Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНІЙАВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедраукраїнознавства
ДИПЛОМНА РОБОТА
Випускникаосвітньо-кваліфікаційного рівня
„Бакалавр”
Тема:
Періодичнівидання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотекиУкраїни ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення
Виконавець: студентка 4курсу 408 групи
Гуманітарного інституту,
спеціальність 6.020100 „Документознавство
та інформаційнадіяльність”,
Керівник: кандидатфілологічних наук,
доцент кафедриукраїнознавства
Київ 2009

Зміст
 
Перелік умовних скорочень
Вступ
Розділ 1. Періодичнівидання східної України початку ХХ століття
1.1 Передумови появиукраїномовних періодичних видань
1.2 Становленняукраїнської преси після Російської революції 1905 року
1.3 Цензурні утиски щодоукраїнських газет та журналів
1.4 Мовні питання насторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І.Вернадського
Розділ 2. Фондинаціональної бібліотеки ім. В.І. Вернадського: надходження та зберіганнягазетних і журнальних видань
2.1 Фонди бібліотеки якунікальне зібрання джерел інформації
2.2 Огляд періодичнихвидань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І.Вернадського
2.3 Зберігання часописівправославної церкви
2.4Сатирично-гумористична преса як складова газетного фонду бібліотеки
2.5 НадходженняКатеринославської періодики до книгосховищ бібліотеки ім. В.І. Вернадського
Висновки
Список використанихджерел

Перелікумовних скорочень
 
РСДРП – Російськасоціал-демократична робітнича партія
УСДРП – Українськасоціал-демократична робітнича партія
УРДП – Українськарадикально-демократична партія
НБУВ – Національнабібліотека України імені В. І. Вернадського
УНТ – Українськенаукове товариство
ТКДА–„Труды Киевской Духовной Академии”
ООН–Організація Об’єднаних Націй
РУП–Революційна Українська Партія
УНР – УкраїнськаНародна Республіка

Вступ
 
Пресає елементом національного життя, одним із найважливіших знарядь пропагандиполітичних ідей, формування і вираження громадської думки, поширення науковихзнань, інформації про внутрішні та зовнішні проблеми держави.
Пресадуже тісно пов’язана з повсякденним життям суспільства. Вона поширює ідеї,думки, інформацію через друковане слово. Розвиток преси нерозривно пов’язаний зекономічним, політичним та культурним розвитком держави. Будь-які зміни усуспільному житті негайно відображаються у друкованих засобах інформації, тобтопреса – дзеркало щоденного життя народу.
Відомо,що на початку ХХ ст. територія сьогоденної України знаходилась під владою трьохдержав: Австро-Угорщини, Польщі та Російської імперії. Якщо на територіїЗахідної України преса могла розвиватися і видаватися українською мовою, то натериторії Східної України періодичні видання національною мовою всілякопереслідувались заборонами та цензурою. Цензурні переслідування в Росіїзумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині.Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і„москвофілами”, який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту:„москвофіли” друкували книжки штучним „язичієм” (спершу варіантом„старогалицької” книжної мови, яку з часом дедалі більше наближали доросійської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову.
Особливовелике кількісне зростання української періодики на території Наддніпрянщиниприпадає на період після революції 1905 – 1907 рр., коли була знесенадовголітня цензурна заборона українського слова. В цей період значно зменшилисьобмеження на видання книг, газет, журналів українською мовою. Окрім цього,значно розширилась географія поширення періодичних видань українською мовою.Тепер така періодика почала видаватися не лише в Галичині, Закарпатті таБуковині, але й на території Східної України та за кордоном.
Деякігазети і журнали виходили недовго, іноді припинялися на перших номерах. Причиноюцьому були різні аспекти: найчастіше вони переставали видаватися черезматеріальну скруту, але й нерідко через заборону владою. Жорстокі репресіїчинилися, насамперед, проти найбільш революційних видань.
Актуальність роботи обґрунтовуєтьсятим, що періодичні видання Східної України початку ХХ ст. є невід’ємноючастиною всеукраїнської періодики, яка зберігається у фондах НБУВ. Періодикапочатку ХХ ст. неодноразово привертала увагу дослідників. Проте чималакількість праць з цього питання не вичерпує глибини наукової проблеми, зокрематого питання, які ж видання цього періоду зберігаються у фондах НБУВ, коли вонинадійшли, як комплектуються, у яких фондах знаходяться. Тому всебічне вивчення функціонуванняперіодичних видань початку ХХ ст. у фондах НБУВ має велике значення дляосмислення їх як частини національної культури.
Проблемідослідження періодичних видань Східної України початку ХХ ст. присвячено ряд статейта монографій таких науковців: А. Животка [17], М. Тимошика [61; 62], М. Жовтобрюха[19], Н. Сидоренко [54], О. Сидоренко [55; 56; 57], О. Демченка [13], Б. Чернякова[67], І. Крупського [37; 38; 39], С. Денисюка [15].
Праціцих науковців висвітлюють проблеми історії української преси (А. Животко),історію видавничої справи (М. Тимошик), мову української періодичної преси (М.Жовтобрюх), сатиричну пресу України (Є. Демченко), учнівську та студентськупресу (Б. Черняков). Окремим періодичним виданням та подіям початку ХХ ст.присвячені праці Н. та О. Сидоренків, С. Денисюка, І. Крупського.
Ужодній із цих праць не вказується, які саме тогочасні періодичні виданнязберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, аджеНБУВ є найповнішим зібранням унікальних періодичних видань, починаючи з XVIII ст.На сучасному етапі назріла проблема систематизації напрацьованих раніше знань ідоповнення їх новими.
Мета дослідження− узагальнення та систематизація знань про розвиток періодики СхідноїУкраїни поч. ХХ ст., її надходження та зберігання у фондах НБУВ.
Завдання дипломної роботи:
1) проаналізувати проблеми існування журналів та газет на територіїСхідної України;
2) висвітлити мовознавчі проблеми преси на матеріалі періодичнихвидань бібліотеки ім. В. І. Вернадського;
3) охарактеризувати періодичні видання Східної України, які видавалисяяк українською, так і російською мовами;
4) визначити кількість періодичних видань початку ХХ ст., якізберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.
Об’єктомдослідженняє періодичні видання Східної України початку ХХ ст. у фондах Національноїбібліотеки України ім. В. І. Вернадського.
Предмет дослідження: різновидита специфіка газетних і журнальних видань Східної України початку ХХ ст., щозберігаються у НБУ ім. В. І. Вернадського, їх вивчення, надходження тазберігання.
Методи дослідження: порівняльно-історичнийметод дає можливість вивчити проблему існування кожного періодичноговидання у хронологічній послідовності, починаючи з 1905 року; описовий методдозволяє розглянути проблему функціонування періодичних видань у фондах НБУВ з різнихпозицій: вивчити не лише покажчики та літературу з цього питання, але й дослідитикаталоги бібліотеки. У науковому дослідженні використано такі прийоминаукового аналізу, як синтез та аналіз. Вони дають можливість класифікуватиперіодичні видання за спрямуванням: громадсько-політичні, часописи православноїцеркви і сатирично-гумористична періодика та об’єднати отриману інформацію проперіодичні видання різного спрямування і сформувати повне уявлення проперіодику початку ХХ ст., яка зберігається у фондах НБУВ.
Апробаціяотриманих результатів. Результати дипломної роботи були оприлюднені наІХ Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених „Політ −2009. Сучасні проблеми науки” у секції „Документознавство та інформаційна діяльність”,яка проходила 8 − 9 квітня 2009 року в Національному авіаційномууніверситеті.
Структурароботи. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, двохрозділів, висновків та списку використаних джерел.
Списоквикористаних джерел містить 75 позицій.

РОЗДІЛ1. ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ СХІДНОЇ УКРАЇНИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
 
1.1Передумови появи україномовних періодичних видань
 
Напочатку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвськимциркуляром та Емським указом. Окрім цього Валуєвський циркуляр (1862 р.) наніснищівного удару справі українського книговидання, яке починало розвиватися, аЕмський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв виданнябудь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічнихматеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Преса Наддніпрянщинизазнавала жорстоких переслідувань цензурою, тому зрозумілим є той факт, щокількість видань значно скорочувалась. У цей час українство певною міроюпредставляв лише єдиний друкований орган – місячник „Киевская старина”. Напочатку 1903 р. у Києві з’явилося перше число нелегального часопису „Вісникукраїнської київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”,який видавали учні Волинської духовної семінарії.
Ситуаціяполіпшилась після революції 1905 р. Маніфест 17 жовтня 1905 р. докорінно змінивситуацію: легально почали видаватися газети партій, з’явилися видання рад іпрофспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принеслав газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійнаполеміка, скликання Державної думи – все це стало поштовхом до кількісногозростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України.Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася вКиєві [29, с. 65].
Напочатку ХХ ст. у Російській імперії, під владою якої знаходилась НаддніпрянськаУкраїна, склалася загальноекономічна криза. Фабрики і заводи закривалися,звільняли тисячі робітників. Так, у Харкові було 16 тис. безробітних, уКатеринославі – понад 15 тис., у Донбасі звільняли кожного п’ятого робітника.Почалися страйки та демонстрації, які охопили Київ, Одесу, Катеринослав.
Склалисятакі умови, що українські товариства, громади та партії були урядом заборонені,або ж перебували в ембріональному стані, тому серед робітничого класу Українивсе більше поширювалися ідеї класової боротьби, які затіняли ідею національно-визвольногоруху. Однією з основних причин переміщення акценту боротьби була національнаструктура українських міст. Адже швидкий промисловий розвиток НаддніпрянськоїУкраїни викликав приплив населення майже з усіх регіонів Росії. Внаслідок цьогов деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітнопереважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві на початку ХХ ст. росіянбуло 66,3 %, а українців – 27,5%, у Харкові відповідно – 62,8% і 26%, в Одесі –47,4% і 9,2%, у Києві – 54,5 % і 21%.
ПрофесорІ. Крупський зазначає: „Саме на російський та зрусифікований пролетаріатімперії опиралася й заснована 1898 р. у Мінську РСДРП, члени якої проводилизначну ідеологічну роботу і в Україні. Так, друкований орган РСДРП „Искра” лишепротягом 1903 р. надрукував 93 кореспонденції, присвячені Києву і Київськійгубернії” [38, с. 105]. Члени РСДРП не лише налагодили нелегальнерозповсюдження в Україні своєї газети, а й організували видання російськоюмовою „Киевского социал-демократического листка”. Зрештою, їм вдалося провестиза своїм сценарієм у 1903 р. у багатьох містах України масовий політичнийстрайк. Звичайно, цей страйк не захищав національних інтересів українців, прощо і наголошувалося в листівці, яку видала РСДРП. В ній навіть не згадувалосяпро українських пролетарів.
Однакз наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захистправ поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді – намітингах та зборах – неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасуватизаборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністравнутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси.
Після„кривавої неділі” (09 січня 1905 р.) революція почала захоплювати всі верствинаселення. Вищі прошарки суспільства були незадоволені, молодь вірила тим, хтопроповідував антидержавні теорії, земські та міські діячі надіялись наконституцію, промислові та торгівельні діячі підтримували революційні ідеї тадавали пожертви на революцію. Україною у січні – лютому прокотилася хвилястрайків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 р. збунтуваласякоманда броненосця „Потемкин”.
Зрештою,активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо„Просвіти”, наростання невдоволення народних мас урядовою політикою, змусилиМиколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня вінобіцяв надати народам Росії „свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів”.Так почали виникати нові партії, які стояли на захисті інтересів українськоїнації. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві,Одесі та інших містах відбулися чорносотенні погроми. На хвилі опорупогромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головноюсилою у боротьбі проти тогочасної влади, на яку спиралися російські есери,більшовики й анархісти.
Протистояннязакінчилося у грудні 1905 р., коли в деяких містах України відбулися збройніповстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразкиповстань революційна хвиля почала спадати [38, с. 107].
Угрудні 1905 р. у Києві відбувся ІІ зїзд Революційної української партії, наякому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничупартію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українськарадикальна партія утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП).Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки міжукраїнськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 р. УСДРП кількаразів намагалася об’єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цьоготак і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 р. був початок роботи ІДержавної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхівдосягли організації „Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів.Практично всі українські партії обстоювали у цей час ідею автономії України ускладі Росії.
Розпуск 3 червня 1907 р.ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україніпрактично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905− 1907 рр. дала змогу набути політичного досвіду українським політичнимдіячам, які вийдуть на арену у 1917 р.
Загаломже напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії бувдуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух частозмушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодніПершої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то наСхідній Україні їй довелося формуватися в умовах війни і революції 1917 −1920 рр.
1.2Становлення української преси після Російської революції 1905 року
 
ДослідникА. Животко у своїй праці „Історія української преси” зазначав: „Революція 1905року, що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію настворення національної преси українською мовою”[17, с. 12]. Варто підкреслити,що ще у 1903 р. у Києві з’явилося перше число нелегального часопису „Вісникукраїнської київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”,який видавали учні Волинської духовної семінарії.
Відразупісля оприлюднення царського Маніфесту у Києві зібрався редакційний комітет,щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети „Громадськеслово”. І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Наляканіпогромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише напідставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволувід губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу даватине поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.
Однаку Лубнах, на Полтавщині, місцеві українські патріоти зуміли домовитися зкерівництвом місцевої друкарні про друкування українського часопису. Так, 25листопада 1905 р. у Лубнах з’явилася перша на теренах Наддніпрянщини україномовнагазета „Хлібороб”. Підписував її як редактор наймолодший із братівШеметів – Микола, хоча насправді редактором був старший брат Володимир, який щеперед революцією 1905 р. спробував видавати щоденну газету „Поступ”, алене отримав дозволу Міністерства внутрішніх справ. Однак не довго формувавукраїнське інформаційне поле часопис „Хлібороб”. У грудні 1905 р., на п’ятомучислі, він був заборонений. Та, незважаючи на його короткий вік, часописвідіграв вагому роль як у становленні національного українського інформаційногополя на Наддніпрянщині, так і в розвитку національної свідомості народу.Заслуга „Хлібороба” була і в тому, що він відкрив нову еру в історії культури йсуспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вженіколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.
Післязаборони „Хлібороба” В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою„Хліборобська справа”, однак, незважаючи на „конституційні свободи”, усі йогоклопотання не мали результатів [37, с. 115].
Наприкінцігрудня 1905 р. члени гуртка „Українська демократична громада”, до якого входилиЛ. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад,розуміючи, що „Хлібороб” не зможе вижити в розбурханому морі російськогошовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання.Видавцем обрали Г. Маркевича, обов’язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієвата Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати „Рідний край”.
25грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією„Тимчасових правил про друк”, побачило світ перше число тижневика „Рідний край”,який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного „До сучасної музи”. Авторськийколектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідноїкультури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в нихпочуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначаласявимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українськогонароду, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі всуспільстві. І закономірно, що часопис „Рідний край” за своєю ідейноюспрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливимибули не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнськогоруху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому дляповного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі вроботі якомога більше людей.
Редакція„Рідного краю” при висвітленні суспільно-політичних проблем неодміннонаголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономіїУкраїни: державність української мови і діяльність українських депутатів ускладі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакціярозповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитимеінтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено,газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українськогоінформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція „Рідного краю”,викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалічасопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва.Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолиларедакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором наНаддніпрянщині.
У1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина”.Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лишегазету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України.Таким „переходовим до нових вимог” часописом став журнал „Україна”.Друкувався він двома мовами – українською і російською. Це був місячник, обсягякого становив 10 – 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: науковоїта інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького,В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінкахвиступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призмусоціалістичної ідеології.
Тимчасом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденноїполітичної, економічної та літературної газети „Громадська думка” і востанній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світзамість задекларованої газети „Українське слово”, на яку й, власне, було поданепрохання на випуск.
Завдякиширокому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня,В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші,редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувалавесь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великиханалітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.
Середінших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети„Народна справа”, „Вісті”, які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада” і„Запоріжжя” (Катеринослав), „Слобожанщина” і „Порада” (Харків), низка часописівКиєва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р.,до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшлолише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхтоне міг.
1.3 Цензурні утискищодо українських газет та журналів
Маніфест17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному життіРосійської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохоюоновленого ладу”. Становище преси на той час регламентувалося низкою додатковихправил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійнимвтручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами івідповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, допреси постійно „прикладали руку” губернатори і градоначальники. Необмеженийпростір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу„охорону”. Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися набільшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори малиправо видавати власні „обов’язкові розпорядження” стосовно друку, що заборонялирозповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважалишкідливими.
Аналогічневідношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:
1.Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу безособливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні направо друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.
2. Вразі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, замінивідповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен бувподати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, аякщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силуобставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.
3. Накожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвищавідповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, девіддрукований цей номер.
4.Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками,повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконенійкількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишнюцензуру) [39, с. 23].
Нелегкимбув шлях української національної преси до свого читача. Постійніприскіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративніштрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовнихвидань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувшизарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося зкатеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”,київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжуваладемократичні традиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичнимивиданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета„Рідний край”. Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим длязародження української преси, чимало видань не змогли втриматися черезнесприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці рокузалишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: „Ріднийкрай” (Полтава), „Світова зірниця” (Могилів-Подільський), „Рада” (Київ).
Тогочаснавлада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з’явилися на хвилідемократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфіскованопонад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вженаступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців іредакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевиднимидаремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок наздоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної17 жовтня 1905 р.
Щостосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, щоусі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника.Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки таконфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи іншийномер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад,газета „Работник” друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100опечатувалося. „Друкувалася величезна кількість таких газет, як „Закон иправда” та „Юго-Западный край” в кількості 2600 екземплярів перша, адруга – 3700 екземплярів” [39, с. 25].
Тиражіжурналів були значно меншими. Наприклад, перший номер „Киевской старины” засічень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, ажурнал „Україна” за січень 1907 р. – 1110 примірників.
Надрукованігазети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжковісклади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети„Боротьба” був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє „полювання” запримірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні.Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і напошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітуватипро кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всівідомості про це він передавав цензорам.
Напочатку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дужечасто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже неприносили. Так, „Журнал „Киевская старина” був збитковим: і 1905, і 1906 рр.редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу „Україна” (спадкоємець попередньогочасопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913примірниками „Киевской старины” в січні 1905 р.), це підвищення тиражудозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістювитрат на журнал „Україна” у 1907 р. Відомі такі цифри: „Друкарня – 3403 крб.86 коп. Папір – 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга– 216 крб. Редакційні засідання – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп.Гонорари, вінки, листування – 205 крб.” [29, с. 65]. Нерідко журналипідтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так,„Киевская старина” тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками:В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, ЛесеюУкраїнкою.
Основнігазети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905– 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних імодернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхомрозгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися убезлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітнеполітичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначнукількість передплатників, а отже, й тиражі.
1.4Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеціім. В.І. Вернадського
 
Періодикакінця ХІХ – початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвиткуукраїнської літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування,зв’язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.
Укінці 90-х років ХХ ст. знову порушується мовне питання, яке до цього вже неодноразовообговорювалося. Дискусію розпочала газета „Биржевые ведомости”, в якій писалосяпро те, що українська мова є лише говором „общерусской речи”, а її літературневиявлення вважається взагалі „чимось недоречним”. У відповідь на це „Санкт-Петербургскиеведомости” друкують статтю Д. Мордовцева. Він спростовує твердження критичноїстатті, посилаючись на видатних лінгвістів, таких як Ф. Міклошича, П. Шафарика,П. Лаврівського, О. Потебню, П. Житецького та інших вчених.
Утому ж 1898 р. відомий своїми реакційними поглядами Т. Флорінський, професорКиївського університету, публікує в „Университетских известиях” статтю, в якійзаперечує самостійність української мови, всебічний її літературний розвиток.Вважаючи її наріччям російської, Флорінський писав, що українська мова повиннаобмежуватися лише художніми творами, які змальовують життя українського народута книгами для селян.
В. Науменкона сторінках „Киевской старины” виступив з доволі обережною критикоюФлорінського, обстоюючи право українського народу на власну літературну мову.Український вчений-мовознавець К. Михальчук також заперечував поглядипрофесора, що відобразилось на сторінках „Киевской старины” у статті „Что такоемалорусская речь”. Михальчук доводить неправильне використання термінів „мова” та„наріччя” у критикованого автора, він виявляє риси спорідненості між собоюмовами слов’янської групи, змальовує процес формування східнослов’янських мов –української, російської, білоруської. Він розповідає, що вони вийшли з одногоджерела і є близькими між собою.
Варто зазначити, що полеміка щодо статусуукраїнської мови точилася протягом тривалого часу. Аналізуючи розвитокукраїномовних періодичних видань до 1906 р. потрібно сказати, що відсутністьгазет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи. В тихзбірниках були лише вірші, оповідання, нариси, але важливо було те, що вонивиходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два.Один був виданий у Херсоні М. Чернявським під назвою „Перша Ластівка”,другий в Одесі – „Багаття”, виданий Липою. Порівнюючи україномовніпублікації цих видань, одеський орган був цікавішим і ціннішим, адже тамдрукувалися твори М. Левицького, Дніпрової Чайки, П. Кобилянської, О. Маковея,М. Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодихукраїнських письменників, які ще не публікувались.
Крім названих двох україномовних альманахів, вокреслений період були видані два декламатора – збірники віршів та оповідань „длядекламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках”. Першийдекламатор називався „Розвага” і був укладений О. Коваленком, другий – „Досвітніогні”, укладач – Б. Грінченко. Б. Грінченко приділяв більше увагипублікаціям відомих українських поетів, зокрема І. Франка, Лесі Українки.Декламатор О. Коваленка друкував твори маловідомих поетів. Ці видання буливагомим внеском в україномовний розвій 1905 р.
Часопис „Киевская старина” отримав праводрукувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них можнавиокремити оповідання „Приязнь” Лесі Українки, „Ніоба” О. Кобилянської,твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Також невеликукількість україномовних публіцистичних видань у 1905 р. здійснили: Київськевидавництво „Вік” та „Петербургське добродійне товариство виданнядешевих і корисних книжок”. У перелік україномовної публіцистики длянароду, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильськогопро сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, хрестоматія О. Білоусенкадля дітей під назвою „Вінок”, що була перевидана у 1998 р. київськимвидавництвом „Веселка”.
У порівнянні з найменшими слов’янськими народамиця кількість україномовних творів мізерна, але й вона є певним здобутком на тліповного мовного знеуособлення нації. До редакційних відомств подаваласьнабагато більша кількість видань, хоча, звичайно, не всі вони побачили світ [25,с. 156].
Розгортання революційних подій, хвилі робітничихстрайків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократичноналаштованої інтелігенції змусили царя Миколу ІІ та уряд піти на деякіполітичні поступки. 17 жовтня 1905 р. було видано маніфест про введеннядемократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова. „Тимчасовіправила про друк”, які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, авже з’явилася „перша ластівка” відродженої української періодики – селянськийчасопис „Хлібороб”, виданий братами Шеметами українською мовою. Старший – В. Шемет,колишній член „Братства Тарасівців”, пізніше посол до 1-ої Державної Думи відПолтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук, став редактором„Хлібороба”. Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразноюнаціонально-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п’ятитисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рук розповсюджувачів.Після виходу в світ п’ятого числа влада заборонила друкувати цей національнийчасопис українською мовою, але, на думку А. Животка, він „встиг і в такийкороткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавнорозпорошених українських сил” [17, с. 56].
Східноукраїнська періодика продовжувала розвиватиті мовні традиції, що склалися у художній літературі, починаючи від Т.Шевченка. У творенні публіцистичної лексики використовувалися зразки російськоїлітературної мови, а також і позитивні здобутки української періодики такихрегіонів України, як Буковина, Галичина. Потрібно зазначити, що активну участьу її формування брало чимало східноукраїнських письменників.
Проте, у мовній практиці деяких тогочаснихсхідноукраїнських газет і журналів досить помітним є дещо більший впливзахідноукраїнської періодики. Це можна було спостерігати в фонетиці,орфографії, лексиці, граматиці. Західноукраїнські мовні традиції підтримував „Літературно-науковийвісник”, що з 1907 р. почав виходити в Києві. Певною мірою ці традиціївідбиваються у „Записках Українського наукового товариства в Києві” й журналі„Україна”, що перебували під сильним впливом „Записок Наукового товариства ім. Шевченкау Львові”. Відчувала на собі деякий вплив західноукраїнської мовної практикитакож ілюстрована газета „Село” та деякі інші.
Вплив західної мовної практики був переважнонезначний, зовнішній. Іноді він обмежувався лише правописною сферою.
Отже,можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. преса Східної України, яказнаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з бокудержави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лишеросійською, але й українською мовою. Проте, варто зазначити, що багато виданьпереслідувались цензурою, зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів тагазет переставали видаватися одразу після першого номера. Так сталося зкатеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”,київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжуваладемократичні традиції журналу „Вільна Україна” та деякими іншими періодичнимивиданнями на території Наддніпрянщини.

РОЗДІЛ2. ФОНДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО: НАДХОДЖЕННЯ ТАЗБЕРІГАННЯ ГАЗЕТНИХ І ЖУРНАЛЬНИХ ВИДАНЬ
 
2.1Фонди НБУВ як унікальне зібрання джерел інформації
Воснову фонду Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського покладеновеликі книжкові зібрання XVIII − XIX ст. — фундаментальні бібліотекиКиївської духовної академії, Київського університету св. Володимира,Hіжинського історико-філологічного інституту, Кременецького ліцею, рядумонастирів, ліквідованих чи реорганізованих наукових установ, товариств,навчальних закладів, націоналізованих книжкових складів і магазинів, великихприватних колекцій, які відрізнялися не лише чисельністю рідкісних і ціннихвидань, а й системністю та цілеспрямованим відбором літератури. У перші рокиіснування бібліотека придбала ретельно підібрані колекції з різних галузейнауки, що належали видатним ученим-академікам В. Іконникову, М. Петрову, П.Тутковському, професорам І. та М. Лучицьким, С. Голубєву, Ю. Кулаковському, В. Караваєву,К. Якубовськом, письменнику й освітньому діячеві Б. Грінченку, відомомуісторику М. Бантиш-Каменському. Ця традиція постійно підтримується. Середособистих колекцій, що в різний час надійшли до фондів бібліотеки, крімназваних, особливо цінними є книжкові зібрання академіків А. Кримського, Ю.Соколова, Ю. Ліпатова, членів-кореспондентів С. Маслова, П. Попова, письменникаЄ. Кротевича.
Постійнимиджерелами цілеспрямованого поповнення фонду є передплата, купівляу книжкових магазинах та на аукціонах, книгообмін. Повнота поточногокомплектування забезпечується надходженням обв’язкових примірників творівдруку. Завдяки цьому Hаціональна бібліотека України імені В.І. Вернадського маєунікальний за змістом і універсальний за видовим складом фонд, що включаєдокументи від зародження писемності (клинописні тексти III тис. до н.е.) доактуальних вітчизняних та зарубіжних наукових видань сьогодення.
У газетномуфонді зберігається близько 175 тис. річних комплектів газет. Найдавнішимивиданнями в цьому фонді є: „Санкт-Петербургские ведомости” 1732 р. і „GazetaWarszawska” 1760 р. Цінна інформативна частина фондів — багаторічні комплектидореволюційних, повні комплекти сучасних вітчизняних та зарубіжних науковихжурналів, 70-тисячне зібрання службових видань різних дореволюційних відомств іустанов, зокрема департаментів, міністерств, комісій, комітетів, товариств.
Виключноважливу наукову, культурну і громадську цінність становить найбільш повне вУкраїні зібрання архівного примірника друку України з 1917 р. (700 тис.прим.), зібрання всіх видань установ Національної академії наук, включаючивидруковані на замовлення та малотиражні, значна частина Архівного фондуАкадемії, а також понад 100-тисячний масив докторських і кандидатськихдисертацій з усіх галузей знань, що були захищені в Україні.
Єдинимв Україні є 500-тисячне зібрання публікацій Організації Об’єднанихHацій (ООН) та її спеціалізованих установ (з 1969 р.). Hаціональнабібліотека України імені В.І. Вернадського щорічно одержує майже 15 тис.документів: статути, договори, правила процедур, звіти про засідання, резолюціїта рішення, покажчики офіційних матеріалів, публікації з різних проблем науки,техніки, культури, переважно англійською та російською мовами.
Винятковенауково-культурне значення має одне з найбагатших зібрань стародавніх пам’ятокслов’янської писемності, фонд рукописних книг XI — XVIII ст. та історичнихдокументів XVI — XVIII ст. Серед них — сім аркушів „Київських глаголичнихлистків” (X ст.) — однієї з найдавніших глаголичних пам’яток старослов’янськоїписемності, фрагменти „Сліпченського Апостола” — рукопису XII ст. на пергамені,„Оршанське Євангеліє” XIII ст., „Сербський Апостол” XIV ст., „Києво-Печерськийпатерик” (1553 − 1554), славнозвісне „Пересопницьке Євангеліє” (1556 −1561), що за красою та багатством оформлення не має рівних собі середукраїнських рукописів. Сьогодні ця духовна святиня українського народу набулазначення ще й політичного символу нації — на „Пересопницькому Євангеліє” підчас інавгурації присягають Президенти України [23].
Уфондах знаходиться також велике зібрання стародавніх слов’янськихкниг, друкованих кирилицею (понад 8000 томів). Тут представлено першідруковані книги з Московської, Львівської, Острозької, Київської, Почаївської,Віленської, Унівської, Hовгород-Сіверської друкарень. Серед них всесвітньовідомі московське (1564 р.) і львівське (1574 р.) видання „Апостола” першодрукаряІ. Федорова, віленське „Євангеліє” П. Мстиславця (1575 р.), Острозька „Біблія”(1581 р.), „Граматика” Мелетія Смотрицького; одна з перших київських друкованихкниг — „Лексіконъ славеноросскій” Памви Беринди (1627 р.) та багато іншихрідкісних видань східнослов’янських друкарень. Широко представлено рідкіснівидання XVIII − XX ст., друковані гражданським шрифтом — „Енеїда” І. Котляревського1798 р., Шевченківський Кобзар 1840 р., прижиттєві видання творів М. Ломоносова,О. Пушкіна, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, П. Грабовського, щодавно вже стали раритетами.
Середзарубіжних стародруків — пам’ятки західноєвропейського книгодруку XV—XVIст., у тому числі колекція з 524 інкунабулів, книг початкового періоду книгодрукування,виданих до 1500 р. В колекції є „Трактат” Матвія Краківського — книга, видана уМайнці 1459 − 1460 рр. ще за життя І. Гутенберга, „Історія тварин”Арістотеля (Венеція, Й. Кельнський, Й. Мантен, 1476 р.) та слов’янськийінкунабул „Октоїх”, виданий у Чорногорії 1494 р. Стародруки, що побачили світпротягом першої половини XVI ст., об’єднано в колекцію палеотипів, яканараховує 2,5 тис. примірників. Представлено видання найбільш відомихєвропейських друкарів Й. Фробена, Й. Бадіуса Асцезія, А. Торрезано, Й. Амербаха,Ф. Джунти, Я. Галлера, М. Шарфенберга, Й. Шьонспергера та ін. Бібліотека маєтакож видання відомих європейських видавничих фірм XV − XVII ст. —Альдів, Етьєнів, Плантенів, Ельзевірів.
У фондахІнституту рукопису нараховується понад 400 колекцій документів III −XX ст., архівів діячів вітчизняної науки, літератури і мистецтва XIX − XXст., серед яких архіви В. Вернадського, А. Лазаревського, Б. Грінченка, В. Антоновича,О. Левицького, В. Іконникова, А. Кандиби, М. Зерова. Зберігаються в цих фондахі матеріали з рукописної спадщини Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка,І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького,М. Рильського, П. Тичини та ін. У фондах Інституту рукопису зберігаються такожархіви вчених НАН України.
Надзвичайноцінна частина зібрань Hаціональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського —її близько 220-тисячні фонди нотних видань — найбагатше нотосховище вУкраїні. Основу цього фонду становить колекція Разумовських, бібліотека й архівмузичного товариства ім. М. Леонтовича, музичні видання з особистих зібраньвидатних діячів музичної культури. Тут зосереджено кращі надбання музичноїкультури України та Росії кінця XVII — першої половини XIX ст., музична класикарізних епох і народів, клавіри вітчизняних опер та інструментальної музики, всівиди нотної продукції, довідкові видання, звукозаписи. Серед них багато унікальних,єдиних у всьому світі [23].
Зібраннядрукованих образотворчих матеріалів у фондах Hаціональної бібліотеки Україниімені В.І. Вернадського налічує понад 250 тис. примірників. Представлено кращівзірці світового образотворчого мистецтва, які репродуційовані у книгах,альбомах, журналах, а також листівки, гравюри, плакати, портрети, лубки, великуколекцію документальних фотографій, що зберігають риси старого Києва, Парижа,Лондона, пам’ятки архітектури, інтер’єри дореволюційних будинків тощо.Особливою цінністю альбомного фонду є колекція так званих „кунстбухів” —збірників гравюр, за якими навчались учні іконописної школи Києво-Печерськоїлаври у XVII − XVIII ст. У фонді естампної графіки широко представленорепродукції західно-європейської та вітчизняної гравюри XVIII − XIX ст.,твори сучасних українських графіків. Унікальною є колекція українських плакатівз 1904 р. до наших днів; з них 200 плакатів збереглися лише у фондахбібліотеки.
Уєдиному в Україні спеціалізованому фонді картографічних видань, дезосереджено також і літературу з геодезії, геології, географії, інших наук проЗемлю, зібрано 42 тис. вітчизняних та зарубіжних картографічних матеріалів зXVI ст., у тому числі понад 5 тис. довідкових видань. У складі фонду значнакількість рідкісних документів, як друкованих, так і рукописних. Серед нихвирізняються твори знаменитих фламандських географів-картографів XVI ст.: атласАвраама Ортелія „Theatrum orbis terrarum”, виданий у середині XVI ст., атласиГергарда Кремера (Меркатора) „Atlas ou representation du Monde Universel…” і„Appendix Atlantis oder ander Theil…”. Широко та змістовно відображенотериторію України. Предметом особливої уваги є такі раритети, як рукописний„Атлас реки Днепра”, складений 1784 р., „Карта Киевской губернии” 1784 р., „Генеральнаякарта Российской Империи” 1734 р. [23].
Особливемісце серед фондів спеціалізованих профілів посідає фонд зарубіжноїУкраїніки, який складається з двох рівноцінних частин, кожна з якихунікальна за своїм складом і змістом, має певне призначення і свогокористувача. Першою складовою частиною згаданого фонду є одне з найбільших вУкраїні (понад 8 тис. книг і близько 8 тис. часописів) зібрань творів друку,виданих поза Україною; а другою — близько 16 тис. творів репресованих, а згодомреабілітованих авторів, які в різний час вилучалися з основного книгосховищаабо й відразу потрапляли до відділу спеціального збереження.
Інформативнимє фонд бібліотекознавчої літератури — найбільше в державі заобсягом і унікальне за змістом, науковим та культурним значенням зібраннядокументів з питань бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства,наукознавства та інформатики. Фонд включає понад 20 тисяч вітчизняних ізарубіжних монографій, фахових періодичних видань, матеріалів наукових інауково-практичних конференцій, навчальних посібників, нормативно-інструктивнихта методичних документів, звітів про науково-дослідні роботи табібліотечно-бібліографічну діяльність книгозбірень.
Унікальнимє 160-тисячний довідково-бібліографічний фонд бібліотеки. Вітчизняні тазарубіжні енциклопедії, загальні та галузеві довідники і бібліографічні покажчики,національні бібліографії зарубіжних країн, бібліографічні, реферативні,оглядово-аналітичні видання органів інформації, міжнародних інформаційнихцентрів дають змогу виконувати бібліографічні, фактографічні, адресні та іншідовідки з будь-якої галузі знань, залучаючи світовий документний потік.
2.2Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотекиім. В.І. Вернадського
 
Газетита журнали громадсько-політичного спрямування становлять основну частинусхідноукраїнських видань початку ХХ ст. у газетному фонді НБУВ. Це і першаукраїномовна газета на території Східної України „Хлібороб”, і щоденна газета„Громадська думка” / „Рада”, і видання двох століть – „Киевская старина”. Всіці періодичні видання приділяли значну увагу життю тогочасного Києва,формуванню української культури, фактам тогочасної дійсності. Тому, зрозумілимє той факт, що ці газети були найпоширенішими серед населення, з одного боку, ісеред влади, з іншого, адже друкували статті на злободенні теми.
2.2.1„Хлібороб” — перший україномовний тижневик на території Східної України
Напочатку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрівЛівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діялагромада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш,А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній,сестри Приходько [51, с. 129]. Брати Шемети намагалися перебувати у вирінаціонально-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхнянаціональна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.
Першийномер часопису „Хлібороб − селянський часопис” брати Шеметивипустили у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором був Микола,але фактичним редактором став Володимир.
„Хлібороб”вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської українськоїгромади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції булаоригінальною – м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав дополітичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачіземлі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня,відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевогохарактеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині,Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного тазагальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього.Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.
Газета„Хлібороб” була невеликою за обсягом (на дві картки). Як зазначає А. Животко: „У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „ Про вольностігромадянські”. З матеріалів у подальших числах треба згадати статтю проПереяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те,як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнськихземлях” [17, с. 120].
Доля„Хлібороба” була передбачуваною, після виходу п’яти чисел влада його закрила.Але, головним є те, що про появу часопису сповістили „Літературно-науковийвісник”, „Шершень”, „Вільна Україна”, „Рідний край”, „Полтавська земськагазета”, „Полтавщина” та ін. „Хлібороб” у короткий час встиг розбудити іорганізувати розпорошені українські сили.
Дляродини Шеметів досить насиченим видався 1906 р. У квітні Володимира було обранодепутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшовдо Думи під суто національними гаслами), він входив до складу українськоїфракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуруУкраїнської радикально-демократичної партії, яка в цей період активнорозробляла проект автономії України. Щодо цього влітку 1906 р. у Полтавівідбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня. Не залишав В. Шемет активноїгромадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він ізгрупою депутатів підписав „Виборзьку відозву” – заклик до народу чинити „пасивнийопір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначитьнових виборів до думи”. Тож, як й інших „виборжців”, В. Шемета булозаарештовано й засуджено до тримісячного ув’язнення [51, с. 131].
Зазнавпереслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Вінперебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання забороненихвидань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.
Підчас обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено нотатки зприсудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесенняїх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19брошур „Як збіраються і куди повертаються народні гроші” та ін. На думкуслідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах,передбачених ст. 132 Кримінального положення.
Уході слідства Микола не визнавав себе винним. За його словами, всі вилученіречі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідокобміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використаніредакцією. Уникнути ув’язнення Миколі вдається лише після внесення грошовоїзастави [51, с. 132].
Постійнінервові стреси (переслідування, обшуки, ув’язнення), які переживали братиШемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув’язненні,політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючийінфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішенняпро переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навітьпитання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Навітьхворим він залишався досить небезпечним для тогочасного режиму. Лише післяклопотання рідних Володимира на час лікування залишають у Полтаві.
Володимирі Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля,до кінця життя не зходили з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україніта рідному народові.
У газетномуфонді НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі номери газети „Хлібороб”за 1905 р.: № 1, 2, 3, 4, 5. З № 4 до підзаголовку газети додаєтьсяманіфест: „Селяни усієї України, єднайтеся”, а після № 5 газету заборонили.
2.2.2Журнал „Киевская старина” − видання двох століть
Журнал„Киевская старина” в Лівобережній Україні без перебільшення можнаназвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 −1906, сюди ж включаємо і журнал „Україна” за 1907 р.) вийшло 94 томи, аце понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кількасотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьомувиданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представниківукраїнської науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович,Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський,В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш,О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов,В. Щербина і багато інших [21, с. 74]. Тематика публікацій − широка −археологія, історія, мовознавство, етнографія, література, релігія,бібліографія, мемуаристика, епістолярій і т.д. Тематичний діапазон охоплюєкілька тисячоліть історії України. Редакція докладала величезних зусиль, щобкожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів.
„Киевскаястарина” (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р.місячник був перетворений на україномовну „Україну”. Характерною особливістюпублікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів тадіяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красногописьменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.
Співробітникичасопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала проявиукраїнського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як „Україна”,„січ”, „козак”, „москаль” (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливоїнемилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації,зазнало вживання в українських текстах літери „і”. У результаті київськацензура отримала завдання докорінно знищити літеру „і” у статтях місячника.Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася доцензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками.Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справахдруку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналуй порушувало редакційні плани.
Колегія„Киевской старины” упродовж усього часу існування журналу домагалася відміницензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства.Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, щоредакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. „Щовиробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А.Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаюі ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає”[11, с. 35].
Незважаючина шалений тиск з боку офіційної влади, „Киевская старина” усіляко намагаласяпіднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В.Науменка та Є. Тимченка вийшов „Малорусский словарь”. Керуючийміністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовнийдодаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отриманнядозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснуванняукраїнської друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національнийосередок − книгарня „Киевской старины”.
Зпочатком ХХ ст. цензурна практика трохи пом’якшала і дозволяла дещо друкуватиукраїнською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські,харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повнийголос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних іжурналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З’явилися„Хлібороб” і „Рідний край”, „Громадська думка” і „Добра порада”, „Запоріжжє” і„Сніп”, які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Наставчас одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіхгалузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.
Слідзауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий безпопереднього досвіду „Основи” та „Киевской старины”, галицьких „Правди”,„Зорі”, „Життя і слова”, „Літературно-наукового вісника”, без публіцистичноїдіяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка,І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У перелікувидатних заслуг варто згадати авторів і співробітників „Киевской старины” В.Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д.Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга „Киевской старины” в тому, щовона зберегла українську історію та культуру „незасміченими,” дбала про їхнезалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдинимдрукованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, зчасу існування місячника українська журналістика вже не мала „білих плям”, аджез’явилися видання, які репрезентували українство та формували його національнусвідомість. „Киевская старина” була тим виданням, що символізувало джерелорозвитку національних ідеалів.
НБУім. В. І. Вернадського комплектує журнал з 1885 р. У газетному фондізберігаються такі номери „Киевской старины” початку ХХ ст.:
1. 1905 р.: № 1 – 12 (88 – 91 томи);
2. 1906 р.: № 1 – 12 (92 – 94 томи).
З1907 р. місячник був перетворений в україномовний журнал „Україна”.
2.2.3Навчальне видання „Университетские известия”
З1861 до 1919 р. виходив у Києві і розповсюджувався практично в усіх навчальнихі наукових закладах Європи часопис „Университетские известия”.
Цебув друкований орган, який від початку свого виходу за обсягом (кількістьдрукованих аркушів одного випуску часом доходила до 30, а то й 40) зовсім ненагадував журнальне видання. Не можна назвати його і суто науковим, вузькоспецифічним збірником, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів вінбільше нагадував універсальний журнал [61, с. 31]. Від універсального журналувін віддалявся тим, що в одному окремому випуску тут уміщувалися цілі книги,підручники, монографії, розлогі звіти.
Занауковою та інформаційною насиченістю, обсягом джерельного матеріалу,різноманітними статистичними даними, дослідницькими відкриттями це −видання, рівних якому важко було знайти в імперії.
Ідеязаснування саме такого типу видання належить першому ректорові університету М. Максимовичу.Однак на початковому етапі становлення університету реалізувати її не вдалося.Питання це постало через десять років після відкриття навчального закладу наодному із засідань його Ради у листопаді 1845 р. Перша назва цього першого вКиєві наукового часопису була такою: „Записки Императорского Университетасв. Владимира”.
Відповіднодо програми, часопис мав складатися з чотирьох розділів:філософсько-історичного, фізико-математичного, юридичного, медичного. Головнимпрограмним завданням ставилася публікація праць професорів і викладачівуніверситету з метою „повідомляти публіці найцікавіші предмети з кожної науки”.
Воснову першого розділу заявлялися оригінальні твори і критичні огляди поточноголітературного процесу, переклади з давньогрецьких та римських класиків,аналітичні статті. Розділ точних наук передбачав привертати увагу читачівпопулярним викладом зроблених університетськими вченими відкриттів тавинаходів, обговоренням чужих дослідів, критичним оглядом наукової літератури зцієї проблематики. Юристи мали запропонувати огляди сучасного законодавстваРосії і Європи, виклади найцікавіших і найповчальніших кримінальних тацивільних справ судової практики.
Аналізцієї програми засвідчує, що задум був справді цікавий, перспективний і вартийякнайшвидшого втілення. Передбачалося, що „Записки…” друкуватимуться накладом400 примірників. Із них 300 спрямовуватиметься на продаж, а 100безкоштовно розподілятимуться серед авторів. Чітка періодичність виходу„Записок…” не встановлювалася, але в межах календарного року мало виходити неменше як по одній книзі.
Абизацікавити авторів майбутнього наукового видання, передусім викладачівуніверситету, керівництво навчального закладу клопотало перед міністерствомпередбачити можливість матеріальної винагороди для тих, хто готуватиме довидання власні публікації. Із дозволу Міністерства незабаром було придбаноспеціальний папір, доставлений із Варшави. Але перший випуск „Записок…” так іне вийшов. На заваді стала відсутність статей авторів.
Невдалася і друга спроба заснувати при університеті науковий періодичний орган,здійснена в середині 50-х років.
Заініціативою нового ректора Н. Бунге на початку 60-х років знову, вже втретє,постало питання „про видання періодичних даних, які відносяться доуніверситету”. Для обговорення цього питання Радою університету у квітні 1861 р.була створена спеціальна комісія під головуванням ректора у складі авторитетнихпрофесорів усіх факультетів. До серпня члени цієї комісії розробили програму новоговидання і підготували обгрунтування для Міністерства освіти.
Новийдрукований орган мав називатися „Университетские известия”. Його програмапомітно відрізнялася від заявленого попередньо видання. Метою часопису сталостворити зв’язок між університетом і суспільством. Структура подачі матеріалівтакож планувалася іншою. Замість спрощеного, факультетського, принципупублікації статей, що пропонувалося для „Записок”, тут передбачалося вестичотири основні рубрики: наукову, навчальну, господарську а такожпитання, що стосувалися студентів і в цілому університету [61, с. 32].
Змістовенаповнення рубрик також відрізнялося:
1) „Частина наукова та навчальна”: звіти Ради та іншідокументи, що стосуються важливих навчальних і наукових проблем; звітифакультетів про подані до захисту дисертації, програми і конспекти навчальнихкурсів, бібліографічні покажчики видань, які надійшли до університетськоїбібліотеки.
2) „Господарська частина”: щорічні відомості про прибутки й витратиуніверситету, інформація про діяльність ботанічного саду, аптеки, друкарні таінших допоміжних підрозділів університету, публікації найважливіших контрактів,які мали великий інтерес (для прикладу, з книгопродавцями, механіками тощо).
3) „Частина, яка стосувалася студентів”: публікації розпорядженьпо університету, які стосувалися студентів і вільних слухачів, правил прийомудо університету, інформація про наукову роботу студентів.
Пізнішедо цих рубрик було додано: докладні звіти професорів про зарубіжні відрядження,доповіді, виголошувані на щорічних урочистих актах, кращі наукові роботистудентів, а також зібрані студентами матеріали під час їхніх археологічних,етнографічних вакацій.
Увересні 1861 р. вийшло у світ перше число „Университетских известий”. До кінцяроку було випущено ще три числа. З наступного року періодичність випуску„Университетских известий” становила 12 чисел на рік.
Структурнеі тематичне вдосконалення „Известий” почалося з кінця 1873 р., коли головнимредактором було призначено професора В. Іконнікова. Передусім була розділенанеофіційна частина кожного випуску за назвами факультетів. Зроблено було це длятого, щоб статті кожного відділу наприкінці року могли бути сформовані в окремідодатки. Запроваджувався щомісячний бібліографічний огляд. У зв’язку зізбільшенням обсягу ціна видання зросла від З до 6 рублів, для студентів від 1,5до 2 рублів.
Уподальшому обсяги видання зростали. Якщо за період 1861 − 1874 рр. обсягщомісячника коливався в межах від 7 до 20 аркушів, у 1875 − 1884 від 17до 20, то надалі ці обсяги становили 20, 30, 35 аркушів. Бували випуски й до 40аркушів. Це були великі за обсягом, насичені різноманітним науковим,пізнавальним, інформаційним матеріалом томи.
Авторитет„Университетских известий” з роками зростав. Зростав і їхній наклад. У першіроки 300 примірників, у 60 − 70-ті рр. 500, пізніше до 600 примірників.Цікавими виглядають дані передплати на цей науковий щомісячник. Для прикладу, у1914 р. 118 примірників передплачували професори і співробітники університету,40 навчальні та адміністративні організації Києва, близько 100 різні приватніособи, 77 примірників „Известий” йшло за передплатою за кордон [62, с. 250].
Якщона початку головні редактори відчували труднощі з формуванням чергового числащомісячника через брак достатньої кількості надісланих матеріалів, то пізнішепроблем з їх нестачею, незважаючи на великий обсяг кожного числа іперіодичність 12 разів на рік, практично не було. Редколегія частіше сталапрактикувати публікацію на сторінках „Известий” нових і актуальних курсів, якірозроблялися університетськими професорами. Якщо через великий обсяг курслекцій не міг поміститися у відповідному розділі „Известий”, тоді університет,аби дотримати принцип рівності всіх професорів у виданні їхніх праць, із своїхспеціальних резервів виділяв кошти на окремі видання в університетськійдрукарні.
Насторінках „Университетских известий” публікувалися деякі практичні курсиіноземних авторів, якщо бракувало своїх підручників з подібної проблематики. Якправило, такі переклади здійснювали студенти під керівництвом професора. Потімпрофесор-керівник редагував ці переклади і подавав для опублікування дочасопису. Зокрема, саме таким чином з’явилися в Києві курси відомих зарубіжнихучених „Основи фізіології” Ранке (редактор, професор Сущинський), „Приватнапатологія і терапія” Німейєра (редактор, професор Суботін).
Більшийконтроль за змістом і тематикою публікацій почав здійснюватися з кінця 90-хроків, коли в Російській імперії загострилася суспільнополітична ситуація Уряді підготовлених до друку публікацій дедалі більше відчувався полемічнийзапал, свіжість думки, власне „я”, критичний струмінь.
Особливокерівництво університету дбало про майбутню наукову зміну для нього. Згідно зрішенням Міністерства народної освіти на 1913 р. для матеріальної підтримкистудентів університету св. Володимира було виділено 320 рублів — на той часнадто велику суму. Рішенням правління університету саме з цієї суми виділялисякошти на винагороду тим студентам, які друкували свої перші наукові спроби насторінках „Университетских известий”. У вересні 1913 р. виповнювалося 40 роківвід дня призначення на посаду головного редактора „Университетских известий”професора В. Іконнікова. Заслуги професора В. Іконнікова у розитку нелише науки, а й університетського книговидання безперечні. Адже це передусімзавдяки його наполегливості й самовідданості „Университетские известия” таквисоко підняли планку свого авторитету в науковому світі. Саме завдякиініціативі головного редактора було засновано при науковому щомісячникусвоєрідний додаток збірник студентських праць, удостоєних нагородами тамедалями. Вийшло вісім таких томів, зміст і проблематику яких ще й досі невведено, на жаль, до наукового обігу. Напередодні 50 річного ювілеюуніверситету В. Іконнікову було доручено редакцію всіх ювілейних видань, щодрукувалися в університетській друкарні: перший том історії університету,біографічний словник професорів і викладачів, опис усіх закладів університету,загальний список його студентів за 50 років і особливий том урочистий,присвячений альмаматеру.
Ціннимє досвід „Университетских известий” щодо складання і публікації на своїхсторінках з 1873 р. систематичних покажчиків за основною проблематикоювиступів. Так, 1874 р. було опубліковано два такі покажчики до неофіційної іофіційної частин за перші десять років існування часопису. Незабаром ціпокажчики були доповнені матеріалами включно до 1877 р. і опублікованінаступного року. До 50 річного ювілею університету св. Володимира видано „Покажчикдо неофіційної частини за 1861 − 1883 рр. (надруковано в книзі „Учрежденияуниверситета св. Владимира”), а згодом і окремою брошурою. Після цього було укладеноще один покажчик до 1896 р. Останній, найповніший, покажчик до „Университетскихизвестий” побачив світ у цьому ж журналі 1913 р., він охоплює публікаціїпрактично за 52 роки його існування з 1861 до 1912 р.

УНБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі випуски „Известий”:
1. № 1 – 12 за 1905 р.;
2. № 1 – 12 за 1906 р.;
3. № 1 – 12 за 1907 р.;
4. № 1 – 12 за 1908 р.;
5. № 1 – 12 за 1909 р.;
6. № 1 – 12 за 1910 р.;
7. № 1 – 12, за винятком № 11 за 1911 р.;
8. № 1 – 10 + додатки до № 1,2,3 за 1912 р.;
9. № 1 – 12 за 1913 р.;
10.  № 1 – 12 за 1914 р.;
11.  № 1 – 12 за 1915 р.;
12.  № 1 – 12 за 1915 р.;
13.  № 1 – 12 за 1916 р.;
14.  № 1 – 12 за 1917 р.
Всівипуски „Известий” зберігаються у газетному фонді НБУВ.
2.2.4Громадсько-політичне життя на сторінках щоденника „Громадська думка”
24листопада 1905 р. з’явилися „Временные правила о печати”. Вони фактично знялизаборону з української періодики. В. Леонтович (В. Левенко) дістав дозвіл навидання щоденної газети „Громадська думка” [70, с. 85], перший номерякої вийшов 31 грудня 1905 р.
„ГромадськаДумка” – перша в Східній Україні щоденна, громадсько-політична, економічна,літературна газета національно-демократичного спрямування. Виходячи з того, щона її сторінках публікувалися матеріали про життя Галичини і Буковини, можнавіднести її до всеукраїнських. Видавці, беручись до діла, мали на метірозповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосібнаціональну свідомість і національні почуття народу [44, с. 60].
Видававсящоденник недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. в приміщенні редакції поліціявчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня,згідно з розпорядженням генерал-губернатора, „Громадську думку” закрили. Їїідеї продовжила газета „Рада”, яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вонапроіснувала до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану.Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, „Громадська думка” /„Рада” значну частину площі відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Алежодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва.Газета видавала статті, присвячені важливим моментам й особливостям формуванняукраїнської культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювалафакти тогочасної дійсності. У постійних рубриках „У Києві”, „Зукраїнського життя” вміщувалися повідомлення про конкретні події з цариниукраїнознавства.
Унаукових працях сучасних дослідників української преси початку ХХ ст. (І. Крупський[37], А. Животко [17], Н. Сидоренко[54], О. Сидоренко [57], О. Школьна [74], Є.Демченко [13], М. Тимошик [62], Б. Черняков [67]) київська хроніка поки невирізнена окремими дослідженнями. Тому логічно на прикладі публікацій цьогощоденника простежити, як розвивалося київське міське життя з огляду на процесформування елементів самобутнього національного характеру. Варто вирізнити такіаспекти, як загальнокультурні події, виховання поваги до рідної мови,репресивні дії російської влади проти українського національно-духовного руху.
Потрібновирізнити роботу таких товариств: Українське наукове товариство (УНТ) таТовариство прихильників миру. Упродовж 1907 − 1913 рр. їхнійдіяльності присвячено ряд заміток. Зокрема, згадуються перші збори УНТ та іменачленів ради товариства, зазначається, що головою обрано М. Грушевського.Написано про роботу Київського товариства прихильників миру, передусім про те,що на четвертому році існування видано книгу про його діяльність, причому 300примірників роздано безкоштовно. Про авторитет киян свідчить запрошення відголів Московського та Петербурзького товариств миру взяти участь у роботіз’їзду пацифістів, що відбувся 12 травня 1914 року в Петербурзі [33, с. 93].
Важливимчинником діяльності редколегії щоденника стало акцентування уваги на інформаційнихжанрах, що дозволяли стисло, змістовно, оперативно повідомляти про актуальніподії, злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій,громадських об’єднань тощо. Істотно, що інформаційні жанри (серед нихповідомлення, дописи, телеграми, звіти) зайняли майже 50 відсотків площівидання. Передусім багато місця відводилося поточному громадсько-політичному такультурному життю Києва (рубрика „У Києві” іноді займала третину газетноїсторінки), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечерівідбувалася подія, а вранці вона вже потрапляла в номер.
Увагудо себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, вяких містилася критика існуючого ладу. Особливо це помітно з фейлетонів.Розквіт цього жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним: практичнощономера під рубриками „Маленький фейлетон” і „Фейлетон” (в оригінальномунаписанні „фельєтон”) вміщувалися сатиричні твори, які стосувалися всіхаспектів суспільного життя. Сатира була спрямована на адресу урядовців,чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деякихдрукованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції.Загалом злободенна сатира щоденника представлена конкретними і безадреснимифейлетонами. Вправними творцями фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко(фактично він „відкрив” цю самобутню рубрику), С. Черкасенко, С. Єфремов, М. Вороний,М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка,О. Олесь та ін.
Насторінках „Громадської думки” друкувалися фейлетони „Дума-цяця”, „Вже не можувдержатись”, „Нові способи до заспокоєння Російської держави (дісертація настепень статського совітника)”, „Надзвичайна пригода з титулярним совітником”В. Cамійленка; „Жарти життя”, „Преса про третю Думу” С. Черкасенка; „Трошкипровокації” О. Кузьмінського; „Маленький фейлетон” О. Олеся; цикл „Дрібнички”(„Цигане, цигане…”, „Про оповістки, чуби, каміння і т. інше”, „Свободноеслово”, „Біржа та патріотизм”, „Двома стежками”, „Півень і педагоги”, „Господьумудряє сліпців”) С. Єфремова та ціла низка інших матеріалів [34, с. 62].
Якгазета загальнополітична, „Громадська думка” на своїх шпальтах значне місцевіддавала політичній тематиці. Вона розповідала читачам про життя іпроблеми різних політичних партій та організацій, які існували на той час на територіїпідросійської України. Це такі партії, як Союз 17 жовтня,конституційно-демократична, українська соціал-демократична, українськадемократично-радикальна та інші.
Такожщоденне київське видання стежило й висвітлювало не лише різні аспекти суспільногожиття (насамперед діяльність Державної думи), а й зверталося до злободенних проблемселянства, робітників, інтелігенції. Зокрема, розголос дістали на сторінках«Громадської думки» відомі тоді на всю Росію події в Юзівці. Газетарегулярно подавала замітки на цю тему. Підсумком її стала стаття Б. Грінченка„Події в Юзівці”. Наслідком цієї публікації була конфіскація номера, а такожпритягнення редактора до судової відповідальності.
Хронікакультурного життя в Києві на шпальтах «Ради» представлена діяльністюУкраїнського клубу. Його перші кроки тісно пов’язані з виданням хоча бтому, що саме в редакції в травні 1908 р. приймалися членські внески. Крімтого, на перших загальних зборах до „старшини клубу” (ради) увійшли працівникиредакції − Л. Жебуньов, В. Леонтович, М. Синицький. Замітки повідомляли,що в клубі влаштовувалися літературні вечори (з рефератами виступали і „радяни”С. Єфремов та Ф. Матушевський), відбувалося навчання народним танцям. Туторганізовувалися дитячі ранки (перший − 26 жовтня 1908 р.),літературно-музичні вечори, свята ялинки, зустрічі Нового року, маскаради, тощо[39, с. 23].
Булиу газети і гіркі будні, коли поліція (у вересні 1912 р.) опечатала читальнюУкраїнського клубу та всі книжкові шафи. Менше ніж за місяць відбулися ліквідаційнізбори УК, де було прийнято рішення оскаржити в сенат постанову про йогозакриття, а також передати все майно і помешкання новоствореному клубу „Родина”,який фактично став його правонаступником.
Культурно-просвітнійрух на початку ХХ ст. нерідко зазнавав репресій. Це, в першу чергу, стосувалосякиївського щоденника. Було обшукано видання і арештовано і видавця Є. Чикаленкаі співробітників: Л. Пахаревського, Гр. Коваленка та Б. Ярошевського, Б. Грінченка,М. Лисенка, К. Стеценка, М. Левицького, В. Степаненка, Л. Драгоманову, Ларису(Леся Українка) та Ольгу Косачевих, М. Синицького.
Схожутематику публікацій мав журнал „Нова громада”. У січні 1906 р. вийшов першийномер щомісячного журналу „Нова Громада”. Це був перший в Східній Україніповноформатний (обсяг – десять друкованих аркушів) українськомовний журналзагальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 р. вийшло 12 номерів: у січні– перший номер, у грудні – останній.
Ужурналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи,редакторами яких – Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф. Матушевський.Журнал друкував твори близько 90 письменників, зокрема таких, як Леся Українка,М. Коцюбинський, ознайомлюючи читачів з високохудожніми літературними творами.Тираж журналу був незначним – 400 примірників. Це створювало великі фінансовітруднощі, що і призвело до припинення його діяльності [44, с. 60].

У фондахНБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Громадської думки”:
1. № 1 за 1905 р.;
2. № 1 – 190 за 1906 р.; наступні номери „Нової громади”:
 № 1– 12 за 1906 р. та такі номери „Ради”:
1. № 1 – 92 за 1906 р.;
2. № 1 – 291 за 1907 р.;
3. № 1 – 297 за 1908 р.;
4. № 1 – 295 за 1909 р.;
5. № 1 – 297 за 1910 р.;
6. № 1 – 294 за 1911 р.;
7. № 1 – 296 за 1912 р.;
8. № 1 – 296 за 1913 р.;
9. № 1 – 163 за 1914 р., знаходяться вони у газетному фонді НБУВ.
2.3Зберігання часописів православної церкви
 
Системапреси православної церкви на початку ХХ ст. досягла своєї кількісної і якісноївершини. Значно зросла загальна кількість газет і журналів, що виходили підегідою православної церкви; сформувався значний прошарок віруючої інтелігенції,у тому числі й духівництва, представники якого були їх постійною автурою.Суспільні події сприяли урізноманітненню тематики, безпосередньо пов’язаної зжиттям народу. Лібералізація урядової політики спричинила появу приватнихперіодичних видань, де висвітлювалась релігійна тематика, членами редколегійяких були представники духівництва. Нарешті, вихід у світ 1905 р. Біблії таЄвангелії у перекладі українською літературною мовою сприяв не лишеконцептуальній трансформації публікацій часописів цього сегмента, а й привернувувагу церковників до духовних потреб українського народу [4, с. 53].
Бурхливі1905 – 1907 рр. викликали низку дискусій у церковній і світський пресі.Найважливішими для формування громадської думки і впливу на суспільно-політичніпроцеси були полеміка про участь духівництва у політиці, обговорення всіхграней та аспектів Маніфесту, проголошеного 17 жовтня 1905 р., дискусії продоцільність смертної кари, національну проблематику та висвітлення інших,дотичних до цих тем питань.
Видавцямиприватних православних періодичних часописів були однодумці (представникидухівництва або інтелігенції), іноді видання виходили за редакцією однієїособи. Як приклад, часопис „Отклики сельских пастырей” (щомісячнийжурнал для духівництва і мирян, виходив у Києві, 1906–1911, далі – у БілійЦеркві; редактор-видавець – священик К. Кмита), газети „Академіст”(щомісячник – орган Всеросійської академічної спілки студентів-християн) і „Вождь”(релігійно-суспільна, безпартійна газета; з № 4 – газета для сучаснихправославних монахів і мирян, які прагнуть виконати заповіти святого хрещення).Два останніх періодичних видання виходили в Одесі у 1907 р., редактором-видавцемзначився М. Сирокомля-Сопоцько. У 1905–1906 рр. в Одесі виходив двічі на місяцьжурнал „Христианская жизнь” (видавці – духівництво міста, редактор – О.Клітин).
Своїдумки про розуміння суспільно-політичних процесів, місце церкви в державівисловлювало духівництво на шпальтах щомісячного богословсько-апологетичного,релігійно-морального і церковно-суспільного журналу „Истина” (Житомир,1907 – 1908, редактор-видавець – І. Дашкевич), щоденної газети „Крымскоеслово” (Сімферополь, 1905 – 1907; редактори-видавці у різний час: М. Беляєв,В. Бруно-Ясенецький, священики Н. Бортковський та М. Саркін), суспільно-літературноготижневика, органу церковного оновлення „Церковна газета” (Харків,1906; редактор – священик І. Філевський).
Виникненняприватних православних періодичних видань свідчить про те, що створенаофіційною церквою система преси не влаштовувала не лише аудиторію, а йдухівництво, яке прагнуло до об’єктивності у висвітленні подій, до вільного іщирого слова, розуміння християнства як безпосереднього провідника в житті. Такчи інакше, часописи зверталися до проблем та ідей, висловлених у „ТрудахКиевской Духовной Академии” (ТКДА), що лишалися незмінним джерелом науковоїхристиянської думки.
Священики,а також церковна преса для масової аудиторії пропагували тогочасну владу,професійно маніпулюючи свідомістю малоосвічених читачів. Ці моментинайяскравіше представлені у щоденній газеті „Почаевские известия”(Почаїв, 1906 – 1909; редакторами у різний час були: архімандрит Віталій,ієромонах Іліодор), тижневику, органі духівництва Подільської єпархії „ПравославнаяПодолия” (Кам’янець-Подільський, 1905 – 1910, 1913, 1916; редактор – Є.Сецинський), журналі Хомської єпархії „Холмская церковная жизнь”(1906–1911, редакторами у різні роки були архімандрит Діонісій, священики І.Захарчук, П. Петров, ієромонах Макарій), релігійно-патріотичному журналі,додатку до попереднього видання „Холмский народный листок” (1907– 1915),а також тижневій народній газеті „Братская беседа”, що видавалася нетільки російською, а й українською мовою (видання при Холмському православномуСвято-Богородицькому братстві у м. Холмі Люблінської губернії, 1907 – 1916).
Усіці видання функціонували у західній частині українських земель, потреба в їхстворенні була зумовлена тим, що православ’я на Волині, Поділлі та Холмщині немало міцних коренів – не існувало віруючих громад, не виникла розвинута системадуховної освіти, не вистачало достатньої кількості храмів і кваліфікованогодухівництва. Але передусім їхня місія полягала в тому, щоб вести ідеологічнуборотьбу з католицизмом і греко-католицизмом – конфесіями, які історично йментально були ближчими мешканцям цих областей, ніж православ’я.
Офіційнацерква вважала пресу надійним засобом для місіонерської і пропагандистськоїдіяльності, тому й ці періодичні видання виходили у світ значними накладами,розповсюджувалися безкоштовно у храмах, а також передплачувались для селян імешканців міст. Ці видання були спрямовані на малоосвічену і невибагливуаудиторію, що зумовлювало їх жанрову структуру, лексику, стиль оформлення тощо.Варто зазначити, що безпосереднього суто релігійного матеріалу в них булонебагато, публікувались переважно проповіді, де зверталася увага наморально-етичну проблематику і суспільно-політичні питання [5, с. 113].
Царськийманіфест із позицій лібералізму і демократизму обговорювався на шпальтах „Руководствадля сельских пастырей”, часопису, що виходив при Київській духовнійсемінарії. Автори цього видання теж намагалися тлумачити тогочаснісуспільно-політичні події у світлі християнсько-етичного ставлення до них.
Революційніподії 1905–1907 рр. змусили офіційні церковні кола посилити пропаганду своєїдіяльності. Йдеться і про суто місіонерську роботу, і про діяльність,спрямовану на підтримку імперської влади. Офіційні церковні кола спонукалидухівництво до підтримки урядової політики. Революційні події вимагали відцеркви активної реакції, оскільки вона для багатьох лишалася авторитетом увирішенні філософсько-етичних і суспільно-моральних проблем. Проте церква вРосійській імперії була також суспільним інститутом, „відомством православноговіросповідання” і мусила виконувати розпорядження царату, підкріплюючи ідублюючи владу, і відігравати ту роль, яка була їй відведена у державі. Алечасто імперські дії були несумісними з християнськими цінностями, іноді навітьсуперечили їм. Це, а також масова участь духівництва у політичній боротьбі,стало основою для полеміки про роль церкви та її представників у громадськомужитті.
2.3.1„Труды Киевской Духовной Академии” як джерело наукової християнської думки
ТКДА– це видання, яке було концептуальним центром церковної періодики в Україні,тому видається логічним досліджувати ідейні й тематичні трансформації пресиправославної церкви саме за матеріалами цього часопису. Наприкінці ХІХ – уперше десятиліття ХХ ст. у ТКДА сформувався такий колектив авторів, які у своїхвиступах відходили від питань ортодоксального богослов’я і теології, приділяючивелику увагу нагальним проблемам тогочасного суспільства. Високий освітній таінтелектуальний потенціал, філософські традиції Київської духовної академіїдавали їм змогу глибоко і всебічно простежувати всі суспільні колізії та робитивисновки щодо їх наслід ків і результатів. Певно, що поточні події, духовніпроцеси, політичні акції тощо вони осмислювали з християнських позицій, алетлумачили їх відповідно до потреб аудиторії, бо релігію вважали стрижнемреального життя [5, с. 127].
Оскількитогочасне суспільство було буквально захоплене політичними процесами, товідповідно і кількість публікацій із політичної проблематики на сторінках ТКДАзначно зросла. Маніфест 17 жовтня 1905 р. спонукав релігійних філософів дообговорення нових громадянських зрушень. У цьому аспекті показовими є такістатті: „Християнство і політика” О. Аскольдова, „До питання про отношениеморалі до політики” В. Екземплярського, „Духівництво і партійність у політиці”В. Завитневича, „Про свободу волі” П. Ліницького та ін.
Нашпальтах ТКДА з філософсько-моральних позицій християнства обговорювалисьпроблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину й покарання, що вилилисьу полеміку про застосування смертної кари, національні питання; висвітлювалисьосновні положення і вплив на маси популярних на той час суспільно-політичнихідей, соціалізму зокрема, тощо. Порушені у ТКДА проблеми були актуальними длятогочасного суспільства, спонукали до роздумів, які знаходили свою реалізаціютакож і на шпальтах багатьох газет і журналів.
УНБУ ім. В. І. Вернадського є наступні томи ТКДА за 1905 р.:
1. Том 1 № 1 – 4;
2. Том 2 № 5 – 8., що зберігаються у газетному фонді бібліотеки.

2.3.2„Церковна газета” − часопис православного Харкова
Концептуально та ідейно близькою до зазначеної лінії духовногооновлення, що реалізувалась у ТКДА, була харківська „Церковна газета” −релігійна православна газета, що видавалась з 01 лютого 1906 р. у Харкові.Вийшло 25 номерів. Редактор і видавець − приват-доцент Харківськогоуніверситету, священик Іоанн Філевський. На шпальтах газети друкувалися статтіна релігійні, виховні та суспільні теми, публікувалась інформація про завданняі поширення демократичного руху в українських єпархіях, духовних навчальнихзакладах, популяризувалися національні традиції української церкви. З газетоюспівпрацював професор М. Сумцов. Видання було припинено в адміністративномупорядку у 1906 р.
Проблемихристиянської етики в її різних аспектах порушувались на шпальтах цьоговидання, продовжуючи, загострюючи та акцентуючи ліберально-демократичні ідеїавторів ТКДА. Уже у першому номері редакція почала обговорювати нагальнупроблему існування церкви у Російській імперії: „Дуже відчувається… гнобленняцеркви з боку держави… Найбільша небезпека для церкви від держави є тоді,коли держава, даючи церкві владу, дозволяє їй „духовний меч” спирати на „мечсвітський”… Церква стає рабою держави” [5, с. 149].
Ідалі в наступних випусках автори цієї газети зверталися до порушеної проблеми вконтексті обговорення основних положень Маніфесту. Зокрема, можна звернутися дотакої думки: „Справа церковного оновлення… у відродженні релігійної совісті всуспільстві, у свободі духовного життя. Держава виголошує свободу релігії івіротерпимість, і це свідчить про багатство духовних інтересів держави. Церквапри цьому вже не є функцією державного управління… Треба звільнити церкву відусього того, що в неї принесли для виправдання політичного зв’язку між православ’ямі самодержавством” [5, с. 135].
Сліднаголосити, що на шпальтах саме цього часопису активно обговорювались питанняавтокефалії церков.
У фондахНБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі випуски „Церковной газеты” за 1906 р.,а саме: № 1 – 25.
2.3.3„Церковно-общественная мысль” – православний часопис для інтелігенції
До1917 – 1918 рр. українське духівництво мало досвід видання не лише церковних,але й ліберально-демократичних часописів. Було сформовано певне коло проблем,що висвітлювалися на шпальтах газет і журналів, підібраний редакційний таавторський колективи, які прагнули публікували багатоаспектні та різножанровіматеріали, вироблений загальний стиль публікацій, зумовлений аудиторнимпринципом (зверталися, передусім, до освіченого, здатного критично мислитичитача, який небайдуже ставився до соціальних питань).
Появау 1917 р. часопису „Церковно-общественная мысль: Прогрессивний орган военного иморского духовенства” збігається в часі з припиненням виходу у світ журналу„Христианская мысль” – друкованого органу Київськогорелігійно-філософського товариства. Редакційний колектив „Христианской мысли”майже у повному складі представлений на шпальтах „Церковно-общественной мысли”.Концептуальне підгрунтя публікацій, специфіка висвітлення тих або інших проблемі характер трактування певних суспільно-політичних та соціальних подій,орієнтація на одну й ту саму аудиторію дозволяє дійти висновку про те, щоостаннє видання було спадкоємцем „Христианской мысли” [6, с. 60].
Укладачкакаталогу „Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ ст. уфондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського” Л. Денискозазначає, що у 1890 – 1910 рр. виходив часопис „Вестник военного духовенства,издаваемый по утвержденной св. Синодом программе”, а в 1911 – 1917 рр. – „Вестниквоенного и морского духовенства” [14, с. 145]. Л. Дениско вважає ці виданняпопередниками „Церковно-общественной мысли”. Проте вони виходили уСанкт-Петербурзі за редакцією І. Таранця і не були тематично й концептуальнопов’язані з проблематикою „Церковно-общественной мысли”, хоча й у підзаголовкузазначено, що часопис – орган „военного и морского духовенства”. Цю ознакуможна вважати формальною, оскільки проблеми „военного и морского” духівництва учасописі майже не висвітлювалися, лише у рубриці „Хроника” публікувалисьінформаційні замітки щодо стану духівництва на фронтах. Проте ідейно-тематичнапалітра „Христианской мысли” віддзеркалена повно й адекватно [14, с. 157].
Часопис„Церковно-общественная мысль” виходив з 25 липня 1917 р. двічі на місяць уформаті А 4, на 28 − 32 сторінках. Друкувався часопис у друкарніКиєво-Печерської лаври. Його редактором значився Г. Шавельський,помічником редактора був Є. Капралов. У періодиці православної церкви та усвітських періодичних виданнях тих часів не траплялися публікації Г. Шавельського,це стосується також і часопису, редактором якого він був.
Вже зпершого числа „Церковно-общественной мысли” постійними авторами часопису сталичлени Релігійно-філософського товариства: В. Екземплярський, В. Завітневич, П. Кудрявцев,В. Соколов, П. Свєтлов та інші публіцисти – представники духівництва, відомісвоїм критичним ставленням до ортодоксальності офіційного православ’я,пригніченості церкви в Російській імперії тощо [43, с. 34].
Упублікаціях „Церковно-общественной мысли” часто з’являлися публікації Є. Капралова,які були присвячені найгострішим і найактуальнішим проблемам, що виникали передсуспільством у ті часи. У статті Є. Капралова „Наше горе”, якою відкрилосяперше число часопису, окреслені шляхи розвитку православної церкви в Україні, атакож представлена панорамна картина існування церкви в Російській імперії: „Уякій пучині тяжких випробувань тримав нас старий синодально-бюрократичнийустрій. Майже 200 років православна Церква перебувала у рабському державномустані… бюрократична деспотія зверху донизу закріпачила церкву, навалила нанаші плечі обов’язки, несумісні з пастирською совістю” [6, с. 63]. Цю статтюможна вважати програмною для усього часопису. Боротьбу проти імперських пут іпошуки нових шляхів існування церкви у державі можна вважати концептуальноюосновою „Церковно-общественной мысли”.
Необхіднозауважити, що проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителіву суспільстві часто порушувалися в „Христианской мысли”. Принципові розбіжностіавторів цього журналу, зокрема його редактора В. Екземплярського, з позицієюофіційної церкви були предметом постійних дискусій на його шпальтах. Ідеїнесумісності офіційної церкви, яка була ідеологічною основою самодержавства, зістинним покликанням церкви визначалися у статтях, опублікованих на сторінках„Церковно-общественной мысли” П. Свєтлова „Релігія і держава, В. Соколова „Падіннясамодержавства” і „Творчі сили”, В. Зінківського „Дума Церкви про Батьківщину”та інші.
ВиступиЄ. Капралова спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетніаспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, удругому числі за 1917 р. була опублікована його стаття „Релігія є приватноюсправою кожної особи”. У назву публікації винесене популярне на той час середдемократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичнихгазетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадськійдумці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позиційрелігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи,що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього законукожної особистості [73, с. 400].
Цідумки розвивав також П. Свєтлов у статті „Соціалізм і християнство”.Висвітлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політикубіблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим.
Пріоритетністьфілософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась убільшості статей В. Екземплярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича,П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів „Христианской мысли” та„Церковно-общественной мысли”.
Характерно,що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у1917 – 1918 рр., редакційний колектив часопису постійно наголошував нанеобхідності відокремлення церкви в Україні від „відомства православноговіросповідання” – офіційної церкви Російської імперії, підкореноїсамодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах виданняувесь комплекс пов’язаних з цим проблем: ведення богослужіння українськоюмовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальнихі вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українськоюкниг, газет, журналів тощо.
Редакціята авторський склад „Церковно-общественной мысли” були послідовними у своїхдіях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР,спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народноїосвіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [2,с. 13].
Якщозвернути увагу на назву цього часопису – „Церковно-общественная мысль”, томожна дійти висновку, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась уйого назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви зтогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члениредакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу,намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якимиобмежувала імперія церкву, а й прагнули бути справжніми наставниками,підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці подій танадавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої тогочаснійвладі російської церкви.
Вартозазначити, що усі публікації були концептуально спрямовані на активнеформування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду.Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських абоагітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілкиукраїнського духівництва тлумачили факти з позицій православ’я, звертались доаудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах,намагались надавати повну та об’єктивну інформацію читачам, допомагаючи їмвиробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.
ПрофесорА. Бойко у своїй статті про цей часопис зазначає: „Церковно-общественная мысльбув часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнськіпогляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемамстановлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований органконцептуальним продовжувачем „Вестника военного и морского духовенства”,оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційноїцеркви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковноїполітики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави” [6,с. 65].
Угазетних фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Церковно-общественноймысли” за 1917 р.: № 1, 3 – 5, 6,7, 10, 11.
2.4Сатирично-гумористична преса України початку ХХ ст. як складова газетного фондубібліотеки
 
Першимина території України друкованими органами, які ще наприкінці 1905 р. набулихарактеру сатиричних видань, були ілюстровані додатки до „Одесского листка”,„Киевской газеты”, „Одесских новостей”. Пізніше з’явились додатки і до іншихгазет Києва та Одеси. Та на відміну від газет Харкова та Одеси, в ілюстрованихдодатках до київських газет широко викоритовувались різноманітні малюнки наактуальні теми і політичні карикатури, що створювались місцевими художниками.
Разомз ілюстрованими додатками до газет наприкінці 1905 р. в Україні з’являютьсяспеціальні сатиричні журнали. Влада усіляко боролася з сатиричними журналами,їх редактори та автори зазнавали репресій.
10 грудня1905 року побачив світ перший випуск сатиричного журналу „Звон”.Видавався він в Одесі, ідея його створення зародилася на одному ізвечорів Товариства південно-руських художників – революційно налаштованиходеських інтелігентів. Редакторами журналу були поет А. Федоров та художник П. Нілус.
„Звон”став своєрідною друкованою трибуною прогресивних літературних та художніх силОдеси. Епіграф журналу звучав таким чином: „Вставай, подымайся, рабочий народ…”[13, с. 43].
Проіснувавжурнал недовго. Його випуск було зупинено тимчасовим генерал-губернатором Одесина другому номері (29 грудня 1905 р.) за карикатури, які були направлені противищих посадових осіб держави.
Такасама доля спіткала і такі одеські журнали, як „Свисток” та „Чайка”.
Значнуувагу потрібно приділити таким студентським сатиричним жураналам, як „Заклепка”та „Гвоздь”, які були підготовлені для добродійних вечорів уПолітехнічному інституті, а у ківтні 1908 р. вийшов єдиний номер сатиричногожурналу на українській мові „Хрін”, який продовжив традиції „Шершня”.
ОкрімКиєва і Одеси, сатиричні видання випускали в Полтаві, Харкові, Миколаєві,Єкатеринославі. Єдиним сатиричним журналом Харкова на початку ХХ ст. був „Злойдух”. Редакція журналу відмічала, що по незалежним від неї причинам журналне міг відрізнятися особливою злободенністю змісту, а також „Злой дух” не змігповести людей у боротьбу для того, щоб знищити устрої старого світу покірностіі страху. Проти „Злого духа” було розпочато судове слідство за цілий ряд статейі малюнків, які на думку цензорів, ображали армію. Основна частина тиражупершого і єдиного номеру була конфіскована і знищена.
Черездекілька місяців після „Злого духа” з’явилися такі харківські сатиричніжурнали, як „Брызги” та „Буфф”. Проте, вони вже не выдрызнялисьгостротою своїх статей і тому були прийняті в місті доволі спокійно. Існуютьдокументи, які підтверджують, що обидва видання перестали виходити у світ післяперших номерів без втручання місцевої влади.
Удругій половині 1906 р., коли у найбільших містах України уже майже не існувалосатиричної періодики, у Миколаєві з’явився журнал „Оса”, якийвідрізнявся високим художнім рівнем карикатур. Головним художником „Осы” іредактором-видавцем наступного миколаївського журналу „Паяц” став професійнийхудожник Н. Лепетич. Для видання „Осы” було обрано саме найближче містовід Одеси, яке мало свою типографію. Кліше для малюнків готувалися в Одеськійцинкографії „Новак и Побуда”.
Уфондах НБУВ зберігаються номери таких сатиричних журналів:
1. „Звон” − № 2 за 1905 р.;
2. „Злой дух” − № 1 за 1906 р.(відділ рідкісної книги);
3. „Гвоздь” − № 2 за 1906 р. та № 1 за 1907 р.;
4. „Оса” − № 1, 3, 21 за 1909 р.; № 2 за 1910 р. та № 21 за1912 р.
Сатиричніжурнали зберігаються у газетному фонді НБУВ.
 
2.4.1Перший україномовний сатиричний журнал „Шершень”
Першимкиївським сатиричним журналом був „Шершень”. Цейгумористично-ілюстрований тижневик виходив від 6 січня до 14 липня
1906р. в Києві. Його видавцем і редактором був В. Лозинський. За цей періодз’явилося 26 чисел, з них три були подвійні. Було встановлено, що причиноювиходу у світ подвійних номерів була конфіскація матеріалів, в основномумалюнків, що готувалися до наступних випусків. Перший подвійний номер „Шершня”(16 − 17) вийшов 28 квітня 1906 р. Досі не встановлено який саме матеріал№ 16 потрапив під заборону, але було зрозуміло, що подальше видання журналубуло під загрозою. Боючись заборони видання „Шершня”, редакція вирішила негайноотримати дозвіл на випуск іншого аналогічного видання. Ним мав статиілюстрований гумористично-сатиричний журнал „Чміль”. Дозвіл на його виданняотримав секретар журналу „Шершень” А. Коваленко 15 квітня. Але „Шершень” незаборонили і дозвіл на новий журнал залишився невикористаним [13, с. 48].
Надвипускоми „Шершня” працювали такі автори ілюстрацій та політичних карикатур, якІ. Бурячок, Ф. Красицький, В. Масляников, П. Наумов, В. Різниченко, О. Сластіонта інші, а також літературні постаті: М. Коцюбинський, А. Кримський, І. Липа, І.Франко, Л. Українка, О. Маковей, В. Стефаник та інші.
На обгортціпершого номера „Шершня” − малюнок Ф. Красицького, родича Т. Шевченка.Малюнок без назви і супровідного тексту, але його
змістзрозумілий. Художник висвітлив класовий поділ суспільства та його
боротьбу.Через проломану тюремну стіну молодий робітник лівою рукою передає ув’язненійукраїнській дівчині прапор з написом „Воля”. Біля неї лежать на бруку тілавбитих. А далі зображені фабрики, оточені густим чорним димом [41, с. 3].
Ф. Красицькомуналежать й інші гострі карикатури, в яких зображував в’язня, котрий через ґратидивиться на ластівки, що звили гніздо, або п’яного довговусого і череватогопана-росіянина, що солодко спить на мальованій печі, а в дверях товплятьсяселяни, чекаючи його наказів про розподіл роботи. На сторінках „Шершня” були ідеякі карикатури Красицького на слова Т. Шевченка, котрими осміює царськихміністрів Вітте, Дурнова, Ігнатьєва, Побєдоносцева та інших, викриваючи їхнібрехливі обличчя.
Активнимспівпрацівником „Шершня” був І. Бурячок. Його карикатура „Потоп”, щонадрукована у першому номері журналу, зображувала величезну хвилю, що котиласяна берег і несла на собі човен з вітрилом і написом „Воля” на ньому. Гострою сатироювідзначаються наступні малюнки Бурячка: „Під сучасним режимом” („Шершень”,число 6), „Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить… благоденствує”(„Шершень”, число 9), „Весняний мотив” („Шершень”, число 12).
Боротьбіпростого робітника за восьмигодинний робочий день І. Бурячок присвятив малюнок„Сон буржуя”, а знущанню царських поліцаїв та земських діячів над селянськоюмасою, що голодує, він призначив карикатуру „В голодній губернії”.
ВолодимирРізниченко, закінчивши Харківський університет 1890 р., був поетом іписьменником, але як художник працював у галузі політичної карикатури,спрямованої проти захисників царату. Його сатиричні малюнки з номера в номердрукувалися на сторінках журналу. Слід навести заголовки таких його малюнків: „Гетьз царатом!”, „Після скасування кріпацтва”, Обніміте, брати мої, найстаршого брата”і „Весна”. Весну В. Різніченко зображує у вигляді тендітної дівчини, якусупроводжують амури з луками і стрілами, а поліція тягне її до дільниці. Образвесни тут сприймається як символ революції, а інколи і як визволення [ 41, с.6].
Українськийсатиричний журнал „Шершень” згуртував навколо себе групу двох поколіньхудожників. До молодшого покоління належав Павло Наумов (псевдонім Заступець),який навчався у Київській школі Миколи Мурашка та Петербурзькій академіїмистецтв. Найбільш відомі його карикатури − це „Взявшись за плуг, назад неоглядайся!” та „Ми в раю пекло розвели…”. Перша робота, базована нанародньому прислів’ї, закликає селянство боротися за кращу свою долю і завизволення з-під царського гніту.
Журналдрукував графічні праці Михайла Яковлева під назвами: „Село прокидається”, „Слов’янськийбог Перун”, „Друкарня чорної сотні”, „Наша дума, наша пісня…”, „Суд Сатира”та деякі інші.
Видання«Шершня» припинилося у липні 1906 р. без офіційного розпорядження з боку влади.Постійні переслідування, штрафи, конфіскації зломали наполегливість та силуосіб, які готували та видавали журнал.
Вукраїнській політичній журналістиці періоду революції 1905 – 1907 рр. журнал„Шершень” займає провідне місце. Це єдиний із сатиричних журналів України, якийнеодноразово привертав увагу філологів, мистецтвознавців та істориків. Насьогоднішній день цей журнал є найбільш вивченим і достатньо яскравовисвітленим у літературі як орган політичної сатири досліджуваного періоду.
Уфондах НБУ ім. В. І. Вернадського, у відділі рідкісної книги зберігаються всіномери журналу „Шершень”, окрім останнього (№ 26) за 1906 р.: № 1– 25.
2.4.2„Киевская заря” − найпоширеніший сатиричний журнал Києва
Післявиходу „Дополнений” до „Временных правил” про періодичні видання, сатирапродовжувала боротись з державним устроєм. Ініціатори сатиричних видань усілякообходили поставлені владою перепони, міняли назви газет, типографії, прізвищавидавців та редакторів, приховували імена авторів і художників підпсевдонімами.
Так,з 22 березня 1906 р. під назвою „Киевская заря” відродилось виданнязабороненої газети „Киевская жизнь”. Появі нового видання передував дозвілвлади, виданий київському журналісту С. Бердяєву на випуск газети„Справедливость”. Наступного дня після виходу першого номеру „Киевской зари” С.Бердяєв повідомив про зміну назви та типографії дозволеної раніше йому газети[13, с. 49].
„Киевскаязаря” користувалась великим попитом і була найбільш поширеною газетою Києва.Ілюстровані додатки до газети привабили нові сили художників. Разом з цимфейлетони та карикатури частіше ніж раніше почали давати привід для штрафів тасудових переслідувань. В ілюстрованих додатках до „Киевской зари” почаввиступати один з найяскравіших представників київських карикатуристів – В. Кадулін.
Досередини 1906 р., коли редакція газети активно переходила у наступ, у поле зоруцензури потрапили популярні у Києві фейлетоністи і публіцисти, активніспівробітники „Киевской зари”: А. Мельницький, Н. Пономарев, А. Ачкасов, П. Падашевський,В. Чаговець, В. Юревич, Л. Мунштейн, І. Левинський та багато інших.
Цензуравідмічала, що статті і особливо тенденційні фейлетони в цій газеті пишутьсяособливою мовою, в якій прямому та ясному викладу фактів і тенденцій надаєтьсяперевага алегоріям, натякам, напівнатякам. Київський генерал-губернатор писавдо Головного управління у справах друку, що: „Киевская заря” охотно применяеторужие насмешки, шаржа, карикатур, которыми некоторые сотрудники, в том числе иЛевинский, пользуются достаточно ловко и умело” [13, с. 50]. Дійсно, приводомдля штрафів не раз слугувала „Хлопушка” та „Арабески” − сатиричні рубрикигазети, які вели Л. Мунштейн та І. Левинський.
Існуютьпідстави думати, що між співробітниками редакції „Киевской зари” булипротиріччя, що утрудняли активне використання газети для більш радикальноїпропаганди. Не виключено, що у зв’язку з цим С. Бердяєв передав її виданняіншій особі, а сам залишився лише редактором (до № 12) і почав добиватисядозволу на випуск у Києві нового періодичного органу.
24квітня 1906 р. С. Бердяєв отимав дозвіл на право видання газети „Свободныйтруд”, яку у світ не випускав, а через місяць змінив її назву на „Работник”.При ній передбачалося видання щотижневого журналу під тією ж назвою запрограмою газети з малюнками та карикатурами.
„Киевскаязаря” продовжувала видаватися до 19 серпня 1906 р. Після її заборони сталавиходити „Киевская речь”, яка змогла протриматись майже до кінця року.Завершальною ланкою ланцюга цих газет (починаючи з „Киевской газеты”) була „Киевскаямысль”, яка проіснувала до 1918 р. Недивлячись на те, що цензурніпереслідуванн посилювалися, „Киевская мысль” повністю не втратила опозиційнийхарактер по відношенню до тогочасної влади. Ця газета була власністю тих осіб,які у її виданні бачили комерційне, прибуткове підприємство. Бюджет газети бувдоволі великим, тому, виходячи зі своїх фінансових інтересів, її власникипритримувались „золотої середини” для того, щоб не бути ні монархістами, ніактивними революціонерами.
Угазетному фонді НБУВ зберігаються такі випуски газети „Киевская заря”: № 1 – 17, 19 –22, 24 – 26, 29, 31, 35, 38, 40, 42 – 44, 47 – 49, 52, 54, 56 – 58, 61, 65, 68,69, 72 – 87, 89, 91 – 95, 98 – 100, 102 – 107, 109 – 112, 115, 116, 118, 119,121, 124 – 133, 136, 137, 140, 142, 144, 145, 147, 148 за 1906 р. Зберігаютьсятут і випуски забороненої „Киевской жизни”: № 1 – 43 за 1906 р.
2.5 Надходження Катеринославської періодики докнигосховищ бібліотеки ім. В. І. Вернадського
 
Катеринославськагубернія, утворена 1802 р., була однією з найбільших у Російській імперії. Ниніїї територію поділено між Дніпропетровською, Запорізькою, Донецькою таЛуганською областями. Цей густонаселений і потужний у господарському таінтелектуальному відношенні край потребував інформаційного забезпечення. Цюфункцію успішно виконувала регіональна система періодичної преси, що рік зароком розросталася та вдосконалювалася.
Події1905 – 1907 рр., що модернізували та дещо видозмінили суспільство, вплинули нарозвиток місцевої преси, вивели її на якісно новий рівень і, навпаки, багато вчому зумовлювалися діяльністю тієї ж преси. На час розгортання революційноїситуації в інформаційному полі Катеринославщини більш чи менш успішно діяли понад20 періодичних видань різноманітного спрямування.
Передусім,це були офіційні видання, що висловлювали, пропагували та підтримували точкузору владних інституцій, як центральних, так і місцевих. Це „Екатеринославскиегубернские ведомости” (1838 – 1918), „Вестник Екатеринославского земства”(1903 – 1905), „Верхнеднепровский земский листок сельскохозяйственныхобъявлений” / „Верхнеднепровский земский листок” (1903 –1917), „Александровскийгородской вестник” (1904 – 1906). До них долучилися 1906 р. „Народнаягазета Бахмутского земства” (1906 – 1917), 1907 – „ИзвестияЕкатеринославского городского общественного управлений” (1907 – 1917).
Уфондах НБУВ зберігаються такі номери газет: „Екатеринославскиегубернские ведомости” за 1914 р. − № 1 – 44, 46 – 56, 58 – 60, 62 –67, 69 – 102 та за 1916 р. − № 1 – 8, 10 – 65, 67, 70, 78 – 81, 84– 104; „Вестник Екатеринославского земства” за 1904 р. − № 16 –24, 26 – 28, 30, 31, 33 – 38, 40, 43 – 47, 49 – 52 та за 1905 р. −№ 31, 35, 36; „Верхнеднепровский земский листок” за 1915 р. − №42, 43 та за 1916 р. − № 4 – 8, 12 – 17, 19 – 21, 24, 27 – 33, 37,41 – 50; „Народная газети Бахмутского земства” за 1912 р. − № 29 –39 та за 1914 р. − № 1 – 45.
З 7січня 1838 р. до 1918 р. виходили „Екатеринославские губернские ведомости”,де видавцем позначено Губернське правління. Мета видавців – інформування проухвали місцевої влади, про події в губернії, країні, за кордоном. Матеріалипідбирали працівники газетного столу, які користувалися офіційними джереламиінформації, обов’язковими звітами установ. Обов’язки редакторів виконувалиначальники або заступники начальників газетного столу. Газета ділилася на офіційнута неофіційну частини. Офіційна частина мала два відділи: упершому подавалися матеріали, що складалися з розпоряджень уряду та місцевоївлади, постанов, наказів, статистичних звітів різних губернських установ,повідомлень про переміщення на службі, оголошень про боржників і банкрутства,розшук осіб, втрачені та недійсні документи, виклики до судових установ; удругому повідомлялося про ярмарки, продаж майна.
Неофіційначастина містила місцеву та кримінальну хроніку, новини про тих, хто приїжджав івід’їжджав із міста, події у країні та за кордоном, телеграми, передруки зінших видань; згодом з’явилися літературні твори, рецензії на книги йтеатральні вистави, метеорологічні огляди, приватні оголошення, реклама.Неофіційна частина пропонувала цікаві етнографічні та історичні матеріали,підготовлені Д. Яворницьким, Я. Новицьким, І. Манжурою. Газета мала додатки зданими про хід подій, оголошеннями про підряди, списками осіб на виборахземських гласних, виборах до міської та Державної думи. У 1914 – 1916 рр.постійно з’являлися списки вбитих, поранених і без вісті зниклих. Оформленнязалишалося практично незмінним упродовж усього часу виходу: дрібний шрифт,заголовки і назви рубрик майже ніколи не виділялися, текст ішов суцільнимиколонками. Це не сприяло популярності, не приваблювало читача, текст сприймавсяважко.
Першогосічня 1903 р. повітова земська управа розпочала випуск „Верхнеднепровскогоземского листка сельскохозяйственных объявлений”, що мав на метіповідомляти про рішення місцевої влади, події в місті та повіті. Редагувалигазету голови земської управи, підбір і підготовку матеріалів здійснювалиуповноважені службовці. Видання поділялося на дві частини. В офіційнійдрукувалися вказівки та роз’яснення урядових документів. Земський відділподавав: розпорядження повітового та губернського начальства; новини ізземського, повітового та міського життя; науково-популярні статті з різнихгалузей знання; повідомлення про внутрішні та закордонні події; оглядові статтіз теорії та практики кооперативного руху; звіти про засідання міської думи;публікації, присвячені потребам міського розвитку; запитання й відповіді,бібліографію, листи, оголошення. У додатках вміщені списки до земських виборів,маніфести і заклики, повідомлення і звіти земських установ тощо. Виданнятимчасово зупинене у грудні 1905 р. за постановою повітової земської управи зогляду на матеріальну скруту [71, с. 90].
Луганськаповітова земська управа першого травня 1903 р. започаткувала виданнябезкоштовного „Листка объявлений Славяносербского земства”. Назва свідчила пронамір ознайомити читачів зі справами земства, його рішеннями, давати різніповідомлення. Зміст становили здебільшого офіційні матеріали, місцева хроніка ітелеграми щодо подій в країні та за кордоном. Під цим заголовком часописіснував до № 62 за 1913 р., з 1914 р. змінив назву на „ИзвестияСлавяносербского земства”, продовжуючи нумерацію. У 1915 р. газета перейшла нащоденний вихід, але з уведенням воєнного стану припинилася. Натомість повітоваземська управа за тією ж редакцією розпочала випуск „Луганского листка”,проголошеного наступником попередньої газети. У 1916 р. газета мала додаток„Ночные телеграммы” з оперативними повідомленнями про хід воєнних дій таосновні події. Випуск газети припинився в червні 1917 р., завершивши історіюпершого з 32 часописів, що виходили в Луганську.
Упереліку офіційних видань краю і луганський безкоштовний „Донецкий листок”(1903 – 1906), видавцем якого значилося Опікунство селянських сиріт округуСлов’яносербського повіту.
Офіційнийхарактер мав і губернський „Вестник Екатеринославского земства” (1903 –1905). Газета передбачала висвітлення діяльності земств у краї, наданнянеобхідної інформації повітовим земствам. Вона безкоштовно надсилаласягубернським і повітовим земським гласним, повітовим і міським управам,губернським земським управам, проводирям дворянства, чиновникам губернської іповітової адміністрації різних відомств, земським начальникам, лікарям.
Першимвиданням із 14, що з’явилися в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької обл.), булаофіційна „Народная газета Бахмутского земства” (1906 – 1907). Заосновними ознаками: видавцем, метою та спрямованістю на читацьку аудиторію –газета відповідала характеру офіційних видань. Безкоштовні примірникиобов’язково надсилалися в усі волосні та сільські правління, земським гласним,членам сільськогосподарської ради, лікарям, фельдшерам, вчителям. Особливаувага приділялася новинам місцевого й земського життя, сільського господарства,подавалися детальні звіти про засідання міської думи, обов’язковим був відділ„По России”.
Від18 червня 1917 р. читачі отримували громадсько-політичну і соціалістичну газету„Трудовой союз”. Редагував її, як і попередню, голова земської управи.Останнє число з’явилося 26 жовтня 1917 р.
Катеринославськаміська управа від 4 листопада 1907 року до 15 жовтня 1917 року видавала журнал „ИзвестияЕкатеринославского городского общественного управлення” для висвітленнядіяльності міської влади. Редактори – голови міської управи. 31 жовтня 1917 р.побачило світ одне число „Бюллетеня Екатеринославского городскогообщественного управлення”. Ймовірно, це була спроба продовжити попереднєвидання, але успіху вона не мала.
Усірозглянуті видання схожі за змістом, основне їх завдання – повідомляти продіяльність місцевої влади. Редагували й готували їх до друку посадові особи.Типовими були структурні підрозділи та оформлення, які не змінювалися тривалийчас. Маючи стабільне фінансування, така преса відрізнялася довговічністю [75,с. 240].
Отже,газетний фонд НБУВ − це унікальне зібрання періодичних видань починаючи зXVIII ст. Тут зберігаються унікальні екземпляри газет та журналів СхідноїУкраїни початку ХХ ст. Це і періодика громадсько-політичного спрямування: „Хлібороб”− перша україномовна газета Наддніпрянщини, „Громадька думка” −перша в Східній Україні щоденна громадсько-політична, економічна, літературнагазета національно-демократичного спрямування, видання двох століть −„Киевская старина”, навчальне видання, яке розповсюджувалося майже в усіхнавчальних та наукових закладах Європи − „Университетские известия”. Уфондах НБУВ також зберігаються часописи православної церкви та сатиричніжурнали і газети, які є невід’ємною частиною усієї періодики Східної Українипочатку ХХ ст.
Середчасописів православної церкви можна виділити ТКДА, так як це видання булоконцептуальним центром усієї церковної періодики в Україні, часописправославного Харкова „Церковная газета”, на шпальтах якого друкувалися статтіна релігійні, виховні та суспільні теми, обговорювались питання стосовноавтокефалії церков та „Церковно-общественая мысль”, яка стала видаватися дляцерковної інтелігенції, адже, автори та члени колективу намагались бутисправжніми наставниками для читачів, підтримувати їхню віру, орієнтуватиаудиторію у потоці подій.
Сатирично-гумористичнимибули такі газети, як: „Шершень”, „Звон”, „Злой дух”, „Гвоздь”, „Оса”, „Киевскаязаря”, які присвячували свої гострі публікації та малюнки злободенним темамтого часу.
Важливемісце у фондах НБУВ займає величезний масив періодичної преси Катеринославськоїгубернії. Це такі видання, як „Екатеринославские губернские ведомости”, „ВестникЕкатеринославского земства”, „Народная газета Бахмутского земства”, „Александровскийгородской вестник” та багато інших періодичних видань.

Висновки
 
Напочатку ХХ ст., після революційних подій 1905 р., преса Східної України, яказнаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з бокудержави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лишеросійською, але й українською мовою. Більшість видань переслідувались цензурою,зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів та газет переставали видаватисянавіть після першого номера. Так сталося з катеринославськими газетами„Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською„Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичнітрадиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичними виданнями вРосії, тому у роботі розглянуто передумови появи україномовних видань та умовиїх розвитку після Російської революції.
Великуроль в цей період відігравала цензура. Становище преси на той часрегламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові танадзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації, томуу науковому дослідженні було охарактеризовано утиски цензури щодо українськихгазет та журналів.
Східноукраїнськаперіодика продовжувала розвивати ті мовні традиції, що склалися у художнійлітературі, починаючи від Т. Шевченка. У творенні публіцистичної лексикивикористовувалися зразки російської літературної мови, а також і позитивніздобутки української періодики таких регіонів України, як Буковина, Галичина.На сторінках періодичної преси точилася боротьба щодо статусу української мови.Вчені сперечалися з приводу походження української мови, обговорювали питанняїї спорідненості з російською, тому у роботі розглянуто мовні питання насторінках тих періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського.
Газетнийфонд НБУВ − це унікальне зібрання періодичних видань, починаючи з XVIII ст.Тут зберігаються унікальні екземпляри газет та журналів Східної України початкуХХ ст. різноманітного спрямування: громадсько-політичного, православного,сатирично-гумористичного, а також тут є видання найбільшої губерніїНаддніпрянщини – Катеринославської.
Середперіодики громадсько-політичного спрямування, що зберігається у фондахНаціональної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського можна вирізнити першуукраїномовну газету Наддніпрянщини – „Хлібороб”, яку видавалибрати Шемети. Часопис закликав до політичних та економічних змін, тому післяп’ятого випуску його заборонили.
„Громадькадумка” − перша в Східній Україні щоденна громадсько-політична,економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. На їїшпальтах друкувалися статті, присвячені подіям в Україні та за кордоном,важливим моментам та особливостям формування української культури та побутугубернського центру, достовірно відтворювались факти тогочасної дійсності.
Виданнямдвох століть називають журнал „Киевская старина”. Майже за чверть вікувийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок науково-інформаційного тексту,кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити лише вцьому виданні.
 Навчальневидання, яке розповсюджувалося майже в усіх навчальних та наукових закладахЄвропи, − „Университетские известия”. Це був друкований орган,який зовсім не нагадував журнальне видання, не можна було назвати його і сутонауковим, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадувавуніверсальний журнал, тому у роботі розглянуто періодичні виданнягромадсько-політичного спрямування.
Уфондах НБУВ також зберігаються часописи православної церкви, серед яких можнавирізнити „Труды Киевской Духовной Академии”, на шпальтах якихобговорювались проблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину іпокарання. Концептуально та ідейно близькою до зазначеної лінії духовногооновлення, що реалізовувалась у ТКДА, була харківська „Церковная газета”.Статті газети були присвячені релігійним, суспільним та духовним темам,друкувалась інформація про завдання і поширення демократичного руху вукраїнських єпархіях. У публікаціях „Церковно-общественной мысли” частоз’являлися питання проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та їїслужителів у суспільстві тощо, тому у науковому дослідженні охарактеризованочасописи православної церкви.
Сатиричніжурнали та газети є невід’ємною частиною усієї періодики Східної Українипочатку ХХ ст., яка зберігається у НБУВ. Першим україномовним сатиричнимжурналом був „Шершень”, на сторінках якого друкувались ілюстрації такарикатури політичного спрямування. Окрім цього журналу можна назвати ще „Киевскуюзарю”, „Звон”, „Осу”, „Гвоздь”, „Злой дух”, якітакож усіляко намагались висвітлити тогочасні проблеми через малюнки тапублікації сатиричного характеру. Варто зазначити, що цензура пильно слідкувалаза цими виданнями, тому ініціатори сатиричних видань усіляко обходилипоставлені владою перепони, змінювали назви газет, типографії, прізвищавидавців та редакторів, приховували імена авторів і художників підпсевдонімами, тому у роботі охарактеризовано сатирично-гумористичну пресу якчастину газетного фонду НБУВ.
Катеринославськагубернія була однією з найбільших у Російській імперії. Тому зрозуміло, що уфондах НБУВ зберігається велика кількість видань цього регіону, зокрема: „Екатеринославскиегубернские ведомости”, „Вестник Екатеринославского земства”, „Верхнеднепровскийземский листок сельскохозяйственных объявлений”, „Александровскийгородской вестник”, „Народная газета Бахмутского земства”, „ИзвестияЕкатеринославского городского общественного управления”. Характерноюознакою всіх цих видань стало те, що вони були офіційними виданнями, яківисловлювали, підтримували, пропагували позиції владних інституцій, якцентральних, так і місцевих. Усі ці видання були схожі за змістом, тому що редагувалий готували їх до друку владні посадові особи. Типовими були структурніпідрозділи та оформлення, які не змінювалися тривалий час, тому у роботізазначено про Катеринославську періодику, яка зберігається у книгосховищахНБУВ.
Отже,у науковому дослідженні було охарактеризовано фонди НБУВ, а такожструктуровано види періодичних видань за соціальним спрямуванням.
Уроботі проаналізовано проблеми існування журналів та газет на території СхідноїУкраїни, розглянуто періодичні видання Східної України, які видавалися як українською,так і російською мовами, зазначено кількість періодичних видань початку ХХ ст.,які зберігаються у фондах НБУ ім. В. І. Вернадського.

Списоквикористаних джерел
 
1.  Анастасьєва О.О. Історія Києва – газетним рядком // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 57-58.
2.  Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичнітвори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.
3.  Бібліографічний довідник: Летопись Екатеринославской ученойархивной комиссии (1904 – 1915). – К., 1991. – 43 с.
4.  Бойко А.А. Тіні забутих часописів: періодика православноїцеркви 1905 – 1907 рр // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. –Т. 3. – С. 53-56.
5. Бойко А. Преса православної церкви в Україні 1900–1917 рр.:Культура. Суспільство. Мораль. – Дніпропетровськ, 2002. – 308 с.
6. Бойко А. Часопис „Церковно-общественная мысль” у контексті пресиправославної церкви 1917 – 1918 років. // Наукові записки. – К.: Інститутжурналістики, 2002. – Т. 6. – С. 60-65.
7.  Бондаренко В.В. Розвиток комерційної реклами на сторінкахперіодики Східної України середини ХІХ – початку ХХ століття // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 62-64.
8. Василик Л.Є. Буковинська преса про зародження українськоїнаціональної періодики Наддніпрянщини поч. ХХ ст. // Наукові записки. – К.:Інститут журналістики, 2001. – Т. 5. – С. 43-47.
9. Верменич Я.В. Публіцистична і громадська діяльність Є. Чикаленка// Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2002. – Вип. 6.– С. 100-117.
10.   Власть и пресса:К истории правового регулирования отношений (1700–1917): Хрестоматия. – М.:Изд-во РАГС, 1999. – 135 с.
11.   Волобуєва А.Журнал „Киевская старина” у відстоюванні української мови // Наукові записки. –К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 34-37.
12.   Газети і журналиКатеринославщини (1838 − 1916): Науково-допоміжний бібліограф. покажчик (Т.М. Ковальська та ін. (склад.); Т. В. Кравчук (ред.); Дніпропетровська обласнанаукова бібліотека. – Дніпропетровськ, 1993. – 45 с. – (Період. видання краю)
13.   Демченко Е.П.Сатирическая пресса Украины 1905 – 1907 гг. / АН УССР, ЦНБ. – К., 1980. – 147с.
14.   Дениско Л.Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ століття у фондах НБУім. В. І. Вернадського: Каталог НБУВ. – К., 2001. − 198 с.
15.  Денисюк С.П.Теоретико-методологічні проблеми осмислення української літератури в системіукраїнознавства / Українознавство – наука самопізнання українського народу:Матеріали Х щорічної Міжнародної науково-практичної конференції 18 – 20 жовтня2001 року. – К.: НДІУ, 2001. – С. 108-110.
16.   Дзюбенко Г.С.Особливості мови періодичних видань // Наукові записки. – К.: Інститутжурналістики, 2000. – Т. 1. – С. 138-139.
17.   Животко А.П.Історія української преси: Навч. посіб. для студентів факультетів журналістикивищих закладів освіти/ М. Тимошик (упоряд.). – К.: Наша культура і наука, 1999.– 368 с.
18.  Жирков Г.В.История цензуры в России ХІХ – ХХ вв.: Учеб. пособ. – М.: Аспект Пресс, 2001. –230 с.
19.   Жовтобрюх М.А.Мова української періодичної преси (кінця ХІХ – поч. ХХ ст.)/ АН УРСР. Інститутмовознавства ім. О. О. Потебні. – К.: Наукова думка, 1970. – 303 с.
20.   Журнал „Киевскаястарина” (1882 − 1906). Покажчик етнографічно-фольклорних публікацій /Упор. Наталя Карповець. К: Національна академія наук України. Археографічнакомісія. Інститут української археографії, 1995. – 181с.
21.   Забіяка І.М.Журнал „Киевская старина”: вчора, сьогодні, завжди // Наукові записки. – К.:Інститут журналістики, 2001. – Т. 3. – С. 74-77.
22.   Забіяка І.М. Шевченкіанана сторінках журналу „Киевская старина” // Наукові записки. – К.: Інститутжурналістики, 2002. – Т. 8. – С. 83-87.
23.  Загальнаінформація про бібліотечні фонди [Електронний ресурс]. − Спосіб доступу: www.nbuv.gov.ua/library/stock.html. − Заголовок з екрана.
24.   Іванов В.Ф.Сьогодення українських медіа // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики,2002. – Т. 7. – С. 45-51.
25.   Ісаєвич Я. Українськекниговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 520 с.
26.   Історія України/ Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 230 с.
27.   Історіяукраїнської дожовтневої журналістики: Навчальний посібник для студентів ізспеціальності «журналістика» / О. І. Дей, І. Л. Моторний, М.Ф. Нечиталюкта інші. – Л., 1983. – 511 с.
28.   Історіяукраїнської преси ХХ століття: Хрестоматія / Упор. О. Мукомела. – К.: НВЦ Нашакультура і наука, 2001. – 352 с.
29.   Касаткін К.П.Цензурні умови існування київської преси (1905 – 1907) // Наукові записки. – К.:Інститут журналістики, 2001. – Т. 3 − С. 65-67.
30.   Каталогдореволюційних газет, що видавалися на Україні (1822 − 1916). Публікаціяфонду ЦНБ АН УРСР. – К., 1971. – 183 с.
31.   Качкан В.А.Відблиск зорі Євгена Чикаленка // Українське народознавство в іменах: У 2 ч. –К.: Либідь, 1994. – Ч. 1. – С. 68-177.
32.   Ківшар Т.Український книжковий рух як історичне явище (1917 − 1923 рр.). −К., 1996. − 79 с.
33.   Кобинець А.В.Громадсько-політичне життя – чільна тема щоденника „Громадська думка” (1905 −1906) // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 93-97.
34.   Кобинець А.В.Київська хроніка на шпвльтах щоденника „Громадська думка” / „Рада” // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 6. – С. 61-65.
35.   Котляр В.Історія України. – К.: Феміна, 1995.− 125 с.
36.   Котляр М.,Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. − К.:Україна,1993 – 150 с.
37.   Крупський І.В.Національно-патріотична журналістика України: (Друга половина ХІХ – першачверть ХХ ст.) – Л.: Світ, 1995. − 230 с.
38.   Крупський І.В.Російська революція 1905 року: передумови виникнення, її вплив на становленняукраїнської преси // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т.21. – С. 105-110.
39.   Крупський І.В.Українська преса Наддніпрянщини 1905 – 1914 рр.: формування мережі, еволюціявисвітлення суспільно-політичної тематики // Магістеріум. Випуск 2.2.Жураналістика.– К., 2006. – С. 23-25.
40.   Крушинський В.Ю.,Левенець Ю.А. Історія України. Події. Факти. Дати. − К.: Зодіак −ЕКО, 1993. – 196 с.
41.   Лопата П. Устоліття появи журнала «Шершень» // Гомін України. – К., 2006. − № 12. –С. 3-7.
42.   Матеріали зісторії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад.Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 2001. – 488 с.
43.   Надтока Г.Православна церква в Україні 1900 – 1917 років – соціально-релігійний аспект. –К., 1998. – 240 с.
44.   Одінцова М.І.Б.Д. Грінченко про ставновлення української преси // Наукові записки. – К.:Інститут журналістики, 2002. – Т. 8. – С. 60-66.
45.   Пархітько О.В.Профспілкова преса Одеси 1917–1920 років та її проблематика // Наукові записки.– К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 9. – С. 133-139.
46.   Періодичнівидання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 – 1917 рр.): Список/Н.М. Сидоренко та ін. (уклад.); НАН України, Львівська наукова бібліотека ім.В. Стефаника. – Львів., 1995. – 153 с.
47.   Побідаш І.Л.Леонід Глібов – організатор та видавець газети „Чернігівський листок” //Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 2. – С. 13-25.
48.   Погрібний А.Г.Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX – початку XX ст. – К.: Либідь,1990. – 250 с.
49.   Подолинський В.Слово перестороги. Передмова, примітки і переклад з польської мови Ф. Стеблія. −Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 2001. − 55 с.
50.   Полонська-ВасиленкоН. Історія України: В 2-х т. − Т.2. – К., 1992. – 608 с.
51.   Пустовіт Т.П.Документальні факти про родину Шеметів та газету „Хлібороб” // Наукові записки.– К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 8. – С. 129-134.
52.   Рясна О.О.Альманах М. Максимовича „Киевлянин”: історія видання, проблематика // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 4. – С. 63-72.
53.  Сатирическиежурналы 1905 – 1907 гг. Каталог коллекции. – Одесса, 1980. – 24 с.
54.  Сидоренко Н.М.Журнал „Нова громада” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. –Т. 21. – С. 35-39.
55.  Сидоренко О.І.нездійсненні видання: Анотований покажчик нереалізованих проектів україномовнихперіодичних органів кінця ХІХ – поч. ХХ ст./ АНУРСР.УНБ ім. В.І. Вернадського.– К., 1990. – 72 с.
56.   Сидоренко О.І.Перелік україномовних часописів, що видавалися на території Росії на поч. ХХст. – К: Edmonton, 1990. – 18 с.
57.   Сидоренко О.І.Цензурно-політичні „скорпіони” в боротьбі з україномовною пресою в Росії (1905– 1907) // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С.145-148.
58.   Сидоренко О.,Шудря Н. Нездійснені проекти українських періодичних видань ІІ пол. ХІХ – поч.ХХ ст. // Вісн. Київ. ун-ту. – 1991. – Вип. 23.
59.   Субтельний О.Україна: історія /пер. з англ. Ю.Шевчука // − К.: Либідь, 1992. − 500с.
60.   Cухинюк С.І.Проблеми трансформації реклами в українській пресі ХХ століття // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 118-119.
61.   Тимошик М.С. „Университетскиеизвестия” (1861 – 1919): тип видання, структура, проблематика // Науковізаписки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 3. – С. 31-37.
62.   Тимошик М.С.Історія видавничої справи: Підручник. – К.: НВЦ наша культура і наука, 2003. –496 с.
63.  У мысли стоя начасах… Цензоры России и цензура / Под ред. Г. В. Жиркова. – СПб.: Изд-воС.-Петерб. ун-та, 2000. – 86 с.
64.   Україномовнапреса Росії 1905 – 1907 рр. Анот. покажчик періодичних видань/ АН УРСР. ЦНБ АНУРСР; Уклад. О. Ї. Сидоренко, Наук.ред. Є. П. Демченко. – К., 1987. – 73с.
65.   Українська журналістика:вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис / В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко.О.Г. Мукомела, І.С. Паримський. – К., 1996. – 168 с.
66.   Черномория иКубань в журнале „Киевская старина”. (Библиографический указатель) / Сост. В.А.Овчинникова и С.А. Слуцкая; Науч. ред. и авт. ест. ст. А. И. Слуцкая. – Краснодар,1991. – 38 с.
67.   Черняков Б.І.Джерела до історії укр. Преси учнівської та студентської молоді (ХІХ – поч. ХХст.) / НАН України. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Науково-досліднийцентр періодики. – Л., 2005. – 116 с.
68.   Чикаленко Є.Спогади // Зібр. творів: У 7 т. – К.: ТОВ Компанія „Рада”, 2003. – Т. 1. – 432с.
69.   Чикаленко Є.Спогади // Зібр. творів: У 7 т. – К.: ТОВ Компанія „Рада”, 2003. – Т. 1. – 432с.
70.   Шкляр В.І.,Мелещенко О.К., Мукомела О.Г., Паримський І.С. Українська журналістика: вчора,сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. − К., 1996. − 120 с.
71.   Школьна О.Д.Преса Катеринославської губернії (1905 – 1907): тематичні аспекти, тенденціїрозвитку // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С.90-95.
72.   Школьна О.Історична періодика східноукраїнських губерній кінця ХІХ – початку ХХ століття// Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Зб. наук.ст. – Чернівці, 2004. – С. 227-229.
73.   Школьна О. Метаі функції провінційної релігійної періодики кінця ХІХ – початку ХХ століття (наприкладі видань Катеринославської губернії 1872–1917 рр.) // Українськаперіодика: історія і сучасність / Доп. та повід. Шостої Всеукр. наук.-теор.конф., 11 – 13 травня 2000 року. – Л., 2000. – С. 400-403.
74.   Школьна О.Основні етапи розвитку та особливості функціонування масової періодики нарегіональному рівні (на прикладі видань Катеринославської губернії кінця ХІХ –початку ХХ століття) // Ех рrofesso: Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ, 2001.– Вип. 3. – С. 233-245.
75.   Школьна О.Спеціалізована преса як відображення і чинник господарського життя регіону (наприкладі видань Катеринославської губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття) //Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. Сьомої Всеукр.наук.-теорет. конф., 17–18 травня 2002 року. – Л., 2002. – С. 239-244.