Реферат на тему:
Мораль і глобальні проблеми сучасності
Характеристика сучасності не може бути однозначною, оскільки аналізуються дуже суперечливі процеси, в надрах яких і визріває нова якість буття людства, народжується нове обличчя світу, формуються інші, ніж раніше умови людського існування. Світ змінюється на очах, залишаючи й у окремої особистості, й у багатомільйонних мас відчуття драматизму, надії та болісних сумнівів. Руйнуються усталені соціально-економічні структури, стійкі форми міждержавних відносин, виникають альтернативні, наслідком яких виступають нові проблеми, що змушують приймати воістину доленосні рішення, котрі визначають майбутнє наступних поколінь, той світовий порядок, у рамках якого їм випаде жити.
Звичні форми поділу світу на блоки та коаліції, замкнені угруповання та системи поступово, але неухильно зникають як результат об’єктивної тенденції сучасного розвитку. На зміну приходить інший тип організації людства — світове співтовариство, засноване на спільності долі країн і народів, яка настійно вимагає й нового типу мислення — планетарного.
Економіка, політика, мораль, сама історія чимраз більше набувають якості всесвітності, знецінюючи багато національних, регіональних, класово-політичних, коаліційних перегородок, протиставляючи їм необхідність усвідомлення об’єктивної сутності майбутнього всього роду людського і планети Земля, коли безумовним стає примат глобальних проблем над проблемами вузькорегіональними.
Що ж таке глобальна проблема й чому такий високий її статус? Передусім це проблема, котра визначає найсуттєвіші умови життя всіх країн і народів, усього світового співтовариства. Якщо врахувати вищесказане, то ясно, що вона не може бути вирішена зусиллями тільки однієї країни чи групи країн. Економічні, ядерні, стихійні катастрофи, епідемії не знають національних і політичних кордонів, здатні поставити під загрозу знищення всю світову цивілізацію як таку, проректи людству похмуру перспективу «кінця історії».
Глобальною проблемою першорядного значення є проблема виживання, перед тотальним смислом якої меркнуть національні, державні, класові та ідеологічні інтереси, бо в разі самовбивчої конфронтації протилежних соціальноекономічних систем на уламках цивілізації ніхто не зможе розрізнити попіл однієї суспільно-політичної системи від попелу іншої. Виживання, таким чином, стає найвищою цінністю, реалізація якої спроможна забезпечити й реалізацію всієї решти людських цінностей.
У той же час проблема виживання не може розглядатися безвідносно до таких дуже істотних проблем, поза вирішенням яких і саме виживання стає малоймовірним. Ідеться про голод, гноблення, нерівність у світовій економіці та політиці, етнічні та релігійні конфлікти, расизм і національну ненависть, екологічну небезпеку, виснаження природних ресурсів.
Подібні проблеми ставлять перед необхідністю створення нового бачення світу, що є неможливим без появи відповідної потребам епохи моральної системи (парадигми), котра суттєво переосмислює традиційні моральні цінності, принципи, норми та реальні звичаї. Така система має базуватися не на часткових підходах (класових, національних, державних, регіональних), а на загальному інтересі виживання людства з усіма його конфліктами й суперечностями; остаточне ж розв’язання багатьох із них може бути раціонально поціноване лише як процес, а не як якийсь самодостатній підсумок.
Предметом аналізу традиційної етики були людські відносини в системі: людина — людина, людина — колектив, людина — суспільство. Зберігаючи цей масив етичної проблематики, не можна не зазначити, що багато важливих сфер морального відношення зоставалося за межами аналізу. Одним із суттєвих недоліків традиційного підходу, що позбавив його справжньої вселюдськості й планетарності, було прагнення до жорсткої обмеженості вузькими рамками тільки суспільства, тільки людського буття.
Мораль як квінтесенція духовності має охоплювати всю світобудову, не дискримінуючи як об’єкт морального відношення нікого й нічого — ні тварин, ні рослини, ні природне середовище. Людина повинна піднестися над власним егоїзмом споживання й зарозумілістю технічної досконалості в ім’я гармонійної єдності з життям в усіх його багатоманітних проявах. Вона повинна піднестися до величі розумного самообмеження й відчути себе невід’ємною частиною природи, пізнати щонайглибшу спорідненість зі світом природи.
Поза такою радикальною реконструкцією свідомості неможливе виникнення екологічної етики, завдання якої полягає у виробленні фундаментальних підвалин людської моральності у ставленні до природи. Культура, принаймні європейська, була завжди антропоцентричною, протиставляла себе світові природи. Над її ставленням до природи витав дух завоювання, підкорення, бездумного її пристосування до одномоментних потреб. Однак насильно підкоряючи природу, людина підрубувала свої власні корені, позбавляючи себе опертя й цілісності.
Культура, щоб урятуватися від деградації, загрози випаленої землі, на якій немає місця й самій людині, мусить зробити своєю основою не часткову, утилітарну, а всесвітню етику, в якій знайдеться місце всьому живому. Ізольовану людину, замкнену в соціумі, мусить замінити людина Землі, тісними узами пов’язана з природою й сприймаюча себе як частину природи, прагнуча гармонії та єдності з нею, розуміюча, як багато в її житті залежить від цього великого зв’язку всього живого.
Зауважимо, що відживаючий тип взаємозв’язку людини та її природного оточення сформував могутню традицію мислення й поведінки, про яку добре сказав Альберт Швейцер: «…європейські мислителі ретельно стежать за тим, щоб у їхню етику не пробралися ніякі звірі. Впертість, яку вони виявляють, прагнучи узаконити і звести в принцип традиційну бездушність, межує з нісенітницею. Вони або взагалі відкидають співчуття до тварин, або всіляко принижують його. Якщо ж вони допускають це почуття в дещо більшому розмірі, то силкуються виправдати його всіма засобами, а часом мало не вибачаються за нього» ‘.
А. Швейцер перелічує цих мислителів: В. Вундта, котрий стверджував, що об’єктом співчуття може бути тільки людина; І. Канта, котрий гадав, що спілкування з тваринами є скоріше справа, що сприяє розвиткові співчуття до інших людей; І. Бентама, котрий визнавав співчуття до тварин лише як засіб, що протидіє розвиткові безсердечності у людей. І тільки сам Швейцер намагався подолати цю антропоморфну обмеженість попередників у своїй теорії «благоговіння перед життям», яке маніфестувало етику любові та братерства з усім живим, гармонію людини з її світом. «Благоговіння перед життям» поширило біблійну заповідь «не убий» далеко за межі виду «гомо сапієнс».
Екологічна етика має стати регулятивним принципом поведінки та мислення не тільки окремих особистостей, а й, головним чином, усієї світової цивілізації, якщо, звичайно, людство не хоче зникнути з лиця Землі.
Надзвичайно важливим нині постає питання про моральне осмислення такої сфери людського життя, як конфлікти: воєнні, етнічні, релігійні, ідеологічні, соціально-політичні. На жаль, у нашій країні не дістала належного розвитку така галузь соціального знання, як конфліктоло-гія. Сьогодні необхідність цієї дисципліни диктується як світовою, так і вітчизняною практикою. Один із провідних принципів конфліктології у розв’язанні різних гострих сутичок у сучасному світі є принцип ненасильства, який останнім часом стає категоричним імперативом виживання.
XX ст. остаточно дискредитувало насильство як універсальний засіб вирішення найскладніших проблем суспільства. Як показує історичний досвід минулих десятиліть, насильствене розв’язання конфлікту є ілюзорним. Водночас цей досвід підтверджує результативність ненасильствених методів боротьби, дуже несправедливо відкинутих у вітчизняній філософській та етичній думці як нібито абсолютно неспроможних.
Досить згадати, що завоювання Індією незалежності під проводом М. Ганді й Дж. Неру здійснилося завдяки масовій ненасильственій кампанії громадянської непокори колоніальним властям. Високий життєвий рівень більшості трудящих країн Заходу також був завойований головним чином на шляхах ненасильственої боротьби. В цьому контексті життя змушує нас дещо під іншим кутом зору поглянути на зовсім відкинуту у нас ідею «непротивлення злу насильством», бо, як свідчить історія, передусім наша власна насильствена боротьба здатна породжувати значно більше зло, аніж те, яке послужило первинним імпульсом до боротьби.
На порозі XXI ст. людство надзвичайно пильно вглядається в майбутнє, пов’язане з ненасильством, злагодою, сумлінним пошуком взаємоприйнятних вирішень. Ідеал консенсусу, згоди, подолання конфліктів має стати обов’язковим елементом нової моральної парадигми. Один із моральних уроків полягає в розумінні того, що всяке насильство, навіть справедливе, несе в собі могутній внутрішній потенціал зла, бо та грань, за якою протиотрута перетворюється на отруту, надзвичайно хитка. Надто важко визначити допустиму міру насильства, спроможного здійснюватися за законами власної логіки, законами свого саморозвитку.
У сфері конфліктів міждержавних моральна парадигма (своєрідна моральна домінанта, максима епохи) стоїть перед необхідністю включення до свого складу ідеї спільності всіх землян. Ідеться про те, що планета має постати перед свідомістю людей як велика вітчизна, котра вимагає від своїх громадян керуватися надлокальними імператива-
ми поведінки, що в свою чергу може привести до нового погляду на проблему «космополітизму» як чогось протилежного патріотизмові, такого, що має виключно негативний відтінок, зводиться до примітивного брудно-гендлярського гасла: «Де добре, там і вітчизна».
Зауважимо, що давньогрецькі класики в поняття «космополіт» — «громадянин світу» вкладали суттєво інший зміст. Не виключаючи відданості й любові до своєї малої вітчизни, свого народу, мови та культури, поняття «громадянин світу» має наповнюватися й тим високим моральним змістом, який передбачає наявність відповідальності глобального характеру. Це відповідальність за долю світу і людства, яка виключає національний, класовий, державний і регіональний егоїзм. Необхідне розуміння того, що всяке неблагополуччя, всяке зло в будь-якому регіоні світу є зло й неблагополуччя загальносвітове.
Перед необхідністю радикальних змін стоїть і міжнародна політика, що протягом тривалого часу вважалася сферою справді заповідної моралі. Слід зазначити, що в масовій свідомості політика звичайно поставала як вид діяльності за визначенням аморальний. Для цього були досить серйозні підстави, бо вважалося, що звичайні моральні норми не мають законної сили в цій сфері. Найяскравіше подібне розуміння було виражене у Ніколо Ма-кіавеллі, який стверджував, що той, хто хоче вивчити науку успіху (в політиці.— Авт.), той не потребує науки моралі.
З точки зору середньої порядної людини, вся історія світової політики — це невичерпний набір прикладів аморалізму, підступності, брехні та безпринципності. В той же час чесність і щирість у політиці сприймалися як свідчення наївності, некомпетентності й просто неспроможності. Здавалося, що в політиці діє своя особлива мораль, яка не має нічого спільного з мораллю людей, мораллю індивідуальною. Те, що було моральним законом для людини, не було таким для політика, який керується ідеалом успіху безвідносно до засобів.
За умов проблематичності виживання людства аморальна політика — брехня, провокації, зрадливість, насильство у відносинах між державами, націями та соціальними групами— з трагічною неминучістю перетворюється на політику самовбивчу, яка породжує згубні, криваві й нерозв’язні конфлікти. Щоб утримати світ від сповзання до катастрофи (ядерної, екологічної і т. д.), необхідно норми взаємовідносин між людьми (тобто моральні норми) перетворити на норми відносин між державами. Традиційний характер політики, орієнтованої на досягнення власної вигоди, незалежно від застосовуваних засобів, і врахування наслідків для інших, робить всесвітню катастрофу неминучою.
Іммануїл Кант вважав, що людство не може загинути надприродно, бо це говорило б про те, що Творець невдо-волений своїм творінням, а для таких висновків немає підстав. Людство не може загинути й природно, бо ніщо в довколишньому світі не говорить про необхідність подібної загибелі. Однак людство, за словами філософа, може загинути протиприродно, ставши жертвою власної могутності, а точніше розриву між ступенем могутності й ступенем моральної довершеності.
Таким чином, етизація політики є сьогодні історичною необхідністю, а не просто бажанням. Названа історична необхідність замикається на необхідності виживання як на найвищій цінності. Ніякий частковий політичний успіх не може бути визнаний благом, якщо він досягається за рахунок шкоди для виживання людства, котре належить розглядати як головну мету світової політики.
Говорячи ж про мораль, слід зазначити, що дедалі більшим анахронізмом сьогодні стають різні класово чи національно обмежені моральні системи, котрі можна було б назвати «системами виключення», бо вони виключають із середовища морального регулювання значні групи людей за соціально-класовою чи за національною ознакою. Так, мораль фашистської Німеччини (і загальнодержавна, й індивідуальна) постулювала високі моральні чесноти — правдивість, щирість, солідарність, взаємодопомогу, принциповість, співчуття,— але виключно щодо «арійців». До всіх же інших, хто не належав до «своїх», до «своєї» спільноти, допускалися й схвалювалися будь-які дії, що лежать «по той бік добра і зла», як висловлювався Фрід-ріх Ніцше.
По відношенню до ворога, а таким був усякий представник іншої етнічної спільноти, все було дозволене. Вседозволеність, позаморальність постулювалися також і в інших суспільствах по відношенню до «класових ворогів», «представників експлуататорських класів», «куркулів і під-куркульників», тобто до всіх, хто належав до іншої соціальної спільноти. Вузькість, несправедливість, історична обмеженість такого підходу, не кажучи вже про безумовну його аморальність з позиції загальнолюдських цінностей, стають дедалі очевиднішими для сучасного людства, яке вступає в третє тисячоліття нової ери.
Радикальні зміни в світі роблять необхідним і серйозний поступ у сфері моралі. Кожна епоха породжує свій власний моральний менталітет, тобто особливу сукупність знань, уявлень, переконань, почуттів, які створюють специфічне середовище духовності, сприймане як на свідомому, так і на підсвідомому рівні в ролі моральної домінанти тієї чи іншої культури на певному етапі її розвитку.
На основі культурно-історично визначеного морального менталітету індивідом здійснюється власне прочитання нетлінних моральних цінностей минулого. Звісно, відмінності в моральних домінантах, ментальності різних культурних регіонів світу неусувані, але глобальні проблеми сучасності роблять обов’язковою наявність у моральному менталітеті певних інваріантних цінностей. Передусім це цінності виживання, загальнолюдської солідарності, співробітництва, подолання національних, расових, релігійних, класових передсудів і нетерпимості. В кінцевому підсумку це усвідомлена цінність спільності доль людства в такому світі, де вже неможливо відгородитися від чужих бід і печалей, де люди чимдалі більше відчувають себе екіпажем одного космічного корабля, що мчить у просторах Всесвіту.
Особливо гостро сучасна людина переживає хисткість життя, землі, природи. Дійсність цього світу формує свої імперативи виживання. Найважливішим із них, воістину глобальним, слід назвати такий: «Людина розумна повинна стати людиною моральною, це питання її життя і смерті». Протягом тривалого часу під розумністю малася на увазі гранична раціоналізованість, спрямована на якнайшвидше досягнення успіху, результату. Ідеал абсолютної раціональності базувався на- принциповому прогресизмі, цьому філософському винаході епохи Просвітництва.
Вважалося, що можливий нескінченний поступальний прогрес від одного рівня розвитку до іншого, вищого. При цьому аналізувалися й бралися до уваги виключно найближчі, прямі наслідки людської діяльності в рамках цілеспрямованих зусиль для досягнення результату. Сама ж ця мета вважалася початково й автоматично позитивною, позбавленою внутрішніх колізій. Однак виключно раціонально постульовані цілі можуть як віддалені наслідки призводити до явищ, котрі суперечать початковому задумові й навіть виключають його. Раціоналістичний прогресизм виявляється таким чином чужим щодо глибинних сенсожиттєвих інтересів людини.
–PAGE_BREAK–
Справжня розумність можлива лише на шляху моральності. Людина моральна тільки й є в сьогоднішньому світі, чреватому апокаліпсисами різного масштабу, людиною істинно розумною. Логіка просвітницького прогресизму зумовлювала й соціально-економічний ідеал нескінченного розвитку через нескінченне освоєння й споживання природи, її ресурсів, через пізнання, що чимраз більше вторгається вглиб буття, стає самоцінним засобом посилення могутності людського роду в його повсякденному протистоянні природі.
Наука, стримувана колись релігійними догмами й догмами політичними, сьогодні звільнилася від обмежень зовнішніх і може дозволити собі будь-які експерименти, не особливо замислюючися про наслідки та людську ціну звершуваного. Обмежувана церквою, державою, політичною партією, наука не може бути досить ефективною, але наука не обмежена нічим стає небезпечною, особливо, якщо відсутність обмежень зовнішніх доповнюється відсутністю обмежень внутрішніх.
Для того щоб не стати могильщиком людства, наука мусить виробити систему самообмежень, своєрідну само-аскезу, добровільну заборону на діяння, людська ціна яких непомірно велика. Знання — це справді сила, але всяка сила може бути знаряддям як добра, так і зла. Людство добре вивчило цю просту істину на гіркому досвіді XX ст. Така ж самоаскеза необхідна й усьому суспільству, оскільки ресурси планети кінченні й гонка виробництва та споживання також може в умовах чимдалі прискорюваного індустріального розвитку завести людство у безвихідь.
Самоаскеза суспільства, самоаскеза науки, самоаскеза особистості — ще один категоричний імператив сучасності. Друга надзвичайно важлива проблема — це проблема прав і свобод людей і народів, їх співвідношення. Особливого значення в цьому плані набуває усвідомлення величезної соціальної цінності свободи й вільнодумства особистості, які не протистоять правам націй, класів, інших людських спільнот, у тому числі й таким невідчужуваним правам, як право на самовизначення, суверенітет, соціальний вибір і т. д. И тут передусім слід підкреслити необхідність позитивно ціннісного ставлення до унікальності особистості, нації, культури, відмови від прагнення до примусової уніфікації, однаковості на основі довільно вибраної й зведеної в статус показової моделі.
Множинність економічних, політичних, ідеологічних, національних, мовних, психологічних моделей є не зло, а щонайбільше благо для людства, бо це величезний резервуар можливих типів діяльності, мислення, поведінки, кожний із яких зберігає в собі багатовіковий досвід тієї чи іншої людської сутності. Унікальність, своєрідність, багатова-ріантність оберігають людство від деградації та зникнення соціокультурного генофонду. Однак багатоманітність конфліктна й існування її можливе лише під прапором консенсусу й компромісу як універсального засобу співіснування багатоманітного.
Необхідний культ відповідальності людини перед загальновизнаними в світовому співтоваристві цінностями культури й моралі, які зостаються сьогодні головною духовною опорою особистості в мінливому світі. Названий культ покликаний врятувати від страшного протистояння, згубного приіиріччи між технічною могутністю та рівнем моральної довершеності людей. Незважаючи на всі досягнення цивілізації, таке протистояння може призвести до здичавіння роду людського, високотехнічного, індустріального, освіченого варварства. Не можна не бачити того, що творець цивілізації часто виявляється набагато нижчим за своє творіння, будучи неспроможним за своїми людськими якостями відповідати рівневі вимог ним же створеної технічної структури.
В системі «людина — машина» наприкінці нинішнього століття чимраз частіше не спрацьовує саме перша ланка, оскільки науково-технічний прогрес ставить підвищені вимоги до якостей особистості, й моральних — особливо. Розумність як чиста раціональність розходиться з розумністю як моральною величиною. Перша втілюється в технічних і соціальних здобутках, друга — в здатності бачити в цих здобутках їхню людську ціну й сенс.
Забезпечення виживання людства вимагає нового світового порядку як у сфері економіки, політики, так і в сфері моралі. Спілкування різних націй, народностей, етнічних груп вимагає наявності особливої етики, особливих правил взаємовідносин, що гарантують досягнення взаєморозуміння. Контакти між такими різними культурами викликають наслідки психологічного й морального характеру, створюють необхідність розуміння чужої точки зору, виходу за рамки власного «я», плюралізму осмислення світу, вміння бачити його очима іншої культури, виявляючи її внутрішню логічність, розумність, доцільність.
Розуміння іншої національної культури вимагає оцінки її за її власними параметрами, притаманними цій культурі особливостями. В будь-якій, навіть найекзотичнішій і дивній, з точки зору стороннього спостерігача, культурі можна й належить виявити «свою раціональність», як стверджував німецький соціолог Макс Вебер. По відношенню до власної національної культури необхідно бути здатним бачити її крізь призму світової, світову ж — крізь призму рідної культури.
Справжня миролюбність і взаємна повага виникають через розуміння, неможливе без знання культури, що виступає втіленням усієї духовності нації. Знання культури, в свою чергу, неможливе без живого інтересу до інших країн і народів, котрий народжується в процесі інтенсивного спілкування. Людські контакти, зв’язки, відносини, все те, що дістало останнім часом назву «народної дипломатії», є найпростіший і найдоступніший шлях до взаєморозуміння народів, їхньої спільної діяльності, спрямованої на збереження миру га виживання людства.
Загальнолюдська відповідальність за збереження миру неможлива без довіри, що виникає між людьми й народами, які добре знають одні одних, вільні від етнічних передсудів і взаємної упередженості. Значною мірою подібні небажані явища знімаються знову ж інтенсивними культурними контактами, що охоплюють чимраз ширше коло людей. В описаній ситуації має скластися новий моральний менталітет міжнародного спілкування, заснований на довір’ї, доброзичливості, розумінні й терпимості, відсутності «образу ворога», тобто ворожих, бездоказових і. абсурдних уявлень про нібито порочні й підступні наміри іншого народу.
Звісно, досягнення подібного стану умів мільйонів людей є справою надзвичайно складною, оскільки протягом десятиліть «образ ворога» був невід’ємним елементом функціонування ідеологічних систем протиборствуючих військово-політичних блоків, що виробили своє особливе «блокове» мислення, здійснюване на основі чіткого поділу світу, людей, ідей за принципом «свій — чужий». Тут не мали ваги самі погляди людини, сутність ідеї. Важливою була тільки належність індивіда, суспільства до того чи іншого блоку, яка й визначала ставлення: або однозначно вороже, або однозначно позитивне. «Друзі» були приречені на «успіх», позбавлений критицизму й тверезого погляду, «ворог» — на нищівну відсіч.
Крах блокової психології, що відбувається на наших очах, наділяє рисами імперативності вже розпочатий процес формування «нового мислення». Останнє виступає як заперечення мислення блокового, фронтового, коли опонент розглядається виключно крізь проріз прицілу. Людство більше не може дозволити собі витрачати величезні природні, економічні, людські, наукові, технологічні ресурси на зненависть і конфронтацію.
Прийдешнє століття має стати або віком співробітництва й терпимості, або останнім, заключним віком історії. Для кожної людини боротьба за збереження миру, виживання людства перетворюється на такий вид діяльності, котрий здатен виповнити життя індивіда високим смислом, дати відчуття спільності, духовного зв’язку з безліччю інших людей. Найміцнішою подібна солідарність може бути у сфері милосердя та допомоги стражденним усюди, де в цьому є необхідність. Співробітництво, що базується на загальногуманних підвалинах, знімає політичні та ідеологічні суперечності, може поступово стати основою взаєморозуміння і в багатьох інших питаннях.
Серед нещасних, котрі особливо потребують живого пориву співчуття, мільйони голодних, тяжко хворих, знедолених в усьому світі. Є серед них і люди, викинуті за межі суспільства. Це члени всіляких маргінальних груп, що складаються за національною, соціальною, релігійною, стате-віковою та іншими ознаками. Це парії своїх суспільств, вони традиційно терплять від несправедливості, байдужості й неуваги з боку благополучніших.
Ставлення до маргіналів у своїй країні й за рубежем також є одним із показників рівня гуманності суспільства, його людського обличчя. Однак у сучасному світі можлива поява й нових, нетрадиційних груп маргіналів, саме існування яких станс тяжким випробуванням для моральних устоїв. Йдеться про групи, що виникають у результаті технічних, екологічних і медико-біологічних катастроф, жертви яких нерідко викликають у оточення неприязнь, острах, ворожість самим фактом свого буття. Так, жертви катастроф на атомних електростанціях часом сприймаються як джерело радіаційного зараження, загроза власному благополуччю й безпеці. В нашій країні через погіршення соціально-економічної ситуації такі люди розглядаються як потенційні конкуренти в одержанні житейських благ (житла, державної та суспільної допомоги і т. д.).
Особливе питання — жертви СНІДу, що викликають страх, ненависть, паніку навіть у професіональних медиків, котрі нерідко відмовляють їм у медичній допомозі. Пропозиції щодо ізоляції й відторгнення цієї групи людей від суспільства надходили у великій кількості й у найцивілі-зованіших країнах, наочно показуючи, які тяжкі втрати очікують у найближчому майбутньому моральний менталітет людства. Не викликає в цьому плані сумнівів необхідність вироблення нової етики ставлення до «падших» — людей, на чию долю випав тяжкий і часто незаслужений жереб. Повною мірою сказане стосується й інвалідів, становище яких у світі дуже різне: від практично повноцінного — до ізольованого буття в суспільстві, чужому й ворожому їм. Суспільні настрої стосовно маргіналів — вагомий елемент самохарактеристики суспільства.
Взаємопорозуміння країн і народів, за всієї поваги до їхньої унікальності, має будуватися на спільному визнанні певних цінностей стосовно людської особистості, нації, права. Йдеться про цінності світу, екологічну безпеку, здоров’я людей. І таке визнання й розуміння поступово складається, грунтуючись на деяких початкових реаліях.
Саме їх і мав на увазі Вернадський, коли писав: «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети й може — повинна — мислити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім’ї чи роду, держав чи їхніх союзів, а в планетарному аспекті. Він, як і все живе, може мислити й діяти в планетарному аспекті тільки в галузі життя — в біосфері, в певній земній оболонці, з якою він нерозривно, закономірно пов’язаний і вийти з якої він не може. Його існування є її функція. Він несе її з собою повсюди. І він її неминуче, закономірно, безперервно змінює» ‘.
йоява різних видів зброї масового знищення докорінно змінила людську психологію. Стала очевидною безперспективність силового розв’язання конфліктів. «Останній аргумент королів», як було написано на стволах артилерійських гармат монархічної Франції, справді виявляється «останнім», але вже в іншому, драматичному й гіркому розумінні. В розумінні самознищення роду людського, й окрім того, в суто моральному розумінні.
Подібні види озброєнь не позначені вибірковістю дії, тобто здатністю відрізняти правого від винуватого, що знімає^, проблему вини та відповідальності, покари та покаяння, оскільки йдеться про знищення величезних мас людей, а застосовуються виключно з міркувань воєнно-політичної доцільності, яка заперечує які б то не було етичні колізії. Невипадково відомий англійський філософ Бертран Рассел іще на початку 50-х років говорив, що до появи ядерної зброї він не виступав проти війни, бо вважав, що війни часом бувають необхідні. Тепер же, коли ядерна зброя стала сумною реальністю наших днів, Рассел закликав до ядерного роззброєння та миру.
Постійне озброєння та надозброєння, крім безпосередньої небезпеки знищення, несе з собою також загрозу виснаження матеріальних ресурсів, гостро необхідних у боротьбі з голодом, епідеміями, невіглаством.
Найкращі сили людства: найталановитіші конструктори, вчені, винахідники, найуміліші робітники — зайняті працею на війну. У сферу воєнного виробництва втягуються величезні капітали, найцінніші корисні копалини, найкращі сорти металів, нові сплави, витончена техніка. І все це в той час, коли половини тієї суми, яка щодня витрачається на озброєння, дістало б для того, щоб остаточно викоренити малярію. П’яти процентів щорічних витрат на озброєння було б достатньо для того, щоб забезпечити, наприклад, навчання 700 млн чоловік грамоти, обробіток сільськогосподарських площ, спроможних прогодувати 50и млн людей, надання гідних людини жител 300 млн бездомних і мешканців міських нетрів, необхідне харчування для 200 млн голодуючих дітей, можливість учитися в школі для 100 млн їх.
Зрештою, людство змушене жити під постійним страхом можливої термоядерної війни, яка може виникнути з безлічі різних причин, у тому числі й випадкових. Будь-який конфлікт, будь-яке протистояння може штовхнути світове співтовариство до прірви.
Не можна не погодитися з Чінгізом Айтматовим, котрий вважає, що «імператив сучасного людства, який виключає будь-який інший вибіп життя на Землі, полягає в тому, щоб вилучити безповоротно й назавжди ядерну зброю зі складу життя, із суті самого буття, щоб ніде на Землі, ні в яких середовищах, ні в яких країнах, ні в яких частинах світу не було б і тіні згубної для цивілізації надзброї, що нависає над усіма нами дамокловим мечем. У цьому наш спільний порятунок, спільна доля, спільне щастя перебування на Землі» ‘.
Окрім гонки озброєнь є й інші шляхи виснаження ресурсів планети, які провіщають грядущу світову катастрофу. Як відомо, в ідеалі економіка всіх людських суспільств покликана задовольняти зростаючі потреби людей, що вимагає залучення у виробничий процес щоразу нових і нових природних ресурсів, багато з яких є невідтворюваними. До числа індустріальних суспільств уходять нові групи держав, і процес використання природи стрімко розширюється, посилюючи ризик можливого вичерпання копалин, лісів, питної води, зникнення рослинних і тваринних видів.
У той же час безупинний прогрес виробництва породжує проблеми викидів, забруднення довколишнього середовища, «парникового ефекту» зі змінами клімату планети і т. д. А це означає, що треба пильно поглянути на мету і сенс розвитку виробництва, замислитися над тим, що є справжня, і що є несправжня мета людського роду. Чи полягає увесь смисл світової історії в безконечному задоволенні безконечно зростаючих потреб?
Потреби, як відомо, бувають різні, наприклад у багатьох країнах Заходу існує ціла рекламна індустрія, оперта на потужні соціологічні та психологічні дослідницькі концерни, покликані формувати штучні, гадані потреби у людей, що в свою чергу дає нові імпульси для розкручування маховика виробництва. Такі потреби роблять людину й суспільство в цілому заложниками індустрії, змушують їх змирятися з найтяжчими екологічними й медико-біологічними наслідками безконтрольного зростання індустріального Молоха, в офіру якому доводиться приносити саме майбутнє людей, розтрачуване вже сьогодні на багато років наперед.
Подібні потреби задовольняються сьогодні, тут і зараз, за рахунок майбутніх поколінь. Навряд чи потребує моралістичних коментарів така явно аморальна практика життя за рахунок інших, що є своєрідним зазіханням на майбутнє народів. Як альтернативу диктатові штучно сформованих потреб можна висунути поняття «розумної потреби», котпа, незважаючи на всі складності визначення, завойовує собі право на існування в лексиконі сучасної науки. Безвідносно до специфіки країни, епохи, культури, без урахування чималої частки суб’єктивності у визначенні «достатку» й «надлишку» в суспільній свідомості чітко вказати зміст поняття «розумної потреби» не можна.
Розумною потребою слід вважати таку, котра забезпечує індивідові необхідно сприятливі умови праці, відпочинку, інтелектуального, фізичного й естетичного розвитку. Йдеться про певний мінімально необхідний рівень комфорту, котрий не годиться перетворювати на самоціль, провокуючи виникнення чимраз витонченіших потреб. Одним із категоричних імперативів справжньої моральності нашого часу має стати особистісна й загальнонаціональна здатність до самообмеження.
Взагалі ідея самоаскези як морального принципу сьогодні, на рубежі тисячоліть, набуває для людей особливого доленосного смислу. Мудре самообмеження в політичних пристрастях, національних кривдах і претензіях, грандіозних наукових, технічних та економічних проектах, уміння стримувати власну могутність, яка загрожує вийти з-під контролю, бачити слабкість своєї сили, тобто її іншу сторону, її внутрішню проблематичність є свідченням моральної зрілості й високої культури.
Своєрідну етичну максиму ставлення до економіки та екології, моральної поведінки людини в цих сферах запропонував письменник В. Песков: «Рамки дбайливого користування природними ресурсами — певний шлях до бережливості, до пошуків найкращих способів господарювання. Феноменальний економічний ривок японців зроблений в умовах докраю обмежених природних ресурсів. Не будемо бідність сировинної бази вважати за благо, одначе доводиться згадати й стару притчу: «Маючи одне яблуко в руці, з’їдають його до насінинок. Маючи в руках решето з яблуками, плоди надкусують і кидають». Ми маємо не решето, маємо величезну корзину з «яблуками». Й ми повинні думати, що з’їсти сьогодні, а що залишити на завтра. І зобов’язані також подбати, аби ніщо не потривожило здоров’я дерева, котре дає плоди» ‘.
Самоаскеза має утвердитися і в сфері міжнаціональних відносин, коли природне прагнення нації до свободи належить утілювати з урахуванням відомої тези про те, що свобода однієї особи обмежується свободою іншої особи. Самоаскеза допоможе перервати віковічний ланцюг кривд і претензій і досягти етнічного, міжнаціонального, міжоб-щинного балансу інтересів. Патріотизм, позбавлений мудрої самоаскези з залізною неминучістю виподжлгється в шовінізм, перетворюється на власну протилежність у повній відповідності з дотепним визначенням Альберта Швейцера, за яким патріотизм відноситься до шовінізму як здорове почуття до хвороби.
Безмежна національна гординя здатна викликати у людини глухоту до того, що називається простими нормами моральності, до суто людських поривань милосердя, жалю, співчуття. Зауважимо, що можна втратити здатність сприймати людину як людину безвідносно до етнокультурного, національного, мовного маркірування. Одначе ставлення до людини як до людини, це і є власне й виключно моральне ставлення.
Здобувши етнічне, можна втратити моральне, яке тисячоліттями, ціною жертв, страждань і помилок віднаходилося людством і відлилося в карбовані рядки християнської істини: «Немає ні елліна, ні іудея, але є Людина». Манія національної величі здатна принести багато бід навіть народові з історично усталеним здоровим смислом.
Спокійно-самокритичне ставлення до себе, здатність до тверезого поцінування своїх достоїнств і вад є безумовним свідченням морального здоров’я нації.
Нова якість сучасного світу передбачає й нове звучання багатьох традиційних понять моралі, особливо такого фундаментального, як гуманізм. Відомо, що зміст його тлумачився звичайно як сукупність поглядів, ідей, дій, котрі виражають поважання людини, її гідності, права на щастя. З гуманістичних позицій людська особистість має розглядатися як найвища цінність. Проте аж до останніх днів, принаймні у вітчизняній етиці, це поняття поділяється ня ^ві іпостасі! на так званий певолюпійннй гуманізм і «гуманізм абстрактний».
Гуманізм революційний походить із глибокого переконання в можливості створення об’єктивних умов, які роблять людську доброчесність неминучою й безальтернативною. Головне тут — самі обставини зробити людськими й тоді високоморальна людська особистість стане результатом наявності людських обставин.
Насильство революційне с насильством особливим. Воно освячене високою ідеєю, великою метою й тому, на відміну від усіх інших видів насильства, благотворне, бо сповна буде окуплене грандіозними успіхами комуністичного перетворення світу. Насильство, в тому числі й революційне, зостанеться в минулому, в передісторії людства, а з торжеством комунізму почнеться справжня історія людського роду, нове буття, що не має ніякого морально-психологічного зв’язку з кров’ю, брудом і жорстокістю старого світу.
З точки зору революційного гуманізму, окремі подвиги милосердя, які не змінюють жорстоку природу експлуататорського суспільства в цілому, нічого не варті. Це — філантропія пересичених панів. Не допомога злидарям, а знищення світу, де можлива злиденність,— ось воістину грандіозна мета, заради якої тільки й слід людині істинно гуманній боротися й перемагати. Заради такої мети можна й належить принести в офіру Історії якусь меншу частину людей в ім’я вічного наступного щастя й процвітання більшості, тим паче, що меншість — це «експлуататорські класи».
Існує велика всесвітньо-історична місія — «справа пролетаріату», альфа й омега суспільного життя, промисловості й політики, мистецтва й моралі, землеробства й науки, і моральне все без винятку, що цій справі служить. Справа ж полягає в побудові безкласового й бездержавного суспільства, тобто комунізму, який тільки й може бути визнаний моральним абсолютом. З позиції цього абсолюту розглядається й решта проблем та колізій моралі. Самі по собі моральні цінності й норми не несуть абсолютного начала, вони умовні. Відносні цінності та норми створюються соціально-економічними обставинами й разом із ними зникають, це ж стосується й етичних теорій, моральних систем. Як писав Ф. Енгельс, «… всяка теорія моралі була досі кінець кінцем продуктом даного економічного становища суспільства»
Існування, виходячи з цього, якихось загальнолюдських систем моралі неможливе: є мораль рабів, і є мораль робітників, і є мораль капіталістів. Є моральна свідомість республіканця, і є монархіста. Не заперечуючи значних у моральній сфері станових, кастових, класових, етнічних, конфесійних відмінностей, слід зауважити, що існування скільки-небудь нормально функціонуючого суспільства неможливе без визнання всіма його групами певних загальних, вихідних моральних істин, що мають надкласовий, загальнолюдський характер.
Ми можемо поставити собі питання, який суспільний клас зречеться формули «не убий!» як абсолютно чужої його класовим інтересам? Яка соціальна група принципово не сприймає формулу «не бреши»? Чи не ті це загальнолюдські цінності, примат яких над класовими безумовний сьогодні, в ядерну епоху, з точки зору принципів нового мислення? Й чи виражає формула «не убий!» певну, безвідносну до класових симпатій і антипатій, ідею цінності людського життя, незалежно від класової належності того, хто став жертвою відступу від цієї цінності? Й на основі якої класової моралі можливе сьогодні спілкування з державними та громадськими діячами країн Заходу, представниками ворожих пролетаріатові класів? Чи зможемо ми знайти з ними спільну мову, керуючись політизо-ваними, гранично ідеологічними категоріями пролетарської моралі? Чи приймуть її опоненти як людську основу для співробітництва, а чи слід шукати щось обопільно прийнятне?
Таким обопільно прийнятним у подібному спілкуванні може бути лише той самий багатостраждальний, у традиціях вітчизняної критики «абстрактний гуманізм», котрий передбачає поважання загальноприйнятих заповідей (у тій чи іншій формі викладених у великих світових релігіях: християнстві, ісламі, буддизмі), байдужість до класово-національного маркірування суб’єкта і схильність до сприйняття його просто як людини, коли всяка людина, не тільки «свій», а й «чужий», має право розраховувати на розуміння, співчуття та милосердя, на якусь свою «правду».
«Абстрактний гуманізм» неприйнятний тоді, коли суспільство, народ, група розділені прірвою на «ми» й «вони», але він цілком прийнятний, коли крізь класові, расові, національні, кастові бар’єри пробивається розуміння того, що в цьому світі «вони» — це також «ми». Це — момент істини, момент народження почуття справжньої загально-людяності, момент визволення від обмеженості й догматизму. В цьому разі допомога конкретній людині не відкладається до грядущої світової перебудови, вона надається «тут і зараз». І хоч справи ці малі, зате рятівні й потрібні. «Абстрактний гуманізм» виходить із того, що кожна людина несе R собі моральні корені недосконалості світу, об’єктивні ж умови самі по собі цілком змінити людину не можуть, бо є свобода волі, й людина мусить ще й сама захотіти бути доброчесною.
Пафос «абстрактного гуманізму» — в моральному самовдосконаленні людини, у «вичавлюванні з себе раба», викоріненні власних пороків. Разом із тим в «абстрактному гуманізмі» є тенденція позаісторичного знеособлення зла, коли воно перетворюється на якийсь метафізичний символ поза часом і простором, не пов’язаний з достоїнствами й видами конкретної соціально-економічної системи. «Абстрактний гуманізм» не передбачає рішучого усунення соціальних структур, існування яких робить справжню людську моральність або неможливою, або вимагаючою жертв і подвигів з боку свого носія.
«Абстрактний гуманізм» тому і є абстрактним, що абстрагується від умов людського існування, котрі впливають на формування моралі та аморальності, переносить увесь тягар проблеми виключно на індивіда, керуючись при цьому кантівською формулою: «Ти повинен, отже ти можеш!» Ідеться про те, що за будь-яких умов людина мусить лишатися людиною, і цей заклик не може не викликати відгуку, одначе він не знімає проблеми нелюдських і антилюдських обставин, що формують людину.
Таким чином, можна констатувати обопільну однобічність і недостатність як революційного, так і «абстрактного» гуманізму. Зберігаючи позитивну революційну ідею олюднення обставин, доцільно збагатити її принципом особистої моральної свободи й відповідальності, пафосом самовдосконалення, переконанням у неприйнятності насильства як засобу розв’язання всіх проблем. У борінні політичних пристрастей, напружених діалогах країн — членів світової співдружності, в болісних роздумах про долі народів народжується новий гуманізм, звільнений від однобічності своїх попередників і заснований на мудрості піднесення над ізольованістю, розділеністю, політичною та ідеологічною нетерпимістю й фанатизмом, над ідеями класової та національної богообраності.
Новий гуманізм, покликаний стати морально-смисловим підґрунтям спілкування та взаєморозуміння цивілізацій і культур, має ввібрати все найкраще, відмовитися від вузь-когрупового, доктринерського, що мало місце в історії моральних шукань людей протягом усієї історії. Такий гуманізм не потерпить язичницького переконання у винятковій правоті та єдиній правильності одного погляду на світ і заперечення можливості будь-якого іншого, він не потерпить догматизму та апеляцій до іранатичноі впертості та розумової обмеженості, до політичної неохайності, «подвійної бухгалтерії» в моралі, коли аморальність, учинена «своїми», розглядається як подвиг, а «чужими» — як страшний злочин, що ображає моральне почуття.
Подібна логіка подвійної моралі нічим не відрізняється від логіки первісного дикуна, щиро переконаного в тому, що справедливість визначається за нехитрою схемою: «Якщо я когось піймав і з’їв — це добре, якщо мене спіймали і з’їли — це огидно». Воістину, «подвійна бухгалтерія» в моралі робить спілкування різномислячих людей, народів, держав абсолютно неможливим. Не може бути однієї моралі для «своїх», іншої — для «чужих». Мораль, покладена в основу спілкування та співробітництва, може бути тільки єдиною.
Воістину, та мірка, котра прикладається до інших людей в оціночних судженнях, до інших цивілізацій і народів, має бути прикладувана й до самих судячих. Новий гуманізм виходить із послідовного переконання про найвищу цінність людської особистості, її прав і свобод, із переконання в тому, що кожний етнос, нація мають священне право на мир, свободу та самовизначення, збереження своєї культурної та психологічної ідентичності через розвиток мови й творчої активності людей.
Ніхто, жодна нація, жодчий клас, жодна партія, жодна особистість не можуть володіти монополією на істину, а тим паче нав’язувати цю істину іншим силоміць. Геноцид, здійснюваний за національною, класовою, ідеологічною, расовою ознакою — це страшенний злочин проти людства. Новий гуманізм, незважаючи на всі суперечності історії, послужить людям категоричним імперативом досягнення згоди, дружби, справедливості та милосердя, духовним засобом поступового, важкого, болісного, з багатьма відхиленнями та помилками, але неминучого прогресу, якщо ми хочемо вижити на цій планеті, прагнемо олюднення людського роду. І цей новий гуманізм буде плодом колективних зусиль найрізноманітніших людей і людських спільнот.
Становлення нового світового порядку, що гарантує виживання людства, перетворює на свою необхідну умову виникнення світового загальноприйнятого порядку, якому необхідно повинні були б підкорятися всі країни, блоки, політичні партії, котрі прагнуть збереження миру, стабільності та благополуччя.
Формування нового світового морального порядку передбачає поєднання в певну парадигму значної кількості моральних систем різних культурно-історичних регіонів і світових релігій, v цьому плані не можна не торкнутися серйозної проблеми, пов’язаної з тим, що наші уявлення про загальноприйняте в моралі великою мірою походять із ще не остаточно зжитої концепції європоцентризму, згідно з якою вся світова історія має розвиватися виключно за європейським зразком. Специфічні ж варіанти розвитку, притаманні Азії, Африці, Латинській Америці, розглядалися з позицій європоцентризму як відхилення від магістрального шляху.
Європейська моральна традиція розглядалася й продовжує розглядатися як взірець, ідеал морального взагалі. Дана традиція визрівала протягом двох з половиною тисячоліть і ввібрала в себе раціоналізм античної філософії, канони християнства (в його різноманітних формах — православ’ї, католицизмі, протестантизмі й т. д.), духовний досвід Ренесансу та Реформації, етичні ідеї Нового часу та Просвітництва, Клас щнзму й Романтизму, інші реалії політичної й культурної історії Європи. Розглядувана традиція відобразила й основні етапи становлення європейської особистості, а також європейське розуміння суспільного та особистого начал.
Не беручи під сумнів великі завоювання європейської етичної мислі та моралі (автономії індивіда, тобто пріоритету цінності людської особистості, гуманізму, з яких народжується сучасне розуміння прав людини; переважно особистісно-суб’ективного потрактування колізії вини та відповідальності), слід зауважити, що є й інші моделі морального, пов’язаного з ісламом, буддизмом, індуїзмом, великими історичними звершеннями Сходу, його колосальним соціальним досвідом і багатющою духовністю. Створення загальноприйнятої моральної парадигми неможливе без урахування й цієї сторони загальнолюдської духовності, культурних особливостей багатьох народів і країн, не кажучи вже про плюралізм політичних симпатій і переваг.
Концепція гуманізму не може бути сформована на грунті вузьконаціональних, вузькокласових, вузькопартійних ідеологій, котрі відкидають універсальні загальнолюдські цінності, що походять із постулювання винятковості яких-небудь соціальних та етнічних груп. Така концепція має бути за необхідністю інтегративною в культурному й соціальному відношенні, включати в себе не тільки найкращі досягнення західноєвропейського індивідуалізму, обгрунтування свободи й автономії індивіда, а й притаманний східним цивілізаціям егалітаризм — ідеї рівності, солідарності, прав людських спільнот, об’єднань, колективів. Не можна пускати в непам’ять і глибоко гуманну ідею соціальної захищеності трудящих.
Гуманізм не може заперечувати право пригноблених вести боротьбу за своє визволення. В той же час він не може бути байдужим до форм і шляхів цієї боротьби, до її людської ціни, до тих наслідків, котрими доведеться розплачуватися всьому світові за цю боротьбу. Гуманізм не може бути байдужим до співвідношення цілей і засобів боротьби. З точки зору гуманізму ніяка мета не може виправдати жорстоких і нелюдяних засобів її досягнення. Більш того, сама мета, що потребує подібних засобів, викликає серйозні сумніви в аспекті своєї моральної слушності з позицій гуманізму.
Новий гуманізм покликаний бути інтегрованою й інтегруючою моральною системою, котра візьме на себе функції духовного забезпечення боротьби за мир і виживання людства, обгрунтування загальнолюдських цінностей, апеляції до духовного світу людської особистості. Новий гуманізм милосердя та солідарності має замінити всілякі часткові концепції гуманізму, вбираючи при цьому їхній позитивний зміст.
Благотворну дію на маси й на особистість справляє миротворча діяльність, що дає відчуття співпричетності до найважливіших доленосних рішень сучасності. Боротьба за мир очищає людську діяльність від усього вузького, обмеженого політично й етнічно, дарує дорогоцінне почуття людської спільності. В цій боротьбі належить цілком свідомо відсунути на другий план усі міркування політичного, економічного, ідеологічного протистояння як щось другорядне на фоні воістину глобальної проблеми врятування життя людського роду і всього живого на Землі. Всі класові, національні, політичні, ідеологічні й партійні чвари мають поступитися місцем єдності та взаємопорозумінню в головному, вирішальному.
Світ і виживання людства — першорядна цінність. Будь-яка концепція гуманізму в кінцевому підсумку може бути визнана справді гуманістичною лише в тому разі, якщо вона спрямована на досягнення цієї головної, пріоритетної мети. Відмова від фанатизму, нетерпимості, доктринерства, політиканства в ім’я досягнення цієї мети є категоричним імперативом сучасності, питанням життя і смерті людства. Поза цією метою неминуча сенсовтрата всієї решти людських цілей.
Усвідомлення даної ситуації кожною окремою людською особистістю, світовим співтовариством у цілому — основа й важливий фактор різкого посилення й активізації миротворчої діяльності, залучення в неї нових людей, народів, країн, Це основа подолання безлічі перегородок, які ще й сьогодні продовжують штучно розділяти людство, позбавляючи його єдності та братерства, гуманності й свободи, солідарності й милосердя.
Використана література
Курс лекція з етики. – М., 2000.
Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.