Національний доход суть виробництво розподіл і використання

–PAGE_BREAK–Більшість фахівців поділяє неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежить від цін факторів виробництва.
Ціна фактора – це сума, яку платять за фактори виробництва (зарплата найманих працівників, рента земельних власників тощо).
Ціну фактора визначають пропозиція і попит на цей фактор. Припустімо, що в національній економіці є певна незмінна кількість факторів. Тому крива пропозиції фактора є вертикальною. В точці перетину спадної кривої попиту на фактор та вертикальної кривої пропозиції досягається рівноважна ціна фактора.
Щоб зрозуміти, як установлюється ціна фактора і розподіляється дохід, потрібно проаналізувати попит на фактори виробництва, який визначають фірми, що використовують працю і капітал. Розглянемо попит на фактори виробництва з боку конкурентної фірми, яка не може вплинути ні на ціни на власну продукцію, ні на ціни факторів, а приймає їх як дані ринком.
Обсяг продукції, який виготовляє конкурентна фірма, можна записати через виробничу функцію:
Y = F ( K, L )
де Y – кількість одиниць продукції, які виготовляє конкурентна фірма;
K – обсяг капіталу фірми;
L – кількість найманих працівників.
Нехай конкурентна фірма платить заробітну працю найманому працівникові W і купує одиницю капіталу за ціною R. Метою діяльності конкурентної фірми є прибуток, який для неї завжди становить різницю між виторгом і витратами.
Виторг фірми – це добуток ціни одиниці продукції та кількості вироблених одиниць продукції (PY). Витрати фірми дорівнюють (WL + RK), тоді прибуток можна визначити як PY – (WL + RK).
Отже, прибуток конкурентної фірми залежить від цін на фактори виробництва і власну продукцію та кількості залучених факторів. Ця фірма не може вплинути на ціни, але саме від неї залежить кількість факторів, які вона використовує. Постає запитання: як конкурентна фірма ухвалює рішення про кількості праці й капіталу, котрих вона потребує? Для відповіді на це застосуємо поняття граничного продукту двох факторів – праці й капіталу.
Граничний продукт праці – це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці праці за незмінної кількості інших факторів виробництва. Позначимо граничний продукт праці через MPL (від англ. marginal product of labor). Якщо фірма наймає додаткову одиницю праці, то обсяг продукції змінюється на MPL одиниць. Інакше кажучи, граничний продукт праці – це різниця між обсягом продукції, який виробляє фірма за допомогою L одиниць праці, і ( L + 1 ) одиниці праці за незмінного обсягу капіталу.
Більшості виробничих функцій притаманна властивість спадного граничного продукту. Якщо кількість капіталу незмінна, то зі збільшенням кількості одиниць праці граничний продукт праці зменшуватиметься. Інакше кажучи, з досягненням певного рівня зайнятості на підприємстві кожний наступний найнятий працівник забезпечуватиме менший приріст обсягу продукції порівняно з попереднім. Для прикладу візьмемо невелике ательє, в якому роблять чоловічі картузи. В цьому ательє є одна швейна машина, стіл для розкроювання матерії та стіл для виконання допоміжних операцій. Якщо в ательє працює один робітник, який сам виконує усі операції, то впродовж робочого дня він зробить чотири картузи, якщо двоє – то 11, якщо троє – 20, якщо четверо – 24 картузи. Однак із подальшим збільшенням кількості зайнятих приріст обсягу виробництва буде незначним, я то й зменшуватиметься (табл. 1). Для додаткових працівників уже немає потрібних для виробництва знарядь праці ( капіталу ), а невелике виробниче приміщення стає настільки заповненим, що працівники просто заважають один одному.
Таблиця 1
Залежність обсягу продукції від кількості одиниці праці
Кількість одиниць праці (L)
Обсяг продукції (Y)
Граничний продукт праці (MPL)
0
0
4
7
9
4
1
0
-2
1
4
2
11
3
20
4
24
5
25
6
25
7
23
Перенесемо дані таблиці на площину. Відкладемо по горизонтальній осі кількість найнятих працівників, а по вертикальній – обсяг продукції. З’єднаємо точки і отримаємо криву виробничої функції (рис. 1). Нахилом цієї функції є граничний продукт праці. Зі збільшенням кількості одиниць праці виробнича функція стає положистою, що свідчить про зменшення граничного продукту праці.

   

Рис.1
Виробнича функція
Рішення конкурентної фірми з приводу наймання додаткових працівників залежить від того, як це вплине на прибутковість фірми. Для визначення такого впливу менеджер фірми порівнює додатковий виторг від наймання додаткових працівників із додатковими витратами.
Додатковий виторг фірми від наймання додаткового працівника становить: P * MPL, а витрати на додаткову одиницю праці – W. Отже, додатковий прибуток становить (P * MPL – W ).
Конкурентній фірмі вигідно наймати додаткових працівників доти, доки додатковий виторг (P * MPL) перевищує витрати на наймання (W). Коли ж MPL знижується до рівня, за якого додатковий виторг (P * MPL) дорівнюватиме заробітній платі, наймання є вже невигідним. Отже, попит конкурентної фірми на працю визначається таким рівнянням:
P * MPL = W.
Звідси можна записати: MPL = W/ P.
W/ P є реальною зарплатою, яка виражається не в грошових одиницях, а в одиницях продукції. Тепер повернімось до нашого прикладу. Нехай ціна одного картуза становить 10 грн., а заробітна плата кожного працівника – 30 грн. за день. Отже, реальна зарплата дорівнює ціні трьох картузів. У цьому випадку фірмі вигідно найняти чотирьох працівників. Коли MPL знижується до трьох картузів і менше, наймання працівників стає для фірми неприбутковим.
Отже, конкурентна фірма, яка максимізує прибуток, наймає працівників доти, доки граничний продукт праці не зрівняється з реальною заробітною платою.
Фірма ухвалює рішення про обсяг капіталу, який вона використовуватиме, у той самий спосіб, що й праці.
Граничний продукт капіталу – це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці капіталу за незмінної кількості інших факторів.
Позначимо граничний продукт капіталу через MPK (від англ. marginal product of capital). Зі збільшенням одиниць капіталу за незмінної кількості інших факторів граничний продукт капіталу спадає.
Додатковий виторг від використання додаткової одиниці капіталу становить (P * MPK), а додатковий прибуток дорівнює (P * MPK) – R. Реальна ціна капіталу становить (MPK= R/ P). Вона вимірюється не в грошах, а в одиницях продукції. Звідси фірмі вигідно використовувати додаткові одиниці капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється з його реальною купівельною ціною.
Загалом конкурентна фірма потребує нарощування кожного фактора виробництва доти, доки граничний продукт фактора не зрівняється з його реальною ціною.
Тепер можна пояснити, як національний дохід розподіляється між різними факторами виробництва. Реальна заробітна плата кожного працівника дорівнює MPL, а реальна ціна капіталу, яку виплачують його власникові, дорівнює MPK. Отже, в конкурентному середовищі національний дохід розподіляється між факторами виробництва відповідно до їхнього граничного продукту.
Функціональний розподіл доходів широко використовує статистика.
Проте економісти сьогодні акцентують увагу на родинному розподілі національного доходу, тобто між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл національного доходу між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство. В Україні сектор домогосподарств складається приблизно з 14 млн. одиниць.
Доходи домогосподарств, або особисті доходи, – це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, – як правило, за рік.
Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв’язку з безробіттям і т.д.)
Натуральні доходи – це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.
Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін, називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.
Номінальні використовувані доходи – це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний на споживання (C) і особисте заощадження(S):
ВД = C + S.
Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Останні характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів.
Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій.
Номінальна зарплата – це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.)
Реальна зарплата – номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний індексом споживчих цін (ІСЦ), перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.
В умовах ринкової трансформації економіки України відбуваються глибокі зміни у структурі доходів населення. Частка заробітної плати в доходах населення відіграє важливу роль у трудовій мотивації.
Помітне зниження частки зарплати в доходах населення означає, що
суспільство менше цінує працю як джерело доходу, а це може спричинити зневажливе ставлення до праці.
Важливе значення має також співвідношення у грошових доходах заробітної плати і соціальних трансферів. Збільшення частки соціальних трансферів в особистих доходах може підживлювати психологію утриманства.
Споживання та інвестиції відіграють визначальну роль в економіці будь – якої країни. Держави, де інвестують значний відсоток своїх доходів і споживають відповідно менший, досягають високих темпів зростання національної економіки й продуктивності праці. І навпаки, ті країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший, розвиваються повільніше.
Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у більшості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому становить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг.
Після сплати домогосподарствами податків у їхньому розпорядженні залишається використовуваний дохід, котрий, як відомо, йде на споживання і заощадження.
Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей.
Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання.
Які ж основні складові споживання? Найважливіші з них – продукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо.
Розрізняють три групи видатків домогосподарств на споживання:
§     на товари тривалого користування
§     на предмети поточного вжитку
§     на послуги
Немає сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід однаково.
Але статистичні обстеження виявили певні закономірності розподілу доходів сімей між продуктами харчування, одягом та іншими важливими статтями споживання. Незаможні сім’ї витрачають на продукти більшу частину свого використовуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м’ясо тощо. Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка видатків на продукти харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому.
Зі збільшенням доходів сімей зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі. Водночас зростання доходів приводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім’ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадженні, і найбідніші родини стають ще більшими боржниками.
Економічні дослідження показують, що саме використовуваний дохід визначає рівень споживання та заощадження. Для аналізу впливу використовуваного доходу на споживання і заощадження візьмемо гіпотетичні дані, які подано у таблиці 2. Перший стовпець показує дев’ять різних рівнів використовуваного доходу, другий – заощадження за кожного рівня доходу, а третій – видатки на споживання за кожного рівня доходу.
Таблиця 2
Шкала споживання і заощадження
(1)
Використовуваний дохід (ВД), млрд. грн.
(2)
Заощадження(S),
млрд. грн.
(3)
Споживання (C),
млрд. грн.
1
190
-2
192
2
200
0
200
3
210
+2
208
4
220
+4
216
5
230
+6
224
6
240
+8
232
7
250
+10
240
8
260
+12
248
9
270
+14
256

Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом.
Пороговий дохід надто малий, щоб країна могла заощаджувати. У прикладі його рівень становить 200 млрд грн. Нижче від точки нульового заощадження, наприклад за доходу в 190 млрд грн., нація споживає більше, ніж її поточний дохід. Це призводить до від’ємних заощаджень (-2) млрд. грн. Коли дохід перевищує 200 млрд грн., нація починає заощаджувати (див. додатні числа у стовпці 2). Третій стовпець характеризує видатки на споживання для кожного рівня доходу. Оскільки використовуваний дохід іде на споживання і заощадження, то сума другого і третього стовпців має становити дані першого стовпця.
Для поглиблення аналізу запровадимо нові поняття – функцію споживання і заощадження. Відкладемо по горизонтальній осі використовуваний дохід, по вертикальній – споживання. Нанесемо на площину кожну комбінацію ,, дохід – споживання” з таблиці 3 і з’єднаємо точки.
Криву, яка відображає зв’язок між споживанням та доходом, називають функцією споживання ( рис.2.1).
Щоб глибше зрозуміти цю функцію, з початку координат проведемо лінію під кутом 45о, тобто бісектрису. В кожній точці цієї лінії споживання використовуваний дохід рівні між собою. Точка нульового заощадження обов’язково лежить на бісектрисі. Праворуч від точки нульового заощадження функція споживання лежить нижче від лінії 45о. Ця частина функції вказує на те, що країна має чисті додатні заощадження. Їхня величина вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і лінією 45о.
Ділянка функції споживання, що лежить ліворуч від точки нульового заощадження, відображає ситуацію, коли країна витрачає більше за свій поточний дохід. У цьому разі заощадження є від’ємними, величина яких вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і лінією 45о.
Тепер відкладемо по горизонтальній осі використовуваний дохід, а по вертикальній – заощадження. Нанесемо на площину кожну комбінацію ,, дохід – заощадження” з таблиці 3. З’єднаємо точки і отримаємо криву, яку називають функцією заощадження.
Функція заощадження відображає зв’язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Частина функції заощадження, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від’ємні заощадження. Додатні заощадження відбиває та частина функції, яка лежить вище від нульової лінії. Точка нульового заощадження міститься на нульовій горизонтальній лінії (рис.2.2).
    продолжение
–PAGE_BREAK—-PAGE_BREAK–де FV – майбутня вартість нинішнього вкладу (позики);
X – величина нинішнього вкладу (позики);
i – процентна ставка;
п – кількість років, що відділяють майбутній період від нинішнього.
Як уже зазначалось, процес визначення поточної вартості майбутнього доходу або платежу здійснюється через дисконтування. Отже, якщо нам доведеться сплатити X грн. через п років, а процентна ставка становить i, то поточна вартість цього платежу дорівнюватиме:
P V = X = X ( 1 + i) –n
( 1 + i) n
де PV – поточна вартість майбутнього платежу (доходу).
Для полегшення нарахування складного процента при дисконтуванні існують спеціальні таблиці, в яких для кожного року і для кожної процентної ставки заздалегідь обчислено значення ( 1 + i) n і ( 1 + i) –n. Ці коефіцієнти називають відповідно множником нарощування і дисконтним множником.
Процеси дисконтування і нарахування складних процентів ґрунтуються на використанні процентної ставки, яка є платою за право користуватися упродовж певного строку позиченими грішми. За процентну ставку здебільшого беруть ту, за якою споживач може взяти гроші в позику.
Виробнича функція Коба – Дугласа
Наприкінці 1920 – х років американський економіст Пол Дуглас зауважив, що в довгостроковому періоді частки праці й капіталу в національному доході були практично стабільними. Невдовзі математик Чарльз Коб показав, що виробнича функція ( Y=AKa L1-a) забезпечує сталі частки факторів виробництва в національному доході, якщо вони привласнюють граничні продукти. У цій функції а – стала, що коливається між нулем і одиницею та вимірює частку капіталу в доході; А – більший за нуль коефіцієнт, який характеризує продуктивність наявної технології.
Функцію ( Y=AKa L1-a) називають функція Коба – Дугласа. Багато сучасних економістів вважає, що вона досить точно описує процеси виробництва й розподілу сукупного доходу в національній економіці країни.
Продиференціюємо виробничу функцію по L і отримаємо граничний продукт праці:
MPL = (1 – a) AKa L-a
Продиференціюємо виробничу функцію по K і отримаємо граничний
продукт капіталу:
  MPK = aAKa-1 L1-a
Із значень MPL іMPKдля функції Коба – Дугласа випливає, що граничний продукт праці й капіталу залежить від: 1.                Обсяг капіталу. Зі збільшенням обсягу капіталу граничний продукт праці збільшується, а граничний продукт капіталу зменшується.
2.                Кількість праці. Зі збільшенням кількості праці граничний продукт праці зменшується, а граничний продукт капіталу збільшується.
3.                Науково – технічного прогресу. З підвищенням темпів науково – технічного прогресу параметр А зростає, що збільшує і граничний продукт праці, і граничний продукт капіталу.
Отже, зміни в кількості одного фактора змінюють граничні продукти всіх
факторів.
Граничні продукти капіталу і праці можна записати так:
MPL = (1 – a) Y/L,
MPK = a Y/K.
Щоб перевірити, чи ці формули граничних продуктів узгоджуються із записами вище, підставимо в них замість Y виробничу функцію Коба – Дугласа.
Y/L називається середньою продуктивністю праці, Y/K – середньою продуктивністю капіталу. Для виробничої функції Коба – Дугласа гранична продуктивність фактора пропорційна його середній продуктивності. Тому в країнах з високою середньою продуктивністю праці високою є і реальна заробітна плата. І навпаки, у країнах, у яких продуктивність праці низька, реальні заробітки також є низькими. Зниження продуктивності праці у вітчизняній економіці становить основну причину падіння реальних доходів населення.
Багатьом виробничим функціям притаманна постійна віддача від масштабу. Виробнича функція має постійну віддачу від масштабу, якщо зі збільшенням усіх факторів виробництва на певний відсоток обсяг продукції зростає на той самий відсоток.
Виробнича функція має спадну віддачу від масштабу, якщо відсоток зростання обсягу продукції менший за відсоток, на який зросли всі фактори виробництва. І нарешті, виробнича функція характеризується зростаючою віддачею, якщо відсоток зростання обсягу продукції перевищує відсоток зростання всіх факторів виробництва.
Отже, згідно з неокласичною теорією розподілу, ціни факторів виробництва дорівнюють граничним продуктам цих факторів.
Кейнсіанська функція споживання
Дж. М. Кейнс був одним із перших, хто побудував модель поведінки споживача, яку називають кейнсіанською функцією споживання. Вчений сформулював основні постулати своєї моделі на підставі аналізу статистичних даних, а застосував для цього дедуктивний метод, опираючись на інтуїцію і випадкові спостереження.
Отож Кейнс описав поведінку споживача у ринковій економіці такими трьома постулатами.
По – перше, гранична схильність до споживання коливається у межах від нуля до одиниці (0
По – друге, Кейнс уважав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання знижується. Він розглядав заощадження як розкіш. Тому заможні родини заощаджують більший відсоток свого доходу порівняно з біднішими. Згодом цей постулат Кейнса спричинився до виникнення так званої загадки споживання.
По – третє, Кейнс стверджував, що основним чинником, який визначає
споживання, є поточний використовуваний дохід, а процентна ставка не відіграє важливої ролі у визначенні обсягу споживання. У своїй ,, Загальній теорії…” він писав: ,, На підставі досвіду можна дійти висновку, що у короткостроковому періоді вплив процентної ставки на особисте споживання за даного рівня доходу є вторинним і порівняно невеликим”.
Кейнсіанську функцію споживання, враховуючи її постулати, часто записують так:
С = С + с Y,
де С – споживання;
С – автономне споживання, яке не залежить від величини поточного доходу;
с – гранична схильність до споживання;
Y – використовуваний дохід.
Графічно кейнсіанську функцію споживання зображають у вигляді прямої лінії (рис. 5).
Після виходу в світ ,, Загальної теорії…” економісти почали збирати й аналізувати статистичні дані для перевірки постулатів Кейнса про поведінку споживача. Аналіз таких даних за короткостроковий період засвідчив, що зі збільшенням доходів домогосподарств їхній обсяг споживання також збільшується, тобто МРС>0. Водночас було виявлено, що заможніші родини заощаджують більше, тобто МРС
 

 С=С+сY
 МРС
 

АРС
 

Використовуваний дохід, Y
Рис. 4
Кейнсіанська функція споживання Однак у другій половині 40 – х років американський економіст Саймон Кузніц, використовуючи дані за тривалі проміжки часу ( 10 і 30 років), виявив, що відношення споживання до доходу в економіці було навдивовижу стабільним упродовж десятиліть. При цьому, незважаючи на значне зростання доходів в аналізованому періоді, середня схильність до споживання, за його розрахунками, практично не змінилася. Кузні дійшов висновку, що зі зростанням доходів довгостроковому періоді середня схильність до споживання не виявляє тенденції до зниження.
Отже, дані за короткостроковий період підтверджували постулат Кейнса про зниження середньої схильності до споживання, а дані за довгостроковий період не виявляли цієї тенденції та вказували на стабільність АРС. Цю суперечливу поведінку споживання у короткостроковому і довгостроковому періодах економісти назвали загадкою споживання.
Аби пояснити цю загадку, американські економісти Франко Модільяні та Мільтон Фрідман розвинули нові моделі поведінки споживача. Ці моделі ґрунтуються на концепції між часового вибору, яку висунув Ірвінг Фішер.
Гіпотеза життєвого циклу та гіпотеза постійного доходу
Франко Модільяні розвину модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Ця модель ґрунтується на концепції міжчасового вибору споживача: індивіди планують свої споживання і заощадження на тривалий період, щоб якнайкраще розподілити ресурси для споживання впродовж усього життя. Один із постулатів цієї концепції полягає в тому, що раціональні споживачі хочуть підтримувати приблизно однаковий рівень споживання протягом свого життя, а видатки на споживання надходять із заробленого трудового доходу та майна. Крім того, гіпотеза життєвого циклу враховує ту обставину, що доходи людей різко знижуються з виходом на пенсію. Для підтримання однакового рівня споживання упродовж життєвого циклу потрібно заощаджувати у трудовому періоді. Тому на момент виходу на пенсію люди володіють найбільшим обсягом майна, яке вони використовують для споживання у пенсійному періоді.
Розглянемо поведінку молодого споживача, який щойно приступив до праці. Він надіється, що тривалість його життя становитиме L років і, що він працюватиме R років. Щорічний трудовий дохід нашого споживача становить Y.
Для простоти аналізу спочатку абстрагуємо від майна, яке створене внаслідок заощаджень. Для підтримання однакового рівня позивання протягом життя наш індивід має розподілити свої ресурси між L роками сподіваного життя. Його ресурси для споживання становлять RY, а споживання протягом життєвого циклу – CL. Споживання упродовж життєвого циклу повинно дорівнювати ресурсам за весь життєвий цикл:
  CL = RY Поділимо ресурси для споживання на тривалість життєвого циклу і отримаємо річний обсяг споживання.
C = RY = R Y
L L
Із цього рівняння випливає, що кожного року певна частка заробленого доходу споживається і вона дорівнює відношенню трудового періоду до сподіваної тривалості майбутнього життя. Водночас певну частку заробленого доходу споживач повинен заощаджувати:
S = Y – C = Y L – R
L
Заощадження у трудовому періоді, коли особу працює і заробляє дохід, дорівнює частці трудового доходу, яка визначається відношенням пенсійного періоду до усього життєвого циклу. Ці заощадження особа використає для споживання упродовж пенсійного періоду життя, коли вона уже не працює. Отже,
(Y – C) R = C (L – R)
Заощадження у трудовому періоді становлять активи, або майно, споживача. Вони досягають максимуму в момент виходу на пенсію. Відтак майно споживача зменшується, бо індивід використовує його для оплати споживання у пенсійному періоді. Позначимо майно через W. Максимальний обсяг майна споживача становить:
Wmax = C (L – R)
Гіпотеза життєвого циклу передбачає, що особа заощаджує, коли її дохід вищий за середній упродовж життєвого циклу, і використовує заощадження для споживання, коли її дохід менший за середній.
Якщо всі індивіди так планують своє споживання, то сукупна функція споживання така сама, як і функція споживання для окремої особи. Згідно з гіпотезою життєвого циклу, функцію споживання для національної економіки можна записати так:
C = aW = bY
де а – гранична схильність до споживання майна;
b– гранична схильність до споживання доходу.
Гіпотеза життєвого циклу розв’язує загадку споживання. Отож знайдемо середню схильність до споживання, поділивши цю функцію споживання на Y:
APC = C = a W + b
Y Y
Якщо відношення майна (W) до використовуваного доходу (Y) є постійними, то АРС буде стабільною. І навпаки, якщо відношення (W/Y) змінюється, то й середня схильність до споживання змінюватиметься. У короткостроковому періоді майно кожної особи не змінюється суворо пропорційно до річного доходу. Тому за високих рівнів поточного доходу АРС може знижуватись. Проте у довгостроковому періоді існує залежність між зростанням майна і доходом, що зумовлює усталеність відношення (W/Y), тобто середня схильність до споживання буде постійною.
Зобразимо залежність між споживанням і доходом, яку передбачає модель життєвого циклу, графічно. У короткостроковому періоді, коли величина майна постійна, функція споживання у моделі життєвого циклу нагадує кейнсіанську. Проте зі збільшенням майна у довгостроковому періоді ця функція переміщується вгору (рис. 6). Це переміщення утримує середню схильність до споживання незмінною, коли дохід збільшується. Середня схильність до споживання (АРС=С/Y) дорівнює нахилові лінії, проведеної від початку координат до точки на функції споживання. Ось у такий спосіб модель життєвого циклу розв’язує загадку споживання.
 

 C2=aW2+bY
C1= aW1+bY
 аW2
 аW1 АРС
 Використовуваний дохід, Y
Рис.5
Функція споживання у моделі життєвого циклу
Економісти нині вважають, що найпростіша модель життєвого циклу не повністю пояснює поведінку споживача. Річ у тім, що люди заощаджують у молодшому віці не лише для підтримання рівня споживання після виходу на пенсію, а і з інших мотивів, зокрема бажання залишити певне майно своїм нащадкам.
Мільтон Фрідман розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою постійного доходу. Ця модель виходить з того, що особа, визначаючи обсяг свого споживання, бере до уваги не свій поточний дохід, а постійний дохід.
Постійний дохід – це та величина доходу, яку споживачі надіються отримувати у майбутньому, враховуючи своє майно та зароблений дохід. Частина поточного доходу нерідко є тимчасовою, і індивід не розраховує на неї у майбутньому. Отже, тимчасовий дохід – це частина поточного доходу, яку люди не сподіваються отримувати у майбутньому. Прикладом тимчасового доходу є виграш у лотерею або надходження фермера у даному році внаслідок сприятливих для нього цін тощо.
Постійний дохід – це середній дохід, а тимчасовий – відхилення від середньої величини доходу.
Згідно з гіпотезою постійного доходу, люди орієнтуються на постійний дохід: заощаджують і беруть позики для зрівноважування споживання у відповідь на тимчасові зміни у доході.
У найпростішій формі гіпотезу постійного доходу можна записати так:
C = a Yn,
Де а – константа, що визначає частку постійного доходу, яка споживається;
Yn – постійний дохід.
Отже, згідно з гіпотезою постійного доходу, споживання змінюється у тій самій пропорції, що й постійний дохід. Зі збільшенням постійного доходу особи на 10% обсяг її споживання також зросте на 10%.
З гіпотези постійного доходу випливає, що кейнсіанська функція споживання використовує хибну змінну. Споживання, згідно з цією гіпотезою, визначається не поточним, а постійним доходом.
Гіпотеза постійного доходу також дає змогу пояснити загадку споживання. Поділимо обидві частини функції споживання на Y:
APC = C/Y = a Yn/Y
Отже, цієї моделі випливає, що середня схильність до споживання залежить від відношення постійного доходу до поточного. Коливання доходів із року в рік здебільшого зумовлюється змінами тимчасового доходу. Тому середня схильність до споживання знижується у роки з високими доходами. Проте у тривалому періоді коливання доходу відображають зміни його постійного компонента, тому середня схильність до споживання є стабільною.
Валовий національний доход (GNI) дорівнює ВВП плюс первинні
доходи, одержані резидентами за кордоном у вигляді оплати праці, відсотків, дивідендів, неінвестованих доходів від прямих зарубіжних інвестицій, мінус первинні доходи, передані резидентами за кордон:
GNI = ВВП + YL – YM,
де YL — первинні доходи, одержані з-за кордону;
YM – первинні доходи, передані за кордон.
Валовий національний наявний доход (GNDI) дорівнює валовий національний доход плюс поточні трансферти, одержані резидентами з-за кордону, мінус поточні трансферти, передані за кордон:
GNDI = GNI + TrL – TrM,
де TrL – поточні трансферти, одержані з-за кордону;
TrM – поточні трансферти, передані за кордон.
Національний доход, та його розподіл
    продолжение
–PAGE_BREAK–