Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Необхіднаоборона як обставина, що виключає злочинність діяння»
Нікополь – 2011

Вступ
3 прийняттям Кримінального Кодексу України 5 квітня 2001 рокузаконодавець вмістив цілу низку нових норм, які виключають злочинність діяння івиділивши їх в окремий розділ, вказав тим самим на їх виключність іважливістьдля кримінального права. За деяких обставин діяння за своїми зовнішніми рисами,особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочин, насправді не є суспільнонебезпечними і протиправними. Такі діяння, за наявності обставин, передбаченихзаконом, не е злочином, а особа, яка їх вчинила, не підлягає кримінальнійвідповідальності.
Вивчення і аналіз теми «Обставини, що виключають злочинністьдіяння» необхідне не лише для того, щоб правильно застосувати законодавство напрактиці, але перш за все для того, щоб правомірно діяти, якщо виникненебезпечна ситуація.
Позиція, яка існувала раніше, полягала в тому, що захист відсуспільно небезпечних посягань є завданням лише правоохоронних органів, невиправдала себе. В країні зросла кількість злочинів, злочинність вийшла з-підконтролю правоохоронних органів, майже відсутні гарантії безпеки громадян. Томузаконодавець наділив звичайних громадян правами по боротьбі із злочинністю,надавши гарантії щодо їх використання. Однією з таких важливих гарантій є правогромадян на необхідну оборону.
Вцілому ж діяння, передбачені розділом «Обставини, що виключають злочинністьдіяння» близько межують із злочинами, що часто призводить до неправильноїкваліфікації, і як наслідок – до неправомірного засудження особи, яка такедіяння вчинила. Тому важливим є вивчення всіх закономірностей і особливостейнорм, передбачених цим розділом і виявлення їх характерних ознак. Особливої актуальностіця проблема набуває щодо необхідної оборони – обставина, яка вже тривалий часвідома кримінальному законодавству та, мабуть, найпоширеніша на практиці.
Питанням про правомірність чи злочинність коладіянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екстремальних для неї,ситуаціях присвячується розділ VІІІ Загальної частини КК. Вирішення цих питаньбезпосередньо пов’язане із з’ясуванням наявності в діянні особи всіх ознакзлочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цихознак у діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце увипадках, коли, незважаючи на шкоду, нанесену особі, власності, правам ізаконним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розглядаютьсязаконом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні зпозицій кримінального права, але у всіх випадках – як такі, що виключаютьзлочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кримінальноївідповідальності.
Кримінальне право формулює поняття й ознакиобставин, що виключають злочинність діяння тому, що вони за певними зовнішнімизнаками, схожі із злочинами. Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинамиперш за все полягає в тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової абоморальної шкоди, які настають від перших і других проявів, співпадають(настання смерті, нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майнатощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненогодіяння для його правильної правової оцінки і відповідного, такого, що базуєтьсяна законі, рішення компетентного органу відносно його правомірності чизлочинності. Отже, мова йде про схожість обставин, що виключають злочинністьдіяння, саме із злочинами, а не якимись іншими правопорушеннями.
Значення наявності цих обставин у КК полягає втому, що вони:
1) чітко розрізняють злочинний прояв відправомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність ісправедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завждиє очевидним;
2) сприяють підвищенню правової активності таправової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчихгарантій своєї захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свогоправа або виконання службових чи громадських обов’язків; 3) мають важливепрофілактичне значення.
Вказані обставини випливають із конституційнихположень, відповідно до яких людина, її життя, здоров’я, честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю,ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

1. Обставини, що виключають злочинність діяння
Українське кримінальне законодавство, а також практика йогозастосування і наука кримінального права знають декілька видів обставин, якізовсім виключають кримінальну відповідальність за дії, які за своїми зовнішнімиознаками подібні злочинові, мають багато ознак злочину.
Суспільні та юридичні властивості таких дій полягають у тому,що вони:
1) мають багато зовнішніх ознак злочину;
2) спричиняють тяжкі наслідки – тілесні ушкодження, знищеннямайна, а іноді і позбавлення життя;
3) передбачені законом як злочини в певних статтях Особливоїчастини КК України.
Але оскільки ці дії спрямовані на усунення небезпеки,відвернення загрози заподіяння значної або великої шкоди, то вони не маютьсуспільної небезпечності і тому не утворюють складу злочину.
До таких обставин діюче кримінальне законодавство України інаука кримінального права відносять:
1. Необхідна оборона (ст. 36);
2. Уявна оборона – дії, пов’язані іззаподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечногопосягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лишепомилково припускала наявність такого посягання (ст. 37);
3. Затримання особи, що вчинила злочин – невизнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо післявчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, ідоставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущеноперевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ст. 38);
4. Крайня необхідність – не є злочиномзаподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобтодля усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним закономправам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересамдержави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншимизасобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності(ст. 39);
5. Фізичний або психічний примус – не єзлочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохороннимінтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якогоособа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40);
6. Виконання наказу або розпорядження – дія абобездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, визнаєтьсяправомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу аборозпорядження (ст. 41);
7. Діяння, пов’язане з ризиком – не є злочиномдіяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронним інтересам,якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значноїсуспільно корисної мети (ст. 42);
8. Виконання спеціального завдання зпопередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинноїорганізації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронним інтересамособою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участьв організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чирозкриття їх злочинної діяльності (ст. 43).
В юридичній літературі можна зустріти міркування, що до такихобставин відноситься також:
1. Здійснення свого права – наприклад, знищення майнавласником, заподіяння шкоди своєму здоров’ю тощо.
2. Виконання професійних функцій – наприклад, заподіянняшкоди здоров’ю особи хірургом при проведенні операції.
3. Погодження потерпілого на заподіяння йому матеріальної чимайнової шкоди і тому подібні дії.
Але всі ці останні до таких обставин не можуть бутивіднесені, тому що вони:
1) непередбачені чинним законодавством;
2) мають зовсім іншу юридичну природу;
3) не мають зовнішньої подоби до злочину (відсутністьпротиправності, вини, спрямовані на здійснення права, на суспільну користь).
Обставини, що виключають злочинність заподіяної шкоди, маютьзагальні суспільні та юридичні ознаки:
1. Суб’єктивне право кожної людини – «Кожна особа має правона необхідну оборону»… (ч. 2 ст. 36 КК України).
2. Незалежне право (суверенне) – не залежить від можливостіуникнути нападу чи звернутися за допомогою до інших осіб або до органів влади(ч. 2 ст. 36 КК України).
3. Універсальне право – наявність його не залежить віднаявності в особи інших прав.
4. Найбільш суспільно-колективне право може бути застосованедля захисту права та інтересів усіх інших осіб, як фізичних, так і юридичних.
2.Поняття необхідної оборони та її зміст
Інститутнеобхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінальногоправа. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виниклопоряд із становленням держави і права, змінюючись у процесі розвиткусуспільства. Право на необхідну оборону згадується ще в договорах київськихкнязів Олега та Ігоря з греками 911, 945 рр., в «Руській правді» ЯрославаМудрого та в більш правових актах.
Питаннямпро існування права на необхідну оборону цікавилися філософи та юристиминулого. В епоху середньовіччя необхідну оборону обґрунтовували СвященнимПисанням, вбачаючи в ній релігійний обов’язок боротьби з гріхом. Ж.Ж. Руссов інституті необхідної оборони вбачав повернення людині її природного права назахист. Конституція України встановлює, «що кожен має право захищати своє життяі здоров’я, життя здоров’я інших людей від протиправних посягань».Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36КК України яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини насамозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільнонебезпечних посягань.
Необхідною обороною в кримінальному праві називаються дії,вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншоїособи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посяганнязавданням шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребоюнегайного відвернення чи припинення посягання (ч. 2 ст. 36 ККУкраїни).
Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобівчи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту віднападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького.проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, немогла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаногосуспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характеровіпосягання (ч. 4 і ч. 5 ст. 36 КК).
Право на необхідну оборону – можливо найдавніше право людини.Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911, 945 рр.); у«Руській Правді» та майже в усіх пізніших законодавчих актах. Ось, наприклад,як визначалося право на необхідну оборону артикулом 28 глави XX Зведеннязаконів 1743 року: «Когда бы кто нарочно с пьянства, з чвани й другого злогоумышления в доме, или в квартире, на улице, на пути или где-нибудь зацепя кого,драться с ним начал, а тот бороня своего здоров’я в смерть убил зачинщика драки…на том же имеет присягу учинить, а по присяге от казни смертной й от платежа заголову й от всякого наказания свободен будет». Слід однак зазначити, що у всіхзаконодавчих актах про право на необхідну оборону неважко знайти суспільнівластивості його застосування.
Панівні верхи завжди намагались обмежити його здійсненнянижчими верствами населення. Таке можна простежити від «Руської Правди» дорадянського законодавства.
Радянське право на необхідну оборону є таке ж, як іконституційне право на житло: в законі є, але в дійсності (у житті) немає.
Між іншим, право на необхідну оборону – це один ізнайважливіших юридичних інститутів – без права захисти ти себе, чи свою оселю,майно – не може бути у людини спокою, впевненості в безпеці свого життя,недоторканності житла і т. ін.
У той же час здійснення свого права на необхідну оборонувимагає використовувати його лише при наявності необхідних умов. Практикоюзастосування кримінального законодавства та наукою кримінального прававинайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідноїоборони:
1) умови, що стосуються властивостей нападу;
2) умови, що стосуються властивостей захисту. Заподіянняшкоди буде визнано правомірним, якщо напад був:
1. Суспільно небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідкамиу сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державногоуправління і т. ін. При цьому напад не обов’язково повинен бути злочином,досить і того, що він був реально небезпечним – загрожував тяжкими наслідками.
Звідси виходить, що необхідна оборона неможлива:
1) проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції,судових виконавців і т. ін.), які не є суспільно небезпечними;
2) при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хтозахищається, інакше – той, хто зазнав нападу, має право захищатися за правиламикрайньої необхідності;
3) при нападі тварин (якщо вони нападають самі) і, можливо,якщо їх направляють їхні власники чи інші люди.
Необхідна оборона не допускається проти того, хто діє в станінеобхідної оборони (як і під час провокації необхідної оборони).
Провокацією необхідної оборони називають такі дії, яківчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість датигідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися,тобто знаходився в стані необхідної оборони.
За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе(чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не можестати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим. Томудля визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити – хтонападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідноїоборони – неможлива.
2.Наявним, тобто уже розпочатим, чи який неминуче повинен початися, ось-осьпочнеться.
Стан необхідної оборони виникає не тільки тоді, коли нападуже розпочався, але й тоді, коли він погрожував негайно і без сумніву початися.
«Не должен єсть себе от соперника первый удар ожидать, ибочерез такой первый удар может такое причиниться, что и противится весьмазабудет». (Ст. 17 Воинских артикулов Петра І).
Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще нерозпочався (бо немає необхідності в заподіянні шкоди), а також і тоді, колинапад уже явно закінчився (бо немає потреби в захисті).
Оцінка наявності чи відсутності нападу повинна ґрунтуватисяна фактичних обставинах події.
Тому, якщо захисник мав підстави думати, що напад лишеприпинено і він може розпочатися знову, то він діє правомірно.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991року пояснив, що «…стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільнонебезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкодитому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінкунападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій,що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну», (п. 3).
3) Якщо напад був дійсним, тобто дійсно існуючим, а не тількиуявлюваним, уявним. Недійсний, уявний напад – це наслідок помилки того, хтонеправильно оцінив обставини події і заподіяв шкоду тому, хто фактично ненападав. Такий випадок у кримінальному праві називається уявною обороною (ст. 37КК України). Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони,вирішується так:
1. Відповідальність не настає, якщо захисник сумліннопомилявся, тобто при таких обставинах він не міг усвідомити своєї помилки.
2. Відповідальність настає на загальних підставах, якщозахисник міг з оцінки обставин події усвідомити свою помилку, якби він бувтрохи обачнішим і уважнішим.
3. Відповідальність настає за перевищення меж необхідноїоборони, якщо заподіяна шкода була б такою і при наявності нападу.
ПленумВерховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 року пояснив, що «…дії,вчинені в стані уявної оборони, тобто коли особа, яка захищається, добросовіснопомиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як такі, що вчиненів стані необхідної оборони. Коли при цьому були перевищені межі захисту,допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа повинна нестивідповідальність за перевищення меж необхідної оборони або в залежності відобставин справи за необережний злочин» (п. 9).
Умови правомірності захисту:
1. Захист при необхідній обороні визнається правомірним тількитоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому.
Шкода при захисті може бути завдана нападаючому особисто – йогоздоров’ю, життю, власності.
Завдання будь-якої шкоди третім особам не може бути визнаненеобхідною обороною. (В цьому випадку немає необхідності. Крім того, такі діївчинені уже не з метою захисту, а помсти).
Якщо особа, що захищалась, допустила помилку відноснонападаючого, то вона звільняється від відповідальності у випадку сумлінноїпомилки, коли вона не могла усвідомити такої помилки.
Пленум Верховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 р.пояснив: «Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападуособі, в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіянняшкоди з необережності (п. 6).
2. Захист не може перевищувати меж необхідності. Заподіянашкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, вданому випадку для захисту.
Кожен випадок має свої межі необхідності. Для цьоговраховують:
1) суспільну та особисту цінність об’єкта нападу;
2) несподіваність та інтенсивність нападу;
3) кількість та сила нападаючих;
4) місце, час і обставини нападу;
5) стан того, хто захищається;
6) можливість шкідливих наслідків нападу;
7) можливості захисту – фізична сила того, хто захищається,наявність у нього знарядь захисту, кількість осіб, що підпали нападу і т. ін.
У стані необхідної оборони особа може (має право) застосуватитакі засоби і знаряддя, які з урахуванням усіх обставин, є необхідні і достатнідля захисту.
З цього випливають такі висновки:
1. Той, хто захищається, може застосувати такі ж засоби ізнаряддя як і нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли длязахисту застосовуються більш ефективні засоби і знаряддя.
У випадках, коли має місце напад групи осіб, яка за кількістюпереважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життячи здоров’я, то для захисту ці особи мають право застосувати засоби, які маютьу наявності.
У всякому разі при оцінюванні застосованих засобів захистунеобхідно з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалась, реальну можливістьефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, іззаподіянням нападаючому меншої шкоди.
2. Той, хто захищається, може (має право) заподіятинападаючому таку ж шкоду, якою йому загрожував нападаючий. Захист не перестаєбути правомірним і тоді, коли нападаючому буде заподіяна більша шкода, ніж та,якою він загрожував. Неправомірною визнається лише така шкода, яка явно,безсумнівно, перевищує шкоду загрози, котра в цьому разі не була необхідною. Перевищеннямеж необхідної оборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двохвидів:
1-) при нападі, що не загрожує тяжкими наслідками,нападаючому заподіяна занадто тяжка шкода, наприклад, у відповідь на ляпасзаподіяна смерть, або як у справі Г-у відповідь на вимагання грошей знайомоюособою;
2) явна невідповідність знарядь і засобів захисту знаряддям ізасобам нападу, наприклад, застосування вогнепальної зброї при нападінеозброєного.
3.Перевищення меж необхідної оборони
відповідальність оборона перевищеннязлочинність
Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди,яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищеннямеж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках,спеціально передбачених кримінальним законом (статті 118 та 124 КК).
Перевищення меж необхідної оборони може бути пов’язано іззастосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно(очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ніреальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані вОсобливій частині Кодексу. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальністьза вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 – зазаподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони.Перевищення меж необхідної оборони, пов’язане із заподіянням нападникові легкихабо середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяннятяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.
Дуже важливим для діяльності правоохоронних органів та суду єзаконодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: «Особа не підлягаєкримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликанесуспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідністьзаподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту»
Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалимнападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильнийпереляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінитивідповідність захисту характерові посягання.
У законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення,відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідкомкримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чипредметів для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, а такождля відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи іншеприміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Отже, оборона визнається необхідною без будь-яких обмеженьпри захисті благ, прав і цінностей людини, суспільства і держави від небезпечнихпосягань і заподіяння будь-якої шкоди нападникові (нападникам) за умови: 1)якщо посягання вчиняється озброєною особою або 2) якщо посягання вчиняєтьсягрупою осіб (двох або більше); 3) в усіх інших випадках за наявності умовправомірності необхідної оборони.
Оборона не може визнаватися необхідною в тому разі, якщоособа, яка зазнала нападу, навмисно спровокувала такий напад з метою заподіятипід час «захисту» шкоду нападникові (вбити його або спричинити тілеснеушкодження). Такі дії кваліфікуються як умисне вчинення злочину (заздалегідьобдуманий умисел).
Трапляються випадки, коли особа для охорони майна застосовуєрізні пристосування та механізми (понабивані на огорожі гвіздки, колючий дріттощо) проти посягання, яке можливе в майбутньому. З цього приводу зазначимо, щозакон не допускає необхідної оборони проти посягання, яке очікується умайбутньому).

Висновок
Написанняданої роботи дало мені можливість прийти до наступних висновків:
1. Інститутнеобхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінальногоправа. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виниклопоряд із становленням держави і права, змінюючись в процесі розвитку суспільства.Право на необхідну оборону можна вважати природним правом людини;
2. Виділеннязаконодавцем переліку обставин, що виключають злочинність діяння, буде правомірнимлише тоді, коли всі ці обставини мають якийсь загальний, притаманний лише їм критерій.Цей критерій, як видається, виявляється в тому, що вчинене особою за певних умовдіяння, зовнішньо хоч і подібне до злочину, проте не тільки не може бутивизнано суспільно небезпечним і протиправним, але, навпаки, є суспільнокорисним і правомірним, оскільки сприяє охороні правопорядку, правильному здійсненнюфункцій державних органів, інший суспільно корисній діяльності;
3.Позиція, старого законодавства, яка полягала в тому, що захист від суспільнонебезпечних посягань є завданням лише правоохоронних органів, не виправдаласебе. В країні щорічно зростала кількість злочинів, злочинність вийшла з-підконтролю правоохоронних органів, майже відсутні реальні гарантії безпекигромадян. Тому законодавець повинен був наділити звичайних громадян правами поборотьбі із злочинністю, надавши гарантій щодо їх використання. Однією з такихважливих гарантій с право громадян на необхідну оборону;
4.Виходячи із рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборонуповинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їхморальний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній міріволодіють як громадяни, так і працівники міліції, інші службові особи;
5.Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінальногоправа винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідноїоборони це умови, що стосуються властивостей нападу і умови, що стосуютьсявластивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повиненбути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризуютьзахист: захист при необхідній обороні визнається правомірним тоді, коли шкодазаподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист мас бути своєчасним; заподіянашкода мас бути необхідною і достатньою для негайного відвернення чи припиненняпосягання;
6.Необхідна оборона і бездіяльність виключають одне одного, оскільки необхіднаоборона можлива лише в формі активних дій. Необхідна оборона неможлива протисуспільно небезпечних посягань, які вчиняються шляхом пасивної поведінки;
7.Стан необхідної оборони відсутній при провокації тобто, коли вчиняються такі дії,які мають мету викликати на себе напад, щоб потім дати відсіч, підкреслюючи те,що особа була змушена оборонятися;
8.При перевищенні меж необхідної оборони шкода, яка заподіюється посягаючому, не єсамоціллю для того, хто захищається. Ця шкода заподіюється вимушено.

Списоклітератури
1. Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. за ред.Кандратьева Я.Ю., наук. Ред. Клименко В.А. та Мельник М.І.Кримінальне право України: Заг.частина. – К., Правові джерела, 2002. – 432 с.
2. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ.закладів освіти. – Київ – Харків Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.
3. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния.– Харков, Основа, 1991. – 350 с.
4. Вісник прокуратури. Необхідна оборона як захист особи відзлочинних посягань. – 2009. – №1. – с. 128 с.
5. Гельфанд И.А., Куц Н.Т. необходимая оборона посоветскому уголовному праву: Учебное пособие. – К., 1962. – 46 с.
6. Кистяковский А.Ф. Права, по которым судится малороссийскийнарод – К., 1879.
7. Ковальський В.С., Стрюк М.В. Шкелебей О.В.Кримінальне право України: Посібник. – К.: Прецендент, 2007 – 147 с. – (матеріалидо складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва на право заняттяадвокатською діяльністю. Вип.6).
8. Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. –Саратов, 1972.
9. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права – Волгоград,1992-С. 75–90.
10. Коржанський М.Й.Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. – К.:Атіка, 2001. – 432 с.
11. Коржанський М.Й. Нарисиуголовного права. – К.: ТОВ «Генеза», 1999. – 208 с.
12. Матишевський П.С.Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч.для студ. юрид. вузів і фак.– К.: А.С.К., 2001. – 352 с. – (Економіка.Фінанси. Право)
13. Михайленко П.П. Уголовноеправо Украины. Общая часть. – К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины. – 260 с.
14. Михайлов М.П. Правограждан на необхомую оборону. – М.: Госюриздат, 1962. – 29 с.
15. Паше-Озерский Н.Н. Необходимаяоборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.:Госюриздат. – 181 с.
16. Селецький С.І.Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. – К.: Центручбової літератури, 2007. 264 с.
17. Соколов Н.Н.,Чукаленков М.Г. Необходимая оборона. – М: Моск. Рабочий, 1972. – 96 с.
18. Тишкевич И.С. Оборонаот нападения преступника. – Минск: Изд-во БГУ, 1972. – 136 с.
19. Тишкевич И.С. Условияи пределы необходимой обороны. – М.: Юрид. лит., 1969. – 192 с.
20. Ткаченко В.И. Необходимаяоборона по уголовному праву. – М.: Юрид.лит., 1979. – 119 с.
21. Фріс П.Л.Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. – Київ: «Центрнавчальної літератури», 2004. – 362 с.