–PAGE_BREAK–Зараз банківська система знаходиться на новому етапі впровадження МСФЗ. Здійснюється подальша адаптація відповідно до вимог міжнародних стандартів фінансової звітності шляхом удосконалення діючих нормативно-правових актів Національного банку України. У поточному році впроваджено проміжну (квартальну) звітність і розроблено нові нормативні акти обліку (рис. 2.4):
– операцій з цінними паперами;
– доходів і витрат;
– відстрочених податків;
– довірчих операцій.
На даному етапі впроваджуються нові фінансові інструменти з урахуванням вимог МСБЗ (відображення фінансових інструментів за справедливою вартістю; застосування методу ефективної ставки відсотка тощо).
У зв’язку з прийняттям Закону України «Про іпотеку» виникає необхідність розробки нормативно-правових актів щодо обліку іпотечних кредитів та іпотечних цінних паперів.
Відповідно до вимог стандартів Базельського комітету банківського нагляду Національний банк України поступово розробляє інструменти управління банком шляхом створення ефективної системи управління ризиками: операційними, кредитними тощо. Починаючи з 2006 року, служби банківського нагляду здійснюють нагляд за банками на консолідованій основі, що ставить за обов’язок банкам надавати консолідовану фінансову звітність. Це вимагає ще глибшого розкриття інформації відповідно до вимог МСФЗ.
Метою подальшого вдосконалення бухгалтерського обліку є забезпечення прозорої і достовірної фінансової звітності про фінансовий стан підприємства, його діяльності і рух коштів. Розбіжності в підходах до змісту фінансових звітів значно ускладнювали аналіз інформації і прийняття рішень. З метою забезпечення прозорої і достовірної фінансової звітності, Національний банк України розробляє і впроваджує нормативно-правові акти щодо складання фінансової звітності відповідно до вимог Міжнародних стандартів фінансової звітності.
Фінансова звітність банків України складається відповідно до Законів України і нормативно-правових актів Національного банку, національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку і ґрунтується на вимогах Міжнародних стандартів фінансової звітності.
Фінансова звітність банків України включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух коштів, звіт про власний капітал, примітки до фінансової звітності.
Статті активів і зобов’язань у балансі згруповані в порядку зниження ліквідності з урахуванням сформованих резервів під знецінювання активів, кредитного й іншого ризиків.
Звіт про фінансові результати містить інформацію про отримані (нараховані) доходи і витрати за всіма видами діяльності Національного банку України.
Звіт про власний капітал містить інформацію про зміни у власному капіталі банку.
Звіт про рух коштів відображає джерела отриманих банком готівкових і безготівкових коштів і напрямку їхнього використання у звітному періоді за видами діяльності (операційна, інвестиційна, фінансова).
У фінансовій звітності розкрито інформацію про управління основними фінансовими ризиками (кредитний, валютний, процентний, ризик ліквідності).
Статті активів і зобов’язань для оцінки ризику ліквідності розкриті з групуванням їх за термінами погашення, виходячи з періоду, який на дату балансу залишився до дати погашення.
Для оцінки кредитного ризику статті активів розкриті за географічною ознакою і за кредитними рейтингами контрагентів.
Інформація, подана в примітках, є такою ж важливою, як і інформація в основних звітах.
Застосування такої практики складання звітності надає можливість одержувати інформацію щодо подій та операцій, які є важливими для розуміння змін у фінансовому стані банку і здійснення ґрунтовного аналізу, таким чином сприяє зміцненню довіри до банківської системи країни і збільшенню інвестицій в економіку України.
Як приклад складання річного звіту можна розглянути річний звіт Національного банку України, що розміщений на сторінці Національного банку України в міжнародній комп’ютерній мережі Інтернет, де всі зацікавлені особи можуть з ним ознайомитися, як у межах країни, так і за кордоном.
Отже, банківська система України відіграє важливу роль у формуванні ринкових відносин, здійсненні структурних перетворень, економічному піднесенні країни.
2. Банківська система обліку Канади
По рівню економіки Канада входить до числа семи ведучих промислово розвинених країн світу. У 2006 р. об’єм ВВП склав 842 млрд дол., або 28 тис. дол. на душу населення. По цьому показнику Канада займає шосте місце в світі після США, Швейцарії, Люксембурга, Німеччини і Японії. Зростання економіки країни в 2006 р. досяг майже 4% і запланований на 2007 р. у розмірі зразковий 3% (з врахуванням деякого спаду в економіці США). Інфляція знаходиться в межах від 1 до 3% в рік, безробіття складає 7,8%. За даними компанії KPMG, опублікованим в березні 2006 р., Канада має найнижчий рівень собівартості продукції, що випускається, серед країн великої сімки і випереджає по цьому показнику США на 7,8% і Японію на 29,6%. Важливе місце в економічному потенціалі країни займає сектор фінансових послуг, який за результатами обстеження, проведеного Всесвітнім економічним форумом в 2005 р., займав 6‑е місце серед 53 країн по рівню конкурентоспроможності і перше місце в світі по показнику стабільності.
Фінансовий сектор Канади має вельми диверсифікований характер. Він включає наступних основних учасників: місцеві і іноземні банки, кредитні установи і кооперативні каси, страхові компанії, страхових агентів і брокерів, трастові компанії, взаємні фонди, ділерів по коштовних паперах, пенсійних менеджерів і консультантів по інвестиціях, спеціалізовані фінансові компанії.
По оцінках Асоціації канадських банків (АКБ), Канада має в своєму розпорядженні одну з найефективніших і надійніших банківських систем в світі. Вона включає 54 кредитових установи із загальним об’ємом активів 1,3 трлн дол., 8211 банківських філій, 15 500 банкоматів. У банківському секторі зайнято 221 000 чіл.
Банківська система Канади у 2006 році
Перша кредитна установа була відкрита в Канаді в 1817 р. Проте формування банківської системи відноситься до 1933 р., коли Комісія Макміллана провела першу перевірку діяльності сектора фінансових послуг, який у той час складався з 10 банків. Слід зазначити, що з тих пір банківська система Канади не зазнала особливих змін в кількісному відношенні, оскільки і сьогодні в країні зареєстровано 11 канадських банків. В той же час сталися інші істотні зрушення, що стосуються, перш за все, значного зростання банківського капіталу, появи нових продуктів, різноманітності пропонованих послуг.
Відповідно до закону про банківську діяльність на території Канади розрізняють двох типів банків: банки категорії I (Sсhedule I banks) і банки категорії II (Sсhedule II banks).
У категорію I включені лише місцеві банки, акціонерами яких є широке коло осіб: у одних руках не може знаходитися більше 10% акцій банку. За станом на червень 2006 р. у цю категорію входили наступні вісім банків: Bank of Montreal, The Bank of Nova Scotia, Canadian Imperial Bank of Commerce, Canadian Western Bank, Laurentian Bank of Canada, National Bank of Canada, Royal Bank of Canada, The Toronto-Dominion Bank.
У категорію II включені всі іноземні банки і ті місцеві кредитні установи, акціонерами яких є обмежене коло осіб: один акціонер може володіти більш ніж 10% акцій. За станом на червень 2006 р. у цю категорію входили три місцеві банки і 43 дочірніх іноземних банка, таких, що отримали канадську банківську ліцензію.
Банківську діяльність умовно можна розбити на чотири основні напрями: обслуговування населення, обслуговування комерційних структур і корпорацій, інвестиційна діяльність, міжнародна діяльність.
Міжнародна діяльність
Канадські банки є основним експортером фінансових послуг і грають значну роль в здійсненні зовнішньоекономічних операцій. 37% банківському прибутку було отримано в 2005 р. за межами Канади. Велика частина міжнародного бізнесу доводиться на США, проте ось вже впродовж багатьох років канадські банки присутні в країнах Британської співдружності, розташованих в зоні Карибського басейну. Останнім часом кредитні установи Канади активно освоюють нові для себе регіони Латинської Америки і Азії.
Канадські банки мають 270 філій і приватних кредитних установ в 60 країнах світу. Кореспондентські стосунки, встановлені з декількома тисячами зарубіжних банків, дають можливість здійснювати міжнародні транзакції без яких-небудь проблем.
Банківська система Канади вважається однією з самих конкурентоздатних в світі. Згідно даним Усесвітнього економічного форуму, спред процентних ставок фінансових установ Канади (своєрідний індикатор конкурентоспроможності) є найнижчим серед промислово розвинених країн світу. Цей показник складає для Канади менше 2%, тоді як для США, наступних безпосередньо за Канадою, він знаходиться на рівні близько 4%.
Активна міжнародна діяльність канадських банків має велике практичне значення. Якісне обслуговування іноземних клієнтів сприяє залученню інвестицій і створенню робочих місць в країні, а підтримка діяльності канадських клієнтів за кордоном укріплює експортний сектор економіки Канади.
Питання банківського регулювання і обліку
Регулювання банківської діяльності є прерогативою федерального уряду і визначається Законом про банківську діяльність, який оновлюється кожні п’ять років. В той же час, враховуючи диверсифікований характер банківських послуг, окремі напрями банківської діяльності (такі як трастові послуги, дилінг коштовних паперів і деякі інші), здійснювані через дочірні структури, підлягають регулюванню на рівні провінцій.
У Канаді питаннями регулювання і нагляду за всіма фінансовими установами займається Служба керівника фінансовими установами (OSFI), яка має статус федерального агентства. Одне із завдань OSFI полягає в тому, аби захистити вкладників від непередбачених втрат в разі ускладнення фінансового положення кредитної установи. З цією метою, зокрема, створена Канадська корпорація страхування вкладів (CDIC).
CDIC страхує вклади кредитних установ, які є членами Корпорації. Страховані засоби включають ощадні і чекові рахунки, термінові вклади, перевідні векселі і дорожні чеки, а також тревел-чекі, видані установами, що входять в CDIC. Корпорація покриває вклади в розмірі до 60 000 дол. на одне обличчя в одному банку.
Фонди CDIC утворюються за рахунок страхових внесків, що поступають від членів Корпорації. У 2005 р. банки перерахували Корпорації у вигляді внесків грошові кошти на суму 435 млн дол. У квітні 2006 р. CDIC ввела нову систему виплати страхових внесків, засновану на оцінці різних рисок. Згідно новій системі розмір внеску визначається одним з чотирьох рівнів залежно від рисок, встановлених Корпорацією страхування вкладів.
Динаміка внесків до фонду CDIC
Надійність і стійкість банківської системи
Фінансовий сектор Канади є одним з найнадійніших в світі. Число банківських банкротств обчислюється одиницями: в середині 1980‑х рр. збанкрутіли два малі регіональні банки, що з’явилося першим випадком банкротства з 1923 р.
Стійкість банківської індустрії виявилася, зокрема, під час міжнародної фінансової кризи на початку 1990‑х і обвалу ринку нерухомості в Канаді на початку 2000‑х рр., які канадська система пережила без особливих проблем.
У 2001 р. до банківського законодавства Канади були внесені деякі зміни, направлені на подальше зміцнення надійності і стійкості фінансових установ. Вказані зміни передбачають, зокрема, створення механізму для контролю системних рисок в крупних клірингових і розрахункових системах, а також втручання в справи проблемних банків на ранній стадії. При цьому під системним ризиком розуміється «ефект доміно», при якому неспроможність одного фінансового інституту або платіжної системи може привести до неспроможності інших інститутів і систем в результаті зв’язку, що існує між ними.
Канадські банки грають провідну роль в національній кліринговій і розрахунковій системах, через які щорік проводиться понад 3 млрд операцій загальною вартістю більш ніж 16 трлн дол. Канадська платіжна система є досить ефективною і високо автоматизованою з постійно зростаючим об’ємом платежів, здійснюваних із застосуванням найсучаснішої техніки.
У лютому 2006 р. була введена в експлуатацію нова система великих платежів (LVTS), яка багато в чому нагадує транс’європейську систему розрахунків TARGET. LVTS об’єднує мережу взаємозв’язаних комп’ютерів, встановлених на підприємствах, які входять в Канадську платіжну асоціацію, і призначена для виконання платежів, здійснюваних фінансовими установами, урядовими організаціями і крупними корпораціями протягом робочого дня. Зважаючи на специфіку платежів, велика увага приділяється питанням безпеки і надійності роботи системи. З цією метою передбачені заходи по захисту системи від несанкціонованого доступу, а також різні блокуючі пристрої, що гарантують відключення системи при виході з буд окремих її елементів.
3. Банківська система обліку в Росії
Банківська система Росії є дворівневою системою, що складається з Центрального Банку Російської Федерації, комерційних банків, включаючи їх філії, а також інших кредитних установ.
Емісійним правом держава наділяє, як правило, лише один банк, оскільки надання права емісії грошей всім банкам розладнало б грошове звернення країни. Емісійний банк має в своєму розпорядженні такі крупні засоби, якими не може розташовувати жоден з інших банків, оскільки його пасиви – це засоби бюджету і готівка в обігу. Ця обставина дає йому можливість надавати підтримку всім останнім банкам і керувати їх діяльністю. Емісійний банк ставати центром по організації банківської справи в країні, довкола якої групуються всі інші банки і інші кредитні установи. Такі операції, як правило, покладаються на Центральний банк. Оргструктура Центрального банку представлена його основними органами управління, а також службами і підрозділами, кожне з яких наділяється відповідними повноваженнями і виконує строго певні функції.
Низова ланка банківської системи складається з мережі самостійних банківських установ, що безпосередньо виконують функції кредитово-розрахункового обслуговування клієнтури на комерційних принципах. Основною його складовою є комерційні (універсальні) банки, діяльність яких всеосяжна. Вони займаються практично всіма видами кредитних, розрахункових і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Найважливішими їх функціями традиційно є:
– акумуляція тимчасово вільних грошових коштів, заощаджень і накопичень;
– забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення і організація розрахунків в народному господарстві, організація платіжного обігу;
– кредитування окремих господарських одиниць, юридичних і фізичних осіб, кредитно-фінансове обслуговування внутрішнього і зовнішнього господарського звороту:
– облік векселів і операцій з ними;
– зберігання фінансових і матеріальних цінностей;
– довірче управління майном клієнтів (трастові операції).
В Україні як і в Росії залежно від способу формування статутного капіталу виділяють дві основні групи комерційних банків: акціонерні і пайові.
Облік в банках Росії
План рахунків кредитних організацій
– 1981–1989 Інструкція по операційній роботі, бухгалтерському обліку, внутрішньобанківському контролю і звітності установ Державного банку СРСР №12 від 21.11.1980
– Вказівки Держбанку СРСР №1027 по вживанню плану рахунків бухгалтерського обліку в банках СРСР від 18.11.1987 р.
– 1989–1997 – діяв План рахунків бухгалтерського обліку в комерційних банках (кредитних установах) Російської Федерації, перша редакція якого затверджена Листом Держбанку СРСР від 21.12.1989 №254.
– 1998–2002 – діяв План рахунків бухгалтерського обліку для кредитних організацій, що міститься в «Правилах ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації», затверджених Наказом ЦБ РФ від 18.06.1997 №02–263 (і раніше Наказом ЦБ РФ від 31.10.1996 №02–399).
– 2003–2007 – діяв План рахунків бухгалтерського обліку для кредитних організацій, що міститься в «Правилах ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації», затверджених Положенням Банку Росії від 05.12.2002 №205‑П.
продолжение
–PAGE_BREAK–– з 2008 – введений План рахунків бухгалтерського обліку для кредитних організацій, який міститься в «Правилах ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації», затверджених Положенням Центрального банку Росії 26.03.2007 р. №302‑П.
У грудні 1989 р. був доведений новий план рахунків для комерційних і кооперативних банків (лист №254). Відділення Ощадного банку повинні були перейти на цей план рахунків пізніше, у міру готовності.
Цей план рахунків проіснував до 1998 року він був подібний на існуючий на тот період план рахунків України. Основною його незручністю було те, що він не міг відображати тих операцій, які стали здійснювати комерційні банки по операціях Держбанком, що не проводився, і зміною структури суб’єктів економічної діяльності. Як правило, Правила ведення бухгалтерського, а раніше і операційного обліку мінялися паралельно з Планом рахунків.
В даний час (з 01.01.2008 р.) діють Правила, затверджені Положенням Банку Росії №302‑П від 26.03.2007 р., відповідний план рахунків цілком узгоджений зі планом рахунків України.
Правила ведення бухгалтерського обліку
Інструкція по операційній роботі, бухгалтерському обліку, внутрішньобанківському контролю і звітності установ Державного банку СРСР №12 від 30.08.1967
Інструкція по операційній роботі, бухгалтерському обліку, внутрішньобанківському контролю і звітності установ Державного банку СРСР №12 від 21.11.1980
Правила ведення бухгалтерського обліку і звітності в установах банків СРСР. №7. Затверджені Держбанком СРСР від 30.09.1989 р.
Правила ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації №61, затверджені Наказом від 18.06.1997 №02–263.
Про правила ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації, положення Банку Росії від 05.12.2002 р. №205‑П
Про правила ведення бухгалтерського обліку в кредитних організаціях, розташованих на території Російської Федерації, положення Банку Росії від 26.03.2007 р. №302‑П
По валютних операціях існували свої правила обліку.
Інструкція Про порядок здійснення банківських операцій з іноземною валютою Держбанк СРСР від 27 квітня 1979 р. №64.
Інструкція «Про порядок здійснення банківських операцій по міжнародних розрахунках» Внешторгбанк СРСР від 25 грудня 1985 р. №1
Зараз Російська Федерація поступово переходить на МСФО, на відміну від Росії Україна вже перейшла на МСФО. На відміну від російських стандартів міжнародні та українські стандарти фінансової звітності не регламентують, яким має бути план рахунків.
Банківська система в даний час
Банк Росії як і НБУ, виходячи з попередніх розрахунків стану платіжного балансу країни і проекту бюджету на 2010 рік, вважає за можливе прийняти як мету грошово-кредитної політики на 2010 рік обмеження приросту споживчих цін в межах 8_10% в розрахунку грудень 2010 року до грудня 2009 року.
Поставленій меті по загальному рівню інфляції на споживчому ринку відповідає рівень базової інфляції 7_8%. На формування загального рівня інфляції зробить вплив динаміка тарифів на послуги населенню, включаючи послуги житлово-комунального господарства, транспорту і зв’язку, параметри регулювання по яких встановлюються на федеральному і регіональному рівнях.
Граничні рівні тарифів на електричну і теплову енергію на 2010 рік регулюватимуться відповідно до постанови Уряду Російської Федерації від 22 серпня 2009 року №516 «Про граничні рівні тарифів на електричну і теплову енергію».
Для контролю за відповідністю грошово-кредитної політики поставленої мети, що проводиться, по рівню інфляції Банк Росії розробляє грошову програму.
4. Облікова вартість капіталу
При оцінці активів в бухгалтерському обліку в країнах Європейського Союзу, як правило, використовується метод балансової вартості. Поняття книжкової вартості, вживане в міжнародній обліковій практиці, аналогічно поняттю залишкової вартості у вітчизняному бухгалтерському обліку. Згідно рекомендацій GAAP і IAS чиста балансова вартість (ЧБВ) підприємства визначається як:
ЧБВ = активи – всі види зносу – зобов’язання.
Книжкова вартість (КВ) або залишкова вартість (ОВ) визначається як різниця первинної вартості основних засобів і накопиченої амортизації:
КВ = вартість основних засобів – амортизація.
При визначенні чистої балансової і книжкової вартості використовуються ціни придбання, які не враховують зростання інфляції, в той же час вони дозволяють досить точно визначити витрати, понесені підприємством.
Скоректована балансова вартість (СБВ) показує нижній кордон вартості підприємства. При численні скоректованої балансової вартості активів враховується сума переоцінки активів підприємства:
СБВ= активи – знос – переоцінка – зобов’язання.
При цьому облікові методи в процесі проведення оцінки підприємства не беруть до уваги прибуток, можливий до здобуття в майбутньому.
Відновна вартість (ВВ) визначається сумою витрат на придбання аналогічних активів у нинішній момент або закупівлю продукції, виробленої з використанням конкретного вигляду устаткування. В цьому випадку фіксуються лише витрати, але не враховується корисність об’єкту і можливі до здобуття доходи.
Необхідно відзначити, що облікові методи оцінки активів підприємства відірвані від результатів роботи підприємства і можуть застосовуватися лише для визначення собівартості і поточної вартості активів.
Метод оцінки за ліквідаційною вартістю використовує дані про поточну вартість активів, визначаючи залишок капіталу підприємства після реалізації активів і повного розрахунку по боргах. При цьому ліквідаційна вартість відрізняється від скоректованої балансової вартості на величину витрат по ліквідації. Ліквідаційна оцінка служить для визначення мінімальної вартості підприємства в разі ліквідації.
Спираючись на оцінку поточної вартості активів, метод вартості заміщення визначає об’єм засобів, необхідних для здобуття даного положення бізнесу. При цьому повинен враховуватися фізичний, функціональний і економічний знос.
ЧВЗА = Ца – Іе – Іф
де
ЧВЗА – чиста вартість заміщення активів;
Ца – ціна аналогічних активів на ринку;
Іе – знос функціональний;
Іф – знос фізичний.
Даний метод дає можливість оцінити і величину нематеріальних активів, враховувати організаційні і управлінські витрати, але не відображає здатності активів приносити дохід.
Для визначення можливостей активів приносити дохід використовуються фінансові методи оцінки, вживані в планеруванні діяльності підприємства, ухваленні управлінських рішень, а також для оцінки майбутньої вартості капіталу і прибутковості інвестицій.
При проведенні оцінки інвестиційних проектів за основу беруться критерії тимчасової вартості грошей і ціни капіталу. При цьому ціною капіталу вважається вартість грошового (фінансового) капіталу на фінансових ринках, а за ціну капіталу конкретного підприємства беруться річні витрати по обслуговуванню притягнених ресурсів. Таким чином, абсолютний показник вартості капіталу конкретного підприємства не враховується. У основі інвестування капіталу лежить зіставлення об’єму інвестицій і потоку майбутніх грошових надходжень, тобто відшкодування вартості вкладеного капіталу і можливість здобуття доходів від даного вкладення. При цьому тимчасова вартість грошей змінюється у зв’язку з наступними причинами:
· знеціненням грошей з часом;
· відверненням тимчасово вільних грошових коштів підприємства. [6, 96]
Прибуткові або фінансові підходи спираються на методи оцінки бізнесу і є: дисконтування грошових потоків; капіталізацію доходів; використання рівного по ефективності аналога.
Метод періоду окупності базується на прогнозі чистого грошового потоку. Причому період окупності для підприємства і акціонерів різний, оскільки грошовий потік для акціонера – це дивіденди, а для підприємства – виручка від реалізації продукції.
Метод капіталізації доходів оцінює лише майбутні доходи, а не вартість активів, і дохід визначається із застосуванням розрахунків: середньою арифметичною, средневзвешенной або тренду.
=;
Для розрахунку інтересу власника, як правило, використовується принцип капіталізації дивідендів.
Метод дисконтування грошових потоків спирається на оцінку майбутніх чистих доходів. Основними етапами дисконтування є:
· прогноз майбутніх грошових потоків;
· визначення дисконтуючої ставки;
· дисконтування майбутніх грошових потоків;
· визначення суми дисконтованих грошових потоків і чистої поточної вартості.
При цьому чистий грошовий потік розраховується як сума прибутку, амортизації, негрошових вступів і невиробничих доходів за вирахуванням податків, авансування основного і оборотного капіталу і позареалізаційних витрат. Необхідно відзначити, що ставка дисконту повинна розраховуватися окремо для власного і притягненого капіталу. Найчастіше метод дисконтування грошових потоків застосовується при оцінці і обгрунтуванні інвестицій. Для цього визначається дисконтована вартість чистих майбутніх грошових надходжень – по активах і вартість чистих майбутніх грошових відрахувань – по зобов’язаннях.
Методи оцінки, що спираються на чисту дисконтовану вартість, також враховують вступ прибутку в часі і її об’єми.
Чистий дисконтований дохід (Net Present Value – NPV). Цей метод деякі фахівці називають методом чистого приведеного ефекту; чистій поточній вартості; чистій дисконтованій вартості; чистій приведеній вартості. У західній фінансовій літературі інколи замість терміну «дисконтування» використовується термін «актуалізація» [7. 178]. Суть цього методу можна виразити за допомогою наступної формули:
,
де tr – тривалість розрахункового періоду;
te – період початку експлуатації об’єкту;
Zi – капітальні витрати;
Di – доходи від експлуатації об’єкту;
Е – норма прибутку;
i – крок розрахункового періоду.
Метод чистого приведеного ефекту ґрунтується на підході до підвищення вартості (цінності) підприємства.
При цьому виробляється порівняння об’єму інвестицій з об’ємом дисконтованих чистих грошових надходжень за період інвестування. Коефіцієнт дисконтування встановлюється виходячи з щорічного відсотка повернення на капітал, що інвестується.
Дисконтні доходи (Prezent Value) визначаються по формулі:
.
Чистий приведений ефект (Net Prezent Value) можна розрахувати таким чином:
– IC
де P1, P2…. Pk – розмір річних доходів;
n – кількість років інвестиції;
r – коеф. дисконту.
Єство цього методу полягає в зіставленні, приведенні вартості майбутніх вступів від інвестованих засобів до поточної їх вартості. Даний показник має вищу точність визначення ефекту і націлений на збільшення капіталу підприємства, зростання добробуту акціонерів.
Метод розрахунку внутрішньої норми прибутковості – визначає ставку дисконту, при якій чиста поточна вартість активів прирівнюється до нуля. Внутрішня норма прибутковості (Internal Rate of Return – IRR) має і інші назви в спеціальній літературі, наприклад: внутрішня норма прибутку; внутрішня норма рентабельності; перевірочний дисконт; прибутковість дисконтованих грошових надходжень; внутрішній коефіцієнт рентабельності; внутрішня норма окупності інвестицій; внутрішня ставка віддачі.
Визначенням внутрішньої норми прибутковості є розрахункова процентна ставка прибутковості, при якій дохід, що капіталізується, покриває інвестований капітал.
,
де IRR = r (коеф. рентаб.), при якому NPV = 0.
Тобто інвестиції повинні мати рівень рентабельності не нижче за средньовешеної собівартість капіталу.
Термін окупності інвестицій (Paybac Period – PB). Зустрічаються і інші назви даного показника: окупність; період окупності інвестицій; період окупності проекту; час окупності і ін. Цей період визначається часом з початку експлуатації об’єкту, необхідним для того, щоб доходи від експлуатації покрили вироблені раніше капітальні витрати.
Термін окупності визначається в той момент, коли показник PI (індекс прибутковості) набуває значення, рівного 1, тобто PI = 1, а показник NPV (чистого дисконтованого доходу) набуває позитивного значення, NPV = 0.
Індекс прибутковості (Prefitability Index – PI). Має і інші назви в сучасній літературі: рентабельність; рентабельність інвестицій; проста норма прибутку; індекс прибутковості; індекс вигідності інвестицій.
Даний метод дозволяє визначити відношення доходів від інвестицій до вироблених витрат.
,
У зарубіжних джерелах зустрічається і таке поняття, як кінцева вартість («Terminal Value»), яке визначається по формулі:
TV = x0 (1 + r) n
де x0 – сума початкова;
r – позиковий відсоток;
n – число років використання.
Поточна вартість або дисконтована вартість майбутнього грошового потоку («Present Value») є зворотним показником по відношенню до кінцевої вартості:
PV = xn [1/(1+k) n]
де xn – сума до здобуття після n років;
до – ставка дисконтування.
Як правило, методи визначення ринкової вартості засновані на принципі порівняння з аналогами. Наприклад, метод ринку капіталу грунтується на принципі заміщення за ринковими цінами акцій, схожих з даним підприємством.
В Російський практиці широкого вжитку набув порівняльний або рейтинговий метод, який ґрунтується на порівнянні з аналогічними підприємствами. Розрахунок за ціною однорідного аналога можна розрахувати таким чином:
,
де – ціна однорідного об’єкту з ПДВ;
і – ставки податків (на доб. вартість і прибуток);
– коефіцієнт рентабельності продукції (доля чистого прибутку і торгівельної націнки в ціні). [8, 103]
Таблиця 2. Найбільш важливі достоїнства традиційних методів обліку капіталів
Якість, властива даному методу
Чиста балансова вартість
Скоригована балансова вартість
Чиста вартість заміщення
Ліквідаційна вартість
Термін окупності
Дисконтування грошових потоків
Внутрішня рентабельність
прибутковість Капіталізація
Віддзеркалення вступу прибули
немає
немає
немає
немає
так
так
так
так
Визначення періоду окупності вкладень
немає
немає
немає
немає
так
немає
немає
немає
Облік зовнішніх рисок
немає
немає
немає
немає
так
так
так
так
Визначення фінансових потоків
немає
немає
немає
немає
немає
так
так
немає
Вживання обчислених раніше даних
так
так
частково
частково
немає
немає
немає
немає
Оперативність здобуття оцінки
середня
низька
низька
низька
низька
низька
низька
висока
Поважно мати на увазі, що ринкова вартість є величиною суб’єктивною, оскільки ґрунтується на точці зору оцінювача – експерта, і відображає суму, яку можна отримати на ринку при реалізації об’єкту. Тому необхідно враховувати не лише суб’єктивні ринкові переваги, але і об’єктивні можливості ринку, пов’язані з купівельною спроможністю потенційних покупців, а фактичною вартістю підприємства на конкретний момент часу слід рахувати поточну підкупну ціну, що сформувалася згідно ринковій кон’юнктурі. Існуючі майнові методи визначення вартості активів підприємства спираються на бухгалтерський баланс підприємства, як надійну інформаційну базу, яка є достовірнішим джерелом в порівнянні з джерелами інформації, використовуваними у фінансових і ринкових методах оцінки. Разом з цим, останнім часом став застосовуватися і інший підхід – теорія балансових оцінок, де присутнє розділення, як вважають В. Ковальов і В. Патров, на: теорію об’єктивних оцінок (за собівартістю); теорію суб’єктивних оцінок (довільність оцінки залежно від умов визначуваних суб’єктом) і теорію книжкових оцінок [6. 35]. Не дивлячись на різноманіття методів оцінки, облікові методи визначення вартості за витратами мають найбільшу точність у визначенні історичної вартості об’єкту, оскільки як база для оцінки використовуються фактично понесені підприємством витрати.
продолжение
–PAGE_BREAK–Мабуть, саме ці методи слід вважати переважнішими у використанні при оцінці вартості джерел капіталу, оскільки вони обмежені жорсткими рамками: по-перше – це часовий аспект і по-друге – споживачі оцінної інформації (підприємства і фіскальні органи), що зумовлює основну вимогу, що пред’являється до оцінки, вироблюваної з використанням облікових методів, – це, перш за все, точність.
Методи фінансових і ринкових оцінок використовують імовірнісні підходи і тому точність їх значно нижче, ніж облікових методів.
У завершенні розгляду питань, що стосуються можливостей і кордонів використання окремих підходів при проведенні оцінок, відзначимо найбільш важливі достоїнства вказаних вище методів.
На основі проведеного вище порівняння можна зробити вивід про те, що для оцінки капіталу підприємства, як засадничої категорії бізнесу, необхідно застосовувати різносторонні підходи до оцінки капіталу підприємства залежно від цілей, завдань, інформаційних можливостей оцінки, у тому числі:
· за собівартістю – для джерел утворення капіталу;
· за поточною вартістю – для активів, функціонуючого капіталу;
· за майбутньою вартістю – для витрат, доходів і складання прогнозів вартості капіталу.
Нарешті, на закінчення цікавий відзначити, що в цьому плані цікавим представляється підхід французької школи управління фінансами підприємства, при якому виробляється числення трьох основних видів вартості активів підприємства: ринковою, поточною і дійсною. При цьому ринкова вартість визначається як твір поточного біржового котирування акцій підприємства на кількість акцій в статутному фонді. Поточна (математична) вартість визначається як різниця суми активів підприємства і суми його боргових зобов’язань, тобто як чисті активи або власний капітал. Дійсна вартість розраховується шляхом капіталізації передбачуваних доходів, при цьому враховується і минуле значення капіталу, відповідне нормальному функціонуванню підприємства, і відношення показника курсу акцій до прибутку [7. 232–233].
Таблиця 3. Показники великих світових банків
Країна
Місце (за капіталом)
Доходність кап.% ‘
Доходність активів%
Норматив БМР%
HSBC В Royal Bank of Scotland
Велика Британія
1
24,8
1,27
13,30
Credit Agriccle Groupe BNP Paribas
Франція
2
23,8
0,75
11,70
Deutsche Bank HypoVereinsban
Німеччина
3
14,9
0,47
12,60
ING Bank ABN Arnro
Нідерланди
4
20.4
0,67
10,98
UBS
Credit Suisse
Швейцарія
5
16.1
0.38
13,80
Citigroup Bank of America
США
6
38.8
2,08
11,25
Як бачимо з таблиці 2.3, кожен з підходів, вживаних в сучасній теорії оцінки, володіє як деякими перевагами, так і певними недоліками. В зв’язку з цим слід констатувати, що в сучасній теорії оцінок переважають угрупування методів оцінки по формальних ознаках, але недостатня увага приділяється методам оцінки за тимчасовою ознакою, яка є важливим критерієм у визначенні змін вартості і ціни об’єкту, що знаходиться в процесі перенесення своєї вартості на товар, тобто функціонуючого капіталу.
Оцінка капіталу підприємства як один з компонентів комплексної оцінки бізнесу, повинна базуватися на визначенні історичної вартості капіталу, обліку його поточної (ринковою) і оцінці майбутньої вартості капіталу. При цьому як інструмент при проведенні оцінки необхідно застосовувати не вузьконаправлені технічні підходи біржового аналізу, а весь арсенал фундаментальних методів фінансового аналізу з врахуванням впливу чинників внутрішнього і зовнішнього порядку, з визначенням тимчасової вартості капіталу і вивченням міри риски.
В той же час, слід вважати, що метод оцінки грошових потоків, а не облікових доходів і прибутку, найбільш надійний у визначенні ефективності використання капіталу. Це пов’язано з тим, що різні підприємства, самостійно формуючи облікову політику, можуть або занижувати, або завищувати фінансовий результат, відбиваний в звітності. Реальний же грошовий потік, що отримується підприємством від своєї діяльності, не залежить від специфіки ведення бухгалтерського обліку на підприємстві.
4. Удосконалення системи обліку банківського плану рахунків
До власних ресурсів комерційних банків, або до банківського капіталу, належать фонди, які створюються банками для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності, а також прибуток поточного і минулого років.
Частка власного капіталу комерційного банку у сукупних ресурсах невелика, тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позикового капіталів інше. Так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу, для комерційного банку ж достатнім вважається 8%. Це зумовлено специфікою банківської діяльності.
Частка власного капіталу комерційного банку у сукупних ресурсах невелика, тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позиченого капіталів інше. Так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу, для комерційного банку ж достатнім вважається 8%.
Частка власного капіталу порівняно у банку та на промисловому підприємстві
Це зумовлено специфікою банківської діяльності. Банк користується переважно чужими грошима, а власні кошти призначені передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію. Функція ж забезпечення оперативної Діяльності, яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва постає головною, для власного банківського капіталу є другорядною. Однак роль власного капіталу комерційного банку як джерела забезпечення його оперативної діяльності на перших порах після його утворення є досить відчутною. За рахунок власного капіталу фінансується придбання меблів, організаційної та комп’ютерної техніки, будівництво або оренда банківських офісів, упровадження систем банківського захисту, банківських технологій і систем зв’язку.
Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.
Для якісного аналізу структури власного капіталу важливо знати його складові. При цьому варто розрізняти два види капіталу банку:
1) капітал як сума всіх його фондів (П’ятий клас бухгалтерського балансу);
2) капітал, розрахований за спеціальною методикою Центрального банку, що потім використовується при розрахунку деяких обов’язкових нормативів; у даному випадку в загальний об’єм капіталу входять тільки фонди, сформовані за рахунок чистого прибутку і зменшені на ризикові активи (цінні папери і дебіторська заборгованість по господарській діяльності).
Для банку важливо стежити за розміром капіталу, розрахованим за методикою Центрального банку, оскільки при одержанні ліцензій на різні види банківських операцій приймається в увагу саме його величина.
У цілому капітал банку складається з:
– статутного фонду;
– резервів банку;
– нерозподіленого прибутку.
Статутний фонд формується як за рахунок коштів шляхом емісії акцій, так і за рахунок внесків матеріальних і нематеріальних активів, а також цінних паперів третіх осіб (це не характерно для українських банків, тому що законодавчо внески акціонерів можливі тільки у виді коштів). Аналіз практичних даних свідчить, що в закордонних банках на долю матеріальних активів приходиться до 70% суми статутного капіталу, що значно скорочує можливості банку по його використанню як ресурс кредитування і знижує його платоспроможність і ліквідність. Аналогічна ситуація виникає при значній частці нематеріальних активів у статутному капіталі банку.
При формуванні статутного фонду комерційні банки емітують як прості акції, так і привілейовані. Привілейовані акції як об’єкт інвестицій зв’язані з меншим ризиком, чим прості, але і рівень дивідендів по них нижче середнього рівня дивідендів (звичайно він фіксується у вигляді визначеного відсотка від номінальної вартості акції), виплачуваних по простих акціях, крім того вони не дають права голосу на зборах акціонерів. Частка привілейованих акцій у капіталі банку набагато нижче, ніж простих. Попит на перші на ринку вкрай низький, оскільки великі інвестори воліють приймати активну участь у керуванні банком (що дає їм володіння простими акціями). Але вирішити цю проблему можна, випускаючи в достатній кількості конвертовані привілейовані акції.
Великі банки з гарною репутацією мають можливість розміщення своїх акцій на фондовому ринку і, маніпулюючи курсом акцій і визначаючи рівень дивідендів, проводять ефективні операції з метою витягу додаткового прибутку. Для невеликих банків можливість мобілізації додаткових ресурсів за допомогою випуску акцій істотно утруднена. Подібне положення порозумівається тим, що, по-перше, у результаті нестабільної економічної ситуації в країні і нерозвиненості фондового ринку дрібні інвестори побоюються вкладати кошти в невеликі маловідомі нові банки; і по-друге, ці банки, як правило, належать обмеженому колу засновників і випуск нових акцій може привести до втрати їхнього контролю над банком, тому вони накладають вето на збільшення статутного капіталу шляхом випуску нових акцій. У силу вищезгаданих причин можливості ефективного керування власним капіталом у невеликих банків серйозно утруднені. Таким чином, мобілізація коштів шляхом випуску і розміщення акцій – це відносно дорогою і не завжди прийнятний для банку (з погляду контрольного пакета акцій) спосіб фінансування. Дешевше і вигідніше залучити ресурси вкладників, чим нарощувати власний капітал.
Резерви банку також прирівнюються до власних засобів, однак деякі з них при розрахунку банківського капіталу не враховуються. Банківські резерви формуються за рахунок прибутку банку. Резерви банку включають:
– резервний фонд – призначений для покриття можливих великих збитків банку;
– резервний фонд під знецінення цінних паперів – призначений для покриття збитків, що виникають при падінні курсу цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку;
– резерв по позичках – використовується для погашення можливих втрат по позичках і формується за рахунок витратної частини банку;
– фонд економічного розвитку – формується в розмірі, установленому на зборах акціонерів, і призначений для розвитку банку (придбання нерухомості для банку, устаткування, заохочення працівників і т. д.).
Нерозподілений прибуток – сума, що це накопичується, прибутку, що залишається в розпорядженні банку. Наприкінці періоду (року, кварталу) сума всіх результативних рахунків банку зараховується на рахунок прибутків і збитків. Частина цих засобів направляється на виплату дивідендів, податків, формування резервних фондів. Частина, що залишилася – нерозподілений прибуток – являє собою фонд коштів, яким розпоряджається керівництво банку і збори акціонерів.
Власний капітал відіграє важливу роль у забезпеченні стійкості пасивів і прибутковості банків. Одним зі способів управління власним капіталом банку є дивідендна політика. В умовах фінансової нестабільності і нерозвиненості фондового ринку багато українських банків забезпечують ріст власного капіталу шляхом нагромадження прибутку. Капіталізація дивідендів – це нерідко найлегший і найменш дорогий спосіб поповнити акціонерний капітал. Разом з тим ряд банків визначив, що курс їхніх акцій залежить від рівня виплачуваних дивідендів, тобто ріст дивідендів веде до росту курсу акцій, що дозволяє збільшити капітал банку на суму перевищення ринкової вартості акції над номінальною. Таким чином, висока прибутковість акцій полегшує нарощування капіталу за допомогою продажу додаткових акцій за ціною набагато вище номінальної вартості акції.
Капітал банку обліковується у п’ятому класі. Він включає привнесений капітал, нерозподілений прибуток і визначає залишковий інтерес власників банку в активах за вирахуванням зобов’язань. Фінансовий результат від діяльності банку, як уже зазначалось, безпосередньо відображається на рахунках цього класу.
П’ятий клас включає такі складові власних коштів банку:
– статутний капітал та інші фонди банку;
– результат поточного року;
– результати переоцінки основних засобів.
Інші фонди містять загальні резерви та прибуток минулих років. Це кошти, що повинні забезпечувати зобов’язання банку та покривати збитки.
Результат поточного року формується за рахунок чистого прибутку і є показником ефективності діяльності банку.
Згідно з чинними правилами рахунки п’ятого класу можуть кореспондувати з дебіторами, кредиторами та рахунками готівкових коштів лише у разі сплати дивідендів та внесків від акціонерів, збільшення капіталу банку шляхом переоцінки активів. У всіх інших випадках рахунки п’ятого класу кореспондуються тільки між собою.
Капітал банку – це залишковий інтерес банку в активах за вирахуванням зобов’язань.
Загальні резерви та прибуток минулих років – це кошти, що мають забезпечувати зобов’язання банку та покривати збитки.
Прибуток чи збиток минулих років – це залишковий результат діяльності банку за минулі роки.
Результат поточного року формується за рахунок чистого прибутку, що визначається як різниця між доходами (рахунки шостого класу) та видатками (рахунки сьомого класу), що визнаються за правилами фінансового обліку. На рахунках прибутку відображається економічний, а не касовий прибуток. Економічний прибуток є показником ефективності діяльності банку за відповідний період.
Рахунки цього класу можуть кореспондувати з дебіторами, кредиторами та рахунками готівкових коштів лише у разі сплати дивідендів та внесків від акціонерів, збільшення капіталу банку шляхом переоцінки активів. У будь-якому іншому разі рахунки п’ятого класу кореспондують тільки між собою.
50 Статутний капітал та інші фонди банку
500 Статутний капітал банку
5000 П Зареєстрований статутний капітал банку Призначення рахунку: облік зареєстрованого розміру статутного капіталу банку. Облік акцій ведеться за номінальною вартістю.
За кредитом рахунку проводяться суми збільшення зареєстрованого статутного капіталу.
За дебетом рахунку проводяться суми зменшення зареєстрованого статутного капіталу або суми несплаченого у встановлений строк зареєстрованого капіталу.
Банк користується переважно чужими грошима, а власні кошти призначені передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію. Функція ж забезпечення оперативної діяльності, яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва постає головною, для власного банківського капіталу є другорядною. Однак роль власного капіталу комерційного банку як джерела забезпечення його оперативної діяльності на перших порах після його утворення є досить відчутною.
Важливою частиною власного капіталу є додатковий капітал, кошти якого можуть використовуватися:
– на погашення сум зниження вартості основних засобів в результаті переоцінки;
– на збільшення нерозподіленого прибутку при списанні сум дооцінки по вибулих основних засобах;
– на збільшення статутного капіталу.
Основні недоліки обліку капіталу в плані рахунків України:
1) неточності у визначенні складених елементів капіталу, що дозволяє зм’якшити вимоги до капіталу з боку окремих банків. Як приклад можна привести Японію, де банки 45% нереалізованого приросту своїх портфелів цінних паперів порахували як додатковий капітал (капіталу другого порядку). Американці вважають такі тяжко уловимі активи, як права на керування портфелем заставних, як капітал 1 порядку;
2) недостатньо докладна диференціація активів по ступені ризику;
3) заниження в ряді випадків вимог до резервів;
4) великі допуски в розмірі мінімального капіталу. Так, у Німеччині зазначений мінімум спеціально не обговорений у законі, але органи банківського контролю в даний момент вимагають дотримання мінімуму в 3 млн. евро для банків, що не ведуть депозитних операцій і 6 млн. евро для банків, що приймають внески від юридичних і фізичних осіб. Однак на практиці контролюючі органи при перереєстрації банківської ліцензії наполягають на підвищенні статутного капіталу до 10 млн. евро. У США розмір мінімального капіталу взагалі не є єдиним для всієї країни, міняючись у залежності від місця розташування банку. До того ж він дуже незначний і коливається в межах від 50 тис. до 1 млн. доларів.
продолжение
–PAGE_BREAK–