Особливості розслідування проституції

–PAGE_BREAK–Про проведення обшуку або виїмки слідчий складає протокол   у двох  примірниках з додержанням правил статті 85КПК України.  В протоколі зазначаються: підстави для обшуку або виїмки; приміщення чи інше місце,  в якому було проведено обшук або виїмку;  особа, у якої проведено обшук або виїмку;  дії слідчого і результати обшуку або  виїмки.  Щодо  кожного  предмета,  який  підлягає  вилученню, повинно бути зазначено,  в якому саме місці і при яких  обставинах він був виявлений.
В протокол  обшуку  або  виїмки  заносяться   всі   заяви   і зауваження  присутніх  під час обшуку або виїмки осіб,  зроблені з приводу тих чи інших дій слідчого.  Обидва примірники протоколу, а також опис вилучених предметів підписують слідчий,  особа,  у якої проводився обшук або виїмка, та запрошені особи, що були присутні.
Другий примірник протоколу обшуку або виїмки,  а також другий примірник опису вручається  особі,  у  якої  проведено  обшук  або виїмку,  а  в разі її відсутності — повнолітньому членові її сім’ї або представникові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів.
При проведенні обшуку або виїмки на підприємстві, в  установі або організації другий  примірник  протоколу  і  опису  вручається представникові підприємства, установи або організації.
При наявності  в  протоколі  зауважень  на  неправильні  дії, допущені під час обшуку,  слідчий не пізніше двох днів  повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за слідством.
ж) Проведення впізнання
Дуже ретельно варто готуватися до проведення впізнання.     Закон передбачає можливість пред’явлення будь якої особи для впізнання свідкові, потерпілому, обвинуваченому або підозрюваному. У слідчій практиці найбільш поширеними є впізнання потерпілим обвинуваченого, що обумовлюється контактом, якому вони перебували в момент скоєння злочину.
     Впізнання людини можливе:
     а) по анатомічних ознаках будови обличчя і тіла та особливих прикметах;
     б) по голосу і особливостях мови;
     в) по ході.
      У кожному з цих випадків пред’явленню для впізнання передує допитий впізнаючого. У ст. 147 КПК України записане: в разі необхідності пред’явлення якої небуть особні для  впізнання свідкові, потерпілому, обвинуваченому або підозрюваному слідчий спочатку допитує їх про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, при яких упізнаючий бачив цю особу, про що складається протокол допиту.
     Слідчий починаючи проведення пред’явлення для впізнання, пояснює учасникам цієї слідчої дії їх права та обов’язки. А саме, необхідно роз’яснити вимоги закону про пред’явлення для впізнання тільки тих осіб які схожі між собою, звернути увагу присутніх, що дану вимогу закону виконано. Необхідно це для того щоб поняті і пред’являємі особи могли своєчасно зробити заяву, якщо в підборі пред’являємих громадян була допущена помилка.
     Важливим тактичним прийомом пред’явлення для впізнання є розміщення особи яка підлягає впізнані, серед інших осіб, тієї ж статі в кількості не менше трьох, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу (ст. 174 КПК).
Місце серед інших осіб, що пред’являються, впізнаваний повинен вибрати сам, така тактовна рекомендація закону зобов’язує слідчого, в присутності понятих, до качану пред’явлення для впізнання запропонувати впізнаваному обрати певне місце серед осіб, які пред’являються. Ця важлива обставина обов’язково фіксується в протоколі і гарантує об’єктивність впізнання.
Щодо кількості осіб, які пред’являються для впізнання, єдиної думки немає як серед науковців так, і серед практичних працівників правоохоронних органів. Одні вважають що має бути три особи, інші-чотири. Граматичне тлумачення ст.174 УПК України дає підстави твердити, що пред’являтись для впізнання мають чотири особи, оскільки в ній йдеться про інших осіб у кількості не менше трьох, а далі ставляться вимоги до цих трьох. Отже маємо одну особу, яка підлягає впізнанню і три особи, серед яких треба її пред’являти, всього чотири особи. І це цілком слушно. Впізнаючому створюються такі умови, коли він, спостерігаючи всіх пред’явлених йому осіб, мусить відтворити в своїй пам’яті ознаки зовнішності злочинця і порівняти їх з ознаками інших осіб, вказавши кого він впізнає і по яких індивідуальних рисах обличчя та інших прикметах зовнішності. Щоправда, судові органи приймають як доказ впізнання, в якому брали участь лише три особи. Щоб виправити становище, треба в законі чітко записати «особа, яка підлягає впізнанню пред’являється разом  з трьома сторонніми, не зацікавленими в справі особами, і не знайомими впізнаючому, які подібні між собою.
У коментарі цієї статті треба роз’яснити, в чому ці всі чотири особи мають бути подібними між собою. Це стосується зовнішнього вигляду, одягу взуття. Схожість по зовнішньому вигляду обумовлена расою, національністю, віком, зростанням, статурою, формою обличчя, кольором волосся і іншими ознаками за системою «словесного портрету». Одяг і взуття мусять бути подібними за  виглядом,  фасоном,  кольором і ін.  Інакше,  треба
добирати осіб з таким розрахунком щоб жодна з них різко не виділялась хоча б однією якоюсь ознакою і не привертала на собі особливої уваги впізнаючого. Впізнання не може бути визнане достовірним. Якщо персона, яка підлягає впізнанню. Поставлена в умови, що виділяють її з кола осіб, одночасно пред’явлених впізнаючому.
Тактичним прийомом, який забезпечує об’єктивність проведення цієї слідчої дії, полягає в створенні умов при яких впізнаючий до моменту безпосереднього пред’явлення не повинен бачити впізнаваного, а також не зустрічатися з особами, серед яких буде вона знаходитись. Ось чому пред’явлення для впізнання треба так спланувати, щоб виклик впізнаючого, доставка злочинця під вартою, явка осіб, серед яких він буде розміщений не співпадали в часі і тим самим унеможливлювали їх спілкування.
    Після того, як впізнаваний займе місце серед пред’явлених громадян, слідчий, не покидаючи свого кабінету, через помічника або по телефону викликає впізнаючого, який зазвичай знаходиться в сусідній кімнаті. Якщо ж впізнаючого нема поблизу, слідчий може послати за ним співробітника міліції або помічника з числа тих, які не знають особу, впізнання якої буде проводитися.
    Однією з обов’язкових умов впізнання є пред’явлення кожному впізнаючому кожну особу окремо. Треба створити так обстановку, в якій кожний свідок або потерпілий окремо, без стороннього впливу могли б співставити ознаки зовнішності обвинуваченого, які зберегли в їх пам’яті, з ознаками осіб, пред’явлених для впізнання, і констатувати тотожність або різницю.
    Як тільки впізнаючий зайде, слідчий повинен упевнитися в його особистості, освідомившись, чи добре він бачить в даних умовах, роз’яснити сутність слідчої дії, яка проводиться, а також попередити упізнаючого, якщо він свідок або потерпілий, про відповідальність за відмову від показань і за дачу завідомо неправдивих показань при  пред’явленні  для  впізнання. Після
цього впізнаючому пропонується уважно оглянути пред’явлених громадян в тих позах, в яких вони знаходяться. Стан пред’являєммих може бути змінено по бажанню впізнаючого або за розсудом слідчого. Для зручності розглядання впізнаючим прикмет пред’являємих, слідчий може запропонувати їм встати, пройти деяку відстань, виконати певні рухи, задати запитання для того щоб впізнаючий почув особливості мови і голосу пред’являємих. Не припустимі прийоми які спрямовують увагу впізнаючого на особу, яка підлягає впізнанню, т.б. прийоми наводячого характеру. Підганяти впізнаючого при проведенні впізнання не можна.
    Для того, щоб дізнатись у впізнаючого про результати його спостережень, необхідно задати йому питання приблизно в такій формі: «Чи не впізнаєте ви кого-небудь з пред’явлених громадян? Після позитивної або негативної відповіді слідчий продовжує ставити уточнюючі, деталізуючі запитання, відповідаючи на які впізнаючий міг би найбільш повно розкрити своє судження. Якщо він впізнав кого-небудь з пред’явлених громадян, то по проханню слідчого вказує рукою на ту людину, щоб всім присутнім було зрозуміло, про кого йде мова. Після цього слідчий пропонує впізнаючому назвати прикмети, за якими він впізнав вказаного їм громадянина. З первісної відповіді буває тяжко зробити висновок про ступінь впізнання чи ототожнений впізнаваний або впізнаний як особа схожа, і тим самим встановлено лише групову приналежність. Тоді слідчий, задаючи уточнюючі, а іноді і контрольні запитання, повинен добитися від впізнаючого розкриття і обгрунтування його судження про впізнання.
    У випадку впізнання слідчий зобов’язаний поставити перед впізнаючим запитання, чи не бачить він яких небудь змін в зовнішньому вигляді впізнаваного, якщо такі є, то в чому конкретно вони виражені. У впізнаючого з’ясовується, скільки разів раніше і при яких обставинах він бачив впізнаваного. Він не повинен повторювати свої попередні показання у повному   обсязі,   оскільки   все   вже   зафіксовано   в   протоколі   допиту. У
поясненні впізнаючого повинні міститися короткі відомості про характер злочину і конкретної дії впізнаваного. Він не повинен повторювати свої попередні  показання у повному обсязі, оскільки все вже зафіксовано в протоколі допиту. У поясненні впізнаючого повинні міститися короткі відомості про характер злочину і конкретні дії впізнаючого. Виключення становлять справи про згвалтування. Потерпіла по справам цієї категорії вправі не характеризувати при впізнанні злочинця події при якій вона постраждала, оскільки це компрометує її в очах присутніх  громадян
Незважаючи на вжиті ще при підготовці впізнання міри безпеки при підборі  предявляємих громадян, не знайомих з впізнаючим необхідно для виключення  небажаних наслідків з’ясувати в останнього, чи не знає він осіб з числа впізнаних громадян. На завершення слідчий пропонує впізнаючому назвати своє прізвище, а у випадку відмови сам називає його.
При заяві  впізнаючого про те, що він нікого  з пред’явлених громадян  не впізнав, необхідно з’ясувати, на чому грунтується висновок  впізнаючого або він не пам’ятає образ людини, яку він раніше спостерігав, або добре пам’ятає його і бачить, що серед пред’явлених осіб немає тієї, яку   він бачив колись. Якщо впізнаючий стверджує, що серед пред’явлених осіб немає тієї яка підлягає впізнанню, необхідно уточнити, в чому він бачить різницю і чи є схожість між окремими рисами пред’явлених з тією людиною, образ якої він пам’ятає. Відповідь на це запитання  допомагає слідчому  в подальшому найбільш правильно організувати розшук злочинця, точніше скласти його словесний портрет.
У практиці зустрічаються випадки, які можна назвати непередбаченими впізнаннями,  наприклад,  коли  впізнаючий вкаже як на особу  ним впізнану, на кого-небудь з громадян, в числі яких находиться впізнаваний, або на понятого. Однак слідчий повинен вислухати всі доводи впізнаючого і не дивлячись на те, упевнений він чи ні, що вийшла помилка, проводити слідчі дії, спрямовані на перевірку показань впізнаючого.
Можливо і інше, коли особа, яка підлягає впізнанню, незалежно від пояснень впізнаючого робить заяву про те, що впізнає  його, то в цьому випадку, як і при звичайних умовах,  необхідно з’ясувати, за якими  прикметами  впізнаний громадянин, для впізнання треба допитати особу, яка підлягає впізнанню і яка опинилась випадково впізнаючою.
Непередбачене впізнання може статися і тоді, коли свідок або потерпілий  при  випадковій зустрічі в місці  проведення розслідування впізнає особу, підлягаючу впізнанню. У такому випадку пред’явлення для впізнання  втрачає  сенс, а пояснення про впізнання  фіксується при допиті.
Бувають випадки, коли через деякий час після пред’явлення для впізнання і фіксації отриманих результатів  впізнаючий звертається із заявою, що він припустився помилки.  Така заява стосується помилкового висновку  про впізнання  або невпізнання. Нове судження впізнаючого завжди потребує перевірки. У тому і іншому випадку  бувший впізнаючий повинен бути допитаний.  У ході  допиту необхідно з’ясувати, коли і на основі чого.  Він прийшов до таких висновків. Якщо  допитаний  наново громадянин  заявив, що  серед  пред’являючихся був той чоловік, якого він запам’ятав, але внаслідок  певних причин ( які він пояснює на новому допиті) він заявляє про  невпізнання,  необхідно  буде провести  повторне  пред’явлення  для впізнання  в присутності  і з участю  тих самих осіб.
Якщо  ж знову допитаний громадянин  в зв’язку  з наданою  ним  заявою повідомить, що він помилково вказав на персону  як невпізнану, то, по перше, в процесі розслідування  результати такого впізнання не можуть  використовуватись  як викриваючий  матеріал, і, по друге, особа, помилково  впізнана (якщо це не обвинувачений  або підозрюваний), повинно бути відразу ж  повідомлене  про подібну помилку.
Особу можливо впізнати і по  індивідуальних функціональних ознаках, а саме: по голосу і мові, по ході. У таких випадках,  коли впізнаючий  запам’ятав особливості  голосу і мови   злочинця  (характерний національний
акцент, тембр, дефекти мови, гаркавість, заїкання, неправильна вимова окремих слів, розташування наголосу і інше) і може його впізнати по цих ознаках, треба надати їх зовнішнього вигляду,  а особливостей голосу і мови. Підібрати таких осіб дуже важко, але зробити  це треба обов’язково. Пред’являємі особи розміщуються таким чином, щоб впізнаючий добре чув мову, але не бачив пред’явлених, з тим, щоб поведінка пред’явлених не впливала на його висновки. Впізнаючий сам почергово вибирає прослуховування його голосу і мови.        
Пред’явлення для впізнання проводиться в кабінеті, де впізнаючий відділений від предявляємих легкою прозорою завісою, оскільки впізнання проводиться тільки по слуховій пам’яті. При цьому кількість понятих збільшується, оскільки вони повинні бути присутні і з того і з іншого боку. Слідчому необхідний кваліфікований помічник, який би постійно був з однією із сторін впізнаючим або пред’являємим.
По команді слідчого пройти прослуховування усної мови предявляємих. Тривалість мови і вимовлені фрази зараннє передбачаються слідчим, який проводить пред’явлення для впізнання. Його задум реалізується або шляхом постановки відповідних запитань предявляємих, або залучання їх в діалог, або вказівкою вимовити певні фрази. Якщо впізнаючий заявив що впізнав голос і мову кого небуть із предявляємих, він повинен пояснити, за якими характерними ознаками це відбулося. Рекомендується в процесі впізнання проводити відео і звукозапис. У випадку необхідності може бути проведена відеофоноскопічна експертиза [27С.19].
Хода кожної людини індивідуальна, але впізнання по ходу можливе у випадках коли людина кульгава, клишонога, або має інші характерні особливості ходи. Впізнаючому треба продемонструвати ходу не лише впізнаваного але і інших осіб які повинні проходити повз пізнаючого не разом а кожен окремо. Слід зарання домовитись про сигнал який він буде подавати з метою зміни напрямку і швидкості руху, повз предявляємих і повз
номери, під якими вони будуть фігурувати. Називати предявляємих по прізвищам не дозволяється. Потім слідчий пропонує впізнаючому встановити, яким по черзі з числа предявляємих він бажає іти і визначає маршрут.
Вказавши впізнаючому найбільш зручне місце для спостереження за пред’являємим, слідчий починає давати їм відповідні сигнали для пересування, називає їх номери а не прізвища. У випадку впізнання слідчий з’ясовує по яким прикметам ходи впізнана людина, і уточнює у впізнаючогочи вважає він, що це та сама людина, яку упізнаючий бачив раніше, чи тільки схожа з нею. Процес ходи важливо зафіксувати за допомогою відео зйомки. У подальшому демонстрація відеозапису буде сприяти правильній оцінці доказового значення впізнання.
Неповнолітні, особливо молодшого віку, здатні надовго запам’ятовувати осіб, що з ними контактували, але не завжди можуть чітко пояснити, по яких прикметах і ознакам пізнають цих осіб. Останні можуть скористатися цим, ставлячи під сумнів результати впізнання по мотивах невпевненості неповнолітнього що пізнає або впливу навідних запитань. Для нейтралізації таких моментів пред’явлення для впізнання доцільно проводити в умовах, що виключають безпосередній близький контакт особи що пізнається з особою що пізнає.      У цих випадках для впізнання пред’являються фотографічні або відео зображення об’єктів. Аналіз кримінально — процесуального законодавства, слідчої і судової практики приводить до висновку про те, що пред’явлення відео, або фотографічного зображення об’єктів буває необхідним:
1. Коли особа яка підлягає впізнанню, переховується від органів слідства.
    продолжение
–PAGE_BREAK–2. Коли особа, яка підлягає впізнанню, перешкоджає цьому.
3. При встановленні особистості невідомого громадянина, труп якого виявлений.
4. Якщо обвинувачений (підозрюваний) може впізнати потерпілого, але той помер або знаходиться у важкому стані.
5. Якщо з часу сприйняття впізнаючий впізнає особу, яка зазнала істотних змін внаслідок калітства, пластичної операції, та інших причин.
6. Якщо впізнаючий або впізнаваний знаходилися далеко від місця, де ведеться розслідування, а гаяння часу не можливе.
7. Коли у слідчого є різні фотокартки, або відеозапис із зображенням осіб (вилучені при обшуку, виїмці, огляді), серед яких може виявитися особа, яка встановлюється, але вона ще не відома самому слідчому.
8. Коли на фотознімку або відео записі є зображення предмета, який підлягає впізнанню, і іншим шляхом встановити його приналежність неможливо [22С.67].
Готуючись для пред’явлення для впізнання громадянина по фотографії, слідчий повинен насамперед поцікавитись, чи не має сигналетичних знімків цього громадянина, оскільки на них найбільш повно зображені впізнавальні ознаки обличчя людини. Якщо таких немає слідчий вибирає найбільш вдалі. По можливості треба вибрати знімки без ретуші, де впізнаваний зображений у віці, близько до того, в якому його бачив впізнаючий. Одну з них слідчий вміщує серед знімків інших осіб, які не повинні мати різких відмінностей між собою. Фотографії, ті, що пред’являються для впізнання, наклеюються відповідно по розмірах на лист паперу і скріпляються печатками утворюючи фотографічну таблицю. Під кожним зображенням ставиться порядковий номер, а в окремій довідці, складеній слідчим і залученої потім до справи, вказують відповідно необхідні анкетні дані, осіб що пред’являються.
Відсутність достовірних даних про приналежність фотознімків, що пред’являються певній особі, може підставити під сумнів доказове значення впізнання.
У присутності понятих впізнаючому пред’являється для розгляду фото таблиця, на якій він розписується внизу. Тим самим особа засвідчує, що саме
ці фотознімки пред’являлись йому для впізнання.
Якщо впізнаючих декілька, а особа що підлягає впізнанню одна, можна користуватись однією фото таблицею, але показують її кожному окремо. Пояснення кожного впізнаючого викладаються в окремому протоколі, до якого додається фото таблиця.
Пред’явленню сюжету відеозапису повинно передувати вивчення цього відеозапису. Метою вивчення є встановлення ряду технічних характеристик, що мають значення для якісного відтворення відеозапису. Тим більше, що це може бути аудіо, відеозаписи. Одночасно з впізнанням по зовнішнього вигляду буде проводитися впізнання по голосу і мові. Виходячи з вимог кримінально-процесуального закону об’єкт впізнання, зображений на відео плівці, пред’являється серед інших, без різких відмінностей між ними. Тому слідчому належить підготувати ще два-три відео зображення аналогічних об’єктів. В той же час якщо відеосюжет містить декількох осіб. Серед яких міститься впізнаваний і він буде впізнаний, немає необхідності в демонстрації додаткових відео зображень. Доцільно зробити знімок зі стоп-кадру де зображений впізнаваний. Такий фотознімок, вміщений в таблиці, залучений до протоколу пред’явлення для впізнання, полегшує ознайомлення з матеріалами впізнання.
Відеозапис із зображенням впізнаного залучається до кримінальної справи і при необхідності може бути переглянутий слідчим, судом, іншими учасниками судочинства, які мають право ознайомлення з матеріалами кримінальної справи.
Певну складність представляє в цьому випадку складання протоколу пред’явлення для впізнання по відео зображенню. У цьому необхідно досить повно і точно описати зовнішні ознаки осіб, що пред’являються. Це пов’язане з попереднім переглядом відеозапису самим слідчим, уважним вивченням ним ознак зовнішності, значущих для впізнання і правильним описом в протоколі.
Для уточнення результатів впізнання варто проводити додаткові допити,  неповнолітніх що пізнають з метою  конкретизації тих ознак, по яких особа була пізнана, і щоб переконатися у вірогідності проведеного в впізнання.
з) Криміналістичні експертизи
Систематична торгівля неповнолітніми здійснюється, як правило, організованими злочинними групами, при цьому використовується службове становище такими особами, як: керівники сиротинців, дітприйомника, спеціального навчально-виховного, лікувально-виховного або іншої дитячого закладу. Діяльність цих осіб звичайно зв’язана з перевищенням або зловживанням посадовими повноваженнями. Тому збирання доказів їх діяльності може здійснюватися шляхом відшукання письмових документів, що свідчать про їхню протиправну діяльність, як правило, підроблених. Це різні види медичної документації, що містить перекручені дані про стан здоров’я дитини, акти цивільного стану, органів опіки і піклування, судові рішення. З метою дослідження документів призначаються криміналістичні експертизи. Для визначення стану здоров’я дитини проводяться судово-медична й інші експертизи в залежності від предмета дослідження, можуть назначатися комісійні і комплексні експертизи. Висновки експертиз можуть спростовувати або підтверджувати зміст відповідних документів. Угоди у відношенні неповнолітніх з метою вилучення органів або тканин для трансплантації можуть доводитися більш широким спектром експертних досліджень. На дозвіл експертів повинні ставитися питання про наявність хірургічного втручання, часу і характеру його здійснення, спрямованості на визначені органи або тканини, умовах, у яких проводилося операційне втручання, і наскільки воно кваліфіковано. Не виключено, що операції по трансплантації можуть проводитися цілком легально в медичних установах і маскуватися відповідною медичною документацією. У цих випадках шляхом проведення експертиз варто з’ясовувати обґрунтованість медичних показань для видалення тих або інших органів або тканин, при наявності об’єкта дослідження експертизі необхідно піддавати й осіб, яким і зроблене пересадження органів або тканин, якщо такі встановлені. У зв’язку з новизною предмета дослідження  в  кожнім  випадку  призначення  експертиз
корисно попередньо консультуватися з відповідними фахівцями. Проведення експертиз потрібно і для встановлення причин смерті й інших тяжких наслідків. Але при доведенні цих обставин необхідне встановлення необережної вини до наслідків, що наступили.
Методика розслідування в цій частині подібна з розслідуванням злочинів про заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю.
3.4. Примушування чи втяг­нення до заняття проституцією
Частина 2 ст. 303 КК передбачає відповідальність за втягнення (примушування) у зайняття проституцією. Спо­собами такого примушування, втягнення можуть бути:
а) застосуванням насильства. Фізичне насильство може мати діапазон від утримання силою потерпілої до позбавлення її життя. Застосування сили до потерпілої без спричинення їй тілесних пошкоджень або спричинення їй легких або середньої тяжкості тілесних пошкоджень додаткової кваліфікації по інших статтях про злочини проти особи в такому випадку не потрібно.
б) погрози застосувати насильство, знищити чи по­шкодити майно. Погрози можуть бути адресовані не тільки безпосередньо неповнолітньому, але і стосуватися його родичів і близьких йому осіб. Залякування неповнолітнього з метою залучення в здійснення злочину може супроводжуватися погрозами знищення або ушкодження майна, зазіхань на наявне в підлітка тварина і т.д.
в) шантаж — розповсюдження недійсних відомостей чи різних вигадок. Різновидом погроз є шантаж, — це залякування розголошенням яких-небудь зведень у сьогоденні або майбутньому, що можуть зашкодити репутації підлітка або його близьким. Будь-яка погроза незалежно від часу її здійснення є кримінально карною.
г) обман — різні неправдиві обіцянки, відомості. Відповідно до диспозиції карного закону це: обіцянки, обман,  тобто межі кримінальної відповідальності в законі досить широкі й у високому ступені оцінні. Обіцянки містять у собі як запевнення й обіцянки яких-небудь вигод матеріального характеру, так і звільнення від матеріальних витрат (наприклад, від сплати боргу). Крім того, обіцянки можуть виражатися й у формах нематеріального характеру (наприклад, помста конкретній особі). Обман — це навмисне введення дорослим в оману неповнолітнього відносно як юридичного, так і  фактичного  характеру  передбачуваних  дій. Дорослий
може переконати підлітка, що вчинені дії не є злочинними, а також може використовувати підлітка в здійсненні злочину під приводом повернення боргу.
Частина 3 ст. 303 КК передбачає підвищену відпові­дальність за втягнення у зайняття проституцією неповно­літнього і за вчинення такого діяння організованою групою. Педагогіка і психологія розрізняють шість груп неповнолітніх у залежності від їхнього віку і психічного розвитку:
1) дитячий вік (від народження до року);
2) раннє дитинство (від року до трьох років);
3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);
4) молодший шкільний вік (від 7 до 11 років);
5) підлітки (від 11 до 14—15 років);
6) старший шкільний вік (від 14—15 до 17— 18 років).
     Дошкільники від 3 до 7 років, спостерігаючи навколишню їхню дійсність, починають осмислювати, запам’ятовувати і логічно передавати побачене. Особливістю їхнього відтворення є те, що вони погано розбираються в причинних зв’язках, сприймають подію не в цілому, а лише окремі, часом другорядні його сторони. Діти цього віку намагаються наслідувати дорослим, що особливо яскраво виявляється в їхніх іграх. До кінця дошкільного віку вони освоюють найпростіші форми логічного міркування [24С.32].
У дітей молодшого шкільного віку уже виробляються навички усвідомленого сприйняття, логічного міркування, оповідання. Але вони не завжди правильно визначають головне і другорядне. Відсутність життєвого досвіду заповнюється в них уявою і фантазією, а результати уяви видаються за дійсність. При сприйнятті просторових відносин діти цього віку схильні до перебільшення, не завжди здатні описати сприйняті ними предмети, але добре їх знають. Тому в процесі допиту доцільно пред’являти дитині раніше сприйняті   їм   предмети   для   упізнання. Однак,   незважаючи   на   це,  діти
сприймають загальну картину подій, у більшій частині краще дорослих запам’ятовують те, що спостерігали, надовго зберігають у пам’яті сприйняте.
Психологія підлітків середнього шкільного віку (від 11 до 14—15 років) характеризується більш широкими пізнавальними процесами, самостійністю в роботі, бажанням спілкуватися з людьми, ростом самосвідомості, появою почуття боргу і відповідальності. Але в силу вікових особливостей психіки вони не завжди правильно сприймають учинки людей. У підлітків сильно розвиті самовпевненість і самолюбство, виявляються неврівноваженість у поводженні, велика чутливість до зауважень навколишніх, іноді різкість і брутальність, некритична оцінка своїх вчинків і недостатня твердість волі. Бажання їх часто не відповідають реальним можливостям, тому в них ще зберігається схильність до фантазій і вигадки.
З 14—15 років настає критичний період у житті неповнолітнього. Підлітки переростають у юнаків і дівчат, входять у життя, визначають свою долю, у них формується світогляд, з’являється потреба в самостійності, прагнення звільнитися з-під опіки батьків і вчителів. Це так званий перехідний вік — період становлення особистості. Неповнолітні цього віку мають підвищену активність і рухливість, великою збудливість, у них різко міняється настрій. Характер і світогляд їх ще не сформувалися цілком. Часом вони не в змозі відрізнити гарне від поганого, сміливість від молодецтва, волю від свавілля, почуття власного достоїнства від себелюбності, реальну мрію від фантазії. Іноді вони готові заради помилкового геройства і неправильно зрозумілого почуття товариства вчинити злочин, узяти на себе чужу провину, затвердити себе в компанії друзів будь-якими способами.
Особлива увага, що приділяється законодавством злочинам неповнолітніх, відображає як конституційні положення про захист прав особистості дитини, так і положення документів, що мають міжнародно-правове значення, наприклад Конвенції про права дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.
Що стосується методики розслідування злочинів неповнолітніх, то вона базується на загальних цілях і принципах досудового слідства, відображаючи разом з тим ряд особливостей, зв’язаних головним чином з особистістю неповнолітніх. Ці особливості виявляються як при здійсненні ними протиправного діяння (включаючи мотиви і спосіб дії), так і в їхньому поводженні на досудовому слідстві, обумовленому тими поняттями й установками, що сформувалися в підлітка до даного моменту.
Для розслідування цих злочинів характерно постійне контактування з особами, недостигшими повноліття, проведення з ними всього спектра слідчих дій. Це жадає від слідчого неухильного дотримання всіх процесуальних норм, що регламентують особливості проведення слідчих дій з неповнолітніми з урахуванням їхнього процесуального положення по конкретній справі. У криміналістичному аспекті слідчому необхідно володіти необхідними знаннями в педагогіці, дитячій і юнацької психології, кримінології і віктимології. Бажано, щоб справами цієї категорії займалися слідчі, що спеціалізуються на розслідуванні кримінальних справ про злочини неповнолітніх. В організаційному плані при розслідуванні цих злочинів потрібне тісна взаємодія з підрозділами органів внутрішніх справ, що займаються попередженням і профілактикою злочинів неповнолітніх, органами опіки і піклування, охорони здоров’я й освіти, залучення дільничних інспекторів міліції. Виконуючи вимоги процесуального закону про повноту і всебічність дослідження всіх обставин справи, слідчий повинний вживати заходів до виявлення всіх епізодів злочинної діяльності, не забуваючи про наявність суміжних складів злочинів.
Частина 4 ст. 303 КК передбачає відповідальність за сутенерство, яким є створення організованої групи або керівництво такою групою, або участь у діяльності цієї групи, створеної для надання сексуальних послуг особам чоловічої чи жіночої статі з метою отримання прибутків.
Найбільше     занепокоєння     викликає    дитяча    проституція,    тобто
примушення чи втягнення до зайняття проституцією неповнолітніх.
Поняття залучення в заняття проституцією неповнолітнього досить широке. Крім насильства і погроз його застосування, шантажу, знищення або пошкодження майна, обману — це будь-які навмисні дії, спрямовані на залучення неповнолітнього до заняття проституцією. Склад злочину буде й у тому випадку, якщо дорослий експлуатує проституцію неповнолітнього навіть з його згоди. Такий підхід цілком відповідає вимогам Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами. Виходячи зі змісту ст. 1 і 2 Конвенції, залученням у заняття проституцією варто вважати дії особи, що: зводить, схиляє або спокушає з метою проституції іншу особу, навіть за згодою цієї особи; експлуатує проституцію іншої особи, навіть за згодою цієї особи; утримує будинок терпимості або керує їм, або свідомо фінансує, або бере участь у фінансуванні будинку терпимості; здає в оренду або знімає будинок, або інше місце, або частину такого, знаючи, що вони будуть використані з метою проституції третіми особами. Залученням неповнолітнього варто вважати і такі, приміром, дії, коли доросла особа стає сутенером свідомо неповнолітнього, що вже самостійно почав займатися проституцією, оскільки в цьому випадку намір дорослого спрямований на підтримку цього виду антигромадського поводження і створення режиму, що перешкоджає виходові неповнолітнього за рамки подібного способу життя.
Поняття проституції також не повинне зводитися тільки до полових зносин осіб протилежної статі за визначену плату. За змістом названої Конвенції під поняття проституції підпадає задоволення похоті однієї особи іншою особою за плату. Тому будь-які послуги інтимної властивості з метою задоволення статевих потреб за плату, що супроводжуються безпосередніми контактами з клієнтами, підпадають під поняття проституції. Крім різних форм статевих зносин, це також акти садомазохизма, эксбиционизма й інші. Як відомо,   існує  і  гомосексуальна  проституція,  як  чоловіча,  так і жіноча.
Залучення неповнолітніх у такі види проституції також повинно тягнути відповідальність по розглянутій статті карного закону, а при наявності відповідних ознак — і по інших статтях по сукупності злочинів [33С.29].
Залучення в заняття проституцією може бути зв’язане з торгівлею неповнолітніми і здійсненням у відношенні них інших угод.
Незалежно від цілей торгівля неповнолітніми в будь-якому випадку утворить самостійний склад злочину і має свою специфіку розслідування. Об’єктивна сторона даного злочину складається не тільки з купівлі-продажу неповнолітнього, але і здійснення будь-яких інших угод у відношенні неповнолітнього у формі його передачі і заволодіння ім. Кваліфікований склад злочину включає такі ознаки, як здійснення цих діянь: неодноразово, у відношенні двох або більш неповнолітніх, групою осіб за попередньою змовою або організованій групі, особою з використанням свого службового становища, з незаконним вивозом неповнолітнього за кордон або незаконне повернення його через границю, з метою залучення неповнолітнього в здійснення злочину або інших антигромадських дій, з метою вилучення в неповнолітнього органів або тканин для трансплантації. Особливо кваліфікований склад злочину, буде в тому випадку, коли зазначені діяння, спричинили по необережності смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки.
    продолжение
–PAGE_BREAK–    продолжение
–PAGE_BREAK–
    продолжение
–PAGE_BREAK–
    продолжение
–PAGE_BREAK–б) погрози застосувати насильство, знищити чи по­шкодити майно. Погрози можуть бути адресовані не тільки безпосередньо неповнолітньому, але і стосуватися його родичів і близьких йому осіб. Залякування неповнолітнього з метою залучення в здійснення злочину може супроводжуватися погрозами знищення або ушкодження майна, зазіхань на наявне в підлітка тварина і т.д.
в) шантаж — розповсюдження недійсних відомостей чи різних вигадок. Різновидом погроз є шантаж, — це залякування розголошенням яких-небудь зведень у сьогоденні або майбутньому, що можуть зашкодити репутації підлітка або його близьким. Будь-яка погроза незалежно від часу її здійснення є кримінально карною.
г) обман — різні неправдиві обіцянки, відомості. Відповідно до диспозиції карного закону це: обіцянки, обман,  тобто межі кримінальної відповідальності в законі досить широкі й у високому ступені оцінні. Обіцянки містять у собі як запевнення й обіцянки яких-небудь вигод матеріального характеру, так і звільнення від матеріальних витрат (наприклад, від сплати боргу). Крім того, обіцянки можуть виражатися й у формах нематеріального характеру (наприклад, помста конкретній особі). Обман — це навмисне введення дорослим в оману неповнолітнього відносно як юридичного, так і фактичного характеру передбачуваних дій. Дорослий може переконати підлітка, що вчинені дії не є злочинними, а також може використовувати підлітка в здійсненні злочину під приводом повернення боргу.
Частина  3  ст.  303  КК  передбачає    підвищену   відпові­дальність    за
втягнення у зайняття проституцією неповно­літнього і за вчинення такого діяння організованою групою. Педагогіка і психологія розрізняють шість груп неповнолітніх у залежності від їхнього віку і психічного розвитку:
1) дитячий вік (від народження до року);
2) раннє дитинство (від року до трьох років);
3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);
4) молодший шкільний вік (від 7 до 11 років);
5) підлітки (від 11 до 14—15 років);
6) старший шкільний вік (від 14—15 до 17— 18 років).
     Дошкільники від 3 до 7 років, спостерігаючи навколишню їхню дійсність, починають осмислювати, запам’ятовувати і логічно передавати побачене. Особливістю їхнього відтворення є те, що вони погано розбираються в причинних зв’язках, сприймають подію не в цілому, а лише окремі, часом другорядні його сторони. Діти цього віку намагаються наслідувати дорослим, що особливо яскраво виявляється в їхніх іграх. До кінця дошкільного віку вони освоюють найпростіші форми логічного міркування[24С.32].
У дітей молодшого шкільного віку уже виробляються навички усвідомленого сприйняття, логічного міркування, оповідання. Але вони не завжди правильно визначають головне і другорядне. Відсутність життєвого досвіду заповнюється в них уявою і фантазією, а результати уяви видаються за дійсність. При сприйнятті просторових відносин діти цього віку схильні до перебільшення, не завжди здатні описати сприйняті ними предмети, але добре їх знають. Тому в процесі допиту доцільно пред’являти дитині раніше сприйняті їм предмети для упізнання. Однак, незважаючи на це, діти сприймають загальну картину подій, у більшій частині краще дорослих запам’ятовують те, що спостерігали, надовго зберігають у пам’яті сприйняте.
Психологія  підлітків   середнього    шкільного  віку    (від 11 до 14—15  
років) характеризується більш широкими пізнавальними процесами, самостійністю в роботі, бажанням спілкуватися з людьми, ростом самосвідомості, появою почуття боргу і відповідальності. Але в силу вікових особливостей психіки вони не завжди правильно сприймають учинки людей. У підлітків сильно розвиті самовпевненість і самолюбство, виявляються неврівноваженість у поводженні, велика чутливість до зауважень навколишніх, іноді різкість і брутальність, некритична оцінка своїх вчинків і недостатня твердість волі. Бажання їх часто не відповідають реальним можливостям, тому в них ще зберігається схильність до фантазій і вигадки.
З 14—15 років настає критичний період у житті неповнолітнього. Підлітки переростають у юнаків і дівчат, входять у життя, визначають свою долю, у них формується світогляд, з’являється потреба в самостійності, прагнення звільнитися з-під опіки батьків і вчителів. Це так званий перехідний вік — період становлення особистості. Неповнолітні цього віку мають підвищену активність і рухливість, великою збудливість, у них різко міняється настрій. Характер і світогляд їх ще не сформувалися цілком. Часом вони не в змозі відрізнити гарне від поганого, сміливість від молодецтва, волю від свавілля, почуття власного достоїнства від себелюбності, реальну мрію від фантазії. Іноді вони готові заради помилкового геройства і неправильно зрозумілого почуття товариства вчинити злочин, узяти на себе чужу провину, затвердити себе в компанії друзів будь-якими способами.
Особлива увага, що приділяється законодавством злочинам неповнолітніх, відображає як конституційні положення про захист прав особистості дитини, так і положення документів, що мають міжнародно-правове значення, наприклад Конвенції про права дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.
Що стосується методики розслідування злочинів неповнолітніх, то вона базується на загальних цілях і принципах досудового слідства, відображаючи  разом  з тим ряд  особливостей,  зв’язаних  головним  чином з
особистістю неповнолітніх. Ці особливості виявляються як при здійсненні ними протиправного діяння (включаючи мотиви і спосіб дії), так і в їхньому поводженні на досудовому слідстві, обумовленому тими поняттями й установками, що сформувалися в підлітка до даного моменту.
Для розслідування цих злочинів характерно постійне контактування з особами, недостигшими повноліття, проведення з ними всього спектра слідчих дій. Це жадає від слідчого неухильного дотримання всіх процесуальних норм, що регламентують особливості проведення слідчих дій з неповнолітніми з урахуванням їхнього процесуального положення по конкретній справі. У криміналістичному аспекті слідчому необхідно володіти необхідними знаннями в педагогіці, дитячій і юнацької психології, кримінології і віктимології. Бажано, щоб справами цієї категорії займалися слідчі, що спеціалізуються на розслідуванні кримінальних справ про злочини неповнолітніх. В організаційному плані при розслідуванні цих злочинів потрібне тісна взаємодія з підрозділами органів внутрішніх справ, що займаються попередженням і профілактикою злочинів неповнолітніх, органами опіки і піклування, охорони здоров’я й освіти, залучення дільничних інспекторів міліції. Виконуючи вимоги процесуального закону про повноту і всебічність дослідження всіх обставин справи, слідчий повинний вживати заходів до виявлення всіх епізодів злочинної діяльності, не забуваючи про наявність суміжних складів злочинів.
Частина 4 ст. 303 КК передбачає відповідальність за сутенерство, яким є створення організованої групи або керівництво такою групою, або участь у діяльності цієї групи, створеної для надання сексуальних послуг особам чоловічої чи жіночої статі з метою отримання прибутків.
Проституція — злочин умисний, вчинюваний з метою отримання прибутків за послуги сексуального характеру.
Відповідальність за проституцію настає з шістнадця­ти років.
Таким   чином,   згідно   ст… 303   КК   України   систематичне   заняття
проституцією, тобто надання сексу­альних послуг з метою отримання доходу — карається штрафом від п’ятдесяти до п’ятисот неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до ста двадцяти годин.
Примушування чи втягнення у заняття проституцією, тоб­то надання сексуальних послуг за плату шляхом застосування насильства чи погрози його застосування, знищення чи пошкод­ження майна, шантажу або обману  
— караються штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк від одного до трьох років.
Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчиненні щодо неповнолітнього або організованою групою
— караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
Сутенерство, тобто створення, керівництво або участь в організованій групі, яка забезпечує діяльність з надання сексуаль­них послуг особами чоловічої та жіночої статі з метою отриман­ня прибутків   
— карається позбавленням волі від  п’яти до семи років.[33С.67]
Розділ 2. Киміналістична характеристика проституції                                             2.1. Особа злочинця
За результатами кримінологічних досліджень можна провести своєрідну класифікацію повій. Так, за місцем «роботи» і «ціною» вони поділяються на:
1). Валютних повій, які «працюють» у готелях, ресторанах, ба­рах, театрах, мають стосунки з іноземцями, але за валюту не гребу­ють і доморощеними клієнтами. Багато з них мають вищу освіту, во­лодіють іноземною мовою, мають модний зовнішній вигляд і зазви­чай «охоплені» сутенерами та рекетирами.
2). Повій, які «працюють» за кордоном. Частина з них виїж­джає сама, а декого вивозять постачальники «живого товару», в то­му числі обманним шляхом. Для виявлення бажаючих, злочинці ви­користовують різні рекламні оголошення. «Організовані» повії за кордоном діють під контролем своїх і тамтешніх сутенерів, «неорга­нізовані» — на свій ризик. Сьогодні за межами України знаходиться понад 100 тис. жінок, які займаються проституцією.
3). Повій «за викликом». Такі проститутки перебувають під контролем «секс бригади», яка поставляє їх у певне місце за замов­ленням, а потім «прикриває», тобто забезпечує збір платні, захист від знущання тощо.
Названі категорії належать до вищих верств світу повій. Нижчими є повії вокзальні (місцеві і заїжджі); ті, що «промишля­ють» на автошляхах (так звані «плечові»), та в інших громадських місцях. На найнижчому щаблі знаходяться вуличні повії (зде­більшого алкоголічки чи наркоманки), які є безнадійними покидька­ми суспільства.
Певну частину жінок легковажний спосіб життя засмоктує, ро­бить психічно залежними не менше, ніж алкоголь чи наркотик. Сти­мулюють проституцію і багаті чоловіки, здатні витрачати на повій великі гроші, а також   низька   активність   у   цій   справі   правоохорон­них   органів,   через
недосконалість законодавства про боротьбу з проституцією.
Лише кілька відсотків повій — мешканки місць, реш­та — приїжджі з менших, а отже, бідніших населених пунктів, де, аби знайти роботу, слід, принаймні, бути фахівцями досить високого класу, а їх фах, як правило, обме­жується „так-сяк” опанованою середньою чи незакінченою середньою освітою. Тому й не дивно, що ті гроші, які вони мають тут, стоячи при дорозі, не можна навіть порів­няти із заробітками на «малій батьківщи­ні».
2.2. Способи готування до злочину
Способами  готування до проституції є покупка відповідних одягу та косметики, щоб займатися відповідною діяльністю. Одночасно з цим підбирається і місце, де будуть надаватися відплатні сексуальні послуги. Вибір місця надання відплатних сексуальних послуг у більшості випадків залежить від примх тієї категорії стате­вих партнерів, з якими буде мати справу повія.
Переважно дії по забезпеченню най­маним місцем для заняття проституцією та створенням там необхідних для цього умов здійснює сутенер чи посередник повії і дуже рідко це робить вона сама.
Дії по усуненню можливих перешкод для заняття.прос­титуцією в обраному для цього місці за їх спрямованістю можна поділити па такі, які полегшують проникнення до місця проституювання та пропонування відплатних сексуаль­них послуг, та такі, що усувають можливість конкуренції з боку інших повій. Наприклад, переборення пропускного    ре­жиму в готелях, гуртожитках, забезпечення можливості пос­тійно відвідувати ресторани, кафе, бари, дискотеки тощо навіть при відсутності там вільних місць, нейтралізація діяль­ності осіб, що забезпечують охорону громадського порядку, та ін.
Усунення конкуренції передбачає вироблення відповідно­го стилю поведінки, необхідності вдаватися до.послуг охоронців, встановлювати тісні зв’язки з злочинним світом. Як правило, ці дії виконує представник повії, а не вона сама. Разом з тим підготовка до проституювання не обов’язково передбачає виконання усіх цих дій. Іноді акт надання відплатних сексуальних послуг може бути здійснений і без них. Але це залежить від різних факторів, що стосуються як са­мої повії та умов і обставин її діяльності, так і потреб, бажання її статевих партнерів.
Дії щодо.пошуку статевого партнера та узгодження з ним умов проституювання носять переважно одноразовий харак­тер і можуть бути виконані як самою повією, так і її пред­ставником. Прийоми, які використовуються для цього, мо­жуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, безпосереднє знайомство повії з статевим.партнером, пропозиція сексуаль­них послуг шляхом об’яв у газетах та журналах, по телефону, через посередництво знайомих та друзів, різні довідкові служби тощо. При цьому здійснюється і узгодження умов проституювання — час, місце, спосіб надання сексуальних  послуг, розмір та форма належної за це платні.
2.3. Предмет посягання
Предметом посягання є громадська моральність у сфері сексуаль­них стосунків. Однією з умов злочинної поведінки проституток є аморальність у взаємовідносинах, та вчинках. Аморальність в сексуальних стосунках міх чоловіком та жінкою негативно впливають на суспільство, розвиток дітей та молоді, але найбільш розпусними та гидкими є сексуальні стосунки між особами жіночої статі — „лесбіянство” (цей вид статевого збочення має назву від грець­кого острова Лесбос, де таке збочення виникло у старо­давні часи) та статевий акт між особами чоловічої статі — “мужо­лозтво” й інші види статевого збочення.
Найбільше занепокоєння викликає дитяча проституція і девіація підлітків.
Особливістю такої проституції є те що дівчинками надаються сексуальні послуг і без попереднього вибору партнера. Вони є жертвами. Вони є хворими. Вони виявилися в складній соціальній ситуації. Вони є товаром і залежать від покупців і посередників. Їхнє життя постійно перебуває під загрозою. Спочатку суспільство повинне їх захистити, потім провести лікування і тільки потім застосовувати педагогічні й адміністративні міри.
Якщо дитина була споконвічно здорова, але втягнута у розпусні дії шляхом підкупу, погроз, обману або насильства, у неї  порушується природний плин процесу становлення сексуальної свідомості і як наслідок виникає порушення фізичного і психічного здоров’я.
Дитяча проституція як феномен характеризується наступними показниками:
1)    Вікова градація. Виходячи з загальних законів становлення
сексуальної свідомості і фізіологічної полової зрілості можна умовно виділити три вікові групи дівчинок-повій:
а) дівчинки від 8 до II років. У нормі цей вік характеризують понятійна стадія сексуальної свідомості, полова незрілість, конвенційний (договірний) рівень моральності, тобто поняття «що таке гарно, що таке погано» нав’язує або активно виховує навколишнє соціальне середовище;
б) дівчинки 11-14 років. У нормі цей вік характеризують романтична стадія сексуальної свідомості, період пубертата, активного полового дозрівання, що супроводжується високою гормональною насиченістю крові, формуванням вторинних полових ознак, пробудженням лібідо, конвенційний рівень моральності;
в) дівчинки 14-16 років. У нормі цей вік характеризують еротична стадія сексуальної свідомості, закінчення пубертата і вступ у дітородний вік, автономний рівень моральності, тобто здатність самостійно рефлексувати, оцінювати й осмислювати позитивні і негативні фактори соціального середовища. У силу характерного для юнацького максималізму віку оцінки і результати рефлексії не завжди адекватні.
Дівчинок-повій ми можемо теж співвідносити з приведеною вище віковою градацією, однак їхні особистісні характеристики будуть відхилятися від приведеної умовної норми.
2) В основі дитячої проституції лежить хворобливий стан дівчинки, про основні причини якого вже згадувалося. Дівчинки мають потребу в глибокому медико-психологічному обстеженні.
3) Кожен окремий випадок дитячої проституції вимагає аналізу сімейної ситуації дівчинки (родина повна — родина неповна, психологічний клімат родини, наявність осіб із сексуальними девіаціями та інше). Найчастіше саме поганий сімейний клімат є визначальним для вступу дівчинки на шлях заняття проституцією. Феномен дитячої проституції зв’язаний  із соціально-економічними процесами  кожної окремої країни.  Він
    продолжение
–PAGE_BREAK–носить хвилеподібний характер, що не завжди збігається з хвилеподібними змінами росту і падіння рівня проституції дорослих у тій же країні.
Короткий огляд дитячої проституції в Російської імперії та Радянському Союзі  з кінця XVIII століття до Жовтневої революції дозволяє окреслити наступні положення:
а) сексуальне використання дівчинок-кріпаків;
б) продаж дівчинок з вільних селянських незаможних родин;
в) насильницьке заміжжя малолітніх з метою одержання родителями викупу;
г) взаємозв’язок етнокультурних і релігійних особливостей і сексуального використання дівчинок у різних регіонах дореволюційної Росії:
1) риса осілості і проституція;
2) іслам і полігамія в районах Середньої Азії;
3) ритуальна проституція гостинності в районах Крайньої Півночі;
4) становлення капіталістичних відносин і дитяча проституція у великих промислових містах після звільнення селян у 1861 році.
Дитяча проституція і заходи для її викорінювання в період з 1918 по 1929 рік  мають медико-санітарний, соціальний і культурно-виховний аспекти.
Боротьба з проституцією в історичний період, називаний «роки перших п’ятирічок», — з 1930 по 1941 проходила під формальним гаслом про викорінювання проституції та супроводжувалась багато чисельними фактами порушення прав людини взагалі і прав дитини зокрема.
Штучне підвищення морального потенціалу суспільства в період між закінченням другої світової війни і XX з’їздом КПРС супроводжувалося  падінням рівня дитячих девіацій, у тому числі зниженням дошлюбних інтимних зв’язків. Це мало віддалені наслідки для родини й особистості.
Розширення міжнародних зв’язків СРСР після 1957 року супроводжувалося       підйомом    рівня      дитячої     проституції,       появою
неповнолітніх ЖЛП.
Сімдесяті-вісімдесяті роки — роки зміни відносин масової свідомості до вільних сексуальних зв’язків (у тому числі розширення ринку порнопродукції) і вплив даних явищ на ріст відсотка неповнолітніх ЖЛП. Підлітковий проміскуїтет (груповий секс) мав віддалені наслідки з погляду формування інверсійного компонента сьогоднішніх клієнтів малолітніх повій(перший оргазм поєднаний з образом „сверсницы” і його сліди міцно закріплені в субкортікальних (підкіркових) структурах.)
Крім того, у Європі взагалі і СРСР зокрема в 70-80-і роки існував зв’язок вищезазначеного соціального явища з феноменом акселерації — прискоренням психофізичного розвитку дітей і підлітків і як наслідок зрушенням термінів початку інтимних сексуальних стосунків.
Загальна картина дитячої проституції в даний час характеризується наступними рисами:
1) Загальний аналіз контингенту: діти з родин з важким психологічним кліматом, діти з малозабезпечених родин, діти з багатодітних родин, діти з родин біженців, діти з благополучних родин.
2) Характеристика споживачів «живого товару» у тому числі:
а) молоді чоловіки (27-35 років) з педофілічними похилостями;
б) молоді чоловіки генітального типу з затримкою психічного розвитку або з придбаними психічними відхиленнями;
в) особи літнього віку з інволюційними процесами (угасання полової функції);
г) психічно хворі люди;
 д) однолітки дівчинок з низькими доходами.
3) Поява безпосередньо ринкової структури торговців і посередників по торгівлі «живим товаром».
4) Експорт дівчинок в інші держави для обслуговування клієнтів публічних будинків у  країнах, де проституція   узаконена або знаходиться на
нелегальному становищі.
В зв’язку з зазначеним виникають проблемні питання. Чи можна вважати високим рівень моралі в тій країні, влада якої допускає використання праці неповнолітніх закордонних повій? Як це співвідноситься з Декларацією про права людини, якщо уряд даної країни поставив під документом свій підпис (статті про расову рівність, про права хворих людей)? Як це співвідноситься з 34 статтею Конвенції про права дитини? (Країни-учасниці зобов’язуються захищати дітей від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуального спокушання.)
2.4. Обстановка вчинення злочину
Як правило, вибір місця для заняття проституцією багато в чому залежить від тривалості заняття цією діяльністю повією та її положенням (статусом) серед таких осіб. У більшості випадків місце для заняття проституцією обирає суте­нер чи посередник повії. Як правило, це -ресторани, готелі, гуртожитки, дискотеки, вулиці, майдани, місця відпочинку громадян, транспортні магістралі і т. ін. Попервах відвіду­вання обраного місця діяльності може здійснюватися повією чи її представником і без мети проституювання—для ознайомлення з умовами та обставинами, що склалися в цьому місці, і вивчення можливості їх використання для своєї ді­яльності. Одночасно з цим підбирається і місце, де будуть надаватися відплатні сексуальні послуги.
Вибір місця надання відплатних сексуальних послуг у більшості випадків залежить від примх тієї категорії стате­вих партнерів, з якими буде мати справу повія. Звичайним місцем надання сексуальних послуг є місце постійного або тимчасового проживання статевого партнера. У деяких ви­падках повії використовують для цього своє місце прожи­вання або найману квартиру, приватний будинок, дачу чи транспортні засобі. Але це стає можливим лише у випадках, коли, повія займається своєю діяльністю на професійному рівні або якщо вона займає більш-менш певне становище серед таких осіб. Переважно дії по забезпеченню най­маним місцем для заняття проституцією та створенням там необхідних для цього умов здійснює сутенер чи посередник повії і дуже рідко це робить вона сама.
Дії по усуненню можливих перешкод для заняття.прос­титуцією в обраному для цього місці за їх спрямованістю можна поділити на такі, які полегшують проникнення до місця проституювання та пропонування відплатних сексуаль­них послуг, та такі, що усувають можливість конкуренції з боку інших повій. Наприклад, переборення  пропускного ре­жиму в готелях,
гуртожитках, забезпечення можливості пос­тійно відвідувати ресторани, кафе, бари, дискотеки тощо навіть при відсутності там вільних місць, нейтралізація діяль­ності осіб, що забезпечують охорону громадського порядку, та ін.
Усунення конкуренції передбачає вироблення відповідно­го стилю поведінки, необхідності вдаватися до послуг охоронців, встановлювати тісні зв’язки з злочинним світом. Як правило, ці дії виконує представник повії, а не вона сама. Разом з тим підготовка до проституювання не обов’язково передбачає виконання усіх цих дій. Іноді акт надання відплатних сексуальних послуг може бути здійснений і без них. Але це залежить від різних факторів, що стосуються як са­мої повії та умов і обставин її діяльності, так і потреб, бажання її статевих партнерів.
2.5. Наслідки у вигляді будь яких змін
Проституція і злочинність тісно пов’язані між собою та значною мірою обумовлюють одне одного. Наслідками є те, що по-перше, проституцію як засіб наживи широко використовують злочинці, які створюють цілу мере­жу секс бізнесу — зі звідниками, утримувачами будинків розпусти, сутенерами, водіями, охоронцями тощо. По-друге, повій використо­вують як співучасниць крадії, грабіжники, вимагачі, шахраї. По-третє, повії самі вчиняють чимало злочинів, передусім, крадіжок у клієнтів. По-четверте, для того щоб мати можливість платити повіям та їх господарям вчиняються інші корисливі злочини. По-п’я­те, повії є найактивнішими розповсюджувачами венеричних хвороб та СНІДу, а також наркотиків. Як показали дослідження, серед повій у декілька разів частіше, ніж серед Інших осіб, зустрічають­ся венеричні захворювання та СНІД.
Негативно позначається заняття проституцією і на здоро­в’ї людини в пубертатний період, коли завершується фізич­не та психічне формування організму та особистості люди­ни. Активне статеве життя в цей час завдає шкоди молодо­му організму, а умови та обставини, що супроводжують за­няття проституцією, можуть призвести до моральної спусто­шеності, деградації особистості молодих людей.
 Найбільше занепокоєння викликає дитяча проституція, тобто примушення чи втягнення до зайняття проституцією неповнолітніх. Поняття залучення в заняття проституцією неповнолітнього досить широке. Крім насильства і погроз його застосування, шантажу, знищення або пошкодження майна, обману — це будь-які навмисні дії, спрямовані на залучення неповнолітнього до заняття проституцією. Всі ці дії тяжко впливають на психіку дитини, здоров’я  і т.д. Якщо дитина була споконвічно здорова, але втягнута у розпусні дії шляхом підкупу, погроз, обману або насильства, у неї  порушується природний плин процесу становлення сексуальної свідомості   і
як наслідок виникає порушення фізичного і психічного здоров’я.
Розділ 3. Особливості розслідування проституції,  або примушування чи втяг­нення до заняття проституцією
3.1. Порушення кримінальної справи
Своєчасне та обгрунтоване порушення кримінальної справи є необхідною передумовою для швидкого й пов­ного розкриття злочину, викриття й покарання винних, запобігання злочинам і виконання завдань криміналь­ного судочинства. Слідчі дії можна провадити лише після порушення кримінальної справи (ч. 1 ст. 113 КПК). Як виняток до її порушення у невідкладних випадках дозво­ляється провести огляд місця події, причому за наявності для цього підстав кримінальна справа порушується негай­но після огляду (ч. 2 ст. 190 КПК).
Порушення кримінальної справи включає в себе систему процесуальних дій і правовідно­син, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і пові­домлень про злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочину, прийняття рішень про порушення кримінальної справи або про її відмову, прокурорський нагляд за законністю та обгрунтованістю вказаних дій, перевірку судом за скаргами заінтересованих осіб закон­ності та обгрунтованості постанови прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи.
Необхідною передумовою для порушення кри­мінальної справи є наявність законних приводів і підстав.
КПК передбачає такі приводи для порушення кримі­нальної справи:
­- заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових              осіб, представників вла­ди, громадськості або окремих громадян;
— повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,  які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;
— явка з повинною;
— повідом­лення, опубліковані в пресі;
— безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (ч. 1 ст. 49 КПК України). Цей перелік є вичерпним.
Закон вимагає, щоб повідомлення підприємств, уста­нов, організацій і посадових осіб були викладеш в пись­мовій формі (ч. 3 ст. 95 КПК України).Всі інші заяви або пові­домлення можуть бути усними або письмовими.
Анонімні письмові заяви, а також повідомлення про злочин, зроблені по телефону, навіть якщо той, хтоповідомив, назвав себе, не є приводом до порушення кримінальної справи. В разі необхідності вони можуть бути перевірені, однак якщо в ході такої перевірки будуть установлені достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, то приводом до порушення справи буде безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, про­курором або судом ознак злочину (п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК України).
Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості повідомляють про підготовлювані або вчинені злочини, які стали Їм відомі у ході їх діяльності.
Повідомлення, опубліковані в пресі, які можуть бути приводом для порушення кримінальної справи, — це статті, дописи, листи, фейлетони тощо, поміщені в цен­тральних або місцевих газетах, журналах.
Явка з повинною — це заява особи про вчинений нею або за її участю злочин, зроблена добровільно, з власної ініціативи прокурору, слідчому, органу дізнання, судді чи суду. Особа, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі, може заявити про вчинений нею злочин адміністрації виправно – трудової установи.
За змістом закону не можна вважати явкою з повин­ною заяву особи, яка вчинила злочин, надіслану по пошті або зроблену по телефону. Однак якщо такий заявник не може з’явитись особисто через тяжку хворобу або інші   поважні   причини,   його   заява   про  злочин  повинна бути прийнята і
занесена до протоколу за місцем його перебу­вання співробітником органу дізнання, слідчим або прокурором.
За загальним правилом явка з повинною є обста­виною, що пом’якшує відповідальність (п. 8 ч. 1 ст. 40 КК). Але у випадках, прямо вказаних у законі (ч. 2 ст. 56, ч. З ст. 170, ч. 2 ст. 222 КК), вона є обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи.
Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом ознак злочину як привід до порушення кримінальної справи означає, що ці ор­гани та особи самі, незалежно від будь-чиїх заяв і пові­домлень, передбачених п. 1—4 ч. 1 ст. 94 КПК, виявля­ють підготовлюваний або вчинений злочин (наприклад, орган дізнання — при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, прокурор — при здійсненні загального нагля­ду за додержанням законності, слідчий — при розслі­дуванні справи, суддя — при розгляді адміністративної справи, суд (чи суддя) — при судовому розгляді кримі­нальної або цивільної справи).
Згідно з ч. 2 ст. 94 КПК підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (зокрема, суспільної небезпеч­ності і кримінальної протиправності). Достатніми вважа­ються такі дані (докази), які свідчать про факт підготовлюваного або вчиненого діяння, передбаченого кримі­нальним законом. При цьому не обов’язково, щоб вони висвітлювали дане діяння повно і всебічно або викривали конкретну особу у вчиненні злочину.
  Право порушити кримінальну справу мають тільки прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя і суд (ст. 4, 97, 98 КПК), при цьому кожний з них діє в межах своєї компетенції.
Слідчі порушують кримінальні справи, керуючись пра­вилами про підслідність (ст. 112 КПК).
Закон зобов’язує прокурора, слідчого, орган ді­знання і суддю приймати
заяви й повідомлення про вчинені або підготовлювані  злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх відданню (ч. 1 ст. 97 КПК України). В останньому випадку вони направляють прийняту заяву або повідомлення за належністю, одночасно вживаючи всіх можливих заходів, щоб запобігти злочинові або припинити його.                                      
Неприйняття або повернення заяви чи повідомлення про злочин з мотиву недостатності в них необхідних даних є неприпустимим. Заявнику може бути лише за­пропоновано додатково дати пояснення, подати наявні у нього предмет чи документи.
Заява або повідомлення про злочин повинні бути роз­глянуті не пізніше трьох діб з дня їх надходження. Про­тягом нього строку прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов’язані прийняти рішення про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи чи про направлення заяви або повідомлення за належністю, тоб­то за підслідністю чи підсудністю (ч. 2 ст. 97 КПК).
Якщо питання про порушення кримінальної справи не може бути вирішено на підставі даних, що є в заяві чи повідомленні, провадиться перевірка цих документів у строк не більше 10 днів. Така перевірка здійснюється в основному шляхом відібрання пояснень від окремих гро­мадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). В окремих випадках ви­никає необхідність звернутися до відповідних організацій чи установ з вимогою провести ревізію (ч. 1 ст. 66 КПК) чи відомчу перевірку. Органи дізнання можуть здійсню­вати перевірку й оперативним шляхом.
Не можна провадити перевірку заяв і повідомлень про злочини шляхом обшуків, допитів та інших слідчих дій. У невідкладних випадках з метою перевірки до порушен­ня справи може бути проведено лише огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК). Якщо в заяві або повідомленні містяться дані про злочин, справа  про  який   порушується  лише  за    скаргою  потерпілого,   необхідно
перевірити наявність законного приводу до порушення справи (ч. 1 і 2 ст. 27 КПК).
За наявності законних приводів і підстав прокурор, слідчий, орган дізнання і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши в них приводи й підстави до порушення справи, статтю або частину статті кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.
Порушивши кримінальну справу, прокурор, як пра­вило, направляє її для провадження попереднього слід­ства або дізнання, але може прийняти й до свого провад­ження.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Якщо справу порушили слідчий або орган дізнання, вони приймають її до свого провадження і починають відповідно попереднє слідство чи дізнання. Не пізніше доби вони зобов’язані направити прокурору копію своєї постанови (ч. 2 ст. 100 КПК).
Проведення розслідування за матеріалами, виділени­ми з іншої справи в окреме провадження щодо іншої особи за новим обвинуваченням, без порушення справи є істотним порушенням кримінально-процесуального за­кону і завжди тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування (п. 13 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 25 березня 1988 р. «Про засто­сування судами України кримінально-процесуального за­конодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»)1.
Порушивши кримінальну справу, суддя або суд направляє її прокурору для провадження попереднього слідства або дізнання. Винятком є кримінальні справи про злочини, обставини вчинення яких встановлюються в порядку протокольної форми досудової підготовки мате­ріалів (ст. 425 КПК), і справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК).
Визнавши матеріали про злочини, перелічені в ст. 425 КПК, достатніми для розгляду в судовому засіданні, суд­дя виносить постанову про порушення кримінальної   спра­ви   і   віддання   правопорушника   до суду (ст. 430 КПК).
У справах приватного обвинувачення суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи І віддан­ня обвинуваченого до суду (ч. 1 ст. 251 КПК).
Якщо справа про злочини, перелічені в ч. 1 ст. 27 і ст. 425 КПК, порушується щодо неповнолітнього або особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, ця справа згідно з ст. 111 КПК повинна бути направлена прокурору для провадження попереднього слідства.
За відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, які виключають порушення кримі­нальної справи, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя виносять постанову про відмову в порушенні криміналь­ної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації.
Постанову слідчого та органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено особою, інтересів якої вона стосується, або її пред­ставником відповідному прокурору, а постанову прокурора — вищестоящому прокурору протягом 7 днів з дня одержання ЇЇ копії. У разі відмови прокурора скасувати постанову скарга на цю постанову подається до районно­го (міського) суду за місце розташуванням органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7 днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови. Якщо постанова про відмову в порушенні справи винесена не районним, місь­ким і прирівняним до них органом дізнання, слідчим, прокурором, а вищестоящим, скарга на неї подається до обласного та прирівняного до нього суду (ч. 2 ст. 99і, ст. 236і КПК). Скарга розглядається суддею одноособове не пізніше 10 днів з дня ЇЇ надходження до суду. Суддя витребовує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. Розглянувши скаргу, суддя:
 1) скасовує постанову й повертає матеріали для проведення додаткової
перевірки або порушує справу;
2) залишає скаргу без задоволення. Копія постанови судді надсилається особі, яка винесла оскаржену постанову, прокурору та особі, яка подавала скаргу. Постанова судді оскарженню в касаційному порядку не підлягає (ст. 2362КПК).
Постанова судді про відмову в порушенні криміналь­ної справи може бути оскаржена в касаційному порядку особою, інтересів якої вона стосується, або її пред­ставником протягом 7 днів з дня одержання її копії (ч. З ст. 99і КПК), а прокурор — принести протест (ч. 5 ст. 100 КПК) або внести окреме подання (ч. 1 ст. 354 КПК).
Якщо в результаті перевірки заяви або повідомлення про злочин не встановлено підстав для порушення кримі­нальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплі­нарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя вправі, відмовивши у порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадській органі­зації, товариському суду, службі у справах неповнолітніх, трудовому колективу чи адміністрації підприємства, уста­нови, організації для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення (ч. 2 ст. 99КПК).
3.2. Особливості розслідування проституції на першочерговому етапі розслідування
а)Оперативно-розшукові заходи
Оперативно-розшукові заходи. Велике значення для боротьби з організованими формами проституції, що супроводжується залученням у неї неповнолітніх, мають проведені оперативно-розшукові заходи, результати яких можуть бути приводом і підставою для порушення кримінальної справи. У цьому випадку планування слідчих дій провадиться в координації з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ ще до ухвалення рішення про порушення справи. Насамперед доцільно переконатися в достатній повноті проведених оперативно-розшукових заходів, що дозволить забезпечити оптимізацію процесу збирання доказів. У діяльність, зв’язану з проституцією, включені сутенери, власники кубел, охоронці, таксисти, персонал готелів, ресторанів, барів, різного роду закладів, що маскуються під масажні кабінети, сауни, нічні клуби. Експлуатація повій може супроводжуватися прикриттям з боку окремих корумпованих працівників міліції. Щоб виявити інфраструктуру проституції, осіб, її організуючих, їй сприяючих і прикриваючих, а також їхні зв’язки, необхідне проведення таких оперативно-розшукових заходів (ОРЗ), як опитування громадян, наведення довідок, спостереження, переважно з застосуванням технічних засобів фіксації. При наявності підстав у встановленому законом порядку проводяться й інші ОРЗ. Отримані результати повинні бути раціонально використані при підготовці проведення слідчих дій.
б)Допит
Допит. Найбільшу інформативність представляє допит самої неповнолітньої. Будучи заляканими або з інших причин не бажаючими сприяти карному судочинству, вони висувають різні версії, абсурдність яких часто очевидна. Перебування у великому місті пояснюється прибуттям на навчання, пошуками роботи. Деталізація показань і їхня невідкладна перевірка можуть переконати допитувану в марності відхилення від дачі правдивих показань. Зокрема, виїзд на місце, де неповнолітня тимчасово або постійно знаходиться, дозволяє виявити осіб, що повинні ретельно перевірятися на причетність до залучення в проституцію.
Важливою задачею слідства є подолання страху неповнолітньої. Для цього доцільно ще завчасно продумати міри безпеки, що відгороджують неповнолітню від будь-якого протиправного впливу. Готовності співробітничати з правоохоронними органами можуть сприяти методи такого психологічного впливу, як: переконання, роз’яснення наслідків такого способу життя, порушення почуття сорому, гніву до осіб, її експлуатуючих. Показання неповнолітньої у відношенні конкретних осіб переважно фіксувати шляхом застосування звукозапису, а кращим варіантом є відеозапис допиту.
Допит самого неповнолітнього. Однак особи молодшого віку, як правило, не здатні ще розуміти значення вчинених з ними дій і далекі від яких-небудь цивільно-правових понять. Тому допит малолітніх повинний провадитися в доступній для них формі шляхом фіксації фрагментів і епізодів діяльності дорослих осіб по їх передачі від однієї особи іншої, треба загострювати увагу на індивідуальному відношенні до дитини кожного з дорослих, намагатися детальніше описати умови, у яких знаходиться дитина, яким транспортом і куди випливала, хто її супроводжував, з’ясовувати прикмети осіб, що контактували з ними, чи може їх пізнати. Для з’ясування обставин    перебування   у   особи,   якому   неповнолітній   був    переданий,
портебують вияснення, виконання яких робіт або дій йому доручалося, чи мали місце у відношенні його факти насильства і погроз, який їхній характер[26С.83].
Особливості методики і тактики розслідування зазначених справ варіюють у залежності від того, чи досяг підліток віку кримінальної відповідальності і чи зробив конкретне кримінально карне діяння. Якщо він сам є в процесуальному змісті підозрюваним або обвинувачуваним, то всі слідчі дії з ним повинні проводитися з урахуванням вимог карно-процесуального закону, що гарантують право неповнолітнього на захист. Якщо маються достатні дані для пред’явлення обвинувачення неповнолітньому, то неприпустима тривала невизначеність у його процесуальному положенні, коли він допитується як свідок або з ним як зі свідком проводяться інші слідчі дії. Не можна давати приводу для сумнівів в об’єктивності проведення розслідування. Однак якщо неповнолітній є свідком, то йому в доступній і простій формі повинні роз’яснятися положення Конституції України, відповідно до якої він вправі не свідчити проти себе і близьких родичів.
При допиті неповнолітнього незалежно від його процесуального положення варто враховувати його вікові особливості: недостатність життєвого досвіду, схильність до перебільшування, прагнення в конкретних ситуаціях показати свою перевагу, підвищені емоційність і неврівноваженість, імпульсивність, сильно розвите почуття групової поруки і товариства, що ложно розуміється, низький рівень самокритики, неадекватні сприйняття і реагування на зміну слідчої ситуації, нерозуміння повною мірою своїх процесуальних прав і недооцінка серйозності свого положення. Необхідно відзначити, що по більшості справ цієї категорії допити є основною базою для проведення подальших слідчих дій. Варто застерегти від спокуси вступу з підлітком у панібратські відносини і від надання йому незбалансованих поступок і потурань заради миттєвого успіху.
Потрапляючи потім з-під такої опіки в орбіту судових стадій процесу, підліток починає відчувати психологічний дискомфорт, у нього створюється гипертрофіроване переконання в байдужності до його подальшої долі. Результатом цього є озлобленість, замкнутість і далі зміна позиції в справі, що істотно може ускладнити її розгляд. Таким чином, про встановлення психологічного контакту, якщо підліток сам є обвинувачуваним і утримується до того ж під вартою, можна говорити зі значною часткою умовності. Психологічний бар’єр, обумовлений розходженням процесуального положення, почуттям дистанції залишається на всьому протязі розслідування. Але бар’єр цей досить динамічний і рухливий, що і визначає з боку слідчого пошук точок дотику з допитуваним. По будь-якій справі, якщо підліток фігурує в якості обвинувачуваного, він повинний бути переконаний в об’єктивності слідчого, що всі його доводи будуть сумлінно перевірені, а процесуальні права неухильно дотримані. Завжди в роботі з підлітком необхідне терпіння в сполученні з твердістю і коректністю. Немаловажним фактором є розслідування справи одним слідчим. У більшості випадків підлітки, навіть самі зухвалі і зі стійкою антигромадською установкою, звикають до «свого» слідчому. Такі підлітки, часом бравіруючи на офіційних допитах, разом з тим у довірчих бесідах зі слідчим можуть надавати відомості, що перевіряються оперативним шляхом, у результаті чого виявляються нові джерела доказів. Тому контакти з допитуваними не повинні обмежуватися тільки офіційною частиною проведення тієї або іншої слідчої дії, спілкування з ними повинно носити також і неформальний характер. Тактичну перевагу слідчому може дати збіг інтересів слідства у викритті дорослих злочинців і захисників  неповнолітніх підозрюваних і обвинувачуваних, зацікавлених у полегшенні участи своїх підзахисних. Сучасне карне законодавство надає слідчому широкий набір можливостей   для   правомірного   впливу   на   свідомість    неповнолітнього
правопорушника. Позитивний ефект можуть дати: роз’яснення значення обставин, що пом’якшують покарання. Крім цього, якщо діяння, вчинене підлітком, містить ознаки злочину невеликої або середньої тяжкості, то іноді доцільно йому роз’ясняти підстави, порядок і умови припинення кримінальної справи з застосуванням примусових заходів виховного впливу. Допит неповнолітнього не слід затягувати на занадто довгий час, тому що багатьом підліткам властива швидка стомлюваність. Інтенсивність допиту не повинна приймати вимотуючий характер, тому що в таких випадках у підлітка нерідко виникає почуття відчуженості, апатії і сумніву в об’єктивності слідчого. Необхідно прагнути до одержання від неповнолітнього максимально чітких і визначених відповідей про роль дорослих осіб. По групових справах для підлітків характерні неконкретні показання. При цьому, якщо не задавати уточнюючих питань, обмеживши вільною розповіддю про те, що трапилося, то важко виділити конкретну роль кожного і тим більше дорослих осіб. У наступній роботі з підлітком необхідно найбільш повне знання даних про його особистість, умови життя, середовища, особливостях взаємин з особами, залученими в орбіту карного судочинства. Варто враховувати, що для підлітків властива неадекватна реакція на будь-які несправедливі оцінки їхньої особистості. Важкі підлітки бувають у конфліктних відносинах з деякими працівниками міліції. Тому критична оцінка слідчим даних, що надходять з міліції, може бути позитивно сприйнята підлітком і дати додаткові шанси для встановлення з ним більш довірчих відносин. По справах про групові злочини підліток може взяти основну провину на себе по різних причинах: з почуття самоствердження у своєму середовищі, страху перед іншими учасниками злочину, заздалегідь спланованої позиції з метою звільнення від серйозної відповідальності дорослих осіб[19С.16].
Для того щоб показати підліткові алогічність його показань і переконати   його   в   неспроможності  зайнятої   позиції  в  справі,  слідчому
важливо виявляти терпіння і наполегливість, не дозволяти собі роздратування і брутальності. У необхідних випадках корисно перевірити показання підлітка шляхом проведення слідчого експерименту. Так, по однієї зі справ про крадіжку майна з проникненням у сховище виникли серйозні сумніви в тому, що підліток скоїв її один. При слідчому експерименті стало для всіх учасників слідчої дії ясно, що сам підліток не в змозі був один ні перебороти перешкоди, ні проникнути в приміщення, ні віднести таку кількість викраденого. У спокійній обстановці на додатковому допиті слідчий наочно показав допитуваному, ґрунтуючись на результатах експерименту, абсурдність його позиції, на що той дав правдиві показання про те, що він був залучений до здійснення крадіжки не тільки запідозреним дорослим, але і його співмешканкою, у якої і зберігається основна частина викраденого. Наступне розслідування підтвердило цю версію.
При наявності підстав призначається огляд або судово-медична експертиза. У силу вікових особливостей деякі неповнолітні не здатні до конкретизації вчинених у відношенні них дій. Дитина може забути або опустити істотні деталі, що мають значення для правильного вирішення справи. У таких випадках буває доцільним провести з його участю огляд місця події, місцевості, приміщень. Це допоможе сприяти відтворенню в його пам’яті інших деталей розслідуваної події, з’ясувати обстановку й умови, у яких знаходився неповнолітній.
Залучення неповнолітнього до заняття проституцією представляє в даний час найбільш небезпечне діяння з числа перерахованих у диспозиції ст. 303 КК України.
Повії створюють навколо себе криміногенну обстановку, їх експлуатація, приносячи великі прибутки, тісно зв’язана з організованою злочинністю, сприяє поширенню наркоманії, часто супроводжується здійсненням насильницьких злочинів. Будь який факт виявлення неповнолітнього, що займається проституцією, повинний бути приводом для
проведення перевірки і при наявності достатніх даних, що вказують на те, що доросла особа яким-небудь образом сприяла заняттю проституцією, необхідно негайно порушити кримінальну справу[25С.21].
3.3.Особливості розслідування проституції на послідуючому етапі розслідування
а) Особисті обшуки
Можуть бути проведені й особисті обшуки. При цьому встановлюються особистості присутніх по наявним у них документам, наявність коштів, що можуть бути коштами платежу за надання інтимних послуг. Винятково важливе значення мають допити, що можуть надати великий обсяг інформації. Проводити їх треба невідкладно, використовуючи фактор раптовості. До того ж у слідчих у таких ситуаціях, як правило, спостерігається дефіцит часу, оскільки в лічені години потрібно визначитися з процесуальним положенням осіб, що доставляються в підрозділи органів внутрішніх справ. При організації роботи по «гарячих слідах» клієнти можуть дати докладні показання, побоюючись розголосу. Необхідно з’ясувати весь механізм знайомства з повією й умови надання інтимних послуг, виявляти звідників, посередників і всіх осіб, яким-небудь чином способствуючих контактові з повією.
    продолжение
–PAGE_BREAK–В відповідності зі ст. 184 КПК України обшук особи проводився в усіх випадках арешту або затримання по підозрі в скоєні злочину. Особистому обшуку також наражаються  особи, що знаходились в приміщенні або іншому місці, в якому проводиться обшук, за наявності підстав вважати, що вони переховують при собі предмети та документи, що мають значення для діла.        Обшук особи може проводитись тільки особою однієї статі з обшукуємим, в присутності понятих тієї же статі. Суттєвість особистого обшуку полягає в примусовому обстеженні тіла, одягу, взуття та предметів, які вже носились людиною.
В окремих випадках особистий обшук може поєднуватись з проведенням освідування [55С.19].
Тактичні грамотно та доцільно особистий обшук проводити в два етапу.  На  місці  арешту  або  затримання,  а  після  цього  в кабінеті слідчого
після доставляння сюди підозрюваного або обвинуваченого. Відразу ж після затримання або арешту особистий обшук ретельним образом провести не завжди вдається, що зумовлене відсутністю належних умов на місці арешту або затримання.
На першому етапі метою обшуку є вилучення предметів, за допомогою яких злочинець може виявити опір, нанести пошкодження собі та іншим, а також об’єктів, що він може знищити під час слідування. На даному етапі неможливо в усіх випадках виявити зроблені злочинцем в одязі тайники.
На другому етапі, в кабінеті слідчого, куди доставляється затриманий, його наражають на більш детальний та ретельний обшук. Послідовне дослідження одягу: головного убору, верхній одяг, піджак, брюки, плаття, натільна білизна, панчохи, шкарпетки, взуття. При огляді одягу зважують на різного роду в ній потовщення, заплати, шви, складки, вивертають кишені, оскільки в таких місцях можуть бути сховані предмети та документи, що можуть бути прилучені до справи в якості речовинних доказів. Такі вкладення можуть бути виявлені всередині каблука, в різноманітних речах та предметах, що є у особи, що обшукується: в сірникових коробках, тростях, фотоапаратах, цигарках, мундштуках, палітурах книг, в підкладці та козирках головних уборів та т. п. Тому всі ці речі та предмети ретельно оглядають, а для пошуку металевих виробів можуть бути використані металошукачі «Омуль» та «Гама».
Обшук тіла: зачіску, полость роту, природні отвори людського тіла, поверхня тіла на предмет виявлення мікро накладень рекомендується проводити за участю медичного робітника. За наявності на тілі пов’язки або гіпсу слідує запропонувати лікарю зняти її, замінивши інший за умови, що це не небезпечно для здоров`я людини. Не слідує нехтувати оглядом протезів, що при обшуку повинні бути зняті[24С. 166].
При особистому обшуку слідує прибігати до допомоги фахівця — криміналіста, що допомагає виявити на одязі та взутті сліди перебування підозрюваного на місці скоєння злочину.
Рентгенівські апарати також можуть бути використані при особистому обшуку для перевірки, чи не проковтнуті предмети обшукуємим. З метою безпеки рентгенівська апаратура при особистому обшуку повинна обслуговуватися фахівцем (рентгенологом), бажано в умовах медичної установи.
При необхідності дослідження мікро накладень та інших слідів на одязі, а також мікрочастиць в кишенях, швах та складках одягу упаковується в щільний гладкий папір та вилучається, а обшукуємому надається можливість переодягтись у наявні у нього інші речі, що перед цим також ретельно та уважно оглядаються.
При проведенні особистого обшуку необхідно уважно спостерігати за особою що арештовується з тим, щоб вона не мала можливості знищити виявлені у неї документи, дрібні предмети або записки.
Все виявлене при особистому обшуку вилучається та фіксується в протоколі обшуку[17С.77].
б) Огляд, вилучення зразків для порівняльного дослідження, призначення судово-медичної і біологічної експертизи
 При наявності підстав провадиться огляд, вилучення зразків для порівняльного дослідження, призначаються судово-медичні і біологічні експертизи з постановкою типових питань, характерних для розслідування справ про полові злочини. У силу вікових особливостей деякі неповнолітні не здатні до конкретизації вчинених у відношенні них дій. Дитина може забути або опустити істотні деталі, що мають значення для правильного вирішення справи. У таких випадках буває доцільним провести з його участю огляд місця події, місцевості, приміщень. Це допоможе сприяти відтворенню в його пам’яті інших деталей розслідуваної події, з’ясувати обстановку й умови, у яких знаходився неповнолітній.
 Встановлення факту проституції неповнолітньої дозволяє більш предметно перевіряти версії про її залучення дорослими особами.
Судово-психіатрична експертиза дозволяє визначити наявність і характер психічного захворювання.
Судово-психологічна експертиза призначається з метою з’ясування:
а) здатності потерпілої з урахуванням її психічного стану, вікових і особистісних особливостей правильно сприймати важливі для справи обставини, розуміти характер і значення вчинених з нею дій, чинити опір зазіханню;
б)  наявності чи відсутності у потерпілої підвищеної сугестивності і схильності до фантазування;
в) здатності неповнолітнього обвинувачуваного з урахуванням стану його психічного розвитку усвідомлювати свої дії і керувати ними [19С.44].
в) Проведення очних ставок.
До проведення очних ставок з неповнолітньої треба підходити з великою обережністю, з огляду на індивідуальні особливості і психологічний стан кожної неповнолітньої.
Експлуатація повій має на меті витяг максимального прибутку. Погоня за прибутком не дозволяє «виключати» на довгий час з «обороту» живий товар. Відносно висока інтенсивність такого «обороту» неминуче приводить до зневаги елементарним маскуванням, що надає додаткові можливості для виявлення і фіксації доказів. З залучених до обслуговування проституції осіб завжди можна виявити тих, котрі в тім або іншому ступені можуть надати інформацію, що має доказове значення. На кожну таку особу доцільно в додатку до плану розслідування заводити окрему картку з коротким викладом сутності показань, при великій кількості допитуваних доцільно складати схему зв’язків злочинного бізнесу, в остаточному підсумку по фрагментах реконструюється картина всієї злочинної діяльності [32С.66].
Постійну увагу необхідно приділяти пошуку речовинних доказів і документів, що прямо або побічно в сукупності з іншими доказами підтверджують винність дорослих, що втягують неповнолітніх у заняття проституцією. У всіх підозрюваних і обвинувачуваних по таких справах, як правило, варто проводити обшуки. Виявлення документів неповнолітніх, різного роду записів з їх даними, телефонів дозволяє розширити доказову базу. За участю фахівців варто вилучати і вивчати комп’ютерну інформацію. Не повинні  залишатися без уваги виявлена відео і фото продукція, тому що неповнолітні можуть використовуватися і для виготовлення порнографічних матеріалів. Останні, у свою чергу, можуть застосовуватися і з метою шантажу.
Зведення про діяльності тієї або іншої фірми, організації по залученню в  проституцію  можна  одержувати  шляхом  аналізу  публікацій   у   засобах
масової інформації і друкованих видань, головним чином бульварного характеру. Рекламування послуг сумнівної властивості нерідко супроводжується сексуальною експлуатацією неповнолітніх. У будь-яких випадках це вже являє собою привід для проведення відповідних перевірочних дій. Тим більше, факти виявлення порнографічних видань вітчизняного виробництва, у яких зображується участь осіб явно дитячого віку в сексуальних діях, є безумовною підставою для розслідування, у ході якого перевіряється версія про залучення неповнолітнього в здійснення антигромадських дій. У ході розслідування необхідно забезпечити його повному і всебічність, виявлення всіх епізодів злочинної діяльності наскільки це можливо, тому що розглянутий вид злочинів нерідко супроводжується здійсненням ряду інших протиправних зазіхань: проти статевої недоторканності, організацією або утриманням кубел для заняття проституцією, з незаконним обігом наркотиків. У ст. 303 КК міститься така кваліфікуюча ознака злочину, як залучення в заняття проституцією, зроблене організованою групою. Тому при доведеності ознак організованої групи дії винних не підлягають кваліфікації по сукупності злочинів.
Проституція на вокзалах, автодорогах звичайно не має настільки складної структури. До розслідування цих злочинів тією чи іншою мірою застосовні методи і тактичні підходи, описані вище [25С.99].
Поняття залучення в заняття проституцією неповнолітнього досить широке. Крім насильства і погроз його застосування, шантажу, знищення або пошкодження майна, обману — це будь-які навмисні дії, спрямовані на залучення неповнолітнього до заняття проституцією. Склад злочину буде й у тому випадку, якщо дорослий експлуатує проституцію неповнолітнього навіть з його згоди. Такий підхід цілком відповідає вимогам Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами. Виходячи зі змісту ст. 1 і 2 Конвенції, залученням у заняття проституцією варто   вважати   дії   особи,   що: зводить,   схиляє   або   спокушає   з  метою
проституції іншу особу, навіть за згодою цієї особи; експлуатує проституцію іншої особи, навіть за згодою цієї особи; утримує будинок терпимості або керує їм, або свідомо фінансує, або бере участь у фінансуванні будинку терпимості; здає в оренду або знімає будинок, або інше місце, або частину такого, знаючи, що вони будуть використані з метою проституції третіми особами. Залученням неповнолітнього варто вважати і такі, приміром, дії, коли доросла особа стає сутенером свідомо неповнолітнього, що вже самостійно почав займатися проституцією, оскільки в цьому випадку намір дорослого спрямований на підтримку цього виду антигромадського поводження і створення режиму, що перешкоджає виходові неповнолітнього за рамки подібного способу життя.
Поняття проституції також не повинне зводитися тільки до полових зносин осіб протилежної статі за визначену плату. За змістом названої Конвенції під поняття проституції підпадає задоволення похоті однієї особи іншою особою за плату. Тому будь-які послуги інтимної властивості з метою задоволення статевих потреб за плату, що супроводжуються безпосередніми контактами з клієнтами, підпадають під поняття проституції. Крім різних форм статевих зносин, це також акти садомазохизма, эксбиционизма й інші. Як відомо, існує і гомосексуальна проституція, як чоловіча, так і жіноча. Залучення неповнолітніх у такі види проституції також повинно тягнути відповідальність по розглянутій статті карного закону, а при наявності відповідних ознак — і по інших статтях по сукупності злочинів [33С.29].
Залучення в заняття проституцією може бути зв’язане з торгівлею неповнолітніми і здійсненням у відношенні них інших угод.
Незалежно від цілей торгівля неповнолітніми в будь-якому випадку утворить самостійний склад злочину і має свою специфіку розслідування. Об’єктивна сторона даного злочину складається не тільки з купівлі-продажу неповнолітнього, але і здійснення будь-яких інших угод у відношенні неповнолітнього   у   формі   його   передачі і заволодіння ім. Кваліфікований
склад злочину включає такі ознаки, як здійснення цих діянь: неодноразово, у відношенні двох або більш неповнолітніх, групою осіб за попередньою змовою або організованій групі, особою з використанням свого службового становища, з незаконним вивозом неповнолітнього за кордон або незаконне повернення його через границю, з метою залучення неповнолітнього в здійснення злочину або інших антигромадських дій, з метою вилучення в неповнолітнього органів або тканин для трансплантації. Особливо кваліфікований склад злочину, буде в тому випадку, коли зазначені діяння, спричинили по необережності смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки.
Купівля-продаж неповнолітнього — це одержання і відповідно відчуження його за плату з передачею у володіння без обов’язку повернення. Як оплату можуть виступати не тільки гроші, але й інші матеріальні цінності, а також майнові права. Купівля-продаж може здійснюватися і з метою звільнення від сплати боргу й інших майнових обов’язків. Виходячи зі змісту карного закону, під іншими угодами варто розуміти дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення фактичних прав на володіння неповнолітнім, якщо вони вчинені не відповідно до вимог Сімейного кодексу. Інші угоди можуть бути як обміном, так і даруванням. Загальним для усіх видів угод є розпорядження неповнолітнім як річчю, залучення його в товарно-грошовий обіг як предмета протиправної цивільно-правової угоди. Підстави фактичного володіння неповнолітнім можуть бути як правомірними (наприклад, батьки, усиновителі, опікуни), так і неправомірними (попереднє викрадення неповнолітнього, підмін дитини й інше незаконне утримання). Угоди у відношенні неповнолітнього по його передачі можуть відбуватися по «ланцюжку» шляхом його передачі від однієї особи до іншої. Здійснення злочину по попередній змові групою осіб припускає участь хоча б на одному боці угоди не менш двох чоловік, що домовилися про повне або часткове виконання   об’єктивної  сторони.  Це   тільки   деякі   основні   питання,    що
відносяться до сутності предмета доказування[14С.44].
Виявлення подібних злочинів крім традиційних заяв і повідомлень може здійснюватися оперативним шляхом, а також при розслідуванні злочинів, вчинених неповнолітніми або у відношенні них, або при перевірці фактів антигромадських дій неповнолітніх, обставин незаконного вивозу їх за рубіж або незаконне повернення через кордон.
Очні ставки варто проводити з урахуванням психологічних особливостей підлітка і його станів на даний період. Однієї з розповсюджених помилок по справах даної категорії є непродумане проведення численних очних ставок без урахування особливостей справи, особистостей допитаної особи і подальшого прогнозування руху справи. Проведення очних ставок неповнолітніх з дорослими не завжди виправдано скоріше навіть не з тієї причини, що дорослі можуть вплинути на підлітків, а більше тому, що підлітки побоюються стати «зрадниками» у своєму середовищі. Така очна ставка не тільки не допоможе усуненню протиріч, але може збити наслідок із правильного шляху, заплутати його.
Неможливо також проведенням очних ставок, як думають деякі слідчі, «закріпити» показання, що вони вважають правдивими. Вірогідність тих або інших показань вирішується шляхом підтвердження їхніми іншими доказами. Допит на очній ставці є різновидом показань свідка, потерпілого, підозрюваного й обвинувачуваного, — тому роль очної ставки не слід переоцінювати.
г) Відтворення обстановки або інших обставин визначеної події шляхом слідчого експерименту та перевірки показань на місці
Якщо виникне необхідність у здійсненні експериментальних дій, то провадиться відтворення обстановки або інших обставин визначеної події шляхом слідчого експерименту та перевірки показань на місці. У ході слідчого експерименту можуть бути перевірені й уточнені фактичні дані, отримані в результаті проведення інших слідчих дій (допитів обвинувачуваного, підозрюваного, свідка, потерпілого, пред’явлення для впізнання, огляду місця події, місцевості, приміщення й ін.), а також докази, представлені підозрюваним, обвинувачуваним, захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, громадянами, посадовими особами, підприємствами, установами й організаціями [55С.33].
Слідчий експеримент проводиться як з ініціативи слідчого, так і по клопотанню обвинувачуваного (підозрюваного) і його захисника, потерпілого й інших суб’єктів кримінального процесу.
Слідчий експеримент проводиться з метою:
·                       встановлення можливості спостереження, сприйняття якого-небудь факту, явища;
·                       встановлення можливості здійснення визначених дій або існування визначених явищ;
·                       встановлення механізму події в цілому або окремих його деталях;
·                       встановлення процесу, утворення виявлених у ході розслідування слідів події злочину;
·                       перевірки висунутих по кримінальній справі слідчих версій.
    продолжение
–PAGE_BREAK–У ході слідчого експерименту по встановленню можливості здійснення визначених дій можуть бути перевірені припущення про наявність або відсутність у конкретної особи професійних або злочинних навичок.
Значення слідчого експерименту полягає в тому, що його результати дозволяють установити вірогідність або невірогідність наявних у справі доказів, а в деяких випадках — одержати нові докази. Крім того, хід і результати слідчого експерименту в ряді випадків дозволяють установити причини й умови, що сприяли здійсненню злочину, і намітити заходу для їх усунення.
Для виробництва слідчого експерименту необхідна наявність одночасна трьох умов:
1) відтворення дій, обстановки й інших обставин преділеної події і здійснення при цьому необхідних досвідчених дій не повинне принижувати честі і достоїнства учасників слідчого експерименту і навколишніх, а також не повинно створювати небезпеки для їхнього здоров’я.
2) маються технічні й організаційні можливості для проведення даної слідчої дії (тобто в розпорядження слідчого можуть бути надані необхідні матеріали, інструменти, манекени) муляжі, мається можливість призупинити на визначений час виробничу діяльність або рух транспорту у визначеному місці і т.п.);
3) при проведенні даної слідчої дії можуть бути створені умови, аналогічні, адекватні або максимально наближені до тих, у яких реально відбувалася подія, обставини якої або показання яке варто перевірити або уточнити.
Якщо для проведення слідчого експерименту необхідне проникнення в житло, то потрібно отримати згоду проживаючих у ньому осіб.
Однією з умов, що забезпечують результативність слідчого експерименту, є його своєчасне проведення. Зволікання може привести до того, що проведення слідчого експерименту виявиться неможливим внаслідок зміни позиції особи, що виявила бажання відтворити визначені дії (обстановку або обставини визначеної події), або безповоротної зміни місця, де відбулася дія (подія) [54С.55].
Таким чином, слідчий експеримент є однією з найбільш трудомістких слідчих дій, тому його проведення виправдане лише в тому випадку, коли перевірку фактичних даних неможливо провести шляхом додаткових допитів, очних ставок, експертиз і інших слідчих дій.
Слідчий експеримент провадиться з обов’язковою участю понятих. При підборі понятих слідчий виходить зі складності змісту і складності оцінки одержуваних результатів. У разі потреби можуть запрошуватися поняті, що володіють визначеними професійними знаннями і фізичними даними.
У залежності від характеру дій, виконуваних у ході слідчого експерименту, у ньому можуть брати участь більш двох понятих (наприклад, при перевірці можливості чути постріл у різних місцях і т.п.).
У разі потреби у проведенні слідчого експерименту можуть брати участь підозрюваний, обвинувачуваний, потерпілий, свідок. Слідчий вправі запросити для участі у проведенні слідчого експерименту і фахівця.
Підозрюваний й обвинувачуваний є учасниками слідчого експерименту, якщо перевіряються їхні показання або перевіряється можливість здійснення ними яких-небудь дій. Якщо в справі до цього моменту бере участь захисник, то він також вправі бути присутнім при проведенні слідчого експерименту. Свідок і потерпілий беруть участь у проведенні слідчого експерименту  з метою перевірки й уточнення їхніх показань про обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, а також в інших випадках по розсуду слідчого [37С.26].
Підозрюваний, обвинувачуваний, свідок і потерпілий можуть брати участь у проведенні слідчого експерименту тільки на добровільній основі, тому що законом не передбачена їхня відповідальність за відмовлення від участі в даній слідчій дії. Таким чином, якщо названі суб’єкти карного процесу відмовляються брати участь у перевірці можливості здійсненняними визначених дій, то проведення слідчого експерименту або недоцільно, або неможливо. 
Іноді в літературі висловлюються рекомендації викликати в подібних випадках дублерів. У цьому зв’язку варто мати на увазі, що виконання «дублером» визначеної дії або визначених дій (наприклад, проникнення в квартиру через кватирку і т.п.) свідчить лише про принципову можливість їх здійснення, але не є доказом того, що обвинувачуваний (підозрюваний) зробив  дану дію.
Фахівець бере участь у проведенні слідчого експерименту в тих випадках,  коли слідчому й іншим учасникам слідчого експерименту необхідні роз’яснення про природу й обставини події, що перевіряється, або коли необхідно підготувати і провести експериментальні дії, точно і повно зафіксувати хід і результати слідчого експерименту з використанням складних науково-технічних засобів.
Для участі у проведенні слідчого експерименту можуть залучатися представники громадськості, що за дорученням слідчого виконують визначені дії.
Для надання сприяння у проведенні слідчого експерименту і для охорони місця його проведення слідчим залучаються співробітники органів дізнання (головним чином, міліції).
У ході підготовки до проведення слідчого експерименту слідчий повинний виконати ряд заходів, що мають організаційно-технічний характер.
1.Визначити коло учасників слідчого експерименту і вжити заходів до їх явки. У цьому зв’язку необхідно вирішити питання про участь у проведенні слідчого експерименту і забезпечити явку в призначений час підозрюваного, обвинувачуваного, потерпілого, свідка, перекладача, фахівця, співробітників органа дізнання, представників громадськості (понятих і осіб, яким доручається проведення визначених дій),
У випадку заяви експертом клопотання про участь у проведенні слідчого експерименту слідчий повинний повідомити йому про час і місце проведення слідчого експерименту.
2.Визначити місце і час проведення слідчого експерименту. При визначенні місця і часу проведення слідчого експерименту необхідно виходити з того, що умови, у яких проводиться експеримент, повинні бути максимально наближені до умов, у яких відбувалася подія, що перевіряється. Тому слідчий експеримент по перевірці можливості сприймати особою розслідувану подію (або його частину) або виконати визначені дії у визначених умовах проводиться на тому же місці, де відбувалася подія, що перевіряється. Навіть якщо слідчий експеримент у принципі може бути проведений в іншому місці, то варто враховувати, що відтворення дій на тому ж самому місці сприяє пожвавленню асоціативних зв’язків, кращому пригадуванню істотних обставин події злочину.
Слідчий експеримент, спрямований на перевірку можливості здійснення особою визначених дій безвідносно до визначеного місця, може проводитися в кабінеті слідчого або в іншому місці, обумовленому слідчим з урахуванням конкретних обставин справи.
Вирішуючи питання про місце проведення слідчого експерименту, необхідно враховувати реальну можливість призупинити в разі потреби виробничу діяльність або рух транспорту.
При виборі місця проведення слідчого експерименту варто враховувати, що в ряді випадків він зв’язаний з демонстрацією способу здійснення злочину і що відтворення подібних дій у місці, де можуть бути сторонні, не відповідає вимогам моралі [15С.37].
Час проведення слідчого експерименту має значення, коли перевірці й уточненню підлягають показання про подію, що особою спостерігалася візуально в умовах визначеної освітленості. Якщо розслідувана подія відбувалася, наприклад, у 18 годин 10 вересня, то слідчий експеримент по перевірці можливості бачити дії на визначеній відстані повинний провадитися в той час, якому в день проведення слідчого експерименту відповідає 18 годин 10 вересня.   Зведення   про  необхідний час можуть бути
отримані в найближчій метеорологічній установі.
На вірогідність результатів слідчого експерименту можуть істотно впливати погодні умови, у яких відбулася розслідувана подія. Тому якщо розслідувана подія сприймалася особою під час дощу, тумана або снігопаду, слідчий експеримент варто робити в таких же погодних умовах. У противному випадку вірогідність даних, отриманих у ході слідчого експерименту, знижується, що не виключає, звичайно, їх використання при прийнятті рішень по кримінальній справі.
Таким чином, на даному етапі підготовки слідчий ще перевіряє можливість створення для проведення слідчого експерименту умов, аналогічних, адекватних або найбільш близьких тим, у яких реально відбувалася подія, обставини якої або показання власне кажучи варто перевірити або уточнити в ході слідчого експерименту.
3.Підготувати необхідні технічні кошти, що можуть знадобитися в ході проведення слідчого експерименту: фотоапарат; відеокамеру; вимірювальні інструменти; оптичні прилади (бінокль, дзеркало й ін.); освітлювальну апаратуру; сигнальні прапорці; прилади для визначення напрямку і сили вітру, ступеня вологості, температури; манекени, муляжі і  т.п.
4.Вирішити питання про зміст інформації, що підлягає повідомленню учасникам слідчого експерименту. Всім учасникам слідчого експерименту необхідно чітко уявити собі, де вони повинні знаходитися і якої саме дії виконувати по команді слідчого. При цьому в необхідних випадках обсяг інформації повинний бути дозований у залежності від того, які дії має бути виконувати тому або іншому учасникові слідчого експерименту. Наприклад, учасникові, якому має бути продемонструвати свої здібності сприйняття визначених фактів (явищ), не обов’язково повідомляти точний час їх появи. Це пояснюється тим, що в момент спостереження події, що перевіряється, (факту, явища)   воно   сприймалося   довільно,   а   тому   й   у   ході слідчого
експерименту в міру можливості повинні бути забезпечені такі ж умови.
5.Перевірити відповідність умов проведення майбутнього експерименту умовам події, що перевіряється. Ці дії виконуються в тому випадку, коли слідчий експеримент проводиться на місці, де відбулася подія, що перевіряється. З цією метою слідчий до ухвалення рішення про проведення слідчого експерименту повинний з’ясувати, чи залишилася в незмінному виді обстановка, у якій відбувалася подія, що перевіряється. Якщо виявиться, що обстановка змінилася і її неможливо реконструювати, то необхідно вирішити питання про те, чи не вплинуть внесені зміни на вірогідність результатів слідчого експерименту і чи будуть вони в такому випадку мати доказове значення.
6.Скласти план проведення слідчого експерименту. З урахуванням проведених підготовчих заходів слідчий повинний скласти докладний план проведення слідчого експерименту, у якому варто вказати:
·                       де, ким і яки дії повинні проводитися;
·                       де повинні знаходитися учасники слідчого експерименту;
·                       порядок виконання дій;
·                       які питання і коли варто задати учасникам слідчого експерименту;
·                       порядок фіксації ходу і результатів слідчого експерименту.
Складаючи план проведення слідчого експерименту, доцільно одержати консультацію відповідних фахівців, у тому числі й оператора, що буде застосовувати технічні засоби фіксації, а в разі потреби провести своєрідну рекогносцировку місцевості, де має бути проведений слідчий експеримент.
7.Провести психологічну підготовку учасників слідчого експерименту, з якими має бути відтворювані визначені дії, обстановка або окремі обставини події, що перевіряється, для того, щоб вони не відмовилися від виконання необхідних дій у присутності значної кількості учасників слідчого експерименту [44С.76].
Проведення слідчого експерименту проходить три етапи: підготовчий етап; етап проведення експериментальних дій і заключний етап.
На підготовчому етапі слідчий виконує наступні дії:
1) представляється прибулим по його виклику особам, повідомляє про початок проведення слідчого експерименту і встановлює особи кожного з його учасників;
2) роз’ясняє потерпілому, обвинувачуваному (підозрюваному) і його захисникові (якщо зазначені особи беруть участь у проведенні слідчого експерименту) право заявити відвід слідчому, перекладачеві і фахівцям, а також з’ясовує у перекладача і фахівців, чи немає у них підстав для заяви самовідводу;
3) роз’ясняє понятим, перекладачу і фахівцям їх обов’язки і права, а також попереджає перекладача про відповідальність за свідомо неправильний переклад, а фахівців — за відмовлення або відхилення від виконання своїх обов’язків;
4) попереджає учасників слідчого експерименту про відповідальність за розголошення даних попереднього слідства;
5) повідомляє учасникам слідчого експерименту про застосування технічних засобів фіксації ходу і результатів слідчого експерименту і про використання манекенів, муляжів і т.п.;
 6) фіксує в протоколі факт виконання перерахованих дій, а також час початку слідчого експерименту, що засвідчується підписами учасників слідчого експерименту;
7) дає завдання співробітникам органа дізнання видалити сторонніх осіб з місця проведення слідчого експерименту, а в разі потреби — призупинити рух транспорту на визначений час і забезпечити безпеку учасників слідчого експерименту;
8) проводить інструктаж учасників слідчого експерименту, у ході якого:
а) роз’ясняє мету слідчого експерименту, зміст і послідовність виконання дій кожним з учасників;
б) визначає місце перебування кожного з учасників і маршрути їх пересування по команді слідчого;
в) встановлює способи зв’язку з учасниками слідчого експерименту;
г) визначає місця зйомки, приблизне розташування фахівців при проведенні експериментальних дій, а також фрагменти обстановки, що повинні бути зафіксовані.
Якщо експериментальні дії має виконувати обвинувачуваний (підозрюваний), то інших учасників варто попередити про неприпустимість прояву на його адресу почуття обурення, презирства або жалості, тому що це може привести до порушення психологічного контакту між слідчим і обвинувачуваним (підозрюваним), а в підсумку — до неможливості проведення слідчого експерименту.
На етапі проведення експериментальних дій здійснюється відтворення дій, обстановки або інших обставин визначеної події і здійснення необхідних перевірочних дій. Перераховані дії можуть проводитися по окремості й у різних сполученнях.
Відтворення дій являє собою повторення обвинувачуваним, підозрюваним, потерпілим або свідком тих дій, що ними були зроблені під час події, що є предметом розслідування.
Для відтворення дій, у результаті яких наступила смерть потерпілого, користуються муляжами знарядь злочину і манекенами. Якщо для вірогідності результатів слідчого експерименту мають значення ріст, вага й інші фізичні дані загиблого, то використовувані манекени повинні відповідати замінним ними об’єктам.
Способом відтворення дій, як правило, перевіряються й уточнюються:
1) механізм події, або окремі її фрагменти. Однак при цьому неприпустимо відтворення всієї сукупності дій,  що утворять подію  злочину,
а також дій, якими принижуються достоїнство і честь учасників слідчого експерименту і оточуючих і створюється небезпека для їхнього здоров’я;
2) можливість здійснення особою визначених дій. Дана обставина доцільна перевіряти в тому випадку, коли в слідчого є підстави думати, що обвинувачуваний (підозрюваний) у силу своїх фізичних даних не міг зробити ці дії, а зізнається в їх здійсненні для того, щоб не була встановлена особа, що дійсно вчинила злочин.
В інших випадках слідчий експеримент для перевірки здатності особи вчинити визначені дії варто робити тільки при крайній необхідності, з урахуванням наступних розумінь. По-перше, обвинувачуваний (підозрюваний) під час вчинення злочину міг зробити такі дії, що він навіть при бажанні не зможе повторити в ході слідчого експерименту. У слідчій практиці мали місце випадки, коли обвинувачуваний у ході слідчого експерименту не зміг пройти з викраденими речами і 10 м, хоча в момент здійснення злочину він переборов з цими ж речами відстань понад 500 м. По-друге, обвинувачуваний, підозрюваний, а іноді і потерпілий, можуть дати згоду на участь у слідчому експерименті для того, щоб у ході його проведення продемонструвати незнання обставин, що перевіряються, відсутність визначених навичок або неможливість здійснення визначених дій для того, щоб у наступному відмовитися від раніше даних показань.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Крім того, треба мати на увазі, що обвинувачуваний, що знаходиться під вартою, може дати згоду на відтворення дій, щоб почати спробу втечі, знищити відомі йому, але не відомі слідчому сліди злочину, передати інформацію співучасникам і т.п.
Відтворення обстановки або інших обставин визначеної події являє собою відтворення обстановки (або окремих її фрагментів) події, що перевіряється, у тому виді, у якому вона спостерігалася особою, що знаходилася на місці, де відбулася дана подія.
Цим способом найчастіше перевіряються   й   уточнюються   показання
обвинувачуваного, підозрюваного, потерпілого або свідка про механізм здійснення злочину і про інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, за умови, що обстановка події запам’яталася в їх пам’яті в зв’язку з тим, що вони спостерігали її в той момент, коли відбувалася дана подія.
Якщо сприйняття обстановки обумовлене участю обвинувачуваного, підозрюваного, потерпілого або свідка в огляді місця події, то факт відтворення ними обстановки події, що перевіряється, не має доказового значення.
Для того щоб результати проведеного слідчого експерименту відповідали вимогам вірогідності і допустимості, необхідно дотримуватись наступних правил:
1) до початку слідчого експерименту обстановка події, що перевіряється, не повинна залишатися в тому же виді, у якому вона сприймалася особою, показання якої підлягають перевірці й уточненню способом відтворення обстановки або інших обставин визначеної події;
2) під час відтворення обстановки неприпустимі які б то ні було підказки, а також неприпустима постановка навідних запитань.
Здійснення  перевірочних дій як спосіб перевірки й уточнення даних застосовується, якщо необхідно перевірочним шляхом встановити:
1) можливість спостереження і сприйняття визначеного явища (факту). Способом здійснення експериментальних дій перевіряється здатність свідків, а іноді потерпілих, обвинувачуваних і підозрюваних бачити, чути або іншим способом сприймати факти, явища, обставини, про які вони дали показання.
Слідчий експеримент у даному випадку проводиться в такий спосіб:
а) відтворюється обстановка, у якій відбувалося сприйняття визначеного явища (факту). При цьому варто мати на увазі, що при проведенні експериментальних  дій з метою визначення можливості почути що-небудь, повинна  бути  забезпечена  подібність  звукових  умов  (характер
шуму, що виходить від зовнішніх джерел, його тональність, сила і т.п.). Для цього бажано робити експериментальні дії в той же час, коли відбувалася подія, що перевіряється, а якщо це неможливо — у подібний по звукових умовах час доби;
б) учасники слідчого експерименту, що виконують функції статистів, і двоє понятих займають зазначені слідчим місця. Перед цим статисти одержують інструктаж про те, які дії й у який момент вони повинні виконати по сигналу слідчого;
в) учасник, показання якого перевіряються шляхом здійснення експериментальних дій, і двоє понятих займають місце, на якому відбувалося сприйняття даного факту (явища). Бажано, щоб учасник, показання якого перевіряються в момент проведення слідчого експерименту, відтворював ті дії, що він виконував у момент сприйняття даного факту (явища);
г) по сигналу слідчого статисти виконують визначені дії;
д) учасник, показання якого перевіряються, пояснює, що він бачив, чув або сприймав іншим способом;
е) результати слідчого експерименту фіксуються в протоколі.
Якщо в ході слідчого експерименту отриманий негативний результат, слідчий повинний переконатися в тому, що це не зв’язано з погіршенням слуху або зору учасника, показання якого перевіряються, і повторити експериментальні дії за участю дублера. Однак отриманий при цьому позитивний результат не є доказом здатності попереднього учасника сприймати цей же факт (явище);
2) можливість вчинення визначених дій. Шляхом здійснення експериментальних дій перевіряється можливість:
·                       перебороти за визначений проміжок часу визначену відстань пішки або за допомогою різних транспортних засобів;
·                       виготовити визначені предмети за допомогою різного роду пристосувань за визначений проміжок часу;
·                       витягти предмет визначених габаритів через вікно, пролам у стіні або стелі і т.п.
Вірогідність і переконливість результатів слідчого експерименту забезпечується шляхом застосування наступних тактичних прийомів:
1) повторення експериментальних дій у тих самих умовах. Цей тактичний прийом застосовується в тих випадках, коли на результати експерименту можуть вплинути різні, що не піддаються обліку випадкові фактори, наприклад, раптовий шум або злива, що почалася, у момент проведення експериментальних дій з метою визначення можливості сприйняття визначених явищ (фактів) і т.п.;
2) повторення експериментальних дій у змінених умовах. При цьому ставиться задача врахувати всі можливі умови, що при однократному виконанні експериментальних дій не удалося встановити або точно відтворити;
3) проведення контрольних експериментальних дій за участю дублерів;
4) поділ експериментальних дій на етапи (по справах про порушення техніки безпеки, по справах про автотранспортні події і т.п.).
Заключний етап складається в завершенні складання протоколу слідчого експерименту, плану місцевості, де проводився слідчий експеримент, і схем руху під час його проведення.
Хід слідчого експерименту й отримані при цьому результати повинні бути процесуально зафіксовані. З цією метою слідчий складає протокол слідчого експерименту, робить необхідні виміри, виготовляє плани і схеми, застосовує, у тому числі за допомогою фахівця, аудиозапись, фото і відео зйомку.
Протокол слідчого експерименту — це основний процесуальний документ, у якому докладно викладаються умови, хід і результати проведеного слідчого експерименту. Для того щоб протокол міг бути доказом  по  кримінальній  справі,  він   повинний   задовольняти   наступним
вимогам.
1. Протокол повинний бути складений особисто слідчим. Інші учасники слідчого експерименту можуть вести з доручення слідчого лише чорнові записи, а фахівець — аудиозапись ходу слідчого експерименту, фото і відео зйомку.
2. Протокол повинний містити опис тільки тих дій, що виконувалися при проведенні слідчого експерименту. В ньому необхідно докладно описати всі дії, виконувані в ході слідчого експерименту, і в тієї послідовності, як вони виконувалися.
3. Протокол повинний бути складений таким чином, щоб у ньому утримувалися всі необхідні реквізити.
Вступна частина протоколу містить наступні реквізити:
·                       найменування документа;
·                       дату і місце проведення слідчого експерименту;
·                       час початку і закінчення слідчого експерименту;
·                       посада, звання або класний чин, прізвище й ініціали особи, що склала протокол;
·                       зведення про учасників слідчого експерименту (прізвища, імена і по батькові, у разі потреби місце роботи і місце проживання) із указівкою їх процесуального положення або цілей участі;
·                       статті кримінально-процесуального закону, на підставі яких і з дотриманням яких проведений слідчий експеримент;
·                       ціль слідчого експерименту;
·                       зведення про те, що учасникам слідчого експерименту були роз’яснені їхні права й обов’язки і про те, що вони були попереджені про неприпустимість розголошення даних, отриманих у ході слідчого експерименту;
·                       зведення про повідомлення учасників слідчого експерименту про застосування науково-технічних засобів.
В описовій частині протоколу вказуються:
а) спосіб проведення слідчого експерименту (відтворення дій; відтворення обстановки або визначених обставин; здійснення експериментальних дій) і підготовчі заходи, що для цього виконані;
б) порядок розподілу обов’язків між учасниками слідчого експерименту (хто виконував експериментальні дії, хто виконував функції статистів і т.п.);
в) зміст і послідовність експериментальних дій. Їх варто описувати докладно, відображаючи як сам процес виробництва експериментальної дії, так і його результати. Якщо експериментальні дії варіювалися, то необхідно вказати, які умови змінювалися. При цьому повинний бути описаний кожен варіант виробництва експериментальних дій;
г) зведення про застосування при виробництві експериментальних дій манекенів, муляжів знарядь злочину й інших технічних пристосувань і отримані в цьому зв’язку результати;
д) зведення про застосування технічних засобів фіксації ходу і результатах слідчого експерименту.
У заключній частині протоколу фіксуються:
а) заяви і зауваження учасників слідчого експерименту з приводу правильності зроблених експериментальних дій і отриманих при цьому результатів;
б) зведення про плани і схеми, складених при проведенні слідчого експерименту і залучених до протоколу;
в) зведення про ознайомлення з протоколом всіх учасників слідчого експерименту і посвідчення їхніми підписами факту відповідності змісту протоколу зробленим діям.
Додаткові засоби фіксації. При виробництві слідчого експерименту можуть провадитися виміри, застосовуватися фото і відео зйомка й аудиозапись.
Застосування конкретних засобів фіксації залежить від характеру дій, виконуваних у ході слідчого експерименту. Іноді досить зробити фотозйомку обстановки місця проведення слідчого експерименту й основні моменти виробництва експериментальних дій. Разом з тим, з огляду на динамічність слідчого експерименту, переважніше застосовувати в ході його виробництва кіно або відео зйомку. При цьому бажано робити зйомку безперервно. З цією метою необхідно ретельно продумати, які саме дії необхідно зафіксувати таким способом.
У протоколі слідчого експерименту повинне бути точно зазначено, які саме дії і який саме момент виробництва слідчого експерименту фіксувалися за допомогою кошт кіно або відео зйомки. Якщо здійснити безперервну зйомку неможливо, то кожен випадок перерви особливо обмовляється в протоколі слідчого експерименту з указівкою причин і часу припинення і поновлення кіно або відео зйомки.
Вимога щодо безперервності фіксації ходу слідчого експерименту поширюється і на випадки застосування засобів аудиозаписи.
д) Проведення обшуків і виїмок
Проведення обшуків і виїмок повинне бути націлене на відшукання і вилучення доказів, підтверджуючих взаємні контакти контрагентів. Особливу увагу необхідно приділяти їхній переписці, борговим розпискам, іншим записам. Ця робота доповнюється накладенням арешту і виїмкою поштово-телеграфної кореспонденції. Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах,  телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого  іншим  особам  або  інших  осіб  підозрюваному  чи обвинуваченому,  а  також  у  інформації,  якою вони обмінюються з допомогою засобів зв’язку,  містяться дані про вчинений злочин або документи  і предмети,  що мають доказове значення,  і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
До кореспонденції,  на  яку  може   бути   накладено   арешт, відносяться   листи   всіх   видів,  бандеролі,  посилки,  поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з  метою  запобігти  злочину  може  бути  застосовано до порушення кримінальної справи.
За наявності  підстав,  передбачених  частиною  першою   цієї статті, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за  місцем  провадження  слідства  про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку.  Голова суду чи його заступник розглядає подання,  вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора,  після чого залежно  від  підстав  для  прийняття такого   рішення  виносить  постанову  про  накладення  арешту  на кореспонденцію чи зняття інформації  з  каналів  зв’язку  або  про відмову в цьому.  Постанова  оскарженню не підлягає, на неї
не може бути внесено подання прокурором.
У постанові   про   накладення   арешту   на   кореспонденцію зазначаються   кримінальна   справа   і   підстави,  з  яких  буде провадитись ця слідча дія,  прізвище,  ім’я та по батькові  особи, кореспонденція  якої  має затримуватися,  точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень,  на які накладається  арешт, термін, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв’язку, на  яку  покладається  обов’язок  затримувати   кореспонденцію   і повідомляти про це слідчого.
У постанові   про   зняття   інформації   з  каналів  зв’язку зазначаються  кримінальна  справа  і   підстави,   з   яких   буде провадитись ця слідча дія,  прізвище, ім’я та по батькові особи, з каналів зв’язку якої має зніматись інформація,  точна адреса  цієї особи,   види  цих  каналів,  термін,  протягом  якого  знімається інформація,  назва установи, на яку покладається обов’язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.
Постанова про  накладення  арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з  каналів  зв’язку  направляється  слідчим  начальнику відповідної установи, для якого вона є обов’язковою.
Начальник відповідної  установи  затримує  кореспонденцію або знімає інформацію з каналів зв’язку і протягом доби повідомляє про це слідчому.
Арешт накладений  на  кореспонденцію  скасовується,  а зняття інформації  з  каналів  зв’язку  припиняється   після   закінчення терміну,  встановленого  для  виконання цих слідчих дій постановою судді.  Слідчий скасовує арешт,  накладений на кореспонденцію, або припиняє  зняття  інформації з каналів зв’язку,  коли у здійсненні цих  заходів  відпадає  необхідність,  при  закритті  кримінальної справи  або  при передачі її прокуророві в порядку,  передбаченому статтею 255 КПК України.
Постанова    виноситься    в    режимі,    який    забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності.
Огляд кореспонденції  проводиться за рішенням суду в установі зв’язку з участю понятих із числа службовців цієї установи,  а при необхідності  –  і з участю спеціаліста.  У присутності зазначених осіб слідчий відкриває і оглядає затриману кореспонденцію.
У разі виявлення документів чи предметів,  що мають  доказове значення,  слідчий проводить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується  зняттям  копій   з   відповідних   відправлень.   При відсутності  документів чи предметів,  що мають доказове значення, слідчий дає вказівку про вручення оглянутої кореспонденції або про її затримання до визначеного ним терміну.
Про кожен  випадок  проведення огляду,  виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол.  У протоколі повинно бути вказано,  які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату  або  тимчасово  затримано,  з яких відправлень знято копії.
Дослідження інформації,   знятої   з   каналів   зв’язку,   у необхідних випадках  проводиться  з  участю  спеціаліста.  Слідчий прослуховує  чи  іншим  відповідним  способом  вивчає зміст знятої інформації,  про що складає протокол.  При виявленні в  інформації даних,  що  мають  доказове  значення,  в  протоколі відтворюється відповідна частина запису,  після чого  слідчий  своєю  постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи.