, /л МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
/ ///О НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ
ТА ПРАВООХОРОННИХ
ОРГАНІВ
За редакцією доцентів
/. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової,
О. М. Толочна
Допущено
Міністерством освіти і науки України.
Навчальний посібник для студентів
юридичних спеціальностей
вищих закладів освіти
Харків
«Право»
2000
ББК 67.7
О 64
Навчальний посібник підготовлений викладачами кафедри судових
та правоохоронних органів Національної юридичної академії України імені
Ярослава Мудрого
Гриф про допущення видання як навчального посібника наданий
18.07.2000 р. Міністерством освіти і науки України.
Рецензенти: професор правничого факультету Волинського
державного університету ім. Лесі Українки, доктор
юридичних наук В. В. Долежан; начальник кафедри
кримінального процесу Університету внутрішніх
справ МВС України, кандидат юридичних наук
Г. К. Кожевніков
Автори навчального посібника:
Кандидати юридичних наук: І. Є. Марочкін (розд. II); В. В. Афа-
насьєв і В. С. Бабкова (розд. XII); В. Д. Бринцев (розд. V); Т. Б. Віль-
чик(розд. X, XIII) і разом з Н. В. Сібільовою (розд. III);
Д. І. Пишньов (розд. VIII); Н. В. Сібільова (§ 1-6 розд. IV, розд.
VI, XI і разом з Д. І. Пишньовим (§ 7 розд. IV); Ж. О. Сульженко
(розд. IX); О. М. Толочко (передмова, розд. І, § 8 розд. IV);
О. О. Шандула (розд. VII).
Організація судових та правоохоронних органів [Навч. посіб-
О 64 ник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів
освіти /1. Є. Марочкін, В. В. Афанасьєв, В. С. Бабкова та ін.]; За
ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М. Толочка. — Харків:
Право, 2000. — 272 с.
І5ВК 966-7146-37-5
У навчальному посібнику розглядаються статус судових та правоохоронних
органів та порядок їх формування. Значна увага приділяється дослідженню природи
судової влади в Україні, розкривається зміст принципів правосуддя, аналізуються
функції і повноваження суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та інших пра-
воохоронних органів.
Для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів
освіти України. ___
• 955ГЧТ5″” ”.’•””•’ і
.—*•-‘•> ‘ ^
І5ВК 966-7146-37-5
голош. ББК 67.7
© І. Є. Марочкін, В. В. Афа-
насьєв, В. С. Бабкова, 2000
© «Право», 2000
ПЕРЕДМОВА
Сучасний етап розвитку державності вимагає глибо-
ких знань про систему та повноваження органів, що бе-
руть участь у реалізації правових приписів. Ці органи —
основна ланка механізму правозастосування, без якого не
може існувати сучасне суспільство. Такі знання потрібні
для професійної діяльності суддів і прокурорів, слідчих і
осіб, що здійснюють дізнання, адвокатів і юристів, які
працюють у державних, комерційних та інших організа-
ціях. Вони необхідні також студенту-юристу для засвоєн-
ня юридичних дисциплін, які треба йому пізнати в ході
всього процесу навчання цій професії.
Навчальна дисципліна «Організація судових та право-
охоронних органів» дає загальну, вихідну інформацію про
державні та недержавні органи, що здійснюють правоохо-
ронну діяльність. Коло таких органів досить широке. Тра-
диційно до них належать суд, прокуратура, органи досу-
дового слідства, органи юстиції, органи внутрішніх справ,
органи Служби безпеки, адвокатура, нотаріат.
Мета вивчення даної дисципліни — дати майбутнім
юристам чітке уявлення про те, як формуються ці органи,
який вони мають склад і структуру, які функції викону-
ють, як взаємодіють один з одним, іншими державними
та громадськими організаціями, яке їх соціальне, призна-
чення. Особлива увага приділяється судам, оскільки вони
наділені повноваженнями по здійсненню судової влади.
Одна з особливостей цієї дисципліни полягає в тому,
що від тих, хто її вивчає, вимагається засвоєння численних
нормативних актів. У цілому студенту доводиться мати
Передмова
справу з декількома десятками нормативних актів різно-
го рівня, починаючи від Конституції України, законів та
міжнародних договорів, обов’язкових для України, і за-
кінчуючи відомчими нормативними актами. Мабуть,
тільки деякі юридичні дисципліни характеризуються та-
кою особливістю. Для студента, якій не має достатніх на-
вичок роботи з нормативними актами, такий обсяг юри-
дичної інформації являє значну проблему. Становище
ускладнюється ще й тим, що триває процес відновлення
законів та інших нормативних актів, у тому числі тих, що
безпосередньо стосуються організації і основ діяльності
правоохоронних органів.
Організація судових та правоохоронних органів
Розділі
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ,
СИСТЕМА ТА НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА
НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «ОРГАНІЗАЦІЯ
СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»
§ 1. Поняття і завдання правоохоронної діяльності–PAGE_BREAK–
Одним з важливих напрямків діяльності держави та її
органів у житті суспільства є виконання завдань по захи-
сту прав і свобод людини і громадянина, охороні прав і
законних інтересів державних та недержавних організа-
цій, об’єднань громадян, боротьбі зі злочинами та інши-
ми правопорушеннями. Про це говориться в ст. З, п. 1,14
ст. 92, п. 1, 2 ст. 116 Конституції України. Так, у ч. 2 ст. З
Конституції України закріплено: «Права і свободи люди-
ни та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль-
ності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і сво-
бод людини є головним обов’язком держави».
Наведені конституційні приписи вимагають, щоб усі
органи їх точно виконували. Водночас самі громадяни не
позбавляються можливості відстоювати в будь-який за-
конний спосіб свої права і свободи, активно домагатися
виконання органами покладених на них повноважень та
сприяти їм у цьому.
Для переважної більшості органів їх діяльність не за-
микається на вирішенні цих хоча і дуже важливих, але все
ж обмежених завдань по безпосередньому захисту прав і
свобод людини і громадянина, охороні законності і пра-
вопорядку, боротьбі зі злочинами та іншими правопору-
шеннями. У цих органів на першому плані стоять інші
завдання — вирішення поточних і перспективних еконо-
мічних питань, питань культури, науки, освіти, обороно-
здатності і безпеки, зовнішньої політики, співробітницт-
ва з іншими країнами і т.ін. Деякі функції по охороні за-
конності і правопорядку вони виконують поряд із здійс-
ненням своїх основних завдань.
Розділі. Основні поняття, предмет, система…
Спеціально забезпеченням правопорядку займається
значно менше коло органів. Це органи, створені тільки
або головним чином для виконання такої ролі, їх прийня-
то іменувати органами охорони правопорядку. Вони покли-
кані охороняти обумовлений соціальними, економічни-
ми, моральними, культурними, історичними та іншими
чинниками закріплений в Конституції і законах України,
інших нормативно-правових актах порядок життя і діяль-
ності громадян України та інших осіб, що проживають в
Україні, їх права і свободи, а також інтереси суспільства і
держави.
Дуже близько до поняття органів охорони правопо-
рядку примикає поняття правоохоронних органів. Ці по-
няття дуже схожі, але не ідентичні. Коло органів, що по-
значаються ними, не збігається. Не всі органи охорони
правопорядку можна вважати правоохоронними. Так
само серед правоохоронних органів є такі, що не займа-
ються і не повинні займатися охороною суспільного по-
рядку або правопорядку в широкому розумінні цього сло-
ва. Щоб виділити критерії, за якими ті чи інші органи від-
носять до правоохоронних, слід усвідомити природу і
ознаки правоохоронної діяльності.
Цей термін і поняття, що позначається ним, уведені
в юридичний обіг на початку 60-х років. Чинне законо-
давство чітко не закріплює поняття правоохоронної діяль-
ності. Тому щодо нього йдуть активні суперечки, вислов-
люються різні думки про те, які органи слід вважати право-
охоронними.
Для одних авторів правоохоронна діяльність — це лише
діяльність компетентних державних органів у сфері боро-
тьби зі злочинами. Іншими словами, ставиться знак рівно-
сті між поняттям правоохоронної діяльності і поняттям
боротьби зі злочинністю. Для других — це боротьба зі зло-
чинами, і з іншими правопорушеннями (в основному тими,
що прийнято називати адміністративними проступками).
Для третіх — це діяльність по підтримці суспільного поряд-
ку (патрулювання в громадських місцях, при проведенні ма-
сових заходів—демонстрацій, мітингів, пікетування та ін.).
Організація судових та правоохоронних органів
Такий спрощений підхід до визначення поняття пра-
воохоронної діяльності не можна визнати правильним,
оскільки він істотно спотворює сутність розглядуваного
виду діяльності і використовується для «обґрунтування»
дуже спірних суджень про те, які органи слід вважати пра-
воохоронними.
Прихильники цього підходу не хочуть бачити, що
сфера охорони права значно ширша за сферу боротьби зі
злочинністю або порушеннями суспільного порядку. Пра-
во повинно охоронятися не тільки від явно недопустимих
актів порушення законів або антигромадських явищ. Не
меншою мірою недопустимими є також будь-які інші
прояви порушення права, спроби недозволено обмежува-
ти, ущемляти або принижувати будь-які права і законні
інтереси, кому б вони не належали — законодавцю, главі
держави або іншому органу влади, державній або недер-
жавній організації, посадовій особі або громадянину,
іноземцю, особі без громадянства. Всі ці порушення по-
винні припинятися не менш рішуче, ніж злочин або по-
рушення порядку в суспільних місцях, а їх негативні на-
слідки — усуватися або виправлятися. Тому і потрібна
діяльність, яка іменується правоохоронною діяльністю в
широкому розумінні цього слова. У противному разі є
безпідставними міркування про правопорядок.
Наприклад, рішення компетентних органів про поно-
влення на роботі незаконно звільненої людини, або рішен-
ня про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок необе-
режності, або рішення про визнання неконституційним
закону, що ущемляє основні права і свободи особи, не
менш важливі для забезпечення правопорядку, ніж бороть-
ба зі злочинністю. Такі дії теж становлять собою охорону
права за допомогою юридичних засобів, а їх сукупність продолжение
–PAGE_BREAK–
є невід’ємним компонентом правоохоронної діяльності.
Саме таке розуміння правоохоронної діяльності до-
зволяє зробити висновок, що вона має низку істотних
ознак.
По-перше, ця діяльність спрямована на охорону пра-
ва від будь-яких порушень.
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
По-друге, вона може здійснюватися не будь-яким
способом, а лише шляхом: а) розгляду юридичне значу-
щих справ і, у деяких випадках, застосування до правопо-
рушників примусових заходів і стягнень; б) виявлення
правопорушень і осіб, винних у їх вчиненні;
в) обвинувачення у вчиненні правопорушення; г) пред-
ставництва і захисту порушених прав і законних інтересів;
ґ) нагляду за додержанням законів.
По-третє, ця діяльність повинна відповідати припи-
сам правового нормативного акта. Наприклад, тільки за-
кон може бути підставою для застосування конкретного
заходу впливу і чітко визначати його зміст. Орган, що за-
стосовує такий захід, зобов’язаний пунктуально викону-
вати відповідні розпорядження. Встановлена в законі міра
стягнення може бути застосована тільки до винного у вчи-
ненні діяння і тільки в зазначених межах. Відхилення від
розпорядження закону під будь-яким приводом вважаєть-
ся актом незаконним, несумісним з охороною прав і сво-
бод людини.
По-четверте, характерним для правоохоронної діяль-
ності є й те, що вона реалізується з додержанням певних,
встановлених у законі або іншому нормативному акті про-
цедур. Наприклад, вирок суду, який визнає винним або
виправдовує підсудного, може бути ухвалений тільки піс-
ля судового розгляду і всебічного обговорення судом усіх
питань, конкретно передбачених процесуальним законом.
Таке обговорення повинно проходити.в дорадчій кімнаті,
із забезпеченням таємниці наради і додержанням інших
процедурних правил. Законом встановлені і правила для
розгляду справ про інші правопорушення. За відповідни-
ми правилами здійснюється розгляд майнових спорів, спо-
рів, пов’язанихіз звільненням, і т. ін. В усіх випадках ухва-
лення рішення про застосування або незастосування до
особи юридичних заходів впливу передбачаються встано-
влені законом конкретні правила, які слід обов’язково ви-
конувати, їх порушення може мати наслідком визнання
рішення незаконним, тобто таким, що не має юридичної
сили, а також інші негативні наслідки. ______
Організація судових та правоохоронних органів
По-п’яте, істотною ознакою правоохоронної діяль-
ності є те, що вона реалізується спеціально уповноваже-
ними на те органами, що комплектуються відповідним
чином підготовленими службовцями — в основному
юристами, а також фахівцями, що розуміються в інших
галузях знань. В їх розпорядженні є необхідні матері-
альні і технічні засоби. Організація і діяльність таких
органів докладно і всебічно регламентується в законодав-
чому порядку, в тому числі шляхом встановлення особ-
ливих процедурних (процесуальних) правил. Все це в су-
купності спрямовано на забезпечення законності, обґру-
нтованості і справедливості рішень, прийнятих названи-
ми органами.
Таким чином, під правоохоронною діяльністю слід розу-
міти діяльність по охороні права, яка здійснюється спеціально
уповноваженими на те органами за встановленою в законі
процедурою і полягає в розгляді юридична значущих справ, ви-
явленні правопорушень і обвинуваченні осіб, винних в їх вчи-
ненні, і, у деяких випадках, у застосуванні до правопорушни-
ків примусових заходів, регламентованих законам, а також
у представництві ізяхистіярав і законних інтересів фізич-
них та юрадачнях осіб.
Питання про завдання правоохоронної діяльності, як
і питання про її поняття і зміст, у законодавчому порядку
однозначно не вирішені, проте це не означає, що в неї
немає своїх завдань. Вони є, і про них можна судити по
змісту деяких законодавчих актів, в яких тією чи іншою
мірою вирішуються питання організації і діяльності різ-
них правоохоронних органів. Аналіз цих актів свідчить,
що основними об’єктами, які повинні захищатися систе-
мою правоохоронних органів, є: людина — її права і сво-
боди; суспільство — його матеріальні і духовні цінності;
держава — її конституційний лад, суверенітеті територі-
альна цілісність.
Ці положення і слід вважати основними орієнтирами
при розкритті змісту завдань правоохоронної діяльності,
оскільки в них чітко позначені ті цінності, які повинні
охоронятися.
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
Завданнями правоохоронної діяльності є гарантування
захисту і швидкого поновлення порушених прав, свобод і за-
конних інтересів особи, матеріальних і духовних інтересів
суспільства, захисту конституційного ладу, суверенітету і
територіальної цілісності держави.
§ 2. Функції правоохоронної діяльності
За своїм змістом правоохоронна діяльність є різнорід-
ною, що проявляється у відносній різноманітності викону-
ваних нею функцій, зміст яких визначається основними
напрямками цього виду діяльності. До таких функцій на-
лежать:
— правосуддя;
— судовий контроль;
— прокурорський нагляд;
— розслідування злочинів;
. — надання правової допомоги;
— організаційне забезпечення діяльності судів та
інших органів.
Кожний з цих напрямків має за мету досягнення кон- продолжение
–PAGE_BREAK–
кретних результатів, а саме:
1) усунення порушень норм Конституції України;
2) справедливий розгляд цивільних і кримінальних
справ, справ про адміністративні правопорушення, арбі-
тражних справ;
3) виявлення і усунення порушень закону засобам^
прокурорського реагування;
4) розкриття злочинів і викриття осіб, винних в їх вч^-
ненні; Г-
5) підготовка матеріалів для розгляду конкретних
справ у суді;
6) надання всім, кому це необхідно, кваліфікованої
юридичної допомоги, особливо тим особам, що притяга-
ються до кримінальної відповідальності, а також надання
інших юридичних послуг;
7) створення умов для нормальної діяльності судів та
інших органів.
Організація судових та правоохоронних органів
Досягнення цих результатів у кінцевому результаті
забезпечує виконання завдань правоохоронної діяльності,
незважаючи на своєрідність і специфічність методів, що ви-
користовуються в процесі реалізації конкретних її функцій.
Істотним є й те, що всі названі функції взаємозалежні
і доповнюють одна одну. У відповідних розділах цього
посібника наводиться їх докладна характеристика. Тут же
необхідно особливо відзначити, що серед цих функцій
важливе місце посідає правосуддя як форма реалізації су-
дової влади. Незалежна судова влада має стати невід’єм-
ним атрибутом правової держави, до якої прагне Україна.
Проте правова держава неможлива без ефективного і
справедливого правосуддя, до якого всі громадяни повин-
ні ставитися з повагою.
Правосуддя — це така функція правоохоронної діяль-
ності, що прямо стосується захисту найбільш значущих
прав і законних інтересів людини і громадянина. Виконан-
ню завдань правосуддя так чи інакше підпорядкована реа-
лізація всіх інших правоохоронних функцій. Наприклад,
правосуддя по кримінальній справі не може бути здійсне-
не законно, обґрунтовано і справедливо, якщо ця справа не
була попередньо всебічно і повно розслідувана компетен-
тними органами. Реалізація правосуддя — це насамперед
забезпечення конституційних розпоряджень, у тому числі
тих, що прямо пов’язані з належним відправленням право-
суддя, гарантіями його законності, обгрунтованості та
справедливості. Тому про правосуддя, ні якою мірою не
зменшуючи значення інших правоохоронних функцій,
можна говорити як про генеральну функцію в цій системі.
§ 3. Система і загальна характеристика органів,
що здійснюють правоохоронну діяльність
Для виконання функцій правоохоронної діяльності
існують конкретні органи, що відповідно й іменуються
правоохоронними.
Перелік правоохоронних органів уперше закріплений
в Законі України «Про державний захист працівників суду
і правоохоронних органів». Відповідно до цього Закону до
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
правоохоронних органів належать: суди, органи прокура-
тури, органи Міністерства внутрішніх справ України, орга-
ни Служби безпеки України, митні органи, органи охоро-
ни державного кордону, органи державної податкової адмі-
ністрації, органи державної контрольно-ревізійної служби,
органи державної лісової охорони, інші органи, що вико-
нують правозахисні та правоохоронні функції.
Такий широкий перелік правоохоронних органів пояс-
нюється насамперед тим, що в законодавчому порядку не
вирішене питання про поняття правоохоронної діяльності.
Тому законодавцю слід професійно підходити до викори-
стання юридичних термінів у законодавчому процесі.
З урахуванням наведеного визначення правоохорон-
ної діяльності і характеристики її функцій (напрямків) до
правоохоронних органів належать: суди (Конституційний
Суд України і суди загальної юрисдикції), органи проку-
ратури, органи попереднього розслідування, органи.
Служби безпеки України, органи Міністерства внутрішніх
справ України, адвокатура, нотаріат, органи юстиції.
Протягом тривалого часу вважалося безспірним, що суд е
одним з правоохоронних органів, причому основним. Однак це
положення нерідко заперечуєя^я.? нсдоюцрється думка, що
суди не можна відносити до правоохоронних органів, оскіль-
ки вони є органами судової влади, і їх не слід включати в один
перелік з органами прокуратури і органами виконавчої влади
(юстиції, внутрішніх справ, Служби безпеки). Суди повинні
бути незалежними від них, подібно тому як судова влада має
бути незалежною від законодавчої і виконавчої влади.
Прихильники такої позиції не беруть до уваги при-
наймні три істотні обставини.
По-перше., віднесення того чи іншого органу до чис-
ла правоохоронних аж ніяк не означає позбавлення його
незалежності і підпорядкованості іншим однорідним ор-
ганам. Наприклад, віднесення органів юстиції до право-
охоронних не призводить до їх залежності від органів вну-
трішніх справ або прокуратури. Так само належність про-
куратури і міліції до правоохоронних органів не означає
їх залежності одна від одної.
Організація судовій піа правоохоронних органів
По-друге, виключення судів із числа правоохоронних
органів неминуче приведе до заперечення того, що вони
уповноважені займатися охороною права. Це вже зовсім
позбавлено логіки. Суд був і залишається органом, що
уособлює судову владу, яка здатна ефективно охороняти
право. Саме в суд частіше за все звертаються люди за захи-
стом своїх прав і свобод. Туди ж звертаються і юридичні
особи, коли їм необхідно захистити свої законні інтереси. продолжение
–PAGE_BREAK–
Приналежність судів до самостійної гілки публічної влади
слід розглядати як обставину, внаслідок якої за ними визна-
ється особливий статус серед інших органів, що стоять на
сторожі права, як вагому підставу для твердження, шр вони –
вершина піраміди всієї системи правоохоронних органів.
Заперечення того, що суди є правоохоронними орга-
нами, тобто органами, що охороняють (захищають) пра-
во, суперечить загальновизнаному положенню про те, що
суд — найкращий гарант захисту прав і свобод людини і гро-
мадянина. Саме ця ідея покладена в основу ст. 55 Консти-
туції України і міжнародних нормативно-правових актів
в галузі прав людини. — .
По-третє, виключення судів із числа правоохоронних
органів;— результат спрощеного розуміння сутності пра-
воохоронної діяльності,’ ототожнення її з діяльністю по
боротьбі зі злочинністю, по охороні порядку в громадсь-
ких місцях тощо.
Прокуратура як правоохоронний орган здійснює:
— підтримання державного обвинувачення в суді;
— представництво інтересів громадянина або держави
в суді;
— нагляд за додержанням законів органами, що здій-
снюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання і до-
судове слідство;
— нагляд за додержанням законів при виконанні судо-
вих рішень в кримінальних справах, а також при застосу-
ванні інших заходів примусового характеру, позв’язаних з
обмеженням особистої свободи громадян.
Адвокатура є професійним добровільним громадсь-
ким об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, сво-
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
бод і представництву інтересів фізичних та юридичних
осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. Отже, адвока-
тура, не будучи державним органом, бере участь у реалі-
зації конституційного принципу права осіб на юридичну
допомогу.
Адвокати мають право здійснювати свою діяльність
індивідуально або створити своє адвокатське бюро, об’єд-
нуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фір-
ми, контори та ін.
До правоохоронних органів належить і нотаріат. Но-
таріуси (державні і приватні) забезпечують правильне
оформлення і посвідчення різних документів, правочинів,
договорів. Нотаріус зобов’язаний сприяти громадянам,
підприємствам і організаціям у реалізації їх прав і захис-
ту законних інтересів, роз’яснювати їх права і обов’язки,
попереджати про наслідки, які можуть настати, щоб їх
правова непоінформованість не могла бути використана
їм на шкоду. Нотаріус повинен відмовити у вчиненні но-
таріальної дії, якщо вона не відповідає законодавству. Та-
ким чином, нотаріальна діяльність є складовою частиною
правоохоронної діяльності.
В організації деяких правоохоронних органів, їх кад-
ровому, фінансовому, матеріально-технічному і методич-
ному забезпеченні важливу роль виконують органи юс-
тиції, повноваження яких є досить широкими, що дозво-
ляє назвати ці органи правоохоронними. До таких повно-
важень належать повноваження по організаційному за-
безпеченню судів, організації роботи нотаріату і перевірці
його діяльності, державної реєстрації нормативних актів,
що видаються міністерствами, відомствами та іншими ор-
ганами і стосуються прав і законних інтересів фізичних та
юридичних осіб.
Характеризуючи систему правоохоронних органів,
необхідно враховувати й передбачену ст. 101 Конституції
України особливу посадову особу — Уповноваженого Вер-
ховної Ради України з прав людини. Ця посада уведена для
забезпечення парламентського контролю за додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Організація судових та прав’юхоронних органів
Головна функція Уповноваженого — розгляд скарг грома-
дян України та іноземців або осіб без громадянства, що
перебувають на її території, після того як ці особи зверну-
лися зі своїми скаргами в суди України або інші компе-
тентні органи, але не одержали там відповідного захисту.
Аналіз Закону України «Про Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини» дозволяє зробити висновок
про те, що Уповноважений самостійно здійснює право-
охоронну діяльність. Як правоохоронний орган Уповно-
важений має право:
1) направити в Конституційний Суд України подан-
ня щодо конституційності законів і офіційного тлума-
чення Конституції і законів України (ст. 40 Закону
України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний
Суд України»);
2) звернутися у Вищу раду юстиції з пропозицією прий-
няти подання про звільнення судді з посади (ст. ЗО Зако-
ну України від 15 січня 1998 р. «Про Вищу раду юстиції»);
3) звернутися в суд із заявою про захист прав і сво-
бод людини, порушених рішеннями або діями (бездіяль-
ністю) державного органу, органу місцевого самовряду-
вання або посадової особи, а також особисто або через
свого представника брати участь в процесі у встановле-
них законом формах;
4) подати до компетентних державних органів кло-
потання щодо порушення адміністративного чи дисци-
плінарного провадження або кримінальної справи від-
носно посадової особи, в рішеннях або діях (бездіяль-
ності) якої вбачаються порушення прав і свобод людини
і громадянина;
5) внести в суд або прокуратуру клопотання про пере-
вірку рішення, що набрало чинності, вироку суду, виснов-
ку або постанови суду чи постанови судці; продолжение
–PAGE_BREAK–
6) викласти свої доводи посадовій особі, що має пра-
во вносити протести на судове рішення, а також бути при-
сутнім при судовому розгляді справи та деякі інші повно-
важення.
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
§ 4. Предмет і система навчальної дисципліни
«Організація судових та правоохоронних
органів» та її співвідношення з іншими
юридичними дисциплінами
Предметом будь-якої навчальної дисципліни є коло
питань і проблем, що в ній вивчаються. Предмет навчаль-
ної дисципліни «Організація судових та правоохоронних
органів» містить у собі характеристику правоохоронної
діяльності, відомості про органи, що здійснюють право-
охоронну діяльність, їх структуру і повноваження, а також
про статус посадових осіб, що працюють у цих органах.
Таким чином, предметом навчальної дисципліни «Ор-
ганізація судових та правоохоронних органів» є положення
про основи організації, систему, завдання і повноваження
правоохоронних органів та статус посадових осіб, що пра-
цюють у цих органах.
Система навчальної дисципліни взагалі становить
собою перелік тем, які вивчаються в ній. До системи нав-
чальної дисципліни «Організація судових та правоохорон-
них органів» включаються теми, в яких розглядаються
загальні шггання, пов’язані з поняттям правоохоронної
діяльності, характеристикою органів, що здійснюють цю
діяльність, аналізом принципів, що лежать в основі їх по-
будови і діяльності.
Визнання судової влади одним з напрямків державної
влади призвело до включення в систему цієї дисципліни
питань про поняття судової влади, її ознаки і функції.
Значна увага приділяється вивченню сутності і принципів
організації та діяльності судової влади, а також викладен-
ню відомостей про побудову судової системи в цілому,
характеристиці повноважень Конституційного Суду
України і судів загальної юрисдикції.
Система дисципліни, що вивчається, охоплює також
теми, присвячені організаційному забезпеченню діяль-
ності судів, прокурорському нагляду та іншим напрямкам
роботи прокуратури, виявленню і розслідуванню злочи-
нів, наданню юридичної допомоги та інших правових по-
Організація судових та правоохоронних органів
слуг, а також побудові органів, що виконують ці правоохо-
ронні функції.
Організація судових та правоохоронних органів — один
із початкових навчальних курсів, що дають вихідні знання
про правоохоронну діяльність і органи, що її здійснюють.
Ці знання перебувають у тісному зв’язку і взаємозалежності
з відомостями, що даються студентам юридичних вузів при
вивченні деяких суміжних навчальних дисциплін.
До таких дисциплін належить теорія держави і права.
Пізнання багатьох питань організації і діяльності суду, орга-
нів прокуратури, органів внутрішніх справ, органів Служби
безпеки, адвокатури, юстиції, нотаріату вимагає загально-
правового підходу до них, що дозволяє вивчити конкретні
правові явища не у відриві від інших явищ, не в статиці, а в
динаміці, розвитку, на фоні історичних подій, в порівнянні
з нагромадженим юридичним досвідом як в Україні, так і за
її межами. Вихідні знання, необхідні для такого підходу, на-
буваються саме при вивченні основ теорії держави і права.
Не ізольована дисципліна, що вивчається, і від кон-
ституційного права. В рамках конституційного права по-
ряд з висвітленням багатьох інших проблем дається зага-
льна картина ролі і місця правоохоронних органів у сис-
темі всіх органів держави, характеризуються взаємозв’я-
зки між ними, визначаються конституційні принципи їх
побудови і діяльності. Робиться це, зокрема, на базі поло-
жень Конституції України, в тому числі й спеціально при-
свячених правам і свободам людини і громадянина, судо^
вій владі, прокуратурі, адвокатурі та ін.
Чимало точок зіткнення має дисципліна, що вивчаєть-
ся, і з адміністративним правом, одним із завдань якого є
вивчення закономірностей організації функціонування
всіх органів виконавчої влади, а також процедури застосу-
вання адміністративної відповідальності за відповідні про-
ступки. Такі органи виконавчої влади, як Міністерство
юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України та
підпорядковані їм органи, здійснюють свої управлінські
(виконавчі) функції одночасно з функціями правоохорон-
ними. Тому аспекти їх організації і здійснення правоохо-
Роздія І. Основні пс
ронних повноважень одержують необхідне висвітлення в
курсі «Організація судових та правоохоронних органів».
Дисципліна, що розглядається, тісно стикається з ци-
вільним процесом і арбітражним процесом. У курсі цивіль-
ного процесу переважно вивчається діяльність суду по
розгляду цивільних справ, а в курсі арбітражного проце-
су — порядок розгляду спорів в арбітражних судах.
Дуже тісно організація судових та правоохоронних ор-
ганів пов’язана з кримінальним процесом, основне призна-
чення якого — глибокий аналіз змісту діяльності всіх пра-
воохоронних органів, що здійснюють провадження по
справах про злочини. Ця дисципліна дає уявлення про те,
як повинні діяти правоохоронні органи при розкритті зло-
чинів, викритті осіб, винних в їх вчиненні, і призначенні
заходів правового впливу до таких осіб, а так само при ре-
абілітації осіб, незаконно притягнутих до кримінальної від-
повідальності. Вона також дає орієнтацію, як мають взає-
модіяти ці органи між собою і з громадянами, інтереси яких
порушені злочином. Організація правоохоронних органів
значною мірою залежить від змісту виконуваної ними діяль- продолжение
–PAGE_BREAK–
ності, порядку (процедури) провадження конкретних дій.
І навпаки, зміст їх діяльності істотно залежить від ви-
рішення організаційних питань, тобто від того, як, напри-
клад, повинні будуватися і фактично будуються відносини
між прокурором і слідчим, дрокурором і судом, адво-
катом — захисником обвинуваченого і слідчим. І
На старших курсах юридичних вузів викладається та-
кож «Прокурорський нагляд» — предмет, що дає відомості
про зміст, форму і методи здійснення всіх напрямків
діяльності прокуратури, які істотно розвивають і допов-
нюють матеріал теми дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів», присвячений прокуратурі.
§ 5. Джерела навчальної дисципліни «Організація
судових та правоохоронних органів»
Пізнання основ організації і функцій правоохоронних
органів вимагає вивчення значної кількості джерел інфор-
Організація судових та правоохоронних органів
мації, якими є: праці вітчизняних і зарубіжних учених
(монографічні дослідження, підручники, навчальні посіб-
ники), законодавчі та інші нормативно-правові акти, а
також практика їх застосування.
Учені розробляють теоретичні проблеми правоохо-
ронної діяльності, висловлюють судження щодо загаль-
них і конкретних проблем судової влади, прокурорсько-
го нагляду, досудового слідства, надання правової допо-
моги та з інших питань, що належать до цієї дисципліни.
В наукових дискусіях відхиляються старі і висуваються
нові теоретичні концепції, спрямовані на вдосконалення
правоохоронної діяльності і органів, що її здійснюють.
Осмислення теоретичних питань є найважливішою стаді-
єю наукового пізнання. ‘
Закони та інші нормативно-правові акті також є важли-
вим джерелом дисципліни «Організація судових та право-
охоронних органів». Кількість досліджуваних нормативно-
правових актів і положень, що містяться в них, значною мі-
рою пояснюється тим, що ця дисципліна стосується багатьох
органів і посадових осіб, покликаних виконувати важливу
для суспільства правоохоронну діяльність. Завдяки цьому
потрібна особливо ретельна правова регламентація побудо-
ви відповідних органів, їх повноважень і статусу посадових
осіб, що працюють в них, щоб звести до мінімуму або цілком
виключити імовірність судових чи слідчих помилок, що зав-
дають непоправної шкоди правамі свободам особи.
Для масиву нормативно-правових актів щодо право-
охоронних органів характерним є співіснування актів різ-
нсї юридичної сили. Це Конституція України і Конститу-
ція Автономної Республіки Крим (АРК), закони України і
акти Верховної Ради АРК, укази Президента України, по-
станови Кабінету Міністрів України, положення міжнарод-
них договорів, відомчих нормативних актів і т.ін. Ця обста-
вина істотно ускладнює вивчення юридичної бази, на якій
грунтується система правоохоронних органів:
Подоланню цих труднощів покликана сприяти класи-
фікація сукупності нормативно-правових актів. Здійсню-
вати її доцільно, спираючись на дві підстави: перша —
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
класифікація нормативно-правових актів за їх змістом
незалежно від їх юридичної сили; друга — класифікація
нормативно-правових актів за їх юридичною силою.
Всі нормативно-правові акти залежно від їх змісту
(предмета) можна поділити на такі групи актів:
— загального характеру;
— про судову владу, правосуддя, суди і суддів;
— про прокурорський нагляд і органи прокуратури;
— про органи розслідування злочинів;
— про організацію правової допомоги;
— про організаційне забезпечення діяльності судів і
органи, що його здійснюють;
До нормативно-правових актів загального характеру
належать Конституція України, Загальна декларація прав
людини, Міжнародний пакт про громадські і політичні
права, Конвенція про захист прав людини і основних сво-
бод, Основні принципи незалежності судових органів,
закони України «Про державний захист працівників суду
і правоохоронних органів», «Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю».
Особливе місце в групі нормативно-правових актів,
зрозуміло, посідає Конституція України, в якій вирішені
найбільш принципові питання державного і громадсько-
го життя.
Для навчальної дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів» першорядне значення має роз-
діл II Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина». У ньому містяться положення про рівно-
правність громадян, про забезпечення прав і свобод лій”
дини і громадянина шляхом здійснення доступного дяя
всіх правосуддя, про право кожного захищати свої права
і свободи будь-якими не забороненими законом способа-
ми, про право на правову допомогу, про право на оскар-
ження в суд рішень, дій чи бездіяльності всіх державних
органів і посадових осіб, у тому числі про право звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнарод-
них судових установ чи до відповідних міжнародних орга-
нізацій, про презумпцію невинності, про заборону приму-
Організація судових та правоохоронних органі*
шувати громадян давати показання або пояснення щодо
себе, про обов’язок держави відшкодовувати матеріальну
та моральну шкоду, завдану злочином чи іншою незакон-
ною дією, про судовий контроль за законністю затриман-
ня і арешту особи, таємницею листування, телефонних
розмов, поштової, телеграфної та іншої кореспонденції.
Ці конституційні вимоги визначають зміст діяльності пра- продолжение
–PAGE_BREAK–
воохоронних органів, ставлять їх.у встановлені законом
рамки, впливають на основи їх організації.
Таку ж спрямованість мають положення розділу VIII
Конституції України «Правосуддя», де зосереджені ос-
новні вимоги до порядку і умов здійснення судової влади,
засад організації органів, на які покладається реалізація
цієї влади. Серед них — положення про те, що правосуд-
дя може здійснюватися виключно судами, що організу-
ються відповідно до закону; судді при здійсненні право-
суддя незалежні і підкоряються лише закону; розгляд су-
дових справ повинен бути відкритим, змагальним і т. ін.
Чимало принципових конституційних положень мі-
ститься в інших розділах Конституції України. До них
можна віднести ті, що стосуються Конституційного Суду
України (розділ-ХІІ), прокуратури (розділ VII), адвркатуг
ри(ст. 59Х
Заслуговує на увагу розділ XV Конституції України
«Перехідні положення», зокрема пункти 9,12 і 13, що сто-
суються термінів і порядку приведення у відповідність з
Конституцією судової системи і системи органів проку-
ратури, а також порядку арешту, тримання під вартою і
затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, по-
рядку проведення огляду і обшуку житла або іншого во-
лодіння особи.,,,.… ,
Значення конституційних положень полягає, крім
іншого, у тому, що вони маютьстосовно всіх нормативних
актів, що видаються в Україні, найвищу юридичну силу, є
обов’язковими до виконання.
В останні роки все більша увага приділяється підви-
щенню ролі міжнародних (міждержавних) договорів, у
тому числі з питань, пов’язаних безпосередньо з орга-
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
нізацією і діяльністю судів та інших правоохоронних
органів.
Стосовно міжнародних договорів у ст. 9 Конституції
України говориться: «Чинні міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
є частиною національного законодавства України».
Серед міжнародних договорів особливо виділяють-
ся Міжнародний пакт про цивільні і політичні права
людини і Міжнародний пакт про економічні, соціальні
і культурні права (схвалені Генеральною Асамблеєю
ООН 16 грудня 1966 р.), Конвенція прав людини і осно-
вних свобод від 4 листопада 1950 р. Ці нормативні акти
ратифіковані Україною, є частиною її національного
законодавства і обов’язкові до виконання на всій її те-
риторії
Значна увага має приділятися міжнародним докумен-
там, схваленим Генеральною Асамблеєю ООН у різні роки,
зокрема Загальній декларації прав людини, Факультатив-
ному протоколу до Міжнародного пакту про цивільні і по-
літичні права, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації, Конвенції проти катувань та
інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гід-
ність, видів покарання, а також Основним принципам не-
залежності судових органів. Ці нормативні акти містять
авторитетну реґламентаціюпитань, пов’язаних з оскаржен-
ням несправедливих, з погляду зацікавлених осіб, рішень
вищих судових інстанцій України в міждержавні органи,
покликані захищати права свободи людини, наприклад, у
Європейський суд з прав людини. Така можливість оскар-
ження прямо передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції України.
Що стосується останнього з названих документів, то його
вивчення дозволяє одержати уявлення про те, як повинні
вирішуватися питання забезпечення принципу незалеж-
ності судової влади.
Певне місце серед джерел дисципліни, що вивчаєть-
ся, посідає група нормативно-правових актів про судову
владу. До них належать закони України «Про статус суд-
дів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій
Організація судових та правоохоронних органів
України», «Про арбітражний суд», «Про органи суд-
дівського самоврядування», «Про Вищу раду юстиції».
До нормативно-правових актів, що стосуються органів
прокуратури, належать: Закон України «Про прокуратуру»,
Положення про класні чини працівників органів прокура-
тури, Дисциплінарний статут прокуратури України.
У Законі України «Про прокуратуру» досить детально
вирішені всі основні питання, як-то: поняття і зміст про-
курорського нагляду, принципи організації і діяльності
прокуратури, функції прокурорського нагляду, система
органів прокуратури, повноваження прокурорів, статус
працівників прокуратури. Положення даного Закону уточ-
нюють, доповнюють і розвивають те, що записано в роз-
ділі VII Конституції України, присвяченому прокуратурі.
Численною є група нормативно-правових актів, що
регламентують розслідування злочинів. До них належать:
закони України «Про міліцію», «Про Службу безпеки
України», «Про державну податкову службу України»,
«Про Державний кордон України», «Про оперативно-роз-
шукову діяльність», Положення про Міністерство внутрі-
шніх справ України, Митний кодекс України, Криміналь-
но-процесуальний кодекс України (далі — КПК). Це по-
яснюється тим, що виявлення і розслідування злочинів т-
діяльність неоднорідна. Вона складається з трьох видів:
оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудово-
го слідства. До того ж, особливістю реалізації цієї діяль-
ності є те, що вона покладається на багато які органи з
урахуванням їх профілю.
Зрозуміло, в рамках дисципліни, що вивчається, немає
необхідності досконально засвоювати повний зміст норма-
тивно-правових актів, що регламентують цю діяльність. Це продолжение
–PAGE_BREAK–
буде зроблено при вивченні матеріалу в інших дисциплінах.
Однак положення, що стосуються кола органів, які вияв-
ляють і розслідують злочини, їх структури, основних пов-
новажень, взаємодії між собою та іншими державними і
недержавними органами, засвоювати необхідно.
Надання кожному правової допомоги є багатогран-
ною правоохоронною функцією. Серед нормативно-пра-
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
вових актів, що її регламентують, основним слід вважати
Закон України «Про адвокатуру», який, безсумнівно, по-
трібно погоджувати з положеннями Конституції України
і законів, що визначають права і обов’язки тих, хто надає
правову допомогу (наприклад, з КПК, Цивільним проце-
суальним кодексом України, Арбітражним процесуаль-
ним кодексом України, Кодексом України про адмініст-
ративні правопорушення). У цю групу включаються та-
кож нормативно-правові акти, що стосуються статусу ад-
вокатів: Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну
комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфікацій-
ну комісію адвокатури.
Нарешті, остання група нормативно-правових актів є
не настільки численною. До неї належать Положення про
Міністерство юстиції України і Закон України «Про нота-
ріат», атако*деякі із вже зазначених актів (закони Укра-
їни «Про статус судів», «Про Конституційний Суд Украї-
ни», «Про судоустрій України», «Про арбітражний суд»,
«Про органи суддівського самоврядування»). В них міс-
тяться положення, що мають відношення до регламен-
тації складного комплексу дій по здійсненню такої право-
охоронної функції, як організаційне забезпечення судів та
інших правоохоронних органів.
Відповідно до Конституції України і сформульованих
в юридичній доктрині установок нормативно-правові
акти про правоохоронні органи вишиковуються в певну
ієрархічну структуру. Місце конкретного нормативно-
правового акта в цій структурі визначається, як правило,
тим, який орган і в якому порядку його прийняв. Ієрар-
хія нормативно-правових актів в Україні в порядку змен-
шення їх юридичної сили виглядає такш* чином.
На найвищому рівні знаходиться Конституція Украї-
ни. Вона приймається з додержанням особливої процеду-
ри і вирішує основні питання державного і суспільного
життя, у тому числі організації і діяльності правоохорон-
них органів. Усі нормативно-правові акти більш низько-
го рівня повинні точно відповідати конституційним поло-
женням. Тому й прийнято говорити про те, що Конститу-
Організація судових та правоохоронних органів
ція України має найвищу юридичну силу. Скасовується
і змінюється вона теж з додержанням особливої проце-
дури. В цьому полягає одна із гарантій її відносної ста-
більності. Внесення змін і доповнень в Конституцію
здійснюється шляхом прийняття конституційного зако-
ну, який за юридичною силою прирівнюється до Кон-
ституції України.
Трохи нижче в ієрархічній структурі нормативно-пра-
вових актів стоять закони. Відповідно до Конституції
України розрізняються закони України, прийняті на ре-
ферендумі, і закони, прийняті Верховної Радою України.
Серед цих законів найбільш високу юридичну силу мають
закони, прийняті на референдумі і закони про зміну Кон-
ституції України.
Наступними за юридичною силою визнаються міжна-
родні договори, ратифіковані Україною, оскільки ратифі-
кація здійснюється в формі закону. Далі йдуть всі інші за-
кони.
Закони України підлягають безумовному виконанню
і додержанню на всій території України. За наявності до-
статніх для цього підстав деякі закони повністю або част-
ково можуть бути визнані Конституційним Судом Украї-
ни такими, що суперечать Конституції України, внаслідок
чого вони застосовуватися не повинні. Крім того, іншим
судам надане право у разі виникнення в процесі загально-
го судочинства спору щодо конституційності норми зако-
ну, яка має бути застосована судом, призупинити провад-
ження у справі і звернутися до Конституційного Суду
України, який оцінює конституційність закону.
Наступний щабель в ієрархічній структурі норматив-
но-правових актів відведений указам і розпорядженням
Президента України. Зміст цих актів визначається Кон-
ституцією та іншими законами України. Частіше за все
вони стосуються тих правоохоронних органів, що входять
до складу виконавчої влади. Указом може бути затвердже-
не положення про якийсь орган, про покладення на ньо-
го додаткових повноважень або про звільнення його від
таких. Прикладом цього можуть бути, зокрема, укази
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
Президента України, якими затверджено Положення про
Міністерство юстиції України, зміни до Положення про
Міністерство внутрішніх справ України.
Декілька нижчий щабель займають постанови і роз-
порядження Кабінету Міністрів України. Ці акти не мо-
жуть суперечити Конституції, законам та указам Прези-
дента України. Кабінет Міністрів має право регламенту-
вати тільки ті питання, що віднесені до його компетенції
актами більш високого рівня. Цей орган звичайно уточ-
нює і доповнює те, що зафіксовано в законах і указах Пре-
зидента України.
До регламентації організації і діяльності правоохо-
ронних органів можуть мати відношення й акти мініс-
терств і відомств України (відомчі акти), які видаються
керівниками відповідного рівня. Головна їх властивість —
обов’язкова відповідність положенням законів, актів Пре- продолжение
–PAGE_BREAK–
зидента і Кабінету Міністрів України. Вони можуть нази-
ватися по-різному: накази, інструкції, вказівки, положен-
ня і т.ін.
Значна кількість відомчих нормативних актів, що сто-
суються судів та інших правоохоронних органів, видана
Міністерством юстиції України. Зоно, наприклад, затвер-
дило інструкцію з діловодства, інструкцію про статистич-
ну звітність. Такі акти в межах своєї компетенції видають
керівники інших правоохоронних органів, наприклад,
Генеральний прокурор України.
З деяких питань відомчі акти затверджуються одночас-
но декількома керівниками правоохоронних та інших ор-
ганів. Такі акти називаються міжвідомчими.
Все більшого значення для регламентації діяльності
правоохоронних органів в останні роки набувають рі-
шення і висновки Конституційного Суду України. Цей
орган не видає нормативно-правових актів, але прийняті
ним рішення, що визнають закон неконституційним,
тягнуть за собою втрату юридичної сиди закону і відпо-
відно неможливість його застосування. Компетентний
орган зобов’язаний скасувати або змінити даний закон.
Природно, таке рішення може стосуватися акта, що ре-
Організація судових та правоохоронних органів
гулює правоохоронну діяльність або організацію органів,
що її здійснюють.
Для встановлення єдності в практиці правозастосу-
вання велике значення мають роз’яснення законодавст-
ва, що даються Верховним Судом України і Вищим арбіт-
ражним судом України. Ці роз’яснення оформлюються
постановами Пленуму Верховного Суду України і рішен-
нями Пленуму і Президії Вищого арбітражного суду Укра-
їни. Деякі з таких роз’яснень стосуються організаційних
питань правоохоронної діяльності.
Для вивчення законів та інших нормативно-правових
актів не останнє місце відводиться знанню джерел їх офі-
ційного опублікування. Правильне застосування будь-
якого нормативного акта вимагає того, щоб органи і по-
садові особи мали можливість керуватися точним текстом
відповідного акта. Досвід показує, що при публікації нор-
мативно-правових актів не завжди виконуються такі ви-
моги. Тому держава бере на себе обов’язок офіційного
видання законів та інших правових актів. Відповідно до
чинного законодавства існує декілька видань, що здійс-
нюють таке опублікування:
— закони публікуються в «Відомостях Верховної Ради
України»;
— закони, укази та розпорядження Президента Украї-
ни, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Укра-
їни публікуються в газетах «Голос України і «Урядовий
кур’єр»;
— відомчі акти, що мають міжвідомче значення, та
деякі інші нормативні акти також публікуються у відом-
чих виданнях;
— акти Конституційного Суду України публікуються у
«Віснику Конституційного Суду України» та деяких інших
офіційних виданнях;
— перелічені вище нормативні акти публікуються та-
кож в «Офіційному віснику України»;
— акти вищих судових інстанцій публікуються у «Віс-
нику Верховного Суду України» і «Збірниках рішень Ви-
щого арбітражного суду України»;
Розділ І. Основні поняття, предмет, система…
— міжнародні документи публікуються у тематичних
збірниках.
Контрольні запитання
1. Визначте, що таке «правоохоронна діяльність» і назвіть завдан-
ня, що стоять перед нею.
2. Які органи належать до правоохоронних органів держави?
3. Що входить до предмета та системи навчальної дисципліни
«Організація судових та правоохоронних органів»?
4. Які основні джерела навчальної дисципліни «Організація су-
дових та правоохоронних органів»?
Організація судових та правоохоронних органів
Розділ II
СУДОВА ВЛАДА
§ 1. Поділ влади — передумова виникнення
і становлення судової влади
Мислителі минулого, характеризуючи діяльність держа-
ви, поділяли її на законодавчу, виконання законів (або управ-
ління) і часто, крім того, правосуддя. При цьому вони підкре-
слювали, що різні органи держави спеціалізуються на вико-
нанні того чи іншого виду діяльності. Слід відзначити, що од-
нією з владних функцій давнього суспільства, напевно, була
функція судова. Симптоматичним є вислів ученого-державо-
знавця М. Коркунова: «Первісною точкою прояву державно-
го володарювання було судове рішення, а не закон».
Аналізуючи античні політико-правові погляди (Арис-
тотель, Полібій) з проблем класифікації різних органів дер-
жави, можна зробити висновок, що вже тоді зароджувалась
ідея поділу влади та її невід’ємна частина — концепція су-
дової влади.
Черговий етап у розвитку теорії поділу влади, визна-
ченні ролі та місця судової влади пов’язаний з іменем
Джона Локка, який розглядав проблеми державної влади,
становлення політичного суспільства та держави в трак-
татах «Про громадянське правління».
З огляду на ідеї попередників один з найвідоміших
французьких істориків та філософів Шарль Луї Монтеск’є
логічно завершив створення теорії поділу влади. Він ви-
ділив три гілки влади — законодавчу, виконавчу та судо-
ву, підкреслюючи, що йдеться про три частини єдиної вла-
ди, яка з метою більш досконалого державного устрою по-
ділена між окремими структурами. Монтеск’є докладно
охарактеризував галузь діяльності кожної з них. продолжение
–PAGE_BREAK–
На його думку, третя гілка влади покликана карати за
злочини і вирішувати спори приватних осіб. Цю владу він
називав судовою. Проблемам організації і функціонуван-
ня судової влади Монтеск’є приділяв особливу увагу. Суд
Розділ II. Судова влада
здійснює тільки функцію відправлення правосуддя. Мон-
теск’є детально зупиняється на найважливіших ознаках
судової влади, до яких належать виборність судців, коле-
гіальність, стабільність судової практики тощо. Визнача-
ючи суд як незалежну владу, Монтеск’є докладно вивчає
це державно-правове явище, вказує на ті необхідні озна-
ки, без яких неможлива його справжня самостійність.
Розроблена Монтеск’є концепція поділу влади, що діє
на основі права та взаємного стримування її гілок з метою
найбільш повного забезпечення прав і свобод людини,
стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення
справило певний вплив на досвід конституціоналізму за-
хідних країн. Багато з яких конституцій до органів держа-
вної влади відносять лише основні центральні органи дер-
жави. Законодавча влада реалізується парламентом, вико-
навча — президентом та урядом, судова — судами, які очо-
лює вища судова інстанція.
В історії української державності проблема конститу-
ційного закріплення судової влади вирішується вже на
початку XVIII ст. Так, у 1710 р. створюються правовий
уклад та «Пакти і Конституція прав і вільностей Запорізь-
кого Війська» Пилипа Орлика, де відображені основні
положення судової влади.
Ідея створення в Україні справедливого суду згадуєть-
ся і в III Універсалі Української Центральної Ради від 7 ли-
стопада 1917 р.
Конституція Української Народної Республіки від
29 квітня 1918р. фактично закріплює принцип поділу
влади, згідно з яким судова влада в рамках цивільного,
кримінального та адміністративного законодавства здій-
снюється виключно судовими установами. Крім ознаки
виключності, Конституція проголосила й інші ознаки
(наприклад, повнота, підзаконність та ін.) судової влади.
У радянський період ні в Конституції УС РР 1919 р., ні
в Конституції УРСР 1937 р. принцип поділу влади не
знайшов свого втілення. Так само про судову владу як таку
мова не йшла. І, нарешті, Конституція УРСР 1978 р. також
не закріпила поділ влади.
Організація судових та правоохоронних органів
8 червня 1995 р. між Верховною Радою України і Пре-
зидентом України було підписано Конституційний дого-
вір «Про загальні засади організації і функціонування дер-
жавної влади та місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України», де впе-
рше судовій владі присвячено низку принципових поло-
жень. Так, у ст. З цього договору вказувалося, що держав-
на влада в Україні будується на засадах її поділу на законо-
давчу, виконавчу та судову. В розділі 5 договору особливо
підкреслювалося, що судову владу в Україні здійснюють
виключно суди. Конституційний Суд України, загальні та
арбітражні суди складають судову систему України (ст. 36).
Конституція України від 28 червня 1996 р., закріпивши
принцип поділу влади, виділила судову владу як самостій-
но існуючу (ст. 6). Таким чином, в конституційне законо-
давство України було введено поняття «судова влада».
§ 2. Природа і поняття судової влади
У роботах останнього часу постійно висвітлюються
різні аспекти історичного розвитку судової влади, пору-
шуються особливості цього феномена, пов’язані насампе-
ред з устроєм судової системи, методом реалізації судової
влади. Однак ще немає досліджень узагальнюючого харак-
теру, в яких судова влада розглядалася б як інститут полі-
тичної системи сучасного суспільства.
Одні дослідники визначають судову владу як сукуп-
ність діючих в Україні судів, що здійснюють правосуддя;
інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації —
правосуддям. Поняття «судова влада», «судова система»,
«правосуддя» — родинні, але не тотожні. Влада — катего-
рія багатогранна, тому її слід розглядати як функцію
управління, засіб нав’язувати свою волю, примус, на-
решті, владовідносини. Таким чином, судовій владі при-
таманні всі складові, що лежать в основі власне влади.
Здійснення права допустиме лише тоді, коли відбулося
становлення влади. Право санкціонується владою, нею
гарантується та оформлюється. Для судової влади харак-
Розділ II. Судова влада
терна наявність, як правило, не менше двох суб’єктів від-
носин, одним з яких є суд.
Основу судової влади складає.сукупність судових ор-
ганів, які наділені різною компетенцією. Головним їх при-
значенням є вирішення правових конфліктів, що виника-
ють в суспільстві між людьми, між людиною і державою,
між різними структурами держави. Отже, судовій владі
належить особлива роль — роль арбітра в спорах про п|Й-
во. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає «е
будь-який державний орган, а тільки суд з притаманни-
ми лише йому можливостями впливу на поведінку людей
та соціальні процеси.
Владовідносини як елемент судової влади, крім цьо-
го, характеризуються наявністю правових норм, що нада-
ють можливість суду виносити рішення, обов’язкові до
виконання, вираженням волі суду до всіх учасників відно-
син, яке забезпечується застосуванням правових санкцій
у разі невиконання цієї волі.
Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає
ще й у стримуванні двох інших гілок влади в межах кон-
ституційної законності шляхом здійснення кшкггитуі^ІІ- продолжение
–PAGE_BREAK–
ного судочинства і судового контролю за ними.ТакилІ
ном, судова влада — це специфічна гілка державної влШди,
яка реалізується уповноваженими нате спеціальними орга-
нами — судами, її призначенням є вирішення всіх виникаю-
чих у суспільстві правових конфліктів.
Наведене визначення судової влади не є вичерпним,
сутність цього феномена можна розуміти лише при дослі-
дженні його ознак і функціональної спрямованості.
§ 3. Ознаки судової влада
До ознак судової влади правомірно належать: виключ-
ність, самостійність, повнота, підзаконність, єдність, не-
залежність. Без сумнівів, всі вони взаємопов’язані та вза-
ємозалежні, закріплюються на констюущйно-правощщіу}
рівні. !
Організація судових та правоохоронних І
Найважливішою ознакою судової влади є виключ-
ність, її наявність, по-перше, свідчить про те, що ніякий
інший орган державної влади та управління не має права
брати на себе компетенцію судової влади. Як вже зазнача-
лося, ця ознака обумовлює виключність органів судової
влади вирішувати всі правові спори.
По-друге, винесення рішення з конкретної справи є
прерогативою суду, і це положення підкреслює виключ-
ність судових рішень. Держава тільки суду довіряє право
використовувати примусові повноваження державної вла-
ди, а саме: в установленому законом порядку застосову-
вати цивільно-правові санкції з цивільної справи; визна-
вати особу винною у вчиненні злочину; призначати кри-
мінальне покарання з кримінальної справи. Рішення суду
з конкретної справи є обов’язковими до виконання всіма
посадовими особами.
По третє, виключне правове становище суду в системі
державних органів визначається Конституцією та іншими
нормативно-правовими актами України. Формування
системи органів судової влади, порядок їх організації та
діяльності належать до відання законодавчої влади. Ви-
ключаючи можливість створення надзвичайних судів,
Конституція України допускає певну диференціацію су-
дових органів для розгляду різних категорій справ, тобто
закріплює можливість спеціалізації судів. Вони будуть від-
різнятися своєю предметною підсудністю та процесуаль-
ною формою судочинства.
По-четверте, виключність судової влади характеризу-
ється й особливим порядком формування суддів як носі-
їв судової влади, притягнення їх до відповідальності. Ви-
моги, що ставляться до судді, його обов’язки при відправ-
ленні правосуддя та позасудової діяльності специфічні’,
чітко відображені^ чинному законодавстві.
Ця ознака охоплює також виключність правового ста-
новища особи у сфері відправлення правосуддя. Саме в
стадії судового розгляду права і обов’язки учасників про-
цесу докладно регламентовані та забезпечені відповідни-
ми гарантіями (наприклад, розділ третій КПК та ін.). Ви-
Розділ II. Судова влада
ходячи з положень Конституції України, визнати особу
винною та застосувати до неї заходи кримінального пока-
рання може лише суд. Цьому передує ретельне досліджен-
ня судом обставин справи, при якому враховуються як
пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, і тим са-
мим підкреслюється виключність правового становища
особи підсудного.
Самостійність судової влади обумовлена конституцій-
ним принципом поділу влади. Кожна гілка влади — зако-
нодавча, виконавча та судова — самостійно виконує при-
таманні лише їй функції, перебуваючи одна щодо іншої у
непідлеглому становищі. Судова влада покликана захища-
ти права і свободи громадян, конституційний лад України,
забезпечувати відповідність актів законодавчої та виконав-
чої влади Конституції України. Рішення, що виносяться
органами судової влади, внаслідок цієї ознаки не потребу-
ють будь-якого затвердження іншими гілками влади.
Повнота судової влади розглядається у декількох вимі-
рах. Критерії повноти судової влади — це насамперед межі
поширення її компетенції, тобто обсягу, остаточність рі-
шень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.
У межах, визначених Конституцією, чинними закона-
ми України, роль арбітра у вирішенні спорів про право,
всіх конфліктів, що виникають у суспільстві, належить
тільки судовій владі. У цьому разі судова влада поширю-
ється на коло відносин, що виникають між різними су-
б’єктами (як між громадянами, так і між громадянами і
державою). З усіх цих спорів судові органи приймають
рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що
набрали чинності, є обов’язковими для всіх без винятку
органів державної влади, підприємств, установ, організа-
цій, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному
виконанню на всій території України.
Невиконання вимог суддів, актів, постановлених ор-
ганами судової влади, що набрали чинності, призводить
до встановленої законом відповідальності.
Підзаконність судової влади виявляється у відповід-
ності закону судових структур і судових процедур. Тобто
Організація судових та правоохоронних органів
судові органи і судці діють на підставі закону, підкоряють-
ся тільки Конституції та законам України. З іншого боку,
носії судової влади — судді — не мають права відступати
в своїй діяльності від вимог закону.
Законодавчою підставою функціонування судової
влади є Конституція України, закони України «Про судо-
устрій України», «Про статус суддів», «Про Конституцій-
ний Суд України», «Про органи.суддівського самовряду-
вання», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну ате- продолжение
–PAGE_BREAK–
стацію та дисциплінарну відповідальність суддів судів
України», «Про арбітражний суд» та ін.
У цих нормативних актах встановлюються компетен-
ція, порядок створення, структура та основні функції, а
також матеріально-технічне і організаційне забезпечення
судів. Деякі з них (наприклад, Закон «Про статус суддів»)
докладно регламентують статус носіїв судової влади, ви-
моги, що ставляться до них, містять гарантії незалежності
суддів. Інші закони
арбітражний процесуальний кодекси) регулюють проце-
дурні аспекти діяльності відповідних судів.
Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпе-
чується ^сукупністю актів національного законодавства
про судоустрій і судочинство, їх єдиним застосуванням
судами на всій території України, фінансуванням судів з
державного бюджету, єдиним статусом судців.
Структура незалежності судової влади має два рівні —
зовнішній та внутрішній. Зовнішній рівень у свою чергу
диференціюється на політичну і соціально-економічну
незалежність. Рівень політичної незалежності обумовле-
ний суспільно-політичним становищем, в якому відбува-
ється діяльність суду. При цьому важливо зазначити, що
реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-
який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лі-
дерів на судову владу. Це положення набуває актуальності
в умовах’багатопартійності та політичного плюралізму.
Зазначений рівень незалежності закріплений в ст. 11 За-
кону «Про статус суддів», яка приписує, що всі державні
органи, установи, організації, органи місцевого та регіо-
Роздія II. Судова влада
нального самоврядування, громадяни та їх об’єднання
зобов’язані поважати незалежність судових органів та не
посягати на неї.
Забезпечення прогресивних перетворень юстиції по-
требує і соціально-економічної незалежності судової вла-
ди. Цей рівень незалежності гарантується особливим по-
рядком фінансування судців, їх матеріальним та побуто-
вим забезпеченням, соціальним захистом.
Внутрішній рівень незалежності судової влади гаран-
тується, по-перше, діяльністю власне суду по здійсненню
правосуддя; по-друге, статутними гарантіями незалеж-
ності суддів. Процедура здійснення правосуддя має бути
захищена від будь-якого втручання. Необхідні також на-
лежні умови для дійсно незалежного розгляду справ.
Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалеж-
ного правосуддя є насамперед Закон «Про статус суддів»,
чинне цивільне процесуальне, кримінально-процесуаль-
не та інше законодавство, які передбачають відповідаль-
ність за втручання в діяльність суду, таємницю наради суд-
дів та заборону вимагати її розголошення. Судді, крім цво-
го, не зобов’язані давати будь-які пояснення по суті роз-
глянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні,
я також подавати їх будь-кому для ознайомлення інакше
як у випадках та порядку, передбачених процесуальним
законом (ст. 12 Закону «Про статус суддів»).
Норми цивільного процесуального, кримінально-про-
цесуального, арбітражного процесуального законодавства,
що належать до загальних положень, а також регулюють
провадження в судових стадіях процесу, тією чи іншою мі-
рою є гарантіями незалежності судців. Ці норми забезпечу-
ють рух справи у визначеному законом напрямку, виклю-
чають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за неви^
конання закону і тим самим створюють умови, які дозво-
ляють судцям розглядати та вирішувати справи за внутріш-
нім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді
докази, незалежно від будь-яких впливів.
Що стосується судоустрійних аспектів незалежності су-
дової влади, то Конституція України закріпила принципи
Організація судових та правоохоронних органів
формування судової системи та визначила порядок і строки
призначення та обрання суддів. Цей порядок є оптималь-
ним, забезпечує незалежність суддів і дозволяє виключити
вплив на них з боку місцевих органів влади, особливо з боку
відповідних органів місцевого самоврядування.
Функції судової влади — правосудця і контроль. Функція
правосудця є визначальною, оскільки органи судової вла-
ди переважно розглядають по суті всі правові конфлікти.
Таким чином, сутність правосуддя — це діяльність ор-
ганів судової влади щодо розгляду правових конфліктів.
Потреба в здійсненні функції правосуддя обумовлена на-
самперед наявністю конфліктів у суспільстві та прагнен-
ням держави захистити встановлений правопорядок від
будь-яких посягань. Ці посягання можуть мати різну сту-
пінь небезпеки. Держава визначає коло особливо важли-
вих соціальних цінностей: життя, здоров’я, державна без-
пека, власність тощо, посягання на які має призвести до
застосування заходів кримінального покарання тільки
органами судової влади.
Отже, сутність правосудця з кримінальних справ поля-
гає у розгляді в судових засіданнях таких справ і застосуванні
встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у
вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Вину обви-
нуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути
встановлено лише вироком суду, який набрав чинності.
Зважаючи на серйозність обмеження особистої свобо-
ди громадян, щодо яких застосовуються примусові захо-
ди медичного характеру, законодавець надає право вирі-
шення цих питань тільки суду.
Необхідність прояву судової влади виникає і при ви-
рішенні питань щодо відбування кримінального покаран-
ня (наприклад, дострокове та умовно-дострокове звіль- продолжение
–PAGE_BREAK–
нення від відбування покарання та ін.).
Особливого значення держава надає охороні майно-
вих, особистих та інших прав громадян, визначаючи для
цього органи судової влади і наділяючи їх відповідною ком-
петенцією по розгляду цивільних справ. Таким чином, змі-
стом правосудця у цивільних справах буде розгляд і вирі-
Роздія II. Судова влада
шення по суті спорів, пов’язаних із захистом прав і закон-
них інтересів фізичних і юридичних осіб та держави.
Функція правосуддя поширюється також на випадки,
коли слід офіційно посвідчити факти, що мають юридич-
не значення: безвісна відсутність особи’ або фактичні
шлюбні відносини тощо.
Тільки суд може позбавити громадянина можливості
розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хво-
роби та ін.
Нарешті, юрисдикції органів судової влади підляга-
ють скарги на неправомірні дії посадових осіб, які обме-
жують права громадян.
Правосудця відрізняється від функцій інших органів
влади своєю специфікою. Суб’єктом, який відправляє
правосуддя, може бути тільки суд (суддя), правосуддя
здійснюється у суворо встановленій законом процесуаль-
ній формі, акти правосуддя з конкретної справи мають
силу закону.
Для з’ясування сутності правосуддя та його характер-
них рис необхідно розкрити зміст таких понять, як пося-
гання, юридична справа, юрисдикція.
Порушення правових норм у формі їх недодержання або
невиконання може мати різний характер, різну міру небез-
пеки. Всі ці порушення охоплюються поняттям «посяган-
ня». Найбільш небезпечним посяганням є злочин, тобто су-
спільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним за-
коном, Інші порушення правових норм поділяються на ци-
вільні (заподіяння шкоди особі, майну громадянина або ор-
ганізації, невиконання покладених законом або взятих за
договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне хулі-
ганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).
Відповідно до видів посягань виникає юридична
справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого
відповідним органом застосовується закон1. У випадку
порушення законів про охорону навколишнього природ-
ного середовища — це органи екологічного і санітарно-
1 Див.: Алексеев С. С. Государство й право. — М., 1994. — С. 148.
Організація судових та правоохоронних органів
епідеміологічного контролю; у випадку недодержання
фінансового законодавства — органи податкової служби.
Коли ж порушуються права та інтереси підприємств, уста-
нов, організацій — суб’єктів господарської діяльності, які
охороняє закон, — це арбітражний суд.
Таким чином, юрисдикція — це діяльність компетент-
них органів, уповноважених на розгляд юридичних справ та
винесення щодо них юридична обоє ‘язковихрішень1.
Кількість цих органів достатньо велика. Так, відповідно
до Кодексу України про адміністративні правопорушення
правом притягнення громадян і юридичних осіб до адміні-
стративної відповідальності (адміністративна справа) наді-
лені понад 40 органів і посадових осіб, у тому числі й суд.
Найбільш значущою юрисдикційною діяльністю є
правосуддя. Воно відрізняється від інших видів юрисдик-
ції такими характерними рисами.
1. Як функція однієї з гілок державної влади правосу-
ддя є єдиним видом юрисдикційної діяльності, який здій-
снюється від імені держави. Ні прокуратура, ні міліція,
ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень
від імені держави.
2. Правосуддя здійснюється лише судом. Будь-який
юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну
справу, застосовує відповідні норми закону до конкретної
події, дії, особи, правовідносин. Ця діяльність може бути
зовнішньо схожа на правосуддя. Однак оскільки вона здій-
снюється не судом, то й не може бути визнана правосуддям.
3. Правосуддя реалізується з додержанням детально
регламентованих законом порядку і правил судового роз-
гляду, що містять у собі певну послідовність судов«их дій,
реалізацію прав учасників процесу, та дотриманням по-
кладених на них обов’язків. Все це охоплюється поняттям
«процесуальна форма». Істотний відхід від процесуальної
форми є підставою для скасування судового рішення.
Відповідно до чинного законодавства правосудця в Укра-
їні здійснюється в формі судочинства з цивільних, господар-
1 Див.: Алексеев С. С. Государство й право. — С. 148.
Розділ II. Судова влада
ських, адміністративних та кримінальних справ. Отже, право-
суддя — це функція реалізації судової влади, яка здійснюється
судом шляхом розгляду та вирішення у судовому засіданні з додер-
жанням передбаченої законом процесуальної форми на засадах
демократичних принципів цивільних, кримінальних, адміністра-
тивних та господарських справ і застосування на цій основі до
осіб, що порушили закон, норм матеріального права.
Функція контролю. Судова влада не повинна зводити-
ся лише до правосуддя, їй властиві й інші соціальне зна-
чущі функції. Так, призначення функції контролю — здій-
снення конституційного і судового контролю за законні-
стю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів і
посадових осіб.
Конституційний Суд України як орган судової влади
покликаний вирішувати питання про відповідність законів
та інших правових актів Верховної Ради України, актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради АРК Конституції України.
Реалізуючи ці повноваження, Конституційний Суд продолжение
–PAGE_BREAK–
виступає органом контролю за додержанням конститу-
ційної законності у державі.
Свої повноваження Конституційний Суд реалізує
шляхом конституційного судочинства.
Суди загальної юрисдикції, розглядаючи скарги на
неправомірні дії посадових осіб, що обмежують права гро-
мадян, тим самим контролюють органи виконавчої вла-
ди (ст. 248і Цивільного процесуального кодексу України
(далі — ЦПК). Крім того, судовому контролю підлягають
і правові акти, видані органами виконавчої влади, закон-
ність яких оспорюється (це положення випливає із зміс-
ту ст. 24815 ЦПК).
Особливе значення надається судовому контролю за
законністю у сфері кримінального судочинства. Зацікав-
лені у справі особи можуть оскаржити в суд постанову про
відмову в порушенні справи (ст. 236і КПК), санкцію про-
курора на арешт (ст. 2363 КПК), постанову про припинен-
ня справи (ст. 2365 КПК України). Перевіряючи по суті ці
скарги, суддя, таким чином, перевіряє додержання вимог
Організація судових та правоохоронних органів
закону в ході провадження у справі, відновлює в разі не-
обхідності порушені права особи.
Суд як орган судової влади. Судову владу в Україні здій-
снюють виключно суди. Судову систему України складають
Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.
Розгляд цивільних і кримінальних справ у судах може
здійснюватися колегіально та одноособове. У суді першої
інстанції вирішення справ здійснюється суддею одноосо-
бове або у складі трьох суддів чи двох суддів і трьох народ-
них засідателів. Перегляд справ у судових колегіях обла-
сних судів, Київського та Севастопольського міських су-
дів у касаційному порядку, а в судових колегіях Верховно-
го Суду України в касаційному порядку і порядку нагля-
ду здійснюється у складі трьох суддів.
Суд може діяти як суд першої, другої (касаційної) або
наглядової інстанції. Він завжди відіграє провідну роль у
процесі, вирішує всі питання самостійно, незалежно ні від
кого, за внутрішнім переконанням суддів.
Суди в своїй діяльності не пов’язані з висновками
органів попереднього розслідування, вищих судових
інстанцій.
Відносини між різними ланками судової системи бу-
дуються виключно на підставі принципу незалежності
суддів та підкорення їх лише закону. В разі незгоди з ви-
сновками чи рішеннями суду першої інстанції суди каса-
ційної або наглядової інстанції мають право у межах на-
даної їм компетенції скасувати або змінити це рішення.
Суди загальної юрисдикції здійснюють судову владу
шляхом вирішення кримінальних і цивільних справ, а та-
кож справ про адміністративні правопорушення. Право-
суддя в господарських відносинах відповідно до ст. 1 За-
кону «Про арбітражний суд» здійснюється арбітражним
судом. Арбітражний суд є незалежним органом у вирі-
шенні всіх господарських спорів, що виникають між юри-
дичними особами, державними та іншими органами.
Єдиним органом конституційної юрисдикції є Кон-
ституційний Суд України, який здійснює судову владу в
формі конституційного судочинства.
Розділ II. Судова влада
Наведені положення підтверджують, що суд є єдиним
органом судової влади. Суд — орган держави, що охоро-
няє від будь-яких посягань на її економічні та політичні
основи, права та інтереси громадян шляхом здійснення
правосуддя, застосування заходів державного примусу до
осіб, що порушують встановлений порядок.
За своєю природою суд є державною установою, а
його діяльність є частиною державної діяльності. На влад-
ний характер суду вказує те, що, по-перше, суд є органом
судової влади — специфічної гілки державної влади; по-
друге, рішення суду з конкретної справи набувають сили
закону і забезпечуються силою державного примусу. Як
органу судової влади йому притаманна низка особливос-
тей. Насамперед це зміст його діяльності, яка відрізняєть-
ся від діяльності інших державних органів тим, що лише
суду притаманні функції правосуддя і судового контролю,
а також порядком створення, участю в його діяльності
представників народу. Специфікою судових органів як ор-
ганів судової влади є й те, що рішення, які виносить суд у
конкретних справах, можуть бути змінені або скасовані
лише за скаргами чи касаційними поданнями уповнова-
жених на те осіб вищим судом та за конкретними підста-
вами, передбаченими законом. Після закінчення строку
на оскарження і принесення касаційного подання судові
рішення набувають законної сили і є обов’язковими до
виконання.
Суд здійснює свої функції у передбаченій законом
процесуальній формі, яка чітко визначає правила веден-
ня судочинства, зобов’язує суддів забезпечувати права
учасників процесу. Порушення вимог процедури веде до
несприятливих наслідків — скасування постановлених
рішень.
І ще одна важлива обставина. Коли справа підсудна
конкретному суду, то суддя зобов’язаний прийняти її до
розгляду. Кожен громадянин має право звернутися до
суду, якщо порушуються його права і законні інтереси. Це
право одержало визнання у міжнародних угодах, які сто-
суються і України. Так, ст. 6і Європейської конвенції щодо
Організація судових та правоохоронних органів
захисту прав людини і основних свобод зазначає: «Будь-
яка особа має право на те, щоб її справа була розглянута
справедливо, публічно і в розумні строки незалежним та
неупередженим судом, заснованим згідно з законом, який продолжение
–PAGE_BREAK–
правомочний вирішувати або спір відносно її прав та обо-
в’язків у цивільному процесі, або обґрунтованість висуну-
того проти неї обвинувачення у кримінальному процесі».
Контрольні запитання
1. У чому полягає природа судової влади?
2. Які ознаки властиві судовій владі?
3. Назвіть характерні риси правосуддя.
4. В яких формах здійснюється правосуддя?
Розділ II. Судова влада
Розділ III
ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ
Всі сторони організації та діяльності суду регулюють-
ся нормами права. Але серед цих норм слід відрізняти
такі, що визначають не окремі деталі устрою суду та його
діяльності, а найбільш загальні і важливі, які внаслідок
цього набувають значення принципів правосуддя.
Принципами правосуддя називаються норми найбільш
загального керівного значення, що визначають природу і сут-
ність правосуддя, структуру його основних інститутів і
спрямовані на вирішення завдань, які стоять перед
правосуддям. Принципи діють в межах єдиної цілісної вза-
ємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушен-
ня одного будь-якого принципу тягне за собою порушен-
ня й інших.
Як єдина система принципи правосуддя поділяються
на дві підсистеми: функціональну (судочинну) і організа-
ційну (судоустрійну). Принципи судоустрою та судочин-
ства хоча й пов’язані між собою, але утворюють разом з
тим самостійні галузеві системи, кожна з яких регулює
свій предмет, своє коло суспільних відносин. Судочинні
принципи стосуються відносин, які виникають при судо-
вому розгляді цивільних, кримінальних, господарських та
інших справ; судоустрійні ж принципи звернені до відно-
син, які виникають не з приводу розгляду і вирішення
конкретної справи, а з приводу організації судової систе-
ми, структури її органів, статусу судді, тобто у зв’язку з
організаційними відносинами. В курсі «Організація судо-
вих та правоохоронних органів» вивчаються переважно
принципи організаційні, тобто судоустрійні. Судочинні ж
принципи є предметом вивчення в курсах кримінально-
го і цивільного процесів.
Система принципів правосуддя не залишається не-
змінною. Підкоряючись загальним закономірностям роз-
витку держави, деякі принципи набувають нового змісту,
а також з’являються нові.
Організація судових та правоохоронних органів
Прийняття Конституції України, розробка і прийнят-
тя законів «Про судоустрій», КПК, ЦПК істотно вплива-
ють і впливатимуть на вдосконалення змісту та системи
принципів правосуддя.
До складу чинної системи принципів належать такі:
— здійснення правосуддя виключно судом;
— право громадян на судовий захист;
— незалежність судців і парадних засідателів та підко-
рення їх лише закону;
— державна мова судочинства;
— відкритий розгляд справ у всіх судах;
— здійснення правосуддя на засадах рівності громадян
перед законом і судОм;
— змагальність, рівноправність сторін;
— презумпція невинності.
— забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, під-
судному права на захист;
Чітке додержання всієї системи принципів забезпечує
повний, всебічний, об’єктивний розгляд кримінальних,
цивільних, господарських та інших справ і тим самим ви-
рішення завдань правосуддя.
Здійснення правосуддя виключно судом. Правосуддя в
Україні Здійснюється виключно судом. Це принципове
положення, закріплене в ч. 1 ст. 124 Конституції і «ж 1 За-
кону «Про судоустрій», означає, що ніякий інший орган,
крім суду, не наділений функцією здійснення правосуддя.
Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовніш-
ньому прояві імітуватиме процедуру здійснення правосу-
ддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не ви-
конав суд. Конституція України, гарантуючи здійснення
правосуддя виключно судом, зазначає, що судочинство
здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції. Створення особливих та надзвичай-
них судів не допускається.
Необхідність переліку судів, що діють в Україні, обу-
мовлена негативним досвідом 30-40-х — початку 50-х ро-
ків, коли не судові органи, а різні «двійки», «трійки», «осо-
бливі наради» та «особливі судові присутності» вирішува-
Розділ III. Принципи правосуддя
ли питання про винність осіб і застосування до них захо-
дів покарання.
Принцип здійснення правосуддя виключно судом за-
кріплений не тільки в ст. 124 Конституції. Деталізуючи
його стосовно здійснення правосуддя з кримінальних
справ, Конституція передбачає, що «особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе-
но в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду» (ст. 62).
Вимога про те, щоб правосуддя здійснювалося виключ-
но судом, має важливе значення, оскільки акти правосу-
ддя, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови, не можуть
бути скасовані або змінені ніяким іншим органом, а тіль-
ки вищим судом і за наявності передбачених законом під-
став. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконан-
ню всіма органами, установами, організаціями, посадови-
ми особами і громадянами.
Право громадян на судовий захист. Права і свободи
людини і громадянина захищаються судом. Кожному га- продолжение
–PAGE_BREAK–
рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи без-
діяльності органів державної влади, органів місцевого са-
моврядування, посадових і службових осіб.
Цей принцип нормативне закріплений в ст. 5? Кон-
ституції України, а також у ст. 6 Закону «Про судоустрій
України», ст.4, роздаІах31,і31-А, ЗЇ-Б ЦПК, ст.ст. 27,236і,
2363,2365КПК.
Судову владу як одну з основних структур правової дер*
жави не можна зводити лише до розгляду конкретних справ,
передбачених нормами цивільного або кримінального пра-
ва. В контексті системи «стримувань і рівноваг» судову вла-
ду характеризує не тільки правосудця (у традиційному розу-
мінні), а взагалі юридична можливість активно впливати на
рішення та дії законодавчої і виконавчої влади.
Можливість безперешкодно звертатися до суду за за-
хистом від будь-яких актів виконавчої влади — перша
умова свободи. Однак до недавнього часу неіснувало кон-
кретних механізмів, відповідно до яких-громадяни могли
л-~•..;•>„,,,•
реалізувати своє право на судовий захист. Тільки Закон
СРСР від 2 листопада 1989 р. «Про порядок оскарження в
суд неправомірних дій органів державного управління та
посадових осіб, що обмежують права громадян» уперше
відкрив шлях до судового захисту громадян. Але за межа-
ми судового контролю залишалися дії та рішення
керівництва підприємств, вузів, шкіл, лікарень тощо, адже
вони не належали до органів державного управління.
Внесені до прийняття нової Конституції України допов-
нення до чинного законодавства (наприклад, розділ 31-А
ЦГЖ, ст. ст. 236і, 2363,2365 КПК), нові окремі закони нада-
вали громадянам можливість звертатися до суду за захис-
том від неправомірних дій органів державного управління
та посадових осіб (наприклад, ст. 13 Закону «Про держав-
ну контрольно-ревізійну службу в Україні», ст. 22 Закону
«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захис-
ту», ст. 22 Закону «Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю», ст. 8 Закону
«Про захист прав споживачів», ст. 104 Закону «Про пен-
сійне забезпечення» та ін.). Але загальна, тобто прин-
ципова, норма з’явилась лише у новій Конституції України.
Можливість особистого звернення до суду залежить
від наявності у особи, що звертається, цивільної процесу-
альної правоздатності та дієздатності. Істотною гарантією
захисту цього права є положення про те, що відмова від
права на звернення до суду є недійсною (ч. 2„ст. 4 ЦПК).
Суттєвою гарантією захисту прав і законних інтересів
громадян є також розширення контрольних функцій суду
відносно основних рішень, що приймаються в досудових
стадіях кримінального судочинства. Такі рішення проку-
рора, як відмова у порушенні кримінальної справи, при-
пинення кримінальної справи, а також санкція прокуро-
ра на арешт, можуть бути оскаржені до суду (ст.ст. 99,99і,
ПО, 236і, 2866 КПК).
Значення розглядуваного принципу полягає в тому,
що:
1) всі неправомірні дії або рішення громадяни мають
право оскаржити до суду;
Розділ III. Принципи правосуддя
2) громадяни мають право захищатися у судовому
порядку від будь-яких посягань;
3) інший, несудовий порядок захисту прав має бути
додатково застережений у законі.
Незалежність судців і народних засідателів і підкорен-
ня їх лише закону. Суд є носієм судової влади, який здійс-
нює правосуддя незалежно від законодавчої та виконав-
чої влади. «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і
підкоряються лише закону» (ст.127 Конституції України).
Крім Конституції, цей принцип нормативне закріпле-
ний також у ст. 7 Закону «Про судоустрій України», ст.ст. 1,
З Закону «Про статус суддів», ст. 18 КПК, ст. 8 ЦПК, п. 2
ст. 4 Закону «Про арбітражний суд», ст. 4 Закону «Про
Конституційний Суд України».
Принцип незалежності судових органів надає їм пра-
во та вимагає від них забезпечення справедливого прове-
дення судового розгляду та дотримання прав сторін (п. 2,
6 Основних принципів незалежності судових органів,
прийнятих VII Конгресом ООН щодо попередження зло-
чинності та поводження з правопорушниками 5 вересня
1985 р. у Мілані).
Незалежність суддів і народних засідателів при здій-
сненні їх процесуальної діяльності і, зокрема, при роз-
гляді та вирішенні кошфетної кримінальної справи озна-
чає: а) незалежність від впливу і думки різних органів дер-
жавної влади і управління, посадових осіб, громадських
організацій, партій та рухів,.засобів масової інформації,
окремих громадян; б) незалежність від вищих судів; в) не-
залежність від висновків слідчих органів і прокурора, а
також від висновків і думки учасників розпорядчого або
судового засідання; г) незалежність у самому суді, зокре-
ма, народних засідателів — від суддів, судців — від голо-
вуючого, тобто можливість кожного із суддів і народних
засідателів брати участь у дослідженні доказів, обгово-
ренні та прийнятті рішень за своїм переконанням, їх не-
підзвітність будь-кому.
Суддя не зобов’язаний давати будь-які пояснення по
суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його
Організація судових та правоохоронних органів
провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайом-
лення не інакше як у випадках та порядку, передбачених
законом (ч. 2 ст. 1 Закону «Про статус судців»).
Закон «Про статус суддів» (ст. ст. 11, 12) передбачає га-
рантії незалежності судців. Існують такі види гарантій: 1) про- продолжение
–PAGE_BREAK–
цесуальні; 2) правові; 3) організаційні; 4) матеріальні.
Процесуальні гарантії:
— передбачена законом процедура здійснення право-
суддя;
— таємниця прийняття судового рішення та заборона
її розголошення.
Ці гарантії закріплені у процесуальному законодав-
стві (КПК, ЦПК, Арбітражний процесуальний кодекс
України (далі — АПК).
Правові гарантії:
— заборона під загрозою відповідальності втручання у
здійснення правосуддя;
— відповідальність за неповагу до судці чи суцу;
— нецоторканність суддів.
Недоторканність судців, зокрема, передбачає особли-
вий порядок притягнення суддів до кримінальної, адміні-
стративної або дисциплінарної відповщальності (ст. 13 За-
кону «Про статус судців»). За суддею, який знаходиться у
відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як
і до виходу у відставку (п. 2 ст. 43 цього ж Закону). Закріп-
лені ці гарантії і у кримінальному та адміністративному
законодавстві (ст. ст. 176і, 1762,1763 Кримінального коде-
ксу України (далі — КК), ст. 1853 Кодексу України про ад-
міністративні правопорушення (далі — КпАП).
Організаційні гарантії:
— встановлений законом порядок формування суддів-
ського корпусу, зупинення повноважень судців та звіль-
нення їх з посади. Нині існує поєднання виборності суд-
дів і народних засідателів та призначення судців. Так, на-
родні засідателі обираються (ст. ст. 55, 56 Закону «Про су-
доустрій України»), як і судді всіх загальних судів, за ви-
нятком суддів, що вперше призначаються на посаду Пре-
зидентом України;
Розділ III. Принципи правосуддя
— право судді на відставку (ст. 43 цього ж Закону);
— існування системи органів суддівського самоврядуван-
ня. Відповідно до ст. 1 Закону «Про органи суддівського са-
моврядування» ця діяльність є однією з найважливіших га-
рантій забезпечення незалежності судів та суддів України.
Матеріальні гарантії:
— створення необхідних організаційно-технічних та
інформаційних умов для діяльності судів;
— матеріальне і соціальне забезпечення суддів відповід-
но до їх статусу.
Державна мова судочинства. Судочинство в Україні
здійснюється державною (українською) мовою. Це озна-
чає, що весь хід судового розгляду здійснюється держав-
ною мовою. Суд, учасники процесу розмовляють україн-
ською мовою, всі судові документи (протокол судового
засідання, рішення, вироки, постанови) оформлюються
українською мовою. Між тим зміст цього принципу має
за мету також урахування прав осіб, які не володіють мо-
вою судочинства, і забезпечення цих прав. У місцях ком-
пактного проживання громадян іншої національності су-
дочинство може здійснюватися також рідною мовою біль-
шості населення даної місцевості, а у місцях компяйгно-
го проживання декількох груп національностей, жодна з
яких не складає більшості населення даної місцевості,
судочинство поряд з державною може здійснюватися мо-
вою, прийнятною для населення даної місцевості (ст. 13
Закону «Про судоустрій України», ст. 18 Закону «Про мови
в Україні», ст. 19 КПК, ст. 9 ЩІК, ст. З АПК).
При розгляді в судах справ особам, що не володіють
мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) пра-
во на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в
судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати
в суді рідною мовою; 3) слідчі та судові документи вруча-
ються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а
обвинуваченому — у будь-якому випадку в письмовому
перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє.
У п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 25 березня 1988 р. «Про практику застосовування су-
^™™ Організація судових та правоохоронних органів
дами України законодавства, що регулює повернення
кримінальних справ на додаткове розслідування» роз’яс-
нюється, що особою, яка не володіє мовою провадження
судочинства, визнається особа, яка «не розуміє або пога-
но розуміє таку мову та не може вільно розмовляти нею».
Відкритий розгляд справ у всіх судах. Розгляд справ у
всіх судах України є відкритим. Слухання справи у закри-
тому засіданні суду допускається лише у випадках, встано-
влених законом, з додержанням при цьому всіх правил су-
дочинства (ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону «Про
судоустрій України», ч. 2 ст. 18 Закону «Про Конституцій-
ний Суд України», ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 72 АПК).
Відкритий розгляд означає такий встановлений проце-
суальним законом порядок розгляду справ у судах, при яко-
му судові засідання проводяться відкрито з наданням реаль-
ної та рівної можливості громадянам, які цікавляться тією чи
іншою справою, бути присутніми в залі судового засідання,
стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стено-
графувати те, що відбувається, записувати на магнітофон
(кіно-, фото- та відеозйомка здійснюються тільки за згодою
суду). Обмеження принципу відкритого розгляду (гласності
правосуддя) можуть бути тільки легальні, тобто передбачені
відповідним законом. Для кожного виду правосудця існують
спеціальні підстави для таких обмежень. Але одна підстава
є загальною для всіх видів правосуддя — закрите судове за-
сідання проводиться тоді, коли це необхідно дай забезпечен-
ня охорони державної таємниці.
Отже, закрите судове засідання допускається законом
у таких випадках:
1) у конституційному судочинстві — коли це супере- продолжение
–PAGE_BREAK–
чить інтересам держави (ч. 2 ст. 18 Закону «Про Консти-
туційний Суд України»);
2) в арбітражному судочинстві — з метою охорони: а)
державної таємниці; б) комерційної таємниці та в) за на-
явності обґрунтованого заперечення однієї або обох сто-
рін (ст. 72 АПК);
3) з цивільних справ — з метою: а) охорони державної
таємниці; б) запобігання розголошенню відомостей про
Розділ III. Принципи правосуддя
інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; в)
забезпечення таємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК);
4) з кримінальних справ: а) з метою нерозголошення дер-
жавної таємниці; б) при розгляді справ про злочини осіб, що
не досягай шістнадцятирічного віку; в) у справах про статеві
злочини; г) з інших справ з метою запобігання розголошен-
ня відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть
участь у справі (ст. 20 КПК); ґ) коли цього вимагають інтере-
си забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків,
інших осіб, що беруть участь у справі, а також членів їх сімей
або близьких родичів (п. 1 ст. 7 Закону «Про забезпечення без-
пеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві»).
Під державною таємницею розуміється вид таємної
інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, еко-
номіки, зовнішніх відносин, державної безпеки’«охоро-
ни правопорядку, розголошення яких може заподіяти
шкоду життєво важливим інтересам України та які визна-
чені в установленому законом порядку як державна тає-
мниця і підлягають охороні з боку держави (ст. 1 Закону
«Про державну таємницю»).
Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються у
зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потер-
пілими або свідками (ч. 4 ст. 271 КПК). Закон передбачає
це обмеження з метою захисту підлітків від можливого
несприятливого впливу на них судового процесу, оскіль-
ки вони через недостатню соціальну зрілість можуть не-
правильно сприйняти обставини розгляду справи і те, що
відбувається у суді.
Закрите судове засідання допускається лише за вмо- і
тивованою ухвалою суду, де зазначається, чи все судове
засідання буде закритим або тільки його частина (напри-
клад, допит окремих свідків, оголошення документа, екс- І
пертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та І
постанови завжди оголошуються публічно.
Слухання справи у закритому судовому засіданні про-
водиться з додержанням всіх правил судочинства.
Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед
законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на заса- І
пп, пиппшя судових та правоохоронних органів І
дах рівності громадян перед законом і судом незалежно від
раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пере-
конань, статі, етнічного та соціального походження, майно-
вого стану, місця проживання, мовних або інших ознак
(ст. 24 Конституції України, ст. 5 Закону «Про судоустрій
України», ст. 6 ЦПК, ст. 16 КПК, ст. 71 КпАП).
Специфіка цього принципу в арбітражному судо-
чинстві відображена у ст. 7 АПК: «Правосуддя у господар-
ських відносинах здійснюється на засадах рівності перед
законом і арбітражним судом усіх підприємств та незалеж-
но від організаційної форми, форми власності майна, мі-
сцезнаходження, підлеглості та інших обставин».
Рівність громадян перед судом означає, що в Україні
немає судів, які б формувалися за будь-якими наведени-
ми вище відмінними ознаками (стать, національність
тощо). Отже, громадяни не мають жодних переваг і не під-
лягають ніяким обмеженням, не передбаченим законом.
Усі цивільні та більшість кримінальних справ розгляда-
ються районними (міськими) судами. Підсудність справ
вищим судам, як правило, є предметною, а не персональ-
ною, вона визначається тяжкістю злочинів або виключ-
ною важливістю справи. Наявність системи військових
судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони
застосовують ті ж матеріальні та процесуальні закони, що
і загальні суди, але тільки стосовно військовослужбовців.
Слід мати на у вазі, що дислокація військових формувань,
яка визначає систему військових судів, не збігається з ад-
міністративно-територіальним поділом України. Це і обу-
мовлює необхідність військових судів.
Рівність громадян перед законом означає, що громадя-
ни при здійсненні правосудця наділені рівними процесу-
альними правами і до них застосовуються однакові нор-
ми матеріального права. Громадяни є рівними у своїх про-
цесуальних правах, які визначаються лише їх процесуаль-
ним статусом: позивач, відповідач, підсудний, потерпілий
тощо.
Однак закон, ураховуючи, що громадяни фактично не
є рівними (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, з
Розділ III. Принципи правосуддя
фізичними чи психічними вадами або бути особами, які
не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), містить у
собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати
процесуальне рівними, тобто повністю реалізувати свої
права. Так, особі, якане володіє мовою судочинства, нада-
ється перекладач, неповнолітньому обвинуваченому обо-
в’язково надається захисник. Не завжди однаковий для всіх
категорій громадян порядок обмеження їх прав і свобод.
Деякі особи з огляду на їх громадський статус потребують
додержання певної (додаткової) процедури.
Так, суддя може бути затриманий чи заарештований
до винесення обвинувального вироку судом лише за зго-
дою Верховної Ради України. При цьому кримінальна
справа стосовно судді розглядається у першій інстанції продолжение
–PAGE_BREAK–
обласним і прирівняним до нього судом.
Кримінальна справа проти адвоката може бути пору-
шена тільки Генеральним прокурором України, його за-
ступниками, прокурорами АРК, області, міст Києва та
Севастополя.
У названих категорій осіб є й низка інших гарантій,
які захищають їх при здійсненні професійної діяльності •
від незаконного впливу. І
Змагальність, рівноправність сторін. Принцип змагаль- І
ності характеризує таку організацію процесу, коли функції І
обвинувачення та захисту, підтримання позову та запере- 1
чення проти нього відокремлені від судової діяльності,
виконуються.суб’єктами, які користуються рівними пра-
вами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає го-
ловним суб’єктом, який здійснює керівництво судовим
засіданням та вирішує цю справу.
За своєю сутністю принцип змагальності передбачає
рівні можливості та умови для виконання функції обвину-
вачення і захисту, підтримання позову і відповіді на нього.
Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які має право
застосувати обвинувач для доведення обвинувачення, може
застосовувати і захист для його спростування; все, що має
право робити позивач для підтримання позову, може роби-
ти і відповідач для його заперечення.
О\9 |Л/\Л«*Ш* кж.хх%»и~_ _ и-І- — –
відповідач для його заперечення. _____ __
Організація судових та правоохоронних органів
Дія принципу змагальності у сфері цивільного судо-
чинства була загальновизнаною, оскільки сама природа
спору про право цивільне неможлива без рівності прав
сторін в оспорюванні свого інтересу. Це знайшло закріп-
лення у назві ст. 15 ЦПК «З’ясування судом обставин
справи на засадах змагальності» та’в її змісті: «Розгляд і
вирішення цивільних справ у судах супроводиться на за-
садах змагальності. Суд зобов’язаний вживати передбаче-
них законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного
з’ясування обставин справи, роз’ясняти особам, які бе-
руть участь у справі, їх права та обов’язки та сприяти у
здійсненні їх прав».
Що стосується кримінального судочинства, то наяв-
ність змагальних засад при здійсненні правосуддя з кри-
мінальних справ визнавалася не всіма. Каменем споти-
кання був статус прокурора, який виступав у суді як пред-
ставник влади, що вповноважила його виражати держав-
ний інтерес — підтримувати обвинувачення від імені дер-
жави. Між тим процесуальна рівність, хоча і прирівнює
прокурора до інших учасників судового розгляду, зовсім
не свідчить про однаковість завдань і обов’язків, які він
виконує. Завдання і обов’язки прокурора вказують на
його особливу роль у суді, але не створюють ніяких пере-
ваг при, відстоюванні своїх міркувань і висновків по
справі. Процесуальна рівність відображує лише рівне пра-
во обвинувачення і захисту відстоювати свої інтереси або
представляти інтереси інших осіб перед судом. Про це
йдеться у ст. 261 КПК «Рівність прав учасників судового
розгляду»: «Обвинувач, підсудний, захисник, потерпший,
а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники в судовому розгляді користуються рівними
правами щодо подання доказів, участі в дослідженні до-
казів і заявляння клопотань».
Таким чином, змагальність вимагає, щоб суб’єкти
обвинувачення і захисту, позивач і відповідач мали одна-
кові можливості переконати суд у своїй правоті. Але зма-
гальність також означає, що суд не пов’язаний думкою
учасників з жодного питання і у своїх висновках від них
Розділ III. Принципи правосуддя
не залежить. Оскільки суду належить керівна роль у судо-
вому розгляді, він активно керує змаганням, вживає всіх
передбачених законом заходів щодо повного, всебічного
і об’єктивного розгляду справи, виносить рішення на під-
ставі внутрішнього переконання і з огляду на закон.
Презумпція невинності. Відповідно до ст. 62 Консти-
туції України особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаран-
ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобо-
в’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочи-
ну. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на
її користь. У разі скасування вироку суду як неправосуд-
ного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду,
завдану безпідставним засудженням.
Презумпція невинності вперше була проголошена на
початку Французької буржуазної революції у Декларації
прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., де було
зазначено, що «всіляка надмірна суворість до суду є необ-
грунтованою». До середини XIX ст. ця ідея вже стала
принципом процесу, відповідно до якого особа вважаєть-
ся невинуватою, доки її вину не буде доведено судом.
Зміст розглядуваного принципу полягає, зокрема, у
тому, що особа вважається винною не тоді, козт віднос-
но неї винесено обвинувачення, а тоді, коли її винність
доведено в установленому законом порядку вироком суду.
Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або!
інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильст-
ва, погроз та інших незаконних засобів.
Згідно з презумпцією невинності закон, суспільство,
держава вважають обвинуваченого (підсудного) невин-
ним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (осо-
ба, що проводить дізнання, слідчий, прокурор), не дове-
дуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з продолжение
–PAGE_BREAK–
цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Тве-
рдження слідчого і прокурора про винність обвинуваче-
^В^Ш Організація судових та правоохоронних органів
ного (підсудного) — це їх думка, висновок, правильність
якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний ви-
рок суду, винесений в установленому законом порядку,
означає позитивне вирішення питання про винність, тоб-
то визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчи-
ненні злочину.
Відповідно до принципу презумпції невинності на
обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути
покладено обов’язок доводити свою невинність, наяв-
ність обставин, які виключають кримінальну відповідаль-
ність. Цей обов’язок покладається на органи, що висуну-
ли обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчо-
го, прокурора), але це не виключає права обвинувачено-
го доводити свою повну невинність або меншу вину. Всі
обставини, що наводяться ним на свій захист, повинні
бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором
і судом (ч. 1 ст. 22 КПК).
Презумпція невинності має такі правила: 1) обов’язок
доведення вини обвинуваченого покладається на обвину-
вачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);
2) будь-який неусунений сумнів у невинності тлумачить-
ся на користь обвинуваченого; 3) недоведена винність у
юридичному розумінні дорівнює доведеній невинності.
З позиції вимоги презумпції невинності обвинувальний
вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановля-
ється лише за умови, що в ході судового розгляду вина під-
судного у вчиненні злочину доведена повністю. Всі сумніви,
не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.
Принцип презумпції невинності тісно пов’язаний з
принципом забезпечення обвинуваченому права на за-
хист. Обвинувачений наділений широкими правами для
захисту від пред’явленого обвинувачення, органи ж дер-
жави: слідчий, прокурор, суд — зобов’язані забезпечити ці
права саме тому, що до постановляння вироку обвинува-
чений вважається невинним.
Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсуд-
ному права на захист. Підозрюваний, обвинувачений під-
Розділ III. Принципи правосуддя •
судний має право на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції Украї-
ни, ст.ст. 21, 22,43-46,48 КПК).
Цей принцип означає, що на органи (посадові особи)
— слідчого, прокурора, дізнавача, суд — покладено обо-
в’язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного,
підсудного) на захист.
У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про
застосування законодавства, що забезпечує підозрювано-
му, обвинуваченому, підсудному право’на захист» увага
судів звертається на те, що забезпечення права на захист
є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи та
запобігання притягнення до кримінальної відповідаль-
ності невинуватих.
У змісті розглядуваного принципу можна виділити
окремі блоки. Так, закон передбачає значний обсяг прав,
що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсуд-
ному) при їх умілому використанні самостійно захищати-
ся від пред’явленого обвинувачення. Обвинувачений (пі-
дозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він
обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред’явле-
ного обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень і
відповідей на питання; 3) подавати докази; 4) заявляти
клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним на-
одинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма мате-
ріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на
дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого,
прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на
останнє слово (ч. 2, 3 ст. 43 КПК).
Другий блок складається з того, що на органи, які
висунули обвинувачення, а також суд покладається обо-
в’язок: 1) до першого допиту обвинуваченого (підозрюва-
ного, підсудного) пояснити йому право мати захисника;
2) надати можливість обвинуваченому (підозрюваному,
підсудному) захищатися встановленими законом спосо-
бами; 3) особа, що проводить дізнання, слідчий, проку-
рор, суддя та суд зобов’язані забезпечити охорону особи-
стих і майнових прав обвинуваченого (підозрюваного,
підсудного) (ст. 21 КПК).
.—-———.—«^—_ —- І
Організація судових та правоохоронних органів ‘
Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому
(підозрюваному, підсудному) права на захист значною мі-
рою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці
права. І, нарешті, свої права обвинувачений (підозрюва-
ний, підсудний) може реалізувати через запрошення захи-
сника (або призначення захисника у випадках, коли його
участь є обов’язковою за законом) (ч. З ст. 46 КПК).
Закон містить норму, яку також можна тлумачити як
реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому (пі-
дозрюваному, підсудному) права на захист, а саме: суд,
прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, по-
винні використовувати всі передбачені законом заходи
для всебічного, повного і об’єктивного дослідження об-
ставин справи, виявити обставини, які не тільки викрива-
ють, але й виправдовують обвинуваченого, а також обста-
вини, що не тільки обтяркують, але й пом’якшують його
відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК).
Контрольні запитання
1. Які принципи складають систему принципів правосудця?
2. У чому значення принципу здійснення правосудця виключно
судом? 1
3. Яка природа принципу змагальності та рівноправності сторін? продолжение
–PAGE_BREAK–
Розділ ІП. Принципи правосуддя
Розділ IV
СУДОВА СИСТЕМА
§ 1. Загальна характеристика судової системи
України
Судову систему України донедавна складали лише
загальні суди або, як їх ще іменують, суди загальної юрис-
дикції. Ці суди здійснюють правосуддя з цивільних та
кримінальних справ, а також у передбачених законом ви-
падках розглядають справи про адміністративні правопо-
рушення. Разом з тим розвиток, удосконалення або змі-
на судової системи, особливо в періоди соціальних ре-
форм, є природним процесом, оскільки в суспільстві фор-
муються нові види соціальних відносин, що збільшують
кількість і зміст правових зв’язків між громадянами, гро-
мадянами і державою, юридичними особами. Будова су-
дової системи, функціонування її окремих гілок і ланок
мають бути похідними від тих завдань, які суспільство ста-
вить перед судовою владою як однією з основних гілок
державної влади. Судова влада зобов’язана: а) вирішувати
суперечності, які виникають між законодавчою і виконав-
чою гілками влади; б) реалізовувати невід’ємне право гро-
мадян на судовий захист від будь-яких посягань на честь і
гідність, життя і здоров’я, майно тощо, захист від неправо-
мірних дій чи бездіяльності органів державної влади, орга-
нів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
в) забезпечувати захист прав та інтересів громадян і юридич-
них осіб незалежним і компетентним судом; г) гарантува-
ти реалізацію прав громадян і юридичних осіб на оскар-
ження судового рішення в поєднанні з його стабільністю як
одного із чинників юридичне визначеного стану.
Традиційна система загальних судів, яка діяла протя-
гом багатьох десятиріч, не могла вирішити ці значною
мірою нові і не властиві їй завдання. Було визнано за до-
цільне створення ще двох самостійних гілок судової сис-
теми: Конституційного Суду та арбітражних судів. Кон-
ституція України передбачає, що судочинство здійсню-
ється Конституційним Судом та судами загальної юрис-
дикції. Одночасно у побудову системи загальних судів
були закладені принципи територіальності і спеціалізації.
Таку систему загальних судів буде відображено у новому
Законі України «Про судоустрій». ‘
Таким чином, поки що судова система України скла-
дається з трьох гілок:
— Конституційного Суду;
— загальних судів (або судів загальної юрисдикції);
— арбітражних судів.
Для неї є характерним, що кожна гілка судової систе-
ми автономна, тобто на кожну з них у межах реалізації
судової влади покладено вирішення певних, властивих
лише їй питань.
Так, Конституційний Суд України є незалежним ор-
ганом у системі судової влади, покликаним забезпечува-
ти відповідність законів та інших правових актів Консти-
туції України і давати офіційне тлумачення Конституції
України та законів України.
Загальні суди мають своїм завданням охорону від уся-
ких посягань конституційного ладу, гарантованих Кон-
ституцією України соціально-економічних, політичних та
особистих прав і свобод громадян, а також прав і закон-
них інтересів юридичних осіб.
Арбітражні суди покликані захищати права та інтере-
си учасників господарських правовідносин, що охороня-
ються законом, сприяти зміцненню законності в цій сфері.
Одночасно майже всі суди, які входять до судової си-
стеми України, організовуються та діють на основі єдиних
принципів.
Гілки судової системи (крім Конституційного Суду)
складаються з окремих судових установ, кожна з яких,
залежно від місця в цій системі, наділена певними повно-
важеннями.
Будова судової системи базується на принципах: а)
простоти; б) доступності; в) ієрархічності, ступінчастості;
г) єдності.
Розділ IV. Судова система
Судові системи загальних і арбітражних судів побудо-
вано з урахуванням адміністративно-територіального уст-
рою України. В кожній області, АРК, містах Києві та Се-
вастополі є відповідні арбітражні та загальні суди. За-
гальні суди функціонують в кожному районі (місті) і ра-
йоні в місті. Простота системи, таким чином, забезпечує
доступність судів для населення, оскільки районний (місь-
кий) суд, який розглядає переважну більшість криміналь-
них і цивільних ІЯІрав, відповідно до Закону «Про судо-
устрій України» створюється в кожному районі (місті),
районі в місті незалежно від чисельності населення, що
проживає в ньому, та кількості судових справ. Основна
кількість справ по спорах, що випливають із господарсь-
ких відносин, розглядається арбітражними судами АРК,
областей, міст Києва та Севастополя.
Одним із найважливіших прав громадян і юридичних
осіб є право на оскарження судового рішення. Реалізація
цього права здебільшого гарантується принципами ступін-
частості та ієрархічності.
Над кожним судом, відповідно до адміністративно-
територіального поділу, створюється вищий суд. Стосов-
но районних (міських) судів вищими є Верховний суд
АРК, суди областей, міст Києва та Севастополя. Стосов-
но арбітражного суду АРК і арбітражних судів областей,
міст Києва та Севастополя вищим є Вищий арбітражний
суд України. Повноваження вищого суду відрізняються
від повноважень нижчого і одне з цих повноважень — пе-
ревірка законності і обгрунтованості рішень нижчого суду.
Наступним важливим принципом побудови судової продолжение
–PAGE_BREAK–
системи загальних і арбітражних судів є їх єдність. Єдність
системи загальних судів походить, по-перше, з єдності їх
завдань, принципів організації та діяльності, закріплених
в Конституції України і Законі «Про судоустрій України».
По-друге, всі загальні суди України у своїй діяльності
керуються одними й тими ж нормами матеріального і про-
цесуального права, зокрема, кримінального, криміналь-
но-процесуального, цивільного, цивільного процесуаль-
ного, трудового, сімейного. По-третє, існуюча правова
система, що ґрунтується на письмовому, кодифікованому
законодавстві, вимагає однакового розуміння і застосу-
вання законів. Суди, які є самостійними і незалежними
органами судової влади у діяльності щодо здійснення пра-
восуддя, реалізуючи принцип рівності громадян перед за-
коном і судом, повинні бути одноманітними в судовій
практиці. Тому необхідне єдине керівництво як у межах
системи загальних судів, так і в системі арбітражних судів.
Для досягнення цієї мети вищий судовий нагляд і конт-
роль за всіма загальними судами України здійснює Верхо-
вний Суд України. Аналогічні функції покладено і на Ви-
щий арбітражний суд України. Забезпечення однакового
розуміння і застосування законів, орієнтування судової
практики здійснюється цими судами як через розгляд і
вирішення конкретних справ, так і наданням керівних
роз’яснень з питань застосування чинного законодавства.
Для характеристики діючої судової системи необхід-
но усвідомити зміст таких понять: судові інстанції, ланки
судової системи, склад суду.
Поняття «судова інстанція» пов’язане з характером
конкретної діяльності суду щодо здійснення правосуддя,
тобто це поняття судочинне. Процесуальне законодавст-
во налічує три види судових інстанцій: а) перша інстанція,
яка розглядає справу по суті; б) друга (касаційна) інстан-
ція, яка перевіряє законність і обґрунтованість рішення
суду першої інстанції, яке не набрало законної сили; в)
наглядова інстанція, яка перевіряє законність і обгрунто-
ваність судових рішень, що набрали законної сили.
Судова система складається з окремих судів, кожен з
яких є або судом першої інстанції, або ще й одночасно
судом другої (касаційної) та наглядової інстанції.
Необхідність у вищій судовій інстанції обумовлена, як
уже зазначалося, правом зацікавленої особи, що брала
участь у розгляді справи, подати на винесене рішення скар-
гу, а прокурору — подання.
Судом першої інстанції.є суд, який розглядає та вирі-
шує справи по суті, тобто в кримінальній справі — питан-
ня про винність чи невинність підсудного, в цивільній
Розділ IV. Судова система
справі — питання про те, чи порушив відповідач прийняті
на себе за договором або покладені на нього законом зо-
бов’язання. Суд першої інстанції проводить судовий роз-
гляд гласно, усно та безпосередньо; вислуховує показан-
ня та пояснення учасників процесу, оглядає речові дока-
зи, оголошує документи, виконує інші процесуальні дії.
Після розгляду кримінальної справи суд установлює вин-
ність чи невинність підсудного, притягає винного до кри-
мінальної відповідальності, призначає кримінальне пока-
рання. За результатами розгляду кримінальної справи по ]
суті суд першої інстанції виносить вирок. 1
По цивільній справі суд першої інстанції задовольняє
позови або відмовляє в їх задоволенні. За результатами
розгляду цивільної справи по суті суд першої інстанції
виносить рішення.
Судами першої інстанції є всі суди України.
Закон передбачає строк, протягом якого учасники
процесу, що не згодні з рішенням або вироком суду, мають
право подати скаргу. Так, касаційні скарга і подання на
вирок суду першої інстанції можуть бути подані протягом і
семи діб з моменту проголошення вироку, а засудженим, |
який перебуває під вартою, — протягом такого ж строку
з моменту вручення йому копії вироку (ст. 350 КПК).
Касаційні скарга і подання «а рішення районних та
обласних судів можуть бути подані протягом десяти днів
з наступного дня після оголошення рішення суду (ст. 291
ЦПК). Непринесення скарги або подання у зазначені
строки означає, що після їх закінчення рішення і вироки
набирають законної сили та звертаються до виконання. У
разі подання касаційної скарги або касаційного подання
момент, коли вирок або рішення наберуть законної сили,
відкладається до розгляду справи судом касаційної
інстанції.
Отже, судом другої (касаційної) інстанції е вищай суд,
який перевіряє за касаційними скаргами учасників про-
цесу або за касаційним поданням прокурора законність і
обґрунтованість винесеного вироку або рішення, які не
набрали законної сили.
Організація судових та правоохоронних органів
Судами другої інстанції є Верховний Суд України,
Верховний суд АРК, обласні суди, суди міст Києва та Се-
вастополя. Друга інстанція: а) залишає вирок або рішен-
ня без зміни; б) вносить зміни у визначених законом ви-
падках; в) повертає справу для нового розгляду по суті до
суду першої інстанції. За результатами розгляду справи у
другій (касаційній) інстанції суд виносить ух^о/ту. Ухвали
суду касаційної інстанції набирають законної сили негай-
но після їх оголошення. Таким чином, якщо вирок або рі-
шення оскаржено чи на них принесено касаційне подан-
ня прокурора, але судом другої інстанції вони визнані за-
конними і обґрунтованими (чи без усяких змін, чи із вне-
сенням деяких змін), то такий вирок або рішення набира-
ють законної сили негайно, разом з касаційною ухвалою. продолжение
–PAGE_BREAK–
Коли вирок або рішення, що набрали законної сили,
виявляться незаконними або необгрунтованими, то вони
підлягають опротестуванню відповідними вищими проку-
рорами та їх заступниками або головами вищих судів та їх
заступниками в порядку нагляду до відповідного вищого
суду. Суд, який здійснює правосуддя у формі розгляду
справ за протестами на вироки і рішення судів першої
інстанції, що набрали законної сили, іменується судом на-
глядової інстанції. Якщо ці вироки і рішення перевірялися
в касаційній інстанції, то одночасно суд наглядової
інстанції проводить перевірку законності і обґрунтованості
ухвал цієї інстанції. За результатами перевірки вироків, рі-
шень та ухвал у порядку нагляду вищий суд також виносить
ухвалу, а якщо справа розглядалася президією суду або Пле-
нумом Верховного Суду України — постанову.
Судами наглядової інстанції є Верховний Суд Украї-
ни, Верховний суд АРК, обласні суди, суди міст Києва та
Севастополя.
Конституція України передбачає введення нової фор-
ми перегляду рішень і вироків суду першої інстанції — апе-
ляційної. Апеляція означає новий розгляд справи вищим
судом по суті з винесенням нового вироку чи рішення.
Поряд із судочинним поняттям «судова інстанція»
теорія судоустрою знає поняття «ланка судової системи»,
Розділ IV. Судова система
яке пов’язане з обсягом повноважень, покладених на ту чи
іншу судову установу.
Суди, що мають однакові повноваження і структуру,
однакові функції, у більшості випадків діють у межах од-
накових адміністративно-територіальних одиниць, нази-
ваються ланкою судової системи. Наприклад, усі районні
(міські) суди системи загальних судів мають однакові по-
вноваження. Однакові повноваження також і у Верховно-
го суду АРК, обласних судів, судів міст Києва та Севасто-
поля.
Відмінність у повноваженнях судових установ дає під-
стави називати одні суди стосовно інших вищестоящими,
або вищими ланками судової системи. Як видно із схем на
рис. 1,2, система загальних судів є триланковою, а систе-
ма арбітражних судів — дволанковою.
Всі районні (міські) суди, а також військові суди гарні-
зонів становлять першу ланку судової системи загальних
судів. Верховний суд АРК, обласні суди, суди міст Києва та
Севастополя, військові суди регіонів та Військово-Морсь-
ких Сил України складають другу ланку судової системи.
Третьою ланкою є Верховний Суд України (рис. 1).
Третя лапка
(перша, друга,
третя Інстанції)
СХЕМА
судової системи загальних судів
Верховний Суд України
Друга ланка (перша, друга, третя інстанції) Верхов А Іий суд РК Обла су спий д Суди міст Києва та Севастополя Війсь рег Вій Морс У кові суди онів та ськово-ьких Сил країни
Перша ланка (перша інстанція) І Р»йо (міськ Іпшй ий) суд ч Рано (місь с> ший кий) д І Райо (місь су ший Міжс кий) д І Ібласний Війс суд гаї ькові суди ШІЗОІІІВ
Рис. І
Організація судових та правоохоронних органів
У системі арбітражних судів першу (нижчу) ланку су-
дової системи складають арбітражний суд АРК, обласні
арбітражні суди, арбітражні суди міст Києва та Севасто-
поля. Другою ланкою в системі цих судів є Вищий арбіт-
ражний суд України (рис. 2).
СХЕМА ‘
судової системи арбітражних судів
Вищий арбітражний суд України
Арбітражний суд АРК
Арбітражний суд
області
Рис. 2
Арбітражний суд міст
Києва та Севастополя
Поняття «ланка судової системи» відіграє важливу
роль у розмежуванні компетенції судових органів.
Закон «Про судоустрій України» містить поняття
«склад суду», яке має три значення: перше — посадовий
склад суддів того чи іншого суду, наприклад, районний (мі-
ський) суд функціонує у складі голови суду, його заступни-
ка і суддів; друге — структура, внутрішня організація суду,
наприклад, Верховний суд АРК, областей, Київський та
Севастопольський міські суди діють у складі: а) президії
суду; б) судової колегії з цивільних справ; в) судової колегії
з кримінальних справ. Верховний Суд України діє у складі:
а) Пленуму Верховного Суду; б) судової колегії з цивільних
справ; в) судової колегії з кримінальних справ; г) військо-
вої колегії. Для розгляду організаційних питань роботи
Верховного Суду створюється Президія Верховного Суду.
Третє значення поняття «склад суду» означає зазначе-
ний у законі кількісний склад суддів, уповноважених на
розгляд конкретної судової справи. Підсудність справ
може бути одноособовою або колегіальною. Колегіаль-
ність проявляється у таких формах: а) три судді; б) два
судці і три народні засідателі; в) не менше трьох суддів
(йдеться про випадки перегляду рішень, вироків, ухвал
вищими судовими інстанціями).
Всі цивільні справи у суді першої інстанції розгляда-
ються суддями одноособово. Колегіальний, тобто у складі
Розділ IV. Судова система
трьох суддів, розгляд цивільної справи по суті можливий
лише після скасування вищим судом рішення, винесеного
одноособове суддею, але у випадках, визначених законом
(див. ст. 124і ЦПК).
При розгляді кримінальних справ по першій інстанції
склад суду залежить від виду і розміру покарання, перед-
баченого КК за злочини, у вчиненні яких обвинувачується
підсудний. продолжение
–PAGE_BREAK–
За загальним правилом, кримінальні справи розгля-
даються в суді першої інстанції одноособове суддею, який
діє від імені суду.
Кримінальні справи про злочини, за які законом пе-
редбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк
більше десяти років, розглядаються у суді першої інстанції
колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний за-
явив клопотання про такий розгляд.
І, нарешті, кримінальні справи про злочини, за які
законом передбачена можливість призначення покаран-
ня у вигляді довічного ув’язнення, в суді першої інстанції
розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних
засідателів (ст. 17 КПК).
Перегляд же справ у касаційному і наглядовому по-
рядку завжди здійснюється колегіально професійними
суддями.
Так, розгляд справ у судових колегіях Верховного суду
АРК, обласних судів, Київського та Севастопольського
міських судів у касаційному порядку і в судових колегіях
Верховного Суду України у касаційному порядку і в по-
рядку нагляду здійснюється у складі трьох суддів.
Президії Верховного суду АРК, обласних, Київсько-
го та Севастопольського міських судів, які здійснюють
перегляд справ у порядку нагляду; розглядають справи
при наявності більшості членів президії.
Пленум Верховного Суду України розглядає справи
при наявності не менше двох третин свого складу.
Склад суду при розгляді господарських спорів у
арбітражних судах відрізняється від традиційних видів і
форм розгляду судових справ (див, ст.ст. 70, 94, 96 АПК)
Організація судових та правоохоронних органів
(вони докладно вивчаються у відповідних навчальних
дисциплінах).
Контрольні запитання
1. З яких гілок складається судова система України?
2. Що таке ланка судової системи? Скільки ланок у судовій сис-
темі загальних і арбітражних судів?
3. Які суди є судами першої, другоГчи третьої інстанції?
4. Яке значення має поняття «склад суду»?
§ 2. Районний (міський) суд
Районний (міський) суд діє в сільських і міських ра-
йонах, а також містах обласного підпорядкування, що не
мають районного поділу; Ці суди складають першу ланку
судової системи загальних судів, їх також прийнято іме-
нувати основною ланкою судової системи, оскільки вони
складають більшість усіх судових органів1, а також розгля-
дають більшу частину цивільних і кримінальних справ.
Порядок формування районного (міського) суду ре-
гулюється Конституцією України, законами України
«Про судоустрій України» та «Про статус суддів».
Кількість суддів у кожному районному (міському)
суді визначається Президентом України за поданням Мі-
ністра юстиції України. Вона залежить від обсягу роботи
суду, соціально-економічних умов району (міста). Районні
(міські) суди формуються у складі декількох або одного
судді. Останнім часом у зв’язку з введенням колегіально-
го розгляду справ судом першої інстанції у складі трьох
професійних суддів намітилася тенденція до формування
судів у складі не менше трьох суддів. Порядок заняття по-
сади суддею залежить від того, вперше чи повторно він ре-
комендується на посаду. Якщо вперше, то призначення на
посаду професійного судді здійснюється Президентом
1 В Україні діє понад 740 районних (міських) судів. Загальна
кількість суддів, що працює в цих судах, — близько 4000.
Розділ IV. Судова система
України строком на п’ять років. Якщо суддя вже працю-
вав на цій посаді, то він обирається Верховною Радою
України безстроково.
На посаду голови районного (міського) суду призна-
чають найбільш кваліфікованого суддю, який має органі-
заційні здібності, великий професійний досвід, користу-
ється авторитетом. Голова суду призначається Президен-
том України. Якщо ж до районного (міського) суду обра-
но лише одного суддю, він здійснює повноваження голо-
ви цього суду.
Повноваження районного (міського) суду закріплені в
ст. 25 Закону «Про судоустрій України». Районний (місь-
кий) суд розглядає всі цивільні та кримінальні справи, за
винятком справ, віднесених до відання інших судів.
У випадках, передбачених законодавством України,
районний (міський) суд (суддя) розглядає справи про ад-
міністративні правопорушення.
Отже, суди першої ланки здійснюють правосуддя шля-
хом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних,
кримінальних та адміністративних справ і застосування
встановлених законом заходів покарання до осіб, винник у
вчиненні злочинів, або адміністративних стягнень до осіб,
які вчинили правопорушення. Крім цього, районний (мі-
ський) суд вивчає і узагальнює судову практику, а також
здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.
Районному (міському) суду підсудні всі кримінальні
справи, за винятком справ про злочини, які підсудні ви-
щим або військовим судам. Справи, підсудні вищим су-
дам, перелічені у ст. 34 КПК. До них належать справи: 1)
про особливо небезпечні державні злочини, наприклад,
державна зрада, диверсія, посягання на життя державно-
го діяча або представника іноземної держави тощо; 2) про
інші державні злочини, наприклад, розголошення держав-
ної таємниці, бандитизм, масові безпорядки тощо; в) про
навмисні вбивства при обтяжуючих обставинах, про отри-
мання хабара посадовою особою, яка займає відповідаль-
не становище. Крім того, вищим судам підсудні всі спра-
ви про злочини, у вчиненні яких обвинувачується суддя. продолжение
–PAGE_BREAK–
Організація судових та правоохоронних органів
Районний (міський) суд розглядає в порядку цивіль-
ного судочинства всі цивільні справи. До них належать:’!)
справи по спорах, які виникають із цивільних, сімейних,
трудових та кооперативних правовідносин, якщо хоча б
однією із сторін у спорі є громадянин, наприклад, житлові
справи, справи про розірвання шлюбу, розділ майна, стяг-
нення аліментів, про відшкодування збитків, поновлення
на роботі та ін. Ці справи складають позовне проваджен-
ня; 2) справи, що виникають з адмщістративно-праг.ових
відносин, визначених у ст. 236 ЦПК. До них належать
справи по скаргах на неправильності в списках виборців,
на рішення і дії виборчої Комісії про реєстрацію кандидата
в депутати; на дії органів і посадових осіб у зв’язку з на-
кладенням адміністративних стягнень; на рішення, дії або
бездіяльність державних осіб, що зачіпають права грома-
дян; за заявами прокурора про визнання правового акта
незаконним та ін. Особливістю цього виду справ є те, що
в них немає спору про право цивільне, тобто немає позо-
ву. Предметом судового розгляду є визначення законності
дій адміністративних органів і посадових осіб; 3) справи
окремого провадження, перелічені у ст. 254 ЦПК: 1) про
визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздат-
ним; 2) про визнання громадянина безвісно відсутнім чи
про оголошення громадянина померлим; 3) про встано-
влення неправильності запису в актах громадянського
стану; 4) про встановлення фактів, які мають юридичне
значення; 5) про відновлення прав на втрачені цінні па-
пери на пред’явника; 6) про оскарження нотаріальних дій
або відмови в їх вчиненні. Ці справи відрізняються від
позовних справ і справ, що виникають з адміністративно-
правових відносин, тим, що в них немає спору про право,
їх метою є встановлення юридичного факту або стану.
Крім розгляду справ у порядку кримінального і
цивільного судочинства, у випадках, передбачених зако-
нодавством України, районний суд розглядає справи про
адміністративні правопорушення. Перелік цих правопо-
рушень міститься у ст. 221 КпАП. До них належать спра-
Розділ IV. Судова система
ви про дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, ухилення
від відшкодування збитків, заподіяних злочином, злісну
непокору законному розпорядженню або вимозі праців-
ника міліції, порушення порядку організації і проведен-
ня зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, про-
яв неповаги до суду, ухилення від виконання законних ви-
мог прокурора та ін. Судця одноособове здійснює розгляд
справ про адміністративні правопорушення. Рішення
судді по цих справах називається постановою.
Районний суд поряд із здійсненням правосуддя про-
водить також роботу, спрямовану на вивчення і узагаль-
нення судової практики. Узагальнення судової практики
є комплексним дослідженням різноманітних сторін діяль-
ності суду, в якій виділяються напрямки аналізу: а) стати-
стичних даних, що характеризують злочинність і суди-
мість, вивчення відомостей про умови виховання, спосіб
життя та особу засудженого, встановлення причин і умов,
що сприяли вчиненню злочину; б) справ, повернених на
додаткове розслідування, і процесуальних підстав повер-
нення; справ, рішення з яких скасовано вищим судом, і
процесуальних підстав для скасування; в) ефективності
організації роботи в цілому суду, суддів і апарату суду.
Результати узагальнення судової практики спрямо-
вані на розробку пропозицій щодо вдосконалення робо-
ти по попередженню правопорушень, правозастосовної
діяльності суддів даного суду і організації роботи суду.
Останнє залежить від двох обставин: 1) організації робо-
ти суддів і 2) організації роботи апарату суду.
На практиці існує декілька принципів розподілу
справ між суддями. В районних судах, де призначено од-
ного суддю, суддя розглядає всі цивільні справи, а також
кримінальні справи, розгляд яких можна здійснювати
одноособове. В районних (міських) судах, де кількісний
склад суддів більше одного, а у великих районах іноді біль-
ше десяти, можлива спеціалізація суддів. Звичайно судді
спеціалізуються на розгляді кримінальних і цивільних
справ, але можлива й більш детальна спеціалізація з пев-
них категорій цивільних і кримінальних справ. Спеціалі-
?0| Організація судових та правоохоронних органів
зація дозволяє краще вивчити законодавство, судову
практику, методику вирішення справ. Цей принцип роз-
поділу називається функціональним, або предметним.
Концепція судово-правової реформи визнає спеціаліза-
цію суддів важливим етапом переходу до спеціалізації су-
дів. На початковому етапі судово-правової реформи пе-
редбачається введення в районних (міських) судах поса-
ди судді з адміністративних справ, а на наступних етапах
— створення адміністративних судів як спеціалізованих.
Районний (міський) суд як державна установа скла-
дається також з апарату суду. «З метою забезпечення ро-
боти суддів по здійсненню правосуддя, узагальненню
судової практики та іншої діяльності в Україні існують
апарати судів. Структура і штатна чисельність апарату
районного (міського) суду затверджується начальника-
ми Головного управління Міністерства юстиції в Авто-
номній Республіці Крим, управлінь юстиції в областях,
містах Києві та Севастополі в межах штатної чисель-
ності та фонду заробітної плати» (ст. 67 Закону «Про
судоустрій України»).
Апарат суду складається з секретарів суду, секретарів
судових, засідань, дйоводів-машиністок, кур’єрів. Залеж-
но від обсягу роботи в суді можуть бути введені додаткові продолжение
–PAGE_BREAK–
посади завідувача канцелярії, консультанта, архіваріуса.
Діяльність апарату суду полягає у створенні належних
умов для його чіткої роботи.
На канцелярію районного (міського) суду поклада-
ється ведення діловодства. Його організація в суді визна-
чається відповідною інструкцією Міністерства юстиції
України.
Оформлення документів і справ, що надходять до суду
і виходять з нього, їх реєстрація, облік руху, контроль за
виконанням складають сутність діловодства суду. Завіду-
вач канцелярії (секретар суду) організовує роботу канце-
лярії, керує секретарями суду, експедицією та архівом.
Секретарі судових засідань беруть участь у підготовці до
слухання кримінальних і цивільних справ: оформлюють
виклики учасників процесу, ведуть протокол судового за-
Розділ IV. Судова система
сідання, оформлюють справи після їх огляду, готують
копії вироків, рішень, ухвал, постанов, під керівництвом
суддів готують запити до різних установ і організацій, ви-
моги про надання необхідних документів, оформлюють
повістки.
Керівництво роботою канцелярії суду здійснює голо-
ва районного (міського) суду.
Повноваження голови районного суду закріплені у
ст. 25 Закону «Про судоустрій України», їх можна розділи-
ти на дві групи: перша обумовлена його статусом судді,
друга — статусом керівника судової установи.
• Голова районного (міського) суду:
1) головує в судових засіданнях, призначає суддів як
головуючих у судових засіданнях, розподіляє обов’язки
між суддями; ‘ ,
2) веде особистий прийом, організовує роботу суду
щодо прийому громадян, розгляду пропозицій, заяв та
скарг;
3) керує вивченням та узагальненням судової практи-
ки і веденням судової статистики; вносить подання до
державних органів, громадських організацій про усунен-
ня порушень закону, причин і умов, що сприяли вчинен-
ню правопорушень;
4) керує роботою канцелярії суду;
5) організовує роботу по підвищенню кваліфікації
працівників суду.
Голова районного (міського) суду може здійснювати
інші повноваження, надані йому законодавством.
У разі тимчасової відсутності (хвороба, відпустка
тошо) голови суду та його заступника виконання обов’я-
зків голови покладається начальником Головного управ-
ління Міністерства юстиції України в АРК, управлінь
юстиції в областях, містах Києві та Севастополі за узго-
дженням з головою Верховного суду АРК, обласного,
Київського та Севастопольського міських судів на одно-
го з суддів цього суду.
Організація судових та правоохоронних органів
Контрольні запитання
І. Які повноваження районного (міського) суду з розгляду кри-
мінальних справ?
2. Які повноваження районного (міського) суду з розгляду
цивільних справ?
3. Які види діяльності, крім відправлення правосуддя, здійсню-
ються районними судами?
4. Чим займається апарат суду? -,.
§ 3. Верховний суд Автономної Республіки Крим,
обласні суди, суди міст Києва
та Севастополя
Верховний суд АРК, обласні суди, суди міст Києва та
Севастополя є вищими відносно районних (міських) су-
дів і складають другу ланку судової системи. Вони здійс-
нюють нагляд за судовою діяльністю районних (міських)
судів, розташованих на території відповідно АРК, облас-
тей, міст Києва та Севастополя.
Порядок створення, структура, компетенція та загаль-
на організація діяльності цих судів визначаються Консти-
туцією України, законами «Про судоустрій України» та
«Про статус суддів».
Верховний суд АРК, обласні суди, міські суди Києва
та Севастополя в цілому є рівними за сво’їм становищем у
судовій системі. Нагляд за їх судовою діяльністю здійснює
Верховний Суд України.
Порядок формування суду. Кількісний склад Верхов-
ного суду АРК, обласного, Київського та Севастопольсь-
кого міських судів визначається Президентом України за
поданням Міністра юстиції України.
До суддів цих судів порівняно з суддями районної (мі-
ської) ланки закон ставить додаткові вимоги, що стосу-
ються більшого життєвого і професійного досвіду. Так,
суддями цих судів можуть бути громадяни України, що
досягли на день обрання 30-річного віку і мають стаж ро-
боти у галузі права не менше п’яти років, у тому числі не
Розділ IV. Судова система
менше трьох років на посаді судді. Всі судді цих судів оби-
раються на посаду Верховною Радою України.
Оскільки відповідно до ч. З ст. 17 КПК кримінальні
справи про злочини, за які законом передбачена можли-
вість призначення покарання у вигляді довічного ув’яз-
нення, в суді першої інстанції розглядаються судом у
складі двох суддів і трьох народних засідателів (а всі спра-
ви про ці злочини підсудні судам другої ланки), в цих су-
дах діє інститут народних засідателів.
Народні засідателі цих судів обираються за поданням
голів Верховного суду АРК, обласного, Київського та Се- ,
вастопольського міських судів у необхідній кількості від-
повідно Верховною Радою АРК, обласними, Київською та
Севастопольською міськими радами строком на п’ять
років. Закон «Про судоустрій України» (ст. 55) передбачає
певні вимоги до кандидатів у народні засідателі. Так, на- продолжение
–PAGE_BREAK–
родним засідателем цих судів може бути громадянин
України, який досяг на день обрання 30-річного віку1.
Верховний суд АРК, обласний, Київський та Севасто-
польський міські суди діють у складі: 1) президії суду; 2)
судової колегії з цивільних справ; 3) судової колегії з кри-
мінальних справ.
У межах своїх повноважень ці суди:
— розглядають справи як суди першої інстанції, у ка-
саційному порядку, порядку нагляду і за нововиявленими
обставинами;
— здійснюють нагляд за судовою діяльністю районних
(міських) судів, міжрайонних (окружних) судів;
— вивчають і узагальнюють судову практику, аналізу-
ють судову статистику;
1 Законом не встановлено порядок підбору кандидатур, рекомен-
дованих до обрання народними засідателями. Тому на практиці роз-
роблений механізм, згідно з яким у кожному районі АРК, області,
містах Києві та Севастополі з огляду на чисельну потребу на загальних
зборах трудових колективів висуваються представники, що дали зго-
ду на обрання їх народними засідателями. Прізвища кандидатів вно-
сяться до вільного списку від району (міста).
^БЯ Організація судових та правоохоронних органів
— здійснюють інші повноваження, надані їм законо-
давством.
Нагляд за судовою діяльністю передбачає перевірку
законності і обґрунтованості вироків, рішень, ухвал та
постанов районних (міських) судів, вжиття заходів щодо
усунення допущених порушень.* При цьому Верховний
суд АРК, обласні, Київський та Севастопольський міські
суди можуть вилучити цивільну або кримінальну справу
з будь-якого розташованого на підвідомчій їм території
районного (міського) суду і прийняти її до свого прова-
дження або передати справу для розгляду з одного район-
ного (міського) суду в інший районний (міський) суд на
підставах, зазначених у законі.
Президія суду. Президія Верховного суду АРК, облас-
ного, Київського та Севастопольського міських судів утво-
рюється у складі голови, заступників голови та суддів. По-
ряд із суддями, що входять у президію за посадою (голова,
заступники голови), до неї входять також декілька най-
більш досвідчених суддів цього суду. Кількісний склад пре-
зидії залежить від загальної чисельності суддів у судах об-
ласті (АРК, містах Києві та Севастополі) та обсягів роботи
і коливається від 5 до 9 чоловік. Персональний і кількісний
склад президії затверджується Президентом України.
Основною функцією президії судів другої ланки є усу-
нення судових помилок у цивільних і кримінальних спра-
вах, рішення з яких набрали законної сили. Поряд з цією
судовою функцією (функцією правосуддя) президія здій-
снює й інші функції, які можна поділити на організацій-
но-розпорядчі, аналітичні та методичні. Ці функції про-
являються в повноваженнях президії, закріплених у ст. 33
Закону «Про судоустрій України».
У межах своїх повноважень президія Верховного суду
АРК, обласного, Київського та Севастопольського місь-
ких судів:
1) розглядає справи у порядку нагляду і за нововияв-
леними обставинами;
2) затверджує за поданням голови суду склад судової ко-
легії з цивільних справ і судової колегії з кримінальних справ;
Розділ IV. Судова система
3) розглядає матеріали вивчення та узагальнення су-
дової практики і аналізу судової статистики;
4) заслуховує звіти голів судових колегій про діяль-
ність колегії, розглядає питання роботи апарату суду;
5) надає допомогу районним (міським) судам у правиль-
ному застосуванні законодавства;
6) здійснює інші повноваження, надані їй законодав-
ством.
До організаційно-розпорядчих повноважень, таким
чином, належать затвердження кількісного і персональ-
ного складу судових колегії, заслуховування звітів голів
судових колегій та керівників структурних підрозділів
апарату суду.
Аналітична функція полягає у розгляді матеріалів ви-
вчення і узагальнення судової практики всіх загальних
судів, що діють на підвідомчій території, прийнятті поста-
нов рекомендаційного характеру, спрямованих на забез-
печення однаковості судової практики.
Методична функція спрямована на надання допомо-
ги районним (міським), міжрайонним (окружним) судам
у правильному застосуванні законодавства. При цьому
практика розробила різні форми здійснення цієї функції:
— звіти суддів цього суду щодо результатів їх виїзду в
районні суди для вивчення справ, що розглядаються, і
надання допомоги суддям першої ланки;
— заслуховування повідомлень голів районних (місь-
ких) судів з питань організації діяльності судів і контро-
лю за додержанням процесуальних строків.
Засідання президії проводяться не рідше двох разів на
місяць. Вони є правомочними за наявності більшості чле-
нів президії.
При розгляді судових справ у засіданнях президії обо-
в’язково бере участь прокурор (відповідно АРК, областей,
міст Києва та Севастополя). Постанови президії прийма-
ються відкритим голосуванням більшістю голосів членів
президії, що беруть участь у голосуванні, та підписують-
ся головою суду.
Судові колегії. Всі судді судів другої ланки поділені на
дві колегії: судову колегію з цивільних справ і судову ко-
легію з кримінальних справ. Кількісний і персональний
склад кожної колегії затверджується президією цього суду,
їх очолюють заступники голови суду. Голові цього суду продолжение
–PAGE_BREAK–
надано право в необхідних випадках своїм розпоряджен-
ням залучати суддів однієї колегії для розгляду справ у
складі іншої колегії.
Судові колегії розглядають у межах своїх повноважень
справи як суди першої інстанції, у касаційному порядку та
за нововиявленими обставинами. Вони вивчають і узагаль-
нюють судову практику, аналізують судову статистику,
здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.
Для розгляду конкретних справ у першій інстанції або
для перегляду справ у касаційному порядку головами ко-
легій формуються судові склади (тимчасові судові колегії):
для перегляду справ у касаційному порядку — у складі
трьох суддів, для розгляду справ у першій інстанції —
трьох судців або двох судців і трьох народних засідателів.
Судові колегії розглядають як суд першої інстанції
цивільні або кримінальні справи, прийняті до свого про-
вадження чи віднесені законом до підсудності цих судів,
а як суд касаційної інстанції — справи по скаргах або ка-
саційних поданнях прокурорів на рішення, ухвали, виро-
ки та постанови районних (міських) судів, що не набрали
законної сили.
Перелік кримінальних справ, що розглядаються по
першій інстанції, закріплений у ст. 34 КПК. Це справи про
особливо небезпечні державні злочини (ст. ст. 56,56і, 58—
60,62,63 КК), інші державні злочини (ст. ст. 66-69,69і, 71,
76 та ін.), а також про навмисні вбивства, зґвалтування
при обтяжуючих обставинах та деякі інші злочини.
Щодо цивільних справ, то у ЦПК такого спеціально-
го переліку немає, оскільки всі цивільні справи позовно-
го провадження розглядаються районними (міськими)
судами. Однак справи по скаргах, що розглядаються в
порядку цивільного судочинства, передбачають підсуд-
ність справи судам різних ланок. Наприклад, скарги на
Розділ IV. Судова система
рішення обласної виборчої комісії розглядаються облас-
ними і прирівняними до них судами.
Крім того, судові колегії з цивільних і кримінальних
справ мають право вилучити будь-яку кримінальну або
цивільну справу з районного (міського) суду, прийняти до
свого провадження та розглядати її як суд першої
інстанції. Президією цього суду або Верховним Судом
України судовим колегіям може бути передано для розгля-
ду по першій інстанції справи, рішення по яких скасовані.
Як правило, це справи найбільш складні або важливі, їх
розгляд по першій інстанції має важливе значення для
практики нижчих судів.
Судові колегії вивчають і узагальнюють практику та
аналізують судову статистику. Голова суду своїм наказом
закріплює за окремими членами суду групи районних (мі-
ських) судів чи суддів. Ці судді й створюють, як правило,
склад суду, який розглядає касаційні скарги і касаційні
подання на рішення нижчестоящих суддів. Член суду уза-
гальнює показники, які характеризують суддів по відправ-
ленню правосуддя: строк розгляду цивільних і криміналь-
них справ, практику призначення покарань, правильність
оформлення процесуальних документів. На основі ре-
зультатів узагальнень судової практики обласні (або при-
рівняні до них) суди направляють до районних (міських)
судів схвалені президією чи колегією огляди, які містять
у собі аналіз помилок у здійсненні правосуддя по цивіль-
них і кримінальних справах, визначають необхідність і
черговість стажування, підвищення кваліфікації суддями
районних (міських) судів. Результати узагальнення судової
практики використовуються при проведенні семінарів,
нарад, зборів і конференцій суддів, де роз’яснюються осо-
бливості застосування чинного законодавства.
Голова Верховного суду АРК, обласного, Київського та
Севастопольського міських судів призначається на посаду
Президентом України. Його повноваження закріплено у ст.
37 Закону «Про судоустрій України», а також у ЦПК і КПК.
Ці повноваження можна поділити на декілька груп: судові,
судово-наглядові, організаційно-розпорядчі, аналітичні та ін.
Судові повноваження: голова суду головує на засідан-
нях президії і може головувати у судових засіданнях ко-
легії, тобто може розглядати справи у першій, касаційній
інстанціях та в наглядовому порядку.
Судово-наглядові повноваження полягають у праві
принесення (в межах і порядку, в’становлених законом)
протестів на вироки, рішення, ухвали і постанови по су-
дових справах, що набрали законної сили, а також в зупи-
ненні виконання рішень і ухвал по цивільних справах.
Організаційно-розпорядчі повноваження значною мі-
рою визначаються тим, що голова суду має подвійний ста-
тус — судді та керівника судової установи.
Голова суду:
— скликає президію суду і виносить на розгляд президії
питання, які потребують вирішення, головує на засідан-
нях президії;
— розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
— керує організацією роботи судових колегій, керує
роботою апарату суду;
— організовує роботу по підвищенню кваліфікації чле-
нів суду і працівників апарату суду;
— веде особистий прийом, організовує роботу суду по
прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг.
Аналітичні повноваження полягають в організації ро-
боти по вивченню і узагальненню судової практики, ана-
лізу судової статистики, спрямовані на підвищення якості
розгляду судових справ суддями як цього суду, так і ниж-
чих судів. Аналіз касаційної і наглядової практики дозво-
ляє виявити причини скасування чи зміни вироків, рі-
шень, ухвал і постанов, внести конкретні пропозиції щодо продолжение
–PAGE_BREAK–
попередження аналогічних порушень закону, накреслити
організаційні заходи; розіслати аналітичні огляди судової
практики, запросити суддю на позапланове стажування
або направити на підвищення кваліфікації.
До інших повноважень належать: внесення подань до
державних органів, громадських організацій і посадових
осіб про усунення порушень закону, причин і умов, що
сприяли вчиненню правопорушень.
Розділ IV. Судова система
Апарат суду. Апаратом обласного (та прирівняного до
нього) суду керує голова суду. Апарат суду складають по-
мічник голови, консультанти, секретарі судових колегій,
секретарі судових засідань, діловоди та інші працівники.
Консультанти (по статистиці, аналітичній, кодифіка-
ційній роботі) вивчають скарги та справи, які надійшли до
суду для розгляду в порядку нагляду, і висловлюють свою
думку голові суду, беруть участь у підготовці матеріалів для
вивчення й узагальнення судової практики, ведуть робо-
ту щодо систематизації законодавства і підготовки мате-
ріалів для аналізу судової статистики.
Завідувач канцелярії керує роботою секретарів суду;
організовує прийом відвідувачів, одержання, реєстрацію
і відправлення пошти та іншої кореспонденції, видає і від-
силає до інших установ копії різних судових документів.
Секретарі судових колегій ведуть діловодство колегій,
забезпечують зберігання справ та інших документів.
Секретарі судових засідань працюють безпосередньо зі
складом суду: здійснюють підготовку справ до слухання,
оформлюють виклики учасників судового розгляду, свід-
ків, ведуть протоколи судових засідань, оформлюють
справи після їх розгляду.
В обласних і прирівняних до них судах, крім цього, є
консультанти по кадрах, бухгалтерія, спецчастина, госпо-
дарська частина, машбюро та архів. Чисельність праців-
ників апарату (без господарської частини) визначається з
розрахунку один працівник апарату на одного суддю.
Контрольні запитання
1. Який порядок формування судів, що належать до другої лан-
ки/
2. Яка структура судів цієї ланки’.’
3. Який порядок роботи президії обласного суду?
4. Які повноваження судової колегії з цивільних справ і судової
колегії з кримінальних справ?
Організація судових та правоохоронних органів
§ 4. Міжобласний суд
Міжобласний суд — це єдина судова установа в системі
загальних судів. Його утворення було обумовлено прий-
няттям Закону України «Про державну таємницю»1, яким
встановлено спеціальний порядок здійснення судових фун-
кцій відносно підприємств, установ, організацій, діяль-
ність яких пов’язана з державною таємницею (ч. 7 ст. 17).
Цей суд створено на базі постійних сесій, що існували ра-
ніш, чотирьох обласних судів. Місцем його знаходження
визначено м. Київ. Створення цього суду відбувалося на
підставі чинного на той час законодавства. Судді міжобла-
сного суду призначаються на посаду Президентом України
строком на десять років у складі голови, заступників голо-
ви і судців. Народні засідателі міжобласного суду обирають-
ся Верховною Радою України строком на п’ять років за
поданням голови цього суду.
Кількість суддів міжобласного суду встановлено у
складі восьми суддів.
Міжобласний суд є судом першої інстанції і в межах
своїх повноважень розглядає на особливо режимних об’-
єктах, що розташовані на території України, всі цивільні
та кримінальні справи, а також справи про адміністра-
тивні правопорушення у випадках, передбачених законо-
давством України (ст. ЗО1 Закону «Про судоустрій Украї-
ни»). Розгляд справ у цьому суді здійснюється з додержан-
ням усіх вимог судочинства. Касаційною інстанцією від-
носно рішень, вироків, ухвал та постанов міжобласного
суду є Верховний Суд України, де створені спеціалізовані
склади відповідних судових колегій. У проекті Закону
«Про судоустрій України» такого суду не передбачено.
Контрольні запитання
І. Який порядок формування міжобласного суду?
2. Чим викликана необхідність створення міжобласного суду?
3. Які повноваження цього суду ?
1 Див.: Відомості Верхов. Ради України. — 1994. — № 16. — Ст. 93.
Розділ IV. Судова система
§ 5. Військові суди
До судової системи загальних судів, поряд із судами,
що створюються за адміністративно-територіальним
принципом, включено і військові суди регіонів, Військо-
ве-Морських Сил України та гарнізонів. Таким чином, як
частка єдиної системи загальних судів України військові
суди являють собою підсистему, що пристосована до ор-
ганізаційної структури Збройних Сил України. Однак таке
становище існувало не завжди, оскільки військова юсти-
ція за часів СРСР ніколи не входила до судової системи
України.
Першим законодавчим актом про суд в Україні була
постанова Секретаріату Української Народної Республіки
від 4 січня 1918р. «Про введення народного суду»1, якою
поряд з дільничними, повітовими та міськими судами
передбачалося створення робочих і селянських револю-
ційних трибуналів. У розвиток постанови Секретаріату
УНР від 23 січня 1918р. було затверджено положення про
революційні трибунали, що регламентувало їх організа-
цію і діяльність. Постанови, які приймалися потім, не
вплинули на найважливішу особливість судової системи
України періоду 1918-1921 рр. — організаційне роздвоєн-
ня, яке проявилося в існуванні двох видів судів — народ- продолжение
–PAGE_BREAK–
них судів і революційних трибуналів.
У 1922 р. необхідність окремого функціонування цих
органів відпала, тому було поставлене завдання щодо ство-
рення єдиної системи судів, які розглядали б усі справи, в
тому числі й ті, що розглядалися революційними трибуна-
лами. Це завдання вирішило Положення про судоустрій
УРСР, прийняте ВУЦВК 16 грудня 1922 р. Але після утво-
рення у 1922 р. Союзу РСР, а у 1924 р. — Верховного Суду
СРСР було покладено початок формуванню двох судових
систем: союзної та республіканської. Так, у Положенні про
військові трибунали та військову прокуратуру від 20 серп-
ня 1926 р. передбачалося, що касаційною інстанцією для
військових трибуналів є військова колегія Верховного Суду
1 Вісник Української Народної Республіки. — 1918. — 10 січ.
Організація судових та правоохоронних органів
СРСР. Отже, військові трибунали були повністю перетво-
рені на союзні суди, які ні в організаційному, ні в функці-
ональному, ні в матеріально-технічному відношенні не
були пов’язані з судовою системою України. Такий порядок
існував до кінця 1991 р., коли військові трибунали, що дія-
ли на території України, було включено до загальної судової
системи. Відтоді розпочався процес законодавчого оформ-
лення організації та діяльності військових трибуналів.
Насамперед Верховному Суду України було надано
повноваження суду касаційної інстанції щодо справ, які
розглядаються у першій інстанції військовими трибунала-
ми1. Наступним кроком стало перейменування військових
трибуналів на військові суди з новою назвою і продовжен-
ням повноважень суддів військових судів, оскільки у зако-
нодавстві ще не були врегульовані питання статусу суддів
цих судів і порядку формування суддівського корпусу2.
Так, військовий трибунал Київського військового
округу було перетворено на військовий суд Центрально-
го регіону України, Одеського — на військовий суд Пів-
денного регіону України, Прикарпатського — на військо-
вий суд Західного регіону України, військовий трибунал
Чорноморського флоту — на військовий суд Військово-
Морських Сил України, військові трибунали армій (з’єд-
нань) — на військові суди гарнізонів за місцем їх дисло-
кації. Таким чином, в Україні створено 26 військових су-
дів, у тому числі військових судів регіонів — З, військовий
суд Військово-Морських Сил України — 1, військових
судів гарнізонів — 22, в яких проходять військову службу
179 військових суддів3. Завершальним етапом побудови
підсистеми військових судів стало створення у структурі
Верховного Суду України військової колегії ускладі голо-
ви колегії, його заступника та восьми суддів4. Одночасно
‘ Указ Президії Верховної Ради від 15.01.1992 р. //Відомості Вер-
хов. Ради України. — 1992. — № 17. — Ст. 219.
2 Указ Президії Верхов. Ради України від 15.01.1992р.//Відомості
Верхов. Ради України. — 1992. — № 17. — Ст. 135.
3 Відомості Верхов. Ради України. — 1993. — № 46. — Ст. 431.
4 Там само. — 1993. — № 26. — Ст. 207.
Розділ IV. Судова система
Закон «Про судоустрій України» був доповнений розділом
З-1 «Військові суди», який детально регламентує порядок
створення, склад, завдання та повноваження військових
судів1. Необхідні зміни і доповнення були внесені у КПК.
і ЦПК. Військові суди, як і всі суди системи загальних
судів, виконують єдині завдання, закріплені в ст. З Зако-
ну «Про судоустрій України». Однак з огляду на те, що вій-
ськові суди діють у Збройних Силах, вони вирішують і
специфічні завдання, виконання яких не притаманне
іншим судам. Діяльність військових судів спрямована на
охорону від будь-яких посягань на безпеку України, боє-
здатність та боєготовність її Збройних Сил та інших вій-
ськових формувань, захист прав і свобод військовослуж-
бовців та інших громадян, а також прав і законних інте-
ресів військових частин, військових установ, організацій
(ч. 2 ст. 38і Закону «Про судоустрій України»).
Суддями військових судів можуть бути громадяни
України, які відповідають тим же вимогам, що й судді за-
гальних судів, перебувають на військовій службі і мають
військове звання офіцерського складу. Народними засі-
дателями військових судів можуть бути громадяни Укра-
їни, які перебувають на військовій службі та досягли 25-
річного віку. Вони обираються відкритим голосуванням
на зборах військовослужбовців військових частин стро-
ком на п’ять років. При здійсненні правосуддя народні
засідателі військових судів користуються всіма правами
судді. Ті, що не виправдали висловленої їм довіри, мо-
жуть бути відкликані зборами військовослужбовців, що
їх обрали.
Військовослужбовці військових судів перебувають на
військовій службі та входять до штатної чисельності
Збройних Сил України. На них поширюються права, піль-
ги та привілеї, встановлені законодавством України для
військовослужбовців.
Кількісний склад суддів у військових судах гарнізонів,
регіонів та Військово-Морських Сил України встановлю-
1 Відомості Верхов. Ради України. — 1994. — № 26. — Ст. 204.
Організація судових та правоохоронних органів
ється Президентом України за поданням Міністра юстиції
України та Голови Верховного Суду України.
Перелік штатних посад суддів військових судів, війсь-
кової колегії Верховного Суду України та відповідних цим
посадам військових звань також затверджується Президен-
том України.
Під час створення системи військових судів всі наве-
дені повноваження по формуванню військових судів на-
лежали Верховній Раді України або її Президії. Саме тоді продолжение
–PAGE_BREAK–
Верховна Рада постановила, що військова колегія Верхов-
ного Суду діє у складі голови колегії, його заступників та
восьми суддів, а Президія Верховної Ради у цьому зв’яз-
ку прийняла постанову такого змісту: «Відповідно до штат-
ного розкладу встановити суддям військової колегії Вер-
ховного Суду України такі військові звання: голова колегії
— генерал-полковник; заступник голови колегії — гене-
рал-лейтенант; суддя колегії — генерал-майор»1.
Повноваження військових судів закріплені у ст. 38і
Закону «Про судоустрій України». Відповідно до неї вій-
ськові суди розглядають:
1) справи про всі злочини, вчинені військовослужбовця-
ми Збройних Сил, Прикордонних військ, Служби безпеки
України та інших військових формувань, що створюються
Верховною Радою України і Президентом України, а також
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів;
2) всі справи про шпигунство;
3) справи про злочини проти встановленого порядку
несення служби, вчинені особами начальницького скла-
ду виправно-трудових установ;
4) справи про злочини, вчинені певними категоріями
осіб, що визначаються законодавством України;
5) справи про адміністративні правопорушення війсь-
ковослужбовців;
6) справи по скаргах військовослужбовців на непра-
вомірні дії військових службових осіб і органів військово-
го управління;
1 Відомості Верхов. Ради України. — 1994. — № 24. — Ст. 192.
Розділ IV. Судова система
7) справи про захист честі і гідності, сторонами у яких
є військовослужбовці або військові організації;
8) інші справи, пов’язані з захистом прав і свобод вій-
ськовослужбовців та інших громадян, а також прав і за-
хонних інтересів військових частин, установ, організацій.
У разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчи-
ненні кількох злочинів, коли справа хоча б про один із зло-
чинів підсудна військовому суду, а про інші — загальному
суду, справа про всі злочини розглядається військовим су-
дом. У разі обвинувачення групи осіб, серед яких є і війсь-
ковослужбовці, і цивільні особи, у вчиненні одного або
кількох злочинів, що не є військовими злочинами, справа
щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом. ;
Справи про злочини, вчинені особами, зазначеними в п. 1
і 3 ч. 1 цієї статті, в період проходження ними військової
служби, розглядаються військовими судами і в тому разі,
коли на момент розгляду справи вони звільнилися з війсь-
кової служби. Справи про злочини, вчинені особами до їх
призову чи вступу на військову службу, розглядаються за-
гальними судами. Військові суди разом з кримінальними
справами розглядають цивільні позови про відшкодуван-
ня майнової шкода, заподіяної внаслідок злочину.
Слід дещо докладніше зупинитися на понятті «війсь-
ковослужбовець», щоб зрозуміти підсудність справ, пе-
редбачених ч. 1 ст. 38і Закону «Про судоустрій України».
Військова служба складається з дійсної служби та служ-
би в запасі. Особи, що перебувають на дійсній військовій
службі, є військовослужбовцями, а у запасі — військово-
зобов’язаними. Громадяни України, прийняті до військо-
вого навчального закладу, іменуються курсантами. Вони
також перебувають на дійсній військовій службі, тому в
разі вчинення злочину курсанти притягаються до кримі-
нальної відповідальності на тих же підставах, що і війсь-
ковослужбовці строкової служби. Дійсна військова служ-
ба осіб молодшого складу обмежена визначеним тер-
міном, а осіб офіцерського складу — граничним віком
перебування на службі. Після вислуги строку служби або
досягнення граничного віку військовослужбовці звільня-
Організація судових та правоохоронних органи
ються в запас, де перебувають до досягнення визначено-
го віку. Під час перебування у запасі військовозобов’язані
періодично призиваються на збори на певний строк. При
проходженні зборів військовозобов’язані за своїм право-
вим становищем прирівнюються до військовослужбовців
і несуть відповідальність нарівні з ними.
До підсудності військових судів належать також спра-
ви про злочини осіб, які є військовослужбовцями Служ-
би безпеки України. «Служба безпеки — державний пра-
воохоронний орган спеціального призначення, який за-
безпечує державну безпеку України» (ч. 1 ст. 1 Закону
України «Про Службу безпеки»).
Кадри Служби безпеки складають:
а) співробітники-військовослужбовці;
б) працівники, що уклали трудовий договір зі Служ-
бою безпеки;
в) військовослужбовці строкової служби.
Умови і порядок виконання своїх обов’язків співробіт-
никами-військовослужбовцями Служби безпеки визнача-
ються укладеним договором (контрактом). На них, а також
на військовослужбовців строкової служби поширюється
порядок проходження військової служби у Збройних Си-
лах України, що визначається законодавством.
Трудові відносини працівників, що уклали трудовий
договір зі Службою безпеки України, регулюються зако-
нодавством України. Тому в разі вчинення ними злочину
справи, на відміну від двох названих категорій, розгляда-
тимуться не військовими, а загальними судами.
Військовим судам підсудні всі справи про шпигунст-
во незалежно від того, ким здійснено шпигунство: грома-
дянином України, іноземцем чи особою без громадянст-
ва, військовослужбовцем чи цивільною особою. Справи
про шпигунство підсудні військовим судам незалежно від
того, як кваліфіковано діяння: державна зрада у формі продолжение
–PAGE_BREAK–
шпигунства або шпигунство.
Військовими судами розглядаються всі справи про
злочини проти встановленого порядку несення служби,
вчинені особами начальницького складу виправно-трудо-
Розділ IV. Судова система
вих установ. Оскільки особам, що перебувають на службі
в органах внутрішніх справ, установлені спеціальні зван-
ня, то особами начальницького складу належить вважати
всіх, кому такі звання присвоєні (від молодшого сержанта
до генерал-полковника міліції та від молодшого сержанта
до генерала внутрішньої служби)1.
Від осіб начальницького складу виправно-трудових
установ слід відрізняти осіб, які перебувають на службі у
внутрішніх військах. Перші не є військовослужбовцями,
другі ж — військовослужбовці з усіма правовими наслід-
ками, що з цього випливають2.
Військовим судам підсудні лише справи відносно де-
яких категорій осіб, що визначаються законодавством
України. Аналізуючи такі закони з точки зору підсудності,
слід враховувати, чи встановлюють вони підсудність вій-
ськовим судам справ про всі злочини зазначених осіб або
тільки про певні злочини.
Послідовна реалізація принципу права громадян на су-
довий захист у сфері військової юстиції тягне за собою й
посилення судового захисту прав та інтересів військовослуж-
бовців. Після прийняття законів про соціальний та правовий
захист військовослужбовців і введення в ЦПК глави 31-А
«Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність держав-
них органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлін-
ської діяльності» розгляд скарг на дії органів військового
управління став звичайною практикою військових судів3.
Для військових судів, як і для територіальних, перед-
бачена підсудність справ різним ланкам військових судів
і військової колегії Верховного Суду України. В основу
цього поділу покладені військове звання або посадове ста-
новище підсудного і вид можливого покарання.
1 Див.: Положення про проходження служби в органах
внутрішніх справ: Затверджено постановою Кабінету Міністрів УРСР
від 29 липня 1991р. № 114.
2 Див.: Про війська внутрішньої та конвойної охорони: Закон
України від 26 березня 1992 р. //Відомості Верхов. Ради України. —
1992.-№29.-Ст. 397.
3 Денисенко В. Феміда в погонах //Урядовий кур’єр. — 1995. — № 58.
Так, військовим судам гарнізонів як судам першої
інстанції підсудні справи про злочини осіб, що мають вій-
ськове звання до підполковника, капітана 2-го рангу
включно, крім справ, які підсудні військовим судам ви-
щого рівня.
Військовим судам регіонів, Військове-Морських Сил
як судам першої інстанції підсудні: 1) справи про злочи-
ни осіб, які мають військове звання полковника, капіта-
на 1-го рангу; 2) справи про злочини осіб, які обіймають
посаду від командира полку, командира корабля 1 -го ран-
гу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим станови-
щем; 3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного
часу законом передбачена можливість призначення пока-
рання у вигляді довічного ув’язнення.
Військовій колегії Верховного Суду України підсудні
справи виняткової важливості, а також справи про злочи-
ни військовослужбовців, які мають військове звання гене-
рала (адмірала) або обіймають посади від командира з’єд-
нання і вище та рівні їм. Військовий суд регіону, Військо-
во-Морських Сил, військова колегія Верховного Суду
України мають право прийняти до свого провадження як
суд першої інстанції будь-яку справу, підсудну військово-
му суду гарнізону.
Що стосується підсудності цивільних справ, то це
питання вирішується таким чином: військовим судам гар-
нізонів як судам першої інстанції підсудні цивільні спра-
ви по скаргах військовослужбовців на неправомірні дії
і рішення службових осіб та органів військового управ-
ління, крім тих, що підсудні військовим судам регіонів
і Військове-Морських Сил; справи про захист честі та
гідності, сторонами у яких є, військовослужбовці або
військові організації; інші справи, пов’язані з захистом
прав і свобод військовослужбовців та інших громадян,
прав і законних інтересів військових частин, установ,
організацій.
Військовим судам регіонів, Військове-Морських
Сил як судам першої інстанції підсудні справи по скар-
гах на незаконні дії і рішення військових службових осіб
Організація судових та правоохоронних органів Ш Розділ IV. Судова система
і органів військового управління на рівні військових
з’єднань і вище.
Контрольні запитання
1. Назвіть етапи становлення військових судів в Україні.
2. Якою є система військових судів?
3. Які повноваження мають військові суди?
§ 6. Верховний Суд України
Відповідно до ч. 2 ст. 125 Конституції України найвищим
судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Вер-
ховний Суд України. Це конституційне положення відтворе-
не у ст. 39 Закону «Про судоустрій України». Статті цього За-
кону визначають становище Верховного Суду України у сис-
темі загальних судів і основні напрямки його діяльності. Згі-
дно з ст. 20 зазначеного Закону до загальних судів належать
Верховний Суд України, а також Верховний суд АРК, обласні,
Київський та Севастопольський міські суди, міжобласний
суд, міжрайонні (окружні), районні (міські) суди і військові
суди регіонів, Вщськово-Морських Сил та гарнізонів.
Отже, в Україні немає загальних судів, нагляд за судо-
вою діяльністю яких був би поза компетенцією Верховно- продолжение
–PAGE_BREAK–
го Суду України.
Нагляд за судовою діяльністю здійснюється Верхов-
ним Судом України насамперед шляхом перевірки закон-
ності і обґрунтованості вирішення нижчими судами
цивільних, кримінальних справ та виправлення їх поми-
лок. Однак він не вичерпується тільки цим. Важливе зна-
чення мають також вивчення і узагальнення судової прак-
тики, аналіз судової статистики та видання керівних роз’-
яснень з питань застосування чинного законодавства, що
виникають при розгляді судових справ, а також здійснен-
ня контролю за виконанням судами цих роз’яснень.
Крім того, як вищий судовий орган у системі загаль-
них судів Верховний Суд України в першій інстанції роз-
Організація судових та правоохоронних органів
глядає цивільні і кримінальні справи, які є особливо скла-
дними і мають виключне суспільне значення. Саме тому
Верховний Суд України має право прийняти до свого про-
вадження будь-яку справу, що підсудна нижчому суду.
Верховний Суд України є останньою інстанцією в усіх
кримінальних і цивільних справа’х, що розглядаються
нижчими судами.
Судді Верховного Суду України обираються Верхов-.
ною Радою України безстрокове. Народні засідателі Вер-
ховного Суду України обираються Верховною Радою
України строком на п’ять років. Суддею Верховного Суду
України може бути громадянин України, який досяг на
день обрання 35-річного віку, має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за фахом не менш як 10 років, у тому числі не
менш як п’ять років на посаді судді. Народним засідате-
лем Верховного Суду України може бути громадянин Укра-
їни, який досяг на день обрання 35-річного віку. Кіль-
кісний склад Верховного Суду України встановлюється
Верховною Радою України. Зараз він налічує 85 суддів1.
Верховний Суд України діє у складі:
1) Пленуму Верховного Суду України;
2) судової колегії в цивільних справах Верховного
Суду України;
3) судової колегії в кримінальних справах Верховно-
го Суду України;
4) військової колегії.
Для розгляду організаційних питань роботи Верхов-
ного Суду України створюється президія Верховного Суду
України.
Пленум Верховного Суду України діє у складі Голови
Верховного Суду України, заступників Голови та членів
Верховного Суду України.
У засіданнях Пленуму беруть участь Генеральний про-
курор України і Міністр юстиції України. Участь Генераль-
ного прокурора у роботі Пленуму є обов’язковою. Це обу-
мовлено його статусом, відповідно до якого з кожно-
1 Відомості Верхов. Ради України. — 1994. — № 26. — Ст. 213.
Розділ IV. Судова система
го питання, що виноситься на розгляд Пленуму, Генераль-
ний прокурор дає свій висновок.
Участь у роботі Пленуму Міністра юстиції України дає
можливість отримувати і використовувати матеріали для
вдосконалення організаційного забезпечення діяльності
судів. Крім того, участь Міністра юстиції у роботі Плену-
му безпосередньо пов’язана з вирішенням подань, що
вносяться ним, про надання судам керівних роз’яснень.
У засіданнях Пленуму, не пов’язаних з розглядом су-
дових справ, за запрошенням Голови Верховного Суду
України можуть брати участь судці нижчих судів, члени
Науково-консультативної ради при Верховному Суді
України, представники міністерств, державних комітетів
та відомств, інших державних органів, громадських орга-
нізацій, а також наукових установ. Участь у роботі Плену-
му для них — це не тільки присутність, а й можливість
виступати на його засіданнях. Серед запрошених завжди
присутні керівні працівники Генеральної прокуратури
України, Міністерства юстиції України, Міністерства вну-
трішніх справ України. Коло осіб, що запрошуються на
засідання Пленуму, визначається характером питань, які
розглядаються. ‘ .
Пленум Верховного Суду України скликається не рід-
ше одного разу на три місяці. Про час скликання Плену-
му і перелік питань, що виносяться на його розгляд, чле-
ни Пленуму, Генеральний прокурор України, Міністр юс-
тиції України повідомляються не пізніш як за 15 днів до
засідання. Проекти постанов Пленуму і копії протестів чи
подань по судових справах надсилаються цим особам не
пізніш як за 10 днів до засідання.
Стаття 47 Закону «Про судоустрій України» передба-
чає такий порядок прийняття постанов Пленуму Верхо-
вного Суду України:
— засідання Пленуму правомочні при наявності не
менше двох третин його складу;
— постанови Пленуму приймаються відкритим голосу-
ванням більшістю голосів членів Пленуму, що беруть
участь у голосуванні;
Організація судових та правоохоронних органів
— постанови Пленуму підписуються Головою Верхов-
ного Суду України та секретарем Пленуму.
Всі рішення Пленуму, в тому числі при розгляді справ
у закритих засіданнях, приймаються відкритим голосу-
ванням. Підрахунок голосів проводить секретар Пленуму.
Голова Верховного Суду України голосує одночасно з
іншими членами Пленуму. Підсумки голосування, а та-
кож хід обговорення протесту або висновку з судової спра-
ви, проекту керівного роз’яснення або рішення з іншого
питання, що вноситься на розгляд Пленуму, фіксуються
у протоколі, який веде секретар.
Повноваження Пленуму Верховного Суду України,
закріплені у ч. 2 ст. 128 Конституції України і ст. 45 Закону продолжение
–PAGE_BREAK–
«Про судоустрій України», поділяються на декілька груп:
судові, організаційно-контрольні, правороз’яснювальні.
Судові повноваження Пленуму, або повноваження на
здійснення правосуддя, закріплені в п. 1 ст. 45 Закону
«Про судоустрій України». Пленум у межах своєї компе-
тенції розглядає справи в порядку нагляду та за нововия-
вленими обставинами. Таким чином, п. 1 ст. 45 цього За-
кону визначає повноваження Пленуму як наглядової
інстанції, покликаної забезпечувати виправлення поми-
лок, припущених при розгляді конкретних судових справ
судовими колегіями Верховного Суду України. Розгляд
справ може здійснюватися Пленумом за протестами лише
двох осіб: Голови Верховного Суду України та Генерально-
го прокурора України.
Перегляд вироків, рішень, ухвал за нововиявленими
обставинами має ті ж ознаки, що і перегляд, який здійс-
нюється іншими наглядовими інстанціями, ставить ті ж
самі вимоги до приводів і підстав розгляду справ за ново-
виявленими обставинами.
Організаційно-контрольні повноваження Пленуму за-
кріплені у ч. 2 ст. 128 Конституції України і п. 3,4,6 ст. 45
Закону «Про судоустрій України». Пленум Верховного
Суду України:
— обирає на посаду та звільняє з посади голову Верхов-
ного Суду України; __
Розділ IV. Судова система
— затверджує за поданням Голови Верховного Суду
України склад судових колегій, а також заступників голів
судових колегій та секретаря Пленуму;
— затверджує за поданням Голови Верховного Суду
України Науково-консультативну раду при Верховному
Суді України;
— заслуховує повідомлення про роботу Президії Вер-
ховного Суду України і звіти голів судових колегій про ді-
яльність колегій.
Верховний Суд України діє як у складі Пленуму, так і
у складі судових колегій. Це обумовлює необхідність роз-
поділу всіх членів Верховного Суду України по трьох ко-
легіях. При цьому враховується спеціалізація кожного з
суддів щодо розгляду цивільних або кримінальних справ,.
а також справ, підсудних військовим судам. Голова Верхо- *
вного Суду України вносить з цього питання подання до
Пленуму. У поданні також вносяться пропозиції про за-
твердження одного із членів кожної колегії заступниками
голів цих колегій. Розглянувши подання Голови Верхов-
ного Суду України, Пленум виносить постанову про за-
твердження складів судових колегій в цивільних справах,
кримінальних справах та військової колегії.
Закон «Про судоустрій України» приділяє значну ува-
гу повноваженням секретаря Пленуму. Він може затверд-
жуватися лише з числа суддів Верховного Суду України.
Секретар Пленуму поряд з виконанням обов’язків члена
Верховного Суду України здійснює організаційну роботу
з підготовки засідань Пленуму, забезпечує ведення прото-
колу та виконує дії, необхідні для втілення в життя прий- І
нятих Пленумом постанов. *
Звіти судових колегій охоплюють, як правило, трива-
лий період роботи (3-5 років) і широко обговорюються на
Пленумі з наступним прийняттям розгорнутих постанов.
Науково-консультативна рада при Верховному Суді
України створюється з метою підвищення якості підготов-
ки матеріалів, пов’язаних з вивченням і узагальненням судо-
вої практики і аналізом проектів керівних роз’яснень з пи-
тань застосування законодавства при розгляді судових справ.
Організація судових та правоохоронних органів і
Науково-консультативна рада закріплює зв’язок су-
дових органів з провідними науковими установами і нав-
чальними юридичними закладами України, сприяє вико-
ристанню досягнень правової науки при вирішенні прак-
тичних питань здійснення правосуддя. До складу ради
входять провідні вчені-фахівці в галузі цивільного і кри-
мінального процесу, цивільного, кримінального, трудово-
го, сімейного та інших галузей права, а також практичні
працівники — члени Верховного Суду України. Відпові-
дно до практики, що склалася, члени ради переважно за-
лучаються до вивчення і узагальнення проектів керівних
роз’яснень. Більш того, останнім часом майже всі проек-
ти керівних роз’яснень розробляються при безпосередній
участі вчених — членів ради.
Правороз’яснювальні повноваження Пленуму закріп-
лені в п. 2 ст. 45 Закону «Про судоустрій України», відпо-
відно до якого Пленум розглядає матеріали узагальнення
судової практики і судової статистики, а також подання
Генерального прокурора України і Міністра юстиції Укра-
їни та дає керівні роз’яснення судам з питань застосуван-
ня законодавства; при обговоренні питання про надання
судам керівних роз’яснень заслуховує повідомлення голів
Верховного суду АРК, обласних, Київського та Севасто-
польського міських судів про судову практику по застосу-
ванню законодавства.
Розгляд матеріалів узагальнення судової практики і
аналізу судової статистики починається з доповіді про це
питання Голови Верховного Суду України або уповноваже-
ної ним особи. У доповіді викладаються підсумки проведе-
ного узагальнення, основні положення, які стосуються
практики застосування законодавства, виявлені недоліки,
спірні питання, висновки та пропозиції. В обговоренні
доповіді беруть участь члени Пленуму, а також запрошені
особи. Разом з доповіддю обговорюються проекти керівних
роз’яснень, підготовлених на основі матеріалів узагальнен-
ня судової практики і аналізу судової статистики.
У п. 2 ст. 45 Закону «Про судоустрій України» також за- продолжение
–PAGE_BREAK–
кріплено право Генерального прокурора України і Міністра
Розділ IV. Судова система
юстиції України вносити до Пленуму пропозиції про надан-
ня судам керівних роз’яснень з питань застосування законо-
давства. Ці подання грунтуються на даних про практику за-
стосування законодавства, які отримані у процесі здійснен-
ня прокурорської діяльності або організаційного забезпе-
чення діяльності судів з боку Міністерства юстиції України.
Розгляд матеріалів узагальнень судової практики і су-
дової статистики, а також подань Генерального прокурора
України і Міністра юстиції України, як правило, завершу-
ється прийняттям керівного роз’яснення. Якщо ж Пленум
доходить висновку, що немає необхідності у наданні судам
керівних роз’яснень, він обмежується обговоренням пи-
тання і рекомендує судовим колегіям довести матеріали
вивчення до судів як огляд судової практики.
Пленум є єдиним структурним органом Верховного
Суду України, який уповноважений давати судам керівні
роз’яснення, їх юридична сила визначена у ст. 40 Закону
«Про судоустрій України»: «… керівні роз’яснення Плену-
му Верховного Суду України обов’язкові для судів, інших
органів та посадових осіб, що застосовують закон, з яко-
го дано роз’яснення». З цього випливає, що керівні роз’-
яснення Пленуму не створюють нової правової норми, а
тільки роз’яснюють зміст і визначають практику застосу-
вання чинного законодавства1.
Після прийняття Конституції України 1996 р. на Вер-
ховний Суд України було покладено’нові повноваження.
Так, відповідно до ст. 110 Конституції України у разі ви-
никнення питання про неможливість виконання Прези-
дентом України своїх повноважень за станом здоров’я
воно може бути вирішено Верховною Радою України при
додержання певної процедури, а саме: на підставі письмо-
вого подання Верховного Суду України — за зверненням
Верховної Ради України, і медичного висновку.
1 Детальніше про це див.: Авилина Й.В. Праворазьяснительная
деятельность внсшихсудебньІхорганов//Сов. юстиция. -1988. — № 17.
— С. 11-13; Дроздов Г.В. Правовая природа разьяснений закона вьіс-
шими органами судебной власти //Сов. гос-во й право. — 1992. —
№ 1.-С.70-77.
Організація судових та правоохоронних ор,
•анів
Згідно з ст. 111 Конституції України при вирішенні
питання про усунення Президента України з поста в по-
рядку імпічменту однією з необхідних підстав є висновок
Верховного Суду України про те, що діяння, в яких зви-
нувачується Президент України, містить ознаки держав-
ної зради або іншого злочину.
Відповідно до ст. 150 Конституції України і ст.ст. 13,
40,41 Закону «Про Конституційний Суд України» Верхов-
ному Суду України надано право звертатися до Конститу-
ційного Суду України з конституційними поданнями з
питань прийняття рішень щодо конституційності законів,
інших правових актів Верховної Ради України, актів Пре-
зидента України, актів Кабінету Міністрів України, пра-
вових актів Верховної Ради АРК, а також з конституцій-
ним поданням з питань дачі висновку стосовно офіційно-
го тлумачення Конституції України та законів України.
Судові колегії. Склад судової колегії в цивільних спра-
вах, судової колегії в кримінальних справах та військової
колегії затверджується Пленумом Верховного Суду Укра-
їни з числа суддів Верховного Суду України.
Колегію очолює її голова, який має свого заступника.
Кількісний склад колегій не однаковий. Голові Верховно-
го Суду України надано право в разі необхідності своїм
розпорядженням залучати суддів однієї колегії для розгля-
ду справ у складі другої колегії.
Судові колегії розглядають справи як суд першої
інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду та у
зв’язку з нововиявленими обставинами. Крім судових
повноважень, судові колегії вивчають і узагальнюють су-
дову практику, аналізують судову статистику, а також здій-
снюють інші повноваження, надані їм законодавством.
Судовій колегії в кримінальних справах як суду першої
інстанції підсудні справи особливої складності або виключ-
ного суспільного значення. Крім того, судова колегія має
право прийняти до свого розгляду будь-яку справу, підсуд-
ну нижчому суду.
Судова колегія в цивільних справах як суд першої
інстанції має право:
Розділ IV. Судова система
а) витребувати справу з будь-якого нижчого суду і
прийняти її до розгляду по суті;
б) розглядати скарги, заяви на рішення органів і поса-
дових осіб певного рівня (ст.ст. 243′, 2436,24812 ЦПК та ін.).
Військова колегія як суд першої інстанції розглядає:
а) справи виключної важливості;
б) будь-яку справу, підсудну військовому суду та прий-
няту нею до свого провадження;
в) справи про злочини військовослужбовців, які ма-
ють військове звання генерала (адмірала) чи обіймають
посади від командира з’єднання та вище або їм рівні.
Судові колегії переглядають у касаційному порядку
справи, розглянуті судами другої ланки (у першій
інстанції).
Як суд наглядової інстанції судові колегії перегляда-
ють справи, які розглянуті нижчими судами і рішення з
яких набрали законної сили.
Президія Верховного Суду України формується у складі
Голови, заступників Голови та декількох членів Верховно-
го Суду України. Кандидатури пропонуються Головою
Верховного Суду України. Президія не здійснює судових
повноважень, до її функцій входить розгляд питань орга- продолжение
–PAGE_BREAK–
нізації роботи судових колегій та апарату Верховного Суду
України, а також надання допомоги нижчим судам щодо
правильного застосування законодавства.
Засідання президії проводяться не рідше одного разу на
місяць і є правомочними при наявності більшості членів
президії, що беруть участь у засіданні.
Голова Верховного Супу України обирається на посаду та
звільняється з посади шляхом таємного голосування Плену-
мом Верховного Суду України в порядку, встановленому за-
коном (ч. 2 ст. 128 Конституції України). Його повноважен-
ня значною мірою обумовлені тим, що, маючи статус судді,
він одночасно є керівником судової установи, до того ж вищої
в системі загальних судів. Саме тому повноваження Голови “і
можна умовно поділити на судові, судово-наглядові, адміні- 1
стративні, організаційно-контрольні, представницькі, їх пе-І
релік міститься в ст. 51 Закону «Про судоустрій України». :
Організація судових та правоохоронних, органів*
Голова Верховного Суду України:
1) вносить у межах і порядку, встановлених законом,
протести на рішення, вироки, ухвали та постанови по су-
дових справах;
2) у випадках і порядку, встановлених законом, зупи-
няє виконання рішень, вироків, ухвал та постанов по су-
дових справах;
3) організовує роботу по вивченню та узагальненню
судової практики, аналізу судової статистики; вносить
подання до державних органів, громадських організацій і
посадовим особам про усунення порушень закону, при-
чин та умов, що сприяли вчиненню правопорушень, а та-
кож організовує роботу по здійсненню контролю за вико-
нанням керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду
України і вносить матеріали на розгляд Пленуму;
4) скликає Пленум Верховного Суду України та голо-
вує на його засіданнях; може головувати в судових засі-
даннях колегій Верховного Суду України при розгляді
будь-якої справи;
5) скликає президію Верховного Суду України і вно-
сить на розгляд президії питання, що потребують її вирі-
шення, головує на засіданнях президії;
6) вносить подання до Конституційного Суду Украї-
ни з питань щодо тлумачення законів України;
7) вносить до Пленуму Верховного Суду України по-
дання про невідповідність роз’яснень Пленуму Верховно-
го Суду законодавству України;
8) розподіляє обов’язки між заступниками Голови ^
Верховного Суду України;
9) керує організацією роботи судових колегій, апара-
ту Верховного Суду України;
10) веде особистий прийом, організовує роботу Вер-
ховного Суду України по прийому громадян і розгляду
пропозицій, заяв і скарг;
11) здійснює інші повноваження, надані йому законо-
давством. (Так, Голова Верховного Суду України є членом
Вищої Ради юстиції за посадою.)
Розділ IV. Судова система
З метою забезпечення роботи щодо здійснення правосу-
ддя, узагальнення судової практики та іншої діяльності Вер-
ховний Суд України має свій апарат. Нині штатна чисельність
апарату налічує 284 одиниці, які складають таку структуру:
— відділ систематизації законодавства та зв’язків з за-
собами масової інформації;
— відділ узагальнення судової практики;
— відділ прийому громадян і розгляду листів;
— відділ по розгляду скарг на судові рішення в поряд-
ку нагляду;
— відділ судово-правової реформи;
— відділ міжнародно-правового співробітництва;
— відділ судової статистики;
— відділ інформатики та комп’ютеризації;
— перший відділ;
— відділ кадрів;
— відділ контролю за судовою діяльністю;
— планово-економічний відділ;
— відділ бухгалтерського обліку та звгшості;
— відділ управління справами;
— редакція «Вісника Верховного Суду України»;
— секретаріат Пленуму та президії Верховного Суду
України;
— секретаріат судової колегії в кримінальних справах;
— секретаріат судової колегії в цивільних справах;
— секретаріат військової колегії;
— секретаріат Вищої кваліфікаційної комісії суддів1.
Контрольні запитання
1. Яке місце посідає Верховний Суд України в системі загальних
судів?
2. Яка структура Верховного Суду України?
3. Охарактеризуйте повноваження Пленуму Верховного Суду
України.
4. Яка природа керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду
України?
1 Відомості Верхов. Ради України. — 1994. — № 24. — Ст. 191.
Організація судових та правоохоронних органів
§ 7. Арбітражний суд України
Арбітражний суд — невід’ємна частина судової систе-
ми України, як це передбачено чинним законодавством.
Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні
всіх господарських спорів, що виникають між юридични-
ми особами, державними та іншими органами, а також у
розгляді справ про банкрутство (ст. 1 Закону «Про арбіт-
ражний суд»). В умовах становлення ринкових відносин
роль цього суду, зрозуміло, зростає і на його розгляд ви-
носиться значна кількість справ.
Чинне законодавство України поставило перед арбітраж-
ним судом такі завдання: захист прав та охоронюваних зако-
ном інтересів учасників господарських правовідносин;
сприяння зміцненню законності у сфері господарських пра- продолжение
–PAGE_BREAK–
вовідносин; внесення пропозицій, спрямованих на вдоско-
налення правового регулювання господарської діяльності.
Відповідно до чинного законодавства діє така систе-
ма арбітражних судів України: Вищий арбітражний суд;
арбітражний суд Автономної Республіки Крим; арбіт-
ражні суди областей, міст Києва та Севастополя. Таким
чином, в Україні існують дві ланки арбітражних судів. За-
коном передбачена можливість створення й інших ланок:
міських, міжрайонних, районних арбітражних судів тощо.
Система арбітражних судів України характеризується
такими загальними рисами: простотою побудова відпові-
дно до адміністративно-територіального поділу; доступ-
ністю для позивачів; ієрархічністю устрою, що дозволяє, з
одного боку, Вищому арбітражному суду здійснювати ор-
ганізаційне керівництво арбітражними судами областей,
а з другого — переглядати в порядку нагляду рішення цих
судів; єдністю системи арбітражних судів, яка обумовле-
на єдністю їх завдань, єдиними, принципами організації та
діяльності судів.
Судді арбітражних судів Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва та Севастополя призначають-
ся на посаду у тому ж порядку, що й судді загальних судів,
і до них ставляться в цілому такі самі вимоги.
Розділ IV. Судова система
ШІШ
Арбітражний суд здійснює правосуддя на принципах:
— законності;
— незалежності та підкорення тільки закону;
— рівності всіх учасників судового процесу перед зако-
ном і арбітражним судом;
— змагальності сторін і свободи у наданні ними арбіт-
ражному суду своїх доказів і доведеності перед судом їх
переконливості;
— арбітрування;
— гласності та відкритого розгляду справ, за винятком
випадків, коли це суперечить інтересам охорони держав-
ної, комерційної таємниці, або коли є обгрунтовані запе-
речення однієї із сторін;
— обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов
арбітражного суду.
Система арбітражних судів, їх структура і повноваження.
Нижчою ланкою системи арбітражних судів є арбітражний
суд АРК, арбітражні суди областей, міст Києва та Севас-
тополя. Вони розглядають всі підвідомчі арбітражним су-
дам справи, крім тих, що віднесені до компетенції Вищо-
го арбітражного суду. Ці суди:
— вирішують господарські спори, віднесені до їх ком-
петенції;
— розглядають справи про банкрутство;
— переглядають у порядку нагляду рішення, ухвали,
постанови цього ж арбітражного суду;
— вивчають і узагальнюють практику застосування
законодавства, аналізують статистику вирішення госпо-
дарських спорів, вносять пропозиції до Вищого арбітраж-
ного суду України, спрямовані на вдосконалення право-
вого регулювання господарської діяльності і практики
вирішення господарських спорів;
— ведуть роботу, спрямовану на попередження право-
порушень у сфері господарських відносин;
— здійснюють інші повноваження, надані їм законо-
давством.
Арбітражні суди цієї ланки складаються з голови суду,
його першого заступника, заступників та суддів. Для ви-
Організація судових та правоохоронних органів
І
рішення організаційних питань створюється президія.
Організація роботи в арбітражному суді дещо інша, ніж
у обласному суді загальної юрисдикції.
Судді арбітражного суду також розподілені по колегі-
ях. Однак підставою для утворення колегій є необхідність
більш глибокої спеціалізації суддів при розгляді господар-
ських спорів. Кількість колегій значною мірою залежить
від кількісного складу суду1. Між тим подальший розви-
ток господарської діяльності, значне зростання кількості
законодавчих та інших нормативних актів, ускладнення їх
застосування стимулювали необхідність утворення нових
спеціалізованих колегій з одночасним збільшенням кіль-
кості суддів в арбітражних судах. В останні роки були
утворені колегії з розгляду справ про банкрутство2 та з
розгляду справ про стягнення податків, зборів (обов’язко-
вих платежів)3.
Арбітражний суд очолює його голова. Він та його за-
ступники призначаються на посаду Президентом Украї-
ни. Повноваження голови суду розподіляються на^удові,
організаційні та адміністративні.
Судові повноваження складаються з можливості при-
йняття до свого провадження і вирішення господарсько-
го спору, підсудного цьому арбітражному суду, а також
перегляду в порядку нагляду рішень, ухвал, постанов, що
були прийняті суддями цього суду.
Організаційними є такі повноваження голови суду:
— розподіл обов’язків між суддями арбітражного суду;
— забезпечення підбору і підготовки кандидатів у судді;
— організація діяльності арбітражного суду і відпові-
дальність за виконання завдань, покладених на суд.
1 Наприклад, в арбітражному суді Харківської області дев’ять ко-
легій.
2 Див.: Про утворення в арбітражних судах України спеціальних
колегій з розгляду справ про банкрутство: Указ Президента України
від 21 квітня 1998р.
3 Див.: Про утворення в арбітражних судах України арбітражних
колегій з розгляду справ про стягнення податків, (обов’язкових пла-
тежів): Указ Президента України від ІЗ серпня 1999 р. // Офіц. вісник
України. — 1999. — № 33. — Ст. 1709.
Розділ IV. Судова система продолжение
–PAGE_BREAK–
Адміністративними є такі повноваження голови суду:
— затвердження структури, штатного розкладу та ко-
шторису на утримання арбітражного суду;
— видання в межах своїх повноважень наказів та інших
актів;
— призначення на посаду і звільнення з посади праців-
ників апарату арбітражного суду, застосування до них за-
ходів заохочення і дисциплінарних стягнень.
Голова суду може здійснювати й інші повноваження.
Найвищим органом у вирішенні господарських спо-
рів, здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, цостанов ар-
бітражних судів України та контролю за їх діяльністю е
Вищий арбітражний суд України. Він складається з Голо-
ви, першого заступника Голови та суддів, Пленуму, пре-
зидії, арбітражних колегій з розгляду спорів та перегляду
рішень, ухвал, постанов.
Повноваження Вищого арбітражного суду України:
а) розглядає та вирішує господарські спори, які відне-
сено до його компетенції АПК, іншими законами Україт
ни, міждержавними договорами й угодами; має право в
межах підвідомчості арбітражних судів України прийня-
ти до свого провадження будь-який господарський спір;
б) переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали Ви-
щого арбітражного суду України, арбітражного суду АРК,
арбітражних судів областей, міст Києва та Севастополя;
в) вивчає і узагальнює практику застосування законо-
давства, забезпечує єдність практики, аналізує статистику
розгляду господарських спорів, дає роз’яснення арбітраж-
ним судам з питань застосування законодавства України,
яке регулює відносини в господарській сфері і порядок
вирішення господарських спорів. Роз’яснення Вищого ар-
бітражного суду є обов’язковими для суддів і учасників го-
сподарських правовідносин, що застосовують законодав-
ство, відповідно до якого дається таке роз’яснення;
г) проводить роботу, спрямовану на попередження
правопорушень у сфері господарських відносин;
г) здійснює організаційне керівництво арбітражним
судом АРК, арбітражними судами областей, міст Києва та
Організація судових та правоохоронних органів
Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і
вдосконалення їх діяльності, перевіряє та поширює пози-
тивний досвід роботи арбітражних судів України;
д) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, під-
вищення кваліфікації працівників арбітражних судів, органі-
зовує роботу по матеріально-технічному забезпеченню арбіт-
ражних судів і створенню належних умов для їх діяльності,
нормативному забезпеченню, веденню статистичного обліку;
е) здійснює інші повноваження, надані йому законо-
давством.
Голова Вищого арбітражного суду України:
а) організовує діяльність Вищого арбітражного суду і
несе відповідальність за виконання завдань, покладених
на Вищий арбітражний суд; видає в межах своїх повнова-
жень накази та інші акти; призначає на посади і звільняє
з посад працівників апарату Вищого арбітражного суду;
б) здійснює організаційне керівництво роботою арбіт-
ражних судів України;
в) розподіляє обов’язки між заступниками Голови і
суддями арбітражного суду;
г) затверджує структуру, штатний розклад, кошторис
на утримання Вищого арбітражного суду, положення про
структурні підрозділи Вищого арбітражного суду;
г) забезпечує підготовку матеріалів з питань, які під-
лягають розгляду на президії і Пленумі Вищого арбітра-
жного суду, вносить на розгляд ці питання, скликає пре-
зидію та Пленум і головує на їх засіданнях;
д) може прийняти до свого провадження в межах під-
відомчості арбітражних судів України вирішення госпо-
дарського спору і переглянути рішення, ухвалу, постано-
ву по справі у порядку, передбаченому АПК;
е) вносить до президії Вищого арбітражного суду про-
тести на рішення, ухвали, постанови, прийняті заступни-
ками Голови Вищого арбітражного суду або в засіданнях
під їх головуванням;
є) вносить до Пленуму Вищого арбітражного суду
подання про перегляд постанов президії Вищого арбітра-
жного суду;
Розділ IV. Судова система
ж) здійснює інші повноваження, передбачені законо-
давством.
Пленум Вищого арбітражного суду України діє у складі
Голови Вищого арбітражного суду (головуючого), його
заступників, судців Вищого арбітражного суду, голови
арбітражного суду АРК, голів арбітражних судів областей,
міст Києва та Севастополя.
Пленум скликається не менше двох разів на рік. Про
час його скликання члени Пленуму повідомляються не
пізніше ніж за п’ятнадцять днів до засідання. В той же
строк їм надсилаються матеріали з питань, які вносяться
на розгляд Пленуму. Засідання Пленуму правомочні за
наявності не менше двох третин його складу.
Постанови Пленуму приймаються відкритим голосу-
ванням більшістю голосів і підписуються головуючим на
засіданні.
До повноважень Пленуму належать:
а) вирішення найбільш важливих питань діяльності
арбітражних судів України;
б) заслуховування повідомлень голови арбітражного
суду АРК, голів арбітражних судів областей, міст Києва та
Севастополя про виконання покладених на них завдань і
практику застосування законодавства;
в) розгляд матеріалів узагальнення арбітражної прак-
тики і статистики та дача керівних роз’яснень, обов’язко-
вих для органів, що вирішують господарські спори, а та- продолжение
–PAGE_BREAK–
кож для підприємств, установ, організацій, державних та
інших органів, посадових осіб;
г) перегляд за протестом Голови Вищого арбітражно-
го суду України, Генерального прокурора України поста-
нов президії Вищого арбітражного суду по господарських
спорах;
ґ) розгляд інших питань вдосконалення правового
регулювання господарських відносин, які вносяться пре-
зидією або членами Пленуму Вищого арбітражного суду.
Президія Вищого арбітражного суду створюється у
складі Голови Вищого арбітражного суду (головуючого) і
заступників Голови за посадою та декількох суддів.
Організація судових та правоохоронних органів
Засідання президії правомочні за наявності не менше
двох третин членів президії. Рішення приймається відкри-
тим голосуванням більшістю голосів членів президії і під-
писується головуючим у засіданні.
Засідання президії проводяться не рідше одного разу
на місяць.
Президія має повноваження:
а) вирішувати питання організації і діяльності, підбо-
ру кадрів арбітражних судів України;
б) заслуховувати повідомлення голови арбітражного суду
АРК, голів арбітражних судів областей, міст Києва та Севас-
тополя, арбітрів арбітражних судів України та звіти керівни-
ків структурних підрозділів Вищого арбітражного суду;
в) переглядати за протестом Голови Вищого арбіт-
ражного суду, Генерального прокурора України або їх
заступників у порядку нагляду рішення, ухвали, поста-
нови, прийняті Вищим арбітражним судом, і перегля-
дати справи за нововиявленими обставинами, постано-
ви по яких були прийняті президією Вищого арбітраж-
ного суду;
г) розглядати матеріали узагальнення практики і ана-
лізу статистики, в період між засіданнями Пленуму Вищо-
го арбітражного суду давати роз’яснення з практики за-
стосування законодавства України, яке регулює відноси-
ни в господарській сфері і порядок розгляду господарсь-
ких спорів з наступним затвердженням на Пленумі;
ґ) вносити питання на розгляд Пленуму Вищого арбі-
тражного суду;
д) розглядати інші питання, які вносяться Головою
або членами президії Вищого арбітражного суду.
Арбітражна колегія. Склад арбітражної колегії Вищо-
го арбітражного суду України затверджується президією
арбітражного суду. Колегія має повноваження:
а) вирішувати господарські спори, віднесені АПК та
іншими законодавчими актами України до компетенції
Вищого арбітражного суду; .
б) переглядати у порядку нагляду рішення, ухвали
Вищого арбітражного суду, рішення, ухвали і постанови
Розділ IV. Судова система
арбітражного суду АРК, арбітражних судів областей, міст
Києва та Севастополя;
в) переглядати за нововиявленими обставинами рі-
шення, ухвали, постанови, прийняті цією колегією.
Голова Вищого арбітражного суду в разі необхідності
має право залучати суддю однієї колегії для розгляду справ
у іншій колегії.
Компетенція судді врегульована чинним законодавст-
вом. Суддя при вирішенні господарського спору повинен
виконувати вимоги закону, бути об’єктивним і неуперед-
женим, забезпечувати високу культуру арбітражного про-^
цесу. Вимоги судді, що ставляться в межах повноважень
арбітражного суду, є обов’язковими для посадових осіб,
організацій та установ, до яких вони звернені.
Суддя має право вносити до Пленуму чи президії Ви-
щого арбітражного суду України пропозиції щодо роз’яс-
нення застосування законодавства, яке регулює відноси-
ни в господарській сфері та порядок вирішення господар-
ських спорів. Суддя визначає і узагальнює «арбітражну
практику, вносить пропозиції щодо запобігання порушен-
ням законності у сфері господарських відносин. Він може
. очолювати структурний підрозділ апарату арбітражного
суду. Крім основної роботи, суддя має право займатися
лише педагогічною і науково-дослідницькою діяльністю.
Чисельність судців та інших працівників Вищого ар-
бітражного суду України, арбітражного суду АРК, арбіт-
ражних судів областей, міст Києва та Севастополя встано-
влюється Президентом України.
Структура апарату і штатний розклад Вищого арбіт-
ражного суду України затверджуються його Головою.
Структура апарату і штатний розклад арбітражного
суду АРК, арбітражних судів областей, міст Києва та Се-
вастополя затверджуються головами цих судів, які в разі
необхідності можуть створювати відділи, визначивши
організацію, завдання і порядок їх діяльності. В апараті
арбітражних судів АРК, областей, міст Києва та Севас-
тополя є посади фахівців та інших працівників, які, коли
це передбачає посада, проходять кваліфікаційну атеста-
Організація судових та правоохоронних органів
цію, порядок якої визначає президія Вищого арбітраж-
ного суду.
Контрольні запитання
1. Скільки ланок має судова система Арбітражних судів?
2. Які принципи покладено в основу організації та діяльності ар-
бітражних судів?
3. Яка структура Вищого арбітражного суду України?
§ 8. Конституційний Суд України
Поняття, етапи становлення і моделі конституційного
судочинства. Конституція як основний закон держави ви-
магає особливої правової охорони, яка може здійснюва-
тися різними засобами, іноді прямо передбаченими в ос-
новному законі. Охорона конституції — завдання і обов’я- продолжение
–PAGE_BREAK–
зок всіх органів та посадових осіб, що здійснюється ними
шляхом застосування різних правових засобів у межах
наданої їм компетенції. Однак найбільш ефективною є
судова охорона конституції, особливо у формі конститу-
ційного судочинства.
Конституційне судочинство — це діяльність судових ор-
ганів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є консти-
туційно-правові питання, пов’язані з забезпеченням додер-
жання конституції державними органами, і прийнятті по
них рішень, що тягнуть за собою правові наслідки.
Конституційне судочинство покликане забезпечува-
ти верховенство конституції як основи національної пра-
вової системи, охорону конституційних прав і свобод,
додержання принципу поділу влади у всіх його аспектах.
Необхідним, стрижневим елементом конституційного
судочинства є здійснювана судовим органом перевірка
нормативних актів з погляду їх відповідності конституції.
Саме це складає сутність конституційного судочинства.
Інститут судової охорони конституції виник у США на
основі судових прецедентів. Його доктрина була сформуль-
Розділ IV. Судова система
ована Верховним судом США в рішенні 1803 р.: «Саме су-
дова влада має право і зобов’язана сказати, що є закон».
Цей прецедент заклав основи так званої американської
моделі судової охорони конституції, головною особливіс-
тю якої є здійснення його судами загальної юрисдикції.
На першому етапі становлення світового конститу-
ційного процесу американська модель залишалася єди-
ною. З тими чи іншими модифікаціями вона затверджу-
ється у деяких країнах Латинської Америки (Аргентина,
Болівія, Бразилія, Колумбія), Скандинавії (Данія, Норве-
гія, Швеція), англійських домініонах (Австралія, Канада,
Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка).
На другому етапі втикає принципово нова, європейсь-
ка модель конституційного судочинства, концепція якої
була розроблена австрійським ученим Г. Кельзеном. її
головна відмінність від американської моделі полягає, в
тому, що конституційне судочинство виділяється із загаль-
ного судочинства і здійснюється не судами загальної
юрисдикції, а спеціалізованим органом — конституцій-
ним судом, або квазісудовим органом (конституційною
радою чи конституційною палатою вищих судових орга-
нів загальної юрисдикції).
Широке поширення розглядуваний інститут одержує
після Другої світової війни на третьому етапі конститу-
ційного процесу. Він затверджується практично у всіх кра-
їнах Західної Європи, багатьох нових державах Азії, Аф-
рики, Латинської Америки. Поза цією загальною тенде-
нцією залишаються соціалістичні держави.
Конституційне судочинство в країнах соціалістичного
табору не відповідало принципу єдності державної влади
і заснованому на ньому принципу формального верховен-
ства вищого представницького органу, що наділяється всі-
єю повнотою державної влади.
Новий етап у розвитку інституту конституційного су-
дочинства розпочався на рубежі 80-90-х років, коли про-
цес демократизації набув глобального характеру. Він запо-
чатковується в усіх країнах, де відбувається перехід від
авторитарних і тоталітарних режимів до демократії.
Організація судових та правоохоронних органів
Наведений історичний екскурс дозволяє зробити низку
висновків. По-перше, можна стверджувати, що в даний час
інститут конституційного судочинства притаманний пере-
важній більшості сучасних держав, однією з істотних рис
яких є верховенство права та його головного джерела — кон-
ституції. Верховенство конституції означає підпорядкова-
ність їй не тільки всіх інших джерел права, а й всіх гілок вла-
ди, у тому числі й законодавчої. Як показав світовий досвід,
найбільш ефективною правовою гарантією реалізації верхо-
венства конституції є конституційне судочинство.
По-друге, на сучасному етапі переважає європейська
модель конституційного судочинства, покликана усунути
вади американської моделі, такі, наприклад, як зв’язаність
суду при вирішенні конституційних питань обставинами
розглянутих їм кримінальних і цивільних справ, тривалий
строк судочинства, обов’язковість прийнятих рішень
лише для сторін у конкретній справі.
Конституційні суди — це судові органи, діяльність
яких здійснюється в процесуальних формах, що зближає
їх з судами загальної юрисдикції. У деяких країнах зако-
нодавець розглядає їх саме як суди: положення про них
містяться в розділі конституції, присвяченому судовій
владі (Україна, Португалія, Росія, Туреччина, Чехія, Сло-
ваччина, Вірменія, Узбекистан та ін.). Цим законодавець
підкреслює зв’язок конституційного судочинства з інши-
ми формами судочинства і визнає конституційний суд од-
ним із судів, але з особливою юрисдикцією — конституцій-
ною. Процедура судочинства в конституційних і загальних
судах базується на таких принципах судочинства, як не-
залежність, колегіальність, гласність, змагальність і рівно-
правність сторін.
Однак спеціалізовані органи конституційного судо-
чинства істотно відрізняються від судів загальної юрисдик-
ції. При всьому різноманітті національних особливостей,
властивих їм в окремих країнах, можна виділити три ос-
новні подібності.
1.У формуванні спеціалізованих органів конституцій-
ного судочинства, як правило, беруть участь декілька гі-
Розділ IV. Судова система
лок влади, що представлені різними державними органа-
ми. Причому в одних державах конституційні суди утво-
рюються при участі в тій чи іншій формі двох гілок вла- продолжение
–PAGE_BREAK–
ди — законодавчої і виконавчої (Австрія, Албанія, Вірме-
нія, Бенін, Киргизстан, Румунія, Росія, Франція.). В
інших країнах конституційні суди формуються при участі
трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової
(Болгарія, Габон, Італія, Іспанія, Литва, Мадагаскар, Мол-
дова, Монголія, Республіка Корея).
2. На відміну від суддів судів загальної юрисдикції
судді конституційних судів призначаються і обираються
на певний, відносно короткий строк без права повторно-
го призначення і обрання. У більшості країн поряд з фік-
сацією граничного віку встановлений законом строк не
перевищує 12 років (у Марокко, Молдові, Республіці Ко-
рея, Португалії — шість років, Болгарії, Угорщині, Литві,
Румунії, Франції — дев’ять років, Албанії, Росії — 12 ро-
ків). При цьому в одних країнах склад конституційних
судів залишається незмінним протягом усього строку
(Болгарія, Італія, Монголія, Росія, ПАР, Ефіопія), в інших
— передбачена ротація їх членів (в Іспанії, Казахстані,
Литві, Мавританії, Румунії, Франції 1/3 складу оновлю-
ється кожні три роки, у Польщі — половина кожні чоти-
ри роки). Лише в деяких країнах, наприклад, в Австрії, Ві-
рменії, Туреччині, строк перебування судді на посаді об-
межений тільки досягненням певного віку.
3. На відміну від судів загальної юрисдикції, що фор-
муються виключно з професійних суддів, конституційні
суди створюються, як правило, на більш широкій основі:
їх членами можуть бути викладачі в галузі права, держав-
ні службовці, політичні діячі і навіть особі, що не мають
юридичної освіти.
Компетенція (юрисдикція) органів конституційного су-
дочинства. Способи визначення компетенції органів кон-
ституційного судочинства прямо залежать від моделі кон-
ституційного судочинства. У класичному варіанті амери-
канської моделі конституційне судочинство не виділяєть-
ся із загального. Тут немає особливої категорії конетиту-
Організація судових та правоохоронних органів
ційних справ. Конституційно-правові питання можуть
бути присутніми у будь-яких справах — кримінальних,
цивільних, адміністративних — і розглядатися судами за-
гальної юрисдикції.
Компетенція конституційних судів як органів консти-
туційного судочинства визначається їх природою як
головних органів судової охорони конституції. Аналіз су-
часного законодавства дозволяє виділити чотири основні
групи повноважень конституційних судів:
Це повноваження, пов’язані:
1) з забезпеченням верховенства конституції в системі
джерел національного права: розгляд справ про конститу-
ційність нормативно-правових актів і міжнародних дого-
ворів, офіційне тлумачення конституції і законів;
2) з забезпеченням принципу поділу влади: розгляд
спорів про компетенцію міждержавними органами (роз-
межування компетенції законодавчої, виконавчої і судо-
вої влади по горизонталі); між державою та її складовими
частинами (розмежування повноважень по вертикалі: у
федеративній державі — між федерацією та її суб’єктами,
у складній унітарній державі — між центром і автономія-
ми, у простій унітарній державі — між центральними дер-
жавними органами і територіальними колективами);
3) з захистом конституційних прав і свобод людини:
процедури «хабеас корпус», ампаро, конституційної скар-
ги. До них можна віднести також розгляд справ про консти-
туційність проведення виборів та референдумів і розгляд
виборчих спорів, оскільки йдеться про захист одного з най-
важливіших політичних прав громадян — виборчого;
4) з захистом конституції від порушення її вищими по-
садовими особами, а у деяких державах — і політичними
партіями (розгляд справ у порядку процедури імпічменту або
участь у ній; контроль діяльності політичних партій).
При цьому слід ураховувати дві обставини. По-перше,
не всі органи конституційного судочинства здійснюють
усі або в повному обсязі зазначені повноваження. По-дру-
ге, в окремих країнах органам конституційного судочин-
ства властиві й інші повноваження, наприклад, оголо-
Розділ IV. Судова система
шення неконституційною бездіяльність державних орга-
нів або посадових осіб (в Австрії, Угорщині, Німеччині
конституційний суд може зажадати від законодавчого
органу, що зволікає з виконанням запропонованих йому
законом обов’язків по виданню правових норм, виконан-
ню їх у визначені строки).
Порядок формування, склад і структура Конституційно-
го Суду України. Відповідно до ст. 148 Конституції Украї-
ни Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суд-
дів Конституційного Суду України. Президент України,
Верховна Радою України та з’їзд суддів України признача-
ють по шість суддів Конституційного Суду.
Основні положення порядку призначення суддів за-
кріплені в Законі України «Про Конституційний Суд
України». Так, Президент України перед призначенням
шести суддів обов’язково здійснює консультації з Прем’єр-
міністром України і Міністром юстиції України щодо кан-
дидатур на посади суддів Конституційного Суду. Указ
Президента України про призначення суддів скріплюєть-
ся підписами Прем’єр-міністра і Міністра юстиції Украї-
ни. У разі припинення повноважень судді Конституційно-
го Суду, який призначався Президентом України, Пре-
зидент України у місячний строк призначає іншу особу
на цю посаду.
Верховна Рада України призначає суддів Конститу-
ційного Суду таємним голосуванням шляхом подання
бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів продолжение
–PAGE_BREAK–
Конституційного Суду вносить Голова Верховної Ради, а
також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів
України від конституційного складу Верховної Ради; при
цьому депутат має право поставити підпис під пропози-
цією про висунення тільки однієї кандидатури і ці підпи-
си депутатів не відкликаються. Відповідний Комітет Вер-
ховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки
щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституцій-
ного Суду, внесеної у встановленому порядку.
Призначеними на посади суддів Конституційного
Суду вважаються кандидати, які набрали найбільшу кіль-
Організація судових та правоохоронних органів
кість голосів депутатів, але більшеполовини голосів депу-
татів від конституційного складу Верховної Ради. Можли-
ва ситуація, за якої кілька кандидатів набрали однакову
кількість голосів і після їх призначення було б перевище-
но необхідне для призначення число суддів. Тому щодо
цих кандидатів проводиться повторне голосування. У разі
припинення повноважень судді Конституційного Суду,
який призначався парламентом України, Верховна Рада у
місячний строк призначає іншу особу на цю посаду. За
результатами голосування Головою Верховної Ради підпи-
суються постанови Верховної Ради України про призна-
чення суддів Конституційного Суду.
Закон «Про Конституційний Суд України» визначив
такий механізм обрання суддів Конституційного Суду від
з’їзду суддів України загальної юрисдикції. Цей з’їзд за
пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням
більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кан-
дидатури на посади суддів Конституційного Суду для
включення в бюлетені для таємного голосування. Призна-
ченим на посаду судді Конституційного Суду вважається
кандидат, який у результаті таємного голосування одержав
більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду судців
України. Якщо голосування проводиться щодо кандида-
тур, число яких перевищує квоту для призначення на по-
сади суддів Конституційного Суду, призначеними вважа-
ються кандидати, які набрали більше голосів, ніж інші
кандидати на ці посади. У разі припинення повноважень
судді Конституційного Суду, який призначався з’їздом
суддів України, цей з’їзд у тримісячний строк призначає
іншу особу на цю посаду. За результатами голосування
головуючим і секретарем з’їзду підписуються рішення
з’їзду суддів України про призначення суддів Конститу-
ційного Суду.
Голова Конституційного Суду обирається на спеціаль-
ному пленарному засіданні Конституційного Суду із скла-
ду суддів Конституційного Суду лише на один трирічний
строк таємним голосуванням. Він очолює Конституцій-
ний Суд та організовує його діяльність.
Розділ IV. Судова система
Голова Конституційного Суду має двох заступників, які
обираються за пропозицією Голови Конституційного Суду
лише на один трирічний строк таємним голосуванням.
Конституційне судочинство здійснюється в колегіях
суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у
справах за конституційним поданням чи конституційним
зверненням, засіданнях Конституційного Суду та пленар-
них засіданнях Конституційного Суду. Для організації ро-
боти в Конституційному Суді формуються Секретаріат,
постійні і тимчасові комісії, Архів, Бібліотека, Науково-
консультативна рада. Друкованим органом Конституцій-
ного Суду є «Вісник Конституційного Суду України».
Для з’ясування правової природи Конституційного
Суду України як органу конституційного судочинства важ-
ливо визначити його завдання і принципи діяльності. Від-
повідно до ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд Украї-
ни» завданням Конституційного Суду України є гаранту-
вання верховенства Конституції України як Основного
Закону держави на всій території України.
Основні принципи діяльності Конституційного Суду
закріплені в ст.ст. 4, 27, 28, 56 Закону «Про Конституцій-
ний Суд України» і багато в чому подібні тим, що покла-
дені в основу організації і діяльності інших судів. Діяль-
ність Конституційного Суду ґрунтується на принципах
верховенства права, незалежності і недоторканності суд-
дів, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, дер-
жавної мови судочинства, повного і всебічного розгляду,
справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Тут не згадується принцип законності. Це пояснюєть-
ся тим, що Конституційний Суд при здійсненні своїх пов-
новажень має керуватися вимогами не будь-якого закону
або іншого нормативного акта, а принципу верховенст-
ва права, тобто правовими положеннями і приписами
Конституції України. Не згадані також принципи пре-
зумпції невинності, забезпечення обвинуваченому права
на захист, участі представників народу у відправленні су-
дочинства, забезпечення права громадянина на судовий
захист, здійснення судочинства тільки судом. І це природ-
Організація судових та правоохоронних органів
но, оскільки Конституційний Суд не вершить правосуд-
дя по конкретних справах. Він здійснює конституційне
судочинство, в якому немає обвинувачених, підсудних та
їх захисників, позивачів і відповідачів. Громадянин може
брати участь у конституційному судочинстві у вкрай об-
межених випадках. Він може виступати тільки в ролі осо-
би, яка підтримує своє звернення — клопотання про офі-
ційне тлумачення Конституції і законів України з метою
забезпечення реалізації і захисту його конституційних
прав і свобод.
Своєрідність принципів діяльності Конституційного продолжение
–PAGE_BREAK–
Суду проявляється також у тому, що вони часом наповню-
ються дещо іншим змістом порівняно з принципами су-
дочинства в судах загальної юрисдикції. Наприклад,
принцип колегіальності конституційного судочинства не
допускає можливості притягнення до розгляду справ
представників народу, тому що питання, з яких Консти-
туційний Суд має право приймати рішення, вимагають від
тих, кому довірено брати участь у цьому, глибоких профе-
сійних знань в галузі права. Рішення приймаються, ви-
сновки даються тільки тими суддями, які брали участь у
розгляді матеріалів справи на засіданні; пленарному засі-
данні Конституційного Суду. Тимчасова відсутність судді
на засіданні, пленарному засіданні, на якому розгляда-
лись матеріали справи, справа, не перешкоджає участі
такого судді з правом вирішального голосу в прийнятті
рішення або даванні висновків у справі, за винятком тих
випадків, коли рішення приймалися, висновки давалися
в межах процесуальних дій, які виконувалися за відсут-
ності судді.
Усі судді Конституційного Суду є рівноправними під
час розгляду справ на засіданні Колегії суддів, на засі-
данні, пленарному засіданні Конституційного Суду. Голо-
вуючий на засіданні Колегії суддів, на засіданні, пленар-
ному засіданні не має права обмежувати суддів у можли-
вості ставити запитання учасникам засідань, знімати по-
ставлені суддями запитання, коментувати висловлюван-
ня та запитання суддів, учасників засідання. Судді Кон-
Розділ IV. Судова система
ституційного Суду під час засідань повинні утримуватись
від коментарів та реплік, від втручання у дії головуючого.
Принцип гласності судочинства в Конституційному
Суді може бути обмежений з дуже широких підстав. Якщо
в судах загальної юрисдикції закрите судове засідання в
обов’язковому порядку здійснюється для охорони держав-
ної таємниці, а в арбітражному — ще й для охорони комер-1
ційної таємниці, то в Конституційному Суді обов’язко-
вою підставою для обмеження гласності може бути потре-
ба в охороні будь-якої таємниці, у тому числі службової,
професійної таємниці, таємниці приватного життя грома-
дянина. Можливі й інші винятки з цього принципу.
Зал засідань Конституційного Суду може відвідати не
кожний бажаючий. Відповідно до положень Регламенту
Конституційного Суду України реалізація особою можли-
вості бути присутньою на відкритих пленарних засіданнях
Конституційного Суду значною мірою залежить від розпо-
рядника, який здійснює пропуск громадян у Зал судових
засідань. Не вільний доступ і для представників засобів
масової інформації: такі представники, акредитовані при
Конституційному Суді, проходять до Залу судових засідань
за акредитаційними посвідченнями, інші журналісти — за |
списком, поданим Прес-службою Конституційного Суду.
Розгляд справ на пленарному засіданні Конституцій-
ного Суду може проводитися у формі усних слухань, тоб-
то шляхом безпосереднього заслуховування на пленарно-
му засіданні всіх учасників конституційного проваджен-
ня, та письмових слухань, тобто шляхом заслуховування
та аналізу зібраних на попередніх стадіях конституційно-
го провадження та залучених додатково в ході пленарно-
го засідання матеріалів, документів, необхідних для забез-
печення об’єктивного і повного розгляду справи. Форма
слухання визначається процесуальною ухвалою Консти-
туційного Суду.
Усні слухання є обов’язковими у випадках, коли/для
всебічного дослідження обставин справи та прийняття
обґрунтованого рішення на пленарному засіданні Кон-
ституційного Суду необхідно безпосередньо заслухати,
Організація судових та правоохоронних органів –
учасників конституційного провадження. Усні слухання
можуть проводитись також за клопотанням суб’єктів пра-
ва на конституційне подання, конституційне звернення та
органів, посадових осіб, конституційність правових актів
яких оспорюється або потребує офіційного тлумачення.
За ухвалою пленарного засідання Конституційного Суду
може бути проведене усне слухання лише з окремих пи-
тань справи, визначених ухвалою.
Розгляд справ на пленарному засіданні Конституцій-
ного Суду, незалежно від форми слухання, проводиться
відкрито. У разі, коли розгляд справи на відкритому пле-
нарному засіданні Конституційного Суду України може
призвести до розголошення державної або іншої таєм-
ниці, що охороняється законом, справа за ухвалою Кон-
ституційного Суду розглядається на закритому пленарно-
му засіданні.
Рішення та висновки Конституційного Суду у всіх
випадках оголошуються публічно у відкритому пленарно-
му засіданні.
У Конституційному Суді провадження ведеться, рі-
шення, ухвали приймаються, висновки даються та опри-
люднюються державною мовою. Учасники конституційно-
го провадження, які не володіють державною мовою, ма-
ють право користуватися послугами перекладача. Про свої
наміри користуватися послугами перекладача учасники
конституційного провадження своєчасно повідомляють
Конституційний Суд, який до початку розгляду справи
вирішує питання про участь у засіданні перекладача.
Таким чином, Конституційний Суд України є одним
із вищих органів, який незалежно і самостійно існує і діє
поряд з усіма іншими вищими органами влади України. З
огляду на функціональну характеристику Конституцій-
ний Суд України становить собою орган судової влади, що
здійснює свою діяльність у формі конституційного судо-
чинства. Цей аспект, якщо його співвіднести з практикою продолжение
–PAGE_BREAK–
організації державної влади, є переважаючим. Саме тому
акти Конституційного Суду України за змістом Консти-
туції України і Закону «Про Конституційний Суд Украї-
Розділ IV. Судова система
ни» не є актами вираження політичної волі. Конституцій-
ний Суд не розглядає політичні питання, його рішення
завжди повинні бути рішеннями про право. В противно-
му разі може виникнути реальна небезпека політизації
конституційного судочинства, основою якої за умов Укра-
їни є відсутність належної правової регламентації деяких
сфер суспільних відносин, а можливо, і бажання (усвідом-
лене чи неусвідомлене) законодавця, глави держави або
виконавчої влади перекласти на Конституційний Суд ви-
рішення окремих питань, що належать до їх компетенції.
Статус суддів Конституційного Суду України визнача-
ється Конституцією України, законами «Про Конститу-
ційний Суд України» та «Про статус суддів» і Регламентом
Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути
громадянин України, який на день призначення досяг
віку сорока років, має вишу юридичну освіту, стаж прак-
тичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не ме-
нше десяти років, володіє державною мовою і проживає
в Україні протягом останніх двадцяти років.
Законодавство встановлює заборону на заняття і дії,
не сумісні з посадою судді Конституційного Суду. Суддя
Конституційного Суду не може одночасно бути народним
депутатом, належати до будь-якої партії, руху, входити до |
складу органів виконавчої влади, інших державних орга-
нів, органів місцевого та регіонального самоврядування,
підприємств, які мають на меті отримання прибутку, зай-
матись підприємницькою та іншою діяльністю, крім ви-
кладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяль-
ності у вільний від роботи час. Але і така діяльність не
повинна перешкоджати виконанню ним обов’язків судді
і не може служити поважною причиною його відсутності
на судовому засіданні, якщо на те не дано згоди Консти-
туційного Суду.
Особливо забороняється суміщення з посадою судді
занять, пов’язаних з професійною юридичною Діяльністю,
якщо вона виходить за рамки посадових обов’язків судді.
Суддя не має права здійснювати захист або представнице
Організація судових та правоохоронних органі^
во, крім законного представництва, у суді, арбітражному
суді або інших органах, робити заступництво яким би то не
було особам в одержанні прав і звільненні від обов’язків.
Передбачені також істотні обмеження для участі судді
Конституційного Суду в політичній та іншій громадській
діяльності. Суддя не може належати до політичних партій
або рухів і матеріально їх підтримувати, брати участь у
політичних акціях, проводити політичну пропаганду або
агітацію. Він не може також входити до керівного складу
яких-небудь організацій і рухів, хоча б вони і не переслі-
дували політичних цілей. Суддя не має права брати участь
у кампанії по виборах в органи державної влади та орга-
ни місцевого самоврядування, бути присутнім на з’їздах і
конференціях політичних партій і рухів, займатися іншою
політичною діяльністю. Однак судді Конституційного
Суду не забороняється брати участь у науково-практич-
них конференціях, симпозіумах, на яких обговорюються
не пов’язані з політикою питання, а також входити до
складу делегацій Конституційного Суду України.
Зазначені обмеження спрямовані на забезпечення
неупередженості суддів. Це по суті гарантії від впливу кор-
поративних чи особистих інтересів при розгляді справ
або від розуміння практичної доцільності, якими можуть
керуватися народні депутати, політичні лідери та інші
особи, але не судді. Саме цим обумовлена ще одна забо-
рона для суддів Конституційного Суду: суддя не має пра-
ва, виступаючи в пресі, інших засобах масової інформації
і у будь-якій аудиторії, публічно висловлювати свою дум-
ку про питання, що можуть стати предметом розгляду в
Конституційному Суді, або про питання, які досліджу-
ються або прийняти до розгляду Конституційним Судом,
до винесення рішення у справі.
Повноваження судді Конституційного Суду України.
Суддя Конституційного Суду має право витребувати від
Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-
міністра України, Генерального прокурора України, суд-
дів, органів державної влади, органів влади АРК, органів
місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств,
Розділ IV. Судова система
установ, організацій усіх форм власності, політичних пар-
тій та інших об’єднань громадян, окремих громадян необ-
хідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань,
що готуються до розгляду Колегією суддів Конституцій-
ного Суду, Конституційним Судом. Ухилення віддавання
пояснень або відмова від надання документів, матеріалів,
інформації судді Конституційного Суду тягне за собою
відповідальність винних осіб згідно з законом.
Суддя Конституційного Суду України має право пуб-
лічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються
провадження в Конституційному Суді, лише щодо тих
справ, у яких Конституційним Судом прийнято рішення
чи дано висновок.
Повноваження судді Конституційного Суду України
та його конституційні права і свободи не можуть бути об-
межені при введенні воєнного чи надзвичайного стану в
Україні або в окремих її місцевостях.
При відправленні своїх обов’язків на пленарному за-
сіданні, на засіданні Конституційного Суду та в Колегії
суддів Конституційного Суду суддя повинен бути одягне- продолжение
–PAGE_BREAK–
ний в мантію і мати нагрудний знак.
Суддя Конституційного Суду має наукового консуль-
танта і помічника, що виконують його доручення зі справ
конституційного провадження. Науковий консультант і
помічник судді Конституційного Суду є державними служ-
бовцями.
Голова Конституційного Суду України очолює Консти-
туційний Суд та організовує його діяльність. Законодав-
ство досить чітко окреслює повноваження Голови Кон-
ституційного Суду. Одні з них пов’язані з його станови-
щем як керівника установи і збігаються з повноваження-
ми, притаманними правовому становищу будь-якого ке-
рівника. Інші обумовлені його спеціальним статусом, і в
цьому разі Голова Конституційного Суду наділений де-
якими повноваженнями. Якщо стисло визначити спрямо-
ваність цих повноважень Голови, то можна сказати, що, з
одного боку, вони обмежені таким чином, щоб не пере-
творити Голову на «незалежного лідера» Конституційно-
Організація судових та правоохоронних органів
го Суду, здатного діяти у сфері офіційної діяльності Кон-
ституційного Суду без його доручення, з іншого — ці по-
вноваження не звільняють Голову від відповідальності і не
позбавляють його деякої незалежності від Суду при здій-
сненні покладених на нього оперативних функцій.
Голова Конституційного Суду України:
— організовує роботу колегій суддів Конституційного
Суду, комісій та Секретаріату Конституційного Суду;
— скликає і проводить засідання, пленарні засідання
Конституційного Суду:
— розпоряджається бюджетними коштами, виділени-
ми на утримання і забезпечення діяльності Конституцій-
ного Суду відповідно до кошторису, затвердженого Кон-
ституційним Судом.
Крім цього, Голова Конституційного Суду:
— подає на затвердження Конституційного Суду про-
ект кошторису витрат на кожний наступний рік;
— подає на затвердження Конституційного Суду план
роботи Конституційного Суду на кожний квартал року;
— скликає чергові, а також з власної ініціативи або на
вимогу не менше трьох суддів Конституційного Суду по-
зачергові засідання Конституційного Суду з організацій-
них та інших питань діяльності Конституційного Суду;
— видає розпорядження;
— призначає на посади радників та помічників Голови
Конституційного Суду, наукових консультантів та поміч-
ників суддів Конституційного Суду за пропозицією суд-
дів, заступників керівника Секретаріату Конституційно-
го Суду, керівників самостійних структурних підрозділів
Секретаріату Конституційного Суду та їх заступників,
керівників інших структурних підрозділів, кандидатури
яких на посади погоджуються на засіданні Конституцій-
ного Суду, та їх заступників;
— присвоює ранги державного службовця працівни-
кам Секретаріату Конституційного Суду;
— застосовує до працівників Секретаріату Конститу-
ційного Суду заходи заохочення та дисциплінарного стяг-
нення;
Розділ IV. Судова система
— звітує протягом січня кожного року на пленарному
засіданні Конституційного Суду про діяльність Консти-
туційного Суду, а також щоквартально інформує суддів
про свою діяльність на засіданні Конституційного Суду;
— представляє Конституційний Суд у відносинах з ор-
ганами державної влади України та органами інших дер-
жав і міжнародних організацій;
— виступає від імені Конституційного Суду з офіцій-
ними заявами.
У разі відсутності Голови Конституційного Суду або
неможливості здійснення їм своїх повноважень його обо-
в’язки виконує старший за віком заступник. У разі відсут-
ності старшого за віком заступника обов’язки Голови ви-
конує інший заступник. У разі відсутності обох заступни-
ків обов’язки Голови Конституційного Суду виконує най-
старший за віком суддя Конституційного Суду.
Закон «Про Конституційний Суд України» не встано-
влює ніяких адміністративних повноважень для заступни-
ків Голови Конституційного Суду: вони лише виконують
обов’язки Голови Конституційного Суду за його доручен-
ням, а також у разі відсутності Голови, призупинення,
припинення або складання його повноважень. Функції
заступника Голови Конституційного Суду визначаються
виключно Головою Конституційного Суду, і будь-які пов-
новаження, крім обов’язків судді, здійснюються заступ-
ником Голови лише за дорученням Голови Конституцій-
ного Суду і у встановлених ним межах.
Закон «Про Конституційний Суд України» передба-
чає гарантії діяльності суддів Конституційного Суду Украї-
ни, які носять взаємообумовлений характер.
Одним з основних принципів діяльності Конститу-
ційного Суду є незалежність, її межі та юридичний зміст
розкриваються у деяких статтях цього Закону, відповідно
до яких судді Конституційного Суду в своїй діяльності є
незалежними і підкоряються лише Конституції України та
керуються цим Законом, іншими законами України, крім
тих законів або їх окремих положень, що є предметом роз-
гляду Конституційного Суду._______________
Організація судових та правоохоронних органів
Важливою гарантією незалежності суддів Конститу-
ційного Суду та їх самостійності слугує положення Зако-
ну про те, що судці Конституційного Суду виступають в
особливій якості. Вони, як і Конституційний Суд у ціло-
му, не є представниками яких би то не було державних або
громадських органів, політичних партій і рухів, держав- продолжение
–PAGE_BREAK–
них, колективних, кооперативних, інших підприємств,
установ і організацій, посадових осіб, державних утво-
рень, територій, націй, народностей, соціальних груп. З
цього випливає таке положення: судді Конституційного
Суду розглядають справи в умовах, що виключають сто-
ронній вплив на свободу їх волевиявлення. Вони не пови-
нні запитувати або одержувати вказівки від яких-небудь
державних або громадських органів, посадових осіб. Що
ж стосується актів Конституційного Суду, то вони відпо-
відно до точного змісту Конституції України виражають
правову позицію суддів, вільну від розуміння практичної
доцільності і політичних схильностей.
Закон «Про Конституційний Суд України» особливо
обумовлює заборону якого б то не було втручання в діяль-
ність Конституційного Суду. Таке втручання, якщо воно
має місце, тягне відповідальність відповідно до закону.
Конституційний Суд може бути незалежним, само-
стійним і підкорятися лише Конституції України, якщо
його судді мають адекватну незалежність і самостійність. У
Законі «Про Конституційний Суд України» досить повно
визначені гарантії незалежності суддів Конституційного
Суду. Це насамперед присяга судді Конституційного Суду.
Суддя Конституційного Суду при вступі на посаду складає
присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлін-
но виконувати високі обов’язки судді Конституційного
Суду України, забезпечувати верховенство Конституції
України, захищати конституційний лад держави, консти-
туційні права та свободи людини і громадянина». Присяга
складається на засіданні Верховної Ради України, яке про-
водиться за участю Президента України, Прем’єр-мініст-
ра України, Голови Верховного Суду України, не пізніш як
через місяць після призначення судці на посаду.
Розділ IV. Судова система
Ця гарантія має переважно моральний характер. Зви-
чайно, чесне і сумлінне виконання високих обов’язків
судді полягає, з одного боку, в його чесній і енергійній волі
стояти на сторожі верховенства Конституції України, під-
порядковуючись при цьому тільки їй; а з іншого — в ус-
відомленні суспільством соціальної цінності і корисності
діяльності Конституційного Суду і у його підтримці, що
за своєю суттю означає підтримку Основного Закону дер- |
жави. Конституція і покликаний її захищати Конститу-
ційний Суд здатні виконувати своє призначення лише за
умов широкого суспільного розуміння соціальної значу-
щості Конституції та діяльності по її охороні від будь-яких І
посягань.
Закон «Про Конституційний Суд України» передба-
чає й інші спеціальні юридичні гарантії. Так, відповідно до і
ст. 9 цього Закону суддя призначається строком на дев’ять
років без права бути призначеним повторно. Граничний
вік перебування на посаді судді — шістдесят п’ять років.
У ст. 28 Закону «Про Конституційний Суд України»
встановлено імунітет суддів Конституційного Суду від
кримінальної та адміністративної відповідальності. Зо-
крема, особа судці є недоторканною. Він не може бути за-
триманий чи заарештований без згоди Верховної Ради
України до винесення обвинувального вироку судом.
Тут особливо підкреслюється, що судді Конституційно-
го Суду не несуть юридичної відповідальності за результати
голосування або висловлювання в Конституційному Суді та
в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи
наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі виснов-
ків Конституційним Судом. Тим самим гарантується свобо-
да волевиявлення судді Конституційного Суду.
До гарантій незалежності і самостійності судді Кон-
ституційного Суду та його підкоренні тільки Конституції
України належать також підстави і процедура припинен-
ня його повноважень, передбачені ст. 126 Конституції
України і ст. 23 Закону «Про Конституційній Суд Украї-
ни». Повноваження судді Конституційного Суду припи-
няються у разі:
Організація судових та правоохоронних органів ї
1) закінчення строку призначення;
2) досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку;
3) неможливості виконувати свої повноваження за
станом здоров’я;
4) порушення суддею вимог, передбачених ч. 2 ст. 16
цього Закону;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком
щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення
померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звіль-
нення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Рішення про припинення повноважень судді Консти-
туційного Суду в разі закінчення строку призначення, до-
сягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку, неможли-
вості виконувати свої повноваження за станом здоров’я,
набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
нього, припинення його громадянства, визнання його
безвісно «ідсутнім або оголошення померлим, подання
суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за
власним бажанням приймається на засіданні Конститу-
ційного Суду, а у разі порушення суддею вимог, передба-
чених ч. 2 ст. 16 цього Закону, і порушення суддею присяги
— Верховною Радою України.
У разі звільнення з посади судді Конституційного
Суду в зв’язку із закінченням строку призначення та до-
сягненням шістдесятип’ятирічного віку він не пізніш як
за місяць подає Голові Конституційного Суду заяву про продолжение
–PAGE_BREAK–
звільнення з посади, про що повідомляються Президент
України, органи, які призначали цього суддю. За подан-
ням свого Голови Конституційний Суд приймає рішення
про припинення повноважень судді. Неможливість вико-
нання суддею своїх повноважень за станом здоров’я вста-
новлюється на засіданні Конституційного Суду на під-
ставі письмової заяви судді та доданого до неї медичного
Розділ IV. Судова система
висновку. За результатами розгляду заяви судді Конститу-
ційний Суд приймає рішення про звільнення судді з по-
сади з дня, наступного після прийняття рішення.
Питання про порушення суддею вимог щодо несуміс-
ності розглядається за висновком постійної комісії з пи-
тань регламенту та етики Конституційного Суду на засі-
данні Конституційного Суду. В разі підтвердження цього
суддя попереджається про необхідність звільнення протя-
гом установленого Конституційним Судом строку з поса-
ди, що визначена як посада за сумісництвом.
У разі невиконання суддею попередження Конститу-
ційного Суду про звільнення з посади за сумісництвом
матеріали щодо нього направляються на розгляд Верхов-
ної Ради України в триденний строк від дня закінчення
строку попередження.
У разі виникнення питання про порушення присяги
суддею Конституційного Суду Конституційний Суд про-
водить перевірку і, за висновком постійної комісії з пи-
тань регламенту та етики, приймає одне з таких рішень:
— про наявність підстав для розгляду Верховною Ра-
дою України питання про звільнення з посади судді Кон-
ституційного Суду;
— про відсутність підстав для звільнення з посади
судді Конституційного Суду.
Рішення про наявність підстав або про їх відсутність
щодо звільнення з посади судді Конституційного Суду
приймається, якщо за нього проголосувало не менш як
дванадцять суддів Конституційного Суду. Інформація про-
рішення Конституційного Суду щодо звільнення судді з
посади направляється на розгляд Верховної Ради України
в триденний строк з дня прийняття рішення.
Звільнення з посади судді Конституційного Суду в
зв’язку з припиненням його громадянства відбувається у
разі підтвердження на засіданні Конституційного Суду
факту втрати суддею громадянства України.
У разі набрання законної сили обвинувальним вироком
щодо судді Конституційного Суду або законної сили судо-
вим рішенням про визнання судці Конституційного Суду
Організація судових та правоохоронних органів
безвісно відсутнім або оголошення померлим Конституцій-
ній Суд приймає рішення про звільнення його з посади.
Письмову заяву про відставку або про звільнення за
власним бажанням суддя Конституційного Суду, який не
досяг граничного віку перебування на посаді, подає Голові
Конституційного Суду. Конституційний Суд приймає рі-
шення про звільнення судді із зазначених підстав.
Повноваження судді Конституційного Суду припи-
няються у разі його смерті.
Процедура розгляду питання про звільнення з посади
судді Конституційного Суду визначена § 69 Регламенту Кон-
ституційного Суду. Голова Конституційного Суду скликає
засідання Конституційного Суду з питання звільнення з
посади судді Конституційного Суду. Судді Конституційно-
го Суду, щодо якого порушено питання про звільнення з
посади, надається можливість викласти свої пояснення
Конституційному Суду усно або письмово. У розгляді пи-
тання про звільнення з посади судді Конституційного Суду
може брати участь його повноважний представник. Питан-
ня про звільнення з посади судді Конституційного Суду ви-
рішується Конституційним Судом у закритому засіданні.
Інформація про звільнення судді Конституційного
Суду з посади направляється в триденний строк з дня
прийняття рішення Конституційним Судом відповідно
Верховній Раді України, Президентові України, органу суд-
дівського самоврядування.
Голова Конституційного Суду, заступник Голови
звільняються з посади за їх заявами Конституційним Су-
дом. Рішення про їх дострокове звільнення вважається
прийнятим, якщо за нього проголосувало більше полови-
ни конституційного складу суддів Конституційного Суду.
Звільнення з посади Голови, заступника Голови
Конституційного Суду не позбавляє їх повноважень судді
Конституційного Суду.
Закон «Про Конституційній Суд України» передбачає
також необхідні матеріальні гарантії незалежності судді
Конституційного Суду, включаючи заробітну плату, вихід-
ну допомогу, соціальне і побутове забезпечення.
Розділ IV. Судова система вНВ
Судді Конституційного Суду одержують заробітну плату
і користуються іншими видами матеріального забезпечення,
встановленими законами України про статус суддів. У разі,
коли повноваження судді Конституційного Суду були при-
пинені у зв’язку з закінченням строку призначення, досяг-
ненням суддею шістдесятип’ятирічного віку, неможливістю
виконувати свої повноваження за станом здоров’я, за ним
зберігаються до виходу на пенсію за віком вісімдесят відсот-
ків грошового утримання та інші види матеріального забез-
печення, якими користується суддя Конституційного Суду.
Важлива гарантія суддівської незалежності полягає в
тому, що Голова Конституційного Суду, як і ніхто іншій у
Конституційному Суді або поза ним, не наділений щодо
судді Конституційного Суду дисциплінарною владою. Суд-
дя Конституційного Суду взагалі не може бути притягну-
тий до дисциплінарної відповідальності. Він також не може продолжение
–PAGE_BREAK–
бути притягнутий і до адміністративної відповідальності.
Основні положення щодо компетенції та змісту діяль-
ності Конституційного Суду закріплені в ст.ст. 150,151 Кон-
ституції України та ст. 13 України «Про Конституційний
Суд України». Відповідно до них Конституційний Суд:
1) розглядає справи про конституційність законів та
інших правових актів Верховної Ради України, актів Пре-
зидента України, актів Кабінету Міністрів України, пра-
вових актів Верховної Ради АРК;
2) перевіряє відповідність Конституції України чин-
них міжнародних договорів України або тих міжнародних
договорів, що вносяться до Верховної Ради України для
надання згоди на їх обов’язковість;
3) перевіряє додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента
України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених
ст.ст. 111 та 151 Конституції України;
4) дає офіційне тлумачення Конституції та законів
України;
5) дає висновки щодо відповідності вимогам ст.ст. 157
та 158 Конституції України законопроекту про внесення
змін до Конституції (ст. 159 Конституції України);
Організація судових та правоохоронних органів
6) дає висновки про порушення Верховною Радою
АРК Конституції України або законів України (п. 28 ст. 85
Конституції України).
Конституційний Суд також має право:
1) приймати рішення, пов’язані з виконанням його
функцій (про припинення повноваження суддів Консти-
туційного Суду, про притягнення до відповідальності осіб,
що не виконують або відмовляються виконувати вимоги
Конституційного Суду, та ін.);
2) затверджувати Регламент Конституційного Суду і
акти, в яких містяться правила з багатьох питань органі-
зації внутрішньої діяльності Конституційного Суду (По-
ложення про Секретаріат, Положення про постійні ко-
місії, Положення про архів, Положення про бібліотеку,
Правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.).
До повноважень Конституційного Суду не належать
питання щодо законності актів органів державної влади,
органів влади АРК та органів місцевого самоврядування,
а також інші питання, віднесені до компетенції судів за-
гальної юрисдикції.
Закон «Про Конституційний Суд України» визначив
організаційні форми діяльності Конституційного Суду для
реалізації зазначених повноважень.
У складі Конституційного Суду утворюються колегії
суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження
у справах за конституційними поданнями та колегії суд-
дів для розгляду питань щодо відкриття провадження у
справах за конституційними зверненнями. Крім цього,
формою роботи Конституційного Суду України є засідан-
ня і пленарні засідання.
Колегія суддів Конституційного Суду у справах за
конституційними поданнями більшістю голосів суддів,
які входять до її складу, приймає процесуальну ухвалу про
відкриття провадження у справі в Конституційному Суді
або про відмову в такому провадженні.
У разі прийняття Колегією суддів процесуальної ухва-
ли про відкриття провадження у справі в Конституційно-
му Суді ця справа вноситься Головою Конституційного
Розділ IV. Судова система
Суду на розгляд пленарного засідання Конституційного
Суду.
У разі прийняття Колегією суддів процесуальної ухва-
ли про відмову у відкритті провадження в справі секретар
Колегії суддів направляє матеріали Голові Конституцій-
ного Суду для розгляду справи на засіданні Конституцій-
ного Суду.
На засіданні Конституційного Суду по розгляду цих
матеріалів вирішується питання про відкриття провад-
ження у справі в Конституційному Суді або про відмову
у відкритті такого провадження.
У разі прийняття на засіданні Конституційного Суду
процесуальної ухвали про відкриття провадження у справі
ця справа вноситься Головою Конституційного Суду на
розгляд пленарного засідання Конституційного Суду.
На засіданнях Конституційного Суду України розгля-
даються організаційні питання, зокрема затверджується
Регламент Конституційного Суду, вносяться зміни і допов-
нення до нього, затверджуються положення про струк-
турні підрозділи Конституційного Суду (Секретаріат, Ар-
хів, Бібліотеку), структура і штатний розпис Конституцій-
ного Суду та ін.
На своїх пленарних засіданнях Конституційний Суд
розглядає справи, провадження в яких відкрито, затверд-
жує положення про постійні комісії, приймає рішення
про утворення тимчасових комісій і затверджує їх склад.
Важливим структурним підрозділом Конституційно-
го Суду України є його Секретаріат, який здійснює орга-
нізаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та
інше забезпечення діяльності Конституційного Суду, про-
водить прийом відвідувачів, розглядає в попередньому
порядку звернення, направлені в Конституційній Суд, дає
на них відповіді, якщо вони не стосуються питань, що
вимагають вивчення суддями, сприяє суддям у підготовці
справ та інших питань для розгляду на засіданнях, вивчає
і узагальнює практику виконання рішень Конституційно-
го Суду. Для кращої організації роботи в Секретаріаті
утворюються спеціалізовані підрозділи. Положення про
Організація судових та правоохоронних органів
Секретаріат Конституційного Суду, його структуру і шта-
ти затверджуються Конституційним Судом.
Керівник Секретаріату призначається на засіданні продолжение
–PAGE_BREAK–
Конституційного Суду за поданням Голови Конституцій-
ного Суду із числа громадян України, які мають право на
зайняття посади професійного судді. Керівник Секрета-
ріату наділений широким колом адміністративних повно-
важень щодо безпосереднього керівництва роботою Сек-
ретаріату. Ці повноваження визначаються в Положенні
про Секретаріат Конституційного Суду України.
Керівник Секретаріату Конституційного Суду не
може належати до політичних партій, мати представниць-
кий мандат, брати участь у будь-який політичної діяль-
ності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, викону-
вати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької
та творчої. Керівник та інші посадові особи Секретаріату
Конституційного Суду є державними службовцями.
Конституційний Суд на своєму засіданні утворює з
числа суддів Конституційного Суду постійні комісії, що є
його допоміжними робочими органами з питань органі-
зації його внутрішньої діяльності. Порядок їх створення
визначається Регламентом Конституційного Суду, а поря-
док діяльності — положеннями про відповідні постійні
комісії, які затверджуються Конституційним Судом на
пленарному засіданні.
Конституційний Суд шляхом відкритого голосування
утворює на своєму засіданні такі постійні комісії:
1) Комісія з питань регламенту та етики;
2) Комісія з питань бюджету та кадрів;
3) Комісія з питань наукового та інформаційного за-
безпечення;
4) Комісія з міжнародних зв’язків.
У разі необхідності може бути утворено інші постійні
комісії, ліквідовано або реорганізовано раніше створені,
змінено їх кількісний та персональний склад.
Кількісний склад постійних комісій визначається
Конституційнім Судом. Кандидатури для обрання до
складу постійних комісій висуваються суддями Конститу-
Розділ IV. Судова система
цінного Суду з урахуванням побажань суддів. Спірні пи-
тання членства в постійних комісіях вирішуються Кон-
ституційним Судом.
Голови постійних комісій призначаються із складу
постійної комісії Головою Конституційного Суду. Голова
Конституційного Суду та його заступники не можуть бути
головами постійних комісій.
Голови постійних комісій ведуть їх засідання, щоріч-
но звітують про роботу комісії на засіданні Конституцій-
ного Суду. Комісія є повноважною за умови присутності
на її засіданні більше половини її членів.
Конституційний Суд може утворювати на своєму пле-
нарному засіданні тимчасову комісію Конституційного
Суду з числа фахівців відповідних галузей права для додат-
кового дослідження матеріалів справи.
Матеріали діяльності Конституційного Суду зберіга-
ються в Архіві Конституційного суду. Строк збереження
в Архіві матеріалів справ, щодо яких Конституційним
Судом прийнято рішення або дано висновок, — сто років.
Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду
зберігаються в Архіві безстроково. Інші матеріали щодо
діяльності Конституційного Суду зберігаються в Архіві на
загальних підставах, визначених законодавством України.
Положення про Архів Конституційного Суду затверд-
жується Конституційним Судом.
Для забезпечення Конституційного Суду України нор-
мативно-правовими актами, науковою та іншою спеціаль-
ною літературою утворюється Бібліотека Конституційно-
го Суду. Положення про Бібліотеку Конституційного
Суду затверджується Конституційним Судом.
У складі апарату Конституційного Суду України діє
інститут судових розпорядників. Судовий розпорядник у
ході пленарного засідання сприяє своїми діями підтримці
встановленого порядку в Залі засідань Конституційного
Суду, виконує розпорядження лише головуючого.
З метою забезпечення нормальних умов для роботи Кон-
ституційного Суду при розгляді справ судовий розпорядник
має право робити зауваження присутнім у Залі засідань осо-
Організація судових та правоохоронних органів
бам, вимагати від них додержання встановленого порядку та
вживати заходів до усунення порушень. Вимоги розпоряд-
ника щодо підтримки порядку обов’язкові для присутніх.
Судовий розпорядник до початку пленарного засідан-
ня та під час перерви інформує службу, що здійснює про-
пуск до Залу засідань осіб, які бажають бути присутніми
на засіданні, про наявність вільних місць у Залі.
При вході судців Конституційного Суду до Залу засі-
дань та при виході з нього судовий розпорядник пропонує
всім присутнім встати. Відмова від виконання вимог су-
дового розпорядника може спричинити застосування
Конституційним Судом санкцій, у тому числі при певних
обставинах — штрафу.
При Конституційному Суді утворюється Науково-кон-
сультативна рада з числа вчених і практикуючих фахівців у
галузі права. Склад, повноваження і порядок діяльності
Науково-консультативної ради затверджуються Конститу-
ційним Судом. Основне завдання Науково-консультатив-
ної ради — обговорення складних проблем, що виникають
перед Конституційним Судом, і давання рекомендацій.
Конституційний Суд здійснює робочі контакти з ор-
ганами конституційної юрисдикції інших держав шляхом
укладання угод про співробітництво, взаємного обміну
делегаціями, обміну рішеннями конституційних судів та
іншою інформацією, стажування співробітників, органі-
зації спільних науково-практичних заходів тощо.
Конституційний Суд України видає «Вісник Консти-
туційного Суду України», у якому публікуються акти, продолжение
–PAGE_BREAK–
прийняті Конституційним Судом, особливі думки судців,
висловлені при винесенні рішень у конкретних справах,
та інші матеріали.
Фінансування Конституційного Суду передбачається
в Державному бюджеті України окремим рядком. Пропо-
зиції щодо обсягу фінансування Конституційного Суду і
проект відповідного кошторису подаються Головою Кон-
ституційного Суду до Кабінету Міністрів України та Вер-
ховної Ради України при складанні проекту Державного
бюджету України на кожний наступний рік.
Розділ IV. Судова система
Режим роботи Конституційного Суду, суддів і апара-
ту Конституційного Суду встановлюється Конституцій-
ним Судом. Конституційний Суд затверджує орієнтовний
графік розгляду справ на квартал, визначає дні тижня, в
які проводяться пленарні засідання, засідання Конститу-
ційного Суду, засідання Колегій суддів, затверджує графік
відпусток суддів, план відряджень судців, включаючи за-
кордонні, визначає суддів Конституційного Суду для
участі в конференціях, симпозіумах.
Режим роботи працівників Секретаріату Конституцій-
ного Суду визначається Положенням про Секретаріат Кон-
ституційного Суду України, положеннями про його струк-
турні підрозділи та Правилами внутрішнього розпорядку.
Регламент Конституційного Суду України приймаєть-
ся на засіданні Конституційного Суду. Регламент вважаєть-
ся прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як
дванадцять суддів Конституційного Суду. Суддя Конститу-
ційного Суду, Колегія суддів мають право порушувати пи-
тання про внесення змін і доповнень до Регламенту. Про-
позиції щодо внесення змін і доповнень до Регламенту роз-
глядаються в місячний строк з дня їх надходження на засі-
данні Конституційного Суду. Щодо кожної пропозиції
Конституційний Суд приймає окреме рішення. Рішення
приймається, якщо за нього проголосувало не менш як
дванадцять суддів Конституційного Суду.
Контрольні запитання
1. Які існують моделі становлення конституційного судочинства?
2. Яка компетенція органів конституційного судочинства?
3. Які порядок формування, склад та структура Конституційно-
го Суду України?
4. Який статус суддів Конституційного Суду України?
Організація судових та правоохоронних органів
Розділ V
СТАТУС СУДДІВ
§ 1. Вимоги до кандидатів у судді. ‘Порядок
зайняття посади судці
Статус — правове становище (сукупність прав і обо-
в’язків) суддів усіх ланок суддівської влади. Він встановлю-
ється Конституцією України і доповнюється та більш
детально регламентується процесуальними кодексами та
законами України «Про судоустрій України» і «Про статус
суддів». Останній закон найбільш повно і всебічно закріп-
лює статус суддів як носіїв судової влади, встановлює про-
цесуальні, матеріальні та соціальні гарантії їх незалежності,
порядок формування суддівського корпусу, вимоги, що
ставляться до особи судді, та його основні обов’язки.
Особливості статусу суддів Конституційного Суду Укра-
їни передбачені розділом XII Конституції України та Законом
«Про Конституційний Суд України», а суддів господарських
(арбітражних) судів — Законом «Про арбітражний суд». Судді
військових судів також мають незначні особливості у статусі,
обумовдені специфікою проходження ними військової служ-
би та відокремленою гілкою системи військових судів.
Частиною Зет. 127 Конституції України встановлено,
що на посаду судді може бути рекомендований кваліфіка-
ційною комісією суддів громадянин України, не молод-
ший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну осві-
ту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, про-
живає в Україні не менш як десять років та володіє держав-
ною мовою. Ці конституційні вимоги є більш високими з
точки зору професіоналізму порівняно з ст. 7 Закону «Про
статус суддів», якою була передбачена можливість призна-
чення на посаду судді особи з стажем роботи не в галузі
права, а за будь-якою юридичною спеціальністю (напри-
клад, секретарем судового засідання та ін.), причому стаж
мав бути, як правило, не менше двох років. Відповідно до
цього не виключалась можливість наділення повноважен-
нями судді випускників вищих юридичних навчальних
Розділ V. Статус суддів
закладів, які щойно одержали диплом. Додержання кон-
ституційних вимог при доборі кандидатів у судді має
сприяти підвищенню професійного рівня суддівського
корпусу.
Закон «Про арбітражний суд» містить ще більш високі
вимоги до стажу роботи в галузі права, ніж ті, що перед-
бачені Конституцією, — як правило, не менше п’яти ро-
ків. Однак це не суперечить конституційній нормі, оскі-
льки остання, по-перше, вимагає не менш як три роки, а
по-друге, передбачає, що додаткові вимоги до окремих ка-
тегорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня
встановлюються законом.
Дійсно, перелічені у ч. З ст. 127 Конституції України
вимоги є основними, але не вичерпними. Закон містить
додаткові вимоги як до кандидатів у судді, так і до судців
різних ланок і гілок судової системи.
Так, суддею судів другої ланки, тобто Верховного су-
ду АРК, областей, міст Києва та Севастополя, може бути
громадянин, який досяг віку ЗО років, має стаж роботи
в галузі права не менше п’яти років1, у тому числі не мен-
ше трьох на посадь судді.
Суддею Верховного Суду України може бути громадя-
нин України, який на момент призначення досяг віку 35 продолжение
–PAGE_BREAK–
років, має стаж роботи за спеціальністю десять років, з
них не менше п’яти років на посаді судді.
Суддею Вищого арбітражного суду України може бути
громадянин України, який досяг віку ЗО років і має стаж
роботи за спеціальністю не менше 10 років. Для суддів
цього суду відсутня вимога щодо обов’язкової роботи на
посаді судді.
Закон містить заборону обіймати посаду судді особі,
яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана
недієздатною за рішенням суду. Необхідною умовою за-
няття посади судді нижчої ланки (районного, міського,
1 Ця цифра складалася з вимог, які існували раніше, щодо двох
років стажу роботи за юридичною спеціальністю. Виходячи з те-
перішніх вимог (три роки) вона аж ніяк не може бути менше шести
років.
Організація судових та правоохоронних органів
міжрайонного, військового суду гарнізону або обласного
арбітражного суду) є складання кваліфікаційного іспиту,
тобто добір кандидатів у судці здійснюється як за формаль-
ними, так і за професійними критеріями.
При доборі кандидатів забезпечується рівність їх прав
незалежно від походження, соціального та майнового ста-
ну, расової та національної приналежності, статі, політич-
них поглядів, релігійних переконань та інших обставин.
Кожен громадянин України, який відповідає вимо-
гам, що передбачені Конституцією та законами України,
має право скласти кваліфікаційний іспит і звернутися до
відповідної кваліфікаційної комісії судців з заявою про
рекомендацію його на посаду судді.
Кваліфікаційні іспити на посаду судді приймаються
кваліфікаційними комісіями судців загальних судів АРК,
областей, міст Києва та Севастополя, кваліфікаційними
комісіями суддів арбітражних судів, військових судів та
Вищою кваліфікаційною комісією судців України. Якщо
особа, яка претендує на посаду судці, не склала кваліфіка-
ційний іспит, повторне його складання допускається не
раніш як через рік.
Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні
протягом трьох років. Особи, не згодні з рішенням квалі-
фікаційної комісії, можуть оскаржити це рішення до
Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Кваліфікаційна комісія суддів приймає кваліфікацій-
ний іспит і, з урахуванням його результатів, дає висновок
про рекомендацію на посаду судді кандидатів, які вияви-
ли найкращі знання, у кількості, необхідній для заміщен-
ня вакантних посад.
Особи, які склали кваліфікаційний іспит, але не реко-
мендовані на посаду судді за браком вакантних посад,
мають бути враховані кваліфікаційною комісією як кан-
дидати на нові вакантні посади судців протягом трьох ро-
ків, якщо за цей період вони не відкличуть свою заяву.
Матеріали щодо кожного кандидата в судді направля-
ються у Вищу раду юстиції, яка після певної процедури
розгляду справи приймає рішення про внесення або не-
Розділ V. Статус суддів
внесення подання Президенту України про призначення
конкретної особи на посаду судді.
Кандидати у судді, які вперше претендують на цю
посаду, призначаються Президентом України строком на
п’ять років. Після закінчення строку своїх повноважень
суддя (крім суддів Конституційного Суду України) подає
до кваліфікаційної комісії заяву, згідно з якою його має
бути рекомендовано на цю посаду безстроково, якщо при
цьому відсутні передбачені законом обставини, що є під-
ставою для звільнення судді з посади.
Матеріали справи направляються у відповідний комі-
тет Верховної Ради України, який після розгляду кандида-
тур на своєму засіданні з запрошенням народних депутатів
України від відповідних виборчих округів дає свій висновок
на проекти постанови Верховної Ради України щодо обран-
ня на посаду судді безстроково. Голосування здійснюється
на пленарному засіданні щодо кожної особи окремо, таєм-
но, шляхом подання бюлетенів. Обраною на посаду вважа-
ється особа, за яку проголосувала більшість від конститу-
ційного складу Верховної Ради України.
Після призначення на посаду вперше суддя складає
присягу.
§ 2. Права та обов’язки судді
Суддя є носієм судової влади, і ця обставина справляє
істотний вплив на соціально-політичну сторінку життя судді.
Він повинен розуміти, що представник судової влади мусить
бути обмежений у своїй політичній діяльності, не виражати
публічно своїх політичних пристрастей, не бути залежним від
волі виборців, органів місцевого самоврядування тощо.
Тому відповідно до вимог ст. 127 Конституції України
професійні судді не можуть належати до політичних пар-
тій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній ді-
яльності, мати представницький мандат, обіймати будь-
які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої. До речі,
конституційна норма ще більше обмежує діяльність су-
Організація судових та правоохоронних органів
б’єктів судової влади у позаслужбовій діяльності, ніж та,
що передбачена ст. 5 Закону «Про статус суддів», вказую-
чи на неможливість належати до профспілок і мати будь-
який представницький мандат.
Обов’язки суддів умовно можна поділити на три гру-
пи: процесуальні, службові та моральні. Основні з них
сформульовані у ст. 6 Закону «Про статус суддів», згідно
з якою судді зобов’язані:
— при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції
та законів України, забезпечувати повний, всебічний та продолжение
–PAGE_BREAK–
об’єктивний розгляд судових справ з дотриманням вста-
новлених законом строків;
— дотримувати вимог, передбачених для суддів чинним
законодавством, службової дисципліни та розпорядку ро-
боти суду;
— не розголошувати відомості, що становлять держав-
ну, військову, службову, комерційну та банківську таємни-
цю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте
життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися
під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпе-
чення нерозґолошення яких було прийнято рішення про
закрите’судове засідання;
— не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать
звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктив-
ності, неупередженості та незалежності.
Це далеко не повний перелік обов’язків судді. Деякі
інші передбачені процесуальними кодексами, а також
морально-етичними (поки що неписаними) правилами
діяльності суддівського корпусу.
Незалежність і недоторканність суддів як основа
справжнього правосуддя гарантуються Конституцією і
законами України. Основна складова цих гарантій — кон-
ституційне закріплення принципу заборони впливу на
суддів у будь-який спосіб і будь-якою посадовою особою
держави. Втілення в життя цього принципу повинно за-
безпечити незалежність суддів від проявів втручання в їх
діяльність всупереч принципам правосуддя.
Розділ V. Статус суддів
Згідно з п. 5 ст. 126 Конституції України суддя звіль-
няється з посади органом, що його обрав або призначив,
у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призна-
чено;
2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за
станом здоров’я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком
щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення
померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звіль-
нення з посади за власним бажанням.
Гарантії правоврго становища судді полягають не тіль-
ки в конституційному переліку підстав для звільнення, а
й в першу чергу в особливому механізмі реалізації кожної
з них. Лише у разі смерті судді його повноваження припи-
няються на загальних підставах, встановлених трудовим
законодавством. У всіх перелічених випадках, як і у тако-
му безспірному, як досягнення граничного віку перебу-
вання на посаді, рішення про звільнення приймається
лише після відповідного розгляду органом, яким суддя був
наділений повноваженнями.
Відповідно до Закону «Про статус судців» гарантії не-
залежності суддів додатково забезпечуються:
— особливим порядком наділення суддів повноважен-
нями, а також припинення повноважень та звільнення з
посади;
— передбаченою законом процедурою здійснення пра-
восуддя;
— таємницею прийняття судового рішення і заборо-
ною її розголошення;
— забороною під загрозою відповідальності втручан-
ня у здійснення правосуддя;
Організація судових та правоохоронних органів
— відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
— правом судді на відставку;
— недоторканністю суддів;
— системою органів суддівського самоврядування;
— комплексом правових норм, що забезпечують належ-
ний рівень матеріального забезпечення та соціальної за-
хищеності суддів.
За ч. З ст. 126 Конституції України суддя не може бути
без згоди Верховної Ради України затриманий чи заареш-
тований до винесення обвинувального вироку судом. Ана-
логічна норма міститься у ст. 13 Закону «Про статус суддів».
Цією статтею також закріплено, що судді не можуть бути
притягнуті до адміністративної відповідальності, що накла-
дається у судовому порядку, — без згоди органу, який обрав
суддю на посаду.
Недоторканність судді поширюється не тільки на
його особу, а й на його житло, службові приміщення,
транспорт, засоби зв’язку, кореспонденцію, майно та до-
кументи, що йому належать1.
Контрольні запитання
1. Який правовий статус судців України?
2. Які конституційні гарантії незалежності судців?
3. Що означає недоторканність суддів?
1 Особливості розслідування кримінальних справ щодо суддів де-
тальніше вивчаються у курсі «Кримінальний процес».
Розділ V. Статус суддів
Розділ VI
ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ
Проголошений в Конституції України один з найваж-
ливіших принципів організації державної влади, а саме:
здійснення її на засадах поділу на законодавчу, виконав-
чу та судову, одним із своїх наслідків має посилення гаран-
тій незалежності суддів, у тому числі створення нового
механізму формування суддівського корпусу: добір кадрів
майбутніх суддів, їх призначення на посаду та звільнення
з посади тощо. Загальні риси такого механізму містяться
у низці міжнародних актів, але найбільш чітко вони сфор-
мульовані у Рекомендації № К (94)12 Комітету міністрів
державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суд-
дів, ухваленої Комітетом міністрів 13 жовтня 1994 р. продолжение
–PAGE_BREAK–
Цей механізм має відповідати таким вимогам:
— всі рішення щодо професійної кар’єри суддів повин-
ні грунтуватись на об’єктивних критеріях;
— як обрання, так і кар’єра суддів мають базуватись на
заслугах, з урахуванням їх кваліфікації, чесності, здібно-
стей та результатів їх праці;
— орган, уповноважений приймати рішення щодо об-
рання і кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уря-
ду та адміністрації;
— для гарантування незалежності цьому органу мають
бути запроваджені, наприклад, такі положення, як при-
значення його членів судовою владою, а також щоб сам
орган самостійно приймав рішення про власні правила і
процедури1.
Керуючись цими загальними положеннями, розроб-
ники Конституції України заклали основи створення і ді-
яльності нового інституту в системі судової влади — Вищої
ради юстиції (ст. 131 Конституції). Загальні положення,
закріплені в Конституції, були деталізовані у спеціально-
му Законі «Про Вищу раду юстиції».
Вісник Верхов. Суду України. — 1997. — № 4 (6). — С. 10.
Організація судових та правоохоронних органів
Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним орга-
ном, головним завданням якого є формування високо-
професійного суддівського корпусу, здатного кваліфіко-
вано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя
на професійній основі, а також прийняття рішень стосов-
но порушень суддями й прокурорами вимог щодо несумі-
сності та у межах своєї компетенції — про їх дисципліна-
рну відповідальність1.
Для забезпечення незалежності Вищої ради юстиції її
склад формується таким чином, щоб, по-перше, не допу-
стити можливостей впливу законодавчої та виконавчої
гілок влади на призначення суддів на посаду або звільнен-
ня їх з посади; а по-друге, притягнути для здійснення цієї
відповідальної роботи кращих фахівців з різних видів
юридичної діяльності.
Вища рада «юстиції складається з двадцяти членів.
Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів
України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юри-
дичних вищих навчальних закладів та наукових установ
призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а все-
українська конференція працівників прокуратури — двох
членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Го-
лова Верховного Суду України, Міністр юстиції України,
Генеральний прокурор України.
На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомен-
дований громадянин України, не молодший тридцяти1 п’яти
років і не старший шістдесяти років, який проживає в Укра-
їні не менш як десять останніх років, володіє державною мо-
вою, має вишу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права
не менше десяти років. Ці вимоги не поширюються на осіб,
які входять до складу Вищої ради юстиції за посадою.
Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім
тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість
років.
1 Вища рада юстиції аналогічно з Вищими радами магістратури в
європейських країнах компетентна не тільки у справах суддів, а й у
справах прокурорів.
Розділ VI. Вища рада юстиції
Відповідно до завдань, покладених на неї, Вища рада
юстиції здійснює такі повноваження:
1) вносить подання Президенту України про призна-
чення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) розглядає справи і приймає рішення стосовно пору-
шення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суд-
дів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізова-
них судів;
4) розглядає скарги на рішення про притягнення до
дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та
місцевих судів, а також прокурорів.
У Вищій раді юстиції утворюються дві секції: 1) з пи-
тань підготовки подань для призначення суддів уперше та
звільнення їх з посад; 2) дисциплінарна секція для здійс-
нення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на
рішення про притягнення до дисциплінарної відповідаль-
ності і прийняття рішення про порушення судцями і про-
курорами вимог щодо несумісності.
Координує роботу Вищої ради юстиції Голова Вищої
ради юстиції, який обирається з її членів на першому за-
сіданні Вищої ради юстиції таємним голосуванням на три
роки без права переобрання. Головою Вищої ради юстиції
не може бути обрано тих її членів, які входять до її складу І
за посадою.
Вища рада юстиції обирає заступника Голови Вищої
ради юстиції, який виконує обов’язки Голови в разі його
відсутності, забезпечує підготовку справ до розгляду та
здійснює інші повноваження.
До повноважень Голови Вищої ради юстиції нале-
жить:
— організація роботи Вищої ради юстиції та голову-
вання на її засіданнях;
— координація роботи секції і членів Вищої ради юс-
тиції;
— призначення засідань Вищої ради юстиції;
— надіслання подання про призначення суддів Президен-
тові України і про звільнення їх з посади;
Організація судових та правоохоронних органів
— загальне керівництво апаратом Вищої ради юстиції;
-розпорядження бюджетними асигнуваннями на
[| утримання і забезпечення діяльності Вищої ради юстиції;
— здійснення інших повноважень, передбачених рег- продолжение
–PAGE_BREAK–
[•] ламентом Вищої ради юстиції.
Голова Вищої ради юстиції представляє Вищу раду
юстиції у зносинах з іншими органами та організаціями.
Контрольні запитання
1. Що собою становить Вища рада юстиції?
2. Яке головне завдання стоїть перед нею?
3. Назвіть склад Вищої ради юстиції.
Розділ VI. Вища рада юстиції
Розділ VII
ОРГАНИ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
§1.3 історії прокуратури
Вперше в Європі прокуратура з’явилася у Франції за
часів короля Філіппа IV, Ордонансами якого від 25 берез-
ня 1302 р. засновувалася прокуратура як орган представни-
цтва інтересів монарха. Термін «прокурор» став застосову-
ватися лише на початку XVIII ст., а до цього відповідні по-
садові особи у Франції називалися «людьми короля». При
цьому функції прокуратури з моменту її виникнення аж
ніяк не зводилися до сфери чисто правової. Прокурор, як
стверджував В. Веретенніков, є в точному і повному смислі
очима короля, за допомогою яких король може стежити за
правильністю ходу всього державного механізму.
Під час виконання цих обов’язків генерал-прокурор
«завжди і в усім» захищав інтереси королівської корони,
більш того, він стежив, щоб хто-небудь із вельмож само-
стійно не привласнював собі титули, не втручався в проб-
леми промислів і торгівлі, заснування університетів. Про-
курор спостерігав за призначенням королівських чинов-
ників, оцінюючи, наскільки вони задовольняють встано-
вленим вимогам, за справами релігії і церкви, щоб і тут не
порушувалися інтереси корони.
Прокурор також мав право вникати в діяльність по
відправленню судової процедури.
При цьому значне місце в діяльності прокуратури
Франції, як, утім, надалі і Росії, до складу якої входила
Україна, займала повинність фіскалату, тобто забезпечен-
ня інтересів скарбниці (фіску). Оскільки суд у той час був
одним із головних джерел стягнення податків, прокурор
повинний був піклуватися про те, щоб доводити всілякі
проступки громадян до відома суду, а також про вигідне
для держави судове рішення.
Указом від 27 квітня 1722 р. Петром І було засновано
російську прокуратуру. Перед нею ставилася мета здійс-
Організація судових та правоохоронних органів
нення контролю за дотриманням законності в діяльності
центральних і місцевих органів державної влади. Генерал-
прокурора Петро І визначив «оком государєвим» і «стряп-
чим про справи державні»1.
Генерал-прокурор безпосередньо наглядав за тим,
щоб вищий державний орган — Сенат, розглядаючи всі
справи, які належать до його компетенції, діяв у суворій
відповідності з регламентами та імператорськими указа-
ми. Його було наділено повноваженнями і в сфері право-
творення: він пропонував Сенату приймати укази з пи-
тань, які не врегульовані правом. Йому підпорядковува-
лися обер-прокурор, прокурори колегій Сенату, провінцій
при надвірних судах. Генерал-прокурор підпорядковував-
ся тільки імператору. На прокуратуру покладалося також
постійне спостереження (нагляд) за відповідністю зако-
нам діяльності та рішень піднаглядних їй органів і уста-
нов. У разі виявлення порушення законів прокурори про-
понували усувати і опротестовували незаконні рішення.
На них покладалися також спостереження за інтересами
скарбниці і нагляд за арештантськими справами.
Після Петра І прокуратура двічі фактично ліквідову-
валася, потім її було відновлено імператрицею Єлизаве-
тою Петрівною і сформовано як установу наглядового
типу при Катерині II. За часів її правління завершилося
формування вертикальної ієрархічної прокурорської си-
стеми від центру до повіту. На губернського прокурора
(що вважався вже «оком генерал-прокурора в губернії») та
підпорядкованих йому прокурорських працівників по-
кладалися такі завдання: збереження «цілісності влади,
встановлень та інтересу імператорської величності», спо-
стереження, «щоб ніхто не збирав з народу заборонених
зборів», викоренення «повсюди шкідливих хабарів». Вони
повинні були дивитися і невтомно піклуватися про збере-
ження будь-якого порядку, встановленого законами, в ді-
яльності губернських і повітових органів, у тому числі су-
‘ Докладніше про це див.: Российская прокуратура сегодня /Под
ред. К.Ф. Скворцова. — М., 199*.
Розділ VII. Органи прокуратури України
дів, перевіряти відповідність законам прийнятих ними
рішень. Нижча ланка прокуратури наглядала за тим, щоб
«у повіті нічого противного владі, законам, установам і
повелінням імператорської величності не відбувалося».
Прокурори охороняли в суді інтереси «осіб безпомічних»
(наприклад, глухонімих, неповнолітніх тощо). На них
покладалося запобігання порушенням законів, вжиття
заходів щодо припинення порушень, опротестування не-
законних актів.
Укладачі Судових Статутів 1864 р. при вирішенні пи- ]
тання про прокуратуру орієнтувалися на західноєвро-1
пейські зразки. Внаслідок цього змінився «тип» російської!
прокуратури: з установи наглядової вона була перетворена 1
в основному в орщн кримінального переслідування. Однак|
невірно було б стверджувати, що діяльність пореформеной
прокуратури зводилася до підтримання державного обви-|
нувачення в суді, а сама вона була звичайним структурнш
підрозділом міністерства юстиції або елементом судової
системи. В дійсності державне обвинувачення (або криміна-|
льне переслідування) розумілося в той час як уся обвинува- продолжение
–PAGE_BREAK–
льна діяльність прокуратури, від порушення кримінальної
справи до підтримання обвинувачення в суді. Після рефо-|
рми зберігалася єдина ієрархічна система органів прокура-І
тури, що підпорядковувалися генерал-прокурору (його!
функції покладалися на міністра юстиції). Прокурори пе-|
ребували при «судах», але ніякою мірою не були їм підко-(
нтрольні. Навпаки, прокурор спостерігав за дотриманням!
судами правил їх устрою і діловодства, брав участь у роз-”
гляді дисциплінарних справ судових працівників і опроте-
стовував рішення по них, направляв свої характеристики 1
на суддів міністру юстиції*
Закон підпорядковував прокурору поліцейське діз-|
нання, покладав на нього спостереження за проваджен-
ням досудового слідства, в якому поєднувалися керівни-
цтво діями судового слідчого і нагляд за законністю його І
дій і рішень. Прокурор приносив касаційні і апеляційні 1
протести на вироки судів, наглядав за виконанням виро-
Оргонізація судових та правоохоронних органів
ків. При розгляді судами цивільних справ прокуратура
виконувала тільки законоохоронну функцію. Прокурори
наглядали за дотриманням законності в місцях ув’язнен-
ня. За прокурором зберігалося право брати участь у засі-
даннях губернських органів.
У 1917р. прокуратуру було ліквідовано більшовика-
ми, тому що дореволюційна прокуратура, на думку їх ке-
рівництва, була занадто «реакційною», «непролетарсь-
кою».
Проте вже в 1922 р. прокуратуру було відновлено.
Вона стала прокуратурою «змішаного» типу, в її рамках
було поєднано функції дореформеної і пореформеної
прокуратури — нагляд за виконанням законів і криміналь-
не переслідування, які було пристосовано до нових умов.
Прокуратура створювалася як єдина централізована сис-
тема з підпорядкуванням нижчих прокурорів лише ви-
щим і Генеральному прокурору.
Після набуття Україною незалежності, 5 листопаду
1991 р., Верховною Радою України було ухвалено Закон
України «Про прокуратуру», який з окремими змінами та
доповненнями чинний і сьогодні. Відповідно до вимог
Конституції України мас бути підготовлений проект нової
редакції цього Закону.
§ 2. Місце прокуратури в системі органів
державної влади
У теперішній час в Україні триває дискусія серед
учених і практичних працівників про місце прокурату-
ри в системі поділу влад. Ця дискусія після прийняття
Конституції України і в зв’язку з розробкою проекту
нового Закону України «Про прокуратуру» набула де-
, яких інших рис.
Первісно ця дискусія ставила за мету розв’язати в ос-
новному одне питання: чи необхідно зберегти серед функ-
цій прокуратури вищий нагляд за дотриманням і правиль-
ним застосуванням законів всіма органами виконавчої
влади, органами місцевого самоврядування та їх виконав-
Розділ VII. Органи прокуратури України
чими органами, військовими частинами, політичними
партіями, громадськими організаціями, масовими руха-
ми, підприємствами, установами і організаціями, незале-
жно від форм власності, підпорядкованості і належності,
посадовими особами і громадянами (так званий загаль-
ний нагляд)? Тут же йдеться безпосередньо про правове
становише прокуратури у системі поділу влад (законода-
вчої, виконавчої та судової).
Ми вважаємо, що прокуратура виконує в механізмі
держави особливу, тільки їй властиву функцію і ні за сво-
єю генезою, ні за характером повноважень не входить до
структури органів законодавчої, виконавчої або судової
влади.
Так, включення прокуратури у судову систему зробить
її неспроможною впливати на суд з метою забезпечення
ефективного механізму «стримувань і противаг» проти зло-
вживань незалежністю судовою владою.
Викликають також заперечення пропозиції щодо вклю-
чення прокуратури до складу Міністерства юстиції або іншої
структури виконавчої влади, тому що це істотно могло б змі-
нити рівень і зміст її наглядової функції: нагляд за дотриман-
ням законів перетворився б на відомчий контроль.
Історичний досвід свідчить: за увесь час існування
прокуратури були прибічники обмеження повноважень
прокурорського нагляду, перетворення прокуратури у до-
даток до судової влади. Так, у царській Росії прокуратура
зазнала змін, пройшовши шлях від органу нагляду за ви-
конанням законів — «ока государєвого» до придатка су-
дів, шо займався з 1864 р. порушенням кримінального
переслідування і підтриманням обвинувачення.
Однак ці кардинальні перетворення змісту діяльності
прокуратури отримали неоднозначну оцінку серед право-
знавців того часу. Так, видатний правник А. Коні писав з
цього приводу: «Скасування прав і обов’язків по нагляду
за ходом позасудових справ слід визнати великою помил-
кою укладачів Судових Статутів. Здійснена зміна в хара-
ктері діяльності може бути і мала красивий вигляд з тео-
ретичної точки зору, але і суперечила умовам нашого
щБО Організація судових та правоохоронних органів
адміністративного життя і йшла врозріз з внутрішніми
потребами нашого губернського устрою»1.
Це висловлювання А. Коні актуально і в наші дні. Як
вірно помітив О. Сокольський, «прокурорський нагляд
засновувався в Росії в переломні моменти, коли влада круто
змінювала курс і політика йшла врозріз із суспільним укла-
дом, який вже існував. Так було за часів Петра Першого, а
також у післяреволюційні роки при переході до НЕПу»2.
У Конституції України ст.ст. 121—123, присвячені про- продолжение
–PAGE_BREAK–
куратурі, містяться в окремому розділі (VII). Це свідчить
про те, що законодавець не відніс прокуратуру ні до однієї
з основних гілок влади. Однак, на наш погляд, така обста-
вина не надала можливості поставити крапку в дискусії
про правове становище органів прокуратури, оскільки
залишилась невирішеною низка питань, які можна буде
розв’язати тільки після прийняття Закону України «Про
прокуратуру» в новій редакції.
В нинішній час Україна зазнає переломного моменту,
що супроводжується кризовими явищами в усіх сферах
державного і суспільного життя, що саме по собі покладає
на державу обов’язок по захисту конституційних прав і
інтересів’грбмадян. Інструментом у вирішенні цього зав-
дання має бути незалежна від будь-яких органів держав-
ної влади прокуратура України.
При цьому слід виходити з того, що: а) підпорядкуван-
ня прокуратури виконавчій або судовій владі може зруйну-
вати систему «стримувань і противаг», що склалася в дер-
жаві; б) жоден із існуючих державних органів не в змозі взя-
ти на себе наглядову функцію прокуратури за дотриманням
законів; в) реальності вимагають більш повного розкрит-
тя правозахисноґо потенціалу прокуратури як органу забез-
печення верховенства Конституції і законів України.
Разом з тим підсилення правозахисноґо потенціалу
прокуратури може бути забезпечене шляхом зміщення
1 Кони А. Ф. За последние годьі. — СПб., 1898. — С. 69.
2 Научная информация по вопросам борьбьі с преступностью.
1989.-№9.-С. 29.
Розділ VII. Органи прокуратури України
пріоритетів її діяльності на користь захисту конституцій-
них прав і свобод громадян, перш за все недостатньо со-
ціальне захищених.
Характеристика і поняття прокурорського нагляду,
форми та методи його здійснення є предметом самостій-
ної навчальної дисципліни «Прокурорський нагляд в
Україні». У цьому розділі передбачається висвітлення ор-
ганізаційних аспектів: завдань, системи, структури, по-
рядку формування органів прокуратури тощо.
§ 3. Правові засади діяльності та завдання органів
прокуратури України
Правовими засадами діяльності органів прокурату-
ри є Конституція України, Закон України «Про проку-
ратуру», інші законодавчі акти (кримінально-процесу-
альне, цивільне процесуальне, адміністративне, трудо-
ве законодавство тощо). Цими законами визначаються
повноваження прокурора, організація, засади та поря-
док діяльності прокуратури. Так, у ст. З Закону «Про
прокуратуру» визначено, що органи прокуратури у
встановленому порядку в межах своєї компетенції ви-
рішують питання, що постають із загальновизнаних
норм міжнародного права, а також укладених Україною
міждержавних договорів, таких, наприклад, як догово-
ри про надання правової допомоги, про порядок зносин
прокурорів із судово-слідчими органами зарубіжних
держав тощо.
Діяльність органів прокуратури регламентують також
законодавчі акти, прийняті Верховною Радою України. До
них належать: Дисциплінарний статут прокуратури Укра-
їни, Положення про класні чини працівників органів про-
куратури України.
Крім згаданих нормативних актів, які регулюють ді-
яльність органів прокуратури, слід також назвати відомчі
акти, які видаються Генеральним прокурором України
відповідно до Закону «Про прокуратуру». До них належать
накази, вказівки, розпорядження, інструкції тощо.
Організація судових та правоохоронних органів
Закон «Про прокуратуру» складається з п’яти розді-
лів1 і містить 56 статей. У ньому визначено завдання орга-
нів прокуратури, компетенцію та повноваження, порядок
формування, систему та структуру, принципи організації
та діяльності, основні функції (напрямки діяльності),
роль та місце прокуратури в побудові демократичної, пра-
вової держави.
Завдання, що стоять перед органами прокуратури,
сформульовано у ст. 4 Закону «Про прокуратуру». В ній,
зокрема, говориться, що діяльність органів прокуратури
спрямована на всебічне утвердження верховенства зако-
ну, зміцнення правопорядку. Завдання органів прокурату-
ри полягають у захисті від неправомірних посягань:
1) закріплених Конституцією України незалежності
республіки, суспільного та державного ладу, політичної та
економічної систем, прав національних груп і територіаль-
них утворень;
2) гарантованих Конституцією, іншими законами
України та міжнародними правовими актами соціально-
економічних, політичних, особистих прав і свобод люди-
ни і громадянина;
3) основ демократичного устрою державної влади,
правового статусу місцевих Рад народних депутатів, орга-
нів територіального громадського самоврядування.
Як видно з цього формулювання Закону, завданнями
прокурорського нагляду є захист різноманітних суспіль-
них.та особистих цінностей і благ. Це й зрозуміло, оскіль-
ки, запобігаючи будь-якому правопорушенню, прокура-
тура так чи інакше захищає не тільки суб’єктивні права та
інтереси організацій і громадян, а й засади нашого су-
1 1 — «Загальні положення»; 2 — «Система, структура і організа-
ція діяльності органів прокуратури»; 3 — «Прокурорський нагляд»; 4
— «Кадри органів прокуратури»; 5 — «Інші питання організації діяль-
ності органів прокуратури». Розділ НІ складається з чотирьох глав:
«Загальний нагляд» (гл. 1), «Нагляд за додержанням законів органа-
ми, що ведуть боротьбу з злочинністю» (гл. 2), «Участь прокурора в продолжение
–PAGE_BREAK–
розгляді справ у судах» (гл. 3), «Нагляд за додержанням законів у
місцях застосування заходів примусового характеру» (гл. 4).
Розділ VII. Органи прокуратури України
спільства і держави. У боротьбі зі злочинними проявами
зусилля прокуратури також спрямовані на охорону підва-
лин нашого суспільства, якими є демократичний лад, су-
. веренітет, незалежність, гуманізм, правопорядок тощо.
Ці завдання прокуратура здійснює за допомогою зміц-
нення законності. Законність виступає для прокуратури у
двох якостях: як мета прокурорського нагляду і як прин-
цип організації та діяльності самої прокуратури.
Законність є загальним принципом нашої держави і
права. Державні та громадські організації, посадові осо-
би зобов’язані додержуватися вимог Конституції і чинних
законів України. Органи прокуратури зобов’язані макси-
мально використовувати наявні в їх розпорядженні засо-
би в інтересах громадян та держави.
§ 4. Принципи організації та діяльності органів
прокуратури
Діяльність прокуратури будується на певних принци-
пах. Стосовно прокуратури принципи її організації та ді-
яльності — це закріплені в Конституції та інших законах
України основоположні вимоги, що виражають призна-
чення прокуратури у державі та суспільстві, визначають
завдання і повноваження прокурорів, а також зміст та ха-
рактер правових заходів і засобів здійснення нагляду за
точним і однаковим виконанням законів у державі, а та-
кож містять ознаки та якості, які допомагають відокреми-
ти органи прокуратури від інших державних органів, у
тому числі від правоохоронних.
Додержання встановлених законодавцем принципів
дозволяє прокуратурі успішно виконувати поставлені пе-
ред нею завдання.
Необхідно підкреслити, що закріплені в Конституції,
Законі «Про прокуратуру», а також в інших законах Укра-
їни принципи регулюють не тільки порядок організації
органів прокуратури, а й діяльність прокурорів щодо ви-
явлення і усунення порушень закону.
Встановлені в законах принципи організації та діяль-
ності органів прокуратури носять загальнообов’язковий
Організація судових та правоохоронних органів
характер, тобто їх додержання — це вимога, яка ставить-
ся не тільки до прокурорів, а й до всіх органів державної
влади і управління, політичних партій і громадських ру-
хів, посадових осіб, за законністю діяльності яких здійс-
нюють нагляд прокурори. Ці принципи обов’язкові і для
громадян, за додержанням законів якими прокурори здій-
снюють нагляд.
До числа принципів прокурорського нагляду належать
положення, засновані на Конституції України. Вони зводять
органи прокуратури до рангу незалежного державного орга-
ну з наданням йому необхідних повноважень для успішно-
го усунення порушень закону, від кого б вони не виходили.
Принципи єдності та централізації органів прокурату-
ри. Відповідно до ст. 121 Конституції України та ст. 6 За-
кону «Про прокуратуру» органи прокуратури становлять
єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний
прокурор України, з підпорядкуванням нижчестояших
прокурорів вищим.
Названі принципи полягають в тому, що органи про-
куратури являють собою єдину систему, очолювану Гене-
ральним прокурором України. Це означає єдність мети і
завдань, що стоять перед прокуратурами всіх ланок, і ви-
значається спільністю форм і методів, засобів здійснення
нагляду за виконанням законів, єдністю засобів проку-
рорського реагування на виявлені порушення закону, а
також вжиттям заходів щодо запобігання порушенням
закону. Принцип єдності визначає те становище, відповід-
но до якого вищий прокурор має право передати свої по-
вноваження нижчестоящому прокурору, а також прий-
няти на себе повноваження нижчестоящих прокурорів.
Принцип незалежності прокуратури від будь-яких-орга-
нів державної влади, посадових осіб, а також рішень громад-
ських об’єднань або їх органів означає здійснення прокура-
турою своїх повноважень на підставі додержання Консти-
туції України та чинних на території держави законів, не-
залежно від будь-яких органів державної влади, посадових
осіб, а також рішень громадських об’єднань або їх органів,
незважаючи ні на які місцеві відмінності і всупереч яким би
Розділ VII. Органи прокуратури України
не було місцевим впливам. Працівники прокуратури не
можуть належати до будь-яких політичних партій і рухів.
Принцип рівного захисту прав і свобод громадян озна-
чає, що органи прокуратури у межах своєї компетенції
захищають права і свободи громадян на засадах їх рівно-
сті перед законом, незалежно від національного і соціаль-
ного походження, мови, освіти, ставлення до релігії, по-
літичних переконань, службового або майнового стану та
інших ознак.
Принципом діяльності органів прокуратури є також
принцип, який зобов’язує прокурорів вживати заходів
щодо усунення порушень закону, від кого б вони не вихо-
дили, поновлення порушених прав і притягнення в уста-
новленому законом порядку до відповідальності осіб, які
допустили ці порушення.
Принцип гласності, що лежить в основі демократії, сто-
совно діяльності роботи органів прокуратури припускає
відкритість, повноту і достовірність інформації про фун-
кціонування прокуратури, а також поінформованість держав-
них органів влади і населення через засоби масової інфор-
мації про дійсні цілі, характер роботи органів прокуратури,
про стан законності та заходи щодо її зміцнення. продолжение
–PAGE_BREAK–
При цьому органи прокуратури діють гласно в тій
мірі, що не суперечить вимогам закону про охорону прав
і свобод громадян, а так само й про державну та іншу таєм-
ницю.
Крім названих, прокуратура у своїй діяльності керу-
ється такими принципами: 1) пріоритетність прав люди-
ни і громадянина; 2) верховенство права; 3) законність.
Діяльність прокуратури відповідно до Закону «Про про-
куратуру» підконтрольна Верховній Раді України, утворюва-
ним нею для цієї мети органам. Проте таке становище не
відповідає Конституції України, оскільки Закон «Про про-
куратуру» було прийнято до введення інституту президент-
ської влади. Згідно з Конституцією України Генеральний
прокурор України призначається на посаду Президентом
України, і тому, на наш погляд, він має бути підзвітним і під-
контрольним не Верховній Раді України, а Президенту
Організація судових та правоохоронних органів
України. У той же час було б доцільним покласти на Генера-
льного прокурора України обов’язок інформувати Верхов-
ну Раду України про свою діяльність.
При розгляді конкретних справ кожний прокурор
приймає рішення самостійно і одноособове на підставі
свого переконання та закону, дотримуючись рівності всіх
громадян перед законом і судом, презумпції невинності,
справедливості, законності.
Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з
метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків
або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за
собою відповідальність, передбачену законом (ст. 7 Закону
«Про прокуратуру»). Вимоги прокурора, що відповідають
чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів,
підприємств, установ, організацій, посадових осіб та гро-
мадян і виконуються невідкладно або у передбачені зако-
ном чи визначені прокурором строки (ст. 8 Закону).
§ 5. Загальна характеристика основних функцій
прокуратури
Прокуратура, як і інші державні органи, виконує при-
таманні тільки їй функції. Функції прокуратури визнача-
ються як головні напрямки діяльності прокуратури, що
безпосередньо виражають її сутність та призначення.
Функції підрозділяються на наглядові і ненаглядові1.
Відповідно до ст. 121 Конституції України на проку-
ратуру покладаються такі функції:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держа-
ви в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які про-
водять оперативно-розшукову, діяльність, дізнання, досу-
дове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні су-
дових рішень у кримінальних справах, а також при засто-
1 Ми зупинимося лише на основних функціях прокуратури, інші
із нщ розглядаються у курсі «Прокурорський нагляд в Україні».
Розділ VII. Органи прокуратури України
суванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних
з обмеженням особистої свободи громадян.
Перехідними положеннями Конституції (п. 9) перед-
бачено, що прокуратура продовжує виконувати відповід-
но до чинних законів функцію нагляду за додержанням і
застосуванням законів та функцію попереднього слідства до
введення в дію законів, що регулюють діяльність держав-
них органів щодо контролю за додержанням законів, та до
сформування системи досудового слідства і введення в
дію законів, що регулюють її функціонування.
Крім цього, прокуратура також бере участь у розроб-
ленні органами державної влади заходів запобігання зло-
чинам та іншим правопорушенням, у роботі по вдоскона-
ленню та роз’ясненню законодавства.
На прокуратуру не можуть покладатися функції, не
передбачені законами України.
Функції підтримання державного обвинувачення в суді
та представництва інтересів громадянина або держави в
суді у випадках, визначених законом, — ненаглядові. Вони
передбачають участь прокурора при розгляді справ у суді.
Прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах,
додержуючись принципу незалежності суддів і підкорен-
ня їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про
всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та поста-
новленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. Всі-
єю своєю діяльністю в суді прокурор сприяє виконанню
цих завдань, але здійснює він це особливими засобами з
урахуванням принципів правосуддя: змагальності, рівно-
правності сторін тощо.
Згідно з ст. 35 Закону «Про прокуратуру» прокурор
може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо
цього вимагає захист конституційних прав громадян,
інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний своєчас-
но вжити передбачених законом заходів до усунення по-
рушень закону, хоч би від кого вони виходили. Прокурор
має рівні права з іншими учасниками судового засідання.
Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере
участь у судовому процесі, визначаються Законом «Про
Організація судових та правоохоронних органів
прокуратуру» та процесуальним законодавством України.
У кримінальному процесі прокурор виступає в суді як
державний обвинувач. Підтримуючи державне обвинува-
чення, прокурор бере участь у дослідженні доказів — у
допиті підсудного, потерпілого, свідків, дослідженні ви-
сновків експертів і речових доказів. Він бере участь також
у судових дебатах, виступаючи з обвинувальною промо-
вою, в якій він аналізує докази, що досліджувалися під час
судового слідства, подає суду свої міркування щодо засто- продолжение
–PAGE_BREAK–
сування кримінального закону та міри покарання підсуд-
ному. При цьому прокурор керується вимогами закону і
об’єктивною оцінкою зібраних по справі доказів.
Гарантією об’єктивності та незалежності прокурора в
суді є встановлений законом обов’язок для прокурора від-
мовитися від обвинувачення у разі, коли при розгляді
справи він дійде висновку, що дані судового слідства не
підтверджують обвинувачення підсудного (ст. 36 Закону
«Про прокуратуру»).
Прокурор бере обов’язкову участь у розгляді судами
всіх цивільних справ, порушених за позовами та заявами
прокурора, а також за заявами прокурора про захист інте-
ресів держави або прав і законних інтересів громадян, які
за станом здоров’я чи з інших поважних причин не мо-
жуть захистити свої права.
Обсяг і межі повноважень прокурора під час розгля-
ду справ визначаються цивільне-процесуальним законо-
давством.
Беручи участь у судовому розгляді цивільних справ,
прокурор сприяє суворому додержанню матеріального
законодавства та норм цивільного судочинства. Для цьо-
го він наділений низкою повноважень, специфічних саме
для нього: правом звернутися до суду з заявою про захист
прав і інтересів інших осіб; вступити у справу в будь-якій
стадії процесу; знайомитися з матеріалами цивільної
справи, навіть якщо він не брав участі у процесі, тощо.
Важливим повноваженням, яким володіє прокурор
незалежно від його участі в розгляді в суді першої інстанції
конкретної кримінальної або цивільної справи, є внесен-
Розділ VII. Органи прокуратури України
ня касаційного і окремого подання або протесту в поряд-
ку нагляду на незаконне чи необгрунтоване рішення суду.
Прокурор або його заступник в межах своєї компетенції
маює право внести у вищестоящий суд касаційне чи окре-
ме подання на незаконні або необгрунтовані вироки, рі-
шення, ухвали і постанови судів. При цьому помічники
прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вноси-
ти касаційні і окремі подання тільки у справах, у розгляді
яких вони брали участь.
Прокурор, його заступник в межах своєї компетенції
мають право витребувати з суду будь-яку справу або кате-
горію справ, по яких вироки, рішення, ухвали або постано-
ви набрали законної сили. Виявивши, що судове рішення
є незаконним або необгрунтованим, Генеральний прокурор
України, прокурори областей та прирівняні до них проку-.
рори приносять протест у порядку судового нагляду або
звертаються з поданням до вищестоящого прокурора.
Право принесення протесту на вироки, рішення, ух-
вали і постанови судів, які набрали законної сили, нале-
жить:
1 Генеральному прокурору України та його заступни-
кам — на вироки, рішення, ухвали чи постанови будь-яко-
го суду України, за винятком постанов Пленуму Верхов-
ного Суду України та Пленуму Вищого арбітражного суду
України;
2) прокурорам АРК, областей, міст Києва і Севастопо-
ля та їх заступникам — на вироки, рішення, ухвали і поста-
нови районного, міського суду і ухвали судових колегій від-
повідно Верховного суду АРК, обласних, Київського місь-
кого судів, а також на рішення арбітражних судів АРК, об-
ластей і міст Києва та Севастополя.
Протест на постанову судді у справі про адміністратив-
не правопорушення може бути принесено районним, мі-
ським прокурорами або вищестоящими прокурорами та
їх заступниками (ст. 39 Закону «Про прокуратуру»).
Протест, касаційне і окреме подання на вирок, рішен-
ня, ухвалу і постанову суду можуть бути доповнені або
змінені прокурором, який приніс протест, а також вище-
Організація судових та правоохоронних органів
стоящим прокурором, його заступником до початку роз-
гляду справи судом. Надалі, при розгляді справи за про-
тестом прокурора, він бере участь в його розгляді.
Інші функції, які покладаються на прокуратуру, крім
названих, — наглядові.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слід-
ство. Повноваження прокурора в цій галузі встановлені
кримінально—процесуальним законодавством та іншими
законодавчими актами. Так, ст. 227 КПК України наділяє
прокурорів такими основними повноваженнями.
Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами
дізнання.! попереднього слідства, прокурор у межах своєї
компетенції: 1) вимагає від органів дізнання і попередньо-
го слідства для перевірки кримінальні справи, документи,
матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід діз-
нання, попереднього слідства і встановлення осіб, які
вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на мі-
сяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію
і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що
готуються, злочини; 2) скасовує незаконні і необгрунтовані
постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання; 3) дає
письмові вказівки про розслідування злочинів, про обран-
ня, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфіка-
цію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук
осіб, які вчинили злочини; 4) доручає органам дізнання
виконання постанов про затримання, привід, взяття під
варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчи-
нили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає
вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття
злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що
перебувають у провадженні прокурора або слідчого про-
куратури; 5) бере участь у провадженні дізнання і по- продолжение
–PAGE_BREAK–
переднього слідства і в необхідних випадках особисто
провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному
обсязі по будь-якій справі; 6) санкціонує проведення об-
шуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії
слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК;
Розділ VII. Органи прокуратури України
7) продовжує строк розслідування і тримання під вартою
як запобіжного заходу у випадках і порядку, встановлених
КПК; 8) повертає кримінальні справи органам попере-
днього слідства з своїми вказівками щодо провадження
додаткового розслідування; 9) вилучає від органу дізнан-
ня і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від
одного органу попереднього слідства іншому, а також від
одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш 1
повного і об’єктивного розслідування; 10) усуває особу, яка
провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення діз-
нання або попереднього слідства, якщо вони допустили
порушення закону при розслідуванні справи; 11) порушує
кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закри-
ває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає
згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих ви-
падках, коли це передбачено КПК; затверджує обвину-
вальні висновки (постанови); направляє кримінальні
справи до суду; 12) вирішує питання про допущення захи-
сника до участі в справі з моменту пред’явлення обвину-
вачення відповідно до ч. 1 ст. 44 КПК.
Прокурор здійснює також інші повноваження, надані
йому кримінально-процесуальним законодавством.
Вказівки прокурора органам дізнання і попереднього
слідства у зв’язку з порушенням і розслідуванням ними кри-
мінальних справ, дані в порядку, передбаченому КПК, є для
цих органів обов’язковими. Оскарження одержаних вказівок
вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання,’за
винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК.
Як вже було сказано, функція розслідування прокура-
турою діянь, що містять ознаки злочину, зберігається за
прокуратурою згідно з Перехідними положеннями Кон-
ституції України. Кримінально-процесуальне законодав-
ство надає прокурору право брати участь у провадженні
дізнання і попереднього слідства і в необхідних випадках
особисто провадити окремі слідчі дії або розслідування в
повному обсязі по будь-якій справі чи доручити прове-
дення розслідування слідчому прокуратури.
Організація судових та правоохоронних органів
Функція нагляду за додержанням законів при виконанні
судових рішень у кримінальних справах, а також при засто-
суванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з
обмеженням особистої свободи громадян. Прокурор при
виконанні своїх обов’язків у цій галузі нагляду має право:
1) у будь-який час відвідувати місця тримання затри-
маних, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуд-
жені відбувають покарання, установи для примусового
лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там пере-
бувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці
особи затримані, заарештовані, засуджені або до них за-
стосовано заходи примусового характеру;
2) перевіряти законність наказів, розпоряджень і по-
станов адміністрації цих установ, зупиняти виконання
таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі не-
відповідності законодавству, вимагати від посадових осіб
пояснень з приводу допущених порушень;
3) прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу,
яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих,
попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі
для виконання заходів примусового характеру.
Постанови і вказівки прокурора щодо додержання
встановлених законодавством порядку і умов тримання
затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення
волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких
застосовано заходи примусового характеру, є обов’язкови-
ми і підлягають негайному виконанню.
Прокуратура продовжує також виконувати відповід-
но до чинних законів функцію нагляду за додержанням і
застосуванням законів (так званий загальний нагляд).
Згідно з ст. 19 Закону «Про прокуратуру» предметом
загального нагляду є:
1) відповідність актів, які видаються всіма органами,
підприємствами, установами, організаціями та посадови-
ми особами вимогам Конституції України та чинним за-
конам;
2) додержання законів про недоторканність особи,
соціально-економічні, політичні, особисті права і свобо-
Розділ VII. Органи прокуратури України
ди громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не
передбачений інший порядок захисту цих прав;
3) додержання законів, що стосуються економічних,
міжнаціональних відносин, охорони навколишнього се-
редовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.
Перевірка виконання законів проводиться за заявами
та іншими повідомленнями про порушення законності,
що вимагають прокурорського реагування, а за наявності
приводів — також з власної ініціативи прокурора. Проку-
ратура не підміняє органи відомчого управління та конт-
ролю і не втручається у господарську діяльність, якщо
така діяльність не суперечить чинному законодавству.
Повноваження прокурора, який здійснює нагляд за
додержанням законів, поділяються на дві групи: повнова-
ження щодо виявлення порушень закону і повноваження,
спрямовані на усунення виявлених порушень. Виконуючи
свої повноваження по загальному нагляду, прокурор має
право безперешкодно входити на території і у приміщення
перелічених об’єктів нагляду, має доступ до документів і продолжение
–PAGE_BREAK–
матеріалів, може вимагати від керівників подання різнома-
нітних документів, проведення перевірок і ревізій, виділен-
ня фахівців для з’ясування питань, що виникли.
Якщо факт порушення закону буде встановлений, про-
курор має право звільнити своєю постановою осіб, неза-
конно підданих адміністративному затриманню, приноси-
ти протест на акти, що суперечать закону, давати приписи
про усунення порушень закону, порушувати кримінальну
справу, дисциплінарне провадження або провадження про
адміністративне правопорушення, звертатись до суду з за-
явами про захист прав і законних інтересів громадян, дер-
жави, а також підприємств та інших юридичних осіб.
§ 6. Сутність прокурорського нагляду в Україні
Відповідно до ст. 1 Закону «Про прокуратуру» вищий
нагляд за додержанням і правильним застосуванням зако-
нів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, держав-
ними комітетами, відомствами, іншими органами дер-
Організація судових та правоохоронних органів
жавного і господарського управління та контролю, уря-
дом АРК, органами місцевого самоврядування, їх вико-
навчими і розпорядчими органами, військовими частина-
ми, політичними партіями, громадськими організаціями,
масовими рухами, підприємствами, установами і органі-
заціями, незалежно від форм власності, підпорядкова-
ності та приналежності, посадовими особами та громадя-
нами здійснюється Генеральним прокурором України і
підпорядкованими йому прокурорами.
Прокурорський нагляд є однією з форм державної ді-
яльності, мета якої — забезпечення точного і однакового
розуміння і застосування законів. Прокурорський нагляд
здійснюється Генеральним прокурором України і підпо-
рядкованими йому прокурорами.
Контроль за законністю покладений на різні органи
влади і управління, наприклад, органи місцевого самовря-
дування та їх виконавчі комітети. Вони здійснюють кон-
троль за додержанням законності всіма державними ор-
ганами і громадськими організаціями на території даної
ради. Адміністративний (відомчий) контроль покладено
на різні державні, міжвідомчі та внутрішньовідомчі
інспекції (автомобільного, санітарного контролю тощо).
У чому ж полягає відмінність прокурорського нагля-
ду від контролю за законністю, здійснюваного органами
влади і управління? Які специфічні ознаки прокурорсько-
го нагляду?
Насамперед прокурорський нагляд має широкі межі,
тобто поширюється на всі міністерства, відомства, орга-
ни місцевого самоврядування, підприємства та органі-
зації. Прокуратура здійснює нагляд і за тими органами і
організаціями, які самі в межах своєї компетенції здійс-
нюють контроль за законністю.
Прокурорський нагляд носить загальнодержавний
характер. Він не зводиться до будь-якої однієї галузі гос-
подарства або управління (на відміну від контрольної ді-
яльності того чи іншого міністерства) і не обмежується
будь-якою територією, а поширюється на всі відомства і
на всю територію України.
Розділ VII. Органи прокуратури України
Контроль за законністю, що здійснюється в системі
державного управління, не можна відокремити від самої
керівної й управлінської діяльності вищестоящих органів
влади та управління відносно нижчестоящих або від пере-
вірки виконання. Керівні та контролюючі органи можуть
втручатися у сферу управління, господарську, оператив-
ну діяльність, виробничий процес підпорядкованих їм ор-
ганів і організацій. Більш того, в окремих випадках вище-
стоящий державний орган (організація) має право скасо-
вувати незаконні акти і дії підлеглих органів, організацій
та посадових осіб.
Отже, контроль і перевірка виконання — складові ке-
рівних функцій відповідних органів влади, державного і
господарського управління стосовно підпорядкованих їм
підприємств, установ та організацій.
Нічим цим прокурор не займається, оскільки не во-
лодіє жодною адміністративною владою і не керує підна-
глядними йому організаціями. Тому при здійсненні нагля-
ду він не підмінює органи відомчого управління та конт-
ролю і не втручається в питання управління, господарсь-
ку і оперативну діяльність підприємств, організацій, уста-
нов та посадових осіб, якщо така діяльність не суперечить
чинному законодавству1. Засоби нагляду, а також форми
реагування на порушення законів у прокуратури специ-
фічні, відмінні від методів контролю за законністю, здій-
снюваного органами влади і управління. Прокурор особи-
сто безпосередньо не проводить ревізії піднаглядних йому
організацій і підприємств, не скасовує незаконні акти, а
реагує надії, порушення закону шляхом принесення про-
тесту, подання або припису.
Однак як орган влади, наділений значними повнова-
женнями за додержанням законності, прокурор може по-
рушити кримінальну справу в зв’язку з вчиненням будь-
якого злочину. Разом з тим, організуючі розкриття злочи-
нів, прокурор не має права особисто застосовувати кри-
1 Виняток становить нагляд прокурора за розслідуванням зло-
чинів, про що йшлося раніше.
Організація судових та правоохоронних органів
мінальні покарання. Єдине право і обов’язок прокурора
— передати справу на розгляд суду.
Прокурорський нагляд, який має за мету виявити по-
рушення закону, усунути правопорушення, умови та при-
чини, що їх породжують, дає можливість прокуратурі
впроваджувати не тільки точне,’а й однакове розуміння і
виконання законів усіма органами держави, організація- продолжение
–PAGE_BREAK–
ми, посадовими особами і громадянами.
§ 7. Генеральний прокурор України
Відповідно до ст. 122 Конституції України прокуратуру
України очолює Генеральний прокурор України, який при-
значається на посаду за згодою Верховної Ради України та
звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада
України може висловити недовіру Генеральному прокуро-
рові України, що має наслідком його відставку з посади.
Строк повноважень Генерального прокурора України
— п’ять років.
У своїй діяльності Генеральний прокурор України не
менш як один раз на рік звітує перед Верховною Радою
про діяльність органів прокуратури.
Звільнення (відставка) Генерального прокурора Укра-
їни протягом строку повноважень може мати місце лише
у випадках вчинення ним злочину, порушення виконан-
ня службових обов’язків, у зв’язку з неможливістю вико-
нання обов’язків за станом здоров’я, а також за власним
бажанням (ст. 2 Закону «Про прокуратуру»).
Повноваження Генерального прокурора України по
керівництву органами прокуратури передбачені в ст. 15
Закону «Про прокуратуру». В ній визначено, що Генераль-
ний прокурор України:
1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює
контроль за їх діяльністю;
2) призначає першого заступника, заступників Генера-
льного прокурора України, керівників структурних підроз-
ділів, головного бухгалтера, інших працівників Генераль-
ної прокуратури України;
Розділ VII. Органи прокуратури України
3) затверджує структуру та штатну чисельність підпо-
рядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх
утримання в межах загальної чисельності працівників і
фонду заробітної плати залежно від конкретних умов,
складності, обсягу наглядової та іншої діяльності;
4) призначає за погодженням з Верховною Радою
АРК прокурора АРК;
5) призначає заступників прокурора АРК, прокурорів
областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, місь-
ких, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них
інших прокурорів;
6) відповідно до законодавства визначає порядок при-
йняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих
прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, при-
значення яких передбачено Законом «Про прокуратуру».
Генеральний прокурор України призначає членів колегій
прокуратур АРК, прокуратур областей та прирівняних до
них прокуратур міст Києва і Севастополя. Начальники
управлінь і відділів, старші помічники прокурора АРК,
прокурори областей та прирівняні до них прокурори при-
значаються відповідними прокурорами за погодженням з
Генеральною прокуратурою України (заступниками Гене-
рального прокурора України, начальниками управлінь і
відділів, які керують відповідними ділянками роботи).
Особи, призначення яких повинно погоджуватись з Гене-
ральною прокуратурою України, не можуть бути звільнені
з посади, яку посідають, без її згоди;
7) відповідно до законів України видає обов’язкові для
всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверд-
жує положення та інструкції;
8) присвоює класні чини згідно з Положенням про
класні чини працівників прокуратури, затвердженим по-
становою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.
Вносить подання Президенту України про присвоєння
класних чинів державного радника юстиції 1,2 і 3 класів.
Вказівки Генерального прокурора України з питань
розслідування є обов’язковими для виконання всіма ор-
ганами дізнання і попереднього слідства.
Організація судових та правоохоронних органів
Накази та інші акти Генерального прокурора України
нормативного характеру в разі невідповідності їх Консти-
туції або іншим законам України можуть бути скасовані як
Верховною Радою України або відповідним судом у по-
рядку, передбаченому законом, так і самим Генеральним
прокурором України.
§ 8. Колегії органів прокуратури
У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі АРК,
прокуратурах областей, міст Києва і Севастополя (на пра-
вах обласних), військових прокуратурах регіонів, військо-
вій прокуратурі Військове-Морських Сил України (на
правах обласних) утворюються колегії.
Колегії в органах прокуратури є дорадчими органами,
рішення яких реалізуються наказами відповідних проку-
рорів.
У Генеральній прокуратурі України утворюється коле-
гія у складі Генерального прокурора України (голова ко-
легії), його першого заступника, заступників, прокурора
АРК, інших керівних працівників органів прокуратури.
Персональний склад колегії затверджується Верховною
Радою України за поданням Генерального прокурора
України.
У прокуратурі АРК, прокуратурах областей, міст Ки-
єва і Севастополя, прирівняних до них прокуратурах утво-
рюються колегії у складі відповідного прокурора (голова),
його першого заступника, заступників, інших керівних
працівників прокуратури. Персональний склад колегій
затверджується Генеральним прокурором України за по-
данням відповідного прокурора.
У колегіях розглядаються найбільш важливі питання,
що стосуються додержання законності, стану правопо-
рядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів
Генерального прокурора України, кадрові питання, заслу-
ховуються звіти підпорядкованих прокурорів, начальни-
ків структурних підрозділів та інших працівників проку- продолжение
–PAGE_BREAK–
ратури.
Розділ VI]. Органи прокуратури України
На засіданнях колегій можуть заслуховуватись пові-
домлення і пояснення керівників міністерств, відомств,
органів державного управління, нагляду та контролю, під-
приємств, установ і організацій, їх об’єднань, інших по-
садових осіб з приводу порушень законодавства.
Рішення колегій доводяться до відома працівників
органів прокуратури. В разі розбіжностей між прокурором
і колегією він проводить в життя своє рішення. Про роз-
біжності Генеральний прокурор України доповідає Голові
Верховної Ради України, а інші прокурори — Генерально-
му прокурору України. Члени колегії Генеральної проку-
ратури можуть повідомити свою особисту думку Голові
Верховної Ради України, а члени колегій інших прокура-
тур — Генеральному прокурору України.
§ 9. Система, структура та організація діяльності
органів прокуратури
Відповідно до Конституції України (ст.ст. 121, 122) і
Закону «Про прокуратуру» (ст. 6) прокуратура України
становить собою єдину централізовану систему органів,
об’єднану спільними завданнями, функціями, основними
принципами організації і діяльності. Прокурорська сис-
тема України очолюється Генеральним прокурором Укра-
їни з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вище-
стоящим і складається з ланок, що створені та функціону-
ють за адміністративно-територіальним і предметно-функ-
ціональним принципами. Утворення, реорганізація та
скасування органів і установ прокуратури, визначення їх
статусу і компетенції здійснюються Генеральним проку-
рором України.
Систему органів прокуратури складають: Генеральна
прокуратура України, прокуратури АРК, областей, міст
Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, ра-
йонні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури,
а також військові, транспортні, природоохоронні проку-
ратури та прокуратури по нагляду за виконанням кримі-
нально-виконавчого законодавства. Таким чином, систе-
Організація судових та правоохоронних органів
му органів прокуратури складають територіальні та спеці-
алізовані прокуратури.
Територіальні прокуратури створені відповідно до
адміністративно-територіального устрою України, а спе-
ціалізовані — за предметно-галузевим принципом і функ-
ціонують в окремих сферах життєдіяльності.
Територіальні, а також спеціалізовані прокуратури у
своїй сукупності становлять злагоджену триланкову сис-
тему органів прокуратури. На вершині прокурорської си-
стеми знаходиться Генеральна прокуратура України. Дру-
гу ланку системи органів прокуратури утворюють проку-
ратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя (на пра-
вах обласних), а також прирівняні до них спеціалізовані
прокуратури (військові прокуратури регіонів, військова
прокуратура Військове-Морських Сил України). Третю
ланку прокурорської системи складають міські, районні,
районні у містах, міжрайонні та інші прирівняні до них
прокуратури (військові прокуратури гарнізонів, транс-
портні, природоохоронні прокуратури та прокуратури по
нагляду за виконанням кримінально-виконавчого зако-
нодавства).
Генеральний прокурор України очолює також Генераль-
ну прокуратуру України, яка утворена з метою оператив-
ного керівництва діяльністю органів прокуратури. Вона
являє собою достатньо потужний державний апарат, що
не тільки здійснює керівництво нижчими прокуратурами,
а й приймає на себе безпосереднє виконання особливо
важливих, найбільш відповідальних функцій по здійснен-
ню нагляду за точним і однаковим виконанням законів у
державі, а також проведення розкриття і розслідування
особливо небезпечних злочинів, розслідування криміналь-
них справ особливої складності або особливого громадсь-
кого значення.
Відповідно до чинного законодавства структуру Гене-
ральної прокуратури України та Положення про її струк-
турні підрозділи затверджує Генеральний прокурор України.
У Генеральній прокуратурі України є управління і від-
діли, які створюються з урахуванням як традиційних, ста-
Розділ VII. Органи прокуратури України
лих, так і нових, але не менш пріоритетних напрямків ді-
яльності.
Генеральний прокурор України має можливість залеж-
но від конкретних завдань і методів їх виконання корегу-
вати структуру Генеральної прокуратури або її окремих
управлінь і відділів. Зараз у Генеральній прокуратурі діють
управління, у складі яких є управління, відділи, а також
самостійні відділи.
Так, Головне управління нагляду за законністю опера-
тивно-розшукової діяльності, дізнання та досудового
слідства містить у собі декілька управлінь і відділів.
Інші управління є самостійними і складаються із від-
ділів. Це:
— Управління нагляду за додержанням законів органа-
ми СБУ, Державної митної служби та органами охорони
державного кордону при провадженні оперативно-роз-
шукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— Управління з розслідування особливо важливих
справ;
— Управління нагляду за додержанням законів щодо
прав, свобод людини та захисту інтересів держави;
— Управління підтримання державного обвинувачен-
ня у судах, управління представництва інтересів громадян
і держави у судах;
— Головне управління військових прокуратур;
— Управління кадрів та ін. продолжение
–PAGE_BREAK–
Начальники управлінь і відділів Генеральної прокура-
тури України призначаються на посади Генеральним про-
курором України. Одночасно вони є його старшими по-
мічниками та помічниками. Генеральний прокурор Укра-
їни має також старших помічників та помічників з особ-
ливих доручень.
В управліннях і відділах є старші прокурори і проку-
рори, старші слідчі і слідчі з особливо важливих справ.
Означені посадові особи призначаються на посаду і звіль-
няються з посади Генеральним прокурором України. •
З метою підвищення кваліфікації кадрів органів про-
куратури при Генеральній прокуратурі України діє Інсти-
Організація судових та правоохоронних органів
тут Генеральної прокуратури України по підвищенню ква-
ліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-прак-
тичних розробок з питань організації роботи на основних
напрямках прокурорської діяльності.
§ 10. Прокуратури Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя
(на правах обласних)
Прокуратури АРК, областей, міст Києва та Севасто-
поля (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні,
районні в містах та інші прокуратури очолюють відповідні
прокурори.
Прокуратури АРК, областей, міст Києва та Севасто-
поля та прирівняні до них прокуратури є прокуратурами
другої ланки і тому особливість їх діяльності полягає у
тому, що, з одного боку, вони виконують функції, покла-
дені законом на органи прокуратури в межах компетенції
обласної прокуратури, а з іншого — здійснюють керівни-
цтво підпорядкованими прокуратурами.
Згідно з ст. 16 Закону «Про прокуратуру» прокурори
АРК, областей, міст Києва та Севастополя та інші проку-
рори (на правах обласних) призначають на посаду і звіль-
няють з посади працівників, крім тих, яких призначає Ге-
неральний прокурор України. Вони ж за погодженням з
Генеральним прокурором України вносять зміни до
встановлених штатів підпорядкованих їм прокуратур у
межах затвердженої чисельності і фонду заробітної плати.
Структурно прокуратури цього рівня також склада-
ються з управлінь і відділів (в значній частині таких, що
збігаються з управліннями і відділами Генеральної проку-
ратури України), начальники яких призначаються на по-
саду і звільняються з посади прокурорами, які очолюють
ці прокуратури, за погодженням з першими заступника-
ми, заступниками, начальниками управлінь і відділів Ге-
неральної прокуратури України.
У зазначених прокуратурах є посади заступників на-
чальників, старших прокурорів, прокурорів управлінь і
Розділ VII. Органи прокуратури України
відділів, старших слідчих з особливо важливих справ, слід-
чих з особливо важливих справ і старших слідчих, спеціа-
лістів та інших співробітників, які призначаються на поса-
ду та звільняються з посади керівником відповідної про-
куратури.
У прокуратурах АРК, областей, міст Києва та Севас-
тополя та інших прокуратурах (на правах обласних) утво-
рюються колегії у складі прокурора (голови), його засту-
пників, інших керівних працівників. Персональний склад
колегій затверджується Генеральним прокурором України
(ст. 15 Закону «Про прокуратуру»).
§ 11. Прокуратури міст, районні, міжрайонні
та прирівняні до них прокуратури
Міські, районні, міжрайонні і прирівняні до них спе-
ціалізовані прокуратури утворюють третю ланку проку-
рорської системи, яка діє на всій території України. Міські
прокуратури функціонують в межах окремих міст облас-
ного підпорядкування. Зараз їх кількість становить 118;
кількість районних прокуратур великих міст — 87, а най-
більш чисельна група прокуратур сільських районів — 529.
Міжрайонні прокуратури охоплюють своєю діяльністю
або два сусідніх райони, або місто і прилеглий район. Та-
ких прокуратур налічується 58.
Зі статусом міських, районних прокуратур на тери-
торії України створені і функціонують прокуратури з на-
гляду за додержанням кримінально-виконавчого законо-
давства, транспортні, природоохоронні і деякі інші спеці-
алізовані прокуратури.
Прокуратури міст, районів, прирівняні до них проку-
ратури очолюють відповідні прокурори, які призначають-
ся на посаду Генеральним прокурором України. В цих
прокуратурах є посади заступника прокурора, старшого
помічника прокурора, помічників прокурора, старших
слідчих і слідчих. Вони призначаються прокурором об-
ласті або прирівняними до нього прокурорами. Штатна
чисельність прокуратур основної ланки неоднакова. Вона
Організація судових та правоохоронних органів
залежить від обсягу виконуваної роботи і затверджується
Генеральним прокурором України. Обсяг роботи визнача-
ється рівнем злочинності у місті (районі), чисельністю
населення, кількістю піднаглядних об’єктів, чисельним
складом суду та іншими обставинами.
§ 12. Спеціалізовані прокуратури
Спеціалізовані прокуратури будуються за загальними
для всіх органів прокуратури принципами; вони керують-
ся тими ж законами, що й територіальні прокуратури;
перед ними стоять загальні для всіх органів прокуратури
завдання; вони використовують ті ж засоби прокурорсь-
кого реагування на виявлені порушення закону. Однак в
їх системно-структурній побудові, а також в об’єктах по
здійсненню нагляду є певні особливості.
Військові прокуратури. До них належать військові про-
куратури регіонів і військова прокуратура Військово- продолжение
–PAGE_BREAK–
Морських Сил України (на правах обласних), військові
прокуратури гарнізонів (на правах міських) (ст. 13 Зако-
ну «Про прокуратуру).
Організація, і порядок діяльності військової прокура-
тури визначаються ч. 2 ст. 13 Закону «Про прокуратуру».
Військові прокуратури здійснюють нагляд за додер-
жанням законів органами військового управління, війсь-
ковими об’єднаннями, з’єднаннями, частинами, підроз-
ділами, установами і військовими навчальними заклада-
ми та посадовими особами Збройних Сил України, При-
кордонних військ України, Управління державної охоро-
ни, Служби безпеки України та інших військових форму-
вань, дислокованих на території України.
На органи військової прокуратури покладено здійс-
нення нагляду за виконанням законів при провадженні
дізнання та попереднього слідства, яке здійснюється в цих
установах і формуваннях. Вони також розслідують злочи-
ни, вчинені військовослужбовцями, службовцями війсь-
кових установ та закладів у зв’язку з виконанням службо-
вих обов’язків або вчинені в розташуванні військових ча-
Розділ VII. Органи прокуратури України
стан, установ, навчальних закладів, підприємств чи орга-
нізацій Збройних Сил України та інших військових фор-
мувань, а також військовозобов’язаними під час прохо-
дження ними зборів.
Військовій прокуратурі підслідні також справи про
вчинення злочинів групою осіб, якщо один із злочинців
є військовим, або вчинені за участю військовослужбовця
на території військової частини.
На органи військової прокуратури покладений обов’язок
щодо підтримання державного обвинувачення у військових
судах, участі в межах своїх повноважень у розгляді судами
цивільних і арбітражних справ, а також внесення подань у
касаційному порядку або протестів у наглядовому порядку на
вироки, рішення, постанови та ухвали військових судів.
Транспортні прокуратури. Транспортна прокуратура як
одна з структурних ланок прокуратури колишнього СРСР
була заснована водночас з територіальними прокуратура-
ми, а згодом у 1927 р. були створені лінійні суди по розгляду
кримінальних справ, що розслідувалися транспортною
прокуратурою. Однак Указом Президії Верховної Ради
СРСР від 3 березня 1960 р. «Про скасування транспортних
прокуратур» їх було ліквідовано. Функції транспортних
прокуратур були передані територіальним прокурорам.
Погіршення стану законності на транспорті, збіль-
шення аварійності, зростання кількості розкрадань ван-
тажів, особливо імпортних і експортних, які перевозили-
ся.транспортом, викликали необхідність створення транс-
портних прокуратур. Такі прокуратури були утворені на-
казом Генерального прокурора СРСР від 28 лютого 1977 р.
№ 9 «Про організацію роботи транспортних прокуратур».
Ці прокуратури були підпорядковані безпосередньо про-
курорам союзних республік, хоча і мали правовий статус
районних прокуратур.
Новий період у діяльності транспортних прокуратур
розпочався з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про
прокуратуру».
У теперішній час в Україні транспортні прокуратури
діють на правах міських прокуратур з підпорядкуванням
Організація судових та правоохоронних органів
обласним територіальним прокуратурам (наприклад,
прокуратурі Харківської області підпорядкована Харків-
ська транспортна прокуратура, прокуратурі Полтавської
області — Кременчуцька транспортна прокуратура). Вони
здійснюють нагляд за додержанням та правильним засто-
суванням законів підприємствами, установами, організа-
ціями і посадовими особами залізничного, морського, рі-
чкового і повітряного транспорту, спрямованих на бороть-
бу з аварійністю, втратами вантажів, безгосподарним ви-
користанням транспортних засобів, забезпечення прав
пасажирів, а також соціальних прав працівників залізнич-
ного, повітряного, морського та річкового транспорту. На
транспортні прокуратури покладено нагляд за додержан-
ням законів органами транспортної міліції, органами ді-
знання та попереднього слідства при розслідуванні зло-
чинів, учинених на залізничному, морському, річковому та
повітряному транспорті, нагляд за додержанням адмініс-
тративного законодавства у галузі транспортних правопо-
рушень. Транспортним прокурорам доручено проведення
розслідування з кримінальних справ про злочини, вчинені
на залізницях, вокзалах, станціях, у тому числі станційних
будівлях, поїздах, у смугах відведення, відокремлених від
населених пунктів, метрополітенах, повітряних та водних
шляхах України, портах, причалах і пристанях, літальних
апаратах та суднах, а також розслідування службових зло-
чинів, учинених працівниками залізничного, морського,
річкового і повітряного транспорту, співробітниками ор-
ганів внутрішніх справ на транспорті.
На транспортних прокурорів покладаються такі функ-
ціональні обов’язки:
— брати участь у судовому розгляді кримінальних,
справ, направлених транспортною прокуратурою, про
крадіжки в особливо великих розмірах, порушення пра-
вил безпеки руху і експлуатації транспорту, правил охоро-
ни праці і техніки безпеки, умисні вбивства, зґвалтуван-
ня, службові злочини працівників транспорту і органів
внутрішніх справ на транспорті і справ, які мають істот-
не значення для забезпечення законності на транспорті;
Розділ VII. Органи прокуратури України
— брати участь в розгляді кримінальних і цивільних справ
у касаційному порядку у випадках, коли вони підтримували
обвинувачення або брали участь у суді першої інстанції, а та- продолжение
–PAGE_BREAK–
кож справ, щодо яких внесені касаційні чи окремі подання;
— вносити вмотивовані подання відповідним проку-
рорам за наявності підстав для принесення протестів на
рішення, вироки, ухвали чи постанови судів, які набрали
законної сили.
Прокуратури з питань нагляду за додержанням кри-
мінально-виконавчого законодавства беруть свій початок
з 1983 р. Вони були утворені Генеральним прокурором
СРСР з метою підсилення впливу на стан законності при
виконанні кримінального покарання у вигляді позбавлен-
ня волі та інших заходів примусового характеру, що при-
значаються судом. Тоді вони називалися прокуратурами
по нагляду за додержанням законів у виправно-трудових
установах і діяли на правах міжрайонних прокуратур.
У штаті таких прокуратур були прокурор, його заступник,
помічники прокурора та слідчі. На ці прокуратури був
покладений нагляд за додержанням законів у всіх виправ-
но-трудових установах і виховно-трудових колоніях, тюр-
мах, лікувально-трудових і виховно-трудових профілак-
торіях і психіатричних лікарнях спеціального типу, що
знаходилися на території республіки, краю або області.
У наш час на прокуратури з питань нагляду за додержан-
ням кримінально-виконавчого законодавства Генеральним
прокурором України покладено:
— здійснення нагляду за додержанням кримінально-
виконавчого законодавства у тюрмах, виправно-трудових
та виховно-трудових колоніях, лікувально-трудових та
виховно-трудових профілакторіях;
— проведення попереднього слідства по криміналь-
них справах про злочини, вчинені в цих установах, у тому
числі співробітниками цих установ і військовослужбовця-
ми внутрішніх військ;
— нагляд за додержанням законів при проведенні ді-
знання і попереднього слідства по кримінальних справах
про злочини, вчинені в цих установах;
Організація судових та правоохоронних органів
— підтримання державного обвинувачення у судах по
кримінальних справах зазначеної категорії залежно від
характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння;
— участь у судових засіданнях при вирішенні питань,
пов’язаних з виконанням вироків у піднаглядних установах;
— принесення касаційних та окремих подань на виро-
ки, ухвали і постанови, рішення судів по справах і мате-
ріалах, у розгляді яких вони брали участь.
Природоохоронні прокуратури. У зв’язку з загострен-
ням у країні екологічного становища і необхідністю під-
силення прокурорського нагляду за додержанням законів
про охорону природи і навколишнього середовища в си-
стемі органів прокуратури засновані природоохоронні
прокуратури. Вони утворені за принципом міжрайонних
прокуратур з відповідною штатною чисельністю: проку-
рор, його заступник, помічники прокурора, слідчі. Конт-
роль і керівництво діяльністю цих прокуратур здійснюють
прокурор АРК і прокурори областей за місцем їх знахо-
дження. Природоохоронна прокуратура наділена всіма
притаманними цьому органу повноваженнями. Рамки
нагляду обмежені наглядом за додержанням законів про
охорону природи і навколишнього середовища.
Природоохоронні прокуратури забезпечують нагляд
за додержанням і правильним застосуванням природо-
охоронного законодавства органами місцевого самовря-
дування та їх виконавчими органами, підприємствами,
установами та організаціями, посадовими особами та гро-
мадянами. Зокрема, першочерговим завданням цих про-
куратур є нагляд за додержанням законодавства, спрямо-
ваного на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастро-
фи, безпечну експлуатацію діючих в Україні АЕС і утилі-
зацію, знищення та поховання радіоактивних, токсичних,
промислових та побутових відходів.
Перед природоохоронними прокуратурами стоять
вельми відповідальні в сучасній обстановці завдання: до-
магатися ліквідації джерел забруднення, кваліфіковано
розслідувати кримінальні справи цієї категорії; здійсню-
вати нагляд за законністю розгляду цих справ у судах; рі-
Розділ VII. Органи прокуратури України
шуче реагувати на факти безгосподарного ставлення до
природних багатств, забруднення атмосферного повітря,
земель і водних джерел. Свою діяльність по охороні при-
роди прокурори повинні здійснювати у взаємодії з орга-
нами Міністерства екології та природних ресурсів Украї-
ни, іншими зацікавленими організаціями.
До предмета нагляду, що здійснюється природоохо- і
ронними прокуратурами, включено виконання законів,
спрямованих на захист навколишнього середовища, при-
родоохоронними органами, підприємствами, установами,
організаціями та посадовими особами, перелік яких ви-
значається прокурорами областей.
Природоохоронні прокуратури здійснюють розсліду-
вання екологічних злочинів. Вони підтримують державне
обвинувачення при розгляді судами кримінальних справ,
нагляд за розслідуванням яких вони здійснювали. В інших
випадках державне обвинувачення підтримують територі-
альні прокурори.
В цивільному судочинстві ці прокурори беруть участь
лише у разі розгляду заявлених ними цивільних позовів.
Принести касаційне подання на незаконний вирок або
рішення ці прокурори можуть тільки по справах, у роз-
гляді яких вони брали участь.
Генеральний прокурор України вимагає від усіх про-
курорів спрямувати свої зусилля на забезпечення прав
громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та від-
шкодування завданої шкоди.
Природоохоронні прокурори повинні проводити свою продолжение
–PAGE_BREAK–
роботу щодо охорони найважливіших об’єктів навколишньо-
го природного середовища (земля, надра, вода, атмосферне
повітря, ліс, тваринний світ), приділяючи особливу увагу охо-
роні території та об’єктів природно-заповідного фонду.
Першочергове завдання, яке стоїть перед усіма проку-
рорами, — це нагляд за відповідністю Конституції Украї-
ни актів з природоохоронних питань, що видаються орга-
нами державної виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування, та додержання ними законів, які стосу-
ються охорони довкілля.
Організація судових та правоохоронних органів
Генеральний прокурор України також зобов’язує про-
курора АРК, прокурорів областей, міст Києва та Севасто-
поля забезпечити взаємодію природоохоронних прокура-
тур з міськими та прирівняними до них прокуратурами,
розмежувавши об’єкти нагляду і встановивши, що нагляд
за виконанням законів спеціально’ уповноваженими на те
державними органами виконавчої влади (контролюючи-
ми природоохоронними органами) здійснюють природо-
охоронні прокурори.
§ 13. Кадри органів прокуратури
Стаття 46 Закону «Про прокуратуру» встановлює вимо-
ги до осіб, які призначаються на посади прокурорів і слідчих.
Прокурорами і слідчими можуть призначатися грома-
дяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні
ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду прак-
тичної роботи за спеціальністю, проходять в органах про-
куратури стажування строком до одного року. Порядок ста-
жування визначається Генеральним прокурором України.
Особи, вперше призначені на посади помічників про-
курорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокура-
тури, приймають «Присягу працівника прокуратури».
Текст присяги затверджується Верховною Радою України.
Процедура її прийняття визначається Генеральним проку-
рором України.
На посади прокурорів АРК, областей, міст Києва і Се-
вастополя та прирівняних до них прокурорів призначають-
ся особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж робо-
ти в органах прокуратури або на судових посадах не менше
семи років; на посади районних і міських прокурорів — ві-
ком не молодше 25 років із стажем роботи в органах про-
куратури або на судових посадах не менше трьох років.
Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації
один раз у п’ять років. Порядок атестації визначається
Генеральним прокурором України.
Сумісництво служби в органах прокуратури з робо-
тою на підприємствах, в установах чи організаціях, а та-
Розділ VII. Органи прокуратури України
кож з будь-яким підприємництвом не допускається, за
винятком наукової і педагогічної діяльності.
Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або
слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчи-
нення злочину, за винятком реабілітованих.
Стаття 46і Закону «Про прокуратуру» визначає поря-
док і умови призначення на посаду військових прокуро-
рів і слідчих.
Військовими прокурорами і слідчими призначаються
громадяни України з числа офіцерів, які проходять війсь-
кову службу або перебувають у запасі та мають вищу юри-
дичну освіту. Військовослужбовці військових прокуратур у
своїй діяльності керуються Законом «Про прокуратуру» і
проходять службу відповідно до Закону «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу» та інших законо-
давчих актів України, якими встановлено правові та соці-
альні гарантії, пенсійне, медичне та інші види постачання
і забезпечення, передбачені законодавством для осіб офі-
церського складу Збройних Сил України.
§ 14. Класні чини працівників органів
прокуратури. Заохочення та відповідальність
прокурорів і слідчих
Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівни-
кам науково-навчальних закладів прокуратури присвоюють-
ся класні чини залежно до займаних посад і стажу роботи.
Порядок присвоєння і позбавлення класних чинів визна-
чається Положенням про класні чини працівників органів
прокуратури України, затвердженим Верховною Радою Укра-
їни в листопаді 1991 р. Положенням встановлено десять кла-
сних чинів: державний радник юстиції України, державний
радник юстиції 1, 2 і 3 класів, старший радник юстиції, рад-
ник юстиції, молодший радник юстиції, юристи 1,2,3 класів.
Присвоєння класного чину проводиться послідовно з
урахуванням ділових і особистих якостей працівника від-
повідно до посади, яку він займає, та стажу роботи. Поло-
Організація судових та правоохоронних органів
женням передбачені класні чини, відповідні посади та
строки перебування у класному чині.
Класні чини державного радника юстиції України,
державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів присвоюються
Президентом України, інші класні чини присвоюються
Генеральним прокурором України. ;
Генеральному прокурору України надано право:
а) в окремих випадках за зразкове виконання службо-
вих обов’язків присвоювати працівникам чергові класні
чини достроково;
б) при призначенні на вищу посаду присвоювати чин
без додержання черговості, але не більше як на два чини
вище того, у якому працівник перебуває;
в) входити з поданням до Президента України про
присвоєння класного чину державного радника юстиції
1, 2 і 3 класів.
Працівники органів прокуратури, яким присвоєно
класні чини, перебувають у них довічно. Позбавлення кла-
сного чину може мати місце при звільненні працівника з продолжение
–PAGE_BREAK–
органів прокуратури за ганебні вчинки. У разі грубих пору-
шень службового обов’язку працівником прокуратури чи
недостойної поведінки він може бути понижений у чині.
Працівникам органів прокуратури, що мають класні
чини, виплачуються відповідні грошові надбавки до поса-
дових окладів.
Стаття 48 Закону « П ро прокуратуру» передбачає захо-
ди заохочення та відповідальності прокурорів і слідчих.
Прокурори і слідчі заохочуються за сумлінне вико-
нання службових обов’язків. За порушення закону, не-
належне виконання службових обов’язків чи вчинення
ганебного проступку прокурори і слідчі несуть відповідаль-
ність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури
України, затвердженим Верховною Радою України 6 ли-
стопада 1991 р.
Дисциплінарним статутом передбачені такі заходи за-
охочення: а) подяка; б) грошова премія; в) подарунок; г) цін-
ний подарунок; ґ) дострокове присвоєння класного чину або
підвищення у класному чині; д) нагородження нагрудним
знаком «Почесний працівник прокуратури України».
Розділ VII. Органи прокуратури України
Нагрудним знаком «Почесний працівник прокурату-
ри України» нагороджуються прокурорсько-слідчі праців-
ники за багаторічну і бездоганну службу. Разом з нагруд-
ним знаком працівнику вручається грамота Генерально-
го прокурора України.
За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури
можуть бути представлені до нагородження державними
нагородами і присвоєння почесного звання «Заслужений
юрист України».
Дисциплінарним стягненнями згідно з Дисциплінар-
ним статутом є: а) догана; б) пониження в класному чині;
в) пониження в посаді; г) позбавлення нагрудного знака
«Почесний працівник прокуратури України»; ґ) звільнен-
ня; д) звільнення з позбавленням класного чину.
Особи, нагороджені нагрудним знаком «Почесний
працівник прокуратури України», можуть бути звільнені
з роботи лише за попередньою згодою Генерального про-
курора України.
Дисциплінарне стягнення має відповідати мірі та тяж-
кості проступку. Прокурор, який вирішує питання про на-
кладення стягнення, повинен особисто з’ясувати обстави-
ни проступку та одержати пояснення особи, яка його вчи-
нила. Генеральний прокурор України здійснює контроль за
обґрунтованістю і законністю застосування заохочень та
дисциплінарних стягнень підлеглими прокурорами і вжи-
ває заходів до скасування необгрунтованих наказів.
У Законі «Про прокуратуру» визначаються норми, що
регламентують матеріальне і соціальне забезпечення пра-
цівників прокуратури (ст. 49), заходи правового і соціаль-
ного захисту (ст. 50), пенсійне забезпечення працівників
прокуратури (ст. 50і). Перелічені норми, зокрема, визна-
чають тривалість щорічної відпустки у ЗО календарних
днів з оплатою проїзду до місця відпочинку і у зворотно-
му напрямку. Атестованим працівникам прокуратури, які
мають стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років,
надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5-
15 календарних днів. Прокурори і слідчі мають право на
позачергове отримання житла і встановлення квартирно-
Організація судових та правоохоронних органів
го телефону з оплатою 50 відсотків комунальних послуг.
Працівники прокуратури, яким присвоєно класні чини, із
стажем роботи в органах прокуратури 20 років і більше
мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років, їм
підвищено розмір пенсійного забезпечення і знижено вік
виходу на пенсію. Законом «Про прокуратуру» передба-
чені й інші заходи правового захисту, матеріального і со-
ціального забезпечення.
Працівники прокуратури повинні мати високі мо-
ральні якості, бути принциповими та непримиренними до
порушень закону, поєднувати виконання своїх професій-
них обов’язків з громадянською мужністю, справедливі-
стю та непідкупністю. Вони повинні особисто суворо до-
держуватися вимог закону, проявляти ініціативу в роботі,
підвищувати її якість та ефективність і сприяти своєю ді-
яльністю утвердженню верховенства закону, забезпечен-
ню демократії, формуванню у правосвідомості громадян
поваги до законів, норм і правил суспільного життя.
Будь-які порушення прокурорсько-слідчими праців-
никами законності і службової дисципліни підривають
авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держа-
ви та суспільства.
К о н т р о л ь н і-запитання
1. Яке місце посідає прокуратура у правовій державі?
2. Які завдання стоять перед органами прокуратури?
3. Назвіть принципи організації та діяльності прокуратури.
4. Які основні напрямки діяльності прокуратури?
5. Що собою становить система органів прокуратури?
6. Які повноваження покладено на Генерального прокурора
України?
7. Які заохочення застосовуються до працівників прокуратури?
8. Назвіть види дисциплінарної відповідальності працівників
прокуратури.
Розділ VII. Органи прокуратури України
Розділ VIII
ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Систему органів внутрішніх справ України становлять
установи, організації та підрозділи Міністерства внутріш-
ніх справ України (МВС України). Всі структурні складові
цього міністерства сформовані відповідно до адміністра-
тивно-територіального поділу України.
Систему внутрішніх справ очолює Міністр, який при-
значається на посаду і звільняється з посади Президентом продолжение
–PAGE_BREAK–
України. Міністр призначає начальників управлінь МВС
України в областях за погодженням з місцевими держав-
ними адміністраціями1. Начальники місцевих (районних)
відділів (управлінь) призначаються начальниками управ-
лінь МВС України в областях.
Внутрішня структура МВС України складається з
Міністра, першого заступника, заступників, колегії міні-
стерства, головних управлінь (відділів), управлінь. Серед
основних управлінь можна назвати: Головне слідче управ-
ління; Головне управління охорони громадської безпеки
(міліція); Головне управління внутрішніх та конвойних
військ; Головне управління пожежної безпеки; Головне
управління Державної автомобільної інспекції; Головне
управління по боротьбі з організованою злочинністю; Го-
ловне управління МВС України на транспорті; Головне
управління карного розшуку; Управління навчальних за-
кладів МВС України; Управління позавідомчої охорони.
Одним із важливих є Головне слідче управління, яке
є самостійним структурним підрозділом МВС України.
Воно забезпечує організаційно-методичне керівництво
діяльністю слідчих управлінь (відділів), які діють в Голов-
них управліннях МВС України в АРК, м. Києва, в управ-
ліннях МВС України в областях та м. Севастополя, а та-
1 Начальники Головного управління МВС в АРК, окремих голов-
них управлінь (наприклад, м. Києва) мають ранг заступника міністра.
Відповідно до п. 8 Положення про Міністерства внутрішніх справ Ук-
раїни їх призначає на посаду і звільняє з посади Президент України.
Організація судових та правоохоронних органів
кож спеціалізованих слідчих підрозділів. Головне слідче
управління очолює заступник Міністра, він же є началь-
ником Головного слідчого управління, який призначаєть-
ся на посаду і звільняється з посади Президентом Украї-
ни за поданням Міністра внутрішніх справ України.
Головне слідче управління виконує такі основні функції:
а) аналізує стан законності; б) вивчає практику, організацію
та результати роботи слідчих управлінь і відділів; в) переві-
ряє роботу слідчих підрозділів; г) забезпечує контроль за
розслідуванням найбільш складних кримінальних справ.
МВС України є центральним органом державної вико-
навчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.
Воно реалізує державну політику в сфері захисту прав і сво-
бод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправ-
них посягащ», організовує та координує діяльність органів
внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю, охороні гро-
мадського порядку і забезпеченню громадської безпеки.
Основними завданнями МВС України є:
— організація та координація діяльності органів внутріш-
ніх справ по захисту прав і свобод громадян, інтересів су-
спільства і держави від протиправних посягань охороні гро-
мадського порядку і забезпеченню громадської безпеки;
— участь у розробці та реалізації державної політики
щодо боротьби зі злочинністю;
— забезпечення запобігання злочинам, їх припинення,
розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили зло-
чин, вжиття заходів до усунення причин і умов, що спри-
яють вчиненню правопорушень;
— забезпечення безпеки працівників суду і правоохо-
ронних органів, їх близьких родичів та осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві;
— визначення основних напрямків удосконалення ро-
боти органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-
методичної та практичної допомоги;
— забезпечення виконання кримінальних покарань,
участь у ресоціалізації засуджених;
— організація роботи, пов’язаної із забезпеченням без-
пеки дорожнього руху та пожежної безпеки;
Розділ УІП. Органи внутрішніх справ
— забезпечення законності в діяльності працівників і
військовослужбовців системи МВС України.
На МВС України покладено такі функції:
— забезпечення реалізації державної політики щодо
боротьби зі злочинністю;
— вивчення основних напрямків діяльності органів,
підрозділів, установ внутрішніх справ та ефективних засо-
бів і методів виконання покладених на них завдань;
— організація роботи органів МВС України по охороні
громадського порядку на вулицях, в інших громадських
місцях, запобіганню та припиненню адміністративних пра-
вопорушень і забезпеченню провадження у справах, роз-
гляд яких покладено законом на органи внутрішніх справ;
— організація здійснення органами внутрішніх справ
профілактичних і оперативно-розшукових^заходів щодо
запобігання, виявлення, припинення і розкриття злочи-
нів, провадження дізнання і попереднього слідства у спра-
вах про злочини, розслідування яких покладено законом
на органи внутрішніх справ;
— здійснення спеціальних заходів забезпечення безпе-
ки працівників’суду, органів прокуратури, внутрішніх
справ, митних органів, органів Державної податкової
служби, Державної контрольно-ревізійної служби, рибо-
охорони, Державної лісової охорони, Антамонопольного
комітету України, їх близьких родичів, а також заходи без-
пеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;
— безпосереднє проведення роботи по виявленню,
розкриттю та розслідуванню злочинів, що мають міжре-
гіональний, міжнародний характер, ведення боротьби з
організованою злочинністю та наркобізнесом і злочина-
ми у сфері економіки;
— забезпечення профілактики правопорушень, вне-
сення до центральних і місцевих органів державної вико-
навчої влади, підприємств, установ та організацій подань
про необхідність усунення причин і умов, що сприяють продолжение
–PAGE_BREAK–
вчиненню правопорушень, організація проведення серед
населення роз’яснювальної роботи з питань охорони гро-
мадського порядку і боротьби зі злочинністю;
Організація судових та правоохоронних органів
— участь у наукових, кримінологічних та соціологічних
дослідженнях, розробках на їх основі державних програм
боротьби зі злочинністю і охорони правопорядку;
— вжиття разом з іншими державними органами захо-
дів до запобігання дитячій безпритульності та правопору-
шенням серед неповнолітніх;
— організація і проведення розшуку громадян у випад-
ках, передбачених законодавством та міжнародними уго-
дами;
— організація інформаційно-аналітичного забезпечен-
ня діяльності органів внутрішніх справ, формування
центральних довідково-інформаційних фондів, оператив-
но-розшуковий та криміналістичний облік, у межах сво-
їх повноважень ведення державної статистики;
— організація проведення експертиз у кримінальних
справах і криміналістичних досліджень за матеріалами
оперативно-розшукової діяльності, забезпечення в уста-
новленому порядку участі спеціалістів криміналістичної
служби у слідчих діях;
— забезпечення виконання кримінально-виконавчого
законодавства, організація роботи установ по виконанню
покарань, ‘участь у ресоціал ізації засуджених;
— організація додержання законодавства про паспор-
ти, в’їзд в Україну та виїзд із України громадян, перебуван-
ня на її території іноземних громадян та осіб без грома-
дянства;
— забезпечення функціонування дозвільної системи і
здійснення контролю за придбанням, зберіганням, носін-
ням і перевезенням зброї, боєприпасів, вибухових речо-
вин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо збері-
гання і використання яких встановлено спеціальні прави-
ла, та за відкриттям і функціонуванням об’єктів, де вони
використовуються;
— організація роботи Державної автомобільної інспекції,
забезпечення реєстрації та обліку автотранспортних засо-
бів, разом з іншими органами вжиття заходів до забезпе-
чення безпеки дорожнього руху; контроль за проведенням
міністерствами, іншими центральними органами держав-
Розділ VIII. Органи внутрішніх справ
ної виконавчої влади і транспортними організаціями ро-
боти, спрямованої на запобігання дорожньо-транспорт-
ним пригодам;
— забезпечення здійснення державного пожежного
нагляду, пожежної охорони населених пунктів та об’єктів
державної влади у питаннях, пов’язаних з удосконален-
ням справи пожежної охорони;
— організація на договірних засадах охорони майна
всіх видів власності, разом із зацікавленими органами
проведення роботи для підвищення надійності охорони
об’єктів;
— організація здійснення заходів щодо врятування
людей, охорони їх безпеки, забезпечення громадського
порядку, збереження майна у разі стихійного лиха, аварій,
пожеж, катастроф та щодо ліквідації їх наслідків; забезпе-
чення участі органів внутрішніх справ у межах їх повно-
важень у здійсненні заходів по охороні навколишнього
середовища;
— забезпечення високої бойової та мобілізаційної го-
товності органів внутрішніх справ і військ внутрішньої та
конвойної охорони, участь у забезпеченні режиму воєн-
ного або надзвичайного стану в разі його оголошення на
території України або в окремих місцевостях;
— забезпечення в межах своїх повноважень виконан-
ня укладених міжнародних договорів (угод) України з
питань боротьби зі злочинністю;
— розробка та організація реалізації програм кадрового
забезпечення органів і підрозділів внутрішніх справ,
військ внутрішньої та конвойної охорони;
— організація в установленому порядку матеріально-тех-
нічного забезпечення діяльності підпорядкованих органів;
— участь у формуванні науково-технічної політики в
сфері діяльності органів внутрішніх справ; забезпечення
розробки озброєнь, спеціальних, технічних і криміналіс-
тичних засобів для органів внутрішніх справ, військ внут-
рішньої та конвойної охорони.
Рішення МВС України у питаннях безпеки дорожньо-
го руху, пожежної безпеки, діяльності дозвільної системи
Організація судових та правоохоронних органів
та в інших визначених чинним законодавством питаннях
є обов’язковими для центральних та місцевих органів дер-
жавної виконавчої влади, а також підприємств, установ,
організацій.
Нижчестоящими органами внутрішніх справ є Голов-
не управління МВС України в АРК, головні управління і
управління в областях, містах Києві і Севастополі, а також
на транспорті.
У структуру управління МВС України в області входять:
— начальник управління МВС; перший заступник —
начальник кримінальної міліції; заступник — начальник
управління по боротьбі з організованою злочинністю; за-
ступник — начальник міліції громадської безпеки; заступ-
ник — начальник слідчого управління;
— управління карного розшуку; управління державної
с, лужби боротьби з економічною злочинністю; управлін-
ня по боротьбі з організованою злочинністю; управління
Державтоінспекції; управління державної служби охоро-
ни; слідче управління; управління кадрів; управління ви-
ховної та соціально-психологічної роботи; управління
паспортної, реєстраційної та міграційної роботи; управ-
ління дільничних інспекторів міліції. продолжение
–PAGE_BREAK–
Основною ланкою в системі органів внутрішніх справ
є районні в містах, міські відділи, а також лінійні відділи
головних управлінь, управлінь МВС України в областях,
міст Києва і Севастополя, а також на транспорті1.
Відповідно до місця в системі МВС України управлін-
ня МВС областей, міст, районів вирішують на своєму
рівні аналогічні завдання, що і МВС України, виконую-
чи при цьому схожі функції за деяким винятком згідно з
своєю компетенцією.
Центральне місце серед установ МВС України посідає
міліція, яка є державним озброєним органом виконавчої
1 Цікаво, що відбиток системи органів внутрішніх справ кожний
громадянин може побачити у своєму паспорті у вигляді абревіатури,
наприклад, Київський РВ ХМУ УМВС України в Харківській області,
де абревіатура читається як «районний відділ Харківського міського
управління Управління Міністерства внутрішніх справ».
Розділ VIII. Органи внутрішніх справ
7*
влади, що захищає життя, здоров’я, права та свободи гро-
мадян, власність, навколишнє середовище, інтереси суспіль-
ства і держави від протиправних посягань. Міліція є єди-
ною системою органів, що входять у структуру МВС. її
складають такі підрозділи: а) кримінальна міліція; б) мі-
ліція громадської безпеки; в) транспортна міліція; г) Дер-
жавтоінспекція; ґ) міліція охорони; д) спеціальна міліція.
Організаційна структура і штатна чисельність міліції
визначаються в порядку, що встановлюється Кабінетом
Міністрів України. В своїй діяльності міліція підпорядко-
вана МВС і підзвітна відповідним органам місцевого са-
моврядування з питань, віднесених до їх компетенції.
Міністр внутрішніх справ України керує всією міліці-
єю України. В областях, містах, районах міліцією керують
начальники управлінь (відділів) внутрішніх справ.
Основними завданнями міліції є:
1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх
прав і свобод, законних інтересів;
2) попередження правопорушень та їх запобігання;
3) охорона і забезпечення громадського порядку;
4) виявлення і розкриття злочинів, розшук злочинців;
5) забезпечення безпеки дорожнього руху;
6) захист власності від злочинних посягань;
7) виконання кримінальних покарань та адміністра-
тивних стягнень;
8) участь у здійсненні соціальної і правової допомоги
громадянам, сприяння в межах своїх повноважень держав-
ним органам, підприємствам, установам і організаціям у
виконанні покладених на них законом обов’язків.
Чинне законодавство покладає на міліцію такі
функції: адміністративну, профілактичну, оперативно-
розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу, охо-
ронну (на договірних засадах).
Для вирішення завдань і виконання міліцією своїх
функцій Закон України «Про міліцію» наділяє її відповід-
ними повноваженнями (ст. 11).
На службу в міліцію приймаються на добровільній
договірній основі громадяни, які здатні за своїми особи-
Організація судових та правоохоронних органів
стами, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем,
фізичною підготовкою та станом здоров’я виконувати
покладені на міліцію завдання. При прийнятті на службу
може бути встановлено випробувальний строк до одного
року. Працівники міліції складають присягу. Заборонено
приймати на службу в міліцію осіб, що мають судимість.
Порядок і умови проходження служби в міліції регулю-
ються Положенням про проходження служби особовим
складом органів внутрішніх справ, яке затверджується
Кабінетом Міністрів України, а також Дисциплінарним
статутом Міністерства внутрішніх справ України, який
затверджується Верховною Радою України.
Контрольні запитання
1. Яке місце посідає МВС України у системі органів внутрішніх
справ?
2. Яка система цих органів?
3. Які повноваження покладені на органи внутрішніх справ?
4. Які підрозділи складають міліцію?
Розділ VIII. Органи внутрішніх справ
Розділ IX
ОРГАНИ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
§ 1. Поняття і сутність попереднього
розслідування
Попереднє розслідування — це діяльність спеціально
уповноважених органів держави по виявленню злочинів та
осіб, які їх вчинили, збиранню, перевірці, всебічному, повно-
му і об’єктивному дослідженню та оцінці доказів, виявлен-
ню причин та умов вчинення злочинів.
Виконання цієї складної та відповідальної роботи
покладається законом на спеціальні державні органи —
органи попереднього розслідування, які поділяються на
органи дізнання і органи попереднього слідства1. Завдан-
нями органів попереднього розслідування є швидке і пов-
не розкриття злочинів, викриття винних осіб та притяг-
нення їх до кримінальної відповідальності, попереджен-
ня та припинення суспільне небезпечних діянь.
Органи попереднього розслідування покликані забез-
печити дієвість принципу невідворотності покарання за
вчинений злочин.
Попереднє розслідування поділяється на два види:
дізнання і попереднє слідство.
§ 2. Органи дізнання, їх завдання
та повноваження
Під дізнанням розуміється сукупність оперативно-роз-
шукових та інших передбачених Законом дій, які здійснюють
спеціально уповноважені на те адміністративні органи та
посадові особи з метою своєчасного виявлення ознак злочи- продолжение
–PAGE_BREAK–
1 Конституція України передбачає реформування органів попе-
реднього слідства і вживає термін «досудове слідство». До сформуван-
ня системи досудового слідства і введення вдію законів, що регулю-
ють її функціонування, органи прокуратури, МВС та СБУ продовжу-
ють виконувати функцію попереднього слідства.
Організація судових та правоохоронних органів
ну та осіб, що його вчинили, а також для попередження та
припинення злочинів.
Перелік органів дізнання є вичерпним. Відповідно до
ст. 101 КПК органами дізнання є:
— міліція;
— податкова міліція — у справах про ухилення від спла-
ти податків і зборів (обов’язкових платежів), а також у
справах про приховування валютної виручки;
— органи Служби безпеки у справах, віднесених зако-
ном до їх ведення;
— командири військових частин, з’єднань, начальни-
ки військових установ — у справах про всі злочини, вчи-
нені підлеглими їм військовослужбовцями та військово-
зобов’язаними під час проходження ними зборів, а також
у справах про злочини, вчинені співробітниками і служ-
бовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням
службових обов’язків або в розташуванні частини, з’єд-
нання, установи;
— митні органи — у справах про контрабанду;
— начальники виправно-трудових установ, слідчих ізо-
ляторів, лікувально-трудових та виховно-трудових профі-
лакторіїв — у справах про злочини проти встановленого
порядку несення служби, вчинені співробітниками цих
установ, а також у справах про злочини, вчинені у розта-
шуванні зазначених установ;
— органи державного пожежного нагляду — у справах
про пожежі та порушення протипожежних правил;
— органи охорони державного кордону — у справах про
порушення державного кордону;
— капітани морських суден, що знаходяться у далеко-
му плаванні.
Перелік органів дізнання декілька десятиріч був не-
змінним, і лише недавно поповнився податковою міліці-
єю, яка була утворена з метою запобігання злочинам та
іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх роз-
криття, розслідування та провадження у справах про ад-
міністративні правопорушення. Згідно з ст. 19 Закону
України «Про державну податкову службу в Укра’їні» по-
Розділ IX. Органи попереднього розслідування ШШ1Р
даткова міліція складається із спеціальних підрозділів по
боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у
складі відповідних органів державної податкової служби.
Податкова міліція здійснює згідно з законом оперативно-
розшукову діяльність, а також проводить дізнання та до-
судове слідство в межах своєї компетенції.
Слід відрізняти орган дізнання від особи, яка прово-
дить дізнання. Органом дізнання є або установа в цілому
(з числа установ, що вказані у наведеному переліку), або
керівник цієї установи. Не всі працівники цих установ
можуть проводити дізнання. Цю діяльність здійснюють
лише особи, уповноважені на це органом дізнання. Вони
і є особами, які проводять дізнання. Наприклад, у Зброй-
них Силах України орган дізнання — командир частини,
який має право самостійно проводити дізнання, але, як
правило, призначає для цього військового дізнавача з чи-
сла офіцерів частини або може доручити проведення діз-
нання будь-якому офіцеру частини. Особа, яка проводить
дізнання, не є процесуальне самостійною, всі рішення у
справі виносяться від імені начальника органу дізнання.
Повноваження органів дізнання визначені в КПК. На
органи дізнання покладається вжиття необхідних опера-
тивно-розшукових заходів з метою виявлення ознак зло-
чину та осіб, що його вчинили. При виявленні особи, яка
підозрюється у вчиненні злочину, орган дізнання має пра-
во затримати її на строк, що не перевищує 72 години.
За наявності ознак злочину орган дізнання порушує
кримінальну справу і проводить слідчі дії для встановлен-
ня особи, яка вчинила злочин, після чого передає справу
слідчому через прокурора. У справі про злочин, який не
є тяжким, дізнання проводиться в десятиденний строк з
моменту встановлення особи, що його вчинила. Коли така
особа не встановлена, дізнання зупиняється, що, однак,
не звільняє орган дізнання від обов’язку застосовувати
заходи для встановлення особи, яка вчинила злочин. У
справі ж про тяжкий злочин дізнання проводиться в строк
не більше десяти днів з моменту порушення кримінальної
справи, після чого справа передається слідчому, незалеж-
Організація судових та правоохоронних органів
но від того, чи встановлена особа, яка вчинила цей зло-
чин. Коли така особа не встановлена, орган дізнання і пі-
сля передачі справи слідчому продовжує виконувати опе-
ративно-розшукові дії та повідомляти слідчого про їх ре-
зультати (ст.ст.103, 104, 108, 209 КПК).
Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобо-
в’язаний виконувати доручення слідчого по проведенню
слідчих та розшукових дій.
Дізнання у кримінальній справі закінчується складан-
ням постанови про направлення справи для проведення
попереднього слідства, яка затверджується прокурором,
або при наявності до того підстав — складанням постано-
ви про припинення кримінальної справи (ст. 109 КПК).
Дії і постанови органів дізнання можутьбути оскаржені
прокурору, а постанови провщмову у порушенні криміналь-
ної справи та про припинення справи — також до суду.
§ 3. Завдання, компетенція, система і структура
органів попереднього слідства продолжение
–PAGE_BREAK–
У розслідуванні кримінальних справ, особливо на
початковому етапі, дізнанню відводиться значне місце,
однак основною формою розслідування є попереднє слід-
ство, під час якого проводиться всебічне, повне та об’єк-
тивне дослідження обставин справи, виявляються обста-
вини, що як викривають, так і виправдовують обвинува-
ченого, а також обтяжують або пом’якшують його вину.
Слідство називається попереднім тому, що при його
провадженні не вирішується питання про винність особи,
яку притягнуто до кримінальної відповідальності. Таке
слідство як би передує судовому слідству, яке проводить
суд. Винним у вчиненні злочину може визнати тількисуд,
але це не зменшує значення попереднього слідства. Його
якість і повнота є передумовою та необхідною умовою
успішного розгляду справи судом. Якщо цю умову пору-
шено і неповнота попереднього розслідування не може
бути усунута у суді, справа повертається судом на додат-
кове розслідування.
Розділ IX. Органи попереднього розслідування
Таким чином, під попереднім слідством розуміється
кримінально-процесуальна діяльність правочинних на те
органів держави по збиранню, перевірці доказів, встановлен-
ню фактів злочину та особи, яка його вчинила.
Органом попереднього слідства є слідчий.
Слід відзначити, що інститут попереднього слідства
пройшов довгий і складний шлях розвитку. Після скасу-
вання в листопаді 1917р. інституту судових слідчих попе-
реднє слідство з кримінальних справ проводилося місце-
вими суддями одноособово, а у справах, підсудних рево-
люційним трибуналам, — слідчими комісіями, які створю-
валися губернськими або міськими радами робітничих,
солдатських та селянських депутатів. Принципові зміни в
організації попереднього слідства відбулися у 1920 р. Ко-
легіальна форма попереднього слідства була ліквідована.
Проведення слідства покладалося на народних слідчих,
які обиралися і відкликалися радами. Вони підкорялися
радам народних суддів і діяли в межах відведеної кожно-
му з них дільниці.
У 1928 р. слідчий апарат було передано прокуратурі,
а у 1940 р. слідчі підрозділи було створено також і в орга-
нах НКВС.
У КПКУРСР(1961 р.) вказувалося, що до органів попе-
реднього слідства належать слідчі прокуратури і слідчі орга-
нів державної безпеки, а також визначалася їх підслідність.
У 1963 р. було створено ще один слідчий апарат — в
органах МВС. Така триланкова система органів поперед-
нього слідства існувала до недавніх часів, коли ще не був
створений слідчий апарат у податковій міліції.
Таким чином, органами попереднього слідства є слідчі
прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі органів
безпеки та слідчі податкової міліції (ст. 102 КПК).
Слідчий апарат органів прокуратури складається із
слідчих, старших слідчих, слідчих з особливо важливих
справ та старших слідчих з особливо важливих справ.
У прокуратурах районів, міст є слідчі і старші слідчі,
які призначаються та звільняються прокурорами АРК, об-
ластей, міст Києва і Севастополя на правах області.
Організація судових та правоохоронних органів
У прокуратурах АРК, областей, міст Києва і Севасто-
поля є слідчі з особливо важливих справ і старші слідчі, які
призначаються відповідно прокурорами АРК, областей,
міст Києва і Севастополя.
У Генеральній прокуратурі України є слідчі з особ-
ливо важливих справ і старші слідчі з особливо важли-
вих справ, які призначаються Генеральним прокурором
України.
Компетенція, або, точніше кажучи, підслідність справ
слідчим кожної з чотирьох ланок системи органів поперед-
нього слідства, визначена в кримінально-процесуально-
му законодавстві (ст. 112 КПК).
Законодавець чітко розділив підслідність справ слід-
чих прокуратури, органів безпеки, органів внутрішніх
справ і податкової міліції. По деяких категоріях справ по-
переднє слідство проводиться тим органом, який пору-
шив кримінальну справу.
Більшість справ розслідується слідчими органів МВС.
Слідчі прокуратури розслідують справи про умисні
вбивства, посадові та інші злочини.
Слідчі військової прокуратури розслідують кримі-
нальні’справи, підсудні військовим судам.
До ведення слідчих органів СБУ віднесено розслідуван-
4 ня особливо небезпечних державних злочинів — державної
зради, шпіонажу, терористичних актів, диверсій тощо.
По справах про такі злочини, як приховування валют-
ної виручки та ухилення від сплати податків, попереднє
слідство проводиться слідчими податкової міліції.
Слідчі зобов’язані перевірити всі можливі по справі
версії, встановити та притягти до відповідальності всіх
осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, що міс-
тить ознаки злочину. Слідчий має право допитувати свід-
ків, призначати відповідні експертизи, проводити обшу-
ки та огляди і виконувати всі інші необхідні дії, передба-
чені кримінально-процесуальним законодавством. Під
час попереднього слідства застосовуються необхідні захо-
ди, які забезпечують відшкодування збитків, заподіяних
злочином. Крім цього, органи попереднього слідства по:
Розділ IX. Органи попереднього розслідування
винні виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню
злочину, і застосовувати заходи щодо їх усунення.
Слідчий працює у безпосередньому контакті з органа-
ми дізнання, особливо з міліцією. По справах, які розслі-
дуються, він має право давати органам дізнання доручен- продолжение
–PAGE_BREAK–
ня і вказівки про проведення розшуковйх і слідчих дій, ви-
магати від органів дізнання сприяння у розслідуванні зло-
чинів. Доручення і вказівки слідчого є для органів дізнан-
ня обов’язковими.
Керівництво слідством в органах прокуратури, МВС
і СБУ здійснюють начальники слідчих підрозділів.
Прокурор здійснює керівництво роботою слідчих
прокуратури та нагляд за додержанням законів у всіх слід-
чих органах.
Повноваження начальника слідчого відділу визначені у
ст. 114і КПК. Він має право перевіряти кримінальні справи,
давати вказівки слідчому про проведення попереднього слід-
ства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію
та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про прове-
дення окремих слідчих дій, має також право передавати спра-
ву від одного слідчого другому, доручати розслідування спра-
ви декільком слідчим, а також брати участь у проведенні по-
переднього слідства і особисто проводити попереднє слідст-
во, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Законодавство встановлює процесуальну самостій-
ність слідчого. При проведенні попереднього слідства всі
рішення про напрямок слідства та проведення слідчих дій
слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли
закон передбачає отримання санкції від прокурора або
згоди суду, і несе повну відповідальність за їх законне та
своєчасне проведення.
Вказівки прокурора і начальника слідчого відділу по
кримінальній справі є обов’язковими для виконання. У
той же час слідчий має право оскаржити вказівки началь-
ника слідчого відділу прокурору, а вказівки прокурора —
вищому прокурору.
Оскарження слідчим вказівок прокурора або началь-
ника слідчого відділу про притягнення як обвинувачено-
Організація судових та правоохоронних органів
го, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду
або про припинення справи зупиняє їх виконання. В цьо-
му випадку прокурор або скасовує вказівки нижчого про-
курора (начальника слідчого відділу), або доручає прове-
дення слідства з цієї справи іншому слідчому.
Загальні вимоги, які ставляться до осіб, що признача-
ються на посаду слідчих, такі: громадянство України, на-
явність вищої юридичної освіти та необхідних ділових і
моральних якостей.
Слідчі СБУ і МВС, крім цього, проходять відповідну
військову службу в СБУ і державну службу в МВС.
Військовими слідчими призначаються офіцери, які
проходять військову службу або перебувають у запасі.
У прокуратурах обласного рівня є слідчі управління та
відділи, а у Генеральній прокуратурі України — управлін-
ня по розслідуванню особливо важливих справ.
Слідчий апарат органів МВС і СБУ складається із слід-
чих, старших слідчих, слідчих з особливо важливих справ
та старших слідчих з особливо важливих справ.
У міських і районних відділах (управліннях) внутріш-
ніх справ є слідчі групи і слідчі відділення, а в обласних і
прирівняних до них управліннях внутрішніх справ (МВС
України в АРК) — слідчі управління.
Слід зазначити, що Концепцією судово-правової ре-
форми передбачається створення єдиного слідчого апара-
ту. Думається, що таке об’єднання органів попереднього
слідства усуне «розпилення» сил, паралелізм у роботі,
сприятиме більш повному технічному оснащенню слід-
чих, посилить їх взаємодію з органами дізнання, що в ре-
зультаті підвищить рівень попереднього розслідування в
цілому. Згідно з Конституцією України органи попере-
днього слідства будуть реформовані в систему досудово-
го слідства. Так, в п. 9 Перехідних положень Конституції
України передбачається, що прокуратура продовжує ви-
конувати функцію попереднього слідства — до сформу-
вання системи досудового слідства і введення в дію зако-
нів, що регулюють її функціонування.
Розділ IX. Органи попереднього розслідування
Строк об’єднання слідчих апаратів прокуратури,
МВС та СБУ в єдину систему досудового слідства ні Кон-
ституцією, ні іншими нормативно-правовими актами
України не визначений. Це залежить від темпів реалізації
судово-правової реформи в цілому.
Контрольні запитання
1. Які завдання стоять перед органами попереднього розслідування?
2. Яка система органів дізнання?
3. Назвіть основні етапи розвитку інституту попереднього слідства.
4. Яка система попереднього слідства?
5. Які повноваження має начальник слідчого відділу щодо керів-
ництва слідством?
6. Які перспективи розвитку слідчого апарату в світлі Конституції
України?
Організація судових та правоохоронних органів
Розділ X
АДВОКАТУРА
§ 1. Становлення і розвиток інституту адвокатури
в Україні
Як самостійний правовий інститут адвокатура в Укра-
їні була запроваджена після проведення на початку 60-х
років XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд з
проголошенням таких демократичних принципів, як ві-
докремлення суду від адміністрації, загальний і рівний для
всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й пра-
во обвинуваченого на захист1. Правову регламентацію
інститут адвокатури дістав за Судовими Статутами, зат-
вердженими 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на
дві категорії — присяжних і приватних повірених.
Адвокатура формувалась на основі професіоналізму продолжение
–PAGE_BREAK–
та суворих вимог до особи присяжного повіреного, який
повинен був мати вищу юридичну освіту і практичний
стаж відповідної судової роботи протягом не менш п’яти
років. Обрання здійснювалось при окрузі судової палати
радою присяжних повірених. Приватними повіреними
могли бути громадяни, які досягли 18 років, за винятком
жінок. На відміну від присяжних повірених вони не мали
своєї корпоративної організації та могли виступати лише
в тих судах, до яких бути приписані і які здійснювали на-
гляд за їх діяльністю2.
1 В Україні адвокатура була визнана як окрема система, але не
об’єднана в професійний інститут, задовго до реформи 1864р. У Ли-
товському Статуті, що діяв в Україні до 1840 р., адвокатська діяльність
розглядалась як професія.
1 Більш детально про процес розвитку адвокатури див.: Васьков-
ский Е.В. Организация адвокатури. — СПб, 1893. — Ч. 1. — С. 1-5;
Історія адвокатури в Україні / За ред. Т. В. Варфоломєєвої, О. Д. Свя-
тоцького. — К., 1992; Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура:
історія і сучасність. — К., 1997; Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Ад-
вокатура України. — К., 1997; Варфоломеева Т.В. Адвокатура в Укра-
ине. — К., 1998.____________________________ ‘ ^
Розділ X. Адвокатура
Характеризуючи українську адвокатуру періоду судо-
вої реформи 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялась
демократичними принципами організації, але вже з того
часу почали намічатися тенденції до контролю за діяльні-
стю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність
прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам
можливість одержання юридичної допомоги, вже в першо-
му правовому документі про адвокатуру мали місце обме-
ження її самостійності. Так, вже у 1879 р. організація рад
присяжних повірених була тимчасово припинена з пере-
данням їх функцій окружним судам. У тому ж році мініст-
ру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих
приватних повірених, яких він визнавав негідними.
Залежність адвокатури від держави, втручання в її ді-
яльність, що мали місце після створення цього правово-
го інституту, в роки радянської влади досягли свого апо-
гею. Після повного знищення адвокатури у 1917 р. насту-
пне її створення будувалось на концептуально нових під-
ходах до її організації та функціонування і полягало у під-
контрольності і по суті підпорядкованості її державним
органам1.
У перші післяжовтневі роки були створені колегії пра-
возаступників у народних судах та окремі — при револю-
ційних трибуналах. Всі правозаступники перебували на
державній службі і одержували заробітну плату, що свід-
чить про значне одержавлення адвокатури, обмеження
професійної свободи та незалежності адвокатів.
Колегії захисників створювались при губернських від-
ділах юстиції (потім — при губернських судах), їх перший
склад затверджувався президією губернського виконавчо-
го комітету за поданням відділу юстиції. Положення про
комісії захисників 1922 р. передбачало право членів ко-
легії вести практику індивідуально, у приватних кабінетах,
разом з тим зобов’язувало їх чергувати у юридичних кон-
сультаціях2. Таким чином, невідома дореволюційній адво-
1 Див.: Варфоломеева Т.В. Вказ. праця. — С. 15.
2 Див.: Синайский З.Д. У истоков советской адвокатури //Сов.
юстиция. — 1967. — № 21. — С. 19.
Організація судових та правоохоронних органів
катурі функція організації юридичної допомоги населен-
ню одержала обов’язковий характер.
Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповіда-
ла суспільно-політичним умовам того часу, зокрема умо-
вам нової економічної політики. Однак у подальшому все
більше визначалась необхідність іншої форми цієї діяль-
ності1. У зв’язку з цим адвокатські кабінети почали само-
ліквідовуватися, а юридичні консультації — поступово
перетворюватися в основну організаційну форму діяль-
ності адвокатури.
Наступним етапом встановлення нагляду за адвокату-
рою з боку держави та обмеження її незалежності було
створення у 1937 р. у структурі НКЮ УРСР відділу судо-
вого захисту і юридичної допомоги населенню, на який
покладалось здійснення загального керівництва, нагляду
за діяльністю колегій захисників, підпорядкованих НКЮ.
Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. передбачило
організацію адвокатури у вигляді обласних, крайових, рес-
публіканських колегій адвокатів. (Ця організаційна побудо-
ва колегій залишається незмінною й до теперішнього часу.)
Загальне керівництво їх діяльністю здійснювалось НКЮ
СРСР через НКЮ УРСР та обласні управління юстиції.
Положенням були скасовані колективи захисників,
які діяли в межах колегій, та визначалось, що вся практич-
на діяльність здійснюється через юридичні консультації.
Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли
займатися адвокатською діяльністю. В окремих випадках
з дозволу НКЮ УРСР до занять адвокатською діяльністю
допускались особи, що не були членами колегій2.
У розглядуваний період реформування адвокатури
мало як негативні, так і позитивні наслідки, але роль
останніх зводилася нанівець з прийняттям деяких право-
вих актів, які порушували законність і обмежували права
громадян. Так, була виключена участь захисника з певних
1 Див.: РивлинА.Л. Организацмя адвокатури в СССР. — К., 1974.
— С. ЗО.
1 Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Вказ. праця. — С. 45.
Розділ X. Адвокатура
категорій кримінальних справ1, а потім і значно обмеже-
на на стадії попереднього розслідування. продолжение
–PAGE_BREAK–
Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми
організації адвокатури України залишилися без істотних
змін. Це підтвердило й Положення про адвокатуру УРСР
1962 р. Говорити про престиж адвокатури та ефективність
її діяльності у цей період не доводиться, оскільки знову
дали про себе знати недооцінка та приниження принци-
пів демократії, порушення прав людини, декларативний
характер основних законодавчих актів. Адвокатура все ще
залишалася під пильним наглядом державних органів.
За встановленим правилом займатися адвокатською
діяльністю могли виключно члени колегій та тільки у
складі юридичних консультацій. Це значно обмежувало
право багатьох кваліфікованих юристів на заняття адво-
катською діяльністю, оскільки доступ до колегій адвока-
тів був дуже важким2.
Подальший розвиток законодавства про адвокатуру
України зумовлений затвердженням Положення про адво-
катуру УРСР від 1 жовтня 1980 р., яке надало колегіям адво-
катів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні сво-
їх внутрішньо-організаційних питань, здійсненні керівниц-
тва і контролю за професійною адвокатською діяльністю.
Разом з тим нове законодавство передбачало й повноважен-
ня органів державної влади та управління стосовназагально-
го керівництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юс-
тиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень
загальних зборів чи постанов президії колегії адвокатів у разі
невідповідності їх чинному законодавству, ним встановлю-
вався порядок надання адвокатами юридичної допомоги та
оплати праці, здійснювались інші повноваження, пов’язані
з загальним керівництвом адвокатурою республіки.
У другій половині 80-х років розпочалося оновлення
всієї правової основи державного та суспільного життя
1 Наприклад, постановою Президії ЦВК від 1 грудня 1934 р. «Про
порядок ведення справ по підготовці або вчиненню терористичних
актів» була виключена участь захисника в суді при розгляді цієї кате-
горії справ.
2 Див.: Варфоломеева Т.В. Вказ. праця. — С. 20.
Організація судових та правоохоронних органів
України, формування в республіці правової держави. Ви-
никла потреба у значному підвищенні ролі адвокатури.
13 листопада 1989 р. З’їздом народних депутатів СРСР
були прийняті Основи законодавства СРСР і союзних ре-
спублік про судоустрій, відповідно до яких значно розши-
рювалася сфера діяльності захисника у кримінальному
процесі. Він став брати участь у справі з моменту затри-
мання, арешту чи пред’явлення обвинувачення (ст. 14 Ос-
нов). З 1991 р. відповідно до Закону України «Про підпри-
ємництво» допускається здійснення юридичної практики
за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції Укра-
їни особам, що мають юридичну освіту.
Таким чином, колегія адвокатів перестала бути єди-
ною можливою формою об’єднання адвокатів, а юридич-
на консультація — єдино можливим місцем роботи.
10 квітня 1991 р. була затверджена Інструкція про
оплату юридичної допомоги, що надається адвокатами
громадянам, підприємствам, установам, організаціям і
кооперативам. Вона закріпила основний принцип опла-
ти юридичної допомоги — погодження між адвокатом і
особою, що звернулася по правову допомогу.
В цей час виникли гостра потреба в реформуванні ад-
вокатури і необхідність створення національного законо-
давства щодо адвокатури. Першим нормативним актом у
цій сфері став Закон України «Про адвокатуру», прийня-
тий Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. ‘
§ 2. Суспільна роль адвокатури у правовій державі
Розбудова правової держави неможлива без створен-
ня гарантій для захисту прав людини, без забезпечення
механізму функціонування такого специфічного демок-
ратичного інституту, яким є адвокатура.
Адвокатура — важливий інструмент дійсної демок-
ратії. Адже за своєю природою вона є громадською, само-
стійного виду організацією професійних юристів, яка ви-
конує важливу суспільну функцію — захист прав і закон-
них інтересів громадян та організацій. Громадський харак-
Розділ X. Адвокатура
тер адвокатури проявляється у тому, що, надаючи будь-
яку юридичну допомогу, адвокат відстоює справедливість,
порушене право, а це є невід’ємним елементом, першоос-
новою суспільного устрою. Діяльність адвокатури несе в
собі й державний характер, адже вона як елемент політич-
ної системи виконує функцію особливої державної ваги —
захищає права і законні інтереси громадян.
Отже, адвокатура — це громадська, самостійного виду
організація професійних юристів, яка виконує важливу сус-
пільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян
та організацій.
Адвокатура в демократичному суспільстві є важливим
правозахисним інститутом, від стану якого великою мірою
залежить рівень захищеності прав людини. Вагомість за-
вдань і функцій, покладених на адвокатуру, вимагає, щоб
вона була міцною, незалежною, високопрофесійною.
Вперше на світовому рівні фундаментальні засади
правового захисту людини, її прав і основних свобод було
викладено в одному із складових елементів Міжнародної
хартії прав людини — Міжнародному пакті про грома-
дянські і політичні права, прийнятому Організацією Об’-
єднаних Націй 19 грудня 1966 р.
Відображенням широкого міжнародного визнання ролі
сучасної адвокатури стало, зокрема, те, що основні засади, які
стосуються її соціального призначення, організації і діяль-
ності, вперше дістали нормативне визначення і закріплення
на світовому рівні. Йдеться про Основні положення про роль продолжение
–PAGE_BREAK–
адвокатів, прийняті Восьмим Конгресом ООН по запобіган-
ню злочинам, що відбувся у серпні 1990 р. в Нью-Йорку1.
Основні положення про роль адвокатів є своєрідним
міжнародно-правовим актом співтовариства, в якому міс-
тяться світові стандарти утворення й функціонування адво-
катури. Його нормативну основу складають такі акти ООН,
як Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжна-
родний пакт про громадянські і політичні права, Міжнарод-
ний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Звід
1 Див.: Международньїй адвокат. — 1991. — № 2; Сов. юстиция.
-1991.-№20. -С. 19-20.
Організація судових та правоохоронних органів
принципів захисту всіх осіб, які затримані або перебувають
в умовах тюремного ув’язнення, Декларація про основні
принципи юстиції для жертв злочину і перевищення влади.
Основні положення цих документів повинні знайти
своє відображення і у вітчизняних законодавчих тїа інших
нормативних актах, зокрема Кодексі’адвбкатської етики.
Конституція України 1996 р. надала новий поштовх
демократичному розвитку адвокатури, прискоренню про-
цесу її перебудови. Відповідно до ст. 59 Конституції Укра-
їни кожен має право на правову допомогу. У випадках, пе-
редбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забез-
печення права на захист від обвинувачення та надання
правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших
державних органах в Україні діє адвокатура.
Порядок організації та принципи діяльності адвока-
тури закріплені у Законі України «Про адвокатуру». Зако-
нодавець чітко визначив, чим займається адвокатура.
Стаття 1 Закону проголошує: «Адвокатура в Україні є доб-
ровільним професійним громадським об’єднанням, по-
кликаним згідно з Конституцією сприяти захисту прав,
свобод та представляти законні інтереси громадян Укра-
їни, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридич-
них осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу».
Правове регулювання організації та діяльності адвока-
тури нарівні з Конституцією України та Законом «Про ад-
вокатуру» здійснюється також Положенням про кваліфіка-
ційно-дисциплінарну комісію адвокатури, Положенням
про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, іншими за-
конодавчими актами України та статутами адвокатських
об’єднань. Процесуальні права та обов’язки адвокатів при
здійсненні ними представництва в суді або захисту обвину-
ваченого закріплені також у КПК, ЦПК та АПК України1.
1 До міжнародних документів організації та діяльності адвокату-
ри, крім Основних положень про роль адвокатів, належать також Ста-
тут Міжнародного союзу адвокатів, Загальний кодекс правил для ад-
вокатів держав Європейського співтовариства, інші документи, прий-
няті Міжнародною асоціацією юристів.
Розділ X. Адвокатура
‘ § 3. Принципи діяльності адвокатури
Адвокатура України здійснює свою діяльність на
принципах верховенства закону, незалежності, демокра-
тизму, гуманізму, конфіденційності. Ці принципи поста-
ють з міжнародно-правових актів.
Сутність принципів полягає в наступному.
Принцип законності адвокатської діяльності визнача-
ється тим, що допомогу своїм клієнтам адвокати повинні
надавати лише законними способами, домагатися додер-
жання тих прав, свобод і інтересів людини, які визначені і
чинним законодавством України та міжнародно-правови- -1
ми актами, ратифікованими Україною. Законні засоби за- І
хисту — це такі, що застосовуються відповідно до закону з
метою з’ясування всього, що свідчить на користь підзахи- ;
сного, що спростовує його обвинувачення або пом’якшує І
його відповідальність1.
Принцип незалежності. У Загальному кодексі правил
для адвокатів держав Європейського співтовариства наго-
лошується на незалежності адвоката, під якою розумієть-
ся недопустимість підпорядкування адвоката будь-кому
при виконанні своїх професійних доручень, впливу тре-
тіх осіб.
Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій
полягає перш за все у иезалежності адвокатури від орга-
нів виконавчої та судової влади, а також об’єднань грома-
дян (політичних партій, рухів та інших громадських орга-
нізацій).
Цей принцип забезпечується передусім громадським
(недержавним) характером формування адвокатури як до-
бровільного самостійного незалежного об’єднання профе-
сійних юристів. Він полягає в тому, що юридична допомо-
га щодо захисту прав і і законних інтересів особи здійсню-
ється представниками незалежної юридичної професії.
З метою додержання принципу незалежності в своїй
діяльності адвокати повинні мати можливість виконува-
ти свої обов’язки без будь-якого втручання, зокрема з
1 Див.: Проблеми судебной зтики. — М., 1974. — С. 238-239.
Організація судових та правоохоронних органів
боку державних органів, а також без тиску власних інте-
ресів. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, дер-
жавному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національ-
ної безпеки, державному управлінні.
Принцип демократизму в діяльності адвокатури перед-
бачає її створення на підставі демократичних засад, віль-
ного бажання особи, яка підтвердила свої професійні
знання шляхом складання кваліфікаційного іспиту та від-
повідає іншим вимогам, закріпленим у ст. 2 Закону «Про
адвокатуру».
До прийняття цього Закону для одержання статусу ад-
воката юрист повинен був стати членом єдиного у кожній
області об’єднання адвокатів (колегії), яке мало монопо- продолжение
–PAGE_BREAK–
лію щодо надання права на професію адвоката. Закон
«Про адвокатуру» порушив цю монополію. Адвокат, який
має відповідне свідоцтво, може самостійно визначати ор-
ганізаційну форму своєї роботи: займатися цією діяльні-
стю індивідуально або об’єднуватись з іншими адвоката-
ми у різні види адвокатських об’єднань, у тому числі в ко-
легії, які у ст. 4 Закону визначаються як рівні фірмам, ко-
нторам та іншим адвокатським об’єднанням.
Відповідно до принципу гуманізму адвокат не має пра-
ва відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюва-
ного, обвинуваченого, підсудного.
Адвоката, який здійснює захист обвинуваченого (пі-
дозрюваного, підсудного), не випадково не названо зако-
ном у числі осіб, які приймають рішення у справі за сво-
їм внутрішнім переконанням. Він покликаний здійсню-
вати захист незалежно від будь-яких сумнівів, і обов’язко-
вим моральним (етичним) правилом для нього, як і для лі-
каря, повинен бути принцип «Не нашкодити!».
З принципу гуманізму випливає правило: адвокат не
має права використовувати свої повноваження на шкоду
особі, в інтересах якої він прийняв доручення.
Це повною мірою стосується й випадків колізійного
захисту, коли має місце виникнення протилежних інтере-
сів підсудних та їх захисників. Усі дії адвоката проти інших
підсудних виправдані лише тоді, коли без них неможли-
Розділ X. Адвокатура
ве здійснення у повному обсязі захисту підсудного, інте-
реси якого ввірені адвокату. У випадках, коли протиріччя
не впливають з процесуальної позиції підсудних та мо-
жуть бути повністю усунені або пом’якшені, підтриман-
ня їх захисником неприпустимо, оскільки він в цьому разі
перетворюється на обвинувача інших підсудних.
Якщо підсудний (підозрюваний, обвинувачений) ви-
знає свою вину у вчиненні злочину, адвокат, за наявності
підстав для цього, має відстоювати перед судом (слідчим,
прокурором) його невинність. При цьому він зобов’язаний
погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між
позиціями адвоката і підзахисного є неприйнятою.
Адвокат не може визнавати доведеною вину свого під-
захисного, якщо останній її заперечує.
Крім випадків, коли підзахисний обмовлює себе
(інших підсудних), адвокат не є вільним у визначенні
своєї позиції. Тому він повинен діяти на користь свого
підзахисного (а також інших підсудних) та оспорювати в
суді такі його показання. Але у вирішенні питань право-
вого характеру, виборі методики і тактики захисту адвокат
є незалежним1.
Підвищена моральна і правова відповідальність адво-
ката за додержання вимог професійної етики складає сут-
ність принципу конфіденційності. Обов’язок виконання про-
фесійних стандартів та етичних норм професійної прися-
ги, кодексу професійної поведінки прямо проголошується
чинним законодавством, їх порушення може стати підста-
вою для дисциплінарного провадження стосовно адвоката.
Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємни-
цю, додержання якої є необхідною передумовою довірчих
відносин між адвокатом та клієнтом, без яких неможливе
належне надання юридичної допомоги. Предметом адво-
катської таємниці є питання, з яких громадянин або юри-
дична особа зверталися до адвоката, сутність консультацій,
порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвока-
том при здійсненні своїх професійних обов’язків.
Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Вказ. праця. — С. 87, 103.
Організація судових та правоохоронних органів
Відомості, що становлять предмет адвокатської таєм-
ниці, забороняється розголошувати і використовувати в
інтересах своїх або третіх осіб не тільки адвокату, а й поміч-
нику адвоката, посадовим особам адвокатських об’єднань.
Істотною гарантією забезпечення адвокатської таєм-
ниці є заборона вимагати від адвоката, його помічника,
посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’-
єднань відомості, що становлять таку таємницю. З цих
питань вони не можуть бути допитані як свідки.
Одночасно адвокат, який бере участь у кримінальній
справі, зобов’язаний додержуватися таємниці поперед-
нього розслідування. Дані попереднього слідства, які ста-
ли відомі адвокату у зв’язку з виконанням ним своїх про-
фесійних обов’язків, можуть бути розголошені тільки з
дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розго-
лошенні відомостей попереднього слідства, несуть відпо-
відальність згідно з чинним законодавством.
З іншого боку, документи, пов’язані з виконанням ад-
вокатом обов’язків захисника у кримінальній справі, не
підлягають огляду, розголошенню чи вилученню особою,
яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею і
судом без згоди захисника.
Закріплення у Законі «Про адвокатуру» поняття адво-
катської таємниці має вагоме значення для більш глибо-
кого розуміння обов’язків адвоката, визначення гарантій
адвокатської діяльності. Зокрема, віднесення до адвокат-
ської таємниці сутності консультацій, порад, роз’яснень
та інших відомостей, одержаних адвокатом при виконанні
своїх професійних обов’язків, тісно пов’язане з обов’яз-
ком адвоката не приймати доручення на ведення справи,
якщо він надає або надавав юридичну допомогу особам,
інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулась
за юридичною допомогою. В іншому випадку адвокат по-
винен був би розголосити адвокатську таємницю1.
Закон «Про адвокатуру» закріплює норму, яка прого-
лошує гарантії адвокатської діяльності (ст. 10). Згідно з
1 Варфоломеева Т.В. Вказ. праця. — С. 47. продолжение
–PAGE_BREAK–
Розділ X. Адвокатура
цією нормою професійні права, честь і гідність адвоката
охороняються законом. Забороняється будь-яке втручан-
ня в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його
помічника, посадових осіб і технічних працівників адво-
катських об’єднань відомостей, що становлять адвокатсь-
ку таємницю. Вони не можуть бути допитані з цих питань
як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом
доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилу-
ченню без його згоди.
Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасни-
ками процесу.
Не може виноситися подання органом дізнання, слід-
чим, прокурором, а також окрема ухвала суду щодо пра-
вової позиції адвоката у справі.
Кримінальна справа проти адвоката може бути по-
рушена тільки Генеральним прокурором України, його
заступниками, прокурорами АРК, областей, міст Києва і
Севастополя. Адвоката не можна притягнути до криміналь-
ної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожу-
вати її застосуванням у зв’язку з наданням ним юридич-
ної допомоги громадянам та організаціям.
Крім того, адвокати повинні володіти кримінально-
правовим та цивільно-правовим імунітетом, який виклю-
чає переслідування адвоката за письмові або усні заяви у
справі при безпосередньому виконанні своїх професійних
обов’язків у суді або іншому органі. «Незалежність адво-
катів при веденні справ осіб, позбавлених волі, повинна
гарантувати такий спосіб спілкування з ними, який би
виключав будь-яку змову з владами, прослуховування
розмов адвоката з підзахисним або залежність від влад
адвоката, що діє в інтересах осіб, позбавлених волі» (п. 12
Стандартів незалежності юридичної професії).
§ 4. Адвокат, його права та обов’язки
Вимоги до осіб, що призначаються на посаду адвоката.
Згідно з чинним законодавством України адвокатом може
бути громадянин України, який має вишу юридичну осві-
Організація судових та правоохоронних органів
ту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката
не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одер-
жав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяль-
ністю та склав Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, дер-
жавному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національ-
ної безпеки, державного управління. Адвокатом не може
бути особа, яка має судимість. “••
Порядок заняття посади. Рівень професійних знань
чинного законодавства та практики його застосування у
осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю,
перевіряють кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адво-
катури, створені в АРК, областях, містах Києві і Севасто-
полі. Порядок їх створення і діяльності закріплений в
Положенні «Про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію
адвокатури», затвердженому Указом Президента України
5 травня 1993 р. зі змінами та доповненнями від 27 січня
1999 р. та від ЗО вересня 1999 р. Ці комісії діють у складі
двох палат — атестаційної і дисциплінарної1.
Атестаційна палата розглядає заяви з наданими доку-
ментами осіб, які мають намір займатися адвокатською
діяльністю, допускає або відмовляє їм в допуску до скла-
дання кваліфікаційних іспитів, приймає кваліфікаційні
іспити, а також рішення про видачу або відмову у видачі
свідоцтва Про право на заняття адвокатською діяльністю,
видає свідоцтва про право на заняття адвокатською діяль-
ністю, приймає Присягу адвоката України.
Особа, яка має намір займатися адвокатською діяль-
ністю, подає в атестаційну палату заяву, нотаріально по-
свідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, доку-
мент, який підтверджує стаж роботи за фахом юриста або
помічника адвоката не менш двох років. Подані заяви
розглядаються палатою протягом одного МІСАЦЯ з дня їх
отримання.
1 Див.: Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури,
затверджене Указом Президента України від 5 травня 1995р. зі зміна-
ми і доповненнями від 27 синя 1999 р. та від ЗО вересня 1999 р. //Ад-
вокат. — 1999. — № 3.
Розділ X. Адвокатура
Кваліфікаційні іспити включають відповіді на запи-
тання з різних галузей права, Правил адвокатської етики,
історії адвокатури, законодавства про адвокатуру, вико-
нання практичних завдань і складання правових докумен-
тів відповідно до Програми кваліфікаційних іспитів. Про-
грами цих іспитів розробляються та затверджуються Ви-
щою кваліфікаційною комісією адвокатури.
Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має пра-
во складати їх повторно через рік.
Рішення про видачу свідоцтва про право на заняття
адвокатською діяльністю або скасування в його видачі
приймається відкритим голосуванням більшістю голосів
від загальної кількості членів палати. У строк до одного
місяця з моменту прийняття рішення кваліфікаційно-
дисциплінарна комісія видає свідоцтво про право на за-
няття адвокатською діяльністю, якщо для цього немає
перешкод, пов’язаних з несумісністю.
Дисциплінарна відповідальність адвокатів. Дисциплі-
нарна палата розглядає скарги громадян, окремі ухвали
судів, постанови суддів, постанови, подання слідчих ор-
ганів, голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або
її членів, заяви адвокатських об’єднань, підприємств,
установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про
притягнення адвоката до дисциплінарної відповідаль-
ності, розглядає порушені з цих питань справи, приймає продолжение
–PAGE_BREAK–
рішення про застосування дисциплінарного стягнення
або про відмову у притягненні адвоката до дисциплінар-
ної відповідальності.
Рішення дисциплінарної палати про притягнення ад-
воката до дисциплінарної відповідальності приймається
відкритим голосуванням двома третинами голосів від за-
гальної кількості членів палати.
За порушення вимог Закону «Про адвокатуру», інших
актів законодавства України, що регулюють діяльність
адвокатури, Присяги адвоката України рішенням дисци-
плінарної палати до адвоката можуть бути застосовані такі
види дисциплінарних стягнень: попередження, зупинен-
ня дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяль-
Організація судових та правоохоронних органів
ністю на строк до одного року, анулювання свідоцтва про
право на заняття адвокатською діяльністю.
Припинення адвокатської діяльності. Адвокатська дія-
льність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-
дисциплінарної комісії у випадках:
— засудження адвоката за вчинення злочину — після
набрання вироком законної сили;
— обмеження судом дієздатності чи визнання адвока-
та недієздатним;
— втрати громадянства України;
— грубого порушення вимог Закону «Про адвокатуру»,
інших актів законодавства України, що регулюють діяль-
ність адвокатури, та Присяги адвоката.
Відмова у видачі свідоцтва на право заняття адвокат-
ською діяльністю, а також рішення про притягнення ад-
воката до дисциплінарної відповідальності можуть бути
оскаржені у Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється
при Кабінеті Міністрів і України діє на підставі Положен-
ня про Вищу кваліфікаційну комісію, що затверджується
Президентом України. До складу цієї комісії входять по
одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисцип-
лінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України,
Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури:
а) розглядає скарги: на рішення кваліфікаційно-
дисциплінарних комісій адвокатури або їх палат про: відмо-
ву в допуску до кваліфікаційних іспитів; відмову у видачі сві-
доцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; ану-
лювання рішення атестаційної палати про видачу свідоцтва
про право на заняття адвокатською діяльністю; накладення
на адвоката дисциплінарного стягнення; припинення адво-
катської діяльності та анулювання свідоцтва про право на за-
няття адвокатською діяльністю; на дії кваліфікаційно-дис-
циплінарних комісій адвокатури, їх палат або членів палат,
вчинені з порушенням чинного законодавства;
б) розробляє і затверджує програми і порядок скла-
дання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили на-
Розділ X. Адвокатура
мір займатися адвокатською діяльністю, порядок видачі
та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатсь-
кою діяльністю;
в) здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-
дисциплінарних комісій адвокатури, аналізує практику
застосування ними Закону «Про адвокатуру», Положен-
ня про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокату-
ри, актів, прийнятих Вищою кваліфікаційною комісією
адвокатури, розробляє і здійснює заходи щодо поліпшен-
ня роботи цих комісій;
г) схвалює Правила адвокатської етики;
ґ) встановлює порядок здійснення контролю за додер-
жанням адвокатами зобов’язань, що випливають із При-
сяги адвоката України, актів законодавства України, Пра-
вил адвокатської етики, порядок організації та проведен-
ня перевірок, передбачених п. 18і Положення про квалі-
фікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури;
д) затверджує Положення про Єдиний реєстр адвока-
тів України, складає, веде і систематично оприлюднює
цей Реєстр;
е) затверджує зразок ордера, що використовується ад-
вокатом для підтвердження своїх повноважень з пред-
ставництва або захисту клієнта;
є) виготовляє за встановленим зразком бланки свідоц-
тва про право на заняття адвокатською діяльністю;
ж) встановлює порядок і форми підвищення кваліфі-
кації адвокатів та координує роботу кваліфікаційно-дис-
циплінарних комісій адвокатури з цих питань;
з) вживає заходів до усунення порушень вимог несу-
місності адвокатської діяльності з іншими видами робо-
ти та причин і умов, що сприяли вчиненню інших пору-
шень законодавства.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури має право
запрошувати на засідання осіб, які звернулися зі скаргою
на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адво-
катури, представників адвокатських об’єднань, підпри-
ємств, установ, організацій, а також посадових осіб. Крім
того, вона має право отримувати необхідну для здійснен-
Організація судових та правоохоронних органів
ня її повноважень інформацію від суддів, органів юстиції,
слідчих органів, адвокатських об’єднань, інших підпри-
ємств, установ, організацій, а також посадових осіб. Ор-
гани і посадові особи, до яких надійшов запит, повинні не
пізніше ніж через 10 днів дати відповідь Вищій кваліфіка-
ційній комісії адвокатури.
У ході розгляду справи Вища кваліфікаційна комісія
адвокатури може прийняти одне з таких рішень:
— залишити рішення палати кваліфікаційно-дисцип-
лінарної комісії адвокатури без змін, а скаргу — без задо-
волення;
— змінити рішення; скасувати рішення; продолжение
–PAGE_BREAK–
— скасувати рішення та надіслати справу в ту ж квалі-
фікаційно-дисциплінарну комісію для нового розгляду
або припинити справу.
Рішення Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури
приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів
від загальної кількості членів комісії. Рішення виклада-
ється письмово та підписується членами комісії, що бра-
ли участь у засіданні. Рішення є остаточним.
Організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, яка
одержала свідоцтво, має право займатися адвокатською
діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське
бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами у колегії, адво-
катські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання.
Такі об’єднання діють на засадах добровільності, само-
врядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокат-
ських об’єднань проводиться у Міністерстві юстиції Украї-
ни, після чого вони письмово повідомляють місцеві органи
влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання
свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю.
Порядок здійснення, діяльності, реорганізації і лікві-
дації адвокатських об’єднань, структура, штати, функції,
порядок витрачання коштів, права і обов’язки керівних ор-
ганів, порядок їх виборів та інші питання, що стосуються їх
діяльності, регулюються статутами відповідних об’єднань.
Адвокатські бюро, колегії, контори, фірми та інші
адвокатські об’єднання є юридичними особами. Адво-
Розділ X. Адвокатура
катські об’єднання і адвокати, що практикують індивіду-
ально, мають розрахунковий та інші рахунки у банках,
печатку і штамп зі своїм найменуванням.
Види діяльності адвокатів. За законом «Про адвокату-
ру» адвокати виконують такі види діяльності:
— дають консультації та роз’яснення з юридичних пи-
тань, усні та письмові довідки щодо законодавства. З цією
метою, наприклад, у юридичних консультаціях здійсню-
ється прийом громадян адвокатами відповідно до встанов-
леного графіка. В деяких випадках після консультації клі-
єнт складає угоду з адвокатом на здійснення захисту об-
винуваченого (підозрюваного) або представництво у ци-
вільних справах. Крім консультацій та роз’яснень, адво-
кати надають громадянам усні та письмові довідки щодо
роз’яснення законодавства;
— складають заяви, скарги та інші документи правово-
го характеру. Такі документи можуть бути адресовані суду,
прокуратурі, іншим правоохоронним органам, органам
виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, ад-
міністрації різних установ і організацій та ін.
Адвокати складають позовні заяви, скарги, заявляють
письмові клопотання та інші документи. Так, участь адво-
ката у кримінальному судочинстві передбачає можливість
складання багатьох процесуальних документів: клопотань
про провадження будь-яких слідчих дій, зміну запобіжно-
го заходу, обраного щодо обвинуваченого, касаційних скарг
на вироки або рішення суду і т.ін. Адвокат може оскаржи-
ти будь-які дії та рішення слідчих органів, прокурора, судді
і суду, які, на його думку, завдають шкоди законним інте-
ресам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
— посвідчують копії документів у справах, які вони ве-
дуть. Адвокати можуть посвідчувати копії будб-яких доку-
ментів у справах, які вони ведуть (договорів, довідок, угод).
Пропонується законодавчо врегулювати механізм цього
виду діяльності адвокатів, а також передбачити можливість
посвідчення відомостей, одержаних від громадян (за їх
згодою) у справі, яку веде адвокат1;
1 Варфоломеева Т.В. Вказ. праця. — С. 39.
Організація судових та правоохоронних органів
— здійснюють представництво в суді, інших державних
органах, перед громадянами та юридичними особами. Адво-
кати представляють інтереси позивача, відповідача, тре-
тіх осіб, що беруть участь у цивільному судочинстві, а та-
кож у арбітражному суді. Вони можуть представляти інте-
реси громадян з цієї категорії справ’в інших державних ор-
ганах (митних органах, органах виконавчої влади, держав-
ної податкової служби та ін.). Адвокат також бере участь
в адміністративному процесі.
У кримінальному судочинстві адвокат виступає як
захисник прав і законних інтересів підсудних при розгляді
справи у суді першої, касаційної та наглядової інстанцій.
Разом з цим він також може представляти інтереси по-
терпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача;
— надають юридичну допомогу підприємствам, установам,
організаціям. Адвокати надають поради, консультації, роз’-
яснення з юридичних питань, складають документи та їх
проекти, надають іншу юридичну допомогу підприємствам,
установам, організаціям. Така діяльність може здійснюва-
тись адвокатами як шляхом одноразового виконаннядору-
чень, так і через укладення з підприємствами, установами,
організаціями договорів на абонентське обслуговування;
— здійснюючи правове забезпечення підприємницької та
зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб,
адвокати складають договори, консультують з питань
здійснення підприємницької та зовнішньоекономічної
діяльності, створення та функціонування підприємств
різних організаційно-правових форм, їх зовнішньоеконо-
мічних відносин, надають правову допомогу громадянам
та юридичним особам при розв’язанні спорів з органами
державної податкової служби, митними органами, інши-
ми державними органами і т.д.;
— виконують свої обоє ‘язки відповідно до кримінально-про-
цесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього
слідства. Як захисники підозрюваних і обвинувачених продолжение
–PAGE_BREAK–
адвокати мають право на побачення з цими особами, в
тому числі до першого допиту; бути присутніми на їх до-
питах; з дозволу особи, яка провадить дізнання або слід-
Розділ X. Адвокатура В?? ЗР
чого, брати участь в інших слідчих діях; знайомитися з ма-
теріалами, що підтверджують обвинувачення, а після за-
кінчення попереднього слідства — з усіма матеріалами
справи; подавати докази, заявляти клопотання і відводи,
здійснювати інші повноваження, передбачені криміналь-
но-процесуальним законодавством.
Адвокати можуть надавати інші види юридичної до-
помоги, передбачені законодавством.
Права та обов’язки адвокатів. Виконання адвокатської
діяльності неможливе без наділення адвоката значними
професійними правами.
Професійні права адвокатів можливо класифікувати на:
1. Права, що впливають із статусу адвоката. Такг ад-
вокат має право запитувати і одержувати документи та їх
копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а
від громадян — за їх погодженням; ознайомлюватися на
підприємствах, в установах та організаціях з необхідними
для виконання доручень документами і матеріалами, за
винятком тих, таємниця яких охоронюється законом;
одержувати письмові висновки фахівців з питань, шо
потребують спеціальних знань; докладати клопотання і
скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до зако-
ну одержувати від них відповіді на ці клопотання і скарги
та ін. Адвокат може мати помічника або кількох помічни-
ків із числа осіб з вищою юридичною освітою.
2. Процесуальні права адвокатів при здійсненні ними
представництва в суді або захисту обвинуваченого (підо-
зрюваного, підсудного) закріплені у КПК, ЦПК та АПК
України.
Так, у судовому розгляді кримінальних справ захис-
ник бере участь у дослідженні доказів, порушує перед су-
дом клопотання про витребування і приєднання до спра-
ви нових доказів, що виправдовують підсудного або^по-
м’якшують його відповідальність; заявляє інші клопотан-
ня; має право на побачення з підсудним та ін.
Адвокату надано право представляти і захищати права
та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у
всіх судових органах та на стадіях цивільного судочинства.
Організація судових та правоохоронних органів
Повноваження дають адвокату право на вчинення від
імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій
(крім передачі справи до товариського чи третейського
суду), повну або часткову відмову від позовних вимог,
погодження з позовом, зміну його предмета, укладання
мирової угоди, передачу повноважень іншій особі, оскар-
ження рішень суду та ін. Повноваження адвоката на вчи-
нення кожної із цих дій мають бути спеціально застере-
жені у виданому адвокату дорученні.
3. Права адвокатів як членів адвокатських об’єднань.
Адвокати та адвокатські об’єднання мають право утворю-
вати регіональні, загальнодержавні та міжнародні союзи
і асоціації.
Соціальні права адвокатів. Згідно з Законом «Про ад-
вокатуру» адвокати користуються правом на відпустку та
на всі види допомоги по державному соціальному страху-
ванню. Щодо розміру внесків до нього, то вони сплачу-
ються адвокатами як особами, що займаються діяльністю,
заснованою на особистій власності фізичної особи та ви-
ключно на її праці.
Призначення і виплата допомоги та пенсій адвокатам
здійснюються відповідно до законодавства про соціальне
страхування і соціальне забезпечення.
Обов’язки адвоката. При здійсненні своїх професійних
повноважень адвокат зобов’язаний неухильно додержува-
ти вимог чинного законодавства, використовувати усі пе-
редбачені законом засоби захисту прав і законних інтере-
сів громадян та юридичних осіб і не має права використо-
вувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої
він прийняв доручення, та відмовлятися від прийнятого
захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Адвокат не має право приймати доручення про надан-
ня юридичної допомоги у випадках, коли він у цій справі
надає або раніше надавав юридичну допомогу особам,
інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернула-
ся з проханням про ведення справи, або брав участь як
слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, гро-
мадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання,
Розділ X. Адвокатура
експерт, фахівець, представник потерпілого, цивільний
позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, поня-
тий, а також коли у розслідуванні або розгляді справи бере
участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родин-
них стосунках.
Спілки та асоціації адвокатів. Закон «Про адвокатуру»
вперше передбачив право адвокатів і адвокатських об’єд-
нань утворювати регіональні, загальнодержавні та міжна-
родні спілки та асоціації, які представляють інтереси адво-
катів у державних органах і об’єднаннях громадян, захища-
ють їх професійні та соціальні права, здійснюють методич-
ну та видавничу роботу, сприяють підвищенню професій-
ного рівня адвокатів, а також утворюють спеціальні фонди.
Об’єднання та асоціації діють на підставі статутів і ре-
єструються в Міністерстві юстиції України, їх діяльність
характеризується тим, що вони не займаються професій-
ною адвокатською діяльністю, не керують нею, а предста-
вляють і захищають інтереси адвокатів та їх колегій.
З 1990 р. діє Спілка адвокатів України. Метою Спіл-
ки є об’єднання зусиль усіх адвокатів на поліпшення юри- продолжение
–PAGE_BREAK–
дичної допомоги, яка надається фізичним і юридичним
особам (утому числі іноземним), підвищення ролі та ав-
торитету адвокатури у суспільстві, сприяння розвитку
індивідуальної адвокатської практики, а також надання
адвокатурі самостійності і самоврядування, захист прав і
законних інтересів членів Спілки, розвиток міжнародних
зв’язків тощо.
В АРК і областях створені відділи Спілки. Крім того,
це не єдина форма об’єднання адвокатів України. Ство-
рені й інші адвокатські спілки та асоціації.
Багато адвокатів входять до складу Міжнародної спіл-
ки (співдружності) адвокатів. Статус цієї організації пе-
редбачає, зокрема, що спілка створює науково-дослідний
інститут адвокатури; вивчає та поширює досвід кращих
адвокатів світу; організує науково-методичну роботу
щодо вдосконалення діяльності адвокатури; надає допо-
могу об’єднанням адвокатів у проведенні професійного
навчання; організує міжнародні семінари, конгреси та
Організація судових та правоохоронних органів
конференції адвокатів; організує стажування адвокатів;
розробляє проблеми адвокатської етики; вивчає станови-
ще адвокатів у різних правових системах; проводить неза-
лежну експертизу нормативних актів і законопроектів.
Керівними органами спілки є: асамблея, правління, пре-
зидія правління, президент, віце-президенти.
Контрольні запитання
1. У чому полягає соціальна роль адвокатури?
2. Які принципи покладені в основу організації і діяльності адво-
катури?
3. Які передбачені організаційні форми діяльності адвокатів?
4. Що охоплюється поняттям «адвокатська таємниця»?
5. Назвіть обов’язки адвоката.
Розділ X. Адвокатура
Розділ XI
ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ ЮСТИЦІЇ
§ 1. Міністерство юстиції, його завдання,
структура та повноваження
Органи юстиції — це система органів виконавчої вла-
ди, яку очолює Міністерство юстиції України і до якої на- *
лежать:
— Головне управління юстиції Міністерства юстиції
України в АРК;
— обласні, Київське та Севастопольське міські управ-
ління юстиції;
— районні, районні у містах, міські (міст обласного
значення) управління юстиції.
До установ юстиції входять підприємства, установи і
організації, що належать до сфери управління органів юс-
тиції, зокрема органи нотаріату, реєстрації актів грома-
дянського стану, державна виконавча служба, служба гро-
мадянства та реєстрації фізичних осіб, науково-дослідні
інститути судових експертиз.
Правовою основою діяльності органів юстиції є:
— Положення про Міністерство юстиції України;
— Положення про Головне управління юстиції Мініс-
терства юстиції України в Автономній республіці Крим,
обласні, Київське та Севастопольське міське управління
юстиції;
— Положення про районні, районні у містах, міські
(міст обласного значення) управління юстиції.
У своїй діяльності органи юстиції керуються Консти-
туцією України, законами України, указами Президента
України, постановами Кабінету Міністрів України, нака-
зами Міністра юстиції України.
Історія української юстиції налічує понад 80 років.
Міністерство судових справ, Народне секретарство юс-
тиції, Народний комісаріат юстиції — такими були назви
органів, які передували сучасному Міністерству юстиції.
Організація судових та правоохоронних органів
Проголошення незалежності України, здійснення полі-
тичної та економічної реформ зумовили необхідність кар-
динальних змін пріоритетів у діяльності органів юстиції,
значного розширення їх повноважень, покладення на них
нових функцій.
Як відомо, у більшості держав світу паспортна та міг-
раційна робота покладена на міністерство юстиції. У
низці держав, що утворилися на теренах колишнього
СРСР, функції паспортної та візової роботи здійснюють-
ся саме органами юстиції. Виходячи з цього, а також з
метою створення єдиної системи документування насе-
лення Президент України видав Указ «Про службу грома-
дянства та реєстрації фізичних осіб», а Кабінет Міністрів
України — постанову «Про створення в системі органів
Міністерства юстиції України служби громадянства та ре-
єстрації фізичних осіб». Відповідно до цих актів у системі
органів юстиції створюється відповідна служба.
З метою звільнення суддів від здійснення непритаманних
їм функцій і приведення їх у відповідність до міжнародних
стандартів інститут судових виконавців, що раніше перебував
при районних (міських) судах, був перетворений у Державну
виконавчу службу. Тому після прийняття Закону України
«Про Державну виконавчу службу» в структурі центрального
апарату Міністерства юстиції України було створено Депар-
тамент державної виконавчої служби, а у складі місцевих ор-
ганів юстиції — відділи державної виконавчої служби.
Міністерство юстиції України (Мін’юст України) є
центральним органом виконавчої влади, який організовує
здійснення державної правової політики, керує доруче-
ною йому сферою управління, несе відповідальність за її
стан і розвиток. *
Основними завданнями Мін’юсту України є:
— організація здійснення державної політики, підготов-
ка пропозицій щодо проведення в Україні правової рефо-
рми, сприяння розвитку правової науки; продолжение
–PAGE_BREAK–
— підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодав-
ства, розроблення проектів нормативних актів та міжнарод-
них договорів з правових питань, здійснення правової експер-
тизи;// XI. Органи та установи юстиції
тизи проектів нормативних актів, державна реєстрація норма-
тивних актів, систематизація законодавства України;
— забезпечення захисту прав і свобод людини і грома-
дянина;
— організаційне та матеріально-технічне забезпечення
судів загальної юрисдикції, організація виконання судо-
вих рішень, роботи з кадрами, експертне забезпечення
правосуддя;
— організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєст-
рації актів громадянського стану;
— розвиток правової інформації, формування у грома-
дян правового світогляду;
— здійснення міжнародно-правового співробітництва.
Відповідно до цих завдань Мін’юст України наділено
повноваженнями, які умовно можна поділити на декіль-
ка груп.
До першої групи належать повноваження, які забезпе-
чують реалізацію державної правової політики, проведення
в Україні правової реформи. Прагнення України увійти до
європейської спільноти вимагало від неї приведення у від-
повідність до міжнародних стандартів вітчизняного зако-
нодавства. 26 вересня 1995 р. Парламентською Асамблеєю
Ради Європи прийнято Висновок № 190, відповідно до
якого наша держава взяла на себе зобов’язання розробити
нове, демократичне законодавство, згідно з яким її голо-
вним завданням є захист прав і свобод людини. Зокрема,
було передбачено прийняття нової Конституції України,
нових Цивільного, Кримінального, Кримінально-процесу-
ального, Цивільного процесуального кодексів, висунуті
також вимоги щодо судової реформи, реформи прокура-
тури, пенітенціарної системи, адвокатури. У зв’язку з тим,
що ці зобов’язання здебільшого мають правовий зміст, ос-
новним органом їх виконання став Мін’юст України, при
якому відповідно до Указу Президента України був ство-
рений центр правової реформи і законопроектних робіт.
Для реалізації вказаного завдання Мін’юст України:
— готує разом з відповідними міністерствами, іншими
центральними органами виконавчої влади, науковими
Організація судових та правоохоронних органів
установами проекти концепцій напрямків розвитку зако-
нодавства та їх наукове обгрунтування з урахуванням сві-
тового досвіду;
— розробляє за дорученням Президента України, Ка-
бінету Міністрів України та з власної ініціативи проекти
законів та інших нормативно-правових актів, що стосу-
ються прав і свобод людини, відносин між громадянами і
державною владою, конституційного устрою, повнова-
жень і взаємовідносин органів державної влади, судо-
устрою та судочинства, цивільного і кримінального зако-
нодавства, або разом з іншими органами державної вла-
ди бере участь у їх підготовці;
— здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо
відповідності Конституції та законам України, вимогам
нормопроектної техніки проектів законів, інших актів за-
конодавства, що подаються на розгляд Верховної Ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України,
а також нормативно-правових актів Верховної Ради АРК;
— готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верхов-
ною Радою України законів України при підготовці їх на
підпис Президентові України;
— розробляє і подає Президентові України та Кабіне-
ту Міністрів України пропозиції щодо усунення супереч-
ностей між актами законодавства та заповнення прогалин
у ньому;
— організовує виконання у межах своїх повноважень
актів законодавства та здійснює контроль за їх реалізацією;
— узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що належать до його повноважень, розробляє
пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у вста-
новленому порядку подає їх на розгляд Президентові
України і Кабінету Міністрів України. ~~
Слід підкреслити, що раніше до повноважень
Мін’юсту України входила лише правова оцінка проектів
законодавчих актів, що готувалися іншими міністерства-
ми і відомствами.
Друга група повноважень обумовлена тим, що з акти-
візацією в останні роки нормотворчої діяльності виник-
Розділ XI. Органи та установи юстиції
ла потреба в запровадженні державної системи контролю
за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади, а
також забезпеченні доступності законів та інших нормати-
вно-правових актів, що регулюють права та обов’язки гро-
мадян, для населення. У зв’язку з цим Мін’юст України:
— здійснює відповідно до законодавства державну реєст-
рацію нормативних актів міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади, органів господарського управ-
ління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні
інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, веде
реєстр цих актів;
— забезпечує функціонування єдиної системи право- |
вої інформатизації, є офіційним видавцем збірників зако-
нодавствата кодексів України, видає інформаційний бю-
летень «Офіційний вісник України», бере участь у виданні
журналів і газет загальноправового характеру;
— веде Єдиний державний реєстр нормативних актів,
надає інформацію з бази даних цього реєстру;
— здійснює роботу із систематизації законодавства
України, готує пропозиції про його кодифікацію, веде
Єдиний загальноправовий рубрикатор. і продолжение
–PAGE_BREAK–
Третя група повноважень характеризує взаємовідно- І
сини виконавчої та судової влади. Стаття 6 Конституцій
України визначила, що державна влада в Україні здійсню-1
ється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та су-‘
дову, а органи, що є носіями окремих гілок влади, здійс- і
нюють свої повноваження у встановлених цією Консти-
туцією межах і відповідно до законів України.
Найважливішою функцією судової влади є здійснен-
ня правосуддя. Конституція, забезпечуючи незалежність!
судів, забороняє будь-який вплив на них при здійсненні І
правосуддя. Одночасно на державу покладено обов’язок}
забезпечувати фінансування та належні умови для функ-І
ціонування судів і діяльності суддів. Виходячи з цього,]
Мін’юст України наділено такими повноваженнями, які’
б дозволяли, точно додержуючись принципу незалеж-
ності суддів, реалізувати цю державну функцію. На вико-
нання цього завдання Мін’юст України: ‘
Організація судових та правоохоронних органів
— вносить Президентові України пропозиції з питань
мережі місцевих судів і кількості в них суддів;
— здійснює у встановленому законодавством порядку
заходи щодо організаційного і матеріально-технічного
забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім
Верховного Суду України та арбітражних судів) і соціаль-
ного захисту працівників судів;
— забезпечує в порядку, встанодленому законодавст-
вом України, добір та підготовку кандидатів у судді, готує
за рекомендаціями відповідних кваліфікаційних комісій
суддів матеріали для призначення або обрання суддів, го-
лів судів, заступників голів судів, їх переведення на поса-
ди в інші суди та звільнення з посад (крім Верховного
Суду України та арбітражних судів), формує резерв на
посади суддів, голів і заступників голів районних (місь-
ких) судів, Верховного Суду АРК, обласних, Київського і
Севастопольського міських судів;
— здійснює нормування та методичне забезпечення
управлінської діяльності голів судів;
— організовує в порядку, встановленому законодавст-
вом України, виконання рішень, ухвал, постанов судів та
виконавчих документів інших органів, виконання яких
покладено на державну виконавчу службу;
— організовує експертне забезпечення правосуддя,
формує державне замовлення на науково-дослідні робо-
ти в галузі судової експертизи, спрямовує і контролює ді-
яльність підвідомчих науково-дослідних інститутів су-
дових експертиз, координує роботу відповідних держав-
них органів з питань розвитку судової експертизи, здійс-
нює ліцензування судово-експертної діяльності та конт-
роль за нею і веде реєстр атестованих судових експертів;
— організовує ведення діловодства в судах (крім Вер-
ховного Суду України та арбітражних судів);
— забезпечує ведення судової статистики.
Дещо інший характер повноважень Мін’юст України
має щодо установ нотаріату. Він:
— організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх
діяльність і вживає заходів до їх поліпшення, контролює
Розділ XI. Органи та установи юстиції
законність вчинення нотаріальних дій державними і при-
ватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про пра-
во на зайняття нотаріальною діяльністю, забезпечує ре-
єстрацію приватної нотаріальної діяльності, організовує
виготовлення та контролює використання спеціальних
бланків нотаріальних документів, веде реєстр свідоцтв про
право на зайняття нотаріальною діяльністю;
— здійснює підготовку нотаріально оформлених доку-
ментів для їх консульської легалізації, надає допомогу кон-:
сульським установам з питань вчинення нотаріальних дій;
— забезпечує роботу Вищої кваліфікаційної комісії но-1
таріату. і
Мін’юст України з метою реалізації завдання щодо]
забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина:
— здійснює легалізацію всеукраїнських об’єднань гро
мадян і міжнародних громадських організацій, реєструй
всеукраїнські і міжнародні благодійні організації, філії’!
відділення, представництва та інші структурні осередк”
громадських (неурядових) організацій іноземних держі
в Україні, їх символіку та контролює дотримання нимі
положень їх статутів, веде відповідні державні реєстри; 1
— реєструє адвокатські об’єднання, забезпечує фінанс«1»
вання оплати праці адвокатів за рахунок коштів державне
бюджету в разі участі адвоката у кримінальній справі
призначенням та звільнення громадян від оплати юридичі)
ної допомоги, веде реєстр адвокатських об’єднань; 1
— видає спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснені
юридичної практики суб’єктам підприємницької діялій
ності, зупиняє дію ліцензій та анулює їх, веде реєстр ліцеИ
зій на здійснення юридичної практики.
Важливу роль відіграє Мін’юст України у міжнародні
зв’язках:
ЇГЬЧЛЛ»
— представляє Кабінет Міністрів України за його де
рученням в міжнародних організаціях та під час укладе*
ня міжнародних договорів України;
— здійснює правову експертизу на відповідність Ко»
ституції України, законам України проектів міжнародні
договорів України, готує висновки щодо здійснення вну
Організація судових та правоохоронних І
рішньодержавних процедур, необхідних для набрання
чинності міжнародними договорами України, а також
юридичні висновки, інші матеріали, необхідні для на-
брання чинності міжнародними кредитними «гарантій-
ними» договорами України;
— забезпечує підготовку відповідних документів та продолжение
–PAGE_BREAK–
представництво Кабінету Міністрів України в Європейсь-
кій комісії з прав людини та Європейському Суді з прав
людини під час розгляду справ про порушення прав лю-
дини в Україні, направляє спостерігачів у місії з контро-
лю за додержанням прав і свобод людини і громадянина;
— бере у встановленому порядку участь у роботі міжна-
родних організацій, двосторонніх і багатосторонніх комі-
сій, а також інших міжнародних органів та інституцій, по-
годжує кандидатури членів та іншого персоналу від Украї-
ни в міжнародних судових органах і радників з правових
питань в посольства та консульства України за кордоном;
— забезпечує підготовку матеріалів з питань, що нале-
жать до його компетенції, у зв’язку з участю України у від-
повідних міжнародних організаціях та інтеграцією її в ці
організації;
— виступає як представник інтересів Президента Укра-
їни і Кабінету Міністрів України під час розгляду справ
судами України і судами іноземних держав або міжнарод-
ними судовими органами та установами.
Мін’юст України виконує й інші повноваження.
Мін’юст України здійснює свої повноваження безпо-
середньо та через утворені Головне управління юстиції Мі-
ністерства юстиції України в АРК, обласні, Київське і Се-
вастопольське міські управління юстиції, районні, районні
в містах, міські (міст обласного підпорядкування) управ- ”
ління. У Мін’юсті України (центральному апараті) діє по-
над ЗО структурних підрозділів. Поряд з підрозділами, що
існують тривалий час, утворено нові підрозділи, зокрема
департаменти правової політики, державної виконавчої
служби, громадянства і реєстрації фізичних осіб, реоргані-
зовано управління цивільного та комерційного законодав-
ства, істотно розширено законопроектне управління.
Розділ XI. Органи та установи юстиції
Мін’юст України очолює Міністр, якого за поданням
Прем’єр-міністра України призначає Президент України.
Міністр несе персональну відповідальність перед Прези-
дентом України і Кабінетом Міністрів України за вико-
нання покладених на Мін’юст України завдань і здійснен-
ня ним своїх функцій. Міністр має заступників, які вико-
нують за дорученням Міністра окремі його функції та за-
міщують Міністра у разі його відсутності або неможли-
вості здійснення ним своїх повноважень. Міністр:
— здійснює керівництво Міністерством, управліннями
юстиції та підприємствами, установами і організаціями,
що належать до сфери його управління;
— за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету
Міністрів України, Прем’єр-міністра України готує пи-
тання на розгляд Кабінету Міністрів України;
— організовує роботу колегії Міністерства і головує на
її засіданнях;
— відповідно до Конституції України є членом Вищої
ради юстиції;
— є розпорядником коштів Міністерства;
— розподіляє обов’язки між заступниками Міністра,
визначає ступінь відповідальності керівників підрозділів
центрального апарату Міністерства;
— затверджує положення про структурні підрозділи
центрального апарату, управління юстиції та підприємс-
тва, установи і організації, що належать до сфери управ-
ління Міністерства;
— здійснює у встановленому порядку призначення на
посаду та звільнення з посади керівників управлінь юс-
тиції та підприємств, установ і організацій, що належать
до сфери управління Міністерства;
— призначає на посаду та звільняє з посади керівника
Центру правової реформи і законопроектних робіт при
Мін’юсті України, а також його заступників, затверджує
структуру, штатний розпис і кошториси витрат Центру;
— присвоює у встановленому порядку працівникам
центрального апарату Міністерства та підпорядкованих
Організація судових та правоохоронних органів
йому органів і установ, а також Центру ранги державних
службовців.
Для погодженого вирішення питань, що належать до
компетенції Мін’юсту України, обговорення найважливі-
ших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється
колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міні-
стра за посадою, а також інших керівних працівників Міні-
стерства. До складу колегії можуть входити керівники управ-
лінь юстиції. Членів колегії затверджує та увільняє від обо-
в’язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра.
Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.
Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо-
зицій щодо головних напрямів розвитку правової систе-
ми України в Мін’юсті України можуть бути утворені нау-
кова, науково-консультативна ради та інші органи дорад-
чого і координаційного характеру.
§ 2. Місцеві управління Міністерства юстиції
України, їх система та повноваження
Місцеві (обласні та районні) управління є територіаль-
ними органами Мін’юсту України. Місцеві органи юс-
тиції реалізують завдання, покладене на Мін’юст України,
на регіональному рівні, тому їх повноваження мають
більш конкретний характер. Це можна прослідити на при-
кладі повноважень обласних управлінь юстиції щодо су-
дових та нотаріальних органів.
Обласні управління юстиції:
— вносять пропозиції Мін’юсту України з питань ор-
ганізації діяльності районних (міських), міжрайонних
(окружних) судів та щодо змін у мережі судів та їх штаті;
— проводять роботу щодо добору кандидатів на поса-
ди суддів районних (міських) судів, формують резерв на
посади суддів, голів і заступників голів суддів, представ- продолжение
–PAGE_BREAK–
ляють у встановленому порядку за рекомендаціями відпо-
відних кваліфікаційних комісій кандидатури суддів на
призначення або обрання суддями;
Розділ XI. Органи та установи юстиції
— готують матеріали щодо призначення суддів на ад-
міністративні посади голів та заступників голів суддів або
звільнення суддів з посад;
— вносять подання до відповідної кваліфікаційної ко-
місії суддів про порушення дисциплінарного проваджен-
ня щодо суддів районних (міських) судів;
— здійснюють перевірки з питань, віднесених до ком-
петенції управління, в районних (міських) судах;
— спільно з органами суддівського самоврядування,
місцевими органами виконавчої влади здійснюють захо-
ди щодо забезпечення незалежності суддів, соціального
захисту суддів та інших працівників судів;
— сприяють вирішенню питань, пов’язаних із забезпе-
ченням належної організації в районних (міських) судах
щодо оформлення та ведення діловодства, архівної спра-
ви, роботи з речовими доказами, довідкової роботи із за-
конодавства та судової статистики.
Також більш деталізовані повноваження обласних
управлінь юстиції щодо органів нотаріату. Вони:
— організовують роботу нотаріату, вживають заходів
щодо її поліпшення та здійснюють контроль за законніс-
тю вчинення нотаріальних дій державними і приватними
нотаріусами; забезпечують роботу кваліфікаційної комісії
нотаріату;
— забезпечують діяльність нотаріального архіву щодо
зберігання нотаріальних документів;
— організовують та контролюють стажування осіб, які
мають намір займатися нотаріальною діяльністю;
— визначають нотаріальний округ, реєструють приватну
нотаріальну діяльність, вносять зміни в реєстраційне посвід-
чення та анулюють його, контролюють дотримання вимог
щодо організації робочого місця приватного нотаріуса;
— подають до Мін’юсту України пропозиції щодо ви-
значення граничної чисельності нотаріусів в нотаріальних
округах області;
— припиняють діяльність нотаріусів, готують обґрунто-
вані подання на розгляд Мін’юсту України щодо анулюван-
ня свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю;
Організація судових та правоохоронних органів
— забезпечують установи нотаріату та приватних нота-
ріусів спеціальними бланками нотаріальних документів та
контролюють їх обіг.
Обласні управління юстиції здійснюють свої повно-
важення як безпосередньо, так і через утворені районні,
районні в містах, міські (міст обласного значення) управ-
ління юстиції.
Начальник Головного управління Юстиції Міністер-
ства юстиції України в АРК призначається на посаду та
звільняється з посади Міністром юстиції України за по-
годженням з Верховною Радою АРК.
Начальники обласних, Київського і Севастопольсько-
го міських управлінь юстиції призначаються на посаду та
звільняються з посади за погодженням з головою відпові-
дної обласної, Київської і Севастопольської міської держа-
вної адміністрації. Начальник управління юстиції має:
— першого заступника;
— заступника — начальника відділу реєстрації актів
громадянського стану;
— заступника — начальника відділу громадянства та
реєстрації фізичних осіб та, при потребі, заступників на-
чальника1 з інших напрямків роботи.
Апарат обласних управлінь юстиції структурно розпо-
ділений на відділи. Так, у Харківському обласному управ-
лінні юстиції є такі відділи:
— правової роботи і державної реєстрації відомчих нор-
мативних актів, реєстрації об’єднань громадян, правової
інформації;
— юридичної допомоги населенню;
— відділ кадрів;
— відділ реєстрації актів громадянського стану;
— відділ державної виконавчої служби;
— відділ організаційного забезпечення діяльності суддів;
— відділ бухгалтерського обліку;
— відділ діловодства, матеріально-технічного забезпе-
чення та капітального будівництва.
Розширення повноважень Мін’юсту України, покла-
дення на нього нових функцій зумовили необхідність ре-
Розділ XI. Органи та установи юстиції
формування не тільки центрального апарату, а й терито-
ріальних органів. Постановою Кабінету Міністрів Украї-
ни від ЗО квітня 1998 р. за № 592 «Про систему органів юс-
тиції» до системи органів юстиції включені районні, ра-
йонні у містах, міські (міст обласного значення) управлін-
ня юстиції. Тепер їх налічується 747.
Районні, районні у містах, міські (міст обласного зна-
чення) управління юстиції підпорядковуються Мін’юсту
України та безпосередньо Головному управлінню юстиції
Міністерства юстиції України в АРК, обласним, Київсь-
кому і Севастопольському міським управлінням юстиції.
Основні завдання районних управлінь юстиції знач-
ною мірою збігаються з завданнями вищестоящих органів
юстиції, але їх реалізація здійснюється на районному
рівні, тому вони мають дещо інший обсяг повноважень.
Здебільшого вони стосуються питань реєстрації актів гро-
мадянського стану; здійснення державної реєстрації но-
рмативно-правових актів місцевих, державних адмініст-
рацій; легалізації місцевих об’єднань громадян та реєст-
рації інших юридичних осіб; забезпечення виконання рі-
шень судів та інших органів.
Начальники районних управлінь юстиції за погоджен- продолжение
–PAGE_BREAK–
ням з головами відповідних місцевих державних адмініст-
рацій призначаються на посаду та звільняються з посади за
поданням начальника відповідного вищестоящого управ-
ління юстиції. Вони також мають першого заступника та
декілька заступників за основними напрямками роботи.
Контрольні запитання
1. Які основні завдання стоять перед органами та установами
юстиції?
2. Яка система органів та установ юстиції?
3. Які повноваження Мін’юсту України?
4. Які повноваження місцевих управлінь юстиції?
Розділ XII
•яг
Організація судових та правоохоронних органів
ДЕРЖАВНА ВИКОНАВЧА СЛУЖБА
§ 1. Система та повноваження державної
виконавчої служби
З прийняттям Конституції України склалися нові по-
літико-правові умови реформування правоохоронної
функції держави, здійснення судово-правової реформи.
Створення умов ефективного захисту прав, свобод та за-
конних інтересів людини, утвердження режиму закон-
ності в діяльності органів влади і посадових осіб виклика-
ло необхідність утворення єдиної самостійної системи ви-
конання рішень судів та інших органів.
Правову основу діяльності державної виконавчої
служби становлять Конституція України, закони «Про
державну виконавчу службу», «Про виконавче прова-
дження», інші закони та підзаконні нормативно-правові
акти, прийняті на їх виконання.
Закони України «Про державну виконавчу службу» і
«Про виконавче провадження» визначили основи органі-
зації та діяльності державної виконавчої служби, її завдан-
ня, правовий статус, соціальний захист державних вико-
навців, а також умови і порядок примусового виконання
рішень судових та інших органів (посадових осіб) у разі
невиконання їх у добровільному порядку.
Таким чином, інститут судових виконавців, що діяли
при суді, реформовано в державну виконавчу службу, яка
увійшла до системи органів Мін’юсту України.
Завданням державної виконавчої служби є своєчасне,
повне і неупереджене примусове виконання рішень, пе-
редбачених законом.
Систему органів державної виконавчої служби скла-
дають:
— Департамент державної виконавчої служби Мін’юс-
ту України;
Розділ XII. Державна виконавча служба
— відділи державної виконавчої служби Головного
управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК,
обласних, Київського і Севастопольського міських управ-
лінь юстиції;
— районні, міські (міст обласного значення), районні
у містах відділи державної виконавчої служби відповідних
управлінь юстиції.
Безпосередньо роботу по виконанню рішень судових
та юрисдикційних органів покладено на державних вико-
навців районних, міських (міст обласного значення), ра-
йонних у містах відділів державної виконавчої служби, які
є юридичними особами, мають розрахункові та інші рахун-
ки в установах банків, гербову печатку.
Державною виконавчою службою підлягають вико-
нанню: 1) рішення, ухвали і постанови судів у цивільних
справах; 2) вироки, ухвали і постанови судів у криміналь-
них справах у частині майнових стягнень; 3) вироки судів
у частині позбавлення прав займати певні посади або за-
йматися певною діяльністю; 4) постанови судів у частині
майнових стягнень у справах про адміністративні правопо-
рушення; 5) мирові угоди, затверджені судом; 6) рішення,
ухвали, постанови арбітражних судів; 7) виконавчі написи
нотаріусів; 8) рішення Конституційного Суду України у
випадках, передбачених законом; 9) не сплачені в строк
платіжні вимоги, акцептовані платником; 10) рішення тре-
тейських судів відповідно до законів України; 11) рішення
комісій по трудових спорах; 12) постанови, винесені орга-
нами (посадовими особами), уповноваженими законом
розглядати справи про адміністративні правопорушення у
випадках, передбачених законом; 13) рішення іноземних
судів і арбітражів у передбачених законом випадках; 14)
рішення державних органів з питань володіння і користу-
вання культовими будівлями та майном; 15) рішення Ан-
тимонопольного комітету України та його територіальних
відділень у передбачених законом випадках; 16) постанови
державного виконавця про виконавчий збір та накладення
штрафу; 17) рішення інших державних або недержавних
органів у випадках, передбачених законом.
Організація судових та правоохоронних органів
§ 2. Статус державного виконавця
Начальник, заступник начальника, старший держав-
ний виконавець, державний виконавець районного, місь-
кого (міста обласного значення), районного у місті відділу
державної виконавчої служби е державними виконавцями.
Такими посадовими особами можуть бути громадяни
України, які мають юридичну освіту, здатні за своїми осо-
бистими і діловими якостями виконувати покладені на
них обов’язки. Начальником районного, міського, район-
ного у місті відділу державної виконавчої служби призна-
чається громадянин України з вищою юридичною осві-
тою і зі стажем юридичної роботи не менше трьох років.
Особи, відносно яких існують обмеження, передбачені
Законом «Про державну службу», не можуть бути призна-
чені на посаду державного виконавця.
Призначення на посаду та звільнення з посади держав-
ного виконавця здійснюються начальниками районних і продолжение
–PAGE_BREAK–
прирівняних до них відділів державної виконавчої служ-
би відповідних управлінь юстиції.
Начальники районних, міських відділів державної
виконавчої служби призначаються на.посаду та звільня-
ються з посади начальниками Головного управління юс-
тиції Міністерства юстиції України в АРК, обласних, Ки-
ївського і Севастопольського міських управлінь юстиції за
поданням начальників відділів державної виконавчої служ-
би відповідних управлінь юстиції.
Директор Департаменту державної виконавчої служ-
би Мін’юсту України, начальники відділів державної ви-
конавчої служби Головного управління юстиції Міністер-
ства юстиції України в АРК, управлінь юстиції в областях,
містах Києві та Севастополі призначаються Міністром
юстиції України.
Державний виконавець зобов’язаний сумлінно вико-
нувати службові обов’язки, не допускати в своїй діяль-
ності порушення прав громадян та юридичних осіб, гаран-
тованих Конституцією та законами України.
У випадках порушень закону, інших нормативних ак-
тів державний виконавець може.бути притягнутий до
Розділ XII. Державна виконавча служба
дисциплінарної відповідальності, а у разі вчинення ним
під час виконання службових обов’язків діяння, що має
ознаки злочину або адміністративного правопорушення,
він підлягає кримінальній або адміністративній відповідаль-
ності у порядку, встановленому законом.
Дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути
оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду.
За успіхи в роботі по виконанню рішень державний
виконавець може бути заохочений Міністром юстиції
України, начальником Головного управління юстиції Мі-
ністерства юстиції України в АРК, начальниками управ-
лінь юстиції в областях, містах Києві і Севастополі з їх вла-
сної ініціативи та за поданням начальника відповідного
відділу державної виконавчої служби.
При примусовому виконанні рішень державний ви-
конавець зобов’язаний діяти неупереджено, своєчасно,
повно вчиняти виконавчі дії. Вимоги державного вико-
навця щодо примусового виконання рішень судових та
інших компетентних органів є обов’язковими для усіх
органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридич-
них осіб на території України.
Контроль за діяльністю державних виконавців здійс-
нюють Мін’юст України через Департамент державної
виконавчої служби та підпорядковані їм обласні управлін-
ня і відділи, а також інші державні органи в передбачено-
му законом порядку.
Нагляд за законністю виконавчого провадження здій-
снюють органи прокуратури.
Державний виконавець перебуває під захистом закону.
Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла,
майна державних виконавців та членів їх сімей від злочин-
них посягань та інших протиправних дій. Образа державного
виконавця, опір, погроза, насильство, інші дії, які перешкод-
жають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть
за собою як адміністративну, так і у випадках і порядку, пе-
редбачених законом, — кримінальну відповідальність.
Державні виконавці, які потребують поліпшення жит-
лових умов, забезпечуються житлом у першочерговому
Ооганізаиія судових та правоохоронних органів
порядку, вони мають право на першочергове встановлен-
ня квартирних телефонів.
Кабінет Міністрів України встановлює порядок та
умови страхування державних виконавців.
Фінансування і матеріальне забезпечення діяльності
державних виконавців здійснюються за рахунок коштів
Державного бюджету України. Штатна чисельність, гторя-
док та норми їх матеріального забезпечення і діяльності
встановлюються Кабінетом Міністрів України за подан-
ням Мін’юсту України.
Мін’юст України затверджує зразок єдиного посвід-
чення, які видаються державним виконавцям. Під час ви-
конання службових обов’язків державний виконавець но-
сить формений одяг, зразок якого затверджується Кабіне-
том Міністрів України.
Утвердження організаційно-правових засад діяль-
ності державної виконавчої служби, коли вона почне пра-
цювати з новою віддачею, зробить істотний внесок у під-
вищення ефективності реалізації рішень судових та інших
юрисдикційних органів, реальної дії принципу верховен-
ства права.
\
Контрольні запитання
1. Яка система органів державної виконавчої служби?
2. Які рішення підлягають виконанню державною виконавчою
службою?
3. Які вимоги ставляться до державних виконавців? Який поря-
док їх призначення на посаду.
4. Які права і обов’язки мають державні виконавці?
Розділ XII. Державна виконавча служба
Розділ XIII
НОТАРІАТ
§ 1. Поняття нотаріату
Нотаріат в Україні — це система органів і посадових
осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а та-
кож факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші
нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нота-
ріат», з метою надання їм юридичної вірогідності.
Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на
нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конто-
рах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси)
або займаються приватною нотаріальною діяльністю (при-
ватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і при- продолжение
–PAGE_BREAK–
ватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні
дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особа-
ми органів місцевого самоврядування.
Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладаєть-
ся на консульські установи України, а у випадках, перед-
бачених чинним законодавством, — на дипломатичні
представництва України.
Правовою основою діяльності нотаріату є Конститу-
ція України, Закон України «Про нотаріат», інші законо-
давчі акти України.
Законодавством про нотаріат передбачено 20 видів
нотаріальних дій, перелік яких не є вичерпаним. Законо-
давством України на нотаріусів може бути покладено вчи-
нення й інших нотаріальних дій1.
Нотаріальні дії забезпечують охорону та захист безспір-
них прав та інтересів громадян і юридичних осіб у тому
разі, коли ці дії здійснюються відповідно до встановлених
законом правил. Між учасниками нотаріального провад-
1 Стаття 34 Закону України «Про нотаріат», ст. І Інструкції про
порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердже-
ної наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р.
Організація судових та правоохоронних органів
ження виникають взаємні права та обов’язки, які склада-
ють зміст нотаріальних правовідносин. Права та обов’яз-
ки учасників цих правовідносин, з одного боку, гаранту-
ють захист прав і охоронюваних законом інтересів грома-
дян та організацій при здійсненні нотаріальних дій, а з
іншого — забезпечують реалізацію нотаріальних функцій.
Нотаріальна функція не зводиться лише до одних но-
таріальних послуг. Посвідчення фактів, копій документів
та інші нотаріальні дії щодо громадян і організацій здійс-
нюються таким чином, щоб при цьому не були обмежені
права третіх осіб, державні та суспільні інтереси. Нотарі-
альна функція є юрисдикційною функцією. Нотаріус зо-
бов’язаний, встановивши фактичні обставини щодо пев-
ної нотаріальної дії за допомогою доказів, застосувати від-
повідну правову норму. Всі дії здійснюються у встановле-
ній законом послідовності та за суворо регламентовани-
ми правилами, відступ від яких веде до недійсності нота-
ріального акта.
§ 2. Органи та посадови особи, які вчиняють
нотаріальні дії
Нотаріат складається із сукупності спеціально створе-
них державних органів (державних нотаріальних контор,
державних нотаріальних архівів), посадових осіб, які на-
ділені правом виконувати нотаріальні дії, а також нотарі-
усів, які займаються приватною нотаріальною діяльністю.
Державні нотаріальні контори відкриваються і лікві-
довуються Мін’юстом України. Відповідно до своїх зав-
дань Мін’юст України організовує роботу установ нотарі-
ату, перевіряє їх діяльність, вживає заходів до її поліпшен-
ня, контролює законність вчинення нотаріальних дій дер-
жавйими і приватними нотаріусами, видає та анулює сві-
доцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, за-
безпечує реєстрацію приватної нотаріальної діяльності,
веде реєстр свідоцтв про право на заняття нотаріальною
діяльністю, забезпечує роботу Вищої кваліфікаційної ко-
місії нотаріату тощо.
Розділ ХШ. Нотаріат
Територіальними органами Мін’юсту України є Голов-
не управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК,
обласні, Київське і Севастопольське міські управління юс-
тиції. Відповідно до покладених на них завдань ці органи
здійснюють організаційне та матеріально-технічне забез-
печення роботи нотаріату, а саме: організовують роботу
установ нотаріату; перевіряють їх діяльність, вживають за-
ходів щодо її поліпшення; здійснюють контроль за закон-
ністю вчинення нотаріальних дій державними і приватни-
ми нотаріусами; організовують роботу з добору кадрів та
підвищення кваліфікації працівників установ нотаріату;
здійснюють контроль за організацією і змістом стажуван-
ня осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльні-
стю; призупиняють діяльність нотаріусів, готують подан-
ня на розгляд Мін’юсту України щодо анулювання свідо-
цтва про право на заняття нотаріальною діяльністю та ін.
Для визначення рівня професійної підготовки осіб, які
мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управ-
лінні юстиції утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату.
Всі нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних
конторах, є державними службовцями і одержують свою за-
робітну плату із державних коштів. Штати державних нотарі-
альних контор затверджуються Головним управлінням юс-
тиції Міністерства юстиції України в АРК, обласними, Київ-
ським і Севастопольським міськими управліннями юстиції в
межах встановленої для державних нотаріальних контор шта-
тної чисельності і фонду заробітної плати. Державна нотарі-
альна контора є юридичною особою. Очолює її завідувач.
В обласних центрах, містах Києві, Сімферополі та
Севастополі засновуються державні нотаріальні архіви,
які є складовою частиною Національного архівного фон-
ду і здійснюють тимчасове (до 75 років) зберігання нота-
ріальних документів.
Питання організації діяльності та компетенція держав-
ного нотаріального архіву визначаються положенням про
нього, яке затверджується Мін’юстом України за пого-
дженням з Головним архівним управлінням при Кабінеті
Міністрів України.
Організація судових та правоохоронних органів
Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається
також на нотаріусів, які займаються приватною нотаріаль-
ною діяльністю. продолжение
–PAGE_BREAK–
Приватний нотаріус має право мати контору, уклада-
ти цивільно-правові та трудові договори, відкривати роз-
рахунковий та інші рахунки в банках. Приватний нотарі-
ус має печатку із зазначенням посади, прізвища, імені та
по батькові і округу діяльності:
Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій одер-
жують плату, розмір якої визначається за домовленістю
між нотаріусом та громадянином або юридичною особою.
З його доходу справляється прибутковий податок за став-
ками, встановленими чинним законодавством України.
Контроль за законністю виконання приватними но-
таріусами своїх обов’язків здійснюється Мін’юстом Укра-
їни, Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції
України в АРК, Київським і Севастопольським міськими
управліннями юстиції.
Компетенція нотаріусів, які займаються приватною
практикою, та нотаріусів, що працюють в державних но-
таріальних конторах, за деякими винятками однакова. За-
гальними для них є правила вчинення нотаріальних дій і
правова сила нотаріальних актів. Передбачена законом
особлива майнова відповідальність приватного нотаріуса
гарантує вірогідність і законність нотаріальних актів, що
є особливо значущим в умовах розвитку міжнародних еко-
номічцих зв’язків.
У населених пунктах, де немає нотаріусів, у тому чи-
слі й тих, хто займається приватною нотаріальною прак-
тикою, виконання деяких нотаріальних дій може бути до-
ручено посадовим особам органів місцевого самовряду-
вання. Як правило, їм дозволено здійснювати нескладні
нотаріальні дії (посвідчення заповітів та доручень, копій
документів та виписок з них, вжиття заходів до охорони
спадкового майна та ін.) Дещо ширші повноваження по-
садових осіб консульських установ України. Так, вони
посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення та ін.);
вживають заходів до охорони спадкового майна; видають
Розділ ХІП. Нотаріат
свідоцтва про право на спадщину; засвідчують вірність
копій документів і виписок з них; посвідчують факти, що
громадянин є живим, тощо. Коло їх прав встановлюєть-
ся спеціальними законодавчими актами, а права посадо-
вих осіб органів місцевого самоврядування у населених
пунктах, де немає нотаріусів, — Інструкцією про порядок
вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконав-
чих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних
депутатів України, затвердженою наказом Мін’юсту Укра-
їни від 25 серпня 1994 р.
§ 3. Права і обов’язки нотаріусів
У Законі «Про нотаріат» визначені основні права і
обов’язки нотаріусів. Вони можуть здійснювати всі нота-
ріальні дії, дозволені їм чинним законодавством, склада-
ти проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та
виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчи-
нення нотаріальних дій і консультації правового характе-
ру, їм надано право витребувати від підприємств, установ,
організацій відомості та документи, необхідні для вчинен-
ня нотаріальних дій. До основних обов’язків нотаріусів
віднесено сприяння особам, які звернулись до них, у здій-
сненні їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснення
їх прав і обов’язків, попередження про наслідки вчинених
нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не
могла бути використана їм на шкоду. Нотаріус зобов’яза-
ний здійснювати свої обов’язки відповідно до Закону
«Про нотаріат» і складеної присяги. На нотаріусів також
покладено обов’язок зберігати в таємниці відомості, оде-
ржані ними у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій, а та-
кож обов’язок відмовити у вчиненні нотаріальної дії у разі
її невідповідності законодавству України або міжнарод-
ним договорам.
Нотаріуси та інші посадови особи, які вчиняють но-
таріальні дії, зобов’язані додержуватися таємниці цих дій.
Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи вида-
ються тільки громадянам і юридичним особам за доручен-
Організація судових та правоохоронних органів
ням або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмо-
ву вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів
дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та
документи видаються у зв’язку з кримінальними, цивіль-
ними або господарськими справами, які знаходяться в їх
провадженні.
Нотаріуси та інші посадові особи, наділені правом
вчинення нотаріальних дій, не можуть здійснювати такі
дії на своє ім’я та від свого імені, на ім’я та від імені сво-
го чоловіка або своєї жінки, їх та своїх родичів, а також
на ім’я та від імені працівників даної нотаріальної кон-
тори, працівників, які перебувають у трудових відноси-
нах з приватним нотаріусом, або працівників даного ор-
гану місцевого самоврядування. Посадові особи органів
місцевого самоврядування не мають права здійснювати
нотаріальні дії також на ім’я та від імені даного органу.
Нотаріальні та прирівняні до них дії, здійснені з пору-
шенням цих правил, є недійсними.
§ 4. Порядок зайняття посади нотаріуса
Нотаріусом може бути громадянин України, який має
вищу юридичну освіту і пройшов стажування протягом
шести місяців у державній нотаріальній конторі або у но-
таріуса, який займається приватною нотаріальною прак-
тикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцт-
во про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не
може бути нотаріусом особа, яка має судимість.
Нотаріус не може перебувати у штаті інших держав-
них, приватних та громадських підприємств і організацій,
займатися підприємницькою діяльністю, а також викону- продолжение
–PAGE_BREAK–
вати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена
Законом «Про нотаріат», а також викладацької та науко-
вої у вільний від роботи час.
Для визначення рівня професійної підготовленості
осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю,
при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції
України в АРК, обласних, Київському і Севастопольсько-
Розділ XIII. Нотаріат
му міських управліннях юстиції утворюється кваліфіка-
ційна комісія нотаріату, Положення про яку затверджуєть-
ся Мін’юстом України. На підставі результатів складеного
іспиту кваліфікаційна комісія приймає рішення про мож-
ливість допуску особи до нотаріальної діяльності. Особи,
які не склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його
повторного складання не раніше ніж через один рік.
Рішення кваліфікаційної комісії може бути оскарже-
но у Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату в місячний
строк зі дня вручення його копії зацікавленій особі. По-
ложення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату за-
тверджується Кабінетом Міністрів України. До складу ко-
місії входять чотири нотаріуси, три представники від
Мін’юсту України і два представники від Української но-
таріальної палати. За результатами розгляду справи комі-
сія може ухвалити такі рішення: а) про залишення рішен-
ня кваліфікаційної комісії нотаріату без зміни, а скарги —
без задоволення; б) про допуск до складання повторного
іспиту особи, яка подала скаргу; в) про скасування рішен-
ня кваліфікаційної комісії нотаріату і про можливість до-
пуску особи до заняття нотаріальною діяльністю.
Рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату є
остаточним.
Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяль-
ністю видається Мін’юстом України на підставі рішення
кваліфікаційної комісії нотаріату1.
Відмова у видачі свідоцтва може бути оскаржена до
суду в місячний строк зі дня її одержання. За видачу сві-
доцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю
вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом
Міністрів України2.
1 Див.: Положення про порядок видачі свідоцтва яро право на
заняття нотаріальною діяльністю: Затверджено Наказом Мін’юсту
України від 20 січня 1994 р.
2 Положення про розмір плати за видачу свідоцтва про право на
заняття нотаріальною діяльністю: Затверджено постановою Кабінету
Міністрів України від 22 лютого 1994 р. // Законодавство про нотарі-
ат. — 1994. — № 6.
Організація судових та правоохоронних органів
Призначення на посаду державного нотаріуса та звіль-
нення з посади здійснюється Головним управлінням юстиції
Міністерства юстиції України в АРК, обласних, Київському
і Севастопольському міських управліннях юстиції.
Реєстрація приватної нотаріальної діяльності також про-
водиться Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції
України в АРК, обласних, Київському і Севастопольському
міських управліннях юстиції за заявою особи, яка має свідо-
цтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Реєстраційне посвідчення видається управлінням
юстиції у 15-денний строк з моменту подачі заяви. Відмо-
ва у реєстрації приватної нотаріальної діяльності не допу-
скається. Після одержання реєстраційного посвідчення
приватний нотаріус зобов’язаний у тримісячний строк
розпочати нотаріальну діяльність.
З 1993 р. в Україні діє добровільна громадська орга-
нізація нотаріусів — Українська нотаріальна палата, яка
є юридичною особою і організує свою діяльність на за-
садах гласності, самоврядування і відповідно до Консти-
туції України, чинного законодавства, а також Статуту
Української нотаріальної палати1.
Основна мета Української нотаріальної палати — об’-
єднання на професійній основі зусиль нотаріусів для за-
доволення та захисту їх соціальних та інших спільних інте-
ресів, сприяння підвищенню їх професійного рівня та
вдосконалення правової допомоги, що надається органа-
ми нотаріату громадянам, підприємствам, організаціям.
Для здійснення своїх цілей Українська нотаріальна пала-
та використовує такі повноваження:
— подає до республіканських або місцевих органів вла-
ди і управління пропозиції щодо вдосконалення діяль-
ності нотаріату;
— сприяє науковій розробці питань вдосконалення
нотаріальної діяльності, впровадженню ефективних форм
обслуговування;
1 Див.: Статут Української нотаріальної палати: Затверджений
Установчою конференцією нотаріусів України 22 квітня 1993 р. //За-
конодавство про нотаріат. — 1994. — № 6. — С. 35.
Розділ XIII. Нотаріат
— самостійно або спільно з державними органами і
громадськими організаціями проводить конференції, се-
мінари та інші заходи, сприяє підвищенню кваліфікації
нотаріусів, забезпеченню їх відповідною літературою;
— займається видавничою діяльністю;
— організує професійні та наукові контакти членів но-
таріальної палати з нотаріусами зарубіжних країн, здійс-
нює обмін делегаціями нотаріусів.
Взаємовідносини нотаріусів і Української нотаріаль-
ної палати засновані на взаємних правах і обов’язках. Но-
таріус зобов’язаний сплачувати членські внески на утри-
мання палати, брати участь в її роботі, додержуватися Ста-
туту Української нотаріальної палати тощо.
Контрольні запитання
1. Назвіть органи та посадових осіб, що мають право вчинювати^
нотаріальні дії.
2. Які вимоги ставляться до осіб, що призначаються на посади продолжение
–PAGE_BREAK–
нотаріусів?
3. Що таке нотаріальна таємниця?
4. Які права і обов’язки має нотаріус?
Організація судових та правоохоронних органів
ОСНОВНІ НОРМАТИВНІ АКТИ З КУРСУ
«ОРГАНІЗАЦІЯ
СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»
1.Конституція України //Відомості Верховної Ради Украї-
ни (ВВР). — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.’
2. Закон УРСР від 5 червня 1981 р. «Про судоустрій Украї-
ни» // ВВР. — 1981. — № 24. — Ст. 357 (із змінами, внесеними
згідно із законами від 17.06.92 //ВВР. — 1992. — № 35. — Ст. 508;
від 24.02.94//ВВР. — 1994. — № 26. — Ст. 204; від 11.12.98//ВВР.
— 1999. — № 4. — Ст. 35).
3. Закон України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд» //
ВВР. — 1991. — № 36. — Ст. 469 (із змінами, внесеними згідно
із законами від 15.05.92 //ВВР. — 1992. — № 32. — Ст. 455; від
14.10.92 // ВВР. — 1992. — № 48.— Ст. 661; від 30.06.93 //ВВР.
— 1993. — № 33. — Ст. 348; від 20.02.97 //ВВР. — 1997. — № 18.
-Ст. 124).
4. Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституцій-
ний Суд України» //ВВР. — 1996. — № 49. — Ст. 272 (із змінами,
внесеними згідно з Рішенням Конституційного Суду України
від 23.06.97 № 2-зп).
5-*Закон України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» //
ВВР. — 1993. — № 8. — Ст. 56 (із змінами, внесеними згідно із
законами від 02.02.94 //ВВР. — 1994. — № 22. — Ст. 142; від
24.02.94 //ВВР. — 1994. — № 26. — Ст. 203; від 05.10.95 //ВВР.
— 1995. — № 34. — Ст. 268; див. додатково: Постанова Верхов-
ної Ради України від 24.02.94 № 4016-12 //ВВР. — 1994. — № 26.
-Ст. 214).
6. Закон України від 2 лютого 1994 р. «Про органи суддів-
ського самоврядування» //ВВР. — 1994. — № 22. — Ст. 138.
7. Закон України від 2 лютого 1994 р. «Про кваліфікаційні
комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідаль-
ність суддів судів України» //ВВР. — 1994. — № 22. — Ст. 140.
8. Закон України від 15 січня 1998 р. «Про Вищу раду юс-
тиції» //ВВР. — 1998. — № 2$. — Ст. 146.
9. Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» //
ВВР. — 1991. — № 53. — Ст. 793 (із змінами, внесеними згідно
із законами від 22.04.93 //ВВР. — 1993. — № 22. — Ст. 229; від
26.11.93 //ВВР. — 1993. — № 50. — Ст. 474; від 21.03.95 //ВВР.
Основні нормативні акти з курсу
— 1995. — № И.-Ст. 71; від 05.10.95//ВВР.-1995.-№34.
— Ст. 268) (Про визнання неконституційним положення части-
ни четвертої статті 12 див.: Рішення Конституційного Суду
України від ЗО. 10.97 № 5-зп).
10. Дисциплінарний статут прокуратури України: Затверд-
жений 6 листопада 1991 р. //ВВР. — 1992. — № 4. — Ст. 15.
11. Положення про класні чини працівників органів прокура-
тури України: Затверджено 6 листопада 1991 р. //ВВР. -1992. — №
4. — Ст. 14.
12. Закон України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» //
ВВР. — 1991. — № 4. — Ст. 20 (із змінами, внесеними згідно із
законами від 19.06.92 //ВВР. — 1992. — № 36. — Ст. 526; від
26.01.93 //ВВР. — 1993. -№11.- Ст. 83; від 28.06.94 //ВВР. –
1994. — № 26. — Ст. 216; від 14.03.95 //ВВР. — 1995. — № 15. –
Ст. 102; від 11.12.98 //ВВР. — 1999. — № 4. — Ст. 35).
13. Положення про Міністерство внутрішніх справ Украї-
ни: Затверджено Розпорядженням Президента України від 7 жовт-
ня 1992 р. //Голос України. — 1992. — 20 жовт. (із змінами, внесе-
ними згідно з Розпорядженням Президента України від 19.08.94
№ 107/94-рп; Указом Президента від 27.01.99 № 70/99).
14. Закон України від 25 березня 1992 р. «Про Службу без-
пеки України» // ВВР. — 1992. — № 27. — Ст. 382.
15. Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-
розшукову діяльність» //ВВР. — 1992. — № 22. — Ст. 303 (із змі-
нами, внесеними згідно із законами від 07.07.92 //ВВР. — 1992.
— № 39. — Ст. 572; від 26.01.93//ВВР. — 1993. -№ И.-Ст. 83;
від23.12.93//ВВР- 1994. -№ 11. -Ст. 52; від05.02.98//ВВР.
— 1998. — № 26. — Ст. 149; від 11.12.98 //ВВР. — 1999. — № 4.
— Ст. 35).
16. Закон України від 4 грудня 1990 р. «Про державну подат-
кову службу в Україні» // ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37 (в ре-
дакції Закону від 24.12.93 //ВВР. — 1994. — № 15. — Ст. 84) (із
змінами, внесеними згідно із законами від 14.12.94 //ВВР. —
1995. — № 1. — Ст. 3; від 11.07.95 //ВВР. — 1995. — № ЗО. –
Ст. 229; від 16.05.96 //ВВР. — 1996. — № 31. — Ст. 148; від
16.12.97 //ВВР. — 1998. — № 14. — Ст. 61; від 15.01.98 //ВВР. — ]
1998. — № 25. — Ст. 147; від 05.02.98 //ВВР. — 1998. — № 29. -*1
Ст. 190; від 30.06.99).
17. Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про державний
захист працівників суду і правоохоронних органів» // ВВР. —
1994. — № 11. — Ст. 50 (із змінами, внесеними згідно із Законом
від 11.12.98 //ВВР. — 1999. — № 4. — Ст. 35).
18. Закон України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» //
ВВР. — 1993. — № 9. — Ст. 62.
19. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію
адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію ад-
вокатури: Затверджені Указом Президента України від 5 травня
1993 р. № 155/93//Голос України. — 1993. — 13 трав, (із змінами,
внесеними згідно з Указом Президента-від 27.01.99 № 70/99).
20. Положення про Міністерство юстиції: Затверджено
Указом Президента України від 10 грудня 1997 р. № 1396/97 //
Офіційний вісник України. — 1998. —’№ 2 (із змінами, внесени-
ми згідно з указами Президента від 15.09.98 № 1019/98 та від
09.02.99 № 145/99).
21. Положення про Головне управління юстиції Міністер-
ства юстиції України в Автономній республіці Крим, обласні,
Київське та Севастопольське міське управління юстиції: Затверд-
жено Наказом Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 р. продолжение
–PAGE_BREAK–
№ 9/5 //Офіційний вісник України. — 1999. — № 6.
22. Положення про районні, районні у містах, міські (міст
обласного значення) управління юстиції: Затверджено Наказом
Міністра юстиції України від 5 лютого 1999 р. № 9/5 //Офіцій-
ний вісник України. — 1999. — № 6.
23. Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну
виконавчу службу» // ВВР. — 1998. — № 36-37. — Ст. 243 (із змі-
нами, внесеними згідно із Законом від 31.12.98 //ВВР. — 1999.
— № 8. — Ст. 57>.
24. Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче про-
вадження» // ВВР. — 1999. — № 24. — Ст. 207 (із змінами, вне-
сеними згідно із Законом від 30.06.99).
25. Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» //
ВВР. — 1993. — № 39. — Ст. 383 (із змінами, внесеними згідно
із Законом від 24.03.98).
Основні нормативні акти з курсу
тлат
Додаток
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
(витяг)
РОЗДІЛ VII
ПРОКУРАТУРА
Стаття 121. Прокуратура України становить єдину сис-
тему, на яку покладаються:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в
суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які прово-
дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове
слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових
рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні
інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмежен-
ням особистої свободи громадян.
Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний
прокурор України, який призначається на посаду за згодою
Верховної Ради України та звільняється з посади Президен-
том України. Верховна Рада України може висловити недові-
ру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його
відставку з посади.
Строк повноважень Генерального прокурора України—
п’ять років.
Стаття 123. Організація і порядок діяльності органів про- ]
куратури України визначаються законом.
Організація судових та правоохоронних органів
РОЗДІЛ VIII
ПРАВОСУДДЯ
Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключ-
но судами. Делегування функцій судів, а також привласнення
цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом Укра-
їни та судами загальної юрисдикції.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуд-
дя через народних засідателів і присяжних.
Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є
обов’язковими до виконання на всій території України.
Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Укра-
їні будуєть9я за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є від-
повідні вищі суди.
Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Створення надзвичайних та особливих судів не допуска-
ється.
Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів
гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Додаток
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України
затриманий чи заарештований до винесення обвинувального
вироку судом.
Судді обіймають посади безстрокове, крім суддів Кон-
ституційного Суду України та суддів, які призначаються на
посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або
призначив, у разі:
‘ 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за ста-
ном здоров’я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення поИ
мерлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнен-1
ня з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сі-|
меи.
Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та,1
у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.}
Організація судових та правоохоронних органів
Професійні судді не можуть належати до політичних пар-
тій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяль-
ності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької та творчої.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфіка-
ційною комісією суддів громадянин України, не молодший
двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж
роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Укра- продолжение
–PAGE_BREAK–
їні не менш як десять років та володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які
мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці
судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо ста-
жу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в по-
рядку, встановленому законом.
\
Стаття 128. Перше призначення на посаду професійно-
го судді строком на п’ять років здійснюється Президентом
України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду
України, обираються Верховною Радою України безстроко-
ве, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду
та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пле-
нумом Верховного Суду України в порядку, встановленому
законом.
Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні
і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособове, колегією
суддів чи судом присяжних.
Додаток
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед зако-
ном і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду |
своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді проку-
рором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування |
технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскаржен-1
ня рішення сулу, крім випадків, встановлених законом;
9) обов’язковість рішень суду.
Законом можуть бути визначені також інші засади судо-1
чинства в судах окремих судових юрисдикцій.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до І
юридичної відповідальності.
Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні|
умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Дер-1
жавному бюджеті України окремо визначаються видатки на]
утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє|
суддівське самоврядування.
Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання
якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади
або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і
прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно
суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізова-
них судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до
дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та міс-
цевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верхо-
вна Рада України, Президент України, з’їзд судців України, з’їзд
адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих на-
вчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої
ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція пра-
цівників прокуратури—двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради Юстиції входять за посадою Голо-
ва Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Гене-
ральний прокурор України.
РОЗДІЛ XII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним ор-
ганом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповід-
ність законів та інших правових актів Конституції України і дає
офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Стаття 148. Конституційний Суд України складається з
вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.
Організація судових та правоохоронних органіл
Додаток
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суд-
дів України призначають по шість суддів Конституційного
Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути гро-
мадянин України, який на день призначення досяг сорока
років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не
менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх
двадцяти років та володіє державною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на
дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спе-
ціальному пленарному засіданні Конституційного Суду Укра-
їни зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом
таємного гол осування-лише на один трирічний строк.
Стаття 149. На судців Конституційного Суду України по-
ширюються гарантії незалежності та недоторканності, під-
стави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї
Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в час-
тині другій статті 127 цієї Конституції.
Стаття 150. До повноважень Конституційного Суду Укра-
їни належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції Укра-
їни (конституційність):
законів та інших правових актів Верховної Ради України;
актів Президента України;
актів Кабінету Міністрів України;
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки продолжение
–PAGE_BREAK–
Крим.
Організація судових та правоохоронних органів
Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента Укра-
їни; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Вер-
ховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради Украї-
ни з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України та законів
України;
З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд
Країни ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання
на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням
Президента України або Кабінету Міністрів України дає виснов-
ки про відповідність Конституції України чинних міжнародних
договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться
до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.
За зверненням Верховної Ради України Конституційний
Суд України дає висновок щодо додержання конституційної
процедури розслідування і.розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту.
Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Кон-
ституційного Суду України визнаються неконституційними
повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають
Конституції України або якщо була порушена встановлена
Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або
набрання ними чинності.
Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що
визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухва-
лення Конституційним Судом України рішення про їх некон-
ституційність.
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юри-
дичним особам актами і діями, що визнані неконституційними,
відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Додаток
Зміст
Передмова… З
Розділ І. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА
ТА НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА НАВЧАЛЬНОЇ
ДИСЦИПЛІНИ «ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ
ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»… 5
§ 1. Поняття і завдання правоохоронної діяльності… 5
§ 2. Функції правоохоронної діяльності… 10
§ 3. Система і загальна характеристика органів,
що здійснюють правоохоронну діяльність …………………..11
§ 4. Предмет і система навчальної дисципліни «Організація
судових та правоохоронних органів» та її співвідношення
з іншими юридичними дисциплінами… 16
§ 5. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових
та правоохоронних органів»… 18
Розділ П. СУДОВА ВЛАДА… 29
§ 1. Поділ влади — передумова виникнення
і становлення судової влади… 29
§ 2. Природа і поняття судової влади… 31
§ 3. Ознаки судової влади… 32
Розділ ПІ. ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ …………..V——»..,…..» 44
Розділ IV. СУДОВА СИСТЕМА……..-……………………..^… 60
§ 1. Загальна характеристика судової системи України… 60
§ 2. Районний (міський) суд… 69
§ 3. Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні
суди, суди міст Києва та Севастополя… 75
§ 4. Міжобласний суд… 83
§ 5. Військові суди………:… 84
§ 6. Верховний Суд України… 92
§ 7. Арбітражний суд України… 103
§ 8. Конституційний Суд України… 111
Розділ V. СТАТУС СУДЦІВ… 139
§ 1. Вимоги до кандидатів у судді. Порядок зайняття
посади судді… 139
§ 2. Права та обов’язки судді… 142
Розділ VI. ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ… 146
Розділ VII. ОРГАНИ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ… 150
§1.3 історії прокуратури… 150
Ооганізаиія судових та правоохоронних органів
§ 2. Місце прокуратури в системі органів державної
влади… 153
§ 3. Правові засади діяльності та завдання органів прокура-
тури України… 156
§ 4. Принципи організації та діяльності органів
прокуратури …………………………..%… 158
§ 5. Загальна характеристика основних функцій
прокуратури ……….:… 161
§ 6. Сутність прокурорського нагляду в Україні… 168
§ 7. Генеральний прокурор України… 171
§ 8. Колегії органів прокуратури… 173
§ 9. Система, структура та організація діяльності органів
прокуратури… 174
§ 10. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя (на правах обласних)… 177
§11. Прокуратури міст, районні, міжрайонні
та прирівняні до них прокуратури… 178
§ 12. Спеціалізовані прокуратури… 179
§ 13. Кадри органів прокуратури… 185
§ 14. Класні чини працівників органів прокуратури.
Заохочення та відповідальність прокурорів і слідчих ..186
Розділ УШ.ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ… 190
Розділ ІХ.ОРГАНИ ПОПЕРЕДНЬОГО продолжение
–PAGE_BREAK–
РОЗСЛІДУВАННЯ… 198
§ 1. Поняття і сутність попереднього розслідування… 198
§ 2. Органи дізнання, їх завдання та повноваження… 198
§ 3. Завдання, компетенція, система і структура органів
попереднього слідства… 201
Розділ X. АДВОКАТУРА… 207
§ 1. Становлення і розвиток інституту адвокатури
в Україні… 207
§ 2. Суспільна роль адвокатури у правовій державі… 211
§ 3. Принципи діяльності адвокатури… 214
§ 4. Адвокат, його права та обов’язки… 218
Розділ XI. ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ ЮСТИЦІЇ… 230
§ 1. Міністерство юстиції, його завдання, структура та
повноваження… 230
§ 2. Місцеві управління Міністерства юстиції України, їх
система та повноваження… 239
Зміст
Розділ XII. ДЕРЖАВНА ВИКОНАВЧА СЛУЖБА… 243
§ 1. Система та повноваження державної виконавчої
служби… 243
§ 2. Статус державного виконавця… 245
Розділ XIII. НОТАРІАТ… 248
§ 1. Поняття нотаріату… 248
§ 2. Органи та посадови особи, які вчиняють
нотаріальні дії… 249
§ 3. Права і обов’язки нотаріусів… 252
§ 4. Порядок зайняття посади нотаріуса… 253
ОСНОВШ НОРМАТИВНІ АКТИ З КУРСУ «ОРГАНІЗАЦІЯ
СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»… 257
Додаток… 260
Навчальне видання
ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ
ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
За редакцією доцентів
/. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової,
О. М. Толочна
Редактор К. Гулий
Комп’ютерна верстка
і дизайн В. Зеленька