–PAGE_BREAK–На початку VIII — усередині Х століть мусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і Сунни.
До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклід». [10]
Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об’єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов’язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початок XVI ст) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).
Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спочатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна частина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосування будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.
З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романс-германського і англо-американського права. [11]
На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов’язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади). Основний зміст мусульманського права — витікаючі із ісламу правила поведінки віруючих і покарання (звичайно релігійного змісту) за невиконання даних правил. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується і модифікується e зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Внаслідок цього, виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. Характерною рисою мусульманського права є те, що воно представляє собою одну із багатьох сторін релігії іслама, яка встановлює визначені правила і об’єкт вірування, а також вказує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Шлях напрямку (“Шар” чи “Шаріат”) і складає саме мусульманське право, а воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією. [12] В основі мусульманського права лежить чотири джерела:
Священна книга Коран, складена із висловлювань Аллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.
Сунна — збірник традиційних правил, які торкаються дій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.
Іджма — конкретизація положень Корану у викладені видатними вченими — ісламістами.
Кияс — роздуми про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.
Цікавим є той факт, що норми Шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки. В країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс. Мусульманські юристи і богослови вважають, що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони суспільного життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою. Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєю дією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в Саудівській Аравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.
Також можна відмітити, що норми мусульманського права мають відносну незалежність по відношенню до постулатів ісламу. Так поряд з писаним правом — шаріатом — в мусульманських країнах діє і звичайне право — адати.
Правові системи різних мусульманських держав, не дивлячись на їх спільність у головному, мають і істотні відмінності в структурі права, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання. Великий вплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш час роблять правові системи Заходу — романо — германська і загального права. Так, поряд з комплексом мусульманських норм “ особистого статусу ” (правосуб’єктність, шлюб, заповіт, наслідування), в них сформувалися такі галузі права, як цивільне, торгове, судово-процесуальне, кримінальне.
Проводиться систематизація законодавства, удосконалюється організація і діяльність судів.
В той же час, в ряді країн зберігаються і діють мусульманські суди, в юрисдикцію яких входить перш за все розгляд справ приватного статуту, а інколи і цивільних чи кримінальних. В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм. Виключення складає тільки Туреччина, де ще в 30-і рр. цього століття, мусульманське право у всіх галузях було замінене законодавством буржуазного типу. [13]
Отже, проаналізувавши чималу базу історичної та юридичної літератури, можемо дійти висновку, що іслам, протягом свого тисячолітнього розвитку, пройшов чималий шлях і став однією з найпоширеніших релігій світу. Частиною ісламу є шаріат — мусульманське право, правові розпорядження, невід’ємні від теології ісламу, тісно пов’язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Саме тому шаріат розвивався як суворо конфесіональне право.
Розділ II. Джерела мусульманського права та їх сутність Одночасно з виникненням Халіфату формувалося його право — шаріат (шаріа — з арабської — «належний шлях»). Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали: Коран — головна священна книга ісламу. Приписи що містяться в ньому носять характер релігійно-моральних направляючих установок. Сунна — збірники переказів (хадісів) про вчинки та проповіді Мухаммеда, викладені його сподвижниками. У значній своїй частині вони також містять приписи щодо сімейно-спадкового і судового права. Згодом відношення до цього джерела в мусульманському світі стало неоднозначним: мусульмани-шиїти визнають не всі хадіси. Іджма — рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавця з питань, що не порушені в названих вище джерелах. Згодом ці рішення отримали визнання видатних правознавців-теологів. Вважається, що Мухаммед заохочував рішення справ на розсуд суддів (іджтіхад).
За переказом, Мухаммед сказав: «Якщо суддя виніс рішення на свій розсуд і виявився правим, то він повинен бути нагороджений удвічі, а якщо він судив на свій розсуд і помилився, то йому належить винагорода в одноразовому розмірі». Фетва — письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя. Надалі, у міру поширення ісламу з’явилися й інші джерела права — укази та розпорядження халіфа, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші. Відповідно право стало диференційованими. Але в той же час намітилася тенденція до теоретичному узагальненню правових норм. [14]
З’ясування природи мусульманського різноджерельного права потребує висвітлення таких питань, як невіддиференційованість права і релігії ісламу, співвідношення канонічного права і мусульманського права, теорія джерел мусульманського права, вестернізація мусульманського права і його пристосування до сучасного світу, сучасна ісламістика про угрупування правових систем мусульманських країн. [15]
На думку Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: «Тісно зв’язане з релігією і з цивілізацією ісламу мусульманське право здатне по-справжньому зрозуміти лише той, хто має хоча б мінімальні загальні уявлення про цю релігію і про цю цивілізацію»[16]
Мусульманський ідеал — досягти єдності віруючих і громадянського суспільства — ніколи не був реалізований. У мусульманських країнах, окрім норм шаріату, завжди існували звичаї договору, правова доктрина врешті, світські закони. А ці джерела права є ознакою громадянського, а не теократичного суспільства.
Джерелами мусульманського права є Коран, Сунна, Іджма, Кияс. Йдеться про класичне вчення «чотирьох коренів» ісламського права. У Корані поміщені юридичні приписи, які регулюють:
1) особистий статус (їх 70);
2) ті, що стосуються «цивільного права» (також 70);
3) ті, що стосуються” кримінального права” (їх 30);
4) ті, що стосуються судової процедури (їх 13);
5) ті, що стосуються «конституційного права ” (їх 10);
6) ті, що стосуються економіки і фінансів (їх 10);
7) ті, що стосуються „міжнародного права“ (їх 25).
Об’єднані всі приписи Корана ідеєю справедливості.
Істотно, що в сучасному праві мусульманських країн вирішальне значення визнається за погодженою, єдиною думкою вчених, бо саме вона в кінцевому підсумку визначає, яку норму Корана чи Сунни безпосередньо чи за аналогією необхідно застосовувати в значенні чинного права[17]. Аналогічними є думки Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: „Сьогоднішній суддя шукав підстави для рішення не в Корані чи в Сунні… Будучи записаними в Іджму, норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню“. І далі: “Іджма сьогодні є єдиною догматичною основою мусульманського права. Коран і Сунна — це лише його історична основа». [18]
Отже, перейдемо до більш детальної характеристики кожного з джерел мусульманського права.
Коран За мусульманським вченням одкровення, дане Мухаммедові, міститься в Корані, що означає „ читання “, але це читання було на початках внутрішнім, Мухаммед серцем сприймав його, а тоді говорив в слух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку. Одкровення Мухаммеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка — на лопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухаммеда.
Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдино всі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт — особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створений Коран і тому зміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, вмовляльних і викривальних пророцьких “об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і їхніх пророків — посланців Аллаха. [19]
Коран складався як діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: „Я” або „Ми ”. Це також діалог між Мухаммедом і слухачами — язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших. [20]
Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається благочестивим вчинком.
Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім’ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов’язків. сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі — до кінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами «гієною» у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв’язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. По віровченню ісламу, Коран — книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах; вона його «слово» (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва «Коран» походить від арабського дієслова «кара’а», що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабською мовою на аркушах — сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси й одне з його назв — Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран — «Мати книги» — розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі «стирає, що бажає, і затверджує» (К., 13: 39) Від імені Аллаха в ньому написано: «Скажи: „Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками“ (К., 17: 90). [21] Звідси ж випливає, що для ти, хто придумав цю фразу казкові демонічні сили — джини — були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції, „одкровення“ Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історичний і релігійний пам’ятник, але і як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багато правових норм, законодавство — шаріат, на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.
продолжение
–PAGE_BREAK–Сунна Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна («священний переказ»). Сунна — це священна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльність Мухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу, вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу і ще більше легендарних перебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою коментарів і пояснень до Корану. Всі, хто визнавали святість Сунни стали іменуватися суніти. Починаючи з Омейядів, які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок в ісламі став вважатися ортодоксальним, по відношенню до якого всі інші, в першу чергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилося це після того, як Муавія, знову відновив єдність арабо-ісламського світу, виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі, старший син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за це деякі привілеї. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія з усією силою напав на повсталих харилжитів. [22] Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка, спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу, тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смерті пророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніми нащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобто переказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачі хадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначалася на характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірника хадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібрати з багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних і неправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучасні дослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бо багато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числом виправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не міг знати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламських богословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Коран і розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р). [23] З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш «достовірних» цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників. [24]
Таким чином, «Сунна посланця Аллаха» (повна назва Сунни) — зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в широкому значенні — збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни — важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй — один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.
Іджма.
Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права. [25]
Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв’язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву “іджтіхад”. Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає». Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань. [26]
В Іджмі з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1)«Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;
2)«Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер Іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені Іджмою.
Кияс Кияс — це рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету. [27] Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками — ханіфатами. [28] Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.
На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій. [29]
У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.
Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і Сунни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.
Іджма і Кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.
Фірмани, кануни І нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфів — фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням. [30]
Отже, можемо зробити висновок, що основними джерелами мусульманського права є:
Коран — головне джерело мусульманського права;
Сунна, яка складається з хадисів — коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
Іджма — згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
Кияс — метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.
Основні інститути мусульманського права Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.
Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об’єднання норм. Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо — через одкровення або опосередковано — через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. [31] Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім’я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:
відносини правовірних з Аллахом;
взаємостосунки між людьми;
зв’язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об’єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:
1) правила здійснення релігійних обов’язків;
2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:
а) норми права особистого статусу;
б) норми деліктного права (укубай);
в) норми цивільного права (муамалат).
Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.
У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім’ї, обов’язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін. Тому «Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті»[32].
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов’язків і норм моралі.
Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п’ятьох основних цінностей ісламу:
релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об’єкти власності. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: «не наближайтесь до молитви, коли ви п’яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь»[33] розглядається як загальнообов’язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об’єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.
Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об’єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:
1)«владні норми» — система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;
2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;
3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.
продолжение
–PAGE_BREAK–