Мова і нація

ВасильІВАНИШИН,
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
МОВА І НАЦІЯ
Тези про мiсце i роль мови
в нацiональному вiдродженнi
України
Видання четверте, доповнене
Дрогобич
Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ»
1994

Вiд видавцiв
У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забиралимало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання «Мови i нацiї», абивстигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням«подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня» контрольнi примipники всього, щодpукувалося без дозволу «обллiту» (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права,одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.
Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpималивесь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзіз’явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попитуна книжку воно не спинило.
Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значнодоповнене видання «Мови і нації». Сподiваємось, що читачам знадобляться йнаступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiональногоВiдpодження наpостає.

Передмова до четвертого видання
Останніми роками про українську мову з’явилося понад 300 пісень.Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається,що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі,але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних працьпро українську мову останніми роками майже не виходило.
А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цьогоє доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, якийаж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.
Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах.У масового читача зростає зацікавленість нею у зв’язку із запровадженням«Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) таспротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, щона практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.
Ще одна причина зацікавлення книжкою – це нестримний процеснаціонального самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнатисвою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.
Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце середнародів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можнапогодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням їїчужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.
Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивнопрагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке можеприслужитися йому в цьому, прислухається до слів політиківнаціонально-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовніпроблеми в Україні вже розв’язані або що зараз не до мови, оскільки «політикасьогодні – це передусім економіка». А мова, звісно, негайних прибутків неприносить.
Противники ж української мови, тобто вороги українськоїнаціональної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державністьукраїнської мови – це боротьба за державність української нації.
Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що іце, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду українськоїдержавності.

Передмова до третього видання
Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття.Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнiдоктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як такезневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу iпiдганяв iнших до «свiтлого майбутнього».
Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починаютьгарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi,без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, абезсенсовнiсть iснування – вiдчутнiшою.
Остаточно втрачають кредит довiр’я концепцiї та теорiї проiсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи.«Неiсторичнi» стають iсторичними, «недержавнi» здобувають державнiсть,«вiдсталi» за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють«передових». І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи.Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.
Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається зколiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований,наполовину манкуртизований, поголовно зневажений – вiн здiймається на повензрiст, щоб «у народiв вольнiм колi» знову оголосити на весь свiт: «Ще не вмерлаУкраїна!»
«Ще не вмерла i не вмре!»
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, нашаiсторiя, наша єднiсть i однiсть.
Живе наша мова – i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменникиi вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.
Живе наша мова – i з нами 15-мiльйонна дiаспора.
Живе наша мова – i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.
Бо наша мова – це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, нашанадiя, наше майбутнє.
Бо наша мова – це ми, українцi, – добрий, чесний, працьовитийнарод, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колискаiндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.
Бо наша мова – це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, нездатний чинити неспровоковане зло iншим народам.
Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмонад її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження йiсторiю, поширюймо, пропагуймо її.
Пiзнання мови – це пiзнання народу, його єства, його душi, йоговитокiв та iсторичних шляхiв – усього того, чим народ цiкавий для iншихнародiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише дотого, хто являє собою особистiсть – своєрiдну й неповторну. Годi розраховуватина пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови,зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?
Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, якавперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмогабiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.
Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями,причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiтьнаростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись двапопереднi видання «Мови i нацiї», та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це йспонукає нас видати книжку втретє.
Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу «Лiнгвоцид» та блокуроздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами.Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрiвiдбулися пiсля другого видання книжки.
Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, щонеобхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребоюпросвiтити народ, а в XX столiттi – романтичним iнтересом до мови як виявународної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, їїпрапора, хоча «За нормальних умов мова не потребує мотивацiї» (Юрiй Шевельов.Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900–1941). Стан iстатус. – Сучаснiсть, 1987. – С. 260–262).
Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, покивоно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, iнинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинiпотребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.
«Вiк науки й технологiї» зовсiм не припинив, а, навпаки, прискоривзанепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українськимне лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мовивiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов iвтратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а йусякими способами «втiлювалось у життя» з сатанинською послiдовнiстю iнастирливiстю.
Як би не назвати те, що робить українцiв українцями, – духнароду, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, – ясно, що воноякнайтiснiше пов’язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не зякоїсь лiнгвоксенофобiї – ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втративсвоє «я» i розчинився в iншому народi.
З огляду на це i рацiонально-об’єктивний, i емоцiйно-поетичний, iпрагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови неможе не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашоїмови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка «Мова i нацiя» написана зметою протидiяти цiй небезпецi.
 

Передмова до другого видання
Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Вилюдина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування:позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуреннямвiдкинете.
Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такимипитаннями:
– Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких неставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?
– Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час намовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?
– Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з «Божественноїкомедiї» Данте Алiг’єрi – першого твору, написаного уже не iнтернацiональноюофiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?
– Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування,ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?
– Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання,окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?
– Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскреситидавньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а недiяли згiдно з холуйсько-приреченим «так уже iсторично склалося»?
– Чому сказав апостол: «Коли я молюся чужою мовою, то уста моїмоляться, а серце спить»?
– Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову iна їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?
– Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити,що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська,рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?
– Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ наборотьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захистуземлi i мови?
– Чому за свiдченням газети «Известия» (1.01.91), проживши життя внацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?
– Чому людина, що розмовляє росiйською мовою, – росiянин,людина, що розмовляє польською, – поляк, а людина, що розмовляє українською, –«нацiоналiст»?
– Чи завжди «хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм нашазостається» (П. Тичина)?
– Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресулюдства, а рiдна мова – перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому такне вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?
– Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i «велич») своєїмови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?
– Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчивукраїнську мову не в Києвi, а в концтаборах? («Україна», 1990, №33, с. 15).
– Чому втрата мови веде до зникнення народу?
Таких «чому?» можна було б поставити ще не один десяток. Однакдостатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання длябуття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони усфери позамовнi – у полiтику, економiку, культуру…
Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi миставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування тафункцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичниймiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду – системи знань промову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються,що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагаютьпосиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести домiнiмуму, мусить бути освоєна – для вироблення тiєї бази, з якої можнасамостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що зними щоденно стикає людину життя.
Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у томучислi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.
Книжка вже «працює». Її використовують у вузах i в школах, восередках ТУМу iм. Т. Шевченка «Просвiта», її передруковують у газетах,вона обговорюється на засiданнях методичних об’єднань учителiв-словесникiв, заїї матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.
Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм дообмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України,та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностiiлюстративно-пояснювального матерiалу.
Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань накласикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження.Ідеться про комунiкативну функцiю мови («Мова є найважливiший засiб людськогоспiлкування» – В. І. Ленiн) та про зв’язок мови з мисленням («Мова є безпосереднядiйснiсть думки», «практична… дiйсна свiдомiсть» – К. Маркс i Ф. Енгельс).
Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, неiгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, щоаналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi-за тисячу йбiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.
Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як АвгустинБлаженний (354–430 рр. н.е.): «Те суб’єктивно розумне, що iснує в нас, тобтоте, що розумом обдароване i розумно-об’єктивне творить чи керується ним,пов’язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цейрозум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкуванняз людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали однаоднiй свої почуття i думки, то це суб’єктивно-розумне знайшло потрiбнимпозначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоблюди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановленнямiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем».
А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: «І власний твiй дух, абодуша твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй – у всьому словiтвоєму, i все слово твоє– в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно».
Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мовита зв’язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати – означало бусього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це булоб свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або щовони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.
І на закiнчення – стосовно iнших зауважень. Наше видання не єпiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчнихтез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякiроздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.

Вступ
Нацiя – це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепервиробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй,створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремоїлюдини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi,Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?
Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись,нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам’ятi,надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї – вiдчуття приналежностiдо цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Воназабезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму впросторовому та часовому вимiрах.
Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливогостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються зекономiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйнимиiнтересами нацiй, народностей, племен.
XIX–XX столiття – епоха великого пробудження i самоусвiдомленнянародiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблемисвободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi безуладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого починаєтьсяборотьба народiв за свої права.
Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi.Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшлиблагодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багатотрудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густопоросла вона бур’янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцямивона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.
Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйнозабороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтикамiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважалидiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто,i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовувалиїї пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм’я свiтлого майбутньоговсього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, –а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмутьвiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об’єтивних законiв розвитку людства.Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступлюдства – розвитком нацiй i народностей.
Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей.Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об’єктивний хiд iсторiї йорганiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремихлюдей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.
Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масовогохарактеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства українськоїмови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєювнутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.
До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей,згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажанняприслужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїхзусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були бнадiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.
Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв,передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтнимипитаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдноїмови в життєдiяльностi народу й окремої людини.
Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованомувиглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродженнямовних проблем i окреслити їх суть.
Сказано ж бо: «Пiзнайте iстину – i вона порятує вас».

I. Лінгвоцид
Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зрославтричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року –114 млн., 1989 року – 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки,скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї –СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди,коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.
В. Радчук
«…На Україні навіть доходило до того, що під загрозою булаукраїнська мова – велика мова великого народу».
М. Горбачов
Як же так сталося, що до багатовiкового катування українськоїмови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше –схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?
П. Кононенко
1. Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищенняпевної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцидспрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метоюлiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид –лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовленняетносу.
2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї таманкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам’ятi, етнiчногоiмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не можевiдбутись асимiляцiя – поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачiнiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.
3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчнихутвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного iпоневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими,вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої метилiнгвоциду.
У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратисьiз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скластиiспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життiнайменших шансiв.
В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз першихзаходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладатицю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правитиСлужбу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськимиiменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.
4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльшзначна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави.Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї(кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньоюзвичкою чи з кон’юнктурних мiркувань до уваги не брали.
5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якоїряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедрополитi сльозами i кров’ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремихсторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.
6. Лiнгвоцид через заборону мови чужоюдержавою (Церквою)
– 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив«кіевскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького,І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавшина них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
– 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiїбудь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно «для повного узгодження звеликоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякоїрiзницi i окремого нарiччя в них не було».
– 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою вКиєво-Могилянськiй академiї.
– 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви надрукування та використання українського «Букваря».
– 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянськійакадемії на російську мову.
– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав,аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу«голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школахУкраїни.
– 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сеймупро закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiлруської мови.
– 1808 р. Закриття Руського інституту Львівськогоуніверситету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низкапредметів викладалася українською мовою.
– 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної Українилише польскою мовою.
– 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл – безоплатних,для навчання дорослих.
– 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва прозаборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжкирелiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети«Мета».
– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитисьлише росiйською мовою.
– 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборонуввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур «малоросiйським нарiччям», заборонудрукування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв татворiв художньої лiтератури, в яких «не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаногоросiйського правопису». Заборонялись також сценiчнi вистави й читання тадрукування текстiв до нот українською мовою.
Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдалиобрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одногобоку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадянипозбавлялися можливости оскаржень» (С. Шелухин).
Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборонуукраїнської мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільськугазету «Слово» – «для протиставлення в Галичині українофільському напрямкуідей». (В. Міяковський).
Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичиніі польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав «порозумітися зукраїнцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не даєспокою галицьким полякам».
– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошенняцерковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті«Малорусское слово» («Вестник Европы», 1881, №1) писав, що з забороноюцерковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюєтьсявідчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагнесприймати святе у рідних йому, природних формах.
– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiяхМалоросiї.
– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови наукраїнську.
–1895 р. Головне управлiння у справах друку заборониловидавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змістувони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повномуобсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися.Цензурний режим «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указаніправилами рамки» (П. Стебницький).
– 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовнакультура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо «може викликати наслiдки,що загрожують спокоєвi i безпецi».
– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi йна Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгромтовариства «Просвiта», гонiння на Українську Церкву.
Бобринський – губернатор Галичини, зайнятої російськими військами,заповнив свою адміністрацію москвофілами і «великополяками», що одержалидирективи нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам віндотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільначастина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське,тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тутзаводити російську мову, закон і порядки».
Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всіукраїнські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а дляпочатку їх було просто закрито.
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козачакоманда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка– і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військоваадміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу,навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейськихінституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що «Український рух є для Росії більш небезпечним,ніж усі інші національні рухи, взяті разом», як писала газета «Киевлянинъ» у1914 році.
– 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживанняукраїнської мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30–їхзалишилось 749.
– 1938 р. Постанова «Про обов’язкове вивчення росiйської мовив нацiональних республiках СРСР».
– 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажаннямучнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цимидвома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов’язково, аукраїнську – хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, алевідмова від російської – кримінал» (Є. Сверстюк).
– 60-тi – 80-тi р.:
– Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз152 до 29.
– Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiлзменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себеукраїнцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, щоукраїнці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бутидепортованими до СРСР.
– Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї,заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвищанеможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцiвизнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi«українець», румунський уряд запровадив ще iншi «офiцiйнi нацiональностi»: «гуцул»,«русин», «хохол».
– Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважаєукраїнську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.
Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм – доляпоневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами – i геноцид.
«Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він немаскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі»(Л. Кіпніс).
7. Лiнгвоцид через приниження статусу йпрестижу мови
Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона«писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською». Це все одно, щоназвати «варварською» італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, абоголландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийтидо голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цейісторик.
«…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйськоїмови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi,подiбнi їм нарiччя», – писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не єнаріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер,П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.
«Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i туж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч – намагаються зробити нарiччямовою», – обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностiперекладати роман «Мать» українською мовою.
Коли так оцiнювали нашу мову «свiточi» братнього народу, то чогоможна чекати вiд «тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста,негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?» (В. Ленiн). Чинабагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськiбюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?
«Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», –писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно илипо-украински?» – демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население»радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українськихселян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодовихмук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши протиспроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що цямова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди післяукраїнськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.Відаючи, що «всяка власть от Бога», батюшки ніяк не хотіли второпати, що івсяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніжБогові?
І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи пронедорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у «вищихсферах» – науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті.Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такістереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів ісусідів.
Російська художня література і публіцистика віддавна практикуютьнегативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т. п. Цеможна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова,і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.
І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйськоюбiдна, недорозвинена, навiть «курдупельна» (В. Лобановський). Що ж, якасьдоля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiвнауково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.
З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинськийще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: «Це наша нацiональнамова, а росiйська – це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова,нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою жбагатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитисявiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомогине iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи –з боку iталiйцiв».
Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні зросійською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: «…але ученість,політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у насзовсім не існує… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічніформи давно готові і всім відомі». Додамо до цього, що, працюючи у Руськомуінституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладавекспериментальну фізику, а професор П. Лодій – теоретичну і практичну філософіюруською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.
Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею,то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього нехочеться носіям російської мови?
А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинськийзауважив: «Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося безкулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiстьiнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини,що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку».
Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинiпо-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вонабула «високоякiсною», то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi,на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбнашовiнiстична i манкуртська погань.
Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiстьвиразу «украинский язык» вживає (очевидно, для «сатиры и юмора») українськеслово «мова». Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть «коммунистическаяпартия» просто «партия», чи тому, що по-росiйськи «язык» – це не тiльки«мова», а й «рухомий м’язовий орган у порожнинi рота»? Зрештою, шукати в їхнiймовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мовиелементарної порядностi, – справа безнадiйна. Недарма сказав поет:
 
Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А. Бортняк)
8. Лiнгвоцид через оголошення мовинеприродною
Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiноюпольської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквичстверджував, що в Галичині є лише один народ – польський і що русини говорятьпольським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицькийзапропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiдполякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiєрозбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували «дружбу народiв»),бо українська мова є «породою московської». Папський нунцій Северолі під тискомполяків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільнихпідручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.
У Росiї теж була поширена думка, що українська мова – дiалектпольської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч.Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова – це нарiччя росiйської,зiпсоване польськими впливами.
Щоб дискредитувати це «нарiччя», яке вперто завойовувало мiсцесеред слов’янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили iпольськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськiнiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернатормГаличини.
Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені малинахабство стверджувати, що існування русинів (слово «українці» вони принциповоне вживали) – це вияв «загарбницької інтриги» німців і австрійців.
Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лишебiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славномуписьменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.
9. Лiнгвоцид через оголошення мовинеавтохтонною
У серединi минулого столiття з’явилась «погодiнська теорiя», заякою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров’я дотатаро-монгольської навали заселяли «великороси», котрi були частково винищенi,а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. «Етнiчнийвакуум», що утворився таким чином у Середньому Надднiпров’ї, згодом був заповненийвихiдцями з басейну Карпат – малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiйiсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, якимнiби-то Україна належала i в минулому:
Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…
Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з «надмiрноїпристрастi до фантастичних побудов» («Словарь Брокгауза и Ефрона»), його«теорiя» отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова iфiлологiчну – в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував:«великороси» заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське«наpiччя» за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.
Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином,«прийшлою», то вона не має «iсторичного права» на iснування в цiй частинiУкраїни. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерськогомислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiїПогодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне –фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович,академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця «теорiя» йдонинi затуманює мозок не одного «ревнителя росiйської словесностi iвiтчизняної iсторiї». Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А.Солженiцин у палкому бажаннi «облаштувати Росiю» договорився до того, щозаперечив iснування української мови навiть там, звiдки, заПогодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок– у районi Карпат. На його думку,це вже зовсiм недавно тут було «вирощено спотворену українську ненародну мову»на «спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови».
А коли так, то i тут треба: «Вашу Україну з України – геть!» (Е. Драч).Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, щозаперечують останню, щоб заперечити першу.
10. Лiнгвоцид через «зближення» iуподiбнення
Втручання у структуру та функціонування української мовирозпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашоївкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, щопоказують якісь культурні розуміння…» (І. Огієнко). У п’єсах допускалосявживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українськітексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, «єрижкою».Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.
Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів уєдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втіленняцієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрессправді набув вигляду «язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше,ніж із черепів убитих» (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова.Але оскільки «доля утопії – у служінні цинізмові» (А. Камю), то на рольМови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усіінші мови в добільшовицькій Росії.
Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводивсяексперимент «злиття мов». «Зливали» саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi,специфiчнi ознаки i перетворюючи її на «блiду й незграбну копiю росiйськоїмови» (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.
Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливолексика. Коли вживали «валiза», а не «чемодан», «фотель», а не «крiсло», «вiддня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось якiнакомислення (Л. Кореневич).
Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова,скажімо, «дорога», «вода», «ліс», а такі лексичні та фразеологічні одиниці, якімають національно-символічний зміст: «Україна», «Київська Русь», «козак»,«Запорізька Січ», «рідна мова», «українська нація». Не прийнято було вживати іслова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо. Вживанням слівкерували відповідні інстанції. «Перед війною редакція «Комуніста» розсилаласписки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, яких уживати» (Ю. Шевельов).Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музика– до маршiв, а живопис – до портретiв вождiв» (О. Пахльовська).
У ставленні до української мови більшовики і тут не видумалипороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаютьсятакі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ»,«Запоріжжя».
Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мовудушили лише ззовнi – шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР – iззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу,вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українськумову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чоговона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал – до ваших послуг, ним не лише можна, ай треба послуговуватись. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривалЛенин» (В. Маяковський).
«Зливання» мов призвело до розквiту мовної химери–суржика, щознайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:
Говорила баба дєду:
– Ти купи мiнє «Побєду»,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?
Ученi теоретики «дружби мов», зокрема згаданий у цитованому вiршiакадемiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвувалисуржикiзацiю:
Спочатку так: немов пiдкова,
в руках у тебе гнеться, бiдна,
а потiм раптом – мова! мова!
Чужа звучить менi, як рiдна…
І позичаєш тую мову
в свою – чудову, пребагату…
(П. Тичина).
З часом «позичене» починало сприйматись як своє, а своє опинялосьна периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякiросiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають перекладросiйських слiв на… росiйськi. Ці словники називають «могильниками українськоїлексики», що «збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешніпокоління» (С. Караванський).
Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, тоїї зробили більшеросійською. Чорний гумор!
11. Лiнгвоцид через ставлення до носiївмови
За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгомановабуло звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році занеблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі таколегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький.Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовськогопозбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов’язував «прийняти якзагальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилатидо Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у1876 році було вислано 8 педагогів.
Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення доукраїнської мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському.Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе якукраїнця, – то реакція ворожа» (А. Вінценз).
Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на«мiсцях» дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справРосiї (1914 рiк):
«1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiлькивеликоросiв.
2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначативиключно великоросiв.
3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського,негайно звiльняти. (…)
7….на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв,причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, зараженихукраїнофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключновеликоросiв.
8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорамивиключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки звеликоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, щогнiздиться в них.
9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi,Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показуватитотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська моваутворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…
…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху –виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважатиекономiчному зростанню єврейства. (…).
12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь,хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом».
У підросійській Україні директори гімназій мали обов’язок даватикураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якоюмовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російськіймові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. Умиргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещаетсявоспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».
Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi,«пожовтневi», часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв,були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi,наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народноїтворчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть» («Культураi життя», 1991, 29 липня).
12. Лiнгвоцид через освiту
Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали йкерувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованихтеренах i в усi часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають умежах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», – писав,на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiтуйшов головний напрям удару по нашiй мовi.
«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йомуумов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і нашанародність загине з освітою народу», – писав на початку 60-их років минулогостоліття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україніпрекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто роківпісля них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогоюросійськомовної освіти.
Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, щозаборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруськогонаселення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг,заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Звертаємо увагу читача наслово «нинішнього»: на початку XX століття серед українців 87 відсотків булонеписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.
Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школіпровадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською,киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – «на сміх» (!) – єврейською. «Алеукраїнцям і на сміх не схотіли позволити» (М. Грушевський). Серед причиндепутати Думи називали і те, що «українські селяни самі не просять українськоїшколи». Нині, майже через дев’яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутатРеспубліки Крим, твердить, що українці півострова не потребують українськоїшколи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українськушколу в Севастополі.
П. Струве писав, що «створення середньої і вищої школи змалоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратоюпсихічних сил населення». «Населення» ж до подібних застережень неприслухалось. Воно знало, що «відсталість українців щодо писемности впорівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосереднійнаслідок русифікаційної політики царського режиму» (С. Сірополко). Тому«населення» вперто домагалося національної школи, на що російський урядвідповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лишекуратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів «перевів» до інших шкіл. Коли1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогоювідкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання,ректор відповів, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в йогостінах не може бути жодної мови, крім російської.
Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська іросійська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом(психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже,українську мову треба заборонити.
Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває,то в радянські роки українську мову почали «паралелізувати» до російської, щобне лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.
«Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене всім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став яросійськомовним», – пише відомий публіцист Володимир Коваленко.
На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний часне було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українськушколу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiвi коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкритипольську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.
У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було)хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українськихшколах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого сконуСРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтейреспублiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. Зап’ять рокiв «перебудови» прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищивприрiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.
Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населенняУкраїни, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатисярiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменшесімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Українів цілому. Однак за кримським «Законом про освіту» обов’язковим предметом є лишеросійська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься «за бажанням».Задовольнити це «бажання» можливості немає, тому що українська мова у шкільнихнавчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір міжукраїнською і кримськотатарською.
Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російськоїмови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та іншізахисники прав «русскоязычного населения»! Українці ж мовчать. Мовляв, не тебуло – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді«хто терпен – той спасен»?
Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i ПiвдняУкраїни, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiкуукраїнiзацiєю i боротись за… права росiйської мови, або, як вони делiкатновисловлюються, «за пропорцiйнiсть мов».
Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасісеред науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальнійкількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічнихукраїнців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).
У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи,середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру,на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна пророзквiт мови одного з «молодших братiв». І мало хто з синiв «старшого брата»вбачав у цьому несправедливiсть. «У своїй свiдомостi росiяни розчинили Українудавно» (А. Стрєляний).
До зниження престижу української мови спричинилася й радянськапедагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років булоорганізоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету.«В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячусвідомість. Саме тут корені нашого «малоросійства», національної «неповноцінності»,національної закомплексованості…. Дитина має вивчати мову не як збірник правил,а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності» (М. Турчик,учителька). Може, і не «саме тут» корені нашого малоросійства, але що і «туттеж» – то це безперечно.
Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р.(жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову «Про заходи щодо дальшоговдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», у1983 р. (травень) вийшла постанова «Про додаткові заходи по поліпшеннювивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладахсоюзних республік». У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.)«Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умовроботи загальноосвітньої школи» писалося: «У національних школах союзнихреспублік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у II–XI(XII) класах навивчення російської мови». На основі цих та багатьох інших постанов партійніоргани та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшогозапровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.
Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців.Значною мірою це продовжується й досі.
«Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто –і антиукраїнську) освіту» (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись.Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито таще й мене бито.
13. Лiнгвоцид через демографiчну полiтику
Демографiчна полiтика щодо нашого народу здiйснювалась запринципом, вiдомим iз фольклорного гасла: «хай живе москаль на Українi, а хохолна Сахалiнi».
Зараз захисники прав «русскоязычного населения» вимагаютьзапровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україніпроживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт,що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з’явилися восновній масі зовсім недавно.
У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян –«великороссийских торговых людей».
Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхина Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземнуколонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці зПрусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу,звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокремаправом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ждо українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїхмайбутніх поміщиків.
1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степиукраїнцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, ататар «вон из Крыма». У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов,який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі(інші душі не рахувались).
У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: «…Численнаця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини ізаймає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини йВороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частинуМінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці взвичаях і норовах». Сьогодні ж нам доводять, що Харків – «исконно русскийгород», що до Одеси «понаехало хохлацкое быдло» («Голос України», 7.03.92), щоукраїнці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків ітатар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічнамішанина виникла спонтанно, сама собою.
За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року «Вдесяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи,однак, місцевих уродженців, надаються доплати…». Це була плата за русифікацію.«І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…», – писав у 1918році І. Огієнко.
А ось декілька статистичних даних по Донецькій області зарадянській період. У 1926 році тут проживало 64,1% українців і лише 26,1%росіян. Решту біля 10% становили інші народи. У 1939 році українці становили 59%,а росяни – 31%. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки.Результативними виявились і дещо м’якіші методи, які застосовувались у республіціпізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7%, а росіян– 43,6%. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4%,натомість кількість росіян зросла на 17,5%.
Про етапи i наслiдки демографічної полiтики в Радянськiй Українiдає уявлення така статистика:

Рік
Населення
Українців
Росіян
Інших 1926 29019747 23218860 2677166 3123721 80% 9,2% 10,8% 1959 41869046 32158493 7090813 2619740 76,8% 16,9% 6,3% 1970 47126517 35283857 9126331 2716329 74,9% 19,3% 5,8% 1979 49609333 36488951 10471602 2648780 73,5% 21,1% 5,4% 1989 51452034 37419053 11355582 2677399 72,7% 22,1% 5,2%
У 1926 роцi в Радянськiй Українi (а це без Галичини, Закарпаття,Волинської i Рiвненської областей, без української Буковини i Бесарабiї(пiвденної) та без Криму) спiввiдношення росiян до українцiв становилопропорцiю 1:8,7, тобто на одного росiянина припадало майже дев’ять статистичнихукраїнцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк – 1:4,5, 1989 –1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користькорiнної нацiї.
І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйськенаселення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678416 осiб (у 4,2 раза), а українське – пiсля всiх возз’єднань! – з 23 218860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).
До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30–40–50рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінноїнації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської,Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. Воперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді НароднихКомісарів СРСР на ім’я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: «Планперевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%». Оперзведення йшло підгрифом: «Срочно. Секретно». Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, «не булотаємниць від народу», боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, щоземлі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Українісвідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українцістановили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії(більшовиків) України. В результаті «чистки» за цей рік кількість українців упартії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка.А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилосьукраїнців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партіїУкраїни почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українськоюмовою» (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволенопосісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Дотикомуністами України керували «дети разных народов».
Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi,на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щобза їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхнядемографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтикинашого «старшого брата».
Так, на «схiднi креси», тобто на загарбанi Польщею українськiземлi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iзнаданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919–1929 роках з Польщіприбуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарівукраїнської землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50% землi; українцi жне мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгруватиз рiдного краю.
Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомийпольський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антантивирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складіПольщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.
З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чогозвiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школахзамiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.
Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. кмтериторiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя,Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселенодо СРСР, а решту виселено (операцiя «Вiсла») на захiднi землi, якi вiдiйшли доПольщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували «врозсип» мiжполяками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не малиможливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Такздiйснювався принцип «етнiчної однорiдностi Польської держави» (В. Мокрий).
У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни,котрi «загубили матiрну мову», мають давати дiтям освiту в школах з румунськоюмовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими «румунами»вважались українцi.
На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини,за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцiтут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських).«Заносилося на перспективу чехiзацiї краю» (Ю. Шевельов).
А ось приклад з територiї, що тепер належить до «схiдноїдiаспори». У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл,в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi бувукраїнський факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодоморбув i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це булолiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iззапровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанiросiянами (Л. Угрюмов, «Українське слово», 1992, 2 квiтня). Українцiвмасово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.
14. Лiнгвоцид через привiлеї дляпанiвної мови i її носiїв
«Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. – В.I., Я.Р.-В.)того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся впошанi. Йому росiйську не треба було вчити» («Огонек», 1990. – №52. –С. 13). А хiба в Українi було не так?
Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шаленийопiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числiй фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АНСРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мовипочинати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чине вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова?» Бач, чогоетiм хахлам захотiлось!
Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запровадженоположення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, ав пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов.Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, їїупослiдженостi.
Не лише у нанайцiв «молодь наша своєї мови встидається. Заговориш,зразу кричать: не ганьби нас!» («Огонек», 1991. – №4. – С. 17).Не лише iжорець Гур’єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мованевдовзi вiдiмре («Литературная газета», 1989, 1 березня). На таких манкуртiвне бiдна й ненька Україна.
Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiлькивимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – востзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда,яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. «Дотепер печевстид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi,коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть«iнтернацiоналiзмовi» читанням промов виключно росiйською мовою. (…). Закомандою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, головирайвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири» («Правда»,1990, 11 лютого).
Сумнiвно, щоб «один iз перших керiвникiв республiки» запустивмеханiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було«рекомендовано». А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зiстраху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним цесталося з П. Шелестом, якого за «українофiльство» зняли з посади першогосекретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.
І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева «калбаса», задля якоїжертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, невсi українцi сприймають свiт через шлунок.
15. Лiнгвоцид через «свободу вибору»мови
Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi,рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де«неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови,нацiонального характеру, провiдних мислячих людей» (Ю. Мушкетик).
У життi мов теж спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), iнезахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної картисвiту.
Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї,Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору неукраїнської мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашогоетносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.
Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР,пам’ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно»неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на рользасобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думкусучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: «Напрохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVIIст. була замінена польською мовою». Звична логіка поневолювачів: жертва,мовляв, сама просилася в ярмо.
Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чуєтьсягалас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би,живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою.«Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникаєздебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатораі вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від правколонізатора» (Л. Кіпніс).
Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тихкраїнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнiгромадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щобулаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (уКанадi – англiйської i французької) мови?
«Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiдгромадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою… І щобу дитсадку та в школi тубiльцi – французи чи нiмцi навчали ваших дiтей такожтiльки на «человеческом языке» (І. Драч).
«Свобода» вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невиборуукраїнської мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних iнегласних заборон.
16. Лiнгвоцид через звуження соцiальноїприналежностi мови
Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiхчасiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто,крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, неюрозмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшiчаси – колхозна) мова.
То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих,освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити,залишити без проводу. «Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою,почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидкопокинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало«руським». (В. Винниченко).
«Несамовитий Вiсарiон» (Бєлiнський) уважав, що малоросiйськенарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури«незрозумiлi простому народовi». Елементарна логiка пiдказує, що саме народовiй повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищiверстви, з яких складається «публiка, котра читає», «переросли малоросiйськумову» i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.
Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобаннямалоросiв? А це не суттєво: «що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу,то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучинеуцьким у державних питаннях» (М. Костомаров).
Знав «шалений Вiсарiон», чому i як вiдбувалось «переростаннямалоросiйської мови» вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику «батога iпряника» рiдної «татарсько-нiмецької московщини» (М. Костомаров):довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому неменше. Слово «гуманнiсть», яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно,до малоросiв застосовувати не належало.
Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – «Це немова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї,полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйногорозвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайнятенiким iншим» (М. Драгоманов).
А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевськийписав: «Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – бувтоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім цілестолітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили,писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців,бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою,поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених» (М. Грушевський).
Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи малодалекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити йогоприродного зв’язку мiж окремими суспiльними верствами. Це «прирекло б натемноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов:української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї» (М. Грушевський).
Така «двомовнiсть» часто використовувалась як засiб боротьби протиукраїнської мови: «…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiмвiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддуритимужикiв, а для панiв буде мова панська» (В. Чумак).
Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродженняукраїнської мови саме її «народністю», тобто тим, що вона була мовоюпростолюду: «Емансипація української мови пов’язана з добою романтизму, якийзвертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилосьзацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувалонаціональні почуття молодої інтелігенції» (А. Фрішке). Ніби цією мовою неговорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.
У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв булитеоретики, якi вважали впровадження української мови – мови «нижчої культурисела» змаганням супроти «вищої культури мiста», отже, явищем реакцiйним. Адже вмайбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом змовою (Д. Лебедь).
Навiть у перiод «українiзацiї» у виробничих школах i вузах важливiпредмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.
Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то,можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, якийвважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживатидля агітації руську (українську) мову.
Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться длянауки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиногоінформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовногопростору. У цьому «просторі» українській мові відводиться, за всіма ознаками,те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була «національною» мовою. Якщо вжевходити у якийсь «простір», то хай би цей простір був не регіональним, асвітовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.
«Другосортність» української мови у сфері науки не є наслідком їїчи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України таукраїножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свогочасу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою ідрукувався в українськомовних журналах. «Хохлов у науку не пущать» – золотеправило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не«проістєкало» (Д. Степовик).
Не домігшись мовного розколу України «по вертикалі», «заєдинщики»намагаються зараз зробити це «по горизонталі» – територіально. Західна іЦентральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна– «по-двуязычному», тобто по-російськи. Для цього вони домагаютьсязапровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла:позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державуанемічною, безпорадною і «оградить» населення східних та південних областей відукраїнськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляютьрозумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неїметоди, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі:перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата наукраїнськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережуй масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочутьучити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школиДонецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитиназ тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна бнабрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українціне хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразковоїукраїнської школи на Дніпропетровщині.
17. Лiнгвоцид через «розквiт» мови
Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмираннячерез розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.
Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати iiхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, атодi розцвiли. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiйСРСР є українська лiтературна мова», – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.
«І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й зновупросторiкувати на теми… «русифiкацi Украни». (…). Радянськi люди такої проблемине бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї зєвропейських та американських смiтникiв», – картали в 1973 роцi сановнiкиївськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова.Самi ж вони, заявивши, що «лiнгвiстика повинна робитися чистими руками», провсяк випадок заховались за псевдонiмом «Марiя Тарасюк».
Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР «щезли,перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп» («Коммунист»,1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хтохотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: «Могила давно вже викопана. Й«iнтернацiоналiсти» – могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо доями, – закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб «от етих хохлов» нелишилося й згадки» (А. Дiмаров).
А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. «М. Тарасюк»може це потвердити…
18. Лiнгвоцид через боротьбу iз«засиллям української мови»
Із «засиллям» української мови боролись пiд час «українiзацiї» iпiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-» гвалтiвниця»ледве дотягла до розпаду iмперiї «дружби народiв – єдностi мов».
Зараз, пiсля прийняття «Закону про мови в Українськiй РСР», зновупосилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадженняукраїнської мови. У «Зверненнi» iнiцiативної групи «Руху на захист правросiйського населення Донбасу» серед iншого ставиться вимога «пропорцiйногорозвитку мов». На перший погляд, можна подумати, що «пропорцiйностi» вимагаютьтi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi.Насправдi ж, хоч як дивно, у «Зверненнi» йдеться про росiйську мову! Все ценагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: «Ловiть злодiя!» Однак цябуфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет,шкiл, чинення перепон «Просвiтi» i т. iн.
У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць»(від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної»,– сумно констатує журнал «Україна» (1991. – №20. – С. 21). ВОдесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк»,1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщорвались із СРСР!
Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi,котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часомне образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльшеуваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi затурботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджуватиукраїнську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiжукраїнiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48,стаття «Одесса: языковые баталии»).
Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших,безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба,однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвелиукраїнську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовоютрубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжуєживотiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чиКурщинi.
19. Інші форми лінгвоциду
Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, якихне сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут наоблуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша),на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числiперетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.
Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи.Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей),в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, якакадемік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило,учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч«були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їхприрiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в’язницях,концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).
Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовжостаннiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi iусвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiйучасть. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).
І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:
Дома в мене мова –
Засіб спілкування.
А на службі мова –
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?
Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованимсловом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки.Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщенняКиєво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини IIзгоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли восновному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князяШиринського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спаленнябібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу буловлаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Нетреба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціальнозібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.
А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60%у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.
А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререкладикласикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi,агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу.Ця «продукцiя» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидалатiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.
«Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тількиповні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну надодачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливоукраїнську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції» (Г. Федотов).
У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігсявидати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українськимбуржуазним націоналізмом.
Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності?«Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничоїсправи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атакуна українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжньогообличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня). 1992 року газета «Другчитача» зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%)українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (затиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертинатиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.
Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причинивiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiлиросiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щобне було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українськоюмовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькохстолiть.
«Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не простовина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко). Не дивина. Адже цебула не наша держава.
У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російськіймові. «А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в ційсмердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п.мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, ісмердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократигорді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертвідоповіді на зборах, з’їздах, мітингах і конференціях, де вона поступовоперетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров’я, випирають із неїДух» (Ю. Олешковський).
Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долюукраїнської мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повнапаралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скількиросіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.
20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi,Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстюсвiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови iнацiї. «В свой хатi й своя правда, i сила, i воля» (Т. Шевченко).
21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки зпозицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законамивона живе, яка її роль у життi людини i народу.

II. Що таке мова
Мова займає одне з найвищих мiсць на шкалi нацiональних вартостей.
У. Вайнрайх
1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує несама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночасмова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд’ємна ознака такихспiльнот, як рiд, плем’я, народнiсть, нацiя.
2. Мова iснує у свiдомостi членiв суспiльства, реалiзується впроцесах мовлення i «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному,написаному). Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.
3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi,немає нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цимикомбiнацiями скривається величезний свiт значень – фонетичних, лексичних,граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання народу – носiя мови –про свiт, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу – це його дух,i дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовнаенергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.
4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нассприймає свiт безпосередньо, «таким, як вiн є». Насправдi наше сприйняття свiтувiдбувається крiзь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К. Кравс).
Пiдкреслимо, що в кожного народу «мовна картина свiту» – своя,неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки, якi є внашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляптощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать зовсiм iнакше.
Весь свiт ми «розчленовуємо» i «сортуємо» так, як це змушує насробити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх поколiньрiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамiнима втрата, яка збiднюєлюдство в цiлому.
Мова – засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiхїї виявах. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер).
«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердоювпевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В.фон Гумбольдт).
5. Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiбвираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мовамає унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається,наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками, тодi якжоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi з мовою.
6. Мова – це засiб формування, оформлення та iснування думки: безназивання нема думання, осмислення реальностi. «Ми не лише говоримо якоюсьмовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовнадоля» (Х. Ортега-і-Гассет).
7. Мова – система знакiв, матерiальних за своєю природою iсоцiальних за змiстом та функцiями. Кожен елемент мови має свою значимiсть лишев єдностi та взаємозв’язку з iншими елементами. Тому будь-яке насильство надокремим елементом негативно позначається на мовi в цiлому.
8. Мова – явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе iфункцiонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв’язок: нелише загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови ведедо зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.
Мова – не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинникцiєї iсторiї: не тiльки об’єкт, а й суб’єкт iсторiї.
9. Формою iснування мови, свiдченням її життєздатностi є мовлення,тобто використання цiєї мови людьми в комунiкативних актах у всiх сферахгромадського та особистого життя.
Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.
10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.
11. Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос,iнтонацiя. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто вiдсоткiв. Засвоєння цепочинається в ранньому вiцi: мелодику мовлення та деякi iншi iнтонацiйнiелементи людина засвоює ще в станi ембрiона, звукотворення формується восновному до двох рокiв. Бiльше того: навiть перший крик немовляти маєнацiонально-мовний характер. Фонетичнi навички реалiзуються автоматично, а томуопанування фонетикою iншої мови чи повернення до рiдної вимагає певних зусиль.
12. Лексика – це сукупнiсть слiв мови. Ця сукупнiсть внутрiшньоорганiзована, упорядкована: слова об’єднуються в класи (частини мови), словотвiрнiгнiзда, стилевi шари, синонiмiчнi ряди, антонiмiчнi пари i т. iн.
Словниковий склад рiзних мов неоднаковий: найбагатшим вiнвважається в англiйськiй мовi. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордськомусловникові» зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунгляхАмазонiї не перевищують двох тисяч слiв.
Словниковий склад – найбiльш мiнливий, нестiйкий компонент мови.Вiн безпосередньо вiдображає життя народу i чутливо реагує на будь-якi змiни вньому.
Словниковий склад – найбiльш вiдкрита мовна пiдсистема, сюди легкопроникають слова з iнших мов. Саме тут найвиразнiше вiдчувається чужомовнаекспансiя, яка призводить до «розмивання» мови. Чужi слова тягнуть за собоючужi звуки, чужi словотвiрнi елементи, навiть граматичнi форми.
Пiклування про мову, її захищенiсть слiд починати саме iз захистусловника.
Вважається нормальним, коли мовець володiє одним вiдсоткомсловника мови. Цього достатньо, щоб вiльно розмовляти iноземною мовою. Щостосується рiдної мови, то, очевидно, на такiй кiлькостi слiв зупинятися неслiд. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині необхіднознати щонайменше 800 слів.
13. Душею мови, її «алгеброю» є граматика. Вона найчiткiше виявляєнацiональний характер мови, її своєрiднiсть. Граматика – це ситема правилпоєднання слiв у мовленнi (словосполучення, речення, текст), їх змiнюваностi,що обумовлена потребами цього поєднання.
На вiдмiну вiд словника, граматика характеризується бiльшоюнепроникливiстю для чужомовних впливiв. Однак порушення граматичної будовибiльш боляче вiдбивається на мовi, нiж проникнення в мову чужих слiв.
Граматичний стрiй мови достатньо опанувати на п’ятдесят-девяностовiдсоткiв, щоб бути зрозумiлим. Граматикою рiдної мови, ясна рiч, требаоволодiвати досконало.
14. Мова – головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетвореннябiологiчної iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь утвореннi людини.
15. Мова – це генетичний код нацiї, який поєднує минуле зсучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi.

III. Науки про мову
1. Не таємниця, що в бiльшостi людей уявлення про мову та наукупро неї пов’язанi зi спогадами про уроки мови в школi, якi справляли приємнiстьхiба що для запеклих вiдмiнникiв.
Через це чимало людей скептично ставляться до цих питань i їхдивує те, що на сторiнках преси так часто сьогоднi розглядаються мовнiпроблеми.
2. Мiж тим мовнi проблеми мають широкий вихiд у соцiальну,економiчну, полiтичну, науково-технiчну, культурологiчну та iншi сферисуспiльного буття. Звiдси – величезне значення мови i, як наслiдок, цiла низканаук про неї.
3. В iнтересах суспiльства наука намагається розглянути феноменмови з найрiзноманiтнiших площин.
4. Кошти, вкладенi у вивчення мови, за короткий час сторицеюповертаються суспiльству дивiдендами у виглядi здобуткiв науково-технiчногопрогресу, змiцнення соцiального i нацiонального миру, пiдвищення культури iдуховностi народу, його освiтнього рiвня, матерiального добробуту.
5. Вивченням мови займається власне лiнгвiстика, а також цiланизка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з iншиминауками.
6. Лiнгвiстика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду їїпоходження, розвитку i функцiонування в суспiльствi.
7. Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалi, як вона побудована,як пов’язана з позамовними явищами, якi бувають мови, як вони розвиваються,взаємодiють тощо.
8. Часткове мовознавство концентрує свою увагу на вивченнi якоїсьокремої мови чи групи спорiднених мов: українiстика, арабiстика, славiстика iт. iн.
9. Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження тарозвитку.
10. Описове мовознавство з’ясовує будову мови та її функцiонуванняна певному промiжку часу.
11. Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмисленнямовознавчих проблем.
12. Прикладне мовознавство спрямоване на вирiшення практичнихпотреб суспiльства, пов’язаних з використанням мови.
13. Внутрiшньо наука про мову членується залежно вiд того, якiскладовi частини мови та в якому аспектi вивчаються:
– фонетика – наука про звукову сторону мови;
– семантика – наука про значення мовних одиниць;
– лексикологiя – наука про словниковий склад мови;
– дериватологiя – наука про способи творення нових слiв;
– морфологiя – наука про будову та граматичнi форми слiв;
– синтаксис – наука про сполучуванiсть слiв, словосполучення таречення;
– стилiстика – наука про стилi мови та їх функцiонування.
14. Кожна з цих наук, у свою чергу, подiляється на вужчi науки.Тут нема змоги перерахувати їх. Обмежимось одним прикладом: лексикологiяподiляється на ономасiологiю, семасiологiю, етимологiю, лексикографiю тощо.
15. Мова – настiльки складний, багатоаспектний феномен, вонапов’язана з такою кiлькiстю позамовних явищ, потреб суспiльства та окремоїлюдини, що її вивчення лише в межах лiнгвістики не може бути нi вичерпним, нiдостатнiм: потрiбне кооперування наук, особливо коли йдеться про так званi порубiжнi,стиковi зони.
16. У XX ст. навколо мовознавства сформувалась цiла сiм’яiнтердисциплiнарних наук:
– соцiолiнгвiстика – наука про функцiонування мови в суспiльствi;
– психолiнгвiстика – наука про взаємозв’язок мови з психiчноюдiяльнiстю людини;
– нейролiнгвiстика – наука, що концентрує свою увагу на мовленнiлюдей з вiдхиленнями у психiцi;
– етнолiнгвiстика – наука про нацiоналну специфiку мов;
– iнтерлiнгвiстика – наука про спiлкування в багатомовному свiтi;
– лiнгвогеографiя – наука про ареальне розмiщення мов тадiалектiв;
–         паралiнгвiстика – наука прозасоби спiлкування, що використовуються поряд з мовою (жести, мiмiка, неканонiчнафонетика…);
–         iнженерна лiнгвiстика –наука, що вивчає мову з метою застосування її для потреб науково-технiчногопрогресу…
17. Однак i цей перелiк не вичерпує кiлькостi наук, що займаютьсявивченням мови. Треба б додати сюда кiбернетику, семiотику, теорiю комунiкацiї,теорiю iнформацiї тощо, не кажучи вже про такi старовиннi соратницiлiнгвiстики, як фiлософiя, логiка, психологiя, герменевтика,лiтературознавство.
18. Ідеї, методи, навiть цiлi концепцiї мовознавства справляютьзначний вплив на характер наукового мислення взагалi. Так, структуралiзм,започаткований великим швейцарським лiнгвiстом Ф. де Соссюром, згодом проник нетiльки в етнографiю та лiтературознавство, але й у фiлософiю, полiтекономiю,математику.
Недарма роль мовознавства в гуманiтарних науках прирiвнюють до ролiфiзики в природничих науках.
19. Як може пiдсумувати читач, значення мови, наук про неї необмежується задоволенням професiйного iнтересу мовознавцiв. Воно диктуєтьсяпотребами життя сучасного цивiлiзованого суспiльства.
Нацiя не може претендувати на мiсце серед передових народiв, недбаючи про свою мову, її розвиток, функцiонування та науки про неї.
20. Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тимбiльше, тiльки для науковцiв. Її призначення – бути наукою для народу, йогосьогодення i його прийдешнього. Цим iдеалам повинна вiдповiдати кожна науковапраця.
За дослiдження мови повиннi братися люди з чистим сумлiнням, iзсерцем, нагрiтим бажанням добра рiдному народовi i повагою до iнших народiв.

IV. Функції мови
1. Жодне суспiльство, на якому б рiвнi розвитку воно незнаходилось, не може iснувати без мови. Це стосується всiх народiв, усiх шарiвi прошаркiв суспiльства i кожної окремої людини.
2. Обслуговуючи потреби суспiльства, мова виконує цiлу низкуфункцiй, життєво важливих для цього суспiльства, окремих груп i кожної людини.
3. Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для iнформацiйногозв’язку мiж членами суспiльства. Ця функцiя є надзвичайно важливою як длясуспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає мертвою;народ, який втрачає свою мову, зникає.
Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх інайважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині. Це непросто міжособистісний, а соціальний процес.
«Людина має схильність спiлкуватися з собi подiбними, тому що втакому станi бiльше почуває себе людиною» (І. Кант). Є й iнший бiк цьогопроцесу: найбiльша розкiш на свiтi – це «розкiш людського спiлкування» (А. деСент-Екзюперi).
Спiлкування – найважливiша функцiя мови. Їй так чи iнакшепiдпорядкованi всi iншi функцiї.
На шляху поступу людство винайшло чимало засобiв обмiнуiнформацiєю: транспортна сигналiзацiя, символiка науки, знаки спортивногосуддiвства тощо. Однак мова продовжує займати чiльне мiсце.
Усi позамовнi знаковi системи є похiдними вiд мови, без неї їх неможна було б нi створювати, нi вивчати, нi використовувати.
У вiдношеннi до iнших засобiв спiлкування мова має унiверсальнийхарактер: нею можна передавати ту iнформацiю, носiями якої вони є, але навiтьусi разом вони не спроможнi замiнити мову.
Для повноцiнного функцiонування мови i її розвитку вона повиннавикористовуватись у всiх сферах комунiкацiї – у науцi, технiцi, виробництвi,дiлових стосунках, освiтi, культурi i т.д., а не лише в побутi чи художнiйлiтературi.
4. Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним засобом вираженнявнутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть перетворити внутрiшнє,суб’єктивне в зовнiшнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. «Говори – i я тебепобачу», – стверджували мудрецi античностi. Кожна людина – це цiлий неповторнийсвiт, сфокусований у її свiдомостi, у сферах iнтелекту, емоцiй, волi. Але цейсвiт скритий вiд iнших людей, i тiльки мова дає можливiсть розкрити його дляiнших. Чим досконалiше володiєш мовою, тим виразнiше, повнiше, яскравiше постаєшперед людьми як особистiсть.
Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.
5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але, додамо, – тiльки длятих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання,сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих. Спiлкуватися за допомогою якоїсь мовиможуть лише носiї цiєї мови. Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї,ототожнення в межах певної спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i вчасовому, i в просторовому вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, щожили задовго до нас i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, вiнших краях.
У XVIII столітті великий німецький учений Й.Г. Гердер (самевін пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Українімайбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди,щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсьспільноти. «Бути людиною – означає почуватися десь як дома», – коментує ГердераІ. Берлін. Однак, щоб «почуватись», необхідно спілкуватись, причому так, щобспілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкуваннязабезпечується, природно, рідною мовою.
Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова якконсолiдуючий засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадникамиеллiнської єдностi – «єдностi кровi i єдностi мови» (Геродот).
Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна,релiгiйно-конфесiйна приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всiзнають), а iнодi навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський,письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О. Бургардт),вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський архикнязь Вiльгельм фонГабсбург), полiтичний дiяч В’ячеслав Липинський, педагог-просвiтитель СофiяРусова та багато iнших – не мали в собi нi краплини української кровi, алеукраїнська мова кровно поєднала їх з нашим народом i його духовнiстю.
Кожен iз нас має свiй «портрет», мовний «паспорт», у якомувiдображено всi параметри нашого Я – нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi,духовнi, вiковi.
Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостiбути своїм для своїх.
6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини,користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли їїпопередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам’яті:емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда,формування другої завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершуєтьсяі мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв’язок. Людинінiколи не треба починати пiзнання свiту «з нуля». Досвiд суспiльства закодованоi зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а за наявностiписьма також – у деталiзованому виглядi – у текстах. Пiзнаючи мову, людинапiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї мовної спiльноти.
«Межi моєї мови означають межi мого свiту» (Л. Вiтгенштейн).
Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсьiз них збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.
Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї,накопиченнi досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснуваннядумки. Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов’язковимчинником. Філософи говорять про принципову неусувальність, невідривність,постійну доповнюваність мови стосовно процесів і результатів пізнання. Рольдумки i мови в пiзнаннi свiту нагадує прокладання тунелю: думка у мовнiй формiвгризається в породу невiдомого i застигає у виглядi крiплень, без яких тунельобвалився б.
7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людинамислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне).Суто людське мислення, понятiйне, – це оперування поняттями, якi позначенiсловами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цiпоняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються,порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити –означає оперувати мовним матерiалом.
Вислiв «обмiнюватися думками» абсурдно розумiти дослiвно. Якбилюди обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один одногоi не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi люди обмiнюютьсямовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат мовлення не завждиадекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що адресант (мовець) не завшевправно закодовує їх. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється.Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.
Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови,здебiльшого тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процесмислення має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характероммови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мовунеминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г.В.Ф. Гегель: «Коливсі мислять однаково, значить ніхто не мислить». І мав рацiю Г. Брох: хтовбиває дух – вбиває слово, а хто оскверняє слово – оскверняє дух, бо вонинерозривнi.
8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурнихцiнностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр,пiсня тощо – усе це дає пiдстави стверджувати, що мова – становий хребет культури,її робiтня, її храм.
У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування,комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови – образотворення,ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв художнього творувiдбувається акт «спiлкування» митця з читачем, слухачем.
У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгаєтьсявiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення роблятьтекст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною передумовою лiтературноїтворчостi є досконале оволодiння мовною нормою – щоб знати чи вiдчувати, вiдчого i якою мiрою допустимi вiдхилення.
Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичногопотенцiалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються переднами глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово – це «малийтвiр мистецтва» (Г. Глiнц).
Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мовихудожньої лiтератури.
Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, атакож досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бутиджерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при сприйняттiораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.
Виховання вiдчуття краси мови – основа всякого естетичноговиховання.
9. Культуроносна функцiя. Мова – носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у йогомовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами можебути поверховим («туристським») i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнаннянароду необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналузв’язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власнукультуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження наЄвропу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi цiлийматерик оригiнальної i багатющої культури, а з нею – i наш народ. Так задопомогою мови вiдбувається «переливання» духовних цiнностей, транспортуванняїх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиноюдуховностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтiфакту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.
Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляєтьсяпередусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєннякожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiдпоколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствiмова, тим надiйнiший цей духовний зв’язок поколiнь, тим багатша духовнiстькожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв’язок,збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови – цеводночас боpотьба за рiдну культуру.
Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi.Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторноїдуховностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i обов’язоккожного, i водночас – надiйний показник реального, а не лише декларованогопатрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi страху, для вигоди чивнаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру своєї нацiї або навiть свiдомозрiкається її сам i вiдриває вiд неї своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiстьi повагу серед своїх, не становить вона вартостi й для iнших – хiба як робочасила чи знаряддя здiйснення чужих iнтересiв. Мова – мати народу. А «…хто матipзабуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi людипpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому» (Т. Шевченко).
10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служатьназвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнанелюдиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називаєтьсялiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.
У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанiлюдиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так,гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдякимовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший,нiж уплив реального свiту.
«Отримати ім’я – значить укоренитись у ментальності, наментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).
За допомогою слів предмети світу транспонуються у предметисвідомості, відбувається розумове освоєння світу.
Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), якмозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального свiту.Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, унас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй – кiлька десяткiв слiв на означенняцього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагментисвiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовiвеликi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовiзмушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiстьдуховної культури. Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi немали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини,лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки,технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.
Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвнямов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, – обов’язок нетiльки i не стiльки мовознавцiв.
Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері,навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою упрозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям іноменклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять висновок,що українська література «без’язика», хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повійу жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі усвоєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.
Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомивсебе частинкою народу, – до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, –повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.
11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.
Фатична, або контактовстановлювальна, функція – звертання на себе уваги,«підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.
Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання,запрошення, порада, спонукання тощо.
Магічно-містична функція. «Слова мають величезну владу над нашим життям, владумагічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві» (М.Бердяєв).
Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що словаздатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі.Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якомуреальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на світосприйманнялюдей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу такі слова, як відьма,упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама дійсність сприймається ближчою,реальнішою, коли її фрагменти названо словами. Вона стає більш чіткоокресленою, розумово і чуттєво більш присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосуявищ, воно допомагає людині оволодівати часом і простором. У ньому відбуваєтьсямістерія перетворення скороминущого у вічне.
Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість задопомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певнийпредмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганнізасекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого впливу,у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. Устародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів,щоб накликати на них погибель. У сучасному Єгипті є звичай писати листи досвятих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функціїмови є в звичаях, обрядах і традиціях українськомовної спільноти.
Демонстративна функція – підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної,національної приналежності. Так, на вулицях колись німецькомовної Праги чеськістуденти та молода інтелігенція голосно, з викликом розмовляли по-чеському,виражаючи в такий спосіб і своє ставлення до засилля німецької мови на їхрідній землі, і свою відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиціїє й Шевченкове «вмію, та не хочу» щодо вживання російської мови.
12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення якихсуттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на їївикористання.
«…Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщодалі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною.Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм знання, маєпостійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови небуло взагалі» (Л. Вайсгербер).
Мова – явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вонипроявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз нихзгубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долiнароду.

V. Взаємодія мов
1. Жодна мова не iснує iзольовано: мови контактують і взаємодiютьмiж собою. Найбiльш поширеним видом i результатом цiєї взаємодiї є проникненняелементів однієї мови до іншої.
2. Запозичуються слова, словотворчi моделi та елементи,синтаксичнi конструкцiї i навiть звуки.
Так, російська мова запозичила з української слова борщ, хата,кожух, девчата, хлебороб, повстанцы, позавчера, самостийный; за зразкомукраїнських назв типу Полтавщина росіяни почали говорити Смоленщина,Орловщина і т. п.
Запозичення мовних одиниць відбувається паралельно з запозиченнямпозамовних реалій. «Українці принесли з собою (у Московщину. – В. І., Я.Р.-В.)свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Вінодбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях,на літературі і навіть на самій московській мові» (І. Огієнко).
3. У перiод пробудження нацiональної свiдомостi з’являєтьсябажання повнiстю очистити свою мову вiд iноземних впливiв. Такий пуризм свогочасу пережили чехи, угорцi, румуни, якi тисячами i навiть десятками тисячвикидали чужорiднi слова зi своїх мов. Вiдомо, з яким запалом передовiросiйськi письменники виступали проти «низькопоклонства перед Заходом», протиiншомовного засмiчення росiйської мови.
В українськiй мовi є близько десяти вiдсоткiв чужомовних запоходженням слiв. Оцiнювалися вони по-рiзному. Донедавна вважалося, щоукраїнську мову росiйськi слова збагачують, а iншомовнi – засмiчують. Винятокробився хiба для тих чужомовних слiв, якi потрапляли в українську мову черезросiйську.
У період українізації були спроби запровадити рідномовну термінологію,очистити мову від іншомовних запозичень. Наприклад, пропонувалось замінити«екватор» на «рівник», «конус» – на «стіжок», «сектор» – на «витинок»,«штепсель» – на «притичку» і т.ін. Зрозуміло, що подібні ініціативи булигостро засуджені як націоналістичні, а ініціатори відправлені в більш холоднийклімат або й туди, де нема «ні печалі, ні воздиханія». А ось В. Даль, якийсвого часу замінив «гімнастику» на придумане ним «ловкосилие», «дуэт» на«двоицу», «автомат» на «живулю» і «самодвигу», продовжував і в радянський часуважатись за великого російського патріота.
4. Запозичення – це природне явище в життi мов, воно властивенавiть найбiльш розвиненим iз них.
5. Неприродним, протиприродним є такий стан, коли елементи однiєїмови витiсняються елементами iншої, коли одна мова весь час розвивається в«тiнi» iншої мови. Тодi вона втрачає здатнiсть до саморозвитку, покiрнонаслiдуючи те, що вироблене iншою мовою. У такiй ситуацiї «змiшуваноювиявлятєься якраз своя, а не чужа мова» (Є. Вiндiш).
6. Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетворитьсяна дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй.
7. Свiдченням реальностi такої перспективи для української мови єiснування так званого суржика – безсистемної сумiшi української та росiйськоїмов, потворного гiбридного «дiалекту», яким послуговується значна частинанаселення України.
Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони нимтакож і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності,розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а йнаціональних орієнтирів узагалі. Це дає підстави деяким «теоретикам»стверджувати, що на Півдні України живе якийсь новий, але, звісно, неукраїнський народ. «У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часиКатерини II (академік, навіть радянський, міг би трохи краще знати історію. –В. І., Я.Р.-В.), формується нове етнічне утворення. (…). І не суттєво, що у нихзаписано в паспорті – українець, росіянин, молдаванин, – усі вони належать доякоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах» (Н. Моисеев. Национальныепроблемы в контексте общих законов развития. – «Коммунист», 1988, №8, с. 57).Тут відсутня дуже важлива деталь: цей «дах» посилено будувався з російськогоматеріалу імперськими майстрами, але таки залишився недобудованим.
8. Однобiчна взаємодiя мов спричиняє втрату мовою нацiональноїсвоєрiдностi, мова перестає бути виразником нацiонального свiтосприймання,свiтогляду, культури, духовностi.
Позаяк між національною мовою і національною свідомістю існуєнерозривний органічний зв’язок, то мовна асиміляція спричиняє деформації внаціональному самоусвідомленні.
9. Осередки «Просвіти», кожна людина, якiй не байдужа доляукраїнської мови й української нацiї, повинні глибоко усвiдомлюватизакономiрностi взаємодiї мов i те, що боротьба за свою мову в цiй сферi – цеборотьба за майбутнє свого народу, його культуру, його духовнiсть, його обличчясеред народiв свiту.

VI. Престиж мови
1. Престиж мови – це її авторитет у мiжнацiональному тамiжнародному спiлкуваннi. Вiн залежить вiд багатьох чинникiв, домiнуючим середяких є iнформативнiсть мови, тобто застосування її як носiя найновiшої танайважливiшої iнформацiї.
Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема,тим, що зараз більше 75% наукової продукції світу друкується цією мовою, тобтоіз кожної тисячі наукових статей або книг 760 виходять англійською.
2. Престиж мови не перебуває у прямiй залежностi вiд кiлькостiлюдей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє бiльшемiльярда землян, але вона не входить до числа найпрестижнiших. Далеко не завждипрестиж мови визначається мiлiтарною потугою її носiїв. Інодi престиж мови маєне загальний характер, а забезпечується її функцiонуванням в однiй iз сфер.Так, у музицi вже декiлька столiть найвищий престиж у свiтi має iталiйськамова.
Престиж мов часто пов’язаний з їх сакральним використанням:санскрит в Індії, латина і церковнослов’янська мова в Європі, арабська – українах мусульманського світу.
Вiдлучення мови вiд функцiй, що надають їй престижу, наприклад,вiд ролi державної мови, знижує її авторитет i зменшує опiр проникненню в неїчужомовних елементiв.
3. Престижними можуть бути навiть мертвi мови, якщо вонихарактеризуються високим рiвнем окультурення i ними закодована велика кiлькiстьважливої iнформацiї. За приклад може служити латина.
4. Престиж мови – величина змiнна. В iсторiї вiдомо чималовипадкiв пiднесення i падiння мов. Зрозумiло, що це залежить не вiд самої мови,а вiд суспiльства – носiя мови, його мiсця та ролi в загальнолюдськомупрогресi.
5. Є два способи забезпечити статус престижностi для своєї мови.Перший – через всебiчний розвиток суспiльства на шляху прогресу. Другий –шляхом утиску iнших мов полiтичними, вiйськовими, економiчними засобами.Наприклад, у франкiстськiй Іспанiї були офiцiйно забороненi всi мови, крiмкастiльської (iспанської). Зрозумiло, що другий шлях може привести тiльки дотимчасового успiху.
6. «Мов з абсолютними перевагами не існує. Можна говорити продосконалість, яка дає тільки часткові переваги» (В. фон Гумбольдт). Не гріххвалити свою рідну мову – гріх зневажати інші.
7. «Мова долає своїх суперниць не завдяки якимось своїм внутрiшнiмякостям, а тому, що її носiї є бiльш войовничими, фанатичними, культурними,пiдприємливими» (А. Мартiне). Наскiльки двi останнi риси були притаманнiгубителям української мови, читач поiнформований достатньо.
8. Престиж мови приносить не лише моральне задоволення її коріннимносіям, але й неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови щорічноприносить шість мільярдів чистого доходу. На долю Англії припадає два мільярди,що являє собою шосту статтю її національного доходу.
9. Дбати про престиж мови свого народу – святий обов’язок кожногоз нас, щоб поет не мав пiдстави писати:
Де наша мова? В домовинi
Об вiко б’ється! Вiдчини!
Але замiшанi на глинi,
Вiд рабства й самогонки синi,
Мовчать її глухi сини.
(Д. Павличко)
10. Про престижність української мови в минулому свідчать,наприклад, такі факти: вона використовувалась як державна у ВеликомуЛитовському князівстві (ця «руська» мова була спільною для українців ібілорусів); як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворіпольських королів спілкувались коли не латиною, то руською (українською), цієюж мовою бахчисарайські хани листувалися з турецькими султанами.
11. Про повільне, але неухильне зростання престижу українськоїмови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, якіз’являються в багатьох країнах світу. Цей процес набиратиме на силі ізутвердженням міжнародного авторитету української національної держави,розвитком економіки, науки, культури українського народу.

VII. Українська мова серед інших мовсвіту
А знаєте ви, що за сила в тiй мовi?
І. Франко
1. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов.
2. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державногостатусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.
3. Українська мова належить до схiднослов’янської пiдгрупислов’янської гiлки iндоєвропейської сiм’ї мов. Окремi дослiдники вважають їїоднiєю з найстарших мов Європи.
4. Найближчою до української мови із східнослов’янських мов єбілоруська, із південнослов’янських – сербохорватська, із західнослов’янських –сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови.«Лiнгвiстична близькiсть до сусiднiх народiв – великоруського i польського нераз давала привiд навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурнийi полiтичний розвiй українського народу» (М. Грушевський).
5. Має вона і дещо інакше тлумачення: «Мовна близькістьслов’янських народів породила ідею слов’янської солідарності, що надихнуланаших предків на боротьбу за возз’єднання України з Росією…», – пише В. Журавльов.Насправді ж на цей крок Хмельницького «натхнула» хижацька політика польськоїдержави, а не мовна солідарність. Як відомо, Хмельницький шукав допомоги протипольської експансії і в країнах, мовно далеких або й зовсім чужих: у Швеції,Семигородді, Криму, Туреччині. А чи бралась до уваги мовна солідарність, колиза Андрусівським миром 1667 року Україна була роздерта навпіл і поділена міжПольщею та Росією?
6. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiстьналiчує понад тисячу рокiв.
7. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичнихмов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями(закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючидля вираження своїх граматичних значень службових слiв.
8. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть iлексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.
9. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiроюсприяють фонетичнi особливостi української мови.
10. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживаютьна всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах.
11. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiтьв Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (заданими перепису 1989 року).
12. Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із нихповернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі.«Український з походження і московський з виховання інтелігент починаєзвертатись до українського слова», – констатував у 1918 році М. Зеров. Аколи в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою – ковбасою, тоукраїнською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі цьогодемонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М. Горбачова уДонбасі заявив, що, якби від української мови стало більше ковбаси, то він бизаговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на нараді партгоспактиву у Львовітвердив, що не бачить різниці між «ковбасою» і «калбасой» – головне, абивона була).
13. Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, щоживуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, уСША дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українськогопоходження, у Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки.
14. Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мовисвоєї нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й дотiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина залюбкиперейде на третю мову або й повернеться до рiдної.
15. Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються дотого, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв.
16. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї «престижноїмови» здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення такористуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати взаємнийхарактер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.
17. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першоюзi слов’янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiянипо-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови – хочаб на Українi.

VIII. Перспективи розвитку мов
Вавилонська вежа планувалась як унітарна. Це мала бути одна великаспоруда, що сягала б неба, з однією мовою для всіх. Господу це не сподобалось.
І. Берлін
Ми, звичайно, не уявляємо собi, наскiльки кожен iз насвiдповiдальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малiй дозi.
Ю. Шевельов
1. Питання багатомовностi завжди цiкавило людей. Трактувалась вонапо-рiзному: i як «одно з найбiльших нещасть буття» (Вольтер) – покарання загординю (вавiлонське стовпотворiння), i як божий дар – зiшестя Святого Духа наапостолiв i одержання ними здатностi проповiдувати рiзними мовами.
2. Обидвi думки мають право на слушнiсть, i може бути знайденочимало доказiв правильностi кожної з них.
Багатомовнiсть створює бар’єри мiж народами, що iнодi мiцнiшi задержавнi кордони, – мова виступає як фактор розмежування, вiдчуження. Можназрозумiти теоретикiв, якi хотiли ощасливити людство, лiквiдувавши цi бар’єри.Так виникла теорiя злиття мов, якою вправно маскувалася полiтика на знищеннявсiх мов задля однiєї.
3. Незадовго перед тим, як приступити до знищення української мовиі її носіїв – українського селянства та інтелігенції, – Й. Джугашвілі (Сталін)на XVI з’їзді ВКП(б) говорив: «У період перемоги соціалізму в світовомумасштабі, коли соціалізм укріпиться і ввійде в побут, національні мови неминучеповинні злитися в одну спільну мову, яка, звичайно, не буде ні великоруською,ні німецькою, а чимось новим».
4. Воно й справдi було б непогано, якби всi люди свiту розмовлялиоднiєю мовою. Уявiть собi, якi були б вигоди у шкiльництвi, на транспортi, унауцi, у засобах масової iнформацiї тощо.
А чому б для повноти «щастя людства» не домогтися, спираючись напередову науку, щоб усi люди були однакового кольору шкiри, зросту, статури,мали однаковий розмiр ноги та однаковий апетит?.. Як спростилось би виробництвоодягу, взуття, продуктiв харчування i т. iн.!
5. Для «органiзацiї життя», може, достатньо й однiєї мови – якщопiд «життям» розумiти двi потреби: не голодно їсти й плодитись. Якщо народдовести до стану, коли цi потреби стають єдиними i визначальними, то нiчогодивуватися, що вiн вiдмовляється вiд рiдної мови.
6. Одномовнiсть була б не тiльки бажаною, але й можливою, якбибули однаковими клiматичнi та географiчнi умови, економiка, праця, вiдпочинок,культура, iсторична спадщина, а вся Земля – гiгантською казармою.
Бо ж навiщо туареговi Сахари знати десятки назв рiзновидiв снiгу,вiдомих ескiмосовi? Навiщо iннуїтовi з Аляски пам’ятати пастушу термiнологiюбедуїнiв? І як витлумачити мешканцям тропiчного поясу всi емоцiї європейськихлiрикiв, пов’язанi зi змiною зими на весну, а лiта на осiнь, коли такi явища їмне вiдомi?.. А куди подiти iсторiю кожного з народiв, його пiснi, легенди, мiфи,традицiї? Невже це все треба вiдкинути, щоб позбутися одного з «нещасть буття»?
7. Якщо вже й шукати шляхiв подолання мiжмовних бар’єрiв, то ажнiяк не в одномовностi, коли за засiб вселюдського спiлкування нав’язуєтьсямова одного з народiв. Це завжди буде викликати нацiональнi заздрощi, протидiюiнших народiв, впадання одних у шовiнiзм, а iнших – у грiх «буржуазногонацiоналiзму». Недарма у сучасному свiтi преса стiльки пише про лiнгвiстичнийiмперiалiзм, конкуренцiю престижних мов, а держави приймають закони, спрямованiна захист своїх мов. У 1975 роцi це зробила навiть Францiя.
8. Бiльш гуманними, людяними були спроби запровадити длявселюдського спiлкування штучнi мови, наприклад, есперанто. Однак цi спробивиявились марними – передусiм через спротив сильних свiту цього, якi не мали йне мають намiру поступатись i своїми мовними iнтересами. Мова – могутнiй каналвпливу одного народу на iншi, канал iнформацiйної, а значить – культурної,економiчної i полiтичної експансiї.
9. Скорiш за все проблема мiжмовних бар’єрiв буде розв’язаназавдяки успiхам науково-технiчного прогресу – шляхом створення пристроїв,здатних перекодовувати iнформацiю з одної мови на iншу i навпаки. У цьомунапрямку в розвинених країнах уже зроблено чимало.
10. Таким чином, мови iснуватимуть i розвиватимуться й надалi, безчого немислимий розвиток як кожного з народiв, так i всiєї людської спiльноти,а вивчення чужої мови залишатиметься свiдченням високої культури людини, їїбажання проникнути в глибини духовностi iншого народу. Вислiв «Скiльки мов тизнаєш – стiльки разiв ти людина» не втратить своєї актуальностi нiколи.
І дуже сумнiвними виглядають твердження про власнийiнтернацiоналiзм тих людей, що звинувачують у нацiоналiзмi знавця кiлькох мов,а самi не вважали за необхiдне оволодiти мовою народу, серед якого живутьдесятки рокiв…
Такий собi традицiйний «одномовний iнтеpнацiоналiзм»…
11. Інтернацiоналiзм – це не бажання допомогти iншому позбутисясвоєї мови, а навпаки, бажання i вмiння бути корисним у розбудовi його мови,розширеннi сфер її вживання, її розквiтi. Адже iнтернацiональне не iснує самопо собi як ненацiональне, наднацiональне чи антинацiональне. Воно iснує тiлькив нацiональному як загальне в окремому, як його частина. Отже, чим багатше iрiзноманiтнiше нацiональне, тим глибше i змiстовнiше iнтернацiональне. А томудоля кожної мови, хай найменшої i найекзотичнiшої, має бути об’єктом турботи нетiльки носiїв цiєї мови, але й людства в цiлому i кожної порядної людини зокрема.
12. Рушійними силами мови, які забезпечують її життєздатність іеволюцію, є потяг до самозбереження та успадкування. Дія цих сил створює мовнуекологію, сприятливу для існування і розвитку мови в певному етнічномусередовищі. Перша сила забезпечує її тотожність протягом століть, друга – їїпристосування до потреб життя, що перебуває у вічному русі.
Спрямованість у майбутнє – це сенс існування мови. Коли вонаперестає дивитись у дзеркало майбутнього, відбувається руйнування її екології,сповільнюється її хода або й припиняється зовсім. Чи не тому радянські ідеологита науковці свідомо оминали питання про перспективи української мови?

IX. Мова і етнос
… А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ.
І. Огієнко
Із слова починається людина,
Із мови починається мiй рiд.
Нiна Рiй, 14 рокiв,с. Гнiдин на Київщинi
1. Етнос (народ) – це замкнута система дискретного типу iз власниморганiчним й оригiнальним свiтоглядом, здатна до саморозвитку i досягнень урiзних галузях духовної та матерiальної культури.
2. У своєму розвитку людство пройшло низку форм об’єднання ветнiчнi спiльноти: рiд, плем’я, народнiсть, нацiя. На кожному з цих етапiв мовазабезпечувала цiлiснiсть спiльноти, була засобом передавання набутого досвiду впiзнаннi свiту, ставала одним iз основних об’єднуючих факторiв при твореннiспiльноти вищого рiвня.
3. Доля кожного етносу (народу) органiчно переплетена з долею йогомови. Iсторiя засвiдчує численнi приклади того, що iз зникненням мови зникає iетнос. Мова є органiчним атрибутом народу. Без мови нема народу.
4. Мова забезпечує єднiсть етносу, розчленованого державнимикордонами, роздiленого простором, розмежованого соцiальними, полiтичними,релiгiйними чинниками. Хiба не вона єднає стiльки столiть розпорошених по свiтуукраїнцiв, курдiв, вiрменiв?.
5. Для єдностi народу значення мови – зразу за значимiстю кровi.Адже для життя людського суспiльства пiсля генетичного коду (генна пам’ять)найбiльше значення має мовний код (соцiальна пам’ять) – збереження iнформацiї.
6. Зараз учені світу інтенсивно досліджують проблему ізоморфізмуцих кодів та їх взаємопов’язаності. «Гени не впливають безпосередньо на мову,але те, якою мовою ви оволодіваєте, залежить від місця вашого народження івашого оточення, сім’ї та соціального середовища. Якщо якась група ізолюєтьсявід інших, відбувається розходження як генетичного фонду, так і мови. Такимчином, історія генів та історія мови багато в чому єдині» (Л. Каваллі-Сфорца).
«Існує бiльш живе свiдоцтво про народи, нiж костi, зброя i могили:це – мова» (Я. Грiмм).
7. Мова є тим бар’єром, який стримує змiшування етносiв iвиникнення негармонiйних етнiчних поєднань – «химер» iз деструктивною,руйнiвною практикою та iдеологiєю, котрi «ссуть кров iз здорових етносiв» (Л.Гумiльов).
8. Чим вища форма органiзацiї спiльноти, тим бiльше зростає рольмови в напрямку розширення її соцiальних функцiй та консолiдацiї членiвспiльноти. Народнiсть ще може розпастися на рiзнi етноси, нацiя – нi. І однимiз наймiцнiших iнтегруючих, цементуючих засобiв виступає мова.
9. Нацiя – найвища природна форма об’єднання людей.
«Об’єднання людства, його розвиток до всеєдності здійснюєтьсячерез важке, болісне утворення і боротьбу національних індивідуальностей ікультур. Іншого історичного шляху немає, інший шлях – абстракція, пустота абосуто індивідуальний відхід углиб духу, в інший світ. Доля націй і національнихкультур повинна збутися до кінця» (…) «Можна й слід сподіватися зникненнякласів та примусових держав у досконалому людстві, але не можна сподіватисязникнення національностей. Нація – це динамічна субстанція, а не минущафункція; корінням своїм вона вростає у таємничу глибочінь життя. Національністьє позитивним збагаченням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність.Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущихутворень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життяв атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман – прагнутитворити будь-що поза національністю» (М. Бердяєв).
Мова забезпечує нормальне функцiонування нацiонального органiзму вусiх його виявах – полiтичному, економiчному, культурному та iн. Мова – головнаознака нацiї.
10. У загальносвiтовому процесi розвитку людських спiльнот, якийокреслюється формулою «вiд народу – до нацiї», мовi належить першорядне мiсце.
11. Знищення мови (лiнгвоцид) є найважливiшою передумовою етноциду– знищення народу як культурно-iсторичної спiльноти, його асимiляцiї iншимнародом.
Це розумiють усi завойовники. Лiнгвоцид є завжди їхньоюстратегiчною метою. Рiзними бувають тiльки тактика лiнгвоциду та його форми.
12. Існує думка, що мова не є найважливішою ознакою нації. Хочдивно, її надибуємо навіть у деяких прихильників української національної ідеї.Так, В. Антонович стверджував, що мова – це «зверхня ознака» і що національність«охоплює всі функції душі чоловіка», а не залежить виключно від мови. Якприклад він наводив ірландців, яких англійці мучили мало не 700 літ, засуджувалина смерть за тримання у себе ірландського вчителя або священика, але домоглисьлише того, що три чверті ірландців перейшли на англійську мову, залишившись прицьому непримиренними ворогами англійців. Д. Донцов з неприхованою солідарністюцитував Ф. де Кулянжа: «населення, людську юрбу єднає в націю не спільністьмови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинникдуховної природи». А наш сучасник В. Мороз пише: «…України справжньоїнайбільше не в слові, не в мові, а далеко за мовою, в тих глибинах, куди недосягне жодна русифікація. (…). Так, мову треба цінити, але не треба робити цеголовним чинником у національному житті, бо тоді ми стаємо дуже вразливі, тодіми робимо головним те, що найлегше зруйнувати».
Знати б, що це за глибини і як вони існують поза мовою і без мови!Цього не знають, мабуть, і асимілятори. І тому не шукають цих глибин таМорозових «біо- і етнопсихологічних моментів, що визначають націю», а берутьсяпередусім за мову, усвідомлюючи чи інстинктом хижака відчуваючи, що,зруйнувавши мову, вони доберуться до «глибин» і знищать там «моменти».
13. У цьому легко переконатися, побувавши на тих теренах Угорщини,Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулосясвоєї рідної мови. Що залишилось українського в колишніх русинах на північ відлінії Дебречин–Мішкольц? Хіба що деякі релікти греко-католицького обряду. Якщоприклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадатирусифікованих угро-фінів, онімечених слов’ян і т.д.
Коли ж уважати, що Франція – це в етнічному плані те саме, щодоцезарівська Галлія, Румунія – це стародавня Дакія, а Єгипет – той самий, щопри фараонах, бо у рухах регулювальників на вулицях Каїра впізнаються жести,зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба зіноземними загарбниками за свою державність, за свою національну незалежність, немащо й говорити. Навіщо боротись, коли й так залишимось тим, ким були? Онєгиптяни, творці однієї з найперших і найвеличніших цивілізацій світу, післяарабського завоювання перейшли на іншу релігію і іншу мову, але залишилисьєгиптянами! Але це на так.
14. Мова – це не «зверхня ознака», яку можна поміняти, як шаровариз вишиванкою на смокінг, залишившись при цьому щирим українцем. Це надзвичайноважливий складник єства людини, а тим більше тієї спільноти, що об’єднанамовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого іпідсвідомого. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер), у тому числі й того, щоробить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками. Мав раціювеликий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Ілларіон)стверджуючи: «…А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ».
15. Ті, що не вважають мову за одну з найважливішихетнічно-національних ознак, здебільшого оперують двома прикладами: ірландці ієвреї. Зауважимо, що ірландці зробили найбільший внесок у європейськуцивілізацію і культуру саме тоді, коли вони ще користувались своєю мовою, апізніше славились хіба тим, що постачали для англійської культури і науки, такби мовити, ірландських Гоголів і Остроградських. Домігшись незалежності, вониоголосили ірландську мову державною і роблять усе, щоб вона повернулась у всісфери мовної комунікації.
Що ж до євреїв, то вони справді впродовж своєї історіїкористувались чужими мовами (арамейською, сірійською, ладіно, ідишем та ін.),але вони ніколи не відмовлялися від івриту – мови своєї релігії – цієї, засловами В. Жаботинського, батьківщини євреїв. Майже 2500 років ця мовавважалась мертвою, але саме її було відроджено і вдосконалено до рівня сучаснихмовних стандартів. Сьогодні це мова воскреслої єврейської держави, моваконсолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.
Утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на «дезорганізаціюсуспільства, аморальність, спідлення» (О. Потебня). Цікаво було б провестисоціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток українськомовних танеукраїнськомовних злочинців в Україні. Гадаємо, що ця статистика дала бнеабияку аргументацію на користь українізації України.
16. Мова – головна етнiчна ознака людини. Не існує іншого способубути людиною, як бути якоюсь людиною, – англійцем, росіянином, турком,юкагіром, греком, калмиком і т.д. «Людей взагалі» не існує і не існуватиме, боце було б смертю людства. «Сьогодні всім зрозуміло, що етнічність утехнологічному суспільстві кінця двадцятого століття забезпечує зміст життялюдини» (Г. Астер, П. Потічний). А робить людину «якоюсь», тобтоприналежною до певного етносу, саме мова, бо без неї людина не могла б бутинормальним членом етнічної спільноти, членом суспільства.
17. Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членоммовної, а отже – етнiчної спiльноти. Тiльки в окремих випадках асимiляцiя мовнаi асимiляцiя нацiональна – не одне i те саме.
«Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, зросійщених настільки, щомовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати нідо якого народу, крім російського» (О. Потебня).
Проте не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини зпочуттям патріотизму, а в нашому – з почуттям українськості. Через рiзнiобставини люди часто не володiють рiдною мовою, однак при цьому зберiгають щирiпочуття до України. Чимало з них використовують найменшi можливостi дляоволодiння мовою свого народу, залучають до цього iнших i працюють в iм’яукраїнського народу.
18. Кожен iз нас мусить пам’ятати, що, iгноруючи свої рiдномовнiобов’язки i поступаючись своїми мовними правами, вiн тим самим ослаблюєвiдпорнiсть, живучiсть народу, до якого належить.

X. Рідна мова
Микито, рiдний брате!.. будь ласкав, напиши до мене так, як я дотебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…
Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав, – ане по-московському.
Твiй рiдний брат Тарас Шевченко
… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.
15 листопада 1839 р. С.-Петербург
З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.
Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,
Заклятий для сусiднього хижацтва.
Вона твого життя мiцна основа,
Певнiша над усi скарби й багатства.
П. Кулiш
1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв,яка пов’язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовниминадбаннями. «До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активневолодiння рiдною мовою» (У. Аммон).
2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однакспецифiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху iхолуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, атому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частинаукраїнцiв повертається лише у зрiлому вiцi – якщо взагалi повертаєьтся…
3. Що ж до двох «рiдних мов», iдея яких так iнтенсивно донедавнанасаджувалась серед неросiйських народiв, то друга «рiдна» мова – явище таке жприродне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.
Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремихзмiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тутзалишається одна мова.
4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзнимимовами (наприклад, швейцарцi – нiмецькою, французькою, iталiйською,ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою(наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi,аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджуєправило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.
5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона iтiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним доукраїнської нацiї. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В. Сосюра).
6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як наУкраїнi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть зукраїнською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнутиповної денацiоналiзацiї – власної i своїх дiтей, – цi люди перш за все маютьоволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв’язку з рiдним народом,його культурою та устремлiннями.
7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовногорозвитку нацiї: словник – це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те, яквона про цей свiт говорить.
Знати, берегти i примножувати це знання – обов’язок кожногоукраїнця. Прислухаймося: «Я грузин, тому повинен перш за все намагатисярозвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру,iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших» (Акакiй Церетелi).
8. Зацікавлення рідною мовою, історією, «малою батьківщиною», такехарактерне для цивілізованих націй у наш час, – це бунт людини проти засиллястандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Япроти тотальної знеособленості і бездуховності.
9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiдкультурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовнихнадбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв’я, перед неюзачиняє дверi мистецтво рiдного слова.
Не будучи носiєм цих надбань, такий «українець» серед своїхтрактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути «повпредом» свогонароду, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як донеповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марночекати пошани до чужого, а тим бiльше – вiрностi йому. І дарма такому вдаватипалку любов до «престижного»: кого зiгрiє захоплення лакея?.. «Той, хтозневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).
10. «…Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідноїмови, то це призводить до повного всихання всього людського» (І. Берлін).
11. Вимагає уточнення теза про «космополітизм» науки. «Не маєбатьківщини наука, але мають батьківщину вчені» (Л. Пастер). Ученийконтактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен зцим народом говорити його мовою – не лише на побутові, а й на наукові теми.Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готуватикадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надаєтьсярідна мова.
12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, неможе розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос незвучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.
13. Без мовного зв’язку з рiдним народом нема повноцiнногонацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: «Коли я молюся чужоюмовою, то вуста мої моляться, а серце спить» (св. Павло).
14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу,його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів дляілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий станречей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад,писав у XVII столітті Міколас Даукша: «Але я кажу це не для того, щоб ганьбитидосконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу іціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдякидорогому нам об’єднанню нашого Великого Князівства зі славною ПольськоюКороною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власноїлитовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із тогосну!
Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого ВеликогоКнязівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння?Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах іпоганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, прожившинегідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?
Тільки через занедбання рідної батьківської мови».
Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського іукраїнського «возз’єднаних» народів і їхніх мов.
Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідноїмови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацькихписьменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактуваласьними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. «Минулепокоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійськогощастя», – нарікав слов’янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.
15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національноїсвідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови –вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.

XI. Двомовність
«Україна не давала права Корнійчукові ні Білодідові говорити, щоукраїнський народ – двомовна нація».
В. Сосюра
1. Двомовнiсть (бiлiнгвiзм) – досить поширене явище в багатьохкраїнах свiту. Воно полягає в масовому використаннi двох мов у процесахщоденного спiлкування, коли людина змушена переходити з мови на мову взалежностi вiд того, де i з ким вона спiлкується.
2. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовненаселення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї – 666, у Нігерії – 513. Значна частина населеннябагатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.
3. Двомовнiсть нiколи не буває симетричною, оскiльки мови нiколине бувають рiвними за обсягом функцiй та соцiальним престижем.
4. Двомовнiсть бiльшою мiрою поширена серед народiв, що не маютьвласної державностi.
5. В окремих країнах (Канада, Бельгiя та iн.) двомовнiсть (iнавiть багатомовнiсть) закрiплена в державних законах – iз збереженням рiвнихправ для кожної з мов, жоднiй з яких не надається переваг.
«Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохлабочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною»(О. Теліга).
6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.
7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженимстановищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостiгалузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова» («Україна», 1990, №45, с. 19).
8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв iнавiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, увсякому разi – гiдною зневаги i заборони.
9. Доки основу населення України складало селянство i моваобслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiстьвживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови –попри всi заборони – великої загрози не було.
10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коливiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мовавиявляється «неконкурентноздатною» внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованихобмежень її застосування.
Достатньо пригадати, чим закiнчилась «українiзацiя» 20-х рокiв,куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови,бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчноїлiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв їївивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладаєобов’язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови танауки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майжепоголовно.
11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою середукраїнцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можнадесятилiттями жити в Українi, не будучи «двомовним» – достатньо знати однумову, звичайно, не українську, а росiйську.
За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн.мовою корінної нації республiки не володiли.
Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйнийвакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузейсуспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деякихрегiонах–цiлковито, навiть у побутi.
12. У такому станi речей винна не мова, вiн – наслiдокшовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй:«суржиковий iнтернацiоналiзм» у дiї…
13. «Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась.Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу іззасміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазногонаціоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисникомОлексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили «рецензії»на укладений ним «Словник покручів української мови».
14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державнасамостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови вумовах української нацiональної держави.
15. Обов’язком осередкiв «Просвіти» є, по-перше, боротьба заусунення передумов вимушеної двомовностi, передусiм – за перехiд установ,пiдприємств, закладiв тощо на державну мову республiки; по-друге, за те, щоб увипадках двомовностi провiдну роль вiдiгравала українська мова.
16. Обов’язком кожного українця є оволодiння рiдною мовою,використання її не тiльки в побутi, але й у своїй професiйнiй дiяльностi, удiлових стосунках, максимальне розширення сфери вживання рiдної мови.
17. Двомовнiсть i багатомовнiсть – це в певних аспектах позитивнiявища, однак нiколи чужа мова не повинна застосовуватись там, де має звучатирiдна мова народу.
Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається«перемиканням коду») досить часто є виявом так званої меншовартості українців,свідченням їхньої психічної слабкості. Достатньо приглянутись хоча б до мовноїповедінки багатьох кореспондентів українського радіо і телебачення, які негайнопереходять на російську мову, ледь зачувши російське слово у мовленні своїхспіврозмовників (не йдеться тут, ясна річ, про тих, хто прибув з Росії чи іншихкраїн колишнього СРСР).
18. Слiд чiтко розрiзняти двомовнiсть корiнного i некорiнногонаселення, двомовнiсть панiвних i поневолених нацiй, двомовнiсть як полiтикудержави i як природне явище у спiвжиттi рiзних етнiчних спiльнот. Усякезмiшування i сплутування цих понять та спекуляцiя ними обертається трагедiєюдля слабшого.
19. Не лише бажаною, але навiть обов’язковою є двомовнiстьукраїнцiв за межами України. Вони мають знати мову своєї нової батькiвщини, щоббути її повноправними громадянами. Водночас їм треба знати рiдну мову, аби невтратити зв’язкiв зi своєю нацiєю.
Те ж саме можна сказати про представникiв нацiональних меншин вУкраїнi. Вони повиннi знати рiдну мову i володiти державною мовою народу, середякого живуть.
Для багатьох «русскоязычных» їхня переконаність у тому, що самеросійську мову повинні знати всі, а їм як носіям цієї мови ніякої іншої знатине треба, стала невід’ємним атрибутом ментальності, нав’язливою ідеєю. Однаколишня громадянка колишнього СРСР, проживши декілька років у Нью-Йорку, обурювалась:я вже три роки, як приїхала сюди з Одеси, а вони (нью-йоркці) ще й до тепер невивчили російської мови. Може, цей випадок придумав гуморист, але в його життєвістьважко не повірити.
Певна частина «русскоязычного населения» Ізраїлю ставить питанняпро надання російській мові статусу другої державної у цій країні. «А поки що вІзраїлі, за спостереженнями очевидців, з Богом спілкуються івритом, між собою –ідишем, пишуть – англійською, а лаються – російською» («Огонек», 1993, №25–26,с. 32). Лаятися російською, напевно, будуть і надалі. А ось щодо вимогоголосити російську мову другою державною мовою, то цю ідею здадуть у музейзразу ж, як тільки зійде зі сцени покоління, котре прибуло на землю предків разоміз рудиментами «радянського способу життя» та ознаками «нової історичної спільнотилюдей». Наступні покоління не матимуть ні цих рудиментів, ні сентиментів щодомови, якою колись їхні діди співали:

Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
 
Співали і тоді, коли громили «кремлівських лікарів», цькували«безрідних космополітів», переслідували тих, хто вчив іврит.
20. Формування особистостi в ранньому вiцi має вiдбуватися тiлькирiдною мовою свого народу, нею повинен здiйснюватися навчально-виховний процесу всiх ланках народної освiти.
21. У багатомовнiй країнi найбiльше страджають вiд примусовоїдвомовностi народи зi слабким мовним iмунiтетом, зокрема тi, чия моваблизькоспорiднена з домiнуючою. А тому саме вони в першу чергу мусять дбати продержавний статус своєї мови i його неухильне утвердження в усiх сферахсуспiльного життя.
22. Боротьба на цьому полi за утвердження державностi українськоїмови – це боротьба за те, щоб українська мова для українцiв в Українi сталасамодостатньою, а двомовнiсть – засобом спiлкування з представниками iншихкраїн, виявом мовного етикету, а не засобом брутальної денацiоналiзацiї тарусифiкацiї.
Державна двомовність, яку хотіли б запровадити захисники«русскоязычного населения» в Україні, суперечить принципові національноїєдності українського народу, протидіє розвиткові національної державності,культури, науки. У часи М. Грушевського вона загрожувала розколомукраїнської нації в соціальному плані (низи суспільства українськомовні, верхи– російськомовні), нині вона загрожує розколом у територіальному плані (Захід іЦентр – українськомовні, міста Півдня і Сходу – російськомовні).
Вимагати обов’язкової двомовностi вiд українцiв, якi живуть вдома,в Українi, – це зневага їхньої нацiональної гiдностi i порушення елементарнихправ людини.

XII. Мова в суспільстві
Раби – це нацiя, котра не має Слова,
Тому й не зможе захистить себе.
О. Пахльовська
1. Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи,стани, прошарки, групи тощо.
Кожен iз цих стратумiв має свої мовнi iнтереси, бiльше того,намагається виробити власну систему спiлкування. Виникають соцiальнi дiалекти,жаргони, арго, у лiтературнiй мовi iснують рiзнi стилi.
Усi цi рiзновиди загальнонародної мови називаються її субкодами.Наявнiсть таких субкодiв – цiлком нормальне явище в життi мови, вони єсвiдченням природностi її розвитку: неоднорiднiсть суспiльства вiдображається вйого мовi. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в їїсубкодах.
2. Мова без усiєї сукупностi таких субкодiв, властивих розвинениммовам на сучасному етапi, не може належним чином задовольняти комунiкативнiпотреби суспiльства, його стратумiв, що знецiнює її в очах чужинцiв i власнихносiїв, особливо молодi. А це має наслiдком використання в українськомусуспiльствi не тiльки певних субкодiв чужої мови, але й чужої мови взагалi.
Хiба не свiдчать про це епiтети «колхозний», «курдупельний»,«рагульськiй язик», якими надiляють нашу мову її «доброзичливцi»?
3. У ситуацiї непаритетної двомовностi певнi субкоди формуються наосновi iншої, домiнуючої мови. Так, українсько-росiйська двомовнiстьхарактеризується вiдсутнiстю молодiжного жаргону української мови, багатьохпрофесiйних субкодiв, виробничо-технiчного стилю, недостатньою розробленiстюнаукового стилю та його рiзновидiв (медичного, юридичного, хiмiчного, фiзичноготощо).
Якщо ж врахувати, що на сучасному етапi домiнуючу роль у розвиткунацiональних мов вiдiграють субкоди, пов’язанi з науково-технiчним прогресом,то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названiсубкоди якої або взагалi не розвиваються, або просто копiються з iншої мови.
4. Майстри слова – поети, прозаїки, публiцисти зробили i роблятьчимало для функцiонування i розвитку української мови. Однак їм не пiд силуосвоїти всi сфери функцiонування мови, особливо в тих дiлянках, де домiнуютьпевнi субкоди.
Звiдси – велика вiдповiдальнiсть за мову та її майбутнє, яка лягаєна науковцiв, технiчну iнтелiгенцiю, виробничникiв,адмiнiстративно-управлiнський апарат, органiзаторiв фiзкультури i спорту,духовенство тощо. Адже «iнтелектуальна дiяльнiсть i мова єдинi i невiддiльнiодна вiд одної» (В. фон Гумбольдт).

XIII. Мова і територіальні діалекти
Така дивна одностайнiсть мови, її загальнiсть для всiх говорiвукраїнських.
Є. Желехiвський
1. Кожна природна мова характеризується наявнiстю територiальнихвiдгалужень – нарiч, дiалектiв, говiрок. Їх виникнення сягає глибокої давнини,ще родоплемiнного перiоду, а територiальне закрiплення пов’язане з добоюфеодалiзму. Недарма їх вважають «живою iсторiєю мови».
2. Дiалектна диференцiацiя мов не однакова. Якщо в англiйськiймовi дiалектнi вiдмiнностi не дуже значнi, то в нiмецькiй чи китайськiй вонинастiльки великi, що їх носiї не завжди можуть порозумiтися мiж собою.
«Гуандун і Фуцзянь – сусідні провінції, проте мешканцям цихпровінцій розпочати розмову між собою не легше, ніж із іноземцем. (…).Письменні люди користуються письмом замість усного мовлення» (Лі Цзіньсі).
3. Дiалектнi вiдмiнностi української мови не належать до надтосуттєвих, у всякому разi таких, що справляли б поважну перешкоду в спiлкуваннi.Це необхiдно пiдкреслити хоча б тому, що Галичина була вiдокремлена вiд рештиУкраїни шiсть, а Закарпаття – дев’ять столiть.
Якщо діалекти певної мови розмежовані державними кордонами, то ценерідко спричиняється до їх відокремлення і перетворення в самостійні мови.Так, у сучасному Єгипті місцевий діалект поступово витісняє арабськулітературну мову. Він використовується в кінофільмах, спектаклях, навіть умечетях для тлумачення догм магометанської віри і в школах для поясненнялітературної мови. Розмежованість етнічно-територіального простору України тежвикористовувалась не на користь цілісності української мови. Ще й нині неприпинились недолугі спроби створити «русинську» мову, для чоговикористовуються елементи бойківських і лемківських говірок української мови.
Територіально українська мова складається з трьох наріч. Допівнічного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини,Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі.Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією:Володимир-Волинський–Луцьк–Рівне–Новгород-Волинський–Київ–Прилуки–Конотоп–рікоюСейм до межі з російською мовою.
Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини,Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини,Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районівЧеркащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів,заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.
До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини,Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя,Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини,а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону іКубані.
Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччямпроходить лінією: Коростишів–Ружин–Тетіїв–східнішеУмані–Первомайськ–Миколаївка–Роздільна.
Названі три наріччя української мови показують, що поділ українцівна «східняків» і «західняків», який настирливо підкреслюють і намагаютьсявикористати з облудною політичною метою вороги соборності і незалежностіУкраїни, не є органічним для українського народу. Він зумовлений передовсімтим, що землі України внаслідок певних історичних подій були розшматовані міжїї сусідами. За державної єдності і самостійності нашої країни цей поділ можемати лише історико-географічний сенс. Не має під собою природного грунту цейподіл ще й тому, що в Україні ніколи не припинялося взаємопроникнення та перемішуваннясубетнічних груп корінного населення. У басейні Карпат, на теренах нинішніхІвано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає субетнічна гілкаукраїнського народу – відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони далиукраїнському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, ІванаФранка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк –усіяна ціла українська земля. Вони «тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини,степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливобагато їх на Лівобережній Україні» (О. Стрижак). Трапляються навіть уКриму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще відXIV століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала,наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки – чи не найкласичніші «західняки»,але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєріднимсимволом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про іншісубетноси українського етносу. Справді, одна в нас мати – Україна, один народ,одна мова.
4. Подиву гiдна єднiсть мови українського народу на всiх територiяхйого розселення дає пiдстави твердити, що вона в основному сформувалася значноранiше XIV–XVI столiть, як це офiцiйно вважається. Свiдченням цього є йфольклорнi матерiали, що сягають глибин першого тисячолiття нашої ери.
5. Територiальнi дiалекти – це тi рiзновиди мови, де вона живе,функцiонує i розвивається природним шляхом. Це тi потiчки, якi впадають умогутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного рiзновиду –лiтературної мови. Пересохнуть стpумки – обмiлiє рiка. «Мова народурозчленована в дiалектах, а зiбрана воєдино в лiтературнiй мовi» (Г. Брiнкман).
6. Роль дiалектiв по вiдношенню до лiтературної мови з часомзмiнюється. Так, виникнувши на середньонадднiпрянськiй дiалектнiй основi,українська лiтературна мова в другiй половинi XIX та в XX солiттi iнтенсивнопоповнюється за рахунок дiалектiв пiвденно-захiдного нарiччя.
7. Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтикисуспiльства.
Зараз у свiтi спостерiгається тенденцiя до пошанування дiалектiв –мов «малої батькiвщини». У Баварiї 71 вiдсоток населення володiє i користуєтьсядiалектами, а в землi Рейнланд-Пфальц – 76. В Італiї, де лiтературною мовоюпослуговується не бiльше 8–12 вiдсоткiв населення, на дiалектах проводяться театральнiфестивалi, дiалектне мовлення звучить у кiнофiльмах, що не знижує їхестетичного рiвня та не применшує всесвiтньої слави iталiйського кiномистецтва.А з якою шанобливою турботою i пiклуванням ставляться до своїх дiалектiвяпонцi, фактично кожен з яких вiльно володiє англiйською мовою!
8. В Українi тривалий час пiд керiвництвом директора iнститутумовознавства iм. О. Потебнi АН УРСР академiка І. Бiлодiда велась настирливаборотьба проти «гуцулiзмiв», тобто слiв та виразiв пiвденно-захiдногопоходження. Вважалося, що вони засмiчують лiтературну мову, їх вживання євиявом курсу на вiдрубнiсть української мови, вносить дисонанс у «дружбународiв–дружбу мов», а тому вони мають бути засудженi, як i той «-iзм», щопоєднується зi значно «небезпечнiшим» коренем, нiж «гуцул»…
9. Територiальнi дiалекти – це дiти нацiональної мови, рiднi дiти.Їх iснування не йде на шкоду лiтературнiй мовi. Навпаки, вони є джереломзбагачення, опорою, резервом i запорукою розвитку лiтературної мови.
10. Боротися зараз проти дiалектiв означає боротися i протизагальнонацiональної лiтературної мови.
Проте вкрай небезпечним є i штучно консервований «язиковий хаос»(Є. Маланюк), який насаджувався у мiжвоєнне двадцятилiття і який дехтонамагається роздмухувати i в наш час на Закарпаттi. Має цілковиту рацію П. Чучка-молодший,говорячи, що загально-національна українська літературна мова «однаковою міроювлаштовує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів’янина, але й ужгородця ііршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонівукраїнців».

XIV. Мова і культура
Мова – це «символічний ключ до культури».
Е. Сепір
Мова для культури – те саме, що центральна нервова система длялюдини.
С. Лем
1. Мова нацiї та її культура становлять органiчне цiле. Мiж нимине можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо.Смерть мови означає загибель культури.
Однак «Будь-який народ хоче бути не тiльки ситим, але й вiчним…Безсмеpтя народу – в його мовi» (Ч. Айтматов).
2. Розвиток культури починається з розвитку мови. Вiдродженнякультури починатєься з боротьби за мовнi права, «За станом мови можнавстановити стан культури» (В. фон Гумбольдт).
3. Коли мова щезає, то, у кращому випадку, можуть залишитися хiбащо «трупи краси».
4. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв’язок. Багатствонаціональної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту і багатствомови. І навпаки: високорозвинена мова дає можливість творити цілісну,всеохоплюючу культуру. Тому всяке зазіхання на культуру ставить під загрозумову і всякі обмеження мови є загрозою для культури. Природно, що творчі діячікультури завше і всюди намагаються вивести свій народ з-під «культурноїпідпорядкованості», позбавити його «ментального колоніалізму» тощо. Не меншприродним є і те, що саме вони здебільшого стають «мовними бунтівниками»,заявляючи вголос про мовні права свого народу.
5. Функцiонування нацiональної культури, її розвиток, животворнiзв’язки з iншими культурами забезпечуються тiльки вiльною i живою, динамiчною iповноправною нацiональною мовою. «Я хочу, щоб культура всiх країн проникала домого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з нiг» (М. Гандi).
6. Створення духовного свiту i свiту нацiональної культуринеможливе без творчої дiяльностi мовного спiвтовариства. У цiй творчостiспiвдiють: людство – мовна спiльнота – мовна особистiсть (Л. Вайсгербер).
Основним компонентом тут є другий, бо мова людства – цеабстракцiя, а мова однiєї людини (iдiолект) – це частина мови спiльноти.
Отже, кожен iз нас повинен дбати про «мову спiльноти» – нашунацiональну мову як засiб творення нацiональної духовностi i нацiональноїкультуpи.
7. Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов’язує культуруетносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Щомiцнiшi позицiї займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.
Наш обов’язок – змiцнювати цi позицiї, а передусiм – не допустити,щоб на нашому поколiннi обiрвався цей предковiчний мовно-культурний зв’язокпоколiнь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячолiть.
8. Свiт не може мати однiєї культури, бо це було б її загибеллю:кожна культура iснує у протистояннi i взаємодiї з iншими.
«Кажуть, багато мов на островах Полінезії і Мікронезії зовсім несхожі одна на одну, так само й на Кавказі. Якщо ви гадаєте, що всі вони колисьпоступляться універсальній мові – не задля потреб науки, політики чи бізнесу, ащоб передавати емоційні нюанси, виражати внутрішнє життя – тоді я, здається,знаю, що може з того вийти: це буде не єдина культура, а смерть культури» (І. Берлін).
9. Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову вцарині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40%відео- і кінопродукції іноземними мовами (для порівняння: в Україні 99% такоїпродукції демонструється не українською мовою). В Ірландії кожен артистзобов’язаний щомісяця виступати ірландською мовою (значна кількість населенняцієї країни поки що користується здебільшого англійською, а не державною –ірландською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів нешведською мовою вищий на 25%, а отримані кошти йдуть на розвиток шведськоїкультури.
Своєрiднiсть культури, її неповторнiсть, нацiональний характерзабезпечутєься передусiм специфiкою нацiональної мови.
Тому, вiдстоюючи самобутнiсть рiдної мови, ми тим самим оберiгаємосамобутнiсть власної нацiональної культури i духовностi.
10. Лише унікальність культури має справжню вартість. Ще у XVIIIстолітті європейська наука (Й.Г. Гердер) дійшла висновку щодорівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими.Однак не лише для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичнихта громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною. Важко погодитисьіз Бісмарком, котрий якось висловився: «Польська культура? Пару молитовників –це ще не культура», чи з В. Соловйовим, який писав: «Утверджуючись у своємунаціональному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росіязавжди виявлялась безсилою створити що-небудь велике або хоча б просто значне».Але не можна погодитись і з тим, що уже протягом декількох століть явно і тайностереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.
11. У наш час вiдбувається бурхливий процес самоутвердженнянацiональних культур як протидiя унiфiкацiї, стандартизацiї життя, що їхспричиняє всепроникаюча цивiлiзацiя XX столiття.
«Сплески культурно-мовного нацiоналiзму з’являються у всiх куткахпланети… Чим бiльш подiбними стають нашi стилi життя, тим бiльш уперто мидотримуємось глибинних вартостей, котрi виражаються в релiгiї, мовi, мистецтвiта лiтературi» («Коммунист», 1990, №11, с. 111).
12. Мова утримує в одному духовному полi нацiональної культуриусiх представникiв певного народу i на його територiї, i за її межами. Вонацементує всi явища культури, є їх концентрованим виявом. Навiть «немовнi» явищакультури «мовчать» для того, хто не знає мови рiдного народу.
13. Культура є матерiалiзованим виявом духу народу, одним iззасобiв його самопiзнання. Описати дух народу, його культуру адекватно, в усiйїхнiй повнотi та всеосяжностi можна тiльки рiдною для носiїв цiєї культуримовою.
Позбувшись рiдної мови, втрачаємо можливiсть по-справжньомурозумiти рiдну культуру, не кажучи вже про участь у її твореннi.

XV. Мова та ідеологія
1. Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомиласебе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питаннямови.
У пантеонах багатьох релiгiй знаходимо обожнення мови. Так, удавньоiндiйському пантеонi була богиня Вач, тобто богиня Мова. Усякi порушенняправильностi мови вважалися образою для богинi, грiхом. І навпаки: «Кого Вач(Мова) любить, того вона робить могутнiм» («Рiгведа»).
Вражає своєю фундаментальністю трактування мови у християнстві. «Усвятому Письмі Бог прославляється і як Слово, не тільки тому що він подавецьрозуму, мудрості і причина всього сущого, яка неподільно містить у собі всесуще раніше його втілення в буття, але й тому, що (слово Його) поширюєтьсявсюди, досягаючи, як сказано у Письмі, меж усесвіту, а, головне, тому, щобожественне Слово своєю доступністю перевершує будь-яку можливу доступність, ів той же час воно позамежне всьому сущному – через надприродну замежність. Осьце Слово і є простота, єдино існуюча Істина, на яку як на сукупність чистого іправдивого знання спирається непохитна основа віруючих – божественна віра, щостверджує як їх у незмінно самототожній Істині, так і Істину – в них, тим самимдаруючи всім віруючим доступне знання Істини» (Діонісій Ареопагіт).
Якщо не обожнення, то пiєтет до рiдної мови знаходимо в усiхнародiв на рiзних стадiях їх розвитку.
У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, щопо-карібському можуть говорити тільки чоловіки, жінки мають користуватись іншоюмовою – аравакською.
2. Шанобливе ставлення до рiдної мови досить часто супроводжуєтьсяповною зневагою до iнших мов. Так, навiть на батькiвщинi демократiї – у стародавнiйГрецiї – вважалося, що всi не греки – варвари, «бурмотiння» яких невiдрiзняється вiд мукання бикiв (одне з пояснень слова «варвар» – «той, що бурмоче»).
У цьому виразно проявляється роль мови як iдеологiчного чинника.
3. З давнiх давен, особливо з виникненням етнiчної диференцiацiїта суспiльного розшарування, мова була знаряддям i об’єктом iдеологiчноїборотьби.
4. Мовний фактор використовується панiвними верствами багатьохнародiв для того, щоб поставити себе над простолюдом, «вiдрiзнитися вiд бестiй»,як говорили нiмецькi дворяни два столiття тому. Для досягнення цiєї мети частозастосовується чужа мова, як свого часу в Юдеї грецька, в Японiї китайська, вЧехiї нiмецька, в Нiмеччинi та в Росiї французька.
5. Не становить винятку й Україна. За панування Польщi українськепанство та бiльшiсть слуг, лакеїв, покоївок тощо говорили по-польськи, заАвстрiї – по-нiмецьки, у Росiйськiй iмперiї – по-росiйськи. Ця тенденцiя невiдмерла i в наш час.
6. Зрозумiло, що подiбнi явища завжди знаходили iдеологiчне обгрунтування:«прогресивність»,» культурнiсть», «науковiсть», «мiжнароднiсть» чужої мови,трактування її як необхiдного консолiдуючого фактора, засобу прогресу,прилучення до високорозвиненої культури тощо. «Аргумент сильнiшого – завждикращий» (Лафонтен)…
Відомо, що, наприклад, під час Великої французької революції з їїгаслами «Свобода, рівність, братерство!» усі мови (крім французької, ясна річ)були оголошені контрреволюційними і як такі заборонені в освітній і громадськійдіяльності. Не набагато нижчими ідеями керувались провідні діячі тодішньоїПольщі, скажімо, Т. Костюшко, коли поставили за мету заборонити литовськуй українську мови і таким чином прискорити політичну та культурну інтеграціюпольської нації. Полякам, правда, не пощастило: сусіди-хижаки Росія, Прусія,Австрія виявились сильнішими і вчинили з польською мовою приблизно так само, яквони хотіли зробити з українською.
У 20-тi роки, коли в pадянськiй країнi ще було дуже популярнимгасло «свiтової революцiї», лунали голоси про необхiднiсть переходу наанглiйську мову в СРСР, щоб створити передумови для об’єднання та перемогипролетарiв усiх країн.
7. Ідеологiчне обгрунтування мало не тiльки нав’язуванняукраїнському народовi чужої мови, але й цiлеспрямоване переслiдування будь-якихспроб домогтися її природного i повноправного функцiонування на рiднiй землi, атим бiльше – у мiсцях компактного проживання українцiв за межами республiки.Ось кiлька свiдчень.
«Грузин, який забув грузинську, – не грузин. Киргиз без киргизької– манкурт. Тiльки той естонець, хто спiлкується естонською. А українець, якийне забув рiдної мови? Український буржуазний нацiоналiст» (А. Крижанiвський).
«Де ще в свiтi iснувало таке диво, як «буржуазний нацiоналiзм»? УСША, в Англiї, в Італiї? Буржуазiя була там, а «буржуазний нацiоналiзм» – унас. Все, що стосувалося української мови, культури, звичаїв народу, мiтилосяцим тавром» (Ю. Мушкетик).
У період після більшовицького перевороту в Росії українську мовуназивали контрреволюційною (Д. Соловей).
«Будь-яке неросiйське мовлення в Росiї – пiдривне. Українське iбiлоруське – подвiйно» (А. Стрєляний).
Вiдзначимо й таку дивовижу: в СРСР нiхто, нiде й нiколи не бачивросiйського буржуазного нацiоналiста i не чув про такий феномен. Про подібніявища говорилося для окозамилювання, та й то лише в перші десятиліттярадянської влади. Прикладом можуть слугувати слова Сталіна на XVI з’їзді ВКП(б)у 1930 році: «ухил до великоросійського шовінізму, прихований маскою інтернаціоналізму,є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоросійського націоналізму».Чи багато росіян та інонаціональних «радянських патріотів» понесли кару за«ухил до великоросійського шовінізму»?
Зате українськими «буржуазними нацiоналiстами» (за царя їхназивали «хохломанами», «мазепинцями», «сепаратистами») у всi часи булизаповненi тюрми, мiсця заслання, а пiзнiше – i концтабори…
Нагадаємо також, що кара за «українськiй буржуазний нацiоналiзм»була неминучою, хоч i рiзною – вiд звiльнення з роботи до смертного вироку…
8. Перехiд на мову домiнуючого народу завжди є «сигналом» пролояльнiсть до спiвпрацi на користь цього народу. Так створювалися цілі імперіїі навіть цивілізації. Давньоіндійська цивілізація пов’язується із санскритом,західноєвропейська – з латиною, середньовічна цивілізація Сходу – з арабською,цивілізація «реального соціалізму» – з російською.
9. Ідея «один пастир – одне стадо», що пронизує бiльшiсть релiгiйта iдеологiй, цiлком природно, мусить мати i мовне втiлення. Звiдси догми абонавiть «вчення» про месiанськi функцiї окремих мов у свiтi, що непоганоприкривають цiлком земнi намiри та iнтереси iдеологiв i тих, кому вони служать.Так, iмперському мисленню Сталiна, очевидно, цiлком вiдповiдала «iдеяросiйськомовного месiанiзму» (В. Григор’єв).
10. Ця «месiанська» iдея виражалася по-рiзному. Найчастiше – утвердженнi про неповноцiннiсть та iсторичну приреченiсть «другосортних» мов. УXX столiттi вона набула вигляду теорiї «злиття мов». Що ж, «Мета не обов’язковомає бути людоїдською. Людоїдство здiйснюється на шляху до мети» (Г. Померанц).
11. Безглуздiсть та повна наукова неспроможнiсть цiєї «теорiї»очевидна. Будь-яка мова фонетично i граматично є цiлком самодостатньою.Спробуйте додати до української чи якої-небудь iншої мови ще один вiдмiнок,частину мови, якийсь звук…
12. Не мають пiд собою грунту i твердження про модернi таархаїчнi, розвинутi та вiдсталi мови, чим мотивується приреченiсть останнiх.Будь-яка мова цiлком задовольняє потреби суспiльства, що нею користується, якщоїї не витiсняють з тої чи iншої сфери вживання. Крiм того, кожна жива моваздатна до стрибкоподiбного розвитку, якщо в цьому виникає суспiльна потреба(цей розвиток переважно пов’язаний iз збiльшенням кiлькостi слiв). Для прикладунаведемо той факт, що перший у свiтi словник кiбернетики вийшов українськоюмовою.
Тому дикунсько-канiбальськими виглядають твердження пронеперспективнiсть мов.
13. Історiя не знає випадкiв, щоб прогрес певного суспiльства невiдбувся лише тому, що його мова не встигала чи не змогла забезпечити розвитокцього суспiльства. Чи стала мова на завадi, наприклад, у Японiї – однiй iзнайбiльш розвинених країн свiту? Вiдкрийте перспективу перед народом – i випобачите, що мова нiколи не зрадить свiй народ.
Бiльше того, у таких випадках воскресають до повноцiнного життянавiть мертвi мови, як це трапилось iз староєврейською мовою в новiй державiєвреїв Ізраїлi, де вона стала важливим фактором творення нової спiльноти людей.
14. Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, частонаписанi лiнгвiстичнi гасла.

XVI. Мова і політика
1. Мовна полiтика – поняття, що виникло не сьогоднi. Вона ведетьсяi в одномовних, i особливо в багатомовних країнах, де так чи iнакше стикаютьсяiнтереси рiзних народiв, у тому числi мовнi.
2. Коли йдеться про багатомовнi країни, то тут простежуються двiтенденцiї. Перша – «феномен Мiтрiдата», понтiйського царя, що володiвдвадцятьма двома мовами i спiлкувався ними зi своїми пiдданими, урiвнявши їхтаким чином у правах. Друга тенденцiя – «римська». У Римськiй iмперiї панувалаєдина мова – державна. Усi iншi вважалися варварськими. Виняток було зроблено зчасом тiльки для грецької мови.
При Веспасiанi (1 ст. н.е.) вчителi-словесники були звiльненi вiдмунiципальних i вiйськових повинностей, а штатнi граматики i ритори сталиутримуватися державою. Розумiли правителi Риму, як забезпечити у гiгантськiйдержавi панування латинської мови, отже, i своє панування. А хiба рiзниця вумовах працi та в оплатi вчителiв української i росiйської мов мала iншу мету?
«Але чомусь так завше виходить, що самі жителі універсальноїдержави неминуче сприймають свою країну не як печеру в понурій пустині, а якземлю обіцяну, як мету історичного прогресу», – писав знаний філософ історії А.Тойнбі. Поживши в «універсальній державі», західний ліберал, напевне, дізнавсяб, що оте його «чомусь» розшифровується як політика «батога і медяника».
3. Україна впродовж столiть перебувала у складi держав, чия мовнаполiтика мала за зразок, на жаль, зовсiм не «феномен Мiтрiдата»…
«Заборона національної історії, заборона національної мови,заборона національної церкви – ось грізна тріада, якою століттями забезпечуваласебе імперія» (О. Пахльовська).
4. У час «перебудови» мови союзних республiк одержали державнийстатус, що мало послужити захистом проти цiлковитого витiснення цих мов напериферiю суспiльного буття. Завдання полягає в тому, щоб декларованудержавнiсть мови втiлити в життя.
5. Немає «нiмих» держав. Їхнi зовнiшнi та внутрiшнi функцiї завждиреалiзуються певною мовою чи мовами. У Швейцарiї, наприклад, офiцiйнi документипублiкуються одночасно чотирма мовами, у колишнiй Югославiї застосовувавсяпринцип ротацiї: мови союзних республiк використовувались на державному рiвнiза чергою.
6. В СРСР роль державної мови виконувала росiйська мова, хочюридично такого статусу вона не мала. «Законом про мови в СРСР» росiйська мовабула оголошена офiцiйною, що є фактично синонiмом державної. Таким чином, усiiншi мови ставали неофiцiйними, їх декларована державнiсть – примарною, ареалiзацiя цiєї державностi мов у повному обсязi – проблематичною, позаяк iнадалi офiцiйна мова мала можливiсть витiсняти мови неофiцiйнi з найважливiшихсфер державного функцiонування.
Не було забуто росiйську мову i в горбачовському проектi «Договорупро Союз Суверенних Держав»: за нею визнавалась роль мови мiжнацiональногоспiлкування, тобто, її позицiї залишились такими ж, як i в СРСР.
7. «Лінгвократія» (мововладдя) має повну паралель у вигляді«етнократії», тобто влади народу, якому ця мова належить. Так, імперська мовнаєдність в СРСР забезпечувалася мовою «центрального народу» (Л. Кіпніс).
8. Полiтика узаконеної одномовностi в союзi держав – анахронiзм:примусове запровадження однiєї мови заважає зближенню та спiвпрацi держав iнародiв. Це зрозумiли, наприклад, у США, де не лише перестали вважати своюкраїну «плавильним котлом», але й стали пiклуватися про розквiт етнiчних мов такультур за принципом «салату, в якому кожен складник зберiгає свiй смак iзапах».
Донедавна в нас дуже любили порiвнювати республiки СРСР зi штатамиСША, iгноруючи при цьому ту суттєву рiзницю, що в республiках Радянського Союзупроживало корiнне населення з вiковiчними традицiями i власними мовами такультурами, а в американських штатах – емiгранти з усього свiту. Дуже вжехотiлося iнтернацiонал-шовiнiстам влаштувати «плавильний котел» i в СРСР.
Ось як згадує про одного з них, – «несусвітнього шовініста»Суслова колишній Перший секретар Компартії України П. Шелест: «Цей ідеологнамагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навітьзапровадив «історичний термін» щодо винищення окремих націй – єдиний радянськийнарод… Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символомсуспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це – добрепродумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національноїсвідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основієдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності«старшого брата». А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовжтисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується».
9. Засобом уніфікації переплавленої маси була російська мова.«Власне кажучи, у цьому й полягає секрет «нової історичної спільноти»,інтернаціонального братства радянських людей, за яким ми нині так дико тужимо іяке ЗВІДСИ здається нам золотим віком моральності і дружби, справжнім (хоч якдивно) здобутком смердячої радянської влади, прекрасним відблиском хрущовсько-брєжнєвськогодебілізму.
Секрет – у мові…» (Б. Минаев. Русский язык. – «Огонёк»,1993, №12, с. 13).
Інтернаціонал-шовіністам пiдспiвували i допомагали яничари «намiсцях».
«Дотеперішнi правителi республiки дбали лише про те, щоб українцi,в цiлому свiтi й на Українi, якомога швидше забули про своє походження, просвiй рiд… Ставлення до української мови в нашому суспiльствi досi булозневажливе, зверхнє, як i до українського народу взагалi. Марксистсько-великодержавнiадепти пророкували її зникнення, i цю полiтику проводили на дiлi» (І. Ющук).Факти свiдчать, що говорити про це в минулому часi-передчасно…
10. Радянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала фактбагатонаціональності як України в цілому, так і окремих її частин. Зокремастверджувалось, що в Донбасі проживають громадяни 116 національностей. Для«національного» спілкування вони мають свої мови, а от для «міжнаціонального»спілкування є російська. Українська мова у світлі такої політики ставала однієюз багатьох «національних» мов, хоча вона була рідною для більшості населення.Що ж стосується інших національностей, то їхні мови мали ще злиденнішіперспективи, про що свідчить, наприклад, така статистика. У Луганській областіза 30 років (1959–1989) кількість білорусів, які вважали білоруську мовурідною, зменшилась із 43,2% до 30,7%; у євреїв ці показники становлятьвідповідно 7,9% і 5,1%, у татар – 70,2% і 50,5%. У росіян же кількість тих, щовважали російську мову рідною, за цей же час зросла з 98,9% до 99,2%. Такформувалось «русскоязычное население», яке у своїй значній частині доукраїнської мови ставиться вороже: мовляяв, якщо ми відмовились від своєї мови,то як ви смієте говорити по-своєму? «Над кожним родом і племенем зводилась сіратиша» (Ч. Мілош).
11. У багатьох регiонах України, де українське населення становитьбiльшiсть, i досi немає можливостi вiддати дитину до українськомовного садочка,школи; працюють у них росiйськомовнi вихователi та вчителi; часто замiстьвиховання у дiтей почуття поваги й любовi до української мови цi педагогиприщеплюють їм комплекс меншовартостi, зневагу до всього українського, рiдного.
12. Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiямайбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу.
Катастрофiчно не вистачає українських пiдручникiв, словникiв,довiдкової лiтератури тощо, зникають українськi газети й журнали, майже невидається українська художня лiтература, як i ранiше, не демонструються фiльмиукраїнською мовою. Не переводиться на українську мову дiловодство, сферавиробництва, торгiвлi, послуг i т.д.
Україну захльостує повiнь росiйськомовних художнiх, рекламних,iнформацiйних та перiодичних видань. Їх мета – не задоволення потреб росiян вУкраїнi, а русифiкацiя українцiв на рiднiй землi та iнших народiв України.
13. Заходи уряду республiки не можна вважати достатнiми не лишещодо впровадження державностi української мови, але й щодо зупинення подальшоїрусифiкацiї України.
Тим не менше, постійно чуються крики про насильницькуукраїнізацію, про наступ на російську мову, наміри зробити її в Українііноземною і т. п. Мало хто має мужність висловитись об’єктивно, слідом за Г. Новодворською:«Мені не шкода тих «русскоязычных», які скиглять і жаліються на те, що нещасніжертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити своєю мовою».
14. Нерiшуча полiтика уряду щодо впровадження української мови якдержавної сприяє активiзацiї антиукраїнських елементiв, якi ведуть наступ протиукраїнської культури, освiти, державностi, сiють мiжнацiональну ворожнечу.Факти – у численних публiкацiях офiцiйної та неофiцiйної преси, у пересиланняхукраїнського радiо i телебачення. Однак жоден з них не знайшов адекватноїреакцiї з боку правоохоронних органiв.

XVII. Мова і держава
Кому бракує незалежності, тому бракує всього.
А. де Кюстін
Вiд державностi мови –
до державностi нацiї.
1. Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державiототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).
2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів.Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавностізабезпечувала єдність українського народу, його історичну пам’ять і тверду віруу відновлення його політичної держави.
3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблемисуспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, якекерувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалосьдотриманням правильної вимови знаків китайського письма.
4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державнийстатус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх безвинятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в ОсновномуЗаконi держави – Конституцiї.
5. Державною мовою буває переважно мова корінного населеннякраїни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови частонавіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, якпевний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональнихкраїнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичнихпроблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватіїв ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорськомуурядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалосьзапровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-піданглійського колоніального панування. Коли після прийняття «брєжнєвської»конституції почали «приймати» конституції союзних республік, то до них не буловключено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести уГрузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед«ста тридцяти рівноправних» мов дві мали статус державних.
У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мовапанівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип «cuius regio, eius lingua» –«чия влада, того й мова». Проте цей принцип має і зворотнє прочитання: «cuiuslingu, eiusa regio» – «чия мова, того й влада». У Турецькій імперії – єдиній! –не було обов’язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому цяімперія у нові часи першою і почала розвалюватись? «Молодотурки», прийшовши довлади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії.Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином– всі оттомани, одна нація з однією мовою. «Хіба є, ефенді, така мова –турецька?». «Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!» (В. Жаботинський).
Аж дивно, що за прикладом «молодотурків» у державі «новоїісторичної спільноти людей – «радянського народу» російську мову не називали«радянською».
6. Вiд 1 сiчня 1990 року формально набув чинностi «Закон про мовив Українськiй РСР», який утверджує державнiсть української мови. Це означає, щодержава бере на себе конкретнi обов’язки стосовно забезпечення всебiчногорозвитку та функцiонування української мови. На жаль, досягнення нашої державина цiй дiлянцi бiльш нiж скромнi. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:

Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…
(О. Олесь)
7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови,яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльшважливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополитУГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал «В оборонi державногоуправнення i самостiйностi» української мови.
8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одниміз головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний факторвикористовується як засіб дестабілізації українського суспільства.
9. Свого часу говорилося: «Буде держава – буде й мова» (В.Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли,що якби «була мова», то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжнюдержаву, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде українськоїдержави.
10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузiнародної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферiвиробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiвмасової iнформацiї тощо.
11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiстьмiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв’язку зтотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державнихчиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структурпотрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку «Просвіти») заздiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а такожудосконалення самого документа, оскiльки «Закон про державнiсть українськоїмови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами» (Ю. Мушкетик).
До того ж треба врахувати, що «Закон про мови в Українi захищаєвиключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi» (А. Мокренко).
12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiрапарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушенняправ людини. Деякі представники «русскоязычного населения» вбачають порушеннясвоїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українськоюмовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.
13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське всвоїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина – частинкоюсвого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi правлюдини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати правалюдина, яка належить до безправної нації?
Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який напитання «Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?» вiдповiв:«Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру,iсторiю… Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, правокожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру» («Пам’ятники України»,1990, №2, с. 54).
14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання тазмiцнення духовних зв’язкiв українцiв, що проживають за межами України, зрiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв’язкiв є нацiональна мова,її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв,бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо.Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцiукраїнськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.
15. Держава i суспiльство мусять пам’ятати i враховувати не тiлькинацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзмудо морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнюєморальне здоров’я народу.
Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання вгалузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулогота вчених української діаспори.
16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови навсiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу йаспiрантури.
17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню українськоїмови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котріне володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільновивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії,наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів.Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспитузвільняється.
18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українськадержава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй,державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм українськоїдержави.
19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi,антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовненаселення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно,вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови достану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а неперетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе невважає.
Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступноюрусифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ недозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.
Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремихгромадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.

XVIII. Мова та історія
1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця частоповторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна– як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлюванняiнших народiв.
2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам’ятi народу. Позбавитимови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ безпам’ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну,безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: «та чи iншаспiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови»(Ф. Нiцше).
3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах.Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiвта успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiстьжиття, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу призмiнi його iсторичних форм.
«Рiд через народження розростався в плем’я, генетичний зв’язокякого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi абоплемен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли дозв’язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, вихованеспiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв.Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримуєвираження в зв’язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державiнарод стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженимнацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення» (В. Ключевський).
4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов’язане зрозв’язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної iСередньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови малисуперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям пануванняодного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була «нiчиєю» i не загрожуваланiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європиборотись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови вІталiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльниласьвiд латини аж у серединi XIX столiття.
5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по сутівизначальну роль відіграли «філологічні палії», «лінгвістичні революціонери»,«мовно-культурні будителі». Вони торували шлях «від народу до нації». Унедержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала ранішеіснування національних газет, театрів і шкіл. «…Ми можемо оцінювати всіх цих ранніхнаціональних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками,відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки,звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я.Р.-В.),були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайнятіполітикою та економікою». (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основієдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, зїхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російськоїімперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли дошколи і навчилися читати й писати по-польському, «їх націоналізував польськийнаціоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чидержава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (…). Дуже подібнуісторію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. «(Р. Шпорлюк).
Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історіїважливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови,отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стількиж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменуватиінтернаціоналістами.
6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівнихнацій розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад’ютантграф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов’янофілів писав пронеобхідність оголосити «положительное высочайшее повеление», щоб письменники інаставники «говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мовуМалоросії та інших підвладних Росії племен». Адже є українофіли, що виношуютьідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть домрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, аза ними інші підвладні народи «до бажання існувати самобутньо». Так воно єнасправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю,тобто самостійністю.
7. Історiя української мови завше була не тiльки об’єктомнаукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичноїборотьби. З огляду на це в нiй чимало «бiлих плям», нез’ясованих питань,навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, «побутовi» дискусiї. Все це, однак,має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.
У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.

XIX. Назва нашої мови
… Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало бпроти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов’янськаназва території й народу: «Україна», «український». Це свідчить про органічнузмістовність і важливість зв’язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Цеслово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символідеалів, мрій і надій народу.
С. Шелухин
1. Упродовж вiкiв мова, яку нинi називають українською, мала назвиз коренем рус–: руська, русинська, малоруська. Оскiльки цей корiнь є i в назвiмови нашого пiвнiчно-схiдного сусiда (русский язык), котрий займав панiвнестановище в царськiй Росiї i посiдав мiсце «старшого брата» в СРСР (назва мовище одного схiднослав’янського брата – бiлоруська – мало коли бралась до уваги;вона теж вважалась одним iз нарiч «русского», а згодом «триединого русского»народа), то висувалось твердження про iснування «общерусского языка», нарiччямякого нiби-то є «малоруська мова».
Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: «Тількипісля монгольського завоювання і наступного політичного роз’єднання окремихчастин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруськународності».
Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руськедерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурівиросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишивсяросійський.
А коли так, то «…українцi повиннi триматися «общерусского» язика,себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюютьсяпоняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не «общерусский»язик, а таке саме тiльки, як i український, «нарiччя» того iдеального«русского» язика, чи схiднослов’янського, що в дiйсностi конкретно не iснує iне iснував нiколи» (М. Грушевський).
2. «Русь» – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київськоїдержави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: «руський»,«русин», «русинський», «руснак» та iн. – на захiдних окраїнах розселенняукраїнського етносу збереглись до наших днiв.
Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX– на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя«Енеїди» І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українськогонароду, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською таАвстро-Угорською.
3. Згодом (у писемних пам’ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянськоїчастини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з’являється слово «Україна».Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, iХмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно словаУкраїна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.
А ще ранiше в «Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика»(її традицiйцно називають «Адельфотес»), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi,навiть на титульному листi написано: «Ко наказанiю многоименитому Россiйскомуроду». Вислови «россiйскiй род», «росскiй род» неодноразово вживаються i втекстi «Граматики». Проте йдеться тут не про «росiйський рiд» у сучасномузначеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча бприклади слiв iз «Граматики»: дiвчинка, кошичок, хлоп’ятко, хлоп’яточко.
Але звiдки на Русi взялись слова «Росiя», «росiйський»?
4. Слово «Росiя» – це слово «Русь» у середньогрецькому(вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви досвоєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми – «Польща», хорвати називають своюкраїну «Хрватска», а українцi iменують її «Хорватiя». Отож i середньовiчнiгреки називали країну наших предкiв не «Русь», а «Росiя».
5. «Малою Руссю» в XIV столiттi називали в протиставленнi ВеликiйРусi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшнюЗахiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря напiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвствазгодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). Досамого кiнця XIV столiття Київ – «мати городiв руських» включався в територiю ВеликоїРусi.
Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати ВеликоюРосiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинськоюдержавою. Потiм назва «Мала Росiя» була поширена на всю територiю України –колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєюназивали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованiгреками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої іВеликої Вірменії, Британії, Польщі.
«Назви «Мала Русь» і «Велика Русь» утворені грецькою психологією іпішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворенняГалицько-Волинської митрополії» (С. Шелухин).
6. У XVII столiттi слово «Росiя» припало до вподоби дякам(чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiйверствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйноюстала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримаврозпорядження: «У всiх курантах (газетах. – В. І., Я.Р.-В.) друкують державунашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською,про що й iншим по всiх дворах писано». Бо й справді ніхто в Європі не плутавРусь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції уПольщі Арпажон писав своєму урядові: «Весь руський народ, що простягається доЛитви і Вісли, піднявся проти корони».
7. Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї булозаборонено також слово Україна.
8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці,зокрема Ф. Міллер. Катерина II загрозила всім не згідним із цією теорієютюрмою. А першим почав доводити, що Москва – спадкоємниця Києва, ще всімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерськогомонастиря І. Гізель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, щосвою концепцію обгрунтував не безкоштовно.
У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почалиназивати «Малопольска Всходня», українцiв «русiнами», а їхню мову –«русiнською». Таке ставлення до українців знайшло і «наукове обгрунтування».Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви«Україна» і «український» – це «шовіністичні вибрики… М. Грушевського».
Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнноїЧехословаччини на Закарпаттi.
9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?
«Ім’я «Україна» зростається з сими змаганнями i надiями, з симбурливим вибухом українського життя, що для пiзнiших поколiнь стає провiднимвогнем, невичерпним джерелом нацiонального i суспiльно-полiтичногоусвiдомлення, надiй на можливiсть вiдродження i розвою» (М. Грушевський).
Значеннєвими складниками слова «Україна» i для українцiв, i для їхзажерливих сусiдiв завше були три iдеї: «незалежнiсть», «вiдродження»,«соборнiсть» українського народу. Тому й було це слово для україножерiв трiскоюв оцi, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самiй Українi.
10. Поєднання у словi «русский» значень слiв «руський» i«росiйський» давало i дає багатьом «заєдинщикам» робити висновки подiбно доСолженiцина: «Это все – придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX векасуществовал особый украинский народ с особым не-русским языком». Справдi, нiнарод, нi його мова тодi не називались українськими. Але це зовсiм не означає,що вони були росiйськими, як не були росiянами члени створеної у Львовi в 1848роцi «Головної Руської Ради», на що натякає Солженiцин.
З таким же успiхом можна було б зарахувати до росiян Б. Хмельницького,котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усiєї Русi i не вiддам їїнiколи». Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат»: «ІванВиговський, гетьман військ руських власною рукою». І Маркіяна Шашкевича з йогощемливими рядками:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила.
Бо й справдi: «…Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнiукраїнцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть донародження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицеюРосiйської держави?» (Б. Олiйник).
Князь Юрiй Долгорукий, намагаючись оволодiти київським престолом,вирушив iз Ростово-Суздальської землi «в Русь». Архиєпископ Нифонт теж iшов зНовгорода в «Русь». Коротко кажучи, «лiтописцi нiде не вiдобразили назву «Русь»стосовно пiвнiчно-схiдного (тобто нинiшнього росiйського. – В. І., Я.Р.-В.)населення» («Українська народнiсть: нариси соцiально-економiчної i етнополiтичноїiсторiї», К., 1990, с. 62). Те ж i в художнiх творах: «О Руская земле, ужеза шеломянем єси», – читаємо в «Словi о полку Ігоревiм».
Тож хiба не ясно, якої територiї i якого народу перш за всестосувались слова з коренем рус–? І хiба не зрозумiло, чому бiдкались«малороси» у XVIII столiттi: «Вiдомо ж бо, що ранiше були ми те, що теперМосковцi: уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них перейшли»(История Русовъ или Малой Росiи, 1846, с. 204).
11. До «московців» від нас перейшла і назва мови. «…Лексикальний іграматичний материял руської мови в XVIII і XIX віці поглинув московськийдіялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут«руський» собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, коли бвеликоруська мова свій московський початок і ім’я задержала» (О. Огоновський).Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналістів, наведемотвердження князя Н. Трубецького – видатного мовознавця і великогоросійського патріота, якого настільки ж можна запідозрити в проукраїнськихсимпатіях, як Д. Донцова у проросійських: «усім відомо, скільки бурівикликало виправлення московських богослужбових книг за львівськими ікиївськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було,в XVII ст. київська традиція церковнослов’янської мови подолала московську,витіснила її в старообрядницьке підпілля, і сама зацарювала в Москві…». А цяцерковнослов’янська мова, «лежить в основі і світської російської літературноїмови». Так говорив не лише Н. Трубецькой, а й інші найавторитетнішіфахівці з історії російської мови.
Якщо у творенні російської літературної мови визначальну рольвідіграли українські учені і церковно-політичні діячі, прищепивши їй величезнукількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно бибути підставою для того, щоб уважати українську мову «наречием» російської, їїмолодшою сестрою і т. п. І термін «русский» тут не повинен вводити в оману.Адже росіяни аж до XVIII століття називались московитами, а їхня країна – Московією.
12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали ірозуміли освічені люди Європи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членамсенату і міністрам Франції петицію під назвою «15-мільйонний європейськийнарод, забутий в історії», де, зокрема, писав: «Рутени мали раніше ім’я Русиніві Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого народ-поневолювачперейняв собі ім’я переможеного народу для того, щоби надати собі видимі правана володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаютьсянам синонімами, тоді як справді для історика вони радикально різні. Цезмішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (…). Іземля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, атой народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля –Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміливідрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вжеціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиттязначення обох цих назв».
Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживатищодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише:«Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичноїсвідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишнійспосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне,про етнонім «москалі» (або ж «москальство», «москва», «московський» і т. ін.)».
13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського проте, що назва «Україна» є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщоприпустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад,Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкоїдержави, віддаленої від Переяславщини? Київська Русь була потужною державою звисокорозвиненою культурою. Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, уПольщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщівиникло на двісті років пізніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. «Нажаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії» (Я. Парандовський).
Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а несамі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву «Україна» придумалидля українців поляки! Саме в цьому 5 січня 1939 року міністр закордонних справПольщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера(Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має нічого спільногоз власне Україною, через що Карпатську Україну необхідно ліквідувати (В. Косик).
Незважаючи на примітивну бездоказовість такого тлумачення слова«Україна», воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й упольській науці до наших днів. 1992 року вийшла польською мовою «ІсторіяПольщі» О. Галецького (переклад з англомовного видання 1956 р.), уякій читаємо, що назву «козаки» дали «важкій для означення суспільній групі,яка виникла на «Україні», тобто на окраїнах держави Ягеллонів».
У часи, коли вперше письмово згадується Україна, КазимирСправедливий не володів навіть всіма польськими землями, не те що українськими,і до останніх міг виявляти хіба що слабкий апетит. Це вже пізніше, черезпівтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, щодорога на захід йому заказана німцями, «знайшов за це зразу ж значну компенсаціюна сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі» (О. Галецький).
Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часомзуміли заволодіти всією Україною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собіі іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовувалинайрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати іверсія, що поляки охрестили Україною свою окраїну. Як сміють українці говоритипро якусь самостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про їїприналежність до Польщі?
14. Не спромоглись на щось оригінальніше і російські «заєдінщікі».Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна – це окраїна. Розуміється, неПольщі, а, як здогадується проникливий читач, – Росії. Цю думку настирливопропагував відомий російський шовініст В. Шульгін, який закликав організуватипроти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в рапортіміністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна» пояснювати як«окраїну» Російської держави в давні часи». В окраїнності України переконані іті нинішні російські діячі, що пропонують альтернативу: або Україна зновуприєднується до Великої Росії, або – війна. І зовсім не суттєво, що столицямайбутньої Росії – Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком,а Московської – Російської – Радянської держави ще довго на світі не було,коли, наприклад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.
Страшно цікаво, як би тлумачили назву «Україна» турки, коли б нашаземля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?
15. Було б помилково вважати, що антиукраїнські ідеї йдуть лише ізЗаходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Щена початку нашого століття один польський політик писав: «Русь-Україна є третімскладником троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої». Ідея була запозичена учорносотенців, які говорили про «триединый русский народ». Ця думка продовжуєтліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.
16. До назви «Україна» мали неабиякі претензії і галицькімосквофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями накшалт «Союза русскаго народа». Щоб скомпрометувати цю назву в очах західнихукраїнців, вони стверджували, що її видумали «ляхи», аби розчленувати «єдінуюрусскую народность».
17. Воістину, мав рацію поет:
І на зло ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими жбезплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

XX. Походження нашої мови
1. Із iндоєвропейської прамови, яка розпалась не пiзнiше 2,5–3тисяч рокiв до н.е., з її пiвнiчно-схiдної дiалектної групи, до якої входилитакож дiалекти майбутнiх балтiйських, германських, iндiйських та iранських мов,видiлилась слов’янська прамова. Вона проiснувала понад 2,5 тисячi рокiв iпочала розпадатись десь близько третього столiття н.е. Цей процес завершився восновному в шостому столiттi.
2. Бiльшiсть гiпотез щодо прабатькiвщини слов’ян локалiзує їїцiлком або частково на територiї сучасної України, а за географiчнi орiєнтирипереважно беруться Днiпро, Днiстер i Карпати.
3. За вiдомостями, зафiксованими в пам’ятках писемностi, iсторiясхiдних слов’ян «почалась у VI столiттi на самому краю, в самому кутку нашоїрiвнини, на пiвнiчно-схiдних схилах i передгiр’ях Карпат» (В. Ключевський),де утворився вiйськовий союз слов’ян, очолюваний дулiбським князем. Подiбнiформи полiтичної органiзацiї суспiльства були властивi й iншим племенам.
На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів дляукраїнського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемоговорити про нього, як про частину слов’янської групи племен…».
Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початкомформування народу.
Унаслiдок мiграцiйної взаємодiї людностi дулiбського та iншихплемiнних об’єднань, а можливо, за певної участi й неслов’янських племен,сформувався етнос, котрий на початку IX столiття створив державу, вiдому пiдназвою Київська Русь.
4. Чи iснувала єдина давньоруська мова, чи населення Русiкористувалось дiалектами, а за мову писемностi правила запозичена разом iзхристиянськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На цiпитання немає єдиної вiдповiдi, як i на питання, коли почали формуватисьукраїнська, бiлоруська та росiйська мови.
5. «Найважливiшi фонетичнi, граматичнi та лексичнi особливостiукраїнської мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у XIV–XVI ст.у своїй фонетичнiй системi, граматичнiй будовi i словниковому складi вона вжесформувалася як окрема схiднослов’янська мова – мова української нацiї,українська нацiональна мова». Наведений пасаж iз академiчної «Сучасної українськоїлiтературної мови» (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10–11) вiдображаєофiцiйно-науковий погляд на походження української мови.
6. Офiцiйнiсть i «єдиноправильнiсть» цього твердження невипадкова. «Початок утворення росiйської мови вiдноситься до кiнця XII ст.,коли на пiвнiчному сходi створюється сильне Володимиро-Суздальське князiвство.(…). Початок української мови також пов’язується з кiнцем XII ст., коливiдбувається вiдокремлення пiвнiчно-схiдної Русi вiд пiвденної» (Ф.П. Филин.Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л. 1972, с. 61).Виходить, якби не вiдокремилась пiвнiчно-схiдна частина Русi, то не почала бформуватись українська мова, а точнiше, мова, якою розмовляли на територiїКиївської Русi, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.
Це рiвнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утвориласярумунська мова, то на територiї колишньої метрополiї Римської iмперiї невиникла б iталiйська мова, або, що коли б у Пiвденнiй Африцi не сформуваласьмова африкаанс (бурська мова), то нiдерландська мова, котра дала початок мовiафрикаанс у XVII столiттi, так i застигла би на мiсцi…
7. Зрозумiло також, чому офiцiйна радянська наука вважала започаток iснування української мови XIV столiття: саме тодi починається трiумфальнаiсторiя Московської держави.
Проте чимало авторитетних учених (Ф. Мiклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський,П. Житецький, О. Потебня та iн.) вважали, що українська мова виниклазначно ранiше XIV столiття i бере свiй початок зi спiльнослов’янської мови. АкадемікА. Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала «як цілкомрельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця».
Твердження про праруську мову – непотрiбна i шкiдлива гіпотеза,котра тiльки заплутує iсторiю української мови, – говорив Є. Тимченко. «Трисхiднослов’янськi мови: українська, бiлоруська й росiйська – зростали незалежноодна вiд одної, як мови самостiйнi, i т. зв. «праруської» спiльної мови нiколине було» (І. Огiєнко).
Подiбно висловлюються й сучаснi видатнi ученi. В «iсторичнiй науцiне iснує достатнiх доказiв iснування єдиної руської народностi», – пишеiсторик-полiглот О. Прiцак.
Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні проспільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови.Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов’янську народність і мову?Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, щоукраїнці – «молодший брат»?
В iсторiографiї широко вiдома думка М. Маркевича, за якоювеликороси – народ, похiдний вiд українцiв: український народ сформувався внезапам’ятнi часи, а великоруський виник набагато пiзнiше з переселенцiв iзтериторiї Русi-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такоїдумки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н. Трубецькойу 20–30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднуєіз слов’янами тільки мова.
8. Твердження чи хоча б припущення про давнiсть української мовизразу отримували не тiльки науковий, але й полiтичний присуд. Ще цар ОлександрI звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лiнде висловлювання Л. Гурськогощодо першостi української мови серед слов’янських.
Теза С. Смаль-Стоцького про близкiсть української мови досербської та її походження вiд праслов’янської одержала з боку польських,росiйських, а згодом i українських радянських лiнгвiстiв епiтет«нацiоналicтично-фантастичної».
Вiдомо, що i лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачувавакадемiка-полiглота А. Кримського, нiби той «намагався довести iсторичнузверхнiсть українцiв над росiянами i вiдсутнiсть спорiдненостi мiж циминародами i мовами». Цiкаво, що цей слiдчий iнкримiнував би знаному росiйськомуакадемiковi Н. Погодiну, який «вiдверто зiзнавався, що малоруське i великоруськенарiччя рiзняться мiж собою бiльше, нiж мiж iншими слов’янськими нарiччями, iнавiть вiдмовлявся вiрити, щоб вони належали «до одного роду» (А. Кримський).
«Інородцями» спiльно з євреями та iншими неросiйськими народамитрактував українцiв великодержавний полiтик П. Столипiн.
У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створеннятовариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно відцілей, які вони ставлять перед собою».
Хоча українці зараховувались до «єдиного» чи «триєдиного»російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. «Нині,більше ніж будь-коли, – писав у 1847 році генерал-ад’ютант граф Орлов, – хочутьбути французи французами, германці – германцями, росіяни – росіянами і т.д. Цеспрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силународу, з іншого – породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючіплемена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються проце і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни –малоросіянами». Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві НиколаюI, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російськоїімперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися наросійських етнічних територіях.
9. На питання: «Як говорили в Київськiй Русi?» академiк В. Ключевськийвiдповiдав: «Так, як говорять малороси». За М. Максимовичем, говiр руськихкнязiв тотожний говоровi сучасного малоруського селянина Київщини. «У КиєвiXII–XIV столiть говорили по-малоруськи, але з вiдомими вiдмiнностями вiдмалоруського нарiччя Волинi i Галичини; ця вiдмiннiсть нарiччя збереглась i донашого часу», – писав В. Ягич.
Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує нетільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковістьментальності. «Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вонище не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці –індійцями, німці – німцями),» – цілком слушно пише П. Кононенко,грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в «Повчанні дітям» ВолодимираМономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям «філософіясерця», що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?
Із визнання етномовної безперервностi на територiї Київщини вiдчасу полян до наших днiв (Л. Булаховський) логiчно випливає твердження, щоу майбутнiй Українi говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосуєтьсяписемностi, то всi її пам’ятки створено «українiзованою старослов’янщиною» (А. Кримський).
Ця українiзованiсть мiсцями настiльки помiтна, що М. Драгомановмав усi пiдстави сказати: «Слово» – перша українська дума, а плач Ярославни –пiсня українки». А. Павловський з приводу iншої славетної пам’ятки писемностiзауважив: «Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьохмiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян».
10. Мовна ситуацiя в Київськiй Русi, як i у всiй тогочаснiйЄвропi, характеризувалася роздвоєнiстю. Освiченi верстви населеннякористувались лiтературною мовою давньоболгарського походження, а решта членiвсуспiльства – рiдною руською мовою, точнiше її територiальними дiалектами.
Рiзниця мiж Руссю i Захiдною Європою полягала в тому, щодавньоболгарська i руська мови були близькоспорiдненими: «Словенськъ языкъ ируськыи единъ есть» (лiтописець Нестор). Це сприяло поширенню освiти, масштабиякої були на Русi бiльшими, нiж у латиномовнiй Захiднiй Європi, i проникненнюдо книжної мови слiв та iнших елементiв розмовної мови, тобто «українiзацiїстарослов’янщини».
11. «Українiзована старослов’янщина» – давньоруська писемна мовапоширювалась по всiй територiї Київської держави. «А те, що в усiх монастиряхколишньої Росiї писали цiєю староукраїнською мовою, то в цьому немає нiчогодивного, бо вся грамота у володiннi Рюриковичiв у середньовiчнi часи йшла зкиївських монастирiв. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19столiттi росiйськi дворяни вживали французьку мову замiсть рiдної…» (Е.Ільїна).
Ця старослов’янська мова лягла в основу росiйської лiтературноїмови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйськоїмови та її iсторiї. «Батьківщина нашої великоруської літературної мови –Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний упливнародного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві» (А. Шахматов).Природно, що «українiзована старослов’янщина» на росiйському грунтi пiддаваласьупливовi дiлового, розмовного та дiалектного мовлення, тобто русифiкувалась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лишестарообрядці-безпопівці (Б. Успенський).
12. Подiбно розвивалась книжна мова i на Русi-Українi, де«старослов’янщина» зазнавала подальшої українiзацiї. Це тривало аж до XVIIIстолiття, в кiнцi якого на народно-розмовнiй основi почала формуватись новаукраїнська лiтературна мова. (На захiдноукраїнських землях стара книжна мовазатрималась довше, подекуди навiть до XX столiття). Основи сучасної загальнонародноїукраїнської лiтературної мови остаточно було закладено в творчостi Т. Шевченка.
А «сучасна росiйська лiтературна мова продовжує нiколи непереривану традицiю лiтературної мови Київської, удiльної i Московської Русi,тобто мови церковнослов’янської» (Б. Унбегаун).
Ось чому мова творiв давньоруської писемностi здається бiльшеподiбною до росiйської, нiж до української: їх зближують старослов’янськi(давньоболгарськi) елементи. Вiдчуття «близькостi» посилюється й через те, щодавньоруськi тексти здебiльшого читають, озвучуючи букви по-росiйському, тобтотак, як у сучаснiй росiйськiй мовi, хоча iснує бiльше пiдстав озвучувати їхпо-українському.
13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасналiтературна мова українцiв генетично пов’язана з розмовною (живою, народною)мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян – з писемною мовою КиївськоїРусi, тобто перенесеною з Болгарiї i «давньорусифiкованою» (українiзованою) вКиєвi церковнослов’янською мовою.
«За пiдрахунками академiкiв А.А. Шахматова i Л.В. Щерби,близько половини елементiв сучасної росiйської лiтературної мови – запоходженням книжнослов’янськi, генетично пов’язанi з пiвденнослов’янськоюдавньоболгарською мовою. Елементи схiднослов’янськi складають її другуполовину. Важко сказати, чого бiльше в цiй схiднослов’янськiй половинi сучасноїросiйської лiтературної мови – українсько-бiлоруського чи власне росiйського, вусякому випадку дуже багато спiльного схiднослов’янського» (В. Журавльов).
Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважатиїї за «гiбридну», «штучну», однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомочому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В.Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а неукраїнську мову він назвав би «окрошкой с ботвиньйой». А взагалi, називати мови«гiбридними», «неприродними», «головними», «другосортними» i т. п. можутьхiба що вченi, «котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є нежерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять» (А. Кримський).
14. Останнiми роками в Українi з’являються публiкацiї, автори якихкоренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються вобiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуськийта iн.), за якими українська – одна з найперших iндоєвропейських мов, а нашнарод – один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивченняспорiдненостi української мови з санскритом – лiтературною мовою iндiйськихарiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор’ї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (бл. 4500–2500 р.р.до н.е.) – книги давньоіндійських священних гімнів, пов’язаний з територією напівніч від Чорного моря.
Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiвнароду, до вiдновлення iсторичної пам’ятi, стимулюють науковi дослiдження, некажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцненнянацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих,хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю,але й у правi на iснування.
З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiжукраїнофобський штамп типу «не було, нема i бути не може». Тим бiльше, що, якказав один славний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей,яких не могло б бути.

XXI. Українізацiя
… Ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
П. Скунць
1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова проукраїнiзацiю. З цим поняттям пов’язано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивихтлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставленнядо українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв.Водночас українiзацiя потребує об’єктивного висвiтлення.
2. Українiзацiя – це процес вiдродження української мови,вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiяявляє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя натеренах проживання українцiв.
Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськiчаси, «як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915року» (Д. Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.
У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцемросiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувачзбройних сил радянської Росiї М. Криленко видав наказ припинитиукраїнiзацiю у вiйськових частинах.
3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя – це перiоду життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, вякiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогоюприпинити українiзацiю.
Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:
«7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому ікрайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересівнаселення, не більшовицька «українізація» майже половини районів ПівнічногоКавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з бокукрайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організаціїопору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства,реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.».
Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою задопомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате воназобов’язувала:
«Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських ікооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети і журнали,які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а такожпідготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК іРНК зобов’язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити складпрацівників в «українізованих» районах.
15 грудня 1932 року цю постанову продублювали Й. Сталін і В. Молотову телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомам і обкомам, головамРаднаркомів, край- і облвиконкомів. Вимагалось припинити українізацію в Україніі в усіх районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані (2 мільйони),у Курській (1,3 мільйони), Воронезькій (1 мільйон) областях, на Далекому Сході,у Сибіру, у Туркестані (по 600 тисяч).
4. Українцi та кращi представники iнших нацiональностей сприйнялиукраїнiзацiю як вияв iсторичної справедливостi, котрий мав на метi реалiзацiюнацiонально-мовних прав українського народу. Насправдi ж за українiзацiєюскривалось намагання бiльшовицького СРСР збурити колонiальнi країни i тимзавдати удару iмперiалiзмовi, якщо вже не вдалося спалити його в пожежiсвiтової революцiї.
Україна повинна була стати прикладом вирiшення нацiональногопитання «для захiдних народiв» (Л. Каганович), а точнiше – українськапроблема мала бути використана для дестабiлiзацiї капiталiстичної Польщi,Румунiї i Чехословаччини, де проживало багато українцiв. Уже в 1923 роцi С. Петлюраписав: «Взагалi справа українiзацiї справляє враження певного тактичного ходу збоку большевикiв…».
5. Українiзацiя викликала несамовиту лють i злобу україножерiвусiх категорiй: вiд бiлоемiгрантiв до «керiвникiв партiї i уряду», вiд «Иванов,не помнящих родства» до «видатних письменникiв».
Не були винятком і комуністи-» інтернаціоналісти». Наведемо словавидатного діяча ВКП(б), «улюбленця партії» Н. Бухаріна: «Трапляються такішановні «господа» (у ВКП(б) – В. І., Я.Р.-В.), які запевняють, що нашанаціональна політика, коли йдеться, скажімо, про розвиток української мови вУкраїні, тюркської мови в Азербайджані і т.д., означає приниження «російськоїкультури». Стара великодержавницька пиха, ігнорування всякої іншої нації якнації другого сорту, «інородців», – надута, чванлива ідеологія російського«барина». (…). На Україні ми бачимо іноді, як російські елементи нізащо нехочуть вивчати української мови. Вони бачать у систематичному проведенніукраїнізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу «Росії». Вони досі вдуші дивляться на Україну як на «Малоросію», котра повинна постачати вареникита «малоросійське сало», танцювати гопака й т. п. для користі справжніх«росіян», «Росії» і т. п. Оця «барська» великодержавницька ідеологіяпросочується вниз».
Вiдлуння цього короткого перiоду (партiя приступила до здiйсненняукраїнiзацiї у квiтнi 1925 року, коли в Україну було прислано першим секретаремЦК КП(б) У Л. Кагановича) чується i нинi у зв’язку з прийняттям Закону промови в УРСР та проголошенням незалежностi України.
6. Рекламуючи «Росiйський Союз», А. Солженiцин обiцяв iзастерiгав: «Нiякої насильницької (а не насильницької? – питає П. Кононенко)русифiкацiї (але й нiякої насильницької українiзацiї, як з кiнця 20-х рокiв)…»
Як же виглядала «насильницька українiзацiя» насправдi?
1927 року ЦК КП(б) У в заявi до Комiнтерну констатував «певнийтиск на групи робiтникiв i на членiв партiї росiйської нацiоналiстичноївеликодержавної стихiї, що прагне на Радянськiй Українi зберегти за росiйськоюкультурою те привiлейоване становище, що вона мала його за царизму… Цевиявляється:
1) у зменшеннi значення України як частини СРСР, у прагненнiтлумачити утворення СРСР як фактичну лiквiдацiю нацiональних республiк; 2) успробi за всяку цiну зберегти перевагу росiйської мови у внутрiшньомудержавному, громадському i культурному життi України; 3) у формальномуставленнi до проведення українiзацiї, що її визнається лише на словах; 4) унекритичному повтореннi шовiнiстичних великодержавних поглядiв про так звануштучнiсть українiзацiї, про незрозумiлий для народу «галицький язик» тощо…; унадто тенденцiйному розумiннi окремих перекручень пiд час проведенняукраїнiзацiї i в спробах подати їх як цiлу полiтичну систему – порушення правнацiональних меншостей (росiйської, єврейської…)».
7. Захисники «прав нацiональних меншостей» i «прав людини» незгадують, що паралельно з українiзацiєю йшло нечуване нищення українськогонароду: розгром Української Автокефальної Православної Церкви, розгром УкраїнськоїАкадемiї наук з припиненням її видавничої дiяльностi, розгром українськоїкооперацiї, переслiдування i фiзичне знищення українських письменникiв,режисерiв, акторiв i т.д. Однак геноциду серед iнтелiгенцiї виявилось замало. У1932–1933 роках був улаштований штучний голод, за допомогою якого було вимореномiльйони селян – стихiйних носiїв української мови. Сталін винищувавукраїнських селян передусім тому, що вони українці, а вже тоді тому, що вониселяни (Р. Конквест).
Українськомовних громадян вимордували незрiвнянно бiльше, нiжудалося «українiзувати» росiйськомовних. Та й що там тi «перегибы»українiзацiї, навiть якщо вони справдi були, в порiвняннi з агонiєюзатероризованої, почетвертованої нацiї!
8. У цих умовах думати, не те що розмовляти по-українському булоризиковано. «Вiдiрвана вiд своєї єдиної потенцiйної суспiльної основи,насаджувана неукраїнською партiєю й державним апаратом, позбавлена щирости йбезпосередности, постiйно врiвноважувана антиукраїнськими заходами –українiзацiя в очах пересiчного росiйського чи проросiйського мiщуха виглядалана комедiю, вряди-годи з драматичними нотками, але все-таки комедiю» (Ю. Шевельов).
«Я був невдоволений тим, як проводилась українізація; я страждав,бачачи самі тільки українські заголовки в газетах (текст російський); я чекав,коли здійсниться пророцтво Скрипника, і в українських містах заговорятьпо-українському», – писав М. Драй-Хмара 1936 року в тюрмі, за декількаднів до заслання на Колиму, звідки він уже ніколи не повернувся. Так івиглядала українізація: заголовок український, а текст російський. А хто цимбув незадоволений – того в тюрму або в концтабір.
9. Для росiйських i проросiйських партдержапаратникiв тамiщан-обивателiв українiзацiя була комедiєю. А для українцiв вона закiнчиласьапокалiптичною трагедiєю.
Хочеться разом iз iсториком Я. Дашкевичем запитати: чи небула українiзацiя стратегiчним ошуканством, розрахованим на внутрiшнiй iзовнiшнiй ринок i чи не була вона широкомасштабною провокацiєю, скерованою навиявлення, а потiм на винищення нацiонально свiдомих елементiв?
10. Українізація України може слугувати ілюстрацією до відомоговисловлювання, що історія перший раз виступає у вигляді трагедії, а другий разповторюється у вигляді фарсу. Сталінська українізація завершилась геноцидом,масштаби якого перевершують будь-які масові нищення народів, відомі в історії.Нині багато хто хотів би зробити з українізації фарс. Проте вона набуває дедалідраматичнішого характеру. Під прикриттям виступів проти насильницькоїукраїнізації йде ще інтенсивніший, ніж раніше, наступ на українську мову.Соціалістичний камуфляж відкинуто – припинились занудливі розмови про турботурідної партії і чергового товариша вождя, про ленінську дружбу народів, пророзквіт їхніх мов і т.д., оскільки все це не дало бажаних результатів. «Дружбоюздружені», ледь зачувши вітерець свободи, розбіглися по своїх національнихквартирах і не думають повертатись добровільно в радянський гуртожиток. Отож їхберуть за горло іншими методами.
11. Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.Приступаючи черговий раз до українiзацiї, мусимо врахувати гiркий досвiд нашихпопередникiв i зробити те, чого їм досягти не судилося. Адже українiзацiя – цезвiльнення вiд атрибутiв колонiальної залежностi, це повернення народовi йогонацiонального «Я».

XXII. Мова і школа
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
«В рідній школі рідна мова!»
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі.
О. Олесь
1. Школi належить провiдна роль у мовному вихованнi народу. Першiв iсторiї людства школи виникли з метою викладання мови. Навіть коли ще не булописемності у давніх кельтів і аріїв, у них існували школи, де вивчалисьсвященні гімни й оповіді та тлумачилась мова цих творів.
2. Коли функцiї школи розширювалися, все одно вивчення мовизаймало основну частину навчального часу. У сучасних розвинених країнах навивчення рідної та іноземних мов у середній школі відводиться більше половининавчального часу. П. Ланжевен, лауреат Нобелівської премії в галузіфізики, запропонував у Франції відвести на мовне навчання 55% навчальних годин.
3. Школа потребує нормалізації мови, її єдності і стабільності,вона є глибоким каналом поширення і закріплення мовних норм. Школа бере активнуучасть у збереженні цілісності мовної спільноти. Між мовою і школою існуєвзаємодія і зворотний зв’язок. Соціалізація людини, її становлення як членасуспільства значною мірою відбувається у школі.
4. Усi шкiльнi предмети, крiм iнших мов, в українськiй школiповиннi викладатися українською мовою, «бо наука чужою мовою не пускає в людиніглибокого коріння» (І. Огієнко).
Учені вже давно помітили, що, коли діти вчаться в школі іншоюмовою, ніж розмовляють вдома, то це уповільнює їхній розумовий розвиток (Л.Блумфільд). Крім того, діти часто стають некомунікабельними, маломовними.
У 1929 роцi 97 вiдсоткiв українських дiтей вчились українськоюмовою. У 1991 роцi – 47,9 вiдсотка. У 2000 роцi в Києвi планують охопитиукраїнською школою 34 вiдсотки учнiв… В обласних центрах України на 264українськi школи припадало 1414 росiйських (не рахуючи змiшаних, тобто фактичноросiйських) («Всесвiт», 1989, №2, с. 139).
Спроби запровадити українську мову до школи викликають брутальний,істеричний спротив російських шовіністів і їхніх національних, у тому числі йукраїнських, манкуртизованих прихвоснів. Спалено показову українську школу наДніпропетровщині. Розгромлено недільну школу в Севастополі. Єдина на цілийДонецьк українська школа, яка не може прийняти й десятої долі бажаючих у нійучитись, постійно знаходиться на грані закриття: місцеві шовіністи вишукують щоразнові для цього приводи. На II конгресі донецької інтелігенції не прозвучаложодного українського слова, зате було чимало ламентацій з приводу того, що«російська мова – іноземна на Україні». Яка ж тоді рідна для ораторів з«Интердвижения»?
Нинiшня практика створення «українських» класiв у росiйськихшколах України замiсть вiдкриття українських шкiл – це замилювання очейгромадськостi, намагання законсервувати iснуючий стан (змiнювати – незмiнюючи), зберегти систему русифiкацiї українцiв через народну освiту.
Ще гiрше становище у вищiй школi. Наприклад, у 1990 роцiукраїнською мовою навчалися лише 7 вiдсоткiв студентiв республiки.
5. Єдиний мовний режим – обов’язковий для всiх учителiв та учнiв.
6. Кожен учитель має зразково володiти українською лiтературноюмовою.
7. Боротьба за культуру мовлення – обов’язок кожного педагога, ане тiльки вчителя-словесника.
8. Боротьба за культуру мовлення учнiв має стати одним iз головнихнапрямкiв дiяльностi школи.
9. Уся документацiя школи повинна вестися українською лiтературноюмовою.
10. Школа має сприяти всебiчному розвитковi мовленнєво-творчихздiбностей дiтей – через гуpтки декламацiї, ораторського мистецтва, театральнiстудiї, видання рукописних (машинописних) лiтературних газет, журналiв,збiрникiв, альманахiв, пiдготовку екскурсоводiв у гуртках лiтературногокраєзнавства тощо.
11. Не тiльки вчителi, але й школярi повиннi стати носiями мовноїкультури i мистецтва, пропагандистами їх серед населення.
12. Вивчення мови в школi не може зводитись лише до засвоєнняправил орфографiї i пунктуацiї та елементiв граматики.
У школi, особливо в старших класах, викладання мови має бутирозширене для одержання учнями системних знань про українську мову, її походження,розвиток, мiсце серед iнших мов свiту, її значення для життєдiяльностi народу,про український мовний етикет, про багатовiкову боротьбу українцiв за рiдну мову,про видатних мовознавцiв-українiстiв тощо.
Вивчення мови–це та площина, з якої починається пiзнання свiту,свого народу, його духовностi. Звiдси бере початок нацiонально-патрiотичне,моральне та й взагалi всяке iнше виховання.
13. У кожнiй школi, ПТУ, не кажучи вже про технікуми і вузи, маєбути створений осередок Товариства «Просвіти».
14. Шкiльний осередок «Просвіти» проводить свята рiдної мови,мовнi олiмпiади, науковi конференцiї, мовно-лiтературнi вечори, фольклорнiсвята тощо.
15. Шкiльний осередок «Просвіти» займається збиранням i вивченняммiсцевих та соцiальних говiрок, усної народної творчостi, етнографiчноюроботою, описом мiсцевих народних промислiв i ремесел i т. iн.
16. «Просвіта» контролює комплектування шкiльних бiблiотекстосовно забезпечення їх потрiбною кiлькiстю українськомовних видань таперiодики, зокрема фiлологiчних.
17. Осередок «Просвіти» школи налагоджує та пiдтримує зв’язки зiшколами, класами, поодинокими особами української дiаспори.
18. Шкiльний осередок «Просвіти» повинен використовувати всi формизв’язкiв школи з батьками (батькiвськi збори, конференцiї, унiверситети длябатькiв, сiмейнi вечори тощо) для розв’язання проблем мовного характеру.
19. Шкiльний осередок «Просвіти» пропагує серед учнiв та їхнiхбатькiв створення сiмейних бiблiотек, передплату українськомовної перiодики.
20. Шкiльний осередок «Просвіти» надає допомогу в мовномувихованнi дiтей у дошкiльних закладах.

XXIII. Культура мовлення
Якщо мова не є правильна, то вона не означає того, що маєозначати; коли ж вона не означає того, що має означати, то не буде зроблене те,що має бути зроблене; а тодi моральнiсть i всяке мистецтво почнуть занепадати,справедливiсть зiйде на манiвцi – i всi впадуть у стан безладного хаосу.
Конфуцiй
1. Культура мовлення – це система вимог, регламентацiй стосовновживання мови в мовленнєвiй дiяльностi (уснiй i писемнiй).
2. Належна культура мовлення – це свiдчення розвинутого iнтелектуi високої загальної культури особистостi. Одним iз завдань культури мови єподолання мовних стереотипiв: стереотипи мовлення – це стереотипи мислення.
3. Тiльки через високу культуру мовлення проявляються невичерпнiпотенцiї мови, гармонiя її функцiй.
4. Культура мовлення має велике нацiональне i соцiальне значення:вона забезпечує високий рiвень мовного спiлкування, ефективне здiйснення всiхфункцiй мови, ошляхетнює стосунки мiж людьми, сприяє пiдвищенню загальноїкультури особистостi та суспiльства в цiлому. Через культуру мовленнявiдбувається культивування самої мови, її вдосконалення.
5. Проблема культури мовлення проявляється в таких основнихаспектах: нормативнiсть, адекватнiсть, естетичнiсть, полiфункцiональнiстьмовлення.
6. Нормативнiсть – це дотримання правил усного i писемногомовлення: правильне наголошування, iнтонування, слововживання, будова речень,дiалога, тексту тощо. Нормативнiсть – це, так би мовити, «технiчна» сторонамовлення, дотримання загальноприйнятих стандартiв. Мова наша багата, їйвластива розвинена синонiмiка та варiантнiсть на фонетичному, лексичному iграматичному рiвнях. Наше завдання – розвинути в собi здатнiсть оптимальноговибору мовних засобiв вiдповiдно до предмета розмови, спiврозмовника,мовленнєвої ситуацiї.
Умiй слухати себе та iнших з погляду нормативностi. Будь вдячнийтому, хто виправляє твої мовленнєвi помилки. Свої ж зауваження, поради тарекомендацiї iншим роби тактовно, делiкатно.
Український народ завше вiдзначався високою культурою мовнихстосункiв. Так, турецький мандрiвник Ельвiя Челебi, який у 1657 роцi побував наУкраїнi, згодом писав, що українцi – це стародавнiй народ, а їхня мовавсеосяжнiша, нiж перська, китайська, монгольська.
До речi, його цiкавили лайливi слова у рiзних мовах. Так от, у цiй«всеосяжнiй» українськiй мовi йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази:«щезни, собако», «свиня», «чорт», «дiдько».
А в першiй друкованiй граматицi української мови (1818) її автор А. Павловськийписав: «Все бранныя Малороссiйскiя выраженiя означаютъ твердый характеръ сегонарода; и оне столько сильны, что не только естеству, но даже слуху нетерпимы.Таковыя слова и речи щастливъ бы человекъ былъ, если бы Провиденiе со всемъизгладило въ Словаре душевныхъ понятий. (…) Кто не знаетъ того, сколь многiя, исколь сильныя выражения употребляетъ Малороссiянинъ противу кого-либо раздраженный?«Нiжъ твоему батьковi въ серце; стонадцять чортывъ твоiй матерi» и еще горшiябрани, ужасное понятие представляютъ о его характере».
Тут варто звернути увагу на кiлька деталей. Ідеться про характер«твердий», але не злобно-хамський. І «сильныя выраженiя», по-перше,вимовляються таки в хвилини спровокованого кимось роздратування, а не длявульгарної орнаменталiстики мовлення та заповнення пауз, а по-друге, тепервони, на жаль, не видаються такими вже «сильними» – на фонi численних iшироко вживаних в Українi росiйських лайок.
Нинiшнiй низький рiвень мовленнєвої культури в Українi –породження її колонiального становища. У XVII столітті мандрівники, які бувалив Україні, дивувались, що тут усі, навіть жінки та сироти, вміють читати йписати. У тогочасній Росії ж більше половини членів боярської Думи булинеписьменними; не менший відсоток неписьменних був серед князів і графів уXVIII столітті при дворі Катерини II. Коли у 1768 році в Чернігівській губерніїодна школа припадала на 746 жителів, то у 1875 році – на 6750. На початку XXстоліття рівень письменності серед українців Російської імперії не досягав і 20відсотків, причому навчання провадилось нерідною для школярів мовою.
Нормативнiсть – головне забороло проти асимiляцiї приспорiдненостi мов.
7. Адекватнiсть мовлення – це точнiсть вираження думок, почуттiв,волевиявлень засобами мови, яснiсть, зрозумiлiсть вислову для адресата. Отже,адекватнiсть мовлення стосується як повноти самовираження, так i забезпеченняповноти сприймання.
Пам’ятаймо, що для того, хто говорить, сказане ним завждизрозумiле, але не завжди воно є таким для того, хто сприймає.
8. Естетичнiсть мовлення–це реалiзацiя естетичних уподобань мовцяшляхом використання естетичних потенцiй мови. Оптимально дiбраний темп iзвучнiсть мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних,рiзноманiтнiсть синтаксичних конструкцiй, доречнiсть цитати чи фразеологiзму,прислiв’я чи приказки, тропiв чи фiгур, взагалi нестандартнiсть мовлення – усiцi та iншi резерви мови i засоби неструктурної естетики роблять мовленняестетично привабливим. І навпаки.
Культура мовлення суспiльства – це чи не найяскравiший показникстану його моральностi, духовностi, культури взагалi. Словесний бруд, щозаполонив мовлення наших спiвгромадян, мовленнєвий примiтивізм, вульгарщина –тривожнi симптоми духовного нездоров’я народу.
Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразникдiє кiлька секунд, але реакцiя на нього триває декiлька годин i навiть днiв. Якнаслiдок – порушення нервової та серцево-судинної дiяльностi людини, їїхвороба, а iнодi й смерть.
Тому висока культура мовлення – це не iнтелiгентська забаганка, ажиттєва необхiднiсть для народу.
9. Полiфункцiональнiсть мовлення – це забезпечення застосуваннямови в усiх перелiчених аспектах у кожнiй сферi спiлкування. Коли ж людинапоставлена перед необхiднiстю вживати слова iншої мови, то є пiдстави говоритихiба що про культуру потворного суржика. А саме в такiй ситуацiї опиняютьсязараз мовцi в технiчнiй, виробничiй, дiловiй та деяких iнших сферах.
10. Культура мовлення несумiсна з багатослiв’ям, словоблуддям,фальшивою патетикою, славослiв’ям, одержаними в спадок вiд радянськогосуспiльства. «Де багато слiв, там панує бiднiсть» (Ф. Бекон).
11. Культура мовлення – не мета, а засiб в утвердженнi правдижиття. «Господь домагається вiд кожної людини трьох речей: вiд душi – щироївiри, вiд мови – правди, вiд тiла – стриманостi» (о. Григорiй-пустельник).
12. Плекання культури мовлення – обов’язок кожного. Для багатьохкатегорiй мовцiв воно входить у професiйнi обов’язки. Це освiтяни, працiвникикультури, державного апарату, засобiв масової iнформацiї, духовенство. Особливавiдповiдальнiсть – на працiвниках радiо i телебачення, мовлення яких часто невiдповiдає стандартам українськоi мови, зокрема–нормам орфоепiї. Вимагати вiдцих людей високої культури мовлення – право громадськостi i обов’язок«Просвіти».
13. Шляхи пiдвищення особистої культури мовлення – рiзноманiтнi.Для початку слiд:
– виробити стiйкi навички мовленнєвого самоконтролю i самоаналiзу,
– не говорити квапливо – без пауз, «ковтаючи» слова,
– частiше «заглядати у словник» (М. Рильський), правопис,посiбники зi стилiстики тощо,
– вивчати мовлення майстрiв слова,
– читати вголос (особливо прозовi тексти), iз дотриманням усiхаспектiв нормативностi,
– заучувати напам’ять художнi твори, причому не тiльки вiршованi,
– оволодiвати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема дiловогомовлення,
– привчити себе до систематичного запису власних думок таспостережень, щоденникових записiв, сiмейної хронiки тощо,
– виробити звичку читання з «олiвцем у руках» – жоден цiкавий iвартiсний вираз не повинен бути втрачений для вас.
14. Шляхiв до мовної досконалостi безлiч. Але всi вони починаютьсяз любовi до рiдної мови, з бажання майстерно володiти нею, з вiдчуття власноївiдповiдальностi за рiдну мову.

XXIV. Мовні обов’язки громадян
Народ гине, коли вiн свiй обов’язок замiнює на поняття обов’язкувзагалi.
Ф. Нiцше
1. Мова – запорука iснування народу. Захищаючи рiдну мову, тизахищаєш свiй народ, його гiднiсть, його право на iснування, право на майбутнє.Не ухиляйся вiд цiєї боротьби!
2. Захист рiдної мови – найприроднiший i найпростiший, найлегший iводночас найнеобхiдніший спосiб нацiонального самоутвердження i дiяльностi вiм’я народу. Маєш нагоду бути борцем за свiй народ – будь ним!
3. Володiння рiдною мовою – не заслуга, а обов’язок патрiотів.«Вони (українці) повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України,кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово,сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а заданих обставин кожна втрата є безповоротною» (М. Драгоманов).
4. Розмовляй рiдною мовою – своєю i свого народу: скрiзь, де їїрозумiють, з усiма, хто її розумiє. Не поступайся своїми мовними правами зарадивигоди, привiлеїв, лукавої похвали – це зрада свого народу.
5. Ставлення до рiдної мови має бути таким, як до рiдної матерi:її люблять не за якiсь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.
6. Сiм’я – первинна клiтина нацiї. Щоб вона не омертвiла i невiдпала вiд нацiонального органiзму, її має живити культ рiдної мови. Томурозмовляй у сiм’ї мовою своєї нацiї. Не вмiєш – учись. Прищеплюй дiтямставлення до мови як до святинi, найдорожчого скарбу.
7. Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову.
8. Нiколи не зупиняйся у вивченнi рiдної мови. «Усi головнiєвропейськi мови можна вивчити за шiсть рокiв, свою ж рiдну треба вчити цiлежиття» (Вольтер).
9. У твоїй хатi завжди мають бути українськi книжки, журнали,газети. Не забудь i про дитячi видання. Хай звучить у твоїй хатi українськеслово з теле- i радiоприймачiв.
10. Пiдтримуй усi починання окремих осiб i громадськостi,спрямованi на утвердження українськоi мови.
11. Не будь байдужим до найменших виявiв обмежень чи зневагиукраїнської мови. Стався до iнших мов так, як би ти хотiв, щоб ставились дотвоєї рiдної мови.
12. Подбай, щоб у мiсцi твоєї працi (навчання) обов’язково бувстворений осередок Товариства «Просвiта».
13. Бережи своє iм’я та iмена своїх близьких вiд лакейськихдеформацiй за чужомовним зразком. Пестлива форма власних iмен, особливодитячих, не повинна виходити за межi української мови, нацiональної традицiї.
14. Пам’ятай: найкращi вчителi мови для дiтей – це мати i батько.
15. У наш час доволi поширенi змiшанi шлюби. Цiлком природно, що втаких сiм’ях виникає проблема вибору мови. В iдеалi тут повиннi звучати обидвiмови, однак не в якомусь змiшаному виглядi, а кожна – у своєму лiтературномуварiантi.
16. Батьки в таких сiм’ях повиннi використовувати обидвi мови непросто для спiлкування, а як засiб залучення своїх дiтей до багатств духовноїкультури обох народiв.
17. Незнання рiдної мови не звiльняє тебе вiд обов’язку i непозбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої дiти i внуки мали можливiстьзнати i користуватися мовою свого народу.
18. Вивчай iншi мови. Це дасть можливiсть не тiльки оволодiтиключами до скарбниць духовностi iнших народiв, але й об’єктивно оцiнити своюмову, її сильнi та слабкi сторони. «Хто не знає чужих мов, той нiчого не вiдаєпро свою власну» (Й.В. Гете).
Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження iрозвитку рiдної мови, сприяти тому, щоб вона зайняла гiдне мiсце середавторитетних мов свiту.
Немає кращого i легшого способу справити приємнiсть чужiй людинi,як розмовляти з нею її мовою, особливо коли це мова «недержавна»,«непристижна», «мала».
19. Якщо ти українець i живеш поза Україною, не дай використатисебе для денацiоналiзацiї народу, серед якого перебуваєш, а тим бiльше – дляборотьби з його намаганням утвердитись на шляху самостiйного розвитку.
20. Нашому поколiнню випало складне i вiдповiдальне завдання –вiдродження української мови, державностi, нацiї. За нас цього нiхто незробить. Це наш iсторичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьомусвiтi. Не перекладаймо цього тягаря на плечi своїх нащадкiв, бо може бутизапiзно. Дiймо. В iм’я нашого народу, в iм’я найвищих iдеалiв людства – свободиi справедливостi.