Особистість у системі соціальних зв’язків
План
Людина, індивід, індивідуальність,особистість
Структура особистості
Типи особистості
Поняття «соціалізація»
Періодизаціяпроцесу соціалізації
Агентисоціалізації
Ресоціалізація і десоціалізація
Людина,індивід, індивідуальність, особистість
Особистість, їїсутність та існування є предметом вивчення багатьох наук: філософії,соціології, психології, педагогіки тощо.
Поряд з поняттям„особистість” на повсякденному та науковому рівнях часто вживаються терміни„людина”, „індивід”, „індивідуальність”.
Що спільного міжцими поняттями і чим вони відрізняються?
Людина –найзагальніше родове поняття для позначення істот Homo sapiens. Тому традиційно у тлумаченнях поняття людина зазначається, щоце є істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної,культурної, духовно-моральної сторін її існування.
Індивід – цеодиничний представник людського роду, окремий член соціальної спільноти:народу, соціального класу, верстви, соціальної групи. В соціології індивідрозуміється як своєрідний соціальний «першоатом», що входить доскладу соціальної спільноти. Він є вихідною соціальною одиницею, а сукупністьіндивідів утворює всі існуючі види соціальних спільнот. Поняття „індивід” слідвідрізняти від поняття „індивідуальність”.
Індивідуальністьможна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого.Виокремлення різних рис проводиться на різноманітних рівнях – біохімічному,нейрофізіологічному, психологічному, соціальному тощо. Індивідуальність єсвоєрідним критерієм неповторності кожного індивіда.
Поняття„особистість”, як правило, використовується для відображення соціальностілюдини, різних її виявів.
Філософіярозглядає особистість з точки зору її місця у світі як суб’єкта діяльності,пізнання та творчості, психологія – з точки зору цілісності психічних процесіві властивостей: здібностей, темпераменту, характеру тощо.
Загальновизнанийвнесок у вивченням проблем особистості зробила і соціологія, спробувавшидослідити особистість як реально діючого учасника соціальних взаємодій, вивчитисуспільні та культурні механізми, які обумовлюю соціальні якості особистості.
Соціологіявиокремлює в особистості соціально-типове та розглядає її як продуктсуспільства. Для соціології особистість становить інтерес насамперед як точкаперетину безлічі соціальних зв’язків, як об’єкт впливу багатьох соціальнихчинників. Як зазначає В. Ядов, людина, яка розглядається у соціальномуаспекті, називається особистістю.
Отже, в сучаснійсоціології закріпилося розуміння особистості як сталого комплексу соціальниххарактеристик, якостей, властивостей, що набуваються в суспільстві під впливомкультури, соціальних груп та спільнот, до яких належить людина, якірозвиваються і проявляються у взаємодії з іншими людьми.
До найбільш значущих соціальних якостейособистості зазвичай відносять:
· самосвідомість– виокремлення індивідом самого себе із соціального середовища, усвідомленнявласного Я
· самооцінку– оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здібностей, місця середінших людей. Найважливіша функція самооцінки – регуляція поведінки особистості
· активність– здатність особистості до самостійних, енергійних, інтенсивних соціальнозначущих дій
· ідентичність– соціальна якість особистості, що є результатом ідентифікації – процесусвідомого (або несвідомого) ототожнення особистості з іншими людьми, певноюсоціальною спільнотою (етнічною, політичною, територіальною, мовною,релігійною, професійною тощо)
· спрямованість– сукупність сталих мотивів, що орієнтують діяльність особистості, незалежновід соціальних ситуацій, в яких вона знаходиться
· переконання– соціальна якість особистості, що визначає уявлення, ідеї, які у свою чергувизначають ставлення людини до дійсності та спонукають її діяти відповідно досвоїх ідеалів, принципів, поглядів, тобто світогляду
· а також потреби, інтереси, ціннісніорієнтації, соціальні установки (про них йтиметься далі).
Щойнонародившись, дитина ще не є особистістю. Вона є лише індивідом. Щоб статиособистістю, людина має набути певного розвитку, який залежить від біологічних,фізичних та соціальних чинників.
Структураособистості
Особистістьрозглядається соціологією як феномен, що має складну структуру, в якійкомпоненти пов’язані між собою та взаємодіють один з одним, створюючи ціліснусистему соціально значущих якостей, що характеризують людину як суб’єктасуспільних відносин та соціальної діяльності.
Існують різні підходи до аналізу структури особистості. Розглянемодеякі з них.
На думку російського психологаА. Платонова, структура особистості має чотири складові:
· біологічнообумовлена підструктура (вікові, статеві особливості психіки, темперамент тощо)
· психологічнапідструктура(індивідуально-психологічні особливості – відчуття, уявлення, увага, пам’ять,інтелект, характер, емоції, почуття, воля тощо)
· підструктурасоціального досвіду (знання, навички, уміння, звички, норми тощо)
· підструктураспрямованості особистості (потреби, цілі, інтереси, мотиви, прагнення, бажання,ціннісні орієнтації, соціальні установки)
Соціологівцікавлять насамперед підструктури соціального досвіду та спрямованостіособистості. Підтвердженням цього є тлумачення структури особистості, коли в їїскладі виокремлюють три головних елементи – соціальний статус, соціальну рольта спрямованість особистості.
Поняттясоціального статусу та соціальної ролі розглядаються в межах статусно-рольової концепціїособистості. Вагомий внесок в її розвиток зробили такі вчені як Р. Лінтон,Дж. Г. Мід, Т. Парсонс, Р. Мертон, І. Гофман,Т. Шибутані, І. Кон та інші.
Статус – цесоціальна позиція індивіда у групі чи суспільстві. Соціальний статус –узагальнююча характеристика, що охоплює професію, економічне положення,політичні можливості, демографічні риси та інші важливі характеристикиіндивіда.
Будь-який індивідмає множину статусів і в кожний момент часу у залежності від обставин, середовищатой чи інший статус домінує над іншими: вдома, наприклад, одна і та ж самамолода людина є сином (донькою), а в навчальному закладі вона є студентом(студенткою). Для позначення сукупності усіх статусів, що належать індивіду,використовують поняття статусного набору або статусного портрету. Статуснийнабір кожної людини є індивідуальним.
Виокремлюютьтакож головний статус особистості, тобто такий, що є найбільш характерним дляданої людини, статус, з яким дану людину ототожнюють, ідентифікують інші людиабо вона сама.
Соціальний статусхарактеризує взаємодію особистості з соціальним середовищем, структуроюсуспільства. У соціології соціальний статус є не тільки елементом структуриособистості, але й соціальної структури суспільства.
Важливою категорієюдля аналізу структури особистості також є поняття соціальна роль, якезапропонували незалежно один від одного американські вчені Р. Лінтон таДж. Г. Мід.
У сучаснійсоціології соціальна роль визначається як соціальна функція, модель поведінки,об’єктивно задана позицією (статусом) особистості в системі суспільних відносинта міжособистісних стосунків.
Соціальні ролі тастатуси, які суспільство або соціальна група приписує індивіду незалежно відйого здібностей, бажання, зусиль називають приписаними (аскриптивними). Вякості основи для них у різних суспільствах може виступати стать, вік,національна або расова, а також класова, релігійна приналежність. Такими є,наприклад, людина похилого віку, християнин або мусульманин, білорус, раб.
Соціальні ролі тастатуси, які індивід набуває завдяки власному вибору, конкуренції,індивідуальним зусиллям та здібностям, називають досягнутими (набутими). Ніхтоне народжується студентом, професором, депутатом, батьком чи бабусею. Правовиконувати функції, що відповідають цим статусам та ролям, індивід здобуває уконкурентній боротьбі.
Виділяють такожзмішані статуси та ролі, як наприклад, тридцятирічний доцент, українськийстудент, дівчина – майстер спорту з академічної греблі.
Незважаючи на те,що у реальному житті межа між приписаними та досягнутими статусами та ролямидосить умовна, такий розподіл є корисним з точки зору вивчення цього феномену.
Соціальні ролі,які виконує особистість, виробляються у ході людської історії як певніузагальнені моделі виконання соціальних функцій, як зразки поведінки, щосхвалюються в цілому, або окремими соціальними групами. Тобто роль маєсоціальне походження, але завжди реалізуються конкретною людиною, є елементомїї особистості.
Конструктивнафункція соціальних ролей в суспільстві полягає у тому, що узгодження щодо їхзмісту дає людям змогу нормально співіснувати в суспільстві, організовановзаємодіяти, передбачати реакцію оточуючих на свої дії та прогнозуватиповедінку інших людей. Одночасно соціальна роль накладає на особистість певніобмеження, що іноді розцінюється як негативна функція.
У суспільствізавжди існують певні уявлення про те, як ті чи інші соціальні ролі мають„правильно” виконуватися. Ці уявлення називають експектаціями, абоочікуваннями. Вони спрямовані на носія ролі з боку його соціального оточення.Але не тільки оточення очікує від виконавця ролі певної поведінки, але й саміндивід розраховує на схвалення за правильне виконання ролі або побоюєтьсянегативної реакції за неправильне.
Соціальніочікування щільно пов’язані з соціальними нормами.Соціальні норми – сукупність зобов’язуючих принципів, правил, вимог,встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб’єктамидля регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки індивідів на всіхрівнях і в усіх сферах людської життєдіяльності. Норми є певними ідеальнимизразками, котрі передбачають, як люди мають діяти у конкретних ситуаціях, щобїх поведінка не суперечила ролі, які вони виконують.
Суспільствозавжди здійснює контроль за тим, чи дотримується особистість прав таобов’язків, що відповідають її соціальним ролям. Для цього у суспільстві єрозгалужена система соціальних санкцій. Санкціями називають не тількипокарання, але й заохочення, які сприяють дотриманню соціальних норм.
Санкції можутьініціюватися не тільки суспільством, але й індивідом по відношенню до самогосебе. Таким чином за виконанням соціальної ролі здійснюється не тількизовнішній, але й внутрішній контроль.
Навчання,засвоєння ролі відбувається у процесі соціалізації, про яку йдеться далі.
Процесмаксимального злиття з роллю називають рольовою ідентифікацією, а мінімальне –дистанціюванням від ролі.
Кожна людинапривносить у соціальну роль власний, індивідуальний стиль виконання. Саме томуне можна знайти двох людей, які б однаково виконували одну і ту ж роль. Алебудь-які варіації обмежуються нормами і очікуваннями, які накладаютьсясуспільством на конкретну роль. Це пояснює, чому зміст ролі залишаєтьсябільш-менш сталим, навіть коли її носіями є різні люди.
Особистість навітьпротягом однієї години може навперемінно виконувати різні ролі, перевтілюватисяз одного образу в інший, втілювати різні типи соціальних відносин таміжособистісних стосунків. Сукупність ролей, носієм якої є окрема особистість,в соціології за ініціативою Р. Мертона називають рольовим набором(рольовою системою).
Множинністьсоціальних ролей індивіда пояснюється тим, що одночасно один і той же індивідвходить до складу багатьох соціальних груп, які мають власну систему цінностей,норм, рольових очікувань. Тому у реальному житті людині буває досить складнопереходити від виконання однієї ролі до виконання іншої ролі, суміщати їх тапристосовуватися до рольової поведінки. Виконання соціальних ролей можесупроводжуватися труднощами, пов’язаними з виконанням рольових обов’язків, абовиникненням невідповідності внутрішніх настанов особистості вимогам ролі, тобторольовим конфліктом.
Рольові конфліктиподіляють на конфлікти між ролями та конфлікти у межах однієї ролі, інодіміжособистісні та внутрішньо-особистісні рольові конфлікти. Такий розподілчастково співпадає.
Конфлікт міжролями виникає, коли дві або більше соціальних ролей містять у собі несумісні,такі, що входять у конфлікт, обов’язки особистості. Конфлікт між ролями можевиникати як у структурі однієї особистості, так і між двома або більшеособистостями. В першому випадку йдеться про внутрішньо-особистісний конфлікт,у другому – про міжособистісний. Як приклад конфліктів між ролями можерозглядатися ситуація, коли ролі студента, батька та робітника фірми виконуєодна особистість. Ці ролі мають несумісні обов’язки, тому виконувати їх одночасно дуже важко.
Конфлікт у межаходнієї ролі виникає, коли особистість має виконувати роль, яка не відповідаєані її інтересам, ані внутрішнім настановам. Наприклад, коли кваліфікованийфахівець повинен виконувати роботу нижче своєї кваліфікації або професійнадіяльність особистості передбачає обов’язки, зміст яких не співпадає з їїморальними настановами. У цьому випадку конфлікт у межах однієї ролі може бутиохарактеризований як внутрішньо-особистісний.
Коли ж у двох абобільше людей не співпадають уявлення, очікування щодо виконання якоїськонкретної ролі, то конфлікт приймає міжособистісний характер. Проміжособистісний конфлікт в межах однієї ролі йдеться, коли, наприклад, уявленнячоловіка і дружини щодо виконання ролі чоловіка (або дружини) не співпадають.Або не співпадають уявлення студента і викладача щодо виконання ролі студента(чи викладача). Різниця в уявленнях особливо очевидна, коли конфліктуючісторони належать до різних культур.
Наявністьтруднощів при виконанні соціальних ролей пояснюють у першу чергу неадекватноюрольовою підготовкою, причини якої приховані у недоліках процесу соціалізації всучасному суспільстві. Наприклад, досить типовою є ситуація, коли студент, якийзакінчує вищій навчальний заклад, не уявляє собі, з якими обов’язками,виконанням яких функцій буде пов’язана його майбутня професійна діяльність.
Поширеним усучасній соціології є підхід до розглядання структури особистості через системутаких понять як потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки,тобто через мотиваційну сферу.
Потреби – цеусвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, чого не вистачає дляжиттєдіяльності її організму та розвитку особистості.
Американськийвчений А. Маслоу дійшов висновку, що людині властиві п’ять рівнів потреб:
ü фізіологічніпотреби;
ü потреби убезпеці й захисті;
ü потреби уприналежності й любові;
ü потреби усамоповазі;
ü потребисамоактуалізації, або потреби особистісного вдосконалення.
Потреби кожногонаступного, тобто вищого рівня, актуалізуються лише після задоволення потребнижчого рівня. А. Маслоу виходить з того, що ця ієрархія потребпоширюється на всіх людей, і чим вище людина підіймається у цій ієрархії, тимбільшу індивідуальність, людські якості та психічне здоров’я вона демонструє.Хоча вчений визнавав, що можуть бути виключення з цього ієрархічногорозташування потреб, наприклад, коли творча людина розвиває та виражає свійталант, не дивлячись на труднощі та соціальні проблеми.
Існують іншікласифікації потреб: за значенням у житті людини – першочергові та другорядні,за об’єктом – матеріальні та духовні, за сферою діяльності – потреба вспілкуванні, пізнанні, праці тощо.
Інтереси – цевідображення потреб людини через її місце у системі соціальних відносин тавзаємодій щодо умов та засобів задоволення цих потреб. Як і потреба, інтересмістить у собі внутрішню необхідність, завдяки якій він набуває енергіїспонукальної сили. Рушієм до дії інтерес виступає, коли він усвідомлюєтьсяіндивідом.
Установкивизначають схильність людини до певних дій, реакцій на об’єкти. Установкапередбачає усвідомлене ставлення до об’єкта (когнітивний компонент), емоційну оцінку об’єкта (емоційний компонент) тапослідовну поведінку стосовно об’єкта (поведінковий компонент).
Типиособистості
Однією знайважливіших проблем соціології особистості є побудова соціальних типівособистості.
Типологія якзагальнонауковий принцип пізнання знаходить своє застосування у різних науках.Проте питома вага її, порівняно з іншими методами, збільшується у науках, якімають своїм предметом людину з її соціальним світом.
Будь-яке суспільство зацікавлене у тому, щоб особистості, з яких воноскладається найкращим чином сприяли його розвитку. Тому суспільство має потребув інформації про існуючі та бажані соціальні типи особистості (соціальний тип –це деперсоніфікована уявна особистість як відображення сукупностіповторювальних якостей індивідів, що належать до певної соціальної спільноти).А метод типологізації може розглядатися як інструмент, що її надає.
Одна з перших обґрунтованих типологій особистості належить соціологамФ. Знанецькому та В. Томасу. Критерій їхньої типології – характерпристосування особистості до соціального оточення. В роботі „Польський селянинв Європі та Америці” (1918-1920) вони виділили такі типи:
· «богемний”– пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори у собі тапливучи за течією;
· »міщанський”– спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості і також незнаходячи опори в собі;
· «творчий”– спирається на власні сили. Така людина спроможна змінювати моделі поведінки,культуру, спроможна на винаходи та інновації.
Р. Дарендорф,один з найвідоміших сучасних соціологів, представників конфліктного напряму, розробивсвою типологію особистостей. Підкреслюючи, що особистість – це продукт розвиткукультури, соціальних умов, він користується терміном homo sociologicus та виокремлює такі його типи:
· homo faber – „людина уміла“,»людина, що працює” – особистість, яка наділена важливою суспільноюфункцією; тип, поширений у традиційному суспільстві;
· homo consumer – людина-споживач, особистість,сформована масовим суспільством;
· homo universalis – людина, яка здатна займатисярізними видами діяльності;
· homo soveticus – людина, яка залежить від держави.
Представниками неофрейдизму (Д. Рісмен,Е. Фромм) було розроблене поняття соціального характеру і запропонованийопис різних типів соціальних характерів в епоху капіталізму.
Значну увагудослідженню «соціальних характерів» приділяв американський соціологХХ ст. Д. Рісмен, небезпідставно вважаючи їх ключем до розуміннясоціальної реальності і соціальних процесів. Його типологія допомагає побачитизв’язок, відповідність між основними типами таких характерів та типами суспільногоустрою. Д. Рісмен описав три основних типи соціальних характерів:
· «традиційно-орієнтований”.Особистість, що належить до даного типу, є консервативною, конформною повідношенню до традицій, звичаїв, зразків поведінки, а також до касти, клану, стану.
· »внутрішньо-орієнтований”.Цей тип характерний для періоду розвитку індустріального суспільства. Для такоїособистості притаманна соціальна атомізація, що обумовлена послабленням силитрадицій, внутрішньо-групової інтеграції, контролю з боку первинних груп, атакож відсутність засобів масової інформації. Поведінка людини визначаєтьсяінтерналізованими, засвоєними у дитинстві принципами, особистість стаєцілеспрямованою, підприємницькою, більш відкритою до змін, хоча рольтрадиційних цінностей та норм ще досить значна.
· «ззовні-орієнтований”тип характерний для суспільства споживання. Поведінка особистості цього типувизначається не традиціями, а системою зв’язків, бюрократією, модою тощо. Людина даного типу стає космополітом таспоживає великий обсяг інформації, в неї відсутнє сильне „Я”. Така особистістьмає спрощене соціальне сприйняття, примітивну схему бачення проблем, грубийапарат інтерпретації. Наприклад, до спрощених, примітивних схем належать такічасто вживані, як „нові українці”, „демократи”, „комуністи”, „країни Заходу”,„особи кавказької національності”. Особистість є знеособленою,стандартизованою, є об’єктом маніпуляції, жертвою відчуження, почуває себедезорієнтованою, інколи апатичною чи цинічною До позитивних рис такоїособистості Д. Рісмен відносить бажання любити інших та бути любимим, відчуттягострого дефіциту теплих міжособистісних стосунків.
Опис Д. Рісменом„ззовні-орієнтованої” особистості є в основних рисах близьким до концепції„одномірної людини” німецько-американського соціолога Г. Маркузе.
Всі типи характерів, описані Д. Рісменом, на його думку в певніймірі існують і в сучасному суспільстві, але питома вага кожного з них залежитьвід економічних, соціальних і демографічних чинників, ступеня урбанізації тощо.
Досліджуючи „соціальніхарактери”, німецько-американський вчений Е. Фромм стверджував, щоповедінка людини може бути зрозумілою тільки якщо розглядати її через впливикультури, які існують у даний момент історії. Він підкреслював, що соціальні,політичні, економічні, релігійні та антропологічні чинники взаємодіють зунікальними людськими потребами у процесі формування особистості, а структурахарактеру (тип особистості) пов’язана з певними соціальними структурами.За Е. Фроммом, соціальний характер – це те спільне у структуріхарактеру, що властиве більшості індивідів, які входять до однієї і тієї жсамої культури, в той час як індивідуальний характер – це те, чим люди, щоналежать до однієї культури, відрізняються один від одного.
Е. Фроммвиокремив п’ять типів характеру, що домінують у сучасних йому капіталістичнихсуспільствах, поділивши їх на дві категорії – непродуктивні та продуктивні.
До непродуктивних відносяться:
· рецептивнийтип. Це пасивні та залежні особистості. Вони неспроможні діяти без сторонньоїдопомоги і вважають, що головна мета в житті полягає в тому, щоб їх любили.
· експлуатуючийтип. Особистості такого типу здобувають усе, що їм потрібно або про що вонимріють, силою або винахідливістю. Вони неспроможні до творчості як ірецептивний тип, тому добиваються любові, ідей, емоцій, запозичуючи їх в інших.Характерні риси – агресивність, егоцентризм, пихатість та зухвалість.
· накопичуючийтип. Намагаються оволодіти максимальною кількістю матеріальних благ, влади талюбові. Це уперті, підозрілі і у той же час лояльні, стримані, передбачливіособистості.
· ринковийтип. Переконані, що будь-яка особистість може бути оцінена як товар, який можнапродати, обміняти, отримавши прибуток. Такі люди готові продемонструватибудь-яку особистісну рису, яка б підвищила їхні шанси бути проданимипотенційними замовниками. „Ринкова” особистість — це продукт сучасногокапіталістичного суспільства, що сформувалася у США та західноєвропейськихкраїнах.
Категоріюпродуктивних характерів презентує тип ідеального психічного здоров’я людини. Це кінцева мета у розвиткулюдини – незалежна, чесна, спокійна, любляча, творча особистість, що робитьсоціально-корисні вчинки. Цей тип виникає як відповідь на протиріччя, щоіснують у сучасному суспільстві.
Е. Фромм зазначав, що жоден з наведених типів характеру не існує учистому вигляді, оскільки продуктивні та непродуктивні риси поєднуються урізних людей у різних пропорціях. Але він був упевненим, що у результатісоціальної реформи продуктивна орієнтація особистості може стати домінуючою у будь-якійкультурі.
Відомою в сучасній українській соціології є типологія, запропонованавченим-соціологом Є. Головахою:
· особистість, розчинена у масі(соціальні конформісти)
· особистість, відчужена від суспільства (такий тип переважає у періоди застою)
· перехідний тип (для ньогохарактерна недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, орієнтація навзаємовиключні цінності)
Поняття»соціалізація”
Перетвореннябіологічного індивіда на соціальну істоту, його входження у життя суспільствавідбувається через соціалізацію.
На думкуЕ. Гідденса, соціалізація – це процес, через який безпорадна дитинапоступово перетворюється на особистість, яка розуміє і саму себе, і навколишнійсвіт, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій дитина народилася.
Поняття «соціалізація» почали широковикористовувати західні науковці ще у 30-ті роки ХХ ст. у зв’язку з підвищеннямінтересу до вивчення відносин у системі «людина – культура», зпочатком систематичного дослідження протиріч між практикою дитячого виховання іпотребами суспільства. До цього поняття стали звертатися у соціальнійфілософії, соціології, соціальній психології для пояснення поведінки у тих чиінших ситуаціях не тільки дітей, але й дорослих представників різних соціальнихгруп.
Поняття «соціалізація» є більшшироким, ніж поняття «освіта» та «виховання», якщо останнівикористовуються у вузькому значенні. Освіта передбачає передачу певної сумизнань. Виховання у вузькому значенні розуміється як система цілеспрямованих,свідомих дій, метою яких є формування у людини бажаних особистісних якостей танавичок поведінки. В цьому випадку поняття «соціалізація» включає іосвіту, і виховання, а також усю сукупність стихійних, ніким не запланованихвпливів на особистість. Якщо термін «виховання» розуміється уширокому значенні – як вплив на людину всієї системи суспільних зв’язків зметою засвоєння нею соціального досвіду, — то, як зазначає Г. Андрєєва упідручнику «Соціальна психологія», різниця між вихованням тасоціалізацією ліквідується.
В науковій літературі існує багато варіантіввизначення соціалізації, але більшість з них тяжіє до розуміння її як процесу,завдяки якому люди засвоюють і навчаються підпорядковувати свою поведінкусоціальним нормам. Соціалізація розглядається як процес входження індивіда усвіт конкретних соціальних зв’язків та його інтеграція у різні типи соціальнихспільнот через культуру, цінності і норми, на основі яких формуються соціальніриси особистості.
Соціалізація передбачає включення особистостіу сферу соціальних відносин в якості суб’єкта цих відносин. Отже, метоюсоціалізації може вважатися формування соціально активної особистості, дії тавчинки якої регулюються соціальними нормами та суспільними інтересами.
Отже, соціалізацією називають процес засвоєння людиною певної системицінностей, норм, знань та вмінь, зразків поведінки, які відповідають їїсоціальним ролям та роблять повноправним членом суспільства.
Для сучасної соціології характерні суперечливі погляди на феноменсоціалізації – від визнання до повного заперечення. Наприклад, відомийпольський соціолог З. Бауман вважає, що в соціології постмодерна немаємісця поняттю «соціалізація», оскільки неможна говорити процілеспрямоване формування особистості: сучасна людина в значно більшій мірі,ніж її попередники, здатна сама себе створювати, самоконструювати.
Визнаним теоретиком соціалізації в сучасній соціології вважаєтьсяТ. Парсонс. Його теорія зорієнтована на стале суспільство, в якому коженіндивід усвідомлює свою соціальну роль, розуміє, чого від нього чекають інші. Самесоціалізація (поряд із соціальним контролем) є тим засобом, за допомогою якогопідтримується соціальна рівновага. Соціалізаціямає дві фази – соціальної адаптації та інтеріоризації.
/>
Соціальна адаптація Інтеріоризація
Передбачає пристосування індивіда до соціальних умов існування, ролевих функцій, соціальних норм, що склалися у суспільстві або окремих соціальних групах, до яких належить індивід. Даний аспект соціалізації надає індивідові можливість залучитися, увійти до соціальної спільноти таким чином, щоб не вирізнятися в ній, щоб бути здатним жити так, як живуть усі. Це відбувається, наприклад, через засвоєння мови, грамотності, спільних форм спілкування.
Охоплює найбільш значимі для конкретного суспільства сфери життєдіяльності – працю, спілкування, дозвілля, мораль, релігію, політико-правові норми.
Передбачає процес включення набутих норм, цінностей, взагалі усього соціально-історичного досвіду людства, у внутрішній світ особистості, в її свідомість, де вони узагальнюються, трансформуються і в результаті перетворюються у внутрішні правила поведінки, сприяють формуванню ціннісних орієнтацій особистості як суб’єкта активної діяльності. Чим більше особистість засвоює позитивного людського досвіду у всіх його проявах, тим більше вона буде соціалізована.
Тобто у даному аспекті на відміну від соціальної адаптації вже не йдеться про уподібнення суб’єкта соціалізації людям, що оточують його. Суб’єкт соціалізації розглядається як активно діюча одиниця.
ЗаТ. Парсонсом, важливими каналами соціалізації є сім’я, школа та молодіжна субкультура.
Американськийсоціолог Н. Смелзер вважає, що завдяки соціалізації люди набувають досвідта засвоюють установки, які відповідають їх соціальним ролям. Соціалізація маєза мету сприяти інтеракції людей на основі соціальних ролей та забезпечуватизбереження суспільства через засвоєння його новими членами відповіднихпереконань і зразків поведінки. Успішна соціалізація обумовлена трьома факторами:очікуваннями, зміною поведінки, прагненням до конформізму. ЗаН. Смелзером, соціалізація – це двосторонній, різноспрямований процес, щопередбачає взаємний вплив між біологічними факторами і культурою, а також міжтими, хто здійснює соціалізацію та соціалізується. Результатом цього стаєформування унікальної і неповторної особистості.
На дослідження соціалізації вплинула і теоріяпсихосоціального розвитку людини Е. Еріксона. Він запропонував виокремитьу життєвому циклі людини вісім універсальних для всього людства послідовнихстадій її психосоціального становлення – дитячі літа, раннє дитинство, ігровийвік, шкільний вік, підлітковий вік (або раннє юнацтво), молодість, середнійвік, зрілість.
Процес розгортання цих стадій відбувається за епігенетичнимпринципом: особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншоїстадії розвитку передбачає готовність особистості рухатися до подальшогозростання, розширення соціального світогляду та радіусу соціальної взаємодії. Кожнастадія характеризується специфічним завданням. Наприклад, у дитячі літавідбувається формування базової довіри до навколишнього світу, переборюваннявідчуття відчуженості, а в ігровому віці – розвиток активної ініціативиодночасно з виникненням відчуття провини та відповідальності за свої бажання.Саме суспільство, на думку Е. Еріксона, визначає зміст розвитку, який бинайкращим чином сприяв включенню індивіда в суспільне життя, тобтосоціалізації.
Сучасні німецькі вчені (Ю. Хабермас)пов’язують соціалізацію з ідеєю про те, що індивід у процесі свого розвитку всебільше прагне до самореалізації та самоствердження, а пасивне пристосуваннявідступає на задній план.
Періодизаціяпроцесу соціалізації
Існують різніпогляди не тільки на зміст, але й на тривалість та періодизацію соціалізації.
Деякі авториобмежують соціалізацію періодом досягнення соціальної зрілості, тобто періодомвходження особистості у самостійне життя, яке передбачає професійнесамовизначення, набуття економічної незалежності, сформованість політичнихуподобань тощо.
Інші вважають, щопроцес соціалізації починається з моменту народження і з різною інтенсивністювідбувається протягом усього життя людини, оскільки навіть доросла людиназмушена адаптуватися до нових цінностей – під час переходу із одногосоціального середовища до іншого, від попередніх до нових соціальних ролей –при укладенні шлюбу, отриманні нової посади тощо.
Саме томуП. Бергер і Т. Лукман розрізняють два типи соціалізації – первинну тавторинну. Первинна соціалізація пов’язана з дитинством та юнацтвом, з першоюполовиною життя, коли індивід стає членом суспільства, засвоюючи соціальнінорми та зразки поведінки. Вторинна соціалізація означає будь-який наступнийпроцес, завдяки якому вже соціалізований індивід інтегрується у нові секторисуспільства. Цей вид соціалізації зазвичай охоплює зрілий вік та старість,тобто другу половину життя.
П. Бергер і Т. Лукман зазначають, що на певному етапіісторичного розвитку первинна (у першу чергу сімейна) соціалізація була простимвідтворенням суспільства, тобто те, що створювалося у результаті первинноїсоціалізації «споживалося» суспільством і забезпечувало йогофункціонування.
Але в процесісуспільного розвитку змінювалося і речове середовище, поглиблювався суспільнийрозподіл праці, виникла необхідність освоєння різноманітних спеціалізованихфункцій (особливо активно починаючі з індустріальної епохи). Саме це спонукалодо створення спеціалізованих інститутів позасімейної, або вторинноїсоціалізації (дошкільної, шкільної, професійної освіти тощо), які частковозамінювали інститути первинної соціалізації, а частково пропонували те, чогосім’я дати не могла. Наприклад, якщо батьки працюють інженерами, а людина хочебути хірургом, навчити її цьому в сім’ї батьки не в змозі. В сучасному суспільстві на це є професійна освіта.
Існує інша, більш докладна періодизаціяпроцесу соціалізації, на яку вказують А. Кравченко та В. Анурін усвоєму підручнику «Соціологія». Вона містить у собі чотири етапи:
· первиннасоціалізація.Починається з моменту народження і триває до вступу дитини до школи. Людина єістотою, яка не має вроджених навичок виживання, їй потрібне піклування іншихлюдей, які б підтримували її фізичне існування: годували, захищали від холодутощо. Але для нормального розвитку цього замало. Щоб дитина правильнорозвивалася, вона має постійно відчувати, що її люблять. На думку психологів,це особливо важливо у перші роки життя.
Для забезпеченняоснов соціалізації дитинство є найважливішим етапом в житті людини: якщо деякіелементи соціального життя (мова, певні моделі поведінки, звичаї, навички )людина не засвоїла в дитинстві, то на наступних етапах заповнити «біліплями» буде неможливо.
Вирішальнимфактором у процесі соціалізації на даному етапі є вплив сім’ї, оскільки самесім’я у цьому віці у першу чергу займається (має займатися) розвиткоміндивідуальних розумових здібностей та інтелекту дитини, її соціальних навичок.Вченими доведено, що виховання дітей поза сім’єю (у дитячому будинку),позбавлення їх батьківського піклування значно знижує потенціал їх повноцінногорозвитку, впливає на здатність до навчання. При сприятливих умовах до моментузавершення первинної соціалізації дитина одержує значний обсяг інформації пронавколишній світ, досягає відповідного віку рівня у розвитку здібностей таінтелекту, залучається до норм та цінностей своєї соціальної групи, свого соціальногокласу.
· вториннасоціалізація.Співпадає за часом та змістом з періодом отримання людиною формальної освіти,тобто з перебуванням у навчальних закладах різного рівня. Те, як протікаєсоціалізація на цьому етапі, залежить насамперед від умов, у яких відбуваєтьсянавчання, від рівня підготовки та особистісних якостей педагогів, від змісту таякостей педагогічних методик.
Головними функціями вторинної соціалізації є загальна підготовкаособистості до майбутньої життєдіяльності у межах формальних організаційсуспільства, а також її максимальна інтелектуалізація, наповнення інформацією,яка має вигляд систематизованого наукового знання, формування навичок логічногомислення. Передбачається, що освіта має сформувати характер, розвинути розум,передати основи знань, навички, вміння, які дозволять індивіду успішно будуватисвоє життя.
Фізичне та культурне існування індивіда на цьому та попередньому етапісоціалізації матеріально забезпечують інші люди – батьки, родичі тощо.Завершуючи вторинну соціалізацію, особистість має підготувати себе досамостійного добування засобів існування.
· соціалізаціязрілості. Віндустріальному суспільстві початок етапу соціалізації зрілості затягаєтьсяприблизно до 20-25-річного віку. Цей етап пов’язаний із освоєнням індивідом ролісамостійного економічного агента, здатного забезпечувати себе засобамиіснування. Тепер індивід випробовує придатність тих знань, вмінь, навичок, щобули ним набуті на етапі вторинної соціалізації.
Як правило на цьому етапі індивід створює власну сім’ю, стаєбезпосереднім учасником відтворення людського роду. Він виступає вже не простояк об’єкт виховного та соціалізуючого впливу, але й сам відповідно досоціальних ролей, які йому доводиться виконувати (мати або батько),перетворюється на агента соціалізації.
· соціалізаціястарості. Якзазначають фахівці у галузі соціалізації особистості, виникнення цієї стадіїстало можливим тільки в індустріальних суспільствах на досить високих рівнях їхрозвитку, оскільки саме в них спостерігається зростання середньої тривалостіжиття, а у структурі населення збільшується питома вага людей похилого віку.
Н. Смелзер вважає, що пристосування до старості не обов’язково маєуявляти собою процес особистісного зростання. Розвиток особистості можеприпинитися, або навіть повернути назад через ослаблення фізичних тапсихологічних можливостей людини. Деякі вчені дотримуються позицій, що поняттясоціалізації не має сенсу стосовно періоду в житті людини, коли відбуваєтьсязгуртування її соціальних функцій.
В той же час існують протилежні дані: дослідження свідчать прозбереження соціальної активності осіб похилого віку. Виходячи з цього похилийвік розглядається як вік, що робить суттєвий внесок у відтворення соціальногодосвіду. Тому на цьому етапі має йтися про зміну типу активності особистості.
Старість у сучасному суспільстві пов’язана з неможливістю індивідадіяти так активно в економічній і професійній сферах, як це було напопередньому етапі. Але наслідки цього різні і залежать від рівня економічногорозвитку суспільства. Наприклад, хоча українське суспільство і зараховується доіндустріальних суспільств, стан його економіки та системи соціальногозабезпечення такий, що вступ до такого життєвого циклу, як старість, неминуче тягнеза собою зниження соціального статусу особистості (падіння рівня доходівіндивіда, погіршення матеріального становища). В економічно благополучнихсуспільствах людям похилого віку забезпечується досить високий рівень життя.Але навіть в них, на думку американського соціолога І. Розова, соціалізаціюлюдей похилого віку неможна вважати ефективною. Якщо попередні етапи приносилирадість і блага, то старість асоціюється головним чином з утратами, з відчуттямсоціальної та професійної непотрібності, яке може стати причиною серйознихпсихологічних труднощів.
В будь-якому разі перехід на цей етап соціалізації потребує відособистості, як і на попередніх етапах, засвоєння нових соціальних ролей(бабця, дід, пенсіонер тощо), хоча їх зміст може бути недосидь чітковизначеним.
У вітчизнянійсоціології домінує виокремлювання етапів соціалізації на основі ставленнялюдини до трудової діяльності. Виходячи з цього, називають дотрудову, трудову тапіслятрудову соціалізацію. Дотрудова стадія соціалізації обіймає увесь періоджиття людини до початку трудової діяльності. В свою чергу цю стадію можнаподілити на ранню соціалізацію (період від народження дитини до вступу дошколи, тобто період раннього дитинства) та стадію навчання (весь час навчання ушколі, період юнацтва у широкому розумінні цього терміна). Щодо часу навчанняпісля середньої школи (у вищому навчальному закладі, коледжі, ПТУ тощо) всоціологічній та соціально-психологічній літературі не існує єдиної точки зору,до якої стадії – дотрудової чи трудової – цей період відносити. Але будь-якевирішення цієї проблеми не зменшує теоретичне та практичне її значення, отжестудентство є однією з важливих соціальних груп суспільства.
Трудова стадіясоціалізації обіймає період зрілості або весь період трудової діяльностілюдини.
Післятрудовастадія соціалізації обіймає період життя людини після закінчення трудовоїкар’єри. Виокремлення цієї стадії є дискусійним. На думку противників не можнаговорити про соціалізацію людей похилого віку, коли майже всі соціальні функціїлюдини поступово припиняються, навпаки слід говорити про десоціалізацію.Прихильники виділення післятрудової стадії вважають, що необхідно по-новомурозуміти функції людей похилого віку, що у них соціальні функції неприпиняються, більш того, такі люди можуть відігравати важливу роль узбагаченні соціального досвіду.
Агентисоціалізації
Соціалізаціявідбувається під цілеспрямованим і стихійним впливом великої кількостісоціальних структур, соціальних інститутів та організацій, окремихособистостей, які сприяють засвоєнню індивідом соціальних норм та ролей. Їхназивають агентами соціалізації (первинної та вторинної). На різних етапахсоціалізації вони відіграють різну за значенням роль. Наприклад, у дошкільномувіці найважливішими агентами соціалізації виступають батьки (агенти первинноїсоціалізації), а у зрілому віці на перше місце виходять агенти вторинноїсоціалізації, які уособлюються у різноманітних інститутах суспільства, як тотрудовий колектив, церква, армія, засоби масової інформації, держава та багатоінших.
Найважливішим танайвпливовішим агентом соціалізації людини на перших етапах її життя, тобто удитинстві та підлітковому віці, є сім’я. Саме за допомогою сім’ї дитина включається у життясуспільства, саме у сім’ї формується первиннасоціальна сутність індивіда. Сім’я знайомить дитину з правилами поведінки у суспільстві, спілкування зіншими людьми, з моделями рольової поведінки. Соціальний статус сім’ї визначає соціальний статус індивідапротягом перших двадцяти років його життя. В процесі первинної соціалізації,яка відбувається саме в сім’ї та за її участю, індивіду передається культурасуспільства – його цінності, норми, звичаї, мова. На думку Т. Парсонса,те, що відбувається в сім’ї – більше, ніж проста формасоціалізації, оскільки знайомство з цими аспектами культури в даний період перетворюєїх у частину особистості дитини.
Сім’я можевпливати на процес соціалізації як позитивно, так і негативно (якщо дитиніприщеплюються цінності, норми, які йдуть у розріз з суспільними, а взірціповедінки, які спостерігає дитина є асоціальними (алкоголізм, наркоманія,жорстокість тощо)).
Школа – соціальний інститут, якийприщеплює дитині навички групового спілкування, здатність до взаємодії зіншими, до спільної діяльності, формує уявлення про суспільні цінності. Саме ушколі дитина вчиться змагатися, переживати успіх і поразки. На думкупсихологів, у шкільний період у дитини формується самооцінка, яка у багатьохвипадках зберігається протягом всього життя.
Однолітки теж впливають на соціалізаціюіндивіда, особливо у підлітковому віці. У середовищі однолітків підлітокнавчається спілкуватися на рівних, а не за принципом ієрархії, як цевідбувається у сім’ї чи школі, знайомиться ізцінностями свого покоління.
Як однолітки, такі школа вносять певні корективи у сімейні цінності, які набуває індивід уранньому дитинстві.
На соціалізаціюдорослих і дітей серед інших агентів соціалізації впливають засоби масовоїінформації – преса, радіо, і особливо телебачення. ЗМІ – це важливе джерелорозповсюдження інформації, яка поповнює знання людини про навколишній світ. ЗМІформують споживацькі потреби, стереотипи поведінки, що часто відрізняються відтих, з якими вони стикаються у своєму безпосередньому реальному оточенні. ЗМІприймають активну участь у формуванні громадської думки, при цьому можливареалізація як творчих, так і руйнівних завдань.
У науковійлітературі досить часто звертають увагу на неоднозначність впливу ЗМІ наособистість, зокрема на особистість дитини чи підлітка. Щодо цього цікавим єдослідження, одночасно проведене в Австралії, Фінляндії, Ізраїлі, Польщі та СШАу 1983 – 1986 роках. За його результатами з’ясувалося, наприклад, що частота, з якою хлопці-підлітки дивляться фільмизі сценами насильства, дозволяє зробити статистично значимі прогнози просерйозність правопорушень, які скоюються у віці до 30 років. Дослідникизазначають, що ефект екранного насильства може сприяти формуванню у підлітківспецифічних установок і норм поведінки, навчити їх насильницькому вирішеннюконфліктів. Екранні образи можуть досить довго зберігатися у пам’яті людини, непідлягаючи контролю з боку свідомості, тому можливим стає, що у реальнійконфліктній ситуації, подібній до баченої на екрані, поведе себе за тим же«сценарієм».
Соціалізаціїдорослих людей сприяє трудовий колектив, в цілому середовище, яке оточує людинуна роботі. Особливістю соціалізації у трудовому колективі є те, що це переважновторинна соціалізація, оскільки стосується дорослих, вже сформованих людей.
Психолог Р. Гоулд вважав, що соціалізаціядорослих не є продовженням соціалізації дітей, а, навпаки, уявляє собою процесподолання психологічних тенденцій, що склалися у дитинстві. Успішнасоціалізація дорослих пов’язана з поступовим подоланням дитячої упевненості увсемогутності авторитетних осіб та у тому, що хтось має піклуватися про їхпотреби.
Повертаючись допроблеми агентів соціалізації, необхідно зазначити, що вони можуть впливати наособистість гармонійно, односпрямовано, але інколи вплив буває суперечливим,різноспрямованим. Наприклад, батьки прищеплюють дитині одну систему цінностей,а однолітки – іншу, можливо, протилежну. Аналогічна суперечливість можеспостерігатися при взаємодії таких інститутів, як релігія та бізнес.
Слід зазначити, що протиріччя у взаємодії агентів соціалізаціївиступають однією з причин виникнення особистостей з девіантною поведінкою,тобто з поведінкою, що відхиляється від норм та цінностей даного суспільства.
Французькийсоціолог П. Бурд’є вважав, що у процесінавчення у людини формується «друга натура», яку він позначивпоняттям габітус. Це культурна спадщина, глибоко засвоєна індивідом, якаспрямовує його поведінку навіть без участі його свідомості. Можна сказати, щогабітус – це внутрішній соціальний порядок, завдяки якому індивіди поводятьсебе так, як цього вимагає суспільство і така поведінка здається їм природною.Розрізняють такі типи габітусу:
· культурний(національний) габітус,який характеризує колективну національну свідомість та визначає культурнівідмінності між народами
· класовий габітус, який формуєтьсязавдяки системі виховання та освіти, властивій тому чи іншому соціальному класу
· гендернийгабітусформується відповідно до гендерних ролей та моделей поведінки.
Надзвичайноважливу роль у формуванні та розвитку особистості, в усвідомленні людиною свого«Я» відіграє, як видно з попередніх міркувань, соціальне середовище.Одним із перших на це звернув увагу американський вчений Ч. Кулі. Урезультаті тривалих досліджень він з’ясував, що розвиток самосвідомостіособистості відбувається довго та суперечливо і не може здійснитися без участіінших людей, тобто соціального оточення. Концепція Ч. Кулі дістала назвутеорії „дзеркального Я”.
За Ч. Кулі, „дзеркальне Я” – це відчуття особистої визначеності,що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми, сприйняттяїхньої реакції на свою поведінку та зовнішність. „Дзеркальне Я” передбачає трифази: по-перше, людина уявляє собі, як вона виглядає в очах інших людей;по-друге, людина уявляє, як інші люди оцінюватимуть її; по-третє, людинавиробляє певний тип внутрішнього самовідчуття. Соціальне оточення виступає в якостісвоєрідного дзеркала, яке дає людині змогу усвідомити власне „Я”.
Розробку ідейЧ. Кулі продовжив американський соціальний мислитель Дж. Г. Мід.Він запропонував концепцію „узагальненого іншого”, яка пояснює сутність процесусприйняття індивідом інших особистостей. Дж. Г. Мід стверджував, що індивід набуваєвідчуття індивідуальності, коли підходить до себе з тих же позицій, що і доінших людей. Внутрішнє людина приймає подвійну точку зору: одночасно вона єсуб’єктом – спостерігачем та об’єктом – тим, за ким спостерігають. У власнійуяві людина приймає позицію іншої людини і з цієї позиції вивчає саму себе.
Американськийвчений А. Халлер запропонував концепцію „значущого іншого”, яка тежспрямована на з’ясування того, як відбувається процес формування особистості,усвідомлення людиною власного „Я”. „Значущий інший” – це та особистість, відякої індивід намагається здобути похвали та до рекомендацій якої прислухається.А. Халлер вважає, що саме такі особистості справляють найбільший вплив наповедінку індивідів, їхні соціальні орієнтації та формування самосвідомості. Вякості „значущого іншого” можуть виступати різні люди: батьки, вчителі, друзі,відомі люди тощо.
Але що б сталосяз людиною, яка у перші роки свого життя, коли особливо активно відбувається процессоціалізації, усвідомлення свого „Я”, опинилася поза сферою нормальних людськихконтактів, соціального середовища, поза культурним впливом?
Широкої відомостінабули випадки з феральними людьми, тобто дітьми, які були позбавлені людськоїопіки та виховувалися тваринами. Історії цих дітей, як, наприклад,десятирічного хлопчика Віктора, якого наприкінці XVIII ст. знайшли у лісах Аверона напівдні Франції, або дівчаток Амали і Камали, яких у 1920 році знайшли уджунглях одного із штатів Індії, описані в психологічній та соціологічнійлітературі і стали хрестоматійними (взагалі, за свідченнями фахівців, такихвипадків описано біля 30).
Очевиднийвисновок, що можна зробити на основі цих випадків – соціалізація відбувається упроцесі вербального та невербального спілкування з іншими людьми. Діти,позбавлені ранньої соціалізації, мають досить обмежені здібності та здатністьвключитися у повноцінне соціальне життя. Відсутність ранньої соціалізації неможе (або майже не може) бути компенсоване пізніше.
Разом з тим слідзазначити, що соціалізація не є односпрямованим процесом: не тільки суспільствовпливає на особистість, але й особистість на суспільство.
Ресоціалізаціяі десоціалізація
При вивченні феномену соціалізаціївикористовуються також поняття «десоціалізація» і«ресоціалізація». Десоціалізація та ресоціалізація можутьрозглядатися як складові соціалізації, зокрема вторинної соціалізації.
Десоціалізація пов’язана з відкиданням старого. Цепідучування від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.
Ресоціалізація передбачає набуття нового. Якзазначає Н. Смелзер, ресоціалізацією називається засвоєння новихцінностей, ролей, навичок замість попередніх, що не засвоїлись або застаріли. Унайбільш загальній формі ресоціалізація відбувається завжди, коли індивіддізнається про щось, що не співпадає з його попереднім досвідом. Вона може бутим’якою, з незначною модифікацією уявлень, світогляду або інтенсивною, якщоідеї, що прищеплюються, принципово змінюють поведінку індивіда та йогосвітосприйняття. Інтенсивно ресоціалізація відбувається, наприклад, колиіндивід приймає сеанси психотерапії, вступає до релігійної секти, йде довійська, опиняється у в’язниці, і навіть, коли після школи вступає до вищогонавчального закладу.
Ресоціалізаціяможе відбуватися на будь-яких етапах життя дорослої людини та охоплюватирізноманітні види її діяльності – від виправлення почерку чи дефектів мовленнядо перекваліфікації робітника або засвоєння нових соціокультурних норм мігрантами.
Вважається, що десоціалізація та ресоціалізація притаманні самедорослим людям. У дитинстві та у підлітковому віці, коли індивід виховується усім’ї та школі, зазвичай ніяких різких змін у його житті не відбувається. Йогосоціалізація є плавною та уявляє собою накопичення нових знань, умінь, навичок,норм, цінностей тощо.
Агентами процесів десоціалізації таресоціалізації можуть бути як одні й ті ж самі люди та соціальні інститути, такі такі, що відносяться до різних, іноді антагоністичних, субкультур.
Іноді індивідопиняється у таких екстремальних умовах, коли десоціалізація не просто пов’язана з відкиданням раніше засвоєнихнорм, а перетворюється на руйнування моральних основ особистості, призводить доїї деградації, а ресоціалізація не здатна відтворити все багатство втраченихнорм, цінностей, ролей. Саме з такими умовами стикаються люди, які, наприклад,опиняються у в’язницях, виправних колоніях,психіатричних лікарнях, концентраційних таборах, іноді в армії.
Десоціалізаціяможе бути настільки суттєвою, що позитивна ресоціалізація майже не дає ефекту,оскільки структура особистості зруйнована.
Ресоціалізаціяможе стосуватися окремої людини, а може охоплювати цілі шари суспільства, якправило, в тих випадках, коли суспільство як цілісна система соціальнихзв’язків переживає докорінні зміни.
Отже,соціалізація – це складний та суперечливий процес. Як вважає Н.Смелзер, вонаніколи не може бути на сто відсотків успішною, оскільки дітям властиво чинитиопір зусиллям дорослих та змінювати процес соціалізації на багатьох етапахсвого розвитку.
Від успіхусоціалізації залежить, наскільки особистість, засвоївши необхідні соціальніролі та соціальні норми, цінності, моделі поведінки, що відповідають їм ісхвалюються суспільством, змогла реалізувати свої здібності.
Для суспільствауспіх процесу соціалізації виступає гарантією самовідтворення суспільства:молодші покоління переймають досвід, знання, традиції старших поколінь іврешті-решт займають їх місце в системі соціальних зв’язків.