Насильство якзасіб домінування й панування
Досить тривожнимфеноменом людського існування є його прагнення до верховенства, домінуванню вчому-небудь, що виражається в конкуренції, суперництві, боротьбі за владу,життєві блага, територію. Самою соціально небезпечною формою прояву цьогофеномена є війни: світові, регіональні (між окремими державами), міжетнічні, міжконфесійні.Чи існує зв’язок між війнами й агресивністю людини, які є засобу врозпорядженні суспільства для приборкання масових і індивідуальних проявівагресивності?
Питаннямнасильства в житті людей присвячені багато праць, вони є предметом стурбованостіполітиків, зачіпають життєві інтереси мільйонів людей в усьому світі. У своїхкрайніх вираженнях насильство проявляється у формі воєн, терору, геноциду вміжетнічних відносинах, а в міжособистісних — у вигляді злочинів протиособистості (убивства, грабежі, зґвалтування, бійки з нанесенням каліцтв).Навіть у родині систематично відбуваються насильницькі дії у відношенні дітей іжінок. У сучасному світі відбувається ескалація насильства, як соціального, такі міжособистісного. Всі геополітичні доктрини різного рівня й масштабузасновані на прагненні до домінування в регіоні або у світі насамперед великихдержав, засобу масових комунікацій систематично проповідують культ сили, екранителевізорів заповнені сюжетами насильства. Часом здається, що люди народжуютьсялише для того, щоб перетворитися у ґвалтівників або їхніх жертв. Чи можнараціонально, науковими методами пізнати, зрозуміти й пояснити феноменпанування, домінування й пов’язаних з ними насильства й агресивності людини йсуспільства? Сьогодні в цій області існують принаймні чотири напрямки:біогенетичне, психологічне, екологічне й соціальне.
Біогенетичне йетологічне пояснення
К. Лоренц, відомийетолог, затверджував, що існує зв’язок між природною історією агресії, щоописує потяг до боротьби у тварини, потяг, спрямований проти своїх родичів, іагресіями в історії людства. Більше того, він ясно висловився за біогенетичноїприроди агресивності людини, заявляючи, що пагубний по своїх розмірахагресивний інстинкт, що як дурна спадщина й донині сидить у нас, людей, у кровібув пронесений через багато тисячоріч як результат генетичної селекції. К.Лоренц повний песимізму відносно сили здорового глузду й почуттявідповідальності сучасної людини: Маючи в руках атомні бомби, а в центральнійнервовій системі — ендогенні агресивні інстинкти запальної мавпи, сучаснелюдство ґрунтовно втратило свою рівновагу. Сучасна людина, по Лоренцу, є лишепроміжною ланкою між тваринним і істинно гуманною людиною.
Ще далі впереносі на людське суспільство законів миру тварин пішов О. Шпенглер, авторкниги «Захід Європи». Напередодні захоплення влади в Німеччині Гітлером вінпроголосив, що людина — це хижий звір, тобто звір, чиє життя побудоване навбивстві, і що характер вільного звіра перейшов до організованого народу. Прицьому існують народи, чия сильна раса зберегла характер хижого звіра,розбійницькі, агресивні народи — добродії… Людство заплатило 50 млн. життів упроцесі приборкання такого хижого звіра у вигляді народу, обплутаногонацистським маренням про право на світове панування німецької раси. Якщоустановки О. Шпенглера і йому подібних ідеологів самим переконливим образомспростовані самим фактом Другої світової війни, то твердження К. Лоренца маютьпотребу в коректуванні за допомогою раціональних аргументів. Критики Лоренца йінші підтримуючі його погляди етологів роблять висновок про їхнюнепослідовність у міркуваннях; Лоренц призиває до того, щоб ми розділяли як двіпринципово різні речі — інстинктивно успадковане й придбане шляхом передачітрадицій. Традиції — це насамперед культура, тобто знання, норми й цінності,навички й уміння населення. Отже, при міркуваннях про біогенетичні підставиагресивності людини ми повинні пам’ятати й про багатовікову історію людськоїкультури, що додала людському поводженню пластичність, що сформувала цінністьправа й можливості вибору лінії поводження й пов’язане із цим почуттявідповідальності за вільний вибір.
Якщо говорити промікрорівень прояву агресивності людей, то представляється вірним твердження Р.Мертона про те, що всяке відхилення від культурної норми (у нашім випадку — насильство над іншим) є нормальна реакція нормальних людей на ненормальніумови. Отже, насильство є в більшій мері реакція людини на умови, щоперешкоджають задоволенню людиною якихось своїх потреб, інтересів, ніж проявуродженого інстинкту агресивності. Існує біогенетичне пояснення альтруїстичногоповодження тварин — альтернативи агресивності. Його основу становить відбірродичів, при якій загибель окремих особин забезпечує збереження геніворганізмів. Людський же альтруїзм принципово іншої й визначається двомаосновними мотиваціями: механізмом співпереживання, співчуття й потребоюдодержуватися етичних норм, прийнятим у даній культурі. Етологічні концепціїмають значення не тільки для проникнення в таємниці поводження тварин, але йдля людинознавства. Академік І.П. Павлов зробив чудовий висновок: «Немаєніякого сумніву, що систематичне вивчення фонду природжених реакцій тварининадзвичайно буде сприяти розумінню нас самих і розвитку в нас здатності доособистого самоврядування». Сучасні оцінки зводяться до усвідомленнянеобхідності проявляти найбільшу обережність при зіставленні соціальногоповодження тварин і людини, наділеного свідомістю й феноменом культурного(негенетичного) спадкування. Психоаналітичне пояснення. З. Фрейд затверджував,що потрібно враховувати споконвічну ворожість людей по відношенню друг до другай що агресія проявляється як що не піддається знищенню чорта людської природи.Випливаючи посилці про перенос на іншу людину того, що гнітить Я індивіда, вінпереконався, що війну варто розуміти як спробу психологічного самозбереженнянароду, як вихід назовні деструктивного потяга до самознищення, до смерті.Отже, він витлумачує агресію як вихід потяга до смерті — найважливішого, якуважають багато антропологів, феномена людського існування, що накладає своюпечатку на всі життєві прояви людини як істоти кінцевого. М. Маркузе, прагнучисполучити марксизм і психоаналіз, у свій час дійшов висновку, що пануванняодних людей над іншими обумовлено в остаточному підсумку біологічнимиінстинктами. Друга світова війна, однак, показала, що причини війни пов’язані зжиттєзабезпеченням народів (життєвий простір — німецький нацизм, японськиймілітаризм, боротьба за волю й незалежність народів, які стали жертвамиагресії). Будемо справедливі. Сьогодні представляється логічним і сучаснимвисновок З. Фрейда про прийдешнє людства. Він писав: Питання про долю людськогороду, очевидно, зводиться до тому, чи вдасться, і якщо вдасться, то якою мірою,у ході культурного розвитку перебороти ті порушення процесу спільного буття,які приводять людини до агресії й самознищення. Основний висновокпсихоаналітичної теорії: культура в міру її освоєння особистістю переорієнтуєагресивність людини, спрямовану назовні, на нього самого, перетворюючись урегулятор поводження. Самокритика, однак, породжує неврози — бич сучасноголюдства.
Екологічнепояснення агресивності
Живий організм єсистема, що прагне зберегти свій внутрішній стан, незважаючи на зовнішніколивання (зміна умов перебування й життєдіяльності). У термінах сінергетики,тобто науки про системи, що самоорганізуються, а в нашім випадку — просоціальний прогрес, що самоорганізується, відношення такого організму дофізичного миру можна назвати відношенням стійкої нерівноваги. Стійкість такійнерівновазі надає цілеспрямована витрата попередньо накопиченої енергії самиморганізмом. Хижак, наприклад, відбирає таку енергію у своїх жертв — рослин,травоїдних тварин, а іноді й у родичів. Убування (завдяки тиску, щоврівноважує, середовища) накопиченої енергії викликає зростання ентропії, іякщо не проводити роботу, то організм приходить у стан термодинамічноїрівноваги із середовищем, тобто до смерті. Те ж саме відбувається й з людськиморганізмом. Але як соціальним утворенням одержувати енергію ззовні? Набудь-якому рівні життя організму, індивідуального або соціального, для того щободержувати вільну енергію, необхідно руйнувати якісь інші нерівновагі системи:природу, живі організми (руйнується навіть Сонце — йому залишилося за деякимданими жити біля п’яти млрд. років). Отже, творячи, ми руйнуємо. Зниженняентропії в одному місці супроводжується її підвищенням в іншому — життя йсмерть контролюють один одного. Активне творення в будь-якій сфері(матеріальної, соціальної, духовної) супроводжується руйнівною роботою, ентропійнимпроцесом. Цей закон треба враховувати у всіх проектах, правилах, реальнихнововведеннях.
Вдивимося вприроду — у ній установлений взаємний контроль за руйнуваннями: більше,наприклад, рослин — більше травоїдних, отже, із часом — менше рослин, далі — більше травоїдних — більше хижаків, що, у свою чергу, приводить до зменшеннятравоїдних, отже, до збільшення рослин, і т.д. У природі немає поняттяпрогресу, що відбуває в ній зводиться до поняття виживання. Чим вище поверх,тим складніше внутрішня організація. Відбувається, як затверджують сінергетики,інтелектуалізація природи, що дозволяє виживати в нових умовах. На вершинітакої піраміди — людина з її розвиненим інтелектом. По логіці такої схеми,людина агресивна по своїй природі, причому більше агресивний, ніж інші види.Приборкання агресивності в суспільстві (насамперед стосовно своїх родичів)відбувається за допомогою культури, спадкування традицій — її цінностей, норм,правил поведінки, правових обмежень агресивності в міжособистісних і соціальнихвідносинах. Це — самообмеження людства. Деякі мислителі затверджують нині, щоміра розвитку інтелекту обумовлює й міру розвитку зброї за принципом атака — захист і що таке самообмеження передбачене природою (або творцем?); наприклад,атомна бомба самим фактом своєї появи й існування диктує відповідне поводження,спрямоване на обмеження агресивності народів. Іншими словами, війнапереборюється війною, тобто готовністю до неї стосовно агресора, а екологічнеруйнування — екологічною культурою суспільства. Отже, ріст складності організмуобумовлений необхідністю виживання, виживання є творення, останнє супроводжуєтьсяруйнівною роботою зовні, руйнування ж вимагає прояву агресивності, більшийінтелект — більша агресивність. Таке сінергетичне пояснення агресивності. Занадтовсе просто в цій схемі. Загальним недоліком всіх екологічних пояснень агресії йнасильства є, на мій погляд, спрощене бачення даної проблеми. Правда, єдослідники, що говорять, що інтелект є інструмент економії агресії. Здається,саме інтелектуальна сила людини в собі самої містить моральні межі свогоагресивного прояву — недарма Сократ наполягав на тому, що знання тотожночесноти. Без знань не було б і ядерної зброї — цього засобу примуса до мируцілих народів. Здається, що екологи намагаються засобами формальної логіки, щоне терпить протиріч, вирішувати питання діалектики розвитку природи й суспільства.Тому схеми, побудовані логічно досить правильно, звичайно не розкривають всієїскладності проблеми.
Соціальнепояснення насильства. Відоме вираження К. Маркса про те, що насильство завждибуло сповитухою історії. Зрозуміло, що це не заклик, а констатація факту (в«Інтернаціоналі» є слова: «Увесь світ насилля ми зруйнуємо»). Насильствопов’язане з жорстокістю у відносинах між людьми (групами, народами), а вона єфункція потреби, тобто відчуття недоліку в задоволенні потреб, у першу чергувітальних. Життєва боротьба за існування посилює відносини людей, і перед цимфактором всі інші фактори агресивності людини відступають на задній план.Взаємна боротьба людей за володіння благами, за соціальну позицію, щозабезпечує впливовий статус і престиж, за переваги в утворенні й у власності єсоціальною формою прояву феномена домінування людини над людиною, йогопрагнення до переваги в якій-небудь області, що викликає опір інших. Яснішевсього така боротьба виражена в класовій боротьбі між багатими й бідними, боротьбіпригноблених проти гнобителів і т.д. Ще древні затверджували, що йде війна всіхпроти всіх і що силу варто відбивати силою. Такою боротьбою любов відтискуєтьсяв родину, зводиться або до сексуального, або ж до любові по відношенню лише доблизьких, або ж людина шукає підтримки, розуміння й твердження своєїособистості в релігії. Соціальне ж життя нагнітає лише неврози при такомурозщепленні людини на борця, що не зупиняється ні перед чим у прагненнідомінувати, і люблячого, що розчиняється в іншому. Я людини при цьомурозколоте, і почуття, його самовідчуття амбівалентні… Відносини непрозорі,особистість розщеплена. Сучасне соціальне життя нав’язує індивідові той модусдії, що організує соціальну практику й виступають для індивіда як хабитус — система диспозицій, об’єктивно пристосованих для досягнення певних результатів,тобто соціальних цілей. Для окремої людини хабитус — це коло життєвих необхідностей,у яких активно є присутнім минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок ідій, що й гарантує правильність практик, їхня легітимність в очах людей.Хабитус залежить, однак, більше від розходжень у суспільствах, вихованні,престижі, звичаях і модах, ніж від суб’єктивності індивідів. І якщо соціальнежиття диктує індивідам спосіб дій, що найбільше ефективно приводить до мети вданих умовах, то люди звичайно вибирають лінію свого поводження, виходячи ізцього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, пануванняодних над іншими, відкриває дорогу до насильства. У рішенні спірних питань всічастіше віддається перевага насильницьким способам рішення конфліктів…істотно розширюється зона дії використання насильства. Кримінальна ситуація вРосії зараз відрізняється винятковою напруженістю, злочину часто приймаютьхарактер, що загрожує основам суспільства. Небезпечним феноменом є насильницькеоволодіння бойовою зброєю. Спалаху насильства за останні роки, їхня оцінка йаналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства єне інстинкти агресивності людини — адже за ці роки генотипи не змінилися, — асоціальні умови життя. Отже, мова взагалі повинна йти не про повну ліквідаціюнасильства в суспільстві, а про його мінімізацію, про максимально можливезменшення ролі насильства в пропонованих суспільством способах дії, що ведутьдо успіху індивіда в сферах економіки й політики. Суспільства, що сповідаютьрівність суспільного становища людей (різні варіанти соціалізму), прагнутьмінімізувати соціальне насильство, уводячи демократичні правила гри длязадоволення прагнення людей до домінування й суперництва (вибори, підвищеннявладної ролі суспільної думки про ті або інші дії влади або партій, дотриманнявідповідності міри праці й міри споживання й т.д.). Виникає протиріччя міжпрагненням людей до волі й правилами, що нав’язуються суспільством, гри. Класичнийсоціалізм бачив основну причину нерівності й соціального насильства лише всфері економіки, у характері власності, в експлуатації людини людиною. Практикатакого соціалізму виявила, однак, і іншу сторону, не менш важливу — насильствоорганізації над людиною. Твердження нового способу життя (сукупності укладу,рівня, якості й стилю життя, заснованої на суспільній власності на засобивиробництва) могло бути проведене в життя лише шляхом застосування класовогонасильства за допомогою державної влади (диктатури пролетаріату). Сила державив рішенні соціальних завдань відчутне зросла. Це привело, та й не могло непривести, до різкого посилення насильства з боку політичних організаційсуспільства, тобто до тоталітаризму. Суспільні структури стали диктувати схемидії, що ведуть до повного підпорядкування індивідів цілям держави й політичноїпартії.
У суспільствах,що сповідають соціальну нерівність, навпаки, сила держави направляється напідтримку інтересів уже сформувалися, що класично домінують у суспільстві групі класів (а їхні інтереси видаються за інтереси всіх громадян), на забезпеченнясвободи особи у всіх сферах життя, насамперед в економічній. Насильство втакому суспільстві має основних своїх корінь в економічних відносинах: левовачастина злочинів — економічні. Теоретично сила грошей повинна забезпечуватипрогрес в економічній сфері за умови свободи особи, а сила держави (організаціїбудь-якого рівня) — забезпечувати соціальну справедливість, тобто законність,легітимність, перевага тих або інших груп і класів.
Обидва типисуспільства покликаний (виклик кінця двадцятого століття, пред’явлений людству)мінімізувати насильство у відносинах людей і у відносинах влада — громадянин. Воснові такої практики лежить вироблений європейською культурою кодекс прав іволь людини.
Реальнаконвергенція обох типів суспільства є теоретичною мрією, спрямованої нагуманізацію громадського життя.
Політика:ідеологія й практика. Фанатизм і його форми
Прагнення додомінування одних людей і груп над іншими характерно насамперед для політичноїй економічної сфер життя. У політику це боротьба за владу, в економіці — завласність. В обох випадках мова йде про ресурси для життєдіяльності.Домінування забезпечується в остаточному підсумку володінням можливістюрозподіляти ресурси. Досягнення домінуючого положення приносить конкретнимлюдям (групам) важелі впливу на інших людей, а через них — на процесижиттєдіяльності суспільства. (Метафора важелі впливу розшифровується задопомогою наукових категорій статус, престиж, імідж, власність, авторизаціяресурсів і розміщення ресурсів.)
Щоб зрозумітиекзистенціальні джерела насильства в політичній і економічній сферах життялюдей, необхідно вдивитися в природу цих видів діяльності. Ні політична, ніекономічна (нетрудова) діяльності не мають самі в собі меж свого прояву,позначених мораллю, — у них для досягнення мети припустиме використаннябудь-яких засобів (право сили, гроші не пахнуть). Цинізм влади, як економічної,так і політичної, загальновідомий. Мова йде тому не про вмовляння цих носіїввлади, а про те, щоб приборкати їх ззовні введенням правил гри як на державномурівні, так і на рівні установ (організацій: партій, рухів, фірм, корпорацій іт.д.). Правила ігри встановлюються законами, принципами й нормами, на підставівимог права й моралі яких забезпечується їхня легітимність. Головним правиломгри є вибори демократичного характеру, коли виборці так чи інакшепереконуються, що той або інший кандидат на представницький, виконавчий абосудовий пост дійсно персоніфікує собою необхідні знання й досвід, правові йморальні норми й здатна їх дотримувати. Однак слабістю системи демократіїросійського суспільства є майже повна відсутність практики навіть мінімальноїзвітності вибраних діячів перед виборцями (видимо, ця слабість — хронічна,пов’язана з історичним станом менталітету народу). Влада, як політична, так іекономічна, має потребу в ідеологічному забезпеченні її функціонування.Ідеологія — духовний засіб боротьби за інтереси, вона не може бутиуніверсальної, адже в суспільстві немає груп з єдиними інтересами (крім захистуБатьківщини). Вона має критичну, мобілізуючу, захисну й роз’яснювальну функції.Пропаганда пов’язана з роз’ясненням основ прийнятої доктрини (ідеологіїдосягнення мети), із критикою інших доктрин і тим самим — із захистом своїхпозицій. Агітація покликана мобілізувати людей своєї соціальної бази,електорату, інтереси яких захищаються, на конкретні політичні й інші дії.
В основібудь-якої ідеології лежать ідеї — у них коротко формулюються позиція й основнамета суб’єкта ідеї: нації, класу, групи демографічного або професійногохарактеру. Будь-яка ідеологія прагне до мергелю (до визнання своїх ідейзаконними, тобто справедливими, правильними, соціально визнаними). Однак у силутого що немає єдиної ідеології, вона звичайно видає свій соціальний інтерес зазагальний інтерес і тому може виступати формою помилкової свідомості. Оборотнийувага на те, як часто в мовах політиків звучить слово народ. Насправді народскладається з націй, класів і груп з досить різними інтересами, тому домінуючагрупа звичайно маніпулює свідомістю людей, уводячи помилкову свідомість умасову свідомість як димову завісу для приховання своїх щирих цілей і реальногоположення речей у суспільстві, що дозволяє безконтрольно розподіляти блага(авторизувати і розміщати ресурси країни). Тому в суспільстві необхідно матиопозицію реальної влади, що критикує її зі своїх позицій. Боротьба ідеологій уцьому випадку носить для суспільства в цілому рятівний характер, розсіюючисловесний флер будь-якої політичної пропаганди й агітації. Викладене дозволяєнам виділити поняття ідеологічне насильство, під яким варто розуміти вселяннямасам ідей, що є небезпечними з погляду розвитку суспільства. Небезпечно те, щоспонукує людину або групу до дій всупереч її корінним, тобто життєвим,інтересам. Як це може бути? Адже кожна людина розумна й у силу свого здоровогоглузду здатна відрізнити правду від неправди в пропаганді. Однак тут є двапідводних камені, що перешкоджають людині бути розумним у своїх думках івчинках, що ставляться до соціального конструювання. По-перше, індивідуальнийрозум часто не може самостійно охопити складні суспільні явища й розібратися вних, отже, власники засобів масових комунікацій (держава, приватні власники)методами умовчання, помилкової інтерпретації фактів соціального життя можутьспотворити реальну картину процесів, що відбуваються, і вчинків тих або іншихосіб. По-друге, ідеологічне насильство пов’язане з любов’ю, щоправда, доситьсвоєрідної. Зупинимося на цьому.
Наша публіцистиказв’язує тоталітаризм лише зі страхом людей перед політичним насильством ібеззастережним підпорядкуванням людей велінням влади. Мобілізуючий початокперебуває в сфері любові до ідеї (визнанні її законної), системі, вождеві, амасовий ентузіазм, віра й любов є духовною основою їхньої радикальності.Самоідентифікація особистості з тим або іншим навчанням і його уособленням — вождем — може приймати націоналістичні (Гітлер, Муссоліні), політичні (Ленін,Сталін) або релігійні (Будда, Христос, Мухаммед) форми. Ідентифікація, щосупроводжується самозвеличуванням, самозамилуванням, відданістю своїм іненавистю до інших, доктринальне протипоставленим державі, націям, класу,групі, є найсильнішим захисним механізмом (З. Фрейд) для особистості, що дозволяєїй відволіктися від тягот повсякденності, харчувати надії на краще майбутнє, щоскрашує незадовільне сьогодення. Любов і ненависть, їхнє вигадливе сполучення вмасовій свідомості приводять в остаточному підсумку до манії величності — продукту соціального нарциссизму у відношенні себе й заниження цінності інших — і тим самим до перекладу ворогів у розряд недолюдей, гідні винищування. Усучасних умовах ця проблема набуває актуальності у зв’язку з посиленнямполітичного насильства з боку людей, обтяжених свідомістю, що веде донетерпимості й насильства. Радикалізм пов’язаний з тероризмом, а той, у своючергу, конкретно обумовлений ідейним або релігійним фанатизмом.
Тероризмбагатоликий
Політичнийтероризм пов’язаний з боротьбою за владу, релігійний — із прагненням знищитиіновірців, корисливий — з витягом матеріальних вигід, націоналістичний — збажанням знищити, витиснути інші нації, захопити її майно, державний — зпотребою в ляканні й придушенні частини жителів країни, що активно виступаютьпроти деспотизму влади, військовий — з ляканням супротивника, реального абопотенційного.
Існує тероризмбезкорисливий — заради щастя народу. Ідейний тероризм пов’язаний з фанатизмом,механізм формування якого соціальна психологія пояснює як міцне самоототожненняособистості з якою-небудь рятівною ідеєю або з людиною, що володіє високимстатусом. Ідея при цьому діє, що й приводить до психологічного відчуженняособистості фанатика від людей, тверда прихильність до своїх переконаньпозбавляє людини волі вибору й відновлення своїх поглядів на життя. Фанатикглухий і не бажає чути раціональної аргументації, тому може стати й часто стаєжертвою чужих фантазій і утопій. Високий конформізм веде до посилення сліпоївіри, беззастережному прийняттю одкровень лідера, вождя й т.д. Рятівний скепсисзалишає людину, його життя перетворюється в служіння. Психоаналіз указує на те,що корінь тероризму, коли люди затверджують себе винищуванням інших, частоневинних, ідуть у передісторію людства: вони пов’язані з архетипами Матері(батьківщини, землі) і Батька (мага, вождя).
Література
1.Назаретян А.П. Агрессия, мораль икризисы в развитии мировой культуры. – М., 2004
2. Тинберген Н. Соціальне поводженнятварин. — К., 1993
3. Павлов И.П. Двадцатилетний опытизучения высшей нервной деятельности (поведения) животных. — М., 1973.
4.Берковиц Л. Агресія. — К., 2002