значним експортером багатьох продовольчих товарів (картопля, овочі, фрукти, ягоди, вино, соняшникове насіння й олія, мед, м’ясо, молочні продукти), але дещо гіршою виглядає ситуація у забезпеченні власного тваринництва кормами та легкої промисловості сировиною. Ціла низка країн не здатна повністю забезпечити себе зерном (Угорщина, Білорусь, Молдова, Македонія, Албанія, Боснія і Герцеговина).
Найвищим рівнем врожайності рослин та продуктивності тварин вирізняються Чехія, Словенія, Угорщина. Найнижчі показники інтенсивності виробництва та продуктивності праці у сільському господарстві мають Албанія, Боснія і Герцеговина, Молдова.