Місце правової системи України серед правових систем світу

ДЕРЖАВНИЙДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ
Цикл загальноюридичних дисциплін
Навчальнадисципліна: Порівняльнеправознавство
КУРСОВАРОБОТА
На тему:
„Місце правової системиУкраїни
середправових систем світу ”
Чернігів – 2010

План
Вступ
Розділ І. Теоретико-методологічніпитання класифікації правових систем
1.1 Основні типи і підтипи (групи)правових систем світу
1.2 Методологічні передумови класифікаціїправової системи
України
1.3 Типологія правової системиУкраїни
Розділ ІІ. Сучасна правова системаУкраїни
2.1 Юридичні ознаки сучасної правовоїсистеми України
2.2 Відповідність правової системиУкраїни романо-германському типу правової системи
2.3 Вплив європейського,візантійського та римського права на сучасну правову систему України
2.4 Місце сучасної правової системи України серед правових систем світу
Розділ ІІІ. Реформування як важливаумова розвитку сучасної правової системи України
3.1 Проблеми реформування правової системи України
3.2 Зміна нормативної частини правової системиУкраїни як однаіз вимог сучасності
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
Правова система України виниклаоб’єктивно у період досягнення радянською правовою системою «точкибіфуркації», коли ця система згідно з основними засадами синергетикируйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від такихумов, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Насамперед це стосувалосявзаємозв’язку із оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим,для сучасної правової системи України важливим є досягнення відповідного станурівноваги, що буде свідчити про створення власне системи. Адже будь-якасистема, згідно з положеннями синергетики, об’єктивно знаходиться у станівзаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосута порядку. А тому необхідним та важливим на даний час є створення механізмусамоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги(з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильнимрозміщенням елементів правової системи та зв’язків між ними, тобто належною їїструктуризацією.
Національна правовасистема України в силу історичних обставин зазнавала різноманітних впливів. Управі України перетнулись лінії історії: християнство (православна, католицька,протестантська традиції), ісламська, іудейська традиції, історія права Греції іРиму, національного і міжнародного права). У цьому зв’язку виникає нагальнапотреба у визначенні головного фактора, який справляє основний вплив на процесруху до порядку в суспільстві і завдяки якому зберігається спадкоємність управі, але сутнісні параметри котрого не зазнають зрушень, навіть, післятривалих і масових включень чужерідних для титульного етноса (в нашому випадку— українського) впливів.
У зазначеномуракурсі перспективним видається розв’язання проблеми в рамках положень,розроблених на основі традиційної юридичної методології, але за умови синтезунею найновіших досягнень системно-інформаційної методології, зокрема, у галузісинергетики — теорії самоорганізації систем. Для синергетики властиве прагнення виявити у будь-якійсистемі головний фактор руху до порядку, який умовно позначається терміном«параметр порядку». Гіпотетично можна допустити, що цим фактором є правоватрадиція як невід’ємний атрибут правосвідомості, передумови формування якоїприховуються у глибинних історичних пластах культури народу. За результатамидосліджень В.Василькової, сааме традиції «суттєвимчином визначально обумовлюють моделювання соціальних новацій» [14]. А згідно звисновками Ю.Ветютнєва, який підняв проблему синергетики у праві, самеправосвідомість є тією ланкою у правовій системі, для якої самоорганізація є непросто нормальним, але єдиним способом існування [15].
Таким чином,вирішення проблеми вивчення правової системи України тісно переплітається зпитанням пошуку «параметра порядку» — своєрідної матриці, яка забезпечуєспадкоємність у праві та є внутрішнім джерелом розвитку правової системи. Цевимагає застосування найбільш раціональних методів пізнання в рамках науковоїпарадигми, здатної синтезувати сучасні досягнення різноманітних наукових шкіл інапрямів.

Розділ І.
Теоретико-методологічніпитання класифікації правових систем
1.1 Основні типиі підтипи (групи) правових систем світу
У юридичнійлітературі, зокрема, порівняльно-правовій, формується не тільки цілісне баченняправової системи, але і диференційований підхід стосовно правових систем світу.Беручи до уваги, що «правова карта світу» не є одноманітною, аскладається з окремих національних та міжнародних правових систем, між якимивідбуваються складні інтеграційні, багатофункційні процеси, вчені намагаютьсяїх класифікувати за різноманітними критеріями. Важливість цих класифікацій зумовлюється якпізнавальними причинами, так і практичною необхідністю, значимістю(гармонізацією законодавства, рецепції права тощо) [19].
Проблема класифікаціїправових систем є однією з важливих проблем як теорії права, так і порівняльногоправознавства. Для класифікації використовуються різні критерії (фактори):етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні тощо, яких на сьогоднінараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв упорівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичногоформування правових систем (Е. Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки(А. Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А. Арміжон,Б. Нольде, М. Вольф); великі культурні сфери (А. Шнітцер); відношення до праваримського, до jus gentiuym і до права канонічного (Е. Мартінез Паз); расовуознаку (Г. Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А. Леві-Ульман);внутрішньосистемні ознаки (П. Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (р. Давід);«правовий стиль» (К. Цвайгерт) та ін.
Нижче наведенокласифікацію правових систем світу, що пропонувалися протягом кінця XIX — XXстоліть, у хронологічній послідовності.

Е. Глассон,
1880р.
1. Група правових систем, на які істотно вплинуло римське право: Італія, Португалія, Румунія, Греція, Іспанія
2. Група правових систем, у розвитку яких вплив римського права був незначним і які грунтувалися на звичаях і варварському праві: Англія, скандинавські країни, Росія
3. Група правових систем, що увібрали риси римського і германського права: Франція, Німеччина, Швейцарія
І Міжнародний конгрес,
1900 р.
Французька правова сім’я
Англо-американська правова сім’я
Германська правова сім’я
Слов’янська правова сім’я
Мусульманська правова сім’я
А. Есмен,
 1905 р.
Латинська (романська) група правових сімей:
·           Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія, Румунія, латиноамериканські країни
Германська група правових сімей:
·           Німеччина, скандинавські країни, Австрія, Угорщина
Англосаксонська група правових сімей:
·           Англія, США, англомовні колонії Слов’янська група правових сімей
Мусульманська група правових сімей
Римське і канонічне право М. Созер-Холл, 1913р.
1. Індоєвропейська правова система
2. Семітська правова система
3. Монгольська правова система
4. Правова система нецивілізованих народів Суспільство порівняльного законодавства, 1919р.
1. Французька правова сім’я
2. Англо-американська правова сім’я
3. Мусульманська правова сім’я Дж. Вігмор, 1928 p.
Правові сім’ї:
єгипетська, месопотамська, іудейська, китайська, індуська, грецька, римська, японська, мусульманська, кельтська, слов’янська, германська, морська, церковна, романська, англіканська
Р. Давид,
1953 p.
1. Романо-германська система
2. Англосаксонська система
3. Соціалістична система
4. «Релігійні та традиційні системи» (тобто решта юридичного світу, що охоплює чотири п’ятих планети)
К. Цвайгерт і
 Г. Кьотц,
 1984 р.
«Правові кола», в основу яких покладений «правовий стиль»
1. Романський
2. Германський
3. Скандинавський
4. Англо-американський
5. Соціалістичний
6. Право ісламу
7. Індуське право А.Х. Саідов, 1993 р.
1. Романо-германська правова сім’я.
2. Правові сім’ї, що примикають до романо-германсь-кої сім’ї:
а) скандинавське право
б) латиноамериканське право
в) японське право
 3. Англо-американська правова сім’я:
а) правова система Англії
б) правова система СІЛА
4. Релігійні та традиційні правові сім’ї:
а) мусульманське право
б) індуське право
в) звичаєве право Африки
г) далекосхідне право
5. Радянська правова система, правові системи соціалістичних держав Європи, правові системи соціалістичних держав Азії і правова система Республіки Куба /> /> />
1.2     Методологічніпередумови класифікації правової системи України
Методологія теоріїправової системи України все ще перебуває на стадії становлення. Ретельнийаналіз літератури з питань розвитку вказаної правової системи свідчить провідсутність тенденцій до органічного поєднання досягнень світової юридичноїдумки з українськими реаліями державно-правового розвитку [11].
Поняття «правова система»у вузькому (національне право) і в широкому (правова сім’я) розуміннісформувалося у рамках методології юридичного позитивізму з властивими йомуемпіричними і описовими методами пізнання. Існуючі з представлених у світовійлітературі теорій правових систем найбільш чіткою послідовністю і науковоюаргументацією характеризуються ті, у яких моделі правових систем побудовані наоснові структурних та функціональних їх характеристик з урахуваннямтехніко-юриди-чних формальних ознак, а класифікація правових систем за сім’ямиздійснена на основі чітко сформульованих критеріїв і принципів. До основнихкритеріїв належать: методологія права, інфраструктура права, структурапроцесуального права, правова ідеологія. Основними принципами визнаються:об’єднання на основі спільності історичних доль; добровільне приєднання;колоніальна залежність. Йдеться про три родові західні теорії правових систем —французьку (Р. Давід), германську (К. Цвай-герт і Г. Кьотц) і американську(М.Е. Глен-дон, М. Гордон, К. Осакве) [1].
Разом з тимнеобхідно зауважити, що визначення кількості сімей, груп, класів, типівправових систем та їх класифікація були і залишаються дискусійними питаннями.Становище у компаративістиці влучно охарактеризував відомий французькийкомпаративіст Р.Родьєр, зауваживши: класифікацій існує рівно стільки ж, скілький компаративістів. Уцьому висловлюванні глибинно віддзеркалилася криза методології юридичногопозитивізму, який окремими тенденційними дослідниками, здійсненими в угодуправлячих режимів (фашизм, казар-мений соціалізм тощо), з перспективногонаукового напряму в пізнанні державно-правової дійсності був перетворений удогму. Догматизм виявив себе в утвердженні двох тенденцій — вузькопрофесійногоюридичного підходу до феномена права, яку відомий французький правник Ж. Леклерквлучно назвав «юридизмом», та абсолютизації емпіризму як засадової настановиправових досліджень, на що звернув увагу інший французький дослідник А.Ж. Арно[2]. Як наслідок — юридичний позитивізм з його формально-догматичними методамипізнання виявився не в змозі осягнути феномен права [2, 13].
Криза методологіїюридичного позитивізму відчувається, зокрема, і в дослідженнях, у якихставиться проблема типології і класифікації правової системи України. Ситуаціяускладнена тим, що до здобуття нею незалежності питання про статус, місце іроль української національної правової системи серед інших правових системсвіту як вітчизняними, так і зарубіжними вченими взагалі до уваги не бралося.Його щонайменше домислювали, принаймні, радянські вчені у загальному контекстіправової системи СРСР — центральної, провідної ланки у соціалістичній правовійсім’ї. Разом з тим колишній колоніальний статус України є підставою (запринципом формування правових сімей) для визначення її правової системи типологічнерадянською, класифікаційно-соціалістичною.
За оцінкою К. Осакве, тризахідні теорії права однозначні у твердженні, що за ознаками методології таінфраструктури права, а також за структурою цивільного процесуального правасоціалістичне… «практично не відрізняється від романо-германського права.Суттєва різниця між останнім і соціалістичним правом проявляється в структурікримінального процесуального права і у питаннях правової ідеології»[1, 19].Отже, згідно з формальною логікою, правова система України, яка класифікаційненалежала до соціалістичної правової сім’ї, з огляду структурно-функціональниххарактеристик й техніко-юридичних формальних ознак типологічне належить доромано-германсь-кої правової сім’ї.
Родові особливості будь-якої правовоїсистеми можна виявити виключно за умови звернення та всебічного вивченняглибинних витоків права народу. Саме такі дослідження і стали основою сутнісноїхарактеристики (родових ознак, які сформувалися історично) романо-германськоїта англо-американської правових систем.
Не меншоїаргументації вимагає твердження Ю.Оборотова про, так звану, «глобалізацію»(?),що, на його погляд, має стати вектором правового розвитку України у єдинійгрупі постсоціалістичних правових систем (України, Росії. Білорусі), які«володіють специфікою окремої так званої євразійської правової сім’ї» (курсив —М.М.) [7]. По-перше, тут аргументи необхідні з огляду відсутності у авторачітко окресленого критерію типологізації правової системи України, котра, якстверджує Ю. Оборотов, разом з Росією і Білоруссю перебуває «на стикові Сходу іЗаходу» (стилістика відповідає оригіналу) [7, 197]. Не зрозуміло: тут йдеться прокритерій географічної чи цивіліза-ційної належності України до особливого«євразійського простору»? Врешті, про який, власне, «Захід» і «Схід» веде мовуавтор, коли торкається питання типологічної відмінності, так званих, «східного»і «західного» світоглядів. Якщо ідея «заходу» видається більш-менш зрозумілою,то з ідеєю «сходу» виходить дещо заплутано. Невідомо: автор має на увазівізантійський Схід чи тюркський Схід? У зв’язку із зазначеним више і, головне,з причини нерозв’язаності у науці і досі проблеми «Україна між Сходом іЗаходом» огульним є будь-яке твердження про належність України до якоїсьгіпотетичної євразійської правової сім’ї [8].
Разом з тимміркування Ю.Оборотова змістовно і за формою є своєрідним відлунням пропозиціїросійського проф. В. Синюкова — замість соціалістичної правової сім’ївиокремити на основі запропонованих ним «нових уточнених» критеріїв нову правовусім’ю слов’янських народів, провідним елементом якої має бути правова системаРосії [9]. Пропозиція В.Синюкова знайшла підтримку серед російських вчених[10]. Серед вітчизняних науковців, як стверджує Н.Онищенко, теж є такі (авторне називає їх імен — MM), котрі до визнаної нимикласифікації вносять і слов’янську правову сім’ю (Н.Онищенко — [3, 109]).
Твердження проналежність української правової системи до слов’янської правової сім’ї тежвимагає обгрунтування. По-перше,вже тому, що у 50—60 pp. XX ст. відбулася наукова дискусія з проблеми єдиногопротослов’янського права. І, як повідомляє відомий російський дослідник проблемісторії держави та права З.Черніловський, — при глибинних дослідженнях так і невдалося виокремити власне слов’янське, рівнозначно як і германське чи романськекоріння права [11]. По-друге, пропозиція В.Синюкова включити Україну в групуросійського права не враховує різниці в етнічній ментальності росіян іукраїнців, хоча провідними критеріями у запропонованій ним класифікації визнаютьсяпоряд із соціально-економічними, релігійними факторами і фактори духовні таетнічні [9, 175—176]. Разом з тим, за результатами сучасних досліджень зпроблем української ментальності у порівнянні з російською, ментальністьросійської культури належить до, так званого, телурократичного типу (примат«общинного», «артільного начала», домінування патримональних відносин звідповідними традиціями примату інтересів держави). Ментальність українськоїкультури — до таласократичного типу (примат індивідуалізму над колективізмом;домінування матримональних відносин з відповідними традиціями примату права)[12].
1.3 Типологіяправової системи України
Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правовоїтрадиції і правової сім’ї існують різні позиції.
Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширеннянабула точка зору, згідно якій правова система України належить до«слов’янської» правової сім’ї (Н. Онищенко, В. Синюков, Ю. Тихомиров).
Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов’янської правовоїсім’ї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну» (В.Синюков), проте вище вже згадувалося, що таку правову сім’ю близько 100 роківтому називав А. Ейсман, позиція якого не зустріла підтримки через некоректністькритеріїв. Думається, що й зараз для виділення слов’янської правової сім’їпідстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводитьВ. Синюков)[21].
Деякі автори (Ю. Оборотов) відносять правову систему України доєвразійської правової сім’ї. Прибічники цієї точки зору виходять з існуваннятрьох варіантів розвитку правових систем постсоціалістичних країн. Перший —повернення чи рух у лоно романо-германскої правової родини. Другий —запозичення досягнень різних правових культур при збереженні своєї правовоїідеології, правових традицій, правових процесуальних форм і формування на ційоснові слов’янської правової родини. Третій (найближчий на їх думку, до істини)полягає у формуванні трьох самостійних правових родин на колишньому правовомупросторі центральноєвропейських та східноєвропейських країн: прибалтійської зтяжінням до північної, скандинавської правової родини; слов’янської правовоїродини у сполученні з азійсько-мусульманською правовою родиною;центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правової родини.Одночасно, на їхню думку, збереглася група правових систем (України, Росії,Білорусії), зміст і розвиток яких продовжує значно відрізнятися від існуючихправових родин і має специфіку окремої правової родини, незважаючи на активнезапозичення досягнень таких правових родин як романо-германське і загальнеправо. Звідси слідує висновок, що продовжує існувати правовий простір, на якомуфункціонує особлива правова родина. її з огляду на специфічні ознаки й існуючі наробіткиєвразійців пропонується іменувати родиною євразійського права або євразійськоюправовою родиною.
На початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, загаломзасвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури насуміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст.Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить уконтекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною міроюгеноцидними діяннями Петра І. Тому слушним є висновок про поліцивілізаційнийфеномен історії України (В. Скоблик)
Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції в Україні неварто.
Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякіспроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась:вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії,котра типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії (О. Шморгун) [21].
Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей усприйнятті православ’я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст.давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVIст. — так званий «другий південнослов’янський вплив». В основі йогосвітобачення ісіхазм — містична течія у православ’ї, котра розвивалася з ранніххристиянських часів і передбачає обожування людини — єднання з Богом наенергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогоюспоглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічногоперетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, АндрійРубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.
Натомість, православ’я в Україні у ХУІ-ХУП ст. витримувало експансію збоку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму — українська культураодночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицькоїкультур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну одзакритості великоруської культури) стала передумовою нової — барокової моделіукраїнського православ’я, нового типу православної релігійності в Україні. Вонибули синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією яккультурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізуватиправослав’я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але здругого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його відправославної традиції Святих отців. В основі світобачення української бароковоїкультури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана «друга»(контрреформаційна) схоластика. При цьому «другий південнослов’янський вплив»теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніжу Московському царстві, лише до другої половини XVI ст. [21].
Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи,чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православнуесхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір іперетворити на політичну програму: об’єднати усі православні країни у новуВізантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром уМоскві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформиНикона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) моглирозглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна таукраїнська барокова культура символічно пов’язували Москву не лише із ЗахідноюЄвропою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русіпанувало в цілому негативне ставлення до останньої черезприйняття нею Флорентійської унії.
Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російськійпубліцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від…власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину »увести його наромано-германський Захід» (А. Панарін).
Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним«містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою«євразійською» (Ф. Рудич).
Це звичайно наклало відбиток і на формування українського права. До тогож, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершенняпроцесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперськогозаконодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.)та радянською правовими доктринами.
Отже, вести мову про приналежність України до євразійської правовоїродини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликаєсумніви) здається некоректним.
Внаслідок дії згаданих та інших історичних і культурних чинників,загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: доситьстійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулюванняречевих відносин та зобов’язального права, і вплив візантійського права угалузі спадкування та сімейного права. У галузі публічного права — стійкийвплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить допроникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.
Слід зазначити, що це не стосується територій України, які знаходилисьпід владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавствовідповідної держави, що відображало Західну традицію права і приналежність доромано-германської родини.
Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні тавстановлення світоглядних засад національної правової системи дозволяє зробитивисновок, що особливості культурного та історичного розвитку зумовилиприналежність її правової системи до східноєвропейської правової родини, щосформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.

Розділ ІІ.Сучасна правова система України.
2.1 Юридичніознаки сучасної правової системи України
Формування сучасної правової системиУкраїни у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовимистандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує якглибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основнихтенденцій її розвитку.
Проголошуючи державний суверенітетУкраїни, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу Українистворити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положеннязнайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Українапроголошувалася «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною,правовою державою».
Прийняття Конституції України сталореалізацією положень Постанови Верховної Ради Української РСР «Пропроголошення незалежності України» та Акта проголошення незалежностіУкраїни від 24 серпня 1991р., схваленого 1 грудня 1991р. всенародним голосуванням,які задекларували появу нової держави – України. День проголошення незалежностіУкраїни формально можна вважати початком формування її сучасної національноїправової системи[1].
Використовуючи поняття правовоїсистеми, концепцію її внутрішньої будови на підставі системного аналізу, можнавідзначити, що сучасна правова система України складається (як будь-яка правовасистема) з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної,хоча на нинішньому етапі розвитку вона є у стані формування.
Незважаючи на позитивні зміни, яківідбуваються в інституційній та функційній частині правової системи України,ефективність їх формування не є достатньою. Це дає підставу для висновківдеяких зарубіжних вчених, що за «темпами правових реформ Україна стабільнозаймає останнє місце на території колишнього СРСР».
Сприяти підвищенню ефективностізаконопроектної роботи був покликаний створений у системі апарату парламентуІнститут законодавства Верховної Ради України. Проте видається, що доцільнимбуло б створення поряд з цією установою і незалежних (автономних)науково-дослідних установ, які б займалися вивченням об’єктивнихзакономірностей розвитку правової системи суспільства в цілому, порівняльниманалізом законодавства в різних правових системах, проблемами юридичноїтехніки, питаннями приведення законодавства України у відповідність зєвропейськими та світовими правовими стандартами, науковою експертизою проектівзаконів та інших нормативно-правових актів з залученням до неї провідних ученихУкраїни.
Важливими на сьогодні залишаютьсяпроблеми: визначення наукових критеріїв стосовно кількості та доцільностііснування як центральних, так і місцевих органів влади, чисельностіпрацівників, їх апарату та апарату Кабінету Міністрів і Адміністрації ПрезидентаУкраїни; підготовки законів, які визначали б правовий статус (положення)названих органів виконавчої влади у необхідному обсязі (наприклад, усуненнятаких розбіжностей, як реальний та фактичний статус Кабінету МіністрівУкраїни); оптимізації взаємодії між органами виконавчої влади, зокремаКабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. [1]
Система права України нині перебуваєна стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих таформування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститутикредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення,Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківськихвкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система правахарактеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється урозширенні сфери приватноправового регулювання, використаннязагальнодозвільного принципу правового регулювання.
Водночас у спадок від радянськихчасів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основправа, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну правазаконом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.
Тепер, коли пріоритети визнаються заформуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи праваУкраїни важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їхдо публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити тісфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, атакож сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крімцього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне правопов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства Україниу відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшійзлагодженості та ефективності системи національного права.
Слід підкреслити, що поділ системиправа на публічне та приватне право використовується в Україні поряд згалузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації маютьправо на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права вякості критеріїв використовується предмет і метод правового регулювання. Протероль цих критеріїв є різною.
Система законодавства є зовнішнімвиразом системи права, і навпаки – система права є важливим фактором побудовита розвитку системи законодавства. Специфіка норм права, з яких складаєтьсясистема права, визначає способи їх об’єктивації, виразу назовні. [1]
Основним способом об’єктивації(джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якоговідбувається в процесі правотворчої діяльності. Тому важливо ще до прийняттятакого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути нимурегульовані, засоби реалізації приписів. Слід також не тільки враховуватипотреби та інтереси суб’єктів, щодо яких приймається нормативно-правовий акт,але й прорахувати його ефективність шляхом порівняння мети цього акта зотриманим результатом його дії.
Важливою ознакою демократичностіУкраїнської держави є впровадження в її практику принципу верховенства закону,конкретним проявом якого є факт упорядкування системи нормативно-правових актівУкраїни завдяки такій властивості, як наявність вищої юридичної сили серед нормативно-правовихактів. Забезпеченню дії цього принципу сприяє чітке визначення об’єктаправового регулювання. Закон, крім цього, повинен містити нормативні моделімайбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівеньрозвитку суспільних відносин. Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності,дієвості в силу об’єктивного відставання правової свідомості суб’єктів, їхконсерватизму чи інертності мислення. [1]
Аналіз системи джерел права дозволяєвиявити як позитивні моменти, так і недоліки в кожній структурній частиніправової системи України, а також визначити шляхи їх реформування. Так, усистему джерел права України, крім нормативно правових актів, входятьнормативно-правові договори, а також правові звичаї та узвичаєння (хоча їх кількістьє незначною).
В системі джерел права Українивідсутній правовий прецедент (зокрема – судовий), хоча можливість його появитривалий час обговорюється в літературі. На думку прихильників появи такогоджерела, правовий прецедент сприятиме не просто збільшенню кількості суб’єктівправотворчості, але й дасть змогу розформалізувати систему джерел права танадати гнучкості та динамізму всій правовій системі. Проте необхідно зважати нате, що у романо-германському типі правової системи судовий прецедент суттєвовідрізняється від судових прецедентів в англійському праві. В цьому типіправової системи судовий прецедент виступає субсидіарним (додатковим) щододіючих основних джерел права. Щоправда, у континентальному типі назаконодавчому рівні визначаються умови, форми та межі функціонування судовогопрецеденту, а також суб’єкти судового нормотворення та його характер.
Для збереження існуючих тенденцій тазниження рівня чи усунення відповідних деформацій необхідним є прийняттяКонцепції правової реформи в Україні, яка б визначила основні напрямиподальшого реформування правової системи України. І одним з найважливішихпринципів правової реформи, на думку професора Є.В. Назаренко, має бути принциппріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.
Отже, правова реформа – це комплексюридичних та інших заходів, спрямованих на формування чи трансформаціюструктури правової системи з метою забезпечення належного рівня їїфункціонування та розвитку у відповідності з основними цілями. [1]
Реформування сучасної правовоїсистеми України має на меті не тільки трансформувати національну правовусистему, але й сформувати її структурні частини у відповідності з найкращимиправовими здобутками людства в цілому та європейськими стандартами зокрема, щодасть їй можливість у майбутньому зайняти чільне місце серед європейськихправових систем.
2.2 Відповідністьправової системи України романо-германському типу правової системи.
Сучасний етап почався з прийняттямКонституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру,структури та змісту правової системи України, положення, які засновані наюридичних поняттях романо-германського типу правової системи.
Найбільш характерним дляромано-германського типу правової системи є наступне. По-перше, наявністьабстрактної правової норми, яка містить загальні правила поведінки у виглядіправ та обов’язків суб’єктів і виконує функцію розмежування та узгодження їхінтересів, а також визначає структуру системи права з характерною їїдиференціацією на публічне та приватне право. По-друге, об’єктивна дія нормиправа здійснюється, насамперед, у такій зовнішній формі як нормативно-правовийакт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулюванняскладних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне відіндивідуального регулювання). Наявність у нормативно-правових актів такоївластивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в ційієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією. По-третє,для забезпечення авторитетності та престижності Конституції як основного законуу системі функціонують спеціалізовані органи конституційного правосуддя. [1]Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Дляромано-германського типу правової системи властивим є високий рівеньнормативності механізму правового впливу (зокрема, механізму правовогорегулювання). В ньому використовуються як загальні, так і спеціальні правовізасоби, кожен з яких виконує свої специфічні функції у правовій системі. Зокрема,правова доктрина (правова свідомість) є генетичним джерелом принципів права,які сприяють формуванню системи права. Система джерел права (зокрема, системазаконодавства) визначає основні види юридичної діяльності як способувстановлення правових відносин. В цілому правова система характеризуєтьсявисоким ступенем нормативності, злагодженості і забезпечує досягнення належногоправопорядку.
Аналіз вищезгаданих основнихісторичних аспектів українського права дає підставу зробити висновок проналежність правової системи України саме до романо-германського типу правовоїсистеми, який характеризується такими найбільш суттєвими юридичними ознаками:
1) визнанням нормативно-правовогоакта основним джерелом права;
2) ієрархічністю нормативно-правовихактів, яка визначається їх юридичною силою;
3) визначенням найвищого рівня у ційієрархії за конституцією;
4) кодифікованістю значної частининормативно-правових актів;
5) наявністю спеціалізованих органівконституційного правосуддя;
6) поділом права на публічне та приватне,а також галузевим поділом;
7) відведення ролі генетичногоджерела формування принципів права правовій доктрині;
8) подібністю правових принципів тапонять у національних правових системах цього типу;
9) наявністю чіткої та ефективноїюридичної техніки.
Деякі з наведених ознак формувалися вукраїнському праві історично (зокрема це стосується основного джерела праванормативно-правового акта, кодифікації як способу систематизації таких актів,їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в цій ієрархії Конституції).Разом з тим ряд ознак не були притаманні українській правовій системірадянського періоду: поділ права на публічне та приватне, наявність органівконституційного правосуддя. Інші ознаки були притаманні й радянській правовійсистемі. [15]
Сьогодні основними джерелами права вУкраїні є нормативно-правові акти, в ієрархії яких панують закони, найвищуюридичну силу серед яких має Конституція. Положення її конкретизуються черезгалузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8Конституції України).
Сучасна правова система Українипочала своє формування саме з прийняття Декларації про державний суверенітет таАкта проголошення незалежності України. Деякі автори пропонують поділити процесформування правової системи України на два етапи: попередній – до прийняттяКонституції (1990-1996) і сучасний – після 28 червня 1996р. Формування правовоїсистеми України за романо-германською моделлю безпосередньо пов’язано і зістановленням у нашій країні органів конституційного правосуддя. Спробивстановлення цього інституту відносяться ще до початку 1990-х років, але черезряд обставин Конституційний Суд України фактично був створений і почав діятилише після прийняття Конституції України (ст.ст. 124, 147-153) та ЗаконуУкраїни «Про Конституційний Суд України» (1996).
В Україні сьогодні існує стабільнапрактика функціонування органу конституційного правосуддя, який сприяєоптимізації процесу розбудови правової демократичної держави та національноїправової системи, що відповідає ознакам романо-германського правового типу таосновним сучасним принципам європейського права.
На підставі вищенаведеного, можназробити висновок, що правова система України як за своїм генезисом, так і засвоїми основними юридичними ознаками є правовою системою романо-германськоготипу. А нинішній період розвитку української правової системи пов’язаний нетільки з вдосконаленням основних ознак континентального права, але й зізближенням її з європейськими міждержавними правовими системами. [1]
Інтеграція України з Європою сьогодніє не тільки можливим, але і найбільш бажаним варіантом вирішення цілої низкипроблем. Україна була і залишається частиною Європи і європейської культурноїтрадиції, а тому інтеграційні процеси з європейськими структурами є об’єктивноісторично обумовлені як її національним та культурним розвитком, так іправовим. В умовах національного відродження, зростаючого усвідомлення народомУкраїни своєї європейської ідентичності, своїх базових національних інтересівтака інтеграція є об’єктивним процесом, який можна уповільнити, але неприпинити. Інтеграція України з Європою помітно вплине на всю геополітичнуструктуру світу, що визнають провідні західні фахівці. Так, колишнійГенеральний секретар НАТО Х. Солана в своїй доповіді в Королівському інституті міжнародних відносин(Лондон) відзначав: «Україна посідає визначальне місце в Європі.Незалежна, стабільна і демократична Україна стратегічно важлива для розвиткуЄвропи як цілого».
Україна повинна враховувати це усвоїй геополітичній стратегії, і зробити єдино розумний геополітичний вибір дляукраїнського народу на користь входження у європейський цивілізаційний простір.Водночас відносини з Росією розглядати як багатовимірний комплекс, що має сферикооперації, співробітництва і сфери конкуренції.
Нормативне забезпечення цих процесівпокладається на правову систему України, яка повинна створити належний механізмінтеграції з правовими системами Ради Європи, Європейського Союзу та іншихєвропейських структур, а також взаємодії з іншими правовими системами, в томучислі і Росії. [1]
Міжнародне співтовариство зацікавленеу тому, щоб Україна перетворилася у демократичну за своїм характером і змістомдержаву, стала б стабілізуючим фактором на Сході і в Центрі Європи. А томуправова система України має бути сформована таким чином, щоб бути спроможноюдіяти у межах загальновизнаних стандартів міжнародного співтовариства.Міжнародних престиж України буде залежати від оцінки правової системи Українисвітовим співтовариством як надійсної опори правопорядку, а також відвідповідності критеріям політико-правового та економічного розвитку, яким будевідповідати Україна і від того обсягу реальних правових зобов’язань, які воназможе взяти на себе.
2.3 Впливєвропейського, візантійського та римського права на сучасну правову системуУкраїни
Оскільки за своїми світоглядними принципами, релігійними таморально-етичними цінностями Україна належить до Європейської локальноїцивілізації, для з’ясування сутності та видової приналежності сучасної правовоїсистеми України, її місця поміж інших систем європейського права, передусім,необхідно з’ясувати придатність такого поняття як «європейське право», котредосить часто вживається в літературі і як загальна категорія, і стосовноокремих галузей права (Е. Анерс).
Але слід взяти до уваги неоднозначність цього поняття.
Зокрема, підкреслювалося, що тут треба враховувати можливість вживанняпоняття «Європейське право» в двох значеннях: широкому та вузькому. У широкомузначенні під європейським правом розуміють звичайно правове регулюваннявідносин в Європі, які охоплюють організацію та діяльність практично усіхєвропейських міжнародних організацій, усю сукупність економічних, соціальних,політичних, наукових та культурних відносин. Отже, йдеться про регіональнеправо, котре є у своїй основі міжнародним правом. У вузькому значенніЄвропейське право — це право європейських співтовариств, доповненепевною мірою правовим регулюванням усього Європейського співтовариства. Такеправо, вважає він, вже багато в чому відійшло від міжнародного права і являєсобою особливий правовий феномен. Разом з тим Європейське право як у вузькому,так і у широкому значенні слова, є поняттями, що потребують уточнень, щоб невиникли труднощі при виборі адекватних правових актів та їх застосуванні. [21]
При цьому особливо наголошується на необхідності врахування такихположень. Європейське право у вузькому значенні, як право співтовариств, являєсобою окреме, особливе право, що має не лише свої межі, але й власну специфічнуприроду. Воно є новим правом, що істотно відрізняється від традиційногоміжнародного права. Та обставина, що співтовариства зі своїм правом входять доЄвропейського союзу, не змінює суті справи: адже правове регулювання, котредоповнює в межах Європейського союзу право співтовариств, це право іншогохарактеру. Воно охоплює ділянки міждержавного співробітництва, яке виходить замежі співтовариств. А головна відмінність полягає в тому, що за своєю природоютаке «додаткове право» є ні чим іншим, як міжнародним правом.
Історичне значення римського права для України зумовлене тим, що протягомтривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіантахвпливало на формування та розвиток українського права і продовжує впливати наформування концепції приватного права України сьогодні.
Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний такатегоріальний апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях,засадах та визначеннях, розроблених римською класичною юриспруденцією.Наприклад, такі поняття як договір, зобов’язання, провина, інтерес, збитки,компенсація тощо були досконало опрацьовані ще у Стародавньому Римі.
Отже, вивчення римського права є необхідним елементом гуманітарної освітивзагалі і тим більш важливою складовою професійної підготовки висококласногоправознавця.
Візантія у контексті сучасних досліджень проблем загальноєвропейськогорозвитку права нерідко або не згадується, або фігурує як така, що належить дотакої собі «правової провінції».
Візьмемо лише декілька прикладів. [21]
Скажімо, йдеться про образи, асоціації, які викликає старий континент.Згадуються епохи Відродження і Просвітництва, британські інституції, римськеправо, грецька філософія та іудейсько-християнські цінності. Або аналізуєтьсяваріантність розвитку «досоціалістичних» типів права. Тут згадуютьсястародавній Схід (куди Візантія не попадає), Античність (куди вона теж непопадає), Західна Європа (де їй вже тим більше нічого робити) (О. Косарєв).
Не згадується візантійська традиція і при оцінці сучасної правовоїсистеми України, котра характеризується як така, що ближча доромано-германської, але має запозичення елементів англосаксонської правовоїсистеми. Щоправда, при цьому зазначається існування істотних відмінностейукраїнського права (за джерелами, співвідношенням норм приватного і публічногоправа тощо), але генезис цих відмінностей лишається поза дужками. Втім, неаналізується, звичайно, наявність генетичного зв’язку з візантійським правом іу працях, присвячених історії українського права, зокрема його ко-дифікаціям,де згадуються у якості чинників впливу найчастіше лише звичаєве право,польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право. Кількість винятків крайнезначна.
Такий стан речей, відсутність інтересу до спеціальних дослідженьвізантійського права (яке на відміну від римського права, котре вкрайнедостатньому обсязі, але все-таки вивчається у вищих навчальних юридичнихзакладах України, — практично невідоме студентам -юристам) може навести надумку про зниження інтересу до цієї цивілізації взагалі.
То ж цивілізація, яка справила через православну гілку християнствазначний вплив на світогляд, культуру, менталітет українського народу, просто неможе бути байдужою і нам, особливо у часи обрання чи уточнення вектора розвиткусуспільства. І звичайно, у цьому контексті являє інтерес дослідження ступеня тахарактеру впливу візантійського права на Східноєвропейську систему прававзагалі і на формування українського права, зокрема.
2.4 Місце сучасної правової системи України середправових систем світу
У історії Україниправова система формувалася в періоди становлення державності — Київської Русі,гетьманщини XVII — XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадськогопочатку XX ст., своєрідно — в УРСР. Стабільності в її розвитку не було,оскільки була відсутня незалежна державність в Україні. Розвиток українськоїправової системи в IX — на початку XIX століть, сприйняття нею візантійськоїкультури, духу пізньорим-ського права, а також вплив Литовських статутів,Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. —«Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку проїї корені у романо-германському типі правової системи. [19]
Більш ніж 70років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, які правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйнялоромано-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джереломправа. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина невизнавалася джерелом права.
Проте галузі, інститути іпоняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класовогоінтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне.Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного,заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційнепосередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваженнясуб’єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацієюпідприємств, банків та ін.
У зв’язку зпануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктатукримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянськуагітацію і пропаганду. Відбуласяідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розглядісправ у суді. Затвердився ка-рально-залякувальний режим, який діяв для громадянвідповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважаловикористання імперативних норм права.
Після проголошеннянезалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна(в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Воназвільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила їїконтинентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.
Нині можна говорити простворення фундаменту незалежної правової системи України, значною міроюочищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Протеправова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякіриси соціалістичної системи, із якої вона вийшла. [19,21]
Водночас за періоднезалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, щовона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливогоєвропейського різновиду. Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їхоб’єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їхсвоєрідність і неповторність.

Розділ ІІІ.Реформування як важлива умова розвитку сучасної правової системи України
3.1 Проблеми реформування правової системиУкраїни
Реформуванняполітичної та правової системи України призвело до формування в суспільномужитті нових політичних та правових реалій, які позитивно вплинули на збагаченняполітико-правового простору формування і розвитку правової культури, основнимиз них є: скасування командно-адміністративної системи і створення елементівдемократичної життєдіяльності; прийняття Основного Закону держави, конституційнезакріплення нової системи політичного державного устрою; проголошення Україниправовою державою, де права і свободи людини визначають зміст і спрямованістьдіяльності держави. Усе це створює правові засади для розвитку реальноїдемократії; формування національної правової системи; закріплення принципуподілу влад, здійснення ряду заходів, спрямованих на проведення політичної,адміністративної реформи та ін. [16].
Водночас саме всфері політико-правового існування української держави з часу утвердження незалежностіпостало багато суперечностей, деформацій, проблем, які негативно вплинули івпливають на правову культуру нашого суспільства, посилили явища правовогонігілізму.
Реформуванняполітико-правових відносин є важливою умовою розвитку правової культури. Дотого ж остання детермінуюче впливає на політичну трансформацію, правовийпрогрес України. Водночас трансформація тільки політико-правової сферижиттєдіяльності суспільства, яка не взаємопов’язана з реформуванням інших видівсуспільних відносин, не здатна забезпечити формування цілісної соціальноїсистеми як основи розвитку правової культури. Тому важливою умовоюсуспільно-правового прогресу є трансформація не тільки політико-правових, а йусієї системи суспільних відносин — економічних, соціальних, духовних,посилення зворотного впливу цінностей культури на прискорений процес збагаченнязмісту соціального буття України.
3.2 Зміна нормативної частини правової системиУкраїни як однаіз вимог сучасності
Система праваУкраїни нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбуваєтьсявдосконалення існуючих і формування нових галузей та інститутів права. Так,віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту,самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та іншеправо. Система правахарактеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється урозширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільногопринципу правового регулювання.
Водночас у спадок відрадянських часів правова система України дістала заідеологізованістьметодологічних основ права, невизначеність принципів політико-державногоплюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догодупублічному, загальнодержавному.
Тепер, коли пріоритетивизнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, длясистеми права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодоналежності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливістьвизначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чиобмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежнійнормотворчості держави.
Реформа законодавства,яка розгорнулася в Україні з 1991 р, супроводжувалась Інтенсифікацієюзаконотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання,запровадженням загальнодозвільного принципуправового регулювання [9], спостерігалось різке зростання питомої ваги законівсеред нормативно-правових актів Водночас законодавству того періоду булипритаманні безсистемність, суперечливість, техніко-юридична недосконалість тощо3 часом кількість законів хоча й зростала, але в основному вони стосувалисьвнесення змін та доповнень (часто — невеликих за обсягом), а також — наданнязгоди Верховною Радою на обов’язковість міжнародних договорів. Зростання рівня підзаконнихактів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим Інтересам, якправило, з’являються в результаті надмірної декларативності законів,відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів, надмірнедублювання норм
Незважаючи на ціта інші недоліки, роль та значення підзаконних нормативно-правових актів неможна недооцінювати інтеграційні процеси у системі нормативно-правових актіввимагають не тільки підвищення ролі закону в системі законодавства, алеієрархії інших нормативних актів, прийняття підзаконних актів на підставізакону, відповідно до закону і для його виконання Усім підзаконним нормативно-правовимактам притаманна спільна риса вони видаються в межах компетенції відповідногоправотворчого органу та повинні конкретизувати його[15].
Очевидно, що притакому розмаїтті суб’єктів, які ухвалюють підзаконні нормативно-правові актиУкраїни, а також кількості цих актів (їх є десятки тисяч) необхідним є їхвпорядкування шляхом встановлення відповідної Ієрархії за юридичною силою цихактів На таке впорядкування впливатиме І правильний вибір форминормативно-правового акта, який залежить від виду суб’єкта правотворчості,порядку його прийняття чи затвердження (одноособове, колегіальне), колавідносин, які покликані врегулювати акт Вдосконалення підзаконнихнормативно-правових актів як складової частини системи законодавства неможливетакож без з’ясування місця та ролі відповідних правотворчих органів в апаратідержави. Таке вдосконалення, а також оптималізація правотворчої діяльності єбагатоаспектним процесом, який включає процедуру та визначення межконкретизації законів підзаконними нормативно-правовими актами, а також межсамостійного правового регулювання останніми, шляхи їх уніфікації та проблемивизначення нормотворчих повноважень суб’єктів підзаконної правотворчості.

Висновки
Правова система України – це цілісна,структурно впорядкована за допомогою джерел права та інших юридичних засобівстійка взаємодія суб’єктів національного права, що забезпечує досягненняналежного правопорядку як необхідної умови функціонування та розвиткуукраїнського суспільства.
У розвитку сучасної національноїправової системи існують певні деформації. До них належать: зниженняефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності; часта змінюваність(нестабільність) нормативно-правових актів; множинність підзаконнихнормативно-правових актів та наявність у них у зв’язку з цим юридичних колізійта дублювань; несформованість правової бази щодо визначення статусу та порядкудіяльності ряду державних органів; зменшення дієвості правового регулювання;розвиток правового нігілізму; існування досить великої кількості випадків позаправовоговирішення соціальних конфліктів.
Водночас спостерігаєтьсяі ряд позитивних тенденцій. По-перше, активно формуються основні структурнічастини: інституційна, функційна, нормативна, що сприяє правильномурозмежуванню елементів правової системи, формуванню механізму самоорганізації,який сконцентровує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги.По-друге, реалізується стратегічний напрям такого поступу – приведення правовоїсистеми у відповідність із міжнародними правовими стандартами, насамперед –європейськими. По-третє, утверджуються принципи правової демократичної державита громадянського суспільства. По-четверте, спрямованість правового регулюваннявизначається загальновизнаними принципами права. По-п’яте, в юридичній науціурізноманітнюються методологічні підходи до праворозуміння. По-шосте,створюються нові інститути та галузі права і законодавства, виникаютьміжгалузеві (комплексні) інститути законодавства. По-сьоме, відбуваєтьсяурізноманітнення зовнішніх форм права, що забезпечує динамічність, гнучкістьсистеми права.

Списоквикористаних джерел
1.    Бєлкін Д.Конституція України – закон прямої дії // Право України. – 1997. – №1.
2.    Білоус А.О.Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 1997.
3.    Бобровник С.В.,Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективирозвитку. – К., 1994.
4.    ВiсникУнiверситету внутрiшнiх справ Випуск 10 Харків 2000
5.    Данілов С.О. Деякі особливості національногоправового регулювання //Держава і право. – Вип. 9. – 2001. – С.11-18.
6.    Єгоров О. Порівняльне правознавство про деякіособливості дальшого розвитку української правової системи // Право України. –1992. -№3.-С.31.
7.    Луць Л.А. Деякіаспекти реформування інституційної та функційної частин сучасної правовоїсистеми України // Держава і право. – Вип. 18. – Київ, 2002. – С. 40-46.
8.    Луць Л.А. Деякіпитання ідентифікації правової системи України з романо-германським типомправових систем // Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд вісторичне майбутнє демократії правової держави України: Збірник наукових праць.Львівський інститут внутрішніх справ. – Львів, 2001. – С. 148-154.
9.    Луць Л.А. Сучаснаправова система України: загальнотеоретичні аспекти.
10.  Луць Л.А. Тенденції розвитку сучасноїправової системи України та проблеми правової реформи // Держава і право. –Вип. 17. – Київ, 2002. – С. 3-5.
11.  Мірошниченко М. (доцент,кандидат історичних наук (Інститут космічного і повітряного права Національногоавіаційного університету)) Методологічні передумови класифікації правовоїсистеми України. Право України. –2003 р., №4
12.  Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні.– К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 132с.
13.  Погорілко В., Малишко М. Правовасистема України: стан та перспективи розвитку // Віче. – 1993. – №9. – С. 21-35.
14.  Погорілко В.Ф., Малишко М. Правова система – система права –система законодавства суверенної України // Право України. – 1993.-№9-10.
15.  Луць Л. Трансформація нормативноїчастини сучасної правової системи України — вимога часу. Право України. – 2003 р., №3
16.  Мірошниченко М. Ідентичність —легітимність — правопорядок: до проблеми реформування правової системи України.Право України. – 2003 р., №5
17.  Правова система України: теорія і практика:Тези науково-практичної конференції. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 1993. – 552с.
18.  Рабінович П.М. Право сучасноїУкраїни: тенденції та суперечності розвитку // Правова система України. Питаннятеорії та практики. – К., 1993.
19.  Скакун О.Ф. Теорія держави і права:Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
20.  Тацій В. Значення юридичної науки у формуванніправової системи України // Вісник Академії правових наук України. – 2001. –№3(26). – С.3-22.
21.  ХаритоноваО.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльногоправознавства. Європейські традиції.— X.: «Одіссей».—2002 p.— 592 с.
22.  Friedman Lawrence M. The legal system: a socialscience perspective. – N.Y.: Russel Sage foundation, 1975. – VII, 338 p.
23.  Raz J. The concept of a legalsystem: An introduction to the theory of legal system. – Oxford: Clarendonpress, 1970. – VIII, 212 p.