Контрольнаробота
здисципліни
ІСТОРІЯЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ
Натему
НАЦІОНАЛЬНАПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ У НІМЕЧЧИНІ:
особливостіісторичної та нової історичної шкіл
(Варіант9)
ВоробейМарія
Рівне2011
План
Вступ
1. Передумови виникнення та етапи еволюціїнімецької історичної школи
2. Історична школа в Німеччині
3. Нова історична школа
Висновок
Література
Вступ
Критичне переосмислення деяких основоположних принципів класичноїшколи пов’язане з ідеями ще одного напрямку в економічній науці, якийсформувався у першій половині XIX ст. Представники цієї течії звернули увагу нанадмірну абстрактність і необґрунтований універсалізм класичної школи, щопретендувала на розкриття єдиних і загальних для всіх часів і народів«природних» законів, які управляють господарчими процесами. При такому підходізовсім не враховуються особливості історичного розвитку окремих країн, їхнаціонально-культурні традиції, конкретні умови, У яких формуються господарськіінститути і способи їх функціонування. У противагу індивідуалізму класичної школивисувалося поняття нації як єдиного господарського організму, економічні діїякого підпорядковувалися не егоїстичним інтересам особистості, а колективнимзавданням і цілям. Ці цілі і завдання в різних націй можуть бути різними, атому вивести єдині принципи і закони, які б в однаковій мірі застосовувалися довсіх, неможливо.
Подібні погляди були близькі представникам тих країн, що відсталиу своєму економічному розвитку і не могли конкурувати з більш розвитими упромисловому відношенні державами. Для них визнання загальних економічнихзаконів означало виправдання їхньої відсталості, що виявлялася наслідкомнеминучих «природних» процесів, так само як і передові позиції більш розвиненихкраїн. Твердження, що кожна країна розвивається за своїми законами, посіялонадії на можливість рівноправних відносин, усуваючи фатальну приреченість наекономічну відсталість.
Сприятливим ґрунтом для поширення такого роду ідей виявиласяНімеччина, що у першій половині XIX ст. була країною політично роздробленою йекономічно слаборозвиненою, обплутаною мережею феодальних пережитків. Прагненнядо подолання відсталості і більш динамічного розвитку знайшло відображення впоглядах представника прогресивних шарів національної буржуазії Фрідріха Ліста(1798-1846). Свої ідеї він виклав у книзі «Національна система політичноїекономії» (1841), де, полемізуючи з класичною школою, відстоює право кожноїнації на специфічний характер розвитку. Теоретичним обґрунтуванням цьогослужить його вчення про стадії економічного розвитку. Кожна нація проходить усвоєму русі ряд послідовних етапів. Ліст виділяє п’ять таких стадій:мисливську, пастушу, землеробську, землеробсько-мануфактурну,землеробсько-мануфактурно-торгову. Різні країни в даний момент можутьперебувати на різних стадіях розвитку, а тому їхні економіки не можутьпідпорядковуватися єдиним універсальним законам. Відповідно до цього повиннабудуватися й економічна політика держави, яка повинна враховувати особливостітієї стадії; на якій перебуває країна, щоб щонайкраще вирішити головне завдання— сприяти розвитку виробничих сил нації. Так торгові взаємовідносини країн, якіперебувають на одній стадії розвитку можуть дотримуватися принципу вільноїторгівлі. Але для країн, які перебувають на різних стадіях, цей принцип непідходить, тому що менш розвинута країна свідомо програє, не витримуючиконкуренції з боку промислово більш розвинених країн. У цій ситуації для неїбільш придатною буде протекціоністська політика, яка захищає молоду вітчизнянупромисловість від іноземної конкуренції. Ліст однак бачить і негативні наслідкипротекціонізму, який створює пільгові умови вітчизняним виробникам, щопослабляє для них стимули пошуку найбільш ефективних варіантів економічнихрішень. Тому він веде мову про «виховний протекціонізм», який підтримує національнупромисловість лише доти, поки вона не зміцніє і не досягне того ж рівня, що іїї іноземні конкуренти. Після цього стає можливим і доцільним повернутися дополітики вільної торгівлі. Свої висновки Ліст намагається підкріпити докладнимописом господарської історії європейських країн, чому присвячена значна частинайого книги. Звернення до економічної історії стає важливим аргументом вобґрунтуванні закономірностей господарського життя.
1. Передумови виникнення таетапи еволюції німецької історичної школи
Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст.відбувалося у своєрідних історичних умовах, які відобразили специфіку соціальноекономічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появинеортодоксальних теорій. Історичні передумови виникнення німецької історичноїшколи:
• Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії,збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносинПромисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англіїта Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько27 млн.) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разівменше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованістьсоціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національноїбуржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. УНімеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією,а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальнихповинностей.
Економічно-територіальна роздробленість країни, політичнийконсерватизм та протиборство дрібних відособлених держав, об’єднаних уконфедерацію за національною ознакою. Заснування Митного союзу та реформуванняторговельно-економічних відносин, здійснені Пруссією у 1818 p., хоча і малипевні позитивні наслідки, однак не вирішили проблеми економічного таполітичного об’єднання усіх німецьких земель.
Відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиної грошової одиниці,нерозвиненість системи транспорту, зв’язку тощо. Формування національноговнутрішнього ринку в Німеччині наштовхувалось на численні перешкоди у виглядімитних кордонів між окремими німецькими державами. У країні існуваларозбіжність мір, ваг, карбувалось до 600 видів монет тощо.
Несприятливий вплив зовнішньоекономічних факторів на розвитокнаціональної економіки, який знайшов відображення:
у відсутності зовнішніх джерел нагромадження капіталу через втратуНімеччиною позицій одного з центрів світової торгівлі після великихгеографічних відкриттів XV—XVI ст.;
пануванні індустріально розвиненої Англії на німецьких ринкахвнаслідок відсутності протекціоністських бар’єрів на шляху просування в країнуконкурентоспроможних мануфактурних та фабричних імпортних товарів.
Тягар феодальних відносин, тривале відставання національноїпромисловості, яка потребувала митного захисту, необхідність економічного таполітичного об’єднання країни, загроза перетворення її на сировинний придатокта ринок збуту готової продукції більш розвинених країн засвідчувалинепридатність для практичного застосування в Німеччині рекомендацій класичноїполітичної економії, зорієнтованої на свободу зовнішньоекономічної діяльності іфритредерство.
Водночас на початку XIX ст. в Німеччині склалися певні теоретико-методологічніта ідеологічні передумови появи неортодоксальних ідей та теорій:
Давні традиції історико-філософських досліджень, формуванняісторичної школи права на чолі з відомим вченим, правознавцем Ф.К. фон Савіньї(1779—1861), представники якої звертались до проблем моралі, духу суспільства,широко використовуючи поняття інституцій як узагальнюючих норм, що маютьзначення для певного відрізка часу. Суспільна думка Німеччини на початку XIXст. перебувала під впливом ідей знаменитого філософа Г.В.Ф. Гегеля (1770—1831),який визначав культуру як дослідження історії людського духу, здатне виявитиістинні напрямки розвитку суспільних явищі процесів. Мислитель був переконаний,що у процесі розвитку людського суспільства держава (з етичного погляду) завждипосідає панівне становище порівняно з окремими індивідами.
Прикладний характер розвитку економічного знання в рамкахкамералістики — сукупності суспільних наук, зорієнтованих на теорію і практикууправління державою. У XVI—XVIII ст. камералістика викладалась у Німеччині зметою підготовки чиновників для камеральних управлінь. Відтак велика увагаприділялась конкретним прикладам розвитку соціально-економічного середовища,формуванню практичних навичок в галузях права, політики, фінансів тощо.Камералісти розглядали розвиток суспільства як позитивну практику, трактуючидержаву як найголовніший інститут у ієрархії суспільних явищ.
Зростання національної громадянської самосвідомості та поширенняідеології романтизму, заснованої на вимогах національної єдності та побудовимогутньої німецької держави. Романтизм виник як вияв національної самобутностіна противагу універсалізму просвітництва і особливо яскраво виявився у країнах,позбавлених державності, — Німеччині, Італії, Польщі. Пронизана ідеяминаціональної єдності, суспільна думка Німеччини того часу знайшла відображенняу творах видатних філософів І. Канта (1724—1804), Й. Фіхте (1762—1814), А.Мюллера (1779—1829), які:
поставили у центр суспільного прогресу людину, стверджуючи, щосамоцінність особистості не має приноситись у жертву заради досягненнясуспільного добробуту;
підкреслювали пріоритетність морального закону, моральних норм тастимулів людської діяльності;
розглядали державу як важливий суспільний інститут, покликанийстворити передумови для розвитку та процвітання нації;
стверджували, що захоплення універсальними схемами шкодитьнаціональним інтересам тощо.
Є дві речі, які возвеличують наші душі, — зоряне небо над нами іморальні закони всередині нас.
Ніколи не стався до людини лише як до засобу, але завжди також які до мети.
Таким чином, особливості соціально-економічного розвитку Німеччинина початку XIX ст., наукові традиції та поширення ідеології романтизмупідготували підґрунтя для виникнення альтернативного класичній політичнійекономії напряму економічної думки, який отримав назву німецької історичноїшколи. Видатний німецький мислитель Фрідріх Ліст (1789—1846) народився в м.Рейтлінген у сім’ї заможного ремісника. Після здобуття шкільної освіти працюваву майстерні батька, але не виявляв старанності та належного ентузіазму.Врахувавши любов Фрідріха до книжок, батьки віддали його на навчання до писаря.Зарекомендувавши себе здібним учнем, Ф. Ліст швидко просувався по службі: віддрібного чиновника Тюбінгенської філії Вюртемберзького бюро до керуючогосправами та політикою Тюбінгена, а згодом — розрахункового радника у столицікоролівства Штутгарті. У 1877 р. Ф. Ліста запросили на факультет політичнихнаук у Тюбінгенському університеті, де він почав займатись викладацькою танауковою діяльністю. Фрідріх Ліст ще з молодих років німецький вчений виявивсебе рішучим прихильником буржуазно-демократичних реформ. У 1818 р. вінзаснував газету «Друг швабського народу», в якій виступав запідпорядкування адміністрації суспільному контролю, свободу преси тощо. Урядзакрив газету, разом з цим ф. Ліст був вимушений залишити кафедру в Тюбінгені.У 1819 р. вчений заснував у Франкфурті «Генеральну асоціацію німецькихпромисловців та комерсантів», діяльність якої була спрямована налібералізацію внутрішньої торгівлі та ліквідацію внутрішніх митних кордонів.
Пропаганда ліберальних ідей та енергійна агітація за економічнуєдність нації поставила німецького дослідника в опозицію до уряду. Він зазнавполітичних переслідувань і був вимушений залишити Німеччину. Жив у Франції,Англії, Швейцарії, у 1825 р. виїхав із сім’єю до СІНА. Згадуючи цей періодсвого життя, Ф. Ліст писав: «коли доля закинула мене в Америку, я залишивусі книги. Життя — найкраща книга з політекономії у цій новій країні… Яжадібно і старанно читав цю книгу, намагаючись скоординувати засвоєні уроки зрезультатами моїх минулих спостережень і досвіду». В Америці німецькийдослідник займався фермерством, підприємницькою діяльністю, був редакторомгазети, в якій друкував і власні статті, пропагуючи ідеї національної єдностіта виховного протекціонізму.
У 1832 р. Ф. Ліст повернувся на батьківщину. Він з ентузіазмомзустрів звістку про митне об’єднання Німеччини у 1834 р. і з новою енергієюпоринув у громадську діяльність. Пропагуючи необхідність розвитку транспортноїсистеми країни як важливого засобу піднесення її економічного потенціалу, вінстав засновником одного з перших у країні акціонерних товариств з будівництвазалізниць. Але втягнутий у політичні та фінансові інтриги, Ф. Ліст знову буввимушений емігрувати.
Перебуваючи у Франції у 1841 p., вчений опублікував головну працюсвого життя «Національна система політичної економії», яка за задумомдослідника мала стати першою частиною фундаментального наукового дослідження імала підзаголовок «Міжнародна торгівля, торговельна політика і німецькиймитний союз».
Після повернення на батьківщину Ф. Ліст займався науковою роботою,журналістикою, активною пропагандою ідей «національної економії».Однак психологічне напруження, викликане погіршенням здоров’я та матеріальногостановища, далося взнаки. У 1846 р. вчений помер за доволі загадкових обставин,які не виключають самогубства.
Хвиля посмертного визнання мислителя принесла йому ступінь докторанаук, монументи у різних містах Німеччини, видання зібрання творів у 10 томахтощо. Фактично друга половина XIX ст. в Німеччині пройшла під знаком реалізаціїідей Ф. Ліста, які справили визначальний вплив на еволюцію економічної політикидержави і сприяли її економічному відродженню та переходу на передові рубежісвітової економічної ієрархії.
2. Історична школа в Німеччині
Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшовнайповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, І якасклалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певнівідмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б.Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях І цих авторівісторична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічноїдумки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній тачасовій визначеності. Прикметник «стара» почали вживати після того,як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась «нова» (молода)історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм ГеоргФрідріх І. Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизькогоуніверситету, автор праць «Програма лекцій з історичного методу»(1854), “Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть”(1851), «Система політичної економії» (1854—1894), “Історіянаціональної політичної економії” (1874) І та ін.
Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшовнайповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, І якасклалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певнівідмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б.Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях І цих авторівісторична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічноїдумки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній тачасовій визначеності. Прикметник «стара» почали вживати після того,як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась «нова» (молода) історичнашкола.
Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг ФрідріхІ. Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету,автор праць «Програма лекцій з історичного методу» (1854),”Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть” (1851),«Система політичної економії» (1854—1894), “Історія національноїполітичної економії” (1874) І та ін.
Стверджував, що не існує єдиної політичної І економії тауніверсальних законів господарського І розвитку всіх націй, оскільки генезисгосподарського життя кожної країни є специфічним, залежним від їїгеополітичного становища, конкретно-історичних та І природних умов, традицій ізвичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.
Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу нате, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічноївигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттямнаціональної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають навчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру. Вбачав завданняекономічної науки не стільки в теоретичному аналізі та отриманні абстрактнихвисновків, скільки в емпіричному дослідженні історичного матеріалу, вивченніконкретних форм та методів організації господарської діяльності, виявленніпричин національних особливостей розвитку економічних процесів та дослідженніспецифічних законів функціонування національних економік.
«Ми залишаємо обабіч будь-яку розробку… економічнихідеалів, — писав німецький дослідник, — замість цього ми звернемось до простоговикладу спочатку господарських потреб і природи народів, потім законів тазакладів, покликаних їх задовольнити, насамкінець, до викладу більшого чименшого успіху останніх».
Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарногопідходу як важливого засобу подолання обмеженості та «шкідливоговпливу» класичної доктрини. «Наша мета, — зазначав німецькийдослідник, — просто описати економічну природу людини і її економічні бажання,дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цихбажань… Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту зіншими знаннями із національного життя, наприклад, з історії цивілізації».
Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиківвласну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід дотеорії трьох факторів виробництва. В історії розвитку націй вчений виділив тривеликих періоди:
I — найдавніший, за якого головним фактором виробництва булаземля;
II — середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця,капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;
III — новий, пов’язаний із пануванням капіталу.
Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказувавна зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвиткоміндустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вченийзвертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей,розшарування суспільства на багатих та бідних тощо. Особливо наголошував нанеобхідності розробки практичних рекомендацій, спрямованих на використаннянаявного потенціалу розвитку та вдосконалення суспільства відповідно додовгострокових інтересів кожної нації. Вчений стверджував, що історія народівторує собі шлях мирними засобами «позитивного права», а нація стаєучасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лишееволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що «кожна революція,яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-такизавжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народногожиття».
Виразником ідей «старої» історичної школи був такожпрофесор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів БруноГільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичноїшколи. У праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848)вчений: поставив за мету «перетворити політичну економію на теорію, що маєсправу з економічним розвитком народів». Ставлячи під сумнів існуванняуніверсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стількиудосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічноїнауки. Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлятьзакони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежитиостанні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень.Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричнийпідхід та фактозбирання.
Заперечував концепцію «економічної людини» та прагненнязвести поведінку господарюючих суб’єктів до егоїстичних устремлінь, ігноруючимораль, право, звичаї та їх вплив на мотивацію економічної діяльності.«Людина — істота соціальна, — писав Б. Гільдебранд, — вона є продуктом цивілізаціїта історії. її потреби, її освіта і її ставлення до речових цінностей, як і долюдей, ніколи не залишаються незмінними, а географічно і історично безперервнозмінюються і розвиваються…». Відтак вчений був переконаний, що політичнаекономія «не є природним ученням людського егоїзму, але має бути наукоюморальною».
Здійснив спробу періодизації історії господарського розвиткународів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонованавченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назвійого праці «Натуральне господарство, грошове господарство і кредитнегосподарство» (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвиткунацій Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:
I — натуральне самодостатнє господарство середніх віків, якехарактеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;
II — грошове господарство мануфактурного періоду, в якому грошіфункціонують як необхідний посередник обміну;
III — розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюєтьсяна основі кредиту.
Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимулипідвищення економічної активності господарюючих суб’єктів, Б. Гільдебрандуважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на ційстадії «панування грошей та капіталу» перетворює, на думку вченого,ринкову економіку на справедливий устрій, «доброчинне» суспільство,засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цьогосуспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.
Водночас, як і В. Рошер, Б. Гільдебранд був переконаний, щодосягнення такого суспільного ідеалу можливе лише еволюційним шляхом підкерівництвом держави. Виступив з критикою утопічного соціалізму, захищаючипринципи ринкового господарювання. Розмірковуючи над «урокамиісторії», вчений захищав недоторканність приватної власності як«потужного двигуна розвитку людського духу»1, який уможливлюєіндивідуальну різноманітність та розвиток.
Найпослідовнішим провідником ідей «старої» історичноїшколи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідникекономічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзькогоуніверситетів. У праці вченого «Політична економія з погляду історичногометоду» (1853) знайшли відображення та систематизований викладнайважливіші методологічні підходи «старої» історичної школи.
Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різнихнародів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції,традиціях та здібностях різних націй.
Німецький дослідник: Відкидав саму можливість існуванняуніверсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описативиникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснитивідповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарськогорозвитку різних народів.
Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат їїісторичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можнаговорити про існування лише аналогій та відносних причиностей, зумовленихконкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у фактизбиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.
Наголошував на необхідності аналізу господарської еволюції народіву тісному взаємозв’язку з іншими аспектами їх суспільного буття. Вченийстверджував, що людська поведінка детермінована національними«ознаками», оскільки кожна людина є насамперед представником певноїнації, якій апріорі притаманні певні риси (англійцям — ощадливість, почуттястанової ієрархії, національна гордість; французам — прагнення до рівності,насолоди, новацій; німцям — старанність, почуття справедливості, гуманізмтощо). Таким чином господарська поведінка окремої особи не зводиться доегоїстичних устремлінь і визначається ментальністю народу, чинними законами тамораллю.
Доводив, що спостереження економічного розвитку різних народівуможливлюють емпіричні узагальнення та вплив на економічні явища і процесишляхом розробки економічної політики, спрямованої на досягнення суспільнозначущих цілей.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:
сприйняли основні наукові цінності концепції «національноїекономії» Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономіїметодологічні положення, яких згодом дотримувались їх наступники;
звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюціюпонять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;
вказали на необхідність використання історичного методудослідження;
обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребуютьмобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.
Водночас представники старої історичної школи:
— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методомдослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;
Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-якихузагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події впопередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий методдозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі долюдини дедуктивні побудови англійських економістів.
Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону таабстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію,поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою;
вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економікизамінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.
3. Нова історична школа
У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова абомолода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичноїшколи, об’єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичнийметод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.
Становлення нової історичної школи відбувалось у дещо відміннихсоціально-економічних умовах історичного розвитку Німеччини: у 1871 р.звершилось об’єднання німецьких земель, що сприяло формуванню повноцінноговнутрішнього ринку, становленню єдиної грошової системи, єдиного торговельногозаконодавства тощо; промисловий переворот 40—60-х pp., воєнна перемога Пруссіїнад Францією та приєднання до Німеччини промислово розвинених територій Ельзасута Лотарингії, величезна контрибуція (5 млрд франків), спрямована напереоснащення національної промисловості, сприяли швидкому індустріальномурозвитку країни; зміни у соціальній структурі суспільства та зростання масштабівнайманої праці супроводжувались загостренням проблем майнової нерівності табезробіття, сприяли формуванню масових організацій робітників, посиленнюпрофспілкового робітничого руху, поширенню у суспільстві революційної ідеологіїмарксизму тощо; подальше зміцнення культу німецької держави супроводжувалосьрозвитком її зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної агресивності (політика«залізного канцлера» О. Бісмарка) та спробами регулювання класовихвідносин на шляху соціального реформування.
Нові явища суспільного життя країни породжували нові проблеми,які, на думку нового покоління німецьких дослідників, не могли бути вирішені зпозицій класичної політичної економії та маржиналізму, а тому вимагалинеортодоксального підходу, започаткованого Ф. Лістом та старою історичноюшколою.
Ядро «першої хвилі» теоретичних надбань нової історичноїшколи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К.Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили передсобою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на йогооснові господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблемформування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвиткунації.
Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених досоціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвиткусуспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги.Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, «молодіісторики» надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливуна економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищахвони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу якголовної рушійної сили розвитку суспільства.
На відміну від старої історичної школи, молода історична школа небула однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:
— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційнихпідвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;
— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильникпоступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілковогоруху та досягнення «класового миру».
Засновником нової історичної школи та лідером її консервативногонапряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзькогота Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академіїнаук (1901) Густав Шмоллер, автор праць «Основи загального учення пронародне господарство» (1872), «Народне господарство, наука пронародне господарство та її методи» (1897) та ін. Він заперечував плідністьтеоретичних узагальнень та абстрактно-дедуктивного аналізу класичної (а згодом— неокласичної) теорії, трактуючи останню «не більш, ніж попереднімначерком загальних причин економічного життя». Відстоюючи історичний методаналізу, вчений вимагав від дослідників скрупульозного опису фактичної господарськоїповедінки, історико-статистичних розробок, спостережень, «витонченогодослідження фактів», класифікації та аналізу, які уможливлюють пізнанняекономічних закономірностей та пояснення причинно-наслідкових зв’язків.«Особливо важливо з’ясувати передовсім виникнення окремих господарськихінститутів, — писав Г. Шмоллер, — а не всього народного господарства абоуніверсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичніпроблеми, необхідно з допомогою строгого історичного методу вивчатиодиничне».
Визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людськудіяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Стверджуючи, щоекономічна теорія не може ігнорувати людські вчинки, німецький дослідникзвертав увагу на різноманітність спонукальних мотивів людської діяльності.Відтак він обґрунтував необхідність міждисциплінарного підходу, встановленнянаукових зв’язків політичної економії з економічною історією, соціологією,політикою з метою скрупульозного аналізу мінливих дій соціальних груп, якімають культурні, економічні, географічні та етичні відмінності.
Водночас німецький вчений виступав проти залучення математики доекономічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складнимзавданням для диференціального обчислення.
Одним з перших в історії економічних учень впровадив «етичнийпринцип» у економічні дослідження, стверджуючи, що господарське життянації визначається не лише природними та технічними, але у першу чергу —моральними факторами, «духовними силами людей». У центрі власноїконцепції господарського життя німецький учений поставив «спільність мови,історії, звичаїв та ідей», яка, на його думку, глибше за економічнічинники пов’язує між собою суб’єктів господарювання. Він стверджував, щокристалізована у звичаях і праві морально-духовна суспільна свідомість здійснюєвплив на всі вчинки людей, а значить і на господарську діяльність також.
Наголошуючи на тому, що економічний устрій народу визначаєтьсянормами поведінки (етикою) та юридичними нормами (правом), Г. Шмоллерстверджував, що економічного успіху в житті здатні досягти лише люди, вчинки,доброчесність та порядність яких відповідають високим моральним засадам.
Вважав державу «найбільш вагомим речовим капіталомнації», покликаним протистояти проявам класового егоїзму та класовихзловживань. Виходячи з того, що життєвий устрій народу набуває свого вираженняшляхом державного етико-правового регулювання, вчений відводив останньомувирішальну роль у забезпеченні успішного економічного розвитку нації та усуненнісоціальних суперечностей.
Погоджуючись з висновками К. Маркса щодо існування класовогоконфлікту найманих робітників та капіталістів, німецький дослідник віддававперевагу реформістському напрямку суспільної перебудови на основі усвідомленнядержавою своєї відповідальності перед суспільством.
Хоча Шмоллер і відкидав економічний діагноз капіталізму,поставлений К. Марксом, він погоджувався з висновками про неминучістьсоціалізму. Однак соціалізм, на його думку, повинен був виникнути не врезультаті пролетарської революції, а на основі спільних дій монархії і більшосвічених робітників.
Виходячи з «етичного принципу», вчений надавав великогозначення моральному фактору як найважливішому засобу подолання наявних усуспільстві суперечностей. Відтак він відстоював сильну патерналістськудержаву, здатну не лише забезпечити соціальний захист робітників, але виховатиїх у дусі «соціальної солідарності» з підприємцями. Стверджуючи, щоне революція, а зміна моральності людини виступає найдійовішим засобом суспільногопрогресу, Г. Шмоллер наполягав на проведенні реформ, які б усунули надмірнумайнову нерівність. Водночас він був противником законодавчого обмеженняробочого дня, не визнавав законності профспілок, підтримував організацію союзівпідприємців, локаути, «чорні списки» тощо.
Прагнення до практичної реалізації зазначених ідей спонукало Г.Шмоллера до заснування у Німеччині у 1872 р. Спілки соціальної політики —об’єднання університетських професорів на ґрунті ідей німецької історичноїшколи для пропаганди здійснення соціально-економічних реформ.
Одним із провідних представників «першої хвилі» новоїісторичної школи І був доцент Берлінського, а згодом — професор Мюнхенськогоуніверситетів іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895)Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844—1931) — активний діяч Спілки соціальноїполітики, провідний ідеолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливішіекономічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: «Сучасніробітничі гільдії» (1871—1872), «Про відношення заробітної плати іробочого часу до продуктивності праці» (1877), «Класична політичнаекономія» (1888) та ін. У цих творах Л. Брентано:
Заперечував існування універсальних законів економічного розвитку,наголошуючи на тому, що теоретична економія не має прикладного практичногозначення і є другорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом«навіть найнезначніших явищ економічного життя».
Визнавав провідну роль етичних та правових чинників господарськогорозвитку.
Дотримувався мінової концепції, вважаючи пріоритетними факторирозподілу та обміну. Прикладом такого підходу є обґрунтування вченимзацікавленості підприємців у високій заробітній платі найманих робітників.Вказуючи на відсутність суперечностей між прибутком як винагородою «творчогодуху» підприємців і заробітною платою, Л. Брентано трактував останню якважливий стимул зростання продуктивності праці найманих робітників. Відтак, вінбув переконаний, що низька заробітна плата гальмує розвиток національнихпродуктивних сил та знижує конкурентоспроможність німецьких товарів.Зацікавленість підприємців у високій заробітній платі вчений пояснював також їхзалежністю від платоспроможного попиту населення, який значною мірою визначаєтьсядоходами робітників.
Пропагував ідеї соціального партнерства та вважав реформи дієвимзасобом попередження революційних виступів пролетаріату. Брентано був палкимприхильником тред-юніонізму, він абсолютизував роль профспілок у справідокорінного поліпшення становища робітничого класу і був переконаний, що профспілкиздатні захистити свої інтереси без допомоги держави. Як активний діяч Спілкисоціальної політики та лідер її буржуазно-ліберального крила, вчений пропагувавідеї реформізму, «класового миру» та соціального партнерства.
Заперечував уявлення про вище призначення держави порівняно зіндивідом. Звертаючи увагу на схильність державних діячів до зловживаннявладою, німецький дослідник стверджував, що саме особистість, наділенаінтелектом та високими моральними якостями, здатна ініціювати корисні для суспільствареформи. Водночас Брентано не був прихильником економічного лібералізму,допускаючи помірні масштаби державного законодавчого регулювання.
Виступав за примусове картелювання у промисловості, розглядаючимонополізацію економіки як оздоровчий захід, спрямований на планомірнепристосування виробництва до попиту та попередження кризових явищ у економіці.Стверджуючи, що картелі є найдієвішим засобом попередження ринковихкатаклізмів, Л. Брентано визначав їх як спілки виробників, які бажають планомірнопристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіхйого наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття таголоду.
Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшливідображення у працях Карла Бюхера (1847—1930) — відомого дослідникаекономічної історії, автора книги «Виникнення народного господарства»Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представниківнімецької історичної школи. Намагаючись надати історії і політичній економіїнауковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва,оскільки лише останні оживляють ці науки.
Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі «молодихісториків», які спрямували свої зусилля на подолання розриву між історичнимита теоретичними дослідженням попередників.
Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились узапропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненнігенезису капіталізму на основі розвитку структури ринку. На основі міновоїконцепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:
I — самодостатнє натуральне господарство, діяльність якогопідпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад «нецивілізованихнародів», антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєткираннього середньовіччя);
II — міське господарство, у якому рух продукції від виробника доспоживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговуваннямісцевого ринку);
III — народне господарство зі сформованим національним ринком тазначною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якомуторгівля набуває широкого розвитку).
Бюхер був переконаний, що істинний капіталізм існує лише наостанній, стадії, яка характеризується найповнішою реалізацією такихекономічних категорій, як капітал і процент. Вчений виходив з того, що еволюціяформ обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприялапоширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки.На думку німецького дослідника, цей розвиток можна проаналізувати за такоюсхемою: домашнє виробництво, у якому капітал відсутній — праця ремісників назамовлення (капіталом є інструмент робітників) — праця на вільний ринок(капітал доповнюють приміщення та сировина) — кустарне виробництво (засобивиробництва і продукція стають капіталом купця-підприємця) — фабрична система(всі складові капіталу зосереджуються у руках фабриканта-підприємця, який самзаймається збутом виготовленої продукції). Підкреслюючи вирішальну рольгрошового капіталів розвитку національної економіки, К. Бюхер тлумачивфінансовий капітал як наслідок абсолютного підпорядкування промисловогокапіталу позичковому.
На противагу старій історичній школі «нові історики» необмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу векономічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці.Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів таявищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхомдедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень,індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях йогоісторичного розвитку.
Висновок
Історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни векономічні дослідження. Нею був обґрунтований і застосований принцип історизму,що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, у розвитку і знайти такійого риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані. Крім того,«історики» наповнили економічний процес конкретним змістом, уявивши його як рухреальних господарських форм і інститутів. Завдяки їхнім дослідженням сталоочевидним, що економічне життя набагато багатше і змістовніше від тихабстрактних схем, у які намагалася укласти його класична школа. Але не меншочевидним було й інше: • не можна зрозуміти економіку, обмежуючись лише описомпроцесів, які відбувалися. Крізь строкатість національних особливостей іісторичних обставин чітко проступають загальні закономірності, виявленням якихі повинна займатися теоретична економія. Але вона зможе це зробити тим успішніше,чим більша кількість конкретних історичних фактів буде досліджена й осмислена.Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповнюють одинодного. їхній синтез знайшов втілення в дослідженнях видатних економістівнаступних поколінь і став одним з найважливіших принципів сучасного науковогоаналізу.
Література
1. АникинА.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. – М.: ИПЛ,1975. – 384 с.
2. Всемирнаяистория экономической мысли. Т. 3. – М.: Мысль, 1989. – С.91-103.
3. Історіяекономічних учень. Підручник / Базилевич В.Д. – К.: Знання, 2004. – 1300 с.
4. Історіяекономічних учень: Навч.-метод. посібн. для самост. вивч. дисц. / Л.Я.Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. –284 с.
5. Історіяекономічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. – К.:КНЕУ, 1999. – 564 с.
6. Історіяекономічних учень: навчальний посібник /Юхименко П.І., Леоненко П.М. – К.:Знання-Прес, 2002. – С. 123.
7. КовальчукВ., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. –Тернопіль: ТАНГ-“Астон”, 1999. – 268 с.
8. МайбурдЕ. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров.– М.:Дело, 2000. – 560 с.
9. Ядгаров Я.С.История экономических учений: Учебник – М.: Инфра, 1997. – 288 с.