Неістота – агент дії в казках Оскара Вайльда

«Неістота — агент дії в казках Оскара Вайльда»
 

Зміст
Вступ
Розділ 1. Категорія«істота-неістота»
1.1 Характеристикакатегорії «неістота»
1.2 Ситуація дії та їїроль в лінгвістичних дослідженнях
Розділ 2. Неістота-агентдії в казках Оскара Вайльда
2.1 Творча манера ОскараВайльда та її вплив на лексико-стилістичну структуру казок
2.2 Лексико-стилістичніфункції неістоти-агента дії на матеріалах казок Оскара Вайльда
Висновки
Література

Вступ
Сучасналінгвістика кінця ХХ – початку ХХІ століття характеризується тенденцією доактивізації досліджень, спрямованих на вивчення ціннісних переосмисленьсемантики всіх її об’єктів (М.І. Мостовий, Н.Г. Іщенко, Ю.А. Зацний, А.Е. Левицький,О.А. Земська, Т.М. Антонченко, О.М. Вольф, І.О. Голубовська, О.В. Тищенко).Зокрема, лексико-семантичний фонд сучасної англійської мови має значнийпотенціал функціонально-структурних одиниць, які потребують комплексногоаналізу в аспекті їх національно-культурної специфіки.
Виявленнялексико-стилістичних функцій категорії неістоти у національно-культурномувимірі зумовлене, з одного боку, поглибленим інтересом дослідників до проблемфункціонування національних варіантів мов (В.І. Заботкіна), а з іншого, – доз’ясування специфіки ціннісної картини світу певної лінгвокультури, передусімангломовної (Л.Ф. Омельченко, М.М. Полюжин, Г.І. Приходько, О.Л. Бєссонова).
Актуальністьроботи зумовлюється його спрямованістю на інтеграцію лексико-стилістичного такогнітивного підходів до аналізу агентивних номінативних одиниць — неістот. Актуальністьдослідження зумовлюється також недостатньою розробкою даної теми в лінгвістичнійлітературі.
Метаполягає у виявленні семантики агентивних номінативних одиниць – неістот в англійськіймові та визначенні їх специфіки у казках Оскара Вайльда.
Досягненняпоставленої мети потребувало вирішення таких завдань:
— виявити характеристики категорії «неістота»;
— з’ясувати роль ситуації дії в лінгвістичних дослідженнях;
— охарактеризувати вплив творчої манери Оскара Вайльда на лексико-стилістичнуструктуру казок;
— проаналізувати лексико-стилістичні функції агентивних номінативних одиниць наматеріалі казок Оскара Вайльда.
Об’єктдослідження: казки Оскара Вайльда.
Предметроботи становлять агентивні номінативні одиниці, які відносяться до категорії «неістота».
Матеріаломдля курсової роботи є казки Оскара Вайльда (збірка «Щасливий принц і іншіказки»: „Щасливий принц“, „Соловей і троянда“,»Егоїстичний велетень”, «Зраджений друг» і «Чудоваракета», збірка «Гранатовий будиночок»: «Юний король»,«День народження інфанта», «Рибак і його душа» і«Хлопчик-зірка»).
Методидослідження. Мета й завдання роботи, специфіка її об’єкта й фактичногоматеріалу, різноплановий характер проблеми зумовили необхідність застосуваннякомплексної методики: загальні методи: аналізу та синтезу, порівняння,дедуктивний та індуктивний, лінгвістичні методи: елементи компонентногоаналізу, за допомогою якого було визначено шляхи переосмислень семантикиагентивних номінативних одиниць – неістот, елементи кластерного методу, щодозволило здійснити обчислення кількісно-якісних показників агентивнихномінацій.
Практичнезначення здобутих результатів пов’язується з можливістю їхнього застосуванняпри викладанні курсів з “Лексикології англійської мови”.

1. Категорія«істота-неістота»
1.1 Характеристикакатегорії «неістота»
«Істота-неістота»- це лексико-граматична категорія, що відносить названий предмет до розрядуістот (тобто живих істот) або ж до розряду неістот (тобто предметів неживоїприроди і рослин, а також подій, явищ, якостей, дій, станів і т.п.).
Формальнізасоби вираження категорії «істоти-неістоти» бувають як парадигматичними, так ісинтагматичними.
Деякііменники, що не позначають живих істот в українській мові, засемантико-граматичними властивостями входять в розряд істот: 1) слова мертвяк,небіжчик (але не труп); 2) назви міфічних істот, ніколи не мали місця вреальній дійсності типу лісовик, русалка та т.п.
Лексемадіяч (агенс) вживається на позначення особи, яка не тільки виконує певну дію, ай характеризує виконавця дії. Визначити коректну семантику лексеми діяч можналише шляхом її компонентного аналізу та в процесі функціонування.
Агенс,по Ч. Філлмору, — це ініціатор події. Agent — the instigator of the event(Fillmore 1971). Агенс охарактеризований так: agentive — the typically animateperceived instigator of the action identified by the verb (Fillmore 1968).Отже, бути істотою, що вважається невід’ємною ознакою агенса, не є обов’язковим.
Лексико-семантичнеполе (ЛСП) номінативних одиниць із семантикою дійової особи має складнуструктуру, що пояснюється своєрідною мотивацією оцінної семи, можливістюпроникнення до його складу номінацій з різними смисловими нашаруваннями, якихвони зазнали протягом певних історичних періодів.
АНО зоцінним значенням, як правило, формуються внаслідок появи тих чи іншихасоціацій, що призводить до перейменувань, суть яких полягає в зміні позначеньденотатів без зміни самих денотатів.
Актоцінної агентивної номінації – це складний процес інтеракції, в якому за участіагентивного імені як лінгвосоціального знака неістоти опредметнюється установкасловникового суб’єкта адресанта (який іменує неістоту) на включення іменованогоадресата в процес суспільно (або культурно/або прагматично) зумовленоїдіяльності.
Реконструкціявнутрішньої форми АНО дозволяє декодувати згорнутий у них семантичний простіртексту. Цей згорнутий текст становить структурно-семантичну єдність, якарепрезентує “пакет знань” про одну з моделей інтеграції аксіологічнойменованогодіяча в соціальний світ.
Агентивнаномінація функціонує як номінативно-комунікативний комплекс у широкомуконтексті культури соціуму. На цій підставі АНО ідентифікується як особливийвид тексту – згорнутий національно-культурний текст.
Асоціативнізв’язки, що реалізуються в процесі номінації, мають індивідуальний інеобмежений характер, адже в доборі ознаки мовець орієнтується на відомі йомузв’язки між об’єктами навколишньої дійсності. При цьому образ суб’єкта [хтось],що іменує, слід розглядати в двох площинах. З одного боку, це конкретна неістотаабо неістоти в певній ситуації і сам факт номінації, що маніфестує цю ситуацію,з іншого, – цей індивідуалізований процес іменування все ж є соціальнозумовленим, оскільки суспільство зі своїми етичними нормами ставить свої вимогидо вибору номінативної одиниці, пов’язані з системою сформованихсоціально-культурних умов та духовних цінностей.
Оскількипереосмислення такого об’єкта номінації відбувається крізь призму оцінної,чуттєвої чи образної уяви суб’єкта, то АНО, як правило, виникають у розмовномумовленні.
Важливотакож з’ясувати внутрішню форму номінативних одиниць як джерела реконструкціїкультурно-мовної свідомості неістоти-агента дії.
Сутністьномінації вчені пов’язують з вивченням ономасіологічної структури домінанта (М.Докуліл, О.C. Кубрякова, О.О. Селіванова). Оскільки в центрі нашої увагиперебувають мотиваційні ознаки номінативних одиниць, що утворюють макрополе«неістота-агент дії», то цілком зрозуміло, що у внутрішній формі цихагентивів наявні елементи культурної практики предків носіїв англійської мови.У знаках із „культурною” семантикою містяться прескрипції, які стосуютьсясуспільної поведінки, способів спілкування людей і регламентації їхніхморальних цінностей. Ті „культурні” знаки, які є надбанням колективної пам’яті,конденсують у собі світоглядний, соціальний та естетичний досвід в сучасномусоціумі і набувають переосмислення відповідно до його цінностей та норм життя.
1.2 Ситуація діїта її роль в лінгвістичних дослідженнях
Ситуаціяє частиною навколишньої дійсності, яка розглядається з погляду динамічної змінисцен, сприйманих людиною [4; 258]. Кожна ситуація знаходить своє віддзеркаленняв мові у вигляді пропозицій і висловів, що описують дану ситуацію, яка включаєдію і його учасників. Таким чином, до числа ознак ситуації можна віднести,по-перше, учасників, їх функції в події; по-друге, тип відносин між ними і те,як цей тип впливає на їх функції.
Якправило, при розгляді процесу дії одного об’єкту на іншій виділяютьнайменування взаємодіючих об’єктів і сам факт дії. Відносини між учасникамивзаємодії, а саме агенсом, який скоює дію, і об’єктом, на який направлено дію,є класичним прикладом агентивного відношення. В той же час, об’єкт дії агенсане завжди є пасивним учасником. В ситуації протидії він стає активним учасникомподії, придбаваючи роль контрагенса. Відповідно, контрагенс, тобто протидіючийактант, знаходиться в безпосередньому зв’язку з агенсом.
Цілеспрямованадіяльність концептуалізується в мові як рух вперед, успішне виконання дії,просування до наміченої мети у фізичному, соціальному або ментальному просторі(Ван Валін, Фолі 1982).
Привикористовуванні пропозиціональної форми у складі конкретного мовного актузмінні замінюються константами і пропозиціональна форма перетворюється в пропозицію.В рамках мовного акту константами замінюються і прагматичні змінні, якими є щоговорить, адресат, час і місце мовного акту. Це значить, що в конкретномумовному акті тим, що говорить стає строго конкретна особа. Те ж вірне відносноадресата, особливо якщо адресат індивідуальний. Це призводить до того, щоконстантами замінюються і пропозиціональні змінні. Актуалізація здійснюється задопомогою спеціальних засобів, званих актуалізуючими, як які найчастішевикористовуються різні види займенників. Актуалізована пропозиція прийнята вважативисловом.
Якщо пропозиціяабо пропозиціональний комплекс утворює семантичний компонент змісту вислову, топрагматичні константи утворюють його прагматичний компонент. У канонічному перформативномувислові актуалізовані прагматичні змінні присутні в явному вигляді (Сусов1973:74).
Пропозіціональнозміст вислову відображає ситуацію або факт реального миру або інших можливихсвітів. Хоча пропозиція і ситуація ізоморфні один одному, між ними немаєтотожності, оскільки ситуація відноситься до сфери онтології, а пропозиція – досфери мови, оскільки вона є смисловою стороною вислову. Мова дає можливістьставити пропозицію у відповідність ситуації, тобто погоджувати їх. Проте цеузгодження може здійснюватися по-різному, а саме або пропозиція можепристосуватися до ситуації, або ситуація може пристосовуватися до пропозиції.
Прагматичнийкомпонент змісту вислову забезпечує ту або іншу вид узгодження між мовою іонтологією (Сусов 1973:75).
Ситуація– це ансамбль (або система) взаємозв’язаних онтологічних компонентів.Компоненти ситуації бувають двох типів, а саме партиціпанти, або учасникиситуації, і ознаки, тобто такі характеристики, які приписуються партиціпантам.Ознаки і партиціпанти піддаються подальшій субкатегоризації. Серед ознаквиділяються властивості, стани, процеси, дії і відносини. Партиціпантикласифікуються по категоріальних і реляційних характеристиках (Богданов1990:69).
Партиціпантиможуть бути істотами і неістотами. Істоти, у свою чергу, можуть бути особою інеособою, а неістоти – дискретними і недискретними і т.д. Реляційні властивостіпартиціпантов залежать від їх відношення до ознаки і один до одного і знаходятьсвоє вираження в так званих ситуативних ролях. У існуючих лінгвістичнихдослідженнях приводяться різні по числу, функціям і найменуванням перелікиситуативних ролей. Серед тих, що зустрічаються найчастіше можна виділитинаступні: 1) Агенс – активний діяч, 2) Паціенс – пасивний сприймач дії, 3)Бенефіціант – партиціпант, що має або втрачає що-небудь, 4) Експерієнцир – партиціпант,який сприймає стан, 5) Місце – партиціпант, що є місцем знаходження іншого партиціпанта,6) Джерело – партиціпант, що є початковим пунктом дії або руху іншого партіціпанта,7) Мета – партиціпант, що є кінцевою точкою дії або руху іншого партиціпанта,8) Інструмент — партиціпант, за допомогою якого агенс здійснює дію (що невитрачається), 9) Засіб — партиціпант, використовуваний агенсом (щовитрачається), 10) Результат – партиціпант, який виникає в ході дії абопроцесу, 11) Склад – партиціпант, що входить до складу іншого партиціпанта, 12)Те, що сприймається – партиціпант, сприйманий органами чуття іншого(одушевленого) партиціпанта, 13) Описуване – партиціпант, одержуючий якіснухарактеристику, 14) Іменоване – партиціпант, одержуючий ім’я власне абохарактеризується ім’ям власним.
Бенефіціанті експерієнцир є партиціпантами-істотами. В принципі, таким же буде і агенс,якщо виключити з нього природну (сонце, вітер, хвилі, блискавка і ін.) і іншунеконтрольовану силу (куля, камінь і ін.).
Можливіситуації з одним, двома, трьома і великим числом партиціпантів. Ситуації можутьбути простими, якщо в них реалізована одна ознака, і складними, якщо ознакдекілька.
Міжситуацією і пропозіцией існує відношення повного ізоморфізму. З цього виходить,що ознаці в ситуації відповідає предикат в пропозиції, а партиціпанту ситуації– аргумент пропозіції (Богданов 1990:70).
Предикати,залежно від числа аргументів, діляться на нульвмісні, одномісні, тримісні іт.д., а ролі партиціпантів повністю співпадають з ролевими характеристикамиаргументів. Оскільки пропозиціональні ролі одержали в лінгвістиці назвуглибинних відмінків, то найменування їх будуються по типу найменувань звичнихморфологічних відмінків в тих мовах, в яких вони є. Це значить, щоперерахованим вище ролям партиціпантов відповідатимуть наступні пропозиціональніролі, в які вкладається той же самий зміст, але на рівні пропозиції, а неситуації: 1) Агентив, 2) Пацієнтив, 3) Бенефактив, 4) Експерієнсив, 5) Локатив,6) Фонтив, 7) Фінітив, 8) Інструментатив, 9) Медіатив, 10) Результатив, 11)Композитив, 12) Перцептив, 13) Дескріптив, 14) Ономасіатив.
Відповіднодо сучасних поглядів, план змісту пропозиції складається з пропозиції абокомплексу пропозицій (у разі складної пропозиції) і модально-прагматичноїрамки, що включає модальності, пропозиціональні установки і комунікативну інтенцію.Важливим компонентом змісту пропозиції є і його тема-рематичне розчленовування.
Екстралінгвістичнийі лінгвістичний контексти не є єдиними контекстами пропозиції. Велике значеннядля пропозиції має інтерперсональний контекст, тобто, контекст, в якомувідбувається обмін пропозиціями і їх наслідками між тим, що говорить і слухаєабо взагалі між адресантом і адресатом [2;26].

2. Неістота-агентдії в казках Оскара Вайльда
2.1 Творча манераОскара Вайльда та її вплив на лексико-стилістичну структуру казок
Улекції «Відродження англійського мистецтва» (1882) Уайльд впершесформулював основні положення естетичної програми англійського декадансу, щопізніше одержали розвиток в його трактатах «Кисть, пір’я і отрута»(1889), “Істина масок”, «Занепад мистецтва брехні» (1889),«Критик як художник» (1890), об’єднаних в 1891 році в книгу«Задуми» («Intentions»). Визнаючи сутність англійськогодекадансу Оскар Вайльд пише: “… ми відійшли від навчання Рескіна — відійшли безумовно і рішуче… ми більше не з ним, тому що в основі йогоестетичних думок завжди лежить мораль… У наших очах закони мистецтва неспівпадають із законами моралі.” Суб’єктивно-ідеалістична основаестетичних поглядів Вайльда найгостріше виявилася в трактаті «Занепадмистецтва брехні». Написаний в типовій для Уайльда манері розкривати своюдумку через розцвічений парадоксами діалог, цей трактат мав яскраво полемічнийхарактер і став одним з маніфестів західноєвропейського декадансу. Заперечуючидійсність, існуючу об’єктивно, поза свідомістю людини, Уайльд намагаєтьсядовести, що не мистецтво відображує природу, а навпаки, — природа євіддзеркаленням мистецтва. «Природа зовсім не велика мати, що народиланас, — говорить він, — вона сама наше створення. Лише в нашому мозку вонапочинає жити. Речі існують тому, що ми їх бачимо.» Лондонські тумани, затвердженням Уайльда, існують лише тому, що «поети і живописці показалилюдям таємничу красу подібних ефектів.» Не дивлячись на те, що Шопенгауердав аналіз песимізму, вигаданий песимізм був Гамлетом; російський нігіліст нещо інше, як вигадка Тургенева; Робеспьер прямо зійшов із сторінок Руссо і т.д.
Проголошуючиправо художника на щонайповніше творче свавілля, Оскар Уайльд говорить, щомистецтво не «можна судити зовнішнім мірилом схожості з дійсністю. Воношвидше покривало, ніж дзеркало.» Доводячи свою думку до парадоксальногозагострення, Уайльд заявляє, що справжнє мистецтво засноване на брехні і щозанепад мистецтва в ХIХ столітті (під занепадом мистецтва мається на увазіреалізм) пояснюється тим, що «мистецтво брехні» виявилося забутим:«Все погане мистецтво існує завдяки тому, що ми повертаємося до життя і доприроди і зводимо їх в ідеал».
Задачілітературної критики Уайльд трактує в тому ж суб’єктивно-ідеалістичному дусі,що і задачі мистецтва. У статтях «Критик як художник» і «Кисть,пір’я і отрута» він наділяє критика правом на повне суб’єктивне свавілля,стверджуючи, що основною задачею естетичного критика полягає саме передачасвоїх власних вражень.
ТакожУайльд заперечував соціальні функції мистецтва, заявляючи, що задача кожногохудожника «полягає просто в тому, щоб чарувати, захоплювати, приноситизадоволення… Ми зовсім не хочемо, — писав він, — щоб нас терзали і доводилидо нудоти оповіданнями про справи нижчих класів».
Позаі естетські крайнощі Уайльда, поза сумнівом, впадають в очі, але очевидний інепримиренний протест, заснований на жорсткій позиції художника, що враховуєісторію мистецтва, умови його розвитку і реальний стан. Позиція Оскара Уайльдаочевидна: він проти приземленості, «наслідування правді», міщанськихпрописів і порожньої риторики. Словом, проти всього того, що, претендуючи намісце в мистецтві, мистецтвом не є. Ця особливість позиції і переконань Уайльдазнайшла вираз в його казках і романі.
Казкиє найпопулярнішим зі всього, написаного Оскаром Уайльдом, і кращі з них, таксамо як і його розповіді, поза сумнівом, виходять за межі літератури декадансу,що, у свою чергу, служить свідоцтвом того, який тісно було письменнику у межахдекадентської естетики.
Доказок, об’єднаних в збірку «Щасливий принц і інші казки» (1888 рік)відносяться такі казки, як: «Щасливий принц», «Соловей ітроянда», «Егоїстичний велетень», «Зраджений друг» і«Чудова ракета». Казки ” Юний король “, ” Деньнародження інфанта “, ” Рибак і його душа ” і “Хлопчик-зірка ” об’єднані під загальною назвою ” Гранатовий будиночок” (1891). Казки Уайльда — не наївні небилиці, а серйозні, місцями недитячітвори. Оскар Уайльд викриває пожадливість і користолюбство буржуазного суспільства,протиставляючи їм щирі відчуття і прихильності простих людей, не забрудненіхолодним розрахунком, які і становлять справжню красу людських відносин. Указках ” Юний король ” і «Щасливий принц» письменникговорить про несправедливий устрій суспільства, в якому ті, хто трудяться,терплять позбавлення і потребу, тоді як інші живуть розкошуючи за рахунок їхпраці. У «Велетні-егоїсті» і «Зрадженому другу» вінпоказує, як егоїзм і пожадливість цього світу вбивають навколо себе все живе; у«Чудовій ракеті» блискуче висміює пустку і чванливість своєюродовитістю знаті, що чваниться, а в казці «День народження інфанта»- та ж тема придбаває вже трагічне звучання.
Уодній з кращих, найзворушливіших і сумніших казок, в улюбленій казці авторацього реферату — в «Зрадженому другові» — письменник підіймається додостовірно сатиричного оголення жадібної і лицемірної моралі власника. Історіюмаленького трудівника Ганса, пограбованого і погубленого багатим і жорстокимМірошником, що лицемірно іменує себе його зрадженим другом, Уайльд зводить довисоти символічного узагальнення. Дійсно, неможливо без сліз читати сумнуісторію Маленького Ганса, що безтурботно жив в скромній хатинці, копавсяцілісінький день серед троянд, крокусів і фіалок і що усміхався сонцю. Зпогляду автора, ця красива, але сумна казка ідеальна для допомоги в складанніпевної системи цінностей дитини. Її мораль дуже очевидна. У дитячій свідомостівмить фіксується працьовитість, чуйність і добре серце Маленького Ганса,брехливий і ледачий Мірошник, який погубив нещасну Крихту. Оскар Вайльднастільки явно вимальовує позитивного і негативного героя, що дитині лишезалишається запам’ятати вчинки того і іншого і зробити висновок, що непредставляється важким, на відміну від таких казок, щодо складних для дитячогорозуміння, як «Соловей і троянда», «День народженняінфанта» і ін.
Головнеж, що додає казкам Вайльда їх неповторну «вайльдовську» своєрідність,це роль, яку грає в них парадоксальна форма виразу думки, що є відмітною особливістюстилю письменника. Казки Уайльда (як і вся його проза) насичені і перенасиченіпарадоксами. У критичній літературі міцно встановилася традиція вважати йогопарадокси простою грою словами. Проте, на думку автора, в основі багатьох з нихлежить скептичне відношення письменника до цілого ряду загальноприйнятихетичних і естетичних норм буржуазного суспільства. Задача парадоксів Уайльда,направлених проти святенницької лицемірної моралі, полягала в тому, щоб,називаючи речі своїми іменами, тим самим знайти це лицемірство. Яскравим томуприкладом може послужити казка «Чудова ракета». І безмежназарозумілість, і гордовитість і презирство до оточуючих «чудовоїракети», і її самозакоханість живо контрастують з тією щонайповнішоювідсутністю в ній якій-небудь дійсній цінності, яке Уайльд постійно підкреслюєв своїх описах аристократії. Справжній комізм цієї казки виникає якраз з цієїневідповідності між суттю і видимістю явища, що досягає свого апогею взавершальному епізоді (мріюча викликати «величезну сенсацію», ракета«прошипіла і потухнула»).
Такожв своєрідному стилі казок Уайльда займає важливе місце прийом контрастногозіставлення. Іноді цей прийом переслідує чисто живописну задачу (описзовнішності інфанта і карлика), але в більшості випадків Уайльд користуєтьсяним для виявлення основного сюжетного задуму казки (чергування картин розкоші іубогості в казці «Юний король», в чергуванні розповідей ластівки прозаморські чудеса з розповідями щасливого принца про життя бідняків великогоміста). Звертає на себе увагу значна нейтралізація опозиції готичного йреалістичного у казковій пародії О. Уайльда “Кентервільський привид” (1891). Упорівнянні з романними версіями пародія-казка є лаконічною, стислою формою,проте набуває динаміки і поліфонічності, на що вказують миттєві переключенняжанрових регістрів (готика — пародія — казка — приповідка) вкупі із зумовленимицим раптовими змінами емоційних ключів (схвильований — іронічний — сентиментально-дидактичний — філософський). Услід за Пікоком Уайльд активнозапроваджує в пародію ігрове начало (театральний хронотоп поволі витісняєхронотоп замковий), ускладнює та урізноманітнює сюжетні й змістові функціїзапозичених із готики персонажів: так, фігура злочинця-привида виступаєпочергово у нових, естетських, амплуа галантного кавалера, денді, актора,мученика, невинна заокеанська героїня грає символічну роль речницісправедливості, месії, що спокутує прабатьківські гріхи Старого Світу. Діалогповсякденно-матеріалістичної та піднесено-готичної свідомості, поданий крізь призмуміжнаціональних англо-американських контактів, — знак оригінального аранжуванняУайльдом готичної теми. Об’єкт пародії, готика, реабілітується; за неюзакріплено статус Englishism — невід’ємної риси британської ментальності, указково-міфологічних термінах вона зображена О. Уайльдом як ініціаційний шляхдо осягнення та причащання споконвічних екзистенціальних істин — Життя, Смерті,Любові.
Своєрідністьстилістики казок Уайльда виявляється в їх лексиці і стилістиці. Прекраснийзнавець мови (як і личило пристойному естету), він був точний не тільки увиборі потрібного йому слова, але і в інтонаційній побудові фрази. Конструкціяфрази гранично проста і є одним з класичних зразків англійської прози. В той жечас вплив декадентської манірності примушує письменника раз у раз ухилятися відлаконічності оповідання і насищати свою розповідь всілякою екзотикою типу «рожевихібісів, довгою фалангою місячних гір, що стоять уздовж Нільського берега»або «чорного, як чорне дерево, царя, що поклоняється великому шматкукришталя». Особливо помітне прагнення до зайвої декоративності в другійзбірці казок («Гранатовий будиночок»). Не може не уразити таканайдрібніша дрібниця: скільки естетичної радості доставляло йому, наприклад,споглядання коштовних каменів. «Він часто проводив цілі дні, пересипаючи зшкатулки в шкатулку оливково-зелені хризоберили, які здаються червоними присяйві лампи, кімофани, прорізаючи срібною межею, точно дротом, хризолітифісташок, рожево-червоні і винний-жовті топази; його полонило червоне золотосонячного каменя, перлова білизна місячного каменя» і т.д., і т.д., і т.д.
З неменшим захватом Уайльд писав про людський одяг. Він ще не заїкнувся прозовнішність інфанта, а з перших же строчок дуже докладно, немов в модномужурналі, зобразив її одіяння: «Плаття на ній було сіре атласне, з важкимсрібним шиттям на спідниці, а туго затягнений корсаж весь був розшитий дрібнимиперлами. З її плаття, коли вона йшла, виглядали крихітні туфельки з пишнимирожевими бантами. Її велике газове віяло було теж рожевий з перлами» іт.д. Словом, часом забуває зобразити обличчя людини, але його костюм опишезавжди. Раніше костюм, а потім особа. Якщо книги Достоєвського часто булинадбанням психіатрів, то книги Оскара Уайльда можуть бути незамінні дляювелірів і кравців. Т.о., описуючи і захоплюючись всім, що створила людина дляприкраси людини, цей кімнатний, салоновий письменник абсолютно відмовляєтьсяпомічати природу. Штучну красу він леліяв, а від природної — відвертався.Практично неможливо знайти на його сторінках ні єдиного пейзажу, ні подихусвіжого вітерцю: усюди шикарні палаци, заморські гобелени і холодний мармур.
Алене дивлячись на всю, часом нарочиту, наївність в зображенні життя і постійнупідміну реальних конфліктів уявними, критичне відношення письменника добагатьох явищ сучасної йому дійсності, дуже виразно звучне в цих казках,відразу визначило їх місце у ряді творів, що протистоять літературівікторіанської Англії. Сучасна Уайльду англійська критика зустріла казкихолодно.
Разомз тим, Оскара Уайльда постійно обвинувачують у відсутності глибини в думках проокремі сторони сучасної йому дійсності, в «характерній» слабкостіфіналів його казок, не витікаючих, як правило, зі всього розвитку дії.Наприклад, іронізуючи над багачами-філантропами, Уайльд сам раз у раз вдаєтьсяв своїх казках до сентиментально-філантропічних розв’язок (фінали«Щасливого принца», «Велетня-егоїста»). Цікаво, також,відзначити і уайльдовськую точку зору з цього питання: “… У мене буввисокий дар; я зробив мистецтво філософією, а філософію — мистецтвом, що б я ніговорив, що б ні робив — все повергало людей в подив, все, до чого б я ніторкався, — будь то драма, роман, вірші або вірш в прозі, дотепний абофантастичний діалог, — все осявалося невідомою доти красою. Я збудив уяву мого століттятак, що він і мене оточив міфами і легендами.” Воістину, така самооцінкасвідчить багато про що. І якщо вдуматися, то Уайльд дійсно недалекий відістини!
Підсумовуючивсе вищевикладене, можна сказати, що крайній індивідуалізм Уайльда привів дотого, що навіть ті зерна реальної правди життя і щирого співчуття знедоленим,які зробили його казки популярними, не змогли знайти подальшого розвитку в йоготворчості.
Для Вайльда,воюючого проти «безкрилого реалізму», як іменував він натуралізм,мистецтво — це “мистецтво брехні”, життя — лише “сирий матеріал”, по йоговиразу, для художніх фантазій, для творення краси. Інша справа, як ці постулативтілювалися в його художній практиці, який, припустимо, етичний урок таять всобі його роман і казки, переконливі, що доброта, благородство,самопожертвування не виключалися письменником з категорії прекрасного. Але Вайльдрозумів, наскільки небезпечна для мистецтва зневага основоположними законамитворчості, без яких художня діяльність перетворюється попросту на інший ріддіяльності.

2.2 Лексико-стилістичніфункції неістоти-агента дії на матеріалах казок Оскара Вайльда
Дляестетизму Оскара Вайльда властиве використання іменників-неістот в невластивійбільшим чином ролі – виконавців дії. Більше того, головними героями його казокчасто виступають неістоти, що надає, на нашу думку більше можливостей дляалегорій, якими насичені казки письменника. Головними героями – неістотамивиступають:

Література
1. Англійська граматика =English grammar: 3.An illustrated book: Навч.-метод. посібник. — Тернопіль:АМБЕР, 1997. — 96 c.
2. Адамовська, ЛюдмилаМиколаївна. Collected English Grammar Exercises = Сторінками англійськоїграматики: З. грамат. вправ: Синтаксис / Адамовська, Людмила Миколаївна,Зайковскі, Світлана Андріївна. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2000. — 71 с.
3. Верба, ГеоргійВолодимирович. Граматика сучасної англійської мови: Довід. / Верба, ГеоргійВолодимирович, Верба, Лідія Георгіївна. — К.: Логос, 2000. — 341 с.
4. Шамхалова, НаталіяАркадіївна. Сучасна ділова англійська мова: Навч. посіб. / Київськийнаціональний економічний університет. — К., 2000. — 164 с.
5. Медведева, ЛюдмилаМихайловна. Английская грамматика в пословицах, поговорках, идиомахи изречениях= English Grammar in proverbs, sayings, idioms anf quotations: Учеб. пособие /Медведева, Людмила Михайловна. — К.: Издательство при Киевском государственномуниверситете, 1990. — 239 с.
6. Бех, ПетроОлексійович. Англійська мова: Самовчитель / Бех, Петро Олексійович, Биркун,Людмила Вікторівна. — К.: Либідь, 1993. — 232 с.
7. Пазюк, Л.К. Граматикаанглійської мови для школярів, абітурієнтів, студентів: Навч. посіб. / Л.К.Пазюк. — К.: Кобза, 2002. — 415 с.: табл.
8. Коганов, АркадийБорисович. Грамматика английского языка с упражнениями и ключами к ним. — К.:А.С.К., 2003. — 488 с.
9. Масюченко, ІгорПетрович. Англійська мова: Довід. школяра і студ. / Масюченко, Ігор Петрович. — Донецьк: БАО, 2003. — 448 с.
10. Грамматикаанглийского языка: Для школьников, абитуриентов и студентов / Сост. В.А. Радовель.- Донецк: БАО, 2004. — 304 с.
11. Коганов, АркадійБорисович. Граматика англійської мови в таблицях / Коганов, Аркадій Борисович.- К.: А.С.К., 2004. — 113 с.