–PAGE_BREAK–Концепцій функцій культури досить багато. Ми пропонуємо виділити наступні:
1. Підтримка єдності й цілісності людської діяльності у двох видах: історичному і структурно-системному — це основна функція культури;
2. Людинотворча функція — формування адекватної даній суспільній системі типу особистості;
3. Функція передачі соціального досвіду — обмін досвідом між поколіннями, країнами й народами;
4. Гносеологічна функція — пізнання навколишнього середовища й самопізнання;
5. Регулятивна функція — визначення поведінки в тій або іншій ситуації [16, с. 374].
Можна назвати також наступні функції культури:
— освоєння й перетворення світу;
— комунікативна;
— нагромадження й зберігання інформації;
— проективної розрядки (зняття емоційної напруженості за допомогою ритуалізації діяльності) і інші [16, с. 378].
Однієї зі сторін діяльного прояву культури в значенні механізму самосприйняття соціуму є ритуал. Все наше життя, якщо придивитися, є сукупність тісно переплетених ритуалів: вітання при зустрічі, правила гарного тону й поведінки в суспільстві, правила поважного ставлення до старшого за віком, правила взаємин між підлогами.
Дослідники виділяють три основних форми ритуалу:
1. Як принцип міжіндивідуальних повсякденних взаємодій,
2. Як форма адаптивної поведінки,
3. Як ціннісна характеристика особистостей або груп (соціумів) [1, с. 45].
Усяка історично сформована культура є перетинання складних і не завжди зрозумілих непосвяченому ритуалів, чому приклад — церковні ритуали, військові ритуали.
Більше складним проявом функцій культури є міф, що являє собою цілком особливий культурний феномен, оскільки в ньому знаходять висвітлення недоторканних, але прийнятими всіма членами соціуму як абсолютна істина помилкової установки.
У міфі ці помилкові установки тісно переплітаються з реальністю й стають однієї із украй важливих і найчастіше основних рушійних сил суспільства.
Вкрай близькі до міфів з погляду відносини до культури символи.
У самому загальному змісті символ — це якийсь довільний знак, якому в соціумі прийнято привласнювати категоріальні характеристики того або іншого реально існуючого живого або неживого об’єкта.
Так, наприклад, прапор символізує приналежність до тої іншої політичної партії, до тої або іншої держави, той або інший соціальний стан. Обручка в християнському світі однозначно є символом міцності сімейних уз [22, с. 215].
Символи оточують людину в процесі його самовизначення в соціумі: іграшки — символізують дитинство, книжки — час навчання, мобільний телефон й автомобіль — символ свободи й матеріального благополуччя, онуки — символ гідної старості.
У самому широкому значенні, символи оточують людину, створюючи йому можливість існування в суспільстві, оскільки людина спілкується за допомогою символів-слів і літер.
Ритуали, міфи, символи поведінки й, ширше, життєдіяльності людини, проявляються, в остаточному підсумку, у його стилі життя.
Стиль як спосіб вираження власної культури в мові, одязі, манері поводження, манері виразу власних думок у розмові або на листі є однією із самих індивідуальних характеристик культури. Стиль — це особливе й специфічне в людині і ії поведінці. Зрозуміло, далеко не завжди проходження власноручно обраному або розробленому стилю може бути корисною для даної конкретної людини. Дуже багато людей не вміють або бояться виражати свій власний стиль, перетворюючись у якусь середньостатистичну публіку, що не має ніяких особливих виразних рис. Саме для таких людей існує й бурхливо розвивається індустрія моди, у якій розробляються якісь «актуальні» норми й правила в одязі, у манері розмовляти, у манері оточувати своє життя тими або іншими потрібними або марними, але «моторошно модними» речами [22, с. 220].
Роль стилістичних функцій культури, тобто тих функцій, у яких, власне й розробляються розумові механізми, що знаходять своє вираження в зовнішньому стилі людини, рівнозначна комунікативним функціям журналістики. З їхньою допомогою людина усвідомлено виражає своє ставлення до навколишнього світу, до устояних правил поведінки, до політичного ладу, нарешті. Не даремно, наприклад, на початку шістдесятих років, у часи «відлиги» у країні з’явилося дуже багато «стиляг», що одягалися нарочито «стильно», по-чудернацьки. Всім своїм виглядом вони показували, що їм зовсім набридла колишня сталінська сіра одноманітність в одязі й манері поводження. Правда, треба відзначити й той факт, що вдягалися вони хоч й «стильно», але несмачно.
З поняттям стилю тісно пов’язане поняття канону. Канон — це чітко й однозначно прописані у формальних документах, правилах, уставах й інших документах норми творчої діяльності, відступ від яких різко й рішуче припиняється, у тому числі й шляхом остракізму художника, його вигнанням з того або іншого художнього середовища. До середини 80-х років вигнання із Спілки художників, письменників, журналістів означало повне професійне забуття даної людини, для якого залишався лише один шлях — творча смерть або, з кінця 70-х років, еміграція [3, с. 343].
Але по-справжньому талановитих і геніальних творів у рамках канону створити неможливо. Весь період існування соціалістичного реалізму не дав жодного подібного твору. Більше того, Михайло Шолохов, будучи на словах затятим поборником цього літературного канону, створив роман «Тихий Дон», що не залишає каменю на камені від соціалістичного реалізму, за що, власне, і заслужив обвинувачення в плагіаті. Тільки недавнє виявлення чернеток цього роману розставило всі крапки над «i».
Позначимо основні риси моностилістичного в культурному значенні суспільства.
По-перше, це суспільство цілісно. У ньому діють єдині для всіх шкіл освітні програми, єдине «розклад» культурних заходів (і отут немає великої різниці, чи йдуть усе по суботах на суботники або — по неділях усі йдуть у церкву).
По-друге, у такому суспільстві завжди є дуже чітке уявлення про ієрархії, що проявляється у всіх сферах життя: на роботі, де є начальство різного рівня і є підлеглі, знов-таки з різним ступенем підпорядкування. Є люди більше багаті, менш багаті й просто бідні. Є держчиновники і є підприємці.
По-третє, у такому суспільстві все орієнтовано на майбутнє, у ньому діє принцип цілеспрямованості. У християнській традиції такою метою є досягнення кожною людиною при житті певних «кондицій», достатніх для входження в рай після його фізичної смерті. У соціалістичному суспільстві такою метою стала побудова комуністичного суспільства із тваринних позицій — усе скрізь безкоштовно та їли, що хочеш і скільки хочеш [20, с. 17].
Крім того, у моностилізмі можна виділити прагнення до упорядкування буття, виключення «далеких» стилів з життя, спрощення (пояснення подій, що відбуваються, у дусі пануючих теорій), офіційність, позитивність у формі орієнтації на збереження поточного порядку речей, телеологічність, тобто трансляція через твір мистецтва якихось спільних ідей пануючої ідеології.
На цьому принципі варто зупинитися докладніше. Як ми вже говорили, немає ніяких підстав обвинувачувати моностилізм у придушенні творчості художників. У рамках прийнятої культурної концепції вони могли мати самі широкі можливості для творчості. Так, наприклад, клерикальна традиція, особливо на Заході, буквально жадала від художників максимально виразного відображення біблійних подій. І тому світова культура збагачена наймогутнішим шаром видатних добутків на ці теми.
У цілому, моностилістичні культури відрізняються наступними характеристиками:
1. У них є спеціалізовані групи «творців», які одержували право вирішувати, що саме можна вважати твором мистецтва й у якому ступені;
2. Порядок «прилучення» до культури встановлювався у вигляді раз і назавжди певного розпорядку, і це прилучення виробляється в строго певних місцях;
3. Канонізація жанрів і стилів культурної діяльності [20, с. 21].
У полістилістичних суспільствах ситуація інша, хоча й відрізняється залежно від місцевих умов.
У дійсному полістилістичному суспільстві твій особистий стиль в одязі й у поведінці — тільки твоя особиста справа. Для приклада можна привести тих же стиляг. Свої попугайські піджаки, краватки з мавпами й вигадливі черевики на товстій підошві вони не шили самі, а купували готовими. Індустрія стилю цивілізованих держав, відкритих у стилістичному культурному значенні, робить одяг і різні речі не тільки розраховуючи на якийсь пристойний конформістський середній клас, а охоплює ще й субкультури.
Щось подібне можна бачити й сфері культури. Всі стилі й напрямки мирно співіснують між собою, жорстко конкуруючи лише при безпосередньому виході на ринок. Ринок добутків художньої культури вкрай нестійкий, у ньому є свої віяння й мода. У якийсь момент можуть «добре йти» на ринку твору класичної школи, а в якийсь момент імпресіоністи, яких потім перемінять експресіоністи, а їх — продовжувачі справи Сальвадору Дали й так далі нескінченно.
2.2 Концепції функцій журналістики
Діяльність журналіста в просторі культури припускає виразне усвідомлення всіх можливостей журналістики як соціального об’єкта, як сфери діяльності і як сфери творчості.
Тому треба особливо зупинитися на функціях журналістики.
Функціями (від лат. functio — обов’язок, призначення, роль) у журналістиці прийнято називати «сукупність її обов’язків і виконуваних завдань», а також спосіб її «життєдіяльності в суспільстві». Функції журналістики досить стійкі, і завдяки цьому є можливість їх спостерігати й описувати. У той же час вони досить різноманітні, складно структуровані, різноманітні у своїх взаємодіях і мають розвинену ієрархію [4, с. 59].
Склад функцій журналістики і їхня структура — об’єктивні, але визначення різних що складають і взаємодіючих елементів, у силу ряду причин, можуть бути представлені по-різному в різний історичний час. Так, спочатку в радянській теорії журналістики переважали концепції, що спираються на твердження В. Леніна, що «газета не тільки колективний пропагандист і колективний агітатор, але також і колективний організатор» [4, с. 65].
Для даної концепції були характерні однозначні об’єкт-суб’єктні стосунки між журналістикою й аудиторією, тобто вплив «культурної складової» масової інформації на аудиторію повинне було відбуватися строго дозовано, до публікації допускалася лише інформація про події, визнаних державою гідними висвітлення, у тому числі й про події, що відбуваються в сфері культури (творів письменників, театральних постановок і багато чого іншого), а також публікація приписань йдучи в руслі й стилі даних подій [4, з. 67].
Але в рамках даної концепції час від часу робилися спроби якоїсь деталізації функцій журналістики, у тому числі обґрунтовувалася наявність таких функцій, які в даній роботі названі культуроформуючими.
Ленінська концепція функцій журналістики вже в ті роки була все-таки не єдиною. До початку 70-х років на основі досліджень по соціології преси й психології журналістської творчості, а також на основі методологічних досліджень у даній сфері й деяких інших, склалися трохи інші концепції функцій журналістики.
Паралельно шли дослідження функцій журналістики, що опираються на теорію інформації, кібернетики й інші науки, які привели до створення досить оригінальних, хоча й схожих в основних рисах концепцій функцій журналістики.
З’єднання цих двох потоків досліджень не могло не привести до появи таких концепцій функцій журналістики, у яких прямо ставилося питання про їхній взаємозв’язок й їхню єдність. Так, Е. Прохоров представив комплексний і структурований опис взаємодії журналістики з масовою аудиторією й соціальними інститутами й показав, що журналістика виконує велику кількість функцій. Це функції:
¾ ідеологічні;
¾ безпосередньо-організаторські;
¾ культурно-освітні (пізніше даний автор назвав цю групу функцій журналістики культуроформуючими);
¾ рекламно-довідкові;
¾ рекреативні,
¾ комунікативні [22, с. 154¾155].
Кожна із цих функцій складним способом взаємодіє з усіма іншими. При цьому комплексність виконання журналістикою своїх функцій носить двоякий характер:
¾ макрорівень, тобто, вся сукупність текстів газети, журналу, програми радіо або телебачення;
¾ рівень окремих творів. При цьому текст може бути монофункціональним, з домінуючою функцією, поліфункціональним, причому останній користується найбільшим інтересом [22, с. 158].
Із усього цього можна запропонувати наступну модель системи функцій журналістики. У центрі (або нагорі) системи функцій журналістики перебувають ідеологічні функції, тобто функції, що визначають самі головні, основні, базові принципи й правила впливу на масову аудиторію з метою створення певної масової свідомості цієї аудиторії.
Ідеологічні функції через зв’язки різного роду впливають на підпорядковані функції — безпосередньо-організаторські, рекреативні й культуроформуючі, а на самій периферії структури розташовуються комунікативні функції журналістики, які, власне, і визначають безпосередню можливість впливу на масову аудиторію. Але й безпосередньо-організаторські, і культуроформуючі, і рекреативні, і комунікативні функції журналістики впливають на ідеологічні функції, змушуючи їх змінюватися залежно від певних умов діяльності журналістики.
2.3 Зміст і структура культуроформуючих функцій журналістики
Описана сукупність різних концепція функцій журналістики, зрозуміло, не включає всіх запропонованих і регулярно пропонованих на розгляд науковому співтовариству класифікацій, які, як правило, є лише деякою видозміною вищезгаданих.
Але нас цікавлять культуроформуючі функції. Для того, щоб зрозуміти принцип їхньої дії для початку розкриємо питання: «Чому дані функції названі культуроформуючими?
Сучасні концепції журналістики походять із однозначного розуміння процесу впливу журналістики на масову аудиторію як „суб’єкт-суб’єктний“, тому включення в назву функцій таких понять, що цікавлять нас, як „управління“ або „виховання“ і навіть „освіта“ не представляється можливим, насамперед тому, що ці поняття припускають різний ступінь „суб’єкт-об’єктних“ дій [8, с. 217].
Термін „освіта“, незважаючи на всю гуманістичну роль і безумовну важливість для всього суспільства й для кожного індивідуума окремо, також являє собою „суб’єкт-об’єктний процес“, у якому в ролі „об’єкта“ виступає „Учень“ (в узагальненому значенні), у ролі „суб’єкта“ — „Вчитель“ (знов-таки в узагальненому значенні) [2, с. 442].
Навчальний процес являє собою чітко структурований, методологічно й методично сталий процес „трансляції соціального досвіду в часі історії й відтворення стійких форм громадського життя в просторі культури“. Навчально-виховний процес (тобто освіта) завжди має на увазі цілеспрямоване, формально обумовлене прагнення до якомусь заздалегідь заданому зразку (ідеалу, цензу). Тобто, у Вчителя (природно, дане поняття взяте в самому широкому й знеособленому змісті) є об’єктивно поставлена ціль — Держстандарти освіта (освітній ценз), досягнення якої необхідно, наприклад, для підтвердження ліцензії освітньої установи і його акредитації. У Вчителя є також, що розуміє суб’єктивно мета, — рівень освіченості (навчаності) конкретних Учнів, що досягається в практиці конкретного Вчителя. І, нарешті, є вибудувана система послідовно реалізованих завдань (тематика навчання), проходження якої дозволяє гарантированно досягти необхідного рівня освіченості Учня.
продолжение
–PAGE_BREAK–