НАЦІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗМІ ТА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНО ДЕРЖАВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ Курсова робота Науковий керівник Доцент, кандидат історичних наук Чарських І.Ю. Донецьк 2007 Вступ Чим ми відрізняємось один від одного? Не вже лише кольором шкіри чи волосся? Може характером чи темпераментом? На протязі всього існування людство постійно ставило собі такі питання.
Їх повсякденно ставить перед собою кожна людина, бо рух вперед вимагає чіткого розуміння своєї особистості, визначення свого місця в суспільстві. І кожний приходить до думки, що краса життя полягає саме у його різнобарв’ї та різноманітності. Якщо ж спитаємо, що формує людську індивідуальність, обов’язково поряд з відповідями «сім’я», «друзі», «суспільство» почуємо «рідна країна» та «національна приналежність».Саме відчуття єдності з певною нацією, народом певної держави
є базовим елементом формування особистості. Це не є дивним, а напроти, досить природнім. Як і кожна людина, нація, а крізь неї і держава має свою ідентичність, таку, що ніколи не дозволить їх сплутати між собою. Вона впливає як на народ в цілому, так і на окрему людину. Здійснюється це зв’язок більш на духовному рівні ніж на фізичному, формуючи спільні рису характеру,
єдину думку, волю та мету. Таким чином стає зрозумілим, що в основі існування певної нації полягає саме ідея – ідея єдиного народу, єдиної країни, мови, культури і т.д. Сучасний етап світового розвитку характеризується процесом глобалізації, який поступово заповнює усі сфери життя, та крізь розвиток міжнародного співробітництва спрямовує людство в цілому і окремі країни до взаємодії та набуття спільних рис.
Але є й зворотній бік цього процесу. В світі достатньо багато країн, які досить нещодавно здобули свою незалежність, і поряд з «метрами» міжнародної спільноти їх «індивідуальність» виглядає ще несформованою та невпевненою, тому вона може не витримати жорсткого натиску. В цій ситуації логічним є питання: чи не призведе це до втрати світовою співдружністю свого різнобарв’я, до набуття нею сірості та одноманітності ? Це ні в якому разі не принижує оригінальної культури, традицій чи мови молодих країн. Це лише відзначає те, що потрібен час, щоб народ поступово, від покоління до покоління йшов до розуміння своєї єдності та особливості, свого місця серед інших народів. Цей процес потребує ідейної підтримки та грамотної політики, на сам перед з боку уряду, по захисту національно-держаної ідентичності своєї країни. Якщо розглядати вивченість цього питання, з перших хвилин
стає помітним що закордонні вченні ще давно збагнули необхідність дослідження механізмів формування та захисту національно-державної ідентичності, як засобу консолідації людей, закріплення їх духовності, впливу на народну думку, сприяння розвитку країни та підвищення її міжнародного статусу. Коли ж ми поглянемо на становище у нашій країні, подиву не буде краю! Довгий час не проводилось майже жодних досліджень в цьому напрямі, бо після розпаду
СРСР панував стереотип того, що спільні ідеї обмежують людську особистість та волю, і взагалі можуть слугувати лише пригніченню та використанню народу в цілях панівної верхівки. Тільки нещодавно почали з’являтися перші ластівки – такі дослідники як Фартушний А Андрущенко В.П Михальченко М.І. та інші. Але Україна – молода держава, що зараз бурхливо розвивається, тому
її суспільство гостро потребує стимулів до об’єднання заради досягнення успіхів в економіці, культурі, на міжнародній арені. Поряд з тим саме в цю мить нашою країною дуже легко маніпулювати оригінальну культуру легко знищити, духовність народу перетворити на бездуховність. Існує загроза духовної експансії збоку більш зрілих та розвинених держав світу. Тому питання захисту національно-державної ідентичності має бути одним з пріоритетних напрямків наукового вивчення для практичного застосування цих досліджень в політичній діяльності уряду. Як висновки вище сказаного ми можемо зазначити, що держава може захистити свою ідентичність тільки застосовуючи певні ідеологічні засади, а саме національну ідеологію. Виникає питання: як упровадити її у життя? Можливо немає кращого засобу для цієї мету як засоби масової
інформації. Саме вони мають змогу впливати на свідомість людини повсякденно у масових масштабах. Діяльність ЗМІ у цій сфері має високу ефективність, її наслідки не змушують довго чекати. За своєю природою ЗМІ здатні швидко формувати та змінювати громадську думку та народні настрої. Тому об’єктом нашого дослідження стала національно-державна
ідентичність, а предмет визначається як роль ЗМІ у захисті національно-державної ідентичності. Метою є дослідження теоретичних засад формування національно-державної ідентичності та місце діяльності засобів масової інформації в її захисті. Виконуючи цю роботи ми стави перед собою наступні завдання: 1. визначити ідеологічне підґрунтя формування національно-державної
ідентичності; 2. виокремити характерні особливості ЗМІ, що надають змогу їх ефективного використання в справі захищення національно-державної ідентичності; 3. розглянути питання необхідності здійснення захисту національно-державної ідентичності в контексті сучасного процесу глобалізації. З огляду вивчення цього питання у літературі ми маємо змогу побачити, що виникнення, розвиток національно-
державної ідентичності та її вплив на суспільство є аспектом, досить гарно вивченим сучасною наукою. Йому приділяли увагу такі вчені як Пугачов О.П Соловйов А.І Бердяєв Н.А Бенедикт Андерсен, Грушевський М Курас І. та багато інших. У свою чергу вплив ЗМІ на формування масової свідомості також вивчається багатьма вченими. Такими як Дэннис Э Мэррил Д Власов Ю.М Доценко Е. Прохоров Е.П Гринберг Т.Э. Але є дуже невелика кількість вчених, що звертаються в своїх творах до взаємозв’язку національно-державної ідентичності та ЗМІ. Наприклад як Рогозинський В.В Ричард Харис, Москаленко А.З Іванов В.Ф Губернський Л.В. Тож проблема захисту національно-державної ідентичності та роль засобів масової інформації в цьому процесі
є досі не достатньо вивченою. Але поступово приходить розуміння необхідності цього. Причиною тому є загострення міжнародних конфліктів, процес глобалізації, що супроводжується тиском на етнокультурні особливості малих країн та країн, що ще тільки перебувають на шляху до кращих світових стандартів життя. Якщо розділити джерела за ресурсами, стає зрозумілим , що в своїй роботі ми надали більше уваги друкованим виданням. Розраховані на дію в межах певної території та вплив на певну групу
населення, саме вони схильні до використання національно-державної ідентичності в своїх матеріалах, надаючи тим більш повну та стислу інформацію для нашої праці на відміну від Інтернет ресурсів, що за своєю природою розраховані на широке коло людей та дію в міжнародній інформаційній дійсності. Саме тому вони не мають змогу приділяти більш уваги тій, чи
іншій країні та подіям, вони є універсальними як для американця так і для українця. Що стосується радіотелевізійних ресурсів, то вони також на відміну від печатних видань розраховані на більш широке коло людей, і тому не мають такої яскравої національної приналежності. Найчастіше вони або взагалі утримуються від неї, або навпаки подають глядачеві невиправдану, часто протилежну за змістом інформацію. Все це зрозуміло робиться заради підвищення свого рейтингу та прибутків. Найчастіше єдину послідовну політику у галузі захисту національно-державної ідентичності мають державні телерадіо компанії, що не мають потреби підвищувати свої рейтинги, а приваблюють глядачів своєю достовірністю, виваженістю та постійною увагою до питань, що хвилюють громадян країни. При написанні роботи в якості джерел ми використали документи міжнародного інформаційного права, періодичні видання та твори дослідників стосовно обраної нами теми.
Маємо відзначити, що використана література – навчальні посібники та підручники, у більшості своїй розглядала окремі питання національної ідентичності та ролі ЗМІ у політичному житті, і лише деякі твори мали структурований, достатньо глибокий підхід до розуміння взаємодії цих двох аспектів суспільного життя. Таке становище є прикладом реальної ситуації у вітчизняній науці.
Тому, з огляду на сучасний розвиток міжнародної спільноти, ця «біла пляма» має бути швидко перетворена на гарно вивчений теоретичний та ефективно застосований практичний матеріал. В іншому разі, це призведе до появи нових невирішених та погіршення старих проблем нашого суспільства. ЗМІСТ ВСТУП. I. Національно-державна ідентичність. 1. Поняття «ідеологія» та його сутність. 2. Політична
ідеологія. 3. Національна ідеологія як основна засада формування національної ідентичності. 4. Національно-державна ідентичність. II. Роль ЗМІ у політичній діяльності держави 1. Поняття та сутність ЗМІ. 2. ЗМІ як засіб здійснення політичної діяльності. 3. Національні системи ЗМІ. III. Необхідність захисту національно-державної
ідентичності та місце ЗМІ в цьому процесі. 1. Важливість захисту національно-державної ідентичності в контексті глобалізації. 2. Роль національних систем ЗМІ у захисту національно-державної ідентичності 3. Українська національно-державна ідентичність та національна система ЗМІ як її захисник. ВИСНОВОК. I. Національно-державна ідентичність 1. Поняття «ідеологія» та його сутність «Суспільство не спроможне само організуватися, якщо в людей нема спільних ідей» Штюдеман Дітмар У ХІХст. французький вчений Дестю де Трасі (1754-1836) вперше ввів у обіг поняття "ідеологія" у своїй роботі "Елементи ідеології", як визначення напряму філософської науки. Він тлумачив ідеологію, як науку про людське мислення та суспільні
ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Це питання активно вивчалося багатьма вченими, серед яких були К. Маркс та Ф. Енгельс, німецький філософ Ф. Ніцше, його співвітчизник філософ та соціолог К. Маннгейм, американські теоретики Л. Саджет та Ф.
Уоткис, неомакіавелісти Р. Моска, Р. Міхельс та В. Парето, прихильники концепції "деіделогізації" Р. Арон, С. Ліпсет, німецький політолог У. Матц, Ю. Хабер, Л. Альтуссер та багато інших. Американський вчений Т.Парнас відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а
Д.Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.[1;316] У підсумку історичного розвитку та довготривалого вивчення явища ідеології, постійного розширення вченими бачення його сутності, концепцій та механізмів, сформувалось сучасне визначення ідеології, яке є визнаним більшістю учених усього світу: ідеологія – це окрема систематизована сукупність ідейних поглядів, уявлень, що захищає прагнення,
інтереси та цілі тієї чи іншої соціальної групи. Кожна соціальна група має свою ідеологію, спрямовану на захист саме її інтересів. Тому у кожному суспільстві спостерігається ідеологічний плюралізм, що деколи має свій розвиток у ідеологічній протидії.[2;291] Ідеологія пануючої соціальної групи або прошарку стає домінантною у суспільстві. Для пануючої верстви вона є методом оволодіння масовою свідомістю населення, спрямування його у суспільному житті. Ідеологія підтримує позитивний імідж здійснюваної політики, надає їй зовнішньої відповідності інтересам та прагненням народу в цілому або його окремих частин. Не рідкість, що вона на догоду тому, кого захищає висвітлює явища та процеси упереджено, однобічно, або й взагалі фальсифікує їх.[1;317] Вона спрямована на формування свідомості, що є сукупністю знань про оточуючий світ – закони, явища, процеси, тенденції соціального життя –
і характеризується ступінню проникнення до них, розуміння оточуючого, та прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів тієї чи іншої соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цінностей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. Розвиток суспільної свідомості впливає на формування самовизначення людини, що є розумінням свого місця у світі, в системі суспільних відносин, визначенням своїх потреб та
інтересів.[3;144-145] Щоб досягти мети ідеологічної діяльності потрібно безприпинно працювати над підвищенням рівня соціальної орієнтації населення – розумінням оточуючого становища, аналізу соціальні явища та, згідно з цим, визначення цілей, напряму та характеру діяльності. Соціальна орієнтація є постійно змінною інформаційною моделлю дійсності, діяльність якої безпосередньо залежить від змін у навколишньому світі. Соціалізація починається з «подання» аудиторії фактів сьогочасної
дійсності, з формування системи світогляду – призми, крізь яку людини бачить світ, приймає життєво важливі рішення, визначає лінію своєї поведінки. Це сприяє появі ясного уявлення того, що потрібно зробити у певній ситуації, щоб зробити крок уперед задля досягнення суспільних ідеалів.[4;54] Жодна влада не може існувати без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян у певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К.Гаджиєва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрями дії.[5;205] О.В.Лазоренко та О.О.Лазоренко вважають, що функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту або начерку політичного простору.[6;40] Політика та ідеологія тісно пов’язані між собою, вони
є складовою усіх сфер суспільного життя. Політика засновується на певній ідеї, на прагненні з її допомогою керувати, спрямовувати та контролювати діяльність великої кількості людей. Тому політика завжди ґрунтується на ідеології. 2. Політична ідеологія «Все, что заставляет верить в силу, увеличивает ее» Жан Франсуа Рец Вчені особливо вирізняють політичну
ідеологію, що являє собою стрижень ідеологічної культури, політичної свідомості індивідуального та колективно-соціального суб’єктів. Політична ідеологія – це особлива доктрина тієї чи іншої групи осіб, що є базою для визначення їх цілей та інтересів, захищає їх, виправдовує прагнення до влади, та
є методом підкорення суспільного мислення окремим ідеям, і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій. Особливими ж рисами політичної ідеології, що відрізняють її від інших форм політичної свідомості є:  намагання здобути глобальний характер та домінуюче положення.  змога встановлювати норми та правила здійснення діяльності та поведінки.[2; 290-293]
Коріння політичної ідеології полягає у потребі суспільства в узгодженні інтересів різних соціальних груп та класів, проведенні колективної діяльності, спільному вирішенні особливо значущих державних питань, впливу на її політику.[7] Офіційно державною ідеологією стає ідеологія економічно і політично пануючого класу. На державному рівні розробкою політичної ідеології займається специфічний прошарок людей – інтелектуальні представники різноманітних політичних угрупувань, соціальних груп та в цілому народу країни. Практично ж закріплення основних ідей, принципів та вимог, як на рівні індивідуальної поведінки людини так і на рівні діяльності інститутів влади, відбувається шляхом впливу на психологічний настрій громадян.[2;29]
Політична ідеологія має такі функції:  легітимація права на владу тієї чи іншої політичної групи.  формування та виявлення загально існуючих інтересів населення, висунення відповідних вимог.  мобілізація та інтеграція громадян навколо спільних ідей  забезпечення системи ідеологічного управляння та контролю над суспільством.[8;306]
У межах політичної ідеології управління соціальними системами відбувається з допомогою інформації, яка досягає адресата вже обробленою, і керує свідомістю та поведінкою мас. Тому вирізняють три ступені її впливу:  Теоретико-концептуальна, на якій формулюються основні засади, цілі, принципи та ідеали окремої групи людей (прошарку, нації, громадян держави). 
Програмно-політична, на якій соціально-філософські засади ідеології, перетворюються на політичні програми, вимоги, і навіть, лозунги, формуючи нормативну основу подальшої діяльності.  Поведінкова ступінь, що на практиці є показником поширення у громадській свідомості ідеологічних положень, цілей та ідеалів. Позитивного результату оволодіння масовою політично свідомістю
можна досягти тільки у випадку, коли основні засади ідеології відповідають буденним поглядам та уявленням населення про стиль життя, якому віддають превагу у суспільстві.[9;196] Важливо зазначити, що ефективність здійснення ідеологічної діяльності залежить від рівня політичної та соціальної стабільності у країні. Особливо яскраво вплив її відчувається у період державного дисонансу, розвитку, втрати рівноваги у будь-якій сфері життя країни. У цей час ідеологія відіграє роль каталізатору народних мас у боротьбі за загарбання та використання влади.[2;303] Ідеї можуть заміняти силовий вплив. Зрозуміло, що заохочування до дій через переконання краще ніж примушення до них силою. Не мається на увазі, що це найкращій шлях здійснення державної політики, адже усе має свої крайнощі. Тим не менш у звичайних умовах дуже привабливо виглядає
ідея того, що громадяни згідно з особистим бажанням будуть виконувати те, для чого в інших умовах потрібне було б застосування сили.[3;158-159] Джеймс Дональд (James Donald) зауважує у словах, які він кладе до вуст колоніального адміністратора, що переказує історію про джерела англійських досліджень техніки управління колоніальної Індії у 1838 році: “Туземцы должны или держаться в подчинении ощущением нашей силы, или подчиняться
нам по собственной воле из убеждения, потому что мы более мудрые, более справедливые, более человечные и больше желаем улучшить их положение, чем любой другой правитель, который у них мог бы быть”. У демократичному суспільстві політична ідеологія здійснює свої функції на етапі входження громадян у політичне життя. В сучасних умовах розвитку цивілізації її позиції послаблюються, звужується сфера ідеологічної війни, зменшується
її вплив на політичну діяльність та взагалі на міжнародні відносини. Формуються загальнолюдські інтереси та цінності, що вимагають світоглядного плюралівзму та демократизації відносин як між державами, так і між державою та її народом. Цим характеризується процес деідеологізації свідомості людини, який не відмовляється від ідеології взагалі, але відмовляється від застосування
ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, вимагаючи у свою чергу надання різним ідеологіям цивілізаційного змісту й плюралізму.[1;317] В.І. Ленін вважав, що «государство сильно сознательностью масс. Оно сильно тога, когда массы все знают, обо всем могут судить и идут на все сознательно». На сучасному етапі основним завданням політичної ідеології – є об’єднання громадян та спрямування їх дій на досягнення єдиної мети та суспільний розвиток на основі їх знання політичної дійсності, зростання їх політичної культури та активності. Тому у контексті інтеграційних процесів, що набирають все більшої сили, все більш уваги приділяється питанню застосування державою національної ідеології, як засобу консолідації зусиль народу та посилення його самоідентифікації.
3. Національна ідеологія як підґрунтя національної-державної ідентичності «Народ доти моральний, доброчесний і сильний, доки він зайнятий утіленням своїх великих цілей» Гегель Г.В.Ф. У формуванні політичного життя будь-якого суспільства величезну роль відіграє такий суб’єкт політики, як нація – (від лат. "народ") – історичне, динамічне співтовариство громадян, що організоване на політичній чи етнічній основі та, як
правило, має власну територію, спільні інтереси, прагненням бути єдиним цілим, національну культуру та мову, усвідомлення спільного минулого, сьогодення та майбутнього, власну самобутність та спільну назву. Національна ідея – своєрідний дороговказник для кожної нації. Вона є віддзеркаленням політичних вимог громадян країни, мета яких досягти підвищення свого соціального статусу
шляхом національної приналежності, що базуються на тому чи іншому розумінні походження та природи національної групи.[10] Країни, що перебувають у процесі пошуку свого етнонаціонального виміру потребують доцільного використання політичних засобів та механізмів забезпечення консолідації народної думки та діяльності на засадах національної ідеї та інтересів. Одним з найефективніших методів вирішення цього питання
є використання національної ідеології. Саме цим, наприклад, пояснюється ії бум в кінці ХІХ – першої половини ХХ століть у Західній Європі, закономірним продовженням якого у наш час є процес євроінтеграції та діяльність такої міжнародної організації як Європейська Співдружність. Ще одним яскравим прикладом є активізація національної ідеології у політичному житті країн колишньої СРСР у зв’язку із здобуттям ними незалежності, у контексті якої постає необхідність вибору шляхів майбутнього розвитку, вирішення питання самовизначення націй на світовій арені та пошук його оптимальних форм.[2;303] Основні цілі національної ідеології поділяються на:  зовнішні – розширення геополітичного простору існування окремої нації, розширення міжнаціональних контактів
і т.д.  внутрішні – захист власної території, національного суверенітету, культури від зовнішньої експансії і т.і. Важливо зазначити, що національна ідеологія не обов’язково є джерелом міжнародної ворожнечі, а згодом і конфліктів. А у разі розумного використання може стати не тільки ефективним засобом захисту національних інтересів, непов’язаного з посиленням напруги між країнами, але й важливим консолідаційним стимулом,
так як наприклад це відбувається у країнах Східної Європи.[2;304] Вона сприяє формуванню і координуванню відносин між державою та нацією за певними принципами, впливає на здійснення соціально-економічних, політичних та інших державних програм спрямованих на розвиток суспільства, на активізацію політичної активності громадянина, є стимулом для зростання національної самосвідомості, поглиблення почуття національної гордості, корегує
соціальну поведінку та вибір людини. Завдяки цьому, вона стає засобом згуртування єдиної нації, чинником налагодження стосунків між різними етнічними, національними, соціальними групами людей та державою. [1;195] Франко зазначав, що "Усякий ідеал – це синтез бажань, потреб та змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця широких кіл людей. Вести тих людей до найбільших зусиль. До найтяжчих жертв. Додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях…". Підкреслюючи своїми словами необхідність практичної політичної діяльності у справі реалізації національної ідеї, тому ідеологія виступає своєрідним каталізатором політичного руху країни.[11;39] Національна ідеологія є одною з найголовніших засад формування національної свідомості громадянина держави,
складання та укріплення у свідомості народу своєї національно-державної ідентичності. 4. Національно-державна ідентичність «Якщо нема перспектив для розвитку національного організму, зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати.» Ісаєвич Я. Потреба визначення особистості своєї приналежності до тієї чи інших групи людей є вирішальною причиною формування націй на протязі усього світового
історичного розвитку. Існують два концепції визначення поняття "нація": перший – політично-правовий підхід, і другий – соціокультурний. У межах цих підходів основними теоріями походження та природи національної групи є:  Політична теорія, відповідно до якої нація – це, насамперед, політична спільнота, що об’єднує громадян держави незалежно від їх етнічного чи соціального походження, культурних чи
інших особливостей. Представниками цієї теорії є Г.Гроций, Г.Сетон-Уотсен, М.Вебер.  Історико-економічна теорія. Засновник Карл Каутський, який виділяє чотири основні ознаки нації: спільна територія, мова, економіка та традиції. Згодом ця теорія стала базою для складання марксистської теорії природи національної групи.  Культурологічна теорія (К.Реннер, Й.Г.
Гердер, Дж.Бренд) – нація як культурна спільнота, що, об’єднується єдиними мисленням; втілення національної ідеї із спільними культурними та етичними нормами, цінностями, символами.  Психологічна теорія, представниками якої є Е.Ренан, Р.Емерсо та інші, визначає націю як єдину спільноту людей з єдиною історичною долею, характером та менталітетом.  Ісламська теорія – нація як народ, якому було даровано благословення Бога.  Дж. Даллас та Е.Сміт вважали нацією велику політизовану етнічну групу, характеристикою якої є спільна культура та спільне походження. Це уявлення про походження національної групи складає етнічну теорії.[12;111] Ідентичність окремого індивіда до нації, а окремої нації до світової співдружності є важливим елементом функціонування усієї міжнародної системи.
Національна ідентичність – це усвідомлення групи людей або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який характеризується спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентом буденної свідомості, виступають засобом об’єднання, інтеграції національної спільноти, пробудження національної свідомості.[2;303]
Зростанню значення ідентичності сприяють соціально-економічні та політичні зміну у суспільстві. Могутнім стимулом для становлення національної ідентичності народу є здобуття політичної автономії. Звісно, національна єдність не визначається лише спільною територією, мовою, релігією чи державним суверенітетом, але й заперечувати безумовну важливість цих фактів не можливо.
На думку М.Бердяєва державність не є ознакою єдиної нації, але прагнення досягти своєї державності та удосконалити її – природній інстинкт будь-яка нація.[13;96-97] Можливо уявити собі державу, як усього лише зручний набір механізмів, що служать для забезпечення потреб громадянина. У цій теорії держави не потрібне ідеологічне підґрунтя. Держава є лише установою, ключову роль у якій мають ефективність, ясність та зрозумілість.
Така проста модель задовольняє тих, хто бажає мінімізувати функції держави, тих, хто вважає, що воно існує лише для оборони та захисту правопорядку. Однак ця теорія ніяк не пояснює стосунки між державою та ідентичністю. Вона не враховує того, що держава може існувати як фантазія для її громадянина, що вона може бути часткою нас самих. Держави безперервно зростають, набувають розвитку, досягають свого піку, але зрештою помирають. Імперії виникають та припиняють своє існування, повні національно-державної ідентичності у період свого розквіту і спустошенні та розгубленні у мить падіння та зникнення. У кожний з цих моментів атрибути ідентичності є невід’ємними.[14;72-73] Неможливо ігнорувати необхідність та неминучість ролі держави у формуванні образів національно-державної ідентичності. Держава (частіше – нація, яку вона намагається включити у себе) стає, серед
іншого, тим, що одними філософами та соціологами називається “imaginaire sociale” (“уявне суспільство”), а іншими набором історій, винаходів та мрій. Такі визначення держави не применшують важливість її існування та легітимності. Вони акцентують увагу на складності функціонування держави та на постійній потребі у розповсюдженні системи ідеалів та соціальних настроїв. Образи ідентичності слугують також джерелом патріотизму. [15;22-23]
Визначення національної ідентичності надає суспільству такі поняття, як: приналежність до суспільства та вирізнення з нього, що таке норма та хто є «чужинцем». Ці визначення закріплюють та живлять інші процеси , пов’язанні з суспільством, а також такі цілі, як підвищення корисності праці, виховання молоді, збереження та охорона звичаїв народу. У тоталітарному суспільстві цей зв’язок є явним: тоталітаризм держави знаходить вираз у його монополії
на змістовні образи, знаки, мистецтво, зміст ЗМІ. У сучасних демократичних державних устроях питання національно-державної ідентичності постають значно складніше: вони не так пов’язані з очевидними засобами самовизначення, але у більшій своїй кількості стосуються питань конфліктів, суперництва, історії, волі та насилля.[16;24] Найважливішими факторами становлення національно-державної ідентичності кожного народу є:  утворення незалежної держави  визначення форм та способів свого соціально-економічного розвитку  обрання характеру державно-політичного устрою  змога формувати народні рішення на основі національних історичних умов, менталітету та самобутньої культури  формування основ та механізмів внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання  визнання з боку інших народів та міжнародного співтовариства.[33;341-342]
Уперше вчені відзначили різке зростання етнічних протиріч на початку 60-х років ХХст. Прикладами цього процесу є боротьба негритянського населення за здобуття рівних прав з білим у США, трохи пізніше – питання франкомовного населення Квебеку у Канаді, і у 90-х роках розпад Радянського Союзу, Чехословаччини та Югославії, утворення більш як двадцяти незалежних держав.
Цей процес "вибуху етнічності" триває й досі, про що свідчить подальше загострення етнічних конфліктів та їх вихід на міжнародну арену.[1;185] У період кінця ХХ – початку ХІХ століть особливо гостро постали питання політики пов’язанні з етнонаціональною сферою сучасного життя. Тому останнім часом відмічається поглиблення процесу політизації етнічності, що характеризується посилення впливу етнонаціональної спільноти на політичну діяльність та зростанням
її ролі у суспільно-політичній сфері.[17] Національно-державна ідентичність формує такі символічні форми, як прапор, архітектура, витвори мистецтва, власна історія. Суспільні школи, університети, церква та організації, що розповсюджують інформацію, також є її скарбницями. Для захисту та підтримки національно-державної ідентичності формуються спеціальні соціальні інститути.
Однією з найважливіших функцій держави є підтримка цих символів та зміцнення ідей, що стоять за ними. Безпосередній обов’язок уряду перед своїми громадянами – сприяти посиленню та збагаченню національної ідентичності, тим більше, що , як вже було зазначено, це входить до спектру його інтересів. У цій сфері уряд спирається на діяльність ЗМІ, що всією своєю сутністю відповідають визначеній меті.[18] Для підтримки суверенітету народу потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлення його волі. Тому національна політика держави повинна ґрунтуватися на ідеології державотворення у поєднанні з розвитком та поглибленням національної ідеї. Але здійснення цієї політики не можливе без існування механізмів узгодження політики держава та діяльності кожного окремого її громадянина. Одним з таких механізмів
і є національні системи ЗМІ.[17] В уяві про суспільство, що створює націю, знаходиться мрія про збирання спогадів, що є захищеними, організація держави навколо спільної ідеї, її реалізація у веденні державної політики, плекання мови та життя з допомогою здійснення законної влади. ІІ. Роль ЗМІ у політичній діяльності держави. 1. Поняття та сутність ЗМІ ЗМІ – система установ та закладів, створених з метою публічного, оперативного
розповсюдження інформації про події та явища у світ, країні чи регіоні необмеженого кола осіб, суб’єктів, та зорієнтованих на виконання певних суспільних задач. Для визначення сутності засобів масової інформації потрібно розуміти, що мається на увазі під цим поняттям. Тож, засобами масової інформації є: телебачення, газети, радіо, журнали та Інтернет. Згідно із міжнародних стандартом, друкованими засобами масової
інформації є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звуко відеозапис тощо.[19;45] Необхідність усебічної передачі соціальної інформації, яка формує масову свідомість, стала однією з головних причин, що викликали виникнення ЗМІ. Інші засоби не в змозі здійснювати оперативно, регулярно та у великому масштабі впливати на думку людей. Основною метою діяльності ЗМІ є вплив на суспільну думку. Успіх у вирішенні цього питання пов’язаний з діалектичним поєднанням вже існуючих поглядів та формуючого впливу на них.[20;8] Основними функціями ЗМІ є:  Просвітницька. Спрямована на задоволення потреб реципієнта у інформації стосовно певного кола питань або галузі знань.
Для розкриття глибинної сутності багатьох явищ та процесів часто потрібні відповідні пояснення, коментарі, тлумачення, оскільки значна частина реципієнтів може бути не підготовленою до сприйняття поданих фактів.  Аксеонологічна (порівняльна, оцінююча) функція. Сутність її полягає у порівнянні схожих, аналогічних явищ, процесів, рішень і з’ясуванні на цій основі їх недоліків та переваг.
Особливого значення ця функція набуває, коли суспільство опиняється перед вибором одного з кількох варіантів рішень. У цьому разі ЗМІ може спрямувати громадську думку у той чи інший бік.  Контрольно-критична функція. Спрямована на здійснення суспільного контролю. ЗМІ виявляють вразливі місця суспільного устрою, доводять їх до відома громадян, пропонують шляхи подолання певних проблем, контролює діяльність критичних сигналів.
 Функція зворотного зв’язку. Сутність її полягає у з’ясуванні ЗМІ, наскільки своєчасно надходить інформація до реципієнта, ефективність її засвоєння та тлумачення.  Комунікативна функція. Спрямована на встановлення та розвиток зв’язку між реципієнтами, активізацію процесу їх об’єднання для досягнення єдиної мети та поширення певних
ідей.  Футурологічна (прогностична функція) Покликана забезпечувати науковий аналіз перспектив суспільно-політичного розвитку на підставі закономірностей суспільного розвитку. Але потрібно пам’ятати, що жодна з перелічених функцій не реалізується відокремлено.[2;348-351]; [21;32-39] ЗМІ мають різні можливості та силу впливу, які найбільше залежать від способу їх сприйняття реципієнтами. Найбільш масове та сильний політичний вплив мають аудіовізуальні ЗМІ, насамперед – радіо та телебачення. Для розуміння ролі ЗМІ у суспільстві потрібно визначити наслідки впливу масових комунікацій на громадськість, серед яких виділяють чотири основних категорії:  Поведінкові наслідки. Людина здійснює ті чи інші дії після того як вона бачить, що хтось веде себе аналогічно.  Виконання людиною окремих дій у наслідок впливу ЗМІ на
її психологічні установки. Установки включають у себе інтелектуальний компонент чи компонент довіри, але значна частина їх психологічної динаміки має емоційний характер, тому вплив ЗМІ у цій сфері є особливо глибоким. Вірне використання ЗМІ може допомогти спрограмувати цілий комплекс установок по відношенню до того чи
іншого об’єкту. Установки програмуються значно легше ніж дії людини. Іноді вони набувають великого значення, оскільки впливають на наступну поведінку та на те, як буде перероблятися подальша інформація. Вони формують особисте сприйняття світу, подій та явищ.  Когнітивні наслідки. Засвоєння поданої ЗМІ інформації, що змінює напрям розвитку думки людини, її знань та мислення.  Фізіологічні наслідки.
Фізіологічні зміни у нашому організмі, що викликає діяльність ЗМІ. Важливо зазначити, що наслідки взаємодії ЗМІ з аудиторією не є чітко відокремленими та спрямованими, навпаки, у більшості випадків цей ефект є кумулятивним, сукупним.[22;42-45] ЗМІ не лише передають те, що знаходиться навколо нас, скоріше, вони конструюють світ, який згодом стає реальністю для споживача.
Часто вони зображають цінності, стилі життя та звички, які згодом підхоплюються суспільством. Через деякий час образ світу, сконструйований ЗМІ, може настільки затвердитись у свідомості реципієнта, що він буде нездатен відрізнити його від реальності. ЗМІ створюють для нас реальність у багатьох різних напрямах, спираючись на різноманітні психологічні процеси. Можливо, ми вважаємо ті чи інші подія та питання важливими тому, що саме такими їх подають нам ЗМІ.[22;74-75] Засоби масової комунікації у будь-якому суспільстві виконують важливу інформаційну роль, тобто є своєрідним посередником між владою та населенням. При цьому у процесі функціонування ЗМІ зв’язок між комунікатором та реципієнтом здійснюється у двох напрямках. Іншими словами, здійснюється комунікація – своєрідне спілкування, але не особисте, як у повсякденному житті, а з допомогою масових форм зв’язку, де існують спеціальні технічні канали, з допомогою яких
ЗМІ мають забезпечувати виконання інформаційних потреб суспільство.[23] ЗМІ висловлювати інтереси суспільства, різних соціальних груп, окремих особистостей. Їх діяльність має важливі суспільно-політичні наслідки, так як характер інформації , що адресується аудиторії, визначає її відношення до дійсності і напрям соціальної діяльності. Тому, за спільним визнанням політологів,
ЗМІ не лише інформують, повідомляють новини, але й пропагандують окремі ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим приймають участь у соціальному керуванні. Шляхом формування громадської думку, переконань, розробки певних соціальних установок. ЗМІ спрямовують діяльність людини у певну течію. Уся робота ЗМІ безпосередньо спрямована на виконання функції сприяння повної та різнобічної соціальної орієнтації
мас.[24;148] Політика та мас-медіа тісно пов’язані один з одним: політика є однією з найважливіших тем, а ЗМІ є необхідним елементом здіснення політики. Засоби масової інформації – складова частина політичної системи суспільства. Тому, звісно, що суспільний устрій впливає на формування системи ЗМІ. У той же час ЗМІ здійснюють важливий вплив на суспільство, його стан та розвиток . вони можуть сприяти прогресу чи гальмувати його. Наші уявлення про політичний світ великою мірою є продуктом мас-медіа, вони створюють політичний вимір – основу наших знань та поведінки у політичній сфері. [22;46-51] «Вместе с техническим прогрессом менялась как отправка, так и получение политической информации, менялись и наши представления о политических событиях. Для нас политическую реальность составляет не влияние одного политического события, а его интерпретация
(и часто его трансформация) в масс-медиа, в особенности на телевидении» (Kraus,S. Televised presidential debates and public policy 1988). Тому важливим постає питання ролі ЗМІ у політичній діяльності держави. Чи допомагають ЗМІ зберегти та впровадити політичну та соціальну ідеологію? 2. ЗМІ як засіб здійснення політичної діяльності. «Каждый хочет, чтобы его информировали
честно, беспристрастно, правдиво – и в полномсоответствии с его взглядами.» Гилберт Честертон Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих стереотипів, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього,
і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так, невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла визначну роль у перебудові радянсько-американських відносин. Тож, стає зрозумілим, що масові комунікації э невід’ємною складовою частиною політики. Бо вона, як вид суспільної діяльності, гостро потребує забезпечення специфічними засобами інформаційного обміну, становленні та підтримки інформаційних зв’язків між її суб’єктами. Це зумовлено природою політики як колективної, складно організованої цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей для реалізації спільної мети та інтересів, що стосуються усього суспільства. Колективний характер політичної діяльності може здійснюватися лише у разі усвідомлення її важливості та необхідності членами колективу, навіть якщо вони розділені просторово, та координації діяльності людей та організації.
Все це потребує використання специфічних засобів передачі інформації, що забезпечують єдину волю, цілісність та спрямованість дій одночасно великої кількості людей. Цими засобами є ЗМІ.[2;315] ЗМІ також висловлюють та сприяє становленню громадянської думки, яка зазвичай розглядають як колективні судження людей, вияв буденної свідомості, що формується у процесі руху інформації у суспільстві, та виступає як регулятор людської діяльності.
Громадська думка може бути єдиною, монолітною, але частіше вона має плюралістичний характер. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узгоджених поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення. Особливо велику роль ЗМІ відіграє у формуванні думки людей з питань, що не знаходять безпосереднього відображення у їх щоденному побуті. [1;378-379] Тож, ЗМІ, з одного боку акумулюють досвід та волю мільйонів, а з
іншого – впливають не лише на свідомість, але й на вчинки, колективні дії людей. Саме зараз, коли світова спільнота впевнено крокує у майбутнє під гаслами демократій, цей аспект набуває нового значення. Бо на відміну від тоталітарного режиму, що не враховує громадську думку, у демократичних суспільствах керування соціальними процесами не можливе без вивчення суспільної свідомості та можливості впливу на неї, і колосальна роль у цьому належить засобам масової комунікації. Володіння та вміле використання яких – запорука успішного здійснення влади, демократичних форм керування соціальними процесами.[25] Сфера суспільно-політичної активності ЗМІ має особливу інформаційну форму, тому гостро постає питання їх ролі у політичній діяльності держав. Основними функціями ЗМІ з погляду здійснення державної політики є:  використання технології лобіювання державних
інтересів.  соціологізація особистості (допомога адаптування до соціальної дійсності).  мобілізаційна – підтримання політичної активності громадян держави.  Інтерпретація інформації що надходить у вигідному для здійснюваної політики світлі. [8;447] А сучасні французькі вченні Б.Катля та А.Каде вирізняють такі функції ЗМІ у межах політичного напряму діяльності: 
Функція антени – постачання різнорідної інформації до суспільства.  Функція посилювача – посилення важливості фактів, драматизація подій.  Функція фокуса – ЗМІ є фокусом змін соціокультурних течій.  Функція призми – формування нових моделей поведінки.  Функція відлуння – виконання функції збереження певної соціальної структури, слугують символом певного
соціального устрою.[26;215] Оскільки головним завданням влади є підкорення людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, у політичній системі суспільства засоби масової інформації посідають особливе місце, йдучи безпосередньо за офіційними гілками влади. Тому ЗМІ все частіше називають «четвертою владою».
Важливо, що адресатом діяльності ЗМІ може бути як суспільство в цілому, так і окремі його частини, тобто реалізується однин з найефективніших різновидів комунікацій – віч-на-вічі з споживачем політичної інформації. Це дає змогу спрямовано формувати суспільну думку, вести діалог, здійснювати безпосередній політичний контакт, зумовлюючи його «наповнення» та «акцентуацію» З цього виникає, що «четверта влада» за певних обставин має перевагу над іншими і є більш впливовою за них.[1;379] Керуюча функція ЗМІ у суспільно-політичному житті може мати характер як безпосереднього впливу на різноманітні соціальні інститути, так і характер ідеологічного впливу на соціум.[4;56] Відомо достатньо багато історичних прикладів, коли під впливом поширеної ЗМІ інформації (дезинформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свої позиції,
приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки. У процесі політичних комунікацій ЗМІ реалізують два динамічних етапи: перший – комунікатор відбирає і перероблює інформацію; другий – реципієнт отримує та усвідомлює поданні данні.
Як відомо, усвідомлення змісту інформації безпосередньо залежить від способу її подання та інтерпретації, яку у неї заклав комунікатор. [27;45-46] Особливостями ЗМІ, що виокремлює важливість їх використання у політичній діяльності держави, є:  Оперативність – здатність фіксувати те, що відбувається прямо зараз, швидко аналізувати та складати прогноз подальшого розвитку та наслідків.
Ефективність впливу на народну думку залежить від її актуалізації, від того у якій мірі воно пов’язано з подіями та явищами, які цікавлять та хвилюють людей.  Цілеспрямованість – здійснення діяльності задля досягнення чітко визначеної мети та певного результату.  Емоційність – використання емоції як засобу посилення впливу поданої інформації. ЗМІ спрямоване на формування у суспільстві емоційно-образної картини світу, що орієнтує
особистість у типових проявах соціальних закономірностей, розкриває типи соціальної поведінки в окремих ситуаціях.  Різноманітність способів подання певної інформації.  Подання реципієнтові доступної інформації й у комфортних умовах. [21;51] Таким чином, засоби масової комунікації є важливим інструментом соціального управління держави. Виконуючи свою роль у формуванні народної думки ЗМІ не обмежується лише цим. Однак, однією з основних функцій їх діяльності у політичній сфері є підготування народної думку для проведення державою певної політики. ЗМІ – це частина політичної системи, без якої не можливо уявити сучасного суспільства. Їх сутність, характер та функції у значній мірі дефінують соціально-політичний устрій держави.
Тому, для кращого розуміння та оцінки механізму їх діяльності у межах певної держави ми маємо розглянути основні засади функціонування національних систем ЗМІ. 1. Національні системи ЗМІ У зв’язку з активним поширенням глобальних економічних та культурних світових тенденції значення важливості національних умов, неможливість застосування єдиних схем та сценаріїв для оцінювання та моделювання ситуацій у конкретних національних системах
ЗМІ набуває нового сенсу. Для того щоб зрозуміти загальні особливості сучасних національних систем масових комунікацій, спочатку розглянемо що взагалі визначає це поняття. В епоху інформаційного споживання відбувається бурхливий розвиток і системи ЗМІ. При цьому її ядро все ще складають газетні і журнальні редакції, видавництва, студії радіо і телебачення з
їх різноманітною продукцією. Але до ЗМІ по праву належать й інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби і асоціації). Останнім часом до системи ЗМІ відносять соціальні інститути і осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації,
що займаються підготуванням та перепідготовкою кадрів. У системі все більше зміцнюються інститут видання, служби зв’язку (у тому числі космічного) і доставки інформаційної продукції, виробники засобів, що використовуються в журналістиці тощо. Таким чином, система ЗМІ в структурному плані сьогодні представлена кількома групами засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду "периферичні утворення" журналістики.[28;509] У зв’язку з інформаційними потребами суспільства стрімко розширюється мережа рекламних компаній, прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях. Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності – паблік рилейшнз (зв’язки з громадськістю). У межах національних систем ЗМІ набувають значення клуби та асоціації журналістів, які сприяють обміну і поширенню важливих повідомлень, соціальної інформації.[28;510]
Якими ж даними у теперішній час характеризуються розвиток національних систем ЗМІ в світі, які основні тенденції цього розвитку? В світі видається більш ніж вісім тисяч солідних щоденних газет, загальний тираж яких складає близько півмільярда екземплярів, працює більш ніж 20 тис. радіостанцій. В 133 країнах світу працює телебачення. Згідно з нормами
ЮНЕСКО для цивілізованої країни мінімальна кількість джерел інформації на тисячу чоловік населення повинно нараховувати сто примірників газет, сто радіоприймальників, сто телевізорів. Цим стандартам повністю відповідають 25 країн Європи, 4 країни Північної та Південної Америки, в Азії – Японія. Згадаймо, що разом з тим у звільнених країнах
Азії, Африки, латинської Америки наповненість ЗМІ є надзвичайно низькою. Наприклад, в 9 з країн американського континенту взагалі немає своїх газет, а більшість країн африканського континенту не мають національної системи засобів масової інформації.[29;352] Звісно у питання національних систем засобів масової комунікації можна заглиблюватися дуже довго, але ми у своїй роботі лише виокремимо особливості національних систем
ЗМІ у контексті їх приналежності до різних типів здійснення державного режиму. Бо, як свідчить практика, яке суспільство, така й система масової комунікації. Це дозволить побачити основні закономірності їх функціонування, не вдаючись у подробиці та не виходячи за межі обраної теми. У тоталітарній і інших диктаторських державах ЗМІ з одного боку стають жертвою режиму, втрачають всі переваги вільної діяльності та інформування населення, а з іншого – вони самі є засобом здійснення антидемократичного режиму. Широко використовуються можливість емоційного впливу ЗМІ на особистість. Політична пропаганда збагачується емоційним змістом та використовуються технології політичного маніпулювання, що впливають на розум людини. Інтенсивне використання ЗМІ, на думку багатьох дослідників, важлива особливість цих режимів.
Власне засоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністю відтворюють наймогутніший потік політичної інформації, і є найдосконалішим простором політичної комунікації. Тому, усвідомлюючи маніпуляційні можливості ЗМІ, керівництво держави намагається контролювати їх будь-якими засобами, заволодіти інформаційною монополією.[8;445]
Потреба політичної системи у засобах комунікації прямо залежить від функції, яку вона виконує у суспільстві, чисельності політичних агентів, способів прийняття політичних рішень, розмірів держав та деяких інших факторів.Найбільш повно політичні функції ЗМІ знаходять відображення у державах з демократичним устроєм. У такому суспільстві найважливіша політико-соціальна задача ЗМІ – масове впровадження заснованих на повазі до закону та прав людини цінностей, спрямування громадян
на мирне вирішення конфліктів, затвердження демократичних засад державного устрою.[23] У демократичних державах перевагу надають моделі масових комунікацій заснованої на раціональному поданні матеріалу. Вона розрахована на переконання людей з допомогою інформування та аргументації. Ця модель передбачає конкурування різноманітних ЗМІ за увагу та довіру аудиторії. У ліберально демократичних державах західного світу
і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаються максимально розширити автономність свого статусу, але згідно з сучасному контексті поширення інформаційного впливу на процеси у суспільстві відбувається модернізація функцій ЗМІ, з’являються нові тенденції і специфічні уявлення щодо діяльності каналів інформації, спостерігається посилення ролі ЗМІ у політичній діяльності держави.[2;351-352] Основними факторами, що сприяють цьому процесові є:  Відсутність офіційної цензури, що відкриває необмежене поле діяльності. Зокрема, можливість вільного розкриття та поширення серед людей різнобічних поглядів на ту чи іншу ситуацію, подію сприяє збагаченню політичної тематики.  Розширення мережі незалежних ЗМІ, які визначають власний погляд на політику держави, що ,закономірно, вимагає посилення впливу офіційних ЗМІ, спрямованих на підтримку політичної діяльності держави. &
#61692; У контексті сучасних тенденцій розвитку суспільства помітним є зростання значення інформації, важливості володіння нею та її використання. Результатом цього є необхідність використання прогресивних технологічних засобів поширення політичної інформації.[12;295-296] У демократично-правовому суспільстві кожний громадянин має забезпечене законом право знати про все, що відбувається в країні та світі.
Як справедливо завважується у багатьох дослідженнях, основна мета ЗМІ у демократичному суспільстві – це досягнення згоди. Тому національні системи ЗМІ в них мають переважно вільний характер, є незалежними від влади та досить активно захищають свої права.[28;225] Важливою особливістю становища національних систем
ЗМІ у демократичному суспільстві є їх активна участь у відродженні, становленні та закріпленні національно-держаної ідентичності, що має на увазі не лише різке підвищення кількості матеріалу стосовно цієї теми на сторінках газет та журналів, в передачах телебачення та радіо, палку спори з приводу національної історії, політики, міжнаціональних відносин, проблем суверенітету і т.і. Вимога оволодіти народним духом та сповнити його
ідеями національної приналежності та державності, лунає особливо гостро, коли нація прагне до створення єдиної держави, але реально її не має, або, коли є фактична державність, але вона не досягла належного рівня. III. Необхідність захисту національно-державної ідентичності та місце ЗМІ у цьому процесі 1. Важливість захисту національно-державної ідентичності в контексті глобалізації Глобалізація – це процес, що охоплює усі сфери суспільного життя, шляхом якого здійснюється формування єдиної економічної системи, ерозія державного суверенітету, "розмиття" кордонів держав, зрощення між внутрішньою та зовнішньою політикою, поширення західних культурних традицій. Процес набуття певними тенденціями, феноменами, і процесами планетарного (глобального) поширення. Вона має спонтанний та значною мірою некерований характер,
її наслідки неможливо передбачити.[30;129] Глобалізацію також можна визначити як набуття людством рис певної однорідності – як у наслідок дії чинників конвергенції, так і внаслідок глобальної експансії найбільш розвинених країн світу – «цивілізаційних лідерів».[31;184-185] Чому ж постало питання важливості захисту національно-державної ідентичності? Глобалізація – це, безперечно, експансія, своєрідне подолання меж між культурами, народами
і державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахування вірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують». У цьому виявляє себе беззастережна ліберативна складова процесів глобалізації. Агенти глобалізації (ТНК, «великі» світові держави-лідери) виходять із аксіоматичної впевненості в тому, що втягування націй і країн, як і окремих людей, у глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього ринку
є безперечним благом і прогресом, а чинення опору цьому — це гріх, злочин, реакція чи регрес.[8;485] Отже, у соціокультурному розумінні глобалізація репрезентує процес владного (інколи — руйнівно-примусового) втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційного загалу. Вона втілює в дію правила і зобов’язання, що передбачають підпорядкування ним суверенних держав. По мірі глобалізації ринків і культури неоліберальна теорія, що апологетує глобалізації, прогнозує «зів’янення» суверенності окремих країн, формування нового типу «громадян світу», чия прихильність вже буде віддана не окремим урядам, а позадержавним структурам і утворенням.[31;184-196] Водночас відомо, що експансія назовні несе негативні наслідки існуванню та культурній самобутності самих суб’єктів (експансії) глобалізації. Якою б сильною і міцною не була культура, що несе себе через кордони
і відстані, вона завжди повинна зважати на фактори культурної «вірулентності», інфільтрації та асиміляції, які безпосередньо загрожують її «чистоті» й прозорості за умов поширення на певній геополітичній відстані та оточення іншими самодостатніми культурами. Так, поширення англійської мови у глобальному масштабі немовби моделює культурні процеси глобалізації; проте сьогодні в світі
існує ціла сім’я англійських мов, але їх носії далеко не завжди можуть зрозуміти одне одного. Усім цим і визначається суперечливий дуалізм, нездоланна амбівалентність глобалізації, що поєднує позитивний потенціал поширення культури з руйнівною силою примусовості й безпідставної самовпевненості деяких суб’єктів глобалізаційних процесів. [32] Відносини між націями, а крізь них і між державами у контексті сучасного цивілізаційного розвитку базується на двох концептуально протилежних,
але взаємозалежних тенденціях: диференціацією та інтеграцією. Диференціація полягає у тому, що кожна нація прямує до самовизначення, розвитку, рівноправності, суверенного державного існування, намагається захистити власні інтереси, зберегти свою ідентифікацію, закріпити її у загальновизнаних нормах. А з іншого боку процес інтеграції характеризується руйнуванням національних та перегляд державних кордонів, посилення зв’язків та взаємозалежного співробітництва на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації. Ці обидві тенденції виявляються у русі єдиного глобального соціального процесу. Ігнорування питання взаємодії цин тенденцій викликає загострення національного питання у різних державах світу та може спричинити непередбачувані наслідки у світовому масштабі. Отже, дві зазначенні тенденції в розвитку національно-державних відносин виражають у наш час
загальносвітові суспільні суперечності і водночас є серцевиною національного питання багатьох країн світу. Вони входять з внутрішньої сутності національних відносин і мають об’єктивний характер. Але це не знімає автоматично суспільної напруги, постійних прихованих та відкритих зіткнень в етнононаціональній сфері.[8;463] Легко уявити світосприйняття, в якому поняття нації та держави розд