Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

Міністерство освітиі науки України
Горлівськийдержавний педагогічний інститут іноземних мов
Кафедравітчизняної та зарубіжної історії
«Рекомендовано дозахисту»
Протокол №_____ від_________
Завідувач кафедри _____________
к. іст. н. КонцурВ.В. (підпис)
ВИПУСКНА РОБОТАСПЕЦІАЛІСТА
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 рр.
Виконавець:
студентка 510-а групи
факультету слов’янських
та германських мов
Земцова Анна Сергіївна
Науковий керівник:
доц., к. іст. н. Касперович П.М.
2009

ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………………….……3
1.Громадсько-політичні рухи Донбасу……………………………………………………9
2.Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках……..29
2.1Відродження української школи та педагогіки……………………………….29
2.2Релігійні організації українців Донбасу………………………………………..43
Висновки…………………………………………………………………………..60
Списоквикористаних джерел та літератури……..……………………………………62
Додаток…………………………………………………………………………………………………….70

ВСТУП
90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки,позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній,так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежнаУкраїна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якоїкраїни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьохпроблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і вінших республіках Радянського Союзу, процес національного відродженнярозпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних тасоціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності,що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу.Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану навідродження культури титульного етносу.
У національному складі населення Донбасу переважнабільшість українців, чисельність яких становила 4216,5 тис. осіб, або 57,45%від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителівУкраїни – на 5,1 відсоткових пункти [75].
Створення національних держав супроводжувалося процесомнаціональної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу доетнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої державиможлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культуридосягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій.Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.
Складність та багатоаспектність проблеми відродженняукраїнців зумовлюють чималий інтерес до неї з боку науковців, оскільки етнічнийренесанс – складне та багатокомпонентне явище. З метою докладного, найбільшповного вивчення процесу етнокультурного відродження необхідно зробити йогобагаторівневий зріз, дослідити кожен із компонентів. Національне відродженняторкається передусім духовної сфери життя суспільства, розпочинаючись зсамопізнання, з ототожнення себе з представниками якогось окремого етносу і зусвідомлення необхідності краще знати історію свого народу, його мову,культуру, традиції, його місце серед інших народів світу. Одним з проявіветнічного відродження титульного етносу є створення та діяльністьнаціонально–культурних організацій, які об’єднують людей з метою здійсненнярізноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієїнації. Існування національно–культурних об’єднань дозволяє громадянам найбільшповно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, щоза важких економічних умов держава не завжди може забезпечити.Національно–культурне відродження, природньо, не вичерпується функціонуваннямрізноманітних організацій та об’єднань. Але так як діяльність цих об’єднань, щороблять свій вагомий внесок у розвиток культури України, є складовою частиноюпроцесу відродження, то ці організації також заслуговують на всебічне вивчення.
Міждисциплінарний характер проблеми передбачив іікомплексний історіографічний аналіз. Слід відзначити, що дослідниками вивчалисярізні аспекти проблеми. З огляду на це наукову наукову літературу з проблеми,що досліджується, доцільно групувати за проблемним принципом.
До першої групи віднесені дослідження з історіїгромадсько-політичних рухів Донбасу. Історіографія проблеми діяльностігромадських об’єднань у східних областях України у 80-ті-90-ті роки XX століттядосить обмежена і в основному представлена працями В. Білецького [5, 6, 7, 8],Т.Болбат [9, 10,11, 12, 13], О.Л. Леонова [44], Т.В. Ерескова [23].
У роботах В. О. Влада [15], Т. Г. Давидовой [19], Ю. Т.Доценко [21, 22], Р.О. Іванченко [32, 33], Т.М. Машинської [46], В.В.Оліференка [7, 58], А. Д. Плевницької [60], М.О. Сагань [70], В. Г. Тихої [76,77], В. О. Токаревої [78], В.Д. Шептухи [83] розглядаються питання становленняукраїнської національної школи на Донбасі у період незалежної України.
Останню групу складають дослідження з історії церковногорозвитку на Донбасі. Суттєвими є ідеї почерпнуті з праць Н.В. Бєлікової [2, 3],Т.О. Белоконь [4], І. А. Козловського [36, 37, 38], Т.В. Костенка [41], А.А. Рощиної[49].
Окремі аспекти проблеми дослідженні протягом кількароків. Проте бракує цілісного, комплексного вивчення життя українців Донбасу.Роки, що минули з моменту набуття незалежності України, потребують осмислення,в тому числі в плані національної культури українців. У цьому плані зазначенівище роботи дослідників і діячів національної культури, освітян та науковців єцеглинами у підмурівок будівлі – національної історії України з докладною,широкою, розлогою подачею регіонального матеріалу, цікавого для широкого загалугромадян України і світового співтовариства націй.
Об’єктом дослідження є українці Донецької області.
Предметом дослідження є процес національно-культурноговідродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.
Географічні межі дослідження охоплюють регіон Донбас, доскладу якого належать Донецька та Луганська області України.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1989-2009 роки,оскільки на цей період припадає створення незалежної Української Держави,національний ренесанс українського етносу і виникнення та діяльність культурнихорганізацій як прояв національно-культурного відродження.
Мета данної роботи – дослідити хід та змістнаціонально-культурного відродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.
Для досягнення поставленої мети у дослідженні буливирішені наступні завдання:
вивчається історіографія та джерельна база проблеми;
відображається процес відродження українців в умовахстановлення української державності на основі діяльності громадсько-політичнихорганізацій українців Донбасу;
виявлено роль освіти у національно-культурному процесі;
аналізується релігійна ситуація на Донбасі.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що порушенапроблема ще не знайшла глибокого висвітлення в сучасній історіографії. Авторомздійснено комплексний аналіз стану і тенденцій процесу відродження українцівДонбасу.
Практичне значення даної роботи полягає в можливостівикористання матеріалів і висновків для подальшої розробки проблем, пов’язанихз розвитком української нації у Донбасі, для підготовки узагальнюючих робіт зісторії України, зокрема Донбасу; у вивченні та викладенні вітчизняної тарегіональної історії.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дипломноїроботи знайшли своє відображення у доповідях на Всеукраїнськійнауково-практичній конференції молодих учених ГДПІІМ (Горлівка, 2009 р.).
При написанні роботи автор дотримується такихзагальноісторичних принципів як історизм, комплексність, а також принципусистемного підходу.
Керуючись вказаними основоположними методологічнимипринципами, ми обрали найбільш дійові, на наш погляд, методи дослідження. До їхчисла належать: порівняльно-історичний, хронологічний, структурно-системний,логіко-аналітичний метод та метод експертного аналізу.
Мета і завдання дослідження визначили його джерельнубазу. У роботі були використані різноманітні джерела, котрі, на нашу думку,можна розподілити на групи за походженням та змістом наступним чином:
Першу групу джерел становлять документизаконодавчо-нормативного характеру, що відбивають основні етапи становленнянаціонально-культурного відродження українців Донбасу. Найвагомішим джереломцієї групи є Конституція України 1996 р. До цієї групи також належать: Закони УкраїнськоїРСР «Про мови» 1989 року, Закон України «Про об’єднання громадян» 1992 року,Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйні організації» 1991 року,документи з’їздів народних депутатів СРСР [26, 27, 28, 34].
Наступна група джерел – статистичні матеріали, які маютьвелику цінність для нашого дослідження. З них почерпнуто інформацію прочисельність українських шкіл та громадських організацій у Донбасі, прокількість релігійних громад та їх процентне співвідношення. Були використанідекілька статистичних збірок: статистичний щорічник Донецької області за 2005рік, бюлетень «Релігійні організації в Україні», статистичний бюлетень«Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.» [75, 64, 65, 17].
Багато інформації було почерпнуто з періодичних видань.Насамперед це газети «Акцент», «Жизнь», «День», «Донбасс», «Донецкий кряж»,«Донеччина», «Східний часопис», «Салон», журнал «Схід».
Аналіз всього комплексу історичних джерел підтверджуєдостатній рівень їх репрезентативності та дозволяє відтворити цілісну картинудосліджуваної теми.
Структура дипломної роботи визначена її метою тазавданнями і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел,що налічує 84 найменувань.
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначена їїновизна, показана практична значущість роботи, окреслені географічні тахронологічні рамки дослідження, з’ясовані предмет та об’єкт дослідження,поставлена мета та завдання роботи, подана характеристика джерельної бази таісторіографії дослідження.
У першому розділі – «Громадсько-політичні рухи Донбасу» –висвітлено пробудження національної свідомості населення Донбасу та зрістполітичної ваги регіону на тлі країни, описуються умови, які призвели дозбільшення кількості громадських об’єднань у Донбасі.
Другий розділ – «Національно-культурне життя українцівДонбасу в 1989-2009 роках» – характеризує процес становлення українськоїнаціональної школи та церкви у Донбасі, з’ясовано значення стану освіти тарелігії для відродження національно-культурних процесів.
У першому підрозділі – «Відродження української школи тапедагогіки» – детально описано відкриття першої української школи на Донбасі,аналізуються труднощі, з якими стикнулися ініціатори її відкриття,проаналізовано сучасний стан української національної школи на Донбасі.
У другому підрозділі – «Релігійні організації українцівДонбасу» – розглядаються ті зміни, що трапилися у сфері релігійних відносин уперіод перебудови та здобуття незалежності України, охарактеризовано розвитокрелігійних громад Донбасу на сучасному етапі.
У висновках узагальнено результати дослідження.

1. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ ДОНБАСУ
Донбас як один із важливих промислових та політичнихрегіонів України відігравав та відіграє значну роль у формуваннігромадсько-політичної ситуації у державі. Саме тут наприкінці 80-х-на початку90-х років XX ст. розгорнувся потужний робітничий рух, було створено та відтворенонизку впливових політичних та громадських організацій. Цей регіон є значним й зточки зору формування політичної еліти України. Треба зауважити, щогромадсько-політичні рухи на Донеччині хоч і мають свою відому і яскравуспецифіку, але разом з тим за переліком і назвами партій і організацій маловідрізняються від загальної всеукраїнської картини – відмінність у іншому –кількісному вимірі прихильників цих організацій, їх впливовості.
Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні,йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на вирішеннянаціональних проблем. Першою масовою громадсько-політичною організацієюДонеччини стало Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка(ДТУМ), яке було утворено 14 січня 1989 року. 4 березня – Луганська обласнаорганізація ТУМ. У 1991-1992 роках Донецьке обласне Товариство української мовиім. Т.Г. Шевченка мало близько 70 первинних осередки практично у всіхнайбільших промислових містах області, 1500 фіксованих членів і стільки жсимпатиків, членами ДТУМ були понад 30 докторів і кандидатів наук, обласнекерівництво і керівництво первинних організацій в основному науковці, вчителі,поети, активні кооператори, в шахтарських містечках – інженери-гірники. Вшахтарськiй столицi – Донецьку було i залишається найбiльше активних тадiяльних осередкiв ДТУМ. Тут зосереджене iнтелектуальне ядро органiзацiї, їїкоординуюча ланка – Правлiння. Тут дiяли заснованi членами ДТУМ фiрми «Вiдродження»,«Травень», а нинi працює заснований за iнiцiативи ДТУМ УКЦентр. I все цеможливе тiльки завдяки активнiй позицiї самих мешканців регіону. На початкахДонецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка налiчувало до 30первинних органiзацiй, якi функцiонували, зокрема, при iнститутах УкрНДIВЕ, IНФОВНАН України, «Пiвдендiпрогаз», «Теплоенергоуправлiннi», обласнiй фiлармонiї,телерадiокомiтетi, Донецькому державному унiверситетi, Донецькомуполiтехнiчному iнститутi, в рядi шкiл, училищ, були й територiальнi осередки [7,8-9].
На думку Тетяни Болбат, кандидата історичних наук,доцента Донецького державного університету управління, важливим чинником уполітичному пробудженні Східної України стали вибори народних депутатів СРСР,які відбулися 26 березня 1989 року і проходили на альтернативній основі.Третина депутатів за новим Законом «Про вибори» обиралася від громадськихорганізацій. Для демократичних сил вибори стали важливим засобом впливу намаси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводитизустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди. Серед кандидатів вдепутати, котрі не одержали необхідної кількості голосів, опинилися кількапартійних та господарських керівників різного рівня. Вибори об’єктивновисвітлили реальну розстановку сил у суспільстві, справжні настрої людей,зменшення авторитету Компартії та її провідників; сприяли стрімкій політизаціїмас, пробудженню інтересу до громадсько-політичного життя. Активну участь увиборах взяли представники національних організацій та рухівські активісти [12,109].
У виборчій кампанії 1989 року виявився феномен масовоїпідтримки тих, хто зазнав критики з боку офіційних структур, та тих, хтовиступив з різкою критикою інституцій влади, їх провідних представників. Наставленні виборців до кандидатів (комуністів-керівників) позначилосянезадоволеність повільними темпами вирішення соціальних питань. До того жмісцеві органи Компартії України тривалий час виступали якгосподарсько-розпорядчі інституції і тому не мали достатнього досвідуполітичної діяльності [12, 109-110].
30 березня 1989 року створено Донецьке обласне відділеннянауково-просвітницького товариства «Меморіал». На установчій конференції булаобрана Рада у складі 11 осіб та три співголови – О.Букалов, В.Дуленко,Б.Парсенюк. Були проголошені основні завдання товариства: увічнення пам’ятіжертв політичних репресій, сприяння їх повної та гласної реабілітації, наданнядопомоги особам, які постраждали від репресій. 16 вересня члени товариства «Меморіал»провели свій перший траурний мітинг пам’яті жертв сталінських репресій, якийвідбувся у Донецьку на знайденому навесні 1989 року місці перезахованнязагиблих від рук сталінських катів. У подальшому щорічні мітинги наРутченківському полі стали однією з акцій, які були спрямовані на привертанняуваги громадськості до проблем історичної пам’яті. 30 жовтня 1989 року убудівлі колишнього НКВС у Донецьку було проведено мітинг, присвячений Днюполітв’язня. Члени Донецької обласної організації товариства «Меморіал» зібралисотні документів та матеріалів, які свідчили про добу сталінізму. Представникитовариства працювали у міській комісії з відновлення прав реабілітованих, уредакції книги «Реабілітовані історією» (у Донецькій області було реабілітовано48 тисяч громадян, які були незаконно репресовані в роки радянської влади).Делегати від Донецької обласної організації були присутні на усіх конференціяхУкраїнського, Всесоюзного та Міжнародного товариства «Меморіал», на другійміжнародній конференції з прав людини, яка проходила у вересні 1990 року уСанкт-Петербурзі [12, 71].
22 квітня 1989 р. виникла Донецька обласна організаціяУкраїнської Гельсінської спілки, 20 серпня – Донецька крайова організаціяНародного Руху України, у вересні – Луганська організація асоціації «Зеленийсвіт», восени 1989 року – Донецька міська організація «Демократичний Рух», 24грудня – Луганська крайова організація Народного Руху України. Усі ці рухи нелише ставили за мету відродження української мови та культури, що булоактуальним для русифікованого Донбасу, але вперше виступили в опозиціїмонопольній владі КПРС. З самого початку свого існуваннянаціонально-демократичні організації регіону були нечисленними, організаційнорозрізненими, чому у деякому ступені сприяли й суб’єктивні причини (наприклад,суперечності між керівництвом) [12, 110].
Донецька крайова (обласна) організація Народного РухуУкраїни постала 20 серпня 1990 року, і на її установчих зборах у місцевомууніверситеті було 109 делегатів, які вже представляли більш широку і багатупалітру – від робітника до малого підприємця. Делегати обрали КоординаційнуРаду і делегатів на республіканський з’їзд НРУ за перебудову, ухвалили СтатутДКО НРУ. За Статутом Донецька крайова організація Народного руху України заперебудову визначалася як «самодіяльне об’єднання громадян – активних прихильниківпрограми всебічного оновлення політичної та економічної системи нашогосуспільства, що діє згідно з Конституцією УРСР та СРСР. Організація співпрацюєна рівноправних засадах та підтримує діяльність усіх громадських та політичнихоб’єднань і організацій, що сприяють перебудові радянського суспільства,проголошеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС» [6, 4].
До кінця року були створені міські осередки Руху уДонецьку, Димитрові, Горлівці, Єнакієвому, Червоноармійську, Маріуполі. Основоюкрайової організації НРУ стало обласне відділення Товариства української мовиімені Тараса Шевченка (створене раніше 14 січня 1989 р.), тому і більшістьактивістів ДКО НРУ представляли його лідери: В.Білецький, І.Шутов, М.Тищенко,В.Тиха та інші [6, 4].
25 листопада 1989 року відбулася перша конференціяНародного руху Луганщини (НРЛ) за перебудову, ще до створення обласноїорганізації Народного руху України (грудень 1989 року). Спочатку йогоініціатори планували стати складовою, але самостійною частиною НРУ, тому назборах були присутні представники Руху. Однак згодом позиції цих двох «рухів»розійшлися. На наш погляд, с самого початку НРЛ створювався на противагу НРУ.Головна різниця між ними полягала у різних підходах щодо національного питання.Так, в окремому пункті Програми записано, що Народний рух Донбасу поділяєпрограму Народного руху України з питань демократизації суспільства,утвердження прав людини, соціальній справедливості, укріплення суверенітетуреспубліки, екологічної безпеки, відродження національної культури, але не можезгодитися з «декларативностью многих формулировок, однобоко митинговымхарактером деятельности,… решительно отвергает явные и скрытыенационалистические идеи…» [12, 111].
15 липня 1989 р. в Донбасі розпочався шахтарський страйк,який 19 липня охопив 84 із 252 шахт України, у тому числі – 66 шахт Донецькоїобласті з участю 170,7 тис. осіб. Основними формами протесту страйкуючих булимітинги, присутність на центральній площі міста. Страйкуючі виступили ізсоціально-економічними вимогами: самодіяльність підприємств, покращення умовпраці і побуту, підвищення заробітної плати, збільшення відпусток тощо. Страйквиявив кризу довіри шахтарів до влади, адміністрації та громадськихорганізацій. Створив свої органи самоуправління – страйкоми різного рівню –шахтарі обрали до них неформальних лідерів, причому партійних та господарськихкерівників серед них було обмаль. 17 серпня 1989 р. у м. Горлівка у залізасідань виробничого об’єднання «Артемвугілля» почала роботу I установчаконференція представників страйкомів шахт Східної України, м. Павлограду, Дніпропетровськута м. Гукова Ростовської області. На конференції була створена РегіональнаСпілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), прийнято її Статут, обраноКоординаційну Раду [12, 109].
Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог,швидко переріс в багатьох містах у політичний. На хвилі зростаючої політизаціїробітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якомувисувались і політичні вимоги. Головні з них– включення до порядку денногоДругого з’їзду народних депутатів СРСР питання про відміну 6 статтіКонституції, яка закріплювала керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії врадянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партійта рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянськихорганах [61, 175].
На думку В.С. Білецького, професора Донецькогонаціонального технічного університету, голови Українського культурологічногоцентру, шеф-редактору аналітичного журналу «Схід», в ті роки існує однаапробована в ті роки формула, яка об’єднує ці два напрямки, – це ідея духовно іматеріально багатої нації – вона відсуває на задній план питання «соціалізм чикапіталізм?», не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіхгромадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і промисловийДонбас виступив як найбільш консолідуюча і державотворча спільність,проголосувавши 1 грудня 1991 р. на рівні 93% за незалежність України. Причомусаме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно –найорганізованішими – опонентами радянського режиму і фундаторами новоїукраїнської державності [5, 92].
Значний вплив на підсумки виборів 1990 року спричинила йЛуганська асоціація виборців, створена 4 березня 1989 року. Основнимизавданнями асоціації було проголошено: подолання відчуження громадян від влади,підвищення рівня їх політичної культури, пробудження громадянської активностішироких верств населення, підготовка та проведення на дійсно демократичнихзасадах виборів до республіканських та місцевих органів влади. Це була першадемократична громадсько-політична організація на Ворошиловгардщині, якапоставила за мету участь у виборчих кампаніях. На відміну від місцевихорганізацій КПУ вона не мала фіксованого членства, жорсткої організаційноїструктури. Згодом були створені й районні відділення асоціації. У січні 1990року при асоціації були сформовані комітети з правових питань, культури,екології, соціально-економічних проблем та місцевого самоврядування, а такожгрупа захисту прав виборців. Асоціація відіграла значну роль як координаційнийцентр демократичних сил Ворошиловгадської області [12, 110].
Восени 1989 року у Донецьку почали діяти перші групиІнтернаціонального руху Донбасу. Ініціаторами створення цього громадськогооб’єднання була наукова інтелігенція, студентська та учнівська молодь.Головними завданнями визначались: послідовна боротьба проти будь-яких проявнаціоналізму на ідеологічному, політичному та побутовому рівнях, а також захистнаціональних прав людини. «Націоналізм» розумівся як «особое мировоззрение,трактующее нацию как высшую внеисторическую форму сообщества людей, … причеминтересы нации считаются выше интересов классов и людей, эту нациюсоставляющих». Інтеррух був однією із перших громадських організацій на СходіУкраїни, яка поставила за мету запровадження в Україні «государственногодвуязычия». У Маніфесті ІРД само поняття «державна мова» для поліетнічноїдержави визначалося як порушення прав людини, а тим більше надання такогостатусу тільки однієї мові. За думкою авторів Маніфесту, із зникненням мовинація не гине, вона лише переходить на іншу мову [11, 75].
Таким чином, 1989 рік став визначним в історії СхідноїУкраїни – відбулося політичне пробудження регіону. Важливим чинником цьогостала виборча кампанія 1989 р., яка активізувала створення тут новихполітизованих громадських об’єднань: обласних організацій Українськогоісторико-просвітницького товариства «Меморіал», Луганської асоціації виборців,обласних організацій Народного руху України за перебудову тощо. Влітку 1989 р.розпочався перший страйк шахтарів, 17 серпня була створена Регіональна спілкастрайкових комітетів Донбасу (РССКД), відбувалася швидка політизаціяробітничого руху. Донбас став одним із значних політичних центрів України.
1990 рік увійшов в історію як рік народженнябагатопартійності. У березні 1990 року з’їзд народних депутатів СРСР відмінив 6статтю Конституції, тобто визнав можливим існування багатопартійності. У країніпочинається створення плюралістичної партійної системи.
У січні 1990 року створена Луганська організаціяУкраїнської Гельсінської спілки, 21 вересня створена Луганська міська організація«Демплатформи в КПРС», 10 червня – Донецька обласна організація «Українськоїробітничої партії» (УРП), 21 липня – Донецький міський клуб прибічників «Демплатформи»,16 серпня – Луганська обласна організація (з січня – Партії ДемократичногоВідродження України – ПДВУ), в грудні – Донецька обласна організація ПДВУ [12, 113].
У липні 1990 року створена перша Донецька обласнасоціал-демократична організація – Об’єднаної Соціал-демократичної партіїУкраїни (ОСДПУ), з 1991 року – СДПУ [12, 113].
Протягом 1990 політичний спектр Донбасу розширився.Партії центристської спрямованості окрім ПДВУ та СДПУ представляли: Луганськаорганізація Конституційно-демократичної партії СРСР (діяла до 1991 року),правий центр (кроме УРП) – створені у кінці 1991 року Донецька обласнаорганізація Демократичної партії України (ДемПУ) та Донецька обласнаорганізація Християнсько-Демократичної партії України (ХДПУ). На крайньо лівомуфланзі восени 1990 року оформилися: Луганська міська організація ВсесоюзноїКомуністичної партії більшовиків – ВКП(б), Луганська організація «Єдність» – замарксистсько-ленінські ідеали» [12, 114].
Продовжують формуватися і суспільно-політичніорганізації. 10 лютого 1990 року створений Союз трудящих Донбасу та Донецькийміський союз виборців, який спричинили значний вплив на виборчу кампаніюрегіону 1990 року. Навесні 1990 року у Донецьку було створено регіональневідділення групи «Союз», 23 серпня у Луганську створено «Демократичний блок»,18 листопада – «Інтеррух Донбасу» [12, 114].
«Інтеррух Донбасу» був єдиною громадською організацією,що виступала за автономний статус Донецької області у 1991 році. 28 серпня 1991р. Центральна Рада Інтерруху прийняла Заяву «Об общественно-политическойситуации», у якій виражалася «тревога в связи с тем, что Донбасс может статьареной серьезных столкновений различных политических сил», и тому до 1 грудня1991 р. Тут повинен бути пройти референдум про надання Донецькій областістатусу автономії у складі УРСР. Після цього виступу на Інтеррух Донбасуобрушилася хвиля звинувачень у сепаратизмі. Його лидерові Д. Корнілову пришлосянеодноразово заявляти, что автономія – це не нова держава, а лише перерозподіл повноваженьміж центральними й територіальними органами влади. На наш поляд, суперечки, щовиникли, у значній мірі пояснювалися нерозумінням дефініцій таких понять, як«федералізм», «автономія», «сепаратизм», тому прибічників федеративного устроюдержави їх опоненти іменували «сепаратистами» [13, 91-92].
1990 рік увійшов в історію як рік народженнябагатопартійності. С одного боку, це – Інтеррух Донбасу, Рух «ДемократичнийДонбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», Народний Рух Луганщини, товариство«Відродження»; з іншого – обласні товариства організації Української республіканськойпартії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України,Народного Руху, Товариства української мови Т.Г. Шевченка, Союзу українськоїмолоді. Протистояння виражалося різними формами: поширення листовок, виступи насторінках периодичної преси, мітингах, організація пікетів місцевих органіввлади. Противостояння досягло найвищої гостроти у жовтні 1991 року, коли сьома сесіяДонецької обласної Ради народних депутатів розглядала питання про статусобласті. 6 жовтня у багатьох містах відбулися мітинги протесту з лозунгом: «Ні– Донецькій Апаратній Республіці!». Одночасно на центральній площі Донецькучлени Интерруху Донбасу проводили збір підписів на підтримку автономії Донбасу[13, 91-92].
26 жовтня 1991 р. у Донецьку відбулася рада народнихдепутатів усіх рівнів Півдня і Сходу України, до яких звернулися делегатиустановчої конференції Демократичного Руху «Братство» з закликом підтримати ідеюфедералізму, яка дає можливість «сохранить историческую, экономическую,национально-культурную самобытность регионов» [Болбат Проблема государственногоустройства Украины в]. Учасники наради майже повним складом прийняли Зверненнядо народу та Заяву Верховніх Раді Украіни, в якому говорилося: «Внестиположение о федеративно-земельном устройстве Украины в концепцию и в проектКонституции Украины; в течение ноября 1991 г. обсудить проект новой КонституцииУкраины и вынести его на всенародное обсуждение» [69, 5].
Таким чином, можна зробити наступні висновки: провідокремлення Донбасу від України не йшлося в програмних документах, були лишезаяви окремих осіб, погляди яких не знайшли підтримки у більшості. Намаганнядеяких громадських об’єднань перерозподілити повноваження між центральними та місцевимиорганами влади, що виражалося в їх вимогах створення федеративної землі«Донбас» чи надання регіону статусу автономії у складі України, на наш погляд,«сепаратизмом» не було. Ці вимоги були продиктовані занепокоєністю багатьох громадськихоб’єднань рядом обставин, які пов’язувалися з прийняттям Акту про незалежністьУкраїни. По-перше, занепокоєність викликала перспектива насильницькоїукраїнізації, що в Донбасі з його перевагою російськомовного населення могло бпривести до міжнаціональної конфронтації. По-друге, побоювалися спалахунаціонал-екстремізму, бо до Донбасу вже дійшли гасла «Україна лише для украінців!».Тому ідея федеративного устрою держави знайшла тут своїх прибічників в числібагатьох громадських організацій, які бачили у федералізмі необхідну умову длязбереження економічної, національно-культурною самобутності регіонуов, а такожсоціального та міжнаціонального миру [13, 91-92].
У 1990 році створюються і аналогічні комсомолу політичнімолодіжні організації лівого спектру. У січні 1990 року оформилася Донецькаобласна організація Спілки Української молоді (СУМ), у березні – Луганськаорганізація Спілки Незалежної Української молоді (СНУМ), 3 вересня – Донецькаобласна організація Української Студентської Спілки (УСС) В січні 1990 рокубуло створено Луганське обласне відділення слов’янської культури «Русь» [13,114].
4 квітня 1990 року була здійснена спроба об’єднання рядусуспільних організацій, зокрема національно-культурних товариств. В результатіз’явився Донецький обласний союз демократичних сил «Єднання». На жаль, йогодіяльність була лише формальною [13, 118].
Ключовими подіями 1991 року було проголошення незалежностіУкраїни 24 серпня 1991 року, заборона діяльності Компартії, республіканськийреферендум 1 грудня в підтримку Акту про незалежність України та вибориПрезидента України, розпад СРСР та створення СНГ у грудні 1991 р.
Значною подією для громадських організацій регіону сталаможливість офіціальної реєстрації в органах влади, чому сприяв прийнятий 16червня 1992 році Закон України «Про об’єднання громадян». Відповідно до ньогоусі громадські організації тепер називалися «громадськими об’єднаннями»,розмежовувалися функції між політичними партіями та суспільними організаціями.Так, останнім було заборонено втручатися в рішення політичних проблем, висуватисвоїх кандидатів на вибори. Проте багато громадських організацій продовжуваливести політичну діяльність [26].
Найбільш активно суспільно-політична палітра Донбасуформувалася у 1992-1994 рр., що було пов’язано з новими умовами діяльностісуспільних об’єднань. В силу специфіки регіону тут створювалися суспільніорганізації та політичні партії правого та центристського флангу. Відбувалася йреорганізація комсомольських структур. Після створення Союзу молодіжнихорганізацій України на початку жовтня 1991 року, подібна організація буластворена у регіоні – 24 жовтня створено Союзу молодіжних організацій Донбасу(СМОД) [13, 119].
У середині 1990-х років феномен високого ступеню заполітизованостінашого суспiльства чiтко вiддзеркалювався в громадських органiзацiях – вони, якправило, дотримуються цілком певних політичних орієнтирiв. Їх основнi полiтичнiвектори можна умовно сформулювати так:
Українська демократична держава з переважно Європейськоюорiєнтацiєю.
Демократична держава з переважно Євразiйською (зокрема,проросiйською) орiєнтацiєю.
Соцiалiстична (комунiстична) держава з переважноюЄвразiйською орiєнтацiєю.
Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiйорiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнiзасоби реформ суспiльства.
Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантоюпрофесiйних iнтересiв.
Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантоюнацiональних iнтересiв.
Умовно-індиферентні зі стабільною закордонною грантовоюпідтримкою.
Основнi представники групи, яка виступає за Українськудемократичну державу з переважно Європейською орiєнтацiєю, це: Донецьке обласнеТовариство української мови, Кальмiуська паланка українського козацтва, «НароднийКонгрес Донеччини», Донецькi вiддiлення «Нової України», «Меморiалу»,«Просвiти», «Союзу офiцерiв України», «Союзу українок», «Суспiльної службиУкраїни», «Фонду культури», «Спiлки української молодi», «Спiлки українськогостудентства», «Української студентської спiлки», Український КультурологiчнийЦентр, блок «Демократична Донеччина» [5, 104].
За демократичну державу з переважно Євразiйською(зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю виступають: «Движение за возрождениеДонбасса», «Интернациональное движение Донбасса», «Донецкий областной Конгрессгражданского действия», «Донецкий областной комитет защиты мира», вiддiленняУкраїнського фонду миру [5, 104].
Метою діяльності «Движения за возрождение СССР»,Донецької обласної органiзацiї Ленiнського комунiстичного союзу молодi України,пiонерської та ветеранської органiзацiй є соцiалiстична (комунiстична) державаз переважною Євразiйською орієнтацією [5, 104].
Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiйорiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнiзасоби реформ суспільства є наступні організації: «Асоцiацiя шахтарських мiстДонеччини», «Фонд пiдтримки прогресивних реформ», Профспiлка працiвникiв малихприватних та iн. пiдприємств недержавної форми власностi «Вiдродження»,Асоцiацiя пiдприємцiв Донеччини «Деловое собрание», «Фонд Хъюза» [5, 104].
Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантоюпрофесiйних інтересів: Регiональний союз страйкових комiтетiв Донбасу, Донецькаобласна незалежна профспiлка, профспiлка «Солiдарнiсть» [5, 105].
На сьогодні картина дещо змінилася у перелікуорганізацій, які представляють ту, чи іншу групу, але загальна структура группрактично не змінилася. При цьому праві організації у своїй більшості ємаргінальними, працюють камерально, замкнено. Спостерігається тенденція довиокремлення двох мегагруп: Європейської і Євразійської орієнтації. На Донбасіпереважає друга [5, 105].
Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстрованоі діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весьполитичний спектр України – від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий флангпредставляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичноїпартії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партіїУкраїни (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов’янської партії Украіни(СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрованаорганізація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) – ВКП(б) [12, 56].
Чисельність обласних організацій лівих партій відносно невелика.Найчисленніша з них ДОО КПУ – 9500 чл. У складі ДОО СПУ – 3000 чл., СелПУ –1170 чл. (реальна кількість значно менше), СловПУ – 300 чл., ПСПУ – 150чл.,ВКП(б) –30 чл. [9, 207].
Найбільш структурованими є обласні організації КПУ и СПУ,які мають організаційні структури практично у всіх містах області. Так, ускладі Єнакієвської міської організації КПУ – 700 чл., Красноармейської – 400 чл,.Шахтарської – 554 чл., Волновахської – 700 чл. Організаційні структури СловПУ діютьлише у Донецьку та Єнакієво (10 чл.), ПСПУ – у Донецьку, Докучаєвську (23чл.),Горлівці (30 чл.), Красноармійську (13чл.), Слов’янську (16 чл.), Новоазовськомурайоні (20чл.); СелПУ – у Донецьку, Горлівці (30 чл.), Амвросієвському районі(40 чл.), Артемівському районі (315 чл.) [9, 207].
До президентських виборів 1999 р. обласні організації лівихпартій не мали принципових розходжень з загальнореспубліканськими програмнимиустановками. Виключеннями були лише ДОО СПУ, члени якої продовжували наполягатина наданні російській мові статусу державної поряд з українською мовою чивведення системи офіціальних мов в місцях компактного проживання людей одноїнаціональності [9, 207].
Ідеологічною основою лівих партій (крім СловПУ) є марксизм-ленінізм,проте партії надають приорітет різним його сторонам. Так, СПУ надає перевагу марксизму,називаючи його сучасним й найбільш серйозним досягненням людства. КПУідеологічно ближчим є ленінізм. Розходяться КПУ і СПУ в визначенні майбутньогоУкраїни. Якщо СПУ виступають за єдину Україну в складі СНД, то комуністидобиваються відродження на новій основі Союзу рівноправних братських народів якдобровільного об’єднання суверених соціаліистичних держав. СловПУ, діяльність якоїзосереджена на Донеччинні, акцентує увагу на задачах у національно-культурнійсфері. Серед них: збереження, розвиток та взаємодія культур усіх етнічних груп,які проживають на Україні: відродження патріотизму в широкому розумінні, як любовідо Вітчизни – спільної Батьківщини усіх слов’янських народів; наданніросійській мові статусу другої державної мови, а мовам інших етнічних групстатусу офіційного [9, 207].
Більшість лівих партій визнають ринкову економіку, зусіма її обов’язковими елементами, проте з багатьма примітками: ринок повиненбути цивілізованим, суспільна та колективна власність – головною, державний сектор– пріорітетним. Критикуючи тодішній варіант приватізації, ліві пропонують вестинародний контроль за приватизацією, проводить її поетапно, враховуючи передусімінтереси трудових колективів. Не згодні ці партії і з поширенням приватноївласності на землю. Селянська партія підтримує лише розподіл землі на паї та передачуїх селянам у безсрочнє володіння з правом передачі у спадок [9, 207-208].
В цілому, в силу специфіки Донбасу, обласні організації партійлівого спектру тут одни з наибільш представницьких та впливових. Популярними урегіоні є наступні програмні цілі: надання широких соціальних гарантій; укріпленнявсебічних зв’язків з державами СНД, особливо з Росією; розширення прав регіонів(ряд партій продовжують вимагати введення земельно-федеративного устрою); рівністьправ усіх націй; надання російській мові статусу другої державної мови [9,208].
Очевидні успіхи лівих партій у регіоні на парламентськихвіборах 1994 та 1998 рр. На їх результатах позначилася й ностальгія повтраченій радянській стабільності. Сприяє росту вплива лівих партій йрозчарування діяльнісю демократів. Политичний ділетантизм, корупція, розлади утаборі демократів допомогли лівим відновити свій вплив у суспільстві. Крім того,обласні організаціі КПУ та СПУ уміло використовують у політичній боротьбі свійбагатий організаторський досвід. Напередодні президентських виборов 1999 р. НаДонеччинні створено суспільно-політичне об’єднання сил «Народна опозиціяДонбасу» (ПОД). На установчій конференції були присутніми представники ДОО КПУ,СПУ, СловПУ, Всеукраїнського об’єднання «Громада». Проте на виборах діяльність НОДбула практично непомітна (підтримували кандидатуру П.Симоненка). Другоюсумісною політичной силой лівих було Народно-патріотичне об’єднання Донецькоїобласті на підтримку О. Мороза. У його склад увійшли 37 громадських формувань,в тому числі ДОО СПУ та СловПУ (найбільш активно діяли социалисты). ДОО СелПУна першому етапі виборов підтримували кандидатуру А.Ткаченка, НСПУ – Н.Витренко[9, 208].
Правий політичний спектр Донецької області представлений небагаточисельнимита невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ)– 210чл., Народного Руха України (НРУ) – 500 чл., Конгресу українських націоналістів(КУН) – 450 чл., Християнсько-демократичної партії Украини (ХДПУ) – 350 чл.,Українскої республіканської партії (УРП) 150чл., Українскої республіканськоїхристиянської партії (УНХН) – 150 чл., Українскої національно-консервативної партії(УПКП) – 150чл., Християнсько-народного союзу (ХНС) – 120 чл., Української НаціональноїАсамблеї (УНА) – 50чл. Реальна чисельність більшості цих організацій набагатоменше [9, 208].
Серед политичних організацій правого спектрунайрадикальнішими є обласні організації УНА и КУН. По структурі вонивідрізняються жорстким централізмом, чіткою ієрархією. Ідеологічною основою ультраправихорганізацій є інтегральний націоналізм. По-перше, для них характерна домінантаінтересів нації над будь-якими іншими. По-друге, націонал-радикали виступаютьза сильну диктаторську владу. В цілому, націонал-радикальні організації об’єднуютьнаступні програмні положення: побудова в Україні національної тоталітарноїдержави, ринкове реформування економіки, вихід України з СНД, єдина українськадержавна мова, надання неукраінцям права на культурний розвиток [9, 209].
Политичні організації правого спектру на Донбасі не євпливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму,особливо їх профашистські форми. У правих партій слабко розроблена економічна платформа,в той же час для Донбасу на першому місці є вирішення соціально-економічнихпроблем [9, 209].
На початок 2009 р. на Донеччині діє 75 партій зі 125зареєстрованих в Україні. Вони представляють практично всіх основних учасниківполітичних процесів. В партійних рядах на Донеччині сьогодні 0,5 млн членів при5 млн мешканців області, тобто кожний десятий. Якщо порівняти з оцінками поУкраїні в цілому, то на 1 тис. мешканців Донецької області припадає втричібільше партійців, ніж в середньому по країні [5, 105].
Лідером за кількісним складом є Партія Регіонів. Наминулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали наДонеччині переважну більшість голосів виборців. Більшість керівників промисловихпідприємств теж є членами цієї партії. В ній перебувають понад 280 тис.донеччан, зареєстровано понад 1500 первинних організацій, членами партії є 1200керівників різних рівнів – обласного, районного та органів місцевогосамоврядування. Партія має великий досвід політичної роботи в умовах влади таопозиції, стабільності і перманентних криз. За 10 років свого існування Партіярегіонів стала найпотужнішою політичною силою в Україні. Перемога напарламентських виборах 2006 та 2007 років засвідчила високий рівень довіривиборців до партії та її лідера В.Ф. Януковича, який вже двічі успішно очолювавУряд України. Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейнихпідходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичнийцентризм – основа стратегії Партії регіонів [8, 25].
У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини заостанніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України,Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.
Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині булозареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина наДонбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації (ННО) часто дужезаполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям усуспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто непише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна,«слов’янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося навиборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можназустріти у ряді випадків. Ще одна особливість Східної України – виникнення востанні роки псевдо-громадських об’єднань, які створюються «під вибори», частопросто «за виробничим» принципом. Загалом же в «третьому секторі» Донбасуостанні роки переважали біло-голубі кольори – «помаранчеві» себе не афішували.
За загальною кількістю організацій в переддень«помаранчевої революції» – у 2003 році – в Донецькій області діяло 4053громадських організацій та рухів і 3170 первинних партійних організацій. Тобтореґіон не тільки не поступається іншим, але, крім Києва і Львова, навітьперевищує інші реґіони.
Згідно з вісником Державного управління статистики уДонецький області на початок 2005 року в регіоні діяло 8178 об’єднань громадян,з них політичних партій 3816 та громадських організацій 4362. Серед громадськихорганізацій налічувалося 35 громадських рухів, молодіжних організацій – 504, освітніхта культурно-виховних об’єднань – 176 [17, 57].
Таким чином, розглянувши історію громадсько-політичнихрухів Донбасу, можна зробити наступні висновки:
Донбас як один із важливих промислових та політичнихрегіонів України відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичноїситуації у державі. Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні,йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному нарішення національних проблем: обласні ланки Товариства української мови ім.Т.Г. Шевченка, Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства«Меморіал», крайові організації Народного Руху України, Донецька міськаорганізація «Демократичний Рух», Луганська асоціація виборців. Тобто відбулосяполітичне пробудження регіону.
1990 рік увійшов в історію як рік народженнябагатопартійності. Донбас пережив спалах створення міських організаційрізноманітних всеукраїнських партій: Інтеррух Донбасу, Рух «ДемократичнийДонбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», товариство «Відродження»,організації Української республіканськой партії, Демократичної партії України,Партії демократичного відродження України.
Ключовими подіями 1991 року було проголошеннянезалежності України, заборона діяльності Компартії. Значною подією длясуспільних організацій регіону стала можливість офіціальної реєстрації ворганах влади, чому сприяв прийнятий 1992 року Закон України «Про об’єднаннягромадян» – створювалися суспільні організації та політичні партії правого тацентристського флангу, відбувалася й реорганізація комсомольських структур.
Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстрованоі діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весьполитичний спектр України – від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий флангпредставляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичноїпартії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичноїпартії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов’янської партіїУкраіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрованаорганізація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) – ВКП(б). Обласніорганізації партій лівого спектру тут одні з наибільш представительних тавпливових.
Правий політичний спектр Донецької області представленийнебагато чисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичноїпартії України (ДемПУ), Народного Руха України, Конгресу українськихнаціоналістів, Християнсько-демократичної партії Украини, Українскоїреспубліканської партії, Українскої республіканської християнської партії,Українскої національно-консервативної партії, Християнсько-народногосоюзу, Української Національної Асамблеї. Политичні організації правого спектруна Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеїінтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми.
Лідером за кількісним складом на сучасному етапі є ПартіяРегіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партіїотримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців.
Важливим результатом плідного осмислення та втіленняідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття ставполітичний центризм – основа стратегії Партії регіонів.
У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини заостанніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України,Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.
Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині булозареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина наДонбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації часто дужезаполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям усуспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто непише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна,«слов’янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося навиборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можназустріти у ряді випадків.

2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009РОКАХ
2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ
Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова ДержавиУкраїна супроводжувалися відродженням систем національного традиційноговиховання, народної педагогіки і школи. В Україні це, передусім, школатитульної нації – українська.
Донеччина – частина Української Держави, земля, населенабільшою мірою українцями, проте доволі серйозно зросійщена, точніше,денаціоналізована в радянському дусі. Саме тому проблема відродження українствав краї є вкрай актуальною як частина національного відродження. Школа й національнапедагогіка являє той стрижень, без якого неможлива передача набутого народногодосвіду в часі й просторі. Ці чинники зумовили актуальність питання як вітчизняноїісторії в цілому, так й історії педагогіки зокрема. В 1990-2009 рр. вперіодичній пресі регіону накопичена значна кількість публікацій – матеріалів,присвячених відродженню і становленню української національної школи наДонеччині. Вони є первинним джерелом інформації з досліджуваної проблеми іпервісним, першопочатковим осмисленням процесів національного відродження впризмі освітянської галузі в цілому і її головної ланки – загальноосвітньої школирегіону.
Відповідно до Конституції Української РСР державною мовоюУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки згідно з Законом «Про мови»1989 року є українська мова [79, 214]. Українська РСР забезпечує всебічнийрозвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установиі організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення українськоїмови та поглибленого оволодіння нею. Вільний вибір мови навчання згідно з цимЗаконом невід’ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантуєкожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це правозабезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчаннямукраїнською та іншими національними мовами. Вивчення в усіх загальноосвітніх школахукраїнської і російської мов є обов’язковим [79, 214].
Процес відновлення українських шкіл в промислових центрахДонеччини‚ перш за все в Донецьку‚ мав довгу і складну історію‚ пов’язану знебажанням цього з боку керівників різних рівнів‚ а також при мовчазнійпасивності малоросів щодо українських шкіл на Донбасі. Варто нагадати‚ що вдовоєнному Донецьку таких шкіл були десятки‚ а найпрестижнішою була українськаСШ № 1‚ в приміщенні якої сьогодні розташоване управління залізниць…
Остання українська школа «померла» в Донецьку в 1986 році– це була СШ № 40 в селищі Авдот’їне. Всього на Донеччині на кінець 1989 рокузалишилося тільки 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російськихбуло 1066. Українські школи являли собою переважно невеликі приміщення на 50-200учнів у далеких селах Мар’їнського‚ Слов’янського‚ Волновахського та іншихсільських районів області. Тому загальна картина для Донеччини була така –всього школярів 634‚3 тисяч дітей‚ в україномовних школах – 15 995 чоловік‚тобто тільки 2‚5% учнів навчалися українською [7, 28]. Школи ці не малиналежного обладнання‚ десятками років не поповнювалися вчителями і‚ зрозуміло‚не могли вважатися престижними. Міські школи з російською мовою викладання (асаме в містах зурбанізованої Донеччини живе близько 93% усього населення краю)навпаки‚ мали по 1000 і більше учнів‚ розташовувалися у нових світлих будовах‚були порівняно добре технічно обладнані‚ укомплектовані кадрами [7, 28].
От в такій ситуації у 1989р.Товариство української мовиДонеччини й поставило собі на меті – створити прецедент відновлення сучаснообладнаної‚ укомплектованої висококваліфікованими‚ творчо мислячими вчителямиукраїнської школи в самій «столиці» Донбасу – місті Донецьку. При тотальномузнищенні шкіл у промислових центрах‚ тотальному орусиченні населення‚ йогозашореності сильному адміністративному спротиві ДТУМ треба було на практиціпоказати‚ що є важливим та цінним. В широких масах донеччан ще зберігся потягдо рідного слова у рідній школі. В шахтарських регіонах Східної України єреальна можливість комплектації нових україномовних шкіл вчителями-фахівцямивисокого рівня. Крім того, на Донбасі можна практично подолати адміністративнийопір і розпочати відкриття у промислових центрах українських шкіл, які були б облаштованісучасним обладнанням‚ насичені сучасними підручниками та літературою‚методичним та технічним забезпеченням. Більш того‚ українська школа повиннабула пройти «випробовування часом»‚ яке б показало реальний успіх вчительськогоколективу‚ реальні переваги україномовного викладання (в першу чергу‚ в планіпеспективи молодої людини)‚ реальний і стабільний в часі «попит» на освітуукраїнською мовою. [7, 28-29].
Методистом кабінету української мови і літературиобласного Інституту вдосконалення вчителів Федором Олехновичем, одним іззасновників Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка,була розроблена і надрукована у газеті «Вечерний Донецк» анкета‚ щоадресувалася батькам‚ які б хотіли віддати своїх дітей до рідної школи. Згодомна анкету прислали свої відповіді близько 200 батьків. Так було утворено первиннегромадське ядро майбутньої «першої української». Друге питання – вчительськікадри. Товариство довгий час підшуковувало людину‚ яка б могла очолити такушколу. Після певних вагань погодився на цю відповідальну і‚ можна безперебільшення сказати‚ небезпечну в умовах Донецька того часу‚ посаду ЛеонідГромовий‚ член ДТУМ‚ який незадовго перед цим працював методистом кабінетуукраїнської мови і літератури Інституту вдосконалення вчителів. Під тискомПравління ДТУМ донецький міський відділ народної освіти надав Л.Громовомупосаду інспектора‚ а з нею і можливість виконувати комплекс підготовчих робіт –підбирати майбутній вчительський колектив‚ учнів‚ підручники‚ шукати й готуватиприміщення. Для допомоги п.Л.Громовому у підборі кадрів Правлінням ДТУМ з фахівцівТовариства (професури‚ науковців) була сформована спеціальна дорадча комісія. Вгазетах було оголошено про конкурсний підбір вчительського персоналу першоїукраїнської [7, 29].
Адміністративні питання (приміщення‚ фінансування тощо)Товариство могло вирішити тільки на певному рівні – міста‚ області‚ республіки.Тому розпочалися багаторазові консультації‚ наради‚ робочі зустрічі з владнимиструктурами різних рівнів‚ які вело керівництво ДТУМ. На жаль, вони булималорезультативними. Тоді ДТУМ пішло на інший рівень – звернулося докерівництва області‚ в ЦК КПУ‚ Верховну Раду України‚ до Народних депутатівСРСР від України Д. Павличка‚ Б. Олійника‚ В. Яворівського‚ О.Гончара‚ інших.При цьому ДТУМ ініціювало широку кампанію в ЗМІ‚ звернулося за підтримкою доДонецького страйкому шахтарів. Останній підтримав Товариство – з’являєтьсяспільне звернення до владних структур всіх республіканських рівнів [7, 29].
Надзвичайно багато колізій та «підводних каменів» було впитанні реального приміщення для майбутньої школи. Врешті‚ ця проблема сталаголовною. Члени ДТУМ один за одним відкидали неприйнятні пропозиції – повечірній школі № 1‚ СШ № 15‚ № 22‚ № 47‚ школі-інтернату № 8. Всі ці варіанти‚або не відповідали елементарним нормам гігієни‚ були морально застарілими‚ абознаходилися далеко на околиці міста‚або заторкували інтереси вже існуючихколективів. Згодом знайшовся поганенький‚ але в якості тимчасового прийнятнийкомпромісний варіант – приміщення навчально-виробничого комбінату у Київськомурайоні міста. Старе приміщення потребувало капітального ремонту‚ на якийбракувало коштів. Все літо 1990 року трудові бригади Донецького Товариствамайже безперервно працювали на ремонті та облаштуванні школи. ДТУМ разом зДонецьким Рухом‚ який тоді переживав процес становлення‚ створило такузацікавлену атмосферу навколо школи‚ що попрацювати на її суботниках одногоразу приїхало й компартійне начальство. Але то був‚ звичайно‚ чистопропагандистський захід‚ бо темпи ремонту старого приміщення були такі слабкі‚що до 1 вересня просто не вистачало часу все підготувати. І тоді‚ десь замісяць до офіційного відкриття‚ голова ДонТУМ В.Білецький попереджає обласне йміське керівництво‚ що відкриття української школи‚ на яке запрощена плеядавідомих Народних депутатів‚ діаспора зі США та Канади‚ відбудетьзя за будь якихобставин ‚ а відповідальність за тяганину місцеві малі й великі керівники хайділять між собою. Темпи робіт почали жваво нарощуватися‚ а десь за пів місяцядо відкриття‚ почалася звична радянська штурмовщина – залучили навіть армію‚ востанній тиждень працювали і вдень‚ і вночі. І – відкрили [7, 30-31].
Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚всієї України. Почалося воно біля пам’ятника Т.Шевченка в центрі міста. Потім –багатолюднесвято біля самої школи‚ її освячення священниками українських християнськихцерков‚ виступи Народних депутатів І. Драча‚ Дм. Павличка‚ активістів ДТУМ‚директор школи Л.Громовий приймає “золотий” ключ від школи [7, 34].
А за ним ішли будні. Важкі будні. Бо перша справжня кризарозгорілася вже через 24 дні. Через кричущі недоробки заняття розпочалисятільки 10 вересня‚ а вже 14 вересня школа була закрита санепідемстанцією.Закінчувалося терпіння у батьків – деякі з них забирали своїх дітей до інших(звичайно‚ російськомовних) шкіл. Почалася ще одна битва – вже за існуванняшколи. Сьогодні можна сказати‚ що вона теж була виграна. І знову вирішальнуроль тут відіграла українська громада. Керівництво ДТУМ знову звертається домісцевої влади. Батьківський комітет та активісти ТУМ потроху самі ліквідуютьнедоробки. Звичайно‚ головний удар на себе приймає вчительський колектив‚директор Л. Громовий‚ який днює і ночує в ці гарячі дні в школі. Діаспорадопомагає книжками‚ матеріально [7, 36].
Як же оцінити сьогодні відкриття першої української вДонецьку? Чи виконала вона свою роль зразка? Чи всі сподівання Товариствасправдилися?
Без сумніву‚ становлення і діяльність першої української СШ№ 65 з поглибленим вивченням іноземних мов відіграло непересічну роль в усьомупроцесі повернення донецького шкільництва до рідної української. Школа нетільки вижила‚ вона набула авторитету‚ на практиці показала життєвість іперспективність україномовного навчання в промисловому Донбасі. Сюди приїздиливчителі з Росії за методичними консультаціями. Тут найкраща (серед шкільних)бібліотека‚ куди не соромляться приходити й викладачі університету. Класи маютьсучасне обладнання – комп’ютери‚ телевізори‚ магнітофони тощо. Близько 90 %випускників, за даними Л.Громового, поступають у вузи. Конкурс у перші класистабільно високий – 5-10 чоловік на одне місце [7, 36].
Так що перша українська‚ до відкриття якої так багато силдоклало Донецьке Товариство української мови‚ себе виправдала. За нею пішли‚ наїї прикладі вчилися аналогічні школи в Маріуполі‚ Горлівці‚ Слов’янську‚ іншихмістах Донеччини‚ де місцеві Товариства не менш активно працювали для їхвідкриття. Сьогодні активізувався процес переходу на українську вузів‚ навітьтехнічних [7, 36].
Проте, враховуючи усе вищесказане, треба зауважити, щоініціатори відкриття першої національної школи зіштовхнулися з низкоютруднощів. Дійсно, з погляду дня сьогоднішнього, маємо певне зволікання усправі державної ваги – відродженні навчання рідною для більшості краян мовою.Спробуємо, одначе, розібратися у мотивах і спонуках дій чиновників-освітян імісцевої влади з відстані у 20 років. Вважаємо, що зволікання у справівідкриття української національної школи має низку чинників. Особистісимпатії-антипатії чинників Донбасу 20-річної давнини, кінця 80-х років ХХстоліття, можна не брати до уваги як чинник вирішальний в справі. Хоча,зважаючи на радянське піонерсько-комсомольське виховання, ясно, що їхнісимпатії могли не бути на боці тодішньої національно свідомої і стурбованоїденаціоналізацією інтелігенції краю. Звертає увагу інше. Чиновник, як ібудь-яка інша людина, хотіла б спокійного, сталого життя, розміреноїнеобтяжливої чи підсильної роботи і щедрої винагороди за працю. Звернення ж неначальства, а представників громадськості – інтелігенції творчої чи освітянськоїз настійливою, наполегливою вимогою відкриття, в даному випадку, українськоїшколи в Донецьку виходили за межі звичайної, спокійної, можна б сказати,рутинної роботи. Не начальство згори спустило обов’язковий до виконання наказ, йдеініціатива знизу. З іншого боку, як ставитиметься високе начальство не у Києві,а у Москві до дій того чи іншого місцевого, донецького чиновника-клерка. Впам’яті бо кожного чиновника доля тих, хто постраждав – був репресований в20-30-і роки з тавром націоналіста і загинув чи від кулі співробітника НКВС чивід умов існування у численних таборах ГУЛАГу.
Потрібно зазначити, 1988-1991 роки – роки великих змін інепевної ситуації в радянській державі, боротьби різних угрупувань вкерівництві КПРС, зокрема, консерваторів і реформаторів. Хто візьме гору? І чине стане моя підтримка прагнення інтелігенції творчої і освітянськоїзросійщеної, русифікованої Донеччини відкрити українську школу мені ж у великупровину згодом? Чи не зруйнує ця справа не лишень кар’єру, але і життя? Напевне,так розмірковували місцеві чиновники, роздумуючи, як вчинити. А до зволікання усправі додалися ще й вади планової системи господарювання та централізованоговиділення коштів на будь-які потреби. Щоб фінансувати будь-яку справу здержбюджету (а інакше і не було воно можливим), потрібен час на узгодженнясправи у високих кабінетах Києва і, головне, Москви. Так що гнів, обуреннянаціонально відомих патріотів зрозумілі, але й перестрибнути через об’єктивні ісуб’єктивні обставини часу не є можливим.
За підсумками першого року навчання у новій школі немаєфінансово-господарського прикриття, міськрада не прийняла на початок червня,школу після реконструкції; потребує фінансування бібліотека, різні господарськіоб’єкти, фінансують лишень зарплату персоналу. Школу позбавлено статусуреспубліканської, директор називає свій колектив не потрібним і місцевій владі.1992 року в інтерв’ю Л.Г.Гроового з кореспондентом газети «Донбасс» В.Русовимназвані конкурси: другий рік – 7-8 осіб на місце, третій – 4-5. Критерій – здоров’яі здібності дітей. Названо і специфічні риси навчання в школі: поглибленагуманітарна підготовка, роздільне навчання дітей різних статей,«деідеологізація» навчання [68, 2]. Останнє положення взяте у лапки, бовиховання, як і життя людського соціуму завжди ґрунтується на системі певнихпоглядів на навколишнє життя (ідей). Та й сама деідеологізація будь-чого –лишень одна з можливих ідей, теж є певною ідеологемою.
Про непересічні результати роботи даної школи 1990-1993року знову розповідь у пресі. З одного боку, 96 % випускників школи з двох пробстали студентами вищих закладів освіти (87 % – з першого ж разу вступили). Зіншого боку, місцева влада, за свідченням Л.Г.Громового, допомагає школінайменше, а найбільше – українська діаспора. Розвиток же закладу притримуєтьсяштучно браком приміщення, зарплата в СШ № 12 Калінінського району зі статусомукраїнської рішенням райради збільшена на 15 %, а їм, піонерам даної справи –підвищення немає. Зроблено і висновок про те, що без українського Донбасу не будеукраїнської України [15, 3].
Наступні матеріали стосуються досвіду роботи ЗОШ № 65 за десятьі п’ятнадцять, сімнадцять років [ 31, 33, 48, 53, 60]. З приводу десятиліттяцієї школи роздуми виявилися вельми сумними: з двох комп’ютерних класів,залишився один і майже всі комп’ютери там застарілі; бібліотека не можепридбати нові видання – коштів немає на передплату; гуртків було кілька,залишився чи не один «Козацька вежа». Що ж, все потребує коштів, вихованнянаціонально свідомих громадян України – не виключення з правила – ось висновок,котрий читається між рядками. А.Плевницька – учителька української мови талітератури ЗОШ № 65 просто розповіла про урочистості з приводу 15-річчя школибез зупинки на проблемах і перспективах цього закладу освіти [60].
Таким чином, простежено коротко основні віхи становленняЗОШ № 65 м. Донецька – першої з українською мовою навчання і виховання, творчопрацюючим колективом висококваліфікованих педагогів-фахівців своєї справи іспраглими до знань і здатними оволодіти найкращими надбаннями людства учнями.
Та як одна ластівка весни не робить, так і однаукраїномовна школа на мільйонне місто Донецьк не в змозі одноосібно здійснитивиховання донеччан національно засвідомленими патріотами України, котрі не лишезнають, але і спілкуються в житті державною, українською мовою. Тож на додатокслідом за першою відкрито нові школи і в обласному центрі, і в регіоні в рокинезалежної України.
Урок – наче пісня – так названо матеріали проОлександрівську школу Мар’їнського району: подано яскраві світлини і розповідьпро уроки народознавства, досвід роботи стосовно збереження і відродженняукраїнських традицій і звичаїв [56, 2]. Проблеми цієї ж школи розглянуто і 2003року з точки зору розвитку її як сільського осередку українства [31, 76].
Низка матеріалів підготовлена безпосередньо працівникамиосвіти регіону різного рівня. О.Гладчук – тодішній начальник управління освітиДонецької обласної державної адміністрації звітував про успіхи реалізаціїдержавної мовної політики. Подано узагальнюючі цифри, які свідчать пророзширення шкіл і дитячих садків з українською мовою навчання і виховання у1991 – 1992 навчальному році порівняно з 1988-1989 навчальним роком,перераховано нововідкриті і заплановані до відкриття загальноосвітні школиДонеччини [16, 4]. Аналогічну за змістом інформацію подала Т. Давидова –інспектор обласного управління народної освіти. В її матеріалі поставлене іпитання про кадри учителів нинішніх і майбутніх шкіл Донецького регіону [16,4]. Втім, кадрове забезпечення – окрема важлива проблема, котра докладніше маєбути розглянута трохи згодом.
Найбільша, найчисельніша частина – матеріалиінформаційного характеру про відкриття шкіл, переведення, надання статусуукраїнських вже діючим школам м. Донецька, населених пунктів області. Духпіднесення, гордості, атмосфера справжнього свята, торжества справедливості івиконання державної політики, мовної і освітянської в рядках, писанихосвітянами, представниками громадських об’єднань, журналістами, котрі необходили, втім, і нагальні проблеми навчальних закладів з новим статусом [14,19, 20, 21, 22, 30, 32, 3545, 46, 48, 52, 68, 73, 76, 81].
До цієї частини прилягають публікації широкого, сказатиб, узагальнюючого характеру про роль і місце української мови в Донбасі з тимфактом, що утвердження української мови у школах іде поступово, здаєтьсябагатьом свідомим українцям дуже повільним. До таких слід віднести нотаткиТ.Хмельницької з одного із засідань місцевого відділення товариства «Просвіта»[82, 4]. Так, процес українізації Донеччини в цілому і освітянської галузі краюі повільний, і складний. За кілька років чи навіть впродовж життя одногопокоління людей справу до кінця не зробити. Тут би слід згадати тривалість,давнину зворотнього процесу – русифікації України. Вона ж тривала понад 300років: терпляче, наполегливо, завзято, безперервно! Сягнула значних успіхів, зарадянської влади тривала радянізація як процес без прив’язки жорсткої до певноїнаціональності, але із забуттям релігійно-національних звичаїв, традицій. Але жповністю знівелювати, русифікувати, зробити етнічними росіянами за свідомістюукраїнців, в тому числі і в Донбасі не вдалося!
Зворотній процес, зважаючи на глибину даної проблеми,повернення до національного коріння, патріотичне виховання громадян України маєбути дуже тривалим у часі. Нинішнє покоління людей, котрі жили за СРСР, їхнідіти, онуки, а можливо і правнуки мають прожити життя в незалежній Україні,жити матеріально краще за найкращі часи радянського існування – саме таквідроджуватиметься національна свідомість всіх українців, в тому числі уДонбасі. Потрібен час і велике терпіння з наполегливою і терплячою роботоюкількох поколінь людей для відродження і панування справжнього УкраїнськогоДуху на всіх землях сучасної Держави Україна. І початок ХХІ століття знаменуєлише перші значні кроки на цьому шляху. Тим значнішими і вагомішими вони є.
Ситуація ж віддаленого вже 1992 року з навчанням мовиохарактеризована освітянами як важка, не вистачало кадрів. Серед тих, хто вчивтоді дітей української мови – 260 пенсіонерів і 207 неспеціалістів своєї справиі працювали вони з великим навантаженням. Вказано, що університет (нинінаціональний в м. Донецьку) лише третій рік приймав на відділення українськоїфілології по 75 студентів, до того було 50. Перший випуск готував Слов’янськийпедінститут, через кілька років, в середині 90-х випустять фахівців – по 25осіб викладачів української мови та літератури Горлівський і Дрогобицькийпедінститути. В Луганську діяли дев’ятимісячні курси перекваліфікації вчителів.З числа ж фахівців-предметників – випускників 1990-1991 років у школахпрацювали лише 24 чоловіки. Викладачів-предметників для українських шкіл жоденвуз області не готував. Вчителів початкових класів в педучилищах на той час тежв основному готували російською мовою [82]. Що ж тут сказати? Значною міроюпроблема вирішувалася б завдяки щедрому державному фінансуванню освітянськоїсправи. Дійсно, гідна зарплата учителя, що дає змогу без додаткових зусильутримувати родину з дружини і 2-3 дітей спричинила б бажання працювати там, детак добре платять за роботу. З іншого боку, можливо було б відібрати найкращихфахівців з числа претендентів. Якби ж то достатнє фінансування….
Рідна мова в рідній школі хоч і поволі, але прокладаєсобі дорогу – так стверджують фахівці – керівники освітянської галузі регіону.Україномовна ж громадськість краю стурбована низьким рівнем українізації освітикраю, ліквідацією україномовних шкіл (ЗОШ № 36 Ленінського району м. Донецькабула закрита місцевою владою через брак учнів і зависоку ціну навчання тих, щобули в ній: учнів перевели в сусідню ЗОШ № 45, надавши їй статус української).Факт закриття однієї української школи дуже обурив місцевих просвітян [1, 1].Проте місцева влада зобов’язана контролювати витрати державних коштів наосвіту, і ці витрати мають бути розумними, раціональними і доцільними,ефективними: дії донецької влади визнані Міністерством освіти і науки стосовнозакриття ЗОШ № 36 в м. Донецьку правомірними, про що ще йтиметься докладніше зогляду на значущість питання і викликаний резонанс у суспільстві.
Власне, публікація про закриття ЗОШ № 36 в Ленінськомурайоні м. Донецька – одна з тих, в яких висвітлюються проблеми і труднощівпровадження державної мовної політики в одному з регіонів України – наДонеччині [1, 2]. Авторка даної великої і розлогої статті обурено змальовуєситуацію із закриттям української школи, прямо звинувачуючи районну і міську(місцеву) владу в антидержавницьких діях, фактичному саботуванні здійсненнядержавної мовної політики. Школу планували закрити ще 1997 року, згодом 2001 року,та не закривали. А ситуація склалася така, що в цій школі (міській,розташованій ледь не в центрі мільйонного міста), не набиралося й сотні учнів,навчання ж одного учня коштувало 1828 грн. на рік, а в середньому по району – 915грн. [1, 2]. Змальовано процес закриття школи і події навколо цього. Звісно,шкода, що закрито школу, тим більше з українською мовою навчання в окремих їїкласах. Та як немає кого навчати, бракує учнів, там і учителі непотрібні – то єзагальний закон, і не лише ринкової, а будь якої економіки. Інші питаннядержавної мовної політики в регіональній галузі освіти стосуються підручників ітемпів українізації шкіл середньої освіти краю: ці темпи занадто повільні.Реакцією на спробу пришвидшення українізації середньої освіти краю є публікаціявідомої російськомовної газети регіону «Донецький кряж плюс» під заголовком«Все сразу и сейчас». В ній стверджується: « … исторически Донбасс – регионрусскоязычный, … на всех опросах и референдумах народ выступает за двуязычие, аотнюдь не за закрытие русских школ» [63, 2]. Все начебто вірно, окрім того, щов сучасних умовах лише 22 % учнів навчаються українською мовою [63, 3], а понад70 % населення області – етнічні українці. Тобто нині є значний перекіс накористь російської мови навчання, котрий потрібно усунути. У справі усуненняперекосів і диспропорцій в мові шкільної загальної середньої освіти вкрайважливе кадрове забезпечення – учителі. Питання неодноразово висвітлювалося впресі України [1, 22] та Донецької області [16, 19, 35]. Т.Давидова, в 1991році – інспектор обласного управління народної освіти зазначила факт підготовкидержавною – українською мовою майбутніх учителів молодших класів вАртемівському педучилищі (з 9 груп українською навчаються 5), Червоноармійському(6 із 7 груп), Шахтарському (із 7 1 група). В Макіївському педучилищі окреміпредмети на першому курсі вивчаються українською мовою. Стосовно учителівукраїнської мови вказано на збільшення набору студентів в Донецький державний(нині – національний) університет, запровадження другої спеціальності –українська мова та література для студентів факультету початкових класівСлов’янського педінституту (нині – держпедуніверситету), угоду з Дрогобицькимпедінститутом (нині також університетом) про підготовку вчителів даноїспеціальності [19, 3]. Дещо інакше висловилися з даної проблеми просвітяни.Вони, передовсім, 1992 року врахували і факт підготовки фахівців з українськоїмови у Горлівському педінституті іноземних мов. Стосовно ж ситуації з українськоюмовою навчання у педучилищах області висловлено наступне: в Донецькомупедучилищі цієї мови не почуєш в жодній аудиторії, у Макіївському – 2 предметививчаються українською, спеціальних груп немає; Шахтарському – 1 група, вАртемівському у 3, в Красно армійському – в 6 навчання ведеться державною мовою[19, 3]. Тобто з усього цього напрошується висновок про незадовільний стансправ у мовній політиці на 1992 рік. Проте від такого рішучого висновку можнабуло б і утриматись: з інформації видно зрушення в бік українізації іпідготовки учительських кадрів державною мовою у порівнянні з серединою 80-хроків того ж ХХ століття. Інформація ж про підготовку кадрів у Слов’янськомудержпедінституті середини 90-х років ХХ століття засвідчила факт початкупрофесійної підготовки учителів української мови в цьому навчальному закладі[19, 3].
Таким чином, аналіз змісту публікацій періодичної пресиДонеччини стосовно відродження національної школи з українською мовою навчанняі виховання дозволяє зробити наступні висновки.
За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка,ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв,традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання івиховання.
Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовноїполітики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнівакредитації. Даний процес відстежено лише на самому початку роботи – 1991-1992роки, проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл, забезпечених фахово-кваліфікованимикадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвитокукраїнської освіти педагогів регіону.
Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадженняукраїнської мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені насторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду напочатку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплатипраці учителя, друкування підручників тощо.
Переважну більшість матеріалів журналісти іфахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленнюпозитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.
Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями,здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечитивикладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв,училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцямигалузі у пресі.
Отже, стан, досвід, перспективи розвитку українських шкілДонеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної увагивчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.

2.2 РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ
Протягом багатьох десятилiть Україна, як суб’єктколишнього Союзу РСР, була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтикущодо релiгiї та церкви. Пожвавлення релiгiйної дiяльностi рiзних конфесiйпов’язане з початком перебудовчих процесiв. Наприкінці 80-х років в Україні нафоні загального національно-демократичного піднесення розпочався так званийперіод церковного ренесансу, коли швидкими темпами відроджувалися старі івиникали нові конфесії, створювалися нові релігійні громади, зростав авторитетцеркви. Фактично в усiх населених пунктах, у яких збереглися культовiпримiщення, вiдновлювалася дiяльнiсть релiгiйних громад. З’являються духовнiрелiгiйнi видання, радiо- i телепередачi. Полiетнiчнiсть України сприяла йрозвитку багатоконфесiйностi. Рiзнi культурнi об’єднання нацiональних меншинобумовлюють появу на Українi нових конфесiй. У 1988 р. виходить iз пiдпiлляУкраїнська греко-католицька церква, а в лютому 1988 р. заявила про себеУкраїнська автокефальна православна церква. Якщо на 1 сiчня 1988 р. на Українiдiяло 5722 релiгiйнi органiзацiї, то на 1 сiчня 1990 р. їх уже було 8021 [36, 68.].
Здобувши незалежнiсть у 1991 роцi, Українська державазасудила полiтику тоталiтарної влади, стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iзцерквою. 23 квiтня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совiстi iрелiгiйної органiзацiї», який створив принципово нову базу длядержавно-церковних стосунків. Згідно нового Закону віруючі отримали правовільно сповідувати будь-яку релігію, здійснювати релігійні культи, відкритовиражати та поширювати свої релігійні переконання, об’єднуватися в релігійнігромади, братства, монастирі, створювати церкви за власною ієрархією таструктурою. Релігійні організації отримали можливість змінити свій релігійнийстатус – їм надавалися усі права юридичної особи (при умові зареєстрованогостатуту), а й від так право власності на будівлю, предмети культу, об’єктивиробничого, соціального, доброчинного призначення тощо. Головні положеннязакону були підтверджені та закріпленні Конституцією України, стаття 35 якоїгарантує, що жодна з релігій не може бути визнана державою як обов’язкова, йпідтверджує принцип відокремлення церкви й релігійних організацій від держави ішколи від церкви. [3, 123-124].
Сучасна релiгiйна ситуацiя в Українi характеризуєтьсяпроцесами суспiльної реабiлiтацiї релiгiї, посиленням ролi релiгiї та церкви вусiх сферах суспiльного буття, формуванням у громадськiй думцi позитивногоставлення до релiгiйного феномена як важливої складової релiгiйної культури.Останнє десятилiття – це перiод iнтенсивного розвитку релiгiйної мережi вУкраїнi. За станом на 01.01.98 р. в Українi дiяли 20,4 тис. релiгiйних органiзацiй,у тому числi 19,8 тис. громад 72 конфесiй, течiй i напрямкiв. Порiвняно з 1991р. кiлькiсть релiгiйних органiзацiй збiльшилася на 54,5 %. На початок 2000 р.кiлькiсть громад становила 22718. Змiни в релiгiйнiй мережi торкнулися не лишеїї кiлькiсних показникiв. Вiдбувається iнтенсивний процес формуванняуправлiнських структур церкви: в Українi дiють 192 духовнi центри й управлiння.Пiдготовка кадрiв священнослужителiв здiйснюється у 121 навчальному закладi (у1991 р. їх було 14, у 1998 – 86) [2, 15]. Якщо в 1991 роцi було зареєстровано42 релiгiйнi об’єднання (з них 33– християнського напрямку, по одному –iудейського, мусульманського та неоязичного напрямку), то вже у 2000 роцi їхбуло понад 90 (з них 49 – християнського напрямку, 6 iудейських, 4 мусульманськi,2 неоязичницькi, 6 орiєнталiстських i 6 автокефальних об’єднань) [2, 15].
На території області забезпечує проведення державноїполітики щодо релігії та церкви, вирішення питань пов’язаних з формуваннямдержавно-церковних відносин, реалізацію права кожної особи на свободусвітогляду, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організаційвід держави, а школи – від церкви Відділ у справах релігій, що є структурнимпідрозділом Донецької облдержадміністрації. Основними завданнями відділу є:здійснення заходів для забезпечення гарантованого громадянам права на свободусвітогляду, надання їм вільнодоступних місць богослужінь або релігійнихзібрань; запобігання будь-яким проявам релігійної винятковості та нетерпимостідо невіруючих або віруючих інших віросповідань, зневажливого ставлення допочуттів громадян, розпалюванню ворожнечі та ненависті на релігійному ґрунті;сприяння зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різнихвіросповідань, вирішення спірних міжцерковних питань виключно на засадахзаконодавства.
Прийняття закону про свободу совісті та релігійнихорганізацій, створення місцевих відділов у справах релігії сприяло подальшоїактивізації релігійного життя в Україні, і в першу чергу збільшення кількостірелігійних організацій.
Якщо у 1988 році в Україні діяло 5689 релігійнихорганізацій [64, 11], то на 1 січня 1998 року її кількість досягла 21507 (зяких 20682 зареєстровано згідно чинного законодавства і мають статус юридичноїособи), з них 2065 були зареєстровані на Донеччині [65, 27]. Поряд звідродженими історичними церквами (православ’ям, греко-католицизмом,католицизмом, протестантизмом, іудаїзмом та ісламом) на Донбасі, як і по всійУкраїні, з’явилися нові релігійні течії і рухи, що відразу поставило передсуспільством проблему визначення щодо новітніх явищ. Це тим більше важливо,якщо згадати, що головним завданням насьогодні є піднесення рівня духовностінароду [2, 125].
За даними Донецького обласного відділу у справах релігійстаном на 1 січня 1999 року на території області було зареєстровано 113релігійних громад (ще у 1990 не було жодної) [65, 27].
На території Донецької області станом на 1 січня 2006року з правом юридичної особи діє 1367 релігійних організацій, а саме: 1308релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2005 році зростаннярелігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це є на рівні 2004 року, алезначно менше в порівнянні з попередніми роками (у 1991 році діяло 216релігійних громад, у 1992 р. зареєстровано 49 громад, у 1993 р. – 40, у 1994 р.– 59, у 1995 р. – 59, у 1996 р. – 86, у 1997 р. – 96, у 1998 р. – 85, у 1999 р.– 120, у 2000 р. – 160, у 2001 р. – 115, у 2002 р. – 79, у 2003 р. – 61). Прицьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжує зростати, релігійнакарта області дуже строката — 49 конфесійних напрямків: 95,7% всіх релігійнихорганізацій області складають християнські конфесії. В області також діють 22мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 6релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійнігромади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та поодній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму, індуїстськоготантризму та Церкви Останнього Заповіту (Віссаріонівці). Свою діяльність наДонеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Об’єднання (муністи),Саї-Баби, Трансцедентальної Медитації (ТМ), Фалунь-Гунь тощо, які поки що невирішили питання набуття прав юридичної особи [38, 115].
На території Донецької області станом на 1 грудня 2008року з правом юридичної особи діє 1556 релігійні організації, а саме: 1490релігійних громад, 20 релігійних центрів і управлінь, 10 монастирів, 1 Лавра,23 місії, 1 братство, 11 вищих духовних навчальних закладів [38, 115].
Станом на 1 липня 2005 року на теренах Луганщини діє 694релігійні організації які належать до 42 конфесій, течій і напрямків. Серед них673 громади, 8 обласних об’єднань та управлінь, 4 монастирі, 5 місій, 4духовних навчальних заклади [38, 115].
Мережа Української Православної Церкви нараховує 337громад, єпархіальне управління, 3 монастирі, церковне–співоче училище, 45недільних шкіл, 9 періодичних видань. Вірними громад УПЦ в області опікується435 священнослужителів [38, 116].
Релігійні організації Української Православної Церкви –Київського Патріархату представлені 19 парафіями, єпархіальним управлінням,Східноукраїнським духовним училищем та Свято–Хрестовоздвиженським чоловічиммонастирем. 2 та 1 громаду в регіоні мають, відповідно, УкраїнськаГреко–Католицька та Римсько–Католицька церкви.Прихильники протестантизму вобласті об’єднані у 167 громад 12 напрямків. В області зареєстровані статутирелігійних громад Церкви Повного Євангелія – 26 одиниць, УкраїнськоїХристиянської Євангельської Церкви 22 одиниці, окремих релігійних громадхаризматичної напрямку 13, Свідків Єгови 30 одиниць [38, 117].
Релігійні громади, що діють у середовищі національнихменшин в області представлені: іудейськими релігійними організаціями — 12громад, іудео–християн – 1 громада, спільнотами незалежного духовного центрумусульман України – 8 громад, незалежною релігійною громадою мусульман — 1,німецька євангелічно-лютеранська церква – 1. Громади віруючих всіх наявних врегіоні конфесій, течій та напрямків, проводять богослужіння у 464 культових та205 орендованих приміщеннях. Показник забезпеченості релігійних громадкультовими будівлями в цілому складає 97,8%. Найкраще забезпечені культовимибудівлями парафії Української православної церкви та громади євангельськиххристиян – баптистів [38, 117].
В регіоні активно здійснюється будівництво нових культовихспоруд. Так, впродовж 1992 -2004 років, було зведено 47 культових будівель, зних 39 в містах, 8 в селах Луганщини. Ведуться роботи з будівництва п’ ятнадцятити культових споруд: 12 в містах, 3 в селах області. За сприянням органіввиконавчої влади та місцевого самоврядування в області практично завершенопередачу культових будівель у власність або користування релігійним громадам[38, 118].
Особливість же Донбасу навіть не в тому, що переважаєУкраїнська Православна Церква Московського Патріархату (35%) проти УкраїнськоїПравославнаої Церкви Київського Патріархату (4-5%) а, по-перше, в активностіпротестанських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як вУкраїні до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населеннязростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад,по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичнийвибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого істабільного релігійного обличчя у реґіону, невеликий вплив церкви на світськежиття, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан [5, 104].
У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів(6 – УПЦ, 2 УГКЦ, 1 – УПЦ-КП, 1 – буддійський) та 1 лавра (УПЦ). СвятогірськаСвято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоюватиприміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під часВеликої Вітчизняної війни. На горі збудований новий дерев’яний скит тавстановлено великий поклінний Хрест. Ця давня обитель є однією з головнихсвятинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальнута благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходуУкраїни. Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуаціюобласті. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродженняправослав’я на Донеччині [5, 105].
Відкриття першого на Донеччині жіночого монастиря підМакіївкою відбулося 30 квітня 1997 року, коли Свята Православна Церква шануєКасперовський образ Пресвятої Богородиці. Свято-Касперовський жіночий монастирвиник на місці старої психіатричної лікарні. На одній зі стен обителізберіглося зображення Пресвятої Богородиці, на території монастиря знаходитьсяхрам, збудований ще у кінці XIX століття – церква на честь ікони Божої Матері «Одигітрія».Намісниця Свято-Касперовської обителі схимомонахиня Марія. Зараз в монастирі 60послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєнопередані приміщення, відкрився домовий храм Касперовської Божої Матері,завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми – на честь ІоаннаБогослова та Іоанна Предтечі, а за зовнішньої огорожею – храм Смоленської ікониБожої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і єкопією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа зпідготовки регентів [5, 106].
У селі Сергіївка Слов’янського району діє жіночіймонастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ), бувперетворений з приходського храму 2002 року. В обителі є два храми –Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпуста трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30насельниць. В 2004 році рішенням Священного Синоду УПЦ старша сестраСвято-Сергіївського монастиря монахиня Феодосія (Мельникова) Високопреосвященнєйшиммитрополитом Іларіоном була возведена в сан ігумені. Монастир у стадіїстановлення та розвитку [5, 106-107].
У селі Микільське продовжують свою діяльністьСвято-Василівський та Свято-Миколаївський монастирі. Тут є Будинок милосердя,де мешкають понад 100 осіб похилого віку. З вересня 2005 року приСвято-Василівському монастирі розпочала свою діяльність духовна школа дляюнаків, які бажають присвятити себе монастирському життю. У м. Донецьку дієжіночій монастир на честь Іверської ікони Божої Матері [5, 107].
Зареєстрований у 2001 році Успенський Святогірськийчоловічий монастир (м.Слов’янськ) Донецько-Луганської єпархії УПЦ-КП не діє.Крім того, зареєстровані УПЦ-КП у 2001 році дві релігійні парафії як монастирі– Святителя Ігнатія Маріупольського, с. Кам’янка Тельманівського району таСвятої Троїці грецького православного жіночого монастиря с. АндріївкаТельманівського району – свою діяльність досі не розпочали [5, 108].
З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастиру с. Званівка Артемівського району (настоятель ієромонах о.Софрон (Попадюк)).Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в м.Донецьку продовжують своюдіяльність 4 чорниці сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активнукатехизацію [5, 108].
На Донеччині діють 20 релігійних місій (у 2004 р. – 19).Всі вони протестантських конфесій (ЄХБ, ХВЄ, церкви Повного Євангелія, ЦеркваХристова, Божої Церкви ХВЄ та Асоціації незалежних церков ЄХБ). Дуже активноєвангелізаційною та доброчинною діяльністю займаються місії: «Ковчег» (ЄХБм.Макіївка), «Дорога до серця» (ЄХБ м.Харцизьк), «Ковчег» (ХВЄ м.Слов’янськ),«Можливість» (ХВЄ м.Маріуполь), «Розділи з голодним хліб твій» (Церква ПовногоЄвангелія м.Макіївка), «Місто-Сховище» (ХВЄ м.Донецьк), місія «Синій Хрест» (ЄХБм.Макіївка) та християнська доброчинна місія «Євангелія для України» придуховному центрі співробітництва незалежних релігійних громад Церкви Христової«Благовіст». Останні 3-4 роки не діють такі місії: «Ріки води живої» (ЦеркваПовного Євангелія, м.Краматорськ), «Медична асоціація» (ЄХБ м.Донецьк), про щовже неодноразово повідомлялось. Діяльність місій не дуже впливає на загальнуситуацію на Донеччині і є лише допоміжною для релігійних центрів, управлінь тагромад [4, 242].
Єдине в області Спасо-Преображенське православне братствоУПЦ-КП, керівником якого продовжує перебувати архієпископ Донецький іМаріупольський Юрій з моменту реєстрації (1995 р.), так і не розпочало своюпрактичну діяльність, але досить активно продовжує роботу по відсудженнюприміщення колишньої школи. На цей час справа розглядається у господарськомусуді.
У 1996 р. на територiї Донецької областi дiяли 3 релiгiйнiнавчальнi заклади, у 1997 р. – чотири. Це три Бiблiйнi iнститути, якi належатьдо рiзних напрямкiв у русi Церков повного євангелiя (iнститут у м. Донецькуналежить до духовного центру незалежних Церков повного євангелiя України;iнститут у м. Марiуполi – до духовно-просвiтницького центру «Свiтло Свiту»;iнститут у м. Краматорську – до мiжнародного центру «Рiки води живої»), та одинхристиянський унiверситет (м. Макiївка), який засновано спiльними зусиллямиоб’єднання ЄХБ та духовним центром незалежних церков ЄХБ. Усi вонизареєстрованi протягом 1993-1997 рокiв, хоча виникли майже водночас (1993-1994роки). Кiлькiсть студентiв у них на 1996 рiк досягла 700 слухачiв. Усiнавчальнi заклади мають свої примiщення, навчальнi програми, кадри викладачiв,гуртожитки. За станом на 1 квiтня 2000 р. у Донецькiй областi дiють 7релiгiйних навчальних закладiв, а саме: Донецький християнський унiверситет (м.Макiївка), Бiблiйний iнститут «Слово життя» (м. Донецьк), Бiблiйний iнститут «Христосдля України» (м. Краматорськ), Український iсламський унiверситет (м. Донецьк),Донецький регiональний богословський коледж ЄХБ (м. Макiївка), iудейська духовнасемiнарiя – ЄШИВА, «Томхей Тмiмiм – Любавич» при регiональному духовномуоб’єднаннi iудейських громад Донбасу в м. Донецьку. Серед цих навчальнихзакладiв найбiльш активно працюють Донецький християнський унiверситет iБiблiйний iнститут «Слово життя» в Донецьку. Ідея створення Донецькогохристиянського унiверситету виникла у 1991 р., мета – вiдродження богословськоїосвiти. Ректором унiверситету є голова Євро-Азiатської асоцiацiї євангельськихтеологiчних шкiл Олексiй iванович Мельничук, який має науковий ступiнь магiстрабогослов’я. Поряд з вищими навчальними закладами в Донецькiй областi iснує цiламережа недiльних шкiл. Вони працюють при православних храмах, монастирях,протестантських релiгiйних органiзацiях. Починають активiзувати свою дiяльнiстьнедiльнi школи нацiональних меншин. На територiї областi дiють 36 такихнедiльних шкiл, з яких 20 – грецьких, 9 – нiмецьких, 5 – єврейських, вiрменськата польська [3, 125].
Таким чином, можна вiдмiтити, що в Донецькiй областiпростежується збiльшення кiлькостi релiгiйних органiзацiй. Алебагатонацiональна структура населення регiону наклала свiй вiдбиток нарелiгiйну структуру. Православнi релiгiйнi органiзацiї становлять лише 43 %загальної картини сучасного релiгiйного становища краю. Маючи 7 релiгiйнихнавчальних закладiв по Українi взагалi, УПЦ в Донецькiй областi не має жодногонавчального закладу.
З початком демократичних процесiв на Українiпростежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiстьрелiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнiдо релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованихвiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiхсферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї.Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але йдуховного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православноїцеркви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якiвиникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiтьбула консолiдуючим чинником українського суспiльства, зараз роз’єднує його.Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальномусуспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiюв усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiалцерков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд зцiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги йтолерантностi. Пам’ятаймо, що конфлiкт i церква поняття не сумiснi [67, 129].
Неорелігійні течії та рухи є дуже неоднорідними за своїмпоходженням, формами релігійної організації та діяльності. Типологічно їхоб’єднують у декілька груп. Найчисельнішою та найпоширенішою з них єнеохристиянська або неопротестанська. До них відносять: Церков Християн ПовногоЄвангелія (яких в Донецькій облатсі налічується 53 громади), харизматичнацерков (одна), Церква Божа (вісім), Церква Христова (тридцять дві),Новоапостольська церква (чотири), Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів(одна), Церква Божої Матері Преображення (одна), Церква Нового Єрусаліму(одна), Церква Назарянину (одна). Всі ці релігійні течії виникли в рамкахтрадиційного християнства з метою його осучаснення, у першу чергу яквідгалуження протестантських церков. Вчення цих новоутворень, базується наБіблії як на віросповідному джерелі та особі Ісуса Христа як на центральнійфігурі релігійної доктрини. Характерним для неорелігійних угруповань є критикаортодоксального християнства за відхід від первісних традицій, досконале знанняБіблії ті вільна її інтерпретації, піднесення книг своїх пророків та вчителівдо рангу віросповідних джерел, своє власне розуміння Трійці, природи ІсусаХриста, сутності Святого Духу, пекла, раю, тощо [3, 126].
До другої групи належать релігійні організаціїорієнталістського спрямування (до них відносять і традиційні напрямки, якідіють на Сході, але не є традиційними в Україні). Вони репрезентовані вДонецькій області неоіндуїзмом і течіями буддійського толку. В усіх неоіндуїськихтечіях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій якпошуків своїх шляхів до Бога. Найбільш впливовими репрезентами неоіндуїськогоруху в Донеччині є прихильники Міжнародного Товариства Свідомості Кришни(МТСК), які представлені двома зареєстрованими громадами, які виникли у 1991 тау 1997 роках. Крім того в області діє одна зареєстрована громада індуськоготантризму«Панчама Веда» у місті Маріуполі. Ця громада орієнтується на напрямокШакта-Шайва школи Капаліка (яка має свій центр у Санкт-Петербурзі – так зване«Тантричне товариство Панчама Веда»). На підставі релігійної експертизи,підготованої Державним комітетом у справах релігій 20 березня1997 року,культова практика тантристів не є безпечною і тому потребує постійної уваги збоку спеціалістів [3, c. 127].
Окрему групу складають синтетичні (універсалістські)релігії, що, спираючись на традиції християнства, індуїзму, ведизму, буддизмута ісламу, не просто еклектично поєднують їх, а й створюють власні вчення, якіпретендують на статус над релігій. В них надзвичайно розвинутий культ лідера,авторитет власних віросповідних джерел, ідея богообраності їх послідовників. Доцієї групи відносяться Всесвітня віра бахаї (представлена на Донеччині однієюнезареєстрованою громадою), Церква об’єднання (муністи) (одна незареєстрованагромада), Церква Останнього Заповіту, Велике Біле Братерство. Крім вищезгаданихрелігійних течій, в області діють представники сцієнтистських рухів,дивовижного поєднання наукового раціо з іраціональним В першу чергу, це НаукаРозуму (дві зареєстровані громади) та представники Сайентологічної церкви Р.Хаббарда – прикладної релігійної філософіі, яка займається «вивченням знання».Як правило, переважна більшість прихильників Сайентологічної церкви вже єчленами тих чи інших новітніх рухів Але прибіжчикам сайентологгї не вдалосясформувати власну організацію. В Маріуполі діє так зване «Хаббард-коледж», якийзорієнтовано виключно на підготовку бізнесменів нового покоління, іх адаптаціюдо кризових ситуацій в економіці [3, 129].
Таким чином, в період після прийняття Закону «Про свободусовісті» в Донецькій області дуже швидкими темпами поширювалися новітнірелігійні рухи та течії, і на сьогодні тут репрезентовані організації майжевсіх існуючих в Україні напрямків.
Неорелігійні організації здійснюють різноманітнудіяльність і вирішують внутрішньоцерковні справи, пов’язані з виконанням певнихрелігійних ритуалів згідно з їх віросповіданням, проводять євангелізаційнуроботу: шляхом проповідництва, просвітництва, поширення релігійної літератури,а також здійснюють доброчинні заходи.
Важливо пам’ятати, що всі нерелігійні течії не єнаслідком розвитку релігії в Україні, не спираються на вітчизняну традицію,вони були експортовані в Україну, бо є наслідком діяльності місіонерів різнихкраїн. Саме в цій відірваності від традицій вбачають негативність широкогорозповсюдження нерелігійних течій.
У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів(6 – УПЦ, 2 – УГКЦ, 1– УПЦ-КП, 1 – буддійський) та 1 лавра (УПЦ). СвятогірськаСвято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоюватиприміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під часВеликої Вітчизняної війни. Ця давня обитель є однією з головних святиньправославної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну таблагодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходуУкраїни [2, 17].
З 1997 року у місті Макіївці діє жіночий монастир начесть чудотворного образа Касперовської ікони Божої Матері. Зараз в монастирі60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєнопередані приміщення, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще двахрами, а за зовнішньої огорожею – храм Смоленської ікони Божої МатеріОдигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копієюзнаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів[2, 17].
У селі Сергіївка Слов’янського району діє жіночіймонастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ). В обителі є двахрами – Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійнийкорпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30насельниць. Монастир у стадії становлення та розвитку [2, 17].
Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійнуситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладомвідродження православ’я на Донеччині.
З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастиру с. Званівка Артемівського району. Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але вДонецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці – сестри-служебниці з Бразилії,які проводять досить активну катехизацію [2, 18].
Якщо у 1998 році на Донеччини фактично діяло лише 2 вищі духовнінавчальні заклади (Донецький християнський університет та Біблійний інститут«Слово життя»), у 1999-2001 роках – 7, то у 2003-2005 роках активно працюваловже 8. На території Донеччини зареєстровано з правами юридичної особи 10 вищихдуховних навчальних закладів таких конфесій: ЄХБ – 2 (Донецький християнськийуніверситет, теологічна семінарія); Церква Повного Євангелія – 3 (Біблійніінститути); Церкви Христової – 2 (Біблійні інститути); мусульмани – 1(Український ісламський університет), іудеї – 1 (Єшива); Товариства свідомостіКрішни – 1 (Ведична академія культури свідомості Крішни) [67, 132].
У 2005 р. будуються 24 храми УПЦ. На Донеччині відродженолиття дзвонів. Підприємство ТОВ “Корнер-М” міста Донецька виробляє дзвонниці ідзвони з іконами, які звучать не тільки у Донецькій області, а й в Одеській,Харківській областях та Віфліємі. Студія СП “Дизайн” міста Донецька займаєтьсяреставрацією храмів, ікон та позолотою куполів. У 2005 році на Донецькомуметалургійному заводі продовжується лиття дзвонів, один з яких 7-тоний, єголовним дзвоном у Києво-Печерській Лаврі.
Таким чином, сучасна релігійна ситуація на Донеччині маєпевні загальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільноїреабілітації релігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферахсуспільного буття; формується у громадській думці позитивне ставлення дорелігійного феномена як важливої складової духовної культури. Дві основні гілкиправослав’я на Донеччині – УПЦ МП та УПЦ КП – виконують певні функції усуспільстві та відіграють відповідну роль. Після 70-річного пануваннядержавного атеїзму, розповсюдження православних цінностей у суспільстві маєвеличезне суспільне значення, сприяє духовному, моральному та культурномуоздоровленню суспільства.
З початком демократичних процесiв на Українiпростежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiстьрелiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнiдо релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованихвiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiхсферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї.Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але йдуховного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православноїцеркви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якiвиникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiтьбула консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз роз’єднує його.Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальномусуспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiюв усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiалцерков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iзцiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги йтолерантностi. i пам’ятати, що конфлiкт i церква – поняття не сумiснi.
Таким чином, проаналізувавши національно-культурне життяукраїнців Донбасу можна зробити наступні висновки:
За 1989 –-2009 роки на Донеччині проведена кропітка,ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв,традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання івиховання.
Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовноїполітики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнівакредитації. Даний процес відстежень лише на самому початку роботи – 1991-1992рр., проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл забезпеченихфахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчатьпро розвиток української освіти педагогів регіону.
Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадженняукраїнської мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені насторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду напочатку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплатипраці учителя, друкування підручників тощо.
Переважну більшість матеріалів журналісти іфахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленнюпозитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.
Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями,здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечитивикладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв,училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцямигалузі у пресі.
Стан, досвід, перспективи розвитку українських шкілДонеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної увагивчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.
Сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певнізагальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільної реабілітаціїрелігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття;формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена якважливої складової духовної культури. Дві основні гілки православ’я наДонеччині – УПЦ МП та УПЦ КП – виконують певні функції у суспільстві тавідіграють відповідну роль. Після 70-річного панування державного атеїзму,розповсюдження православних цінностей у суспільстві має величезне суспільнезначення, сприяє духовному, моральному та культурному оздоровленню суспільства.
З початком демократичних процесiв на Українiпростежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiстьрелiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнiдо релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованихвiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiхсферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї.Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але йдуховного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православноїцеркви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якiвиникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiтьбула консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз роз’єднує його.Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальномусуспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiюв усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiалцерков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iзцiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги йтолерантностi. Пам’ятаймо, що конфлiкт i церква – поняття не сумiснi.

ВИСНОВКИ
90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки,позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній,соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, посталанезалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історіїбудь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостреннямбагатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні,як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродженнярозпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних тасоціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності,що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу.Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану навідродження культури титульного етносу.
Створення національних держав супроводжувалося процесомнаціональної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу доетнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої державиможлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культуридосягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій.Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.
Проаналізувавши історіографію та джерелознавствопроблеми, можна сказати, що дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми. Удипломній роботі були задіяні дослідження науковців та журналістів, аджеперіодичні видання були лише з перших, які звернули увагу на таку істотнупроблему як відродження української школи та педагогіки. Статистичні щорічники,закони України складають основу досліджені про становлення громадсько-політичногоруху на Донбасі та релігійні організації. Тобто, використані джерела освітлюютьті чи інші боки досліджуваної теми та їхнє комплексне використання дозволилирозкрити обрану тему в повному обсязі.
Охарактеризувавши процес відродження українців в умовахстановлення української державності на основі діяльності громадсько-політичнихорганізацій українців Донбасу, можна зробити висновки, що розбудованаціональної держави, гласність сприяли активному становленню громадянськихорганізацій, спрямованих на вирішення національних проблем. Протягом 90-х роківйде активне становлення політичних партій разного спектру. На початок 2009 р.на Донеччині діє 75 партій зі 125 зареєстрованих в Україні. Вони представляютьпрактично всіх основних учасників політичних процесів. В партійних рядах наДонеччині сьогодні 0,5 млн членів при 5 млн мешканців області, тобто кожнийдесятий. Якщо порівняти з оцінками по Україні в цілому, то на 1 тис. мешканцівДонецької області припадає втричі більше партійців, ніж в середньому по країні.
Проаналізувавши роль освіти у національно-культурномупроцесі, можна зауважити, що завдяки прийняттю 1989 року Закону «Про мови»,проголошенню незалежності України постала нагальна потреба реформування освіти,одним з найважливіших напрямків якого є заснування національних україномовнихшкіл у регіоні, який є доволі зросійщеним. За 1989-2009 роки на Донеччиніпроведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних,народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українськоюмовою навчання і виховання.
Дослідивши релігійну ситуацію на Донбасі, слід зауважити,що протягом багатьох десятилiть Україна була позбавлена можливостi здiйснювативласну полiтику щодо релiгiї та церкви. З початком демократичних процесiв наУкраїнi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшуєтьсякiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною уставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шляхцивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї тацеркви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей дорелiгiї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1.        Александрова Г. Территория войны с будущим. В Донецке украинские школыобъявляют … неперспективными // День. – 2003. – 2 октября. – С. 1-2.
2.        Бєлікова Н.В. Етноконфесійний простір Донецької області: етапиформування // Этнические сообщества Украины: История, современность, будущее /Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. – Донецк, 2006. – С. 15-42.
3.        Бєлікова Н.В. Неорелігійні рухи та течії в Донецькій області (90-ті рокиХХ століття) // Этнические сообщества Ураины: История, современность, будущее /Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. – Донецк, 2006. – С. 123-135.
4.        Белоконь Т. Релігійна палітра Донеччини: історія та сучасність. ЛітописДонбасу: краєзнавчий збірник. – № 12. – Донецьк: Донбасс, 2004. – С. 241-255.
5.        Білецький В. С. Громадсько-політичні рухи на Донеччині: зародження,розвиток, трансформація / Нові сторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред.З.Г. Лихоболова. – Донецьк, 1999. – С. 90-107.
6.        Білецький В. Народний Рух: роздуми про здійснене і майбутнє /СільськаДонеччина. – 1992. – 16 липня. – С. 4.
7.        Бiлецький В., Оліфіренко В.‚ Тиха В., Любенко В., Олехнович Ф., РебрикВ., Гордасевич Г. Нариси з iсторiї Донецького обласного Товариства українськоїмови iм. Т.Г. Шевченка – першої масової нацiонально-демократичної громадськоїорганiзацiї Донеччини. – Донецк, 1997 р. – С. 28-34.
8.        Білецький В. С. Схід України в інтегративних процесах сучасногодержавотворення. – Донецьк, Б.В., 2005. – 28 с.
9.        Болбат Т.В. Левый и правый политический спектр Донецкой области насовременном этапе. // Історичні та політологічні дослідження. – 2000р. – №2(4). – С. 206-211.
10.     Болбат Т. В. Общественные объединения Донбасса (1985-1996) / Новісторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред. З. Г. Лихоболова.– Донецьк,1999. – С 145-154.
11.     Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические партии,движения, общественные организации. – Донецк: РИП «Лебедь», 1994. – С. 47-98.
12.     Болбат Т. Періодізація історії громадянських об’єднань східної України(квітень 1985-червень 1996 рр.) // Донецький вісник наук. товариства ім. Т.Шевченка. Т.13 – Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. – С.107-123.
13.     Болбат Т. Проблема национально-государственного устройства в программныхдокументах общественных объединений Донбасса (конец 1980-х-1993 гг.) // Тезидоп. на міжрегіональній наук.-практ. конф. «Регіони в незалежній Україні: пошукстратегії оптимального розвитку». – Харків, березень 1994 р. – Харків: ХДУ,1994. – С. 91-119.
14.     Вильданова М. Для гостей відкрита наша хата біла // Донбасс. – 1994. – 6декабря. – С. 3.
15.     Влад В. Без українського Донбасу не буде України // Східний часопис. –1993 г. – 31 серпня. – С. 3.
16.     Гладчук А. Язык мой: [об изуч. укр. яз. в шк. Донец. обл.] // Жизнь. –1992. – 18 июня. – С. 4.
17.     Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.:Статистичний бюлетень № 4 Держкомстат України; головне управління статистики уДонецькій області. – Донецьк, Б.В., 2005. – 59 с.
18.     Груба Л.И. За духовное возрождение: о развитии культуры,культурнопросветительских учреждений, художественной самодеятельности вДонецкой области в 90-е гг. ХХ столетия // Социальный щит: профсоюзы Донбасса:этапы пройденого. Путь в будуще / ред.-изд. совет: В.В. Хара, В.М. Пастушенко,Л.И. Груба и др. – Донецк, 2000. – С. 86-92.
19.     Давыдова Т. На родном языке // Донбасс. – 1991 г. – 18 окт. – С. 3.
20.     Доценко Ю. З днем відродження, українська школо! // Донеччина. – 1990. –4 вересня. – С. 3.
21.     Доценко Ю. Там, де колись козаки зимували, готується зустрічати своюпершу зиму перша в районі українська школа // Донеччина. – 1996. – 22 жовтня. –С. 2.
22.     Доценко Ю. Школа на «Соловках» // Донеччина. – 1997. – 11 вересня. – С.3.
23.     Ерескова Т.В. Анализ результатов выбора жителей Донецкого регионанациональных ценностей и национальных интересов в процессе формирования единойукраинской нации // Вестник ДОСАУ. – 2006. – № 2 (4). – С.59-64.
24.     Ефименко Г.Г. и др. Высшая школа украинской ССР: Успехи, проблемыразвития [В т.ч. в Донецкой обл.] / Г.Г. Ефименко, В.М. Красников, А.Н.Новоминский; Под общ. ред. Г.Г. Ефименко. – К.: Вища школа. Головное изд-во,1978. – 327 с., ил.
25.     Зайцева Е.А., Болбат Т.В. Национально-культурное возрождение Украины в80-90 гг. ХХ века // Курс лекций по истории Украины. – Донецк, 1994. – С.390-412.
26.     Закон України «Про об’єднання громадян» // Голос України. – 1992 р. – 18липня.
27.     Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради. – 1991 р. – №34.– С.451-460.
28.     Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї» //Відомості Верховної Ради. – 1991 р. – №34. – С. 342-353.
29.     Земцова А. Релігія та церква у Донбасі у 1989-2009 роках // Вісникстудентського наукового товариства Горлівського державного педагогічногоінституту іноземних мов. – Випуск 16: Матеріали VII Міжрегіональної конференціїмолодих учених та аспірантів «Дослідження молодих науковціву галузі гуманітарнихнаук» – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2009. – С.53-58.
30.     Зоц І. Українських шкіл у Донецьку побільшає на 7 // Донеччина. – 2003.– 2003. – 7 серпня. – С. 1.
31.     Иваницкая И. Школа украинская – развитие всестороннее // Меркурий. –2007 г. – № 3. – С. 76-77.
32.     Иванченко Р. Открываются украинские школы // Донбасс. – 1996. – 23августа – С. 6.
33.     Іванченко Р. Роздуми з приводу одного десятиліття. 1 вересня 1990 року уДонецьку відкрилась українська школа // Жизнь. – 2000. – 1 ноября. – С. 1.
34.     Історія України. Документи. Матеріали. Посібник. / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 448 с.
35.     Клименко Т. Наша мова солов’їна // Радянський патріот. – 1994. – 24листопада. – С. 4.
36.     Козловський I.А. Духовно-релiгiйне вiдродження українського суспiльства:реалiї i сьогодення // Схiд. – 2000. – № 3. – С. 68.
37.     Козловський І.А. Про деякі аспекти духовного відродження українськогосуспільства: Також про діяльність релігійних громад Донецької області //Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этнография и культура /Сборник // ДонГУ и др; отв. ред. Г.Г. Ерхов. – Донецк, 2000 р. – С. 5-13.
38.     Козловський І. Стан та тенденції розвитку релігійної ситуаціїдержавно-церковних відносин на Донеччині // Донецький вісник наук. товаристваім. Т. Шевченка. Т.13 – Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. –С. 115-119.
39.     Коломоец А.К. Образ Донбасса в сознании жителей Донецкой области // Новісторінки історії Донбасу / Донецьк. нац. унив-т. – Кн.13/ 14. – 2007. – С.372-384.
40.     Конституція України. – К.: Українська правнича фундація, 1996. – С. 16.
41.     Костенко Т.В. Релiгiйна карта Донецької областi: iсторiя i сучаснiсть //Схiд. – 1997. – № 5-9. – С. 43.
42.     Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. Етнографічнийнарис. – Киів., Наукова думка. – 1996 р. – С. 267-294.
43.     Кручинин О. Украинизация школ: необходимость или насилие? [на примере г.Краматорска] // Восточный проект. – 2007 г. – № 49. – С. 8.
44.     Леонов О.Л. Зміни в політичній структурі регіону; політичні партії тапрофспілки в донецькій області після президентських виборів 1999 р. //Історичні та політологічні дослідження. – 2000 р. – № 2(4). – С. 201-206.
45.     Лесина М. В Донецке – новые украинские школы и гимназии // Салон. – 2004г. – № 25. – С. 3.
46.     Машинская Т. Не бойтесь школ с украинским языком обучения! // Азовскиймашиностроитель. – 2005. – 26 февраля. – С. 3.
47.     Мезіна Н.М. Особливості народних звичаїв українського населення Донбасу/ Мезіна Н.М. // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 4. – С.151-154.
48.     Михайлова С. Єдина в районі // Світлиця. – 2000. – 29 вересня. – С. 3.
49.     Михненко А.М. Успехи украинизации Донбасса // Донецкий кряж. – 1995 г. –5-11 янв. – С. 3.
50.     Научные труды по истории КПСС Респ. меж вед. науч. сб. Вып. 110:Деятельность компартии Украины по ком. воспитанию студентов в усл. развитогосоциализма – К.: Вища школа, 1981. – 46 с.
51.     Никулин М. Украиноязычной школе – быть // Макеевский рабочий. – 1998. –31 марта. – С. 2.
52.     Олейниченко Л. Украинская школа выстояла. И теперь, станет гимназией //Приазовський рабочий. – 1995. – 20 июня. – С. 2.
53.     Олійник М. А віз і нині там… Перспективи відродження української мовина Донеччині // Виробник України. – 2004. – № 7 (182). – 20 лютого. – С. 8.
54.     Паламарчук В.А., Телпчук И.П. Воспитательная работа в вузе: метод. рек.– К.: Вища школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1981. – 138 с.
55.     Національні відношення на Україні: Запитання і відповіді / Під ред. М.О.Шульги. – К.: Вид-во «Україна», 1991. – 238 с.
56.     Овчаренко Л. Урок – наче пісня // Сільська Донеччина. – 1991. – 26січня. – С. 1-2.
57.     Оліференко В.В. Методика викладання народознавства у школі: Посібник длявчителів шкіл Донбасу. Донецьк, 1994 р. – С. 7-23.
58.     Пенькова О.Б. Провідні державні свята Східної України (1960-80 рр.) //Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. –№ 4. – С.205-210.
59.     Плевницька А. Першій українській школі – 15 років // Світлиця: Додат. догаз. «Донеччина». – 2005 г. – № 71. – С. 2.
60.     Політична історія України: Навч. посіб. / За ред. В.І. Танцюри. – К.:Академія, 2001. – С. 409.
61.     Політична історія України. ХХ століття: у 6 т./ Редкол.: І.Ф. Курас(голова) та ін. – К.: Генеза, 2002-2003. Т.6: Від тоталітаризму до демократії(1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал, О.В. Герань та ін. – 2003. – С.175.
62.     Попова И. Все сразу и сей час // Донецький кряж плюс. – 2003. – 26сентября – 2 октября. – С. 2-3.
63.     Релігійні організації в Україні // Людина і світ. – 1997 – № 2. – С. 11.
64.     Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 1999 // Людина і світ.– 1999 – № 1. – С. 27.
65.     Роженко Л. Слово рідне, мова рідна. Будут ли они звучать на Донетчине?// Донбасс. – 1992. – 15 июля. – С. 2.
66.     Рощина А.А. Мережа навчальних закладiв релiгiйних органiзацiй на Українiу 90-тi рр. ХХ ст. // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 –Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. – С. 129-134.
67.     Руссов В. Одна – на миллионный город // Донбасс. – 1992. – 23 декабря.
68.     Рышков В. Кто тут за федерализм? С вещами на выход к прокурору! //Город. –1991, 4 – 10 ноября.– С. 5.
69.     Сагань М. Донецкие школы меняют статус // Салон. – 2005 г. – № 10. – С.3.
70.     Саржан А.А. Интеллектуальные ресурсы региона / В 90-е годы (НИИ, вузы,науч. кадры)// Саржан А.А. Социально-экономические процессы в Донбассе(1945-1998 гг.): Монография. – Донецк, 1998. – с. 207-211.
71.     Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 рр.): Навчальнийпосібник. – Донецк: Сталкер, 1999. – С. 200-265.
72.     Соціально-економічна географія України: Навч. посібник / За ред. проф…Шабля О.І. Вид. друге, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2000. – С. 314-428.
73.     Соколова А. Украинизация по закону // Акцент. –2003 г. – 30 сент. – С.2.
74.     Статистичний щорічник Донецької області за 2005 рік. За редакцієюЗеленого О.А. Державний комітет статистики України. Головне управліннястатистики у Дон. обл., 2006. – С. 256.
75.     Тиха В., Білецький В., Шутов І. Скоріше пень розквітне буйно // Культураі життя. –1989г. – 31 груд. – С. 2.
76.     Тиха В. Здрастуй, українська школо! // Комсомолець Донбасса. – 1990. –11 вересня. – С. 3.
77.     Токарева В. Використання українознавства та етнопедагогики як основинаціонального виховання і навчання управлінських кадрів нової генерації [наметариалах вузів Донецька] // Донецький вісник наукового товариства ім.Шевченка / Донецьке відділення наук. т-ва ім… Шевченка. Т.: Філософія,психологія, політика, культура, педагогика. – 2005. – С. 189-206.
78.     Україна в ХХ столітті (1900-200): Збірник документів і матеріалів /Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. – К.: Вища шк., 2000.– С 214-256.
79.     Філіпчук І. Щодо мовної політики // Виробник України. – 2004. — № 7(182). – 20 лютого. – С. 3.
80.     Фим Р., Темирова И. Минообразование готовит «языковой прорыв» //Донецкие новости. –2003 г. – № 51 – С. 6.
81.     Хмельницька Т. Циганські класи в китайських школах… Коротенькі нотаткиз одного засідання // Культура Донбасу. – 1992. — № 5 (травень). – С. 7.
82.     Хранцева С. Друга українська // Донеччина. – 2000. – 18 травня. – С. 3.
83.     Шептуха В. Майбутнє держави – її діти // Донеччина. – 1996 г. – 10 січ.– С. 4.
84.     Щербань Л. Україно, любов моя. У СШ № 92 м. Донецька поглиблено вивчаютьукраїнську мову // Донеччина. – 1995. – 29 листопада. – С. 2

ДОДАТОК 1Назва релігійних організацій Кількість РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ 1407 ПРАВОСЛАВНІ ЦЕРКВИ 661 — Українська православна церква 564 — Українська православна церква – Київського патріархату 85 — Українська автокефальна церква 4 — Руська православна церква (старообрядницька) 2 — Руська древлеправославна церква 1 — Руська істіно-православна церква 1 — Незалежна православна церква 4 КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКВИ 37 — Українська греко-католицька церква 25 — Римсько-католицька церква 12 ЦЕРКВИ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ 185 — Союз євангельських християн-баптистів 127 — Братство незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів України 15 — Євангельські християни-баптисти поза союзами 5 — Громади релігійного об’єднання (асоціації) незалежних церков ЄХБ 11 — Євангельські християни 25 — Релігійна громада назарян 2 ЦЕРКВИ ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ 55 — Союз християн віри євангельської України 34 — Союз вільних церков християн євангельської віри України 12 — Християн віри євангельської поза союзами 9 ЦЕРКВИ ПОВНОГО ЄВАНГЕЛІЯ 163 — Українська Християнська Євангельська Церква (“Слово життя”) 98 — Об’єднання незалежних харизматичних церков України 6 — Духовний центр “Нове покоління” християнських церков України 6 — Протестантські Церкви України 9 — Церкви Повного Євангелія поза союзами 44 — Церква адвентистів сьомого дня 48 — Свідки Єгови 86 — Церква Христова 63 — Новоапостольська церква 1 — Церква Ісуса Христа Святих Останніх днів 4 — Реорганізована Церква Ісуса Христа Святих Останніх днів 2 — Німецька євангелічно-лютеранська церква 2 — Українська лютеранська церква 1 — Англіканська церква 1 — Об’єднана методиська церква 1 — Християнська екуменічна церква 1 — Християнська церква “Церква Господа Ісуса Христа” 1 — Християнська пресвітеріанська церква – — Церква Божої Матері Преображення 1 — Вірменська Апостольська Церква 2 — Донецький корпус Армії спасіння 1 — Церква Нового Єрусалиму (Нова церква) 1 — Месіанські євреї 2 ІУДЕЙСЬКІ ГРОМАДИ 16 — Іудеї 16  МУСУЛЬМАНСЬКІ ГРОМАДИ 20 — Громади мусульман (ДЦМУ)  9 — Громади мусульман (ДУМУ) 8 — мусульмани (незалежні) 3 ІНШІ ГРОМАДИ 21 — Буддисти 8 — Громади Міжнародного товариства свідомості Крішни 4 — Громади індуістського тантризму (Панчама Веда) 1 — Всесвітня Чиста Релігія 4 — Рідна Українська національна віра (РУН віра) 1 — Релігійна громада “Наука Розуму” 2 — Церква останнього Заповіту 1