КУРСОВАРОБОТАЛЕКСИКАУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА ПОЗНАЧЕННЯ ОБРЯДІВ, ЗВИЧАЇВ
/>ЗМІСТ
Вступ… 3
Розділ 1. Відбиття в етимології народних звичаїв, вірувань,обрядів, традицій українців… 5
Розділ 2. Назви передвесільних обрядів в українських східнослобожанських говірках… 10
2.1 Назви передвесільних обрядів… 10
2.2 Назви на позначення передшлюбнихобрядів… 13
2.3 Фраземи родильнихобрядів у лексикографічному описі… 18
Висновки… 24
Список використаних джерел… 27
ВСТУП
Умонографії В. Кононенка «Рідне слово» наголошується: «Традиційний спосіб життяневіддільний від народу, а тому знати народні звичаї, обряди, вірування, самийхарактер національного буття має кожен, хто вважає себе українцем… Відомо, щорідна мова виступає могутнім чинни ком відображення дійсності в їїнаціональному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять,на ґрунті якої зрештую формується картина світу, тобто виражена в мовнихкатегоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність. У процесіоволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя,світобачення українця, розвивається національна самосвідомість».
Розглянемо, яквіддзеркалюються в мові (і зокрема через призму етимології) українськівірування, звичаї й обряди.
Обрядовість – системакультових або звичаєвих обрядів українців, у якій переплелися стародавнєязичницьке народовір’я, елементи тотемізму, фетишизму, християнськоговіровчення, досвід людей, їх трудова діяльність. Первісні обряди відбивалипевне розуміння навколишнього світу. Водночас вони були формами вияву емоційлюдини. Наші пращури одухотворю вали природу, жили в гармонією з нею. Саме зобрядів виокремлюється образотворче мистецтво, танець, спів, фольклор.Обрядовість поділяється на календарну та родинно-побутову. Вона позначаєтьсявисокою поетикою, красою, глибоким символізмом, єднанням з природою.
Найважливішими обрядамикалендарного циклу були новорічні (колядування, щедрування, засівання) йвесняні (закликання весни, ведіння хороводів). Літньо-осіння обрядовістьвключала Зелені Свята, Івана Купала тощо.
Велику роль у житті людейвідігравали сімейні обряди – родильні, весільні, поховальні, поминальні. Моямета– сформулювати принципи будовисловника фразем українських обрядів, продемонструвати номінації етапів родильноїобрядовості, відбиті в західноподільських говірках. Загальновідомо, що подільські говірки належать доволинсько-подільської групи говорів південно-західного наріччя, маютьзагальноукраїнську мовну основу, є старожитніми за визначальними рисами. Чітко виокремлюється західний ареал подільського говору,який територіальновиділяється на захід від р. Студениця і має ряд говіркових особливостей.
Моя мета – зафіксувати всерозмаїття фраземного складу (загальноукраїнських та вузьколокальних) з усіманаявними варіантами (фонетичними, морфологічними, лексичними), синонімічнимирядами, полісемією. Сьогодні актуальним для діалектологічних студій є описвсього мовленнєвого пласту, тому, досліджуючи обрядову фраземікузахідноподільських говірок, я прагну до максимального врахування фраземнихфактів, уключаючи й літературні зразки, як активний елемент народнорозмовногомовлення.
РОЗДІЛ 1. ВІДБИТТЯ ВЕТИМОЛОГІЇ НАРОДНИХ ЗВИЧАЇВ, ВІРУВАНЬ, ОБРЯДІВ, ТРАДИЦІЙ
Обрядово-звичаєва сфера — це тіприкмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й уйого історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого йсуспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята — цеті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільшихвсенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова — це тінайміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, водну націю.
Із часу виникнення людськогосуспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління допокоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання,трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новимпоколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та вподальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилисяформи, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які всукупності називаються традицією.
Традиція (від лат. Traditio) —передача від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове,перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшогоіснування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиціїполягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставленіспособи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.
Поняття традиції служить загальноюназвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми якспадщина, так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізаціїтрадиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того жобряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного ізних.
Щоб краще зрозуміти суть тапризначення обряду, необхідно порівняти його із звичаєм та святом, які такожпредставляють собою форми виявлення традиції.
Звичай — загальноприйнятий порядок,спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним,визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути,тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай— це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовномужитті; це звичний, давно заведений, який став звичайним порядком, однотипнімасові дії, які відтворюються тривалий час.
Соціальна роль звичаю та ж, що йтрадиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освяченняпорядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінкиіндивідів, зміцнення їх зв’язку із тією соціальною групою (нацією,суспільством), до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по сутізбігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніжтрадиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовногожиття, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферахпраці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, денемає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже,неможливі й однотипні вчинки, наприклад, у дослідницькій роботі, художній,технічній творчості. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобтотрадиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не булоб розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собоювчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однаковіситуації.
Звичай в буденному розумінні частоототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, якітривалий час повторюються, обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняєтьсясферою, то від обряду — характером дій. Звичай є практичною дією, завданняякого — дати зразок для наслідування, показати, як потрібно діяти, щобуспадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнутиреального результату. Мета звичаю — відтворити й закріпити вже виробленіспособи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільноїдисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочнимприкладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.
В обряді не ставиться завданнядосягнення реального практичного результату. Мета обряду — за допомогоюсимволів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні дляякого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності,зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої,переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічнуатмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається задопомогою даного обряду.
Обряд — це особлива колективнасимволічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформитий відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінноюособливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди —символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символпевної події, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для Обряду єхудожнє оформлення всього його комплексу. Український термін «обряд» походитьвід слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати,прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним.
У літературі поруч із поняттям«обряд» або в його значенні зустрічається поняття «ритуал», «церемонія»,«церемоніал». Ці поняття не завжди розрізнялися в історії культури. В країнах,де розповсюджена католицька релігія і богослужіння тривалий час проводилисялише латинською мовою, обрядові дії часто називалися й називаються латинськимисловами ритуал, церемонія. Поняття «ритуал» походить від латинського ritualis(обрядовий), корінь якого —ritus — означає «релігійний обряд»; caeromoniaлатинською — культовий обряд, благоговіння. Так що ототожнення понять «обряд»,«ритуал», «церемонія» не позбавлене підстав, оскільки початково вони булиназвами по суті одного й того ж. Проте в сучасній обрядовій практиці і внауковій літературі ці поняття все більш набувають значення з відміннимивідтінками, котрі характеризують дії, які відносяться до обрядових.
Ритуалом частіше всього називаютьобряди особливо урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання суворорегламентована. В такому розумінні ритуал прирівнюється до офіційноготоржества, дипломатичного прийому тощо. Існує й більш широке тлумаченняритуалу, яке зводить його до сукупності розпоряджень і правил проведенняобрядів, уподобленню його сценарію обряду чи дипломатичного протоколу. І втому, й іншому випадку до ритуалу відносяться норми складних символічних дій,які спеціально установлені або склалися історично, система котрих сувороканонізована, майже не допускає змін установленого порядку, самодіяльності.Ритуал є демонстрація форми, яка уособлює не стільки зміст яких-небудьцінностей, порядків, настанов, скільки відношення до них — визнання, повагу,шану.
Обряд, звичайно, представляє собоюсвоєрідну церемонію. Але в найбільш розповсюдженому розумінні в термін«церемонія» вкладається більш широке значення. До неї відносять будь-якуофіційну дію, будь-яке торжество, в тому числі й обряд, порядок проведеннякотрих заздалегідь суворо установлений і відступати від котрого вважаєтьсянеприпустимим. Прикладом такої церемонії може служити прийом послів, врученнявірчих грамот. У самому широкому тлумаченні церемонією вважають зовнішню формупроведення яких-небудь дій у відношеннях між людьми. Церемоніалом називають самплан, порядок проведення церемонії.
Як система правил поведінкицеремонія має деякі спільні моменти з етикетом. Правда, етикет є системоюправил поведінки не лише в офіційних, урочистих, але й у звичайних діях. Це —звід норм, правил, форм ввічливості, поведінки, який прийнятий в певних колахякого-небудь суспільства. В позитивному розвитку етикет переростає в системуправил такту, ввічливості, поваги, добросердечності, культури, відношень міжлюдьми.
За винятком похоронних іпоминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято — не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складовучастину, але до обряду не зводиться. Свято — більш широке явище. Воно включає іне обрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має сувороустановленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчостійого учасників, самодіяльність яких не регламентована.
Якщо в обряді головним є особливасимволічна дія, то у святі — безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживаньу зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи.Таким чином, свято — день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні,видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята вбільшості випадків були днями, присвяченими відпочинку. За ними у зв’язку ізцим і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайнятих, неробочих, навідміну від буднів. Так виникло поняття свята. У дні пам’яті важливих подій ідат проводилися обряди на честь кого — чи чого-небудь. Звідси зв’язок свят ізобрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свята й обряди були і євідносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від поколіннядо покоління.
РОЗДІЛ 2. НАЗВИ ПЕРЕДВЕСІЛЬНИХ І ПЕРЕДШЛЮБНИХ ОБРЯДІВВ УКРАЇНСЬКИХ СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРКАХ
2.1Назви передвесільних обрядів
Традиційно після сватаннябатьки та родичі нареченої приходять у дім парубка – для того, щоб ознайомитисяз його матеріальним станом, побутовими умовами, господарством, щоб знати, де будежити їхня дочка, ближче познайомитися з ріднею. Якщо ж батьків дівчини під часоглядин щось не задовольняло, вони могли відмовитися від одруження, незважаючина успішно завершене сватання. На позначення обряду оглядин у східнослобожанськихговірках уживаються такі назви: оглядини, оглядина, оглядення, розгляди, розглядини,обзорини, іти оглядати(ся), оглядини пить. Інші реґіональні джерела подають уцьому значенні лексему оглядини], розглядини і фразеологізм гризти піч (удавньому записі – грызты пичъ). Деривати від -гляд- як найменування названогообряду відомі в багатьох українських діалектах, а також у говорах російської табілоруської мов. Утворення типу обзорини оглядини мають широкий українськийареал. За нашими даними, весільний фразеологізм гризти піч має аналог печігрізті лише в середньо-поліських говірках, що засвідчує очевидний зв’язокмешканців с. Микольське Міловського району (саме там зафіксований цей вислівпонад сто років тому) із Поліссям.
Більшість зафіксованих у говіркахЛуганщини назв обряду оглядин виявляє спільність на рівні синонімічнихмотиваційних дієслівних основ оглядати, озирати уважно розглядати що-небудьз усіх боків з метою обстеження, ознайомлення, виявлення чого-небудь ізміждіалектними відповідниками, в окремих випадках відрізняючись лишедериваційно. Білексема оглядини пить містить у собі подвійну мотивацію –основною і супровідною обрядовими діями. Слово пить у складі найменування маєобразну семантику – доходити згоди, позитивно завершувати обряд. Узв’язку з відсутністю тлумачення змісту обряду, позначеного фразеологізмомгрызты пичъ, ужитим як дублет до оглядыны, припускаємо, що первісно ним мігназиватися обряд, описаний Пелагеєю Литвиновою-Бартош. Ритуальні дії учасницьобряду, які “беруть ся оглядати і колупати піч руками, трісками, навіть зубами,гладять руками, де подряпано”, дослідниця пояснює як звичай влаштовувати собідомашнє вогнище. Якщо виходити з того, що піч – утілення жіночого начала, апічний куток – хатнє місце, належне жінкам, то стає зрозумілим і змістритуальної дії колупання печі дівчиною-нареченою під час сватання, що виявляєдавні язичницькі корені.
Обряд святкування сватанняодруженими учасниками весілля позначений у говірках Луганщини такими номенами:сватання (він покриває весь досліджуваний ареал), сватовство, гуляння, другиймогорич, запойки, дружбини, іти у свати (ці назви мають поодинокі фіксації).Лексему дружбини у цьому ж значенні засвідчують також західнополіські говірки.У давніших реґіональних джерелах зустрічаємо такі назви обряду: сватаньепидсватання, у сваты. Віднесення назв запойки, могорич до різнихлексико-семантичних груп (вони функціонують у говірках також із семантикою сватанняі закріплення сватання) пояснюємо близьким змістом позначуваних обрядів:на знак обопільної згоди родин наречених відбувається частування горілкою.Денотативній диференціації сприяє наявність аналітичних найменувань – первий(другий) могорич. Полісемантична лексема сватання та її словотвірний варіант уцьому номінативному ряду є закономірною з позаобрядових обставин: гостина длядорослих учасників весілля є ніби розв’язкою передвесільних подій, що знімаєнапруження, очікування можливої відмови батьків нареченої від одруження дочки.Не зовсім зрозумілою є назва підсватання, оскільки обряд відбувається не до, апісля власне сватання. Не виключаємо впливу на її формування внутрішньомовногочинника (типової для східнослобожанських говірок моделі творення весільнихнайменувань із префіксом під-: підвесілок, підвечірок, підбоярин, піддружий,підсвашка, підстароста тощо). Прозорими є найменування у свати, гуляння.Залучені з позаобрядової сфери, вони відбивають локативний та акціональний планобряду.
Святкування сватаннянеодруженими учасниками весілля окреслене в говірках такими мовними знаками:сватання, гуляти сватання, підсватання, вареники, гуляти вареники, гуляння,гульки, вечір, вечеря, вечоринки. А свідченням Валентини Борисенко, лексема вареникияк назва цього обряду є власне слобожанською; вона ж відзначена й у праціВасиля Іванова у 12 населених пунктах колишнього Старобільського повітуХарківської губернії. Її мотиваційною ознакою є назва страви, яку виготовляютьі споживають під час обряду. Святкуючи сватання, молодь збиралась у домі нареченоїабо в сусідській хаті. Дівчата варили маленькі вареники, для сміху клали в нихперець, горох, насіння. Сідали попарно з хлопцями, пригощалися принесеноюженихом горілкою, підносили один одному вареники, співали веселих пісень.Супровідна дія в’язання снопів під час цього обряду (дівчата і парубки таким чиномдякували господарям за гостинність) позначена первинним номеном в’язати снопи(зафіксовано в с. Євсуг Біловодського р-ну).
Назви передвесільного обрядудомовлення батьків наречених про майбутнє весілля репрезентовані лексемамидоговір, договори, договорини, переговори, зговор, одговор, договореность,договорятись, рада, нарада, порада, змови, змовини, домовини, бесіда, собісєдування,зазови, ладити, іти на мир. Давні реґіональні джерела фіксують у цьому значенніназви договоръ, домовини, порада, сучасні – зговорини, змовини, беседа. СУМподає назву домовини тс. як нормативну. Наведені мовні одиниці утворенісловотвірним шляхом від синонімічних дієслів, співвіднесених із досягненнямдомовленості між батьками наречених шляхом переговорів. Досить багато в ційгрупі слів, залучених із позаобрядової сфери. Аналітичне найменування іти намир, на наш погляд, виявляє зв’язок з історизмом мир громада, народ, якеу свою чергу є результатом семантичного розвитку праслов’янського *mirъ мир,згода. Таке припущення обґрунтовуємо тим, що так само, як “мирський” сход,батьки наречених під час обряду вирішують важливі організаційні питання.
Наступні обряди, що тривали до самоїнеділі, коли розпочиналося головне весільне дійство, відносимо до передшлюбнихобрядів власне весільного циклу. Щоб уявити структуру цього весільного етапу,подаємо його схему.
/>2.2 Назви напозначення передшлюбних обрядів.
/>
За два-три дні до весіллявідбувався обряд випікання весільного хліба (коровайний обряд). Для йогоназивання мешканці реґіону вживають назву шишки, реалізовану в складісловосполучення іти на шишки іти випікати весільний хліб. Таку жсемантику має ця лексема у словнику Бориса Грінченка: “От, перед весіллям, такувечері, кличуть на шишки молодиць”. У ній чітко проступає мотиваційний зв’язокіз назвою різновиду весільного печива.
Лексема зазови як назваобряду запрошення гостей на весілля є в говірках рідкофіксованою. Вонапов’язана з дієсловом зазивати кликати кого-небудь. У деяких населенихпунктах відзначено назву іти кланятись, пов’язану з акціональним планом обряду:запрошуючи родичів на весілля, молода кланялась їм у пояс, цілувала й казала:“Просили батько-мати, і я просю до мене на весілля!”. У решті говірокінформатори подають вербальні описи такого запрошення, наприклад: “А в суботумолодий із старшим боярином їздили на коніх приглашати родичів на свайбу і напідвесілок”.
У давнину на більшійтериторії Східної Слобожанщини відбувалося окреме та спільне прощання молодісела з молодим і молодою. Весь обряд у цілому в минулому мав такі назви:пи(о)двесилокъ, вечерыны вечорина, вечорини, вечоринка, дівич-вечір, дљвичникъ,дружини. У сучасних говірках обрядове прощання молодої з дівуваннямрепрезентують численні найменування: весілля, підвесілля, підвесілок, весільний(прощальний, свадібний, дівічий, дівчачий) вечір, вечеря, вечі(е, о)рка, вечерок,вечо(е)рниці, вечо(е)рини, вечеринка(и), девіч-вечір, підвечірок,діви(о,і)ш(ч)ник, дружби, дружбини, дружбиники, гуляння, гладити дорогумолодій. Лексему підвесілок тс. відзначає також реґіональний словник.Нами зафіксовано такі назви прощання молодого з парубкуванням: підвесілок,вечір, вечо(е)рини, вечеринка, вечо(і)рка, дружбини, гульки, мальчішник. Семувечірнє зібрання молоді, що влаштовує передвесільне гуляння сьогоднірепрезентують лексеми: підвесі(е)лок, підвесілля, весілля, вечір, вечеря,вечо(е)рини, вечо(е)рниці, вечо(е)ринка, підвечірок, вечерок, вечерушки,вечірка, дружби, дружбини, дружбиники, проводи, гульки, сватання, а такожаналітичні назви: весільній вечір, гладити дорогу молодим. Як бачимо, лексемасватання у східнослобожанських говірках є полісемантичною і пронизує кількагруп назв передшлюбних обрядів.
Наведені репрезентантисягають різних коренів і мають широкий діапазон фонетичної та афіксальноїваріативності. Генетична строкатість ряду сигналізує про диференціацію говірокза мотивом номінації. Мотиваційна ознака час проведення обрядуреалізована в похідних від вечір, які мають лексико-семантичні паралелі в усіхсхіднослов’янських діалектних мовах. Деривати насичені демінутивними суфіксами,що надають назвам позитивно-оцінного відтінку. СУМ подає лексему вечорина дівич-вечіріз позначкою “заст.”. Номени, утворені за моделлю під- + весілля, поширені вусьому досліджуваному континуумі, а також у західнослобожанських ісередньонаддніпрянських говірках, зберігають семантичне навантаження префікса,що вказує на часову попередність. Поодинока лексема підвечірок має виразновторинну структуру, залежну від домінуючої форми підвесілок із тими жформантами. Спостереження показують, що лексема вечо(е)рниці в досліджуванихговірках іменує різні передвесільні і передшлюбні обряди, пов’язані з гулянням.Моно- й білексемні номени на позначення прощання молодої з дівуванням,мотивовані назвами учасниць обряду, також мають широкий східнослов’янськийконтекст. Літературно-нормативна назва цього обряду – дівич-вечір. Поширеністьлексеми девичник у російських діалектах служить на користь висновку про їїзапозичення в українські. Таким же способом утворено назву прощання молодого зпарубкуванням, мальчішник (дві останні лексеми зафіксовані в с. Танюшівка Новопсковськогор-ну). Найменування гуляння, проводи містять процесуальну ознаку і зберігаютьбезпосередній зв’язок із дієсловами гуляти, проводжати. Семантика останньогоускладнена символічним компонентом: наречені, яких проводжає молодь, наступногодня змінять свій соціальний статус. Не досить чітко проступає мотив номінації вназвах, об’єднаних кореневою морфемою дружб-. У зв’язку з відсутністюподібних найменувань у тих говорах південно-західного наріччя, де побутуєлексема дружба у значенні неодружений учасник весілля, якатеоретично могла бути джерелом номінації (пор. типову для цієїлексико-семантичної групи модель учасник обряду – обряд),припускаємо, що назви типу дружбини могли з’явитися внаслідок зв’язку з дружба ←дружити, що відбиває товариські стосунки між учасниками обряду. Не виключаємо,що лексема дружба як назва весільного персонажа в давніх говірках існувала, алезгодом була витіснена більш поширеною – боярин. Ураховуючи наявність в одній ізговірок, де побутують аналізовані назви, лексеми дружба на позначення прикрасиу вигляді квітки, яку молода вручає молодому передшлюбного дня, уважаємо, щовона теж могла відіграти роль мотиваційної основи. Нарешті, ці назви моглиз’явитися і в результаті морфонологічних трансформацій значеннєво близької лексемидрущ(жч)ини, вживаної у середньонаддніпрянських, поліських говірках і наЛьвівщині, та запозичення її у східнослобожанські.
Розгалуженість обрядівпрощання наречених із неодруженою молоддю демонструють номінативні ряди, якіоб’єднують назви супровідних передшлюбних обрядів. Одним із них є прикрашаннявесільного деревця, яке виконувалося в домі молодої. Він репрезентований восновному описово, за допомогою дієслів: вити, повивати, завивати, звивати,крутити, рядити, плести, ліпити, лаштувати, у(на-)ряжати, у(об-)квітчувати,у(при-)бирати, у(при-)крашати. Петро Романюк відзначає, що весільні назвитипу вити гільце мають широкий східнослов’янський ареал. Нами зафіксовано іспеціальні назви цього обряду: завивання, повивання, обквітчування, сплітатинову сім’ю. Однослівні найменування мотивовані назвами обрядових дій, аостанній фразеологізм – символікою гільця.
Обрядові частування молодоїз подругами батьками молодого тамолодого з товаришами батьками молодоїмають спільні назви: обід, полудень, полуднування, вечеря; лексема вечеря тс.відзначена також у давніших слобожанських говірках. Залучені з позаобрядовоїсфери, назви частувань у молодого й молодої мотиваційно пов’язані з часомпроведення обрядів. Власні записи фіксують і описові назви частувань батькамимолодого: полуднювать (у свекрів), іти полуднувать до свекрухи, обідати усвекра, їсти пиріжки (пиріжечки), іти до свекра, іти до свекрухи поклониться,вечеряти у свекра, іти до молодого вечерять; батьками молодої – полуднювать. Удавніх говірках функціонували в цьому значенні такі дієслівні назви:полудничать, полудновать, йисты пырижкы (пырижечкы), вечеряты у тестя,закусыты у тестя.
Підставами для віднесенняописових конструкцій до аналізованої лексико-семантичної групи є реалізаціяодними з них опозиції сем проведення обряду в домі молодого – проведенняобряду в домі молодої і вказівка іншими на страву, що споживається під часчастування.
За свідченням ВасиляІванова, у говірці с. Кризьке (нині Марківського р-ну) побутувала назвасупровідної обрядодії вытрусювать пирожки відбирати пиріжки в дружок подорозі останніх додому. Лексема пиріжок невеликий пиріг –словотвірний дериват від *pirogъ, яке пов’язане з грецьким pir весілля.Про обрядову значущість цієї страви свідчить те, що дівчата “тушать ланпу,хватають пиріжки й кидають у сумку, біжать надвір і їдять там” (с. ГородищеБіловодського р-ну). Спільну мотиваційну ознаку виявляють і назвипіслявесільного частування пирожини і пироги, поширені відповідно вгуцульських] і середньо-поліських говірках.
Обряди урочистого (окремогоабо спільного) заведення молодих на почесне місце за весільним столом удосліджуваних говірках не диференціюються. Їх репрезентують описовіконструкції, що є, по суті, назвами обрядодії: на посад заводити (вести,садити, садовити), за стіл заводити, садовити на поміст. Назви типу на посадъзавесты (посадыть, систы) фіксують майже всі давні реґіональні джерела, застилъ завести (посадыть) – деякі з них. У СУМі словосполучення на посад саджати(садовити) виконувати народний весільний ритуал, запрошувати молодих зайнятипочесне місце на покуті відзначене як нормативне. Екстра- та інтралінгвальніобставини, як-от: розміщення лави, на яку сідають молоді, на покуті (= в центріхати), під іконами (святість місця), застелення лави кожухом (символомбагатства), урочистість заведення; контекстуальна сполучуваність назв ізсловами князь, княгиня, Господь Бог (і подібними), наявність у давніх говіркахдублетних із посадъ образних назв перве місце, суж(е)не мисце, а в сучасних –мертва лава, почотне місто – аргументують запропоновані багатьма вченимирізноманітні інтерпретації ритуалу і служать на користь висновку про йогополісимволізм. Наведені найменування обряду містять назви локусу (почесногомісця за весільним столом) – посад і поміст. Перша тісно пов’язана з назвою обрядодіїпосадити. Спільну внутрішню форму виявляє поодинока лексема посадка. Припускаємо,що оказіоналізм поміст міг постати в результаті контамінації та стягненнярегіоналізмів перве перше + місто місце. Малоінформативна наперший погляд назва локусу стіл, за свідченням А.Байбуріна та Г.Левінтона, усхіднослов’янських мовних традиціях містить у своїй структурі семи престолі шлюб і часто входить (із відповідними означеннями) до складу східнослов’янськихнайменувань весільного бенкету], отже, є актуальною для обряду, який йомупередує.
Влаштовувані батькамикожного з молодих вечірки з частуванням, що завершують відокремлені прощаннямолодих із неодруженою молоддю, на лексичному рівні майже не розрізняються. Дляїх вербального окреслення носії говірок або використовують назви обрядівпрощання в цілому і лексему вечеря, або ж подають докладні описи обрядів.Відзначені в етнографічній літературі найменування вечеряты, ужинъ, ужинать,праздновать пидвесилокъ, також засвідчують відсутність спеціальних назв цьогообряду. На загальному тлі осібну позицію займає зафіксована в с. ПантюхинеНовопсковського р-ну обрядово маркована лексема млинці як найменування вечірки,утворена шляхом метонімічного перенесення за суміжністю; вона виявляє спільнувнутрішню форму з лексемами блины, блинный стол, які є назвами післявесільногомлинового ритуалу в росіян. Цього ж дня молодий із молодою ходили на цвинтар,якщо хтось із них був сиротою, – для того, щоб ушанувати пам’ять померлихбатьків і попросити в них благословення (обряд зафіксовано нами у трьох селахобласті). Цей ритуал ушанування померлих батьків наречених позначають прозоріаналітичні найменування: іти на кладовище, іти на гроби, мотивовані назвамилокусу.
Наведений матеріал дозволяєконстатувати мінімум власне весільних найменувань окремих етапів обрядовогопрощання молодих, що на мовному рівні є показником несамостійності денотатів.
1.3Фраземи родильних обрядів у лексикографічному описі
Дослідження фразем усногонародного мовлення, найтісніше пов’язаних із звичаями таобрядамиукраїнців, має вагоме значення для розвитку вітчизняної етнолінгвістики. Сталівирази традиційної обрядовості є надійним джерелом глибшого пізнанняскладу й структуримовленнєвих одиниць, з’ясування їх генези,семантики, реконструкції елементів духовної таматеріальноїкультури. Розглядаючи мовні явища крізь призму національної культури, маємозмогу глибше пізнати людину як носія глибоких знань та уявлень про світі життя в ньому.Про актуальність та важливість таких знаньсвідчать сучасні дослідження українськоїлексики та фраземікиосновних родинно-побутових обрядів М.В. Бігусяка, У.І. Коваля, В.Л.Конобродської, В.І. Лавера, І.В. Магрицької, Л.М. Пупенко, П.Ф. Романюка,Н.В. Хобзей та ін.
Етнолінгвістичні дослідженняґрунтуються передусім на антропоцентричній основі розуміння мовних явищ. Завдяки польовим дослідженням в науковий обіг введеночималу кількістьобрядових номінацій. Окремі тематичні групи фразем докладно репрезентовані у студіях обрядувесілля на Поліссі, Закарпатті], Гуцульщині, Східній Слобожанщині.Описані поліські говірки в поховальному обряді та в дійствах,пов’язаних із народженням дитини, окремі фраземи родильного обряду – в гуцульських.
Вивчення досвіду науковців минулихстоліть, сучасні діалектологічні та етнолінгвістичні розвідкипереконують у тому, що важливим етапом вивчення еволюції мови є фіксація та укладаннясловників живого народного мовлення конкретної доби як правдивих свідчень матеріальногота духовного життя українців. Створеннялексикографічних описів обрядової фраземіки говірок є важливим кроком упобудові подібної класифікації на матеріалі українського діалектногоконтинууму, що в майбутньому дозволить з максимальною ефективністю використатидані у порівняльних, ареальних та етимологічних дослідженнях з української таслов’янської фраземіки. Потреба залученняфразем сучасних західноподільських говірок до наявних етнолінгвістичних студій зумовила вибірцієї зони та проблематики ідеографічного й ареального опису.
Подаю фрагментсловника:
І. Етапи родильного обряду
1. Передродові обряди
Фраземи на позначення поняття‘вагітна жінка’:
Бузька чекає [буз’ка чикайе].
Гарбуза зіла [гарбу|за |з’іла].
Пісьмо боцюну написала [п’іс’|мо|боц’уну напи|сала.
2. Власне родильні обряди
Фраземи на позначення поняття‘жінка народила дитину’:
Вчинила дитину [ўчеи|нила ди|тину.
Купила собі дитину [ку|пила соуб’іди|тину.
Повила дитину [по|вила ди|тину].
Принесла собі дитину [при|неслади|тину].
Пустила в світ [пустила ў світ].
Фраземи на позначення поняття‘дитина народилася’:
Викотився з пуза [|викотиўс’а з|пуза].
Дав Бог життя [даў Бог жие|т’а] увсіх н.п.
З’явився сімнянин в нашу хату[зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату] З’явилася зірка в небі [зйа|вилас’а|з’ірка ў |неб’і.
Зіп’ятися на світ [з’іп|йатис’а нас’в’іт].
Побачив світ Божий [по|бачиў с’в’іт|Божиi].
Поповнення в сімні [по|повнен’а є ўс’ім|н’і].
Послав Бог [по(y)с|лаў Бог] у всіхн.п.
Появилась на світ божа душа[пойа|вилас’ на с’в’іт |Божа ду|ша].
Прийти на світ божий [приiти ус’в’іт Божиi].
Прихотити в життя [при|ходити ўжи|т’а].
Фраземи на позначення поняття‘народити позашлюбну дитину’:
Знайшла в подолку [знаiш|ла ўпо|долку].
Нагуляла дитину [нагу|л’алади|тину].
Привела байстрюка [прие|велабаiстр’у|ка].
Привела собі дитину [при|веласоу|б’і ди|тину].
Принесла байстрюка [прие|неслабаiстр’у|ка].
Принесла в повитку [при|несла ўповит|ку].
Принесла в подолі [при|несла ўпо|дол’і].
Принесла в подолку [при|несла ўпо|долку]
Принесла в фартухові[при|несла ў фарту|хов’і]; [при|нести ў фарту|хови].
Умножила байстрюка [ум|ножиелабаiстр’у|ка].
Фраземи-відповіді на запитаннядітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли?»:
Аїст приніс [|айіст при|н’іс].
Боцюн приніс [|боц’ун приe|н’іс];[|боц’ан приe|н’іс].
Бузьки принесли [|буз’ки при|несли].
В капусті знайшли [ў ка|пус’т’ізнаiш|ли] в усіх н.п.; [ў ка|пус’ц’і знаiш|ли[ў
ка|пус’т’і наiш|ли].
Викрутили з криниці [|викрутили скрие|ниц’і].
Влапали на ставі [ўла|пали нас|тав’і].
Знайшли в бочці [знаiш|ли ў|боц’:і].
Знайшли в бузині [знаiш|ли ўбузи|н’і].
Знайшли в бураках [знаiш|ли ўбура|ках].
Знайшли в горосі [знаiш|ли ўго|росі].
Знайшли в кропиві [знаiш|ли ўкро|пив’і].
Знайшли в лопухах [знаiш|ли ўлопу|хах].
Знайшли в пірачку [знаiш|ли ўп’ір’ачку].
Знайшли на городі [знаiш|ли наго|род’і].
Лелека приніс [леи|лека при|н’іс].
Лелека принесла [леи|лекапри|несла].
Лелеки принесли [леи|лекипри|несли].
Найшли в бараболях [наiш|ли ўбара|бол’ах].
Приніс бузька [приe|н’іс |буз’ка].
Приніс бузьок [приe|н’іс |буз’ок].
Приніс лелека з заморської країни[при|н’іс леи|лека з за|морс’койі кра|йіни].
Русалки підкинули [ру|салкип’іт|кинули].
Цигани загубили [ци|гани загу|били].
Цигани піткинули [ци|ганип’іт|кинули].
Чорногуз приніс [чорно|гузпри|н’іс].
3. Післяродові обряди
Фраземи на позначення обрядувідвідання породіллі родичами, сусідами:
Відвідати мамку [в’ід|в’ідати|мамку].
Відвідати роженицу [в’ід|в’ідати|рожениец’у].
Іти на відвідени [іти нав’ід|в’ідени].
Йти на родини [іти на родини].
Фраземи на позначення обрядучастування гостей з нагоди народження дитини:
Справляти родини [спраў|л’атиро|дини].
Робити родини [ро|бити ро|дини].
Особливе значення мають фраземи,які:
1) не зафіксовано в лексико- іфразеографічних працях літературної мови: гарбу|за |з’іла, п’іс’|мо|боц’уну напи|сала ‘вагітна’; ўчеи|нила ди|тину ‘жінка народила дитину’;ру|салки п’іт|кинули,ци|гани загу|били ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку)взяли»’;
2) відрізняються від літературнихякими-небудь формальними ознаками: літ. Принести пелені (вприполі) –зах.под. при|несла ў повит|ку; знаiш|ла ў по|долку ‘народити позашлюбнудитину’;
3) мають іншу семантику, ніжзагальновживані: літ. як з неба впасти ‘несподівано, зненацька з’явитися– зах.под. ў|пасти з |неба ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене(братика, сестричку) взяли»’. Запис фразем фонетичною транскрипцією відбиваєособливості говіркового мовлення, зокрема:
1) епентетичні явища:зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату; по|повнен’а є ў с’ім|н’і;
2) явище протези:ўро|дилос’а йанге|л’атко; го|вечка приенес|ла;
3) явище депалаталізації:знаiш|ли ў бура|ках.
Сучасні записи обрядовоїфраземіки та численні фольклорні та етнографічні матеріали народних обрядівминулих століть уможливлять укладання бази даних матеріальної та духовної культуриокремих діалектоносіїв, сприятимуть подальшій активізації досліджень порівняльноготипу як в межах українського мовного континууму, так і загальнослов’янського.
ВИСНОВКИ
Народні звичаї –загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті йпобуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій,свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповіднихатрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що«Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловомзвикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися»,споріднене з давньоіндійським відповідником.
Особливістю народних звичаївє те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичногоперіоду і передаються з покоління в покоління. Вони притаманні господарськійдіяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаїфіксують елементи прийнятого народом способу життя, по’язанізі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. Звичаї – це втілені в рухи тадії світовідчуття і взаємини між людьми, це ті неписані закони, якими керуютьсяв найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї – цеособливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле й сьогодення. ВУкраїні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків,карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Невчити своїх дітей звичаям народу – це такий же гріх для батьків, як і немолитися Богу, вважали на Україні.
При всій своїй розмаїтостізвичаї в багатьох районах нашого краю дуже подібні. Це пояснюється насампередспільність традицій духовного життя наших предків духовного життя наших предків-язичників,які поклонялися Перуну, Ладі, Велесу, Дажбогу, Купалі тощо. Самобутністьзвичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена,наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель наЗелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків,вишивання, водіння кози, колядування тощо.
Варто зазначити і глибокийгуманізм українських народних звичаїв. Наприклад, коли дитина залишиласясиротою, про неї піклувалася громада. Першу оранку в селі колись робили на нивівдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків: «Шануйбатька й неньку – буде тобі скрізь гладенько». Існував прекрасний звичай ходитиодин до одного в гості, святкувати пам’ятні дати, співати пісень, вітати один одного,обмінюватися подарунками. А які чудові звичаї пов’язані з гостиною: підноситидорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його у своїй оселі, не відмовлятиподорожньому в притулку, давати тому, хто просить. А чому б не поширювати ітакий людяний звичай, як толока, коли селяни допомагали (добровільно і безоплати!) одне одному, ремонтували школи, лікарні, церкви. Принагідно з’ясовуємоетимологію слова гуманізм. Воно запозичене через російську і польську від лат. humanus «людяний», похідного від homo «людина,чоловік», пов’язаного з humus «земля» (отже, первісне значення – «земний».
Громадська звичаєвістьпередбачала матеріальну допомогу убогим, хворим. Потерпілим від стихійноголиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для престарілих, жебраків.У XIX століттііснував звичай ходити пішки на богомілля для поклоніння святим уКиєво-Печерську, Почаївську лаври.
В Україні переважали світлі,гуманні звичаї. Згадаймо звичаї прикрашати оселю, садибу квітами, щорокупоминати добрим словом померлих, віддавати шану загиблим героям, героям війни,праці тощо.
Зараз в Україні поступововідроджуються чудові народні свята, обряди, звичаї. Повертаються вечорниці,купальська обрядовість, проводи Зими, народні ігри тощо.
Розглянемо дуже давнійзвичай, що свідчить про глибоку віру людей у благодатну роль слова (мови), –благословення. Воно відоме українцям задовго до прийняття християнства.Дослівно означало «висловлення блага» (добре) чи «благе (добре) висловлення»,побажання добра з вірою, що так і збудеться. Вирушаючи в далеку дорогу чиодружуючись, просили благословення відповідних богів та батьків. Починаючибудь-яку важливу справу (оранку, сівбу, жнива тощо), також просилиблагословення. Пізніше, у 18 – 19 ст., окрім церковного, продовжувало жити й народнеблагословення. Наприклад, батьки благословляли молодих на щасливе самотійнежиття. Часто це робили хлібом, хлібом-сіллю, рушником і словесними формулами.На Різдвяне кутю обряд проводив батько – глава сім’ї: «Удеяких наших місцях, – писав митрополит Іларіон, – на кутю батько сідає застіл, уставлений стравами й снопами, і питає: «Чи бачите мене, діти?» Йомувідповідають: «Не бачимо». Батько на це: «Ну, дай же, Боже, щоб і в той рік небачили!» Тобто, батько благословляв усіх на щасливе, заможне життя. До речі,саме від цієї ролі батька перейшла назва і на служителя культу – батюшка.