Кримінальнеправо України
Лекції з курсу“Кримінальне право України”.
Загальна частина.
§ 1. Поняття кримінальногоправа, його предмет, методи та завдання.
Поняття “кримінальнеправо” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне)кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодексУкраїни; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чиннийкримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію,про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такіхарактерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органамизаконодавчої влади – ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3)метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьомузакону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони.Позитивне кримінальне право України це сукупність норм (правил поведінки), щовизначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слідзастосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється надві частини – Загальну і Особливу. Загальна частина КК України міститьвизначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписиОсобливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальноївідповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та заїї межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини;обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення тазняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляютьсялише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особливачастина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння.Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всідиспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи –виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчиненняодного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальнійчастині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривнопов‘язані між собою. Вони складають єдину галузь права – кримінальне право.Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, щомістяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання прокримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчиненнядається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якогопокарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальністьза вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи накрадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140.У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником,посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частиниі за ч.1 ст.140 Особливої частини. Кримінальне право вивчає не тільки нормикримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами тасудом. У результаті дії кримінально-правової норми виникаютькримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які йє суб‘єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносинскладає сукупність прав і обов‘язків суб‘єктів цих відносин. Предметомкримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину ізастосування відповідного покарання за його вчинення.
Специфічні,притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочинпроти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, якаохороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується такожспецифічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням збоку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобтопокарання. Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, задопомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, міжгромадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентуваннякримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, якавчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-правовий методзастосовується лише у тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільнонебезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2)особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час йоговчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках(ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити виконання призначеного нимкримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовуватикримінально-правовий метод до особи, яка під час вчиненнясуспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд можезастосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Цестосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння,передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальноївідповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховногохарактеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).
Основне завдання(функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лишекримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозоюпокарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінальногоправа України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‘я, волі, честі йгідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такогозавдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‘я, воля, честьта гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочерговихзавдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітетуУкраїни, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу,політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночасзавданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочиннихпосягань (ст.1 КК). Охоронна функція кримінального закону здійснюється черезрегулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної таспеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинногодіяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння – це загальнапревенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин – спеціальнапревенція, — разом є виявами охоронного завдання кримінального закону.
§ 2. Система кримінального права України.
Система Загальноїчастини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщеннязагальних (основних) його норм у КК України. Загальна частина КК складається з5 глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності КК; ІІІ. Про злочин; ІУ. Пропокарання; У. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Упершій главі містяться статті про завдання КК і про підстави кримінальноївідповідальності. Глава друга включає статті, які стосуються чинності КК щододіянь, вчинених на території України і за її межами, чинності кримінальногозакону в часі. Глава третя містить статті, в яких тлумачаться поняття злочину,тяжкого злочину, поняття вчинення злочину умисно і з необережності. У цій главірозкрито також питання про відповідальність неповнолітніх, необхідну оборону ікрайню необхідність, відповідальність за готування до злочину і замах назлочин, добровільну відмову від вчинення злочину, співучасть у злочині,переховування та недонесення про деякі злочини. Крім цього, глава міститьстатті, що передбачають можливість суду застосовувати до осіб, які вчинилизлочини у віці до 18 років, примусові заходи виховного характеру, а такожможливість суду застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, яківинили суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. У главі четвертійміститься ряд статей: про мету, види і строки покарання, про підстави тапорядок призначення конкретного виду покарання. У главі п‘ятій чимало статейпро загальні начала призначення покарання, обставин, що пом‘якшують абообтяжують відповідальність, призначення покарання за кількома вироками,призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом, про умовнезасудження, відстрочку виконання вироку, звільнення від кримінальноївідповідальності та покарання, умовно-дострокове звільнення від покарання ізаміну покарання більш м‘яким, про давність притягнення до відповідальності,давність виконання вироку, погашення судимості тощо.
Система наукикримінального права (Загальна частина). В основу системи науки кримінальногоправа (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України.Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більшшироке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права;наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; складзлочину; об‘єкт злочину; об‘єктивна сторона складу злочину; множинністьзлочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних державтощо.
§ 3. Наука кримінального права, її зміст та завдання.
Кримінально-правованаука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самогокримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку,історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Отже,предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права(de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de legeferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів тасуду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнюєпрактику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів ідає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наукакримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цихдосліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад,тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануючав суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільствапевним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більшсуворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді єодним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результатидосліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливіі нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчомупроцесі в Україні.
§ 4. Загальні та спеціальні принципи кримінальногоправа.
Принципикримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі зміступравових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізнятидва види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2)спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету інезалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2)принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3)принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом(ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципівусіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливостіправа. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретнийзміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.
До спеціальнихпринципів кримінального права треба віднести принципи 1) законності (немаєпокарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege,ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та 2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини,людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовомузмісті), а також принцип 3) особистої відповідальності за наявності вини(“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ,ст.8, 9 КК), 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 –кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понестикримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один ітой самий злочин двічі), 5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності(покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межахзакону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину)та 6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної масипротиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрімають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні абоприватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкодуабо створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкізлочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочиніввизначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).
Водночас в основузастосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міравідповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх,хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину,описаного в законі.
§ 5. Поняття кримінального закону, його значення таосновні риси.
Кримінальний законв найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України таімплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять нормикримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – цезаконодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або системувзаємопов‘язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. З урахуваннямзмісту та обсягу правової регламентації і джерела походженнякримінально-правової норми кримінальний закон має чотири аспекти. По-перше,кримінальний закон – це КК – єдиний кодифікований законодавчий акт, якиймістить переважну більшість кримінально-правових норм. Він є основнимкримінальним законом. На сьогодні в нашій державі чинним є КК України 1960р.(прийнятий Законом УРСР як КК УРСР від 28.12.1960), який відтоді зазнав значнихзмін і доповнень, але принципові було внесено до нього лише після набуттяУкраїною суверенітету та держаної незалежності, коли з‘явилася об‘єктивнаможливість узгодити національне законодавство України із загальносвітовимиправовими стандартами. По-друге, кримінальний закон – це і окрема стаття КК абоїї частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад,ч.2 ст.140 КК передбачає відповідальність за крадіжку індивідуального майна,вчинену повторно. По-третє, кримінальний закон – це окремий законодавчий акт,що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положенькримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.Наприклад, Указ Президії ВР України “Про відповідальність за виготовлення зметою збуту підроблених купонів багаторазового використання” від 21.01.1992р.По-четверте, кримінальний закон – це і передбачені ст.9 КУ відповідні положенняміжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України назагальногалузевому рівні Законом України “Про дію міжнародних договорів натериторії України” від 10.12.1991, згідно якого укладені та належним чиномратифіковані україною міжнародні договори становлять невід‘ємну частинунаціонального законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченомудля норм національного законодавства. Отже, кримінальний закон України – цесукупність систематизованих та окремих законодавчих актів ВР України, щовизначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності,види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначенняпокарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також це –сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальнезаконодавство України як його невід‘ємна частина.
Значеннякримінального закону:
1. Кримінальний закон є одниміз важливих засобів охорони життя, здоров‘я, честі, гідності, недоторканності ібезпеки людини як найвищої цінності, суспільного ладу України, її політичної таекономічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань ізасобом боротьби з ними.
2. Лише кримінальний законмістить кримінально-правові норми, які визначають загальні положеннякримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покараньза їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підставизвільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.
3. Кримінальний закон єпевним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених завчинення злочину, а також на інших громадян.
§ 6. Джерела кримінального права України.
Концептуальнимджерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищуюридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідатиКонституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положеннямКонституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може їїнабути. Тоді, згідно ст.8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як нормапрямої дії. На підставі ст.8 КУ має застосовуватись конституційна норма і тоді,коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульованекримінальним законом, але передбачене КУ. Згідно зі ст.61 КУ, яка виключаєповторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те самеправопорушення, юридичну силу втратила ч.3 ст.5 КК, що передбачає повторнукримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особаза цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту ККформально ще не вилучена.
Для неухильногодотримання положень КУ Пленум ВС України у постанові “Про застосування КУ приздійсненні правосуддя” від 01.11.1996р. №9 зобов‘язує суди при розглядіконкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншогонормативно-правового акта з точки зору відповідності його КУ (п.2).
Основнимнаціональним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупністькримінально-правових норм об‘єднана у відповідні глави та систематизована упевній послідовності. Чинним є КК 1960р. із численними доповненнями і змінами.
Джереломкримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, якідіють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ “Про дію міжнародних договорів натериторії України” від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набулиукладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, якістановлять невід‘ємну частину національного законодавства України ізастосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частиникримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін,імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми 4-хЄвропейських Конвенцій, ратифікованих Україною 22.09.1995, які для Українинабули чинності з 01.01.1996, а також норми Конвенції країн СНД “Про правовудопомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах”1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995.
Джерелами кримінальногоправа, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду Українипро неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі законичи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення КонституційнимСудом рішення про їх неконституційність.
§ 7. Структура кримінального закону. Диспозиція ісанкція та їх види.
Структурнокримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної таОсобливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави:у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‘єднуєсукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна статтяскладається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їхчастини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. Припосиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивствоз корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.”а” ст.93, призначення покаранняза злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп‘яніння, будемотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено занаявності пом‘якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, тотаке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дужеспецифічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‘ясняютьпевні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 єпримітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державногоабо колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання увеликому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, щовживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах)певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначеннятаких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричиненізлочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 – визначається великій розмірхабара; в ч.5 ст.164 – розкривається поняття повторного злочину, вчиненогопосадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. Укінці КК – перелік майна, що не підлягає конфіскації.
Якщо післяприйняття КК його доповнюють новими нормами, то вони включаються до КК увигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статейКК, з обов‘язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж маєпорядковий номер.
Кримінально-правованорма, яка і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу,диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правованорма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально,тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описуютьдиспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиції вкримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої(злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описуютьлише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які єспільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальноїчастини. Для з‘ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якоюзаконодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частиніпобудовані за принципом логічної норми. Для опису ознак складу конкретногозлочину законодавець використовує один із 4-х видів диспозицій: просту,описову, відсильну, бланкетну. Проста диспозиція називає лише склад злочину іне розкриває його змісту (ст.98 вбивство з необережності). Описова диспозиціяназиває склад конкретного злочину і розкриває його зміст, дає його визначення(ст.56- вичерпний перелік дій, характерних для держаної зради; ч.1 ст.140 — поняття крадіжки індивідуального майна громадян). Відсильна диспозиція ознакипевного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називаєлише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікованийвид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовуються один зваріантів: 1) наступна частина певної статті починається зі слів “ті ж дії…”, адалі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину(напр. ч.2 ст.177 завідомо неправдивий донос); 2) називається вид злочину, сутьякого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини(напр. ч.2 ст.140). У деяких статтях дається відсилання до іншої статті КК(напр. ст.215-2 до ст.215). Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватисявиключення певних більш небезпечних способів вчинення даного злочину (умисневбивство за ст.94 вважається таким лише тоді, коли воно вчинене без вказаних уст.93 ознак). Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а длявизначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або іншихпідзаконних актів (напр. ст.219 порушення правил при проведенні будівельнихробіт, для з‘ясування змісту злочинного діяння у кожному окремому випадкутреба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять будівельніправила або правила експлуатації будівельних механізмів; ст.109 незаконнепроведення аборту – ст.50 Основ законодавства про охорону здоров‘я, девизначається поняття аборту та умови його проведення).
Санкції, що якструктурна частина Особливої частини КК використовуються для визначення виду ірозмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад,позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально йогонижню межу, але обов‘язково вказуючи його верхню межу (напр. ст.94 від 7 до 15років – верхня і нижня межі). Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана,то нижча межа покарання певного виду встановлюється на підставі певної статтіЗагальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання (напр. ч.1 ст.140 –для визначення нижчої межі покарання необхідно звернутися до ст.25 позбавленняволі від 3х місяців, та ст.29 виправні роботи від 2х місяців, це і будутьмінімальні строки для ч.1 ст.140). Альтернативні санкції передбачають не один,а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне (напр.ст.126 образа: виправні роботи до 1 року, штраф від 30 до 80 мінімальнихзарплат, або громадська догана).
В історіїрадянського кримінального законодавства відомі інші види санкцій: 1)невизначена– строки покарання не визначались; 2) абсолютно визначена – строк покараннявстановлювався конкретно, напр., позбавлення волі на три роки за хуліганство;3) відсильна – запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів зінших статей КК.
В окремих випадках,прямо передбачених нормами Загальної частини КК, може відбутися зміна тихобсягів (меж) санкцій, які зазначені в статтях Особливої частини кримінальногозакону. Така зміна можлива на підставі норм Загальної частини КК за вирокомсуду або за актом помилування (ч.1 ст.25 КК).
§ 8. Тлумачення кримінально-правових норм та йоговиди.
Тлумачення закону,в т.ч. кримінального, — це з‘ясування та визначення змісту правової норми,тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі. Тлумачення кримінальногозакону поділяється на види залежно від суб‘єкта, способів та обсягівтлумачення. За суб‘єктом тлумачення поділяють на: 1) офіційне; 2) судове; 3)доктринальне. До прийняття КУ 1996р. ВР України мала права тлумачення чиннихзаконів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву – аутентичне. ТеперВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять татермінів у примітці до самого закону (окремих його частин). У зв‘язку із цимаутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз‘яснення закону самимзаконодавцем – ВР України, не застосовується. Офіційне тлумачення (іноді йогоназивають легальним) – це тлумачення чинних законів або їх окремих положеньКонституційним Судом України. Згідно зі ст.147 КУ “Конституційний Суд Українивирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і даєофіційне тлумачення КУ та законів України”.
Судове тлумаченнякримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальнихсправ. Коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певнікримінально-правові норми, з‘ясувавши їх зміст та відповідність КУ. У разіневідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму КУ якнорму прямої дії. У разі невизначеності питання про те, чи відповідає КУ застосовуванийзакон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд заклопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справиі звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповіднодо ст.150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУзаконів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення кримінальногозакону може здійснюватись і Пленумом ВС України у вигляді його постанов щодопевної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повиннопідміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, якімістяться в таких постановах Пленуму, є обов‘язковими для судів.
Доктринальнетлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення, яке даються фахівці вгалузі права – вчені та практичні працівники – в монографічних роботах,наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов‘язковоїсили, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правовоїполітики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін.
За способамитлумачення поділяються на: 1) філологічне (аналіз самого тексту); 2) логічне(з‘ясування змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначеннямоменту закінчення злочину тощо); 3) системне (співставлення змістувідповідного кримінального закону з іншими положеннями даного чи будь-якогоіншого закону, визначення юридичної природи цього положення в системікримінального права, національній правовій системі); 4) історичне (з‘ясуваннязмісту закону в різних аспектах).
Тлумаченнякримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, щоохоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на: 1) буквальне(з‘ясування змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до текстузакону); 2) поширювальне (надання дії закону ширших меж, ніж це безпосереднєвипливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певніаспекти цього діяння розуміються контекстуально); 3) обмежене (надання діїзакону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певноїкримінально-правової норми).
§ 8. Чинність кримінальних законів у просторі.
КК Українипередбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст.4-6).Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межахпевної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція (ст.4,5)кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах: територіальному,національному та універсальному. Територіальний принцип (ч.1 ст.4) регламентуєчинність кримінального закону на території України. Винятком із територіальногопринципу є принцип дипломатичного імунітету (ч.2 ст.4). Він передбачає, щокримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що маютьдипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів.Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка єакредитуючою. Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч.1ст.5, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межамиУкраїни її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають вУкраїні. Універсальний принцип (ч.4 ст.5) передбачає поширення чинностікримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземнимигромадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами. Просторовіпринципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однакза сучасної мирової спільності просторові принципи все більш корелюютьсяміжнародними угодами. Це стосується ч.2 ст.4 – про коло осіб, які не підлягаютьюрисдикції кримінального закону України, та ч.4 ст.5 – щодо кола іноземнихгромадян, які вчинили злочини за межами України і не проти інтересів України,боротьба з якими ведеться на основі міжнародних договорів. Однак найбільшяскравим прикладом є приєднання України до Європейської конвенції та укладеннякраїнами СНД Мінської конвенції 1993р. Ці конвенції суттєво корелюють змісттериторіального та національного принципів просторової чинності кримінальногозакону України.
§ 9. Територіальний принцип чинності кримінальногозакону.
Територіальнийпринцип просторової чинності (дії) кримінального закону України сформульовано уч.1 ст.4. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України,підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих нормміжнародного права. “Усі особи” – громадяни України, іноземні громадяни, які некористуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, атакож особи без громадянства. Основні положення поняття “територія України”закріплені у ст.1-6 ЗУ “Про державний кордон України” від 04.11.1991. (надаліЗУ): державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить поцій лінії, які визначають межі території України 0 суші, вод, надр, повітряногопростору” (ст.1 ЗУ). Поняттям “територія України” охоплюються: 1) суша, море,озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітрянийпростір над сушею і водним простором, в т.ч. й над територіальними водами(територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на територіїУкраїни, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, утериторіальних водах або портах іншої держави; 3)невійськові кораблі, приписанідо портів на території України, які знаходяться під прапором України увідкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортівна території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться увідкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи аеродромі іншоїдержави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів натериторії України та знаходяться поза її межами у відкритому просторі підрозпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального законуУкраїни поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться утериторіальних водах чи портах України. Згідно п.5 ст.28 ЗУ прикордонні військамають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягаютькримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіборганам дізнання і слідства, якщо інше не передьачено міжнародними договорамиУкраїни. Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва,пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на територіїУкраїни у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України;2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені натериторії України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчиненіза межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на територіїУкраїни. Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинністьі караність діянь, вчинених на її території, може зазначати часткових обмеженьа підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачупровадження у кримінальних справах 1972р; Конвенції про передачу засудженихосіб 1983р; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовнозвільненими правопорушниками 1964р.), або ж навпаки, доповнюватися ще йделегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосуванняїхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватисяна одночасному національного (українського) та іноземного законодавства (Мінськаконвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних,сімейних і кримінальних справах 1993р.). Відповідні повноваження в аналогічнихвипадках делегує також українська держава іншим договірним державам.
Вирішення питанняпро злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземнимгромадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, упевних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства,якщо України передасть відповідній договірній державі повноваженнякримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінальногопровадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейськійконвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972р., до якої Українаприєдналася 22.09.1972р., і яка набрала чинності для України 01.01.1996р.Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, щоодна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати всудовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин,до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.
Юрисдикція Україниможе обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні допозбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірнихдержав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі длявиконання вироку (Конвенції про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р,Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996р., учасники – 37країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі,громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українськимсудом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такийстрок який на момент отримання запиту іноземної держави про передачузасудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави(п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо їїпередачі для відбування покарання у своїй державі або згода законногопредставника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатнаприйняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4)вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальнимзаконодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1ст.3 Конвенції).
Юрисдикція Україниможе передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які маютьпостійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчиненнязлочину умовно або з відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконанняпокарання (ст.45, 46-1, 46-2 КК) або умовно-достроково звільнених від покарання(ст.52, 53 КК), для застосування цією державою до переданої особи визначенихукраїнським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальнійреабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і длязастосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженимиабо умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).
Мінська конвенціякраїн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних ікримінальних справах 22.01.1993р. враховує при кваліфікації діяння абоіндивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений на територіїдоговірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірноїдержави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна із сторін щорічно сповіщає учасниківКонвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами щодогромадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальцівзасуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (назапит).
Певних обмеженьзазнає територіальний принцип чинності кримінального закону і стосовно тихосіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права,зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961р.,Віденської конвенції про консульські зносини від 24.04.1963р., та внутрішнього,прийнятого на основі цих Конвенцій Положення про дипломатичні представництва таконсульські установи іноземних держав в Україні від 10.07.1993р. надають особистоїнедоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції Українидипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземнихгромадян або частково обмежують таку юрисдикції щодо консульських посадовихосіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи завчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їхакредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичнимшляхом.
Міжнародний пактпро громадянські та політичні права від 19.12.1966р. та Факультативний протоколдо Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 23.03.1976р.надають повноваження Комітету ООН з прав людини приймати і розглядатиповідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якогоз прав, передбаченим даним Пактом, наприклад повторного притягнення докримінальної відповідальності за один і той самий злочин (ч.7 ст.14 Пакту).Комітет розглядає скарги лише після того, як були вичерпані всі наявнівнутрішні засоби правового захисту (ст.2 Протоколу).
§ 10. Принцип громадянства та універсальний принципдії кримінального закону.
Чинність КК Українищодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність зазлочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципіпросторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальностівідображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв‘язок особиз державою у формі їх взаємних прав та обов‘язків. Зокрема., громадяни Українизгідно КУ зобов‘язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати направа і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов‘язанавідповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантуєпіклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ“Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). ГромадянинУкраїни несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та закономіноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтересиправопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземногоправопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересамукраїнського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). Натаких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і“перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не маютьдоказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають вУкраїні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідност.1-27 ЗУ “Про громадянство”.
Ч.3 ст.5 КК, якапередбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнутоза кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений доюридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.
Згідно з Мінськоюконвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розглядікримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом‘якшуючі таобтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторонивони виникли.
Видача громадянинаУкраїни іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосуєтьсявипадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу узв‘язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів(злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб –іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватись на основіміжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України.Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. провидачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірнимдержавам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робитьзапит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метоювиконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Цеположення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадянУкраїни заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й іншіконвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а”ч.1 ст.6).
§ 11. Чинність кримінальногозакону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).
Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під часвчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння абопом‘якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набранняним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлюєкараність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ).Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміниновим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінченнятакого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення,якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”.Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України тагазета “Голос України”.
Усунення або встановлення караності діяння, а також пом‘якшення абопосилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введеннянового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхомвведення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступіньсуспільної небезпеки певного злочину.
Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу – діяння,вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним.Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттюза відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання запевне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню відпокарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністювідбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими,що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом‘якшує покарання.Пом‘якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього танового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додатковихпокарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом‘якшуєпокарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання нимчинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону,міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується домаксимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіантиспіввідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом,із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальнамежа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; прицьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання,призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом імаксимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; прицьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м‘який видпокарання.
Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлюєкараність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв підчас вчинення даного злочину.
§ 12. Поняття злочину тайого ознаки.
Злочин якпротигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак.Окремі з них є основними (обов’язковими), при відсутності яких діяння не можебути визнано злочином, інші — факультативними (необов’язковими). Основніознаки, у свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочинвід інших соціальних діянь, і б) ті, котрі відрізняють один злочин від іншого.
Загальними ознаками кожного злочину є суспільна небезпека,протиправність, винність і караність діяння. Сукупністю цих ознак злочинвідрізняється від всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних ідисциплінарних проступків.
Найбільш важливим із усіх названих ознак є суспільна небезпека діяння,що виявляється в зазіханні на суспільний чи державний лад, системугосподарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші правагромадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вжев силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна нетільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільноїнебезпеки останніх набагато менш значна. Злочини відрізняються від іншихправопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння.
Другою загальною ознакою кожного злочину є протиправність діяння.Протиправність найтіснішим образом зв’язана із суспільною небезпекою, будучи,власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки такесуспільне діяння, що передбачене в кримінальному праві.
Третьою ознакою злочину є винність, що виражається в чи намірінеобережності особи, що скоїла суспільно небезпечне і протиправне діяння.Особа, що скоїла таке діяння при відсутності провини, кримінальнійвідповідальності і покаранню не підлягає, а саме діяння не може розглядатися вцьому випадку як злочин. Так називане об’єктивне зобов’язання, тобто визнаннязлочинним і кримінально карним діяння особи, що не бажала, не передбачала і пообставинах справи не могла передбачати настання небезпечних наслідків, чужопринципам кримінального права і правосуддя.
Четвертим із загальних ознак злочину є його караність. Оскільки особазробила суспільно небезпечне, протиправне і винне діяння, воно підлягаєкримінальному покаранню (ст.2 УПК). У силу конкретних обставин (ст.50, 51 КК)особа, що скоїла злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальностіі покарання. Але це не правило, а виключення, що допускається кримінальнимзаконом лише тоді, коли діяння винного чи він сам особисто, чи розслідуваннясудового розгляду утратили свою суспільну небезпеку, а також стосовнозробленого вперше малозначним злочинам.
Крім цих загальних ознак злочину, що відрізняють його від іншихправопорушень, слідчий (особа, що проводить дізнання) зобов’язаний установити йінші передбачені законом ознаки, що характеризують дане діяння як злочин івідрізняють його від суміжних чи близьких по характері злочинів. Сукупністьтаких ознак іменується в науці кримінального права, укримінально-процесуальному законодавстві, у слідчій і судовій практиці складомзлочину.
§ 13. Відмінність злочиніввід інших правопорушень.
Розрізняються злочини і правопорушення, перш за все, за ступенем їхсуспільної небезпечності. Проте сам по собі ступінь суспільної небезпечностідіяння не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності законкретні діяння. Ступінь суспільної небезпечності діяння як головнарозмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначаєтьсявсіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем,обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше,розмежовування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, зарозміром заподіяної шкоди. Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, восновному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, такожвизначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодженняіндивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано значноїшкоди потерпілому (ч.1 ст.145 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особанесе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії по знищенню майна немістять за об‘єктом посягання інших ознак, наприклад хуліганства (ст.206 КК).
Найчастіше виникає питання про відмежовування злочинів відадміністративних правопорушень. Критеріями розмежовування злочинів іадміністративних правопорушень є: 1) розмір заподіяної шкоди; 2) вартістьпредмета правопорушення; 3) наслідки правопорушення; 4) повторність вчиненихдій; 5) ступінь суспільної небезпечності вчинених дій. При розмежуваннязлочинів та інших правопорушень за ступенем їх суспільно небезпечності доситьчасто необхідно визначити зміст так званих оціночних ознак складу злочину, яківикористовуються законодавцем, і вживаються, в основному, або як ознакидіяння, або з як ознаки наслідків: “злісне” ухилення від сплати встановленихкоштів на утримання дітей (аліментів) (ст.114 КК); “грубе” порушеннягромадського порядку, “явна” неповага до суспільства (ст.206 КК); “істотна”шкода державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам іінтересам окремих фізичних чи юридичних осіб (ст.165 КК); “тяжкі”, “інші тяжкі”наслідки (ст.157, 158 КК) тощо. Визначення змісту оціночних ознак створює певнітруднощі при вирішенні питання про ступінь суспільної небезпечності вчиненихдій, а відтак, і питання про визнання їх злочинами чи іншими правопорушеннями.Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самідії передбачена як адміністративна так і кримінальна відповідальність, акритерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому невизначені. Зокрема, ст.13 ЗУ “Про державне регулювання ринку цінних паперів вУкраїні” від 30.10.1996р. передбачає адміністративну відповідальність громадянта посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщеннянезареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а ч.1ст.148-8 КК – кримінальну відповідальність за випуск (емісію) громадянином абопосадовою особою суб‘єкта підприємницької діяльності цінних паперів у формі їхвідкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто заодні й ті самі дії особа може бути притягнена або до адміністративної, або докримінальної відповідальності.
§ 14. Класифікація злочинів.
Законодавчакласифікація злочинів – віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об‘єднанняв такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Законодавча класифікаціязлочинів у чинному законодавстві провадиться за суб‘єктом посягання, формоювини, характером і ступенем суспільної небезпеки. Об‘єкт посягання є основоюдля визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини КК івіднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільноїнебезпечності. Усі злочини в Особливій частині КК поділені на групи (глави,розділи) за об‘єктом посягань, що важливо для визначення підслідності,підсудності, обумовлює ефективність боротьби зі злочинністю на певних етапахрозвитку суспільства.
Найперше всі злочини слід поділити на дві групи: умисні та необережні.Згідно ст.25 КК вид виправно-трудової колонії, в якій призначається відбуванняпокарання у вигляді позбавлення волі, значною мірою залежить від того, заумисний чи необережний злочин засуджена особа. У ст.25 виділено видколоній-поселень для осіб, що чинили злочини з необережності, в нихпризначається відбувати покарання всім чоловікам і жінкам, які впершезасуджуються до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежновід тяжкості такого злочину та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючиособу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чинеобережний злочин вчинено нею. У КК називаються окремі групи умисних злочинів залежновід ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Ст.7 дає вичерпний перелікзлочинів, віднесених до тяжких. Визнання особи винною у вчинені такого злочинувпливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбуванняпокарання, враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення відвідбуття покарання тощо. Показником суспільної небезпечності злочину є, якправило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких віднесеніумисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у виглядіпозбавлення волі.
Крім категорії тяжких в КК називаються особливо тяжкі злочини (ст.24,25) та злочини, що не являються великої суспільної небезпеки (ст.10, 51).Переліку діянь, віднесених до останніх КК не містить. Лише стосовно звільненнявід кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративноївідповідальності на підставі ст.51 КК передбачено, що таке звільненнядопускається лише в справах про злочини, за які законом передбачаєтьсяпокарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або іншебільш м‘яке покарання. Проте віднесення цього положення на інші види звільненнявід кримінально ї відповідальності на підставі ст.51 (передача матеріалівсправи на розгляд товариського суду, застосування примусових заходів виховногохарактеру, передача особи на поруки громадській організації або трудовомуколективу) було б неправильним. Дати формалізований перелік злочинів, що неявляють великої суспільної небезпеки, неможливо та й недоцільно, оскільки такі злочини– це не конкретний вид, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожногоокремого злочину. Аналіз ст.24, 25 КК, де йдеться про особливо тяжкі злочини,та ст.7-1 КК дозволяє зробити висновок, що до таких належать: а) умиснізлочини, передбачені ст.7-1 КК; б) ті, за які законом передбачене максимальнепокарання.
У теорії кримінального права злочини поділяються на 4 групи:1)невеликої тяжкості; 2)середньої тяжкості; 3) тяжкі; 4) особливо тяжкі.
§ 15. Кримінальнавідповідальність (поняття, момент виникнення та припинення, форми реалізації).
Кримінальнавідповідальність – це різновид юридичної відповідальності. Кримінальнійвідповідальності підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, або така, щоумисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільненебезпечне діяння (ч.1 ст.3 КК). Ознаки кримінальної відповідальності: 1) цеособливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якогоздійснюється реагування держави на вчинений особою злочин; 2) офіційна оцінка поведінкиособи як злочину, а її самої як злочинця може здійснюватись лише судом вобвинувальному вироку (ч.1 ст.62 КУ, ч.2 ст.3 КК); 3) кримінальнавідповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця, іноді вони зводятьсялише до визнання судом особи винною у вчинені злочину і тим самим її осуду збоку держави, але у більшості таких випадків такий осуд поєднується іззастосування конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченомукримінальним законом.
Зміст кримінальної відповідальності: 1) обов‘язок відповісти завчинення забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння істерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру; 2) реальнепокладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом іконкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу; 3)ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальноївідповідальності до застосування санкції; 4) сукупність кримінально-правових,кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин. З наведених точокзору більш слушною видається 2).
Кримінальна відповідальність виникає із моменту вступу обвинувальноговироку, яким засуджується особа, що вчинила злочин, у законну силу.Припиняється з моменту виконання всіх тих обов‘язків (і відповідно здійсненнявсіх прав), що становлять основний зміст таких відносин; цим моментом має бути,очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не має судимості.
Форми кримінальної відповідальності: 1) покарання; 2) звільнення відпокарання; 3) умовне незастосування покарання.
Кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізаціїохоронних кримінально-правових відносин, пов‘язаних із вчиненням злочину, яказавжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом вобвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до ньогоконкретних заходів кримінально-правового впливу.
§ 16. Поняття складу злочинута його значення.
Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу.Візьмемо, приміром, такий порівняно розповсюджений злочин, як крадіжкаособистого майна громадян (ст.140 КК). Ознаками крадіжки є: а) викраденняособистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність; б) таємнийхарактер викрадення; в) здійснення викрадення навмисно, при наявностікорисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися їм як своїмвласної; г) здійснення розкрадання особою, яка досягла 14-літнього віку іздатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною). Длявизнання крадіжки, зробленої при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.140 КК),необхідна, крім того, один з наступних ознак: а) заподіяння значного збиткупотерпілому; б) здійснення крадіжки за попередньою змовою групою осіб; в)здійснення крадіжки повторно. Обов’язкові ознаки крадіжки, названі вище, єнеобхідними елементами складу цього злочину. Вони відрізняють крадіжку відінших злочинів, у тому числі і від злочинів проти особистої власності громадян.Так, крадіжка відрізняється від грабежу (ст.141 КК), у першу чергу за ознакоютаємності викрадення чужого майна. Крадіжка особистого майна громадянвідрізняється від крадіжки державного чи колективного майна (ст.81 КК) заознакою приналежності майна, що викрадається, в окремих громадян, або ж удержави чи громадській організації. Всі інші ознаки крадіжки (здійснення її чиудень уночі, здійснення її в чи селі в місті, у чи застосуванням беззастосування технічних засобів і т.д.) на склад злочину не впливають. Однак упроцесі попереднього розслідування необхідно виявити, досліджувати ці ознаки,тому що без них картина зробленого злочину була б неповної, не відбивала бусього злочину, подій, що відбувалися при його здійсненні.
§ 17. Елементи та ознакискладу злочину.
Орієнтованасукупність елементів для створення юридичного складу злочину.Складові частини юридичного складу злочину Елементи юридичного складу злочину Об‘єкт
Безпосередній об‘єкт
Предмет злочину
Потерпілий від злочину Об‘єктивна сторона
Діяння (дія чи бездіяльність)
Наслідки
Спосіб вчинення злочину
Час вчинення злочину
Обстановка (ситуація вчинення злочину)
Знаряддя вчинення злочину
Засоби вчинення злочину Суб‘єкт
Вік
Осудність
Спеціальний суб‘єкт Суб‘єктивна сторона
Вина
Мотив
Мета
Емоційний стан
Загальна структура, специфічна конструкція та конкретний зміст юридичногоскладу злочину крадіжки (таємного викрадення індивідуального майна громадян.Загальна структура (складові частини) Специфічна конструкція (обов‘язкові елементи та зв‘язки між ними) Конкретний зміст (обов‘язкові ознаки) Об‘єкт Безпосередній об‘єкт Відносини індивідуальної (приватної) власності Предмет Майно, що належить іншій особі на праві приватної власності, а також інше майно, яке прирівняне у правовому плані до приватного майна Об‘єктивна сторона Діяння Протиправне безоплатне обернення приватного майна на свою користь чи користь інших осіб Наслідки Пряма дійсна майнова шкода, спричинена власникові майна Причинний зв‘язок Діяння є причиною настання наслідків Спосіб Таємний Суб‘єкт Вік 14 років (ч.2 ст.10 КК) Осудність Особа здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними (ст.12 КК) Суб‘єктивна сторона Вина Прямий умисел – зміст умислу: особа усвідомлює, що незаконно і безоплатно обертає “чуже” приватне майно на свою користь чи користь іншої особи, передбачає, що своїми діями спричинить пряму дійсну майнову шкоду власникові майна, і бажає спричинити таку шкоду Мотив Корисливий – прагнення одержати за рахунок майна, що викрадається, матеріальну вигоду для себе чи інших осіб Мета Бажання розпорядитися майном, що викрадається, як своїм власним
§ 18. Види складів злочинів.
Класифікаціяюридичних складів злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки: 1) основнийсклад злочину – фіксує різновид злочину певного виду без пом‘якшуючих і безобтяжуючих обставин; 2) кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину– фіксує різновид злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими)обставинами (ч.4 ст.117, ч.2 ст.166 КК тощо); кілька альтернативних обтяжуючихобставин, передбачених у диспозиції однієї і тієї ж самої частини (пункту)статті Особливої частини кримінального закону, утворюють один кваліфікованийсклад злочину; 3) привілейований склад злочину – фіксує різновид злочинупевного виду з пом‘якшуючими обставинами (ст.95,96,97,103,104 КК).
Класифікаціяюридичних складів за особливостями конструкції їх об‘єктивної сторони:
Матеріальний склад злочину — передбачає наслідки як обов‘язковийелемент його об‘єктивної сторони (причинний зв‘язок між діяннями танаслідками). Напр.: вбивства (ст.93-98 КК), тілесні ушкодження (ст.101-106 КК).Наслідки: реальні (ч.3 ст.77, ч.2 ст.77-1) та альтернативні (ч.1 ст.218, ч.1ст.219).
Формальний склад злочину – не передбачає наслідки як обов‘язковийелемент об‘єктивної сторони. Напр.: шпигунство (ч.1 ст.57),. Одержання хабара(ч.1 ст.168).
Усічений склад злочину – момент закінчення злочину пов‘язується ввчиненням діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом єпопередньою злочинною діяльністю. Типовим прикладом усіченого складу злочину єюридичний склад розбою. Він відрізняється від складів крадіжки чи грабежу тим,що переносить момент закінчення злочину з фактичного заволодіння майном нанапад із метою такого заволодіння, поєднаний із насильством, небезпечним дляжиття чи здоров‘я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такогонасильства (ч.1 ст.140, ч.1 ст.141, ч.1 ст.142 КК). Отже тут закінченимзлочином визнається діяння, яке за своїми загальними кримінально-правовимиознаками (ч.2 ст.17 КК) є, по суті, замахом на злочин.
Формально-матеріальний склад злочину – передбачає наслідки якальтернативу іншим елементам чи ознакам, у результаті чого в одній своїйчастині даний склад злочину є матеріальним, а в іншій -–формальним. Напр.:згвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, щоспричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої (ч.4ст.117): якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складузгвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається якматеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить –згвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом чи згвалтуваннямалолітньої – цей склад розглядається як формальний.
Класифікація замоментом закінчення злочину: у матеріальному складі – це час настанняпередбачених у ньому наслідків, у формальному – час вчинення діяння, уформально-матеріальному – можливі обидва варіанти.
Класифікаціяюридичних складів за способом їх описання в кримінальному законі:
1) простий склад злочину –склад, “специфічна” частина якого містить описання єдиного за своїм змістомдіяння, що вчиняється в межах однієї і тієї ж самої форми вини. Напр.: крадіжка(ст.140), вбивство з необережності (ст.98), халатність (ст.167).
2) складний склад злочину –склад, “специфічна” частина якого містить описання одного ускладненого чикількох різних за змістом альтернативних діянь, що можуть вчинятися з різнимиформами вини, різними способами або призводити до кількох наслідків. Напр.:вимагательство (ст.144), умисне знищення або пошкодження державного абоколективного майна (ст.89), виготовлення, придбання, зберігання або збутуотруйних і сильнодіючих речовин (ст.229).
§ 19. Кваліфікація злочинів(поняття та значення).
Кваліфікуватизлочин – це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується доздійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідністьконкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.
У практиці кримінально-правової боротьби зі злочинністю нерідкозустрічається недооцінка слідчими й особами, що проводять дізнання правильноїкваліфікації злочинів, а тим часом правильна кваліфікація є однієї знайважливіших гарантій законності в попередньому розслідуванні.
У силу своїх службових обов’язків працівники міліції покликаніреагувати не тільки на злочини, але і на адміністративні правопорушення й іншіантигромадські вчинки, тобто на діяння, суспільна небезпека яких набагато меншенебезпеки злочинів. Ступінь суспільної небезпеки діяння залежить від цілогоряду об’єктивних обставин. По кожнім складі злочину, розслідуваному працівникамичи міліції слідчими, необхідно відрізняти основні ознаки складу відфакультативних ознак. Встановлення в розслідуваному діянні ознак складузлочину, передбаченого відповідної статтею КК, і є кваліфікацією злочину.Правильна кваліфікація злочину, що складає у встановленні повної відповідностізробленого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченогов карному законі, має дуже важливе значення для виконання вимог законності привідправленні правосуддя. У відповідності зі ст.3 КК кримінальнійвідповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину,тобто яка навмисне по чи з необережності скоїла передбачене кримінальнимзаконом суспільно небезпечне діяння. Це означає, що для визнання особи винною іпритягнення її на цій підставі до кримінальної відповідальності і до осудунеобхідно установити, що в зробленому нею діянні маються всі ознаки складу тогочи іншого злочину. Відсутність складу злочину виключає визнання особи винною уздійсненні злочину і її кримінальну відповідальність.
Правильна кваліфікація злочину – необхідна умова проведення в життяосновних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному іточному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Відповіднадо закону кваліфікація злочинів безпосередньо зв’язана з установленимКонституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією віднеобґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин ізастосування необґрунтовано суворого покарання. Ціль кваліфікації полягає втому, щоб визначити, яке саме злочин скоєно, указати конкретну юридичнупідставу для притягнення винного до кримінальної відповідальності і дляпризначення йому, у необхідному випадку, міри покарання, що відповідає скоєномудіянню. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, зурахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистостівинного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розміркримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного заскоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.
Навпаки, неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтованом’яке чи необґрунтовано тяжке покарання винного. А це – серйозна перешкода вборотьбі зі злочинністю, тому що неправильне застосування судом покарання нетільки ставить під погрозу можливість виправлення і перевиховання винного, алеі негативно позначається на інших особах, перешкоджаючи попередженню злочинів.Не відповідному закону кваліфікація злочинів завжди приводить до неправильногопредставлення про злочинність у даному населеному пункті й у цілому в країні.Перекручування дійсного стану злочинності в країні може негативно позначитисяна організації боротьби зі злочинністю і навіть на розвитку кримінальногозаконодавства.
Унаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряднегативних правових наслідків:
1. Кваліфікацією злочинувизначається підслідність і підсудність справи, тому неправильна кваліфікація вряді випадків веде до передачі від органів дізнання до слідчого чи органанавпаки, а також від одного слідчого органа до іншого і т.д., що затягуєтерміни розслідування і відбивається на якості наслідку.
2. Від кваліфікації злочину впроцесі дізнання і попереднього наслідку в чималому ступені залежить характерзапобіжних заходів і інших засобів процесуального примуса, застосовуваних дообвинувачуваного (підозрюваному). Неправильна кваліфікація злочину можевикликати необґрунтоване взяття обвинувачуваного під варту, накладення арештуна його майно, відсторонення від займаної посади. Це має також і наслідкизворотного порядку: якщо тяжкий злочин кваліфікується як злочин, що непредставляє підвищеної небезпеки, то до злочинця застосовуються м’які запобіжнізаходи, нажите злочинним шляхом майно залишається в його розпорядженні, нерідковін до суду працює на тій же посаді й у результаті може продовжувати своюзлочинну діяльність.
3. Від кваліфікації злочину,що міститься у вироку суду, безпосередньо залежить не тільки вид і розміркримінального покарання, але й умови відбування засудженим покарання в місціпозбавлення волі. Виходячи з кваліфікації злочину, суд визначає режим місцьвисновку для засудженого.
4. Таке важливе питання, якумовно-дострокове звільнення засудженого, зважується адміністрацією місцьпозбавлення волі і судом у залежності від кваліфікації злочину. Необґрунтованосувора кваліфікація злочину приводить до того, що ув’язнений, незважаючи нагарне поводження і всі ознаки виправлення, не може бути представлений доумовно-дострокового звільнення. Навпаки, через неправильну кваліфікацію злочинув змісті його необґрунтованої м’якості може бути вже по відбуванні половинитерміну позбавлення волі пред’явлений до умовно-дострокового звільнення ув’язнений,що фактично зробив тяжкий злочин і не підлягаючому умовно-достроковомузвільненню.
5. У прямого зв’язку зкваліфікацією злочину знаходиться рішення вищими органами державної владипитання про застосування до ув’язнених амністій, що повідомляються з нагодиювілейних чи свят у зв’язку з іншими важливими подіями. Результатомнеправильної кваліфікації злочини може бути застосування амністії до осіб, щоцього зовсім не заслуговують і, навпаки, незастосування її до ув‘язнених, що непредставляють підвищеної суспільної небезпеки.
§ 20. Поняття об‘єктазлочину та його структура.
Об‘єкт як елементскладу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти якихспрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.
Структура об‘єкта злочину та функціональне значення його компонентів:
/>
§ 21. Класифікація об‘єктівзлочинів.
У більшостіюридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об‘єкта злочину,“вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт,родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (удеяких джерелах видовий).
Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, щоохороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічнасистеми, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносинне може бути об‘єктом як елементом складу злочину. По суті цей об‘єкткримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об‘єкта злочину.Тому достатньо включати до класифікації об‘єктів злочину два види – родовий табезпосередній.
§ 22. Родовий та видовий об‘єкти злочинів (поняття,значення).
Під родовимоб‘єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна групазлочинів. Родовий об‘єкт відображає характер суспільної небезпечності певноїгрупи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об‘єднання окремихскладів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частиніКК. За таким принципом побудована, по суті, вся система Особливої частини, завинятком двох глав: 7 – посадові злочини, і 11 – військові злочини, конструкціяяких враховує, насамперед, суб‘єкт злочину. Значення родового об‘єкта полягає ів тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків більш точному з‘ясуваннюзмісту ознак складу конкретного злочину і, в кінцевому підсумку, правильнійкваліфікації злочинного діяння. Так, у теорії кримінального права і судовійпрактиці не було єдиної думки щодо кваліфікації дій посадових осіб, винних упорушенні правил техніки безпеки, що призвели до смерті потерпілих, які булисторонніми по відношенню до підприємства, де стався такий випадок. Зокрема, ряднауковців і юристів-практиків вважали, що такі дії можна кваліфікувати заст.135. Але це не зовсім правильно. Родовим об‘єктом злочину, передбаченомуст.135, є трудові права громадян. Трудові права осіб, які постраждали внаслідокпорушення на виробництві правил техніки безпеки, але не мали відношення додіяльності цієї організації, установи або підприємства, не порушуються. У цихвипадках – інший об‘єкт посягання – нормальна діяльність посадових осібпідприємств, організації, установ будь-якої форми власності. Злочинні дії такихосіб треба кваліфікувати як посадовий злочин, зокрема, за ст.167 (халатність).А потерпілими від злочину, передбаченого ст.135, можуть лише особи, діяльністьяких постійно або хоча б тимчасово пов‘язана з даним виробництвом.
Родовий об‘єктзлочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК. Напр.,глава ІУ “Злочини проти порядку управління”. Родовим об‘єктом виступають самеці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечуєвпорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державногоуправління. Іноді родовий об‘єкт злочину вказано в самій нормі кримінальногозакону. Так, у ст.231 як родовий об‘єкт військових злочинів зазначений порядокнесення військової служби.
Якщо родовий об‘єктзлочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння,індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.
§ 23. Безпосередній об‘єктзлочину (поняття, значення).
Якщо родовий об‘єктзлочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння,індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.
Під безпосереднімоб‘єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочиннадія або бездіяльність. Від об‘єкта як елементу складу злочину безпосереднійоб‘єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб‘єкти і блага, які їмналежать. Предмет злочину не входить у безпосередній об‘єкт і утворює окремийклас ознак. Із родовими безпосередній об‘єкт найчастіше співвідноситься якчастка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, ібезпосереднім об‘єктом вбивства є життя людини. У певних випадках кільказлочинів мають безпосередній об‘єкт: напр., безпосереднім об‘єктом розкрадань державногоабо колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати євідносини власності. Об‘єктом злочинів, передбачених ст.101-106 – здоров‘яособи. У деяких статтях КК безпосередній об‘єкт зазначається у самому законі.Напр., у ст.56 як безпосередній об‘єкт державної зради зазначено суверенітет,територіальну недоторканність, обороноздатність або державну небезпеку України.Найчастіше безпосередній об‘єкт того чи іншого злочину встановлюється шляхомтлумачення закону. Так, у ст.147 йдеться про випуск або реалізаціюнедоброякісної продукції. Це дає підстави для висновку, що безпосереднімоб‘єктом цього злочину є інтереси і права споживачів на отримання доброякісної,тобто такої, що відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам татехнічним умовам, або комплектної продукції і товарів. Безпосереднім об‘єктомзлочину можуть бути і різні види найважливіших соціальних цінностей.
Безпосереднійоб‘єкт злочину є конструктивною (обов‘язковою) ознакою будь-якого складузлочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов‘язкове.Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуваннямбезпосереднього об‘єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів. Напр.,дуже схожі такі злочини, як масові безпорядки і хуліганство, але об‘єкти цихдіянь різні. Об‘єктом масових безпорядків є основи громадської безпеки, ахуліганство посягає на громадський порядок.
“По горизонталі”безпосередні об‘єкти можуть поділятися на основні та додаткові. Напр., основнимоб‘єктом розбою є право власності, а додатковим – життя та здоров‘я особи.
§ 24. Предмет злочину.
Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особапосягає на блага, що належать суб‘єктам суспільних відносин. Своєрідністьмеханізму заподіяння шкоди цінностям, що охороняються законом, полягає в такихвипадках у тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світупризводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв‘язків між людьмиз приводу цих предметів. Предмет злочину має важливе значення в структуріскладу злочину. При кваліфікації злочину виявляються найсуттєвіші рисиконкретного суспільно небезпеченого діяння шляхом співставлення його зінформаційною моделлю, закріпленої в законі. Включення предмета в комплексознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання і, в кінцевомупідсумку, успішне вирішення завдань кваліфікації. Предмет злочину є ознакоюскладу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінкизлочину. У ряді випадків він є обов‘язковою (конструктивною) ознакою об‘єктазлочину певного виду. Предмет злочину слід відрізняти від знарядь злочиннихдій. Якщо предмет злочину – це те, на що впливає злочинець, то знаряддя – цепредмети, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Як і безпосередній об‘єкт,предмет може бути критерієм розмежування схожих злочинних діянь. Такрозкрадання державного або колективного майна шляхом шахрайства (ст.83) відспричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст.87).предметом шахрайства є майно, яке на момент вчинення злочину знаходилось удержавних фондах чи фондах колективної організації, а предметом злочину,передбаченому ст.87, — майно, яке лише повинно було надійти в ці фонди. Предметпосягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально караноїконтрабанди і контрабанди як адміністративного проступку. Ті, чи інші ознакипредмети посягання можуть бути пом‘якшуючими або обтяжуючими обставинамизлочину або перетворювати його в особливо кваліфікований вид. Наприклад,викрадення документа утворює склад злочину, передбаченого ч.1 ст.193.Викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч.2 ст.193. Правильневстановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об‘єкта, сприяє, вкінцевому підсумку, суворому дотриманню законності при розгляді судамикримінальних справ.
§ 25. Об‘єктивна сторонаскладу злочину (поняття, ознаки).
Об‘єктивна сторонає одним з елементів складу злочину. Об‘єктивна сторона складу злочину включаєтакі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв‘язок,спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, абопоєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчиненнязлочину. Зв‘язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1)ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньохарактеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність,спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв‘язок); 2) ознаки, щохарактеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час,обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання – ситуація). Більшістьіз цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі складиконкретних злочинів. Універсальною обов‘язковою ознакою об‘єктивної сторони єлише діяння.
§ 26. Суспільно небезпечнінаслідки та їх види.
Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбаченукримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочиннимдіянням суб‘єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальнихскладах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона якихвключає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими змоменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний складзлочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку, злочин вважаєтьсязакінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає(образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою(посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у форміумисного вбивства).
Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складузлочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі(ст.165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадкувисновок про обов‘язковість насідків для того чи іншого складу злочину робитьсяв результаті тлумачення закону. Напр., обов‘язковість майнової шкоди прирозкраданні майна в будь-якій формі за винятком розбою. Зустрічаютьсядиспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (напр.:ст.89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатністьдіяння, факт знищення або пошкодження – наслідок). За змістом наслідкизлочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть,ушкодження здоров‘я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальноїроботи транспорту або зв‘язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізаціїнормальної діяльності установ (ч.2 ст.193). Наслідки, як ознака об‘єктивноїсторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чиномвизначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкодаздоров‘ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначенняступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – узриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування покримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщонаслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначеніпомилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи надодаткове розслідування або винесення виправдального вироку.
§ 27. Матеріальні таформальні склади злочинів.
До матеріальнихналежать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки якобов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настаннянаслідку. Напр., вбивство, розкрадання майна за винятком розбою, є злочином зматеріальним складом. Вбивство може визнаватися закінченим лише з моментунастання смерті потерпілого, а розкрадання – з моменту, коли суб‘єкт заволодівмайном і має реальну можливість хоча б первісно розпоряджатись чи користуватисьним. На відміну від матеріальних, формальними є склади злочинів, об‘єктивнасторона яких не передбачає наслідків як обов‘язкову їх ознаку. Закінченим такийзлочин вважається з моменту вчинення діяння, а наслідок віднесено за межіскладу злочину, і на кваліфікацію він не впливає це такі злочини, як образа,одержання хабара тощо. Деякі склади злочинів сформульовані в законі такимчином, що наслідок діяння зазначено як альтернативну ознаку. Так, посягання нажиття судді, працівника правоохоронного органу у зв‘язку виконанням нимслужбових обов‘язків, а також члена громадського формування з охоронигромадського порядку або військовослужбовця у зв‘язку з діяльністю, пов‘язаноюз охороною громадського порядку (ст.190-1), може бути у формі замаху на умисневбивство або у формі умисного вбивства зазначених осіб. У обох варіантах злочинбуде закінченим. Такі склади злочинів у теорії кримінального права отрималиназву формально-матеріальних.
§ 28. Причинний зв‘язок тайого кримінально-правове значення.
Причинний зв‘язок – обов‘язкова ознака злочинів із матеріальнимскладом. Від правильного вирішення цього питання залежить правосудність вироку.У кримінально-правовому розумінні причинний зв‘язок означає, що злочиннийнаслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб‘єкта.Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує іншеявище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння – не настали б інаслідки. Якщо, ж навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно відтого, чи було вчинене діяння, причинний зв‘язок відсутній. Але вирішення цьогопитання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов‘язаних явищ може бути дужебагато обставин, тому дуже важливо встановити, які саме з них є юридичнозначимими причинами наслідку. Кримінальна правова наука має 3 основні теорії(концепції) щодо проблеми причинного зв‘язку: 1) “conditio sine gua non”(“умова, без якої немає”): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, єнеобхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявністьпричинного зв‘язку; 2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правовезначення, тільки “типові” причини; 3) необхідного спричинення: діяння передуєнаслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливістьнастання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням,а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил. Причинний зв‘язок можливий нетільки між діями і наслідками. Суспільно небезпечні наслідки може породжувати ібездіяльність, але такий зв‘язок має певні особливості. Вона може, наприклад,являти собою невиконання певних дій, спрямованих на створення певних благ вінтересах суспільства. Так, при халатності бездіяльність може потягтиневиконання поставки сировини підприємством-виробником, внаслідок чогопідприємство-одержувач сировини не зможе випустити продукцію, в кінцевомупідсумку, буде завдано шкоди суспільству. У таких випадках бездіяльність єєдиною причиною настання випадку. Якщо має місце невтручання, бездіяльністьстає однією з причин настання наслідку (другою причиною є небезпечна дія іншоїособи або шкідливий вплив сил природи). Напр., ст.147-3 – невтручання у певніфізичні процеси, що призводять до псування зерна та насіння олійних культур.
§ 29. Триваючі, продовжуваніта складні (складені) злочини.
Дії, тобто активнаповедінка, властиві більшості злочинів. За формою прояву дії можуть бути: іздокладанням власних фізичних зусиль особи, використання іншої особи (напр.,малолітнього), сил природи або тварин. Дії можуть бути пов‘язані звикористанням посадового становища, виконанням професійних обов‘язків (напр.:обман покупців тощо). Бездіяльність – це пасивна поведінка (особа повиннадіяти, але не робить цього). Обов‘язок діяти може випливати із з приписівнормативних актів або зумовлюватись посадовою чи професійною діяльністю. Діянняможе бути як одноактною, так і багатоактною поведінкою. В останньому випадкунеобхідно вирішувати питання про те, чи немає множинності злочинів, пам‘ятаючи,що одиничний злочин може бути триваючим, продовжуваним або складним. Дляпродовжуваного злочину характерна наявність: 1) тотожності дій; 2) єдностіумислу; 3) наявність загальної мети. Винний від початку вчинення першої маєнамір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення кінцевого результату(напр.: викрадення грошей у кілька заходів за підробленими документом, у якомузазначена остаточна їх сума). Для триваючого закону характерне вчинення напочатку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервнозберігається злочинний стан (напр.: незаконне зберігання зброї). Складнийутворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК яксамостійний злочин (напр.: напад з метою заволодіння майном, поєднаний ізнасильством, небезпечним для життя або здоров‘я потерпілого, характерні длярозбою, ст.86 або ст.142). Оскільки діяння – обов‘язкові умова кримінальноївідповідальності особи, недоведеність факту його вчинення слідчими органами абосудом є підставою для закриття кримінальної справи щодо цієї особи абовинесення виправдального вироку.
§ 30. Спосіб, знаряддя тазасоби вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовністьрухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину. У випадках,коли спосіб вчинення злочину є ознакою конструктивною, необхідне йогоспеціальне вивчення і доказування, оскільки це має значення для кваліфікаціїдіяння. У КК України таких статей чимало. Наприклад, для складу злочинудоведення до самогубства (ч.1 ст.99) характерним є таких спосіб, як жорсткеповодження або систематичне приниження людської гідності потерпілого.Перешкоджання здійсненню виборчого права (ст.127) буде злочинним за наявностітаких необхідних ознак – якщо воно вчиняється шляхом насильства, обману,погроз, підкупу тощо. Часто спосіб є не лише ознакою складу конкретногозлочину, але ще має значення для розмежування суміжних складів злочинів. Уцьому розумінні важко переоцінити роль зазначеної ознаки у складах злочиніврозкрадань майно, адже саме від способу вчинення цих злочинів залежить їхформа: крадіжка, грабіж, шахрайство тощо. Іноді певний спосіб вчинення діяння єознакою кваліфікованого виду складу злочину. Напр., вбивство способом,небезпечним для життя багатьох осіб, визнається вбивством при обтяжуючихобставинах (п.”е” ст.93), спричинення тяжкого тілесного мучення або мордування.Утворює кваліфікований вид цього злочину (ч.2 ст.101). конструктивною ознакоюоб‘єктивної сторони складу злочину є у певних випадках знаряддя і засобивчинення злочину. До них належать певні предмети або процеси навколишньогосвіту (напр.: електричний струм, радіація тощо), які злочинець використовує длядії на предмет посягання, потерпілого або на інші цінності, що охороняютьсякримінальним законом. Напр., за ст.161 ч.1 злочинним буде, за наявності іншихнеобхідним ознак, полювання забороненими засобами, а у ч.2 цієї статтівстановлено таку кваліфікуючу ознаку, як застосування автотранспортних засобів.Особливо злісне хуліганство буде таким лише в тому випадку, якщо хуліганськідії вчиняються із застосуванням або спробою застосування вогнепальної зброї абоножів, кастетів чи іншої холодної зброї, а так само інших предметів, спеціальнопристосованих для нанесення тілесних ушкоджень. Пленум ВС України у постанові№3 від 28.06.1991 “Про судову практику у справах про хуліганство” роз‘яснив, щоспеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень слід визнавати такіпредмети, які були пристосовані для згаданої мети заздалегідь або під часвчинення хуліганських дій, а так само предмети, які хоча й не піддавалисябудь-якому попередньому обробітку, але були спеціально підготовлені винним длятієї з мети.
§ 31. Місце, час, ситуаціявчинення злочину.
Місце вчиненнязлочину – це певна територія, де було почато і закінчено діяння або наставзлочинний результат. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов‘язковоюознакою. Напр., місцем вчинення злочину, передбаченого ст.163-1, єконтинентальний шельф України, ст.204 – море. Місце вчинення обману покупців(ст.155) – підприємства торгівлі або громадського харчування. Час єобов‘язковою ознакою складу конкретного злочину в тих випадках, коли йогозазначено в законі як ту чи іншу частину року, місця, тижня або доби. Напр.,заборонений час як ознака злочину, передбаченого ст.161 (незаконне полювання).Обстановка – це сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, що характеризуютьсяприлюдністю (публічністю) або наявністю певних подій. Поняття “прилюдність”охоплює випадки, коли злочинне діяння вчиняється у присутності хоча б однієїлюдини (як правило свідка). Не виключається прилюдність і тоді, коли інших осібна місці злочину немає, крім самого потерпілого. Це можливо в тих випадках,коли діяння спрямоване не лише на особисті інтереси потерпілого, а посягає набільш широке коло інтересів (інших громадян, суспільства в цілому). Напр., запевних умов прилюдним є вчинення хуліганських дій, які не спостерігали інші,крім потерпілої особи, тобто потерпілий стає очевидцем, наявне спостереженняпредставником суспільства. Прилюдність або наявність подій як компонентиобстановки іноді безпосередньо зазначені в законі (напр.: ст.189 – прилюднаобраза). Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчиненнязлочину. Напр., поняття “час бою” означає не лише певний проміжок часу, а йнаявність подій, що мають соціальне значення. Так само не охоплюються терміном“місце вчинення злочину” такі ситуації, як “полю бою”, “район воєнних дій”(ст.261, 263). У таких випадках законодавцем звертається увага не тільки натериторію вчинення злочину, а й на події, що в цей час відбуваються (“бій”,“воєнні дії” тощо). Ситуацію як ознаку об‘єктивної сторони складу злочинувключає і ст.256 (залишення гинучого військового корабля).специфічною єситуація вчинення хуліганства – вона обов‘язково передбачає у певному поєднанніз іншими умовами або прилюдність, або певні події, за яких вчиняється цей злочин,або громадське місце. Місце, час і обстановка утворюють кількісну сторонуситуації у різних комбінаціях. Постійно при цьому є наявність хоча б двох з цихкомпонентів. Якісна сторона ситуації залежить від того, які саме компонентивона охоплює. Напр., ст.203 (неподання допомоги судну і особам, що зазналилиха), законодавець акцентує увагу на фізичних властивостях простору, девчиняється злочин – море або іншій водний шлях, та специфіка обстановки –наявність таких подій, як зіткнення суден або зустріч осіб, що зазнали лиха.Компоненти ситуації доповнюють один одного, зумовлюють якісно новий змістзовнішнього оточення злочинного діяння, збільшують або зменшують комплекс норм,що забороняють якість дії або вимагають певної поведінки, впливають на ступінь суспільноїнебезпеки вчиненого. Оскільки ситуація є конструктивною або кваліфікуючоюознакою складу багатьох злочинів, її дослідження при розгляді кримінальнихсправ відповідної категорії обов‘язкове.
§ 32. Суб‘єкт злочину(поняття, ознаки).
Суб‘єктом злочинувважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним закономсуспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальнувідповідальність. В КК термін “суб‘єкт злочину” не вживається. За міст нього:“особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчинені злочину”, “особа, яказасуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. Кримінальна відповідальністьпов‘язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними тарозуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягаєкримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчиненнязлочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В ККпередбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконанняпрофесійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний іспеціальний суб‘єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність завчинений злочин лише фізичної особи. за злочинні діяння, що мали місце упроцесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такідіяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слідрозрізняти “суб‘єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб‘єкт злочину – це вік,осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця – поняття ширше, коло соціальнозначимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні,морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов‘язанобагато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом(ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більшм‘якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо.Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають наіндивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов‘язує певніюридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти(ст.26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудженняза раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, щовизначені ст.7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великоїсуспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітнізлочинці.
§ 33. Неосудність: поняття,критерії визначення. Проблема обмеженої складності в теорії кримінального права.
/>
Осудність у широкому розумінні – це такий психічний стан людини, заякого вона усвідомлює характер своєї поведінки, розуміє її значення і керуєсвоїми вчинками. Осудність – це спроможність особи розуміти значення свогодіяння та свідоме керувати ним і пов‘язана з нею здатність відповідати завчинений злочин. Неосудність, відповідно до ст.12 КК, — це неспроможність особипід час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керуватиними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевноїдіяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Поняття неосудностіскладається із сукупності медичного і юридичного критеріїв. Медичний(біологічний) критерій – хвороблива природа психічного розладу здоров‘я людини(ч.1 ст.12). Хронічна душевна хвороба – постійне, безперервне, важковиліковнепсихічне захворювання, яке має тенденцію до періодичного прояву хворобливихявищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічний психоз,старечий психоз тощо. Тимчасовий розлад душевної діяльності – раптовий приступпсихічної хвороби, швидкій її розвиток, нетривалий перебіг, що закінчуєтьсяодужанням: гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічнесп‘яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо.Слабоумство (олігофренія) – розумова недорозвиненість, неповноцінна розумовадіяльність: ідіотія (глибокий ступінь розумової нерозвиненості), імбецильність(менш глибокий ступінь), дебільність (легка форма порушення розумовоїдіяльності). Іншій хворобливий стан – за своїм психопатологічним порушеннямможе бути прирівняний до перелічених: тяжкі форми психопатії і психастенії,стан абстиненції при наркоманіях – у хворого може бути порушена здатність дорозумової або вольової діяльності. Юридичний (психологічний) критерійнеосудності: інтелектуальна ознака – особа не могла усвідомлювати своїх дій (нездатна розуміти фактичний бік і соціальний зміст своєї поведінки, її наслідківна момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння), вольоваознака – особа не могла керувати своїми діями (нездатність керувати під часвчинення суспільно небезпечного діяння своїми діями) (ст.12).
§ 34. Вік, по досягненніякого особа може нести кримінальну відповідальність.
Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальностіпов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи змоменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними тарозуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом,кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числіза готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річноговіку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягаютькримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життясудді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охоронигромадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяннятілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4),згвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1,141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне абоособливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 роківне підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крімвбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб,які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіяннямпотерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104,ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судовупрактику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, яківчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а такожособи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, невказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якогонастає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчиненнязлочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту,а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважаєтьсятакою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступноїдоби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза,днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а привизначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити зпропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. Щодо суспільнонебезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповненнявіку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактомтакого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа.Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність,виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітньогопримусових заходів виховного характеру. Справа надсилається прокурору, якийпередає її суду для застосування заходів виховного характеру.
§ 35. Спеціальний суб‘єкт тайого види.
Особа, яка вчинилазлочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення домоменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності.В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище,виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Напр.: суб‘єктом злочинуодержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб‘єктом військовихзлочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради (ст.56)може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства проохорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язкищодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. Утеорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта,передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називатиспеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якогохарактерними ознаками завжди є осудність і певний вік.
§ 36. Суб‘єктивна сторонаскладу злочину (поняття, ознаки).
/>
Суб‘єктивна сторонаскладу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якомувідображуються її об‘єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов‘язані звчиненням злочину. Суб‘єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свійвияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об‘єктивних ознакахзлочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявленняособи. схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потребилюдини у неї виникає і фактор певної поведінки – мотив; характер і зміст мотивупороджує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв уконкретному діянні. Суб‘єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутністьдіяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи підчас вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.Характерними ознаками (елементами) суб‘єктивної сторони злочину є вина, мотивта мета вчинення злочину. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочинувиняткове значення має встановлення зв‘язку зовнішнього прояву поведінкилюдини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля – цевнутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв‘язкустворюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розумітизовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу,суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповіднимчином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненнісуспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознакипсихіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуютьсяпри визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний законв окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознакусуб‘єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в станісильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкостітілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103).Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судовупрактику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини” вказав, що “судамнеобхідно мати на увазі, що суб‘єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкогочи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбаченаст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станомвинного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії абокерувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтяминеобхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідокпротизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
§ 37. Поняття вини та їїформи.
/>
Основною іобов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони кожного злочину є вина особи. принципкримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований уКУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину іне може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено взаконному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Вина – це психічнеставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків уформі умислу чи необережності. Вина – це завжди умисел або необережність. Лишеза наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говоритипро склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина – це лишепсихічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. У ст.3 ККвстановлено, що “кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа,винна у вчинені злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинилапередбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння”. Це не може бутивитлумачене в тому розумінні, що вина є загальною підставою кримінальною відповідальності.У ст.3 мова йде про те, що особа підлягає кримінальній відповідальності лише заті злочинні діяння та їх суспільно небезпечні наслідки, щодо яких булавстановлена вина такої особи. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинилазлочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальній відповідальності затакий злочин віку. Тобто два елементи складу злочину – суб‘єкт і суб‘єктивнасторона – становлять суб‘єктивну підставу кримінальної відповідальності і тимсамим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є складзлочину. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини привчиненні злочину: вину у формі умислу (ст.8) і вину у формі необережності(ст.9).
§ 38. Умисел та його види,зміст умислу.
Відповідно до ст.8 злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, якайого вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії абобездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх абосвідомо припускала настання цих наслідків. Дві характерні ознаки умислу:інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна: 1)усвідомлення особою суспільнонебезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільнонебезпечних наслідків. Вольова ознака: наявність у суб‘єкта бажання настаннясуспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їхдопущення. Залежно від поєднання інтелектуальної у свідомості злочинцяінтелектуальної і вольової ознак умисел: прямий і непрямий (евентуальний).Прямий: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2)передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; 3) бажає їх настання.Непрямий умисел: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свогодіяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3)свідомо при пускаєїх настання. Підстава розмежування двох умислів: прямий – особа бажає настаннянаслідків, непрямий – виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, алесвідомо допускає їх настання. Усвідомлення суспільно небезпечного характерувчиненого діяння означає, що особа розуміє не лише фактичні обставини, якістосуються об‘єкта і об‘єктивної сторони складу певного злочину, а й йогосуспільну небезпечність. Напр., при вчиненні крадіжки винний усвідомлює, що вінпорушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняємайнову шкоду потерпілому. Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило,усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. При цьому необов‘язково, щоб винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого. Кримінальнеправо грунтується на принципі, що незнання закону не звільняє особу відкримінальної відповідальності. Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний)має важливе значення для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальноївідповідальності і покарання і для відмежування замаху замаху на злочин відзакінченого злочину. Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретногозлочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечнінаслідки лише у загальних рисах), альтернативний (особа передбачає і бажаєнастання одного з кількох можливих злочинних наслідків). Із урахуваннямемоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідьобдуманий; такий, що виник раптово, та афектований. Заздалегідь обдуманий: 1)виникає у винного ще до початки вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови,які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру,обдумуються завчасно. Умисел, що виник раптово формується безпосередньо передсамим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний наміродразу ж після його виникнення. Афектований умисел виникає у процесі сильногодушевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших обставин,найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчиненнязлочину під впливом сильного душевного хвилювання (п.4 ст.40), викликаногонеправомірними діями потерпілого, є обставиною, що пом‘якшує відповідальність,а у деяких випадках – обов‘язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину(ст.95, 103).
§ 39. Необережність та їївиди.
До злочинів, якіможуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов‘язковою ознакоюкотрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальнимскладом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності,коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільнонебезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувалана їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повиннабула і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини:злочинну самонадіяність ( 1 – особа передбачає можливість настання суспільнонебезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 – особалегковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочиннунедбалість ( 1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечнихнаслідків своєї дії або бездіяльності; 2 – особа повинна була передбачати такінаслідки; 3 – могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинноїсамонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечнихнаслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання,досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічнізасоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільнонебезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), ітакі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущенняшкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певніконкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяністьвідрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретніобставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільнонебезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками,притаманними недбалості, є обов‘язок і можливість особи передбачити суспільнонебезпечні наслідки свого діяння. Обов‘язок бути уважним і розсудливим привчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідківпокладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, якірегулюють службову або професійну діяльність, тощо. Суттєве значення має фактичнаможливість особи передбачити вказані наслідки, яка пов‘язана 1) з певнимисуб‘єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань у конкретнійгалузі, життєвий та практичний досвід тощо), 2) з тими конкретними умовами, заяких діяла особа.
§ 40. Складна вина.
Злочин, склад якогопередбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнятоіменувати злочином є подвійною формою вини (складна вина). Подвійна форма виничастіше за все має місце при вчиненні тих злочинів, які пов‘язані з порушеннямспеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків (ст.67, 68, 77-1,135, 215 тощо), або з настанням кількох наслідків (ч.3 ст.89, ч.3 ст.101 тощо).У злочинах, пов‘язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійнаформа вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил ів необережності щодо шкідливих наслідків. У злочинах з кількома наслідками винащодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більштяжкого – в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння. Поєднанняформ вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Напр., злочин,пов‘язаний із втратою документів, що містять державну таємницю (ст.68),передбачає щодо втрати таких документів необережну вину – самонадіяність чинедбалість, що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бутипорушені як умисно, так і необережно. В іншому випадку, напр., при вчиненнізлочину, передбаченого ст.215, сама дія або бездіяльність при порушенні правилбезпеки руху або експлуатації транспорту можуть бути як умисними, так івчиненими з необережності. Ставлення винного щодо наслідків такого діянняхарактеризується виною лише у формі необережності. Встановлення подвійної формивини – це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильноїкваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Пленум ВСУкраїни у постанові №1 від 01.04.94 роз‘яснив, що “для відмежування умисноговбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталасясмерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що маютьзначення для з‘ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання проумисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненогозлочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер ілокалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочиннихдій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини.Визначальним при цьому є суб‘єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадкузаподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок смерті проявляється необережності.” Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні танеобережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії обумовлює низку правовихнаслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вининалежать до умисних, а які – до необережних. Злочини з подвійною формою вини вцілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складузлочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його “прямих” наслідків можебути лише у формі умислу, а щодо “похідних” наслідків – у формі як умислу, такі необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою винив цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законіскладу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у форміумислу, так і формі необережності, а щодо “прямих” наслідків такого діяння –лише у формі необережності.
§ 41. Випадок (казус) тайого характеристика.
Заподіянняшкідливих наслідків при наявності вини необхідно відрізняти від заподіянняшкоди внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Дляневинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа неусвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії(бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачатинастання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казусвиключає кримінальну відповідальність особи.
§ 42. Мотив злочину та йоговиди.
Мотив злочину – цеусвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив єобов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коливін безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Напр., однією зобов‘язкових ознак суб‘єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.165, єнаявність корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості посадовоїособи. корисливий мотив виразно простежується у складах злочинів, що описані вст.168 та ст.191-2. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надаєзлочину кваліфікованого виду (ч.2 ст.63-1, п.”а”, “б” ст.93, ч.2 ст.177, ч.2ст.178 тощо). У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змістудиспозиції кримінального закону, тоді він має важливе значення при встановленніскладу злочину та форми вини. Напр., такі злочини, як розкрадання майна(ст.81-86-2, 140-144), одержання хабара (ст.168), вчиняються з корисливих мотивів,хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленнімотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації. Мотивзлочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступіньсуспільної небезпечності вчиненого ним діяння. У тих випадках, коли мотивзлочину є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони певного складу злочину, вінвпливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину невикладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливаєбезпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складузлочину, але враховується судом відповідно до ст.40 і 41 КК при визначенніпокарання. Пленум ВС України у постанові від 25.12.92 “12 “Про судову практикув справах про корисливі злочини проти приватної власності” звернув увагу судіна те, що “оскільки корисливий мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивноїсторони складів, передбачених ст.140-144 КК, посилання у вироку на цю обставинуяк на обтяжуючу відповідальність не допускається. Не можна також враховувати якобтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак прикваліфікації дій винної особи”.
§ 43. Мета злочину та їїзначення для кваліфікації злочинного діяння.
Мета злочину – цебажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливихнаслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямимумислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав виннийта бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненогозлочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієївимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета – обов‘язковаознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиціїкримінального закону, і таким чином є обов‘язковою (конструктивною) ознакоюскладу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такідії, які вчиняються з вказаною метою. Напр., за ст.59 посягання на життяпредставника іноземної держави визнається злочином проти держави, коли воновчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення. Склад злочину “розбій” будетаким лише у випадку, коли напад на потерпілого вчинено з метою заволодітичужим майном (ст.86 та 142). В окремих складах злочинів мета вказана як ознака,що надає такому злочину кваліфікованого виду. Напр., умисне вбивство, вчинене зметою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.”ж” ст.93),віднесено в законі до умисного вбивства при обтяжуючих обставинах. Деякінавмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бутивчинені лише за наявності спеціальної мети. Напр., розкрадання чужого майна(ст.81-86-2, 140-144) вчиняється з метою обернення також майна на свою абоіншої особи користь.
§ 44. Юридична і фактичнапомилки та їх значення.
/>
Помилка в кримінальному праві – це неправильне (хибне) уявлення особипро юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та іншихобставин, що передбачені як обов‘язкові ознаки (елементи) у відповідному складізлочину. Юридична помилка – хибне уявлення щодо: см. схему. Кримінальнавідповідальність не настає, якщо особа помилково вважала, що вона вчинилазлочинне діяння, в той час як кримінальний закон таке діяння не вважаєзлочином, та навпаки. Коли особа допустила помилку щодо кваліфікації вчиненогозлочину (напр., вважала, що вчинила крадіжку, а то був грабіж), вона будевідповідати за фактично вчинений злочин. Помилка особи щодо виду і розмірупокарання за вчинений злочин не має значення для визначення судом конкретноговиду і розміру покарання, не впливає на вину і відповідальність. Фактичнапомилка (невірне уявлення особи про характер або фактичні наслідки своєїдіяльності) на відміну від юридичної охоплює не вісь склад злочину, а лише йогоокремі елементи (об‘єкт, об‘єктивну сторону) або кваліфікуючі ознаки. Помилкащодо об‘єкта – хибне розуміння виду, характеру соціальних цінностей, на якіособа посягає, впливає на кваліфікацію вчиненого злочину у разі юридичноїнеоднорідності об‘єктів злочину залежно від спрямованості умислу (викраденеприватне майно при бажанні заволодіти державним тощо). Помилка щодо дій абоінших фактичних обставин, що належать до об‘єктивної сторони складу злочину,зумовлює відповідальність коли особа не має наміру вчинити злочин, алепомилково використовує такі засоби, які спричиняють суспільно небезпечнінаслідки. Помилка щодо розвитку причинного зв‘язку між злочинним діянням ішкідливими наслідками такого діяння (помилка у причинності): на винного впошкодженні загальнонебезпечним способом одного предмета покладаєтьсявідповідальність і за пошкодження іншого предмета, на який поширилася руйнівнадія зумовленої ним стихійної сили. При вирішенні питання про помилку особи щодокваліфікуючих ознак злочину потрібно виходити зі змісту умислу. Якщо виннийдобросовісно помилявся стосовно наявності кваліфікуючих ознак, останні неможуть бути підставою для кваліфікації злочину.
§ 45. Обставини, щовиключають злочинність діяння (поняття, види).
Об‘єктивно однаковідії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення,причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їхврегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні і правомірні; яксуспільно небезпечні та протиправні; як такі, що ставлення до них якзаконодавства, так і суспільства, є нейтральним. Дії особи, які приоб‘єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченогокримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того,що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними,в теорії кримінального називаються по-різному: 1) обставини, що виключаютьсуспільну небезпечність діяння; 2) обставини, що виключають протиправністьдіяння; 3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправністьдіяння; 4) обставини, що виключають суспільно небезпечність чи протиправність діяння;5) обставини, що виключають винність; 6) обставини, що виключають караністьдіяння; 7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо. У КК передбаченіяк самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чипротиправність діяння: необхідна оборона (ст.15) та крайня необхідність(ст.16). Крім того, в ч.5 ст.15 передбачено, що дії по затриманню особи, якавчинила напад, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони. Укримінальному праві існує чотири самостійних інститути: 1) обставини, щовиключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 2) обставини, щовиключають кримінальну відповідальність; 3) обставини, що звільняють відкримінальної відповідальності; 4) обставини, що звільняють від покарання.Спільна ознака у 1) і 2) – неможливість притягнення особи до кримінальноївідповідальності, але 1) – як правило суспільно корисне діяння, а 2) –суспільно небезпечне. За наявності обставин, що звільняють від кримінальноївідповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і підчас розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознакизлочину, яки й не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється відкримінальної відповідальності на підставах, передбачених КК, зокрема, ст.51.ч.1 ст.50, або звільняється від покарання за вчинений злочин за ч.2 ст.50.
Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправністьдіяння, — це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознакамизбігаються формально з ознаками діянь, передбачених кримінальним законом якзлочини, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чиобов‘язковість їх вчинення. Умовно такі обставини можна об‘єднати в три групи:обставини, що є здійсненням особою свого суб‘єктивного права (необхіднаоборона, крайня необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняттяспортом, застосування батьками заходів домашнього нагляду щодо дітей тощо);обставини, що є виконанням правового обов‘язку (виконання наказу чирозпорядження, виконання професійних, службових, військових обов‘язків, колізіяюридичних обов‘язків); обставини, пов‘язані з виконанням службового обов‘язку(юридичних державновладних повноважень: правомірне застосування спеціальнихзасобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов‘язку при здійсненніправомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхіднихвідомостей, проникнення державного податкового інспектора в приміщення чи житлоз метою здійснення необхідного контролю за доходами тощо). Критеріїкласифікації обставин, що виключають небезпечність чи протиправність діяння,якими необхідно керуватися при розмежуванні таких обставин: 1) соціальнасутність дій (суспільна користь і правомірність чи лише правомірність); 2)правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов‘язковістьвиконання); 3) характер дій, що вчиняються; 4) спрямованість дій (об‘єкт, наякий вони націлені); 5) врегульованість дій в законі; 6) правовий статус особи,зокрема її професійний чи службовий стан; 7) мета вчинення дій (відверненнязаподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволеннявласних потреб у межах, дозволених законом тощо).
§ 46. Необхідна оборона таумови її правомірності.
Ст.27 КУ передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя іздоров‘я, життя і здоров‘я інших людей від протиправних посягань, а ст.41гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бутипротиправно позбавлений. Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянамигарантованого КУ права на захист від протиправних посягань є інститутнеобхідної оборони. Ст.15 КК кожна особа має право на необхідну оборонунезалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою доінших осіб чи органів влади. Необхідною обороною за ч.2 ст.15 КК “визнаютьсядії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, абоіншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечногопосягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовленіпотребою негайного відвернення чи припинення посягання”. Інтереси особи, щоздійснила посягання теж охороняються законом: заподіяна шкода не повиннаперевищувати певних меж, не повинна перетворюватися в акт помсти, самочинноїрозправи над такою особою. Критерії правомірності необхідної оборони: 1) умовиправомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечнепосягання; 2) які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захиснихдій, щоб вони не перевищували меж необхідної оборони, а шкода, заподіяна особі,яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна. Умовиправомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечнепосягання: 1) наявність суспільно небезпечного посягання; 2) його дійсність(реальність). Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захиснідії: 1) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в ч.2 ст.15КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб інтереси суспільстваабо держави; 2) шкода має заподіюватись лише особі, яка вчиняє посягання, а небудь-якій іншій особі; 3) захист не має перевищувати меж необхідної оборони. Уст.15 говориться про те, що дії по припиненню суспільно небезпечного посяганнябудуть правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного відвернення чиприпинення посягання. Наявність суспільно небезпечного посягання означає, щовоно є дійсним, реальним, існує об‘єктивно, а не лише в уяві особи, яказдійснює захист, тобто посягання вже реально розпочалось і ще не закінчилось.Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об‘єктивносуспільно небезпечним. Дійсність (реальність) суспільно небезпечного посяганняозначає, що воно має існувати об‘єктивно, реально, а не в уяві особи, яказдійснює захист. Об‘єктивно реальність посягання і його оцінка особою, яказахищається, можуть не співпадати. Найчастіше це має місце тоді, коли посяганняуже закінчене, а особа, яка захищається, не усвідомлює цього факту. Необхіднаоборона допускається не тільки проти дій, котрі свідчать про те, що існуєреальна загроза негайного початку посягання (наявність у руках особи зброї,загрозливі висловлювання, певна поведінка). Закінченим посягання має вважатись:1) при припиненні дій винним із власної ініціативи; 2) при вимушеномуприпиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, абовнаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного.Інтереси, які можуть захищатися від суспільно небезпечного посягання,безпосередньо в ч.2 ст.15 об‘єднані в чотири групи: 1) інтереси чи права особи,яка захищається; 2) інтереси будь-якої іншої особи; 3) інтереси суспільства; 4)інтереси держави. 1) і 2) – людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність,недоторканість і безпека (ст.3 КУ), інші права і свободи людини. 3) і 4) громадськабезпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров‘янаселення. Захист при необхідній обороні має відповідати характеру посягання,напр., не є правомірним позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, якавчиняє хуліганські дії.
Ч.3 ст.15 КК “не є злочином застосування зброї або будь-яких іншихзасобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захистувід нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправногонасильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яказдійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання,викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захистухарактерові посягання”.
§ 47. Перевищення межнеобхідної оборони.
Право на необхіднуоборону надає лише суспільно небезпечне посягання, що виявляється в активнихдіях особи. Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб,навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом (напр.,знищення майна його власником). Правомірність дій, якими об‘єктивнозаподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, можезумовлюватися: 1) реалізацією особою прав, які належать їй чи надані законом, утому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що виключають їх суспільнунебезпечність чи протиправність, зокрема, не допускається необхідна оборонапроти дій особи, які вчиняються нею в стані необхідної оборони, крайньоїнеобхідності, при затриманні злочинця; 2) виконання особою професійних числужбових функцій із дотриманням умов їх правомірності, напр., проти дійпрацівників міліції, якими проводиться обшук, вилучаються знаряддя вчиненнязлочину, затримання правопорушників тощо.
На практиці можемати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи щодо наявності,дійсності і реальності самого суспільно небезпечного посягання: 1) особоюправомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється яксуспільно небезпечне посягання (уявна оборона); 2) при фактичному припиненнісуспільно небезпечного посягання особа вважає, що посягання триває (запізніла).Пленум ВС в своїй постанові від 29.06.91 №4 “Про практику застосування судамизаконодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільнонебезпечних посягань” роз‘яснив, що дії, вчинені в стані мнимої оборони, тобтоколи особа, яка захищається, щиро помиляється щодо реальності посягання,повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, а якщо при цьомубули перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реальногопосягання, особа має нести відповідальність за перевищення меж необхідноїоборони або, залежно від обставин справи, — за необережний злочин.
Під перевищення межнеобхідної оборони, згідно з ч.4 ст.15 розуміється завдання тому, хто посягає,шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.Ознаками перевищення між необхідної оборони є: 1) наявність стану необхідноїоборони; 2) явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступенюсуспільної небезпеки посягання; 3) явна, очевидна невідповідність захисних дійобстановці вчинення посягання і захисних дій. Відповідальність за заподіянняшкоди при перевищенні меж необхідної оборони, відповідно до ч.4 ст.15, настаєлише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний ККпередбачає два таких випадках – заподіяння тяжких тілесних ушкоджень приперевищенні меж необхідної оборони (ст.104) та вбивство при перевищенні межнеобхідної оборони (ст.97). Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборонименшої за розміром шкоди здоров‘ю (середньої тяжкості чи легких тілеснихушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє відобов‘язку відшкодувати заподіяної шкоди на підставі ст.444 ЦК. На практиці можемати місце так звана провокація необхідної оборони, точніше, провокаціясуспільно небезпечного посягання для надання зовнішньої правомірностізаподіяння начебто в стані необхідної оборони шкоди особі, спровокованої натаке посягання. Дії особи, яка завдала шкоду іншій особі, спровокованій нею насуспільно небезпечне посягання, мають кваліфікуватися як умисний злочин узалежності від наслідків та спрямованості її умислу.
§ 48. Крайня необхідність.
Ст.16 ККпередбачено: “не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченогокримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто дляусунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особічи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставинне можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною,ніж відвернута шкода”. Таке заподіяння шкоди має оцінюватись як правомірне,воно у більшості випадків буде суспільно корисним. Одна з найголовніших умовправомірності – заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена.Умови правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: 1)наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом; 2)неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам,що охороняються правом; 3) заподіяна шкода має бути менш значною, ніжвідвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена: 1) природнимиявищами (повінню, землетрусом, іншим стихійним лихом); 2) будь-якими діями(бездіяльністю) людей, в тому числі і попередніми діями (бездіяльністю) особи,яка знаходиться в стані крайньої необхідності (не має значеннянаявність/відсутність вини осіб, дії яких створили загрозу; може буди створенеправомірними і неправомірними, необережними і невинними діями людей); 3)технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, порушенням режиму роботитехнічних, автоматизованих та інших систем, аваріями; 4) фізіологічним(біологічним) станом інших людей: надання термінової медичної допомоги особі,яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкогозагострення хвороби; 5) поведінкою тварин: напад розлюченого бугая, собаки,втеча диких тварин з зоопарку, епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо. Колізіяобов‘язків (необхідність вибору особою з двох чи більше об‘єктів того,заподіяння шкоди якому відвернути при неможливості її відвернення одночасно відусіх об‘єктів). Вчинення особою дій по відверненню загрози заподіяння шкодиодному з інтересів, які охороняються, зумовлює заподіяння шкоди іншому інтересувнаслідок дії факторів, якими загроза створена. Загроза заподіяння шкоди длявизнання дій особи як вчинених у стані крайньої необхідності має бути наявною,існуючою реально, а не лише в уяві особи. Оцінювати наслідки відверненої ізаподіяної шкоди необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їхкількісного виразу. Свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життяоднієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим устані крайньої необхідності. Відмінності крайньої необхідності та необхідноїоборони: 1) джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільнонебезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а за крайньої необхідності– будь-які фактори; 2) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лишеособі, яка вчинила посягання, а за крайньої необхідності – третім особам; 3)при виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов‘язковим, закрайньої необхідності – обов‘язковим; 4) шкода, заподіяна в стані необхідноїоборони може бути різною, перевищувати можливу шкоду, але межі оборони неповинні бути перевищені, за крайньої необхідності – заподіяна шкода має бутименшою; 5) згідно ст.444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, непідлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, ашкода, заподіяна в стані крайньої необхідності згідно зі ст.445 ЦК повинна бутивідшкодована особою, яка її заподіяла, враховуючи обставини суд може покластиобов‘язок відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, щозаподіяла шкоду, повністю або частково.
§ 49. Стадії вчиненняумисного злочину (поняття, види).
Стадії вчиненнязлочину – це передбачені кримінальним законом етапи готування табезпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою захарактером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенемсуспільної небезпечності. Поняття стадії вчинення злочину стосується лишеумисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчиненняконкретного злочинного діяння, причому вид умислу – прямий. Не можназастосовувати поняття стадії вчинення злочину до необережних злочинів, діянь,вчинених з непрямим умислом і щодо виявлення наміру вчинити злочин (крімпогрози та усного чи письмового заклику до вчинення злочину). Поняття стадіївчинення злочину пов‘язується зі ступенем реалізації злочинного наміру. Ізоб‘єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактичновчиненого діяння з передбаченою кримінальним законом специфічною конструкцієюскладу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементамийого об‘єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягненняпевного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має своїоб‘єктивні та суб‘єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінкудіяльності особи, що дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чинезакінчений злочин. Ст.17 визначає дві стадії вчинення злочину: готування дозлочину (ч.1) та замах на злочин (ч.2). В особливій частині кримінальногозакону передбачена відповідальність за закінчені злочини. У зв‘язку з цимтеорія кримінального права виділяє ще й третю стадію – стадію закінченогозлочину. Специфічність кожної із стадій вчинення злочину має відображатись уформулі кваліфікації: у випадку попередньої злочинної діяльності – з посиланнямна відповідну частину ст.17 КК, у випадку вчинення закінченого злочину – безтакого посилання.
§ 50. Закінчений злочин,момент закінчення окремих видів злочинів.
Закінчений злочин –це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статтеюОсобливої частини кримінального закону. Момент закінчення злочину визначає самзаконодавець у диспозиції закону, використовуючи відповідно конструкціюматеріального чи формального складу злочину. Моментом закінчення злочину зматеріальним складом є момент фактичного настання передбачених у диспозиціїзлочинних наслідків, моментом закінчення злочину з формальним складом – лише моментвчинення протизаконного діяння. У переважній більшості випадків досягненняреальної мети злочинця співпадає із законодавчим визначенням моменту закінченнязлочину. Однак, враховуючи характер та ступінь суспільної небезпечності певнихдій злочинця, які, на його думку, є лише готуванням до злочину чи замахом назлочин, законодавець оголошує (визнає) їх закінченим злочином (напр.,організація озброєної банди з метою нападу на громадян та установи ст.69,розбій ст.142). Такі склади називають усіченими, тобто такими, що не маютьповного складу злочину. Злочинні наслідки у матеріальних складах злочинівзаконодавець майже завжди вказує текстуально (термінологічно). Однак іноді невказує їх, маючи на увазі їх як необхідні контекстуально. Напр., ст.140 визначає що таке крадіжка, але не вказує, що вона спричиняє матеріальну шкоду, але жкрадіжка є закінченим злочином від моменту спричинення майнової шкоди, про цезрозуміло із тлумачення цієї статті. Тлумаченням іноді визначають моментспричинення злочинного наслідку (напр., у крадіжки це момент появи у злодіяможливості розпорядитися вилученим майном на свій розсуд). Значний проміжокчасу, що може бути між моментами виконання злочинних дій і настання злочиннихнаслідків, на визначення моменту закінчення злочину не впливає. Певну специфікумає визначення моменту закінчення злочинів, склади яких містять альтернативні,різні за ступенем суспільної небезпечності, способи вчинення злочину, або (і)альтернативні, теж різні за ступенем суспільної небезпечності злочинні наслідкита одну спільну санкцію. Особливості кваліфікації таких злочинів полягають утому, що для констатації складу закінченого необережного злочину доситьнаявності в діях особи одного з найменш небезпечних способів вчинення злочину інайменшого за розміром передбаченого законом злочинного наслідку. Це стосуєтьсяй умисних злочинів, якщо умисел був прямим альтернативним або неконкретизованимі включав досягнення в числі інших наслідків і спричинення найменшого зарозміром наслідку, а також якщо був простим конкретизованим і стосувавсядосягнення лише найменшого за розміром злочинного наслідку. Якщо ж умисел бувнепрямим, де діяння кваліфікується за фактично заподіяними наслідками, тонеобхідно, що заподіяний наслідок охоплювався передбачанням винної особи. Однакбувають і більш складні прояви поєднання злочинного діяння та зумовлених нимсуспільно небезпечних наслідків, де так званий основний склад злочину, в якомуповністю реалізовано умисел винної особи, згодом переростає у кваліфікованийсклад цього злочину. Таке переростання відбувається в результаті більшскладного механізму спричинення похідних злочинних наслідків у вигляді вимушенодетермінованих поведінкою злочинця дій потерпілого та наслідків цих дій.
§ 51. Готування до злочину.
Готування до злочину– це стадія вчинення злочину, яка у відповідності до ч.1 ст.17 КК визначаєтьсяяк підшукання або пристосування знарядь і засобів або інше умисне створенняумов для вчинення злочину. Кожна з названих дій утворює самостійний відготування до злочину: 1) підшукання засобів чи знарядь для вчинення злочину; 2)пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину; 3) інше умисне створенняумов для вчинення злочину. По суті це створення сприятливих умов для подальшоговчинення злочину, які мають бути суттєвими. Фактично вчинені особою діянняможуть розцінюватись як стадія готування до злочину лише в тому випадку, коливони були спрямовані на вчинення конкретного злочину, передбаченого відповідноюстаттею Особливої частини КК. Наявність стадій вчинення злочину характерна лишедля злочинів, що вчиняються з прямим умислом, тому ознакою суб‘єктивною сторониготування до злочину і вина у формі умислу, від умислу – прямий. Інодіготування до конкретного злочину містить, по суті, склад закінченого іншогозлочину (напр., придбання вогнестрільної зброї – ч.1 ст.222 – для майбутньоговчинення ч.1 ст.17 (готування) нападу з метою заволодіння майном – ч.1 ст.142.Тут має місце сукупність злочинів). Готуванням до злочину визнаються лише такідії особи, які зупинені або припинені нею з причин, що не можуть бути визнанідобровільною відмовою від доведення злочину до кінця. Перші два види готування(підшукання та пристосування) стосуються засобів та знарядь для вчиненнязлочину. Напр., викрадення автомобіля з метою використання його як знаряддявчинення вбивства. Підшукання – це, фактично, придбання засобів і знарядьвчинення злочину будь-яким способом: законним (купують, позичають тощо) абонезаконним (викрадають, виготовляють предмети, вилучені з цивільного обігу).Під застосуванням слід розуміти будь-який вплив винної особи (переробка,надання портативності, надання нових або посилення певних властивостей) на речіматеріального світу з метою подальшого використання їх як знарядь чи засобіввчинення злочину (виготовлення обрізу з мисливської рушниці, переробка газовогопістолета для стрільби бойовими патронами тощо). Готування третього видуполягає у вчиненні всіх інших дій, які створюють умови для вчинення злочину.Найбільш суттєвими з них є створення організованої групи чи підбір співучасника(співучасників), усунення наявних перешкод для вчинення злочину чи запобіжнізаходи щодо можливих перешкод при його вчиненні, розробка плану вчиненнязлочину тощо. Практичне вирішення питання при кримінальну відповідальність заготування до злочину пов‘язується зі ступенем суспільної небезпечності злочину.Відповідно до ч.2 ст.7 не визнається злочином малозначне діяння, що не єсуспільно небезпечним, але містить ознаки злочину. Готування до злочину нестворює безпосередньої небезпеки для об‘єкта, що охороняється правом, цянебезпека є віддаленою, розрахованою на майбутнє (об‘єктивна сторона). Ізсуб‘єктивної сторони ці дії також спрямовані на майбутнє: особа діє з прямимумислом і цілеспрямовано. Формою готування до злочину можуть бути дія або бездіяльність.Кваліфікація готування до злочину здійснюється за статтею Особливої частини КК,яка передбачає відповідальність за той злочин, до якого винна особа готувалася,та за ч.1 ст.17. за функціональною роллю готування до злочину буває двох видів:1) готування, без якого взагалі неможливо вчинити злочин (напр., отруїти немаючи отрути); 2) усі інші готування, які створюють сприятливі умови длявчинення злочину.
§ 52. Замах на злочин.
Ч.2 ст.17 ККвизначає замах на злочин як умисну дію, що безпосередньо спрямована на вчиненнязлочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що незалежать від волі винного. При замаху діяння об‘єктивно і суб‘єктивнобезпосередньо спрямоване на об‘єкт, що охороняється правом, створює йомузагрозу. Із об‘єктивної сторони при замаху за мінімальною граничноюхарактеристикою особа, принаймі, розпочинає вчинення дій, передбаченихдиспозицією відповідної статті Особливої частини КК. За максимальною граничноюхарактеристикою ці дії можуть мати значні виміри за обсягом і тривалістю, однаку кожному конкретному випадку вони неспроможні з незалежних від винного причинперерости у закінчений злочин. Суб‘єктивна сторона замаху на злочин маєнеповний обсяг реалізації, оскільки через ті самі незалежні від винного причини,всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою. Замах навчинення злочину можливий не в кожному злочині, що вчиняється з прямим умислом.Ця можливість зумовлюється особливостями конструкції об‘єктивної сторонискладів певних злочинів. Замах можливий у всіх злочинах із матеріальнимскладом, напр., при крадіжці, вбивстві тощо. У злочинах з формальним складомзамах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, щопослідовно виконуються, або тоді коли між початком і закінченням злочинногодіяння можливий розрив у часі (напр.: дача посадовій особі хабара). Замах назлочин можливий лише з прямим умислом, але будь якому виду, навітьафектованого. Від стадії готування замах на злочин відрізняється тим, щодіяння, які його утворюють, входять до об‘єктивної сторони того складузакінченого злочину, який хотів вчинити суб‘єкт, а дії, що утворюють готуваннядо злочину, знаходяться поза межами об‘єктивної сторони такого злочину. Якщостадію закінченого злочину законодавець пов‘язує з настанням певних суспільнонебезпечних наслідків, специфічність замаху на такий злочин може полягати втому, що при фактичному виконанні всіх дій, які входять до об‘єктивної сторонискладу цього злочину, суспільно небезпечні наслідки не настали. Розрізняютьзакінчений і незакінчений замах на злочин, в залежності від усвідомлення особоюступеня завершеності дій, що вчиняються. Закінчений – винний, на його думку,вчинив всі необхідні діяння для доведення злочину до кінця, але з незалежнихпричин злочин не був закінчений. Незакінчений – особа не змогла виконати всіхнеобхідних дій, що входять до об‘єктивної сторони злочину, і змушена булаприпинити свої дії. Специфічні види замаху: замах на непридатний об‘єкт (напр.,стріляли у труп, зламали порожній сейф) і замах непридатними засобами.Відповідальність при цьому тягнеться на загальних підставах. Кваліфікаціязамаху на вчинення злочину здійснюється за ч.2 чт.17 та відповідною статтеюОсобливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.
§ 53. Добровільна відмовавід доведення злочину до кінця.
Добровільна відмовавід вчинення злочину – це добровільне та остаточне припинення розпочатоїдіяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Особабезумовно і назавжди полишає готування до злочину або замах на нього.Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі,без фізичного та психічного примусу з боку іншої особи. відмова від продовженнязлочинної діяльності може бути пов‘язана з повним (виключає кримінальнувідповідальність) або частковим (зменшує обсяг кримінальної відповідальності)відверненням шкідливих наслідків злочинних дій, що вчиняються. Добровільнавідмова має певні об‘єктивні та суб‘єктивні межі, що створюються дуже специфічнимифакторами. Суб‘єктивні межі: добровільна відмова можлива лише при усвідомленнінаявності можливості безперешкодного чи з подоланням певних перешкод доведеннязлочинної діяльності до кінця, добровільною є відмова і при неусвідомленніособою наявності та нездоланної перешкоди. Добровільна відмова можлива лишещодо злочину, який вчиняється з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бутибудь-якими: страх відповідальності, жалість щодо потерпілого, сором тощо.Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються станом незавершеностізлочину. Незавершеність властива лише тим злочинам, які можуть мати стадіїготування або замаху, що залежить від конструкції складу певного злочину абоособливостей способу його вчинення. У злочинах із формальним складом, який непередбачає шкідливих наслідків як обов‘язкових ознак, добровільна відмоваможлива лише на стадіях готування і незакінченого замаху. У злочинах ізматеріальним складом, який передбачає ці наслідки як обов‘язкові, в окремихвипадках добровільна відмова можлива і на стадії закінченого замаху. Напр., вумисних вбивствах між злочинними діями та їх наслідками – смертю жертви – можеминути певний проміжок часу через повільний розвиток причинного зв‘язку. Цеутворює для винної особи можливість контролювати причинний зв‘язок та,нейтралізувавши його, відвернути або не допустити настання злочинного наслідку– смерті. Добровільна відмова при готуванні та незакінченому замаху передбачаєутримання від продовження злочинних дій. Якщо ж замах закінчений, але міжвчиненням діяння та настанням шкідливих наслідків минув певний проміжок часу, арозвиток причинного зв‘язку, що здійснюється самим винним чи з допомогою іншихосіб, яка фактично відвернула загрозу та реальне заподіяння шкоди об‘єктузлочину. Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються й іншими факторами:способом вчинення злочину, місцем, часом обставинами, знаряддям і засобамивчинення злочину, фізичною силою, станом здоров‘я винного тощо. У цілому вонимають створювати об‘єктивну можливість успішного доведення злочину до кінця. Упевних випадках межі добровільної відмови можна визначити остаточно лише задопомогою деяких об‘єктивно-суб‘єктивних факторів, зокрема: фізичного абопсихічного стану винної особи, який не перешкоджає діяти інтенсивно іцілеспрямовано при вчиненні злочину або не паралізує волю; усвідомленнянаявності таких перешкод при доведенні злочину до кінця, які він може і згоденподолати; усвідомлення наявності таких невигідних для винного наслідків відвчинення злочину (напр., неминучої відповідальності), які він згоден сприйняти.При негативному значенні цих факторів відмова від вчинення злочину будевимушеною. Утримання особи від повторення замаху на злочин, коли попереднійзамах був невдалим, добровільною відмовою не є, особа несе відповідальність назагальних підставах. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочинуоцінюється за критеріями ст.18 КК, однак, має особливості, зумовленіфункціональною роллю співучасника. Така відмова стосується лише дій тогоспівучасника, який до них вдався. Проте не виключається можливість спільногодобровільного полишення співучасниками злочину, що вчиняється, або відверненняйого наслідків. Організатор і підмовник можуть вжити заходів щодо полишеннязлочинних дій виконавцем або співвиконавцем злочину. Пособник злочину має доздійснення замаху сповістити виконавця або організатора злочину про своювідмову від участі у злочині або ж ліквідувати (нейтралізувати) створені нимумови щодо вчинення певного злочину чи вчасно сповістити орган влади прозлочин, який готується. Відмова виконавця (співвиконавця) полягає в утриманнівід виконання чи продовження злочинних дій або у відверненні настання шкідливихнаслідків закінченого замаху на злочин. Добровільна відмова співучасника можевідбуватися і як застосування необхідної оборони щодо виконавця, співвиконавцячи іншого співучасника, який відмовляється припинити розпочатий замах назлочин, примушує виконавця (співвиконавця) до продовження злочину чиперешкоджає відвернути неминучі шкідливі наслідки закінченого замаху. Віддобровільної відмови слід відрізняти діяльне каяття – діяльність особи післявчинення закінченого злочину або закінченого замаху, що не дав бажаногонаслідку, яка також може бути спрямована на відвернення більш тяжких наслідків.
§ 54. Співучасть у злочину(поняття, об‘єктивні та суб‘єктивні ознаки).
Співучастю,відповідно до ч.1 ст.19, визнається умисна спільна участь двох або більше осібу вчиненні злочину. Обов‘язковими умовами співучасті є: 1)наявність двох абобільше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одногоі того самого злочину; 3) наявність умислу всіх учасників на вчинення такогозлочину;4) наявність причинного зв‘язку між діями кожного співучасника і єдинимзлочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальнавідповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучастьі за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність законкретний злочин. У ч.2 ст.19 говориться, що “співучасниками злочину, поряд звиконавцями, визнаються організатори, підмовники, і пособники”.
/>
§ 55. Форми співучасті.
/>
§ 56. Види співучасників.
У ст.19 даєтьсявизначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підмовника іпособника. В основу такого поділу: 1) ступінь участі (інтенсивність діяннякожної з осіб); 2) характер участі (функціональна роль співучасника у злочині).Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо виконала злочин., тобтодії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливої частиноюКК, той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Організаторомвизнається особа яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням.Організатором є особа, яка не тільки викликала в інших бажання вчинити злочин,але й об‘єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі міжучасниками або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням діяльності,спрямованої на досягнення злочинного результату. Підмовником відповідно до ч.5ст.19 вважається особа, яка схилила до вчинення злочину. Він свідомо викликає уіншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неїраніше. Пособником є особа, яка сприяла вчиненню злочину, тобто давала поради,вказівки, надавала засоби для вчинення злочину, усувала перешкоди для йоговчинення, обіцяла сховати злочинця, знаряддя або засоби вчинення злочину, слідизлочину, предмети, добуті злочинним шляхом (ст.19).
§ 57. Особливостікваліфікації дій співучасників та призначення їм покарання.
Виконавець несевідповідальність за законом, передбачену за вчинений ним злочин. Діїорганізатора, підмовника і пособника кваліфікуються, як правило, за статтею, заякою кваліфіковано злочин виконавця, з посиланням на відповідну частину ст.19.якщо є дії організатора чи підмовника злочину дістають вияв також і в йогоспіввиконавстві, то вони кваліфікуються без посилання на ст.19. у випадках,коли виконавцем злочину є спеціальний суб‘єкт (посадова особа – у посадовихзлочинах, військовослужбовець – у військових злочинах), дії співучасників, якіне є спеціальними суб‘єктами, мають кваліфікуватися за тим законом, за якимкваліфікуються дії виконавця злочину, як правило, з посиланням на відповіднучастину ст.19. Іноді співучасники одного злочину несуть відповідальність зарізними законами, залежно від змісту та обсягу їх умислу та деяких іншихобставин. Зокрема дії підмовника, організатора чи пособника можутькваліфікуватися за одними статтями чи частинами статті Особливої частини КК, адії виконавця – за іншими. Це можливе, зокрема, в таких випадках: 1) привчиненні певних злочинів, коли одні з учасників досягли 16-річного віку, а інші– ні, напр. 15-ти річна особа. Що брала участь у бандитському нападі і вчинилавбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, буде відповідати не за бандитизм,а за ст.93 або ст.101; 2) пособник надав допомогу виконавцю, який раніше вжевчинив крадіжку майна, у вчиненні розкрадання державного майна шляхом крадіжки,виконавець – ч.2 ст.81 (за повторністю), пособник – ч.6 ст.19 і ч.1 ст.8; 3) уразі вчинення виконавцем злочинних дій, що не охоплювались умислом іншихучасників злочину, тобто коли має місце так званий ексцес виконавця. Привизначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, враховуються характер іступінь фактичної участі кожного співучасника у вчиненні такого злочину,значення цієї участі для досягнення мети злочину та розмір заподіяної(можливої) шкоди. При добровільній відмові виконавця від вчинення злочину діїпособника тягнуть відповідальність як за готування до злочину. У разінедоведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від його волі причинпособник несе відповідальність за пособництво в замаху на злочин. У разідобровільної відмови організатора і підмовника від подальшої участі в злочиніці особи не притягуються до кримінальної відповідальності, якщо вони вчинилидії, які відвернули розвиток злочину і настання злочинного результату.
§ 58. Причетність до злочинута її форми.
У КК термін “причетність” не вживається. Причетність до злочину – церізновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучастіу злочині вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але знаходиться з ним у певному зв‘язку і тим самим об‘єктивно сприяє вчиненню цього злочину чиперешкоджає його виявленню або розкриттю. Відповідно до КК причетність дозлочину може виявитися в одній із двох форм: 1) заздалегідь не обіцянеприховування злочину (ст.20); 2) недонесення про злочин (ст.21). Теоріякримінального права знає і третю форму – потурання вчиненню злочину.Причетність до злочину – родове поняття. Воно охоплює встановлену у загальномувигляді (ст.20, 21) і в конкретних статтях ОЧ КК відповідальність зазаздалегідь не обіцяне приховування злочинів (ст.186) і за недонесення продостовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини (ст.187). Заздалегідь необіцяне приховування злочину може виявлятися у: 1) переховуванні злочинця; 2)приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів,здобутих злочинним шляхом. Правова відповідальність за недонесення про злочинзакріплена в ст.21. у ній говориться, що недонесення про достовірно відомийпідготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише увипадках, спеціально передбачених ст.187 КК. У ст.187 дається вичерпний перелікзлочинів, недонесення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема,значна кількість злочинів проти держави, розкрадання державного абоколективного майна в особливо великих розмірах, розбій, умисне вбивство,згвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтяжуючихобставин. Недонесення про інші не перелічені в ст.187 злочини не визнаєтьсязлочином. Об‘єктивна сторона недонесення – бездіяльність. Ст.21 не визначаєтерміну, протягом якого слід донести про злочин, обов‘язок виникає з моментувчинення злочину, повідомлення в будь-якій формі: усній, письмовій. Фактнедонесення утворює склад закінченого злочину. Недонесення не може бути визнаноспівучастю в злочині. Суб‘єктивна сторона недонесення: наявність прямогоумислу. Суб‘єктом недонесення може бути особа від 16 років. Посадова особа,якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущеннязлочину або для затримання злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіхінших, необхідних для цього ознак, за ст.165 КК. У КУ ст.63 – особа не несевідповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членівсвоєї родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом. На підставіцього такі близькі та родичі не підлягають кримінальній відповідальності, якщовони не повідомили про злочин, вчинений кимось з родичів. Потуранням вчиненогозлочину прийнято вважати неперешкоджання вчиненню злочину особою, яка булазобов‘язана і мала можливість відвернути злочин. Відповідальність за потураннявчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об‘єктивна сторона якихможе бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов‘язків:зловживання владою або посадовим становищем (ст.165), і такі склади злочинів,які передбачені ст.91 та ст.167 КК. Потурання злочину не створює окремоїправової інституції, оскільки: 1) потурання злочину не передбачено кримінальнимзаконом; 2) немає закону (і недоцільно мати його) про обов‘язок громадянинаперешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності,окремі такі випадки охоплюються поняттям недонесення про злочин; 3) потураннязлочину може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов‘язана йомуперешкоджати (ст.165). потурання вчиненого злочину – умисне діяння, тому донього не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів,які передбачені ст.91 та ст.167.
§ 59. Множинність злочинів.
У загальній формімножинність злочинів може бути визначені як вчинення особою двох і більшезлочинів, кожний з яких певною мірою впливає на “сукупну” кримінальнувідповідальність цієї особи. Юридична характеристика множинності злочинів.Обов‘язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості: 1.Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї ітієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов‘язанихдіянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крімсуб‘єкта, не пов‘язані між собою. 2. Суспільно небезпечна поведінка особи упоєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складампринаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинамипринаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути складирізнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не іншихправопорушень. 3. Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншимиобставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, зкримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний)злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочинувиникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину(бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння,виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого єосновні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть),продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину(незаконне зберігання). 4. Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа,відіграє (чи відіграв — при рецидиві злочинів) роль самостійної основноїфактичної підстави кримінальної відповідальності. 5. Щодо кожного з вчиненихособою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певноюмірою впливають на зміст або обсяг “сукупної” кримінальної відповідальності.
Множинністьзлочинів – це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї самоїособи, що у поєднанні з іншими фактичними обставинами утворює два або більшеокремих фактичних складів злочинів, кожний із яких, відіграючи роль самостійноїфактичної підстави кримінальної відповідальності, тою чи іншою мірою впливає наїї обсяг чи зміст.
§ 60. Повторність злочинівта її різновиди.
Повторністьзлочинів як окрема форма їх множинності характеризується такими специфічнимиознаками: 1) злочини вчиняються особою кількома окремими діяннями; 2) зазначенідіяння вчиняються особою у різний час. Фактичну повторність можна визначити яктаку форму їх множинності, яка полягає у вчиненні кількома окремими діяннями врізний час кількох злочинів, за жоден з яких – на момент вчинення останньогозлочину – особа не була засуджена. Повторність злочинів не має свогозаконодавчого визначення в КК. Основними формулюваннями, що “представляють”повторність злочинів у чинному кримінальному законодавстві України, є: 1)вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (п.1 ст.41); 2)вчинення злочину “повторно” (напр., ч.2 ст.81-83, ч.2 ст.140, ч.2 ст.144); 3)“зґвалтування, вчинене особою, яка раніше вчинила такий злочин” та інші подібніформулювання (напр., ч.2 ст.117, ч.2 ст.86, п.”з” ст.93); 4) “ті ж дії,вчинені… особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбаченихст.229-2-229-5, 229-15, 229-19, 229-20 цього Кодексу” та інші подібніформулювання (ч.2 ст.229-1, ч.2 ст.229-2, ч.2 ст.229-3); 5) “спекуляція,вчинена неодноразово” (ч.2 ст.154); 6) “те саме діяння, вчинене систематично”(ч.2 ст.162); 7) “дії, передбачені ч.3 цієї статті, вчинені у вигляді промислу”(ч.4 ст.213). Із наведених формулювань перші 4 охоплюють із повторністьзлочинів у власному розумінні (фактичну), так і рецидив злочинів, останні 3“представляють” лише фактичну повторність. При кваліфікації злочинівповторність відображається по-різному, ці тенденції можна згрупувати в 3варіанти: 1) повторність злочинів не знаходить свого відображення ні у формулікваліфікації, ні в юридичному формулюванні звинувачення (напр., кваліфікація заст.98. ч.1 ст.101); 2) повторність злочинів знаходить своє відображення як уформулі кваліфікації, так і в юридичному формулюванні звинувачення (повторністьє обтяжуючою обставиною); 3) повторність злочинів не знаходить своговідображення у формулі кваліфікації, але обов‘язково зазначається в юридичномуформулюванні звинувачення (у складі повторність – обтяжуюча, інші обставини –особливо обтяжуючі). Повторність різнорідних злочинів – це повторністьзлочинів, які різняться між собою змістом безпосереднього об‘єкта, характером ізмістом діяння чи формами вини (порушення правил про валютні операції інеобережне вбивство; державна зрада і наклеп; крадіжка і блокуваннятранспортних комунікацій). Повторність однорідних злочинів – це повторністьзлочинів, які посягають на однакові чи подібні безпосередні об‘єкти івчиняються в межах однієї і тієї самої форми вини (повторність в якостіобтяжуючої обставини у кваліфікованому складі злочину: напр., корисливіпосягання на приватну власність примітка до ст.140, ч.2 ст.142). повторністьтотожних злочинів – це повторність злочинів одного й того самого виду незалежновід того, чи мають ці злочини один і той самий юридичний склад (напр., дварозбої ч.2 ст.143, згвалтування дорослої жінки без обтяжуючих обставин тазгвалтування неповнолітньої ч.1 ст.117 та ч.3 ст.117). Кримінально-правовінаслідки повторності: 1) особа визнається винної у вчиненні кількох злочинів;2) у ряжі випадків спеціальна повторність (повторність однорідних і тотожнихзлочинів) передбачена в якості обтяжуючої обставини в кваліфікованих складахзлочинів, т.ч., вона безпосередньо впливає на кваліфікацію злочинів; 3)повторність злочинів передбачена як одна з обставин, що обтяжуютьвідповідальність, безпосередньо впливає на призначення покарання, а такожобрання інших заходів кримінально-правового впливу; 4) повторне вчинення злочинуза певних умов перебиває перебіг давності притягнення до кримінальноївідповідальності за попередній злочин (ч.2 ст.48).
§ 61. Реальна та ідеальнасукупність злочинів. Розмежування кваліфікації діяння за правилами сукупностіта конкуренції норм.
Сукупність злочинів– це така форма їх множинності, при якій поведінка особи у поєднанні з іншимифактичними обставинами відповідає двом або більше різним юридичним складамзлочинів і за жоден із цих злочинів на час вчинення останнього особа не булазасуджена. Ознаки: 1) різні юридичні склади злочинів; 2) за жоден зі злочинівособа не була засуджена. Сукупність необхідно відрізняти від конкуренціїкримінально-правових норм (при сукупності кваліфікація здійснюється за двомаскладами, при конкуренції – за якимось одним). У КК не вжито термін “сукупністьзлочинів”, її “представляють” інші формулювання: “вчинення кількох злочинів”(ст.42), “двох або більше злочинів, передбачених різними статтями кримінальногозакону, ні за один з яких її не було засуджено” (ч.1 ст.42), інші формулювання.Постанова Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судамикримінального покарання” п.15: “передбачені законом правила призначенняпокарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійноїкваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами абопунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальністьза окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж порядкупризначається покарання в разі вчинення особою дій, одні з яких кваліфікуютьсяяк закінчений злочин, а інші як готування, замах або співучасть у злочині”.Сукупність злочинів має місце тоді, коли ці злочини кваліфікуються: 1) зарізними статтями ОЧ КК; 2) за однією й тією самою статтею ОЧ КК, але за різнимиїї частинами (пунктами), що мають самостійні санкції; 3) за однієї й тією самоюстаттею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, але в одномувипадку – з посиланням на ст.17 чи ст.19 КК, а в іншому – без такого посилання,тобто коли в одному випадку злочин був закінчений, а в іншому мало місцеготування до такого злочину чи замах на нього, або коли в одному випадку особабула виконавцем (співвиконавцем) злочину, в іншому – іншим співучасником такогозлочину; 4) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною(пунктом) статті ОЧ КК, але в одному випадку – з посиланням на ст.17 (ст.17,19) КК, а в іншому – з посиланням на ст.19 (ст.19, 17) КК, тобто коли в одномувипадку з боку особи мали місце готування або замах на злочин, а в іншому –співучасть у такому злочині; 5) за однієї й тією самою статтею або однією йтією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, якщо змінювалася редакція цієїстатті чи цієї частини (пункту) статті і ці зміни призвели до створення нового засуттю юридичного складу злочину (напр., перший за ч.2 ст.89 КК в редакції від17.06.92, а другий – за ч.2 ст.80 КК в редакції від 28.01.94). Види сукупності– ідеальна, реальна, реально-ідеальна. Ідеальна сукупність – особа однимдіянням вчиняє два або більше злочини, що мають різні юридичні склади. Окремимпроявом ідеальної сукупності буде також вчинення одного закінченого злочину,яке водночас є готуванням до іншого злочину чи замахом на іншій злочин (умисневбивство потерпілого з метою угону автомобіля). Реальна сукупність – особаокремим діяннями і різний час вчиняє два або більше злочини, що мають різніюридичні склади (вчинення злісного хуліганства, а потім чинити опір призатриманні працівнику міліції). Як реальну сукупність злочинів треба розглядатиі вчинення у різний час двох окремих крадіжок – спочатку крадіжки державногомайна, а потім – приватного. При цьому проміжок часу значення не має – хвилиничи роки. Реально-ідеальна сукупність – кілька злочинів, що мають різні юридичнісклади, особа вчиняє кількома діяннями, і принаймні одне з цих діянь одночаснопередбачене кожним із зазначених складів (напр., вбивство потерпілого під часугону автомобіля). Кримінально-правове значення сукупності злочинів: 1) особавизнається винною у вчиненні кількох злочинів; 2) у формулі кваліфікації присукупності злочинів кожний юридичний склад злочину відображається окремо; 3)кримінальним законом (ст.42 КК) передбачений особливий порядок призначенняпокарання при сукупності злочинів; 4) при реальній сукупності злочинів фактвчинення особою кількох злочинів може розглядатись як обставина, що обтяжуєвідповідальність (п.1 ст.41 КК).
§ 62. Суть і мета покарання.
Покарання – найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який,будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений неюзлочин, признається судом, призначається судом від імені держави вобвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним закономпозбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливийкримінально-правовий стан особи – судимість. Місце покарання в системі заходівкримінально-правового впливу зумовлене тим, що: 1) покарання – це західкримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальноївідповідальності особи; 2) покарання є основною формою кримінальноївідповідальності особи; 3) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільшсуворою формою кримінальної відповідальності. Основні ознаки покарання: 1)покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовуєтьсявідповідним державним органом до особи незалежно від її волі); 2) покарання –конкретні його види – передбачене лише в кримінальному законі; 3) покаранняможе бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене якзлочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу); 4) покаранняза своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свободособи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних,майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншимизаконами); 5) покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеженнястосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватисьна інших осіб); 6) покарання призначається лише судом в обвинувальному вирокувід імені держави (жоден інший орган не може); 7) покарання тягне особливийкримінально-правовий стан особи – судимість. Ст.22 “Мета покарання” – покаранняне тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення іперевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконаннязаконів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню новихзлочинів як засудженими, так і іншими особами. Цілі безпосередньо із змістустатті: 1) виправлення і перевиховання; 2) запобігання вчиненню нових злочинівзасудженим; 3) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами. Ч.2 ст.22 –не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому абоприниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачаєдосягнення певних змін у особистості засудженого. Виправлення – утримання відвчинення нових, принаймні умисних злочинів. Перевиховання – чесне ставлення допраці, точне виконання законів, поважання правил співжиття. Запобіганнявчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) – засуджений під часперебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння новихзлочинів. Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальнапревенція) – покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує відвчинення злочинів інших осіб – принаймні якусь їх частину. Соціальнаефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, алезалишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зізлочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкостіскоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість йогоцілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).
/>
§ 63. Перелік основних ідодаткових покарань.
У відповідності зіст.23 КК до осіб, що скоїли злочин, можуть застосовуватися наступні основніпокарання: 1) позбавлення волі, 2) виправні роботи без позбавлення волі, 3)позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, 4)штраф, 5) громадський осуд. До військовослужбовців термінової служби можезастосовуватися покарання у виді напрямку в дисциплінарний батальйон.
Крім основних покарань, до засудженого можуть застосовуватися наступнідодаткові покарання: 1) конфіскація майна, 2) позбавлення військового чиспеціального звання, рангу, 3) позбавлення батьківських прав.
Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю іштраф можуть застосовуватися не тільки в якості основних, але і як додатковіпокарання.
Ст.23 дає вичерпний перелік покарань, розташовуючи їх послідовно відбільш тяжких до менш тяжкого. Таке розташування в науці кримінального праваприйнято називати системою покарань.
Основні види покарання завжди зазначені в санкціяї статей КК. Якщо всанкції статті зазначено кілька основних покарань, то суд вправі застосуватитільки одне з них. Наприклад, у ст.130 КК як можливе покарання за порушеннянедоторканності житла громадян передбачене позбавлення волі на термін до одногороку, чи виправні роботи на той же термін, чи штраф до 40 мінімальних зарплат,чи громадський осуд. Це так називана альтернативна санкція, що дає судуможливість застосувати одне з названих покарань, що найбільше повно відповідаєступеня провини підсудного.
Штраф, конфіскація майна як додаткові міри покарання застосовуютьсятільки у випадках, спеціально зазначених у законі (ст.81 розкрадання державноїчи колективної власності, 93 навмисне вбивство, 201 незаконне підняттядержавного прапора на судні й ін.).
§ 64. Позбавлення волі(характеристика).
Позбавлення волі –це ізоляція засудженого від суспільства шляхом поміщення у визначені закономзаклади зі спеціальним режимом тримання для його виправлення і перевиховання, атакож з метою попередження здійснення їм нових злочинів. Позбавлення волізастосовується до небезпечних злочинців, виправлення і перевиховання якихщонайкраще може бути досягнуте в специфічних умовах ізоляції від суспільства.Позбавлення волі як міру покарання передбачається в санкціях значного числастатей Особливої частини КК.
У багатьох статтях кодексу позбавлення волі розглядається якальтернатива поряд іншими більш м’якими видами покарання. Це свідчить пропрагнення законодавця обмежити застосування позбавлення волі у відношенні осіб,виправлення яких може бути досягнуте без ізоляції їх від суспільства. Увипадках, коли по обставинах справи виправлення осіб, що зробили злочини,можливо без застосування позбавлення волі, суди повинні ширше застосовуватипокарання, не зв’язані з позбавленням волі.
Визначаючи термін позбавлення волі за конкретний злочин, суди керуютьсямежами, установленими ст.25 КК і санкцією статті Особливої частини КК. Зазагальним правилом, позбавлення волі встановлюється на термін від трьох місяцівдо 10 років. Суди не вправі виходити за ці межі. Позбавлення волі на рядківпонад 10 років може бути призначено тільки за особливо тяжкі злочини й особливонебезпечним рецидивістам у випадках, передбачених статтями Особливої частиниКК. Максимальний термін позбавлення волі в цих випадках не може перевищувати 15років і по кожнім виді злочинів передбачається особливо, хоча в окремихвипадках цей термін може бути і великим, але не більш 20 років. При призначенніпокарання особі, що не досягла 18 років, максимальний термін позбавлення волі,незалежно від тяжкості скоєного злочину не може перевищувати 10 років.
У відповідності зі ст.25 позбавлення волі за вироком суду призначаєтьсяу виправно-трудових колоніях загального, посиленого, строгого й особливого чирежиму у в’язниці, а також у виховально-трудових колоніях загального іпосиленого режиму.
Відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначаєтьсячоловікам: засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, — у колоніях загального режиму; засуджені вперше до позбавлення волі за тяжкізлочини, — у колоніях посиленого режиму; засудженим за особливо небезпечнідержавні злочини, і особам, що відбували покарання у виді позбавлення волі, — уколоніях строгого режиму; визнаним особливо небезпечними рецидивістами, — уколоніях особливого режиму.
Засудженим до позбавлення волі жінкам відбування покарання у виправно-трудовихколоніях призначається: визнаним особливо небезпечними рецидивістками, а такожзасудженим за особливо небезпечні державні злочини – у колоніях строгогорежиму, іншим засудженої до позбавлення волі жінкам – у колоніях загальногорежиму.
Неповнолітні відбувають покарання у виховально-трудових колоніях.Неповнолітнім чоловічої статі, засудженим уперше до позбавлення волі зазлочини, що не є тяжкими, а також неповнолітні жіночої статі, що ранішевідбували покарання у виді позбавлення волі, а також засуджені до позбавленняволі за тяжкі злочини, відбувають покарання в колоніях посиленого режиму.
У залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки зробленогозлочину, особистості винної й іншої обставин справи суд може призначитивідбування позбавлення волі засудженим, не визнаним особливо небезпечнимирецидивістами, у виправно-трудових колоніях будь-якого виду, крім колонійособливого режиму, а засудженим неповнолітньої чоловічої статі – увиховально-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленогорежиму.
Позбавлення волі у в’язниці на весь термін, передбачений вироком суду,чи на частину його може бути призначено особам, що зробили тяжкі злочини, атакож особливо небезпечним рецидивістам.
Два і більш злочини, за кожне з яких суд призначив винному позбавленняволі на термін до п’яти років, не можуть вважатися тяжкими і тоді, колизагальний термін позбавлення волі і по сукупності цих злочинів перевищує п’ятьроків. Реальна сукупність ряду злочинів не змінює характеру кожного з нихокремо.
§ 65. Виправні роботи(характеристика, відповідальність за ухилення від відбування цього покарання).
Виправні роботи безпозбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років івідбуваються відповідно до вироку суду або за місцем роботи засудженого, або вінших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт,але в районі місця проживання засудженого.
З заробітку присудженого до виправних робіт без позбавлення волі вдоход держави утримується визначена сума в розмірі, установленому вирокам суду,але не понад 20%.
Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, що сталинепрацездатними після вироку суду, суд замість виправних робіт призначає чиштраф громадський осуд.
Для виправних робіт як міри покарання характерні дві основних ознаки:1) залучення засудженого до обов’язкової праці за місцем колишньої роботи чи вінших місцях, обумовлених органами, що відають застосуванням виправних робіт, усполученні з утриманням у доход держави визначеної частини заробітку, 2)виховання засудженого в процесі праці, суспільне виховний вплив на ньогоколективу, у якому він працює.
Виправні роботи є реальною мірою покарання з метою виправлення іперевиховання засудженого тільки в суспільстві, де всім громадянам забезпеченеправо на працю, де праця – є справу честі кожного громадянина. У виправнихроботах більш, ніж в інших видах покарання, сполучаються елементи державногопримуса із суспільним впливом на правопорушників, у силу чого виправні роботистають на ряді з іншими видами покарань, не зв’язаними з позбавленням волі,основною формою впливу на правопорушників.
Виправні роботи передбачаються більш ніж у 120 санкціях статей КК як увиді єдиної міри покарання, так і в якості альтернативної з позбавленням волічи штрафом. Виправні роботи застосовуються за здійснення незначних по характеріі ступеню суспільної небезпеки злочинів. Разом з тим, закон передбачаєможливість застосування виправних робіт і за більш небезпечні злочини, якщоступінь суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння й особи, що йогоскоїла, не вимагають обов’язкової ізоляції винного від суспільства для йоговиправлення і перевиховання.
У ст.29 передбачені два види виправних робіт без позбавлення волі: замісцем роботи засудженого й в інших місцях, визначених органами, що відаютьзастосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого. Видвиправних робіт без позбавлення волі визначається вироком суду. Порядок, умовиі місце відбування цього виду покарання встановлюється законодавством.
Засуджені до виправних робіт першого виду відбувають покарання замісцем роботи й на колишній посаді, за винятком тих випадків, коли залишеннязасудженого в колишній посаді недоцільно, про що повинно бути спеціальнозазначене у вироку суду, наприклад, по деяких посадових, господарських і іншихзлочинах.
Виправні роботи другого виду, як правило, застосовуються до винних, щоне має постійного місця роботи. Такі особи відбувають покарання в місцях,визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт (інспекцією івідділами виправних робіт МВС), але обов’язково в районі місця проживаннязасудженого. Під районом місця проживання розуміється, як правило, тойадміністративний район, де, наприклад, розташовані великі промислові чи с/гпідприємства і де звичайно працюють багато жителів з місцевості, у якій живезасуджений.
Час відбування виправних робіт, у тому числі і за місцем роботизасудженого, не зараховується у виробничий стаж для одержання надбавки завислугу років, пенсії й інших пільг, зв’язаних з виробничим стажем. У періодвідбування виправних робіт чергова відпустка не дається, за винятком відпусткичерез хворобу, вагітності і родам.
З заробітку засудженого до виправних робіт утримується визначеначастина доходу. При визначенні цієї частини (не більш ніж 20%) суд враховуєматеріальне становище засудженого і його родини. Вирахування не робляться звиплат по непрацездатності, преміальних винагород усіх видів, командировочних іт.д.
Особи, засуджені до виправних робіт, при заклику їх на термінову службузвільняються з дня заклику від подальшого відбування покарання. Довійськовослужбовців виправні роботи не застосовуються. (ст.34 КК).
Термін відбування виправних робіт обчислюється з того дня, коли почаливироблятися утримання з його заробітку. Час попереднього висновку зараховуєтьсяв термін відбування виправних робіт з розрахунку один день за три дні виправнихробіт (ст.47 КК).
Виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися як мірупокарання у випадках, передбачених статтями КК, по яких кваліфікований злочинвинного, а також у порядку ст.44 КК при призначенні більш м’якого покарання,чим передбачено конкретною статтею закону. При цьому виправні роботи безпозбавлення волі можуть застосовуватися замість позбавлення волі. Застосуваннявиправних робіт не допускається у відношенні осіб, визнаних у встановленомупорядку непрацездатними.
У випадку злісного відхилення засудженого від відбування виправнихробіт без позбавлення волі суд може замінити невідбутий термін виправних робітпозбавленням волі на той же термін (ст.30 КК).
Невідбута частина терміну виправних робіт обчислюється з дня фактичногоприпинення засудженим роботи. Однієї з форм відхилення засудженого відвиправних робіт є систематичні прогули без поважної причини, відмовлення віднадходження на роботу, відмовлення від дорученої роботи. Невідбута частинатерміну виправних робіт у таких випадках визначається шляхом відрахування зтерміну, призначеного вироком суду, фактично проробленої частини, тобто безобліку днів прогулів.
Питання про заміну виправних робіт у випадку злісного відхилення відїхнього відбування зважується по клопотанню інспекції виправних робіт судом, щоухвалив вирок. Якщо вирок приводиться у виконання за межами району суду, щоухвалив вирок, це питання дозволяється районним (міським) судом, а у відношенніосіб, засуджених військовими трибуналами, — військовим трибуналом по місцевівиконання вироку.
§ 66. Позбавлення правазаймати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).
Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністюможе бути призначено судом на термін до п’яти років у якості основного чидодаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли похарактері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністюсуд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатисяпевною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового допозбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і,крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення правазаймати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якостідодаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початкувідбування основного покарання (ст.31 КК).
Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може пітине тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використаннямпрофесійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутностідостатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки(необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху йексплуатації транспорту).
Забороняючи займати певні посади чи займатися певною діяльністю можутьбути застосовані у виді основний мір покарання у випадках, прямо передбаченихсанкцією відповідної статті КК, наприклад санкціями ст.132, 134, чи в порядкупризначення більш м’якого покарання, чим передбачено законом, у відповідностізі ст.44. Застосування цього покарання в якості додаткового спеціально нерегламентовано законом: зазвичай воно застосовується по розсуду суду,наприклад, при встановленні систематичного обкрадання покупців (ст.155 КК), припроведенні незаконного аборту лікарем (ч.1 ст.109) і ін. В усіх випадках термінпозбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю не можеперевищувати п’яти років.
§ 67. Штраф, як мірапокарання (характеристика).
Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і вмежах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від вагизробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).
Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення меншнебезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деякихінших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданнімайнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106,107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки увипадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або припризначенні більш м’якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.
Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат,а за корисливі злочини – у межах 1000 мінімальних зарплат. У винятковихвипадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу(ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочинупо санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу судвраховує, крім того, майнове положення винного – число працездатних членівродини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу булареальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.
Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовомупорядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак уцьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені іпри стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність узасудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу судузаміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправнихробіт не перевищував двох років.
По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленнямволі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправнимироботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою недопускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечитьприроді цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то вцих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконаннясамостійно (ст.43).
Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, колиобчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній суміможе створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення всилу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, іт.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплатунадати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законнусилу.
Штраф як міра кримінального покарання відрізняється відадміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичниминаслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом зазлочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняєсудимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.
§ 68. Конфіскація майна(характеристика).
Конфіскація майнаскладається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чичастини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна можебути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках,зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майнозасудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, якачастина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Непідлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родиний обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному вдодатку до кодексу (ст.35 КК).
Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майновіправа засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди вгрошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного,конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежнейому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предметиодягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути зверненаконфіскація.
У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір йогочастки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягаєконфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належитьзасудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок,автомашину і т.д.
Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання:повна і часткова.
Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатномувилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністюзасудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона невиражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності,перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майнозасудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивнихугодах на ім’я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути врахованіправа і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.
Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні увласність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистоювласністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути привиконанні вироку, суди зобов’язані точно вказувати, яка саме частина (половина,третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретноперелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненнямгрошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.
Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного бувнакладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотриманівимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майнобуло включено в опис, суд зобов’язаний своїм визначенням виключити його з описуі зняти арешт.
Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного врезультаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такогомайна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому нестворює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки взасудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і втретіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вирокусуду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності поборгах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна державанесе відповідальність по всіх боргах і зобов’язанням засудженого, виниклим доприйняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, неперевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається вбудь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особистемайно засудженого чи на його частку в загальному майні).
Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди.Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно,що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правилопоширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).
Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числаконфіскованого і поверненні його, суд зобов’язаний розглянути заяву в порядкуцивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який булопередане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.
Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їхзаконному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від проханнязасудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов’язаний направитикопію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшлоконфісковане розпорядження майно, для виконання – повернення чи майнавідшкодування його вартості.
При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги ізобов’язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органамизаходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає заобтяжуючі конфісковане майно борги і зобов’язання тільки у визначених випадках,точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним іцивільно-процесуальним законодавством.
У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунокконфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартостіцього майна, по оцінці фінансових органів.
При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженогостягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, упершу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частинумайна, якщо це майно може бути конфісковано.
Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майнавстановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.
§ 69. Загальні началапризначення покарання.
Призначенняпокарання – це один із етапів застосування кримінально-правових норм, якийхарактеризується такими особливостями: 1) призначення покарання можездійснюватися лише судом в обвинувальному вироку; 2) призначення покараннявідбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину; 3) призначенняпокарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуальногопіднормативного регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає івказує у вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинилазлочин, а у певних випадках – який його розмір та інші показники; 2) чипризначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який йоговид, а у певних випадках — розмір; 3) яке покарання остаточне призначаєтьсяособі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК. Загальні началапризначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення,яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативностіта індивідуалізації при призначенні покарання. Ст.39 загальні начала: 1) судпризначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачаєвідповідальність за вчинений злочин; 2) суд призначає покарання у точнійвідповідності до положень ЗЧ КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючисьправосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненогозлочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжуютьвідповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначенеособі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині,пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межаосновного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вонавизначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшістьсанкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кількадодаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так іфакультативними, одні з них “прив‘язані” до окремих основних покарань, інші довсіх. При призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання: 1) які видипокарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; 3) які зпокарань є основними, а які додатковими; 4) до яких основних покарань“прив‘язані” додаткові; 5) обов‘язковий чи факультативний характер маютьдодаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадківпризначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцієюстатті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чидодаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даноюсанкцією. В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенніпокарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність завчинений злочин: 1) призначення більш м‘якого покарання, ніж передбаченозаконом (ст.44); 2) призначення додаткового покарання, не передбаченогосанкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавленняправа займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавленнязвання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни припризначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджуєтьсявинний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадськоюдоганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування умовногозасудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1). Суд врезолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, якапередбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межісанкції. Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крімтого є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен(об‘єктивні критерії): 1) виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватисьпослідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконуватиположення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст, умовизастосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4)враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину,особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність(ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількохзлочинів та за кількома вироками (ст.42, 43); 6) використовувати передбаченізаконом можливості пом‘якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7)застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19).Суб‘єктивний критерій – правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначеннісуспільної небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким(особливо тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цьогозлочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка єпріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як співвідноситьсявчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зорукримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22“Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступіньступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити ізсукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу,обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючихознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб),тяжкості наслідків, що настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи даніпро особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я,поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле(судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім‘ю(наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров‘я,матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їхсукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на призначення покарання, маютьбути наведені у вироку. Обставини, що пом‘якшують відповідальність (ч.1 ст.40КК): 1) відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину абодобровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2)вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3)вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чиіншої залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевногохвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення злочинупри захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перечищенням межнеобхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім; 7) вчинення злочинужінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або явка з повинною, а такожсприяння розкриттю злочину. Врахування обставин, що пом‘якшуютьвідповідальність, при призначенні покарання означає, що суд може: 1) призначитименш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якоюзасуджується винний, передбачено кілька альтернативних покарань; 2) призначитиосновне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК завчинення даного злочину; 3) не призначати винному додаткового покарання, якщовоно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне;4) враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати довинного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку; 5) визнавши кількапом‘якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йомубільш м‘яке покарання, ніж передбачено законом (ст.44). обставини, що обтяжуютьвідповідальність (ст.41 КК): 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинилаякийсь злочин (залежно від характеру першого злочину суд може не визнати йогообтяжуючою обставиною); 2) вчинення злочину організованою групою; 3) вчиненнязлочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якоївчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; 5)заподіяння злочинам тяжких наслідків; 6) вчинення злочину щодо малолітнього,старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) підмовленнянеповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі узлочині; 8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням зпотерпілого; 9) вчинення злочину з використанням умов громадського лиха; 10)вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, якаперебуває в стані сп‘яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватисьобтяжуючою); 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, напротязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цьогостроку. Цей перелік є вичерпним. Враховуючи обставини, що обтяжуютьвідповідальність, суд може: 1) призначити більш суворий вид основного покаранняза наявності в санкції статті, за якою засуджуються винний, двох або більшеальтернативних покарань; 2) призначити основне або додаткове покарання ближчедо максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджуєтьсявинний; 3) застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкціїстатті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) не застосовувати довинного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; 5) обрати принципповного або часткового складання покарань, а не принцип поглинення більшсуворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.
§ 70. Призначення покаранняза сукупністю злочинів.
Дві ситуації, щоможуть виникнути при призначені покарання за сукупністю злочинів: 1) а) за дваі більше злочинів, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком;б) у цьому вироку призначається покарання як за кожний злочин окремо, так іостаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів (класична сукупність ч.1,2ст.42); 2) а) першим вироком особа засуджується, і їй призначається покаранняза один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюютьсукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про іншій злочин(злочини), який також входить до сукупності, оскільки він був вчинений особоюдо винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покаранняза той злочин (злочини), про які стало відомо після винесення першого вироку, атакож визначається покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів(розірвана сукупність ч.3 ст.42, ч.1,2 ст.42). Призначаючи покарання засукупністю злочинів у порядку ч.1, 2 ст.42 (класична сукупність) суд повинен:1) призначити покарання окремо за кожний злочин, що входить до сукупності; 2)обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів– повне або часткове складання призначених за окремі злочини покарань чипоглинення менш суворого покарання більш суворим; 3) визначити остаточнепокарання за сукупністю вчинених злочинів. Положення ч.1 ст.42 – основніпокарання, ч.2 ст.42 – додаткові покарання, іноді ч.1 і 2 – і до додаткових ідо основних покарань. Обираючи принцип призначення покарання слід враховувативід сукупності (реальна, ідеальна). Ч.1 ст.42 КК передбачає як максимальну межуостаточного покарання, що призначається за сукупністю злочинів, найбільш сувореза видом і розміром покарання з тих, що передбачені санкціями статей КК, заяким засуджується винний, тут можливі варіанти: 1) призначені за окремі злочинипокарання дають можливість обрати будь-який із принципів призначення остаточногопокарання за сукупністю злочинів; 2) призначені за окремі злочини покараннядають можливість обрати принципи повного або часткового складання остаточногопокарання за сукупністю злочинів, але не дають можливості обрати принциппоглинення, оскільки покарання за окремі злочини співпадають за видом і зарозміром; 3) призначені за окремі злочин покарання дають можливість обратипринцип часткового складання покарань або поглинення менш суворого покараннябільш суворим, оскільки їх повне складання перевищує максимальну межу найбільшсуворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 4) призначені заокремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип часткового їхскладання, оскільки вони однакові і за видом і за розміром, а їх повне складанняперевищує межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджуєтьсявинний; 5) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лишепринцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки принаймніодне з них дорівнює максимальній межі найбільш суворої із санкцій тих статей,за якими засуджується винний. При визначенні остаточного покарання засукупністю злочинів потрібно встановити його вид (види) та можливі максимальнута мінімальну межі в частині, що стосується основного покарання. На нихвпливають як покарання, призначені за окремі злочини, так і обраний принцип(принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У випадку,коли за окремі злочини призначено покарання різних видів, при визначені межостаточного покарання за сукупністю злочинів слід керуватися правилами їхскладання (заміни), передбаченими ч.3 ст.43 КК. Потім необхідно визначитиконкретний розмір покарання, інші передбачені кримінальним законом показники(вид виправно-трудової установи, місце відбування покарання). Завершальний етапє вирішення питання про призначення (непризначення) додаткового покарання здотриманням таких положень: 1) додаткове покарання за сукупністю вчиненихзлочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б заодин із злочинів, що утворюють сукупність; 2) обов‘язкове додаткове покарання,призначене за один чи кілька злочинів, що утворюють сукупність, має бутипризначене і за сукупністю вчинених злочинів; 3) якщо за злочини, що утворюютьсукупність, призначено два і більше різновидних додаткових покарань, усі вониможуть бути призначені і при визначенні остаточного покарання за сукупністювчинених злочинів; у цьому разі у відповідності до ч.4 ст.43 КК кожне з них маєвиконуватися самостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що утворюютьсукупність, призначено два додаткових покарань одного й того самого виду, привизначенні остаточного додаткового покарання цього виду за сукупністю вчиненихзлочинів необхідно керуватися ч.1 ст.42. Етапи призначення покарання засукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.3 ст.42 КК (розірванасукупність): 1) одержання точних даних про покарання, призначене винному запершим вироком (попередніми вироками); 2) призначення покарання за той злочин(злочини), про який стало відомо після винесення першого вироку (попередніхвироків); 3) призначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, щовідомі суду на момент винесення останнього вироку; 4) зарахування до строкуостаточного покарання, призначеного за сукупністю вчинених злочинів, покарання,відбутого за першим вироком (попереднім вироком). Одержання точних даних пропокарання, призначене винному за першим вироком (попередніми вироками),відбувається у формі витребування і залучення до справи копій зазначеноговироку (вироків). Суд не вправі змінювати або ще раз призначати такі покарання.Особливості визначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів,зумовлені наявністю першого вироку: 1) остаточне покарання, призначене в новомувироку за сукупністю всіх злочинів, не може бути нижчим від покарання,призначеного за першим вироком (попередніми вироками); у цьому випадку суд маєвиходити з розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не зйого невідбутої частини; 2) якщо за першим вироком (попереднього вироками) доособи були застосовані відстрочка виконання вироку або умовне засудження, а зановим вироком за злочин, вчинений до винесення першого вироку, ця особазасуджується до покарання, яке належить відбувати реально, застосуванняпринципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань недопускається; за таких умов кожний вирок виконується самостійно. Зарахування достроку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, покарання,відбутого за першим вироком, вимагає від суду: 1) встановити, чи відбувалосяреально покарання за першим вироком; 2) визначити строк покарання, відбутого запершим вироком; 3) обчислити, керуючись ч.3 ст.43 КК, строк покарання,відбутого за попереднім вироком, у показниках остаточного покарання,призначеного за сукупністю злочинів у новому вироку; 4) зарахувати покарання,відбуте за першим вироком, до строку остаточного покарання, призначеного зановим вироком, відобразивши це в його резолютивній частині з обов‘язковимпосиланням на ч.3 ст.42 КК. Зарахування покарання у порядку ч.3 ст.42 непровадиться, якщо: 1) за першим вироком покарання взагалі не відбувалося(напр., особа ухилилася від його відбування); 2) призначене за першим вирокомпокарання не має строкового характеру (напр., штраф чи громадська догана); 3)призначене за першим вироком покарання на може бути обчислене у показникахостаточного покарання (напр., відповідно позбавлення права займати певні посадиабо займатися певною діяльністю і позбавлення волі).
§ 71. Призначення покаранняза кількома вироками.
Призначенняпокарання за кількома вироками має місце тоді, коли особа вчинила новий злочинпісля винесення вироку за попередній. Особливості такої ситуації: 1) щодо особибуло винесено обвинувальний вирок, яким вона засуджується за вчинений неюзлочин (злочини); цим вироком особі призначено покарання, яке вона маєвідбувати реально чи відбування якого за певної умови відкладено (ст.45, 46,46-1); 2) у період між винесенням вироку і повним відбуттям покарання (повним“зникненням” кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2)особа вчиняє новий злочин (злочини); 3) в зазначений у п.”б” період особапритягається до відповідальності за новий злочин; 4) за вчинення нового злочинуособа засуджується “новим” вироком до покарання, яке вона має відбуватиреально. Т.ч., при призначенні покарання за новим вироком суд має врахувати тепокарання (його невідбуту частину), яке було призначене особі за попереднімвироком. За інших однакових умов така особа є більш суспільно небезпечною, ніжта, в діях якої має місце сукупність злочинів. Це і зумовлює більш суворийпідхід щодо її покарання, що і передбачено в ст.43 КК. Початковим моментом євинесення вироку за попередній злочин. Оскільки винесення вироку закінчуєтьсяйого публічним оголошенням, норми ст.43 застосовуються у випадках вчиненнянового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі ітоді, коли вирок не набрав ще законної сили. Кінцевий момент періоду, протягомякого вчинення особою злочину дає підстави для призначення покарання закількома вироками, визначається особливостями того заходу кримінально-правовоговпливу, який було обрано щодо особи за попереднім вироком. У загальному виглядіст.43 застосовується, якщо новий злочин вчинено: 1) до повного відбуття особоюосновного і додаткового покарань, призначених їй за попереднім вироком (крімпозбавлення батьківських прав, яке є безстроковим); 2) до повного “зникнення”негативних кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2КК; 3) до відбуття більш м‘якого покарання, яким замінена невідбута частинапокарання, призначеного за попереднім вироком (ст.52, 53 КК); 4) протягомстроку невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, увипадку звільнення особи від його відбування за певної умови (напр., ст.52,53). Встановивши, що покарання особі має призначатися за правилами ст.43 КК,суд повинен: 1) точно визначити невідбуту покарання за попереднім вироком; 2)призначити покарання за новий злочин (злочини); 3) обрати принцип призначенняостаточного покарання за кількома вироками; 4) визначити конкретний вид ірозмір остаточного покарання за кількома вироками. Невідбута частина покаранняза попереднім вироком визначається залежно від того, який вид покарання булопризначено за попереднім вироком особі, чи відбувала вона це покарання реально,чи звільнялася від відбування покарання, чи замінювалось одне покарання іншим.На обчислення невідбутої частини покарання може також впливати перебування підвартою як запобіжний захід, обраний щодо особи при розслідуванні вчиненого неюнового злочину, невідбута частина має обов‘язково вказуватись у новому вироку.При призначені покарання за новий злочин (злочини) необхідно керуватисязагальними началами призначення покарання, а також дотримуватися правилпризначення покарання за сукупністю злочинів, якщо така мала місце. Призначенеза новий злочин покарання вказується в резолютивній частині вироку як окремийїї елемент. Обрання принципу призначення остаточного покарання за кількомавироками визначається конкретними обставинами справи і залежить від виду ірозміру покарання, відповідні положення ст.43 зумовлюють такі підходи: 1)призначення покарання за кількома вироками передбачає приєднання (повне абочасткове) невідбутої частини покарання за попереднім вироком до покарання,призначеного за новим вироком; 2) мінімальна межа остаточного покарання закількома вироками повинна бути більшою від зазначених у п.”а” своїх“складових”; 3) максимальна межа остаточного покарання за кількома вироками неповинна перевищувати строк, встановлений для відповідного покарання статтею ЗЧКК. Ч.2 ст.43 – складання покарань у вигляді позбавлення волі, три варіантимаксимальної межі остаточного покарання у вигляді позбавлення волі за кількомавироками: 1) до 10 років; 2) до 15 років; 3) як виняток – до20 років. Залежновід розміру, виду і максимальної межі, суд може обрати: 1) як принцип повного,так і принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої – оскільки приїх повному складанні не буде перевищено максимальної межі, встановленої дляданого виду покарання; 2) лише принцип часткового приєднання однієї “складової”до іншої – оскільки при їх повному складанні буде перевищено максимальну межу,встановлену для відповідного виду покарання; 3) як виняток – принцип поглиненняневідбутої частини покарання за попереднім вироком покаранням, призначеним зановим вироком, — оскільки останнє дорівнює максимальній межі, встановленій дляданого виду покарання. Визначення виду і розміру остаточного покарання закількома вироками відбувається окремо стосовно основних і окремо стосовнододаткових покарань. Щодо основних: 1) і невідбута частина покарання запопереднім вироком, і покарання, призначене за новим вироком, є покараннямиодного й того самого виду – суд повністю або частково “додає” одну “складову”до іншої і одержує таким чином остаточне покарання за кількома вироками; 2)невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене зановим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК)допускається їх заміна – менш суворе покарання “переводиться” в більш суворе, апотім з урахуванням обраного принципу приєднання визначається остаточнепокарання за кількома вироками; 3) невідбута частина покарання за попереднімвироком і покарання, призначене за новим вироком, є різновидними покараннями,щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК) не допускається їх заміна – кожне з покараньмає виконуватись самостійно; 4) строк покарання, призначеного за новим вироком,дорівнює максимальній межі, встановленій для того виду покарання, яке буде“базовим” для остаточного покарання за кількома вироками, — останнє будеспівпадати з покаранням, призначеним за новим вироком. При визначенніостаточного покарання за кількома вироками в частині, що стосується додатковихпокарань, треба виходити з того, що: 1) додаткові покарання одного й тогосамого виду приєднуються за тими ж правилами, які встановлені для основнихпокарань; 2) різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно.Коли покарання одного й того самого виду в невідбутій частині покарання запопереднім вироком виступає як основне, а в покаранні, призначеному за новимвироком, — як додаткове або навпаки, як виняток допускається складанняосновного і додаткового покарання в межах строку, встановленого для даного видупокарання. Визначений вид і розмір остаточного покарання за кількома вирокамимає бути вказаний у резолютивній частині нового вироку як окремий її елемент зобов‘язковим посиланням на ст.43. Порядок призначення покарання за сукупністюзлочинів і за кількома вироками одночасно, абз.4 п.16 постанови Пленуму ВС №22від 22.12.95: “Коли після винесення вироку у справі буде встановлено, щозасуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – післявинесення першого вироку, покарання за другим вироком призначається іззастосуванням як ст.42 КК, так і ст.43 КК. Спочатку за правилами ч.1 ст.42 ККза сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого вироку, після цього – заправилами ч.3 ст.43 КК, потім за сукупністю злочинів, вчинених після винесенняпершого вироку, і остаточно – за кількома вироками”.
§ 72. Умовне засудження(суть, підстави, та порядок застосування).
Ст.45 підставиумовного засудження – це сукупність факторів, що стосуються обставин справи таособи винного, які свідчать про можливість досягнення мети виправлення таперевиховання засудженої особи без відбування основного покарання шляхомреального застосування лише додаткового (додаткових) покарання (покарань) таобов‘язкового випробування засудженого зі здійсненням за його поведінкоюдержавного контролю і можливого застосування заходів громадського нагляду тавпливу. Під обставинами справи (ст.45) слід розуміти певний характер та ступіньсуспільної небезпечності вчиненого злочину та інші фактори – зокрема,сукупність пом‘якшуючих чи обтяжуючих обставин, передбачених ст.40 та ст.41 КК.Що стосується тяжких чи особливо тяжких злочинів, то застосування умовногозасудження можливо лише у виняткових випадках. Важливим є всебічне вивченнявластивостей особи засудженого, як пов‘язаних, так і не пов‘язаних із вчиненимзлочином, які у сукупності з обставинами вчиненого злочину давали б підставипрогнозувати майбутні позитивні зміни у поведінці засудженого при йоговипробуванні. Треба враховувати і поведінку винної особи після вчиненнязлочину, яка свідчила б про внутрішню перебудову особи та її мотиваційноїсфери. Застосування умовного засудження у певних випадках не виключається і припризначенні особі покарання за сукупністю злочинів (ст.42), особі, що маєнепогашену судимість за вчинення іншого злочину. Застосовуючи умовнезасудження, суд повинен мотивувати своє рішення у вироку з посиланням наконкретні обставини, які на думку суду утворюють підстави умовного засудження.Умови застосування умовного засудження: 1) засудження особи до основнихпокарань у вигляді позбавлення волі або виправних робіт та будь-яких додатковихпокарань, крім конфіскації майна; 2) обов‘язкове призначення додатковогопокарання, передбаченого ст.45 у вигляді штрафу у передбачених розмірах – умежах від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а за корисливізлочини – в межах від 40 до 400 таких мінімумів, незастосування такого штрафуможливо лише за наявності підстав, передбачених ст.44 КК; 3) покладання наумовно засудженого обов‘язку довести своє виправлення і перевиховання упродовжіспитового строку та надання йому такого строку тривалістю від одного до трьохроків; 4) встановлення за поведінкою умовно засудженого контролю органувнутрішніх справ, а щодо неповнолітнього – також органів і служб у справахнеповнолітніх; 5) передача (можливість передачі) умовно засудженого громадськиморганізаціям або трудовому колективу для здійснення нагляду за поведінкоюумовно засудженого, його виправлення і перевиховання; 6) умови, пов‘язані звиконанням обов‘язків, покладених на умовно засудженого: чесна праця і зразковаповедінка, сумлінне ставлення до виховних заходів, що здійснюються громадськимиорганізаціями або трудовим колективом (неухилення від них). Умови скасуванняумовного засудження: 1) відмова громадської організації або трудового колективувід здійснення з умовно засудженим виховної роботи, оскільки він не виправдавдовір‘я, порушив обіцянку зразковою поведінкою і чесною працею довести своєвиправлення або залишив трудовий колектив з метою ухилиться від виховноговпливу, та подане у зв‘язку з цим клопотання громадської організації аботрудового колективу про скасування умовного засудження; 2) систематичніпорушення громадського порядку, що потягли застосування заходівадміністративного стягнення або громадського впливу, і здійснене у зв‘язку зцим подання органів внутрішніх справ або органів та служб у справахнеповнолітніх про скасування умовного засудження; 3) ухилення від сплатиштрафу; 4) вчинення нового злочину у період іспитового строку. Недотриманняхоча б однієї з цих умов тягне скасування умовного засудження і направленнявинного для відбування основного покарання. У випадку вчинення нового злочину уперіод іспитового строку покарання призначається за правилами ст.43 КК. Ізмоменту вдалого закінчення іспитового строку особа автоматично звільняється відосновного покарання. Вона вже вважається несудимою, якщо судимість віддодаткових покарань або термін їх виконання не перевищує розмірів визначеногосудом іспитового строку. Правові наслідки застосування умовного засудження: 1)остаточне звільнення від основного покарання з одночасним погашенням судимості;2) остаточне звільнення від основного покарання, але зі збереженням судимості,породженої відбуванням додаткових покарань; 3) скасування умовного засудження ізвернення вироку до виконання, що може автоматично збільшити сумарний обсягкари.
§ 73. Відстрочка виконаннявироку (суть, підстави, та порядок застосування).
Надання відстрочокпередбачено ст.46-1 та 46 КК. За колом суб‘єктів ст.46-1 передбачає два видивідстрочки – загальну і спеціальну – щодо вагітних жінок або жінок, що маютьдітей у віці до трьох років. Загальна відстрочка виконання вироку передбачає:1) незастосування призначеного судом позбавлення волі щодо особи, яка впершезасуджується до такого покарання на строк до трьох років, якщо характер іступінь вчиненого злочину, дані про особу винного та інші обставини справисвідчать про можливість виправлення і перевиховання засудженого без ізоляціївід суспільства; 2) можливість незастосування призначених судом додатковихпокарань, крім штрафу, передбаченому ч.1 ст.46-1; 3) можливість покладення назасудженого передбачених ч.5 ст.46-1 обов‘язків; 4) здійснення за поведінкоюзасудженого державного контролю та можливість застосування громадського впливутрудового колективу або особи, яким засуджений може передаватися для здійсненнянагляду і проведення виховної роботи; 5) сплату конкретного розміру штрафу,визначеного судом у межах, встановлених ч.1 ст.46-1 (незастосування штрафуможливе лише за наявності підстав, передбачених у ст.44 КК). Підстави наданняспеціальної відстрочки виконання вироку (вагітним жінкам і жінкам, що маютьдітей у віці до трьох років), зазначені в ч.3 ст.46, на відміну від загальноївідстрочки мають ширші межі, оскільки передбачають менше формальних обмеженьщодо надання відстрочки таким жінкам. Загальна відстрочка виконання вироку моженадаватися лише особі, яка вперше засуджується до покарання у вигляді позбавленняволі на строк не більше трьох років. Така відстрочка не може надаватися призасудженні до інших видів покарань або на більший строк, ніж три рокипозбавлення волі, або за наявності непогашеної чи незнятої судимості,породженої попереднім засудженням до позбавлення волі. Спеціальна відстрочкавиконання вироку може надаватися вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей увіці до трьох років, і за наявності непогашеної та незнятої судимості,утвореної попереднім засудженням до позбавлення волі, та новому засудженнітаких жінок за тяжкий злочин – до позбавлення волі на строк не більше п‘ятьроків, а за злочин, що не є тяжким, — до позбавлення волі на будь-яких строк чидо будь-якого іншого покарання. Спільним для обох видів відстрочки виконаннявироку є застереження, передбачені ч.4 ст.46-1. Відстрочка не застосовується доосіб, засуджених за злочини, вказані у переліку п.1 ч.3 ст.25-1 КК, а також доосіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначаються також заходипримусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також до тих, які непройшли повного курсу лікування венеричного захворювання (п.2 ч.3 ст.25-1).Термін надання відстрочки виконання вироку за загальною відстрочкою становитьвід одного до двох років, а при спеціальній він може бути значно більший.Згідно з ч.3 ст.46-1 термін відстрочки виконання вироку визначається судом умежах строку, за яким “за діючим законодавством” жінка може бути звільнена відроботи у зв‘язку з вагітністю, пологами та до досягнення дитиною трьох річноговіку. Обов‘язки засудженого при наданні відстрочки виконання вироку (ч.5ст.46-1): усунути заподіяну шкоду; піти на роботу або навчання; не змінюватибез згоди органу внутрішніх справ місце проживання, повідомляти цей орган прозміну місця роботи або навчання; періодично з‘являтися в орган ВС дляреєстрації; утримуватися від відвідання певних місць; утримуватися від виїзду вінші місця без повідомлення органу ВС; пройти курс лікування при зловживанніспиртними напоями або вживанні наркотичних речовин; попросити публічно або віншій формі пробачення у потерпілого. Успішним випробуванням осіб, яким наданавідстрочка виконання вироку, визнається тоді, коли особа виконає всі покладеніна неї судом обов‘язки, не допустить порушень громадського порядку чи трудовоїдисципліни, які потягли застосування заходів адміністративного стягнення абозаходів дисциплінарного стягнення чи громадського спливу, не ухилиться відсплати штрафу, не вчинить у період відстрочки нового злочину. Невиконання хочаб однієї з цих умов тягне скасування відстрочки і направлення засудженого длявідбування призначеного вироком суду покарання. Однак скасування відстрочкипередбачає перевірку судом законності та обґрунтованості застосування дозасудженого заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного чигромадського спливу, а також з‘ясування судом причин невиконання засудженимпокладених на нього обов‘язків. Відсутність у засудженого реальної можливостівиконати покладені на нього обов‘язки не може тягти скасування відстрочкивиконання вироку. Скасування відстрочки без з‘ясування вказаних обставин єнезаконним. Якщо засуджений під час випробування вчинить новий злочин, то допокарання за цей злочин суд приєднує раніше призначене покарання за правиламист.43. По закінченні строку відстрочки суд за поданням органу ВС, якийздійснював нагляд за засудженим, залежно від вдалого чи невдалого випробуваннязасудженого виносить ухвалу про звільнення засудженого від відбуванняпризначеного покарання або про направлення засудженого для відбування позбавленняволі, призначеного вироком. При звільненні особи від відбування покарання вонавизнається несудимою за наявності умов, зазначених у п.3 ч.1 ст.55 КК. Ст.46передбачає відстрочення виконання вироку у воєнний час військовослужбовцеві абовійськовозобов‘язаному, який підлягає призову чи мобілізації, засудженому допозбавлення волі, з направленням його у діючу армію до закінчення воєнних дій.При цьому суд може відстрочити і виконання додаткових покарань. Якихосьобмежень щодо надання такої відстрочки за колом вчинених злочинів чи за коломвинних осіб закон формально не передбачає.
§ 74. Види звільнення відкримінальної відповідальності.
Звільнення відкримінальної відповідальності – це здійснювана у відповідності з кримінальнимзаконом і кримінально-процесуальним законом відмова держави в особікомпетентних органів від застосування заходів кримінально-правового характерущодо осіб, які вчинили злочин. Законодавство передбачає випадки обов‘язкового(інститут давності притягнення до кримінальній відповідальності) іфакультативного (особа перестала бути суспільно небезпечною внаслідок зміниобстановки після вчинення нею діяння, що містить ознаки злочину) звільнення відкримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознакзлочину. Види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв‘язку звідпадінням суспільної небезпечності діяння, що містить ознаки злочину, абовтратою суспільної небезпечності особою, яка його вчинила, внаслідок зміниобстановки (ч.1 ст.50 КК); 2) у зв‘язку з притягненням особи доадміністративної відповідальності (п.1 ч.1 ст.51 КК); 3) у зв‘язку ззастосуванням судом примусових заходів виховного характеру (ч.3 ст.10, п.3 ч.1ст.51); 4) у зв‘язку з передачею особи на поруки громадській організації аботрудового колективу (п.4 ч.1 та ч.4 ст.51); 5) у зв‘язку з спливом строківдавності притягнення до кримінальної відповідальності (ст.48); 6) у зв‘язку замністією (ч.3 ст.92 КУ); 7) спеціальні випадки звільнення від кримінальноївідповідальності при вчиненні окремих категорій злочинів (ч.2 ст.56, ч.3 ст.57,ч.3 ст.170, ч.5 ст.187-6, ч.2 ст.222, ч.1 і 2 ст.229-10 КК). Із урахуваннямтого, що КУ має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові актимають відповідати їй (ст.8 КУ), правосуддя в Україні здійснюється виключносудами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органамине допускається” (ст.124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК прозвільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи нарозгляд товариського суду. У п.21 постанови №9 Пленуму ВС від 01.11.96 “Прозастосування КУ при здійсненні правосуддя”: “Конституційне положення проздійснення правосуддя виключно судами зобов‘язує їх розглядати кримінальнісправи і про злочини, перелічені у ч.1 ст.27 КПК. У зв‘язку з цим суд не можепередати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку,передбаченому ст.51 КК та ст.8 КПК”. Всі види звільнення від кримінальноївідповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. Допередачі на поруки ставиться ряд вимог, невиконання яких може обумовитипритягнення її до кримінальної відповідальності. Рішення про звільнення відкримінальної відповідальності приймається судом, прокурором, слідчим за згодоюпрокурора в межах їх компетенції за наявності підстав і у передбаченихкримінально-процесуальним законодавством формах. Прийняття акта амністіїзнаходиться в компетенції ВР України: “Законом України оголошується амністія”(ч.3 ст.92 КУ). До набрання чинності КУ, тобто 28.06.96р., видання акта (Указа)про амністію належало до компетенції Президента України. Особа, звільнена відкримінальної відповідальності, не вважається судимою.
§ 75. Види звільнення відпокарань.
У певних випадкахпроцес виправлення засудженого може відбуватися настільки інтенсивно, що цямета реально досягається значно раніше закінчення визначеного вироком судустроку покарання. Тоді подальше відбування покарання втрачає свій сенс,суперечить принципам справедливості і гуманізму, сприйматиметься засудженим та оточуючимияк прояв надмірної жорстокості. Можливо і таке, коли з незалежних відзасудженого обставин вирок суду, яким було призначення покарання певного виду, не було виконано упродовж значного часу. Втрата здатності відбувати призначенепокарання може зумовлятися тяжкою хворобою, вагітністю жінки, інвалідністьтощо. Тому закон передбачає систему звільнення від кримінального покарання тазміни його обсягів у процесі відбування покарання: 1) звільнення від покаранняза давністю виконання обвинувального вироку або заміна смертної карипозбавленням волі ст.49; 2) звільнення від покарання при втраті особоюсуспільної небезпечності ч.2 ст.50; 3) умовно-дострокове звільнення відпокарання та заміна покарання більш м‘яким ст.52, 53; 4) відстрочка відбуванняпокарання вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох роківст.46-2; 5) звільнення від покарання чи його зниження за діяння, караністьякого законом усунена або пом‘якшена, ст.6, 54; 6) звільнення від покарання абозміна його обсягів – на підставі актів амністії та помилування. Крім того,закон передбачає зміни обсягів покарання при його призначенні або відбуваннівнаслідок законодавчих перепон, передбачених кримінальним абокримінально-процесуальним законом – ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК та ст.408 КПК. Замінупокарання передбачає і ч.3 ст.29 КК через наявну на момент призначенняпокарання у вигляді виправних робіт або набуту згодом, при відбуванні цьогопокарання, непрацездатність засудженого, йому виправні роботи замінюють штрафомзгідно з передбаченими законом коефіцієнтами або громадською доганою.Зарахування попереднього ув‘язнення ст.47 КК. До безумовних видів звільненнявід покарання або заміни його обсягів належать ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК, ч.1ст.408 КПК (звільнення у зв‘язку з душевною хворобою), ст.49 (крім ч.3). ч.2ст.50, ст.52, 53 (щодо заміни покарання більш м‘яким). Ч.2 ст.30, ч.3 ст.32 КК,а також на підставі актів амністії та помилування. До умовних видів звільненнявід покарання та зміни його обсягів у процесі відбування належать ті, які передбаченіст.46-2, 52, 53 (щодо умовно-дострокового звільнення від подальшого відбуванняпокарання).
§ 76. Звільнення з передачеюособи на поруки трудовому колективу чи громадській організації.
Ст.51 ч.1: особу,яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільноїнебезпеки, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо будевизнано, що її виправлення і перевиховання можливе без застосуваннякримінального покарання. В цьому разі відповідно до законодавства України можебути прийнято одне із таких рішень: ч.1 п.4 про передачу особи на порукигромадській організації або трудовому колективу. Ст.51 ч.4,5: звільнення відкримінальної відповідальності із передачею особи на поруки допускається, якщовона щиро розкаялась у вчиненому діянні, що містить ознаки злочину, і відгромадської організації або трудового колективу надійшло клопотання пропередачу їм цієї особи на поруки. не може бути передано на поруки особу, якавдруге вчинила умисне діяння, що містить ознаки злочину, або ранішепередавалися на поруки. Особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, іпередана на поруки, може бути притягнення за це діяння, якщо вона протягом рокуне виправдала довір‘я трудового колективу, порушила своє обіцяння виправитись іне підкоряється правилам співжиття або залишила роботу з метою ухилитись відгромадського впливу і якщо, у зв‘язку з цим, є рішення громадської організаціїчи трудового колективу про відмову від поручительства.
§ 77. Звільнення відподальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).
Згідно з ч.2 ст.6та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим закономусунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон,що усуває караність діяння або пом‘якшує її, має зворотну силу. Порядок такогозвільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявоюзасудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконаннямпокарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моментунабуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважаєтьсятакою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бутисвоєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинностіновим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненійособі моральної і матеріальної шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий законкараність діяння не усуває, а лише пом‘якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 ККпризначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданогозакону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначенопокарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однаквідповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК.Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави ітому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новимзаконом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведенняодного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покаранняне може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону.Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністіїабо помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чисудове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покаранняіншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання,амністія не звільняє від обов‘язку відшкодування шкоди. Амністія є повне абочасткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певноїкатегорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії вУкраїні” від 01.10.96). Помилування – це акт (указ) глави держави, за якимпевна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неїзастосовується більш м‘яке покарання, або ж особу знімається судимість(Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України,затверджене Указом Президента від 31.12.91).
§ 78. Особливостікримінальної відповідальності неповнолітніх.
Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальностіпов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи змоменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними тарозуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом,кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числіза готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річноговіку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягаютькримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життясудді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування зохорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умиснезаподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1,189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82,86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне абоособливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 роківне підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крімвбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб,які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіяннямпотерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104,ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практикув справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинилидіяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, щовчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настаєкримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину.Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, авідсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважаєтьсятакою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступноїдоби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза,днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначеннівіку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованогоекспертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітньогоміри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільнонебезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічнийрозвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а такожпричини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповіднодо п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшуєвідповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання донеповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі незверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності.До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великоїсуспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосуватипримусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До неповнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходивиховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосуватидо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і довиповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодонаявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільнонебезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумовоївідсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такогонеповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, доосіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння довиповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд можезастосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічноабо в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3)передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чипід нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а такожокремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5)направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи длядітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьохроків, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишеннявизначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхіднепризначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченомувідповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодонеповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, будевстановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільноїнебезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінальногопокарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і упорядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування донеповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбаченихст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальнавідповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності доч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечнедіяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого закономперебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову прозакриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховногохарактеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурорперевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чогонаправляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковоюучастю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства тарозгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру,крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вікнеповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чиактового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвиткунеповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язануз душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлюватизначення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разінеобхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячоїта підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішенняекспертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього;4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливийвплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення донеповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. Зарезультатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. Зметою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосуванняпримусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справахнеповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевогосамоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практикузастосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного зпримусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься вст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншійформі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійсненоу присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюютьабо навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосуваннязастереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінкинеповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3)передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють,полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювативиховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, підособами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни іпіклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному аботрудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за йогозгодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролюза поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремимгромадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку понагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування пронього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збиткияк примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише доповнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребуєзастосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направленнянеповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей іпідлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту,статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніхта спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітнінаправляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їхзаміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхомзастосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньоїшколи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років.Загальний строк направлення – до 3 років.
§ 79. Примусові заходимедичного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).
Відповідно до ч.1ст.13 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані щодоосіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або вчинилитакі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під часвідбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливостіусвідомлювати свої дії або керувати ними. Такі заходи застосовуються лише доосіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значнусуспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи встані неосудності, то вона вважається суспільно небезпечною (ч.2 ст.416 КПК).Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1)призначаються судом; 2) є заходами державного примусу, які позбавленівластивостей (ознак), характерних для покарання. Ці заходи не мають на метісоціального виправлення психічно хворої людини, а спрямовані на запобіганнявчинення такою людиною нових суспільно небезпечних дій, на лікування іпокращення її психічного стану, а також на її охорону. У ст.13 КК передбачено тривиди примусових заходів медичного характеру: 1) поміщення в психіатричнулікарню з звичайним наглядом; 2) поміщення в психіатричну лікарню з посиленимнаглядом; 3) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом. Суд, визнавшинеобхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його видзалежно: 1) від душевного захворювання особи, враховуючи висновоксудово-психіатричної експертизи про психічний стан хворого; 2) від ступенясуспільної небезпечності вчиненого неосудною особою діяння. У ст.13 зазначеніобставини, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про видпримусового заходу. Поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом можебути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом іхарактером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в лікарніі лікування у примусовому порядку. Поміщення у психіатричну лікарню з посиленимнаглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільнонебезпечне діяння, не пов‘язане з посяганням на життя громадян, і за психічнимстаном не становить загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні йлікування в умовах посиленого нагляду. Поміщення у психіатричну лікарню ізсуворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїмпсихічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становитьособливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні й лікування вумовах суворого нагляду. Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичногохарактеру, суд вказує лише на вид психічної лікарні, в яку необхідно поміститинеосудного. Суд не має права зазначати в ухвалі (постанові) назву конкретноїпсихіатричної лікарні, в якій має провадитися примусове лікування, і його строк(абз.3 п.9 постанови Пленуму ВС від 19.03.82 №2 “Про судову практику позастосуванню примусових заходів медичного характеру”). Суд не визначає строкипримусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікуваннязалежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування і їхвпливу на душевнохворого тощо, провадиться доти хвора людина не перестане бутисуспільно небезпечною. Кожний хворий, до якого за рішенням суду застосовуютьсяпримусові заходи медичного характеру, не рідше 1 разу на шість місяцівоглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні,для вирішення питання про можливість порушення перед судом клопотання щодоскасування подальшого застосування примусових заходів медичного характеру абозаміни їх виду. Зміна та скасування таких заходів здійснюється судом напідставі висновку комісії лікарів-психіатрів у випадку зміни стану здоров‘яхворого або його одужання незалежно від строку перебування хворого упсихіатричній лікарні (відділенні). Розгляд питання про скасування або замінивиду примусових заходів медичного характеру здійснюється судом у відповідностідо вимог ст.419КПК, за поданням головного психіатра органу охорони здоров‘я,якому підпорядковано медичний заклад, де лікують неосудну особу. До поданнядодається висновок комісії лікарів-психіатрів (ч.3 ст.422 КПК). Заміна, про якуйде мова, може виявлятися у переведенні хворого для продовження лікування зпсихіатричної лікарні (відділення) зі звичайним наглядом у лікарню (відділення)з посиленим або суворим наглядом у зв‘язку з погіршенням психічного здоров‘яхворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов‘язаного знасильством над іншими хворими, персоналом лікарні тощо). За відсутностіпідстав для застосування примусових заходів медичного характеру щододушевнохворого, який за характером вчиненого ним суспільно небезпечного діянняв станом психічного захворювання не становить значної небезпеки для оточення,суд може, відповідно до ч.7 ст.13 КК, передати такого хворого на піклуванняродичам чи опікунам при обов‘язковому лікарському нагляді.
§ 80. Примусові заходивиховного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).
При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідновраховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненогозлочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, щопом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язанийзлочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчиненнязлочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повиннізастосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремінезначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням пропритягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, якавчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільноїнебезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходивиховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, якийвчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру,передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчиниласуспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якогоможлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумовоївідсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння,призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості запевних умов може бути підставою для застосування судом до такогонеповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, доосіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння довиповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосуватитакі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншійформі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передачанеповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під наглядпедагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремимгромадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 вікуі має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5)направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи длядітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьохроків, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишеннявизначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначитинеповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповіднимПоложенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яканадійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчиненозлочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бутивиправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддяпостановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусовихзаходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечногодіяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якогозаконом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діянняпорушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий,встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 роківі до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність,виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування донеповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом ізпостановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеногорозслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду длязастосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справипровадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Підчас провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосуванняпримусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК,підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бутидолучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я тарівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про йогорозумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чиздатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керуватиними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участюспеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначеніпитання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя,виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на вихованнянеповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочиннудіяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці,дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситьсяпостанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови(ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформуєслужбу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади тамісцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Просудову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”).Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік якихміститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно абов іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бутиздійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, депрацюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2)застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осудуповедінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння;3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють,полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювативиховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, підособами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни іпіклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовомуколективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодоюобов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю заповедінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремимгромадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку понагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування пронього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збиткияк примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише доповнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребуєзастосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направленнянеповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей іпідлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту,статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніхта спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітнінаправляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їхзаміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхомзастосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньоїшколи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років.Загальний строк направлення – до 3 років.
Киев, 2000 год