Основні риси перехідної економіки України

Зміст
Вступ
Розділ 1. Перехідна економіка якоб’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин
1.1 Причини іпередумови перехідної економіки України
1.2 Характерні риси перехідної економікиУкраїни
1.3 Специфіка дій об’єктивнихекономічних законів в перехідний період
Розділ 2. Характеристика рівняпродуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень векономічному житті України
2.1 Результати змін у відносинахвласності
2.2 Якісні зрушення в продуктивних силах як матеріальні бази економічноїсистеми
2.3 Роль держави в забезпеченнісоціально-економічних перетворень в перехідній економіці
Розділ 3.Перспективи становлення ринкової економічної системи
Висновки
Список використаної літератури

Вступ
У багатьохпублікаціях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків стверджується, щов Україні відбувається або повинен відбутися перехід до ринкової економіки таїї різних моделей і що цей період триватиме довго (висловлюються думки, щопісля подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декількадесятиліть). Інші учені стверджують, що головними ознаками перехідного періодув Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадіїсоціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаноїекономіки; від одного способу виробництва до іншого, від одного базису доіншого; від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринковоїдемократії, від одного стану економіки до іншого. Залежно від цього по-різномувизначають зміст перехідної економіки, характеризуючи його як перетворенняусієї системи соціально-економічних відносин, формування реальних ринковихвідносин, створення відкритої національної ринкової економіки, побудову основпостіндустріального суспільства, процеси капіталізації суспільно-економічноголаду чи створення дикого капіталізму.
Саме в цьомуполягає актуальність обраної нами теми «Основні риси перехідноїекономіки України».
По-різномутлумачаться економіка, економічна система від яких потрібно переходити до іншоїекономіки, системи тощо. Переважна більшість авторів називають їїадміністративно-командною системою, окремі – плановою економікою,соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що ґрунтується напозаекономічній залежності [1;201]. Водночас більшість авторів визнають, щоперіод зміни одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо)іншим (ринковою економікою та ін.) є перехідним періодом. Останній можнавизначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країнпереходить в істотно інший стан внаслідок докорінної трансформації економічноїсистеми. Перехідний період в Україні розпочався 1991 р.
Розділ 1. Перехідна економіка якоб’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин 1.1Причини і передумови перехідної економіки України
Оскільки сутністюперехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідноз’ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одногобоку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідногоперіоду та після нього, з другого. Найбільш розповсюдженою характеристикоюекономічної системи, що існувала в Україні та інших країнах, колишніхреспубліках СРСР, є поняття «адміністративно-командна система», проте ця назвахарактеризує лише один з елементів економічної системи – її господарськиймеханізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним.Визначально синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи єтип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.
В СРСР 92 %власності було зосереджено в руках держави. Звідси випливає висновок, щоневід’ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає типцієї системи, є термін «державний».
Державнавласність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об’єктиінтелектуальної власності і частку національного доходу, що перерозподіляєтьсячерез державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічноюсутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге,від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державнихпідприємств; по-третє, від характеру самої праці; по-четверте, від характерувлади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектичновзаємопов’язані між собою [12; 90].
Управліннявиробництвом і власністю в СРСР мало адміністративно-командний характер. Цеозначало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивнонадсилались з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялисяобсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції,споживачам внаслідок цього нав’язувались значною мірою неякісні товари іпослуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективністьвиробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСРвідставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-команднасистема управління поширювалася також на сільське господарство, споживчукооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалосьзаради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складанняп’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країн Заходу.
Власникомвиготовленої на підприємствах продукції була держава. Це було зумовлено тим, щоі самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави.При цьому проголошувалось існування загальнонародної власності. Насправдіперсоніфікатором державної власності була правляча еліта – вищі чиновникипартійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї.Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалась навійськові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання внаціональному доході. Так, якщо 1908 р. ця частка становила 54,8%, 1928 р. –58,1, то 1988 р. – 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душунаселення СРСР посідав 77-е місце в світі.
Водночассоціалістичною за змістом була система освіти, охорони здоров’я (внаслідокбезплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, розподілу житла,пенсійного забезпечення, дитячого дошкільного та позашкільного виховання, хочаправляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною зазмістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективнийхарактер. Завдяки цим елементам соціалізму змінювався і капіталістичний устрійу розвинених країнах світу. З цього приводу навіть Папа Римський Іоанн Павло IIзазначав: «Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі діяння,здійснені за комунізму, – боротьбу з безробіттям, власність бюрократичнономенклатурної еліти, таку систему найлогічніше назвати «державнономенклатурним соціалізмом». Проте у післясталінський період ця системаекономічно була набагато гуманнішою і демократичнішою, ніж в Україні кінця 90хроків XX ст. – початку XXI ст.
Виходячи з цього,некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікаціяеволюції економічних систем (поділ останніх на аграрні, індустріальні іпостіндустріальні) є поверхневою, оскільки ігнорує тип власності, системнухарактеристику продуктивних сил, має інші вади.
Недостатньообґрунтованою є також характеристика економічної системи СРСР яксоціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі елементи соціалізму)видається за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.
Що стосуєтьсявизначення поняття «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвиткупродуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово стихійна,стихійна) заміняє визначальний для характеристики економічної системи критерій– тип економічної власності. Залежно від останнього формувався тип юридичноївласності – передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася,користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.
Якщо згрупуватиіснуючі положення щодо вектора наступних перетворень, то можна виділити такіосновні моделі: 1) ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціальноорієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.; 2)змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3)постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичноїекономіки; 6) народної економіки. Розглянемо коротко кожну з них передусім уметодологічному аспекті.
Серед переліченихмоделей ринкової економіки найбільш недосконалою є модель руху до ринку. Упідручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, якийзводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремихтоварів і послуг» [2;128]. Американський економіст П. Хейне стверджує, що ринок– це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів [3;56]. Можна даватий ґрунтовніші визначення ринку, але його невід’ємними найважливішими атрибутамивсе одно залишаться процес купівлі-продажу товарів і послуг та механізм йогозабезпечення відповідно до вимог певних законів.
З поглядуструктури суспільного відтворення ринок є одним з елементів сфери обміну. Зметодологічної точки зору, зокрема з боку вимог системного підходу, цеположення означає зведення цілісної системи (яка існувала тоді в СРСР таУкраїні) до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сфероюдомінантою суспільного відтворення є безпосереднє виробництво.
Друга модельринкової економіки – це рух до ринкової економіки або ринкової економічноїсистеми. Між цими моделями істотних відмінностей немає, оскільки, по-перше,поняття «економіка» в онтологічному сенсі означає народне господарство, щовключає галузі матеріального виробництва і сфери нематеріального виробництва.Іншим важливим аспектом (гносеологічним) цієї категорії є те, що це наука, якавивчає народне господарство, способи його ведення людьми, відносини між людьмиу процесі виробництва і обміну товарів, закономірності цього процесу [4;102].
По-друге,економічна система також характеризується як сукупність економічних відносинміж людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів іпослуг.
Відмінність міжпоняттями «економіка» та «економічна система» полягає у тому, що перше з нихмісткіше (оскільки включає наукову дисципліну, що вивчає народне господарство),а також у тому, що економічна система вказує на наявність окремих підсистем,елементів, взаємодія між якими формує єдину цілісність. Ці відмінності, у своючергу, випливають із поняття «система», яка розглядається як «сукупністьелементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним, яка утворюєпевну цілісність, єдність».
Дляхарактеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознакамиє типи власності (а в їхніх межах – окремі форми) і господарський механізм,який є комплексом основних форм, методів і важелів використання економічнихзаконів, розв’язання суперечностей, реалізації власності, а також розвиткулюдини та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власностіє приватна (передусім приватна капіталістична) та комплекс ринкових форм,методів і важелів, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції,стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне регулюванняцін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузяминародного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм іметодів.
Ринковаекономіка, або з позицій системного підходу – ринкова />економічнасистема, створює для цього на пізніх етапах своєї />еволюції таківідсутні в ній органи, як різні види бірж (на попередніх етапах такими органамибули центральні банки, комерційні банки та ін.).
Ця модельіснувала впродовж кількох століть (з початку XVI ст.), еволюціонуючи від меншрозвинених до більш розвинених форм. Наприкінці XIX ст. вони сталидоповнюватись такими якісно новими ознаками, як колективна капіталістичнавласність (формою розвитку якої стали акціонерні компанії) та монополістичнапланомірність. Остаточного краху ринкова економіка зазнала під час світовоїкризи 1929 – 1933 рр.
Двоманайважливішими макроекономічними ознаками якісно нової />економічноїсистеми капіталізму стають державна власність та державне регулювання. Зпогляду господарського механізму це означає, що замість ринкових важелів регулюваннявідбувається їх поєднання з державним регулюванням. Внаслідок неспроможностіринкової економіки вирішувати низку макроекономічних проблем, які вона самапородила, постійно зростає роль державного регулювання, яке здійснюється задопомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Стає зрозумілим,що без активної ролі держави як регулятора неможливе саме існування />економічноїсистеми капіталізму. 1.2 Характерні риси перехідноїекономіки України
Найдосконалішоюмоделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, є змішана економіка, початковообґрунтована американським економістом Е. Хансеном. Від соціально орієнтованоїринкової економіки вона відрізняється тим, що передбачає, по-перше, розширеннямеж державної власності (на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитніінститути, об’єкти інтелектуальної власності та ін.), причому залежно відмоделей самої змішаної економіки питома вага державної власності змінюється. Вцій моделі держава навіть може в окремих випадках «контролювати галузіекономіки за допомогою націоналізації підприємств». По-друге, передбачаєтьсявпровадження систем національного планування та регулювання. По-третє, модельзмішаної економіки передбачає певний перерозподіл національного доходу накористь найбідніших верств населення через систему прогресивного оподаткуваннята соціального законодавства.
Тупиковістьвектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному тапрактичному аспектах чітко окреслив І. Лукінов: «Поняття “ринкова економікавзагалі” також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історіїлюдства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм іметодів регулювання майже нічого не залишилося» [5;236].
У теоретико-методологічномуаспекті некоректними виглядають твердження про перехід до ринкової економікипередусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційнихпроцесів в Україні, обґрунтовано доводять існування процесу первісногонагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такогонагромадження капіталу є подальший розвиток капіталістичного способувиробництва.
У доповідіПрезидента України Л. Кучми у жовтні 1997 р. двома моделями векторнихперетворень в Україні були названі моделі соціально орієнтованої та змішаноїекономіки. З методологічної точки зору це означало відсутність концептуальноїєдності таких перетворень, образно кажучи, сидіння на двох стільцях. НаВсеукраїнській нараді економістів у вересні 1998 р. йшлося про державно регульовану,соціально спрямовану ринкову економіку [6]. Якщо врахувати, що Л. Кучманеодноразово висловлювався про необхідність побудови «ринкової економіки»,«цивілізованого ринку», то концептуальна розбіжність його програм ще більшепоглиблювалась. На практиці це дозволяло всіляко експериментувати надекономікою і народом (розвалювати державне управління, збагачувати жменьку«нових українців» шляхом розкрадання державної власності тощо), що впродовж 90хроків XX ст. – на початку XXI ст. і відбувалось в Україні.
Ґрунтовнокритикувалися ці засади багатьма провідними економістами України, проте не всіпобачили їхню методологічну хибність, що випливала з принципів ринковоїекономіки, а деякі дотепер вважають ринкову модель вектором трансформаційнихперетворень.
Модель змішаноїекономіки не повинна стати вектором стратегічних перетворень. По-перше, вонадопускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних); по-друге,розвинені країни світу для досягнення сучасного рівня розвитку витратили понадп’ять десятиліть, а Україна, відкинута реформою 90х років на декількадесятиліть, не може собі дозволити витратити стільки часу. Більше того, у випадкуреалізації моделі змішаної економіки цей шлях буде ще тривалішим, оскільки тутвідсутній цілий комплекс передумов, які існували у різних країнах Заходу(рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості й організованостіпрацівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культуритощо). По-третє, це чужа, запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальноювласністю західної економічної науки. По-четверте, сам термін «змішанаекономіка» не є взірцем вербальної досконалості. Крім того, світова економічнанаука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделіпосткапіталістичного суспільства (суспільство, яке прийде на змінукапіталістичному способу виробництва). Оскільки вітчизняні та російськіекономісти теж проголошують цю модель як адекватну для України, необхіднокоротко проаналізувати її.
Двома попереднімистадіями постіндустріального суспільства, згідно з цивілізаційним підходом, якзазначалося, є аграрна та індустріальна. В основу такої класифікації покладенонасамперед розвиток техніки і суспільний поділ праці.
Найважливішимиструктурними елементами постіндустріального суспільства стають університети,наукові інститути та дослідницькі організації, а матеріальні продуктивні силиперестають відігравати вирішальну роль.
Методологічнимивадами цієї теорії є, по-перше, характеристика суспільства лише з боку одного зелементів продуктивних сил, тобто науки, до того ж передусім теоретичної; по-друге,ігнорування власності як визначального критерію класифікації суспільства ізведення її до юридичної фікції, до майнових прав.
Певного поширеннясеред моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Українінабула концепція розбудови національної економіки. У наведеному визначеннінаціональна економіка, по-перше, розглядається як сукупність індивідуальнихгосподарств. По-друге, це суто формальне визначення, яке можна застосувати доінших економічних явищ і процесів.
Виходячи звикладеного, а також із висновків міжнародної конференції ООН з питань навколишньогосередовища щодо тупиковості ринкової економіки та приватної власності,аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху донового тоталітаризму, найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україніслід вважати перебудову народної економіки [7;145].
Народна економіка– це />економічна система, яка розвивається в інтересах народу,передбачає використання усіх типів та форм власності (при домінуванні трудовоїколективної власності), всебічний соціальний захист населення і національнедемократичне економічне планування. В центрі такої економіки знаходитьсялюдина.
Основою народноїекономіки є передусім народні підприємства. Народна економіка відкриває широкийпростір для розвитку малого та середнього підприємництва, на основі якогоформуватиметься середній клас.
Управліннянародною економікою здійснюватиметься на основі планів, обов’язкових длядержавного сектору (його частка має становити 30-35 %) та рекомендаційних длянедержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати близько 45-50% сукупної власності, на приватну – 15-20 %), наукових прогнозів, передусім задопомогою економічних важелів. Засобами побудови такої економіки є народні (ане кланово-номенклатурні) роздержавлення і приватизація.
Національнеекономічне планування супроводжується складанням цільових комплексних програмрозвитку народного господарства з переважанням економічних методів регулюванняі територіального комплексного управління замість галузевого.
Основнимизасобами реалізації національного демократичного економічного планування єнауково обґрунтовані промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна,регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке плануванняпередбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулюванняза домінування першого.
Перевага народнихпідприємств над іншими типами підприємств полягає насамперед у тому, що їхактивною рушійною силою стають інтереси всіх працівників, внаслідок чоговиникає наймогутніший синергічний ефект. На відміну від цього на приватнихпідприємствах такою силою є інтерес тільки приватного власника.
Як свідчитьдосвід, трудова колективна власність – найефективніша форма власності насучасному етапі. Суб’єктом трудової колективної власності є трудовий колектив,члени якого – залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо – володіютьнеоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові суми дивідендів.
Длятрансформаційних процесів в Україні у сфері малого підприємництва характернавища продуктивність дрібних колективів, а не приватних підприємств. Приватнавласність за сучасних умов не спроможна забезпечити розвиток науки.
Народна економікапередбачає створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праціна рівні окремого працівника, підприємства та організації, раціональнопоєднуючи індивідуальні, колективні та суспільні інтереси.

1.3 Специфіка дій об’єктивних економічних законів в
перехіднийперіод
З кожним роком у світі посилюється розуміння того, щонамагання досягти економічного росту без приділення достатньої уваги соціальнимпроблемам не може служити основою для подальшого розвитку суспільства.Виконання урядом важливих функцій регулювання ринкової економіки повиннопоєднуватися з вкладанням коштів у розвиток людського капіталу. Така роль неперешкоджає економічному зростанню, а навпаки, придає йому прискорення тазабезпечує його сталість.
Досвід багатьох країн з перехідною економікоюсвідчить, що Уряд дійсно виконує важливі обов’язки в управлінні економікоютаким чином, щоб забезпечити стабільність та згуртованість суспільства. Ціжиттєво необхідні цілі являються важливими не просто самі по собі, а у випадкуїх досягнення, можуть сприяти зменшенню соціальних конфліктів, а також прискореннюекономічного зростання.
Ринкова економіка потребує наявності розвинутихдемократичних інструментів та інституцій. Головне завдання Уряду удовготерміновій перспективі полягає у тому, щоб перетворитися в ефективнуустанову, спроможну простежувати дотримання демократичних принципів і практикина усіх рівнях і в усіх сферах життя суспільства з метою сприяння створеннюумов для загального процвітання, шляхом забезпечення справедливого доступу доможливостей суспільства, а також для ефективного розподілу суспільних благ вумовах розвинутого ринку [12;256].
Одним із напрямків забезпечення економічноїтрансформації України є проведення реформи системи державного управління,актуальність якої зумовлюється наступними обставинами:
Нинішня ситуація у системі державного управлінняхарактеризується відсутністю прозорості в процесах прийняття та виконанняурядових рішень.
Уряд не зовсім відійшов від ролі, яка була притаманноюдержавним органам адміністративно-командної системи, а саме – від керівництваекономікою та управлінням господарською діяльністю, хоча в ринковій економіціголовною функцією уряду має бути встановлення інституційних та правових рамок,в межах яких економічні агенти одержали б можливості для діяльності запринципами ринку.
Структура апарату центрального уряду побудованавідповідно до галузевої структури національної економіки; діє велика кількістьвиконавчих органів, функції яких не сумісні з моделлю ринкової економіки і якідублюють один одного.
Створення ефективної та прийнятної для суспільствасистеми державного управління, яка спроможна оперативно діяти в умовах ринковоїекономіки, забезпечувати сталий баланс економічних інтересів у державі – єоднією з ключових умов забезпечення економічної безпеки.
Стан економічної безпеки має стати головним критеріємоцінки ефективності державної економічної політики і діяльності владнихструктур у ході реформування економіки.
Трансформація методів державного управління покликаназмінити і принципи роботи центральних органів виконавчої влади [11;401].
Верховна Рада України прийняла проект Закону “Продержавне прогнозування та розроблення програм економічного і соціальногорозвитку України”, який дозволить створити цілісну систему прогнозівекономічного і соціального розвитку на різні періоди та систему програмнихдокументів економічного і соціального розвитку.
Прогноз економічного і соціального розвитку є засобомобґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішеньорганами законодавчої та виконавчої влади та органами місцевого самоврядуваннящодо регулювання соціально-економічних процесів.
Програма економічного і соціального розвитку — цедокумент, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціальногорозвитку, засоби та шляхи їх досягнення; формується взаємоузгоджена ікомплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади та органівмісцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблемекономічного і соціального розвитку та досягнення стабільного економічногозростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки тасоціальної сфери.
Розбудова соціально-орієнтованої ринкової економікипотребує удосконалення методів державного регулювання соціально-економічнимипроцесами [13;16].
Перш за все, на мою думку, необхідними умовами удосконаленнядержавного регулювання соціально-економічними процесами мають бути:
·    впровадження відкритості іпрозорості бюджетного процесу, створення механізму ефективного контролю завиконанням бюджету, використанням бюджетних коштів;
·    недопущення погіршенняпоказників у життєво важливих секторах економіки і особливо в тих, стан якихнаближається до критичних значень;
·    недопущення переважаннягрупових або регіональних інтересів над загальнонаціональними в процесіформування державних цільових програм та Державного бюджету.
Важливим інструментом реалізації державноїсоціально-економічної політики в Україні євпровадження адекватногоекономічнійситуаціїпрограмно-цільового управління. Шляхом концентрації обмеженихбюджетних ресурсів на реалізації державних цільових програм, спрямованих навирішення пріоритетних проблем і завдань, можливо у стислі терміни забезпечитиподолання кризових явищ в економіці і суспільстві.
На сьогодні ці важелі використовуються недостатньоефективно. Ситуація з розробки і затвердження державних програм в країні набуласкладного і до певної міри неконтрольованого характеру, що в значній мірі єнаслідком відсутності або недосконалості існуючої законодавчої, нормативної таметодичної бази.
Відсутність механізму контролю за розробкою,прийняттям та реалізацією програм спричинила затвердження великої кількостіпрограм, значна частина яких не фінансується. Тому важливим питанням євпорядкування механізму формування, прийняття та контролю за реалізацієюпрограм, що фінансуються з державного бюджету, ефективного використання таповернення бюджетних коштів шляхом прискореного впровадження результатівреалізації програмних заходів.
Мінекономіки розроблений проект Закону України “Продержавні цільові програми”, який, на нашу думку, дозволить вирішити переважнубільшість питань, зокрема щодо принципів, умов, обов’язкових вимог, етапівформування програм та їх складу, повноважень органів державного управління тасуб’єктів формування і виконання програм, запровадження системи комплексної державноїекспертизи, контролю і звітності, визначення порядку фінансування програм іконтролю за використанням бюджетних коштів, а також припинення виконанняпрограм, в. т.ч. дострокового. Зараз проект Закону знаходиться у КабінетіМіністрів України і готується для подання Верховній Раді.
Потребують змін і організаційні механізми підготовкирекомендацій. На перше місце виступає не кулуарна підготовка рішень з наступнимузгодженням позицій інших відомств, а процес постійного (крок за кроком)обговорення проблемного питання з метою виявлення проблем, розбіжностей,суперечностей.
У цьому процесі знайде своє місце і такий важкий длявиконання на сьогодні захід, як залучення до обговорення незалежних експертів,представників громадських організацій, представників інших гілок влади.
Лише розгорнута система комунікацій здатна забезпечитиефективність політики, досягнення економічного зростання.
Головна мета будь-якої реформи – економічна свободагромадян і створення на цій основі ефективної господарської системи, здатноїзабезпечити динамічний розвиток народного господарства і гідний рівеньдобробуту громадянам держави, подолавши відставання від інших країн.
При проведені ж реформ економічної системи України небули навіть визначені та проаналізовані основні комплексні моделі, які можутьзабезпечити економічне зростання. Ці перетворення не сприймаються суспільствомі здійснюються незалежно від його потреб, тобто мають самодостатній характер їхпроведення в соціальному плані, що коштує народу дуже дорого.
Політичне й економічне реформування буде успішним лишетоді, коли само воно буде психологічно і соціально обумовленим, а методи йогоздійснення – реалістичними та ефективними. Інакше нам ще довго доведетьсявиживати на звалищах минулого.
Метою реформ в умовах сьогодення не може бутистабілізація економіки. Адже, по суті, це означало б нижню рівновагу, коли спадпризупинився, а економічне зростання ще не почалось. Але при цьому зберігаютьсявсі диспропорції, які склалися за роки кризи і економічної деградації, а такожціла низка руйнівних чинників, програм та моделей. Таке становище не можезберігатися довго, оскільки в подальшому воно призведе до ще більшого застою ідеградації [11; 3].
Проблема нашої економіки в першу чергу полягає не втому, щоб швидко перейти від планових до ринкових засад, а в переході відекономіки, що базується на екстенсивному способі розвитку шляхом інтенсифікаціївиробництва, до економіки, основу якої складають найновіші технології, високийрівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основіми повинні побудувати новий господарський механізм.
Глобальні зміни полягають у тому, що завтра головнимфактором суспільного розвитку стає не науково-технічний прогрес (шлях, на якийми нещодавно ступили і нині долаємо), а якості людини, і це вже багатьмадержавами визнано. Якщо відбудувати схему країн за рівнем економічногорозвитку, досягненнями і результатами, рівнем життя і т.д., то вони будутьзнаходитись у прямій залежності від якості людського капіталу.
Використовуючи найкращий світовий досвід, маючинеобхідне наукове підґрунтя, ми повинні трансформувати існуючі відокремленічастини, розірвані інформаційні потоки і створити новий макроекономічнийгосподарський механізм, що забезпечить поступовий підйом та розквіт нашоїбагатої, незалежної держави.
Господарський механізм не існує окремо від виробничоїта організаційної діяльності людей, суспільства. Він підпорядкований визначенимоб’єктивним суспільним закономірностям. Це активна самодостатня система, якійвластива організація, втілена в охоплюючу весь виробничий простір мережусамостійних суб’єктів. Це соціальна система, і її головними компонентами єгосподарюючі суб’єкти, а, отже, люди. Для них властива певна форма існування,обумовлена їх особистими інтересами, бажаннями та намірами. Отже, якщо системане в змозі задовольняти першочергові потреби своїх суб’єктів, а саме – людей,то навіщо вона взагалі потрібна.
Суспільний продукт господарської системи знаходиться упостійному русі, проходячи стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання.Система становить організм, котрий має два основних зустрічних потоки, один зяких – потік товарів, продукції, робіт, послуг, а інший – грошовий.Збалансованість цих потоків і є здоровим функціонуванням економіки. Як і вбудь-якому живому організмі, порушення кровообігу в економіці неминучепризводить до больового шоку та загибелі.
Зараз Україна переживає складний період саме цьогошоку – фінансового колапсу. Грошові потоки розірвано, замість них з’являютьсягрошові сурогати (взаємозаліки, векселі, бартер тощо). Фінансові установи, щомають бути серцем збалансованих грошових потоків, не здатні забезпечитивідтворення цього процесу, бо вони зайняті насамперед підтриманням ліквідностіта вкладанням своїх коштів у облігації внутрішньої державної позики. Витрати,які несе держава з введенням грошового сурогату, чи взаємозаліки, чи вексельнийобіг, чи бартер, який на сьогоднішні день становить 50% фінансового потоку,наносять невиправної шкоди, відкидають нас у епоху середньовіччя [8;168].
Необдумана монетарна політика уряду та Національногобанку України призвела до зниження рівня монетаризації економіки, їїзнекровлення. Зниження рівня монетаризації у 2001 році до 13,4% проти 70%нормативних зумовлене випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняноз темпами зростання грошової маси, внаслідок чого було розімкнуто товарні таресурсні потоки.
Відірваність господарської системи від виробництва,ринку продуктів і ресурсів, відсутність інформації про її діяльність – все цепризводить до необхідності терміново налагодити побудову макроекономічноїсистеми України, негайно вирішити питання: що виробляти і в якій кількості; зякими витратами і для кого; як розподіляти вироблений суспільний продукт.
Основною ланкою системи повинно стати виробництво з йогоосновним елементом – господарським саморегулюючим суб’єктом. При всійзначимості виробництва, воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Лишеспоживання робить необхідним виробництво, а виробництво заради виробництва –безглузде. Споживання створює мету виробництва і водночас його мотив, формуєсоціальне замовлення виробництву, обсяг, структуру і якість суспільногопродукту. Задоволена потреба часто народжує нову, часто більш складну потребу.Зростання і ускладнення потреб є потужною рушійною силою розвитку виробництва,яке можливе за умови максимального використання вітчизняними підприємствамивисоких технологій, створення стратегічного ешелону НТП, випереджаючогорозвитку сфери промислової переробки сировинних ресурсів.
У загальній макроекономічній системі особливу увагуслід приділити зовнішньоекономічним зв’язкам. На етапі складання міжгалузевихбалансів, розробки планів розвитку держави та визначення її виробничихпотужностей необхідно сконцентрувати всі наявні фінансові джерела у експортноспроможномувиробництві, яке здатне у стислі терміни окупити вкладені у нього кошти іотримати прибуток, забезпечити необхідні фінансові надходження до бюджету.Разом з тим необхідно запобігти відпливу капіталів з економіки України до іншихкраїн світу через офшорні зони тощо, використовуючи ці кошти для забезпеченнявласного економічного зростання. Лише за приблизними розрахунками акумулюваннята використання цих капіталів надасть можливість відродити економіку і досягтирівня валового внутрішнього продукту 1990 року вже у 2007 році. При цьомуімпортна частка валового внутрішнього продукту повинна складатися лише з тихтоварів, які з поважних причин не виробляються на цей час в Україні, але маютьстратегічно важливе значення [12;306].
Глибока інституціональна і організаційно–структурнакриза виявляється у стагнації мікроекономіки та її інфраструктури,управлінському вакуумі, втраті керованості. Політика щодо подолання кризиповинна ґрунтуватися на концепції та стратегії мікроекономічного розвитку якчастини загальноекономічної стратегії реформування. При цьому важливо розробитимодель переходу до нових механізмів організації, управління й господарювання.
Сьогоднішня ситуація вимагає негайного перегляду таформування стратегії промислового розвитку на основі використання досягненьНТП, активізації інвестиційного процесу та докорінної структурної перебудовивиробництва шляхом прискореного розвитку наукомістких галузей. Адже промисловасфера досі залишається основною ланкою соціально-економічного прогресу, вирішальнимфактором економічного зростання. Високотехнологічні промислові сфери виступаютьпотужним каталізатором технологічного оновлення усього національноготоваровиробництва, визначення першочергових точок зростання і забезпеченняконкурентоспроможності промислової продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках.Стратегія і тактика розвитку цієї сфери повинна бути визначена структурною іпромисловою політикою держави.
Структурна перебудова економіки має відбуватисьпослідовно, поетапно, з розгортанням інвестиційної та інноваційної діяльності,забезпечуючи оздоровлення виробничої структури економіки при посиленні ролівнутрішнього банківського капіталу і власних коштів підприємств.
На першому етапі структурної перебудови економікиувагу слід зосередити на галузях, що визначають життєзабезпечення населення.Важливо відновити інвестиційний попит на оновлення і розвиток товарноговиробництва, забезпечивши його достатніми внутрішніми накопиченнями йінвестиційною підтримкою держави. Такими паростками економічного зростанняможуть стати галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і стійкимринковим попитом – агропромисловий комплекс, харчова та легка промисловості,сфера послуг.
Таким способом буде зупинено спад рівня життянаселення. Із зупинкою спаду виробництва, стабілізацією системжиттєзабезпечення населення та відродженням позитивних тенденцій вінвестиційній діяльності активізується процес економічного відтворення йпожвавлення.
Другий етап структурної перебудови економіки можепочатись тільки за умов відтворення фінансової системи на засадах новоїекономічної системи, формування надійного ринку цінних паперів і капіталу,введення науково обґрунтованої амортизаційної діяльності, регулювання темпівзміни співвідношень руху фондів накопичення і споживання.
За прогнозними оцінками зарубіжного досвіду, длянормалізації відтворення основних фондів питому вагу накопичень в національномудоході слід підтримувати на рівні не нижче 20%.
Третій етап структурного оновлення економіки – цеперехід до нормального функціонування економіки, яке передбачає узгодженувзаємодію як ринкової економіки з конкуренцією у всіх сферах бізнесу підрегулюючим впливом держави, так і планової, де державні муніципальнінакопичення й інвестиції під структурні зміни формуються залежно відзагальнодержавних і місцевих потреб та замовлень в єдиному руслі національнихінтересів України.
Підприємливість і ринкова активність на третьому етапібудуть залежати не тільки від потреб, попиту і платоспроможності внутрішньогоринку, а й значною мірою від зовнішніх ринків, інтеграції економіки у світовийекономічний простір.
Враховуючи те, що країна 7 років йшла до економікиринкового типу, необхідно взяти всі ті надбання, якими вона володіє сьогодні, ідодати ті нові форми та інструментарії, якими користується світова економічнанаука і не відштовхує світова економічна система [26;15].
Ми повинні створити всі умови переходу від економіки,яка базується на екстенсивному способі розвитку, до економіки, яка розвиваєтьсяшляхом інтенсифікації виробництва, основу якої складають найновіші технології,високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на ційоснові ми повинні побудувати новий господарський механізм, нову господарськусистему.
Крім того, ми повинні чітко визначити своє місце усистемі світової економічної безпеки, орієнтуючись в першу чергу на досягненнявласних економічних інтересів, водночас враховуючи інтереси світової спільноти.
Розділ 2. Характеристика рівняпродуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень векономічному житті України
Економічнатрансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуженепросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремимиявищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому прианалізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися додосить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідноїекономіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища якпевні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.  2.1Результати змін у відносинах власності
Підприємництво якформа переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонуватиу вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності,посередництва, надання послуг тощо).
Поряд з цимзавжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницькоїдіяльності, тобто такі можливі види останньої, як:
а) малий бізнес(мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна;
б) спільнепідприємництво (партнерство), засноване на колективній власності;
в) корпоративнепідприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.
Традиційноіснують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативнимваріантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльностінезмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсівпідприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено:аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягненняпоставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальноїможливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявнихфінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модельпідприємництва передбачає активне використання переважно інноваційнихорганізаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічнихрішень у сфері різномасштабного бізнесу [10;112].
Тому практичнареалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовноздійснювану систему дій:
1) науковообґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;
2) усебічнаоцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативнихможливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї;
3) неупередженапорівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованихможливостей;
4) конструктивнийпошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби);
5) ґрунтовнийаналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку;
6) практичнареалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцієюпідприємницької діяльності.
Правильнерозуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення їїзначення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення)полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головнимфактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильнесередовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізаторомсоціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяєнайефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальнихресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.
В Україні правовезабезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України«Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими йогорозділами є:
1) загальніположення щодо підприємництва (суб’єкти, свобода, обмеження, принципи таорганізаційні форми);
2) умовиздійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників ісоціальні гарантії, відповідальність суб’єктів, припинення діяльності);
3) стосункипідприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання,діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).
Для дальшогорозвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також УказПрезидента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня2001 року № 456/98.
Згідно з указомпідтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами:
формуванняінфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;
створеннясприятливих умов для використання суб’єктами малого підприємництва державнихфінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а такожнауково-технічних розробок і технологій;
запровадженняспрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;
удосконаленняпідготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктівмалого підприємництва;
фінансовапідтримка інноваційних проектів.
Крім того,Кабінетом Міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державнупрограму підтримки малого підприємництва на 2002-2003 роки [12;23].
Важливоюпередумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибірорганізаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкоючинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансовихкоштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо).В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові формипідприємницької діяльності:
1) одноосібнавласність;
2) товариства(партнерства);
3) корпорації(акціонерні товариства).
Одноосібнавласність
Підприємство,власником якого є фізична особа або сім’я.
• Простотазаснування
• Повнасамостійність, свобода та оперативність дій підприємця
• Максимально можливіспонукальні мотиви до ефективного господарювання
• Гарантованезбереження комерційних таємниць
• Труднощі іззалученням великих інвестицій та одержанням кредитів
• Повнавідповідальність за борги
• Неможливістьспеціалізованого менеджменту
• Невизначеністьтерміну функціонування
Господарськетовариство (партнерство)
Об’єднаннявласних капіталів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однаковогорозподілу ризику і прибутку; спільного контролю результатів бізнесу;безпосередньої участі в здійсненні діяльності.
• Широкіможливості виробничої та комерційної діяльності
• Збільшенняфінансової незалежності й дієздатності
• Велика свободадій та більша продуманість управлінських рішень
• Можливістьзалучення до управління товариством професійних менеджерів
• Загроза окремимпартнерам через солідарну відповідальність, тобто можливість банкрутства черезпрофесійну некомпетентність одного з партнерів
• Збільшенняймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу тарезультатів діяльності
Корпорація(акціонерне товариство)
Підприємство,власниками якого є акціонери, котрі мають обмежену відповідальність (у розмірісвого внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються прибутком.
• Реальнаможливість залучення необхідних інвестицій
• Більшаможливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг
• Існуваннятільки обмеженої відповідальності акціонерів
• Постійний(тривалий) характер функціонування
• Наявністьрозбіжностей між правом власності і функцією контролю діяльності
• Сплата більшихподатків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів
• Існуванняпотенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації увласних інтересах
Важливою формоюпідприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цьоготерміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції(здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу.Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма(франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає правовикористовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) вобмін на зобов’язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми(надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і підторговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсотоквід свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.
Практикагосподарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів)підприємницької діяльності — виробничої та посередницької. Виробничапідприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільшевпливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя [15;56].
Підприємницькадіяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися напродукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цихтоварів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься звикористанням техніко-технологічних новацій, більш якісних характеристикпродуктів праці, нових елементів організації виробничих процесів тощо. У цьомуразі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуваннямчасткових інновацій. Коли ж виробництво повністю базується на інноваціях, торезультатом такої його організації є поява продукту з принципово новимивластивостями чи навіть сферами використання.
Виробничапідприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. Доосновних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються йреалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються видипідприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер,тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна,факторингова та інша подібна діяльності.
Фізичні чиюридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведеноназивати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницькоїпідприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників іспоживачів.
Однією зпоширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якоїагент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника абоспоживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники)виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних то варів.Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірнихзасадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібногоспоживачам асортименту товарів.
Причому всіагенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.
Посередницькіфункції одноразового агента здійснює брокер — посередник за укладання угоди,головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненніпотрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрісамостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента(власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за якихпосередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договорудоручення.
Як суб’єктиторгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції,виступають:
1)оптово-роздрібна фірма (база) — безпосередня реалізація продукції виробничого іспоживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів;
2) торговий дім —здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок іреклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах;
3) дистриб’ютор —придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїмпостійним клієнтам;
4) дилер —перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок;
5) комівояжер —продаж товарів із доставкою покупцям.
Аукціонипроводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни(початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партіїтовару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовнопромислових товарів і нерухомості, а міждержавна — періодично і стосуєтьсятільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини,предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).
Основою біржовогопідприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконуютьспеціалізовані функції:
1) товарні —оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами;
2) фондові —купівля-продаж цінних паперів;
3) валютні —купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти;
4) праці (переважноу вигляді центрів зайнятості населення) — облік попиту і пропонування робочоїсили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання [15;59].
Специфічнимиопераціями, що їх виконує біржове підприємництво, є:
а) ф’ючерснийконтракт — контракт на поставку обумовленої кількості певного товару зафіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну;
б) опціон —договірне зобов’язання купити або продати товар (фінансові права) за напередвизначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовноконкретних товарів, цінних паперів, ф’ючерсних контрактів.
Крім двохосновних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існуєпідприємництво фінансових інституцій. Як суб’єкти підприємництва фінансовогоспрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого — надавачамипослуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди).Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільнихгрошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають кредити, стаютьпосередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами(організаціями) й окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фондиздійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у форміінвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів нагалузевому чи регіональному рівнях [26;15].
Формування іфункціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництваможливі за умови створення належного підприємницького середовища, що маєінтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні),спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими тасоціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основнимипараметрами належного бізнесового середовища треба вважати:
1) стабільністьнаціональної кредитно-грошової системи;
2)пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремихпідприємців);
3) державнуфінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малогопідприємництва;
4) ефективнийправовий захист інтелектуальної і промислової власності;
5) науковообґрунтоване й ринкове спрямоване ціноутворення;
6) сформованістьколективних та індивідуальних матеріальних стимулів;
7) інтеграціюпідприємництва у світовий економічний простір;
8) достатнюпривабливість іміджу підприємницької діяльності.
В Україні (зурахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва)першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізаціїпідприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практикигосподарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізаціїпідприємницької діяльності має передбачати:
• створенняекономічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвитокефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризовогостану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершенняреальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантійсвободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниженняінфляції до мінімальних меж);
• практичнуреалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершенняформування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансовоїпідтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створенняумов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системипідготовки кадрів для сучасного бізнесу;  максимально можлива активізаціямалого підприємництва). 2.2 Якісні зрушення впродуктивних силах як матеріальні бази економічної системи
З другої половини2002 р. українською статистикою фіксуються тенденції економічного зростання(табл. 1). Стратегічні цілі для нового етапу економічного розвитку буливизначені під час науково-практичної конференції у Пущі-Озерній під Києвом у 2002р. Як зазначив на конференції Президент України, „у наступному десятиріччімають бути створені необхідні економічні, науково-технічні та соціальніпередумови утвердження України як високотехнологічної держави, її входження дотехнологічно розвинених країн світу”. Для першого етапу (2002-2003 рр.)стратегічними завданнями було визначено: радикальну податкову реформу, ослабленняподаткового тиску, стимулювання нагромадження капіталу та інноваційногооновлення виробництва; зміцнення банківської системи та зниження цінибанківського кредиту; широкомасштабну грошову приватизацію із залученняміноземних інвесторів; ефективну амортизаційну політику, забезпеченнямаксимально сприятливих умов для розвитку малого й середнього підприємництва;легалізацію значної частки “тіньової” економіки; істотне підвищення рівнявикористання виробничих потужностей. Загальною метою етапу було встановленоформування умов для інвестиційного забезпечення структурної перебудовиекономіки.
Таблиця 1
Динаміка основнихекономічних показників України у 2002-2006 рр.,
(темпи приросту,%)
Показник
2002
2003
2004
2005
2006 р. ВВП -0,2 5,9 9,2 4,6 7,3 Промислове виробництво 4,0 12,4 14,2 7,0 12,4 Індекс споживчих цін 19,2 25,8 6,1 -0,6 4,6 Капіталовкладення в основний капітал 0,4 14,4 20,8 8,9 23,1
Роль “пусковогомеханізму” економічного зростання в Україні відіграли, як це не парадоксально,наслідки фінансової кризи 2001 р. Девальвація гривні створила сприятливі умовидля конкурентоспроможності національних підприємств і вони вчасно змоглискористатися поліпшенням кон’юнктури на традиційних для країни експортнихринках. До того ж компенсація збільшення попиту на гроші у зв’язку здевальвацією гривні (і зростанням імпортних цін) спонукала до суттєвогозбільшення грошової пропозиції [11;19].
Зростаннягрошової маси у 2002 р. перевищило темпи інфляції. Грошова маса М2 збільшиласяза рік на 40%, а номінальна девальвація гривні становила 48% при інфляції19,2%. Отже, спостерігалися як певна ремонетизація економіки, так і реальнадевальвація гривні. Зазначені процеси найактивніше відбувалися саме у другомупівріччі. Це дозволило дещо пом’якшити дефіцит ліквідних ресурсів, від якогопотерпали підприємства, збільшити номінальні доходи населення, що одразупідвищило споживчий попит. У результаті економічне зростання у 2002 роцірозпочалося, насамперед, саме з галузей, безпосередньо пов’язаних із споживчимринком: у легкій і харчовій промисловості – на 5,7% та 7,8% відповідно.Зазначимо, що в реальному вимірі доходи населення у 2002 р. зменшилисяприблизно на 5%, отже, позитивний ефект було досягнуто лише за номінальногозбільшення доходів. Посиленню позитивного ефекту сприяло й те, що завдякизростанню цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників кошти, якінадходили на споживчий ринок, сплачувалися переважно за товари вітчизняноговиробництва. Поліпшення становища підприємств відбилося на інвестиційних процесах.Після тривалої стагнації почалося зростання обсягів капіталовкладень в основніфонди, які збільшилися на 14,4%. Щоправда, лідерства набули інвестиції у сферуторгівлі, які збільшилися на 59,1] % [12;24].
На жаль,тенденції економічного зростання не привели до зміни засад економічноїполітики, пріоритетним завданням якої, як і раніше, залишалася монетарнастабілізація. Після суттєвої ремонетизації восени 2002 р., за 11 місяців 2003р. грошова маса М2 зросла на 35%, у той час як інфляція підвищилася до 24%.Згідно з формальним розрахунком, враховуючи темпи зростання ВВП, підвищеннякоефіцієнта монетизації склало близько двох процентних пунктів. Проте,забезпечення податкових надходжень «живими грошима» та зменшеннябартерних відносин у 2003 р. загострили проблему дефіциту ліквідних ресурсів вУкраїні. В цей час обсяг грошових розрахунків в українській економіцізбільшився на 60%, 99% податків було зібрано у грошовій формі. В номінальномувиразі доходи Зведеного бюджету зросли у 2003 р. до попереднього року на 49,8%.Це значно збільшило дійсну потребу суб’єктів господарювання в грошових коштахта суттєво підвищило реальну дефіцитність гривні. У другій половині 2003 р.відбулося різке погіршення стану наповнюваності Державного бюджету та проплатза енергоресурси. Тому протягом одного лише грудня місяця грошову масу М2 булозбільшено на 10% (загалом за рік зростання в результаті склало 45%). Внаслідоктакої «ударної» ремонетизації коефіцієнт монетизації ВВП підібравсядо позначки 20%. Проте вже у січні 2004 р. урядом і Нацбанком було розгорнутомережу заходів щодо стерилізації зазначеного грошового «викиду» [26;16].
Ознакою дефіцитуплатіжних ресурсів у 2003 р. стало продовження платіжної кризи. Хоча прирістзаборгованості порівняно з 2002 р. сповільнився, кредиторська заборгованістьвсе ж зросла на 30,3 млрд. грн. і сягнула 305,1 млрд. грн., що складало 176 %ВВП. Отже, близько п’ятої частини виробленої за рік доданої вартості не булаоплачена українським суб’єктам господарювання і витрачені на її виробництво продуктивніресурси не було відшкодовано. Цілком очевидно, що за таких умов коректневиконання оборотними коштами підприємств відтворювальних функцій, необхіднихдля поширення ефекту економічного пожвавлення, було неможливе. Звертає на себеувагу структурна динаміка заборгованості. Так, якщо протягом грудня 2003 р.кредиторська заборгованість за всіма видами платежів зменшилася на 11,5 млрд. грн.,42 % цього зменшення відбулося за рахунок однієї галузі — електроенергетики, щосвідчить не про поліпшення становища розрахункової системи, а, скоріше, навпаки- про мобілізацію ліквідних ресурсів підприємств на виплати цьому секторуекономіки [26;16].
Незважаючи на те,що у 2003 р. середня ставка комерційних банків за кредитами у національнійвалюті склала близько 35 % за річних темпів інфляції 26 %, нерівномірністьтемпів інфляції фактично звела нанівець ефект зниження реальних ставок. Так,якщо у першому та другому кварталах реальний відсоток по кредитах комерційнихбанків у річному вимірі був від’ємним та становив, відповідно, близько 7 та 2%,протягом липня-листопада рівень інфляції скоротився до 10,4% у річному вимірі,в той час як середньозважена ставка за кредитами не сягала нижче 30%. Внаслідокцього частка довгострокових кредитів зменшилася до 19% проти 22,4% у 2002 р.Їхній обсяг становив лише 3,4 млрд. грн. [26;16].
Гострі платіжніпроблеми підприємств посилилися внаслідок жорсткого фіскального тиску. Про цесвідчать введення додаткових нарахувань (зокрема виплат у Пенсійний фонд),скасування податкових пільг для 12 тисяч українських підприємств, збільшеннязаборгованості з повернення ПДВ експортерам та передусім — посилення жорсткостіконтролю над виконанням наявних податкових та інших зобов’язань підприємствперед бюджетом. За оцінками експертів, вага податкового тягаря в Українівизначається насамперед саме дефіцитом ліквідної складової оборотних коштівпідприємств. Хоча частка грошових коштів у оборотних коштах підприємств зрослаза 2003 р. з 2,2 до 3,5%, в той час як частка дебіторів — зменшилася з 67,1 до65,9%, загалом оборотні кошти зросли у промисловості в номінальному виразі лишена 3,8% при інфляції понад 25%. Посилення мобілізації ліквідних ресурсів нафіскальні цілі призвело до відпливу їх з інших сфер господарського обороту [26;14].
Мобілізаціявалютних коштів для обслуговування зовнішнього боргу (за 2003 рік вінскоротився на 2,1 млрд. дол., причому заборгованість перед МВФ скоротилася на900 млн. дол.) змусила Національний банк здійснювати протягом року значнезбільшення гривневої пропозиції. З метою вилучення надлишкового приростугрошової маси на вимогу Національного банку було поновлено боргові зобов’язанняМінфіну перед Нацбанком за придбаними останнім державними цінними паперами, щозбільшило розмір внутрішнього боргу майже на 10 млрд. грн., причому 2,44 млрд.грн. з них було сплачено Мінфіном вже у 2003 році. Таким чином, бюджетнівидатки використовувалися як засіб стерилізації приросту грошової пропозиції. [26;18]
На відміну відпопереднього року, у 2003 р. спостерігалася реальна ревальвація гривні. Запідрахунками експертів, гривня ревальвувала на 17,2%. На перший погляд те, щоревальвація відбувалася на тлі зниження дисконтної ставки НБУ, тобто«здешевлення» грошей на внутрішньому ринку, цілковитий парадокс зточки зору положень класичної економічної науки. Пояснюється він тим, що, якбуде викладено нижче, збільшення товарних оборотів відбулося переважно зарахунок зовнішніх чинників, в той час як відсутність достатнього поширенняекономічного пожвавлення всередині країни не забезпечила генерування адекватнихгривневих грошових потоків. Внаслідок цього на тлі незначного збільшеннягрошової пропозиції зріс дефіцит гривні, який викликав збільшення її ціни. Якщона кредитному ринку через неплатоспроможність та неліквідність більшості його учасниківціна гривні, виражена відсотковою ставкою, навіть скорочувалася, на валютномуринку, учасники якого володіли ліквідними ресурсами внаслідок проведенняекспортних операцій, реальне подорожчання гривні все ж відбулося. Дискретністьринкового простору України обумовила слабкий взаємозв’язок між рівнемвідсоткових ставок та міжнародними потоками капіталів, тому ринковий механізмвстановлення рівноваги не спрацьовував належним чином.
У той час як,згідно з даними статистики, номінальні доходи населення зросли у 2003 р. на40,5%, а реальні — на 9,9%, реальна заробітна плата скоротилася на 0,9%, апенсії — на 15,5%. За розрахунками аналітиків, зростання середнього рівняреальних доходів відбулося за рахунок збільшення доходів від підприємницькоїдіяльності та продажу продуктів сільського господарства (на 21% в реальномувимірі). Зниження реального розміру заробітних плат та пенсій свідчить прозменшення платоспроможного попиту саме на нескладні та недорогі товаривітчизняного виробництва з боку отримувачів цих видів доходів. Зростання ждоходів більш високооплачуваних категорій населення підвищує попит здебільшогона товари елітного асортименту, які в переважній більшості не стосуютьсяукраїнської промисловості. Необхідно також враховувати зростаюче відволіканнякоштів населення на комунальні, транспортні та інші послуги, ціни на якізбільшилися. Отже, таке зростання реальних доходів населення не привело вкінцевому результаті де-факто ні до підвищення добробуту, ні до помітногозбільшення платоспроможного попиту та місткості внутрішнього ринку [26;18].
Зазначене пояснюєсуттєве зниження ваги внутрішнього попиту серед чинників забезпеченняекономічного зростання. Випереджаюче зростання експорту продукції основнихгалузей (включаючи орієнтовані на споживчий попит) порівняно з темпамизростання виробництва в цих галузях (див. табл. 2) свідчить про зменшеннячастки продукції, яка спрямовується на внутрішнє споживання.
Таблиця 2
Динамікагалузевих темпів приросту виробництва й експорту за 2003 р.
Галузі
Приріст виробництва, %
Приріст експорту, % Чорна металургія 20,7 31,7 Кольорова металургія 18,8 32,9 Машинобудування 16,8 36,8 Хімія, нафтохімія 5,0 40,7 Деревообробна та ц/п промисловість 37,1 35,9 Харчова промисловість 26,1 47,5 Легка промисловість 39,9 19,7 Інші галузі – 0,8 Всього промисловість 12,9 25,8
Причомукомпенсації споживання за рахунок збільшення імпорту не відбулося: з 4,6 млрд.дол. приросту імпорту 3,5 млрд. було витрачено на приріст імпорту нафти,нафтопродуктів і природного газу. Імпорт продукції харчової промисловості зріслише на 0,8% за зростання експорту на 47,5%. Збільшення продажу продовольчихтоварів за рік становило (в порівнянних цінах) лише 4,8%. При цьому темпизростання цін на продовольчі товари перевищували загальний індекс споживчих ціні склали 28,4%. Темпи зростання в харчовій промисловості також поступовознижувалися у міру того, як давався взнаки ефект бази для порівняння, апозитивний ефект, спричинений девальвацією і зростанням доходів населення вдругій половині 2002 р., вичерпувався. Темп збільшення обсягів виробництва влегкій промисловості, удвічі більший за збільшення експорту, навряд чи свідчитьпро наявність протилежної тенденції через украй незначну питому вагу галузі вструктурі промислового виробництва та складність схем включення підприємствгалузі до міжнародного поділу праці.
Отже, головнимчинником економічного зростання, зафіксованого 2003 року, слід вважати значнезбільшення експорту. Темпи зростання експорту становили 25,8% і вдвічіперевищували темпи зростання промислового виробництва та більш ніж у чотирирази – ВВП. В цілому зовнішньоторговельний оборот України досяг у 2003 р. рівнямайже 90% ВВП[15;123].
Між тим порівняноз 2000 роком структура експорту суттєво погіршилася. Частка матеріало- та енергоємнихгалузей у зовнішньоторговельному обороті країни склала близько 60%, причому 40%експорту припадало на одну галузь — чорну металургію. Загалом на експорт булоспрямовано 70% продукції цієї галузі, яка виробляла 28% усієї промисловоїпродукції в Україні. У вартісному вимірі з 3 млрд. дол. річного приростуукраїнського експорту 1,4 млрд., за даними митної статистики, було одержано зарахунок збільшення експорту продукції чорної металургії і виробів з чорнихметалів.
Через те, щогалузі, які забезпечили збільшення експорту своєї продукції, відрізняються йбільш високою платоспроможністю, відбувся перерозподіл на їхню користьматеріально-сировинних (насамперед енергетичних), фінансово-кредитних, грошовихресурсів. Зокрема чорна металургія – практично єдина галузь, що майже незбільшила у 2003 році розміри своєї кредиторської заборгованості. У той же часважливо зазначити, що серед кредиторів галузі не спостерігаються в масовомупорядку ані підприємства, що виробляють товари народного споживання, ані галузіз високим рівнем переробки. Відтак підстав для поширення ефекту зростаннягрошових надходжень до цієї галузі (у вигляді активізації виробництва усуміжних галузях та збільшення доходів їхніх працівників) практично немає.Більше того, оскільки у збільшенні експорту провідні позиції посідали самеенергоємні підприємства, приріст імпорту енергоносіїв у вартісному виразіперевищив у 2003 р. загальний приріст надходжень від експорту. Згідно з данимиДержкомстату, в той час як видобуток власного газу і нафти в Україні знизився,виробництво в електроенергетиці скоротилося на 2,9%, а в паливній промисловості– на 4,1%. Відзначено суттєве зростання імпорту нафтопродуктів і природногогазу (в 1,4 і 2,7 разу у вартісному виразі відповідно). Таким чином, зовнішні чинники,що забезпечили промислове зростання в Україні у 2003 р., водночас створилизагрозу втягнення економіки у “глухий кут” самодостатнього зростання сировиннихгалузей [15;125].
Вельминезвичайним економічним явищем 2003 року стало прискорене зростання експорту натлі ревальвації гривні. Адже, як правило, подорожчання національної грошовоїодиниці веде до відносного подорожчання вітчизняної продукції і здешевленняімпортної. Пояснення цього феномену – у високій питомій вазі в експорті базовихенергоємних галузей, що безпосередньо залежать від імпорту енергоносіїв.Ревальвація гривні (в реальному вимірі) дозволила здешевити значну частинусобівартості їхньої продукції, а отже – зміцнити позиції цих галузей назовнішніх ринках. З іншого боку, галузі з високим рівнем переробки, основнамаса собівартості яких формується на базі внутрішніх цін, за таких умоввтрачали свою конкурентоспроможність як на зовнішніх, так і на внутрішніхринках.
Слід наголоситище на одному суттєвому чиннику прискорення офіційно зареєстрованих темпівекономічного зростання у 2003 р. Активізація діяльності урядових та фіскальнихорганів, спрямована на забезпечення виконання плану надходжень до бюджетудержави, зниження обсягів негрошових розрахунків, усунення інших джерелживлення “тіньової” економіки сприяли більш повному виявленню існуючоїекономічної активності. На відміну від традиційної ринкової економіки, в якійекономічне зростання веде до збільшення податкових надходжень внаслідокрозширення податкової бази, в українській «фіскальній» економіці,навпаки, збільшення податкових надходжень привело до реєстрації більш високогоекономічного зростання. Зокрема, коментуючи зростання харчової промисловості у 2003р., прем’єр-міністр В. Ющенко прямо зазначив, що така динаміка пояснюється тим,що «кошти було виведено з “тіньової” сфери на світло». Поприбезперечну важливість процесу “детінізації” економіки, слід зазначити, щотакого роду збільшення офіційного виробництва не є зростанням за економічнимсенсом і не може бути подане як показник сприятливості урядової економічноїполітики для економічного зростання. Більше того, вилучення частини “тіньових”коштів на потреби поточного споживання означає розмивання цієї складовоїнаціонального інвестиційного потенціалу.
Є значні підставиприпускати, що й левова частка згаданого вище збільшення доходів населення відпідприємницької діяльності, яке, власне, й забезпечило показник реальногозростання доходів у 2003 р., також є відображенням «висвітлення»доходів, які раніше отримувалися в “тіньовому” секторі, зокрема — завдякипоширенню спрощених механізмів оподаткування малого бізнесу. В такому разі цейпоказник не свідчить ні про збільшення платоспроможного попиту населення, аніпро поширення підприємницької активності в Україні [26;17].
Таким чином,економічне зростання, яке розпочалося в Україні у 2002-2003 рр., не лише нестало наслідком цілеспрямованої економічної стратегії, але й відбулося всуперечнизці негативних тенденцій, які продовжували розвиватися в українськійекономіці. Зростання стало наслідком стимулюючого впливу зовнішньоекономічноїкон’юнктури, який потрапив на сприятливий грунт, закладений девальвацієюгривні, та зміг бути реалізований завдяки сформованій внаслідоктрансформаційної політики інституційній структурі. Позитивні явища у монетарнійсфері, які сприяли пом’якшенню дефіциту платіжних ресурсів, відбувалисявимушено, під дією зовнішніх чинників, тому були непослідовними та малиобмежений характер.

2.3 Роль держави в забезпеченні соціально-економічнихперетворень в перехідній економіці
Зміни, щовідбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошеннянезалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодніпритаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише якнаслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємосправу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати«недореформованою» економікою, або посткомуністичною />економічноюсистемою.
Така />економічнасистема в Україні має досить чіткі характеристики — притаманні й іншимперехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насампередекономіка України не вийшла з кризового стану, який характеризуєтьсяпродовженням падіння виробництва [10;25].
Економічніфункції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів тазасобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягненнявизначених цілей. При усій їх різноманітності вони поділяються на дві великігрупи — адміністративні та економічні. Адміністративними методами державногорегулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави нагосподарську діяльність, що прямо регламентують поведінку господарюючихсуб’єктів (тому їх називають ще прямими методами). їх найхарактернішаознака у тому, що вони є обов’язковими для виконання тими суб’єктами, яким вониадресовані, тобто мають обов’язкову силу. До таких методів, насамперед,належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність.Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок,оскільки законами та нормативними актами визначаються правила веденняекономічної діяльності усіма її суб’єктами. Визначаючи законодавчі норми,держава не тільки спрямовує економічну діяльність в організоване русло,  а йорієнтує її на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваютьсявідповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.
Доадміністративних методів державного впливу на ринок належить і системадержавних замовлень. Державне замовлення — це замовлення держави виробнику напевну кількість продукції, яку держава зобов’язується викупити за узгодженою звиробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобомзадоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого — є засобамиадміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певноїпродукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливуна економічну діяльність досить поширений. Так, лише у США держава здійснюєзакупки товарів та послуг на суму, що дорівнює майже п’ятій частині загальногообсягу виробництва. Використовується цей метод і в країнах Європи,Південно-Східної Азії та Японії. Накопичено певний досвід його використання і вУкраїні. Правову базу цього процесу закладено законами «Про закупівлю товарів,робіт та послуг за державні кошти» та «Про державне оборонне замовлення» [10;25].
Адміністративнимиметодами здійснення економічних функцій є і заходи щодо прямого регулюванняцін. Воно здійснюється спеціальними державними органами у сферах з високимрівнем монополізації. Але не тільки в них. Управління та контроль над цінамиздійснюються також в аграрному секторі, електроенергетиці, транспорті та іншихгалузях. Так, в аграрному секторі кілька десятків років функціонує система, щодає можливість державі періодично переглядати ціни залежно від ринкових умов.Такий підхід дозволяє підтримувати відносну стабільність роздрібних цін напродукти харчування. Застосовуються адміністративні методи регулювання цін угалузях з високим рівнем монополізації, а також; на такі життєво важливітовари, як продукти харчування, житло, медичну допомогу тощо. Прикладомширокого використання методів регулювання цін є Франція.
Догрупи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативнепланування, що є засобом прогнозування економічної поведінки господарюючихсуб’єктів. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих їїсфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивованамодель дій, створена на основі кон’юнктурного прогнозування економічногосередовища та визначення цілей. Особливістю планування у країнах ринковоїекономіки є те, що воно носить не директивний, а індикативний, тобторекомендаційний, характер, бо визначені в його процесі показники єрекомендаційними для суб’єктів економічної діяльності. Великий досвід такогопланування накопичено у Франції, Японії, країнах Південно-Східної Азії (такзваних нових індустріальних країнах, або азійських тиграх). У Франції,наприклад, за період після Другої світової війни розроблено понад 10перспективних планів. 11 планів було здійснено в Японії. Тут держава маєможливість планувати діяльність великих корпорацій, між; якими встановленарозгалужена система угод. Тому навіть з’явився вислів, що економіка Японії — цеєдина державна корпорація — «Japan Incorporated». До речі, це один з факторів японського економічного дива.Практично в усіх розвинутих країнах розробляються розгалужені плани та прогнозина різних рівнях національної економіки. У кожній з них існує спеціальнийурядовий орган, що займається розробкою планів, прогнозів та програмекономічного розвитку, а також: методичним та практичним керівництвоморганізації планування. Тому не можна вважати ефективним становище в Україні,коли практично відмовилися від планування, яке могло б бути дійовим важелемреформування економіки на ринкових засадах [10;26].
Другагрупа методів державного впливу на ринкову економіку — економічні, або непрямі,методи. Це засоби опосередкованого впливу на економічну діяльність людей.Вони не носять характеру обов’язкової норми, яку адресат повинен виконувати,але впливають на його економічні інтереси, тобто ставлять його у такестановище, щоб він для реалізації своїх інтересів здійснював діяльність унапрямі, до якого його спонукає той чи інший метод. До цих методів належатьтакі економічні важелі, як ціна, податки, процентні ставки, дотації тасубсидії, грошова емісія тощо.
Однимз найефективніших економічних методів державного регулювання ринкової економікиє податки. Це обов’язкові платежі, визначені чинним законодавствомкраїни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і суб’єктівпідприємницької діяльності. І як такі використовуються державою для впливу наекономічну діяльність. Наприклад, є потреба у збільшенні виробництва якоїсьпродукції. Щоб створити заінтересованість у її виробництві, держава можезастосовувати пільгове оподаткування, що зробить виробництво такої продукціївигіднішим для виробників. Тому без адміністративного впливу держава реалізуєсвою мету, впливаючи через податки на інтереси підприємців. У разі необхідностіобмежити економічну активність виробника можуть бути змінені умовиоподаткування так, що подальша діяльність стане невигідною для нього.
Важливимекономічним методом регулюючої ролі держави є субсидії, або дотації. Цеплатежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробникачерез низьку ціну товару. Тобто, це платіж, який держава сплачує виробникові,щоб підвищити його доход, бо за низької ціни він не заінтересований увиготовленні товару. Прикладом таких субсидій може бути аграрний сектор США.Щоб підтримати рівень виробництва сільськогосподарської продукції, зфедерального бюджету спрямовуються кошти для прямих виплат фермерам, які вирощуютьзернові культури та бавовну. Для різних культур субсидії становлять від 15 до35 % ринкової ціни. Саме за рахунок цих субсидій досягається ситуація, колиціни на сільськогосподарську продукцію забезпечують попит на неї і одночасностворюють сприятливі умови фермерам для виробництва продукції. Практикасубсидування аграрного сектора характерна для багатьох країн світу. Субсидіївикористовуються для підтримки низьких або стабільних цін як антиінфляційнийзахід держави. Застосовуються субсидії і для усунення негативних наслідківзовнішніх факторів, або екстерналій.
Ефективнимекономічним методом державного впливу на ринкову економіку є відсотковаставка. її регулювання є, як правило, прерогативою держави, якавикористовує її у своїй кредитно-грошовій політиці. Змінюючи її рівень, держававпливає насамперед на інвестиції, збільшуючи або зменшуючи їх залежно відекономічної кон’юнктури і таким чином регулюючи ринкову кон’юнктуру. При цьомудержава використовує і такий метод, як грошова емісія, бо, збільшуючи абозменшуючи обсяг грошової маси в обігу, впливає на рівень економічної активностігосподарюючих суб’єктів.
Слідзазначити, що у реальному житті при регулюванні ринкової економіки державоюобидві групи методів використовуються у взаємодії, взаємно доповнюючи одинодного, що і забезпечує ефективність економічних функцій держави.
Розділ3. Перспективи становлення ринкової економічної системи
Перехід досталого розвитку, необхідність якого вже усвідомили країни світу, є дуже важливимі для нашої країни. Справа в тому, що для реалізації його принципів в Україні євсі підстави. І це не тільки суттєво деградоване природне середовище та високийрівень забруднення, але і кризовий стан економіки. Життя вимагає здійсненнядокорінних економічних, державно-правових та технологічних змін в промисловостіта сільському господарстві, а також у світогляді суспільства. На думкупровідних фахівців нашої держави, криза економіки має бути використана длябудівництва нової структури господарства на абсолютно нових принципахгосподарювання.
Для умов Українисталий розвиток може бути визначений як процес гармонізації продуктивних сил,забезпечення гарантованого задоволення принаймні мінімально необхідних потребвсіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісностінавколишнього середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи івимогами людей усіх поколінь [2;42].
З урахуваннямособливостей перехідного періоду, який переживає Україна, цілями сталогорозвитку держави повинні стати:
1. Соціальнасправедливість — встановлення гарантій рівності громадян перед законом,забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного ісоціального благополуччя.
2. Економічнепроцвітання — забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян,якості життя, функціонування ефективної економіки та раціонального споживанняматеріальних ресурсів.
3. Забезпеченнявисокої якості стану навколишнього природного середовища — створення умов всімгромадянам для життя в здоровому навколишньому середовищі з чистим повітрям,землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття.
4. Раціональнересурсокористування — створення системи гарантій раціонального використаннявсіх видів ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни тазбереження ресурсів для майбутніх поколінь.
5. Демографічнастабільність — формування ефективної державної політики з метою збільшеннятривалості життя і стабілізації чисельності населення України, наданнявсебічної підтримки молодим сім’ям, охорона материнства і дитинства.
6. Міжнароднеспівробітництво — активна співпраця з усіма країнами і міжнароднимиорганізаціями з метою досягнення загальнопланетарної стабільності та злагоди[2; 25].
Для реалізаціїзавдань сталого розвитку необхідною є раціональність територіальної організаціїприродокористування, що відповідає місцевим природним умовам таприродно-ресурсному потенціалу території. Також важливою є паритетністьвикористання природних ресурсів для сучасних і прийдешніх поколінь. Необхіднопереорієнтувати та збалансувати галузеву і внутрігалузеву структуригосподарського комплексу у відповідності до нових соціальних і економічних умов [10;27].
Для переходу напринципи сталого розвитку необхідними є економічні реформи, стратегічним напрямомяких має стати посилення їх соціально-екологічної спрямованості, щореалізується через вирішення наступних основних завдань:
— покращаннясоціально-економічних та виробничих умов праці;
— підвищенняреальних доходів населення на базі державного регулювання заробітної плати тапенсійного забезпечення;
— зростанняосвітнього і культурного рівня населення;
— створеннясприятливих умов для охорони здоров’я, материнства і дитинства.
Виходячи збезумовного пріоритету розвитку людини, необхідності полегшення тягаряекономічних реформ і водночас забезпечення їх підтримки з боку широких верствнаселення, держава повинна забезпечувати зайнятість працездатного населення тапідтримувати непрацездатні верстви. Важливим є також забезпечення безкоштовнихбазових медичних послуг та гарантування отримання безоплатної освіти.
Зміни всоціально-економічній сфері та екології потребують реформуваннясуспільно-політичної системи й адекватних інституційних перетворень, щопокликані забезпечити соціальну стабільність держави. Одним з найближчихзавдань у цій галузі є забезпечення прав і свобод громадян, що здійснюється врамках формування відкритого суспільства. Таке суспільство покликанезабезпечити посилення ролі основних груп населення в формуваннісоціально-економічних перетворень за умови існування правової держави таринкового господарства.
Першочерговимзавданням трансформації українського суспільства при переході до сталогорозвитку є активізація найширших верств населення, їх творча участь уздійсненні реформ. Основним важелем виступає демократизація суспільнихвідносин, що є вагомим компонентом перехідного процесу [2;33].
Важливою ознакоюрозвитку процесу демократизації в Україні є підвищення ролі неурядовихорганізацій, які являють собою авангард подальшого руйнування монополізму вполітиці, управлінні, соціальній та екологічній організації суспільства,формуванні держави відкритого демократичного типу.
Перехід досталого розвитку повинен відбуватися в рамках раціонального поєднанняефективного функціонування ринкової системи та державного регулюванняекономіки, шляхом координації дій у всіх сферах життя суспільства,переорієнтації суспільно-політичних відносин, соціальних, економічних,екологічних і політичних інститутів держави.
Реалізація цілейсталого розвитку перш за все пов’язана з активною структурною політикою в сферіматеріального виробництва. Вона полягає в створенні високорозвиненогонародногосподарського комплексу і відповідає вимогам ринкового господарства іекологічної безпеки. Екологічно орієнтована структурна політика держави маєреалізовуватись через цільові комплексні програми [3; 43]. На їх базі потрібно досягтизбалансування виробництва й споживання, а також видової, технологічної,галузевої, відтворювальної і територіальної структури продуктивних сил. Основоюструктурної політики держави мають стати:
— побудовасоціально орієнтованої ринкової економіки, що дозволить забезпечити належнийрівень життя населення;
— екологізаціявиробництва, зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище іматеріалоємності, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основуяких покладено екологічно безпечні технології;
— підвищеннярівня збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобіввиробництва на задоволення потреб населення [2; 37].
Сталий розвитокпотребує формування ефективного виробництва в поєднанні із зміною структурспоживання, в першу чергу — в промисловості, аграрному секторі, енергетиці. Цедозволить забезпечити економічне зростання при одночасному зменшенні витратенергії, сировини і відходів.
Формуванню основсталого розвитку сприятиме стабільне енерго- та ресурсозбереження. Воновиступає як передумова пожвавлення і піднесення розвитку промисловості,механізм для ефективного та економного використання палива й енергії. Основниминапрямами розв’язання проблем енергозбереження є:
— розробка тавпровадження механізмів економії енергії, в тому числі вдосконалення ціновоїполітики;
— модернізація,реконструкція і заміна технологій, що сприятиме зменшенню енерговитрат;
— ефективневикористання власної бази енергоресурсів.
Одним з основнихзавдань і передумов сталого розвитку є формування належних умов длязабезпечення сталого використання природно-ресурсного потенціалу в інтересахсучасного і майбутніх поколінь. Воно передбачає проведення таких заходів:
— скорочення дооптимальних обсягів виробництва і споживання природних ресурсів, у першу чергу— металів, енергоносіїв, лісу, прісної води, використання земель в обробіткутощо;
— оптимізаціяспіввідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, щомає поряд з екологічним також і важливе соціально-економічне значення;
— формуванняефективної інвестиційної політики, спрямованої на розробку, освоєння тавикористання природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходнихтехнологій, виробництво екологічно безпечних видів продукції [5; 43].
Значна питомавага земельних ресурсів визначає необхідність збалансованого розвиткуагропромислового напрямку економіки, збереження та раціонального використанняземельних ресурсів.
Для успішноговирішення зазначених завдань потрібно зменшити розораність земель та підвищитиродючість грунтів, одночасно припинивши їх деградацію. Необхідним також єдосягнення екологічно збалансованого співвідношення угідь в зональних системахземлекористування. Потрібно якомога швидше оптимізувати і підвищитиефективність використання та охорони земельних ресурсів України.
Перехід досталого розвитку вимагає визначення головних напрямів збалансованостіводокористування, покращання водозабезпечення населення, збереженняводоресурсних систем як унікальних складових природного середовища.
Основнимизасобами для організації збалансованої системи водозабезпеченості іводокористування є:
— пріоритетністьу водокористуванні соціальної сфери, забезпечення прав людини на якісну питнуводу та сприятливе водне середовище;
— цілісність вуправлінні водогосподарською та водоохоронною діяльністю за басейновимпринципом у взаємозв’язку з іншими компонентами навколишнього середовища;
— екологічноадаптований за водним фактором розвиток економічного потенціалу областей ірегіонів;
— запровадженняводозберігаючих форм розвитку економіки;
— наданняпереваги використанню водоресурсних об’єктів у природному стані;
— оптимальнепоєднання загальнодержавних і регіональних інтересів з урахуванням екологічноїмісткості водо¬ресурсних джерел;
— пріоритетністьекономічних важелів регулювання водокористування та охорони вод [2, 38].
Забезпеченнюефективної системи відтворення навколишнього середовища і сталого розвиткусприятиме оптимальна лісистість території. Пожвавлення розвитку лісовогогосподарства, встановлення збалансованості між обсягами відтворення іексплуатації лісових ресурсів має досягатись на основі удосконаленняекономічного механізму. Йдеться, зокрема, про розширення джерел фінансуваннязаходів по відновленню лісових ресурсів і поліпшенню їх використання;удосконалення нормативів плати і розмірів платежів за використання лісів тананесення їм збитків.
Реалізаціязазначених заходів дозволить:
збільшити площілісів як за рахунок лісового фонду, так і заліснення неугідь та вилучення зсільськогосподарського користування низькопродуктивних земель (понад 1 млн.га);
розширити вкожній природній зоні мережу природоохоронних територій за рахунок найбільшцінних ділянок, що залишились у природному стані і найменш порушенігосподарською діяльністю;
забезпечитиналежну охорону та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилитиприродоохоронні функції лісів, здійснити комплекс лісогосподарських заходівщодо зниження радіоактивного забруднення лісового фонду [2;40].
Важливе значенняповинно приділятись охороні атмосферного повітря. Потрібно розробити стандартиякості атмосферного повітря, які будуть узгоджені з міжнародною системою стандартів.Необхідно модернізувати очисні споруди на підприємствах, встановити основнівимірювальні прилади контролю за якістю повітря.
В Україні, яка єодним з найбільш насичених мінеральними ресурсами регіонів світу, завідсутності адекватних природоохоронних заходів розвиток гірничопромисловогокомплексу прийшов у протиріччя з вимогами сталого розвитку. Хоч в той же час заобсягом розвіданих запасів і резервного фонду родовищ мінерально-сировиннийпотенціал виступаю чинником стабільності соціально-економічного розвиткукраїни. Завдання переходу до сталого розвитку в цій сфері полягають у замініневідновлюваних ресурсів відновлюваними [5; 52], оцінці наявноїмінерально-сировинної бази стосовно нових критеріїв та з урахуваннямвикористання нових видів корисних копалин. Причому слід зважати надовготривалий характер дефіцитності щодо нафти, газу та окремих кольорових ірідкісних металів.
Для досягненнямети в цій сфері необхідно гарантувати паритетність використання ресурсів яксучасними, так і прийдешніми поколіннями. Потрібно визначити потребисуспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичнихресурсах, виходячи з позицій збалансованості, достатньої необхідності,комплексності та екологічної безпеки. Необхідною також є розробка екологічнихвимог щодо охорони та раціонального використання у нових економічних умовах [3;45].
Для забезпеченняналежної роботи механізму реалізації переходу України до сталого розвиткунеобхідним є виконання його головних принципів:
максимальнаорієнтація на власні можливості, особливо природно-ресурсні умови,науково-технічний та інтелектуальний потенціал;
використанняпрограмно-цільового планування та розроблення щорічних програм, планів іпрогнозів соціально-економічного розвитку з урахуванням вимог екологічноїбезпеки;
поєднаннядержавного впливу і ринкових регуляторів розвитку економіки [2; 44].
Для забезпеченняпоетапного переходу до сталого розвитку необхідно здійснити реформуваннязаконодавчо-правової бази на основі нової Конституції держави, прийняти цілийряд законодавчих актів, що будуть основою для соціально-економічнихперетворень, обґрунтованого вирішення проблем народного господарства ізбереження навколишнього середовища.
Для послідовноїреалізації в Україні процесу сталого розвитку була створена при КабінетіМіністрів України Національна комісія сталого розвитку України, яка повинназабезпечити формування основ національної політики сталого розвитку таздійснення координації діяльності міністерств відомств, наукових та громадськихорганізацій в цьому напрямі.
Підсумовуючирозгляд особливостей переходу України на принципи сталого розвитку, то потрібновідзначити, що його принциповими рисами є:
по-перше —переважно державне регулювання процесу сталого розвитку, максимальневикористання власних можливостей економіки України, особливо їїприродосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуальногопотенціалу;
по-друге —врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталогорозвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний ріквідповідно до фінансових можливостей держави;
по-третє —поєднання державного впливу з ринковими формами сталого розвитку, стимулюванняякісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування,матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільгпріоритетам сталого розвитку./>
Висновки
Для жодної країнинемає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептівдосягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слідвсебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації,враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.
По-перше, системагосподарювання вирішує проблему задоволення потреб, і цьому сприяють різнімоделі, у рамках яких їсти можливість успішно вирішувати цю проблему. Їхнєвивчення дозволяє створити прийнятну для кожної країни модель розвитку.Знайомство з моделями дозволило визначитися з розумінням домашнього господарстваяк економічного агента, що виступає економічною одиницею, що приймає фінансовірішення і постачального економіку вихідними виробничими ресурсами.
По-друге, сучаснаекономіка будь-якої країни є ринкової. Ринок — найбільша цінність, створеналюдством, і йому немає заміни. Що стосується держави, те його втручання векономіку бажано, але тільки у визначених рамках, обкреслених ринком. Пошук цихрамок, практичні ради, що випливають з цих вишукувань дають широке поледіяльності для досліджень.
По-третє, у данийчас велика увага вчених залучає інституціональні аспекти економічних систем.Інституціоналізм вивчає поводження індивіда і діяльність людських інститутів(домогосподарств, фірм, корпорацій, профспілок, державних організацій і ін.).Саме рух інститутів і є чинником змін.
По-четверте,економічна цілісність є узагальненою характеристикою існуючих економічнихреальностей. Розгляд деяких з них дозволяє вникнути в цікаву сторонуекономічних відносин. Рішення проблем економічної цілісності можливо на основіїхнього розгляду як системи.
Україні, всучасних умовах, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять доринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодоціноутворення.
Конкуренція, атакож вільне ціноутворення – необхідні інститути ринку, не можуть функціонуватичерез відсутність бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницькихорганізацій, пунктів прокату, культури введення ринкової економіки. Відсутністьвведення культури ринкової економіки пов’язане з нестачею досвіду роботи ікадрів.
Так створенняринкової інфраструктури відбувається дуже повільно, з великим відхиленням.
Для того щобсуб’єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, правовласності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право,крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процесвідпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринковогосередовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєвізміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринковіперетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бутинаціленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізмреалізації цих законів.
Відтворюючиринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньоїсвідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомістьне буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процесможе затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, щопсихологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони нетільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще.У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливезначення.
Списоквикористаної літератури
1.        АвдокушинЕ.Ф. Международныеэкономические отношения. — М.: Юрист, 2004. – 548 с.
2.        Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія: Підручник.— К.: Ніка-Центр, 2003. – 402 с.
3.        Белорус О.Г.,Лукьяненко Д. Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. — К.: Орияне, 2003.— 424 с.
4.        Бодров В.Г. Державне регулюваннятрансформаційних процесів в економіці: інституціональний підхід // Вісник УАДУ. — 2005. — № 3. – С. 24.
5.        Бодров В.Г. Державні та ринковірегулятори економічного оновлення // Україна: поступ у XXI століття: Науково-методичний посібник. — К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 362 с.
6.        Бодров В. Г. Трансформаціяекономічних систем: роль міжнародних фінансових організацій // Вісник УАДУ. — 2004. — № 4. С.12-18
7.        Бодров В.Г. Трансформація економічнихсистем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, 2005. – 428 с.
8.        Бодров В.Г., Кредисов А.І., Леоненко П.М. Соціальне ринкове господарство: Навч.посібник. — К.: Либідь, 1998. — 128 с.
9.        Волков А. 800триллионов в пустую потраченных карбованцев // Финансовая Украина.—1999.—13февраля.
10.     Волков А. Внешнийдолг Украины растет. И будет расти // Финансовая Украина. — 1999. — 30 января.
11.     ГальчинськийА. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2004. — 320 с.
12.     Ганслі Т.Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основи, 1998. — 154 с.
13.     ГолосУкраїни. — 1999. — 6 квітня.
14.     Державнийбюлетень про приватизацію. — 1999. — №2. — С.16.
15.     Державнерегулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров,Т.Ф. Куценко таін. — К.: КНЕУ, 2003. — 316 с.
16.     ЕкономікаУкраїни: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В.М. Гейця. — Харків:Форт, 2003. – 362 с.
17.     ЕкономікаУкраїни: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. — К.: Фенікс, 2006. – 284 с.
18.     Економічнаенциклопедія: У 3-х т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — Т. 2. — К.: ВЦ «Академія», 2004. — 848 с.
19.     Кощий В.Параллельные экономические миры// Финансовая Украина.—1999. — 20 февраля.
20.     Кучма Л.Економіка України та шляхи її подальшого реформування. – К., 1999.
21.     ЛукіновІ. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду //Економіка України. – 2002. – № 5. – С. 8-15
22.     Милль Дж. С.Основы политической экономии. — Кн. 1. — Т. 4. — М.: Экономика, 2000. — 450с.
23.     Основи економічноїтеорії: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Рибалкін В. О., Хмелевський М. О.,Біленко Т. І., ПрохоренкоА. Г. — К.: ВЦ «Академія», 2005. — 352 с.
24.     Урядовийкур’єр.—1999. — 29 червня.
25.     Урядовийкур’єр.—1999. — 8 лютого.
26.     ЧухноА.А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки// Економіка України. – 1999. – № 4. – С. 15-20.
27.     Шпек Р.Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур’єр. — 1999. — 2 квітня.