Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського
Інститут Історії, Етнології і Права
Кафедра слов’янських народів
Індивідуальна навчально-дослідна робота
на тему:
«МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ЗМІНИ ЕТІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII- ПОЧАТКУ XX СТ.»
Основним завданням навчально-дослідного роботи є з’ясувати міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці XVIIIст. початку XXст.
Наприкінці XVIIIст. – початку XX ст. українські землі були до складу великої Російської Імперії. Росія активно засиляла українцями захоплені нею території.
Більш того, жоден із завойовників не залучав до своїх планів місцевого населення в таких величезних масштабах, як Москва. Вона переселяла українців на загарбані землі інших народів.
Важливим напрямом стало заселення наших земель росіянами, підкореними народами, наслідком чого стало падіння частки українців на своїх землях.
Українську шляхту приваблювали високими посадами, титулами, нагородами, землями місцевого населення та ін.
Селянам, які переселялися на нові місця, надавали землі понад 60 десятин на родину, звільняли на декілька років від податків, військової служби, надавали на пільгових умовах грошові кредити та ін.
Саме завдяки таким умовам у досліджуваний нами період спостерігається переселення українців майже по всій величезній території Російської імперії.
Основна маса українського етносу в межах Росії мешкала у Лівобережній і Правобережній Україні та Новоросії.
Перед дослідником, який прагне простежити зміни в загальній кількості українського етносу в світі або в конкретному регіоні, виникає багато труднощів, не всі з яких він може подолати. Особливо значні труднощі перед науковцями постають при визначенні кількості українського народу вXVIII— на початку XXст.
Відомий український етнограф В. Наулко у згаданій статті подає кількість українців у світі, на території колишнього СРСР та України за 1719—1989 рр.
Значний внесок у дослідження кількості українців на території колишнього СРСР та України зроблено московськими демографами.
Відомо, що ревізії, тобто обчислення населення, на українських землях більш-менш систематизовано розпочалися в Російській імперії, до якої входило приблизно 80% українських земель з XVIII ст.
Для нас більший інтерес становлять матеріали ревізій XVIII, ніж XIXст. Переписи XVIIIст. містили в собі дані про кількість представників багатьох національностей, які мешкали на території Російської імперії, в тому числі й про українців. До IVревізії (1782 р.) українське населення не обкладалося подушним податком, а оскільки це було майже головною метою ревізій, то вони раніше і велися не зовсім сумлінно. У маніфесті щодо проведення IVревізії зверталася особлива увага на українців, які вперше в Росії переписувались на загальних умовах. На жаль, матеріали цієї ревізії не можна порівнювати з наступними, адже до неї не увійшло населення Правобережної України, яке було приєднане до складу Росії за IIі IIIподілами Речі Посполитої в 1793 і 1795 рр.1
Загальновідомо, що на кількість українців Правобережжя значною мірою вплинув потік переселенців з цієї території в другій половині XVIII ст. у Новоросійську губернію і на Північний Кавказ. Тому для порівняння змін кількості населення можна брати кількість українців по V ревізії 1795 р. і за переписом 1897 р. Слід підкреслити, що V ревізія була останньою, в якій виділялися українці як окремий етнос.
Уже наступна, VIревізія (1811 р.) не передбачала обліку українців, які враховувалися разом із росіянами і білорусами. Це один з напрямів русифікації слов’янського населення Росією. Окремо виділялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру.
Національна приналежність відновлюється лише за Всеросійським переписом 1897 р. Складність полягає в тому, що за переписом 1795 р. обчислювалося лише чоловіче населення (ревізька душа).
У XVIII—XXст. українці компактно проживали на своїх рідних споконвічних землях. Протягом XVIII— початку XXст. ці землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.
До Російської імперії входили Лівобережна та Правобережна Україна і так звана Новоросія; до Австро-Угорської — Східна та Західна Галичина, Буковина та Закарпаття.
Кількість українців на землях двох імперій за період, що охоплює початок XVIII ст.— перше двадцятиріччя XX ст. підрахував відомий московський демограф В. М. Кабузан разом з С. І. Брук (табл.1).
Таблиця 1. Розселення українців у Російській та Австро-Угорській імперіях на початку XVIIIі в XXст. у кордонах кінця XIXст. (тис. осіб, % до населення регіону)
Регіони, губернії (округи)
І ревізія 1719 р.
V ревізія 1795 р.
X ревізія 1858 р.
Переписи
1897-1900 рр
Переписи
1910-1917 рр.
тис. осіб
%
тис. осіб
%
тис. осіб
%
тис. осіб
%
тис. осіб
%
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
І. Російська імперія
4449,8
16,4
8163,7
17,5
13320,8
16,4
22380
17,5
31022
17,3
1. Європейська частина Росії
4449,8
18,6
8125,2
20,3
12911,8
19,2
20749,6
19,7
27303,3
18,9
Центрально-Промисловий район
9,8
0,1
13,8
0,1
Центрально-Землеробський район
262,2
8,5
698,3
11,6
1169,2
11,9
1456,6
11,4
1974,6
11,2
Північний
—
—
—
—
—
—
0,1
—
0,2
–
Озерний
7,5
0,2
2,9
0,1
Середнє Поволжя
0,7
ОД
0,5
—
6,9
11,9
3,1
0,1
12,8
0,2
Нижнє Поволжя
—
—
70,8
5,3
200,5
5,5
401,7
6,5
545,7
6,3
Північне Приуралля
2,0
—
6,9
од
Південне Приуралля
—
—
2,8
0,5
20,5
1,0
46,5
1,2
6,0
0,1
Білорусія та Литва
181,0
4,9
224,7
4,4
278,5
4,3
380,6
3,3
169,8
ІД
Прибалтика
1,2
0,1
1,5
0,1
Лівобережна Україна
1755,4
95,9
3121,6
93,1
4405,1
90,4
6118,7
80,3
8176,9
81,6
Правобережна Україна
2138,0
86,0
3006,0
87,9
4123,7
79,0
7357,5
76,9
9363,6
77,8
Новоросія
7,5
1,6
848,3
52,5
2255,0
45,9
4628,9
42,9
6568,9
41,3
Царство Польське
105,0
5,7
152,2
5,2
452,4
8,5
335,4
3,6
463,7
3,5
2. Казахстан і Середня Азія
101,6
1,3
801,5
7Д
Казахстан
93,4
1,9
789,5
10,5
Середня Азія
8,2
0,3
12,0
0,4
3. Сибір і Далекий Схід
—
—
—
—
1,0
—
223,9
3,9
899,3
8,4
Західний Сибір
1,0
—
137,1
4,1
375,9
5,7
Східний Сибір
25,3
1,9
96,4
4,7
Далекий Схід
61,5
5,9
427,0
21,7
4. Кавказ
—
—
38,5
1,4
408,0
7,5
1305,5
14,1
2014,8
15,2
Північний Кавказ
—
__
38,5
2,4
408,0
18,6
1270,6
33,6
1958,9
32,5
Закавказзя
34,9
0,6
55,9
0,8
II. Австро-Угорська імперія
1290
9,3
2276,4
9,9
2696,7
7,8
3814,9
8,4
4131,8
8,4
Східна Галичина
1081
79,2
1677,9
79,9
2019,7
66,6
3019,6
62,7
3293,1
61,7
Західна Галичина
47,0
5,2
72,6
5,7
67,7
4,2
86,2
3,4
86,5
3,2
Буковина
27,0
5,0
123,8
73,7
188,3
40,9
297,8
40,8
305,1
38,1
Закарпаття
135
27,0
402,1
31,1
423,0
24,0
411,3
15,3
477,1
15,7
Всього по обох імперіях
5739,8
14,0
10440,1
15,0
16017,5
15,9
26195,5
15,1
35154,7
15,3 –PAGE_BREAK–
Формування українського етносу розпочалося ще за часів Київської Русі і навіть раніше. Його основу становили стародавні південнослов’янські племена: поляни, древляни, дуліби, дреговичі, волиняни, сіверяни та ін.
Центром формування українського етносу стали землі Подніпров’я — Київщина, Полтавщина і південь Чернігівщини. Його становлення відбувалося у відчайдушній боротьбі з печенігами, половцями, турецько-татарськими, польсько-литовськими, молдавськими та російськими загарбниками.
У цьому процесі визначну роль відіграла визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка стала могутнім поштовхом до самоусвідомлення народу. її наслідком було утворення Української держави, яка сприяла подальшому розвитку національної свідомості, культури, мови, духовності, звичаїв, побуту та ін.
На жаль, з тих часів ми не маємо відомостей про одну з найважливіших характеристик етносу — його чисельність та деякі інші. Саме на споконвічних українських землях на початку XVIIIст. мешкало понад 90% українців. У наступні часи відбувається переселення українців з рідних земель.
Зростаючі економічні, політичні та культурні зв’язки між окремими частинами світу і регіонами зумовили переселення до українських земель представників інших народів.
Тому ще за часів Київської Русі і навіть раніше на землях українського народу оселялися греки, вірмени, євреї, поляки, німці, болгари та представники інших народів.
Цей розділ присвячено розгляду розселення українців на своїх рідних землях, які входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій.
У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. українців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис, або 77,6%.
Наприкінці XVIIIст. загальна кількість українців тут зросла до 10 440 тис. осіб, з них у Росії — 8163,7 тис. осіб (78,2%).
Через 100 років українців стало 26 195,5 тис. осіб, у тому числі в Росії — 22 380 тис. осіб (85,5%).
Наведені дані говорять про те, що основна частина українців, або понад три чверті, мешкала в межах російських кордонів.
Загарбання споконвічних українських земель Російською імперією до XVIIIст. було одним з основних напрямів експансіоністської політики Москви і мало попередню багатосотрічну історію.
На початку XIVст. невеличке Московське князівство займало лише частину Володимиро-Суздальської землі, і ця частка дорівнювала 2—3 районам сучасної України. На кінець цього сторіччя внаслідок територіальних завоювань Московське князівство володіло вже площами, які приблизно в чотири рази перевищували метрополію.
Наприкінці XV— на початку XVIст. територіальна експансія Москви значно розширилася. До неї була приєднана вся північ європейської частини сучасної Росії (включаючи Північний і Південний Урал).
Починаючи з середини XVIст. до перших десятиріч XVIIIст. Московське князівство захопило Казанське та Астраханське ханства, Башкирію, приєднало північно-східну частину України, Західний і Східний Сибір, південно-східне Заволжя, землі тунгусів, якутів, бурятів, усю Гетьманщину, частину Слобідської України, майже весь Далекий Схід (крім Примор’я, Сахаліну і Камчатки).
Захоплюючи величезні земельні простори, московські царі дійшли думки, що така локальна назва їхньої держави не відповідає сучасному становищу. 22 жовтня 1721 року її перейменували у Всеросійську імперію, а її населення отримало назву «росіяни» замість старих — «московити», «московини», «москалі». Одночасно поширюється тиск на український етнос з метою заміни назви «українці» на принизливе «малороси».
З набуттям нової назви загарбницькі намагання Росії тривали.
У 1721 р. молода імперія захопила Естляндію, Ліфляндію, частину узбережжя Фінської затоки. Процес підкорення земель і народів тривав протягом наступних років XVIIIст. Імперія приєднує до себе Запорожжя, значну частину земель від Троїцька до Петропавловська (на південному Уралі і Заураллі), Волинь, Полісся, Східне Поділля, Білорусь і Курляндію, Причорномор’я і Приазов’я, північно-західну частину Північного Кавказу та Крим.
Активні загарбання Росії продовжувалися і в XIX ст.: були приєднані Середня Азія та Закавказзя, Далекий Схід, Фінляндія, Бессарабія, Польща, Казахстан, Бухара та Хіва, Північний Кавказ.
Початок XXст. для Росії — це російсько-японська війна, однією з основних причин якої були територіальні суперечки.
Продовженням територіальних вимог стала Перша світова війна. її наслідки призвели до розвалу чотирьох європейських імперій: Росії, Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини. На їхніх територіях утворилися нові незалежні держави, більшість населення яких в основному становили народи, що мешкали на цих землях.
З кожним кроком розширення своїх земельних просторів перед російським урядом усе гостріше поставало питання про їх утримання під своєю владою.
Жодна із загарбницьких імперій не використовувала у своїх намаганнях такої кількості представників інших народів, як це робила Росія. Одним з таких народів став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим більше захоплювала чужих територій Росія, тим більше українців на них оселялося.
Для реалізації своїх намірів правлячі кола Росії використовували різні засоби створення сприятливих умов життя на чужих землях: звільнення від податків, військової служби, наділення у великих розмірах землею, високі службові посади, зарахування до російського дворянства, ордени тощо.
Внаслідок визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в основному Україна приєдналася до Московського царства.
На початку XVIIIст. до складу Росії входили Лівобережна Україна, частина Новоросії, Курська та Воронезька губернії, значною мірою заселені українцями. Обидві Галичини увійшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Закарпаття було частиною Королівства Угорського. За другим та третім поділами Польщі в 1793 р. і 1795 р. до Росії відійшли Правобережна Україна, Білорусь та Литва, де мешкали українці. В 1812 р. до Росії приєднали Бессарабію, де в частині повітів, особливо Хотинському, жила значна кількість українців.
За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії увійшло царство Польське, в якому українців за переписом 1795 р. було 5%.
У1719 р. в Лівобережній Україні українців мешкало 1755,4 тис. осіб, або 95,9% загальної кількості населення, у Правобережній — 2138 тис. осіб (86%) і Новоросії — лише 7,5 тис. осіб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осіб, які становили 87,6% українців імперії (табл. 4).
Протягом XVIIIст. загальна кількість українців на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лівобережжі їх стало 3121,6 тис. осіб (93,1%), Правобережжі — 3006 тис. осіб (87,9%). У зв’язку з прискореним освоєнням земель у Новоросії їх стало 848,3 тис. осіб (52,5%). Таке швидке зростання кількості й питомої ваги українців у Новоросії — яскраве відображення їхньої провідної ролі в освоєнні земельних просторів цього краю. Загальна кількість українців зросла до 6975,9 тис. осіб.
Наведені дані свідчать, що за цей період при зростанні загальної кількості українців на Лівобережжі та Правобережжі їх питома вага серед місцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросії зросла. Також знизилася і питома вага українців серед усіх тих, що мешкали в кордонах Росії, до 85,4%.
З одного боку, це свідчить про переселення українців зі своїх етнічних земель, з іншого — про переїзд на наші землі представників інших народів.
Значний вплив на штучне скорочення кількості українців на їхніх землях мала русифікаторська політика російського уряду, яка особливо активізувалася за царювання Петра І, Катерини IIта у другій половині XIXст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).
Тенденції, які чітко визначилися у XVIIIст., набули подальшого розвитку протягом XIXст.
Так, у 1897—1900 рр. загальна кількість українців у зазначених трьох регіонах зросла до 18105,1 тис. осіб. їх стало більше на Лівобережжі — 6118,7 тис. осіб, Правобережжі — 7357,5 тис. осіб і в Новоросії — 4628,9 тис. осіб. При зростанні загальної кількості українців у всіх згаданих трьох регіонах тривало падіння їх частки: на Лівобережжі — до 80,3%, Правобережжі — до 76,9% і навіть у Новоросії — до 42,9%.
У 1910—1917 рр. українців на їхніх землях стало 24109,4 тис. осіб, а їх частка серед українців імперії зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осіб, тоді як наприкінці XIX ст. їх там було майже 4,3 млн. осіб. Скорочується і їх питома вага серед українців імперії в цілому до 80,9%. Ці тенденції тривають і протягом перших десятиріч XXст. На Лівобережжі частка українців зросла до 81,6%, Правобережжі — до 77,8%, а в Новоросії зменшилася до 41,3%. .
Отже, за 200 років від початку XVIII ст. основна кількість українців, які жили під гнобленням Російської імперії на своїх рідних землях, зросла з 3900,9 тис. осіб у 1719 р. до 24109,4 тис. осіб у 1910—1917 рр. Але за цей період їх питома вага серед українців Росії поступово знижувалася з 87,6 до 77,7%. Одночасно з цим зростає і загальна кількість та питома вага українців, які оселилися за межами Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії. продолжение
–PAGE_BREAK–
На нашу думку, певний інтерес становлять і зміни в окремих регіонах цих трьох земель (табл. 5).
Лівобережна Україна. До неї входили три губернії: Чернігівська, Полтавська та Харківська. Наприкінці XVIII ст. загальна кількість українців у них була відповідно 918,8 тис. осіб, 1354,8 тис. осіб і 848 тис. осіб, а частка їх щодо всього населення — 89,99 і 88,9%.
Через 100 років в усіх цих губерніях кількість українців зросла: у Чернігівській губернії до 1526,1 тис. осіб, Полтавській — до 2583,1 тис. осіб і Харківській — до 2009,5 тис. осіб. Але в усіх трьох губерніях відбулося падіння питомої ваги українців серед усього населення. Більше воно було в Чернігівській — до 66,4%, Харківській — до 80,6%, тобто в тих, які мають безпосередні кордони з Росією, і менше в Полтавській — до 93%. Інша тенденція простежується в перші роки XX ст. У 1910— 1917 рр. при зростанні кількості українців у Чернігівській губернії до 1707.7 тис. осіб, Полтавській — до 3438,4 тис. осіб і Харківській — до 3030.8 тис. осіб підвищилася їх питома вага серед населення порівняно з кінцем XIX ст. відповідно до 67,4, 94,1 і 85,7%. Але в жодній з них частка українців не досягла рівня останніх років XVIIIст.
Правобережна Україна. До неї входили: Київська, Волинська, Подільська губернії. Тут також, як і на Лівобережжі, наприкінці XVIII ст. в усіх трьох губерніях основним етносом були українці — відповідно 1023,4 тис. осіб, 1004,4 тис. осіб, 978,2 тис. осіб — 89,2, 89,3, 85,1%.
Через 100 років загальна кількість українців у Київській губернії зросла до 2819,1 тис. осіб, Волинській — до 2095,6 тис. осіб і Подільській — до 2442,8 тис. осіб. Як і в губерніях Лівобережжя, в них відбулося падіння частки українців відповідно до 79,2, 70,1 і 80,9%.
За перші десятиріччя XXст. у цих губерніях спостерігаються тенденції, тотожні тенденціям Лівобережжя. Зросла загальна кількість українців у Київській — до 3608,1 тис. осіб, Волинській — до 2698,7 тис. осіб і Подільській — до 3056,8 тис. осіб. Але, на відміну від губерній Лівобережжя, тут тривало зменшення процента українців серед населення до 76,5, 69,7 і 80,1%. Це значною мірою зумовила Перша світова війна, яка безпосередньо зачепила ці землі у значно більших розмірах, ніж землі Лівобережжя.
Новоросія. До неї входили Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бессарабська губернії та Донська область.
На відміну від Лівобережної та Правобережної України частина земель Новоросії й навіть окремих повітів почала заселятися значно пізніше і відрізнялася більшою строкатістю національного складу населення, а в деяких із них за кількістю українці не становили більшості населення на початку XVIIIст.
Так, якщо в 1719 р. на землях Лівобережжя мешкали 1831 тис. осіб, Правобережжя — 2485 тис. осіб, то в Новоросії — лише 465 тис. осіб. У другій половині, особливо в останній чверті, XVIIIст. розпочалося швидке заселення Новоросії мешканцями Лівобережної та Правобережної України й деяких губерній Росії.
Саме завдяки переселенцям населення Новоросії зростало швидшими темпами порівняно з Лівобережжям та Правобережжям. У 1795 р. в Новоросії мешканців було 1618 тис. осіб, тобто їх кількість за цей час зросла в 3,5 рази, тоді як на Лівобережжі — в 1,8 рази, Правобережжі — майже в 1,4 раз.
Свідченням того, що найбільшу кількість серед переселенців становили українці, є те, що за цей період загальна кількість українців зросла в Новоросії з 37,5 тис. осіб до 848,3 тис. осіб, а їх питома вага підвищилася серед населення з 1,6 до 52,5%’. Наведені дані, підраховані демографами Москви, спростовують думку великодержавних російських шовіністів про те, що так званий Новоросійський край було освоєно росіянами, адже за ті самі роки XVIII ст. їх кількість зросла з 72 тис. осіб (15,5% всього населення) до 308 тис. осіб (19,1%), тобто наприкінці XVIII ст. їх було менше, ніж українців, на 540,3 тис. осіб.
Наприкінці XVIII ст. в Катеринославській губернії було 364,8 тис. осіб українців (79,8% всього населення), Херсонській — 285,8 тис. осіб (83,7%), Таврійській — 25,8 тис. осіб (12,5%), Бессарабській — 59,2 тис. осіб (23,5%) і Донській області — 112,7 тис. осіб (31,3%).
З чотирьох губерній і однієї області абсолютну більшість серед населення українці становили в двох губерніях і значну кількість в області.
У наступні 100 років їх кількість зросла в усіх губерніях і області.
У 1897—1900 рр. їх стало в Катеринославській губернії 1456,4 тис. осіб,
Херсонській — 1462 тис. осіб, Таврійській — 611,1 тис. осіб,
Бессарабській — 379,7 тис. осіб і Донській області — 719,7 тис. осіб. За цей час відбулося падіння питомої ваги українців серед населення в Катеринославській губернії до 68,9%, Херсонській — до 53,5%, Бессарабській — до 19,6%, Донській області — до 28,1%. Лише в Таврійській губернії зросла їх питома вага до 42,2%. Саме тому, що в чотирьох регіонах з п’яти відбулося падіння питомої ваги українців, вона зменшилася і в цілому в Новоросії з 52,5 до 42,9%.
Слобожанщина. Вона заселилася предками українців — сіверянами. Курщина ще за часів князя Олега входила в Київську Русь. Серед першопрохідців тут був Дмитро Вишневецький, який ставив заслін від Кримської орди, що зазіхала на Московські землі. Москва сплачувала козакам жалування і надалі. Сюди переходили українські козаки з Дону. Значна частина козаків прийшла на Слобожанщину після укладення Зборівського договору 1649 р., Берестейської битви 1651 р. Освоєння Слобожанщини набуває значних масштабів після Переяславської Ради 1654 р. Заселення земель Дикого Поля тривало за грамотами гетьмана І. Мазепи, який «пожалував» землі українській старшині. Йому тут також належало 49 сіл, селищ і слобід, в яких мешкали так звані «вільні черкаси».
Тому зовсім не випадково, що наприкінці XIXст. серед місцевого населення переважали українці. Так, у 1897 р. лише на території сучасних Харківської, Воронезької та Курської областей серед 6054 тис. осіб місцевого населення українців було 3417 тис. осіб, або 56,3%, а серед мешканців Харківської області з 2492,3 тис. осіб українців було 2009 тис. осіб (80,7%), Воронезької — відповідно 1967 тис. осіб і 854 тис. осіб (43,3%), Курської — 1604,5 тис. осіб і 523,3 тис. осіб (32,6%). А в таких повітах, як Острогозький, українців було 90%, Богучарський — 70%, Гайворонський — 60%. Перехід цих повітів до складу Російської Федерації — це ще один приклад великодержавницької політики колишнього Радянського Союзу.
У перші десятиріччя XXст. тривало зростання загальної кількості українців в усіх губерніях. Збереглася також тенденція падіння їх частки в Катеринославській губернії до 2403,9 тис. осіб (65,8%), Херсонській — 1807,8 тис. осіб (52,7%). При зростанні загальної кількості українців у Донській області до 987,5 тис. осіб не зменшилася їх частка серед населення. При збільшенні кількості українців у Таврійській губернії до 900,5 тис. осіб і Бессарабській — до 469,2 тис. осіб зросла також їх питома вага серед населення до 47,1 і 21,8%.
Таким чином, за період з 1795 р. по 1910—1917 рр. у всіх губерніях і областях краю відбулося загальне зростання кількості українців при значному падінні їх питомої ваги серед населення Катеринославської губернії на 14%, Херсонської — на 31%, Бессарабської — на 1,7%, Донської області — на 3,2%, і лише в Таврійській губернії їх питома вага зросла на 23,1%.
Отже, при розгляді зміни в складі населення регіонів Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії протягом XIX — початку XX ст. простежується загальна тенденція до зростання кількості українців у кожному з них при падінні їх питомої ваги, за винятком Таврійської губернії, де питома вага їх значно зросла.
Зі сторінок історії українських земель відомо, що ще за стародавніх часів Київської Русі і навіть раніше на них оселялися представники інших народів, тобто вони за національним складом населення були багатонаціональними. Але слід підкреслити, що і за тих часів українці становили абсолютну більшість місцевого населення. У розглянуті роки ця закономірність зберігалася.
Аналіз національного складу населення одвічних українських земель свідчить, що протягом XVIII — початку XX ст. на них невпинно відбувається падіння питомої ваги українського етносу. Одночасно з цим зростає чисельність і питома вага української людності на широких просторах Російської імперії від російських земель європейської її частини до Уралу, Сибіру, Камчатки, Далекого Сходу, Казахстану, Середньої Азії та Кавказу. Це один з важливих напрямків послаблення потужності людського потенціалу українства на його одвічних українських землях.
Важливим напрямком цього процесу, русифікаторської політики імперії було збільшення чисельності та частки російського населення на наших одвічних землях.
Це розпочалося після входження Гетьманщини до Московського царства, після Переяславської Ради 1654 р. Спочатку переселення росіян на наші землі відбувалося досить повільно, але поступово воно впроваджувалося все інтенсивніше.
Росіяни. До початку XVIIIст. росіян практично не було ні на Лівобережжі, ні на Правобережжі. Лише на землях Новоросії в 1678 р. їх було 27 тис, або 6,7% всього населення. У 1719 р. налічується вже 40 тис. росіян на Лівобережжі, які становили лише 2,2% місцевого населення. Зростає їх кількість у Новоросії до 72 тис. осіб (15% населення), і відсутні вони на Правобережжі. Наприкінці XVIIIст. вони вже розселилися в усіх регіонах на Лівобережжі — 175 тис. осіб (5,2% населення), Правобережжі — 4 тис. осіб (0,1%), в Новоросії — 308 тис. осіб (19,1%).
Слід підкреслити, що за цей проміжок на Лівобережжі питома вага українців скоротилася на 2,8%, а росіян збільшилася на 3,3%, тобто їх приріст фактично повністю відбувся за рахунок української людності.
Швидшими темпами зростала кількість українства в Новоросії —до 848,3 тис. (52,5%). Це наочне підтвердження провідної ролі українців в освоєнні новоросійських земель, у тому числі й Кримського півострова.
Протягом наступного сторіччя тривало зростання як загальної кількості росіян, так і питомої їх ваги серед населення в усіх трьох регіонах: на Лівобережжі — до 1010 тис. осіб (13,3%), Правобережжі — до 413 тис. осіб (4,3%) і особливо в Новоросії — до 3213 тис. осіб (29,8%).
За перші десятиріччя XX ст. при загальному зростанні кількості росіян у регіонах лише в Новоросії збільшується як їх кількість, так і питома вага — до 4496 тис. осіб, 30,7% в 1916—1917 рр., а на Лівобережжі їх частка знижується до 12,8%, як і на Правобережжі — до 3,4% при зростанні їх абсолютної кількості відповідно до 1249 тис. осіб і 426 тис. осіб. продолжение
–PAGE_BREAK–
Швидкими темпами в цих трьох українських регіонах (Лівобережна, Правобережна Україна та Новоросія) зростає не лише загальна кількість росіян, а й їх питома вага серед місцевого населення.
Таким чином, протягом XVIII— початку XXст. безперервно зростала на українських землях кількість і питома вага росіян, а на початку XXст. вони після українців стали найбільшим національним загоном.
Євреї. Складною і суперечливою була доля єврейського населення на українських землях. Вони становлять тут одну з найдавніших національних меншин. Перші єврейські общини з’явилися в Криму, на Півдні в І ст. На початку X ст. вони виїздили з Хозарії та Візантії й оселялися в Києві, утворюючи навіть єврейські вулиці поблизу нинішньої Львівської площі. Вони займалися торгівлею, ремеслом, платили податки в князівську казну, навіть у ті часи, коли були їх погроми, пограбування і вигнання за місто. У XVI—XVIIст. почалось масове переселення євреїв на українські землі із західних територій, що були під владою Польщі та Литви.
Після II та III (1793 та 1795 рр.) поділів Польщі, коли Правобережжя перейшло під владу Російської імперії, на її території зосталася значна кількість євреїв.
У Росії їм заборонялося володіти землею й знаряддями виробництва, було встановлено для них смугу осілості з 1791 р., яка обмежувала кордони їх розселення лише районами Правобережної України. Переважна більшість євреїв Правобережної України проживала в містах і містечках Подільської і Волинської губерній. їм дозволялось оселятися на землях Новоросії. Євреї активно переселяються в Північну Таврію та Крим, прагнучи вийти з «лінії осілості».
Це зумовило формування численних громад у морських портах Півдня України — в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Судаку, Керчі та ін.
Протягом XIXст. кількість єврейського населення на Правобережжі зростала. Лише між 1820 і 1880 рр. це зростання становило 150% при збільшенні всього населення на 90%. їх збільшенню значною мірою сприяли єврейська релігія, яка заохочувала багатодітність, а також життєвий уклад, ефективна общинна самодопомога.
У другій половині XIX ст. на Миколаївщині, Херсонщині, Єлизаветградщині та Маріупольщині виникло 38 єврейських землеробських колоній з населенням понад 42 тис. осіб. З’явились єврейські землеробські поселення в Криму, неподалік від Джанкоя і Перекопа, засновані переселенцями з Вітебської, Гомельської, Волинської, а пізніше Херсонської губерній2. У 1897 р. в межах Російської імперії налічувалося 2430,4 тис. євреїв (на території, яка увійшла до складу СРСР), у тому числі в межах України — 1644,4 тис. осіб, або 67,5% їх загальної кількості.
Німці на українських землях. Перші згадки про появу німців на українських землях можна зустріти в пам’ятках ще за часів Київської держави. її розвиток зумовив розширення економічних, політичних та культурних зв’язків з країнами світу, особливо Європи. Вже в XIст. спостерігається поява німців-купців у складі посольств. їх невеликі групи походять з Відня, Любека, Ренсбурга, Майнца.
Вони започатковують торгівельні стосунки з Києвом, Володимиром-Волинським, Луцьком та іншими містами. Спочатку переважна частина німців оселялася в містах.
Залучення німців до життя на землях Російської імперії досить інтенсивно розпочалося ще за часів імператора Петра І, на початку XVIIIст.
Активне переселення їх на землі Причорномор’я розпочалося після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Але переважну більшість серед тих переселенців становили українці. Згідно з маніфестами Катерини II від 4 грудня 1762 р. і 22 липня 1763 р., їм надавались широкі привілеї: свобода віросповідання, звільнення від податків, військової повинності, право на місцеве самоврядування, до 65 десятин землі на родину. В 1870 р. ці особливі права було скасовано, тобто привілеї існували понад 100 років і сприяли економічному розвитку цих регіонів та зростанню кількості населення в них.
У 1786 р. на Півдні України з’явилися німецькі колоністи-меноніти, а з 1803 р.— вихідці з Пруссії та Баварії. На цій землі також оселялися греки та болгари, згодом — гагаузи, чехи, поляки та євреї, переселенці з Балкан, Прибалтики, Білорусі та Правобережжя України.
В Україну масове переселення розпочалося ще за часів Катерини II, наприкінці 70—80-х років XVIIIст. З метою просування і мирного освоєння Чорноморського узбережжя німців з інших держав заохочували оселятися на землях, які були вільні й сьогодні входять до Донецької, Миколаївської, Херсонської, Одеської, Запорізької областей та АР Крим.
Німецькі землеробські колонії з’явились наприкінці XVIIIст. Вони серед іноземних колоністів користувалися найбільшими привілеями царського уряду.
До початку XXст. кількість німців зростала в усіх губерніях, особливо в південних і західних. Найбільш заселеними були Олександрійський, Мелітопольський і Бердянський округи Катеринославської губернії; Херсонський, Миколаївський і Одеський округи Одеської губернії.
Німецьке населення в цих округах перевищувало за кількістю всі інші національні меншини. Лише в Одеській губернії налічувалося на той час 258 сіл, де мешкали німці.
У Криму німецьке населення розташовувалось переважно в степовій зоні (багатолюдні колонії Майфельд, Нейдорф, Цюріхталь, Ак-меїх та ін.), в передгірській — Нейзац, Фріденталь. Певна кількість німців населяла
міста — Судак, Феодосію та ін. Всього на Півдні України було 854 німецьких колоній і 133 хутори, а кількість населення в них у 20-х роках становила 385,5 тис. осіб. Німецькі села Півдня України до 1914 р. були заможнішими за інші. Серед них заможних селян було понад 80%. З початком Першої світової війни ставлення до них змінилося. їх позбавили податкових і кредитних пільг, частини громадських земель, а пізніше і права голосу на виборах в Установчі збори1.
Наприкінці XIXст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження. За своєю кількістю вони поступалися лише українцям, росіянам та євреям, тобто були четвертим національним загоном і становили 1,8% всього населення України.
Життєві ускладнення для німців, які мешкали на землях Російської імперії, розпочалися ще за часів Першої світової війни. Німців, які оселилися на Волині, Холмщині, вивезли на Схід, до Сибіру.
Крім уже згаданих росіян, євреїв та німців до найбільш численних народів, які мешкали на території України в 1897 р., також належали поляки — майже 268 тис. осіб, молдавани — 185,5 тис. осіб, греки — 58,3 тис. осіб, болгари — 59,8 тис. осіб, білоруси — 67,1 тис. осіб, чехи — 11,4 тис. осіб, інші — 67,1 тис. осіб (усього на той час в Україні — 20 649 848 осіб, щодо яких проведено підрахунки, при загальній кількості населення 21,2 млн. осіб).
Слід підкреслити, що на той час переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості, тобто за родом занять була аграріями. Так, у містах проживало лише 12,7% усього населення, українців — 5,4%, росіян — 42,2%, євреїв — 43,6%, поляків — майже 30%, німців — 7%.
Отже, з усіх найбільш численних національних загонів, що мешкали на території українських земель, українці були найбільшим аграрним загоном. Більш того, на той час найбільшим міським загоном тут стали євреї та росіяни. Росіян у наших містах було 881,2 тис. осіб, у той час як українців — 849,6 тис. осіб3.
Таким чином, як і в попередні часи, протягом XVIII—XIXст. українські землі під владою Російської імперії були багатонаціональними. Внаслідок експансіоністської політики Російської імперії за цей час найшвидшими темпами зростає кількість росіян, які стали другим після українців національним загоном як за кількістю, так і за питомою вагою серед усього населення.
Перша світова війна, боротьба українського народу за незалежність, яка закінчилася в 1920 р., негативно вплинули на стан економічного розвитку. Тому в 1926 р. серед двадцяти дев’яти з половиною мільйонів населення УРСР питома вага мешканців міст становить до 18,5%.
Курс на індустріалізацію, проголошений радянською владою наприкінці 1925 р., сприяв швидкому розвитку промислового виробництва, механізації праці в усіх галузях економіки в тому числі в сільському господарстві.
Це зумовило швидкі темпи перерозподілу населення на користь міст. На початку вересня 1939 р., тобто перед приєднанням до України Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, в містах вже проживало 36,8%. Оскільки в приєднаних землях розвиток економіки, зокрема промисловості, на той час був значно нижчим, то перерахунки на сучасні межі України частки мешканців міст у 1939 р. показали, що кількість міського населення зменшилася до 33,5%.
У післявоєнний період урбанізація триває. У 1959 р. в Україні у містах вже проживало 45,7%. В наступні шістдесяті—вісімдесяті роки темпи урбанізації поступово уповільнюються. Так, якщо через одинадцять років, у 1970 р., в містах мешкало 54,5%, то ще через дев’ять років — 61,3%, а в 1989 р. — 66,9%.
Таке уповільнення урбанізації населення наочно відбиває становище, яке склалося в республіці протягом останнього десятиріччя XXст. і на початку XXIст. Адже в 2003 р. в містах проживало 67,3%.
Висновок
Провівши навчально-дослідну можна сказати наступне, прихід Російської імперії на українські землі значно змінив демографію України, російська влада що хотіла те й робила з українським населенням. Вона запроваджувала звабливі пропозиції для селянства, впроваджуючи різні хитрі економічні пропозиції для селянина. Тому в цей період велися широкомасштабні міграційні процеси та зміни етнічного складу. Імперія дуже багато зрушень зробила для зміни складу українського населення в кінці XVIIIст. початку XXст.
Використана література
Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. — Львів, 1992. — С. 13—15.
Хоменко А. Населення України 1897—1927 рр. — Харків, 1927;
Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII— начале XXст. // Советская этнография. — 1985. — № 5. — С. 15—31;
Брук С.И., Кабузан В. М. Миграция населения России в XVIII— начале XXст. // История СССР. — 1984. — № 4;
Дараган М. В. Переписи населення в СРСР. — К. —1958;
Советская этнография. — 1982. — № 4. —С. 17; 1981. — № 5. —С. 18.