Міністерство освіти Ураїни
Дніпропетровський державнийуніверситет
Факультет систем і засобів масовоїкомунікації
Дніпропетровськ, 2000
Курс “Історія виникнення преси” – відносно новий в ряду учбовихпредметів, що пропонуються за планом з журналістських спеціальностей. Вінскладний з урахуванням діючих програм і робочих планів окремих курсів ірозрахований на студентів 3 курсу.
На базі знань, отриманих студентами при вивченні рядужурналістських та літературознавчих дисциплін, і в першу чергу вступу до теоріїжурналітики, історії світової літератури, курс “Історія виникнення преси” даєпоширене знання про етапи становлення зарубіжної преси, розкриває особливостізародження журналістики, розглядає потребу в інформації як головну рушійну силукомунікаційних процесів в історії та культурі.
В завдання курсу входять також розгляд прообразів періодичнихвидань, встановлення загальних особливостей та національної специфіки розвиткупубліцистики та журналістики різних країн в Давній період і в Нові часи.Важливою метою дисципліни є формування навичок наукової роботи, оскількививчення курсу деякою мірою базується на архівних дослідженнях, на самостійномуаналізі публіцистичних текстів.
Названий курс ще не підкріплений відповідними учбовимипосібниками. Обмаль і додаткової літератури. Дослідження восновномузосереджувалися на історії публіцистики, літератури, ораторського мистецтва,аналізі релігійних трактатів ХІІ – ХVстоліть.
Представлені як самостійні дисципліни, ці складові нового курсупотребують логічної ув”язки і розширення. Цим визначається потреба в осмисленіметодологічних установок при вивченні курсу, формуванні певних рекомендацій прививченні головних розділів.
До кожної частини пропонується додаткова література для самостійноїроботи студентів.
Вступ
Починаючи дослідження історії преси, треба мати чітке уявлення пропоняття інформації та її формуючі складові.
Інформація – це відомості або дані, що об”єктивно відтворюютьрізні сторони та елементи навколишнього світу і діяльності людини на певномуетапі розвитку суспільства, і матеріалізовані у зручній формі для передачі,збереження і обробки людиною або ж автоматизованим засобом (1, с. 13).
Треба мати на увазі, що відрізняють поняття “інформація як засіб”,“інформація як процес” і “інформація як результат”(див. докл. 2 ). В історіїпреси ці значення актуалізувалися в різній мірі, дожурналістські факти свідчатьв основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризаціїта комерційного збагачення.
Масові інформаційні процеси органічно пов”язані з соціокультурноюситуацією, з формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичнимчасом та історичним простором. Та й розуміння проблем сучасного “інформаційноговибуху” вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливуінформації на всі сфери суспільного життя (див.напр. 2, с. 19; 3, с. 40).
Багатофункціональністьвизначення терміну “масова інформація” зумовлює і специфічні труднощі курсу“Історія виникнення преси”, серед яких складність проблематики (особливосередньовічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійністьв розумінні генези періодики.
Звертаючись до курсу “Історія виникнення преси”, треба ясноуявляти, що і публіцистика, і журналістика, і комунікація своїмиметодологічними засадами спираються на загальні властивості мовлення і перш завсе на комунікаційні якості мистецтва і мови. Тому, верогідно, є сенс починатиісторію засобів комунікації навіть з перших наскельних зображень епохи палеоліту(4, с.10). Потреба первісної людини виразити себе графічно, відстороненозумовлена не тільки вірою в магічність зображення, але й потребою векспресивному самовираженні.
Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальноюфункцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикоюразом з експресивно-емотивною та регулятивною.
Разом з тим, вже в давній період формуються два типи мовнихзнаків: конвенціональний і неконвенціональний, які стануть проявами різнихтипів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізуєуяву про слово – не як умовне позначення предмету, а як його частину (5, с.42).Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманнурелігійним текстам сакральність та “словоцентричність” культур Сходу.
Другою після появи мови епохальною подією в історії комунікаціїбув перехід від усної традиції до писемної і, як наслідок, зміна структуриінформаційного повідомлення, його обсяг і направленість.
Треба ураховувати пряму залежність цього процесу від зміни вхарактері господарської діяльності і структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного тавнутрішньоплеменного спілкування задовольнялася потреба у повсякденнійінформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялася беспосередньо тими людьми,що були поряд. (6, с.46).
Разом з тим, синкретична поліфункціональність родового суспільствазумовлювала невідокремленість аудиторії від джерела інформації. В загальнихобрядових і ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно іяк учасники, і як глядачі. “ Інформаційні тексти, які вони створювали, носилиформу міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень і поховальнихобрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових і ритуальних речах, вархітектурі” (7, с. 10).
Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає з часомвстановлення рабовласницького ладу, суспільство ділиться на виробників іспоживачів інформації.
Причому керуючі системи спеціалізувалися на переробці і регуляціїоперативної інформації, а ті, кого було вилучено з діяльності соціальногоуправління, обходилися повсякденною інформацією. Новини з галузісуспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадяннеоперативно і нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуруавторитарної преси.
Розділ і. Попередники преси в давні часи
Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну інепрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі,інші органідуються штучно, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різніаспекти “високої” і “побутової” культури. Адже з співіснування цих двохрегістрів культури і складається “єдина поліфонія історії” (Г.С.Кнабе).
Первинні форми збору та поширення інформації і навіть їїкоментування дослідники пов”язують з історією Давнього Єгипту. Як свідчитьфранцузький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайденодокумент, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністрРазмара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.
Посилаючись на Геродота і Міттона,П.М.Федченко висуває гипотезу про існування рукописного єгипетського Палацовогожурналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюєтьсяісторіографічними писемними пам”ятками (докл.див. 2, с.19-20).
Крім того, студентам слід згадати вже відомі їм з курсу “Історіїсвітової культури” грецькі фасти, ефемеріди, анали, китайські дібао, “Літа іосені” та ін.
Становлення публіцистики і журналістики вантичній культурі
Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтвапереконувати — неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра,бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністика якфундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посиленняколективістських тенденцій, але й поставила на небачену висоту роль усногослова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтвокрасномовства.
Треба звернути увагу, що ораторське слово було невід”ємноючастиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю сталовизначною рисою образу “громадської людини”, як ідеала демократичної Греції(див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності,усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальнихзборах – вече (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.
Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професіюлогографа ( — той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтвастворення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації,винаходом чисельних прийомів і фігур: “загальні місця”, ентімема (риторичнісилогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення),іронія (див. напр. 4, с. 19-105).
Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософськоїпубліцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової формифілософсько-моралістичного “увіщування”. Їх підкреслена спорідненість з усноюмовою (“діатріба представляла імітацію діалога…”(С.М.Аверінцев)) свідчить нетільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усногоі писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньостіприсутні в епідектичному красномовстві і жанрі “риторичної біографії”. Сучаснідослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, якийне може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі,розмові ( 6, с. 7-8).
Показові і факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законівСолона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі, навіть,звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу“останьої інстанції”, це було теж саме усне слово, викарбоване на камінні,дошці, мурмурі. Як будь-який діалог, своєю спрямованістю на читача античнаісторіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньоїперіодичності письмових текстів.
На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р. до н.е.– рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей (6, с.274). Це, в свою чергу, зумовлює приоритет писемної культури. Звідси жанроверозмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали,“Ефемеріди”), активнийрозвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються формипередачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділитиримським афішам. “Corpus inscriptionum Latinarum” налічує 120 тисяч надписів( докл. див. 8).
Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Але жвелика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функціїінформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортеристежили за громадським життям і складали донесіння патрону. Оскільки це буливосновному декласовані елементи абож вільновідпущені раби, (а царина їхінтересів – чутки, скандали, плітки) – то ж професія не викликала особливоїповаги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).
Іншим джерелом інформації було приватне листування. ЕпістолиЦицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанровоїформи листа. Слід відзначити, що суб”єктивність викладення матеріалу,непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогомгазетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритоголиста – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах в люднихмісцях (4, с.151).
Створення офіційної газети пов”язане з ім”ям Гая Юлія Цезаря. Отримавшиконсульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народніщоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між “Acta senatus” – протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строгосекретний характер, – і “Acta diurna senatus ac populi” (“Щоденні протоколи сенату і римськогонароду”), “настінна газета” Цезаря, що поширювала інформацію про діяльністьсенату серед населення Риму і усієї імперії.
Змістом “acta diurna” були не тільки звіти про засіданнясенату, але й промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості просудові засідання (9, с.10). Крім того, в aктaх можна було прочитати пронародження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події (“во время защиты Тита Анния Милона с неба валилиськирпичи, что и занесено в ведомости того года” (Пліній)(9, с. 10)
За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш меншважливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення,перелік осіб, що привітали імператриць Лівію і Агриппіну, повідомлення проодруження.
Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Змінив абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховувалисяпереписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі моглипереписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцеронотримував “газету” з приватними лисами. Крім того, у Римі існувала пошта іспеціальні раби –поштарі (talellarii)або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.
Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментам цієї теми.Перший стосується загального характеру газети, причин її відкриття. Частинадослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буасс`є про антисенатський характер газети. Інші (Корнілова О.Н.,Малеін А.І.) більш обережні в висновках, сприймаючи “Acta diurna” скоріше як модернізацію актів сенату.
Інша низка проблем пов”язана з методологічним визначенням газетиЦезаря як першого періодичного видання. Серьозні доводи проти цієї думкинаводить Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни незнали. Acta diurna – цінне історичне джерело, але ця газета не малавирішального політичного і літературного значення(цит. за 4, с.156)
Це підтверджується і подальшою генезою газети. Вже Октавіан Цезарзменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, які саміримляни назвуть “пустощами” (ineptiae)(4, с.156). А після імператора Августа газета (вона називатиметься “Acta senatus at populi”) перетвориться в опис церемоній придворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівськоговидання. “Acta diurna” використовували як офіційний документбез огидливості та глузування, а нові “Acta senatus” стали об”єктом сатири в меніпеї Петронія (4, с.156-157).
Не менш актуальною залишається і проблема виникнення цензурнихорганів. Сам інститут цензури, як контролюючого органу, що встановлює общину іформує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н.е. як наслідок дробленняпатріціями консульської влади (7, с. 256). Складання acta diurna входило в обов”язки квестора – представника громадськоїмагістратури. Але разом з квестором в римську магістратуру входили два цензори,обов”язками яких були перевірка складу общини і її освячення, а косвено цензориздійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожнеп”ятиріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров”я общини тадержави виправдовувалася не тільки поява цензури, але й її подальше існування.
Виникнення журналістики в ДавньомуКитаї
Означена тема вперше вводиться в структуру курсу і, безумовно,вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень з проблем співвідношеньСхід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об”єктивованихуніверсальних історико-журналістських критеріїв.
Гегелівський класичний вислів “Схід і Захід присутні в кожнійречі” афористично підкреслює “нерозривність і незлиття” цих різних моделейсвіту. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східноїментальності, орієнтованих не на дієвий початок (як в грецькій філософії,наприклад), а на принцип Увей – “недеяние”, на реальність психічного якголовної і унікальної сутності існуючого“(Юнг). Світ в китайській рефлексіїсприймається як досконалий, з іманентною йому гармонією, перетворювати його неможна – порушиться природний ритм космосу. Це змінює завдання оратора: неперемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється ісувора регламентованість, навіть ритуальність поведінки оратора.
Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починаютьзі збірки “Весни та осені” (VIIст.до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною тавосени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені(дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, текстинаносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістикиГ.Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть в книгу “Шуцзін”)використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копіїімператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правлінняТанської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованихчжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більша частина підданих були неосвічені,для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.
Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільноїдумки ще у І ст.до н.е. була “Музична палата” (Юефу), яка вивчала народніпісні, перероблювала їх в потрібному напрямку, породивши особливу формупередачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій“секретаріатів” імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.
Традиційність, інтровертивність китайського національногоменталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного ікнигодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХстоліття.
Контрольні запитання
Специфіка формування давньогрецької та давньоримської риторичноїпубліцистики.
Газети Давнього Риму і Китаю. Порівняльна характеристика.
Особливості функціонування неофіційних повідомлень і каналиїхрозповсюдження.
Середньовіччя
Починаючи розгляд середньовічної словесності і її вплив наеволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичногомоменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеологіїзменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культурукліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежністьстановлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картинисвіту у досліджуваний період.
Співвідношення народної (“фольклорної”) і офіційної (“вченої”)традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури.Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутовунизьку. На думку А.Я.Гуревича “деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культурнуюситуацию: книжная, письменная культура существовала в виде своего родаостровков в море систем устной коммуникации и трансляции культурных ценностей” (1, с.161).
Реальність світу небесного в уяві середньовічної людинипоєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну тапрофанну змішаність, або ж просторову “неперервність” (термін Ле Гоффа)(2, с.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність талінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часуантичності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя,ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованістьлітургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ціепохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційнихінституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідниххарактеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальноїієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. “Народнамаса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його” (2,С.167).
Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливостігромадських та культурних зв”язків, але не знищило потребу в інформаційномуобміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.
Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальнукартину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній.Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слідзвернути увагу, що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі досучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, длябільшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди,суб”єктивно оцінювали своїх героїв.
Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам”ятки були не єдинимифакторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача доминулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадянвідбилися в моралізаторських “прикладах” (exempla), в міській політичній пісні, в“покаянних книгах”, в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагуфеодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення сталипрофесією ( барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі,скоморохи, жонглери ).
Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимогколективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчаннядозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексомтакої поведінки були “покаянні книжки”, які містили переліки гріхів і покарання,що за них належали (докл.3). А.Я.Гуревич звертає увагу на масовий характер“покаянних книг”, справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певноюмірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя.Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння,чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективноїсвідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах,жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.
Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формуваластруктуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторськуілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких “прикладів”, методички дляпроповідників. Такі “картинки з життя” надавали повчанню переконливості, аісторику — можливість зазирнути на “зворотій бік” існування середньовічноїлюдини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів,чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світуземного і до царства Божого (див. докл. 4).
Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічнітрактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі необмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П”єра Дюбуа,юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснуласяна вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.
Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення каблучки тапосоха князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках.“Книжки про суперечку”, інвективи, папські булли, королівські листи набуваютьзначного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характерумасового повідомлення.
Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різнихформ відповідно до загального характеру середньовічного мислення. “Уснагазета”, хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя.К.П.Федченко вказує на існування у Франції “громадського гомеродрома”, дообов”язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міськіновини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери – “ходячіхроніки” свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появиу ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Германії –шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанровихознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двохжонглерів – “потішників”; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадуєсередньовічні політичні дискусії.
Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головнимиформами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використаннязнайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою донароду.
Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІст. Бертольда Регенсбурзького, А.Я.Гуревич звертає увагу на оригінальну мовуцих писемних історичних пам”яток. З метою активізації уваги слухачів,проповідник вводить елементи діалогу, “фіктивні запитання” (“О, брат Бертольд,что же нам делать?..”), звернення до певної аудиторії (“Ты, развратник”, “Фу, скупец”,”Вы, сапожники”), загадки,порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді німецькою мовою приводитьдослідника до висновку про призначеність виступу перш за все для пересічнихприхожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus (“простонародний”) (5, с.180-198).
Але ж усний тип культури вимагав постійних зв”язків. Тут мистикаємося з одним із парадоксів Середньовіччя. Власність як матеріальна іпсихологічна реальність, повністю залежала від сеньора. Тому більшість людейобмежувала своє життя стінами замків або межами земельних володінь. Алемобільність інших стає “крупним феноменом середньовічної демографії ісуспільства” (2, с.127; див.також 10,11,13).
Слід звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрамита аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірикитакож удавалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені іколоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримамиСередньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських тадуховних осіб до Візантії, військові та хрестові походи ( див.напр. 10).
До того ж, на межі ХІІ – ХІVст. у Західній Європі з”являються заклади на зразок вищої школи. Угустозаселених місцях вчителі-бакалаври та школярі – студеї об”єднувались усвоєрідні корпорації– прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болонськийуніверситет, у 1224 – Неапольський, у 1303 –Римський. Англійській Оксфордськийдіяв з ХІІ століття, Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почаладіяти в 1257 році, а іспанський Сієнський університет– у 1240. Згодом виниклиКраківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцігський,Кенігсберзький та інші університети.
Поступове формування у ХІІІ-ХVст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європивикликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничоїсправи. Поширення паперу в Європі, вдосконаленя технологічного процесупаперового виробництва (особливо в Італії ХІІст.) підвищило значення міста якголовного постачальника сировини (ганчір”я), і як основного споживача готовоїпродукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більшийвід століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж завсе попереднє тисячоліття (400-1400 роки).
Книжка стає певною мірою масовим засобом спілкування, а їївиготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважаютьдослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжковоїсправи. Вже не тількі замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничуполітику. З”являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієцьВеспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі(Флоренція, Венеція).
Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанрполітичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінюєсередньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобомсуспільного впливу.
Особливо це стосується публіцистики народного руху таантифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювавсяяк в традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді ( Арнольд Брежіанський)та промови (єресі патарів), “підметні листи”, богословько-публіцистичнітрактати (Джон Уікліф “Про громадянське рабство”, “Про посади короля”),прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очолившиантифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном іпроголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подієюв політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.
Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальноюпубліцистикою. Вживання малюнків і народних гравюр як “ілюстративногоматеріалу” відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих,але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачилаправильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов”язуютьіз настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовувавмалюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим,що гине під буйними хвилями ) повністю підпорядковувалася тематиці виступу(див. докл. 9).
Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі(головний шлях якої у ХУ-ХУІ ст. проходив уздовж Рейну), релігійні конфлікти, Реформаціяпробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.
Поява власне журналістики пов”язана зі зміною феодального принципулокального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики воригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації.“Необхідний певний рівень розвитку громадськіх відношень, економіки, науки ітехніки “ (1, с.5).
Для розвитку преси важливим буде вирішення наступних завдань:формування міжнародного ринку, розширення комунікаційних зв”язків, технічна іматеріальна готовність до газетного виробництва, створення “соціальногозамовлення” на періодичну інформацію.
Перші журналістські спроби багато в чому нагадували специфікуспорідненой книжкової справи. Цій первісній епосі був притаманий своєрідний“персональний “ журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редакторпоєднувалися в одній особі.
Потреба в регулярній інформації викликала до життя рукописнугазету. Історія цих видань пов”язана з активною діяльністю торгівельних,портових міст, культурних центрів. Першість Італії в цьому процесі пояснюєтьсяяк економічним розвитком країни, так і тим, що протягом майже двох столітьІталія була “законодавницею мод” в ренесансній Європі.
Тут у ХУ столітті, як указує П.К.Федченко, розмножувалися іпродавалися звіти-оголошення про діяльність Верховної ради республіки –брольєтти. Венеціанські зведені відомості – фольї д”аввізі (листки новин)розсилалися у вигляді депеш іноземним послам. Комерційні за характером аввізірозповсюджувалися серед купців і були поширені в багатьох містах Італії (див.2, с.41-45). Так і сама назва “газета”, як вважають, походить від венеціанськоїрозмінної срібної монети Gazetta:саме стільки коштували рукописні листки новин (notizie scritte), які готувало особливе бюро збору, систематизації йрозповсюдження інформації (3, с.7).
Разом з рукописними газетами та листами ходили й летючілистки-фельєтони – пасквіль і гоббо – що зберегли свою родову спорідненість зепістолярними жанрами “відкритих листів”. Приклад Італії швидкопоширюватиметься у Європі, стимулюючи як розвиток журналістики, так істановлення цензури.
У 1572 булла папи Пія У кваліфікувала рукописні листки як вигадкидиявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування тависилка на галери. У 1488 в Англії почне діяльність дітище Генріха УІІІ — Зоряна палата, що підпорядкує собі абсолютні права на видання друкованоїпродукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але наврядчи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавленікомунікаційних відношень.
Винахід Гутенберга (середина ХУ століття) значно стимулюваврозвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії відджерела інформації. Але перехід до друкованої періодики у ХУІ – ХУІІ століттяхбагато в чому був обумовлений національною специфікою. Студентам необхідно матиуявлення як про загальне тло журнально-публіцистичних процесів, так і просоціокультурні політичні національні реалії, які починаючи з ХУ ст. особливо гострозумовлюють різностадіальність розвитку світової преси.
Виникнення преси в Германії
Упереджуючи розгляд витоків німецької журналістики, слід звернутиувагу на той факт, що середньовічна Германія багато в чому була спадкоємицеютрадицій Римської імперії, запозичив, наприклад, структуру первісної преси. Цимзумовлене й тривале функціонування рукописних видань, які паралельно здрукованими існуватимуть до 18ст.
Листи–новини і листи-газети – попередники періодичних видань –іменувалися по-різному (“aviso”, “novo”, “Zeddell”), але найбільш поширеною була назва“цайтунг” (Zeitung), від “цайт”– час. Хоча, яквважають дослідники, слово “газета” у значенні “повідомлення” вживалося вкельнському регіоні ще в 1300р., але вперше з”явилося в заголовку видання в1502 “Newe Zeуtung von orient und affgange” (цит.за 4, с.75).
Як і в Римській імперії, заможні люди утримували платнихкореспондентів у велеких торгівельних містах і завдяки цьому одержувалиоперативну інформацію.
Вирішальним для розвитку такої “індивідуальної” інформаційноїкомунікації було геополітичне становище Германії. Роззосередженість мілкихсамостійних міст, не зацікавлених в економічних, а тим паче політичнійцентралізації сприяли збереженню національної роздробленості з ХІУ століття (у1356 “Золота булла” Карла ІУ надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХстоліття, разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку.Його основою стала міська культура.
На ХІУ — ХУ століття припадає розквіт окремих німецьких міст зособливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов”язаних промислово–культурнимистосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугзбург, Стразбург,Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними івидавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу.Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява науковихлистів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких формкомунікації.
Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітнимилистівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Особливо високі тиражі,неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межііндивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численнихпредставників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона,“Листи темних людей “ Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.
Масовість та періодичність стають невід”ємними рисами і рукописнихгазет ХУІст., з появою яких дослідники і пов”язують зародження німецької преси.Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тіснопов”язане з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Цедійсно був час, “коли пошта робила газету”, і будь- який бажаючий міг замовитиі передплатити ці видання.
Менш розповсюдженими були так звані “фуггер-газети”. Локальнийхарактер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації,цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописноїпреси. Але їх засновник – банкир і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і якперший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, якийвикликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірського домуФуггерів (5, с.91).Торгівельний дом Фуггерів в Лейпцигу мав численні комерційнізв”язки практично з усіма європейськими державами, королівськими дворами, інавіть з римською курією. Інформація стала для них звичайним товаром, як і всеінше ( докл. див.1, с. 5).
Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувавсяпаралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявиласебе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукарство з”явилося в Кельні у 1469, ау 1475 книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету.Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконувалицензорні функції, але з початку ХУІ століття створюються власне цензурнікомісії в окремих округах. Проти “зловживання божественним мистецтвомкнигодрукування” виступили і архієпископ Бертольд (Майнц), і папа ОлександрУІ,який зробив спробу поширити регіональні цензурні закони на всю територіюкраїни. Лев Х Медичи, проти якого виступив Лютер зі свома 95 тезами, впровадивцензуру в усіх католицьких державах і підпорядковав друкарське мистецтвоінквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стане ознакою владиі перейде до місцевих рад.
Складаються переліки заборонених книг, більш чітко формулюютьсявимоги до видань, встановлюються міри покарання для порушників (поліцейськийустав 1548, покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579рр.). Мабуть вперше вісторії преси, репресіям (цензурний устав 1570) піддають покупців і читачівнецензурованої продукції (2, С.96-97). До речі, досить жорсткі заборони змінилихід розвитку преси: франкфуртський книжковий ярмарок закривається і переїздитьдо Лейпціга; друкарі не в змозі знайти роботу, цілими друкарнями переїздять усусідні країни: Італію, Францію.
Незважаючи на це, Германія стала однією з перших країн, дез”явилася друкована газета. Слід звернути увагу, що німецька побутова культуравже була знайома з періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічнізбірки “мессреляції” (“ярмаркові звіти”) досить регулярно восени і навеснівиходили в ХУІ столітті і були пов”язані з видавничою діяльністю австрійцяМихаїла фон Айнцінга, який зібрав і оприлюднив історію сенсаційного Кельнськогособору ( 1588), рішенням якого архієпіскоп курфюста Гебгарда був оголошенийпоза законом. Успіх цього видання заохотив Айнцінга, і він почав регулярно складатизвіти (реляції) про громадські події, додаючі власні спостереження. Оскільки їхвихід співпадав з часом Франкфуртської ярмарки, то їх і назвали “ярмарковимизвітами” (3, с.12–19). Поступово час між виданням зменшувався, доки, за логікоютакого типу видань, вони не перетворилися на тижневики.
Незалежно від цього з”являються офіційні тижневі газети. Появапершої багатосторінкової газети, що містила суспільно важливу інформацію зусього світу, датується в Германії 1605 роком. Йоханн Каролус, книготорговець,засновує у Страгзбургу тижневик “Авізо”. З 1609 відомі тижневики — “реляції”,що виходили в Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потімдруковані) видання, де на 4 сторінках на всю площину шпальти містилася сухаінформація та повідомлення. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання малипоширення і за межами Германії.
Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальнихкняжествах, де книги звільнялися від акцизів і пресингу цензури. Як і в іншихкраїнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. Так, у 1650році Тімотеус Рітцш, отримавши привілей, починає видавати щоденну газету“Айнкомменде цайтунг” (Газета, що надходить), першу друковану газету такоготипу в світі. Невисокими були тиражі первісних газет – 350 – 400 примірників.
Разом з тим, розпад “Священої римської імперії” для Германії бувособливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Євангельської уніїта Католицької ліги, розгул Контрреформації, феодальна реакція, селянськіповстання 1620-1670 років, морова язва зменшують населення майже втричі,гальмують розвиток не тільки преси, а й культури і господарства в цілому.
Історія виникнення преси в Англії
В Англії, на відміну від Германії, появі преси передував розвитоккниговидавничої справи і складання загально-національного ринку, ліквідаціяадміністративної та господарчої роздробленості. Інша специфічна риса –коммерціалізація газетярської справи, пов”язана зі стримким розвитком ринковихстосунків і зі складанням політичної системи. Слід звернути увагу і наособливості англійської цензури, яка активно впроваджувалася фанатичними“захисниками”, а за часів правління Марії Кривавої та Єлізавети набула найбільшстрашних форм.
Як і в інших країнах, в Англії традиції просвітництва ікультурного ренесансу започатковувались у тиші монастирів. В наукових кабінетах(“скрипторіях”) складаються літописи, переписуються та ілюструються творикласиків, обговорюються релігійні тексти. Не останню роль у просвітницькомупожвавленні і розповсюдженні інформації відігравали університети та приватнібібліотеки.
Стаючи осередками гуманістичної думки, університети активновпроваджують нові знання і технології. Невдовзі після створення друкарськоговерстату, Уільям Какстон у Кельні вивчає книгодрукарську справу і відкриває уВестмінстерському абатстві першу друкарню (1477). Через рік справу продовжуютьОксфордська та Лондонська друкарні. Запозичений нідерландський шрифт зусиллямиучнів Какстона змінюється на власний англійський; всього ж за чверть століттявиходить близько 400 друкованих творів.
Особливої національної специфіки набуває і цензура. Створена у1488 Генріхом УІІ Зоряна палата чиселенними ордонансами намагалася повністюрегламентувати усі галузі друкарського промислу. Обмеження кількості друкареньі навіть друкарських верстатів (ордонанс 1585р.), підтримка Компанії друкарів — абсолютного монополіста в галузі видавництва, заборона на ввіз книжок з-закордону (королівський статут 1530р.), на розповсюдження летючих листків(1559р.) та книг, “що ображали порядок й організацію англійської церкви, їїзвичаїв та обрядів” (королівська прокламація 1589р.) – такими є напрямкидіяльності цензурних органів Англії протягом століття (див.докл.1, с.131-137).
Слід зазначити, що така активна діяльність цензури значнообмежувала можливості офіційних засобів масової інформації. Книги, як ідруковані офіційні видання, були привілеєм багатих.
Показова історія офіційного вісника “Англійський меркурій”,видання якого було інспіроване міністром Бурлеєм під час іспанської облоги у1588. Урядові відомості, що містилися в цьому першому періодичному органі,давали “правильну” інформацію щодо воєнних подій і розсилалися в усі частиникраїни. Поодинокі згадки в історичних роботах “Англійського меркурія” пов”язаніз недоведеністю аутентичності пам”яток, що збереглися.
Чисельні збори, мита та податки серйозно впливали на масштабикнижково-газетярської справи. Тому не дивно, що більш масовими були рукописні“ходячі новини” та “збірки новин”. Хоча розповсюдження такі афіши або летючілистки набули в останні роки царювання Єлізавети й особливо в часи правлінняІакова І, на наш погляд, їх передісторія пов”язана з розквітом міськоїкультури Англії ХІУ – початку ХУІ століття і з особливим синкретизмом поетичноїтворчості, де інформативний початок невід”ємний від індивідуалізованоїемоційно-зображувальної форми.
Попередниками таких повідомлень були досить розвинені жанриполітичної поезії Середньовіччя. “Світськість та актуальність тематикиполітичних пісень і поем, їх насиченість реаліями сучасності в поєднанні змасовим характером …” дозволяють дослідникам вбачати в політичній поезіїважливий чинник світосприйняття міського жителя (3, с.81). Анонімність, мовнийдемократизм (англійський у ХІУ – ХУст. був мовою нижчого стану), загостренареакція на політичні події (питання податків – “Пісня проти королівськихподатків”), розгляд актуальних тем (критика вад суспільства, проблема гармоніїв королівстві, критика судових чинновників, важке положення бідних і.т.ін.) –усе це максимально наближає політичну поезію до власне інформаційних жанрів.
Чисельні Newsмістили переклади з аналогічних європейських видань німецькою, фламандською,італійською мовами. На кшталт римських operarii в Англії існувала професія збирача новин, працювалиагентства, що друкували зібрані новини на продаж (2, с.380). Заможні людиутримували для себе таких складачів рукописних газет.
Наприкінці ХУІ ст. рукописні листки потіснили друковані збіркиновин – news-ballads і news-pamphlets(4, р.3). На жаль, ці попередники газет залишили нам лише назви: “Новини зФландрії”,”Новини з Германії і Голандії “, “Жахливі новини із західної Англіїпро пожежу Тівертон”.
Збирачем новин за професією був і Наталіель Баттер, який почаввидавати власний листок новин “WeeklyNews” (1622). Публікував він лишефакти (більшість перекладених з голандських видань), небезпідставно побоюючисьцензурних перепонів. Інформаційні лакуни доводилося заповнювати текстами зБіблії, вигаданими новинами, розповідями про сирен та морських тварин. Яксвідчать історики преси, судячи з усього, в Лондоні виходила ще одна одноіменнагазета, що видавалася Томасом Аргером (3, с.21). Ця плутанина зумовленаформальною і тематичною невизначеністю перших газет, більшість яких булизагублені. У первісних виданнях постійно змінювалися назви, цензурні заборонизмушували видавців робити перерви в друкуванні газет (докл.див. 5).
Недосконалість первісної газети викликала незадоволення читачів інавіть дошкульні сатиричні випади, як-то комедія Бена Джонсона “Постачанняновин” (1626). Більш популярними були епістолярні жанри. “News letters”, як різновид рукописних видань, були набагато різноманітнішими,ніж перші друковані газети. Приватне листування давало змогу виражати політичнівподобання, уникаючи цензурних репресій.
Стримкий розвиток преси у 30-40-х рр. ХУІ ст. був пов”язаний ізполітичною самоідентифікацією англійського суспільства. У листопаді 1641р. уформі газети було опубліковано звіт про парламентські засідання, а в період1642-1649р. виходило не менш 170 щотижневих газет.
Контрольні запитання
Передумовивиникнення англійської друкованої газети.
«Зорянапалата»: специфіка діяльності цензури в Англії ХУІ-ХУП століть
Типологія рукописних і друкованих видань на початку ХУП століття.
Історія виникнення преси у Франції
Навідміну від інших країн, Франція мала давній і усталений ринок рукописноїпродукції. У 1323 році в Парижі було 29 книготорговців, на яких працювалитисячі переписувачів. Копіювання було відповідальною справою і регулювалосяособливими статутами. Між іншим, як свідчить Н.Новомбергський, в одному з них(статут 1342 року) було вказано, щоб книготорговці завжди мали в достатнійкількості якісні навчальні посібники (1.С 4.).
Слід звернути увагу на співвідношення приватного і державногосектора в управлінні друкарською справою. Приватні ініціативи в Англії, Італії,Германії жорстко обмежувалися державною політикою в галузі друку. У Франції,навпаки, університетська влада прийняла рішення викликати з Германії друкарів.
Першу друкарню було встановлено в одному з приміщень Сорбонни в1470. Прихильними до “божественного мистецтва друку” були і Людовик ХІ, іЛюдовик ХІІ. Останній взагалі звільнив друкарів від щорічного податку в 30 тис.ліврів і дозволив вільний обіг книг.
Протиріччя між католиками й протестантами, посилення світськоївлади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, щовиказували єритичні думки, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволенихі недозволених до друку книжок, за порушення правил попередньої цензури можнабуло заплатити не тільки ув”язненням і втратою майна, а навіть тортурами ісмертю.
Наслідком такої суворої політики стали появи таємних (інколинелегальних) вісників, реляцій та ін. Особливо активно за часів правлінняГенриха ІІІ (1570-1589) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалисясатиричними творами. Зникнення авторитету короля викликало хвилю політичнихпамфлетів і поем (Дю Бартас, Агріппа д”Обіньє), релігійно-філософськихтрактатів (Монтень), історіографічних творів (Брантом).
Крім того, політичними інформаторами і тлумачами законів, як і всередньовіччя, виступали священики. Проповідь залишалася головною масовоюформою громадського виховання. Історики французької преси згадують рознощиківдрібної друкованої продукції, які в перші половині ХУІІ століттярозповсюджували новини і політичні думки. В обігу були і друковані листки, щомістили один якийсь факт .
Елементи журналістики присутні і в “Газеті паризького буржуа”(1409-1444), і в “Скандальній хрониці” Жана де Труайє (1461-1483), і в “Газетіпаризького буржуа” часів Франциска І.
Дослідниця Золотуха Л.М. звертає увагу також на національне явищефранцузької прапреси– canard –журналістський фольклор. Сенсаційні повідомлення, фантастичні оповідання,курйозні випадки, незвичайні факти, опис кримінальних подій друкувалися нетільки у “Французькому Меркурії”, але й стали окремою жанровою формою. Існувалидрукарні, що спеціалізувалися на випусках збірок canard (докл. див.2, с.21-22).
Цензурні обмеження і заборони зумовили популярність усної тарукописної газети (нувелль ала мен), яка мала в Парижі особливо впорядковані ірегламентовані форми. Вулиця Пон-неф ще за часів Фронди стала своєріднимнародним форумом, де щовечора громадяни обговорювали важливі політичні події.
Розростання мережі інформаторів приводило, як свідчать дослідники,до створення редакційних та копіювальних бюро (3, с.73 — 74). Нелегальний іопозиційний характер таких самодіяльних агентів сприяв популярності газет, а вХУІІІ столітті міністерство закордоннних справ не тільки офіційно визнало уснугазету, а навіть використовувало її в своїх інтересах. Поступово, як свідчитьП.К.Федченко, приходила навіть певна диференціація усних газет за тематикою іза колом учасників (4, с.75 – 76).
Слід звернути увагу на те, що усна газета існувала паралельно здрукованими виданнями, конкуруючи з ними рівнем своєї злободенності ітемпераменту, заповнюючи лакуни в інформаційному процесі.
Розповсюдження друку та схожі темпи розвитку країн Європи сприялимайже одночасному виникненню періодичних видань. Якщо в інших країнахстановлення преси пов”язане з розвитком буржуазних відносин, то винятком ізцієї закономірності була поява друку і газет у Франції. Там перші видання невідносилися прямо до дій молодої буржуазії, а були інспіровані абсолютистськоювладою й особливо кардиналом Рішельє.
Незрілість французької буржуазії, її відсталість порівняно зіталійською і англійською дослідники пов”язують з відсутністю зручних ринківвеликої зовнішньої торгівлі, віддаючи перевагу спокійному та вірному прибутку(5, с. 246). Французькі буржуа займалися в основному лихварською діяльністю,реалізовували державні займи. Нова політика Рішельє по укріпленню французькогоабсолютизму передбачала і певну популяризацію ідей національної єдності,централізації політичної влади.
Гуманістська культура ХУІ ст., торжество французької зброї ізовнішньої політики в 30-річній війні – усе це сприяло гегемонії Франції вполітичному житті Європи. Особливе місце в культурі Франції і в історіїсвітової преси посідає Теофраст Ренодо, особистий лікар короля, власникАдресного бюро, ініціатор відкриття безкоштовної лікарні для бідних, головнийкерівник державних благодійних установ і, нарешті, видавець першої друкованоїфранцузької газети “Ла газетт” (“Gazette”)*.
Перший номер з”явився 30 травня 1631р. Чотири сторінки формату 23х 15 містили інформацію з Іспанії, Германії, Італії. “Газетт” виходила раз натиждень тиражем 1200 прим. Збільшуючи поступово кількість сторінок (до 12) ізмінюючи якість графічного оформлення: покращується друк, з”являються малюнки.
Лишез шостого номера з”явилися повідомлення із самої Франції в рубриці “ІзСен-Жерменського передмістя Парижа”. Поступово кількість внутрішньої інормаціїзбільшувалася за рахунок придворної хроніки, дипломатичних, військовихповідомлень. Офіційний характер газеті надавали і тексти укладених політичних,торгівельних угод, дипломатичних доповідей, добутих не без допомоги Рішельє, апотім кардинала Мазаріні. Як вважають дослідники, Людовік ХІІІ був авторомвоєнних кореспонденцій з описом походу королівських військ у 1633 – 1644 рокахв Лотарингію, Пікардію та Лангедок (3, с.89).
Широко користувався Ренодо і матеріалами з іноземних газет. Ценавіть привело до порушення судової справи проти журналіста у 1634. Паризькетовариство друкарів і видавців вимагали скасувати привілеї, надані “Газетт”, ідозволити усім вільно публікувати усякі новини.
Ренодо видавав і додатки до газети. Місячні огляди “Реляціон денувелль дю монд” (поточні новини світу) містили навіть коментарі до старих інових повідомлень в газеті.
*Хоча слід сказати, що попередниками цього видання вважають“Газетт франсуаз” (1604р.), збірку різноманітної інформації, що видаваласяМарселіно Алларом, і “Меркюр франсуа” (1611), щорічник Рімера.
Контрольні запитання
Специфіка видавничої справи у Франції в ХУІ-ХУП століттях.
Усні й писемні форми розповсюдження інформації у Франції періодуВідродження.
“Газетт” Ренодо в історії становлення французької журналістики.
Список литературы
Fox Bourne H.R. English Newspaper. Vol. 1 N.Y. 1966. 391р.
The Encyclopedia of the British press 1422-1922 Besingstoke; 1992.644р.
АверинцевС.Н. Поэтика ренневизантийской литературы. М., 1977. 320 с.
БуассьеГастон Газеты Древнего Рима // Картины древнеримской жизни. Очерки общественныхнастроений времен римских цезарей. СПб., 1896
Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. Львів,1987.
Воройский Ф.С. Систематизированный толковый словарь поинформатике. М., 1998. 190 с.
ВороненковоГ.Ф. Путь, длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационногообщества. М.,1999.
Гаспаров М.Л. Цицерон и античная риторика //Цицерон Марк Туллий. Три трактата обораторском искусстве. М., 1994.
Грабельников А.А. Массовые информационные процессы: от первобытногодо современного гражданского общества//Журналистика.История и современность. М., 1993. С.6-19.
ГуревичА.Я. «Хронотоп» народного христианства: exempla // А.Я.Гуревич Средневековый мир: культура безмолвствующегобольшинства. М.,1990. 395 с.
ГуревичА.Я. Категории средневековой культуры. М., 1972. 318 с.
ГуревичА.Я. Народная культура раннего средневековья в зеркале «покаянных книг»//Средние века. Сборник АН СССР. М., 1973. С. 28-54.
ГуревичА.Я. Устная и письменная культура средневековья: два «крестьянских видения»конца ХП –начала ХШ века//А.Я.Гуревич Средневековый мир: культура безмолвствующегобольшинства. М., 1990. С. 161-178.
Древниецивилизации: от Египта до Китая М.,1997. 1264 с.
ДюбиЖан Европа в Средние века. Смоленск, 1994.
ЗелинскийФ.Ф. История античной культуры. СПб., 1995. 380 с.
Золотуха Л.Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма М., 1987.58с.
Историязарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец.вузов.М., 1987. 415с.
КардиниФ. Истоки средневекового рыцарства. М., 1987. 360 с.
КиселеваЛ.И. О чем рассказывают рукописи ( рукописные книги в Западной Европе). Л.,1978.
Кнабе Г.С. Двуединство культуры//Г.С.Кнабе Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. М.,1994. С. 17-25.
КорниловаЕ.Н. Риторика — искусство убеждать. Уч. пособие. М., 1998. 208 с.
Культура средних веков. К., 1995. 208 с.
КургановЭ. Анекдот как жанр. СПб., 1997. 123с.
ЛеГофф Жак Цивилизация средневекового Запада. М., 1992 376 с.
МалеинА.И. Газеты у древних римлян. СПб., 1893.
Мечковская Н.Б. Язык и религия. М., 1998. 352с.
МкртчянА.А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революциии реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. Тр. М.,1993. С 20-29.
Москаленко А.З., Губерський Л.В. Масова комунікація. К., 1997.217с.
МялоК.Г. Космологические образы мира: между Западом и Востоком // Культура, человеки картина мира. М.,1987. С 268 – 299.
Новомбергський Н Освобождение печати в о Франции, Германии, Англиии России., СПб, 1906
ПименоваН Очерк истории развития английской журналистики //Очерки истории прессы
ПоньонЭдмонд Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999
Попов Ю.В. Теофраст Ренодо – основатель французской журналистики//Вестн.Моск. ун-та. Сер. 10.Журналистика, №4. С.37- 52.
СергеевГ.И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет. М., 1987. 224 с.
СмирновА.А. Возрождение во Франции// История зарубежной литературы. Средние века иВозрождение. М., 1987. С.246-278.
ТрубицынаИ.В. Английская журналистика ХУП века – от рукописных листков к печатной газете// Вест. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. 1978. №2. С.83-92.
Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. М.,1972. 150 с.
УченоваВ.В. У истоков публицистики. М., МГУ, 1989. 214 с.
ФедченкоП.М. Преса та її попередники. К., 1969.
Фихтеус Эрик Десять заповедей журналистики. Стокгольм, 1999. 155с.
Эпштейн М. Информационный взрыв и постмодерн//Русский постмодерн. Теория и практика.М., 2000.
Юефу.Из древних китайских песен. М., Л., 1959.
ЮнгК.Г. Различие Восточного и Западного мышления // Философские науки. 1988 № 10.