Кваліфікація автотранспортних злочинів (Коржанський)

Коржанський М.Й. Кваліфікація автотранспортних злочинів. — К., 1996. — 80 с.
Кваліфікація автотранспортних злочинів
Розділ 1 Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 215 КК України)
Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту передбачає кримінальне покарання, якщо це порушення потягло за собою спричинення потерпілому легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 215), тяжких тілесних ушкоджень або смерті (ч. 2 ст. 215) або призвело до загибелі кількох осіб (ч. 3 ст. 215).
Вчинення цього злочину можливе тільки при керуванні транспортним засобом. Згідно з приміткою до ст. 215 під транспортними засобами, зазначеними у статтях 215, 2152і 2154, слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.
Загальне поняття механічного транспортного засобу визначено у п. 1.9 Правил дорожнього руху: це транспортний засіб, що приводиться в рух з допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім мопедів). У цьому ж пункті визначається, що мопед — це двоколісний транспортний засіб, який має двигун з робочим об’ємом до 50 куб.см. Таким чином, однією з важливих ознак механічного транспортного засобу є робочий об’єм двигуна, який складає 50 куб. см і більше [1].
Тому за ст. 215 кваліфікуються порушення правил безпеки руху та експлуатації усіх транспортних засобів, що підпадають під ознаки механічного транспортного засобу, тобто пасажирські і грузові трамваї і тролейбуси, автобуси, електромобілі, мотоколяски, мотонарти та інші.
Поняттям “інші самохідні машини” охоплюються дорожні, будівельні, сільськогосподарські та інші подібні спеціальні самохідні машини (автокрани, екскаватори, скрепери, грейдери, дорожні котки, асфальтоукладники, авто- і електрокари та навантажувачі, збиральні комбайни та ін.).
Порушення правил безпеки руху або експлуатації фунікулера теж кваліфікується за ст. 215.
Винятком є транспортні засоби залізничного і повітряного транспорту, морського та річкового флоту, відповідальність за порушення правил безпеки руху та експлуатації яких передбачена ст. 77 КК.
Не підлягають кримінальній відповідальності за ст. 215 водії велосипедів, веломобілів, моторних човнів, катерів, залізничних дрезин, поїздів метрополітену.
Порушення правил безпеки руху водіями велосипедів, моторних човнів та катерів, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, кваліфікується за ст. 217, а якщо порушення призвело до інших наслідків — за відповідними статтями злочинів проти особи.
Залізничні дрезини і поїзди метрополітену відносяться до залізничного транспорту, і тому порушення водіями цих транспортних засобів правил безпеки руху кваліфікується за ст. 77 КК.
Кримінальна відповідальність за ст. 215 настає тільки в тих випадках, коли порушення правил безпеки руху або експлуатації транспортних засобів спричинило заподіяння наслідків, які прямо передбачені в диспозиції цієї кримінально-правової норми.
В інших випадках такі дії створюють склад адміністративного правопорушення або знаходяться у сфері цивільно-правових відносин. (Останнє має місце при заподіянні матеріальної шкоди.)
Тяжкість тілесних ушкоджень, заподіяних потерпілому, а також причина смерті визначаються судово-медичною експертизою.
Об’єктивна стороназлочину, передбаченого ст. 215, включає в себе сукупність таких обов’язкових ознак:
а) порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту;
б) суспільне небезпечні наслідки;
в) причинний зв’язок між порушенням і суспільне небезпечними наслідками.
Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту полягає у дії або бездіяльності особи, яка керує транспортним засобом і пов’язана з невиконанням однієї чи декількох вимог Правил дорожнього руху або інших нормативних актів, що регламентують безпеку руху та експлуатацію транспорту. Інструкції та інші нормативні акти, що стосуються особливостей перевезення спеціальних вантажів, експлуатації окремих видів транспортних засобів, руху на закритих територіях, повинні грунтуватися на вимогах Закону України «Про дорожній рух» та Правил дорожнього руху. Не можна розглядати різноманітні правила як такі, що випливають із життєвого чи професійного досвіду водіїв, але не зафіксовані у відповідних нормативних актах.
Відповідальнісь за ст. 215 настав лише в тому випадку, коли факт порушення водієм транспортного засобу Правил дорожнього руху буде встановлено та доведено. З’ясування наявності факту такого порушення є головним питанням, що має бути вирішене в кожній кримінальній справі. Якщо факт такого порушення не встановлений і не доведений, притягнення особи, яка керувала транспортним засобом, до кримінальної відповідальності стає неможливим.
Г. було визнано винним у порушенні правил безпеки руху транспортних засобів, що потягло за собою смерть С.В. і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень С. Г. їхав на мотоциклі по дорозі в село. На задньому сидінні знаходився його родич С.А., а в колясці — С.В. і С. Побачивши зустрічний автомобіль, Г. на порушення пп. 1.2, 9.6, 9.8, 10.2 Правил дорожнього руху не зменшив швидкість, виїхав на ліву смугу, де зіткнувся з автомобілем, яким керував Б. Внаслідок автоаварії С.В. було заподіяно тілесні ушкодження, від яких він наступного дня помер, а С. одержала тяжкі тілесні ушкодження.
Розглянувши справу. Верховний Суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про винність Г. в порушенні правил безпеки руху транспорту зроблений на основі матеріалів слідства, яке неможливо визнати повним і всебічним. Суд, пославшись у вироку на те, що зіткнення мотоцикла і автомобіля сталося на смузі руху автомобіля і що, згідно з висновками експерта, виконаний Г. поворот з виїздом на ліву смугу руху не був технічно виправданим, оскільки у нього була можливість роз’їхатися із зустрічним автомобілем по правому боці дороги. Але суд при цьому не взяв до уваги всі дані про фактичні обставини дорожньо-транспортної пригоди, які є в матеріалах справи.
Не визнавши себе винним, Г. послідовно стверджував, що зробити лівий поворот і виїхати на ліву смугу руху він був змушений внаслідок порушень Правил дорожнього руху водієм автомобіля. Г., рухаючись зі швидкістю до 20 км за годину, приблизно за 100 м попереду побачив зустрічний автомобіль. Коли відстань між ними скоротилася до 30 м, автомобіль раптово звернув на його смугу руху. Щоб уникнути лобового зіткнення, Г. зробив лівий поворот, але в цей момент і Б. повернув машину на свою смугу руху, внаслідок чого сталося зіткнення. Уникнути його Г. не мав можливості, тому що далі на узбіччі знаходилась огорожа з металевих прутів та купи землі.
Ці показання Г. підтвердили і свідки С.А. і С. Свідок Б. також підтвердив, що при зближенні з мотоциклом він виїхав на смугу руху мотоцикла, а потім повернувся на праву сторону дороги. Він пояснив свої дії тим, що на дорозі з’явився хлопчик. У подальшому Б. заявив, що версія про появу хлопчика є неправдивою, але підтвердив, що рухався по лівій стороні дороги назустріч мотоциклу.
Пленум Верховного Суду також відзначив, що протокол огляду місця події та схема до нього складені з порушенням норм КПК. У протоколі відсутні два аркуші, на яких мають бути відображені усі основні відомості про результати огляду місця події. Прикладені до протоколу схема та її чернетка складені недбало. У схемі не відображені дані, які мають суттєве значення для висновків про обставини дорожньо-транспортної пригоди, наприклад, відстані від місця початку гальмівного сліду мотоцикла до узбіччя. У чернетці схеми зроблені необумовлені виправлення відстані від початку гальмівного шляху автомашини до узбіччя на смузі руху мотоцикла та інших даних.
Оскільки автотехнічна експертиза було проведено на підставі схеми дорожньо-транспортної пригоди, яка має неточності, то правильність висновку експерта викликає сумніви.
На підставі викладеного Пленум Верховного Суду всі судові рішення у справі Г. скасував і справу направив на нове розслідування. При цьому Пленум вказав, що при новому розслідуванні необхідно:
1) встановити дійсне розташування транспортних засобів на проїзній частині дороги і конкретні дії водіїв Б. та Г. перед зіткненням;
2) встановити причини виникнення аварійної ситуації;
3) провести повторну автотехнічну експертизу;
4) дати оцінку діям Б. і Г. залежно від отриманих результатів [2].
При кваліфікації діяння за ст. 215 слід встановити і в процесуальних документах обов’язково вказати, у порушенні яких правил безпеки руху і експлуатації транспорту визнається винною особа, у чому конкретно виявилося порушення. Без такої конкретизації обвинувачення кримінальна справа за ст. 215 не може бути визнана розслідуваною і підлягає поверненню на нове розслідування.
Але, незважаючи на цю цілком зрозумілу вимогу, окремі працівники органів попереднього розслідування та суду її не виконують. Подібну помилку було допущено у справі С., який, керуючи в стані алкогольного сп’яніння автонавантажувачем на території керамічного заводу, внаслідок порушення правил безпеки руху вчинив наїзд на працівника складу. У пред’явленому С. обвинуваченні не було зазначено, які саме вимоги цих правил він порушив. Народний суд, засуджуючи С. за ч. 2 ст. 215 КК, вказав у вироку на порушення ним вимог п. 14 «а», який забороняє керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Хоч така позиція суду грунтується на наявних у справі доказах, її не можна визнати до кінця послідовною. По-перше, сам факт перебування підсудного в стані сп’яніння в момент вчинення протиправного діяння ще не є достатнім для вичерпної оцінки останнього. По-друге, за наявністю такої прогалини попереднього слідства суд мав надіслати справу на додаткове розслідування для виправлення помилки [3].
В іншому випадку в справі І. суд вказав на те, що ні органи слідства, ні суд першої інстанції не визначили, в чому конкретно виявилися порушення І. правил безпеки руху, які спричинили смерть потерпілого. І. було визнано винним у порушенні вимог правил, згідно з якими забороняється керувати транспортним засобом без посвідчення водія. У якому зв’язку перебував наслідок, що настав, з відсутністю у І. посвідчення водія, ні. слідство, ні суд не з’ясували. З урахуванням цих обставин Верховний Суд скасував вирок і всі інші рішення в справі І. і направив справу на нове розслідування [4].
При кваліфікації діяння за ст. 215 завжди необхідно встановити причинний зв’язок між порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту і наслідками, що настали. Причинний зв’язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали (такий зв’язок є в більшості цих злочинів), а між порушеннями правил дорожнього руху та наслідками, що настали. При відсутності такого зв’язку водій не може нести кримінальної відповідальності за ті наслідки, що настали. Характерною з цього погляду є кримінальна справа, порушена проти Ш. Він був обвинувачений у тому, що їхав на тракторі без заднього габаритного освітлення, чим порушив Правила дорожнього руху. Г., який їхав за ним на легковому автомобілі в тому ж напрямку з чотирма пасажирами, був засліплений світлом зустрічного автомобіля, але не зменшив швидкості руху, не вжив інших заходів обережності, і його автомобіль зіткнувся із трактором, яким керував Ш. Троє пасажирів автомобіля одержали тілесні ушкодження.
Якщо поставити питання, чи е причинний зв’язок між діями водія Ш. і наслідками, що настали, то напевно відповідь буде позитивною. Але причинного зв’язку між порушенням Правил дорожнього руху, яке допустив водій Ш. — відсутність заднього габаритного освітлення на тракторі — з наслідками, що настали, немає. З урахуванням цього кримінальну справу щодо Ш. було закрито за відсутністю в його діях складу злочину [5].
При кваліфікації діяння за ст. 215 у провину можуть ставитися тільки ті наслідки порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту, які перебувають у причинному зв’язку з цим порушенням, а не всі наслідки, які фактично настали. Тому порушення Правил дорожнього руху, яке потягло за собою заподіяння легких тілесних ушкоджень потерпілому, кваліфікується за ч. 1 ст. 215 КК, якщо немає причинного зв’язку між заподіяними ушкодженнями і смертю потерпілого.
Наприклад, безпідставно було засуджено за порушення правил безпеки руху, яке потягло за собою смерть потерпілої, водій О., який на закріпленому за ним автомобілі під час руху заднім ходом з однієї вулиці на іншу не вжив усіх заходів обережності і вчинив наїзд на М., яка перетинала вулицю, заподіявши їй легкі тілесні ушкодження. В результаті цих тілесних ушкоджень у М. виникло запалення, некроз тканин правого стегна та сепсис, від якого вона через місяць померла в лікарні.
Засудження О. за ч. 2 ст. 215 було визнано безпідставним, оскільки відповідно до висновку судово-медичного експерта «ушкодження підшкіряних тканин правої ноги, заподіяне М. при дорожньо-транспортній пригоді, не було небезпечним для життя, при відсутності несприятливого фону не повинно зуло потягти за собою розлад здоров’я більш ніж на 21 день і тому є легким тілесним ушкодженням». Експерти дійшли висновку, що між цими легкими тілесними ушкодженнями і виникненням у подальшому запалення та некрозу тканин правої ноги, яке призвело до смерті від сепсису, причинний зв’язок є, але він не прямий, оскільки основне значення для несприятливого кінця мав стан травмованої кінцівки до травми та загальне захворювання потерпілої гіпертонічною хворобою.
Оскільки, таким чином, заподіяні М. тілесні ушкодження не стали прямою причиною її смерті, О. повинен нести відповідальність за заподіяння легких тілесних ушкоджень і його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 215 КК [6].
Важливе значення для кваліфікації транспортного злочину мають первинні документи, які складає слідчий з працівниками ДАІ на місці події: протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, схема місця події, протоколи огляду транспортних засобів, та інші документи, без яких неможливо відтворити обстановку події та її обставини, провести судово-автотехнічну, судово-трасологічну та інші експертизи, встановити механізм дорожньо-транспортної пригоди. Між іншим, у багатьох випадках протоколи огляду місця пригоди і схеми до них, як показує вивчення матеріалів практики, складаються недбало, в них) часто не зафіксовано розташування транспортних засобів, сліди їхнього гальмування, місце їх зіткнення наявність світлофорів, дорожніх знаків, стан покриття дороги. Не завжди фотографуються місце пригоди, транспортні засоби.
Так, безпідставно було засуджено за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту С. Він визнаний винним в тому, що при керуванні автомобілем не вжив заходів до зниження швидкості руху, внаслідок чого на проїзній частині наїхав на Л. На попередньому слідстві і в суді С. не визнавав своєї вини і стверджував, що пішохід вийшов на проїзну частину дороги несподівано, а тому він не мав технічної можливості зупинити автомобіль, що схема дорожньо-транспортної пригоди не відповідає реальній обстановці. Із справи видно, що схему дійсно складено неякісне, До речі, з нею С. не був ознайомлений. З урахуванням такої неповноти попереднього слідства і судового слідства судова колегія Верховного Суду скасувала вирок: справу повернула на додаткове розслідування [7].
При кваліфікації діяння за ст. 215 необхідно ретельно перевірити, встановити та довести, у чому саме.полягає порушення водієм правил безпеки руху. Для цього слід максимально з’ясувати всі обставини дорожньо-транспортної пригоди. Тут не може бути якихось дрібниць, бо всі вони мають у багатьох випадках важливе значення для висновку про склад злочину та його кваліфікацію. Як свідчить практика, частіше за все недостатньо визначаються і фіксуються розташування транспортних засобів при зіткненні чи наїзді, смуга руху транспортного засобу, місце знаходження потерпілих, конкретна дорожньо-транспортна обстановка, що склалася перед пригодою. У свою чергу, це, як правило, стає причиною кримінально-правові помилки в оцінці ситуації та кваліфікації діяння.
Так, водій Н., керуючи автомобілем ГАЗ-52, при виїзді з двору житлового будинку на вулицю проявив злочинну неуважність до обстановки, що склалася, та забезпечення безпеки руху. Він бачив, що у дворі гралися діти, але не врахував цього, не подав звукового сигналу з метою попередження дітей, в процесі керування машиною розмовляв з Л., який знаходився ліворуч на підніжці автомобіля. Внаслідок порушення пп. 8.5 та 11.1 Правил дорожнього руху Н. наїхав на 6-річного хлопчика, який під час гри вибіг на проїзну частину під аркою. Від заподіяних ушкоджень дитина померла.
Районний народний суд виправдав Н. як невинного у порушенні Правил дорожнього руху. Судова колегія Верховного Суду визнала таке рішення невірним, вирок суду першої інстанції скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.
У своїй ухвалі судова колегія вказала, що органи слідства та суд встановили, що Н. бачив у дворі малолітніх дітей, які гралися на близькій відстані від автомобіля, почав рух, не впевнившись у безпеці. Оцінюючи дії Н., суд не врахував того, що суб’єктивну сторону цього злочину складає необережна вина, оскільки психічне ставлення особи до можливості настання суспільне небезпечних наслідків при порушенні правил безпеки руху і експлуатації транспортних засобів характеризується їх непередбаченням за наявності можливості і обов’язку передбачити і відвернути їх. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що з моменту, коли Н. побачив малолітніх дітей на близькій відстані від джерела підвищеної небезпеки — керованого ним автомобіля, він повинен був проявити підвищену увагу до оточуючої обстановки і передбачити можливість того, що діти, захоплені грою, не будуть здатні усвідомити існуючу для них небезпеку. Вказані обставини, як відзначено в ухвалі, не одержали належної юридичної оцінки в жодному з судових рішень [8].
При появі малолітніх дітей поблизу автомобіля, що рухався, водій повинен був виявити особливу уважність і зобов’язаний передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків. Невиконання цих вимог є порушенням пп. 8.5 і 11.1 Правил дорожнього руху, яке в залежності від наслідків, що настали, кваліфікується за відповідною частиною ст. 215 КК.
До речі, у чинних Правилах дорожнього руху вперше нормативне закріплено положення про обов’язок водіїв бути особливо уважними до таких категорій учасників дорожнього руху, як діти, люди похилого віку та особи з явними ознаками інвалідності (п. 1.6).
Але значення небезпечної дорожньої обстановки, перешкод для руху значно ускладнюється в тих випадках, коли в ситуації діють два або більше водіїв, що керують транспортними засобами. Як правило, це стосується випадків, коли один з водіїв має перевагу руху (проїзд перехрестя, обгін тощо). Розглянемо з цього приводу такий приклад з судової практики. Безпідставно було визнано винним і засуджено за порушення правил безпеки руху і експлуатації транспорту, що потягло за собою загибель двох потерпілих, водія Ф. Керуючи вантажним автомобілем, він рухався по шосе. У цей час перед його автомобілем праворуч з другорядної дороги без зупинки виїхав на шосе і став перетинати його на легковому автомобілі водій К., який перебував у стані сп’яніння. Ф. вів автомобіль із швидкістю 74,5 км за годину замість встановленої для даної ділянки дороги максимальної швидкості 70 км за годину. Побачивши виїжджаючий на шосе автомобіль, Ф. не вжив заходів до своєчасного гальмування, відвернув ліворуч і за півтора метри від лівого узбіччя шосе зіткнувся з ним. Внаслідок зіткнення К. і М. загинули, а Б., Є. і С. отримали різного ступеня тяжкості тілесні ушкодження.
Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду визнала таку кваліфікацію дій Ф. безпідставною. Висновок автотехнічних експертів про те, що ф. порушив вимоги Правил дорожнього руху, рухаючись з підвищеною швидкістю (74,5 км за годину) і несвоєчасно вжив заходів для відвернення дорожньо-транспортної пригоди, оскільки з запізненням став гальмувати, внаслідок чого позбавив себе можливості відвернути автокатастрофу, не можна визнати обгрунтованим.
Матеріалами справи встановлено, що причиною зіткнення транспортних засобів і наслідків, що настали, були невірні дії водія К., який виїхав з другорядної дороги і повернув ліворуч, на порушення Правил дорожнього руху не пропустивши автомобіль, що рухався по головній дорозі, чим створив аварійну обстановку. Висновок автотехнічних експертів, з яким погодився суд, про те, що якби Ф. не повернув ліворуч, а продовжував рух в прямому напрямку, то зіткнення б не було, необгрунтований. Те, що Ф. не зміг уникнути зіткнення, не може бути поставлене йому в провину, тому що він не зобов’язаний був виходити з можливості грубого порушення правил дорожнього руху іншим водієм, легковий автомобіль якого не зупиниться перед виїздом на головну дорогу і не пропустить його автомобіль.
Дії Ф. щодо застосування гальмування і спроби відвернути зіткнення шляхом маневра були продиктовані обстановкою, що склалася, і відповідали вимогам правил дорожнього руху. Що стосується перевищення швидкості на 4,5 км за годину, яке допустив–PAGE_BREAK–Ф., то це, згідно з висновком експертів, не вплинуло на механізм зіткнення.
Таким чином, зіткнення автомобілів виникло внаслідок грубого порушення правил дорожнього руху потерпілим К. Перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння і рухаючись другорядною дорогою, визначеною дорожним знаком, що забороняє рух без зупинки, він виїхав на смугу зустрічного руху напереріз автомобілю, що рухався головною дорогою, водій якого, не дивлячись на застосовані заходи, не зміг уникнути зіткнення.
З урахуванням викладеного судова колегія Верховного Суду всі рішення в цій справі скасувала і справу щодо Ф. закрила за відсутністю в його діях складу злочину [9].
Таким чином, водій транспортного засобу може бути визнаний винним у порушенні Правил дорожнього руху тільки в тому випадку, коли він не виконав якогось передбаченого цими Правилами обов’язку. В тих випадках, коли такий обов’язок на нього не покладається, він не передбачає і не повинен передбачати виникнення аварійної обстановки, тобто не порушує Правила.
Так, А., керуючи вантажним автомобілем, на порушення п. 14.6 Правил дорожнього руху біля перехрестя не пропустив мотоцикл під керуванням К., який рухався в зустрічному напрямку, і повернув ліворуч, внаслідок чого сталося зіткнення вказаних транспортних засобів і водій мотоцикла отримав тяжкі тілесні ушкодження [10].
При розслідуванні і судовому розгляді цієї справи питання про притягнення до кримінальної відповідальності К. не поставало, оскільки він мав переважне право на проїзд перехрестя. Постановка питання про можливість у нього уникнути зіткнення була б абсурдною.
У цьому головна сутність і призначення юридичного регулювання безпеки руху на дорогах. Якщо це положення не буде виконуватись, то рух стане не можливим, а у вирішенні справ про транспортні зло чини пануватимуть хаос і свавілля.
Узагальнення слідчої та судової практики показує, що органи слідства та суди ще часто допускають помилки при кваліфікації діянь, передбачених ст. 215, притягуючи до кримінальної відповідальності водіїв, які не вчинили порушень правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. У багатьох випадках формула такого звинувачення виражається вказівкою на можливість попередити аварію, зіткнення, наїзд тощо [11].
При цьому зовсім не вирішується питання, чи був зобов’язаний водій у конкретній обстановці, що склалася, застосувати певні заходи, чи було перешкодою для руху, наприклад, з’явлення пішохода, наближення до перехрестя іншого транспортного засобу, що не має права переваги проїзду через нього, тощо.
Обвинувачення водія за ст. 215 КК у тому, що він міг застосувати, але не застосував певні заходи до попередження наїзду, зіткнення тощо без з’ясування питання про його обов’язок у конкретній ситуації це зробити не є юридичним обвинуваченням. Відповідальність у такому разі не випливає з закону. Якщо обгрунтовувати обвинувачення і відповідальність тільки можливістю попередити шкідливі наслідки, то така можливість є завжди у кожного водія: не рухатись, не виїжджати з гаража. Але транспорт має конкретне соціально-економічне призначення — перевозити пасажирів та вантажі. Цільове призначення Правил дорожнього руху полягає саме в тому, що вони регулюють рух, надаючи одним водіям право проїзду і зобов’язуючи інших пропустити, дати дорогу тощо.
На цьому розгляд питання про можливість визнання винними в дорожньо-транспортній пригоді одночасно двох або більше водіїв механічних транспортних засобів можна було б і завершити. Але думки співавторів з цього приводу не в усьому співпадають. Тому розглянемо й іншу точку зору з цього.
Це, мабуть, єдине питання в цій роботі, з приводу якого думки співавторів не співпадають, і його можна було б не зачіпати. Але обійти дискусійне питання — це не завжди кращий вихід для теорії і практики кримінального права, хоча б тому, що прихильники однієї та іншої точки зору є серед науковців і практичних працівників. Тому в тексті роботи спочатку наведена точка зору доктора юридичних наук М.Й.Коржанського, а потім кандидата юридичних наук доцента В.А.Мисливого приводу. Щоб скоротити її викладення, використаємо приклад із слідчо-судової практики.
Вироком Вільнянського районного народного суду Запорізької області Л. засуджено за ч. З ст. 215 КК України до п’яти років позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, які вчинили злочини з необережності, з позбавленням на чотири роки права керувати транспортними засобами за порушення правил безпеки руху транспорту, яке потягло за собою загибель кількох осіб.
Як визнав суд, Л., керуючи вантажним автомобілем, після роз’їзду із зустрічним автомобілем не увімкнув далеке світло, а продовжував їхати з ближнім світлом фар із швидкістю 55 км за годину. У цей час він побачив, як на трасу на відстані 60 м по ходу руху став виїжджати автомобіль ВАЗ. На порушення вимог пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху Л. не знизив швидкість, а розраховуючи, що водій ВАЗа зупиниться, застосував з метою уникнути зіткнення нічим не виправданий маневр, виїхавши на смугу зустрічного руху. Однак той не зупинився, а продовжував рухатись, внаслідок чого і сталося зіткнення транспортних засобів. При цьому водій ВАЗа і двоє його пасажирів були смертельно травмовані.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення скасовані з таких підстав. В основу обвинувального вироку суд поклав висновок повторної комплексної автотехнічної експертизи про те, що в конкретній дорожній ситуації водій Л. мав технічну можливість зупинити керований ним автомобіль і таким чином уникнути зіткнення транспортних засобів. Проте у цьому ж висновку зазначено ще й те, що автомобіль ВАЗ виїхав на дорогу без світла і Л. не було відомо, яким чином діятиме М., а тому остаточно оцінити дії Л. стосовно вимог пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху може лише суд на підставі аналізу всіх доказів у справі.
Судом же це застереження не враховано.
Між тим з матеріалів справи видно, що безпосередньою причиною зіткнення транспортних засобів стали невірні дії водія автомобіля ВАЗ. Суд визнав у вироку, що аварійну обстановку на дорозі створив саме М., який перебував у стані алкогольного сп’яніння. У той же час суд не взяв до уваги те, що пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху регламентують загальний порядок користування транспортними засобами і не регулюють дії водія в аварійній ситуації, створеній іншими учасниками дорожнього руху. У справі встановлено, що здійснений Л. маневр був зумовлений обстановкою, яка склалася не з його вини, а тому порушення ним Правил дорожнього руху не перебуває в причинному зв’язку з наслідками зіткнення транспортних засобів.
За таких обставин колегія дійшла висновку про те, що дії Л. не містять складу злочину, передбаченого ч. З ст. 215 КК, а тому скасувала судові рішення з закриттям справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України [12].
Неважко побачити, що цей приклад з судової практики якнайкраще підтверджує справедливість раніше викладеної позиції. Але це тільки тому, що вона в даному випадку співпадає з позицією судової колегії по конкретній кримінальній справі. Спробуємо навести й інші аргументи.
Ми цілком погоджуємося з думкою про те, що М., який загинув, дійсно є винним в аварії, бо вимоги правил дорожнього руху зобов’язували його при виїзді на трасу пропустити інші транспортні засоби. Водій Л. мав перевагу на рух у даній ситуації. Оскільки М. ігнорував цей захід безпеки і продовжував рух, то цими діями він створив небезпечну дорожню обстановку. Його транспортний засіб став реальною перешкодою на шляху водія Л., який згідно з Правилами дорожнього руху був зобов’язаний з метою уникнути зіткнення виконати одну з дій, передбачених Правилами: знизити швидкість; зупинити транспортний засіб; застосувати маневр, якщо такий буде безпечним.
Тому якщо в ситуації, що склалася, водій Л. мав технічну можливість уникнути зіткнення вказаними способами та не застосував їх або вчинив невиправданий у даних умовах маневр, він також підлягає кримінальній відповідальності за порушення правил безпеки руху або експлуатації транспортних засобів. Якщо Л. такої технічної можливості не мав, його відповідальність виключається.
А тепер щодо самої кримінальної справи. Зверніть увагу, що в одному випадку дається посилання на висновок повторної комплексної автотехнічної експертизи, де зазначено, що Л. мав технічну можливість уникнути зіткнення. Ця обставина фактично ставить питання про відповідальність Л. Однак далі йде посилання на невизначеність дій водія М. (виїхав на трасу без світла; Л. не було відомо, яким чином діятиме М.). Та хіба це доводи на користь Л. Навпаки, за таких обставин з свого боку треба негайно вжити запобіжні міри, які передбачені п. 12.3 Правил. І ще одне — вказівка експертів на прерогативу оцінки доказів судом. Експерти взагалі могли не нагадувати правосуддю про його функцію оцінки доказів, бо на то є закон. З іншого боку, автотехнічний експерт не має права давати правову оцінку діям учасників дорожньо-транспортної пригоди, тому у висновку саме це малось на увазі.
Слід також звернути увагу на те, що суд першої інстанції зазначив у вироку, «що аварійну обстановку на дорозі створив саме М.» Це дуже суттєве положення, за умови, що в поняття аварійної обстановки судом вкладався адекватний зміст. А це поняття означає таку дорожньо-транспортну ситуацію, в якій уникнути пригоди вже не може ніхто з її учасників. Тому якщо суд першої інстанції дійсно був упевнений, що мала місце саме така ситуація, то, без сумніву, він допустив судову помилку. Але, мабуть, все-таки ситуація була іншою, тобто такою, коли в момент створення небезпеки для руху водієм М. водій Л. мав технічну можливість відвернути зіткнення, але обрав невиправданий маневр.
На закінчення підкреслимо, що, на наш погляд, декілька водіїв можуть бути визнаними винними в одній дорожньо-транспортній пригоді лише за наявності в діях кожного з них усіх ознак складу злочину, передбаченого ст. 215.
Заподіяння передбаченої ст. 215 шкоди кваліфікується за відповідною частиною цієї статті тільки в тому разі, коли такі наслідки є результатом порушення правил безпеки руху транспортних засобів, коли вони використовувались для виконання транспортних робіт. Якщо така шкода була заподіяна при виконанні нетранспортних робіт (сільськогосподарських, вантажно-розвантажувальних та інших), то
діяння кваліфікується за статтями про злочини проти особи.
Наприклад, Д., керуючи трактором у стані алкогольного сп’яніння, виконував роботу по закладанню та трамбовці силосу. При черговому розвантаженні автомашини з силосом за допомогою волокуші з тросом, закріпленим до передньої частини трактора, Д. повів його вперед і наїхав на Ж., яка в цей час відчіпляла трос від трактора. Від заподіяних ушкоджень Ж. померла.
Кримінальна відповідальність за ст. 215 настає за порушення правил безпеки руху транспорту. Що ж до даного випадку, то порушення було допущено хоча і під час руху транспортного засобу, але при виконанні сільськогосподарських робіт. Д. порушив правила охорони праці та техніки безпеки, але оскільки він не є посадовою особою і не може нести відповідальність за ст. 135 КК, його дії слід кваліфікувати за ст. 98 як заподіяння смерті з необережності [13].
Треба зазначити, що для притягнення до кримінальної відповідальності і кваліфікації діяння за, ст. 215 не має значення місце порушення правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. Це може бути автомагістраль, інша дорога, вулиця, провулок, двір, територія підприємства, поле та інші місця, де можливий рух транспортних, засобів. Але іноді сам факт вчинення дорожньо-транспортної пригоди у певному місці впливає на кваліфікацію Дій винного.
Вироком Корецького районного народного суду Б. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України до чотирьох років позбавлення волі умовно з обов’язковим залу-ченням до праці за те, що він, керуючи вантажним автомобілем, під час заїзду в сінажну яму порушив правила безпеки руху й наїхав на відпочиваючого біля неї тракториста Т., смертельно травмувавши його.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Рівненського обласного суду вирок змінено, дії засудженого перекваліфіковано з ч. 2 ст. 215 на ст. 98 КК України і призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України президія обласного суду скасувала ухвалу з направленням справи на новий касаційний розгляд з таких підстав.
Сумніви касаційної інстанції щодо обгрунтованості засудження Б. за порушення правил дорожнього руху були викликані місцем, де стався наїзд — сінажною ямою. Проте судова колегія не взяла до уваги, що потерпілий хоч і був травмований у цьому місці, але, як вбачається із справи, сталося це під час руху автомобіля в процесі використання його як транспортного засобу, а не як механізму для роботи в сінажній ямі. Виходячи з цього, президія зазначила, що вирок у частині кваліфікації дій засудженого потребує ретельної перевірки щодо його законності та обгрунтованості.
При новому касаційному розгляді вирок суду в частині кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 215 КК України залишено без змін [14].
Таким чином, місце вчинення автотранспортного злочину не може впливати на кримінальну оцінку скоєного, якщо транспортний засіб не використовувався для проведення певних — нетранспортних —робіт.
Але органи попереднього слідства та суди не завжди враховують це положення. Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту Ж. Він на стоянці техніки запустив двигун трелювального трактора і, не впевнившись у безпеці, під’їхав до іншого трактора та став заднім ходом штовхати його, щоб запустити двигун. У цей час І. стояв на його гусениці і закріплював електропровід до стартера. Від поштовху трактор рушив, і гусеницею І. затягло у проміжок між нею і кабіною. І. одержав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.
Судова колегія Верховного Суду визнала таку кваліфікацію невірною. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини» особа, яка керує трактором чи іншою самохідною машиною, може нести відповідальність за ст. 215 КК у тому разі, коли транспортна подія пов’язана з порушенням правил безпеки і експлуатації транспорту. Якщо ця особа порушила правила проведення певних робіт, правила техніки безпеки чи інші правила охорони праці, хоч би ці порушення і були допущені під час руху транспортного засобу, то дії винного слід кваліфікувати за статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за порушення даних правил, а у відповідних випадках — за злочини проти життя і здоров’я громадян, знищення або пошкодження майна [15].
Ж. виконував на трелювальному тракторі нетранспортні роботи, безпека яких не регулюється правилами дорожнього руху, а тому він не може нести відповідальності за ст. 215. Він виявив злочинну неуважність, необережність, і його дії слід кваліфікувати за ст. 98 КК.
Тому, підкреслимо ще раз, при кваліфікації діяння за ст. 215 дуже важливо з’ясувати, які саме правила були порушені водієм транспортного засобу: правила виконання певних робіт, правила техніки безпеки чи інші правила охорони праці, правила дорожнього руху тощо.
Якщо трактор або інша самохідна машина використовувались як транспортний засіб, то вчинений водієм через неуважність наїзд на потерпілого є порушенням правил безпеки руху, а не правил охорони праці. Наприклад, народним судом за ч. 2 ст. 215 КК засуджений Г., якого визнано винним у порушенні Правил дорожнього руху, що потягло за собою заподіяння смерті Ф. Злочин мав місце за таких обставин. Г. возив пісок на тракторі з причепом. Увечері він зустрівся із своєю знайомою Ф., з якою розпили вино, після чого вирішили поїхати на тракторі ночувати на турбазу. По дорозі Ф. попрохала зупинити трактор і вийшла з кабіни. Скориставшись зупинкою, Г. вирішив тут же, на дорозі, розвантажити пісок, що залишився в кузові причепа. Не впевнившись у безпеці руху, Г. рушив трактор вперед і наїхав на Ф.
Суд другої інстанції відмінив вирок і справу направив на нове розслідування для уточнення обставин наїзду та з’ясування чи не були дії Г. пов’язані з порушенням правил охорони праці і чи не потрібно кваліфікувати їх як злочин проти життя і здоров’я громадян.
Судова колегія Верховного Суду визнала цю ухвалу невірною і відмінила її, зазначивши, що Г. вчинив наїзд на потерпілу не під час роботи трактора як механізму, а при його використанні як транспортного засобу. Він почав рух, не впевнившись, що поряд нікого немає, чим порушив Правила дорожнього руху, згідно з якими водій перед початком руху повинен впевнитись, що це безпечно. Наїзд на потерпілу вчинено не на об’єкті під час роботи, а на дорозі під час руху трактора як транспортного засобу, тому дії Г. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК [16].
Дуже часто судові помилки з приводу відмежування автотранспортних злочинів від інших виникають при розгляді пригод, які трапляються в сільському господарстві. Так, вироком Яворівського районного народного суду В. засуджено за ч. 2 ст. 215 за те, що під час оранки трактором колгоспного поля він всупереч вимогам п. 9.6 Правил дорожнього руху допустив неуважність і вчинив наїзд на Б., яка збирала картоплю. Від одержаних травм Б. померла. Розглянувши справу за протестом заступника Голови Верховного Суду України, судова колегія вирок та ухвалу судової колегії обласного суду змінила з таких підстав.
Суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм, проте, невірну юридичну оцінку. З’ясовано, що через неуважність В. не забезпечив безпечної оранки поля трактором, який в даному разі використовувався не як транспортний засіб. Тому вимоги п. 9.6 Правил дорожнього руху, в порушенні яких суд визнав В. винним, не мають ніякого відношення до події, що сталася.
Із справи видно, що В. не передбачав можливості наїзду на потерпілу, хоч повинен був і міг це передбачити. Відповідно до роз’яснень, що вже наводилися вище, дії В. слід кваліфікувати як заподіяння смерті з необережності за ст. 98 КК України [17].
Діяння кваліфікується за відповідною частиною ст. 215 і в тих випадках, коли правила безпеки експлуатації транспортних засобів були порушені на місці будівництва. Наприклад, правильною є кваліфікація як порушення правил безпеки експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 215) дії водія, який автомобілем перевозив бетон на греблю водосховища. Зупинивши автомобіль, але не вживши заходів, що виключали б рух транспортного засобу в його відсутності, він пішов відмітити накладну. Автомобіль рушив і, розвинувши швидкість, смертельно травмував робітника, який приймав бетон [18].
Якщо водій не допустив порушень правил дорожнього руху, а аварія виникла через які-небудь інші причини, наприклад, через дефекти ділянки дороги або через раптово виниклу несправність транспортного засобу, то водій у такому випадку кримінальній відповідальності не підлягає.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Суб’єктивна сторона.Кримінальна відповідальність за ст. 215 настає тільки за наявністю вини, тобто у випадку, коли водій транспортного засобу за відповідних обставин передбачав або міг передбачити виникнення небезпечної ситуації.
Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил дорожнього руху і експлуатації транспорту М. Він їхав містом на легковому автомобілі, тримаючись ближче до центру дороги, із швидкістю 35—40 км за годину. Назустріч йому лівою стороною дороги рухався вантажний автомобіль, якого обганяв таксомотор. З-поза нього несподівано для М. вибіг пішохід. М. швидко загальмував, але уникнути наїзду не зміг, тому що не мав для цього технічної можливості. Коли потерпілий почав перебігати дорогу, він був закритий вантажним автомобілем, а потім його затулив таксомотор, який обганяв вантажну машину. Таким чином, М. не бачив потерпілого до його наближення до середини дороги. Згідно з висновком експертів, потерпілий з’явився в зоні видимості М. за 2 м від смуги руху його автомобіля і пробіг цю відстань за 1,2 секунди. Водію ж на повну зупинку автомобіля потрібно не менше 2 секунд. Тому в цій ситуації він не міг запобігти наїздові.
З урахуванням вказаних обставин кримінальна справа щодо обвинувачення М. була закрита за відсутністю в його діях вини [19].
При встановленні вини в діях особи, яка під час керування транспортним засобом заподіяла передбачені ст. 215 наслідки, треба враховувати, по-перше, що даний злочин вчинюється тільки з необережності і, по-друге, що особа, яка керує транспортним засобом, в усіх випадках зобов’язана, повинна передбачати можливість наступу таких наслідків. Такий обов’язок покладається законом на кожного, хто береться за керування транспортним засобом. Тому, щоб визнати наявність вини у діях такої особи, необхідно встановити, чи могла ця особа за конкретних обставин передбачити можливість наступу злочинних наслідків. Якщо, виходячи з конкретних обставин пригоди, не можна зробити висновок про те, що така можливість у неї була, то в заподіянні шкоди ця особа не винна.
Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту В. На власному автомобілі «Жигулі» він їхав автотрасою у сонячний день, при добрій видимості і по сухому асфальту. Але на одній ділянці шляху виявилась ожеледиця, подув сильний вітер, і машину раптово розвернуло. Вона вдарилася в трасову огорожу, внаслідок чого дружина водія, що сиділа поруч, одержала легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.
Пізніше цей вирок було скасовано, а кримінальну справу закрито за відсутністю в діянні В. вини, оскільки він за цих конкретних обставин не міг передбачити можливості таких наслідків [20].
Суб’єктивна сторона даного злочину має деякі складності при її визначенні. Це пов’язано з тим, що дія або бездіяльність, пов’язані з порушенням правил безпеки руху або експлуатації транспорту, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, у той час як психічне ставлення суб’єкта до наслідків, що настали, може бути тільки необережним. Тому судова практика виходить з того, що в цілому злочини, передбачені ст. 215, розглядаються як вчинені з необережності1.
Але з цього зовсім не випливає, що при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту не може бути вчинене умисне вбивство або заподіяні умисні тілесні ушкодження, умисне пошкодження чи знищення державного, колективного або індивідуального майна. Якщо настання таких наслідків охоплювалось умислом водія, то вчинене кваліфікується як злочин проти особи чи власності.
Щоб запобігти судовим помилкам у подібних ситуаціях, треба ретельно аналізувати об’єктивні та суб’єктивні обставини вчиненого злочину, обгрунтованість доказів, з яких випливають ті чи інші висновки.
Вироком Куп’янського міського народного суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії в кримінальних справах Харківського обласного суду, К. засуджено за ст. 94 КК. Він визнаний винним у тому, що, вважаючи, ніби б’ють його приятеля Б., направив вантажний автомобіль на групу молоді з тим, щоб при його розвороті Б. міг вискочити з гурту і на ходу сісти в автомобіль. Коли ж останній наблизився до гурту, і хлопці почали розбігатись, при виконанні лівого повороту К. вчинив наїзд на Д., який від одержаних травм помер.
Перший заступник Голови Верховного Суду України поставив у протесті питання про зміну вироку та ухвали судової колегії обласного суду і перекваліфікацію дій К. на ч. 2 ст. 215 КК України. Президія Харківського обласного суду протест задовольнила з таких підстав.
Кваліфікуючи дії К. як умисне вбивство, суд виходив з того, що він їхав автомобілем прямо на гурт молоді, тобто діяв з непрямим умислом на позбавлення Д. життя. Такий висновок суперечить показанням К. і свідків. На попередньому слідстві і в судовому засіданні К. заперечував наявність у нього умислу на позбавлення Д. життя. Виконуючи маневр автомобілем, він мав на меті лише забрати з гурту молоді Б., і вся його увага була спрямована вправо, оскільки саме з цього боку той міг на ходу сісти в машину, а Д. потрапив під автомобіль зліва. Ряд свідків підтвердили, що Б., дійсно, погрожували побиттям і що К. почав виконувати лівий поворот, не доїхавши до гурту людей близько 10 м. З цього випливає, що К. не мав умислу наїхати на кого-небудь, у тому числі й на Д. Разом з тим, як видно з обставин справи, К. всупереч вимогам пп. 9.6 та 11.2 Правил дорожнього руху при виконанні лівого повороту був недостатньо уважним до навколишньої обстановки і обрав швидкість, яка за даних умов не відповідала вимогам безпеки руху, що й стало причиною загибелі потерпілого. Тому К. повинен нести відповідальність за ч. 2 ст. 215 КК України [21].
У тих випадках, коли винним послідовно вчинені два самостійних злочини, один із яких — автотранспортний, а інший — проти особи або власності, діяння утворює сукупність злочинів.
Автотранспортні злочини можуть бути вчинені в сукупності і з іншими злочинами, наприклад, із злочинами проти порядку управління, проти громадського порядку й іншими. У слідчій та судовій практиці зустрічаються випадки хуліганства, пов’язаного з грубим порушенням винним правил безпеки руху транспортних засобів.
Коли злісне хуліганство супроводжувалось порушенням правил безпеки руху транспорту, то ці дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 206 і 215 КК.
Наприклад, М. був визнаний винним у злісному хуліганстві й порушенні правил безпеки руху, що потягли за собою заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим. Керуючи вантажним автомобілем у нетверезому стані, він наздогнав на дорозі автомобіль ГАЗ-53, яким керував Т., перевозячи кавуни. У кузові знаходились також пасажири. М. зажадав, щоб йому дали кавунів, а коли одержав відмову, став нецензурно лаятися та переслідувати автомобіль ГАЗ-53, заважаючи руху, заїжджаючи то наперед, то ліворуч, то праворуч і погрожуючи зіткненням. При черговому обгоні М. ударив у лівий борт автомобіль ГАЗ-53, від чого той з’їхав у кювет і пасажири, що були у кузові, одержали легкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження [22].
Нерідко передбачені ст. 215 наслідки настають при одночасному порушенні правил безпеки руху декількома учасниками дорожнього руху (водіями, пішоходами, пасажирами та іншими особами). У такому випадку всі особи, винні в порушенні правил безпеки Руху, підлягають кримінальній відповідальності за ст. 215 або ст. 217 КК України. Вина потерпілого в таких випадках не звільняє іншого порушника правил безпеки руху від кримінальної відповідальності [23].
Ч., під’їжджаючи на легковому автомобілі до пішоходного переходу, регульованого світлофором, на якому горів червоний сигнал, не зменшив швидкості і не зупинився, а виїхав у другий ряд і продовжив рух, чим грубо порушив п. 6.4 Правил дорожнього руху. Побачивши М. з дитиною на руках, яка переходила вулицю на відстані 28—30 м від пішохідного переходу, Ч. на порушення п.9.6 Правил дорожнього руху не вжив заходів до зупинки, не справився з керуванням і вчинив наїзд на М. Від одержаних травм дитина загинула, а М. були заподіяні тілесні ушкодження.
Дії водія в такому випадку підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 215 КК, незважаючи на вину потерпілої М., яка переходила вулицю на значній відстані від переходу, що певною мірою ускладнювало дорожню обстановку і сприяло транспортній пригоді. Але головною причиною того, що сталося, були дії Ч., який рухався на червоний сигнал світлофора [24].
При порушенні правил безпеки іншими учасниками руху водій транспортного засобу звільняється від кримінальної відповідальності лише в тому випадку, якщо сам він не порушив правил безпеки руху або експлуатації або якщо порушення не перебувало у причинному зв’язку з наслідками. Водій не підлягає відповідальності, якщо шкідливі наслідки настали не через порушення ним правил безпеки руху, а через грубу необережність потерпілого.
Наприклад, безпідставно був засуджений Д., визнаний судом винним у заподіянні У. тяжких тілесних ушкоджень. Д. легковим автомобілем їхав по вулиці і поблизу зупинки транспорту побачив, як У. переліз через металеву огорожу і став переходити вулицю. Побачивши це, Д. знизив швидкість і подав сигнал. На середині проїзної частини У. зупинився. Вважаючи, що У. пропускає його машину, Д. продовжив рух. Але коли відстань скоротилася до 7-8 м, У. раптово став перебігати дорогу. Щоб запобігти наїзду, Д. загальмував і відвернув машину праворуч, але лівим переднім крилом зачепив У., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження. У судовому засіданні судово-технічний експерт зробив висновок, що відстань 10—12 м була недостатньою для зупинки автомобіля при швидкості його руху ЗО км за годину. Таким чином, у даному випадку наслідки настали не через порушення правил безпеки руху Д., а через грубу необережність потерпілого. Тому Д. за ці наслідки не може нести кримінальної відповідальності [25].
Якщо внаслідок порушення правил дорожнього пуху потерпілим виникла аварійна обстановка, а водій не мав технічної можливості відвернути шкоду, то він не підлягає кримінальній відповідальності.
Так, Г. був визнаний винним і засуджений за порушення правил безпеки руху в ситуації, коли він в ожеледицю рухався на автомашині з підвищеною швидкістю — 35 км за годину, в зв’язку з чим застосоване ним гальмування з метою відверення наїзду на М. було безрезультатним.
Це рішення було скасовано судом другої інстанції, який визнав кваліфікацію дій Г. невірною і закрив кримінальну справу за відсутністю в його діях складу злочину, оскільки наїзд на потерпілого виник внаслідок грубого порушення правил дорожнього руху самим потерпілим. Перебуваючи у нетверезому стані і не впевнившись у безпеці, М. став перетинати дорогу в місці, де немає переходу, перед самим автомобілем Г. За таких обставин у водія не було можливості уникнути наїзду [26].
Суб’єктоманалізованого злочину може бути фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла 16-річного віку і фактично керувала транспортним засобом, допустивши порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту. Особа є керуючою транспортним засобом незалежно від того, чи вона професіонал, чи любитель, чи працює за наймом, є його власником чи орендарем, керує ним за дорученням чи самовільно захопивши або угнавши його. Не мають значення обставини, пов’язані з відсутністю в особи прав на керування транспортним засобом, або факт позбавлення такого права в адміністративному чи іншому порядку.
Слід зазначити, що інколи на практиці зустрічаються невірні рішення щодо суб’єкта цього злочину. Мабуть, має певний інтерес такий випадок. Вироком Антрацитівського районного народного суду, залишеним без змін ухвалою судової колегії в кримінальних справах Донецького обласного суду, Ш. засуджено за ст.98 КК за вбивство П. з необережності.
Розглянувши справу за протестом заступника Прокурора України, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду вирок та ухвалу судової колегії обласного суду скасувала, а справу закрила за відсутністю в діях Ш. складу злочину. Народний суд визнав встановленим, що    продолжение
–PAGE_BREAK–Ш., не маючи посвідчення на керування автомобілем, без дозволу взяв автомобіль, що належав його батькові. Рухаючись людною вулицею, Ш. розраховував об’їхати людей, але не маючи досвіду керування автомобілем, наїхав на П., яка при цьому загинула.
Правильно з’ясувавши фактичні обставини події, суд помилково кваліфікував дії Ш. за ст. 98 КК як вбивство з необережності, оскільки своїми діями він порушив правила дорожнього руху. Але відповідальність за їх порушення, внаслідок чого настала смерть потерпілої, передбачена ч. 2 ст. 215 КК. Суд, кваліфікуючи дії Ш. як необережне вбивство, узяв до уваги лише суспільне шкідливі наслідки без урахування об’єктивної сторони вчинених ним дій, яка полягає саме в порушенні Правил дорожнього руху, котрі забороняють особі, що не має навичок керування транспортними засобами і спеціального посвідчення, керувати такими засобами.
Отже, дії Ш. підпадають під ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК. Але на час вчинення вказаних дій Ш. не досяг 16-річного віку і тому, відповідно до ст. 10 КК, не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 215 КК [27].
Таким чином, у даному випадку особа, яка не досягла 16-річного віку і порушила Правила дорожнього руху, що потягло за собою смерть потерпілого, фактично не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. І хоча це не суперечить чинному кримінальному законодавству, проблема скоріше в його недосконалості. Треба, щоб диспозиція ст. 98 КК передбачала як певний вид необережного вбивства таке, що вчинене з використанням предметів підвищеної небезпеки (транспортних засобів, зброї, наркотиків тощо).
За порушення правил безпеки руху під час практичної їзди на учбовій автомашині з подвійним керуванням відповідальність несе майстер навчання, а не особа, яка навчається, якщо він не вжив своєчасних заходів до відвернення суспільне небезпечних наслідків. Це положення узгоджується з п. 24.6 Правил дорожнього руху, де сказано, що майстер навчання несе відповідальність як водій згідно з чинним законодавством.
Дії винного, які потягли за собою одночасно наслідки, передбачені різними частинами ст. 215, потребують кваліфікації по тій з них, яка передбачає найбільш тяжкі з наслідків, що сталися. Дії особи, яка, керуючи транспортним засобом, двічі порушила в різний час правила безпеки руху і експлуатації транспорту і в кожному з цих випадків загинула одна людина, слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК, а в тому разі, коли смерть двох і більше осіб є наслідком однієї й тієї ж транспортної події, тобто одного чи пов’язаних між собою кількох порушень правил безпеки руху і експлуатації транспорту, — за ч. З ст. 215 КК (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини») [28].
Винний у порушенні правил безпеки руху та експлуатації транспорту водій, який заподіяв потерпілому тілесні ушкодження та завідомо залишив його без допомоги, якщо потерпілий перебував у небезпечному для життя стані, повинен нести відповідальність за сукупністю злочинів (статті 215 і 111 КК). При цьому відповідальність водія за ч. 2 ст. 111 КК настає незалежно від того, чи могла бути допомога потерпілому надана іншими особами.
Якщо в діях водія немає складу злочину, передбаченого ст. 215, але життя потерпілого було поставлено під загрозу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яку вчинив водій, то завідоме залишення потерпілого без допомоги за інших необхідних ознак тягне за собою відповідальність за ст. 111 КК.
Кримінальна відповідальність водіїв за ч. 2 ст. 111 КК виключається у випадку, якщо в наданні допомоги не було необхідності, тобто коли потерпілий не потребував допомоги і сам пішов з місця пригоди, або в разі миттєвої загибелі потерпілого.
Суб’єктом цього злочину може бути тільки та особа, яка своїми діями поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Неурахування цього положення призводить до помилок у слідчій та судовій практиці. Так, Ш. і С. разом угнали автобус. Керував ним Ш. Він порушив вимоги правил дорожнього руху і вчинив наїзд на пішоходів Г., К., і А., чим поставив їх у небезпечний для життя стан, але допомогу не надав і з місця пригоди втік. В результаті К. померла на місці аварії, А. — в лікарні, а Г. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. За вироком народного суду С. і Ш. були засуджені, зокрема, і за ч. 2 ст. 111 КК, але таке рішення щодо С., є безпідставним, оскільки під час події він перебував у салоні автобуса і ніякими діями не сприяв вчиненню злочину [29].
При кваліфікації дій водія, який порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, слід враховувати певні обставини, що впливають на його поведінку. Слідча і судова практика свідчать про те, що нерідко водій перебуває під впливом переляку від скоєного або побоюється насильства з боку осіб, які знаходяться на місці дорожньо-транспортної пригоди. Тому при розслідуванні цих злочинів необхідно встановити всі фактичні обставини, які мали місце в конкретному випадку, а також їх можливий вплив на дії водія. Сам факт залишення ним місця дорожньо-транспортної пригоди або відсутність його короткий проміжок часу після аварії і надання після цього допомоги потерпілому не утворюють складу злочину, передбаченого ст. 111 КК України.
Вироком Новоград-Волинського районного народного суду Житомирської області Г. засуджено за ч. 2 ст. 215 і ч. 2 ст. 111 КК України до п’яти років позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили умисні злочини з позбавленням на три роки права керувати транспортними засобами за те, що рухаючись по шосе легковим автомобілем, він не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку руху, внаслідок чого під час обгону попутніх транспортних засобів виїхав на смугу зустрічного руху, де вчинив наїзд на пішохода С., заподіявши йому тілесні ушкодження, від яких настала смерть.
Касаційна інстанція цей вирок змінила, перекваліфікувавши дії засудженого зч.2нач.1ст.111 КК України та призначивши йому за сукупністю злочинів чотири роки шість місяців позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили злочини з необережності, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.
Постановою президії Житомирського обласного суду судові рішення змінено: до засудженого застосована ст. 251і призначене йому позбавлення волі визначене умовним з обов’язковим залученням до праці.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення частково скасовано з таких підстав.
Вина Г. у порушенні правил безпеки руху, які потягли за собою смерть потерпілого, повністю доведена наявними в справі доказами, і його дії за ч. 2 ст. 215 КК України кваліфіковано правильно.
Що ж до засудження Г. за ч. 1 ст. 111 КК України, то висновок судових інстанцій про доведеність його вини не відповідає фактичним обставинам, встановленим у судовому засіданні.
Кваліфікуючи дії підсудного за вказаною статтею, суд виходив з того, що після наїзду на С. і заподіяння йому тілесних ушкоджень Г. з місця пригоди зник, залишивши потерпілого в небезпечному для життя стані, без допомоги, хоча мав можливість її надати.
Проте судом не враховано таких обставин. У стадії розслідування і в судовому засіданні Г. пояснив, що, наїхавши на пішохода, перелякався й одразу не зупинився, але через короткий проміжок часу повернувся на місце події і відвіз потерпілого до лікарні. Свідки С., Б., Л. і Ю. підтвердили, що саме Г. подав потерпілому допомогу, доставивши його до лікарні.
Як видно з матеріалів справи, С. був доставлений у лікарню через півгодини після події і помер там через два місяці. Отже, фактично Г. надав потерпілому допомогу після наїзду. Та обставина, що він одразу не зупинився, не може в даному випадку розглядатися як залишення потерпілого в небезпеці, оскільки Г. не лише повернувся через короткий проміжок часу на місце наїзду на потерпілого, але й фактично надав йому допомогу.
Такі дії не містять складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК. Оскільки Г. визнано винним у цьому злочині не обгрунтоване, судові рішення в цій частині скасовано з закриттям справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України і Г. визнано засудженим за ч. 2 ст. 215 КК України до чотирьох років позбавлення волі умовно з обов’язковим залученням до праці [ЗО].
У роботі не розглядаються питання, що стосуються призначення покарання за аналізовані злочини, але на одному з них ми зупинимось. Мова йде про додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами. У процесі розслідування необхідно встановлювати, якими видами транспортних засобів мав право керувати обвинувачений чи підсудний.
Справа у тому, що в разі застосування до засудженого цього додаткового покарання йому забороняється керування будь-якими механічними транспортними засобами.
А чи може бути позбавлений цього права засуджений, який не мав права на керування транспортними засобами і вчинив транспортний злочин? І хоча існують різні точки зору з цього приводу, здоровий глузд підказує: неможливо позбавити суб’єкта того, чого він не має.
Вироком Кам’янсько-Дніпровського районного народного суду К. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України до трьох років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на такий же строк. Касаційна інстанція залишила цей вирокбез змін.
К. засуджено за те, що він керував мотоциклом, не маючи відповідних прав, і в складних дорожніх умовах не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку пуху, внаслідок чого не впорався з керуванням і вчинив наїзд на залізобетонну опору, що призвело до загибелі пасажира І.
За протестом заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав.
Вина К. у порушенні правил безпеки руху, що потягло за собою смерть потерпілого, повністю доведена зібраними у справі доказами, і його дії вірно кваліфіковано за ч. 2 ст. 215 КК України. Призначене основне покарання відповідає даним про особу засудженого і тяжкості наслідків, що настали. А от додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами суд призначив засудженому безпідставно. У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. .№ 7 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини» роз’яснено, що «у кожному випадку судам належить обговорювати питання про доцільність застосування чи незастосування до винного додаткової міри покарання — позбавлення права керувати транспортними засобами або займати посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів.
При цьому слід враховувати, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначено і особам, позбавленим цих прав в адміністративному порядку, крім тих, котрі таких прав не мали». А у К. таких прав не було.
Погодившись з протестом, президія обласного суду виключила з судових рішень додаткове покарання [ЗІ].
Розділ 2 Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів (ст. 2152КК України)
Під випуском в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів слід розуміти дозвіл на експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засобів або інше грубе порушення правил їх експлуатації, що забезпечують безпеку руху, який вчинюється особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів.
За ст. 2152КК кваліфікується будь-який усний чи письмовий дозвіл на експлуатацію технічно несправного технічного засобу, а також допуск до керування транспортним засобом особи, яка не має або позбавлена посвідчення водія, грубе порушення режиму роботи водіїв і інших вимог, які спрямовані на забезпечення безпеки експлуатації транспорту, особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів.
Таким чином,    продолжение
–PAGE_BREAK–об’єктивна стороназлочину, передбаченого ст. 2152, складається з сукупності трьох ознак: а) випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засобів або інше грубе порушення правил їх експлуатації; б) спричинення суспільне небезпечних наслідків; в) причинний зв’язок між порушенням правил експлуатації та суспільне небезпечними наслідками.
Під транспортними засобами слід розуміти такі, що вказані в примітці до ст. 215 КК. Загальні підстави для заборони експлуатації транспортних засобів передбачені ст. 37 Закону України «Про дорожній рух». До таких підстав, зокрема, відносяться порушення правил, нормативів і стандартів у частині забезпечення безпеки дорожнього руху під час виготовлення транспортних засобів; технічні неполадки, при яких експлуатація транспортних засобів не допускається.
Коли мова йде про технічно несправні транспортні засоби у розумінні ст. 2152, то маються на увазі такі технічні несправності, за наявності яких експлуатація транспортного засобу заборонена і які реально можуть потягти за собою суспільне небезпечні наслідки (несправні гальма, двигун або система керування, причепний пристрій або зовнішні світлові прилади, зношені понад норму протектори шин тощо). При з’ясуванні цього питання необхідно обов’язково звернутись до відповідних нормативних актів. Так, у діючих Правилах дорожнього руху України це, зокрема, розділ 31 «Технічний стан і обладнання транспортних засобів». Подібні вимоги є в правилах технічної експлуатації міського електротранспорту, а також інших транспортних засобів.
Наприклад, технічну несправність, яка виключала можливість експлуатації у темний час доби (відсутність освітлення), мав мотоцикл, що належав С. Незважаючи на це, С. передав свій мотоцикл Т. для поїздки у село. Рухаючись по дорозі без освітлення в умовах недостатньої видимості, Т. втратив орієнтування і виїхав на узбіччя, де вчинив наїзд на групу молоді, що поверталась у село.
У даному випадку С. фактично дозволив Т. експлуатувати завідомо технічно несправний транспортний засіб, що, у свою чергу, через злочинну поведінку Т. потягло за собою суспільне небезпечні наслідки. Тому С. повинен нести відповідальність за ст. 2152, а Т. — за ст. 215 КК.
Хоча сфера дорожнього руху досить грунтовно урегульована різними нормами, які спрямовані на охорону безпеки руху, і все ж таки всі можливі правопорушення передбачити майже неможливо. Тому законодавець використав у диспозиції ст. 2152таке узагальнююче поняття, як “інше грубе порушення правил експлуатації”.
Під іншим грубим порушенням правил експлуатації транспортних засобів, які забезпечують безпеку руху, слід розуміти, наприклад, допуск до керування транспортними засобами осіб, позбавлених прав на керування ними, грубе порушення режиму роботи водіїв, нездійснення контролю за технічним станом транспортних засобів або невиконання інших вимог, які ставляться відповідними нормативними актами до осіб, відповідальних за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини») [32].
Передбачений ст. 2152склад злочину матеріальний. Він має місце лише у випадку, коли настали наслідки, зазначені в ст. 215, і є причинний зв’язок між ними і порушенням правил експлуатації. Тут причинний зв’язок є опосередкованим.
Суб’єктомзлочину можуть бути як працівники державних і громадських організацій, на яких чинними інструкціями чи правилами, відповідними розпорядженнями або в зв’язку з займаним ними посадовим становищем покладена відповідальність за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (працівники служби безпеки руху, механіки, ревізори, водії), так і власники або водії індивідуальних транспортних засобів, які дозволили іншій особі експлуатацію явно технічно несправного транспортного засобу.
Відповідальність особи, яка фактично керувала транспортним засобом, може наставати за ст. 215.
Суб’єктивна стороназлочину, передбаченого ст. 2152, вимагає за відомості, тобто усвідомлення суб’єктом злочину наявності технічної несправності транспортного засобу, що містить реальну загрозу безпеці руху або вчинення іншого грубого порушення правил експлуатації транспорту, яке для нього є очевидним. Щодо наслідків, які настають, то винна особа або передбачає можливість їх настання, але легковажно розраховує на їх відверення, або не передбачає такої можливості, хоча мала б і могла Їх передбачити. В цілому даний злочин визнається необережним.
Діяння не може бути кваліфіковане за ст. 215, якщо власник транспортного засобу передав його іншій особі не для керування (не для використання як транспортного засобу).
Так, без достатніх підстав був засуджений за ст. 2152Н., який у зв’язку з тим, що закінчилось пальне, і він поспішав на роботу, залишив мотоцикл брату, щоб той відвів його додому. Брат погодився, але по дорозі заправив мотоцикл та їздив у своїх справах. На дорозі він перекинувся і отримав тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент їх заподіяння.
Засудження в такому випадку є безпідставним тому, що відповідальність за ст. 2152настає в разі допущення до керування особи, яка не має прав на керування транспортним засобом. Що ж до Н., то він передав мотоцикл брату, щоб той відвів його додому, що не є допуском до керування транспортним засобом.
Не звільняється від кримінальної відповідальності за аналізованою статтею водій, який з порушенням правил експлуатації транспорту передав керування транспортним засобом особі, від якої він залежить по роботі чи службі. Допуск до керування транспортним засобом особи, яка перебуває в стані сп’яніння, якщо це потягло за собою наслідки, передбачені ст. 215, кваліфікуються за ст. 2154КК.
Якщо дія або бездіяльність вчинені з необережності, то винна особа в залежності від інших ознак складу злочину може нести відповідальність за ст. 167 КК або за нормами, що передбачають необережний злочин проти особи.
Випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засобів слід також відрізняти від порушень правил охорони праці та техніки безпеки, що передбачені ст. 135 КК України.
Щоб не допустити помилок при кваліфікації діянь, треба проводити їх послідовне відмежування за кожним з елементів складу злочину.
Вироком Новоушицького районного народного суду Хмельницької області Б. засуджено за ч. 2 ст. 135 КК України за порушення правил охорони праці, яке спричинило нещасний випадок з людьми, до трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на підставі ст. 461КК України на два роки з передачею на перевиховання колективу механізаторів.
Працюючи бригадиром тракторної бригади радгоспу і відповідаючи за додержання в ній правил охорони праці, Б. доручив учню профтехучилища М. (який проходив виробничу практику) доставку дров пенсіонерам на непристосованому для цього належним чином колісному тракторі (колеса не було встановлено на максимальну ширину) з не обладнаним гальмами двовісним причепом. Тим. самим Б. порушив вимоги Правил технічної безпеки при роботі на тракторах, сільськогосподарських і спеціальних машинах. Рухаючись з навантаженим причепом слизькою дорогою з ухилом до 20 градусів, М. внаслідок зазначених недоліків транспортного засобу не впорався з керуванням, трактор перекинувся, і М. та пасажир М-а загинули.
У касаційному порядку вирок не оскаржувався і не опротестовувався.
Перший заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування вироку і направлення справи на нове розслідування через неправильність кваліфікації дій Б. і м’якість міри покарання. Судова колегія Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.
Народний суд дійшов помилкового висновку, що дії Б. містять ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК України.
Як показав Б. на попередньому слідстві і в судовому засіданні, даючи наряд на транспортні роботи і випускаючи в експлуатацію транспортний засіб, він знав, що М. має слабкі навички керування трактором і що ведучі колеса останнього не розведено на максимальну ширину, а тракторний причеп не має гальмової системи.
Проте відповідальність за випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів передбачено спеціальною нормою кримінального закону — ст. 2152КК України. Відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних сільськогосподарських машин, які використовуються як транспортні засоби, або інші грубі порушення правил їх експлуатації, ЩО забезпечують безпеку руху, вчинені особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію цих засобів, слід кваліфікувати не за ст. 135 а за ст. 215 КК України (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 р № 6 «Про практику застосування судами України законодавства у справах пов’язаних з порушенням правил охорони праці») [33].
Дії Б. не могли бути кваліфіковані за ст. 135 КК ще й тому, що загиблий М-а був пенсіонером і не мав виробничого зв’язку з радгоспом [34].
Не несе кримінальної відповідальності за подібні дії особа яка була усунена від керування транспортним засобом належною посадовою особою.
Розділ 3 Угон транспортних засобів (ст. 2153КК України)
Угон — незаконне, умисне, відкрите або таємне заволодіння чужим транспортним засобом та використання за його прямим призначенням без ознак розкрадання. [.Суспільна небезпечність угону транспортних засобів обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко тягне за собою вчинення інших транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчинюють особи, які перебувають у стані сп’яніння, які позбавлені або зовсім не мають прав на керування транспортними засобами, неповнолітні. Ці особи, як правило, не здатні виконувати в сфері дорожнього руху необхідні функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній обстановці.
Основний безпосередній    продолжение
–PAGE_BREAK–об’єктцього злочину — безпека руху та експлуатації транспорту, додатковий — здоров’я, життя громадян та відносини власності.
За ст. 2153кваліфікується угон автомобілів усіх видів, мотоциклів, тракторів або інших самохідних машин. Частіше за все предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби, які зазначені в примітці до ст. 215. Відповідальність за угон залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна передбачена ст. 2174КК.
З об’єктивної сторониугон може бути вчинений різноманітними способами, тобто таємно, відкрито, шляхом обману або зловживання довір’ям, без застосування насильства чи з насильством. Іншими словами, спосіб вчинення угону не впливає на його кваліфікацію.
Незаконність як ознаку угону слід розуміти в тому значенні, що особа яка вчинює це посягання, не має ні дійсного, ні уявного права щодо захопленого транспортного засобу.
Злочин є закінченим з моменту заволодіння транспортним засобом та початку його руху будь-яким способом. Спосіб та дистанція переміщення транспортного засобу і термін користування ним на кваліфікацію не впливають. Це найбільш поширена точка зору.
Але треба зазначити, що іноді в теорії і на практиці можна зустріти інші визначення моменту, коли угон вважається закінченим злочином. Так, існує точка зору, що поняття угону не включає в себе пересування механічного транспортного засобу за допомогою фізичної сили людини. Пропонується у відповідних випадках за наявністю умислу на подальше використання транспортного засобу за допомогою його двигуна кваліфікувати такі дії як замах на вчинення угону [35].
Характерним щодо цього є таке судове рішення. Вироком Шевченківського районного народного суду м. Києва засуджено за ч. 2 ст. 2153КК України М. і К., яких визнано винними в тому, що, перебуваючи в стані сп’яніння, вони за попередньою змовою між собою угнали вночі автомобіль, який належав С. Перемістивши автомобіль шляхом буксирування від під’їзду будинку на ЗО м, вони не змогли від’їхати через його несправність. К. був затриманий працівниками міліції на місці злочину, а М., який звідти втік, — за місцем проживання.
Ухвалою судової колегії Київського міського суду вирок залишено без змін.
Перший заступник Голови Верховного Суду України вніс до президії Київського міського суду протест, у якому порушив питання про зміну судових рішень щодо М. і К. і перекваліфікацію їх дій з ч. 2 ст. 215ана ст. 17 та ч. 2 ст. 215° КК України.
Президія міського суду протест задовольнила, вказавши на таке. Суд, правильно встановивши фактичні обставини злочину, невірно кваліфікував дії М. і К. За показаннями останніх, вони хотіли угнати автомобіль для того, щоб покататися, але не змогли завести двигун машини. Отже, М. і К. не довели злочинного наміру до кінця з не залежних від них причин і були затримані працівниками міліції. Тому їх дії слід кваліфікувати як замах на угон автомобіля за ст. 17 і ч. 2 ст. 2153КК України [36].
На наш погляд, таке рішення, щодо кваліфікації цього злочину не відповідає теорії і практиці застосування ст. 2153КК. Слід погодитись, що дії, пов’язані з невдалою спробою запустити мотор автомобіля з метою його угону, треба кваліфікувати за статтями 17 та 2153як замах на угон транспортного засобу. Але така оцінка справедлива в тому випадку, коли винні робили спроби запустити двигун не пересуваючи автомобіль з місця його стоянки. У даному випадку вони вчинили закінчений угон, передбачений ч. 2 ст. 2153КК. Тому, на наш погляд, перше рішення Київського міського суду в цій справі було правильним. Остаточне ж рішення в справі робить загальне поняття закінченого угону невизначеним.
Угон транспортних засобів е формальним складом в тому розумінні, що для визнання його закінченим Не потрібне настання якихось наслідків.
Суб’єктцього злочину — фізична осудна особа, яка на момент вчинення угону досягла 16-річного віку, При кримінально-правовому аналізі дій, пов’язаних з самовільним використанням транспорту, слід враховувати деякі особливості щодо відношення конкретної особи до транспортного засобу.
Не визнається угоном самовільне використання транспортних засобів в особистих цілях робітниками державних, колективних і інших підприємств або установ, якщо такі особи мали доступ до транспортних засобів за службою. Це, як правило, водії згаданих підприємств незалежно від форм їх власності. За подібні дії вони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством про працю.
Наприклад, водій П., закінчивши роботу, поставив закріплений за ним автомобіль в гараж установи. Біля гаража він зустрів знайомих, з якими випив горілки, після чого знову відчинив гараж, вирішивши їхати додому згаданим автомобілем. Рухаючись по дорозі, він через алкогольне сп’яніння порушив правила безпеки руху, внаслідок чого вчинив наїзд на пішохода, заподіявши йому смертельну травму.
У даному випадку П. був притягнутий до кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту за ч. 2 ст. 215 КК. Що жстосується його дій, пов’язаних з самовільним використанням державного транспортного засобу без доручення або дозволу адміністрації, то вони не утворюють складу злочину, передбаченого ст. 2153КК.
Як свідчить судова практика, не визнаються злочинними аналогічні дії посадових або інших осіб, які в зв’язку з своїми посадовими обов’язками мають відношення до транспортних засобів. До них належать керівники транспортних організацій, їх заступники, завідуючі гаражами автоколон та ін.
Аналогічний підхід існує, ще до однієї досить великої групи осіб, яку складають механіки, диспетчери, електрики, слюсарі, випробувачі, працівники охорони чи інші особи, які самовільно використали транспортний засіб, маючи до нього доступ, пов’язаний з роботою. Частіше за все такі дії мають місце при технічному обслуговуванні транспортних засобів: огляді, заправці паливно-мастильними матеріалами, ремонті тощо, іншими словами, за таких обставин не можна визнати, що вказані особи заволодівають чужими транспортними засобами.
Наприклад, безпідставно був засуджений за угон транспортного засобуX., який увечері поїхав додому із гаража, де працював охоронником, на автомобілі, що належав цій організації, але на вулиці був затриманий працівниками міліції.
Розглядаючи справу, судова колегія в кримінальних справах вказала, що угоном автотранспортних засобів визнається незаконне, умисне, без мети розкрадання (захват) чужого транспортного засобу шляхом незаконної поїздки на ньому. В даному випадку згадані ознаки були відсутні.
Така ж оцінка вчиненого поширюється на випадки використання транспортних засобів членами родини володільців автомототранспорту або їх знайомими. Вони самовільно використовують транспортні засоби, спираючись на різні підстави, які, на їх погляд, дають дійсне або уявне право на такі дії (наприклад, власник раніше дозволяв керувати автомобілем або навчав керуванню тощо).
Суб’єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом при відсутності мети викрадання транспортного засобу. Винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своїх дій і бажає їх вчинити.
Такі дії особи, як заволодіння транспортним засобом з метою його викрадення, не є угоном і мають кваліфікуватись як злочин проти державної, колективної або приватної власності. Про наявність умислу на викрадення транспортного засобу можуть свідчити зміна його кольору, встановлення додаткових приладів, заміна державних номерів, тривалий час експлуатації транспортного засобу тощо.
Наприклад, Л., Г. і 3. із стоянки автотранспорту угнали вантажний автомобіль, що належав автотранспортному підприємству, сховали машину в лісі, після чого перефарбували її і замінили номерні знаки, Змінивши таким чином зовнішність транспортного засобу, винні використовували його для перевезень вантажів громадян. Після чотирьох місяців експлуатації 3. і Г. розібрали автомобіль. Вони були засуджені за розкрадання державного майна, і така кваліфікація є правильною [37].
За ст. 215 КК кваліфікується самоправне захоплення чужого транспортного засобу і самовільне його використання без мети викрадення.
При розкраданні автомототранспортних засобів додаткової кваліфікації діяння за ст. 2153не вимагається, оскільки угон у такому випадку є способом, обов’язковою складовою частиною розкрадання, без чого останнє неможливе.
Безпідставно були засуджені за крадіжку особистого майна С., А. та К. Вони увечері, відкривши замки, проникли до гаража, в якому знаходився автомобіль ВАЗ-2101, що належав М., завели двигун і виїхали. Поїздивши містом, почергово керуючи автомобілем, вони кинули його на одній з вулиць, де наступного дня його було знайдено і повернено власникові. Оскільки у даному випадку винні не вчинили ніяких дій, які б свідчили про наявність у них умислу на обернення автомобіля в свою власність, діяння було кваліфіковане як угон транспортного засобу [38].
Якщо під час угону умисел був спрямований на використання транспортного засобу для вчинення крадіжки,, грабежу, розбійного нападу, то дії винних мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів — за ст. 2153та за готування до вказаних злочинів.
У випадках, коли угон транспортного засобу був способом викрадення деталей, вузлів, агрегатів, речей потерпілого або заволодіння ними шляхом грабежу чи розбою, дії винної особи слід кваліфікувати за статтями 140, 141 або 142 і відповідною частиною ст. 215. Якщо умисел на викрадення вузлів, деталей, агрегатів чи речей потерпілого виник після угону, дії винної особи треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 2153і 140 (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності») [39].
Угон, поєднаний з порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо сталися наслідки, вказані в ст. 215, необхідно кваліфікувати за цією статтею і додатково за ст. 2153КК.
Повторність має місце тоді, коли особа раніше скоювала такий злочин або замах на угон транспортних засобів, незалежно від того, чи була вона засуджена за нього, якщо судимість за попередній угон не була знята або погашена, а також якщо до моменту вчинення повторного угону не минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Неодноразова спроба реалізації умислу на угон (наприклад, спроба запуску двигуна ряду транспортних засобів з метою угону одного із них) не утворює повторності.
Угон за попереднім зговором групою осіб має місце, якщо в ньому брали участь принаймні дві особи, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Відповідальність за угон при цьому настає для всіх співучасників, незважаючи на те, що транспортним засобом керував один із них. Щоб не допустити помилок при кваліфікації угону за цією ознакою, треба уважно аналізувати об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.
Вироком Путильського районного народного суду Чернівецької області Д. і Н. засуджені за ч. 2 ст. 215, ч. 2 ст. 2153, ч. 2 ст. 111 КК за те, що, перебуваючи в нетверезому стані, за попереднім зговором між собою вони вчинили угон колгоспного вантажного автомобіля. Керуючи ним, Д. вчинив наїзд на пішохода, який у лікарні помер. Усвідомлюючи, що після наїзду автомобіля пішоход перебуває у небезпечному для життя стані, Д. з місця події зник, не подавши потерпілому допомоги, що й потягло за собою його смерть.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення щодо Н. скасовані, а щодо Д. — змінені з таких підстав. Висновок;! суду про доведеність вини Н. в угоні транспортного засобу без мети його викрадення за попереднім зговором з Д. зроблено лише на підставі того факту, що Н. їхав як пасажир у кабіні угнаного автомобіля. З матеріалів же справи видно, що він не вчинив будь-яких дій, спрямованих на угон транспортного засобу, і попереднього зговору між ним і Д. також не було. Як встановлено в справі, обидва вони були в нетверезому стані, і Д., побачивши вантажівку, вирішив підвезти Н. додому. Коли вони підійшли до автомобіля, Д. відчинив дверцята кабіни, сів на місце водія, а потім відкрив праві дверцята і запропонував Н. сісти. Заводив двигун, керував автомобілем сам Д., а Н. ніякої участі у цьому не брав.
Таким чином, ініціатива угону автомобіля належить Д. Ним же і було вчинено цей злочин. Н. байдуже ставився до вчинюваного Д. злочину, оскільки через сильне сп’яніння не усвідомлював характеру подій, що відбувалися.
За таких обставин склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 2153КК, у діях Н. відсутній, і його засуджено безпідставно. У зв’язку з цим вирок щодо нього скасовано і справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК.
Таким чином, визнаючи особу винною у злочині, вчиненому за попереднім зговором групою осіб, необхідно довести, що причетні до злочину особи заздалегідь домовились про спільні дії і кожна з них здійснила якусь частину дій для досягнення злочинного результату [40].
Угон із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрози застосувати таке насильство також є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 215 КК. Під таким насильством слід розуміти нанесення ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без короткочасного розладу здоров’я або втрати працездатності, а також інші насильницькі дії, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі, зв’язування тощо.
Частина 3 ст. 2153КК встановлює відповідальність за дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Судова практика розглядає як такі заподіяння легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності, заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, мордування, тортури, використання небезпечних для здоров’я та життя потерпілого засобів (вогню, струму, наркотичних або інших сильнодіючих речовин), викидання з транспортного засобу під час руху тощо.
Так, вироком Ялтинського міського народного суду К. засуджено за ч. 1 ст. 142 КК України за розбійний напад на Б. з метою заволодіти його автомобілем «Жигулі», вчинений за таких обставин. Зупинивши на вулиці близько 20.00 автомобіль під керуванням    продолжение
–PAGE_BREAK–Б., К. попросив підвезти його до санаторію, а коли вони туди під’їхали, приставив до горла ніж і зажадав ключі від автомобіля. Потім К. примусив потерпілого під’їхати до будинку на території санаторію, де забрав свою валізу з речами, після чого звелів Б. сісти поруч з собою в автомобілі, щоб той не міг звернутися за допомогою. Та Б. вдалося втекти і повідомити про те, що сталося, міліцію.
У протесті першого заступника Голови Верховного Суду України, внесеному до президії обласного суду, порушувалось питання про зміну зазначених судових рішень і перекваліфікацію дій К. з ч. 1 ст. 142 на ст. 17 та ч. З ст. 2153 КК України.
Президія обласного суду протест задовольнила, зазначивши таке. Обгрунтовуючи висновок про вину К. у відкритому нападі на Б. з метою заволодіння належним йому автомобілем, суд послався на вимогу засудженого дати ключі від автомобіля, поєднану з погрозою застосувати насильство, небезпечне для життя і здоров’я потерпілого. Проте з показань останнього на слідстві і в судовому засіданні видно, що при цьому К. посилався на необхідність терміново потрапити до Сімферополя, обіцяв дати 100 крб., і він. Б., під загрозою погодився їхати. К. теж показував, що він пропонував Б. підвезти його до Сімферополя. При затриманні у нього виявили авіаквиток на його ім’я, а у валізі, яку він взяв у санаторії — його трудову книжку та одяг.
Таким чином, мета викрасти автомашину матеріалами справи не встановлена, і твердження К. про відсутність у нього наміру заволодіти автомобілем потерпілого не спростовані. З доказів, на які посилався суд, не можна зробити висновку про напад К. на потерпілого з метою заволодіти автомобілем.
На підставі викладеного президія обласного суду судові рішення щодо К. змінила, перекваліфікувавши його дії з ч. 1 ст. 142 на ст. 17 та ч. З ст. 2153КК України, які передбачають відповідальність за замах на угон автотранспортного засобу, поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого [41].
Нанесення при вчиненні угону побоїв або будь-якого виду тілесного ушкодження додаткової кваліфікації не потребує, за винятком умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 101 КК).
Дії винного, спрямовані на угон транспортного засобу, поєднані з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. «а» ст. 93 та ч. З ст. 142 КК України. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу необхідно кваліфікувати за п. «ж» ст. 93 і ч. З ст. 2153КК України (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини») [42].
Використання без дозволу чужого транспортного засобу за обставин крайньої необхідності (наприклад, доставляння у лікарню хворого, який перебуває в небезпечному для життя стані, переслідування небезпечного злочинця) не утворює складу розгляданого злочину і не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Розділ 4 Допуск до керування транспортними засобами водіїв, які перебувають у стані сп’яніння (ст. 2154КК України)
Об’єктомтакого злочину є суспільні відносини і приводу безпечної експлуатації транспортних засобів у сфері дорожнього руху, а також здоров’я й життя учасників та інших осіб.
Вчинення цього злочину передбачає наявність певного типу транспортних засобів, визначення яких дається в примітці до ст. 215.
Об’єктивнасторона злочину полягає в дії чи бездіяльності, пов’язаних з допуском до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп’яніння. Допуск до керування може бути здійснений шляхом: дачі дозволу до чи під час поїздки усно або письмово (маршрутний лист тощо); мовчазної згоди; розпорядження щодо керування.
С., перебуваючи у стані сп’яніння, передав керування своїм мотоциклом родичу А., який разом з С. вживав спиртні напої. На повороті дороги А. порушив правила безпеки руху, не справився з керуванням, і мотоцикл перекинувся, травмувавши пішохода Д., який отримав тяжкі тілесні ушкодження. У даному випадку С. передав керування транспортним засобом А. на прохання останнього, що утворює одну з форм злочинного допуску.
Як іншу форму допуску необхідно розглядати неперешкодження водію, який перебуває у стані сп’яніння, керувати транспортним засобом. Таке не-перешкодження є специфічною формою злочинної поведінки службових осіб, відповідальних за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів, яка визначається кримінальним законом та теорією кримінального права як злочинна бездіяльність. Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності посадової особи за бездіяльність є її юридичний або інший обов’язок діяти певним чином. Такий юридичний обов’язок осіб передбачений Законом України «Про дорожній рух». У п. 2 ст. 12 Закону зазначено, що посадові особи, які відповідають за експлуатацію і технічний стан транспортних засобів, зобов’язані: не допускати до керування ними осіб, які перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.
Так, лінійний диспетчер Т., який був повідомлений про знаходження на лінії водія Л. у нетверезому стані, впевнився в цьому, коли останній передавав йому документи на вантаж, але не вжив заходів до відсторонення Л. від керування транспортним засобом, хоча був зобов’язаний зробити це згідно зі своїми службовими обов’язками. Бездіяльність Т. обернулась тим, що Л., продовжуючи працювати на лінії в стані сп’яніння, порушив правила безпеки руху, що потягло за собою дорожньо-транспортну пригоду з тяжкими наслідками2.
Інше положення Закону, яке стосується водіїв індивідуальних транспортних засобів, а також водіїв підприємств, організацій або установ незалежно від форм власності, встановлено в ст. 16: водій зобов’язаний не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння.
Порівнюючи характер наведених обов’язків посадових осіб і водіїв транспортних засобів, неважко побачити між ними певну відмінність. Вона полягає у тому, що, на відміну від посадової особи, водій не має владних повноважень, тому закон вимагає від нього лише одного — не передавати керування транспортного засобу особам, які перебувають у стані сп’яніння. Як ми вже наголошували, дії по передачі керування транспортним засобом обумовлюються усним дозволом, проханням, домовленістю жестами тощо. У таких випадках складнощів не виникає.
Але тут слід зазначити, що межі об’єктивної сторони цього злочину не завжди співпадають із безпосередньою передачею керування транспортним засобом. У слідчій та судовій практиці зустрічаються випадки, коли особа, відповідальна за технічний стан або експлуатацію транспортного засобу, допускає до керування водія, завідомо не усвідомлюючи, що останній перебуває у стані сп’яніння, а потім, усвідомивши це, не вживає заходів до відсторонення такого водія від керування чи не виявляє до цього факту ніякого ставлення, що сприймається водієм як дозвіл на подальше керування транспортним засобом.
Наприклад, К., керуючи за дорученням легковим автомобілем, передав керування ним Н. і тільки після цього дізнався, що Н. у цей день вживав спиртні напої, але значення цьому не надав і ніяк на це не відреагував. Під час руху Н. не впорався з керуванням, і автомобіль перекинувся. При цьому один пасажир загинув, а К. заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження. Народним судом К. був засуджений за ст. 2154КК, а Н. — за ч. 2 ст. 215 КК. Таке рішення суду відповідає закону [43].
Допуск до керування транспортним засобом у розумінні ст. 2154завжди об’єктивно пов’язаний з повним переходом керування до особи, яка перебуває у стані сп’яніння. Це значить, що така особа має. можливість у повному обсязі виконувати функції водія транспортного засобу в процесі дорожнього руху.
Але можлива й інша ситуація. Наведемо такий приклад. Водій механізованої колони П., повернувшись з рейсу, не поставив автомобіль у гараж, а поїхав пиячити в село. Звідти він разом з Б., який також перебував у нетверезому стані, поїхав у сусіднє село. У кузові знаходились вісім пасажирів. У процесі руху П. частково передав керування транспортним засобом Б., тобто Б. «крутив кермом», а П. переключав важіль коробки передач. Коли машина виїхала з села, вони не впорались з керуванням і з’їхали в кювет, де машина перекинулась. При цьому два пасажири загинули, а четверо були травмовані.
у даному разі мова не йде про передачу керування у розумінні ст. 2154, і дії кожного з них, П. і Б., підлягають кваліфікації за ч. З ст. 215 КК. Таке рішення щодо кваліфікації дій вказаних осіб повинно бути прийняте тому, що функцію керування транспортним засобом виконували одночасно дві особи.
Під станом сп’яніння водія слід розуміти комплекс психічних, неврологічних та соматичних ознак (розладів), виникаючих внаслідок впливу алкоголю, його сурогатів або наркотичних засобів. Такий вплив можуть здійснювати також токсичні або лікарські чи інші препарати. Ступінь сп’яніння особи на кваліфікацію діяння не впливає .
Злочин, що розглядається, є закінченим з моменту настання хоча б одного з наслідків, які перелічені в ст. 215. Звичайно потерпілими від цих злочинів є сторонні особи. Але на практиці виникають ситуації, коли внаслідок допуску до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп’яніння, вона, порушуючи правила безпеки руху чи експлуатації транспорту, сама стає жертвою цього правопорушення.
Треба зазначити, що у судовій практиці зустрічаються різні підходи до вирішення цього питання, і нерідко діаметрально протилежні. Звичайно, більшість таких рішень не переглядається, що не сприяє утвердженню законності.
Так, вироком Тисменицького районного народного суду Р. виправдано за ст. 2154КК за відсутністю в його діях складу злочину. Він був відданий до суду за те, що допустив до керування закріпленим за ним службовим автомобілем свого знайомого, водія Ш., котрий завідомо для нього перебував у нетверезому стані. Внаслідок порушення правил дорожнього руху автомобіль перекинувся, і ПІ. загинув.
За протестом заступника Генерального прокурора судові рішення скасовані, а справу повернуто на новий судовий розгляд з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи, Ш. звернувся до Р. з проханням дати йому службовий автомобіль для поїздки до м. Івано-Франківська, і той погодився, після чого вони разом вживали спиртні напої. У нетверезому стані Ш. сів за кермо автомобіля, в салоні; >якого знаходився і Р. Внаслідок перевищення швидкості Ш. не впорався з керуванням і вчинив аварію.
Р. підтвердив ці обставини, проте пояснив, що дозволив Ш. керувати службовою автомашиною, коли той був у тверезому стані, отже він не може нести відповідальність за наслідки, які настали з вини самого потерпілого.
Суд узяв до уваги ці поясенння Р., але не дав їм належної оцінки, а так само і показанням свідка. Між тим останній заявив, що був присутній, коли Ш. просив Р. дати йому службовий автомобіль, і чув, як Ш. одержавши згоду, запросив Р. до ресторану розпити спиртні напої.
Не перевіривши належним чином цих показань, суд не зміг належно оцінити і ту обставину, що Р. передав закріплений за ним автомобіль Ш., коли той перебував у стані сп’яніння.
Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий судовий розгляд, судова колегія вказала на необхідність ретельно дослідити обставини справи і залежно від цього вирішити питання про вину Р. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 2154КК [44].
При новому судовому розгляді цієї справи Тлумачський районний народний суд засудив Р. за ст. 2154 КК і призначив йому покарання — два роки виправних робіт за місцем роботи з утриманням 20% заробітку в доход держави і з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки [45].
З об’єктивної сторони злочинний допуск є одиничним злочином незалежно від того, скільки дорожньо-транспортних пригод після цього вчинив водій, що був допущений до керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Для кваліфікації важливо встановити, чи стали вони наслідком одного допуску чи декількох.
Водії комбікормового заводу X. і М. разом вживали спиртні напої. Після роботи X. на закріпленому за ним автомобілі поїхав до свого дому, де передав керування транспортним засобом М. для поїздки додому в інший населений пункт. По дорозі М. заподіяв смертельну травму велосипедисту, а після цього вчинив зіткнення з іншим автомобілем з наслідками, передбаченими ч. 1 ст. 215 КК. Вироком районного народного суду X. засуджений за ст. 2154, а М. — за чч. 1 і 2 ст. 215 КК [46].
Відповідальність за ст. 2154настає за порушення допущеним до керуванням водієм правил безпеки руху або експлуатації транспорту, яке перебуває у причинному зв’язку з наслідками, що настали. Якщо причинного зв’язку не встановлено, відсутній і склад злочину, передбачений ст. 2154. Крім того, слід зазначити, що в даному складі злочину причинний зв’язок має свою особливість. Суть полягає в тому, що ланцюг факторів, які зв’язують причину і наслідки, умовно має такий вигляд: протиправні дії особи, що є відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів — протиправні дії особи, яка керує транспортним засобом у стані сп’яніння, пов’язані з порушенням правил безпеки руху або експлуатації транспорту — настання суспільне небезпечних наслідків, передбачених ст. 215 КК.
Іншими словами, наявність складу злочину в діях суб’єкта злочину, передбаченого ст. 2154, завжди залежить від характеру поведінки водія, оскільки вона врешті-решт обумовлює настання злочинних наслідків.
Таким чином, є підстави стверджувати, що причинний зв’язок між діянням суб’єкта і наслідками, Що настали, в складі злочину, передбаченого ст. 2154, має розглядатися як опосередкований.
При кваліфікації злочинів, передбачених ст. 2154, слід враховувати, що відповідальність за нею наступає незалежно від того, чи притягнута до кримінальної відповідальності особа, яка керувала транспортним засобом і порушила правила безпеки руху або експлуатації транспорту і це потягло за собою суспільно небезпечні наслідки. Такі випадки можливі тоді, коли водій, що був допущений до керування транспортним засобом, не може бути визнаний суб’єктом злочину або нести відповідальність (недосягнення 16-річного віку, неосудність, загибель у дорожньо-транспортній пригоді і т. ін.).
Проілюструємо це положення таким прикладом. Н. вживав разом з К. алкогольні напої, після чого передав йому керування своїм мотоциклом. К. наїхав на купу каміння на узбіччі, від чого мотоцикл перекинувся. К. загинув, а Н. отримав легкі тілесні ушкодження. Дії Н. були кваліфіковані за ст. 2154 КК, і йому призначено покарання — три роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку строком на два роки і позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки [47].
    продолжение
–PAGE_BREAK–Суб’єктомзлочину, передбаченого ст. 215, є посадові особи, які користуються правом допуску водіїв до експлуатації транспортних засобів; власники або володільці індивідуальних транспортних засобів; водії державних, колективних та індивідуальних транспортних засобів.
Що стосується державних підприємств, організацій чи установ, то до таких осіб віднесено: керівників служб безпеки руху та експлуатації транспорту, ревізорів безпеки руху і диспетчерів, начальників автоколон, їх заступників, бригадирів, механіків та інших відповідних осіб. Але тут обов’язково треба встановити, чи були наділені вказані особи повноваженнями щодо допуску або відсторонення водія від керування транспортним засобом.
Наприклад, диспетчер автоколони Я., знаючи, що водій рейсового автобуса К. у день відпочинку перебував у нетверезому стані, запропонував йому виїхати в рейс, на що оформив дорожній лист, а начальник автоколони Г. в кабінеті розпив з К. ще пляшку горілки. У дорозі п’яний водій наїхав на шлагбаум і розбив лобове скло автобуса. Цей факт довели до відома диспетчера Я., але він і після цього не усунув К. від керування автобусом. В подальшому, на автовокзалі, касир-диспетчер Д. також не усунула К. від керування автобусом. Врешті-решт К. не зміг розвернути автобус, внаслідок чого він упав у річку, що потягло за собою загибель і травмування пасажирів.
Такий допуск є результатом спільних, поєднаних умисних дій, усвідомлених всіма названими особами. Тому всі вони повинні нести відповідальність за ст. 2154КК.
Але іноді в слідчій та судовій практиці зустрічаються помилки щодо визначення суб’єкта аналізованого складу злочину. Так, наприклад, безпідставно був засуджений К., який працював буровим майстром розвідувальної партії. За розпорядженням начальника розвідувальної партії він на автомобілі під керуванням водія К-ва поїхав у село, щоб одержати і привезти обладнання для розвідувальних робіт. Дорожній лист був виписаний на ім’я К. та підписаний відповідальним за автотранспорт С. Отримавши обладнання, К. і К-ов випили горілки і були нетверезі. Тому автомобілем на зворотньому шляху керував І., який порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого автомобіль перекинувся і при цьому один пасажир загинув, а І. одержав середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду в ухвалі по цій справі вказала, що К. не може бути суб’єктом цього злочину, оскільки він не був відповідальний за безпеку руху та експлуатацію транспортного засобу.
Суб’єктивна сторонапередбаченого ст. 2154злочину характеризується необережною формою вини, яка визначається ставленням до наслідків, хоча саме діяння (допуск) вчинюється умисно.
При цьому необхідно дуже ретельно з’ясовувати об’єктивні і суб’єктивні сторони, які фактично встановлені при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи. Щодо цього дуже показовим є наступний приклад.
Вироком Ірпінського районного народного суду Київської області Д. засуджено за ст. 2154КК до одного року десяти місяців позбавлення волі за допуск до керування автомобілем особи, яка перебувала в стані алкогольного сп’я ніння, що потягло за собою автоаварію. На підставі ст. 43 КК до цього покарання приєднано покарання, не відбуте Д. за попереднім вироком, і остаточно за сукупністю вироків йому призначено два роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
Касаційна інстанція вирок залишила без змін.
Як визнав суд, Д. з дозволу свого батька взяв належний тому легковий автомобіль і їздив на ньому разом з іншими особами. Після вживання значної кількості спиртних напоїв Д. не міг керувати автомобілем і поступився місцем С. Внаслідок перевищення С. швидкості автомобіль перекинувся в кювет, при цьому був тяжко травмований пасажир О., який по дорозі до лікарні помер.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення скасовані з таких підстав.
Визнаючи Д. винним у передачі керування автомобілем нетверезому С., суд виходив з того, що він усвідомлював характер своїх дій і що саме з його дозволу С. сів за кермо автомобіля. Проте цей висновок суду не відповідає наявним у справі доказам. Ні в стадії розслідування, ні в судовому засіданні винним себе Д. не визнав і пояснив, що своїх дій у проміжок часу від виходу з ресторану до дорожньо-транспортної події не пам’ятає.
За показаннями С., після ресторану Д. був дуже п’яний і керувати автомобілем не міг, а тому він, С., посадив Д. на заднє сидіння і сів за кермо сам. Присутній при цьому свідок Ю. показав, що С. керувати автомобілем почав уже після того, як Д. заснув.
Ці докази підтверджують, що Д. не тільки не передав С. керування автомобілем, а й не усвідомлював, що той сів за кермо. Отже, С. зробив це без дозволу з боку Д., який будь-яких дій, що були спрямовані на передачу керування автомобілем п’яному С. і містили б склад злочину, передбаченого ст. 2154, не вчинив. Тому колегія скасувала судові рішення щодо нього і справу закрила на підставі п. 2 ст. 6 КПК України[48].
Розділ 5 Порушення правил, норм 1 стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст. 2155кк україни)
Статтею 2155Кримінальний кодекс доповнений згідно з Законом України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху» від 23 грудня 1993 р. [І].
Цією статтею розширено коло суспільних відносин, що регулюються кримінально-правовими нормами у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.
Об’єктивна сторонаданого складу злочину передбачає сукупність таких ознак: 1) порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при будівництві, реконструкції, ремонті або утриманні шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших шляхових споруд; 2) настання суспільне небезпечних наслідків, передбачених у ст. 215 КК України; 3) причинного зв’язку між порушенням правил, норм і стандартів та суспільне небезпечними наслідками.
Таким чином, диспозиція цієї статті бланкетна. Вона відсилає до відповідних нормативних актів, пов’язаних з забезпеченням безпеки дорожнього руху, якими є, наприклад, Правила прийняття до експлуатації закінчених будівництвом автомобільних доріг, та інших.
У першу чергу розглянемо деякі поняття, про які йдеться в зазначеній кримінально-правовій нормі. Це стосується шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших шляхових споруд.
Сучасний автомобільний шлях — це досить складна інженерна споруда, яка разом з її обладнанням є складовим компонентом комплексу системи забезпечення безпеки дорожнього руху. Автомобільна дорога, вулиця являє собою частину території, у тому числі в населеному пункті, призначену для руху транспортних засобів і пішоходів, з усіма розміщеними на ній спорудами (ст. 21 Закону України «Про дорожній рух»). Дорога включає в себе одну або кілька проїзних частин, а також трамвайні колії, тротуари, узбіччя і розділювальні смуги.
Автомобільні дороги, вулиці поділяються на загального користування, відомчі та приватні. Автомобільні (позаміські) дороги загального користування поділяються на дороги державного та місцевого значення. Автомобільні дороги державного значення поділяються на магістральні та інші. У містах вулиці та дороги поділяються на магістральні вулиці та дороги, дороги та вулиці місцевого значення.
Залізничний переїзд — перехрещення дороги із залізничними коліями на одному рівні, яке влаштовується, як правило, поза межами залізничних станцій і маневрових колій; переїзди поділяються на регульовані і нерегульовані.
До інших шляхових споруд слід відносити мости, шляхопроводи, естакади, тунелі, лінії зв’язку та освітлення, засоби технічного регулювання дорожнього руху тощо.
Проекти на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів підлягають експертизі, погодженню в органах державного нагляду за дотриманням законодавства, правил, норм та стандартів з безпеки дорожнього руху.
У свою чергу всі види робіт по будівництву, реконструкції та ремонту автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів повинні здійснюватися згідно з проектами та вимогами правил, нормативів і стандартів України з безпеки дорожнього руху (ст. 23 Закону України «Про дорожній рух»). Якщо виникають умови, за яких неможливо проведення тих чи інших робіт, виконавець повинен повідомити про це проектувальника і замовника робіт з метою вжиття додаткових заходів по забезпеченню безпеки дорожнього руху.
При прийнятті згаданих об’єктів після будівництва, реконструкції або ремонту за участю органів державного нагляду є обов’язковим врахування ви конання заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.
При будівництві доріг можуть бути порушені певні норми та стандарти, що стосуються стійкості дорожнього полотна, дотримання певних нормативів щодо поперечного та продольного профілей і кривих проїзної частини у плані тощо. Якщо такі порушення призвели до створення аварійної обстановки і настання наслідків, передбачених законом, настає кримінальна відповідальність, коли є на те підстави,
Після завершення будівництва нової ділянки дороги в місті вона ще не була введена в експлуатацію через наявність недоліків. Бригада будівельників усувала недоліки, пов’язані з доробками дренажних колодязів для відводу дощової води з.дорожнього полотна. Після закінчення роботи технологічні машини та механізми залишились на проїзній частині.
Незважаючи на заборонні дорожні знаки, деякі водії з метою скорочення шляху використовували нову дорогу. Один з них у темний час доби (лінії освітлення дороги ще не працювали) вчинив наїзд на компресор, що знаходився на смузі руху. При цьому загинув один із пасажирів і сам водій.
У цьому випадку немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, відповідальних за будівництво вказаної дороги, бо вона ще не була введена в експлуатацію, і рух транспортних засобів по ній було заборонено.
Порушення певних вимог безпеки дорожнього руху можливе при виконанні робіт по реконструкції або ремонту автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів. Згідно з законом, організації, що відповідають за утримання зазначених об’єктів, можуть закрити чи обмежити рух на підставі ордера, який видається відповідним дорожним органом, а в містах — службою місцевого державного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування. В ордері викладаються умови заборони або обмеження руху, порядок інформування про це учасників дорожнього руху, заходи щодо безпеки дорожнього руху і строки проведення робіт. Але в окремих випадках (стихійні явища) аварійні роботи можливі без зазначеного ордера, про що повідомляється місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування і Державтоінспекції МВС України.
У процесі експлуатації доріг під впливом динамічних навантажень від транспортних засобів, а також природних факторів постійно виникають деформації дорожнього покриття. Це призводить до просадок, прогинань і втрати цілісності покриття дороги, погіршення її рівності. Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів та їх охорони затверджуються Кабінетом Міністрів України (ст. 24 Закону України «Про дорожній рух»),
Ремонт вулиць і доріг поділяється на поточний, середній та капітальний. Основними видами робіт при ремонті вулиць і доріг є усунення тріщин, вибоїн та просадок проїзної частини та тротуарів; ліквідація хвилястості, зсувів, напливів на дорожньому покритті. Це також роботи по розширенню проїзної частини, спрямленню окремих ділянок дороги, збільшенню радіусу горизонтальних кривих, влаштуванню нових або відновленню існуючих бар’єрних огороджень.
Виконання дорожніх робіт неминуче призводить до погіршення умов безпеки руху. Ділянки доріг, де провадяться такі роботи, стають потенційно небезпечними для учасників дорожнього руху. Частіше за все особи, відповідальні за проведення цих робіт, не вживають заходів до усунення недоробок, залишають на небезпечних ділянках дорожньо-будівельні матеріали, технологічне обладнання, що тягне за собою наїзди на них транспортних засобів. Трапляються зіткнення транспортних засобів з дорожніми машинами та механізмами, наїзди на дорожніх робочих, потрапляння транспортних засобів у розриття, відкриті люки підземних комунікацій та інші пригоди.
Порушення, про які йдеться в диспозиції ст. 215
КК, можуть мати різноманітний характер: відсутність або встановлення непофарбованих, щитів та бар’єрів, відсутність дорожніх знаків або невірне їх застосування, відсутність сигнального освітлення, не визначення огородженнями чіткої зони, в якій провадяться ремонтні роботи, відсутність або невірне застосування дорожньої розмітки тощо.
Утримання шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших об’єктів дорожнього руху — це комплекс заходів, які забезпечують ефективне використання комунікацій у сфері дорожнього руху. Наприклад, стосовно доріг це: підмітання, миття, а також полив дорожнього покриття; обезпилення доріг; очищення покрить від грунтових нанесень та залишків технологічних матеріалів, що застосовуються для посипання доріг у зимовий час; забезпечення стоку води з проїзної частини під час зимових відлиг; присипка мінеральними матеріалами ділянок покрить, де в спеку має місце вихід бітума на поверхню покриття, і таке інше.
Це також підтримання в належному стані розмітки проїзної частини, утримання світильників зовнішнього освітлення, технічних засобів організації та регулювання дорожнього руху, обрізка крон дерев тощо.
При виконанні ремонту на ділянках доріг або дорожніх робіт по їх утриманню застосовують пересувні огородження різних типів, дорожні знаки, світлофори, засоби дорожньої розмітки, сигнальні ліхтарі та ін.
Пересувні огородження мають відповідати певним вимогам (міцність конструкції, стійкість лакофарбового покриття тощо). Видимість технічних засобів, а також дорожніх знаків, технологічних машин та механізмів має забезпечуватися на достатній відстані — не менше 100—300 м (в залежності від місця, де проходить дорога). Дорожні знаки треба розміщувати в полі найбільшої концентрації уваги водія.
Цих нормативів додержуються не завжди. Наприклад, водій таксомотора рухався по дорозі з одностороннім рухом транспортних засобів. Умови руху не сприяли його безпеці: темрява, а також дощова погода. Раптово водій побачив у безпосередній близькості дерев’яні стійки бар’єра огородження. Уникаючи наїзду на перешкоду, він різко повернув кермо праворуч, але машину занесло на слизькому забрудненому асфальті, після чого автомобіль вдарився в освітлювальну опору. Пасажир таксомотора отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Огляд місця пригоди й інші слідчі дії дозволили встановити безперечні докази, що свідчили про цілий комплекс порушень норм і стандартів щодо за-безпечення безпеки руху. Так, при проведенні ремонтних робіт проїзної частини з розриттям покриття огороджувальні бар’єри були встановлені по краях розриття без дотримання безпечної відстані; дорожній знак «Об’їзд перешкоди з правого боку» був закріплений неналежним чином — від вітру він опинявся під гострим кутом до дороги в напрямку руху транспорту, що не дозволяло своєчасно його помітити; дерев’яне огородження не було пофарбовано, що не сприяло водію заздалегідь виявити ділянку ремонтних робіт на дорозі; сигнальний червоний ліхтар, змонтований перед ділянкою ремонтних робіт, не був з’єднаний з мережею живлення; у місці пригоди не працювали три ртутних ліхтаря зовнішньої електричної мережі освітлення, через що утворилася затемнена зона протягом 150 м.
Якщо додати дощову погоду, то, мабуть, не залишається сумнівів, що аварія була майже запрограмована.
Але склад цього злочину передбачає наявність такої важливої ознаки, як причинний зв’язок. Іншими словами, особа, відповідальна за будівництво, реконструкцію, ремонт або утримання шляхів, вулиць та інших об’єктів, яка порушила правила, норми або стандарти забезпечення безпеки дорожнього руху, несе відповідальність за наслідки, що настали, лише за умови, що її дія або бездіяльність створила необхідні і достатні умови для перетворення причини в слідство.
Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху Ж. Він на автомобілі їхав зі швидкістю 60—70 км за годину і на нерівній ділянці автодороги не впорався з керуванням. Машина з’їхала в кювет і перекинулась. Один із пасажирів загинув.
Судова колегія Верховного Суду відмінила вирок і закрила справу за відсутністю в діях Ж. складу злочину. В ухвалі вона вказала, що згідно з протоколом огляду та схемою до нього на ділянці довжиною 8 м та шириною 3,5м дорога має ребристу поверхню. Проведеним органами слідства експериментом встановлено, що цю ділянку дороги можна побачити лише на відстані 4—5 м. Із справи видно, що пошкоджена частина дороги не була позначена, попереджувальних або інших дорожніх знаків встановлено не було.
Всі ці обставини свідчать, що Ж. порушень правил дорожнього руху не допустив і тому кримінальній відповідальності не підлягає [2]. В цьому випадку можливе застосування ст. 2155КК при умові, що дефект дорожнього полотна на даній ділянці є результатом порушення певних стандартів при будівництві (реконструкції, ремонті) або наслідком неналежного утримання дороги.
Злочин є закінченим з моменту настання будь-якого з наслідків або декількох з них, передбачених ст. 215 КК, тобто за конструкцією склад матеріальний.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Суб’єктданого злочину крім загальних ознак (фізична осудна особа, що досягла на момент вчинення злочину 16-річного віку) має бути особою, відповідальною за будівництво, реконструкцію, ремонт або утримання шляхів та їх комунікацій. Це керівники шляхово-будівельних організацій та їх підрозділів, виконроби, майстри та ін.
З суб’єктивної сторонизлочин є необережним, але слід зазначити, що психічне ставлення суб’єкта до порушень правил, норм і стандартів, про які йдеться в аналізованій статті, може бути як умисним, так і необережним, а щодо наслідків — тільки необережним.
Розділ 6 Порушення діючих на транспорті прАВИЛ (ст. 217 КК України)
Порушення діючих на транспорті правил охорони порядку і безпеки руху, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, передбачене ст. 217, посягає на суспільні відносини в сфері охорони порядку і безпеки руху.
Правильне визначеннясуб’єктацього складу злочину має важливе значення для кваліфікації. Так, С. засуджено за ст. 217 за те, що він, побачивши пішохода, який переходив дорогу, не знизив швидкість, не вжив заходів, щоб зупинити мопед, внаслідок чого наїхав на потерпілого, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Миколаївського обласного суду вирок змінено — дії засудженого перекваліфіковані на ст. 105 КК.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України ухвалу касаційної інстанції скасовано виходячи з таких підстав. Змінюючи вирок, судова колегія обласного суду вказала, що С. не порушив правил, які регулюють безпеку руху автомобільного чи міського електротранспорту, а тому повинен нести відповідальність за необережне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тобто за ст. 105 КК.
Такий висновок не грунтується на законі. Об’єктом злочину, передбаченого ст. 217, є безпечна робота всіх видів механічного транспорту, в тому числі і мопедів.
Як вбачається з матеріалів справи, С. було пред’явлено обвинувачення в тому, що він порушив правила, які регулюють порядок і безпеку руху, і це спричинило тяжкі наслідки. За це він і був засуджений за ст. 217 КК. Крім того, перекваліфіковуючи дії засудженого, судова колегія не врахувала того, що ст. 217 є по відношенню до ст. 105 спеціальною нормою [51].
Таким чином, даний склад злочину передбачає відповідальність за порушення правил про охорону порядку та безпеки руху, які діють на залізничному, повітряному, водному, автомобільному, електричному й іншому транспорті.
Порушення діючих на транспорті правил вчинюється різноманітними діями: переїзд залізниці в місцях, де це не передбачено; прогін тварин через колію без додержання правил безпеки; порушення правил дорожнього руху водіями транспортних засобів, що не відносяться до вказаних у примітці до ст. 215, а також велосипедистами, пішоходами, пасажирами; порушення правил безпеки руху та експлуатації при керуванні маломірними суднами тощо.
Порушення діючих на транспорті правил безпеки руху цими особами кваліфікується за ст. 217 тільки у випадку, якщо це порушення потягло за собою загибель людей (смерть хоча б однієї людини) або інші тяжкі наслідки.
Як інші тяжкі наслідки розглядаються заподіяння хоча б одній особі тяжких тілесних ушкоджень або заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком потерпілим.
Якщо порушення вказаними особами діючих на транспорті правил потягло за собою заподіяння інших наслідків, які в ст. 217 КК не згадані, то діяння кваліфікуються за статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за злочини проти особи.
Наприклад, без урахування цих вимог закону були кваліфіковані дії Д., який вчинив злочин за таких обставин. Катаючись на катері і бажаючи продемонструвати перед дівчатами швидку їзду, він спрямував його у напрямку човна, на якому каталися Д-ва і Ф., розраховуючи біля човна своєчасно розвернутися. Але через відсутність досвіду Д. вчасно повернути не зміг, зіткнувся з човном і перекинув його. Дівчата потрапили під гвинт катера, і їм були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Д. був засуджений за необережне тяжке тілесне ушкодження (ст. 105 КК). Але така кваліфікація дій Д. необгрунтована, тому що ця стаття є загальною нормою, за допомогою якої здійснюється охорона здоров’я людей від заподіяння відповідної шкоди. Вчинений Д. злочин мав місце внаслідок порушення ним правил безпеки руху при керуванні маломірним судном, а заподіяні двом потерпілим тяжкі тілесні ушкодження, без сумніву, відносяться до тяжких наслідків [52].
Тому дії Д. слід кваліфікувати за ст. 217, яка є по відношенню до загальних норм глави про злочини проти життя і здоров’я громадян спеціальною нормою, спрямованою на охорону здоров’я та життя людей від небезпеки, пов’язаної з використанням джерел підвищеної небезпеки. Діяння, яке пов’язане з використанням джерел підвищеної небезпеки, є посяганням на суспільну небезпеку, а. не на особу. Тому заподіяння потерпілому в цьому разі смерті кваліфікується за ст. 215, а не за ст. 98 КК. Таким чином, порушення діючих на транспорті правил безпеки руху, яке потягло за собою наслідки, передбачені ст. 217, повинно кваліфікуватися за даною статтею, а не за статтею про відповідальність за злочини проти особи.
До речі, санкція ст. 217 є дещо суворішою, ніж санкція ст. 98 КК.
Диспозиція ст. 217 бланкетна. Вона відсилає до правил, які регулюють порядок і безпеку руху транспорту.
Ці правила встановлюються відповідними нормативними актами. За ст. 217 діяння може бути кваліфіковано лише в тому випадку, коли дія або бездіяльність особи пов’язана з порушенням діючих на транспорті правил, яке потягло за собою суспільне небезпечні наслідки, і є причинний зв’язок між порушенням та наслідками.
Наприклад, К., не маючи прав на керування маломірними суднами і на порушення правил користування маломірними суднами, посадив у моторний човен «Прогрес» знайомих П., В. і Н. з метою покататися. В. і П. були у нетверезому стані. Через відсутність сидіння вони сіли на задній борт човна. К., керував човном на великій швидкості. При крутому повороті П. і В. випали з човна у воду, і П. потонув. К. був засуджений за порушення діючих на транспорті правил (ст. 217 КК України). Таке судове рішення було опротестоване прокурором, який стверджував, що дії К. не перебувають у причинному зв’язку зі смертю П. Але судова колегія визнала рішення суду вірним, оскільки порушення К. правил керування маломірними суднами призвело до загибелі П. [53]. Дійсно, поведінка винного, який нехтував правилами безпеки руху, створювала необхідну умов.у для настання суспільне небезпечних наслідків, які швидко перетворились у реальність, коли К. на великій швидкості зробив крутий поворот.
За ст. 217 кваліфікується порушення діючих на транспорті правил про охорону порядку і безпеки руху, вчинені пішоходами, пасажирами, велосипедистами, водіями транспортних засобів, робочий обсяг двигуна яких менше 50 куб. см (тобто велосипедів з мотором, мотоциклів, мопедів), погоничами тварин, особами, що керують гужовим транспортом, а також водіями моторних човнів, катерів та інших маломірних суден. Відповідати за цією статтею не можуть особи, які є суб’єктами злочинів, передбачених статтями 77, 215, 2152, 2153, 2154, 246 КК.
Зазначимо, що ознаки цих суб’єктів, як правило, даються в нормативних актах, які регулюють відповідну галузь транспорту. Наприклад, Закон України «Про дорожній рух», а також Правила дорожнього Руху дають досить чітко визначені поняття більшості зазначених вище учасників дорожнього руху, які, до речі, частіше за все є винними у вчиненні цього злочину.
Так, правильно засуджено Жовтневим районним народним судом м. Кривого Рога М. за ст. 217 КК за те, що він у нетверезому стані переходив вулицю на забороняючий сигнал світлофора в безпосередній близькості від мотоцикла, що рухався, і це призвело до аварії, в результаті якої водій останнього одержав тяжкі тілесні ушкодження3.
В іншому випадку Щ., що був напідпитку, перебігав у непередбаченому місці проспект у м. Києві. Цими необачними діями він створив на магістралі аварійну обстановку. Водій «Волги», щоб уникнути наїзду на пішохода, був змушений звернути вбік і врізався в іншу машину. При цьому три сторонні особи отримали тілесні ушкодження .
Але іноді в практиці при визначенні суб’єкта злочину зустрічаються судові помилки. Міліціонер патрульно-постової служби Білоцерківського міського відділу внутрішніх справ К. у стані алкогольного сп’яніння рухався катером по р. Рось у районі дендропарку «Олександрія», що в м. Біла Церква, зі швидкістю до 32 км за годину. Пропливаючи поблизу місця, де купалося багато людей, він, не враховуючи обмеженої ширини й мілкості річки і знехтувавши небезпеку, не знизив швидкості, внаслідок чого вчинив наїзд на неповнолітнього Б., який був смертельно травмований гвинтом катера.
Зазначеними діями К. порушив вимоги правил користування маломірними суднами і правил плавання на внутрішніх водних шляхах, і це перебуває в причинному зв’язку з наслідками, що настали. Ці дії К. були кваліфіковані за ст. 77 КК України.
У касаційній скарзі адвокат посилався на те, що дії К. неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 77 КК, оскільки він не був працівником водного транспорту, в день події його було звільнено з міліції, і просив перекваліфікувати ці дії на ст. 217 КК України. Аналогічні за змістом доводи містились у скарзі засудженого4.
Судова колегія Верховного Суду України, задовольняючи касаційні скарги засудженого і адвоката, вказала на таке. Суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, разом з тим дав діям К. невірну правову оцінку. Як видно з матеріалів справи, рухаючись катером по р. Рось, К. виявив неуважність і не забезпечив безпеки руху, що спричинило загибель потерпілого Б. Ці обставини підтверджуються показаннями Б., М., Г., В., Т., висновком судово-медичної експертизи і не оспорюються засудженим. Однак висновок суду про те, що К. повинен нести відповідальність за ст. 77 КК, є помилковим. Відповідно до диспозиції цієї норми суб’єктом передбаченого нею злочину може бути лише працівник водного, залізничного або повітряного транспорту. Засуджений К. працював міліціонером патрульно-постової служби. Він здійснював охорону громадського порядку, і йому було поставлено за обов’язок з цією метою в літній час водити катер по р. Рось. Вказаний катер не був зареєстрований, не мав номерів, а сам К. не мав прав на його водіння. До того ж, як видно з матеріалів справи, у день події наказом начальника УВС Київської області К. було звільнено з міліції у зв’язку з виходом на пенсію.
Таким чином, оскільки К., не будучи працівником водного транспорту, не забезпечив безпеку руху, що спричинило загибель потерпілого, він повинен нести відповідальність за порушення діючих на транспорті правил за ст. 217 КК України [54].
Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною виною: особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Післяслово
У запропонованому навчальному посібнику ми розглянули питання кваліфікації транспортних злочинів, які передбачені чинним Кримінальним кодексом України. Але проблеми кримінально-правової охорони суспільних відносин у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту цим далеко не вичерпуються.
На сьогодні в Україні продовжується значна за обсягом робота по створенню національного законодавства. Одним з її напрямків є розробка проекту нового Кримінального кодексу України. Цей процес дає відчутний поштовх для розвитку багатьох проблем теорії і практики кримінального права.
Серед них — проблема вдосконалення кримінального законодавства про відповідальність за транспортні злочини. Йдеться про необхідність зведення в окрему самостійну главу Кодексу кримінально-правових норм, які регулюють суспільні відносини з безпеки руху та експлуатації транспорту. Така пропозиція знайшла відображення в проектах кримінальних кодексів України, Російської Федерації, Білорусії та інших країн.
Створення досконалої системи норм із відповідною структурованістю щодо певного об’єкта кримінально-правової охорони сприятиме ефективному регулюванню найбільш важливих суспільних відносин безпечної роботи транспортної системи.
Розв’язання потребують багато питань, пов’язаних із вдосконаленням кримінального закону щодо визначення злочинних діянь, суспільне небезпечних наслідків та інших ознак суспільне небезпечних посягань на безпеку руху та експлуатацію транспорту.
При цьому доцільно зберегти позитивний досвід законодавця, врахувати накопичену слідчу і судову практику, а також звернути увагу на найбільш обгрунтовані пропозиції працівників-практиків і науковців.
Бібліографічні посилання
1. Правила дорожнього руху України. Введені в дію з 1 травня 1994 р. — Вінниця, 1994.
2. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1987. — № 1. — С. 31-33.
3. Радянське право. — 1984. — № 1. — С. 35.
4. Сборник постановлений Пленума и определений коллегий Верховного Суда СССР по уголовным делам (1971—1979 гг.). — М.; Известия, 1981. — С. 67—72.
5. Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР (1974—1979 гг.) — М., 1981. — С. 24—25.
6. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1984. — № 1. — С. 10-11.
7. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1989. — № 4. — С. 41.
8. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1990. — № 7. — С. 15—16.
9. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1987. — № 4.
10. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1986. — № 7.
11. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1984, — № 5.
12. Радянське право. — 1991. — № 11. — С. 92.
13. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 2. — С. 10.
14. Радянське право. — 1987. — № 8. — С. 82—83.
15. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1995. — № 1. — С. 183;
16. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 9.
17. Радянське право. — 1984. — № 12. — С. 68.
18. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1972. — № 11. — С.9—10.
19. Сборник постановлений Пленума и определений коллегии Верховного Суда СССР по уголовным делам (1971—1979 гт.). — М., 1981. — С. 694—698.
20. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1983. — № 6. — С. 14.
21. Радянське право. — 1986. — № 6. — С. 80.
22. Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР (1974—1979 гг.). — М., 1981. — С. 262—263.
23. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1973. — №6. — С.29—30.
24. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1985. — № 5. — С. 5.
25. Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР. (1974—1979 гг.). — М„ 1981. — С. 20—21.
26. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 1. — С. 15-16.
27. Радянське право. — 1987. — № 9. — С. 87.
28. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1995. — № 1. — С. 183.
29. Огляд Київського міськсуду за 1992 р.
30. Радянське право. — 1991. — № 9. — С. 91.
31. Радянське право. — 1990. — № 3. — С. 86.
32. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1995. — № 1. — С. 183.
33. Там же. — С. 188.
34. Практика судів України в кримінальних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1993. — № 4. — С. 179-180.
35. Касинюк В.И., Корчева З.Г. Вопросы квалификации транспортных преступлений: Учебное пособие. — К.: УМК ВО при Минвузе Украины, 1988. — С. 46.
36. Практика судів України в кримінальних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України.— К.: Юрінком, 1993. — № 4. — С. 16.
37. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1982. — № 3. — С. 12.
38. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 12. — С. 10.
39. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1995. — № 1. — С.117-118.
40. Право України. — 1992. — № 8. — С. 86-87.
41. Практика судів України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1993. — № 4. — С. 181—183.
42. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — № 1. — С. 96.
43. Архів Кегичівського районного народного суду Харківської області. — 1987. — Справа № 1-8.
44. Радянське право. — 1989. — № 8. — С. 87.
45. Архів Тлумачського районного народного суду Тернопільської області. — 1988. — Справа .№ 1-88.
46. Архів Бугського районного народного суду Львівської області. — 1988. — Справа № 1-6.
47. Архів Новотроїцького районного народного суду Херсонської області. — 1988. — Справа № 1-68.
48. Право України. — 1992. — № 6. — С. 94—96.
49. Голос України. — 1994. — 24 лютого.
50. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 2. — С. 8-9.
51. Радянське право. — 1991. — № 6. — С. 91.
52. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1974. — № 8. — С. 7.
53. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1991. -— № 1. — С. 7-8.
54. Практика судів України в кримінальних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1993. — № 4,— С. 184-185.