КОНТРОЛЬНАРОБОТА
знавчальної дисципліни
Міжнароднеправо
натему: «Міжнародне економічне право (поняття, принципи, джерела)»
Зміст
1. Поняттяміжнародного економічного права
2. Принципиміжнародного економічного права
3. Джереламіжнародного економічного права
Висновки
Перелік літератури
1. Поняття міжнародного економічного права
Предметомміжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво-, такі багатосторонні. У межах міжнародного економічного права міжнароднимивважаються відносини між державамита іншими суб’єктами міжнародного публічного права.
Об’єктивнимипередумовами міжнародно-правового регулювання економічних відносин є наявність сувереннихдержав та інших суб’єктівміжнародного права, необхідність підтримки та розвитку зв’язків між ними векономічній сфері. Міжнародно-правове регулювання відбувається як процес впливунорм міжнародного публічного права на систему міждержавних економічних зв’язків з метоюнаведення і підтримки певного бажаного порядку.
Міжнароднеправо є незамінним інструментом організації міжнародних економічних відносин.Воно є свідомим узгодженим впливом держав на їх розвиток у потрібному напрямі.
Ще уСтародавньому Римі поряд з національним цивільним правом (jus civile), якепоширювалося лише на римських громадян, виникла система правових норм, щорегулювали відносини у сфері міжнародної торгівлі (від лат. jus gentium — право народів).Щоправда, право народів було національним, а не міжнародним. В епоху Юстиніанацивільне право та право народів злилися в єдине римське цивільне право. У Стародавньому Риміміжнародна торгівля не була пріоритетною, оскільки римляни віддавали перевагупограбуванню інших народів, а не підтримці відносин з ними на комерційній основі. Затакої політики у Римі був відсутній прошарок купців.
У Європі самезавдяки діяльності купців склалося міжнародне регулювання їхньої діяльності. З’явилосяміжнародне купецьке право (jusmercatorum), яке занепало у XVIII ст., оскільки дії абсолютних монархів виявилитенденцію до його “націоналізації”. Монархам не подобалося, щоб право творив хтось інший, а невони.
Першоюкраїною Європи, яка надала торговельним звичаям силу закону, є Франція.Французький торговельний кодекс 1808 р. сприяв уніфікації торговельного права європейських країн.
Історіяміжнародних відносин свідчить, що перші спеціально присвячені торгівліміжнародні договори з’явились у XVII ст. На початок XX ст. міжнароднепублічне право у сфері економіки опрацювало низку спеціальних принципів, інститутів і міжнародно-правових доктрин: “рівнихможливостей”, “відкритих дверей”, “капітуляції”, “консульської юрисдикції”, “національного режиму”,“режиму найбільшого сприяння”, “набутих прав”, “недискримінації” та ін. Вони відбивали суперечливістьінтересів вільної торгівлі та політики монополізації колоніальних та іншихзовнішніх ринків, протекціонізм власних ринків.
Іззародженням нових форм міжнародного економічного співробітництва з’явились нові(окрім торговельних) види міжнародних економічних договорів. Створено численні міжнародніекономічні організації. У другійполовині XX ст. у Європі було створено дві міжнародні організації, метою яких стала економічнаінтеграція їхчленів, —Рада Економічної Взаємодопомоги та Європейське Економічне Співтовариство. Ужовтні 1947 р. вперше в історії людства було укладено багатосторонній торговельний договір —Генеральну угоду з тарифів іторгівлі (ГATT).
Окреміфахівці-міжнародники вважають, що міжнародне економічне право на початок 70-хроків ХХ ст. було самостійною галуззю міжнародного публічного права. Хоча існують й інші думки:дехто вважає, що міжнароднеекономічне право як галузь міжнародного публічного права перебуває на стадії формування.
Отже,міжнародне економічне право — це галузь міжнародного публічного права, яка єсукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншимисуб’єктами міжнародного права і є їх узгодженим волевиявом.
Нормиміжнародного економічного права спрямовані на сприяння безперешкодномуздійсненню державами їх суверенних прав у галузі міжнародних економічних відносин, рівноправномуспівробітництву держав незалежно від соціально-економічних систем і політичнихрежимів, економічному прогресу планети в цілому та країн, що розвиваються, зокрема.
Оскількиміжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, то цісфери мають спільних суб’єктів — держави та подібні їм утворення, а також правосуб’єктні міжурядовіорганізації. Серед останніх слід особливо виокремити заклади інтеграційноготипу, найяскравішим прикладом яких є Європейський Союз (ЄС). Цей союз, яквідомо, має тенденцію до перебирання на себе правоповноважень держав—членів. Він від свого імені укладає міжнародні торговельнідоговори і є колективним учасником багатосторонніх економічних міжнароднихдоговорів та організацій.
Скількифахівців з міжнародного економічного права, стільки й точок зору на йогопредмет, суб’єкти, систему та значення. Але якщо серед розмаїття поглядів зазначених фахівцівспробувати виокремити найголовніше, то вирізняються дві основні концепціїміжнародного економічного права.
Згідно зпершою концепцією міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, аекономічні відносини суб’єктівміжнародного права — її предметом. Цієї концепції дотримуються Г.Шварценбергер, Я. Броунлі (Велика Британія), П. Верлорен ван Темаат(Нідерланди), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), П. Піконе (Італія), І. Перетерський, М.Богуславський, Г. Тункін, Д.Фельдман, Є. Усенко, Г. Бувайлик, В. Лісовський (Росія).
Зокрема, надумку Г. Шварценбергера, міжнародне економічне право має такі компоненти: володіння природнимиресурсами та їх використання;виробництво та розподіл товарів; “невидимі” міжнародні угоди господарського абофінансового характеру; кредити та фінанси; відповідні послуги; статус і організація суб’єктів, щоздійснюють таку діяльність.
За Г.Шварценбергером, міжнародне економічне право охоплює лише ті економічні аспекти,які є об’єктом впливу міжнародного публічного права. Він виключає внутрішнєрегулювання з огляду на те, що воно не створює єдині для всіх держав норми і принципи.
Нідерландськийправник П. Темаат вважав, що до міжнародного економічного права не можна зараховувати норми національного зовнішньоекономічногозаконодавства та норми міжнародного приватного права.
Другаконцепція, можливо, поширеніша. Згідно з нею міжнародне економічне праворозглядається як галузь не лише публічного, а й міжнародного приватного права, як галузь нелише міжнародного публічногоправа, а й частина національного права. Прихильники цієї концепції вважають, щоміжнародне економічне право поширюється на суб’єктів не лише публічного права, а й приватного, якіберуть участь у відносинахкомерційного характеру, що виходять за межі однієї держави.
Відомимиприхильниками цієї концепції є, наприклад, А. Левенфельд (США), Г. Еллер, В.Фікентшер, П. Фішер (Німеччина), В. Фрідман, Е. Пітерсман (Велика Британія), П.Рейтер (Франція) та ін.
В. Фікентшеру двотомній праці “Господарське право” (1983) зазначав, що будь-яка пов’язана з міжнародноюекономікою правова нормає нормою міжнародного економічного права.
Курси лекцій,підручники і монографії, що відбивають таку концепцію, як правило, називають “International Business Law” (“Міжнароднепідприємницьке право”), а не “International Economic Law” (“Міжнародне економічнеправо”). Зокрема, у англомовному підручнику (США) “Contemporary Business Law” (“Сучаснепідприємницькеправо”)зазначається, що міжнародне підприємницьке право охоплює право різнихсуверенних держав, законодавство, прийняте регіональними торговельнимиспівтовариствами на кшталт Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), та законодавство, що єрезультатом дво- та багатосторонніх договорів суверенних держав.
Другаконцепція має багато спільного з теоріями транснаціонального права,спрямованими на те, щоб зрівняти держави і транснаціональні корпорації яксуб’єкти міжнародного права.
Ще однаконцепція пов’язана з іменем українського юриста академіка В. Корецького. Вонає поєднанням розглянутих двох концепцій. В. Корецький міжнародне господарськеправо вважав комплексною міжгалузевою дисципліною, що покликана регулювати міжнародні публічно- тацивільно-правові відносини. Цю концепцію було розроблено у 20-х роках.
Правники зкраїн, що розвиваються, намагаються обґрунтувати власні концепції “міжнародного права розвитку”,“права економічного розвитку” та аналогічні. У цих концепціях окрім регулювання відносин розглядаютьсяполітичні, соціальні та культурні аспекти, причому наголошується на пільгових правах економічновідсталих країн світу. Прихильниками таких концепцій є М. Беджуан (Алжир), О. Ріверро(Перу), М. Булаїч (Югославія) та ін. Ці концепції не можна вважати логічно послідовними. Вониставлять під сумнів універсальністьдії сучасного міжнародного публічного права.
Відомийфранцузький юрист-компаративіст Е. Ламберт та його учні висунули ідею новогоавтономного купецького права (lex mercatoria). Цю ідею було втілено в концепціїна Першому міжнародному конгресі порівняльного права, що відбувся у 1900 р.Після Другоїсвітовоївійни певний внесок у розвиток цієї концепції зробили К. Шмітгофф (ВеликаБританія), Ф. Кан та Фушар (Франція) [14, 21 ].
До джерелавтономного купецького права прихильники останньої концепції зараховуютьміжнародні конвенції, типові закони (що розроблюються на міжнародному рівні), міжнародні торговельнізвичаї, загальні принципи права, рекомендаційні рішення міжнародних організацій, арбітражнірішення.
Фахівці зазначають,що прихильники концепції автономного купецького права поки що не спромоглисяподати її у вигляді упорядкованої, універсальної та загальновизнаної системиправових норм.
Можливо, зацією концепцією майбутнє. Проте між бажанням і реальністю — велика дистанція.
Якзазначалося, міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічногоправа. Воно перебуває у функціонально-структурних та взаємозумовлених і залежнихзв’язках з іншими галузями міжнародного права — повітряним, морським, космічнимта ін.
Уміжнародному економічному праві виокремлюються підгалузі: торговельне, валютне,міжнародне, транспортне та ін. Як і в кожній галузі права, у системіміжнародного економічного права первинним елементом є норма; споріднені норми групуються в інститути.
Як навчальнадисципліна міжнародне економічне право складається із загальної та особливоїчастин. У загальній частині розглядаються суб’єкти, об’єкти, принципи таджерела міжнародного економічного права (тобто аспекти, що сприяють розуміннюгалузі в цілому), а в особливій —його підгалузі.
2. Принципи міжнародного економічного права
Принцип (відлат. рrincipium — початок, основа) — це основне, визначальне положення певної теорії, вчення, атакож керівна ідея, основне правило діяльності.
Системапринципів міжнародного економічного права складається з двох великих груп —основні (загальні) та спеціальні принципи.
До основнихпринципів міжнародного економічного права належать основні принципиміжнародного публічного права. Останнє, як відомо, є ширшим поняттям, ніж перше: міжнародне економічнеправо є галуззю міжнародного публічного права, а не окремою гілкою права.
Загальніпринципи міжнародного економічного права: мирного співіснування, суверенної рівності держав, співробітництва держав, невтручання, сумлінного виконанняміжнародних зобов’язань, взаємної вигоди.
Спеціальніпринципи міжнародного економічного права: розвитку економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичноїрівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи вибору формиорганізації зовнішньоекономічних зв’язків; невід’ємного суверенітету держав над власнимиприродними таіншимиресурсами, а також економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння;національного режиму.
На принципахміжнародного економічного права створюються принципи зовнішньоекономічної діяльності держав світу.Принципи міжнародного економічногоправа запозичуються для формулювання, наприклад, мети і завданьзовнішньоекономічної діяльності.
Принципизовнішньоекономічної діяльності України зафіксовані, зокрема, у ст. 2 ЗаконуУкраїни “Про зовнішньоекономічну діяльність”, який було прийнято 16 квітня 1991р. та до якого неодноразово вносилися зміни та доповнення.
У розд. І“Основи міжнародних економічних відносин” Хартії економічних прав і обов’язківдержав (далі — Хартія) від 12 грудня 1974 р. зазначається, що економічні, а також політичні й іншівідносини між державами регулюватимуться, зокрема, такими принципами:суверенітет, територіальна цілісність та політична незалежність держав; суверенна рівністьусіх держав; ненапад; невтручання; взаємна і рівна вигода; мирне співіснування;рівноправність і самовизначення народів; мирне регулювання спорів; усуненнянесправедливостей, що виникають через застосування сили, які позбавляють націюприродних засобів, необхідних для її нормального розвитку; сумлінне виконання міжнароднихзобов’язань; повага прав людини та основних свобод; відсутність потягу догегемонії та сфер впливу; сприяння міжнародній соціальній справедливості;міжнародне співробітництво з метою розвитку; вільний доступ до моря та з ньогодля країн, що не мають виходу до моря, у межах зазначених принципів.
Набірпринципів досить широкий. Він свідчить про різнобічні й багатопланові зусиллясвітового товариства, а також про нечітку структуру Хартії. У ній багато повторів і паралелізмів, томущо до укладання Хартії 1974 р.було залучено тисячі фахівців і політиків усього світу.
Наведені вХартії принципи стосуються переважно загальних принципів міжнародного публічного права.
У юридичнійлітературі існує й інша класифікація принципів міжнародного економічного права.До першої групи зараховують принципи, які безпосередньо випливають з основнихпринципів міжнародного публічного права і дотримання яких, як правило, єзагальнообов’язковим. Другу групу принципів становлять договірні принципи, тобто такі, що діють увзаємовідносинах держав лише тоді, коли відповідні держави взяли на себе конкретні договірнізобов’язаннящодо їхдотримання у дво- чи багатосторонніх відносинах.
Загальніпринципи відомі ще як “когентні”. Їх походження є звичаєво-правовим і згодомфіксується в договірному порядку. Спеціальні ж принципи мають конвенційнийхарактер, їх дієвість базується на включенні до відповідних міжнароднихдоговорів.
У багатьохстаттях розд. II “Економічні права та обов’язки держав” Хартії відбито не лишезагальні, а й спеціальні принципи міжнародного економічного права. Зауважимо,що принципи існують длятого, щоб ними керувалися. Вони відбиваються в нормах права (у розглядуваному випадку— у нормах міжнародного публічного права), які, зокрема, фіксуються в міжнародно-правових актах.Перевтілення принципів у письмово зафіксовані норми права є важливою запорукою дотриманнявідповідних норм. Логіка тут така: закріпити, щоб знати, як діяти.
Наведемопереклад зазначеного розділу з нашими зауваженнями. Офіційний текст статей 1—28Хартії прокурсивлено.
Стаття 1.Кожна держава має суверенне і невід’ємне право вибирати власну економічну систему, а такожвласну політичну, соціальну і культурну системи згідно з волею свого народу,без втручання або застосування сили чи погрози ззовні в будь-якій формі.
Юридичнезначення Хартії та інших документів про встановлення нового економічногопорядку полягає в тому, що незважаючи на рекомендаційний характер норм цих документів, згадані норми визнані державами. Ціпринципи фіксуються у дво- та багатосторонніх економічних угодах. Принципинабирають статусу загальновизнаних.
Дотриманняпринципу невтручання виключає можливість використання будь-яких санкцій,запровадження ембарго та інших обмежень, спрямованих проти певної країни чигрупи держав. Принцип невтручаннязафіксований і в конституціях окремих країн. На практиці цейміжнародно-правовий принцип часто порушується.
Принципнезастосування сили посідає чільне місце в системі принципів Статуту ООН.Цей принцип вважається розвитком принципу ненападу. Принцип було підтверджено,розвинуто та конкретизовано у численних дво- та багатосторонніх міжнароднихдокументах.
Стаття 2.Кожна держава має і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над усіма своїмибагатствами,природнимиресурсами та економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та експлуатацію.
Кожна державамає право:
a) регулюватиі контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї національної юрисдикції згідно з власними законамита постановами і відповідно до власних національних цілей та першочерговихзавдань. Жодна держава не повинна змушуватися до надання пільгового режимуіноземним інвестиціям;
б) регулюватиі контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах дії власної національної юрисдикції та вживати заходів длязабезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам тапостановам і відповідала їїекономічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повиннівтручатись у внутрішні справиприймаючої держави. Кожна держава повинна з урахуванням усіх власних суверенних прав співробітничати зіншими державами щодо здійснення права, викладеного в цьому підпункті;
в)націоналізувати, експропріювати або передавати іноземну власність. У цьому разідержава, яка застосовує такі заходи, має сплачувати відповідну компенсацію зурахуванням її відповідних законів і постанов та всіх обставин, які ця держава вважає доречними.У будь-якому разі, коли питання про компенсації спричинюються до спору, він має врегульовуватися згідно звнутрішнім правом націоналізуючої держави і її судами, якщо лише всізаінтересованідержавидобровільно і за взаємною згодою не досягнуть домовленості щодо пошуків інших мирних засобів врегулюванняна основі суверенної рівності і відповідно до принципу вільного вибору засобів.
Принципневід’ємного суверенітету держав щодо їх природних ресурсів є конкретизацієюпринципу суверенної рівності держав. Цей принцип передбачає повний постійний суверенітет держав щодовсіх їх природних багатств таекономічної діяльності; надає державам право на володіння, використання і експлуатацію їх багатств іресурсів.
Окрім Хартіїелементи цього принципу зафіксовані в Декларації про встановлення нового міжнародного економічногопорядку та в іншихміжнародно-правових угодах.
Стаття 3. Прирозроблюванні природних ресурсів, що належать двом чи більше країнам, кожна зних зобов’язана співробітничати на основі системи інформації та попередніхконсультацій з метою досягнення оптимального використання цих ресурсів, не завдаючишкоди законним інтересам інших країн.
Дехто зфахівців у сфері міжнародного права вважає, що принцип співробітництва державмає не правовий, а декларативний характер. Можливо, в історичному минуломуспівробітництво було добровільною акцією держави. Проте враховуючи Статут ООНта інші міжнародно-правовідокументи, можна стверджувати, що добровільний акт перетворився на правовийобов’язок. Держави повинні використовувати методи співробітництва для вирішенняіснуючих міжнимипроблем, а не вдаватися до конфронтації.
Стаття 4.Кожна країна має право брати участь у міжнародній торгівлі та інших формахекономічного співробітництва незалежно від будь-яких відмінностей у політичних,економічних і соціальних системах. Жодна держава не підлягає будь-якій дискримінації,що базується лише на таких відмінностях. При здійсненні міжнародної торгівлі таінших форм економічногоспівробітництва кожна держава вільно обирає форми організації власних зовнішньоекономічних відносин іукладає дво- та багатосторонні угоди, що відповідають їх міжнароднимзобов’язанням і потребам міжнародного економічного співробітництва.
Зазначимо, щопринцип співробітництва держав передбачає таке: економічне співробітництво є вільним від дискримінації.
Принципспівробітництва держав вважається невід’ємною складовою значно ширшого принципуміжнародного економічного права — мирного співіснування.
Стаття 5. Усідержави мають право об’єднуватися в організації виробників товарів з метоюрозвитку власної національної економіки, досягнення стабільного фінансування цього розвитку та для досягнення власнихцілей сприяти забезпеченню неухильного розвитку світової економіки, зокрема,шляхом підвищення темпіврозвитку країн, що розвиваються. Тому всі держави зобов’язані поважати це право, утримуючись відзастосуваннятакихекономічних і політичних заходів, які б обмежували це право.
Принципсвободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків надав можливістьвільного вибору бажаних форм співробітництва в зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип тісно пов’язаний з більшзагальним принципом — свободою вибору соціально-економічної системи. Останній же, у свою чергу,випливає з таких основних принципівміжнародного права, як суверенна рівність держав, рівноправність і самовизначення народів, невтручанняу внутрішні справи державта ін.
Існує понаддвадцять міжнародних товарних угод країн-виробників (експортерів) сировиннихтоварів, зокрема укладених на регіональній основі.
Найвідомішоюміжнародною організацією держав-експортерів є Організація країн — експортерів нафти — ОПЕК.
Стаття 6.Держави зобов’язані сприяти розвитку міжнародної торгівлі товарами, зокрема, задопомогою угод і укладення довгострокових багатосторонніх товарних угод, якщо це доцільно, із урахуванням інтересів виробників і споживачів. Усі держави несутьвідповідальність за сприяння регулярному потоку та доступу до всіх комерційнихтоварів, що продаються застійкими, вигідними і справедливими цінами, підтримуючи в такий спосіб справедливийрозвиток світової економіки та особливо враховуючи при цьому інтереси країн, що розвиваються.
Принципнаціонального режиму передбачає, що на основі взаємності фізичні та юридичніособи іноземної держави повністю або частково прирівнюються у правах до фізичних та юридичних осіб певної держави.Національний режим з окремих видів прав може надаватися певною державою і водносторонньому порядку на основі її внутрішнього законодавства.
Стаття 7.Кожна держава несе основну відповідальність за сприяння економічному, соціальному та культурномурозвитку свого народу. З цієюметою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і засобіврозвитку, повну мобілізацію і використання власних ресурсів, упровадження прогресивних економічних і соціальнихреформ, а також забезпечення повної участі свого народу у прогресі й вигодах розвитку. Державизобов’язані індивідуально і сумісно співробітничати для того, щоб усунути перешкоди, щозаважають такій мобілізації і використанню.
Державнийсуверенітет сучасна правнича наука і практика давно вже не трактують як щосьабсолютне — таке, що нічим не обмежується, не відчужується, не ділиться тощо.Абсолютного суверенітету немає, є суверенітет, обмежений реальними чинниками.
Стаття 8.Держави мають співробітничати у справі сприяння раціональним і справедливим міжнароднимекономічним відносинам та заохочення структурних перетворень у контекстігармонічної світової економіки відповідно до потреб та інтересів усіх країн, особливо тих,що розвиваються, і з цією метою вживати належних заходів.
Правовірежими “рівних можливостей”, “відчинених дверей”, “капітуляцій”, щозастосовувалися в історичному минулому до відносин розвинених держав іформально чи фактично залежних від них країн світу, нині не можуть вважатися правомірними, оскількисуперечать принципам суверенної рівності, поваги до прав, властивихсуверенітету, невтручання у внутрішні справи тощо.
Стаття 9. Навсі держави покладається обов’язок співробітничати в економічній, соціальній,культурній та технічній галузях з метою сприяння економічному і соціальному прогрессу всіх країн світу, зокрематих, що розвиваються.
Співробітництвов галузі економіки, науки і техніки має розвиватися між державами на основірівності та взаємної вигоди. Принцип взаємовигідного економічного співробітництва у сферіторгівлі, економіки, науки і техніки базується на основних принципахміжнародного публічного права — співробітництва і суверенної рівності.
Обов’язокдержав — членів ООН — зміцнювати економічне співробітництво зафіксований і уСтатуті цієї організації.
Стаття 10.Усі держави юридично рівноправні і як члени міжнародного співтовариства маютьправо повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень для врегулювання світовихекономічних, фінансових і валютних проблем. Між іншим, через відповідніміжнародні організації відповідно до їх правил, які існують та розроблюються, ісправедливо користуватися вигодами, що випливають з цього.
Принципрівності та взаємної вигоди держав у міжнародних економічних відносинахбезпосередньо випливає з принципу суверенної рівності держав. Їх економічні відносини мають будуватися наоснові взаємної і справедливоївигоди.
Стаття 11.Усі держави мають співробітничати з метою зміцнення та постійного поліпшення ефективності міжнародних організацій приздійсненні заходів, спрямованих на стимулювання загального економічного прогресу всіх країн,зокрема тих, що розвиваються,і тому мають співробітничати для пристосування їх, якщо необхідно, до потребміжнародного економічного співробітництва,що змінюються.
Стаття 12. 1.Держави мають право за згодою заінтересованих сторін брати участь усубрегіональному, регіональному та міжрегіональному співробітництві з метою економічного тасоціального розвитку. Усі держави, що беруть участь у такому співробітництві,зобов’язані забезпечувати, щоб політика тих угруповань, до яких вони належать,відповідала положенням цієї Хартії та була орієнтована на зовнішні зв’язки, відповідала їх міжнародним зобов’язаннямі потребам міжнародного економічного співробітництва і в повному обсязівраховувала законні інтереситретіх сторін, особливо країн, що розвиваються.
2. Відносноугруповань, яким відповідні держави передали чи можуть передати певну компетенцію з питань, щоналежать до сфери дії цієї Хартії,її положення мають також застосовуватись до цих угруповань щодо подібних питаньі відповідно до зобов’язаньцих держав як членів подібних угруповань. Ці держави мають співробітничатистосовно виконання цими угрупованнями положень цієї Хартії.
Принципдобровільного виконання міжнародних зобов’язань виник у сферіміжнародно-правового звичаю і зафіксований у Статуті ООН як загальновизнана нормаповедінки суб’єктів міжнародного права (pacta sunt servanda). Принцип застосовується до міжнароднихугод, добровільно укладених наоснові рівноправності їх сторін.
Міжнароднийдоговір, який суперечить Статуту ООН, вважається недійсним, і жодна держава не може посилатися нанього чи користуватися його перевагами.
Стаття 13. 1.Кожна держава має право отримувати вигоди від досягнень і розвитку науки та техніки на прискореннявласного економічного та соціального розвитку.
2. Усідержави мають сприяти міжнародному науковому і технічному співробітництву і передаваннютехнологій з урахуванням усіх законних інтересів, включаючи, зокрема, права та обов’язки власників,постачальників і одержувачів технологій.
Зокрема, усідержави мають полегшити доступ країнам, що розвиваються, до досягнень сучасноїнауки і техніки, передавання технологій і створення місцевої технології на благо країн, що розвиваються, у такійформі й відповідно до такої процедури, які відповідають їх економіці та потребам.
3. Відповіднорозвинені країни повинні співробітничати з країнами, що розвиваються, щодостворення, зміцнення та розвитку їх наукової і технічної інфраструктури, а також у їхдіяльності у науково-дослідницькійта технічній сферах для того, щоб допомогти розширити і перетворити економікукраїн, що розвиваються.
4. Усідержави повинні співробітничати щодо розробки, подальшого розвитку, прийнятниху міжнародному аспекті керівних положень або постанов стосовно передавання технології з повнимурахуванням інтересів країн, що розвиваються.
Стаття 14.Кожна країна зобов’язана співробітничати у забезпеченні постійного ізростаючого розширення та лібералізації світової торгівлі й підвищення добробуту та життєвого рівня всіх народів, зокреманародів країн, що розвиваються. Відповідно всі держави мають співробітничати, серед іншого, щодопоступового усунення перешкод на шляху торгівлі й покращення міжнародних умов для здійсненнясвітової торгівлі і з цією метою держави повинні прикладати координованізусилля, спрямовані на справедливе вирішення проблем торгівлі всіх країн зурахуванням конкретних проблем торгівлі країн, що розвиваються.
При цьомудержави мають вживати заходів щодо забезпечення додаткових вигід для міжнародної торгівлі країн,що розвиваються, з тим, щоб досягти суттєвого збільшення їх валютних надходжень,диверсифікації їх експорту, прискорення темпів розширення торгівлі зурахуванням їх потреб розвитку, збільшення можливостей щодо участі в розширенні світової торгівлі та сприятливішої участі дляодержання вигід від такого розширення торгівлі за допомогою якнайсуттєвішогопокращання умов доступуна ринки товарів, що становлять інтерес для країн, що розвиваються, і в разіпотреби за допомогою заходів, спрямованих на встановлення стабільних,справедливих і вигідних цін на сировинні товари.
Принципспівробітництва між державами у сфері міжнародних економічних відносин охоплює також принцип juscommercii — право вільного розвиткуторговельного співробітництва.
Стаття 15.Держави зобов’язані сприяти загальному і повному роззброєнню під ефективнимміжнародним контролем і використовувати ресурси, вивільнені в результатіефективних заходів щодо роззброєння, на економічний і соціальний розвиток країн, виділяючи значнучастину додаткових коштів для розвитку країн, що розвиваються.
Стаття 16. 1.Право і обов’язок держав індивідуально і колективно ліквідувати як необхіднуумову для розвитку колоніалізм, апартеїд, расову дискримінацію, неоколоніалізм і всі форми агресії ззовні, окупації іпанування та економічні та соціальні наслідки, що випливають звідси. Держави, які здійснюютьтаку політикупримусу,несуть економічну відповідальність перед країнами, територіями і народами завідшкодування й повну компенсацію за використання та скорочення природних і всіх інших ресурсів цих країн, територій інародів, а також завданої цим ресурсам шкоди. Обов’язок держав — розширити надання їм допомоги.
2. Жоднадержава не має права заохочувати інвестиції, які можуть виявитися перепоною на шляху звільненняокупованих територій.
Стаття 17.Міжнародне співробітництво з метою розвитку є загальним обов’язком держав. Кожна держава маєспівробітничати з країнами, що розвиваються, у їх діяльності, спрямованій на прискоренняекономічного і соціального розвитку, забезпечуючи сприятливі зовнішні умови йрозширюючи надання їм активної допомоги відповідно до їх потреб і цілей розвитку, сувородотримуючись суверенної рівності держав.
Стаття 18.Розвинені країни повинні розширювати, удосконалювати і зміцнювати системузагальних невзаємних і недискримінаційних тарифних преференцій для країн, щорозвиваються,разом звідповідними узгодженими висновками і відповідними рішеннями, прийнятними вцій галузі, у межах компетентних міжнародних організацій. Розвинені країни повинні такожприділяти увагу застосуванню інших диференційованих заходів у галузях, деможливо й доцільно, і такими засобами, які забезпечать особливий і сприятливийрежим для того, щоб задовольнити потреби країн, які розвиваються, у сферіторгівлі та розвитку. У міжнароднихекономічних відносинах розвинені країни повинні намагатись уникати заходів, щоможуть негативно вплинутина розвиток національної економіки країн, що розвиваються, заохочувати загальнітарифні преференції та інші диференційні заходи на користь цих країн.
Сувереннарівність, яка передусім розуміється як рівність юридична (рівноправ’я), неозначає, що світова спільнота не знає про фактично існуючу нерівність. Тому надання преференційкраїнам, що розвиваються (а цебуло зафіксовано ще в Женевських принципах 1964 р.), означає намагання подолатифактичну нерівність і наблизитиюридичну рівність до рівності фактичної.
Стаття 19. Зметою прискорення економічного зростання країн, що розвиваються, у подоланні економічного розриву між ними і розвиненимикраїнами останні повинні надавати країнам, що розвиваються, загальний преференційний, невзаємний інедискримінаційний режими в тих галузях міжнародного економічногоспівробітництва, де можливо.
Отже, згідноз Хартією розвинені країни повинні надавати пільги країнам, що розвиваються,поширювати на них пільги, які розвинені країни надають одна одній, але не мають права вимагати відкраїн, що розвиваються, жоднихпоступок.
Стаття 20.Країни, що розвиваються, мають у своїх зусиллях із розширення загального обсягусвоєї торгівлі приділяти належнуувагу можливості розширення цієї торгівлі із соціалістичними країнами, надаючицим країнам не менш сприятливі торговельні умови порівняно з тими, які вони звичайно надають розвиненим країнам зринковою економікою.
Стаття 21.Країни, що розвиваються, повинні намагатися сприяти розширенню торгівлі між ними і з цією метою можуть відповідно до процедурміжнародних угод, що вже існують і розроблюються, якщо можливо, надаватиторговельні преференції іншимкраїнам, що розвиваються, не зобов’язуючись поширювати такі преференції нарозвинені країни, якщо такі дії не створюють перепон для загальноїлібералізації торгівлі та її розширення.
Принципвзаємності полягає в наданні іноземній державі, її юридичним і фізичним особампевних прав, привілеїв, пільг за умови, що держава, яка їх надає, а також її особи користуютьсяаналогічнимиправами увідповідній іноземній державі. Принцип взаємності може встановлюватися в односторонньомупорядку у внутрішньому законодавстві або на підставі міжнародного договору.
Стаття 22. 1.Держави повинні реагувати на загальновизнані і взаємоузгоджені потреби та завдання розвитку країн, щорозвиваються, шляхом сприяння чистому припливу реальних ресурсів, щозбільшився, з усіх джерел до країн, що розвиваються, з урахуванням будь-якихзобов’язань, прийнятих відповідними державами, для підкріплення зусиль країн, що розвиваються, на прискорення їхекономічного і соціального розвитку.
2. У цьому контекстівідповідно до викладених цілей і завдань та з урахуванням прийнятих зобов’язанькраїни повиннінамагатисязбільшити чистий приплив фінансових коштів з офіційних джерел до країн, що розвиваються, та поліпшувати його умови.
3. Припливресурсів, що є допомогою розвитку, має охоплювати економічну і технічнудопомогу.
Стаття 23. Зметою сприяння ефективній мобілізації власних ресурсів країни, що розвиваються,можуть зміцнювати своєекономічне співробітництво та розширяти взаємну торгівлю для того, щоб прискорювативласний економічний і соціальний розвиток. Усі країни, особливо розвинені,індивідуально, а також у межах відповідних міжнародних організацій, членами яких вони є,повинні забезпечувати відповідну й ефективну підтримку і співробітництво.
Стаття 24.Держави зобов’язані будувати взаємні економічні відносини так, щоб ураховувати інтереси іншихкраїн. Зокрема, державиповинні уникати заподіяння шкоди інтересам країн, що розвиваються.
Режимнедискримінації означає зобов’язання не порушувати для певної країни умов, які єзагальними для всіх інших зовнішньоекономічних партнерів.
Стаття 25.При сприянні розвитку світовій економіці міжнародне співтовариство, особливорозвинені країни—члени, приділяють особливу увагу конкретним потребам іпроблемам найменш розвинених країн з тих, що розвиваються; країн, щорозвиваються, які не мають виходу до моря; острівних країн, що розвиваються, з метоюнадання їм допомоги у подоланні їх особливих труднощів, і в такий спосібсприяючи їх економічному та соціальному розвитку.
Стаття 26.Держави зобов’язані співіснувати в умовах терпимості одна до іншої і мирно житинезалежно від відмінностей у політичних, економічних, соціальних та культурних системах і мають сприятиторгівлі між державами з різними економічними та соціальними системами. Міжнародну торгівлю країни повинніздійснювати без шкоди для загальних недискримінаційних і невзаємних преференційна користь країн, що розвиваються, і на основі взаємної вигоди, рівних перевагі взаємного надання режиму найбільшого сприяння.
Преференційнийрежим означає передусім митні пільги для певних держав. Надання країнам, щорозвиваються, преференцій не вважається порушенням принципу найбільшогосприяння.
Режимнайбільшого сприяння на відміну від принципу недискримінації, який у договірномупорядку не фіксується, означає письмове зобов’язання держави надавати державі-партнеру (як правило,на основі взаємності) пільгові умови, які діють чи можуть бути запроваджені до будь-якої країни.Сфера застосування цього принципу визначається в конкретному застереженні (щоназивається “клаузула”) до відповідної міжнародної угоди.
Винятки зрежиму найбільшого сприяння застосовуються для надання митних преференційкраїнам, що розвиваються, встановлення (наприклад, у прикордонних смугах) пільгового режиму дляфізичних і юридичних осіб сусідніхкраїн тощо.
Стаття 27. 1.Кожна держава має право повною мірою користуватися вигодами від світовоїторгівлі з невидимих статей і брати участь у розширенні такої торгівлі.
2. Світоваторгівля з невидимих статей, яка заснована на ефективності, а також на взаємній та справедливійвигоді і сприяє розвитку світовоїекономіки, є спільною метою всіх держав. Роль країн, що розвиваються, у світовій торгівлі зневидимих статей має бути посилена відповідно до викладених цілей, причому особливаувага має приділятись особливим потребам країн, що розвиваються.
3. Усідержави мають співробітничати з країнами, що розвиваються, у їх зусиллях,спрямованих на підвищення їх здатності одержувати іноземну валюту від операційз невидимих статей відповідно допотенційних можливостей і потреб кожної країни, що розвивається, і зазначенихцілей.
Невидимимистаттями, про які йдеться у цій статті, можуть бути надходження: від наданнятранспортних послуг (транспортування зовнішньо-торговельних вантажів, міжнародніперевезення пасажирів, експлуатація каналів, обслуговування суден і літаківміжнародних ліній, ремонттранспортних засобів тощо); міжнародного туризму; страхової справи; заробітківгромадян в іноземних країнах; експорту капіталу; реалізації об’єктівінтелектуальної власності (літературних, художніх та інших творів, винаходів,промислових зразків, корисних моделей, ноу-хау тощо); надання інших послуг.
Стаття 28.Всі держави зобов’язані співробітничати щодо коригування цін на товари, які експортуються країнами, що розвиваються,стосовно цін на товари, що імпортуються ними, для того, щоб сприяти створенню для них справедливихі рівноправних умов торгівлі в такий спосіб, який був би вигідним для виробників і справедливимдля виробників і споживачів.
3. Джерела міжнародного економічного права
Джереламіжнародного права — це форми фіксацій (зовнішнього відбиття) норм міжнародногоправа, створених узгодженим волевиявленням суб’єктів. Низка чинників вказує нате, що джереламіжнародногоправа є єдиними за суттю — їх основу становить угода суб’єктів.
У ст. 38Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основні джерела міжнародногоправа в сучасному міжнародному публічному праві: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай,визнані всіма націями загальніпринципи права, міжнародні судові рішення та доктринальні праці найавторитетніших фахівців з міжнародногоправа різних націй. Роль допоміжного засобу для визначення норм міжнародного прававідіграють резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій. Сучаснеміжнародне право формувалось протягом останніх чотирьох століть.
У літературізустрічається також термін “міжнародне законодавство”. Його прихильникивизнають, що міжнародне законодавство відсутнє, оскільки немає міжнародного органу, який бистворював імперативні норми. Цимумовним терміном позначають міжнародні договори та рішення міжнародних організацій.
Поняття“міжнародне законодавство” охоплює міжнародно-правові акти універсального(планетарного) та регіонального характеру.
Міжнароднезаконодавство формується як процес міжнародної уніфікації права. Завдякиміжнародній уніфікації ліквідуються відмінності в регулюванні відносин іекономічного характеру, внаслідок чого створюється одноманітне міжнародне економічне право.
Основнимиджерелами міжнародного публічного права (його галуззю є й міжнародне економічнеправо) є міжнародний договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав уміжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародногопублічного права.
Міжнароднийдоговір має пріоритетне значення серед джерел міжнародного економічного права.Цей пріоритет пояснюється не лише сучасними тенденціями розвитку міжнародного публічного права,а й специфікою міжнароднихекономічних відносин, які зароджувалися, усталювалися та розвивалися переважно як договірні тадвосторонні.
Середдвосторонніх договорів, що регулюють міжнародні економічні відносини, є і такзвані рамкові договори загальнополітичної спрямованості. Це передусім договори про дружбу,співробітництво тавзаємну допомогу. У них окрім політичних зобов’язань сторін фіксуються зобов’язання,пов’язані з розширенням економічного співробітництва.
Отже,міжнародне публічне право загалом, і міжнародне економічне право зокрема, — цеправо писане. Звичай відіграє обмежену роль у сфері регулювання міжнародних економічних відносин,оскільки підтримка широкого розмаїття стандартів міжнародного публічного праване сприяє застосуванню звичаєвого права. У цьому зв’язку потрібно зазначити, що усталені, усімзрозумілі й ніби такі, щоні в кого не викликають сумнівів, основні принципи міжнародного права (повагадо державного суверенітету, рівноправність, обов’язкове дотримання міжнароднихдоговорів та ін.) держави намагаються регулярно включати як у дво-, так і вбагатосторонні договори таінші акти. Переваги писаного документа над усним словом очевидні.
Писане правоможе народжувати звичай. Це відбулося принаймні двічі. У процесі еволюції міжнародного права наоснові договорів і практикидержав з’явилися звичаї про свободу морів під час війни і миру та про застосуваннядо іноземців національного режиму.
На думкуокремих фахівців, допоміжні джерела міжнародного права — резолюції міжнародних організацій,рішення міжнародних судівта арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів, доктрини— не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом процесу створенняміжнародно-правових норм. Ці фахівці твердять, що процес формування договірних нормміжнародного права та відповідних норм, що базуються на звичаях, складається здвох етапів: на першому узгоджується волевияв держав щодо правил поведінки, а надругому ці правила визначаються як міжнародно-правова норма.
Якщо виходитиз того, що допоміжні джерела міжнародного права не є власне джерелами, топостає питання про їх правову природу. Фахівці зазначають, що так званідопоміжні джерела або є певними стадіями у процесі утворенняміжнародно-правових норм, або впливають на перебіг зазначеного процесу, або допомагаютьвстановити існування чи зміст норми міжнародного права.
Резолюціїміжнародних організацій, як правило, мають рекомендаційний характер. Відповіднодо ст. 10 Статуту ООН її Генеральна Асамблея з основних питань діяльності ООН формує лишерекомендації. Такі норми не є імперативними. Їх виконання не може здійснюватисяпримусово. Вони надають правомірності діям, які були б неправомірними завідсутності рекомендаційної норми. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі та розвитку 1964 р.рекомендувала надавати преференційні митні пільги країнам, що розвиваються.Якби не було цієїрекомендації, то винятки на користь країн, що розвиваються, з режимунайбільшого сприяння були б незаконними.
Західніфахівці з міжнародного права назвали рекомендаційні норми “м’якимзаконодавством” (тобто не обов’язковим, але таким, що має юридичнезначення). Як свідчить досвід, резолюції Генеральної Асамблеї ООНвикористовують при розробці міжнародних договорів. Текст рекомендаційтрансформується в текст статей договору.
Положеннярезолюцій часто набирають обов’язкового характеру з огляду на те, щовідбувається процес створення норм права за допомогою звичаю.
Резолюціїможуть застосовуватись і для констатування чи тлумачення чиннихміжнародно-правових норм.
Нагадаємо, щорішення окремих організацій мають обов’язковий характер. Наприклад, рішення Ради ЄвропейськогоСоюзу є обов’язковими для держав—учасниць.
Обов’язковуправову силу мали рекомендації та рішення колишньої Ради ЕкономічноїВзаємодопомоги.
Значнукількість рекомендацій з питань міждержавного економічного співробітництваприймають органи ООН та установи, що входять до її системи (наприклад, ЮНКТАД,ЮНІДО). Хоча рішення цих організаціймають рекомендаційний характер, проте істотним є їх морально-політичнезначення, оскільки рекомендації поширюються на більшість держав планети, що входять довідповідних організацій.
Фундаментальнимидля міжнародного економічного права є такі прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. документи, якХартія економічних прав та обов’язків держав, Декларація про новий міжнародний економічнийпорядок, Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, а також резолюціяГенеральної Асамблеї ООН 1979 року “Об’єднання і прогресивний розвиток принципів і нормміжнародного права, які стосуються правових аспектів нового міжнародного економічногопорядку”.
Фахівцізазначають, що ці документи, виконуючи в цілому позитивну роль щодо забезпеченнясправедливих недискримінаційних економічних відносин, містять і необґрунтованіположення. Це, зокрема, стосується солідарної відповідальності всіх розвиненихдержав за наслідки колоніалізму, перерозподілу світового суспільного продукту на користь країн, щорозвиваються, шляхом прямих фінансових відрахувань.
Вимоги країн,що розвиваються, спрямовані на досягнення трьох груп цілей: по-перше, визнання світовимспівтовариством таких принципів, як повний і постійний суверенітет держав надїх природнимиресурсами,суверенна рівність, свобода вибору економічної і соціальної системи танедопущення дискримінації на цій підставі іншими країнами чи міжурядовими організаціями світу;по-друге, надання цимкраїнам можливості відігравати належну роль у міжнародному процесі прийняття рішень(ця претензія передусім передбачає такі організації, як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк);по-третє, задоволення вимог цих країн щодо конкретних економічних сфер світового ринку.
Важливиминормотворчими документами з точки зору міжнародного економічного права є такожрезолюції Генеральної Асамблеї ООН та її органів щодо міжнародної економічної безпеки.
“Міжнароднаекономічна безпека” — це такий стан міждержавних економічних відносин, колиіснують надійні матеріальні та правові гарантії захисту економічних інтересівкожної держави від неправомірного застосування економічної сили з боку іншихдержав, міжнародних організацій ітранснаціональних корпорацій.
Системаміжнародної економічної безпеки має базуватися на міцному правовому фундаменті — сукупностіуніверсальних, регіональних і двосторонніх норм, що забезпечують ефективнезапобігання та присічення дискримінації й інших негативних намагань вирішитиміжнародні економічні проблеми, спираючись на силу.
Системаміжнародної економічної безпеки, як і система міжнародної безпеки загалом, можебути створена та функціонувати лише на основі неухильного дотримання основних принципів міжнародного права і спеціальнихпринципів міжнародного економічного права.
Опрацьованимивважаються норми інституту міжнародної економічної безпеки, які забороняютьзастосування економічної сили з політичних міркувань, дискримінацію, демпінг, обмежуютьвикористання протекціоністських засобів, забезпечують реалізацію суверенних прав держав щодо їхприродних ресурсів.
Найважливішимиміжнародно-правовими актами, що стосуються інституту міжнародної економічної безпеки, є такі: “Відмовавід примусових економічних заходів” (резолюція IV сесії ЮНКТАД, 1983 р.); “Економічні заходи якзасіб політичного та економічного примусу стосовно країн, що розвиваються”(резолюція 38-ї сесії ГенеральноїАсамблеї ООН, 1983 р.); “Про заходи зміцнення довір’я в міжнародних економічних відносинах” (резолюція39-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1984 р.); “Міжнародна економічна безпека” (резолюція 40-їсесії Генеральної Асамблеї ООН, 1985 р.); “Міжнародна економічна безпека”(резолюція 42-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1987 р.).
До джерелміжнародного економічного права належить також Лімська декларація про промисловий розвиток іспівробітництво, прийнятав 1975 р. Конференцією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).
Рішенняміжнародних судів-арбітражів є актами застосування міжнародно-правових нормдо конкретних випадків. З цього випливає відсутність у них правотворчогохарактеру. Зокрема, ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає, що рішення цього суду обов’язкові лише длясторін, що беруть участь у справі й лише стосовно цієї справи.
Докомпетенції Міжнародного суду ООН належить також підготовка консультаційнихвисновків з юридичних питань. Такі висновки мають факультативний характер.
Рішенняміжнародних судів можуть вважатися міжнародними прецедентами івикористовуватися для тлумачення міжнародно-правових норм.
Зрозуміло, щопевна держава може визнати норму внутрішньодержавного закону іншої країни чирішення її національного суду як норму міжнародного права.
Не всіположення договорів, а тим більше рішення міжнародних організацій чи звичаї,можна вважати правовими нормами. Положення ж, які є нормами, можуть мати різнусилу — імперативну, диспозитивну, рекомендаційну.
Особливоюформою нормотворчості в межах ООН є кодекси та правила поведінки (codes of conduct, sets of rules, guidelines). Вони схвалюються резолюціямиООН. Прикладом є такі документи: Кодекс узгоджених на багатосторонній основісправедливих принципів правилдля контролю за обмежувальною діловою практикою (ухвалений ГенеральноюАсамблеєю у 1980 р.); Кодекс поведінки в галузі технології та Кодекс поведінки длятранснаціональних корпорацій (розроблені та ухвалені ЮНКТАД).
Одним зперших є Кодекс проведення лінійних конференцій. Його також розробила ЮНКТАД1974 р. Він стосується організації лінійних перевезень у галузі торговельного мореплавства.
У межах ЄСприймаються переважно такі правові акти: положення (regulations), директиви (directives) та рішення (decisions).
Найвищуюридичну силу мають положення. Вони є обов’язковими для всіх держав—членів.Директиви формулюють норми права, обов’язкові для ЄС загалом, а країнам—членам надаютьможливість трансформувати їх у норминаціонального законодавства. Рішення є переважно адміністративними актами і не вважаються нормами права.
Висновки
Міжнароднеекономічне право – це галузь міжнародного публічного публічного права, яка єсукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншимисуб’єктами міжнародного права і є їх узгодженим волевиявом.
Предметомміжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво-, такі багатосторонні.
Існує двіосновні концепції міжнародного економічного права.
Згідно першоїконцепції норми міжнародного економічного права – це частина міжнародногопублічного права. Вони створюються суб’єктами міжнародного права івикористовуються для урегулювання відносин, що виникають між ними.
Згідно здругою концепцією в систему міжнародного економічного права включаються не лишенорми міжнародного публічного, а й міжнародного приватного права, національнінорми, які регулюють міжнародні економічні відносини.
Системапринципів міжнародного економічного права складається з двох великих груп –основні (загальні) та спеціальні принципи.
До основнихпринципів міжнародного економічного права належать основні принципиміжнародного публічного права.
Загальніпринципи міжнародного економічного права: мирного співіснування, суверенноїрівності держав, співробітництва держав, невтручання, сумлінного виконанняміжнародних зобов’язань, взаємної вигоди.
Спеціальні принципиміжнародного економічного права: розвитку економічних і науково-технічнихвідносин між державами; юридичної рівності та неприпустимості економічноїдискримінації держав; свободи вибору форми організації зовнішньоекономічнихзв’язків; невід’ємного суверенітету держав над власними природними та іншимиресурсами, а також економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння;національного режиму.
На принципахміжнародного економічного права створюються принципи зовнішньоекономічноїдіяльності держав світу.
У ст. 38Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основні джерела міжнародногоправа в сучасному міжнародному публічному праві: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай,визнані всіма націями загальніпринципи права, міжнародні судові рішення та доктринальні праці найавторитетніших фахівців з міжнародногоправа різних націй. Роль допоміжного засобу для визначення норм міжнародного прававідіграють резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій.
Основнимиджерелами міжнародного економічного права є міжнародний договір іміжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав уміжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасногоміжнародного публічного права.
Перелік літератури
1. Закон України«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 №959-ХІІ // ВідомостіВерховної Ради УРСР. – 1991. — № 29. – Ст. 377.
2. Боярська З. І.Міжнародне комерційне право: Навч. посібник / Київський національнийекономічний ун-т. — К.: Видавництво КНЕУ, 2002. — 143с.
3. Дахно І. І. Міжнароднеекономічне право: Курс лекцій. — 2-ге вид., стереотип. — К.: МАУП, 2003. — 160 с.
4. Опришко В.Ф.Міжнародне економічне право: Підручник. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.