–PAGE_BREAK–Можливо, якщо влада перестане грати на сьогочасних інтересах молоді, задовольняти її ще не існуючі бажання, щоб потім, не навчену плавати, викинути її у холодний океан реального життя; якщо будуть розглядати її як рівноправного партнера, дадуть їй шанс незалежної участі у політичному житті, це залучить раніше байдужу частину молодих людей до самостійного пошуку, вибору, будівництва свого майбутнього. Важко назвати «плюсом» чи «мінусом» хаос у світогляді молоді, яка шукає своє місце у професійній, соціальній та політичній інфраструктурі. Однак вона робить спроби, обпікається, оцінює, вчиться, вбирає, вибирає, комбінує, робить власні висновки.
Визначення поняття «молодь» важливе не тільки для вироблення єдиного підходу до встановлення вікових меж молоді, а й для з’ясування питання про сутність молоді, її місце у соціальній структурі суспільства, соціальних показників, в яких відображається специфіка соціального статусу молоді [13, с.242-245].
Існує декілька підходів до визначення поняття «молодь». Найпростішим з них є використання вікових ознак як найголовнішого параметра, що характеризує молодь як певну соціально-демографічну групу. Поширеним є підхід, який розглядає молодь як перехідну фазу від соціальної ролі дитини до соціальної ролі дорослого. Інколи молодь розглядають як соціально-демографічну групу, головною характеристикою якої є процес соціалізації. Ця позиція передбачає, що найважливішими показниками, які дають змогу розкрити сутність молоді, є не стільки вікові параметри, скільки соціальні показники процесу соціалізації. За цим підходом до молоді відносять тих молодих людей, які ще не почали самостійне трудове життя (тобто учнів), а також працюючих, які ще не мають сім’ї.
Молодь як соціальна спільнота — це сукупність людей молодого віку в усіх сферах їх діяльності і виявах їх духовного життя. Більш коректним є поділ молоді на внутрішні групи за соціально-професійними та віковими ознаками у взаємодії з їх духовним світом і поведінкою. Такий підхід дає змогу адекватніше аналізувати окремі контингенти молоді під час емпіричних соціологічних досліджень [11, с.116-120].
Українські дослідники О. Вишняк, М. Чурилов, С. Макеєв визначають молодь як соціальну спільноту, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства й набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соціально-класові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо.
Останнім часом активно розробляються поняття «соціальний портрет молоді», категорії «потреби», «поведінка», «діяльність». На підставі порівняльних соціологічних досліджень простежуються зміни у характері потреб учнівської та робітничої молоді.
Предметом певного наукового аналізу стали соціально-психологічні особливості молодих людей. На думку багатьох вчених, соціально-психологічний розвиток молоді характеризується нерівномірністю, напруженістю, наявністю і повторюваністю конфліктних ситуацій. Вважають, що вона, порівняно із старшими поколіннями, є більш нетерпимою, гостріше реагує на протиріччя дійсності, не так жорстко «вписана» у суспільство, мобільніша, швидше засвоює нове. Виділяють такі її характерні риси, як підвищена вимогливість та критичність до старших поколінь, недооцінка об’єктивної необхідності у досвіді старших за віком, перебільшення власної здатності до самостійної діяльності. Саме в молодості динамічно відбувається формування соціальних мотивацій, самоаналіз та швидкість реакції, проте в цьому віці значно менше, ніж у дорослому, турбують безпека близьких та відповідальність за них.
1.2 Соціальні проблеми молоді України
Соціальне самопочуття молоді є одним з головних показників розвитку суспільства. Для того щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з’ясувати її проблеми. Серед них є традиційні – кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім’ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Не менш актуальними є здоров’я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками. Вивчаючи молодіжні проблеми, неможливо обійтися простим констатуванням позитивних чи тривожних фактів життєдіяльності молодих людей, потрібен глибокий системний аналіз буття молоді. Актуальним є питання постійного скорочення питомої ваги молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі. Соціальні проблеми, тобто суперечності, що потребують свого вирішення на шляху соціального становлення молоді, наявні у всіх сферах її життєдіяльності [7].
За даними багатьох соціологічних досліджень у нинішніх умовах молоде покоління найбільше стурбоване економічними проблемами. Проведені опитування молоді в травні 2008 р. Українським інститутом соціальних досліджень виявили, що 60% юнаків і дівчат непокоїть загальне падіння рівня життя, а більше половини з них — незадовільне становище економіки в цілому. Молодь виокремлює як найважливіші й деякі інші проблеми, зокрема більше половини респондентів турбує високий рівень злочинності, а відсутність нормальних можливостей для навчання — більше третини. Але найбільше (62%) молодих громадян непокоять проблеми працевлаштування.
Проблема бідності молоді загострюється тим, що більше половини юнаків та дівчат потерпають від нерегулярних виплат заробітної платні, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат. 52% опитаних змушені ділитися своїми невеликими доходами, допомагаючи батькам чи іншим родичам. Водночас для значної частини населення країни очевидним є незаконне швидке збагачення окремих її громадян18, що підсилює незадоволення своїм матеріальним становищем.
Зрозуміло, що за таких умов більшість молоді, у тому числі й ті, хто навчається, сьогодні прагне працювати й мати власні джерела існування. Про це свідчить досить високий (55%) рівень економічної активності громадян віком 15-29 років. Протягом року третина молоді намагалася влаштуватися на роботу, проте пощастило лише 40% з них, адже головною ознакою становища молоді на ринку праці 1999 р. залишається диспропорція між пропозицією робочої сили та попитом на неї. В останні роки зростає вимушена незайнятість у вигляді зареєстрованого і прихованого безробіття, скорочується попит на робочу силу в усіх сферах господарювання, залишається значною частка залученості до тіньової, у тому числі кримінальної економіки, скорочуються можливості щодо професійного навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації, поширюється трудова міграція, передусім нелегальна, повільними темпами розвивається підприємництво. І така ситуація спостерігається в усіх регіонах України. Причому безробіття перш за все уражає молодь як носія робочої сили невисокої кваліфікації [8].
Надзвичайно складною для вирішення є проблема забезпечення молоді житлом. За даними державної статистики на початок 2000 р. на квартирному обліку перебувало понад 93 тис. молодих сімей, а впродовж попереднього року квартири одержали лише 752 сім’ї, або 0,8%. Порівняно із середнім показником по країні темпи надання квартир молодим сім’ям удвічі нижчі 20. Проблема в тому, що, з одного боку, за нинішніх умов практично не виділяється житло для молоді за рахунок державного чи місцевих бюджетів, а з іншого — молодь через низькі особисті доходи здебільшого не в змозі нагромадити необхідних коштів для його придбання. Тобто ситуація, що склалася, потребує розроблення і впровадження нових механізмів забезпечення житлом молодого покоління (кредити, розстрочки тощо).
Освіта для більшості молодого покоління стає засобом підвищення конкурентоспроможності на ринку праці, прискореного соціального становлення взагалі. Тому юнаки та дівчата, визначаючись із вибором професії, зважають не лише на свої уподобання, а й враховують попит на спеціалістів відповідного профілю, географію попиту на робочу силу відповідної кваліфікації тощо. Проте вони змушені також брати до уваги й витрати, неминучі під час набуття освіти. Тобто молодь звертає увагу на місце розташування навчального закладу, матеріальні умови навчання, рівень оплати тощо. Вона нерідко змушена вирішувати паралельно іноді досить складні проблеми ще задовго до вступу до навчальних закладів. Але слід також зазначити, що й набуття середньої освіти, яке, як правило, залежить від працелюбства, настанов у батьківській сім’ї тощо, часто ускладнюється включенням підлітків у трудову діяльність з метою підтримки матеріального рівня сім’ї, віддаленістю населених пунктів у сільській місцевості від середніх шкіл, проблемами сільської школи і т.д. Найбільше проблем у дітей та молодих людей, які мають слабке здоров’я. До того ж становище ускладнюється, наприклад, через скорочення мережі навчальних закладів для дітей з вадами розвитку, хоча кількість таких дітей в Україні зростає [14, c.207-212]
Молоде покоління занепокоєне станом свого здоров’я, що ускладнюється все меншою доступністю лікування для населення. І цьому є кілька причин. Найперша — тяжке становище вітчизняної медицини, головним чином через хронічне недофінансування. Так, замість 11 млрд. гривень, які Міністерство охорони здоров’я потребувало на 1997 р., було заплановано 3,4 млрд., а реально виділено лише 2,5 млрд., тобто галузь була профінансована менше ніж на 25%. У цілому на охорону здоров’я було виділено менше 3,1% валового національного продукту (ВНП). Нагадаємо, що за оцінками ВООЗ, якщо на потреби охорони здоров’я виділяється менше 6% ВНП, галузь вважається недієздатною. Не поліпшилася ситуація з фінансуванням і в два наступні роки. Друга причина — значна частка платних медичних послуг навіть серед найнеобхідніших. Перш за все це стосується високих, особливо на фоні хронічних невиплат заробітної плати та значного безробіття серед молоді, цін на медикаменти. Третя причина — скрутне матеріальне становище молоді, що не дозволяє значній її частині як отримувати дорогі медичні послуги, так і забезпечити якісний рівень життя з відповідним харчуванням, відпочинком, житловими умовами тощо.
Тому в сучасних умовах, крім використання комплексу санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та організаційних заходів, спрямованих на боротьбу та профілактику інфекцій і неінфекційних хвороб, фінансування державних, національних та галузевих програм щодо запобігання і боротьби з багатьма хворобами і активне їхнє впровадження, особливої уваги потребує пропаганда та формування здорового способу життя в молодіжному середовищі. Нагальної реалізації потребує комплекс заходів як на загальнонаціональному, так і на рівні регіонів щодо формування дбайливого ставлення молодого покоління до свого здоров’я як до однієї з найбільших цінностей [22, с.34].
Різні категорії населення, у тому числі й молодь, дедалі більше переймаються проблемами викоренення правопорушень, інших антисоціальних явищ у молодіжному середовищі. Дослідження свідчать, що підгрунтям для негативних суспільних явищ є соціально-економічна нестабільність, недоліки в організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах, певна дегуманізація освіти, штучне відокремлення її від виховання, зниження виховного потенціалу сім’ї, неякісна організація праці на виробництві, негативний вплив антигромадських елементів, зростаюча активність ділків тіньової економіки, наявність засобів і сфер нетрудового збагачення, бізнес через нелегальні азартні ігри, сутенерство, рекет, відсутність нормальних умов для лікування неповнолітніх наркоманів, алкоголіків. Тобто проблема зниження рівня правопорушень та інших антисоціальних проявів зводиться до зменшення впливу на молодь вказаних та інших негативних явищ суспільного життя.
Варто зазначити, що молодь не завжди здатна виокремити свої соціальні проблеми за ступенем важливості. Так, якщо цілком зрозумілими є її побажання щодо реалізації програм, спрямованих проти поширення наркоманії та на збільшення кількості робочих місць (53% молоді вважають за необхідне впровадження державою програм боротьби з поширенням наркоманії серед молоді, 42% — програм створення робочих місць), то нічим іншим, як недбайливим ставленням до свого здоров’я і нерозумінням значущості, наприклад, профілактичних медичних обстежень, психологічного консультування, не можна пояснити ту обставину, що впровадженням таких програм опікуються лише 6% опитаних.
Молодь не надає належного значення проблемам виховання, зокрема патріотичного. Багато хто з молодого покоління не відчуває гордості за належність до України, за український народ. Так, за результатами опитування молоді віком 15-28 років у травні 1997 р. 23% респондентів не пишаються або “скоріше, не пишаються”, що є громадянами України. Опитування в жовтні наступного року виявило такий розподіл відповідей на запитання “Чи хотіли б Ви народитися та жити в іншій країні?”: 41% респондентів відповіли ствердно, 36% — заперечно, а 23% — вагалися із відповіддю на це запитання. Причому серед наймолодшої вікової групи опитаних (15-17 років) розподіл відповідей становив відповідно 48, 28 і 24%. Зрозуміло, що не лише матеріальні негаразди спричиняють такі настрої серед молоді. Вочевидь, даються взнаки порушення спадковості поколінь, прогалини у вихованні дітей та підлітків у сім’ї, школі, низькопробна масова культура Заходу, недостатня робота щодо збереження та відродження народних традицій, надмірна комерціалізація сфери дозвілля, культури [15, с.35].
Узагальнюючи викладене, можна стверджувати, що соціальні проблеми молоді проявляються надзвичайно гостро, і найважливішими з них, на вирішення яких мають перш за все сконцентруватися зусилля державної молодіжної політики, є:
— створення умов для вирішення проблем матеріального забезпечення молоді та їхніх родин;
— проблеми працевлаштування;
— доступність отримання якісної освіти;
— здоров’я і можливості його збереження та поліпшення;
— проблеми забезпечення житлом;
— проблеми підліткової та молодіжної злочинності та інших антисоціальних проявів;
— проблеми виховання молоді, зокрема патріотичного.
Тобто соціальні проблеми молоді мають стати підгрунтям у визначенні напрямів державної молодіжної політики. Багатоманітність проблем та неоднакова їх гострота в різних регіонах вказують на те, що регіональна державна молодіжна політика не може провадитися за єдиним шаблоном, який, наприклад, міг би бути розроблений у Центрі. Копіювання досвіду іншого регіону без його адаптації до місцевих умов є недоцільним і може бути навіть шкідливим. Різноманітність соціальних проблем молоді потребує, зокрема на низових рівнях регіональної державної молодіжної політики, абсолютно конкретних і адекватних до ситуації підходів у їхньому вирішенні.
Незважаючи на проблеми, з якими постійно стикається молодь, у наш час значно розширилися можливості для власного вибору життєвого шляху, стилю життя, системи ідеалів і цінностей. Одночасно зростає індивідуальна відповідальність за власний вибір, потреба в самопізнанні та самоутвердженні.
Варто зазначити, що згідно із Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» створено мережу соціальних служб для молоді, головним завданням яких є допомога молоді у вирішенні її проблем. Соціальні служби для молоді, де б вони не функціонували, мають на меті:
— надавати молоді інформаційну, правову, психологічну, медичну й інші форми соціальної допомоги;
— проводити роботу із запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (наркоманії, алкоголізму, злочинності тощо) та їх подолання;
— здійснювати соціальну опіку певних категорій молоді (інвалідів, сиріт).
Розділ 2. Соціально-правовий захист як підґрунтя соціальної роботи з молоддю 2.1 Правові основи соціальної роботи з молоддю
Законодавство України про соціальну роботу з дітьми та молоддю базується на Конституції України (254 к/96-ВР ) і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Якщо міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародних договорів.
Суб’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:
— уповноважені органи, які здійснюють соціальну роботу з дітьми та молоддю;
— фахівці із соціальної роботи.
До уповноважених органів належать:
— органи виконавчої влади;
— органи місцевого самоврядування;
— служби у справах неповнолітніх;
— центри соціальних служб для молоді, їх спеціалізовані формування;
— підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форми власності.
продолжение
–PAGE_BREAK–Об’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:
— діти, молодь та члени їх сімей;
— професійні та інші колективи;
— соціальні групи, щодо яких здійснюється соціальна робота [18, с.39-41].
Органи державної влади мають постійно приділяти увагу підростаючому поколінню, сприяти його соціальній адаптації до самостійного життя і створювати умови по захисту прав та інтересів молодих громадян. Одним з найважливіших напрямків здійснення молодіжної політики є розроблення та реалізація відповідних заходів та програм.
Останнім часом державна молодіжна політика, що здійснюється в інтересах як молодих людей, так і суспільства, держави в цілому, стала одним з пріоритетних напрямків діяльності органів місцевою самоврядування.
Значна увага була зосереджена на поліпшенні становища молодих сімей, підготовці молоді до подружнього життя, житловому молодіжному кредитуванні, працевлаштуванні.
Усе це стало важливим елементом поліпшення демографічної ситуації в місті. На рівні з іншими важливими питаннями велася робота по стимуляції роботи учнівських та молодіжних самоврядувань, молодіжних громадських організацій і їх залучення до активної громадської роботи. Активізувалася робота по налагодженню молодіжних міжнародних зв’язків [4, с.110-117].
Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р. №2558-ІИ49 є найбільш загальним у цій сфері. Він встановлює організаційно-правові засади соціальної роботи з дітьми та молоддю, яка визначається як діяльність уповноважених органів, підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності та окремих громадян, яка спрямована на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей та молоді, захист їх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних та духовних потреб. Здійснення такої діяльності покладено на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; служби у справах неповнолітніх; центри соціальних служб для молоді, їх спеціалізовані формування; підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форми власності.
Постановою Уряду України Державний центр соціальних служб для молоді реформовано в Державну соціальну службу для сімей, дітей та молоді, а також затверджено 5-річну програму для розвитку таких служб у сільській місцевості. Постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо вдосконалення соціальної роботи із сім’ями, дітьми та молоддю» від 27 серпня 2004 р. №1126 затверджено Положення про діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Мережа центрів будується за територіальною ознакою і включає центри не лише у районах та містах, а й у селищах та селах. Основним завданням центру є участь у виконанні загальнодержавних та інших соціальних програм шляхом забезпечення соціального обслуговування, соціального супроводу та патронажу, соціальної профілактики і реабілітації, а також сприяння громадським організаціям, іншим об’єднанням громадян, благодійним організаціям, волонтерській діяльності у сфері надання соціальних послуг. Послуги, що надаються центрами, є державними послугами і здійснюються на безоплатній основі [6, с.76].
2.2 Основні напрями державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю
Одним із важливих напрямів діяльності центрів соціальних служб для молоді сьогодні є профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі (наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, правопорушень, ВІЛ/СНІДу). Програми профілактики негативних явищ розраховані на проведення профілактичної роботи передусім серед неповнолітніх та молоді, їхніх батьків, на професійну допомогу, що надається педагогічним колективам навчальних закладів. Особлива увага приділяється дітям та молоді, схильним до адиктивної поведінки, неповнолітнім, які перебувають на обліку в кримінальній міліції, а також неповнолітнім та молоді, які засуджені умовно, з відстрочкою виконання вироку, неповнолітнім і молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі, безпритульним та бездоглядним дітям [10, с.110-116].
Основними напрямами державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю є:
визначення правових засад соціальної роботи з дітьми та молоддю;
розроблення та реалізація державних, галузевих, регіональних програм соціального становлення і соціальної підтримки дітей та молоді;
створення сприятливих умов для гармонійного розвитку дітей та молоді, задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, не забороненому законодавством, активної участі в творчій, культурологічній, спортивній і оздоровчій діяльності;
консультування і надання соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги;
здійснення соціального менеджменту щодо організації діяльності органів виконавчої влади, громадських організацій, спрямованої на подолання соціальних проблем;
здійснення соціально-профілактичної роботи щодо запобігання наслідкам негативних явищ та подолання таких наслідків;
розроблення та здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо відновлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації;
сприяння дитячим і молодіжним організаціям, іншим об’єднанням громадян, фізичним особам у реалізації ними власних соціально значущих ініціатив і проектів;
забезпечення дотримання соціальних стандартів і нормативів умов життєдіяльності, морального, психологічного та фізичного стану дітей та молоді;
здійснення кадрового, науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення соціальної роботи;
сприяння розвитку та підтримка волонтерського руху;
встановлення та зміцнення зв’язків із соціальними службами для молоді за кордоном, інтеграція в міжнародну систему соціальної роботи з молоддю;
здійснення комплексу медико-соціальних та реабілітаційних заходів щодо адаптації в суспільстві дітей з вадами фізичного та розумового розвитку.
Основним змістом у системі соціально-профілактичної роботи є:
соціально-педагогічна профілактика;
соціально-психологічна допомога;
соціальна адаптація і реабілітація.
Соціально-педагогічний характер діяльності центрів CССДМ активно реалізується шляхом накопичення і удосконалення форм і методів первинної профілактики. У профілактичній роботі, за інформаційно-аналітичними та статистичними звітами центрів СССДМ, працівники центрів віддають перевагу масовим формам роботи. Практично кожний четвертий масовий захід (акція, фестивалі, конкурси), організований центрами СССДМ і був присвячений питанням профілактики негативних явищ саме у молодіжному середовищі.
У діяльності центрів СССДМ широко поширені такі масові форми роботи, як акції «Молодь — за здоровий спосіб життя», різноманітні конкурси, вистави, просвітницька робота, яка включає лекторії, розробку та розповсюдження інформаційно-рекламних листівок профілактичного спрямування, виступи на радіо, в телепередачах по формуванню і збереженню знань та навичок здорового способу життя, розрахованих на широкий загал дітей та молоді.
Однією з найпоширеніших і, на думку центрів СССДМ, ефективних форм профілактичної роботи, що досить часто використовується у практиці, є тренінгова робота, яка насичується новітніми технологіями та прийомами, яка проводиться мобільними консультативними пунктами соціальної роботи в сільській та гірській місцевостях до яких і залучаються спеціально підготовлені волонтери.
Варто звернути увагу, що для профілактичної роботи фахівці центрів соціальних служб для молоді широко використовують масові профілактичні акції, які організовують під час Всесвітніх днів без тютюну, боротьби з наркотиками, боротьби із СНІДом. До проведення масових профілактичних акцій центри СССДМ активно залучають різноманітні творчі колективи, котрі підсилюють інформаційні фактори емоційними. Одночасно фахівці та волонтери організовують роздачу пам’яток, буклетів, листівок профілактичного змісту, засобів контрацепції; проводять експрес-опитування, вікторини, конкурси малюнків, плакатів, спортивні змагання тощо. Нерідко практикуються індивідуальні консультації спеціалістами різного профілю.
Однією з форм соціально-психологічної допомоги підліткам та молоді з груп ризику є залучення їх до роботи клубів. З метою активізації цієї роботи у системі центрів СССДМ створюється мережа різного типу молодіжних клубів та об’єднань, завданням яких є вироблення у молодих учасників клубу навичок психологічної стійкості, здорового способу життя.
Одним з важливих наслідків розбудови громадянського суспільства в Україні став активний розвиток відносно нового для країни соціального явища — волонтерського руху.
Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває усе більшої потужності, об’єднує усе більше громадян та залучає значні людські ресурси, що потребує чіткого законодавчого регулювання.
Держава своєчасно реагує на цю потребу часу, про що переконливо свідчить визначення у законодавчому полі основ державної політики щодо волонтерства, введення до законодавства основних термінів і понять стосовно цього соціального явища, визначення суб’єктів державного управління і громадського самоврядування, відповідальних за розвиток волонтерського руху.
Так, на цей час законодавчо уже визначений термін «волонтерський рух», задекларовано, що підтримка і сприяння його розвитку є одним з основних напрямів державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми і молоддю [16, с.13]; організовано проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів, у межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху; утворена Кабінетом Міністрів України Координаційна рада з питань розвитку та підтримки волонтерського руху [17, с.21]; легітимізоване право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги, залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи [19, с.31]; основними напрямами виконання Загальнодержавної програми підтримки молоді на 2004-2008 роки передбачена підтримка трудових та волонтерських загонів молодіжних громадських організацій, діяльність яких спрямована на реставрацію та відновлення об’єктів культурної спадщини, меморіальних комплексів, пам’ятників військової та трудової слави, допомогу соціально незахищеним верствам населення; передбачено сприяння розвитку волонтерського молодіжного громадського руху [5, с.45-50]; визначений термін «волонтерська діяльність у сфері надання соціальних послуг», її засади, суб’єкти, які ведуть цю діяльність, напрями й шляхи її проведення, соціальні послуги, до надання яких соціальною службою можуть залучатися волонтери, порядок і механізм співпраці волонтерів (волонтерських організацій, об’єднань) із соціальною службою, координатори волонтерської діяльності у сфері соціальних послуг: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді [24, с.54-56].
Зазначені нормативно-правові акти України створили передумови для поширення волонтерського руху в Україні, його становлення та організаційного оформлення.
Але на даний час кількісне збільшення та якісне поглиблення й урізноманітнення практики волонтерської діяльності, залучення дедалі більшого числа державних і громадських організацій та установ, окремих громадян до цієї роботи висуває нові питання, поки що недостатньо врегульовані чинним законодавством.
Передусім це стосується розширення сфери діяльності, щодо якої законодавчо визначені основні положення волонтерства в Україні (терміни, суб’єкти, об’єкти, засади, принципи, напрями, завдання, права та обов’язки, організація, порядок, види і форми, механізми реалізації, співробітництво, фінансування, відповідальність тощо). На цей час такі положення найбільше розроблені щодо волонтерства у сфері надання соціальних послуг, де об’єктом є люди — отримувачі цих послуг. Проте певною мірою поза межами законодавчого регулювання опинилася сфера волонтерства щодо об’єктів природного і соціального середовища, тобто сфери діяльності, які безпосередньо не стосуються надання соціальних послуг людям (наприклад, збереження і відновлення екологічних умов довкілля, культурної спадщини, патріотичне виховання населення тощо).
Розроблені основні законодавчі положення щодо вікових категорій дітей і молоді, а що стосується інших вікових категорій населення (в тому числі пенсіонерів, ветеранів тощо) врегульовано ще не достатньо [9, с.155-159].
Проблема надання соціальних послуг населенню волонтерами ще також потребує певного вдосконалення. Зокрема це стосується механізмів заохочення волонтерів і організацій, які користуються їхніми послугами, до активнішої співпраці; чіткішого визначення взаємостосунків і взаємозобов’язань у трикутнику волонтер — організація — отримувач допомоги (клієнт соціальної роботи), у тому числі соціальних гарантій кожній із сторін у разі заподіяння шкоди; порядку і механізму відшкодування витрат волонтерів під час виконання ними волонтерських обов’язків; узгодження відповідних положень з чинним податковим, трудовим, цивільним і кримінальним законодавством тощо.
Важливим також є врегулювання ряду питань щодо легітимізації фізичної особи у статусі волонтера, прав і обов’язків, що з цього випливають у залежності від сфери волонтерства (надання соціальних послуг людям або волонтерство щодо об’єктів природного і соціального середовища). Мається на увазі регулювання доцільності і порядку оформлення волонтерства адміністративними документами організацій, потреби надання посвідчення волонтера, укладання договорів, доцільності, обсягу і порядку атестування, ліцензування, інших форм реалізації кваліфікаційних вимог до волонтерів. Наприклад, чинні норми дають можливість висувати до волонтерів кваліфікаційні вимоги на рівні соціальних працівників та інших фахівців, які надають соціальні послуги, і це іноді може гальмувати подальший розвиток волонтерства.
Потребують регулювання питання моніторингу та оцінки ефективності волонтерства, контролю роботи волонтерів та організацій, які користуються їхніми послугами, об’єднання окремих осередків волонтерського руху на національному рівні, обміну досвідом, навчання й підвищення кваліфікації, створення навчально-методичних матеріалів, організаційного, фінансового та інформаційного забезпечення подальшого розвитку волонтерського руху, посилення політичної підтримки цього процесу на місцевому рівні.
Вищезазначені та ряд інших чинників зумовили схвалення учасниками парламентських слухань рекомендації Кабінету Міністрів України протягом 2004 р. розробити проект Закону України про волонтерський рух [7].
Відсутність єдиного правового акта щодо волонтерства на рівні закону, який системно врегулював би всі сторони цього явища, включення окремих положень стосовно волонтерського руху до інших законодавчих документів, хоча й споріднених сфер діяльності і, відповідно, недостатні охоплення ними кола наявних проблем зумовлює суттєві труднощі подальшого розвитку, з поміж яких доцільно виокремити, у першу чергу, такі:
брак законодавчо задекларованих ідеологічних засад ставлення держави до феномену волонтерства (ними могли б бути: визнання волонтерства суспільно-значущим фактором розбудови громадянського суспільства, важливим компонентом розвитку демократії, соціальної єдності різних верств, груп і прошарків населення; визнання необхідності покладання обов’язків щодо постійного сприяння розвитку волонтерського руху на органи виконавчої влади і місцевого самоврядування усіх рівнів тощо);
нестача системи заходів загальнодержавного, регіонального місцевого рівнів щодо пропаганди волонтерства серед населення (наприклад, на кшталт проведення щорічного «Дня волонтера» на рівні державного свята, як це прийнято у деяких країнах), недостатнє висвітлення у засобах масової інформації цього соціального явища;
звужене розуміння з боку значної кількості державних службовців феномена волонтеретва як незначного ресурсу, який може бути використаний лише у сфері надання соціальних послуг, а також необов’язковість підтримки волонтерства з боку місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;
неповна визначеність суб’єктів, відповідальних у державі за управління, координування, забезпечення політичних, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, науково-методичних, інформаційних та інших умов подальшого розвитку волонтерського руху;
продолжение
–PAGE_BREAK–