КУРСОВА РОБОТА
ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА ПОЗНАЧЕННЯ ОБРЯДІВ, ЗВИЧАЇВ
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1.Відбиття в етимології народних звичаїв,вірувань, обрядів, традиційукраїнців 5
Розділ 2. Назви передвесільних обрядів в українських східнослобожанських говірках10
2.1 Назви передвесільних обрядів 10
2.2 Назви на позначення передшлюбних обрядів 13
2.3 Фраземи родильних обрядів у лексикографічному описі 18
Висновки 24
Список використаних джерел 27
ВСТУП
У монографії В. Кононенка «Рідне слово» наголошується: «Традиційний спосіб життя невіддільний від народу, а тому знати народні звичаї, обряди, вірування, самий характер національного буття має кожен, хто вважає себе українцем… Відомо, що рідна мова виступає могутнім чинни ком відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештую формується картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність. У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість».
Розглянемо, як віддзеркалюються в мові (і зокрема через призму етимології) українські вірування, звичаї й обряди.
Обрядовість – система культових або звичаєвих обрядів українців, у якій переплелися стародавнє язичницьке народовір’я, елементи тотемізму, фетишизму, християнського віровчення, досвід людей, їх трудова діяльність. Первісні обряди відбивали певне розуміння навколишнього світу. Водночас вони були формами вияву емоцій людини. Наші пращури одухотворю вали природу, жили в гармонією з нею. Саме з обрядів виокремлюється образотворче мистецтво, танець, спів, фольклор. Обрядовість поділяється на календарну та родинно-побутову. Вона позначається високою поетикою, красою, глибоким символізмом, єднанням з природою.
Найважливішими обрядами календарного циклу були новорічні (колядування, щедрування, засівання) й весняні (закликання весни, ведіння хороводів). Літньо-осіння обрядовість включала Зелені Свята, Івана Купала тощо.
Велику роль у житті людей відігравали сімейні обряди – родильні, весільні, поховальні, поминальні. Моя мета– сформулювати принципи будови словника фразем українських обрядів, продемонструвати номінації етапів родильної обрядовості, відбиті в західноподільських говірках.Загальновідомо, що подільські говірки належать до волинсько-подільської групи говорів південно-західного наріччя, мають загальноукраїнську мовну основу, є старожитніми за визначальними рисами. Чітковиокремлюється західний ареал подільського говору, якийтериторіально виділяється на захід від р. Студениця і має ряд говіркових особливостей.
Моя мета – зафіксувати все розмаїття фраземного складу (загальноукраїнських та вузьколокальних) з усіма наявними варіантами (фонетичними, морфологічними, лексичними), синонімічними рядами, полісемією. Сьогодні актуальним для діалектологічних студій є опис всього мовленнєвого пласту, тому, досліджуючи обрядову фраземіку західноподільських говірок, я прагну до максимального врахування фраземних фактів, уключаючи й літературні зразки, як активний елемент народнорозмовного мовлення.
РОЗДІЛ 1. ВІДБИТТЯ В ЕТИМОЛОГІЇ НАРОДНИХ ЗВИЧАЇВ, ВІРУВАНЬ, ОБРЯДІВ, ТРАДИЦІЙ
Обрядово-звичаєва сфера — це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.
Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.
Традиція (від лат. Traditio) — передача від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.
Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного із них.
Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його із звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.
Звичай — загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай — це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичний, давно заведений, який став звичайним порядком, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час.
Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією соціальною групою (нацією, суспільством), до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже, неможливі й однотипні вчинки, наприклад, у дослідницькій роботі, художній, технічній творчості. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.
Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються, обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду — характером дій. Звичай є практичною дією, завдання якого — дати зразок для наслідування, показати, як потрібно діяти, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю — відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.
В обряді не ставиться завдання досягнення реального практичного результату. Мета обряду — за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.
Обряд — це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди — символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної події, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для Обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термін «обряд» походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним.
У літературі поруч із поняттям «обряд» або в його значенні зустрічається поняття «ритуал», «церемонія», «церемоніал». Ці поняття не завжди розрізнялися в історії культури. В країнах, де розповсюджена католицька релігія і богослужіння тривалий час проводилися лише латинською мовою, обрядові дії часто називалися й називаються латинськими словами ритуал, церемонія. Поняття «ритуал» походить від латинського ritualis (обрядовий), корінь якого —ritus — означає «релігійний обряд»; caeromonia латинською — культовий обряд, благоговіння. Так що ототожнення понять «обряд», «ритуал», «церемонія» не позбавлене підстав, оскільки початково вони були назвами по суті одного й того ж. Проте в сучасній обрядовій практиці і в науковій літературі ці поняття все більш набувають значення з відмінними відтінками, котрі характеризують дії, які відносяться до обрядових.
Ритуалом частіше всього називають обряди особливо урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання суворо регламентована. В такому розумінні ритуал прирівнюється до офіційного торжества, дипломатичного прийому тощо. Існує й більш широке тлумачення ритуалу, яке зводить його до сукупності розпоряджень і правил проведення обрядів, уподобленню його сценарію обряду чи дипломатичного протоколу. І в тому, й іншому випадку до ритуалу відносяться норми складних символічних дій, які спеціально установлені або склалися історично, система котрих суворо канонізована, майже не допускає змін установленого порядку, самодіяльності. Ритуал є демонстрація форми, яка уособлює не стільки зміст яких-небудь цінностей, порядків, настанов, скільки відношення до них — визнання, повагу, шану. –PAGE_BREAK–
Обряд, звичайно, представляє собою своєрідну церемонію. Але в найбільш розповсюдженому розумінні в термін «церемонія» вкладається більш широке значення. До неї відносять будь-яку офіційну дію, будь-яке торжество, в тому числі й обряд, порядок проведення котрих заздалегідь суворо установлений і відступати від котрого вважається неприпустимим. Прикладом такої церемонії може служити прийом послів, вручення вірчих грамот. У самому широкому тлумаченні церемонією вважають зовнішню форму проведення яких-небудь дій у відношеннях між людьми. Церемоніалом називають сам план, порядок проведення церемонії.
Як система правил поведінки церемонія має деякі спільні моменти з етикетом. Правда, етикет є системою правил поведінки не лише в офіційних, урочистих, але й у звичайних діях. Це — звід норм, правил, форм ввічливості, поведінки, який прийнятий в певних колах якого-небудь суспільства. В позитивному розвитку етикет переростає в систему правил такту, ввічливості, поваги, добросердечності, культури, відношень між людьми.
За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято — не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято — більш широке явище. Воно включає і не обрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.
Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі — безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Таким чином, свято — день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята в більшості випадків були днями, присвяченими відпочинку. За ними у зв’язку із цим і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайнятих, неробочих, на відміну від буднів. Так виникло поняття свята. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого — чи чого-небудь. Звідси зв’язок свят із обрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.
РОЗДІЛ 2. НАЗВИ ПЕРЕДВЕСІЛЬНИХ І ПЕРЕДШЛЮБНИХ ОБРЯДІВ В УКРАЇНСЬКИХ СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРКАХ
2.1 Назви передвесільних обрядів
Традиційно після сватання батьки та родичі нареченої приходять у дім парубка – для того, щоб ознайомитися з його матеріальним станом, побутовими умовами, господарством, щоб знати, де буде жити їхня дочка, ближче познайомитися з ріднею. Якщо ж батьків дівчини під час оглядин щось не задовольняло, вони могли відмовитися від одруження, незважаючи на успішно завершене сватання. На позначення обряду оглядин у східнослобожанських говірках уживаються такі назви: оглядини, оглядина, оглядення, розгляди, розглядини, обзорини, іти оглядати(ся), оглядини пить. Інші реґіональні джерела подають у цьому значенні лексему оглядини], розглядини і фразеологізм гризти піч (у давньому записі – грызты пичъ). Деривати від -гляд- як найменування названого обряду відомі в багатьох українських діалектах, а також у говорах російської та білоруської мов. Утворення типу обзорини оглядини мають широкий український ареал. За нашими даними, весільний фразеологізм гризти піч має аналог печі грізті лише в середньо-поліських говірках, що засвідчує очевидний зв’язок мешканців с. Микольське Міловського району (саме там зафіксований цей вислів понад сто років тому) із Поліссям.
Більшість зафіксованих у говірках Луганщини назв обряду оглядин виявляє спільність на рівні синонімічних мотиваційних дієслівних основ оглядати, озирати уважно розглядати що-небудь з усіх боків з метою обстеження, ознайомлення, виявлення чого-небудь із міждіалектними відповідниками, в окремих випадках відрізняючись лише дериваційно. Білексема оглядини пить містить у собі подвійну мотивацію – основною і супровідною обрядовими діями. Слово пить у складі найменування має образну семантику – доходити згоди, позитивно завершувати обряд. У зв’язку з відсутністю тлумачення змісту обряду, позначеного фразеологізмом грызты пичъ, ужитим як дублет до оглядыны, припускаємо, що первісно ним міг називатися обряд, описаний Пелагеєю Литвиновою-Бартош. Ритуальні дії учасниць обряду, які “беруть ся оглядати і колупати піч руками, трісками, навіть зубами, гладять руками, де подряпано”, дослідниця пояснює як звичай влаштовувати собі домашнє вогнище. Якщо виходити з того, що піч – утілення жіночого начала, а пічний куток – хатнє місце, належне жінкам, то стає зрозумілим і зміст ритуальної дії колупання печі дівчиною-нареченою під час сватання, що виявляє давні язичницькі корені.
Обряд святкування сватання одруженими учасниками весілля позначений у говірках Луганщини такими номенами: сватання (він покриває весь досліджуваний ареал), сватовство, гуляння, другий могорич, запойки, дружбини, іти у свати (ці назви мають поодинокі фіксації). Лексему дружбини у цьому ж значенні засвідчують також західнополіські говірки. У давніших реґіональних джерелах зустрічаємо такі назви обряду: сватанье пидсватання, у сваты. Віднесення назв запойки, могорич до різних лексико-семантичних груп (вони функціонують у говірках також із семантикою сватання і закріплення сватання) пояснюємо близьким змістом позначуваних обрядів: на знак обопільної згоди родин наречених відбувається частування горілкою. Денотативній диференціації сприяє наявність аналітичних найменувань – первий (другий) могорич. Полісемантична лексема сватання та її словотвірний варіант у цьому номінативному ряду є закономірною з позаобрядових обставин: гостина для дорослих учасників весілля є ніби розв’язкою передвесільних подій, що знімає напруження, очікування можливої відмови батьків нареченої від одруження дочки. Не зовсім зрозумілою є назва підсватання, оскільки обряд відбувається не до, а після власне сватання. Не виключаємо впливу на її формування внутрішньомовного чинника (типової для східнослобожанських говірок моделі творення весільних найменувань із префіксом під-: підвесілок, підвечірок, підбоярин, піддружий, підсвашка, підстароста тощо). Прозорими є найменування у свати, гуляння. Залучені з позаобрядової сфери, вони відбивають локативний та акціональний план обряду.
Святкування сватання неодруженими учасниками весілля окреслене в говірках такими мовними знаками: сватання, гуляти сватання, підсватання, вареники, гуляти вареники, гуляння, гульки, вечір, вечеря, вечоринки. А свідченням Валентини Борисенко, лексема вареники як назва цього обряду є власне слобожанською; вона ж відзначена й у праці Василя Іванова у 12 населених пунктах колишнього Старобільського повіту Харківської губернії. Її мотиваційною ознакою є назва страви, яку виготовляють і споживають під час обряду. Святкуючи сватання, молодь збиралась у домі нареченої або в сусідській хаті. Дівчата варили маленькі вареники, для сміху клали в них перець, горох, насіння. Сідали попарно з хлопцями, пригощалися принесеною женихом горілкою, підносили один одному вареники, співали веселих пісень. Супровідна дія в’язання снопів під час цього обряду (дівчата і парубки таким чином дякували господарям за гостинність) позначена первинним номеном в’язати снопи (зафіксовано в с. Євсуг Біловодського р-ну).
Назви передвесільного обряду домовлення батьків наречених про майбутнє весілля репрезентовані лексемами договір, договори, договорини, переговори, зговор, одговор, договореность, договорятись, рада, нарада, порада, змови, змовини, домовини, бесіда, собісєдування, зазови, ладити, іти на мир. Давні реґіональні джерела фіксують у цьому значенні назви договоръ, домовини, порада, сучасні – зговорини, змовини, беседа. СУМ подає назву домовини тс. як нормативну. Наведені мовні одиниці утворені словотвірним шляхом від синонімічних дієслів, співвіднесених із досягненням домовленості між батьками наречених шляхом переговорів. Досить багато в цій групі слів, залучених із позаобрядової сфери. Аналітичне найменування іти на мир, на наш погляд, виявляє зв’язок з історизмом мир громада, народ, яке у свою чергу є результатом семантичного розвитку праслов’янського *mirъ мир, згода. Таке припущення обґрунтовуємо тим, що так само, як “мирський” сход, батьки наречених під час обряду вирішують важливі організаційні питання.
Наступні обряди, що тривали до самої неділі, коли розпочиналося головне весільне дійство, відносимо до передшлюбних обрядів власне весільного циклу. Щоб уявити структуру цього весільного етапу, подаємо його схему.
2.2 Назви на позначення передшлюбних обрядів.
За два-три дні до весілля відбувався обряд випікання весільного хліба (коровайний обряд). Для його називання мешканці реґіону вживають назву шишки, реалізовану в складі словосполучення іти на шишки іти випікати весільний хліб. Таку ж семантику має ця лексема у словнику Бориса Грінченка: “От, перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць”. У ній чітко проступає мотиваційний зв’язок із назвою різновиду весільного печива.
Лексема зазови як назва обряду запрошення гостей на весілля є в говірках рідкофіксованою. Вона пов’язана з дієсловом зазивати кликати кого-небудь. У деяких населених пунктах відзначено назву іти кланятись, пов’язану з акціональним планом обряду: запрошуючи родичів на весілля, молода кланялась їм у пояс, цілувала й казала: “Просили батько-мати, і я просю до мене на весілля!”. У решті говірок інформатори подають вербальні описи такого запрошення, наприклад: “А в суботу молодий із старшим боярином їздили на коніх приглашати родичів на свайбу і на підвесілок”.
У давнину на більшій території Східної Слобожанщини відбувалося окреме та спільне прощання молоді села з молодим і молодою. Весь обряд у цілому в минулому мав такі назви: пи(о)двесилокъ, вечерыны вечорина, вечорини, вечоринка, дівич-вечір, дљвичникъ, дружини. У сучасних говірках обрядове прощання молодої з дівуванням репрезентують численні найменування: весілля, підвесілля, підвесілок, весільний (прощальний, свадібний, дівічий, дівчачий) вечір, вечеря, вечі(е, о)рка, вечерок, вечо(е)рниці, вечо(е)рини, вечеринка(и), девіч-вечір, підвечірок, діви(о,і)ш(ч)ник, дружби, дружбини, дружбиники, гуляння, гладити дорогу молодій. Лексему підвесілок тс.відзначає також реґіональний словник. Нами зафіксовано такі назви прощання молодого з парубкуванням: підвесілок, вечір, вечо(е)рини, вечеринка, вечо(і)рка, дружбини, гульки, мальчішник. Сему вечірнє зібрання молоді, що влаштовує передвесільне гуляння сьогодні репрезентують лексеми: підвесі(е)лок, підвесілля, весілля, вечір, вечеря, вечо(е)рини, вечо(е)рниці, вечо(е)ринка, підвечірок, вечерок, вечерушки, вечірка, дружби, дружбини, дружбиники, проводи, гульки, сватання, а також аналітичні назви: весільній вечір, гладити дорогу молодим. Як бачимо, лексема сватання у східнослобожанських говірках є полісемантичною і пронизує кілька груп назв передшлюбних обрядів.
Наведені репрезентанти сягають різних коренів і мають широкий діапазон фонетичної та афіксальної варіативності. Генетична строкатість ряду сигналізує про диференціацію говірок за мотивом номінації. Мотиваційна ознака час проведення обрядуреалізована в похідних від вечір, які мають лексико-семантичні паралелі в усіх східнослов’янських діалектних мовах. Деривати насичені демінутивними суфіксами, що надають назвам позитивно-оцінного відтінку. СУМ подає лексему вечорина дівич-вечіріз позначкою “заст.”. Номени, утворені за моделлю під- + весілля, поширені в усьому досліджуваному континуумі, а також у західнослобожанських і середньонаддніпрянських говірках, зберігають семантичне навантаження префікса, що вказує на часову попередність. Поодинока лексема підвечірок має виразно вторинну структуру, залежну від домінуючої форми підвесілок із тими ж формантами. Спостереження показують, що лексема вечо(е)рниці в досліджуваних говірках іменує різні передвесільні і передшлюбні обряди, пов’язані з гулянням. Моно- й білексемні номени на позначення прощання молодої з дівуванням, мотивовані назвами учасниць обряду, також мають широкий східнослов’янський контекст. Літературно-нормативна назва цього обряду – дівич-вечір. Поширеність лексеми девичник у російських діалектах служить на користь висновку про її запозичення в українські. Таким же способом утворено назву прощання молодого з парубкуванням, мальчішник (дві останні лексеми зафіксовані в с. Танюшівка Новопсковського р-ну). Найменування гуляння, проводи містять процесуальну ознаку і зберігають безпосередній зв’язок із дієсловами гуляти, проводжати. Семантика останнього ускладнена символічним компонентом: наречені, яких проводжає молодь, наступного дня змінять свій соціальний статус. Не досить чітко проступає мотив номінації в назвах, об’єднаних кореневою морфемою дружб-. У зв’язку з відсутністю подібних найменувань у тих говорах південно-західного наріччя, де побутує лексема дружбау значенні неодружений учасник весілля, яка теоретично могла бути джерелом номінації (пор. типову для цієї лексико-семантичної групи модель учасник обряду– обряд), припускаємо, що назви типу дружбини могли з’явитися внаслідок зв’язку з дружба ← дружити, що відбиває товариські стосунки між учасниками обряду. Не виключаємо, що лексема дружба як назва весільного персонажа в давніх говірках існувала, але згодом була витіснена більш поширеною – боярин. Ураховуючи наявність в одній із говірок, де побутують аналізовані назви, лексеми дружба на позначення прикраси у вигляді квітки, яку молода вручає молодому передшлюбного дня, уважаємо, що вона теж могла відіграти роль мотиваційної основи. Нарешті, ці назви могли з’явитися і в результаті морфонологічних трансформацій значеннєво близької лексеми друщ(жч)ини, вживаної у середньонаддніпрянських, поліських говірках і на Львівщині, та запозичення її у східнослобожанські. продолжение
–PAGE_BREAK–
Розгалуженість обрядів прощання наречених із неодруженою молоддю демонструють номінативні ряди, які об’єднують назви супровідних передшлюбних обрядів. Одним із них є прикрашання весільного деревця, яке виконувалося в домі молодої. Він репрезентований в основному описово, за допомогою дієслів: вити, повивати, завивати, звивати, крутити, рядити, плести, ліпити, лаштувати, у(на-)ряжати, у(об-)квітчувати, у(при-)бирати, у(при-)крашати. Петро Романюк відзначає, що весільні назви типу вити гільце мають широкий східнослов’янський ареал. Нами зафіксовано і спеціальні назви цього обряду: завивання, повивання, обквітчування, сплітати нову сім’ю. Однослівні найменування мотивовані назвами обрядових дій, а останній фразеологізм – символікою гільця.
Обрядові частування молодої з подругами батьками молодого тамолодого з товаришами батьками молодої мають спільні назви: обід, полудень, полуднування, вечеря; лексема вечеря тс.відзначена також у давніших слобожанських говірках. Залучені з позаобрядової сфери, назви частувань у молодого й молодої мотиваційно пов’язані з часом проведення обрядів. Власні записи фіксують і описові назви частувань батьками молодого: полуднювать (у свекрів), іти полуднувать до свекрухи, обідати у свекра, їсти пиріжки (пиріжечки), іти до свекра, іти до свекрухи поклониться, вечеряти у свекра, іти до молодого вечерять; батьками молодої – полуднювать. У давніх говірках функціонували в цьому значенні такі дієслівні назви: полудничать, полудновать, йисты пырижкы (пырижечкы), вечеряты у тестя, закусыты у тестя.
Підставами для віднесення описових конструкцій до аналізованої лексико-семантичної групи є реалізація одними з них опозиції сем проведення обряду в домі молодого– проведення обряду в домі молодоїі вказівка іншими на страву, що споживається під час частування.
За свідченням Василя Іванова, у говірці с. Кризьке (нині Марківського р-ну) побутувала назва супровідної обрядодії вытрусювать пирожки відбирати пиріжки в дружок по дорозі останніх додому. Лексема пиріжок невеликий пиріг– словотвірний дериват від *pirogъ, яке пов’язане з грецьким pir весілля. Про обрядову значущість цієї страви свідчить те, що дівчата “тушать ланпу, хватають пиріжки й кидають у сумку, біжать надвір і їдять там” (с. Городище Біловодського р-ну). Спільну мотиваційну ознаку виявляють і назви післявесільного частування пирожини і пироги, поширені відповідно в гуцульських] і середньо-поліських говірках.
Обряди урочистого (окремого або спільного) заведення молодих на почесне місце за весільним столом у досліджуваних говірках не диференціюються. Їх репрезентують описові конструкції, що є, по суті, назвами обрядодії: на посад заводити (вести, садити, садовити), за стіл заводити, садовити на поміст. Назви типу на посадъ завесты (посадыть, систы) фіксують майже всі давні реґіональні джерела, за стилъ завести (посадыть) – деякі з них. У СУМі словосполучення на посад саджати (садовити) виконувати народний весільний ритуал, запрошувати молодих зайняти почесне місце на покутівідзначене як нормативне. Екстра- та інтралінгвальні обставини, як-от: розміщення лави, на яку сідають молоді, на покуті (= в центрі хати), під іконами (святість місця), застелення лави кожухом (символом багатства), урочистість заведення; контекстуальна сполучуваність назв із словами князь, княгиня, Господь Бог (і подібними), наявність у давніх говірках дублетних із посадъ образних назв перве місце, суж(е)не мисце, а в сучасних – мертва лава, почотне місто – аргументують запропоновані багатьма вченими різноманітні інтерпретації ритуалу і служать на користь висновку про його полісимволізм. Наведені найменування обряду містять назви локусу (почесного місця за весільним столом) – посад і поміст. Перша тісно пов’язана з назвою обрядодії посадити. Спільну внутрішню форму виявляє поодинока лексема посадка. Припускаємо, що оказіоналізм поміст міг постати в результаті контамінації та стягнення регіоналізмів перве перше+ місто місце. Малоінформативна на перший погляд назва локусу стіл, за свідченням А.Байбуріна та Г.Левінтона, у східнослов’янських мовних традиціях містить у своїй структурі семи престолі шлюбі часто входить (із відповідними означеннями) до складу східнослов’янських найменувань весільного бенкету], отже, є актуальною для обряду, який йому передує.
Влаштовувані батьками кожного з молодих вечірки з частуванням, що завершують відокремлені прощання молодих із неодруженою молоддю, на лексичному рівні майже не розрізняються. Для їх вербального окреслення носії говірок або використовують назви обрядів прощання в цілому і лексему вечеря, або ж подають докладні описи обрядів. Відзначені в етнографічній літературі найменування вечеряты, ужинъ, ужинать, праздновать пидвесилокъ, також засвідчують відсутність спеціальних назв цього обряду. На загальному тлі осібну позицію займає зафіксована в с. Пантюхине Новопсковського р-ну обрядово маркована лексема млинці як найменування вечірки, утворена шляхом метонімічного перенесення за суміжністю; вона виявляє спільну внутрішню форму з лексемами блины, блинный стол, які є назвами післявесільного млинового ритуалу в росіян. Цього ж дня молодий із молодою ходили на цвинтар, якщо хтось із них був сиротою, – для того, щоб ушанувати пам’ять померлих батьків і попросити в них благословення (обряд зафіксовано нами у трьох селах області). Цей ритуал ушанування померлих батьків наречених позначають прозорі аналітичні найменування: іти на кладовище, іти на гроби, мотивовані назвами локусу.
Наведений матеріал дозволяє констатувати мінімум власне весільних найменувань окремих етапів обрядового прощання молодих, що на мовному рівні є показником несамостійності денотатів.
1.3 Фраземи родильних обрядів у лексикографічному описі
Дослідження фразем усного народного мовлення, найтісніше пов’язаних із звичаями таобрядами українців, має вагоме значення для розвитку вітчизняної етнолінгвістики. Сталівирази традиційної обрядовості є надійним джерелом глибшого пізнання складу й структуримовленнєвих одиниць, з’ясування їх генези, семантики, реконструкції елементів духовної таматеріальної культури. Розглядаючи мовні явища крізь призму національної культури, маємозмогу глибше пізнати людину як носія глибоких знань та уявлень про світ і життя в ньому.Про актуальність та важливість таких знань свідчать сучасні дослідження українськоїлексики та фраземіки основних родинно-побутових обрядів М.В. Бігусяка, У.І. Коваля,В.Л. Конобродської, В.І. Лавера, І.В. Магрицької, Л.М. Пупенко, П.Ф. Романюка,Н.В. Хобзей та ін.
Етнолінгвістичні дослідження ґрунтуються передусім на антропоцентричній основі розуміння мовних явищ. Завдяки польовим дослідженням в науковий обіг введено чималукількість обрядових номінацій. Окремі тематичні групи фразем докладно репрезентовані устудіях обряду весілля на Поліссі, Закарпатті], Гуцульщині, СхіднійСлобожанщині. Описані поліські говірки в поховальному обряді та вдійствах, пов’язаних із народженням дитини, окремі фраземи родильного обряду – вгуцульських.
Вивчення досвіду науковців минулих століть, сучасні діалектологічні та етнолінгвістичнірозвідки переконують у тому, що важливим етапом вивчення еволюції мови є фіксація таукладання словників живого народного мовлення конкретної доби як правдивих свідченьматеріального та духовного життя українців.Створення лексикографічних описів обрядової фраземіки говірок є важливим кроком у побудові подібної класифікації на матеріалі українського діалектного континууму, що в майбутньому дозволить з максимальною ефективністю використати дані у порівняльних, ареальних та етимологічних дослідженнях з української та слов’янської фраземіки. Потребазалучення фразем сучасних західноподільських говірок до наявних етнолінгвістичних студійзумовила вибір цієї зони та проблематики ідеографічного й ареального опису.
Подаю фрагмент словника:
І. Етапи родильного обряду
1. Передродові обряди
Фраземи на позначення поняття ‘вагітна жінка’:
Бузька чекає [буз’ка чикайе].
Гарбуза зіла [гарбу|за |з’іла].
Пісьмо боцюну написала [п’іс’|мо |боц’уну напи|сала.
2. Власне родильні обряди
Фраземи на позначення поняття ‘жінка народила дитину’:
Вчинила дитину [ўчеи|нила ди|тину.
Купила собі дитину [ку|пила соуб’і ди|тину.
Повила дитину [по|вила ди|тину].
Принесла собі дитину [при|несла ди|тину].
Пустила в світ [пустила ў світ].
Фраземи на позначення поняття ‘дитина народилася’:
Викотився з пуза [|викотиўс’а з |пуза].
Дав Бог життя [даў Бог жие|т’а] у всіх н.п.
З’явився сімнянин в нашу хату [зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату] З’явилася зірка в небі [зйа|вилас’а |з’ірка ў |неб’і.
Зіп’ятися на світ [з’іп|йатис’а на с’в’іт].
Побачив світ Божий [по|бачиў с’в’іт |Божиi].
Поповнення в сімні [по|повнен’а є ў с’ім|н’і].
Послав Бог [по(y)с|лаў Бог] у всіх н.п.
Появилась на світ божа душа [пойа|вилас’ на с’в’іт |Божа ду|ша].
Прийти на світ божий [приiти у с’в’іт Божиi].
Прихотити в життя [при|ходити ў жи|т’а]. продолжение
–PAGE_BREAK–
Фраземи на позначення поняття ‘народити позашлюбну дитину’:
Знайшла в подолку [знаiш|ла ў по|долку].
Нагуляла дитину [нагу|л’ала ди|тину].
Привела байстрюка [прие|вела баiстр’у|ка].
Привела собі дитину [при|вела соу|б’і ди|тину].
Принесла байстрюка [прие|несла баiстр’у|ка].
Принесла в повитку [при|несла ў повит|ку].
Принесла в подолі [при|несла ў по|дол’і].
Принесла в подолку [при|несла ў по|долку]
Принесла в фартухові [при|несла ў фарту|хов’і]; [при|нести ў фарту|хови].
Умножила байстрюка [ум|ножиела баiстр’у|ка].
Фраземи-відповіді на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли?»:
Аїст приніс [|айіст при|н’іс].
Боцюн приніс [|боц’ун приe|н’іс]; [|боц’ан приe|н’іс].
Бузьки принесли [|буз’ки при|несли].
В капусті знайшли [ў ка|пус’т’і знаiш|ли] в усіх н.п.; [ў ка|пус’ц’і знаiш|ли[ў
ка|пус’т’і наiш|ли].
Викрутили з криниці [|викрутили с крие|ниц’і].
Влапали на ставі [ўла|пали на с|тав’і].
Знайшли в бочці [знаiш|ли ў |боц’:і].
Знайшли в бузині [знаiш|ли ў бузи|н’і].
Знайшли в бураках [знаiш|ли ў бура|ках].
Знайшли в горосі [знаiш|ли ў го|росі].
Знайшли в кропиві [знаiш|ли ў кро|пив’і].
Знайшли в лопухах [знаiш|ли ў лопу|хах].
Знайшли в пірачку [знаiш|ли ў п’ір’ачку].
Знайшли на городі [знаiш|ли на го|род’і].
Лелека приніс [леи|лека при|н’іс].
Лелека принесла [леи|лека при|несла].
Лелеки принесли [леи|леки при|несли].
Найшли в бараболях [наiш|ли ў бара|бол’ах].
Приніс бузька [приe|н’іс |буз’ка].
Приніс бузьок [приe|н’іс |буз’ок].
Приніс лелека з заморської країни [при|н’іс леи|лека з за|морс’койі кра|йіни].
Русалки підкинули [ру|салки п’іт|кинули].
Цигани загубили [ци|гани загу|били].
Цигани піткинули [ци|гани п’іт|кинули].
Чорногуз приніс [чорно|гуз при|н’іс].
3. Післяродові обряди
Фраземи на позначення обряду відвідання породіллі родичами, сусідами:
Відвідати мамку [в’ід|в’ідати |мамку].
Відвідати роженицу [в’ід|в’ідати |рожениец’у].
Іти на відвідени [іти на в’ід|в’ідени].
Йти на родини [іти на родини].
Фраземи на позначення обряду частування гостей з нагоди народження дитини:
Справляти родини [спраў|л’ати ро|дини].
Робити родини [ро|бити ро|дини].
Особливе значення мають фраземи, які:
1) не зафіксовано в лексико- і фразеографічних працях літературної мови: гарбу|за |з’іла, п’іс’|мо |боц’уну напи|сала ‘вагітна’; ўчеи|нила ди|тину ‘жінка народила дитину’; ру|салкип’іт|кинули, ци|гани загу|били ‘відповідьна запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли»’;
2) відрізняються від літературних якими-небудь формальними ознаками: літ. Принестипелені (в приполі)– зах.под. при|несла ў повит|ку; знаiш|ла ў по|долку ‘народитипозашлюбну дитину’;
3) мають іншу семантику, ніж загальновживані: літ. як з неба впасти ‘несподівано, зненацька з’явитися – зах.под. ў|пасти з |неба ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли»’. Запис фразем фонетичною транскрипцією відбиває особливості говіркового мовлення, зокрема:
1) епентетичні явища: зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату; по|повнен’а є ў с’ім|н’і;
2) явище протези: ўро|дилос’а йанге|л’атко; го|вечка приенес|ла;
3) явище депалаталізації: знаiш|ли ў бура|ках.
Сучасні записи обрядової фраземіки та численні фольклорні та етнографічні матеріали народних обрядів минулих століть уможливлять укладання бази даних матеріальної та духовної культури окремих діалектоносіїв, сприятимуть подальшій активізації досліджень порівняльного типу як в межах українського мовного континууму, так і загальнослов’янського.
ВИСНОВКИ
Народні звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті й побуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником.
Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду і передаються з покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, по’язані зі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. Звичаї – це втілені в рухи та дії світовідчуття і взаємини між людьми, це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї – це особливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле й сьогодення. В Україні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Не вчити своїх дітей звичаям народу – це такий же гріх для батьків, як і не молитися Богу, вважали на Україні.
При всій своїй розмаїтості звичаї в багатьох районах нашого краю дуже подібні. Це пояснюється насамперед спільність традицій духовного життя наших предків духовного життя наших предків-язичників, які поклонялися Перуну, Ладі, Велесу, Дажбогу, Купалі тощо. Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена, наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, колядування тощо.
Варто зазначити і глибокий гуманізм українських народних звичаїв. Наприклад, коли дитина залишилася сиротою, про неї піклувалася громада. Першу оранку в селі колись робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків: «Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько». Існував прекрасний звичай ходити один до одного в гості, святкувати пам’ятні дати, співати пісень, вітати один одного, обмінюватися подарунками. А які чудові звичаї пов’язані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його у своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати тому, хто просить. А чому б не поширювати і такий людяний звичай, як толока, коли селяни допомагали (добровільно і без оплати!) одне одному, ремонтували школи, лікарні, церкви. Принагідно з’ясовуємо етимологію слова гуманізм. Воно запозичене через російську і польську від лат. humanus«людяний», похідного від homo«людина, чоловік», пов’язаного з humus«земля» (отже, первісне значення – «земний».
Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим. Потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для престарілих, жебраків. У XIX столітті існував звичай ходити пішки на богомілля для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.
В Україні переважали світлі, гуманні звичаї. Згадаймо звичаї прикрашати оселю, садибу квітами, щороку поминати добрим словом померлих, віддавати шану загиблим героям, героям війни, праці тощо.
Зараз в Україні поступово відроджуються чудові народні свята, обряди, звичаї. Повертаються вечорниці, купальська обрядовість, проводи Зими, народні ігри тощо.
Розглянемо дуже давній звичай, що свідчить про глибоку віру людей у благодатну роль слова (мови), – благословення. Воно відоме українцям задовго до прийняття християнства. Дослівно означало «висловлення блага» (добре) чи «благе (добре) висловлення», побажання добра з вірою, що так і збудеться. Вирушаючи в далеку дорогу чи одружуючись, просили благословення відповідних богів та батьків. Починаючи будь-яку важливу справу (оранку, сівбу, жнива тощо), також просили благословення. Пізніше, у 18 – 19 ст., окрім церковного, продовжувало жити й народне благословення. Наприклад, батьки благословляли молодих на щасливе самотійне життя. Часто це робили хлібом, хлібом-сіллю, рушником і словесними формулами. На Різдвяне кутю обряд проводив батько – глава сім’ї: «У деяких наших місцях, – писав митрополит Іларіон, – на кутю батько сідає за стіл, уставлений стравами й снопами, і питає: «Чи бачите мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Батько на це: «Ну, дай же, Боже, щоб і в той рік не бачили!» Тобто, батько благословляв усіх на щасливе, заможне життя. До речі, саме від цієї ролі батька перейшла назва і на служителя культу – батюшка.