Міністерство освіти та науки України
Львівський національний університет ім. І.ФранкаРЕФЕРАТ
На тему:
Особливості встановлення грошового обігу і
банківництва в Пн. Америці (виникнення, розвиток)Студентки
гр. ЕКф-13
Лазарів ОксаниЛьвів 2002
У представленні сучаснихлюдей банки нерозривно зв’язані з “банкнотами”, системою паперово-грошовогообігу. Причини появи паперових грошей у британських колоніях Північної Америкибули прості і зрозумілі: терплячи хронічну недостачу монет і опираючись вторговому обороті головним чином на векселі. Вже в 1690 році КолоніяМасачусетської затоки зробила перший випуск паперових короткостроковихзобов’язань (Shot bills) – щось середнє між банкнотами і короткостроковимизобов’язаннями уряду, щоб фінансувати військову експедицію в Канаду. Головнимчином надзвичайними військовими витратами порозумівалися і перші випуски іншихколоній, однак, вони використовувалися також і для фінансування мирних цілей,таких як муніципальний уряд і оплата державного боргу. Незважаючи на їхнійофіційний статус і деякі ініціативи (наприклад, 5-процентну знижку при внесенніними податків), реакція населення була двоякою. Обмінний курс між колоніями інавіть усередині окремих колоній постійно мінявся, більш того, іноді він,зрештою, падав у результаті надлишкової (щодо реальної кількості монет) емісії.У самому факті не було нічого дивного, тому що аж до колапсу золотого стандартупревалювала думка, що паперові гроші можуть тільки тоді діяти ефективно, коливони на першу вимогу перетворюються в золоту чи срібну монети. Однак головнапричина, що штовхала до випуску банкнот,– недостача монет у обігу,–продовжувала діяти і після Війни за незалежність (1775-1781), спонукавши новийКонтинентальний прогрес від імені Об’єднаних колоній (штатів) прийняти біль проутворення Першого банку Сполучених Штатів (First Bank of United States) і санкціонуватитепер уже перший федеральний випуск поряд з рішенням заснувати перший власниймонетний двір (у Філадельфії), що повинний був чеканити срібні долари і мідніценти по вазі іспанських срібних песо (хоча останній згодом протягом багатьохліт не діяв, і в країні вільно циркулювало іспанське срібло).
Утім, “батьки-засновники”Сполучених Штатів (що не дивно, не зважаючи на те, що серед них було багатоплантаторів з південних штатів і відносно мало комерсантів з Нової Англії)настільки підозріло ставились до випуску фидуційних(тобто таких, чия власна цінність є меншою ніж вартість, за яку її пропонують,)платіжних засобів, що спеціально внесли в 1787 році в Конституцію статті, щозабороняє штатам проведення розрахунків чим-завгодно окрім золотої і срібноїмонет як законного платіжного засобу.
На ранньому етапіамериканської історії, коли національна промисловість і велика комерціязнаходилася лише в стадії зародження, ще не було зведено чимало великих міст,але побудовані залізниці і т.п., можна говорити, скоріше, про недостачуреальної економічної необхідності в банках, що зробило особливо складноюсправою залучення в них приватного капіталу. Держава в цих умовах була змушенастати великим пайовиком Першого банку Сполучених Штатів, що розділив тягарпопулярності всіх центральних інститутів влади, і після закінчення в 1811 році20-літнього терміну, на який він спочатку був наданий, його чартер (англіцизм,що означає документ, який видавався в англомовних країнах і який виконувавфункції банківського статуту і ліцензії) не був відновлений. Однак незабаромбанки все-таки почали з’являтися, спочатку в найбільш розвинутих штатах.
Треба сказати, що для Америкиіз самого початку були характерні неприйняття занадто великої ваги федеральнихорганів влади і ревний захист індивідуальних прав штатів. Наслідком цього ставподіл влади між федеральним урядом і штатами, що у тому чи іншому ступеніпоставило і банківську сферу під контроль обох галузей влади, хоча перші банкивсе-таки діяли в рамках ізольованих один від одного законодавчих систем різнихштатів.
Звичайною практикою булодомагатися чартеру, придбання якого давало банку всі переваги обмеженоївідповідальності (contingented liability). Акціонерні компанії несли необмеженувідповідальність лише в Англії і Шотландії; в Америці, як і у країнах континентальноїЄвропи, відповідальність була обмеженою. У більшості випадків такий чартер лімітуваладепозитні операції і тісно зв’язану з ними в XVIII столітті емісію банкнотсумою, кратною капіталу акціонерів, — найбільш розповсюдженим правилом булообмеження, що випускаються в обіг банкнот двома капіталами банку, однак подібніграниці були на практиці чисто номінальними.
І лише в деяких штатахдопускалася створення банків без чартеру, що несли необмежену відповідальність.Як тільки виникла імовірність того, що будь-яка приватна особа чинеінкорпорована асоціація побажають заснувати банк без чартеру, на їхньомушляху виникали численні перешкоди законодавчого характеру. Більшість східнихштатів узяли на озброєння закони, подібні прийнятому у 1818 році в штатіНью-Йорк; більшість західних штатів, що виникали згодом, також обрали схожуполітику, дозволяючи емісійний і депозитний бізнес лише при наявностіофіційного дозволу. Однак реальна віддача від цього закону була різною у різнихштатах в залежності від того, наскільки легко було одержати чартер. Найменшіскладності були на сході, де потреба в банківських структурах залишаласянайбільшою; особливо ліберальна політика практикувалася в так званій НовійАнглії.
Число банків стало особливошвидко рости внаслідок ліквідації Першого Банку Сполучених Штатів (на йогопідставі федеральний уряд підписав значну частину статутного капіталу і пообіцяв протягом 20 наступних років не видавати чартерніякому іншому банку; можливо, щось таке і стало однієї з головних причин,тому, що в 1811 році постало питання про продовження чартеру, уряд зустрівмогутню опозицію в конгресі, достатню для припинення діяльності банку). У 1811році їх уже нараховувалося 88, а за три наступних роки було видано 120 новихчартерів на установу банків.
Коли в 1812 році вибухнуладруга війна з Англією, що одержала назву “Другої війни за незалежність”,більшість з цих банків виявилися залученими в інтенсивне кредитуванняфедерального уряду і штатів; неминуче зв’язана з цим і надлишковою емісієюзмусила приблизно три з кожних чотирьох банків звернутися в 1814 році до урядусвоїх штатів за дозволом на призупинення грошових виплат. При цьому, якщобанкам Нової Англії в більшості удавалося виконати свої зобов’язання, топрактично усі банки до півдня і заходу, що виникли пізніше, як правило, і, щобули більш слабкими, цього зробити не змогли. Цікаво також, що значна частинабанкрутств у ці, а також наступні роки мала місце саме там, де створення новихбанків було найбільшим чином обмежено, а тому, вже існуючі знаходилися внайбільш привілейованому стані – так, у Новій Англії в період 1811-1830 роківна 97 банків (у середньорічному підрахунку) довелося всього 16 банкрутств, уштаті Нью-Йорк на 26 банків число банкрутств склало 11, у Пенсільванії також на26 банків уже 19, і ця частка росла в міру просування на південь і захід.
Формально грошові виплатибули відновлені в 1817 році, однак вже в 1819 році пішло нове припинення, щорозтяглося ще на два роки. Пояснювалося це тим, що установа перших банківнерідко була наслідком скоріше політичних обставин, ніж реальної економічноїнеобхідності. Як часто в подібних випадках, утворення банків супроводжувалосязловживаннями, особливо при формуванні статутних капіталів, а іноді навітьпрямо фінансувалося державними органами – причому, у випадку Першого банкуСполучених Штатів 200-мільйонна підписка федерального уряду виявилася не більшніж фіктивною бухгалтерською хитрістю. Практично у всіх банках капітал бувменшим того, на який формально провели підписку, а деякі банки взагалі не малиніякого капіталу.
Інша причина – тісний зв’язок банківських структур з скарбницямиштатів. Законодавці, видаючи чартер, вважали цілком природним, щоб банк у разіпотреби кредитував “свій” штат – спеціально обговорені статті про це заносилисяв чартер відповідного банку. Але, крім того, час від часу надання такої позикина ті чи інші потреби просто проводилося “вольовим рішенням” адміністраціїштату; результатом цього нерідко ставали настільки великі обсяги кредитуванняурядів штатів, що для забезпечення комерційного попиту засобів уже незалишалося, – імовірно, саме цей фактор у значній мірі і провокував надлишковуемісію банків, так що часом дизажио (відхилення від курсу униз від номіналу) набанкноти складало від 10 до 30 відсотків.
Кожен банк мав право вести бізнес лише в межах того штату, у якому вінодержав свій чартер. Це означало, що вони, по суті, не могли розвивати системубанківських відділень, унаслідок чого банківська система країни стала тяжіти дофрагментарної структури з невеликих по території і практично автономнихрайонів. Швидше за все, саме цей факт і став головною ознакою до створенняінститутів, подібних до Першого банку Сполучених Штатів, – у всякому разі, булависловлена думка, що якби в 1814 році Перший банк ще існував, багатьохнеприємностей, що тоді мали місце у банківській сфері можна було уникнути.
Надзвичайно серйозною проблемою на всьому протязі історіїамериканського банківського бізнесу до утворення Федеральної резервної системибула саме відсутність налагодженої системи взаємного погашення (клірингу)банкнот різних банків. Оскільки банки штату звичайно не мали відділень в іншихштатах, а в багатьох навіть не було і кореспондентів, то ніякої системиакумуляції банкнот з наступною появою їх до платежу не існувало. Цю функціюспочатку досить успішно узяв на себе Перший банк Сполучених Штатів. Звідси стаєцілком зрозуміле створення в 1816 році Другого банку Сполучених Штатів (SecondBank of the United States). Цьому передував розпал у роки війни 1813-го рокуфінансової кризи, що викликала загальне скасування платежів дзвінкою монетою(за винятком банків Нової Англії). Новий міністр фінансів Джеймс Даллас (JamesDallas) запропонував заснувати новий Центральний банк сполучених Штатів. Банк,заснований при капіталі в 35 млн. доларів, почав функціонувати в 1817 році. Утому ж році відновилися платежі дзвінкою монетою.
Як і у випадку з Першим банком, на частину капіталу нового банкупідписався федеральний уряд, припускаючи зберігати на рахунках активівфедеральної скарбниці. Двома головними нововведеннями чартеру банка стали правона відкриття ним своїх відділень у штатах без узгодження з їх урядами, а такожстаття, спрямована на зведення до мінімуму можливості припинення грошових виплат– у цьому випадку банк повинен був сплатити штраф у розмірі 12 відсотків тієїсуми зобов’язань, що він був не в змозі погасити.
На думку міністра фінансів у 1801-1814 роках Елберта Галлатина (AlbertGallatin), саме установа Другого банка бути в числі головних причин, що сприялипоновленню банками штатів платежів, оскільки він запропонував конвенцію, з якоюті зрештою погодилися – цікаво помітити, що однією з висунутих при цьому умовбуло надання (у розумних, зрозуміло, межах) Другим банком Сполучених Штатівсвоїх ресурсів для підтримки банків штатів в екстремальних ситуаціях, колидовіра до них могла виявитися під загрозою.
Питання про банк придбало особливо важливе значення в періодпрезидентства Ендрю Джексона (Andrew Jackson) (1829-1837). Уже через кількароків цей заклад з 25-ма філіями з числа утворених на той час штатів виявилосявтягненим у гострий конфлікт. Надмірно розширившись, особливо в нових штатах(Індіана, Міссісіпі, Іллінойс, Алабама, Міссурі) банки в більшості випадківвиявилися в 1819 році жертвами краху, викликаного випуском величезної кількостібанкнот. Тоді на адресу банку отримали докори в тім, що він якщо не з’явивсяпрямим винуватцем кризи (нібито він “збирав” векселі, а потім пред’являв їх дообміну на золото), то, принаймні, нічого і не зробив для його пом’якшення.Призначене з цього приводу розслідування знайшло серйозні порушення у веденнісправ в одному із найбільших відділень банку (Балтиморському).
Коли Джексон зайняв посаду президента країни, він оголосив банковісправжню війну, а, зіткнувшись кілька разів з “недопустимим” свавіллям йогодиректорів, вирішив взагалі знищити цю установу. У президентському посланні1832-го року Джексон рекомендував конгресу вилучити з банку усі внески уряду.Не одержавши згоди конгресу на цю акцію, президент наказав зробити цеміністрові фінансів обов’язковим порядком. Останній відмовився виконати церозпорядження, був звільнений і заміщений іншим, котрий також не виконав наказпрезидента, і був замінений генеральним аторнеєм Тенеем (Teney), який вилучиввнески уряду з Центрального банку і розмістив їх у спеціально відібраних банкахштатів. Ця акція викликала фінансову кризу, що супроводжувався сильноюкомерційною кризою, що протривала кілька років. Сенат прийняв з цього приводурезолюцію, яка виражала осудження президента, але палата представників непобажала приєднатися до неї. Зайво говорити про те, що концесія банку, термінякої минав у 1836 році, не була відновлена, у результаті чого ця національнаустанова перетворилася в простий приватний банк; дана подія ознаменувалаприпинення всіляких спроб по створенню в Америці Центрального банку на багатодесятиліть.
Нова “епідемія” масового припинення грошових виплат мала місце в 1836році. Задача, яку Джексон залишив своєму другу Ван Бюрену (Van Buren) (президенту 1837-1841 роках), здавалася легкою; але тільки-но новий президент встигприступити до своїх обов’язків, як в сфері кредиту і торгового оборотузненацька вибухнула криза нечуваної сили. Він був викликаний 4-ма причинами:
· збільшенням числа банківпісля закінчення терміну концесії Другого банку Сполучених Штатів;
· посиленою спекуляцієюфедеральними (державними) землями на заході країни, що полегшуєтьсянадзвичайною доступністю кредиту;
· історією Другого банкуСполучених Штатів;
· законом, що був виданий востанні місяці президентства Джексона, який вимагав сплати за федеральні землі,що здобуваються, винятково дзвінкою монетою.
Криза спочатку торкнулася банків в північно-східних штатах. У травні1837 року припинили платежі дзвінкою монетою всі нью-йоркські банки, незабаромце поширилося і на інші банки, і число банкрутств дуже зросло. Була скликананадзвичайна сесія конгресу (вересень-жовтень 1838), але президент не схвалив їївтручання в стан грошового ринку, тому що, на його думку, таке втручаннявиходило за рамки компетенції федерального уряду. У президентському посланнівін обмежився тим, що в інтересах доцільного устрою федеральних фінансівзапропонував часткову реорганізацію міністерства фінансів, так звануsubtreasure scheme; система ця була прийнята в 1840 році, скасована в 1841,відновлена в 1846 і функціонує дотепер.
Криза затяглася до 1840 року; роздратована випали на її часткунещастями маса виборців звалила усю відповідальність на демократичну партію, іце коштувало їй майбутніх виборів.
Імовірно, гіршою рисою тодішньої американської банківської системи, наяку можна покласти неабияку частину провини, була надзвичайна добродушність приоголошенні банкрутства неплатоспроможних банків. Якщо взяти за приклад штатНью-Йорк, то чартери, видані тут до 1828 року, передбачали припинення операційбанку, що затримував свої плани в середньому на 3 місяці – за винятком тихвипадків, коли вердикт про продовження його діяльності був винесений, – післявивчення його поточного стану, визначеним посадовою особою штату – у цьомувипадку він підлягав ліквідації лише у випадку непоновлення платежів щепротягом року. Чартери, видані після 1828 року, скоротили дозволений термінприпинення виплат до 10 днів. Однак у 1837 році всі ці заходи втратили всяку силу,оскільки законодавчі збори штату прийняли Закон про припинення виплат (TheSuspendion Act), що дозволяв банкам автоматично продовжувати свою діяльність щепротягом року після припинення виплат, не звертаючи за спеціальним дозволом доназваної посадової особи.
В приклад Нью-Йорка пішли й інші штати, прийнявши свої варіантиподібного закону. Наступного разу виплати були припинені в 1839 році цеторкнулося Пенсільванії і штатів на південь і захід від неї. Пенсільваніяприйняла закон, що дозволяв банкам затримувати виплати в обмін на наданняпозики по штаті (грошові виплати за цим законом повинні були бути відновленічерез рік, тобто в даному випадку в 1841 році, однак узяті банками кредитнізобов’язання, природно, поставили поновлення виплат під ще більший сумнів, і врезультаті був прийнятий ще один закон, що дозволив банкам не виплачуватигрошей протягом усього періоду погашення цієї позики; таким чином, цей термінміг цілком неофіційно розтягуватися до 5 років).
Але, починаючи з 1840-х років у функціонуванні банківського бізнесу нарівні штатів намітилися явні ознаки поліпшення. Більшість штатів уже вирішилизадачу законодавчого забезпечення своєчасності оплати засновниками статутногокапіталу банків. Більш складнішою була задача протистояти надлишковій емісії –не тільки можливому, але і майже “обов’язковому” явищу при занадто розтягнутомутерміну погашення банкнот, а також захистити їхніх власників від можливих втрату випадку припинення виплат. Однієї з перших і вдалих спроб стала добровільнасистема, створена Suffolk Bank of Massachusetts. Перш ніж пояснити, у чомуполягає її суть, необхідно сказати, що банкноти циркулювали з визначенимдизажио, що залежало від ступеня складності їх доставки для погашення банком,що їх емітував. Чим менше був шанс, що їх пред’являть до оплати, тим більшебула спокуса для цього банку удатися до експансії, тобто випустити велику масубанкнот, що дозволяло зробити забезпечення без ризику для власного положення.Це привело до того, що ті банки, які погано стояли на ногах все більшевідходили на задній план. У Масачусетсі ситуація була саме такою.
Несподівано для себе банки Бостона (столиці штату) знайшли, що цим“провінціалам” вдалося фактично поставити під свій контроль грошовий обігштату, наводнивши канали обігу своїми банкнотами, значна частина яких такніколи і не поверталася в ті банки, які їх випустили. Бостонські банки зробиликілька спроб призвати нахаб до порядку; найбільш удалою серед них виявиласясистема Suffolk Bank. Провінційні банки повинні були внести в Suffolk Bankпостійний депозит у розмірі 5 тис. доларів плюс суму, достатню для погашеннябанкнот, що потрапляли в Бостон. Замість цього він зобов’язався прийматибанкноти цих банків по номіналах, у той час як ще не були залученими до цієїсистеми банків і повинні були доставлятися для погашення безпосередньо вбанк-емітент. По-друге, Suffolk Bank відмовляв у вступі у своє кліринговеагентство будь-якому банку, чия сумлінність викликала хоч найменші сумніви.
Крім того, у 1843 році законодавчі органи Масачусетса з тією ж метоюзменшити масштаби циркуляції провінційних банків прийняли закон, спрямований на стимулювання більш частого повернення банкнот і, кий забороняв банкамвидавати з каси будь-які банкноти за винятком їх власних; схожий закон бувприйнятий і в штаті Луізіана.
Інші штати установили штрафи у випадку нездатності банку розмінюватибанкноти на металеві монети при першій необхідності. Штрафи стягувалися або уформі пропорційного податку із суми невиплачених платежів, або череззобов’язання відповідальності банка-порушника за порушення чартеру.
В інших випадках зусилля були спрямовані не стільки на запобіганнянадлишкової емісії і забезпечення прийому банкнот при першій необхідності,скільки на гарантії захисту власників банкнот у випадку припинення виплат. Рядштатів впровадили практику попередньої застави майна банків. Інакше кажучи буловстановлено подвійну відповідальність, при якій акціонери банку відповідали пойого зобов’язаннях у межах акцій, що їм належали за винятком їхнього реальноговнеску в капітал банку. Варто сказати ще про систему Нью-йоркського фондустрахування (New York Safety Fund), заснованого в 1829 році, – свого родупримусового страхування банків на випадок нездатності виконати своїзобов’язання. Банки вносили внески у фонд, кошти якого йшли на покриття боргівнеплатоспроможних банків. Таким чином, у рамках цієї системи існувалаоб’єктивна тенденція прихованого субсидування слабких банків за рахунок більшсильних і розумно керованих, це субсидування ще більш підсилювалося від того, щорозміри страхових внесків нараховувалися виходячи не з оцінки реального ризикудіяльності того чи іншого банку, а просто у вигляді визначеного відсотка відстатутного капіталу. У 1841-1842 роках 11 з числа банків, що входили у фонд,розорилося, фонд виявився спустошеним; після банкрутства 1842 року він скоротивстрахування лише до самих банкнот (не покриваючи більше депозитну сферу), але йтуті виявився неефективний і був остаточно закритий у 1866 році.
Протягом перших 50 років розвитку банківська сфера Сполучених Штатівзалишалася, вцілому, скоріше закритою для доступу в неї нових банків. Однакнаприкінці 30-х років у підході ряду штатів намітилися зміни, що зробилиможливим установу банків без чартеру. Початок нової політики ознаменувалосьприйняттям штатом Нью-Йорк у 1838 році так званого Закону про вільнийбанківський режим (Free-Banking Law), відповідно до якого емісійні праванадавалися особі чи організації за умови депонування в офісі контролера ціннихпаперів (вища фінансова посадова особа штат) певного виду на суму емісії. Длядепонування могли бути використані будь-які цінні папери федерального уряду іштатів, затверджені контролером, сюди ж відносилися деякі види застав піднерухомість. Механізм був простий: у випадку, якщо банк виявлявся неплатоспроможним,офіс контролера реалізовував закладені цінні папери і погашав банкноти.
Першим результатом дарованої волі став величезний наплив бажаючихнегайно заснувати свій банк (понад 130). Приблизно половина з них дійсновідкрилася, і у свою чергу кожен другий з банків, що відкривалися, протягомтрьох найближчих років розорився. Багато хто з цих банків були засновані зоднією тільки емісійною метою, однак у 1848 році штат прийняв закон, що вимагаввід них також депозитної і кредитної діяльності.
Паралельно з тенденцією убік більшої конкуренції в деяких штатахнамітився рух до місцевих монополій – так, Bank of Indiana і Bank of Ohio, засновані, відповідно, у 1834 і 1845 роках, були спочатку монополіями штатів(Іллінойс наслідував нью-йоркському прикладу вільного банківського бізнесу вжев 1851 році, а Індіана і Вісконсин зробили це трохи пізніше). Хоча американськубанківську систему тих років ще ні які не можна назвати завершеною, проте, буланабагато стійкішою, ніж дотепер. Винятком була тільки інтернаціональна криза1857 року, коли неплатежі охопили всю Америку.
Радикальні зміни в сформованій до середини XIX ст. банківській системіСША почалися під час Громадянської війни 1861-1865 років, коли банки Півдня,підтримуючи сепаратистську політику своїх штатів, обірвали контакти зпівнічними банками. А оскільки південні банки мали великий обсяг зобов’язаньперед північними, останні понесли в результаті цього великі збитки, але зарахунок скорочення своїх кредитних операцій зуміли втриматися на плаву; прицьому їхній стан, з погляду резервів, залишаловся цілком стійким, однак, колирозгорнулися повномасштабні воєнні дії, нестаток уряду в грошах усе-таки давпро себе знати.
Соломон Чейз, секретар Скарбниці в 1861-1865 роках, переживши серйознітруднощі з розміщенням позик (їх за час війни було випущено шість на суму майже$2,5 млрд.), повністю перетворив усю фінансову систему Сполучених Штатів. Чейзскликав на “конференцію” представників банків Північного сходу, на якійспільними зусиллями був розроблений план допомоги уряду через надання йому50-мільйонної позики. На тверду вимогу Чейза кредит був виданий металевимигрошима, і одночасно з його наданням Скарбниця приступила до емісії банкнотСполучених Штатів. Цей крок вів до подальшого ослаблення банків, які приймалибанкноти уряду і, які платили за них металом; у результаті, наприкінці 1862року банки Нью-Йорка, Бостона і Філадельфії призупинили виплати, і слідом зацим вийшов білль про емісію нового засобу платежу – коштовного паперу, щонепогашується, на суму в $150 млн. Ця подія викликала хвилю протестів, у томучислі і з боку банків. Протягом наступних 12 місяців були зроблені ще 2 емісіїпо $150 млн. кожна, після чого емісія була припинена, а Чейз звернувся до новоїсхеми залучення засобів шляхом продажу державних облігацій.
Цей крок Скарбниці можна розглядати як своєрідне логічне продовженнясистеми депонування облігацій, тільки цього разу не на рівні штату, а нафедеральному рівні: за законом 1864 року (National Banking Law of 1864) буладозволене створення банків з кількістю пайовиків не менш п’яти і капіталом неменш $50 тис.; умовою створення таких банків було забезпечення ними своїхемісій через депонування зареєстрованих облігацій уряду США в Скарбниці,причому ця сума емісії не повинна була перевищувати 90% ринкової вартостідепонованих облігацій і 100% їхньої номінальної вартості.
Аналогічно, якщо банк припиняв виплати, Скарбниця повинна була продатиоблігації і зробити виплати самостійно; крім того, Скарбниця володілавинятковим правом на всі активи збанкрутілого банку для виплат по всімпретензіям, що пред’являлися цьому банкові.
Головною причиною для організації подібної системи було, зрозуміло,прагнення створити великий ринок для урядових облігацій. У той же час вартосказати, що нові, так звані “національні” банки із самого початку задумувалисяяк майбутня заміна банкам штатів, а особлива увага приділялася перевагам єдиноївалюти. Законом передбачалося, що банки штатів повинні будуть почати певнікроки для того, щоб “вписатися” у схему, але, оскільки темпи цього процесувиявилися нижчими тих, які хотів би бачити уряд, то в 1865 році був прийнятийзакон, що передбачав штрафування банків, які не підкорилися новій системі, насуму до 10% від їхньої емісії – це виявилося практично смертельним для багатьохбанків штатів, які у більшому ступені залежали від емісійної діяльності.
“Грінбеки” (Greenbacks), як стали називати ці неконвертовані державнібанкноти (щоб відрізнити їх від випусків, що погашаються, вони були жовтогокольору на звороті – до речі, звідси походять обидва сучасних жаргоннихнайменування доларових банкнот “гріни” і “бакси”), були в обороті, по суті, якзаконний засіб платежу і були обов’язкові до прийому по номінальній вартості уусіх видах виплат, вироблених у межах Сполучених Штатів, у тому числі длябудь-яких податкових цілей. За допомогою цих банкнот уряд повинен був робитиусі виплати, зв’язані з оплатою праці і поверненням кредитів (крім сплативідсотків і погашення державного боргу). Незважаючи на все це, до 1867 рокузначна частина банкнот національних банків коштувала дешевше паперових грошей,а багато хто з цих банків уже встигли збанкрутувати.
В останній чверті XIX століття Сполучені Штати залишалися єдиної середекономічно розвинутих держав країною, де централізованої організації неіснувало. Банківська структура складалася з величезної кількості дрібнихнезалежних банків, сфера діяльності яких обмежувалася дуже незначноютериторією; число банків до 1860 року досягло 3000, у 1913 році їх було понад20000, близько 7000 з них були эмісіойними національними банками, а інші діялиза законами своїх штатів, і не мали права на емісію банкнот. Така банківськаволя “по-американськи” істотно відрізнялася від її європейського трактування.По-перше, американські банки були практично позбавлені будь-якої можливостіпобудови системи відділень. Банківська фірма, заснована в одному штаті, не маламожливість поширення своїх операцій за його межі ні через відкриття відділень віншому штаті, ні будь-яким іншим способом. Що стосується відкриття відділеньусередині свого штату, то тут ситуація в різних штатах відрізнялася: деякіштати, головним чином, південні, допускали створення банківських відділень, вінших у минулому прийняті закони це забороняли. Після прийняття національногозакону про банківську діяльність право на відкриття відділень було збереженолише за тими банками, що ввійшли до складу національної банківської системи,уже маючи свої відділення. Тому положення більшості банків, що діяли позавеликими містами, у так чи інакше наближалося до положення місцевих монополій.
По-друге, загальнонаціональне банківське законодавство нав’язувалоцілком конкретну схему емісії банкнот. З часом переваги цієї схеми ставали усебільш сумнівними. Державні облігації, на які був величезний попит як основуемісії банкнот, продавалися звичайно з надбавкою; ця обставина поряд зправилом, що банк міг зробити емісію лише в обсязі 90% вартості купленихоблігацій, у значній мірі скоротило прибутковість вкладень для емісійних цілей,і в тих випадках, коли банк мав можливість видавати кредити, не прибігаючи доемісії, він надавав перевагу саме такому, що породило значні коливання в обсязібанкнот, що були в обороті рік від року в залежності від регіону.
На початку 1880-х років федеральний уряд приступив до скорочення боргу черезпогашення облігацій; відповідно, зросла недостача засобів для забезпеченнябанкнот і ще більш знизилася прибутковість по облігаціях. Обертання банкнотнаціональних банків стрімко скорочувалося (у період між 1881 і 1890 рокамипадіння склало 60%). Синхронно спостерігалося швидке нарощування банкамирезервів готівки (головним чином у золоті) ріст обсягу депозитів, що прямосуперечило тому, що було б логічно очікувати при забезпеченні емісії звичайнимибанківськими активами.
Значні дорікання викликає також нееластичність емісії вкороткостроковому періоді: ті коливання в співвідношенні банкнот і депозитів,що відбувалися в європейських країнах, особливо в результаті сезонних змінпопиту – того величезного попиту на гроші, яким супроводжується реалізація врожаю,так і не спостерігалися в Америці – і це незважаючи на ту роль, яку грало в ційкраїні сільське господарство. Покупка і відкликання були складними й виливалисяв кругленьку суму. І більш того, сумарна вартість тих банкнот, які можна булопогасити протягом одного місяця, також була обмежена законом($3 млн. до і $9млн. після 1908 року).
Тому один раз випущені банкноти використовувалися банками по максимуму.Відсутність значних резервів банкнот вела до частих і сильних коливань ставкивідсотка – щоосені її рівень різко підскакував догори.
Систему забезпечення емісії стали обвинувачувати в придушенні деяких“природних механізмів контролю за надемісією”. Вона, зокрема, зробиланормальний процес повернення банкнот для їхнього погашення банком-емітентом дужерідкою подією. Однаковість зовнішнього вигляду банкнот різних банків, а такожвидимість гарантій безпеки, якими вони були за законом наділені, змушувалипубліку не робити між ними різниці. Банки не стали погашати на взаємній основібанкноти один одного: замість того, щоб відсилати своїм конкурентам їхнібанкноти для клірингу, вони платити по ним із власної каси – пояснювалося це,по-перше, турботами і дорожнечею пересилання в агентства для погашення, яких(через відсутність системи відділень) було дуже мало, а існуючі знаходилися назначній відстані один від одного (до 1874 року банкноти могли бути погашені вбанку-емітенті, або в одному з банків міста зі списку так званих “містпогашення”, а після 1874 року погашення могло бути виконане касою, яка їх випустилачи Скарбницею). Другою причиною було те, що в умовах дорожнечі емісії в банківбули відсутні прямі мотиви в заміні чужих банкнот, які були в обороті своїмивласними. Усі ці обставини привели до зникнення одного з важливих сигналів,здатних швидко дати банку знати, що він випустив занадто багато векселів. Узначній мірі з цим пов’язано те, що протягом короткого проміжку часу Америкупотрясли кілька серйозних фінансових криз – у 1873, 1884, 1890 і 1907 роках;здебільшого ці кризи відбувалися в Лондоні, але там вони були значно меншсерйозними – у порівнянні з Лондоном ставки в Нью-Йорку злітали на фантастичнувисоту. Була і ще одна важлива відмінність – в Америці в 1873, 1893, і 1907роках (особливо в 1907) мали місце значні по своїх масштабах часткові або повніприпинення грошових виплат, і паперові гроші цінувалися вище банківських чеків.
Суть претензії до американської системи емісії може бути резюмованаодним словом: нееластичність. Ця система виявилася нездатної реагувати наколивання попиту як сезонного, так і кризового характеру. Припинення виплатбули спровоковані попитом вкладників, які намагалися одержати свої депозитидійсними – банки заявляли, що їхня неплатоспроможність стала прямим наслідкомпроблем з випуском додаткових банкнот.
Припинення виплат, пояснювалося просто неможливістю грошей перемінитисвою форму – з поточних рахунків, по яким виписувався чек, на банкноти. Це буловраховано при спробі поправити ситуацію: у 1900-му році був прийнятий рядзаходів, спрямованих на підвищення прибутковості емісії, зокрема, прийнятийзакон, що дозволяє банкам випускати банкноти на всі 100% номінальної сумизабезпечення замість 90%, крім того, у період після 1900-го року якзабезпечення знову дозволялося, як колись, використовувати не тільки цінні паперифедерального, але і муніципального рівня; одночасно податок на емісію бувзнижений з 1 % до 0,5%.
Але всі ці заходи знову служили лише довгостроковому збільшеннюмасштабів емісії без збільшення її короткострокової еластичності. Результатомстав просто поступальний ріст обороту, що склав у 1900-1907 роках 90% і, якийпородив інфляційний бум; події 1907-го року наочно показали, що знову цясистема виявлялася марної в кризові моменти – неплатежі цього року протривали 2місяці.
Варто торкнутися проблеми резервування, точніше, нормативу обов’язковихрезервів. Аж до 1874 року національні банки Нью-Йорка повинні були зберігати усвоїх сейфах 25% від суми депозитів і банкнот у формі законних платіжнихзасобів. Банки інших міст, названих “містами погашення”, також повинні булизберігати 25% у вигляді резерву, але половина цієї суми могла зберігатися надепозиті в Нью-Йорку, а всі інші банки були зобов’язані зберігати 15-процентнірезерви і 3/5 цієї суми могли бути депоновані в банках “міст погашення”, якібули цим уповноважені. Після 1874-го року резервні вимоги були переглянуті істосувалися лише до депозитів, а після 1887-го року Чикаго і Сент-Луїс разом зНью-Йорком одержали статус “центральних резервних міст”.
Офіційний мінімум резервів був настільки малий, що, у випадку паніки,врятувати банк від ліквідації було дуже складно.
Банки постійно стояли перед дилемою: або призупинити виплати негайно,або, наскільки це можливо, задіяти власні резерви, сподіваючись, що попитусе-таки спаде і припинення виплат не буде необхідним. По американських законахбанк, рівень резервів якого виявлявся нижче дозволеної оцінки, був зобов’язанийприпинити кредитні операції доти, доки дефіцит не буде ліквідований. Цезмушувало банки застосовувати політику негайного скорочення кредитів. Природно,що набагато простішим виходом з положення, що створилося, була простій виплат,– ця процедура позбавляла дієздатності претензії вкладників на депозити, тимсамим, даючи банку відстрочку для повернення раніше виданих кредитів; більштого, це дозволяло банкові навіть видавати нові кредити за умови, що клієнтибули готові приймати платежі чеками, по яких ще можна було одержати готівку.
Припинення виплат, зрозуміло, формально означало оголошеннянеплатоспроможності. Однак такі дії були в багатьох випадках дозволені, абагаторічна традиція масових припинень як до, так і після створеннянаціональних банків привчила публіку до їх повного “законності”. (Мінялосякерівництво, накопичувалися резерви). Таким чином, корінь проблеми лежав веластичності резервної політики.
У найперший час рядові банки практикували депонування залишків своїхбалансів (які вважалися готівкою) у банки великих міст, зберігаючи, такимчином, до половини своїх сумарних резервів. Завдяки цьому банки в “містахпогашення”, а також у “центральних резервних містах” були віднесенінаціональним банківським законодавством до особливої категорії “банк банків”.Система резервування ставала централізованою, здобувала форму піраміди, і“природним” чином виростали квазіцентралізовані банківські інститути.
Ситуація, що склалася була визнана зовсім незадовільної; так, ще з1857-го року у фінансових колах постійно лунали скарги на те, що вториннедепонування, що практикувалося рядовими банками, у банки великих міст, ізокрема, у нью-йоркські, давало нездорові стимули спекуляції на фондовій біржі;ще більш важливим виглядало те, що кожен раз криза усієї фінансової системивиникала, коли рядові банки виявилися як би заручниками, можна було б, зрештою,закрити очі, якби у країні існувала розвинута система банківських відділень.Однак її відсутність звичайно робило ситуацію менш стабільною.
І знову замість установи банківських відділень основний акцент бувперенесений на практичну задачу: знайти в рамках вже існуючої системираціональний спосіб використання резервів під час кризи.
У національному законі про банки 1864-го року було офіційне визнаннявторинного депонування банківськими резервами, що дозволяло рядовим банкамвраховувати їх при рості мінімальних резервів. Ще раніше самими банкамипочиналися окремі спроби скоординувати свої дії; однією з таких спроб буловикористання так званого кредитного сертифіката клірингової палати (TheClearing House Loan Sertificate). (У випадку, коли кліринговий баланс когось зїї учасників визнавався пасивним, він повинен був замість переказубанкові-кредитору готівки внести в Асоціацію клірингової плати (The ClearingHouse Association) заставу, на підставі чого банкові виплачувалися кредитнісертифікати клірингової оплати, що приносили досить високий прибуток, від 5 до10% річних, котрі він тримав замість відданих у борг балансів. Суть схемиполягала в тому, що більш сильні банки, чий кліринговий баланс був позитивним,повинні були ніби кредитувати більш слабкі – ця ідея була спрямована протипрагнення кожного банка покращити свої позиції за рахунок інших. Без такоїдомовленості жоден з банків не міг би неконтрольовано розширювати свої кредитніоперації в ситуації, яка періодично піддавалась паніці попиту на готівку).Уперше ця система була випробувана бостонскими і нью-йоркськими банками в1860-му році. Її дія супроводжувалася угодою про те, що металеві резерви всіхбанків-учасників розглядаються як своєрідний колективний фонд (це робилося, щобу період паніки можна було використати резерви менш постраждалих банків, таке єднаннярезервів одночасно означало, що банк позбавлявся можливості вплинути навеличину “свого” резерву через кредитну рестрикцію).
Банкам Нью-Йорка і Бостона вдалося за допомогою цієї системи все-такипідтримати грошові виплати під час кризи 1860-го року; під час кризи 1873-гороку ця система була використана знову, тепер вже аналогічними асоціаціями,принаймні, у сімох головних містах, і, хоча цього разу повного припиненнявиплат уникнути все-таки не вдалося, однак самі ці припинення були більшкороткочасними (менше трьох тижнів).
Під час наступних криз клірингові сертифікати використовувалисяподібними асоціаціями майже у всіх великих містах, але вже без вирівнюваннярезервів. (Правда, масштаби криз 1884-го і 1890-го років виявилися невеликими,і справа завершилася без припинення виплат, однак під час двох наступних криз1893-го і 1907-го років використання кредитних сертифікатів без вирівнюваннярезервів майже відразу ж обернулося припиненням виплат, і для окремих банківвиявилося згубним, тому що вони одержували до виконання значну кількість чеківвід інших учасників, і в той же час, здобували таким чином позитивнийкліринговий баланс з іншими банками, бо ніяк не могли одержати від них готівкина підтримку власних резервів. І справжнім знущанням знущання виглядалиситуації, коли при цьому вони могли укласти угоду з власними клієнтами).
Успіхи і невдачі системи кредитних сертифікатів дали підстави для двохвзаємозалежних висновків. По-перше, хтось усе-таки повинен був тримати в себеадекватні резерви, що могли бути використані у випадку кризи; по-друге, ціресурси повинні були бути доступні для всіх банків; більше того, усе більшепоширювалася думка, що повинна існувати організація, аналогічна центральнимбанкам європейських країн. Деяким втіленням такого роду організації можнавважати Скарбницю США. Ще в 1846-му році було встановлено правило, по якомувона була незалежною від банків, тобто зберігала свої активи в самостійно, а недепонуючи їх у банках (хоча цей принцип зазнавав критики оскільки мав негативнийефект для грошового обігу, якщо надходження Скарбниці протягом якогось часуперевищували його витрати). Починаючи з Громадянської війни Скарбниця практичноосвоювала надання допомоги під час криз. У 1857-му році, коли національноїбанківської системи ще не існувало, Скарбниця практично освоювала наданнядопомоги під час криз. У 1873-му році вона знову це повторила, і, крім того,продала на $5 млн. золота, розмістивши виручені засоби на депозитах у декількохбанках. У 1884-му і 1890-му роках вона знову викупила облігації і, крім того,авансом оплатила частину відсотків державного боргу, однак у 1893-му році вонавже не в змозі була надати хоч якусь допомогу, і більше того, сама зробилакороткочасні позики у банків. У 1907-му році Скарбниці знову вдалося допомогти,але активи, якими вона реально володіла, були дуже невеликі, тому що левовоючасткою вільних фондів володіли банки ще до настання кризи.
Заключний “акорд” руху, що набирав силу, за банківську реформу пролунавпід час кризи 1907-го року. Сподівання більшості зводилися до створення деякоїорганізації, здатної надати резервні кошти в умовах паніки. Симпатії владисхилялися до організації центральної емісійної резервної установи, однак,навіть після банківської кризи 1907-го року опозиція федеральному централізмубула усе ще дуже сильна, що послужило основою для прийняття в 1908-му році такзваного Олдріча-Вріланда (Aldrich-Vreeland Act of 1908), який дозволяввикористання банками для забезпечення додаткової емісії будь-яких ціннихпаперів крім облігацій, включаючи комерційні векселі – але, щоб усі банки неслияк індивідуальну, так і солідарну відповідальність за погашення цієї додатковоїемісії.
Тим же законом була заснована Національна комісія грошового обігу (TheNational Monetary Commission), обов’язком якої було стежити за ходом процесуреформування, що почався, яка проіснувала чотири роки і провела поглибленевивчення банківської системи не тільки Сполучених Штатів, але й основнихєвропейських країн. Опубліковані комісією матеріали послужили на користьстворенню постійно діючої централізованої організації, яка б випускала паперовігроші на основі застави комерційних зобов’язань, діяла б як кредитор в останнійінстанції і, крім того, контролювала б грошовий ринок через ставку відсотка йоперації на відкритому ринку.
Ці наміри і матеріалізувалися в створенні Федеральної резервноїсистеми. По своїй структурі вона значно відрізнялася від центральних банківєвропейських країн. У її склад входили дванадцять регіональних федеральнихрезервних банків, за якими були закріплені певні федеральні резервні території.Усі національні банки повинні були в обов’язковому порядку вступити у ФРС. Цимбанкам, діяльність яких координувалася Федеральною резервною радою, булипередані функції емісії банкнот і збереження резервів банків-членів ФРС, атакож кредитна діяльність через повторне розміщення серед банків-членів ФРСсвоїх капіталів.
Створення ФРС дозволило здійснити коректування чекового обігу.
У той же час з деякими фундаментальними недоліками національноїбанківської системи, що виникли історично ФРС так і не змогла нічого зробити;частина з них була трохи компенсована розвитком інших фінансових інститутів:страхових компаній, компаній, що спеціалізувалися на випуску дорожніх чеків іін., а інша – залишилася без змін.
ЛІТЕРАТУРА:
1. “Банки и банковское дело. Учебник”Под ред.Балабанова И. Т. 2001.
2. Гамідов Г.М. Банковское икредитное дело — М.: ЮНИТИ -1994.
3. Миловидов В.Д. Современноебанковское дело — М.: МГУ — 1993.
4. Миллер Роджер Лерой “Современныеденьги и банковское дело”. 2001.
5. С.Брю, Р.Макконнелл«Экономикс» (в 2-х томах)
6. Фредерік С. Мишкін ”Економікагрошей, банківської справи і фінансових ринків” (переклад занглійської) 2000 р.,