Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІМЕХАНІЗМИ ВИРІШЕННЯМІЖНАРОДНИХСПОРІВ МИРНИМ ШЛЯХОМ

ЗМІСТ
ВСТУП
1 СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХПРОЦЕДУР ТА МЕХАНІЗМІВ МИРНОГО ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХСПОРІВ
1.1 Поняття та загальна характеристика міжнародного спору
1.2 Визначення засобів та регламентація процедури вирішення міжнародних спорів
2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВА ХАРАКТЕРИСТИКАОКРЕМИХ МИРНИХ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
2.1 Положення що стосуються переговорів таконсультацій, як засобів вирішення міжнародних спорів
2.2 Характеристика добрих послуг тапосередництва, міжнародних і примірних комісій під час вирішення міжнародних спорів
2.3 Застосування міжнародного арбітражу тасудового розгляду для вирішення міжнародних спорів
2.4 Роль Міжнародного Суду ООН у вирішеннісуперечки між Україною та Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі
3 РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УВИРІШЕННІ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
3.1 Ознаки міжнародної організації — суб’єкта міжнародного права
3.2 Правовий статус та особливості участіміжнародних організацій у міжнародних спорах
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
/>ВСТУП
Актуальність. У ХХ столітті заборона застосування збройної силизадля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативногозначення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві. Формальназаборона силових методів розв’язання міжнародних спорів не стала панацеєю:міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте цязаборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедурвирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовоюміжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.
Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечитимирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основііснування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства.
Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднанихНацій вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб непіддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.
Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначенасерією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежувалиправо звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішенняміжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав.
Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципівсуверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права.Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діятив дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути доякнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок ізпринципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватисяв пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок ізпринципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватисявтручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципомнезастосування сили.
Таким чином, у другій половині ХХ століття одним з найпомітнішихпроцесів у міжнародному праві став розвиток інституту мирного вирішенняміжнародних спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, який внісновий вимір у галузь несилових засобів розв’язання конфліктів.
Отже, актуальним на сьогоднішній день є подальше дослідженнятеоретичних та практичних питань пов’язаних із мирними засобами вирішення міжнароднихспорів в сучасному міжнародному праві.
Об’єктом дослідження є міжнародні відносини та проблемиміжнародного правотворчого процесу взагалі та правові наслідки односторонніхдекларацій зокрема, правові відносини міжсуб’єктами міжнародного права, що виникають між ними у зв’язку з врегулюваннямза допомогою правових засобів спорів під час здійснення співробітництва.
Предметом дослідження є: міжнародне право, його джерела якірегламентували міжнародні відносини, щодо правотворчого процесу.
Мета і завдання дослідження. Метою є дослідження особливостей міжнародно-правового інститутуправових засобів вирішення міжнародних спорів у забезпеченні міжнародногоспівробітництва.
Для досягнення означеної мети дослідження автор ставить передсобою такі задачі:
Відповідно до мети дослідження можна визначити наступні завдання:
— дослідити сутність міжнародного правотворчого процесу;
— визначити види та сутність односторонніх декларацій вміжнародному праві;
— провести аналіз судової практики Міжнародного суду ООН;
— проаналізувати подальший розвиток кодифікації міжнародногоправа.
Методологічну основу дослідження складає сукупністьзагальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержаннярезультатів у дослідженні застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи,які забезпечили єдність аналізу, історизм, об’єктивність дослідження тощо.
Науково-теоретичну базу дослідження становлять наукові праці зміжнародного права та міжнародних відносин, філософії, теорії держави і права,історії, логіки, криміналістики, конституційного права.
Загальнотеоретичну основу роботи складають праці Я. Броунлі, М. В.Буроменського, В. Г. Буткевича, В. А. Василенка, В. Н. Денисова, М. Ейкхерста,М. Л. Ентіна, В. І. Євінтова, Г. В. Ігнатенка, Ю. М. Колосова, Д. Б. Лєвіна, І.І. Лукашука, Г. І. Морозова, Е.О. Пушміна, Г. І. Тункіна, Н. А. Ушакова, А.Фердросса та інших.
Нормативноюосновою дослідження є міжнародно-правові договори, статути міжнароднихорганізацій, чинні законодавчі та нормативно-правові акти окремих держав тапроекти норм, які забезпечують міжнародно-правовий механізм вирішенняміжнародних спорів.
Структура роботи обумовлена метою і задачами дослідження.Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що мають вісім підрозділів,висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження складає 66сторінок, із них основного тексту — 61 сторінка, список використаних джерел — 3сторінки.

/>1 СТАНПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПРОЦЕДУР ТА МЕХАНІЗМІВ МИРНОГО ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХСПОРІВ
 />1.1     Поняття та загальна характеристика міжнародного спору
 
Практика міжнародного співробітництва свідчить, що більшістьміжнародних зобов’язань виконується належним чином, але, керуючись стародавнімприслів’ям „Si vis pacem para bellum” (хочеш миру – готуйся до війни), потрібнозавжди пам’ятати про те, що існує безліч обставин, які можуть вплинути абозавадити належному виконанню міжнародних зобов’язань, а тому вже під час своговолевиявлення сторонам слід добре продумати та передбачити шляхи вирішенняможливих суперечок та зазначити, яким чином вони захищатимуть власні правашляхом внесення відповідних пунктів у документ, що укладатиметься.
Необхідність дотримання та належного виконання укладеного зобов’язання,без чого не можуть існувати нормальні міжнародні відносини, існувала ще вперіод рабовласницького ладу. Наприклад, Рим, котрий мав велику договірнупрактику, бачив можливість посилення могутності своєї держави також удотриманні прийнятих на себе договірних зобов’язань, цим самим примушуючи дотого ж своїх контрагентів. Так установився принцип „pacta sunt servanda”(договори повинні дотримуватися).
У період феодалізму держави надавали багато уваги питанням виконанняміжнародних договорів, що одержувало своє відображення в різного роду урочистихцеремоніях і клятвах. Однак як при рабовласницькому ладі, так і при феодалізміпорушення міжнародних зобов’язань було дуже частим явищем, про що свідчитьіснування експлуататорських держав.
Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себезобов’язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основнихпринципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов’язок державвирішувати свої “міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб непіддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість” (п. З статті 2Статуту ООН) [10, c.221].
Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планетіспостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі,наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР угромадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройневтручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройніконфлікти в Закавказзі, Молдові і Чечні [18, c.62].
Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовуєпевні механізми у збереженні міжнародного миру і безпеки. Сукупність цихмеханізмів називається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правовіспособи, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямовані назабезпечення миру і застосування державами колективних заходів проти актівагресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способівзабезпечення міжнародної безпеки належать: мирні способи вирішення спорів; загальнаі регіональна безпека (колективна безпека); роззброювання; заходи дляослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь; заходи для запобіганняядерній війні; неприєднання та нейтралітет; заходи для припинення актів агресії(самооборона); дії міжнародних організацій; нейтралізація і демілітаризаціятериторій (ліквідація військових баз); створення зон миру в різних районахземної кулі; заходи для зміцнення довіри між державами [47, c.102].
Незважаючи на наявний широкий перелік способів підтримкиміжнародного миру і безпеки, у міжнародному житті нерідко в результатізіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.
Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:
— ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку можезагрожувати міжнародному миру і безпеці (наприклад, ситуація з Іраком);
— спір, тобто ситуацію, коли сторони пред’явили одна одній взаємніпретензії (наприклад, спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару). У спорізавжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються зпредметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законнимиінтересами і нормами міжнародного права [34, c.59].
Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони такі залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування ірозвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південноїчастини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що “односторонні претензії не утворюютьспору”.
Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним єнаявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфліктуінтересів між двома суб’єктами міжнародного права.
Використання термінів “ситуація” і “спір” є правомірним із позиційсучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійнийапарат Статуту ООН (положення Глави VI “Мирне вирішення спорів” (статті 33-38)і Глави VII “Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії”(статті 39-51) — багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого єпрактично всі держави світу.
Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивнахарактеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спориможуть бути двох видів: 1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці; 2)ті, що не несуть такої загрози.
Існування міжнародного спору зобов’язує держави вирішувати цейспір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов’язані свої споривирішувати мирними способами.
Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішенняміжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у правіміжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнароднихдоговорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.
Основними джерелами цього інституту є:
— Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;
— Переглянутий загальний акт про мирне вирішення міжнароднихспорів 1928 року (у редакції 1949 року);
— Статут ООН;
— Статути регіональних міжнародних організацій;
— Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;
— Заключний акт НЕСЄ 1975 року;
— Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й іншідокументи уже ОБСЄ;
— міжнародні порядки [36, c.33].
У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнята в 1974 р.на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не можезастосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних,політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих наущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.
Питання правового захисту врегульовано і в окремих конвенціях.Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень,1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разіпорушень договору продавцем (ст.ст. 45-52) і покупцем (ст.ст. 61-65).Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконаєяких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупецьможе здійснити ряд дій, передбачених нею (замінити товар, заявити пророзірвання договору, відмовитися від приймання товару), відповідні засобизахисту передбачені Конвенцією і у випадку порушення договору з боку покупця.
При виникненні конфлікту звичайно держави використовуютьміжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:
— субординаційної, коли дії суб’єкта спору підпорядковані нормівнутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);
— координаційної, коли для держави є обов’язковим лише те, із чимвона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто вміжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави увідношенні предмета спору. Можна тільки презюмувати її сумлінність у відношенніпредмета спору [47, c.62].
Слід зазначити, що вирішення міжнародних конфліктів базується напринципі мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирнеспівіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування істабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. 3статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують своїміжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозіміжнародний мир і безпеку, і справедливість.
Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначенасерією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежувалиправо звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішенняміжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовуватитакі засоби:
— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, щовикладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений рядрезолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільськудекларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;
— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті провідмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання абовирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого бхарактеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватисятільки в мирних засобах;
— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародногоправа 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: “Кожна держава вирішуєсвої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб непіддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість”.
З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнароднихспорів видно, що принцип ставить за обов’язок кожній державі вирішуватибудь-які міжнародні спори мирними засобами.
Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципівсуверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права.Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діятив дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути доякнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок ізпринципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватисяв пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок ізпринципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватисявтручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципомнезастосування сили.
 
1.2 Визначеннязасобів та регламентація процедури вирішення міжнародних спорів
У другій половині XIX ст. перед європейськими державами виниклопитання необхідності отримання гарантій виконання зобов’язань сторонами з метоюзміцнення економічних і політичних відносин, а тому наприкінці XIX — на початкуXX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодоврегулювання цих питань. У нашій країні, так само як і в інших країнах, чималодосліджень й окремих статей, присвячених проблемі мирного розв’язанняміжнародних спорів, з’явилось саме після Другої світової війни.
Будь-який міжнародний договір повинен належно виконуватись — принцип “pacta sunt servanda”. Цей загальновідомий та найбільш поширений наміжнародній арені принцип з’явився на засадах політичних і економічнихінтересів. Сторона, котра порушує міжнародне зобов’язання, має враховувати, щоцим вона підриває довіру до себе інших суб’єктів міжнародного спілкування, аце, в свою чергу, зумовлює загострення економічних та політичних відносин.Таким чином, для зміцнення своїх міжнародних економічних зв’язків потрібновиконувати власні договірні зобов’язання, а будь-які порушення норм у ційсфері, невиконання або неналежне їх виконання, є правопорушенням, тобтоміжнародним деліктом, яке потребує вжиття відповідних заходів для поновленняпорушеного права. Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані направове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, що сприяє зміцненнюполітичних і економічних відносин, а отже, й справі зміцнення світу, однобічнеж розірвання договору викликає загострення міжнародних відносин [9, c.22].
Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правовихвідносинах однією з істотних умов зобов’язання є забезпечення його виконання тазакріплення засобів для мирного розв’язання спору, що надає право сторонівідступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила зобов’язання,відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобов’язання сторони почастивиходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань, якщовизначені умови, які існують в момент його підписання, залишатимутьсянезмінними. Сторони іноді цим користуються й односторонньо відмовляються відвиконання зобов’язання з посиланням на змінені обставини, у зв’язку з чимподальше виконання договору нібито чи неможливе або ж недоцільне. Прикладомтакого ухилення та неналежного виконання можуть бути відносини України таРосії. Впродовж десяти років після здобуття незалежності нашою державою цівідносини були ускладнені проявами взаємної недовіри. Декларації простратегічне партнерство фактично тільки маскували відсутність порозуміння іпрагнення до справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загрозасерйозних міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, яківикористовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рідшезастосовувався засіб посередництва, що не завжди приносили бажаний результат.
Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнароднихінститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Томуголовна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діютьсамостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.
Правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язанняцих конфліктів — багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінюванняситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів іметодів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктамизазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти,по-друге, — “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручаєтьсяу конфлікт з метою його врегулювання [23, c.109].
Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовимшляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники:інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей),історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфліктупоширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередниківможуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво,співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Цістратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.
Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичнихконфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1)міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3)державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарськісуди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові читимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктнихпроблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7)громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів іконфліктів, профспілки тощо).
Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правовезабезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, апринциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнароднихспорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий уДекларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав іобов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.
Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв’язанняспорів між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення,арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також будь-якіінші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що Статут ООН, окрімспорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру йбезпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже, він не обмежує сторони у виборізасобів для мирного розв’язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобівє характер самого міжнародного спору.
У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що берутьучасть у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародногомиру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв’язати його за допомогоюпереговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, зверненнядо регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором.Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнароднихспорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.
Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обміндумками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різнихпитань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав,що не беруть участь у даному спорі, або інших суб’єктів міжнародного права, щоспрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хтосперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.
Посередництво — це сприяння держав або інших суб’єктівміжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирноговрегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідуванняміжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основіміждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розглядспорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробіткипроекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований наоснові угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб(арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а такожпідлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, щосперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолюєсупер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов’язковийхарактер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає зверненнясторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнароднихдоговорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхомсудової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а такожвирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирнихспособів вирішення міжнародних спорів [21, c.44].
Безпосередні переговори — це найбільш простий, зручний і поширенийспосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорівполягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхомустановлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином,у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішуютьпитання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів,частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, томущо повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін.
Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять напозиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, якнайбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.
Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали абона нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в уснійформі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншимизасобами зв’язку.
Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніхультимативних умов, примусу, диктату або погроз.
Переговори можна класифікувати: а) стосовно предмету спору (мирні,політичні, торгові і т.д.); б) за кількістю учасників (двосторонні і багатосторонні); в) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів;переговори міністрів закор донних справ; переговори дипломатичних представників; переговори уповноважених або спеціальних місій).
Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав іінтересів всіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов’язаніутримуватися від дій, здатних зашкодити розв’язанню спору.
Одним з різновидів переговорів є консультації. Відповідно дораніше досягнутої домовленості держави зобов’язуються періодично або у випадкувиникнення певного роду обставин консультуватися одна з одною для усуненняможливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення міжнароднихспорів.
Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь уконфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, ворганізації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуютьсятретіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведеннявідносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб’єкта, щоробить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь неприймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах [17,c.302].
Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах,включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спорув цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу(державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах уякості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасникамиспору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.
Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що неприймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами.Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються. Добріпослуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, щосперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг іпосередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхіднапопередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можутьпропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодоюодного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах,його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів(на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін:посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їхсторонам.
У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих іпогоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв’язанню спору шляхомдосягнення безпосередньої угоди між сторонами.
У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав іфактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторонивправі встановити спеціальний міжнародний орган — слідчу комісію для з’ясовуванняпитань факту.
Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числапредставників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можутьвключатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задачвизначається угодою сторін, що сперечаються.
Завдання слідчих комісій полягає в з’ясовуванні фактичних обставинспору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв’язанняміжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статусміжнародних слідчих комісій.
Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхомпризначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бутигромадянами держав сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядокустановлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятимЛігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.
Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторониу встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, атакож список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправізапитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розглядупровадиться допит свідків, про що складається протокол.
За підсумками розслідування комісія виносить рішення за допомогою упорядкуваннядоповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має силирішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішеннякомісії за своїм розсудом.
Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практицівикористовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, щоє щодо новим способом розв’язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООНцей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями “обстеження” і“примирення”.
Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вонимають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з’ясовуватиі встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв’язанняцього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішенняв справі приймається сторонами, що не пов’язані висновками комісії.
Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція проправо міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальнихкомісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькимиконвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв’язання міжнароднихспорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п’яти членів. Поодному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три іншихпризначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборічленів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН,третім державам або вирішено жеребом.
Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв’язання спорівміж державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для нихобов’язкову силу.
Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок йогодіяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодоюсторін у спорі, що іменується компромісом.
Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із якихє суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра.
Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 рокувстановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатисяз п’яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян,два другі третейських судді і суперарбітр обираються ними за згодою з числагромадян третіх держав.
Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовуватинорми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразковіправила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.
У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, їїадміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів ідипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнароднихарбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішеннясправ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправівисувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду [28, c.92].
Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу(третейського розгляду):
— ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силуособливої угоди сторін, що сперечаються, для розв’язання конкретного спору, неприбігаючи до допомоги міжнародних інституцій;
— інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюєтьсяпостійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність міждержавами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов’язуються передаватиздатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони.Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палатитретейського суду на основі Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень1907 року.
Судова процедура є одним із видів розв’язання міжнародних спорів.Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійнийорган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.
На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джереларішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, щосперечаються, у кожнім” окремому випадку, а постійним СтатутомМіжнародного Суду ООН, що складає невід’ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООНє тим самим і учасниками Статуту.
Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах,визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93Статуту ООН).
Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, ізчисла фахівців в галузі міжнародного права.
Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов’язкові рішенняу спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі даватибудь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародногоправа [11, c.92].
З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розглядбуло передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультаційміжнародними організаціями.
Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двохчастин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Судусторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, якісперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються,їхніх адвокатів, свідків, експертів.
Рішення Суду юридично обов’язкове для сторін, що беруть участь усправі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справаналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Судуостаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надаєправо іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає занеобхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживаннязаходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).
Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займаютьтериторіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території(наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а такожтериторіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходучерез територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітаціюконтинентального шельфу Північного моря.
Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядаєміжнародні спори в порядку судової процедури.
У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні судиділяться на суди з вирішення:
а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН, Економічний Суд СНД);
б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними іюридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд зправ людини);
в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій(Адміністративний трибунал МОП);
г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзькийтрибунал);
д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).
Одним з головних принципів формування складу суду є принциппредставництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових системмиру. Так, місця в Суді розподілені по головних регіонах миру: три члени відАфрики, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів відЗахідної Європи і інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію іНову Зеландію і двох членів від Східної Європи.
У складі Суду 15 суддів. Вони обираються ГА ООН і РБ ООН, щоголосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидатповинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпеченняспадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються водне і теж час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду.
Слід зазначити, що судді ad hoc не є постійними членами Суду іберуть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вонипризначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розглядупевної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу іобираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі абоорганізації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.
Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних абоадміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не якпредставники держав, громадянами яких вони є, проте в числі суддів не може бутибільш за одного громадянина будь-якої держави. До роботи судді залучаютьсятакож тимчасові судді.
Суд шляхом таємного голосування, в якому беруть участь все 15суддів Міжнародного суду ООН, обирає строком на три роки голову і віце-голову(заступника) Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря.
На посаду голови Міжнародного суду ООН в 6 лютого 2009 був обранийяпонець Хісасі Овада (Hisashi Owada). 76-річний Хісасі Овада замінив на ційпосаді британську суддю Розалін Хіґґінc (Rosalyn Higgins). Заступником новоїголови суду був вибраний 52-річний словацький суддя Петер Томка (Peter Tomka).
Хісасі Овада, випускник юридичного факультету Гарвардськогоуніверситету, є суддею Міжнародного суду ООН з 2003 року. З 2001 року він такожє членом Постійного міжнародного арбітражного суду. З 1994 по 1998 рік він бувпостійним представником Японії при ООН.
Останній раз склад суду оновився на третину 6 листопада минулогороку на 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а за виконання своїх повноваженьп’ятеро нових суддів узялися з 6 лютого, після чого і було переобранокерівництво суду.
Склад Міжнародного суду ООН (станом на 6.02.2009) Голова — ХісасіОвада (Японія); Віце-голова — Петер Томка (Словаччина); Судді: Ронні Абраам(Франція), Бернардо Сепульведа Амор (Мексика), Мохаммед Беннуна (Марокко),Томас Бюргенталь (Сполучені Штати Америки), Бруно Зимма (Німеччина), Кеннет Кіт(Нова Зеландія), Абдул Г.Корома (Сьєрра-Леоне), Гонсало Парра-Арангурен(Венесуела), Раймон Рандзева (Мадагаскар), Леонід Скотников (РосійськаФедерація), Аун Шаукат аль Хасауна (Йорданія), Розалін Гіггінс (ВеликаБританія), Ші Цзююн (Китай).
Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38),а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цією главою Статутувстановлюються границі компетенції Міжнародного Суду.
По-перше, компетенція Суду поширюється лише на суперечки міждержавами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою йтим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можутьрозглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є длядержави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лишефакультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби здосить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції вСан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14)[19, c.50].
Факультативний характер передачі державами спорів на вирішеннісуду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 СтатутуМіжнародного Суду, “до ведення Суду відносяться всі справи, які будуть переданійому сторонами…”. Держави — учасники Статуту можуть, однак, визнати для себекомпетенцію Суду обов’язковою по певних категоріях справ.
В 70-их — 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної АсамблеїООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролій впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введенняобов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступилизахідні, на рубежі 80-их — країни, що розвиваються.
Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд неможе розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, міжприватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише зазгодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави необов’язковою, а факультативною [22].
Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі юридичні спори,що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогоюсудової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає назростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розглядісправ між різними категоріями суб’єктів, а не тільки між державами. У ціломуможна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв’язанняміжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедуриі підвищення погоджувальної.
У числі погоджувальних способів розв’язання міжнародних спорівістотно зросло значення міжнародних організацій.
Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відмінувід судової, носить переважно політичний характер.
Організація Об’єднаних Націй — основний орган співробітництвадержав у всесвітньому масштабі — є ядром сучасної системи мирних способіввирішення спорів.
Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру ібезпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв’язанніне всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести допорушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН).
Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає РадаБезпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір длявизначення того, чи не може продовження цього спору загрожувати підтримціміжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН).
Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду споруможуть приймати рекомендації. Юридично обов’язкові рішення Рада Безпеки вправіприймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. РадаБезпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загальногоправила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд [28, c.192].
Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирномувирішенні спорів:
— підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районіміжнародного конфлікту, що пов’язане з розгортанням військового, поліцейськогоабо цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року “Буря впустелі”, “гуманітарна інтервенція” ООН 1994 року в Сомалі);
— миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилитиворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів,передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечитизбереження миру;
— постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищенняпричин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основнамета такої миротворчості — запобігання рецидиву конфлікту);
— превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактикувиникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти йобмеження масштабів конфліктів (основна мета — врегулювання спору до спалахунасильства).
В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійсненняпревентивної дипломатії: заходи для зміцнення довіри; раннє попередженняконфліктів за допомогою міжнародних організацій; установлення фактів, пов’язанихіз спором; демілітаризація і нейтралізація; інші засоби.
Незважаючи на складність міжнародної обстановки, передбаченаСтатутом ООН система мирного врегулювання спорів дає позитивні результати. Урамках ООН обговорюються практично всі найбільш серйозні спори і конфлікти, щовиникають між державами в рамках світового співтовариства.
Підвищується роль і значення в мирному врегулюванні спорівміжнародних регіональних організацій, їхня роль у вирішенні питань підтримкимиру, “які є підхожими для регіональних дій”, зафіксована в статті 52 СтатутуООН. Необхідна умова правомірного існування регіональних організацій полягає втому, що зміст їхніх установчих актів і діяльності повинен бути сумісним зцілями і принципами ООН.
Організація африканської єдності створила Комісію з посередництва,примирення й арбітражу, що складається з 21 члена, обраних Конференцією главдержав і урядів ОАЄ. З числа членів комісії обираються особи, які здійснюютьфункції посередників і арбітрів. Спір передається в Комісію державами, щоберуть участь у ньому, або вищими органами ОАЄ.
Ліга арабських держав головну роль у розгляді спорів надала своїйРаді. Стосовно спорів, що не торкаються незалежності, суверенітету ітериторіальної цілісності держав, він може виконувати арбітражні функції. Длярозгляду таких спорів сторони, що сперечаються, повинні звернутися до Ради, щоприймає обов’язкове й остаточне рішення. Сторони в спорі не приймають участі вобговоренні і рішенні Ради. У тих випадках, коли спір може призвести до війни,Рада може виконувати примирливі функції.
Організацією американських держав у 1948 році на Конференції в Боготібув прийнятий Американський договір про мирне вирішення спорів. Відповідно додоговору головна роль у мирному врегулюванні спорів відведена Постійній радіОрганізацій. У договорі також докладно описані такі форми мирного вирішенняспорів, як добрі послуги і посередництво, розслідування і примирення.

2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВА ХАРАКТЕРИСТИКАОКРЕМИХ МИРНИХ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
 2.1 Положення що стосуються переговорів та консультацій, як засобіввирішення міжнародних спорів
 
Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобівврегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою силиможна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду коженвипадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бутиабо правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань,або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадківзастосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.
Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися доконкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору правовільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого моглоб загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насампередстаратися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва,примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів абоугод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [41,c.65].
У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирнихзасобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові(судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво,обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Основнівідмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а)правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права;політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права абовстановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін єнеобхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури,третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін;для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення,оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в)рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завждиюридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичногозасобу, переважно є рекомендаційним.
 Процедури мирного вирішення спорів розроблено рядомміжнародно-правових актів. Найбільш важливими серед них є 1-ша Гаазькаконвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 5(18) жовтня 1907 p.,Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 р. зпоправками, які внесено Генеральною Асамблею ООН 28 квітня 1949 р., Манільськадекларація про мирне вирішення міжнародних спорів, яку прийнято в рамках ООН 15листопада 1982 р., Декларація Організації Об’єднаних Націй від 5 грудня 1988 р.про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожуватиміжнародному миру і безпеці, і про роль ООН у цій сфері та деякі інші. Наособливу увагу заслуговує Довідник ООН з мирного розв’язування спорів міждержавами, рекомендований до опублікування сесією Спеціального комітету зіСтатуту ООН і посилення ролі цієї організації, з лютого 1991 р.
Згідно зі ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльністьУкраїни спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхомпідтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного товариствана основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [43, c.92].
Мирні способи застосовуються тоді, коли між державами (і тількиміж ними) виникає міжнародний спір. Це вимагає встановлення змісту самогопоняття “міжнародний спір”.
У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття “міжнароднийспір”. Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедуриврегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором.Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбуваєтьсябез формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теоріїсклався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Вінґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розумієконфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до початку розгляду справи. Цеозначає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці впоглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Такарозбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієїз них.
Міжнародний спір — формально (об’єктивно) виражену суперечністьміж суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників таінших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирноговирішення міжнародних спорів.
Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожнийдоговір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям:визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирнізасоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад,Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендуютьдержавам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватисядо мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру,що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці впоглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендуєтьсяяк найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення “питань юридичногохарактеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій”.
У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів наюридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правовогоспору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючоїміжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторінзмінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тількизастосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадтоакадемічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів.Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що вінзавжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктівміжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права [7, c.92].
Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання “може привести доміжнародних ускладнень або викликати спір” (ст. 34), тобто має місце, колизіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хочаі породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативниххарактерних ознак, доктрина виходить з того, що “ситуація” не визначаєтьсячітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООНв ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання уРаді Безпеки, а в спорі — має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша,ніж спір.
Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори міжсторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулюванняміжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожногоспору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах промирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирнихзасобів.
Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень,тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретноїситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародногоправа, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунутинебажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєвінедоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшусторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленістьможе бути юридично необов’язковою.
Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило,використовуються для продовження встановлених контактів. До консультаційзвертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв’язку з обставинами,що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення споріві ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООНв цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультаціїдля того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.
2.2 Характеристика добрих послуг та посередництва, міжнародних і примірних комісій під час вирішення міжнародних спорів
Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонамита досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можутьвикористовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами(авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.
На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не береучасть у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору, її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місіязакінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковимидля сторін спору та можуть бути відхилені ними.
Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторонипогоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати правокерувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, немають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту невважається недружнім актом.
Трапляється, що суть спору зводиться до різного розумінняфактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетнийвисновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити йоговрегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола нормміжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробитишляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, щовідповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставиниспору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонуєшляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).
Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностейв оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з’ясовуватипитання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Дляутворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливуугоду, якою визначити обсяг повноважень, місцезнаходження, порядок і термінутворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати представниківабо адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та їїпідтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичніобставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо;сторони, які сперечаються, зобов’язані сприяти цьому. Результатом роботикомісії є доповідь, яку вона склала та яка має обмежуватися встановленнямфактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд [16, c.201].
Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення іарбітражу в рамках НБСЄ (тепер — ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Нарадиз БСЄ про мирне урегулювання спорів, яка відбулася в Женеві 12-23 жовтня 1992р. Метою примирення є надання допомоги сторонам у спорі в пошуках урегулюваннявідповідно до міжнародного права та їхніх зобов’язань у рамках ОБСЄ. Для цьогоутворюється Комісія з примирення з мирових посередників, котра після вивченнявсіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями з його мирноговрегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення допропозицій доповіді — або погодитися з ними, або не погодитися.
Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститутприкордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону “Про державний кордонУкраїни” від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов’язаних ізпідтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорівіз цього питання, створення умов для мирного розв’язання прикордоннихконфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України зособового складу Державної прикордонної служби України призначаютьсяприкордонні представники України, а також їхні заступники.
Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуютьсяухвалювати юридично обов’язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогоднідіють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень(наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).
2.3 Застосування міжнародного арбітражу та судового розгляду длявирішення міжнародних спорів
Міжнародний арбітраж, як засіб вирішення міжнародних спорів зарекомендувавсебе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема доситьскладних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останнідесятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів якзасіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнароднихугод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.
Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхомукладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називаєтьсякомпромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів;предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер іджерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесеннярішення; юридичну обов’язковість рішення.
Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, маємісце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж якзасіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певногопитання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місцепостійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов’язковою або факультативною(добровільною). Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду,створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішенняміжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, йогосторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, щоформується державами — учасницями Конвенцій [4, c.211].
До складу арбітрів можуть призначатися особи, які маютькваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі судовіпосади, чи є юристами, котрі мають визнану компетентність у галузі міжнародногоправа. Арбітри призначаються терміном на шість років і з правом переобрання щена один термін. Рішення арбітражного суду приймаються більшістю голосів.
Арбітражний суд має право розглядати всі спори, котрі передалийому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодотериторіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітетнад сухопутною територією і деякі інші.
Згідно зі статтею 30 Конвенції суд вирішує спори відповідно доміжнародного права або, з погодження сторін, або на підставі справедливості йдоброї волі.
Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючихміжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнароднасудова установа.
Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7Статуту ООН). Ст..92 Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН.Міжнародний Суд утворюється і діє на основі Статуту, котрий є невід’ємноючастиною Статуту ООН.
До відання Суду належать всі справи, що йому передадуть сторони, івсі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнароднимидоговорами. Сторонами у справах, котрі розглядаються Міжнародним Судом, можутьбути тільки держави. Рішення Суду ґрунтуються на міжнародному праві, яке СтатутМіжнародного Суду визначає як складене з міжнародних конвенцій, міжнароднихзвичаїв як доказ загальної практики, визнаної за правову норму, загальнихпринципів права, судових рішень і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів(ст. 38). Міжнародний Суд діє на постійній основі.
Міжнародний Суд складається з п’ятнадцяти членів. Вони обираютьсятерміном на дев’ять років Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки одночасно,причому при обранні суддів у Раді Безпеки принцип одностайності не діє. Длякандидатів у судді використовують ті самі критерії, що і для арбітрів.Кандидати висуваються національними групами держави, не більше як чотири, а вСуді не може бути більш як два судді від однієї країни. Судді не представляютьсвою державу, а діють «в особистій якості». Тому якщо розглядаєтьсяспір між державами, громадянами яких є призначені судді, це не дає підстав, щобвони поступилися місцем іншим суддям. Якщо суддя перестає задовольнятипоставлені вимоги, то за одностайною думкою всіх суддів він може бутизвільнений з посади. Судді користуються дипломатичними привілеями таімунітетами. Місцезнаходженням Суду є Гаага (Нідерланди). Суд розглядає справиу повному складі, але кворум у дев’ять суддів вважається достатнім длястворення судової присутності. В окремих випадках Суд має право утворюватикамери, де кількість суддів може бути менша ніж дев’ять, — три або більше.
До Суду можуть звертатися не тільки держави — члени ООН, але, якбачимо зі ст. 35 Статуту, п. 1 ст. 93 Статуту ООН, й не члени цієї організації.Для забезпечення доступу до Суду держав — не учасниць Статуту Суду Рада Безпекирезолюцією від 15 жовтня 1946 р. встановила спеціальну процедуру. Для цьогозаінтересована держава має депонувати в секретаріаті Суду декларацію загальногоабо часткового значення. Загального — означає визнання юрисдикції Суду щодовсіх спорів, які виникли, або тих, що ще можуть виникнути; деклараціячасткового значення — тільки для конкретної справи [16, c.102].
До відання Суду належать всі справи, котрі йому передадутьсторони, у тому числі тлумачення міжнародних договорів, будь-якого питанняміжнародного права, наявності факту, встановлення якого буде свідчити пропорушення міжнародного зобов’язання, характеру і розмірів відшкодування, щоналежить за порушення міжнародного зобов’язання. Крім того, на основі п. 1 ст.96 Статуту ООН за запитом Генеральної Асамблеї або Ради Безпеки Суд може датиконсультативний висновок з будь-якого юридичного питання. Такий самий висновокСуд може дати за запитанням інших органів ООН, яким Генеральна Асамблея дастьдозвіл.
Суд не має обов’язкової юрисдикції, тобто справи не можутьрозглядатися без спеціального звернення заінтересованих держав. Лише занаявності звернення, причому звернення всіх сторін, що беруть участь у спорі,Суд має право порушити справу. Погодження на юрисдикцію Суду може бути разовим,тобто для даної справи, або для всіх правових питань, або з всіх питань, що виникаютьв рамках даного союзу чи організації.
Рішення Суду остаточні й оскарженню не підлягають. Якщо сторонаухиляється від виконання судового рішення, інша сторона може звернутися до РадиБезпеки, яка має право зробити відповідну рекомендацію або вжити заходів длязабезпечення виконання рішення Суду [18, c.202].
Разом з тим у літературі зазначається, що держави з великимнебажанням звертаються до Суду, відмовляються від явки в Суд, довільновиключають деякі питання зі сфери юрисдикції Суду тощо. Цьому сприяють рядфакторів, в тому числі повільність діяльності Суду. Так, розгляд відомої справипро Південно-Західну Африку тривав 6 років; такий самий час — спір між Іспанієюі Бельгією. І хоча в останні роки було вжито заходів щодо скорочення термінів зрозгляду справ, вважають, що відчувається криза Міжнародного Суду.
Поряд з Міжнародним Судом ООН існують регіональні судові органи.До них належить Європейський суд, функції якого складаються з виконання роліарбітра в спорах між державами-членами і Товариством, забезпечення однаковоготлумачення і застосування права Товариства та ін. Однак цей суд не служитьальтернативою немирному вирішенню спорів. Його швидше можна розглядати яквнутрішній судовий орган. Хоча існує думка, що на сьогодні можна налічитиблизько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені удругій половині XX ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосуваннята тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.
Проблема визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООНсьогодні знову стає актуальною. Радикальні зміни в міжнародних відносинах, яківідбулися в минулому десятилітті, зокрема, зміна позицій ряду держав відносно юрисдикціїМіжнародного Суду ООН й визнання його обов’язкової юрисдикції, можуть привестидо більше частого використання процедури Суду. В останні роки відзначаєтьсязначний ріст кількості декларацій про визнання, причому цей ріст відбуваєтьсяпереважно за рахунок декларацій держав. що розвиваються, які раніше негативно ставилисядо обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Все більше держав, знімаютьзастереження про невизнання юрисдикції Суду, зроблені раніше до багатосторонніхдоговорів з їхньою участю.
Найбільш розповсюдженою формою визнання обов’язкової юрисдикції втеорії міжнародного права визнається – укладення сторонами суперечкиспеціальної угоди, якою визнається юрисдикція Міжнародного Суду ООН поконкретній справі, приєднання до міжнародних договорів, що містять положенняпро передачу спорів в Міжнародний Суд ООН, прийняття державою однобічноїдекларації про визнання факультативної клаузули про обов’язкову юрисдикцію.
Важливою для міжнародної практики визнання юрисдикцію МіжнародногоСуду ООН є форма із використанням однобічної декларації. Сукупність однобічнихдекларацій держав про визнання обов’язкової юрисдикції створюють міжнароднийдоговір suі generіs [2, c.132].
Слід зазначити певну специфіку договірних відносин, що виникаютьна підставі однобічних декларацій. По-перше, у ситуації з однобічнимидеклараціями договірні відносини встановлюються автоматично, і в процесіїхнього встановлення відсутні переговори. По-друге, договірні відносини між державами,що прийняли декларації, позбавлені компромісу й передбачуваності, характерногонормальному процесу укладання договору. Таким чином, між учасниками системифакультативної клаузули не може бути обміну — права й обов’язки одного повиннів точності повторювати права й обов’язки іншого. По-третє, зобов’язання,закріплені в декларації про визнання, реально виникають після передачі однієїзі сторін конкретної справи в Міжнародний Суд ООН. На відміну від договорів, уяких звичайно чітко закріплюються зобов’язання сторін і сфера юрисдикції Суду,у випадку з визнанням за допомогою однобічних декларацій однієї з основних завданьСуду є з’ясування дійсності й обсягу зобов’язань, які сторони мали намірприйняти на себе відповідно до даних декларацій.
У міжнародному праві, на відміну від національного, не існуєніякої презумпції відносно наявності юрисдикції у міжнародного судового органу.Тому в різних випадках Міжнародний Суд ООН використовує різні підходи дотрактування наявності й обсягу своєї юрисдикції залежно від форми вираженнязгоди держав на юрисдикцію. Суд дотримується обмеженого тлумачення своєїюрисдикції, щоб не вступити в конфлікт із принципом згоди держав.
Слід зазначити, що у Статуті Міжнародного Суду закладені кількаваріантів визнання за ним обов’язкової юрисдикції. Так, держава може виступитиз відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, щомістить положення про обов’язкову юрисдикцію. До числа таких договоріввідносяться мирні договори, договори про співробітництво, про спільнуексплуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякіінші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду містять такожчисленна група багатобічних і насамперед універсальних міжнародних угод. Їхнімиучасниками є більшість держав.
Таким чином, обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду вдоговірному плані визнається державою або в цілому, або із застереженням, абопо конкретних категоріях міжнародних суперечок.
Широко застосовувана практика застережень із заявою про визнанняобов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. Наце звертали увагу, зокрема, у радянської міжнародно-правовій літературі. Так,наприклад, Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвілі відзначають: “… Більшістьдержав, визнавши обов’язкову юрисдикцію Международго Суду, зробили такізастереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльностіМіжнародного Суду” [11, C. 92].
У юридичній літературі звичайно виділяються чотири видизастережень, які, по суті справи, є звичайними нормами міжнародного права. Мовайде про вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, що виникають ізприводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви; про умовивзаємності; про непідсудність спорів, які по суті знаходяться у внутрішньоїкомпетенції держави; про часткове вилучення з обов’язкової юрисдикції Судуспорів, пов’язаних з виконанням і тлумаченням багатобічних конвенцій.
2.4 Роль Міжнародного Суду ООН у вирішенні суперечки між Україноюта Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі
У 2004 році Бухарест відправив до Гааги меморандум, в якомуюридично обґрунтував свою позицію та проаналізував прецеденти у світовійпрактиці у сфері розмежування морських просторів. Другий рік поспіль урумунському бюджеті присутній рядок, де прописана певна сума на Міжнароднийсуд. При цьому румунські дипломати погоджуються з тим, що рішення суду не будеоднозначно на користь тієї або іншої сторони. Бухарест визнає, що остаточнийвердикт суддів — непередбачуваний.
Очевидно, що справа тут не стільки у відсутності бажання шукатикомпроміс. Як засвідчила історія з договором про режим держкордону між Україноюта Румунією і базовим політичним договором, румунське керівництво може піти наприйняття політичного рішення. Але після того, як 2003 року було підтвердженолінію держкордону між Україною та Румунією, що існувала з часів СРСР, дляофіційного Бухареста стало питанням престижу відстояти свої первісні вимоги напереговорах про розмежування морського простору.
Після поразки Росії в Кримській війні 1853_1856 рр., острів, щозгадується ще в записах Овідія і Геродота, відійшов до Румунії. У 1944 р. румунськийбатальйон (на боці фашистської Німеччини) без бою капітулював перед радянськимдесантом. Острів відійшов до СРСР у 1948 р., а з 1956 р. на ньому дислокованорадіолокаційну роту ППО та прикордонну заставу. У 1980-х роках. на шельфінавколо острова виявлено значні родовища нафти та газу. Це і стало приводом длядипломатичної суперечки між Україною та Румунією щодо розмежуваннятериторіальних вод в районі.
Румунія наполягає, що Зміїний є не “островом”, а скелею, й тому неможе враховуватися при проведенні лінії делімітації. Проте на острові є йчотири пляжі.
Острів площею 0,17 км2 (615 на 560 метрів – по крайніх точках)розташований у в територіальних водах України. Найближчий до острова населенийпункт – м. Суліна в Румунії, з боку України – м. Вілкове Одеської області.Поступово острів, який вже частково демілітаризовано, планується перетворити натуристичний центр, налагодити до нього регулярне судноплавне сполучення. Наострові нині проживає кілька десятків людей.
Румунія посилалась на ряд міждержавних договорів і угод та наКонвенцію ООН з морського права 1982 р. (вступила в силу 1994 р.), сторонамиякої є обидві держави.
Румунська сторона в меморандумі до Суду відзначає, що «післяскладного процесу переговорів», 2 червня 1997 р. було підписано двостороннійДоговір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунієюта Додаткова угода до нього у формі обміну листами міністрів закордонних справдержав (ратифіковано ЗУ 17.07.97р.), вступили в силу 22 квітня того ж року.
Відповідно до угод держави зобов’язалися укласти договір про режимдержавного кордону, провести делімітацію континентального шельфу та виключнихекономічних зон у Чорному морі.
Румунія відзначає, що в 1998_2004 рр. було проведено 24 раундипереговорів. Проте «не досягнуто результату, як і не проведено погодженоїделімітації морських зон в Чорному морі». Румунія вирішила звернутися до МС,«щоб уникнути невизначеного продовження перемовин», які, як вона вважає,«очевидно не можуть привести до якось результату».
Отже, формальною підставою для звернення румунів до Міжнародногосуду ООН стала відсутність прогресу в двосторонніх переговорах. Таку ситуаціюпередбачає підпункт h пункту 4 додаткової угоди до базового політичногодоговору між Україною та Румунією. (Але не можна виключати й того, що обидвікраїни спільно звернуться до цієї судової інстанції.) Останній, 23-й раундукраїнсько-румунських переговорів, що відбувся 9-10 липня 2004 р. в Ялті,зафіксував, що сторони продовжують дотримуватися діаметрально протилежних позицій.І немає жодних підстав говорити про те, що ситуація зміниться найближчимимісяцями.
Одне з основних питань, щодо якого дипломати не змогли дійтизгоди, — визначення точки, яка буде початковою для делімітації континентальногошельфу і виключних економічних зон двох країн.
Рішення Суду ухвалюються більшістю голосів. Тут правило консенсусуне працює. Суд складається з 15 суддів, але оскільки Україна і Румунія не маютьв складі Суду своїх громадян, то обидві сторони скористалися правом призначитиспеціально для слухань цієї справи по одному додатковому судді. Україна вибралаамериканського юриста, професора права Університету Маямі, співредактораміжнародно-правового видання American Journal of International Law БернардаОксмана, а Румунія обрала професора міжнародного права Університету Париж-І(Пантеон-Сорбона) П’єра Котта. Обидві кандидатури відповідають всім вимогамсуддів вищого юридичного органу ООН і разом з основним складом Суду маютьоб’єктивно і неупереджено розглянути справу. Разом з тим, у слуханнях не береучасть німецький суддя Б.Сімма, який заявив самовідвід. Таким чином, рішенняухвалюватимуть 16 суддів
3 лютого 2009 р. було оголошено рішення Міжнародного Суду ООН усправі про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон Україниі Румунії у Чорному морі.
Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливіпрецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення, що єнадзвичайно рідкісним в практиці Міжнародного суду.
Стосовно острова Зміїний, суд підтвердив українську приналежністьсамого острова та наявність українських територіальних вод навколо острова,однак разом з тим вирішив що цей острів не є складовою частиною береговоїлінії. Суд виходив з того що острів Зміїний розташований відносно далеко від берегута є дуже маленьких розмірів. Тому суд прийшов до висновку що острів Зміїний“не повинен впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12-мильноїсмуги територіальних вод навколо острова”. Суд також не враховував Сулинськудамбу як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є частиноюпорту, а тому не є складовою берегової лінії.
Рішенням Суду визначено лінію розмежування континентального шельфута виключних економічних зон України і Румунії у північно-західній частиніЧорного моря, тобто морських просторів поза межами їхніх територіальних вод, знаступними географічними координатами: точка 1 (45° 05´ 21.0” N та 30°02´ 27.0” Е); точка 2 (45° 03´ 18.5” N та 30° 09´ 24.6” Е); точка3 (44° 46´ 38.7” N та 30° 58´ 37.3” Е); точка 4 (44° 44´13.4” N та 31° 10´ 27.7” Е); точка 5 (44° 02´ 53.0” N та 31°24´ 35.0” Е).
Встановлена Судом лінія розмежування не підтримала запитнихпозицій ні України, ні Румунії. Відповідно до рішення Суду, спірний район,площа якого становить 12 838 кв. км., розподілений між Україною і Румунією упропорції приблизно 25 % на 75 %. Водночас в межах ділянки цього спірногорайону, яка відійшла до України, знаходиться переважна більшість розвіданихнафтогазових ділянок.
По суті, лінія розмежування континентального шельфу та виключнихекономічних зон України і Румунії співпадає, з незначними розбіжностями, злінією, яку пропонувала делегація СРСР на переговорах з Румунією у 1987 році.Зазначена лінія була відхилена румунською стороною, оскільки ключовим для неїбуло вирішення питання статусу о. Зміїний та отримання суверенної юрисдикціїщодо морських просторів навколо нього.
Важливим є те, що весь район делімітації, площа якого становить 75200 кв. км., розподілено у пропорції 2,1 до 1 на користь України.
Суд встановив, що о. Зміїний було в свій час правомірно включенодо державної території СРСР на підставі Протоколу 1948 року і у відповідності зПаризьким мирним договором 1947 року. Тим самим Суд спростував тезу румунськоїсторони щодо сумнівності правового титулу України на володіння островом.
Рішення Суду було ухвалено одноголосно 16 суддями (14 члени МС + 2судді ad-hoc), які є представниками найголовніших правових систем з усіх частинсвіту. Це є переконливим свідченням об’єктивності рішення Суду.
Встановлення чіткої лінії розмежування створить сприятливі умовидля залучення кожною зі сторін іноземних інвестицій з метою розвідки таексплуатації природних ресурсів у цій частині Чорного моря.
Отже, зазначимо, що рішення у справі має позитивне значення длярозвитку міжнародних відносин між Україною і Румунією, оскільки усуває зпорядку денного двосторонніх відносин серйозний конфліктний фактор – наявністьспору, що зачіпає важливі для обох країн інтереси.

3 РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УВИРІШЕННІ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
 3.1 Ознаки міжнародної організації — суб’єкта міжнародного права
 
Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнароднихінститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Томуголовна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діютьсамостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.
Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальноювпродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливовідчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальнеполіпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи,але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головнуроль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, абояк посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникненняконфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для тогощоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметомобговорення у раціонально організованому переговорному процесі.
Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як дляекономіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарствазагалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба вспівробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економікибудь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічномурозвитку та зростанню добробуту людей.
На відміну від інститутів міжнародних конференцій, міжнароднихкомісій і комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїмиголовними невід’ємними інституційними елементами має:
–          договірну основу;
–          постійний характердіяльності;
–          внутрішньо-організаційниймеханізм.
         Поряд із зазначеними невід’ємними інституційнимиелементами міжнародної організації необхідно звернути увагу також на додатковіознаки (елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До нихслід віднести:
–          наявність певних цілей;
–          самостійні права (та обов’язки),відмінні від прав (та обов’язків) держав-членів;
–          заснування відповідно доміжнародного права;
–          поважання суверенітетудержав-членів;
–          міжнародна правосуб’єктність.
         Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародноїорганізації, можна дати таке її визначення — це об’єднання держав, створене наоснові міжнародного договору для виконання певних цілей, що має системупостійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб’єктністю, йзасноване відповідно до міжнародного права.
Манільська декларація від 15 листопада 1982 р. закликала ширшевикористовувати Організацію Об’єднаних Націй, зокрема Генеральну Асамблею іРаду Безпеки, для вирішення спорів, що виникають між державами. Згідно з п. 2ст.11 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважується обговорювати будь-якіпитання, що належать до підтримання міжнародного миру та безпеки. ГенеральнаАсамблея може звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожуватиміжнародному миру і безпеці (п. 3 ст. 11).
Зокрема, Рада Безпеки уповноважена на будь-якій стадії спорурекомендувати належну процедуру або методи урегулювання, вона може діяти безгаяння часу згідно зі своїми функціями і повноваженнями, особливо у випадках,коли міжнародний спір переростає в міжнародний конфлікт. Так, відповідно до ст.40 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати тимчасові заходи з регулюванняспору і вимагати від сторін їхнього виконання. Вона може рекомендувати повнеабо часткове припинення на визначений час економічних відносин, залізничних,морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобівсполучення, а також розірвання дипломатичних відносин. Якщо Рада Безпеки приймерішення, що раніше вжиті заходи є недостатніми, вона уповноважуєтьсязастосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, якінеобхідні для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки,включаючи демонстрації збройних сил, блокаду та інші операції повітряних, морськихабо сухопутних сил членів ООН. Розрізняють операції з підтримання миру йоперації з примусу до миру. Прикладом перших є розташування збройних сил міжконфліктуючими сторонами, прикладом других — операції збройних сил у Кувейті [17, c.92].
Члени ООН подають у розпорядження Ради Безпеки за її вимогоюнеобхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу ізасоби обслуговування, включаючи право проходу.
Можливість застосування збройних сил для “підтримання миру ібезпеки”, тобто фактичне порушення миру шляхом застосування сили з метоюзберігання миру, викликає сумніви щодо своєї правомірності й доцільності. Однакв активі ООН є приклади ефективного і навіть «новаторського»використання збройних сил і військових спостерігачів12. У цих випадкахнагадують роль ООН у справі припинення агресії Іраку проти Кувейту. У рамкахООН було розроблено і реалізовано способи мирного врегулювання спорів:переговори під егідою ООН, нагляд за дотриманням умов перемирення, сприянняпроведенню вільних виборів та ін.
Згідно з Декларацією від 9 грудня 1991 р. про встановлення фактівдля виконання функцій, пов’язаних з підтриманням миру і безпеки, органи ООНуповноважені направляти місії для встановлення фактів, яке має бути все об’ємним,об’єктивним, безпристрасним і вчасним. Генеральна Асамблея і Генеральнийсекретар ООН направляють місії в контексті їхніх відповідних обов’язків зпідтримання міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки — з метою виконання Радоюїї головного обов’язку з підтримання міжнародного миру і безпеки.
Якщо держава відмовляється прийняти місію, їй слід, якщо вонавизнає це за необхідне, вказати причину свого рішення. При прийнятті місіїдержаві слід усіляко співробітничати з нею, надавати всі імунітети і можливостідля виконання місією свого мандата. Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирневирішення спорів у рамках регіональних міжнародних організацій, що не виключаєпередання таких спорів Раді Безпеки, якщо здійснені зусилля не привели доуспіху. Рада Безпеки може застосовувати примусові дії з використаннямрегіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Деклараціюпро удосконалення співпраці між ООН і регіональними угодами або органами всфері підтримання міжнародного миру і безпеки, яка закликала Раду Безпекиспівробітничати з регіональними органами й організаціями в справі мирноговирішення міжнародних спорів [42, c.290].
Зокрема, мирне вирішення спорів у рамках Ліги арабських державпередбачене ст. V її Статуту, прийнятого 22 березня 1945 р. У разі виникненняспору між державами — членами Ліги, якщо цей спір не порушує незалежності,суверенітету і територіальної цілісності держав і якщо сторони, щосперечаються, звернуться до Ради Ліги для його вирішення, то рішення Ради будеостаточним і обов’язковим для сторін. Механізм мирного вирішення спорівпередбачений Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 2 вересня 1947р. У ст. 7 встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору йогоучасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають уконфлікті, відновити первісний стан і вжити додаткових заходів “для відновленняабо зберігання міжамериканського миру і безпеки і для вирішення конфліктумирними засобами”. Прийнятий 30 квітня 1948 р. Статут американських державприсвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний, IV, розділ.У ст. 21 перелічено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги,посередництво, арбітраж тощо.
До інститутів більш пізнього часу належать механізми, утвореніПаризькою хартією для Нової Європи, яку підписано 21 листопада 1990 p., зокремаЦентр із запобігання конфліктам, роль якого полягає у сприянні здійсненнюконсультацій і співробітництва щодо незвичайної воєнної діяльності,співробітництва щодо небезпечних інцидентів воєнного характеру, виконання іншихзавдань, які належать до урегулювання спорів.
Співдружність Незалежних Держав у Статуті, який набрав чинності 22січня 1994 p., визнала однією зі своїх цілей сприяння мирному вирішенню споріві конфліктів між членами Співдружності. Для запобігання конфліктам, насампередна міжнаціональній і міжконфесійній основі, держави СНД допомагають одна однійв їхньому врегулюванні. Для справедливого мирного вирішення своїх спорів вонимають використовувати переговори або досягати домовленості про належнуальтернативну процедуру. Якщо таким шляхом спір не буде врегульовано, вониможуть передати його в Раду глав держав СНД. Рада може рекомендувати належнупроцедуру або методи його врегулювання.
3.2 Правовий статус та особливості участі міжнародних організаційу міжнародних спорах
У міжнародному праві сьогодні чітко встановлено, що міжнародніорганізації мають міжнародну правосуб’єктність і володіють відповідноюправоздатністю, зокрема правом вступати у взаємини з іншими суб’єктамиміжнародного права й укладати з ними міжнародні договори. Про цьому переконливосвідчить висновок Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.
Очевидно і безперечно, що в міжнародному спілкуванні поряд здержавами беруть участь численні (близько 500) міжнародні організації, створенідержавами з метою співробітництва між ними в тій чи іншій сфері міжнароднихвідносин, забезпечення й охорони їх загальних інтересів.
Розвиток міжнародних організацій означало розвиток нових методіврішення міжнародних проблем і спорів, підвищення питомої ваги цих методів упорівнянні з традиційними методами.
Питання про правосуб’єктність міжнародних організацій у загальномувиді зводиться до того, чи врегульовані відносини кожної з них окремо з іншимисуб’єктами міжнародних відносин нормами міжнародного права. Позитивна відповідьна це питання не викликає сумнівів: кожна міжнародна організація неминучевступає в міжнародно-правові відносини з державами-членами й евентуально зіншими державами й іншими міжнародними організаціями. Відносини міжнародноїорганізації з державами-членами регулюються головним чином установчим актомцієї організації, а в деяких випадках і інших міжнародних угодах [35, c.23].
Міжнародна організація — це насамперед об’єднання або асоціаціядержав, точніше — держав-членів, що випливає з її офіційного визначення якміжурядової організації. У ряді випадків у діяльності міжнародної організаціїна правах її чи членів іншим способом (спостерігачі) беруть участь іншісуспільні об’єднання (наприклад, Організація звільнення Палестини) чи іншіміжнародні організації. Але це не змінює істоти міжнародної організації якміждержавного у своїй основі об’єднання.
Однак міжнародна організація — це не просто об’єднання держав, аоб’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечуванаправилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчогоакта і нормами «внутрішнього права» організації). Інакше кажучи, мова йде проорганізаційно-правову єдність держав-членів.
Така єдність може досягатися тільки на основі угоди між державами,- яке іменується звичайно установчим актом організації. За рідкіснимивинятками, таким установчим актом є міжнародний договір у змісті, що надаєтьсяцьому поняттю Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.
Установчий акт організації встановлює її мети, функції іправомочності, умови членства в організації, її організаційну структуру,компетенцію її органів (головних і допоміжних) і основні умови здійснення цієїкомпетенції, зокрема порядок прийняття відповідних юридичних актів (рішень,рекомендацій, звертань, правил процедури і т.д.). Усе це і забезпечуєорганізаційно-правову єдність міждержавного об’єднання, що перетворює його вміжнародну організацію. Зрозуміло, це припускає наявність постійних органівміжнародної організації, наділених визначеними функціями і повноваженнями увзаєминах із членами організації, з іншими державами й іншими суб’єктами.Іншими словами, мова йде про органи, що здійснює функції і повноваженняорганізації в міжнародному спілкуванні.
Оскільки міжнародна організація є міжнародно-правовою інституцією — суб’єктом міжнародного права, вона повинна бути заснована і діяти відповідно донорм загального міжнародного права, що регулюють взаємини між усіма суб’єктамиміжнародних правовідносин. Особлива роль належить у цьому плані основнимпринципам міжнародного права й іншим його імперативним нормам. Віденськаконвенція про право міжнародних договорів 1969 р. говорить, що вона “застосовуєтьсядо будь-якого договору, що є установчим актом міжнародної організації”.
Міжнародні організації підрозділяються на універсальні,регіональні в змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо,не менш чим три держави.
Універсальні організації. Поняття універсальної міжнародної організаціївизначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у Віденськійконвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнароднимиорганізаціями універсального характеру 1975 р.
Згідно ст. 2 цієї Конвенції, “міжнародна організація універсальногохарактеру” означає Організацію Об’єднаних Націй, її спеціалізовані установи,Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу аналогічну організацію,членський склад і відповідальність якої носять широкий міжнародний характер.
В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН. Кожне з них маєсвою історію розвитку. Деякі з них існували задовго до створення ООН.
Міжнародне агентство по атомній енергії не є спеціалізованоюустановою ООН, але поставлено в зв’язок з Організацією Об’єднаних Наційособливою угодою, укладеним з Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 р.
Цілком очевидно, що вирішальна роль у справі забезпечення ірозвитку міжнародного співробітництва держав у всіх сферах міждержавнихвідносин належить Організації Об’єднаних Націй. Координуюча роль у конкретнихсферах міждержавного спілкування належить іншим універсальним міжнародниморганізаціям.
У зв’язку з вищевикладеним стосовно до універсальних міжнароднихорганізацій і по ряду інших причин устає питання про міжнародно-правовий статусміжнародного співтовариства держав, у тому числі організованого співтовариствадержав в особі Організації Об’єднаних Націй, оскільки норми міжнародного правав багатьох випадках відсилають до думки цього чи співтовариства встановлюютьйого відповідну виняткову компетенцію.
Так, організованому міжнародному співтовариству держав в особі ООНі її Ради Безпеки належить виняткова компетенція визначати існування будь-якоїпогрози світу, будь-якого порушення чи світу акта агресії і робити чирекомендації вирішувати, які міри варто почати для чи підтримки відновленняміжнародного світу і безпеки.
Виняткова компетенція міжнародного співтовариства державустановлена також стосовно до віднесення тієї чи норми загального міжнародногоправа до норм, що мають імперативний характер, а також стосовно до віднесеннятого чи іншого міжнародно-протиправного діяння держави до категорії міжнароднихзлочинів держав.
Міжнародне співтовариство держав в особі ООН покликаноорганізовувати дослідження і робити рекомендації, зокрема з метою прогресивногорозвитку загального міжнародного права і його кодификації.
Міжнародно-правова роль співтовариства держав в особі ООН здобуваєособливе значення при регулюванні нових сфер міжнародних відносин (наприклад, вобласті космічного чи простору охорони навколишнього середовища).
У доктрині це позначається іноді як проблема універсалізації нормміжнародного права й у загальному виді зводиться до визначення того, чи можеокрему державу не визнавати норми, вироблені співтовариством держав і викладенів загальному міжнародному договорі, що вступив у силу, що регулює нову сферуміждержавного спілкування, посилаючись на неучасть у цьому договорі і направило про те, що договір не створює чи зобов’язань прав для третьої державибез його на те згоди. Іншими словами, коли мова не йде про кодифікацію діючих загальноправовихнорм [44, c.291].
Однозначної відповіді на це питання поки, мабуть, немає. Вінпродовжує досліджуватися стосовно до різних ситуацій і з різних точок зору.
Однак очевидно, що організоване співтовариство держав в особі ООНтак чи інакше виступає носієм визначених міжнародних правних повноважень увідношенні окремих держав, тобто стороною міжнародно-правових відносин.
Таким чином, міжнародно-правовий розвиток веде до визнання міжнародногоспівтовариства держав суб’єктом сучасного міжнародного права.
Згідно ст. 53 Статуту ООН, Рада Безпеки використовує, де цедоречно, такі регіональні органи (організації) для примусових дій під йогокерівництвом.
У результаті регіональні організації покликані виступати в якостіяк би допоміжних органів ООН і бути визнаними відповідним чином цієюорганізацією.
Такими визнані три міжнародні організації, а саме: Ліга арабськихдержав (ЛАГ), яка виникла у 1945 р. ще до вступу в силу Статуту ООН; Організаціяамериканських держав (ОАГ), що утворилася в 1948 р.; Організація африканськоїєдності (ОАЕ), створена в 1963 р.
Як було зазначено вище, однією з відмітних рис сучасногоміжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнароднихсуперечок.
В ООН проблемою мирного вирішення суперечок займаються насампередтри головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд.Згідно ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може прийматирезолюції по мирному вирішенню міжнародних суперечок, якщо вони не передані нарозгляд Ради Безпеки ООН.
Рада Безпеки ООН має найбільше широкі повноваження по мирномувирішенню міжнародних суперечок у відповідності з положеннями Розділу VIСтатуту ООН. Його резолюції носять рекомендаційний характер для сторін, якісперечаються.
Генеральний Секретар має право доводити до відома Ради Безпекиінформацію з будь-яких питань, що, по його думці, можуть являти загрозу миру ібезпеці. Наприклад, у 1962р. Генеральний Секретар ООН зробив добрі послуги іпосередництво з метою мирного дозволу Карибської кризи, що грозили перерости вядерний конфлікт.
Рада Безпеки уповноважена рекомендувати належну процедуру чиметоди врегулювання суперечки. До передачі будь-якої суперечки в Раду Безпекизгідно ст.33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у ньому, повинні насампереднамагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва,примирення, арбітражу, судового розгляду, звертання до регіональних оголошеньабо іншими мирними засобами.
Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованому вДекларації принципів Хельсінкського заключного акту НБСЄ 1975 р., є принципмирного вирішення суперечок.
ОБСЄ у своєму розпорядженні має дві підкріплювальні одна однуформи діяльності в цієї області: 1) прийняття спільних політичних рішень заправилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням погоджених механізмів,застосовуваних обмеженим числом держав-учасниць.
Наявні в даний час механізми використовуються у відношенні подій увійськової області (“Віденський механізм по надзвичайній військовій діяльності”);людського виміру (“Московський механізм”); серйозних надзвичайних ситуацій(“Берлінський механізм”).
Функціонування даних механізмів засновано на поетапному підході.На першому етапі з’ясовується ситуація шляхом проведення консультацій міжбезпосередньо зацікавленими державами, після чого призначаються зустрічі врамках ОБСЄ в цілому з можливим використанням процедур встановлення фактів.
З 1994 р. діє Конвенція по примиренню й арбітражу 1992 р. Поположеннях Конвенції в Женеві створюється Суд по примиренню й арбітражу. Судформують примирливі комісії й арбітражні трибунали, а точніше, світовіпосередники й арбітри. Примирлива комісія й Арбітражний трибунал створюютьсядля кожної суперечки. До складу Комісії входять світові посередники, обрані зсписку, який складають держави-учасники Конвенції. Кожна держава-учасникпризначає двох світових посередників, з яких принаймні один повинен бутигромадянином цієї держави. Мирові посередники призначені на 6-літній термін зможливістю призначення на новий термін. І ще одного арбітра й одного йогозаступника, які можуть бути його громадянами або громадянами інших держав-членівОБСЄ.
Прізвища світових посередників і арбітрів повідомляютьсяСекретарю, що включає їх у список, переданий у Секретаріат ОБСЄ для направленнядержавам-членам організації. Адміністративне керівництво Суду здійснюютьПрезидія, складається із Головуючого, Віце-голови і трьох членів, що обираютьсязі світових посередників і арбітрів. ОБСЄ також може використовувати процедури«директивного примирення», за допомогою яких Рада міністрів або Керівний рада(раніше КСДЛ) мають право директивно вказати яким чином необхідно державам, якісперечаються, досягти примирення.
Отже, сучасні міжнародні організації, як засіб вирішенняміжнародних спорів мирним шляхом, це не просто об’єднання держав, а об’єднання,що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами йогофункціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами“внутрішнього права” організації). Інакше кажучи, мова йде проорганізаційно-правову єдність держав-членів, метою якої є вирішення нагальнихміжнародно-правових проблем, в т.ч. й вирішення міжнародних спорів.

ВИСНОВКИ
На підставі проведеного дослідження слід зазначити наступне: правовізасоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих конфліктів — багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації,створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методівурегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеногопроцесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – “третя сторона”, тобто особа, інституція чидержава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.
Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовимшляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники:інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей),історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфліктупоширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередниківможуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво,співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Цістратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.
Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичнихконфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1)міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3)державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарськісуди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові читимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктнихпроблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7)громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів іконфліктів, профспілки тощо).
Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпеченнявиконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповоюосновою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів єміжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Деклараціїпро принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язківдержав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.
Також, слід зазначити, що відповідно до чинного конвенційногопідходу у міжнародному праві визначення поняття “мирний засіб (спосіб, метод, процедура)вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору” здійснюється шляхомнаведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби,які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішенняміжнародного спору — це певна послідовність дій сторін міжнародного спору йінших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спорута реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунутиоб’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становилийого предмет.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 Міжнародно-правові документи та інші нормативніакти
 
1.    Венскаяконвенция о праве международных договоров: Комментарий / Составитель и авторкомментариев А.Н. Талалаев. – М.: Юрид. лит., 1997. – 336 с.
2.    ВенскаяКонвенция о правопреемстве государств в отношении договоров от 23 августа 1978года // Действующее международное право. – В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С.Кривчикова. – Т. 1. – Москва: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права,1996. – С. 433–457.
3.    СтатутОрганізації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 року// Законодавство України .
4.    Конвенція“Про взаємну правову допомогу у вирішенні кримінальних справ міждержавами–членами Євросоюзу” від 29 травня 2000 року // O. J. 2000, C 197.
5.    КонституціяУкраїни від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№30. – Ст. 141.
6.    Закон України „Про міжнародні договори” від 29 червня 2004 року№1906-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №50. – Ст. 540.
7.    Європейський Союз: консолідовані договори / Наук. ред. В.Муравйова. – К.: Port-Royal, 1999. – 206 с./>/>/>/>Спеціальна література:
 
1.        АнцелевичГ.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право»вузів / Анцелевич Г.О., Покрещук О.О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. — К.:Алерта: Пектораль, 2003.
2.        Алексеев С.С. Право:азбука-теория-философия. Опыт комплексного исследования. — М.: “Статут”, 1999.- 712 с.
3.        БаймуратовМ.О. Міжнародне право: Підручник / Одес. нац. юрид. акад. — 2-е вид., допов… — Х.: Одіссей, 2001.
4.        Баймуратов М.О. Міжнароднеправо: Підручник. / Маріупол. держ. гуманіт. ун-т. — Суми: Унів. кн.; О.:Астропринт, 2006. — 420 с.
5.        Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И.История международного права. — М.: Междунар. отношения, 1990. — С. 205.
6.        Беджами М, МеждународныйСуд: прошлое и будущее, Московский журнал международного права, 1995, №2;
7.        Бирюков П.Н. Международноеправо. — Воронеж: “Истоки”, 1995. — 218 с.
8.        Богатырев А.Г., ВельяминовГ.М. Международное право: Учебник /; Отв. ред. Е.Т.Усенко, Г.Г.Шинкарецкая;Ин-т государства и права РАН, Акад. правовой ун-т. — М.: Юристъ, 2003. — 495 с.
9.        Бруз В.С. ООН і врегулюванняміжнародних конфліктів. Навч. посіб. — К.: Либідь, 1995.
10.     Буткевич О. В. Теоретичніаспекти походження і становлення міжнародного права. — К.: Україна, 2003. — 799с.
11.     Буткевич В.Г., Мицик В.В.,Задорожній О.В. Міжнародне право. У 2-х т.т. Том 1: Основи теорії. — К., 2002Том 2: Основні галузі. — К., 2004.
12.     ВасиленкоВ.А. Основы теории международного права. Киев, 1988.
13.     Глебов И.Н. Международноеправо: Нагляд. конспект лекций для студентов и слушателей вузов. — М.: Щит-М,2004. — 112 с.
14.     Давид Р., Жоффре-Спинози К.Основные правовые системы современности: Пер. с франц. – М.: Междунар.отношения, 1998. – 399 с.
15.     Действующее международноеправо: В 3 т. / Сост.: Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. — М.: Изд-во Моск.независимого ин-та междунар. права, 1996
16.     Дмитрієв А.І., Муравйов В.І.Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко, Л.В.Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638.
17.     Игнатенко Г.В., Тиунов О.И.Международное право: Учебник для студентов вузов, обучающихся по спец. и напр.“Юриспруденция” – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 2001. – 584 с.
18.     Камаровский Л.А., БогаевскийП.М. проф. гр Право и мир в международных отношениях: Сборник статей / Под. –М.: Маг. «Книж. дело», 1999. – 559 с.
19.     Кожевников Ф.И.,Шармазанашвили Г.В. Международный суд ООН: организация, цели, практика. Москва,изд. Международные отношения, 1971 г.
20.     Курс международного права: В7 т. / РАН. Ин-т государства и права; Редкол.: В.В.Кудрявцев (гл. ред.) и др…- М.: Наука, 1989–1993.
21.     Крылов С.Б. МеждународныйСуд ООН. Москва, Госюриздат, 1958 г.
22.     Лукашук Й.Й. Международноеправо. Общая часть: Учебник. — M.: БЕК, 1997.
23.     ЛукашукИ.И. Курс международного права: Общая часть. М., 1996.
24.     Мартенс Ф. Современноемеждународное право цивилизованных народов. — Спб., 1882. — Т.1. — С.27.
25.     Международное право:Словарь-справочник / Додонов В.Н. Панов В.П., Румянцев О.Г.; Под общ. ред.В.Н.Трофимова. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 362 с.
26.     Международноеправо: Учебник / Под ред. Г.В. Игнатенко. М., 1995.
27.     Международное право вдокументах: Учеб. пособие для студентов высш. юрид. учеб. заведений / Сост.:Блатова Н.Т., Мелков Г.М. — 2-е изд., перераб. и доп… — М.: ИНФРА-М, 1997. –694 с.
28.     Міжнародне публічне право:Навчальний посібник (у співавт.) / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко та Л.В.Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
29.     Международные суды имеждународное право (сборник обзоров). Москва, изд. Академии Наук СССР, 1986 г.
30.     Международный Суд. Нью-Йорк,издание ООН, Департамент общественной информации.
31.     Международное право: Учебник/ Под ред. Ф.И. Кожевникова. — М: Междунар. отношения, 1981.
32.     Международное право: Учебник/ Под ред. Г.И. Тункина. — M.: Юрид. лит., 1982.
33.     Международное право: Учебник/ Под ред. Н.Т. Блатовой. — M.: Юрид. лит., 1987.
34.     Международное право: Учебник/ Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. — M.: Междунар. отношения, 1995.
35.     Міжнародне право: навч.посіб. / Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А. [та ін.]; за заг. ред.М.В.Буроменського; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 335 с.
36.     Организация ОбьединённыхНаций: справочник. (Отв. ред. В.Ф. Петровский). М.: Международные отношения,1986.
37.     ООН. Статут Організації Об’єднанихНацій і Статут Міжнародного Суду. — М.: Междунар. отношения, Б. р… — 120 с.
38.     Оппенгейм Л. Международноеправо. — М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. — Т. 1.
39.     Повноваження МіжнародногоСуду ООН призначати тимчасові заходи до захисту прав сторін // Актуальніпроблеми міжнародних відносин. — К., 2001. — Вип.29, ч.2. — С.88–92.
40.     Полянский Н.Н. МеждународныйСуд. Москва, изд. Академии Наук СССР, 1951 г.
41.     Пушмин 3. А. Мирное разрешениемеждународньїх споров. М., 1974.
42.     Тимченко Л.Д. Міжнароднеправо: навч. посіб. для дистанц. навчання. / Відкр. міжнар. ун-т розвиткулюдини «Україна» — К., 2007. — 223 с.
43.     Тускоз,Жан. Міжнародне право: Підручник / — Будапешт: Ін-т відкритого суспільства:Ін-т конституц. і законодав. політики; К.: АртЕк, 1998.
44.     УшаковаН.А Международное право: Учебник. – М: Юрист, 2000.
45.     Ушаков Н. А. Проблеми теориимеждународного права. М.: Юрист, 1999.
46.      Федоров В.Н. ООН и проблемывойны и мира, М.: Международные отношения, 1988.
47.     Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. — 5-е вид., випр. і допов. — К.: Знання, 2006. — 397 с. — (Вищаосвіта XXI століття).
48.     Энтин М.Л. Международныесудебные учреждения. Москва, изд. Международные отношения, 1984 г.