Культура як феномен суспільного розвитку

Культура як феномен суспільного розвитку За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін “культура” як самостійна лексична одиниця існує лише з ХУШ ст. Раніше цей термін зустрічався тільки у слово сполученнях, означаючи функцію чогось. Своїм походженням слово "культура" (Лат. Сultura-обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов’язане лат. словам соlо (зрощу вати,
обробляти землю, займатися землеробством). Сultus – це землеробська праця. Отже здавна під культурою розумілись всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбувались під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Але з ХУІ ст. термін "культура" почав застосовуватися по відношенню до людей та їх творчої діяльності: він дістав узагальнююче значення
і ним стали називати все створене людиною. Підкреслюю, що американські соціологи А. Кревер і К. Клакхон у своїй книжці "Культура" розділили всі зібрані ними визначення культури на шість типів: описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття культура. Згідно Е. Тейлора культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв
і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства; історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція; нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням К. Уіслера "спосіб життя, якого дотримуються община або плем’я, вважається; культурою". Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про
ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У.Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінські реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей; психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв; структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення: а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства і б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства; генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці, визначення поділяються на чотири групи:
І) перша розглядає культуру як продукт або артефакт. "В найширшому розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють одні з одним" (П.Сорокін); 2) друга наголос робить на ідеях. "Культура – це відносно постій, ний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення". (Г.
Беккер); 3) третя підкреслює роль символів. "Культура – це ім’я для особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо "символізацією" (Л. Уайт); 4) четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. “Те, що відрізняв людину від тварини, ми називаємо культурою” (В.
Оствальд). Звертаю увагу на те, що перераховані значення слова культура пов’язані між собою частково за походженням, частково за сенсом. Акумулюючи ці значення, під культурою можна розуміти одночасно і об’єкт із своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Культура являє собою не лише художньо-творчий процес(мистецтво), я перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які панують в суспільстві .Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх створення, розповсюдження і збереження. Звертаю увагу,що культура являє собою явище складне
і багатогранне; тому культура виступає предметом дослідження багатьох наук. Але соціологічний підхід до вивчення культури має свою специфіку, яка полягає у дослідженні не поодиноких, а всіх можливих форм зв’язків і культурного і соціального. В соціології розрізняють культуру в широкому значенні цього слова як соціальний механізм взаємодії особистості і соціальної спільноти з середовищем проживання (сукупність засобів, форм, взірців та орієнтирів,
що генетично не наслідуються, виробляються людьми в процесі спільного життя те забезпечують передання досвіду і розвиток перетворюючої діяльності) і в вузькому розумінні (система цінностей, переконань, зразків і норм поведінки, притаманних певній соціальній групі, спільноті і людству в цілому). Підкреслюю, що культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння,
збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів .На думку харківських соціологів, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури: ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв’язків між і людиною і природою); ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культурного клімату взаємовідносин в колективі, сім’ї, в побуті); ставлення людини до самої себе (скероване на самопізнання, і самовиховання, самовдосконалення, саморозвиток). Поняття цивілізація походить від лат. cіvіlis ,що означає держава, місто, громадяни. У контексті з поняттями культура, суспільний договір, освіта, поняття цивілізація набуває змісту, що характеризує суспільне становище, протилежне природному становищу
і визначає основу суспільного прогресу. Цивілізація – соціальна організація суспільного життя, що характеризується загальним зв’язком індивідів, їх об’єднань і забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. Вводячи поняття цивілізації, шотландський філософ Анрі Фергюссон ставив двоєдину мету: показати принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу з одного боку, і відмінність суспільства від усіх
інших, з другого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з певною сукупністю цінностей, що збагачуються на шляхах соціального і культурного процесу. На такій основі стався поділ понять цивілізація і суспільство. Термін цивілізація характеризує суспільство, що досягло високого ступеня розвитку культури і перебуває на магістральному шляху суспільного прогресу.
Звертаю увагу курсантів на те, що співвідношення понять цивілізація і культура суспільства проведено вченим А. Вебером. Знаходячись під впливом ідей О. Шпенглера, який пояснював культуру не як єдину загальнолюдську культуру, а як розколоту на окремі культури, А. Вебер на відміну від О. Шпенглера розглядав культуру
і цивілізацію не як дві фази розвитку культурно-історичних цінностей, як два відносно самостійних аспекти кожної з них – власне духовний (релігія, філософія, мистецтво) і науково-технічний. Крім того, А. Вебер виділяв ще й третій специфічно соціальний аспект, трактуючи соціальність у дусі, близькому до антропологічної орієнтації в соціології. Процес розвитку кожної з виділених А. Вебером культурно-історичних цілісностей визначався як результат взаємодії її соціологічного, цивілізованого і культурного факторів, кожен з яких грає співвизначальну роль у розвитку двох інших. Ідеї і положення А. Вебера дають підстави розуміти під культурою суспільства особливого роду об’єктивну дійсність, що створюється людською діяльністю і забезпечує зберігання і нарощування сутнісних характеристик людини.
Культура суспільства є те, що стійко відбивається у свідомості і поведінці індивідів, які реалізують в конкретно-історичних умовах родові та соціальні функції. Певне становище суспільства – цивілізація – завжди історично конкретна, тому що її основу створює конкретно-історичний спосіб виробництва. Розвиток цивілізації відбувається в певних соціально-
історичних умовах, що залежать від економічних і політичних факторів. Отже, якщо поняття цивілізація застосовується для визначення певного історичного ступеню розвитку суспільства, то під поняттям культура суспільства мається на увазі найсуттєва, якісна сторона цивілізації. Підкреслюю, що складність і багатовимірність культури зумовлює ускладнення системи соціологічного знання, пов’язаного з культурними
явищами і процесами, а відповідно і його структури. Вітчизняні дослідники цієї проблеми вважають, що доцільно вирізнити три основні рівні соціології культури: теоретична загальна соціологія культури (займається розробкою теоретичних моделей суспільного функціонування культури як цілого); соціологічна теорія культури та її основних напрямів, таких як соціологія мистецтва, соціологія дозвілля, етнокультурсоціологія, соціологія
освіти, виховання тощо; емпіричні дослідження функціонування культури в різних сфер життєдіяльності суспільства, скеровані на фіксацію специфіки культурних явищ, їх динаміки в кількісних та якісних показниках і індикаторах. Підкреслюю, що широкі потреби різного типу суспільств у культурі стимулюють розширення поля соціологічних досліджень і зростаючу диференціацію їх дисциплін. Так, від соціології художньої культури та соціології виховання відокремилася особлива галузь – соціологія естетичного виховання, і цей процес триває далі. Методичні вказівки до другого питання: "Основні категорії соціології культури". Соціологія культури мав свою розгалужену систему понять і категорій. Дослідниками перш за все розробляється питання про складові культури або її основні елементи. До них звичайно відносять поняття
і уявлення зразки поведінки, цінності і норми; в окремих випадках до них додають мову, ідеологію та інші вкладники. Звертаю увагу курсантів на те, що переважна більшість соціологів вважає стрижнем і ядром культури систему цінностей і норм. У цьому контексті культура визначається як певна система важливих для людини смислових комплексів – цінностей, які здатні виступати регулятивними принципами
індивідуальної та групової поведінки. Поведінка людей в суспільстві визначається насамперед їх орієнтацією на певні цінності. В одному й тому ж суспільстві далеко не всі люди притримуються однакових для всіх цінностей, по-різному ставляться і сприймають добро і зло, рівність свободу, справедливість. Одні люди е прибічниками індивідуалізму, інші – колективізму; для одних головне в житті – кар’єра, для других – багатство, для
третіх – чесність і порядність. Але це не означає, що у суспільства або соціальної групи не може бути спільних соціальних цінностей, які вони висувають, стверджують і захитають. У. Гуденау підкреслює, що цінності – не загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких людина повинна стреміти. Вони складають основу моральних принципів. Наприклад, в християнській моралі – це діалог, Десять заповідей, що передбачають збереження людського життя (“не вбивай”), подружню вірність (“не чини перелюбу”), повагу до батьків (“шануй свого батька і матір свою”) тощо. Гуденау акцентує увагу на тому, що різні культур можуть надавати перевагу різним цінностям (героїзму на полі бою, художній творчості, аскетизму), і кожний суспільний устрій встановлює, що є цінністю, а що нею не являється. Підкреслюю, що російські соціологи у визначення цінностей підкреслюють не лише наявність в системі
цінностей певних переконань з приводу мети життя, але й думок про основні шляхи і засоби, що ведуть до досягнення цих цілей. Іншими словами, для них соціальні цінності відповідають на питання, як ставитись до того, що вже є або має бути. Звертаю увагу курсантів на те, що вітчизняні соціологи акцентують на тому, що цінності виступають узагальненням емпіричного досвіду людства і мають свою градацію і типологію.
Серед цінностей вони виділяють: смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя; приклад – калоккагатія у стародавніх греків як єдність добра і краси); вітальні (від лат vіtаlіs – життєвий; це цінності життя, здоров’я особистої безпеки, добробуту, сім’ї; цінності освіти, кваліфікації, правопорядку і та ін.); цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище, служіння
громаді і людям); цінності міжособистого спілкування (чесність, безкорисливість, доброзичливість); демократичні цінності (права людини на загал, свобода совісті, слова, переконань, вірування, свобода політичного вибору, національний суверенітет); партикулярні цінності (прив’язаність до малої батьківщини, сім’ї, віра в Бога, стремління до Абсолюту). Підкреслюю, що соціальні норми є похідними від цінностей і ґрунтуються на них. Під соціальними нормами розуміються правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють поведінку людей, суспільне життя у відповідності з цінностями певної культури і зміцнюють стабільність і єдність суспільства. О. Якуба визначає норми як такі, що відбивають загальні вимоги суспільства, конкретних соціальних спільнот до поведінки їх членів. Це волевияв, що дає змогу здійснювати соціальний контроль і дає зразок поведінки. Додержання цих норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування
соціальних заохочень і соціальних покарань (або позитивними і негативними санкціями). Звертаю увагу курсантів на те, що великої уваги цьому питанню надає у своїх працях П. Сорокін. Будь-яке суспільство, пише він, можливо описати і зрозуміти лише крізь призму притаманної йому системи “значення норми, цінності”. Ця система є одночасна культурна якість. Суспільство складається з соціальних спільнот
і груп: Поза групою історія нам не дає людини Нам завжди дані групи, а не окремі люди, що живуть окремо один від одного”. В кожній такій групі і спільноті є і навіть повинні бути “відступники”, інаковіруючі та інакодумаючі поруч з тими, хто живе згідно з офіційними нормами поведінки групи. Ці інакомислячі не завжди реалізують свої “антисуспільні” норми поведінки; вони поводять себе переважним
чином не у відповідності зі своїми переконаннями, а згідно з усталеними нормами групової поведінки. Причина цього – в існуванні покарань і нагород. Звідси висновок Сорокіна: без покарань і нагород (заохочень) боротьба всередині групи була б не спорадичним і тимчасовим, я постійним явищем, і взаємодія людей була б “війною всіх проти всіх”. Підкреслюю, що норми поділяються на правові і моральні.
Правові норми проявляються у вигляді закону або іншого державного чи адміністративного акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування певної юридичної норми, також санкції, здійснювані відповідними органами дотримання моральних норі забезпечується силою громадської думки, мотального обов’язку людини. Крім того, соціальні норми можуть опиратися не лите на юридичні і моральні акти і уявлення, але й на звичаї і традиції. Отже, цінності пов’язані з культурною орієнтацією людської діяльності, а норми – з соціальною орієнтацією суспільства. Соціальні норми відповідають не на питання про ставлення до явищ і процесів соціальної дійсності (як цінності), а на питання про те, що і як з ними робити. Якщо соціальні цінності визначають загальну, стратегічну регуляцію поведінки людей, то соціальні норми – конкретні установки щодо цієї поведінки,
її взірці або зразки. Соціокультурні зразки поведінки пов’язані і закріплені в обрядах, звичаях і традиціях. Обряди це сукупність символічних стереотипних колективних дій, що втілюють в собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, норми і цінності і викликають певні колективні почуття. Звичаї являють собою форми регуляції діяльності і відносин людей, які відтворюються у певному суспільстві, соціальній спільноті
і групі і є звичними для неї, їх членів. Звичаї – це неписані правила поведінки. Традиції функціонують в усіх соціальних системах, будучи необхідною умовою їх життєдіяльності, є елементами соціокультурної спадщини, які передаються з покоління в покоління. М. Вебер вважав, що типовими зразками орієнтації людей у різних сферах соціального життя виступають етичні вчення головних світових релігій. Існує певна типологія таких соціокультурних зразків у кожному
суспільстві (типи героїв у міфології і релігії, соціокультурні зразки для молоді в стилі життя). Соціокультурні уявлення – це регулятиви, що формуються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду; це первинні орієнтації в просторі культури суспільства, соціальної спільноти або групи. Кожне конкретне суспільство має свої специфічні уявлення про те, що є корисним, дозволеним, важливим, а що – шкідливим, забороненим і неважливим; яких традицій і звичаїв дотримуватись, а яких ні; які зразки поведінки варті визнання, а які мають бути відкиненими. Поняття створюються на базі уявлень і містяться передусім у мові; завдяки ним стає можливим впорядкувати досвід людей. Поняття – це думки, ідеї, знання, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності через фіксацію їх ознак (наприклад, форму, колір, смак предметів оточуючого світу).
Мова – це форма накопичення, збереження і передання людського досвіду, система понять, наділених певним значенням. Люди засвоюють ці значення в процесі виховання і навчання, що дозволяє їм розуміти сенс сказаного і написаного. Звертаю увагу курсантів на те, що Н. Смелзер відводить мові особливе значення у системі культури.
Всі елементи культури можуть бути висловлені в мові. Смелзер підкреслює, що мова – явище соціальне, нею неможливо оволодіти поза соціальною взаємодією, без спілкування з іншими людьми. Мова бере участь також у процесі надбання і організації досвіду людей, вона виробляє загальноприйняті значення. Спільна мова підтримує згуртованість суспільства і соціальних спільнот, сприяв формуванню почуття групової
єдності, групової ідентичності. Але мова здатна і розділяти людей. Смелзер наводить приклад Канади, де мова є головним символом антагонізму між англо- і франкомовним населенням. Тому мова може стати важливою політичною проблемою: згадаймо наміри франкомовної провінції Квебек відмежуватись від Канади і утворити самостійну державу. У 1996 р. прихильникам такого розв’язання проблеми цілісності
Канади не вистачило лише одного відсотка голосів людей, що брали участь у референдумі. Мовна ситуація в Україні також виступав важливим чинником політичного життя і тісно пов’язана із наявними типами субкультури – російськомовною і україномовною. Таким чином, ми розглянули найважливіші елементи культури в їх горизонтальному місцерозташуванні і змістовному наповненні. Разом з тим можна здійснити вертикальний аналіз соціокультурного середовища, звертаючи увагу насамперед на певні форми культур. Методичні вказівки де третього питання: “Внутрішня структура культури та її форми”. У внутрішній структурі культури вирізняють такі її форми: загальнолюдська культур (у сенсі культури, виробленої людством протягом всієї історії його існування і опертої на загальнолюдські цінності
істини, добра, краси, справедливості тощо); суперкультура (у значенні культур, створеної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління); субкультура (в розумінні культури як сукупності переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; приклад – національні, професійні субкультури, субкультура організацій тощо); контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться у конфронтації до панівної суперкультури та субкультур
просуспільних спільнот. Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві – богеми, а в ній – стиль життя і поведінки хіппі. Для їх культур характерними є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоденням днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і самообмеження, копітка праця з метою досягнення успіху
і т.ін.); девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціально відхиленою поведінкою; приклад – стиль життя і антисоціальна поведінка груп наркоманів, сатаністів тощо); особиста культура (мається на увазі культура конкретного індивіда). Звертаю увагу курсантів на те, що завданням соціологів є дослідження співвідношення всіх цих форм культури, протиріч між ними і домінуючою в суспільстві культурою, з’ясування їх оцінки різними соціальними групами. Для них важливо визначити, чи змішуються ці форми, чи співіснують і терпляче ставляться одна до одної, а чи, можливо, мають місце культурні конфлікти. Конфлікти у цій площині найчастіше виникають тоді, коли цінності контркультури або девіантної культури вступають у суперечність з панівною суперкультурою чи субкультурами соціальних спільнот. Водночас не можна заперечувати, що конфлікти в галузі культури мають певне позитивне значення, сприяючи
появі нових, адекватних часу, культурних взірців, які поступово просякають домінуючу в суспільстві культуру і зумовлюють (до певної міри) її прогрес. У процесі порівняння різних культурних форм може утворитися дві тенденції. Перша з них – це судження про інші культури з позицій вищості своєї власної культури; така тенденція дістала назву етноцентризм, що буквально означав розміщення певної етнічної(національної) культури в центрі соціокультурного простору. Американці, наприклад, вважають “правильним”
і єдино можливим лиже західний спосіб життя, а відмінний від нього – дивним або навіть варварським. Друга тенденція носить назву культурний релятивізм, її суть полягає в переконанні, що культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей. Вперше сформульована Г.Самнером, ця теза згодом знаходить продовження у працях Р.Бенедикт: вона вважає, що кожну культуру можна зрозуміти лише у
її власному контексті та у цілісності всіх її складових елементів. Вітчизняні соціологи, уникаючи цих крайнощів, зазначають, що в дійсності оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, без врахування, з одного боку, універсальних елементів культури, а з другого – величезного розмаїття етнонаціональних культур. У багатьох сучасних підручниках з соціології наводяться підрахунки американського вченого Дж. Мердока, який виділив більше 60 культурних універсалій. До них він відносить спорт, прикраси тіла, спільну працю, танок, освіту, поховальні ритуали, звичаї робити податники, гостинність, інцест(заборону кровозмішування ніж близькими родичами), дотепи і жарти, мову, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці тощо. Але для різних культур можуть бути характерними різні води спорту, прикрас
і т.ін. Наприклад, американські жінки образяться, якщо ви подаруєте їм непарну (як це прийнято у нас) кількість квіток; в їхньому суспільстві прийнято дарувати парну кількість – дюжину або півдюжини, але завжди парне число. Звертаю увагу курсантів на те, що ще один аспект розмаїття культурних форі дозволяє помітити у більшості європейських суспільств на початку XX ст. дві домінуючі форми: високу (або елітарну)
і народну (або фольклорну). Як зазначає Н. Смелзер, висока культура включала в себе класичні музику, живопис, літературу, створені фахівцями високого класу для найбільш заможних верств суспільства (еліти). Народна культура, до якої входили казки, фольклор, пісні і міфи, належала бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та народною
культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не пов’язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами. Культура стає масовою, коли її продукти стандартизують і розповсюджують серед широкої публіки. І вітчизняні, і зарубіжні соціологи наголошують на тому, що масова культура, пов’язана з уніфікацією і стандартизацією духовного начала в особистості, в суспільстві,
є поверхневою і у меншій мірі збагачує духовно, ніж найкращі взірці високої культур. Один з західних дослідників Л.Лоувенталь вважає, що ця обставина, між іншим, не сприяє створенню умов для більш повної реалізації особистості в американському суспільстві. Харківський соціолог О.Якуба, погоджуючись на загал з таким розумінням масової культури, разом з тим виважено зазначає, що негативні характеристики масової культури не виключають високого рівня окремих її проявів. Закінчуючи аналіз основних понять і категорій соціології культури, згадаємо про соціальні функції культури. Найбільш дослідженими серед них є: пізнавальна (дослідження в галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство в цілому, його спільноти, групи і людину-особистість зокрема); функція соціальної пам’яті або передання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід); освітньо-виховна (саме культура робить людину в процесі
соціалізації, за допомогою навчання і виховання, шляхом соціальної трансляції набутого .людством досвіду від старших поколінь до молодших; разом з тим набута і засвоєна культура є базою для творчої інноваційної діяльності); регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку); комунікативна (від лат. cоmmuniсаtіо – шлях сполучення,
форма зв’язку, акт спілкування; саме культура виступає одним з найбільших розповсюджених і ефективних засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати і зрозуміти один одного); інтегративна і дезінтегративна (з одного боку, культура здатна згуртувати людей, забезпечувати цілісність співтовариства; я другого боку – вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх один одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних субкультур).
Підкреслюю, що київський вчений О. Семашко акцентує на тому, що в Україні склалась нова соціокультурна ситуація, що породжує нову соціокультурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини дедалі активніше просякають стосунки між людьми у сфері культури і знаходять прояв: у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціальному виборі; в переоцінці цінностей і формуванні їх нової ієрархії; в акценті на цінності особистості по всьому полю соціума і культури; у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї а умов поновлення самодостатнього роз витку культури; у знятті “жорсткого” ієрархічного управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах країни; у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею; у формуванні нових
соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя; у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю); в зміні статусу, а відповідно й ролі і функцій культури національної, яка стає одним з визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності; у зміні соціального статусу релігії, релігізації багатьох верств населення
і клєрикалізації деяких з них, зростанні її впливу на мораль суспільств. Література: Библер В.С. От наукоучения к логике культуры М 1991. Відродження культури: міф і реальність //Політична думка 1993. Витаньи И.Общветво, культура, социология М 1984. Виготский Л.С. Психология искусства М 1987. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного
М 1991. Гайденко П.П Давыдов Ю.Н.История и рациональность М 1991. Давыдов Ю.Н.Динамика культурних и социальных связей М 1992. Дзюба І.Україна і світ //Quo vadis, Україно? -Одеса, 1992. Докторов .З. Россия в европейском и социокультурном пространстве. //Социологический журнал 1994 №3. Здіорук С.І Парахонський В.О Валевський О.Л. Стратегічні аспекти національно-культурної політики України К 1995. Кизима В.В. Культурно-исторический процес и проблеми рациональности К 1985. Кіхно О.Доля української культури в європейському і світовому контексті //Генеза 1995. Краткий словарь по социологии М 1988. Культура України Харків, 1993. Лекції з історії світової та вітчизняної культури Львів, 1994. Маркарян З.С.Теория культури и современная наука
М 1983. Основи социологии /Под ред.А.Г.Эфендиева М 1993. Піча В.М. Соціологія К 2000. Радугин А.А Радугин К.А. Социология: Курс лекций М 1995. Ручка А.О Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології К 1995. Смелзер Н. Социология М 1994. Современная американская социология
М 1994. Современная западная социология. Словарь М 1990. Соколов З.В. Культура и личность Л 1972. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество М 1992. Соціологія К 1999. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник К 2000. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу К 1996.
Субтельний 0. Україна. Історія К 1991. Тадевосян В.Словарь-справочник по социологии и политологии М 1996. Тощенко Ж.Т. Социология К 1994. Тойнби А.Постижение истории М 1991. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? //Политические исследования М 1994. Якуба Е.Социология Харьков:1996. Черниш Н.
Соціологія: Курс лекцій Львів, 1996.