Періодизація історії міжнародного права
Зміст
1. Виникнення міжнародного права і періодизація йогоісторії
2. Міжнародне право давнього періоду
3. Міжнародне право середніх віків
4. Буржуазний період розвитку міжнародного права
5. Перехід до сучасного міжнародного права таутвердження основних його засад
Література
1. Виникнення міжнародного права іперіодизація його історії
В науці міжнародного права існує безліч різноманітнихвизначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складаєтьсявраження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявленнястосовно того, чим є за своєю суттю це право.
Розуміннябудь-якого поняття починається з його визначення. У світовій юридичнійлітературі існують різні підходи до визначення міжнародного публічного права,які відображають філософські, концептуальні та наукові погляди його розуміння. Самвираз jus gentium (право народів) використовувався ще у римському праві і означавсукупність норм, що регулювали відносини між народами. Слід підкреслити, що вдослідженнях римського права дуже часто правом народів називалося те, чогододержувалися тільки деякі цивілізовані народи, але воно не було основоюбудь-якої угоди. За висловом Г. Гроція, право народів періоду римського праваявляло собою лише предмет взаємного наслідування або ж випадкового запозиченняодними народами в інших
Термін«міжнародне право» вперше був ужитий Ієремією Бентамом у 1780 p. в його праці«Introduction to the Principles of Morals and Legislation». Приблизно від1840p. в англійських та романських мовах він змінив старішу термінологію «lawof nations» (англ.) або «droid de gens» (фр.) (право народів»), яка походитьвід концепції jus gentium рим-ського права і праць Цицерона. Німецькою,голландською, скандинавськими та слов’янськими мовами стара термінологіявживається й досі («Volkerrecht», «Volkenrecht» тощо).
У будь-якому разіне зважаючи на те, що зростаюча глобальна взаємозалежність та поява новихгравців на міжнародному рівні принижують роль держави в міжнародних справах,міжнародне право й досі переважно робиться і впроваджується саме державами.Міжнародні організації повинні значною мірою залежати від цих територіальниходиниць та згоди їх урядів підтримувати їх. Лише держави можуть бути членамиООН, лише держави мають право скликати Раду Безпеки ООН у разі виникненнязагрози миру та безпеці, лише держави можуть бути сторонами в спірних процесаху Міжнародному суді, і лише держави можуть подавати позов від імені своїхгромадян, що потерпіли від дій іншої держави, за умови відсутності угоди проінше. Інакше кажучи, міжнародна юридична система й досі насамперед орієнтованана міжнародну спільноту держав, представлених урядами. Міжнародне публічнеправо покликане закріпити нормативну основу для міжнародного співробітництвайого суб’єктів, насамперед держав. Тому, відповідно, цілі міжнародного публічногоправа слід виводити із основних цілей міжнародного співробітництва держав насучасному етапі, закріплених ст. 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй. Цетакі цілі, як:
— підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживатиефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її, атакож для придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирнимизасобами згідно з принципами справедливості й міжнародного права улагодження чирозв’язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушеннямиру.
— розвивати дружні відносини між націями на основі поважанняпринципу рівноправності і самовизначення народів, и також вживати іншихвідповідних заходів для зміцнення загального миру.
— здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанніміжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарногохарактеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свободдля всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо
Зміст названих цілейвизначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою державвідповідно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні відносини з приводувирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюютьпояву їхнього регулятора: юридично обов’язкових правил, норм поведінки дляучасників цих відносин. Відбувається процес виникнення норм міжнародного права,які в свою чергу регулюють відносини держав та інших суб’єктів міжнародногоправа між собою. При цьому не можна допускати ототожнення міжнародногопублічного права як сукупності правових норм з суспільними відносинами, якіними регулюються. Міжнародне право є особливою системою права. Його особливостіспричинені наступним. Не вирішене питання про те, чи може міжнародне право матиназву «права» у вузькому розумінні слова. Спір ґрунтується на обґрунтуваннівідсутності санкцій у випадках порушення міжнародних правових норм у порівнянніз національним правом і часто зосереджується на питанні, чи є міжнародне правосаме «правом» з огляду на проблеми ефективності та застосування міжнародногоправа. У поглядах на зовнішню політику прихильників школи «реалістів», якаособливого значення в міжнародних відносинах надає силі та національнимінтересам і яка пов’язана з іменами Моргентау, Кеннана, а також знайшлавідбиток в останній книзі Генрі Кіссінджера, ще й досі домінує зменшувальнеуявлення про міжнародне право.
Безумовно,зважаючи на вирішальну важливість військових, економічних, політичних таідеологічних чинників держави, дійсні роль і спроможність міжнародного права врегулюванні відносин між державами не можна перебільшувати. Проте, слідприйняти до уваги, що через зростання глобальної взаємозалежності тазацікавленості держав у раціональному регулюванні їх взаємовідносин на підставівзаємності функція міжнародного права в структуризації міжнародної системипосилилася. Через це спори між державами звичайно супроводжуються посиланнями —у цьому випадку природно часто суперечними — на міжнародне право.
Як відомо, упроцесі історичного розвитку право розуміли по-різному: як волю божу, як вимогурозуму, як вимогу справедливості, як приписи державної влади тощо. Ще й досінемає єдиної думки про те, чи охоплює право інші компоненти, крім норм, що маютьюридично обов’язковий характер. При цьому воно завжди розглядалося яксукупність норм. Таке розуміння права перейшло і в науку міжнародного права, деміра визначеності змісту його норм трансформувалася від міжнародного звичаю яктакого до міжнародних договорів, до резолюцій міжнародних організацій та іншихміжнародних документів.
Походженняміжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починаютьрозгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів(III ст. до н.е.), включаючи до класичну давнину на Близькому Сході, СтародавніГрецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору прививченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягомперіоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічнійвійні.
Щоб запобігтивраженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засадміжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити нарегіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, вісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.
Як зазначив Р.П.Анаид, неслушно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протягомчотирьох або п’яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо установленняправових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнськійцивілізації.
Як підкреслюєМаджид Хаддурі, в кожній цивілізації людство прагнуло розвити в собі спільнотуполітичних правових, одиниць — сім’ю країн, взаємовідносини котрих регулювалисьнизкою заснованих на звичаях норм і практик, а не бути однією країною з одниморганом влади та однією системою права. Декілька сімей країн існували абоспівіснували в таких районах, як стародавні Близький Схід, Греція та Рим,Китай, ісламський і західний християнський світ, де принаймні одна відміннацивілізація набула розвитку в кожному з них. У межах кожної цивілізації булорозвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку країн увідносинах поміж ними за часів миру та війни
Однозначним є те,що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людськоїцивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і вСтародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили впоєднанні з проповідуваною виключною правосуб’єктністю – обраністю серед іншихнародів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у станівійни ніж у мирі.
Вважається, щоміжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте,важливо враховувати «психологічну рису первісного життя усіхнародів», яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичногоперіоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєїдержави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження уВеликої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнімгрекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїхтворах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, якийкористується виключною правосуб’єктністю
У питанні про часзародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:
— період розвитку міжплеміннихвідносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);
— одночасно з виникненнямдержав (у цей період регіоналізм значно розширюється);
— середина середньовіччя,конкретно — з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародногоправа ще більш розширюється.
Але є і четвертаверсія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку,початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки,що «реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.», адо цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), авсе XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права. Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історіїміжнародного права:
§Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. — 476 р. н.е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно — економічноїформації.
§476 — 1648 рр. — міжнародне право середніх віків — феодальнасуспільно — економічна формація.
§1648 — 1917рр. — класичне міжнародне право, характернестановленням капіталістичного способу виробництва.
§Міжнародне право ХХ століття: 1917 — кін. ХХ ст.
2. Міжнародне право давнього періоду
Міжнароднеправопочало складатися на Близькому Сході. Саме там в 4 тис. до н. е.утворилися давні держави, в процесі взаємодії між якими, і формувалися першіміждержавні правові норми.
Рабовласницькийперіод характерний тим, що:
— кожна державаставила себе в центр розвитку людства і в зв’язку з цим прагнула диктувати своїумови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму,Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;
— рабирозглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;
— єдиним іприродним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;
— егоїзмрабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повногозаперечення міжнародного права.
Розвитокміжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил усфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правилстосовно ведення війни та ін.
Загалом, урабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародногоправа обумовлені тим, що, хоча держави і були роз’єднані, кожна з нихсамостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузірегулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічнимиінститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звідморальних і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавцівперіод появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н. є.)були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічніположення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститутпроксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. Урабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробилоРимське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, щорегламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв’язку знеобхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно булоперетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права булопреторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народівмало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва,право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін.Теза римських юристів «Слово, дане навіть ворогу, повинне бутидотриманим» лягла в основу нині діючого принципу «pacta suntservanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву такожбули відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірнихпитань.
Найдавнішимміжнародно-правовим актом вважається договір, укладений між правителямимесопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксувавдержавний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечностіповинні були розв’язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов’язковістьвиконання гарантувалася клятвами Богам.
Щеодним з перших договорів є договір хетського царя Хаттушиля ІІІ з єгипетськимфараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір та братерство обох народів, взаємопідтримку одного одним у війні проти загарбників та видачу рабів — втікачів.
Вперіод зародження норм міжнародного права його суб’єктами в СтародавньомуЄгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формамидержав. В Індії ж взагалі не було рівності суб’єктів міжнародного права.Внаслідок цього з’явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такийінститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. ВСтародавній Греції суб’єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки цебули міста — держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вестидипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.
Головнимзасобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувалоюридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходилидо власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільшрозвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщовійна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме вІндії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Аналогічноскладалися норми в Китаї, але вони мали свою специфіку. Принцип “поїданняземель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.
СтосовноГреції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усімагромадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало такожпринципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували саннейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час).
ВРимі ж, давній фортеці права, всі війни вважалися справедливими. Війни,вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмеженіякимось юридичними обмеженнями. З цього пішла жорстокість риської армії, яка нежаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.
Стародавнігреки не мали інституту постійного дипломатичного представництва і частіше завсе посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, якіпідтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право веденняпереговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок таназивався дипломом. Недоторканість послів була загальноприйнятою, її порушення моглопризвести до війни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також малинедоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угодипро мир, об’єднання та взаємодопомогу.
Пізнішезустрічаються договори про торгівлю та права іноземців, безправне становищеяких було значною перешкодою в розвитку торгівельних відносин. Найяскравішимприкладом тут була Греція. Греки мали інститут піроксенів (покровителів), якийна початку свого розвитку мав особистий характер. Згодом цей інститут набувдержавні ознаки. Проксен був захисником іноземців у власному полісі. В Римібула створена посада praetor peregrinus, який визначав принципи та норми, що пов’язаніз статусом іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також вирішував спори міжними. З вищезазначених інститутів і сформувалося пізніше консульське право.
В цейже час в Китаї та Індії були відомі різноманітні форми посередництва ттаарбітражних судів. В 546 р. до н. е. був скликаний загально китайський конгрес,згідно з яким було ухвалено договір про ненапад — мирне вирішення спорів,шляхом звернення сторін до арбітражу.
Завершуєтьсяперіод міжнародного права Стародавнього світу падінням Західної Римськоїімперії в 476 р. н.е. До цього часу Рим увібрав у себе всі існуючи тодіінститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами.Наприклад, договір про піклування, що передбачав завчасне віддавання зброї,вождів та заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб’єктомміжнародного права. З подальшим розвитком, такий договір укладався і в мирнийчас. Держави, які отримували його, ставали союзниками Риму. Існував такождоговір перемир’я, який підписувався командуючим армії, консулом або легатом тавступав у силу одразу, але тільки умовно. Для реальної дії договір підлягавподальшій ратифікації.
Такимчином закінчується перший і головний період становлення міжнародного права. 3. Міжнародне право середніхвіків
Міжнароднеправо середніх віків свій розвиток отримало після падіння Західної Римськоїімперії та останнього римського імператора Ромула Августа.
У 476 р. останнійімператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварамивлади. І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі зВізантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальнівідносини.
Такий розвитокподій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед цепозначилося на зміні кола суб’єктів міжнародного права. За рахунок визволеннявід римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнноїмогутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі наміжнародній арені, з іншого, кількість суб’єктів міжнародного права сталашвидко збільшуватися.
Так, поряд ізПерсією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державамиз’явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державніутворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін. Поява нових суб’єктівміжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі новихінститутів міжнародного права.
Оскільки новісуб’єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежнимивід Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували вРимському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін.Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названихінститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювавсяі з’явилися нові інститути.
Насамперед цестосувалося обсягу правосуб’єктності суб’єктів міжнародного права, особливонових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великоюроздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованоюдією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципурівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ціпитання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленнюпринципу суверенної рівності держав.
Найбільш визнанимсюзереном і, отже, верховним світським главою всіх християнських держав бувімператор Західної Римської імперії (поки вона існувала і зберігала силу).Поряд із ним визнавалася влада Римського папи. Поряд із папою як суб’єктиміжнародного права визнавались і деякі високопоставлені священнослужителі — прелати. Все це ускладнювало розвиток принципу суверенної рівності держав.Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутівміжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели своїсправи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовийтиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистихінтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій.
Згодом приватнівійни були заборонені. Сваволя дрібних феодалів поступово скорочувалась, і вЄвропі розвивався процес зміцнення суб’єктів міжнародного права. Маються наувазі, з одного боку, утворення сильних держав, таких, як держава франків,особливо в період правління Карла Великого (кінець VIII — початок IX ст.), зіншого — поява ряду державоподібних об’єднань германських князівств, посиленнявпливу короля Англії, розвиток торговельно-військових союзів італійських містна чолі з Генуєю, Венецією, а також вихід на міжнародну арену Київської Русі (Xст.) та ін.
У цих умовахподальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольськогоправа, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій,розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійнійоснові, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначеннямйого прав, пільг і привілеїв. Особлива увага приділяється розвиткудипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.
Починаючи з IXстоліття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів,нунціїв — представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважнихпредставників, комісарів і т.п.
З середини XIIIст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), уфункції якого став входити захист інтересів своїх громадян на територіїіноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу іпризначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців,мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливимипривілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, якконсульства були визнані державними установами.
Розширенняторговельних зв’язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цихдоговорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи сталиоб’єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім — на півночі Європи.
Договори,особливо між державами, спочатку — з метою забезпечення, скріплювалисяклятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членівправлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського мируіспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставусвоїх синів (через три роки їх викупив). Як заставу іноді використовували ітериторії. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов’язань віддалаФранції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договорузалишився у володінні французького короля.
Поряд із цимивидами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із бокутретіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, якийсвоєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфервпливу в Атлантичному океані.
У питанні проправове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права даввелику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення доіснуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території (дебеляція — захоплення в результаті війни або передача в силу мирного договору) практикафеодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіямиабо на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передачав якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому,особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набулатака форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача івоєнна окупація так званих нічийних територій.
Феодальний періодпородив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно доякого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (замито) проїзд, прохід через свої володіння. На основі інституту сервітутівзгодом стали розвиватися різні види права вільного проходу, особливо черезморські території (право мирного проходу, право транзитного проходу, правоархіпелагічного проходу). У ті ж часи на основі сервітутного, крім іншого,розвивалося право проходу по міжнародних ріках (Рейн, Майн, Шельда, пізніше — Дунай).Спільного для всіх міжнародного права неіснувало. Відомі такі центри міжнародного життя: Західна Європа, Візантія,Київська Русь, Московська держава, Арабський Схід, Китай, Індія. Суб’єктами міжнародногоправа були: монархи, пап римський, лицарські ордена, вільні міста та їхспільноти.
При здійсненнімореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннямиРодоського права (збірник морських звичаїв, що з’явився у II ст. до н. є. наострові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу — Дозеканезькі островина південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права — Базилікою(VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, атакож Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.). Зсередини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватисяОлеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайськазатока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі(о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор’ї широковикористовувався Збірник добрих звичаїв моря, що склалися в Марселі таБарселоні.
Однак, незважаючина те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнаннясвободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія,Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніхберегів моря й океани як свої вотчини.
З середини XIVст. у питанні про правове положення морських територій з’явилися новації.Насамперед вони були пов’язані з практикою прибережних держав поширювати свійдержавний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо доїхнього узбережжя. Так з’явилося поняття «територіальні води», іїхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з’явилася пізніше, визначавсядальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж,де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії(Бейнкерсхук «Про панування на морі», 1703 р.)
Дещо пізнішевиникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, берегияких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекриваласятериторіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як наісторично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бутивстановлений національний правовий статус і режим використання. Так з’явилосяпоняття “історичні затоки”. Однак офіційний крок у цій сфері бувзроблений тільки в 1604 p., коли Англія «підтвердила свої права на ближніводи під назвою „Королівські камери“ (Брістольська затока близько 100км, затока Моррі-Ферт — близько 70 км)
Поряд ізрозвитком міжнародно-правових положень про території, й особливо морські,розвивалися й інші інститути міжнародного права. Особливо це стосується таких інститутів,як мирне вирішення спорів і право війни. У сфері розвитку інституту мирноговирішення міжнародних спорів у практиці найбільш часто використовувалися такімирні засоби, як третейські суди й арбітражі.
Як правило, першими особами при вирішенні великих спорів виступали монархи абовищі духовні особи. Саме вони з наближеними особами здійснювали функціїтретейського суду. Однак нерідко ці високопоставлені особи самі були суб’єктамитретейського суду, і тоді вони вибирали за взаємною згодою склад третейськогосуду над собою. Процес здійснення третейського суду (правосуддя) не зв’язанийіз обов’язковим застосуванням судових процедур і може здійснюватися в довільнійформі. Однак основні положення судового розгляду (заслуховування думок сторін,що спорять, наданням їм права на подачу доказів та ін.) повинні дотримуватися.Водночас третейський суд — це суд, створений для розгляду якоїсь конкретноїсправи, а не постійно діючий орган.
Одночасно здіяльністю третейських судів певний розвиток отримали арбітражі. На відміну відтретейських судів, арбітражний розгляд повинен був більш суворо дотримуватисявстановлених судових процедур.
Крім того,арбітражі створювалися на більш постійній основі й у більш численному складі, зякого сторони, що сперечаються, на добровільній і погодженій основі обиралисклад арбітражного суду. Рішення арбітражного суду, на відміну відтретейського, де судив, по суті справи, один суддя, приймалося більшістюголосів, і це рішення мало більшу юридичну чинність, ніж рішення третейського суду,що носив частіше всього рекомендаційний характер.
Що стосуєтьсярозвитку права війни, то в цій сфері велике значення мали канони лицарськогокодексу честі, в основі якого лежали поняття справедливості, шляхетності ічесті.
У зв’язку з цимсуперечки про державні справи, виходячи з того, що держава — це власністьмонарха, вирішувалися в поєдинку між монархами. Особливо це мало місце вVIII-XIII ст. Велике значення надавалося характеру війни, і веденнясправедливих воєн вважалося справою честі. Приватні війни феодалів булизаборонені, і війни на законних підставах мав право вести тільки монарх (главадержави). Законними підставами ведення війни визнавалися захист батьківщини,релігії або повернення законної власності. Війна не може бути помстою або переслідуваннямі повинна бути оголошена монархом.
У періодсередньовіччя почав з’являтися інститут нейтралітету. Спочатку змістнейтралітету вбачався в односторонній відмові держави. що не воює, від допомогиякійсь воюючій стороні. Це видно з договору герцога Лотарингського з герцогомБаром (1322 р.) про нейтралітет останнього.
Надалі в поняттянейтралітету стали включатись і зобов’язання воюючих не нападати нанейтральних. Водночас право проходу воюючих через територію нейтральних булонедоторканним.
Великігеографічні відкриття та виникнення в зв’язку з цим глобальних світових зв’язківпоступово призводять до формування всезагального для планети міжнародногоправа. Право стає переважно договірним, а роль та значення церкви в умовахрозвитку права неухильно знижується.
У багатьохпідручниках міжнародного права можна зустріти твердження, що феодальний періодрозвитку міжнародного права був більш прогресивним і результативним упорівнянні з рабовласницьким. Однак ця прогресивність дещо однобока, оскількиосновні інститути в міжнародному праві вже були породжені. Прогрес жеобумовлювався впливом на розвиток міжнародного права з боку католицької церкви.Що розвивалася. Вона сприяла тому, що просторова сфера дії міжнародного правастала охоплювати майже всю Європу, що істотно розширювало його регіоналізм. Капер- від голландського kaper — морський розбійник. Каперство являло собоюпротиправні дії насильницького характеру, здійснювані озброєними приватнимисуднами воюючих держав проти морської торгівлі.
Церква брала активнуучасть у мирному вирішенні міжнародних спорів, обговорювала питання розвиткуміжнародного права на Вселенських соборах. Так, у 438 р. на Карфагенськомусоборі була підтверджена необхідність дії принципу „pakta suntservanda“ і на основі рівності сюзеренів було покладено початокстановленню принципу суверенної рівності держав.
Характерним дляфеодального періоду також є розвиток звичайного права, особливо у сферіміжнародного морського права. Підтвердженням цього є Олеронські сувої, щодійшли до нас (XI ст.), Вісбійське право (морські закони острова Готланд, XIIст.), Консолато дель маре (XIII ст.) та ін. Одночасно розвивалося дипломатичнеі консульське право, розширювалася юрисдикція консульських установ щодо наданнядопомоги своїм громадянам.
4. Буржуазний період розвиткуміжнародного права
Великий вплив нарозвиток міжнародного права зробили події XVII ст., і особливо рішенняВестфальського миру 24 жовтня 1648 p., та наслідки ранніх буржуазних революційу Європі, особливо в Нідерландах і Англії.
Вестфальськийтрактат, що ознаменував кінець тридцятирічної війни, у яку були втягнені майжевсі держави Європи і яка велася під релігійними прапорами, містив ряднайважливіших положень політичного і міжнародно-правового характеру, що малидалекосяжні наслідки для народів Європи.
Основними з нихбули положення, що визначають територіальні зміни в Європі, положення щодополітичного устрою в Європі і положення, що регулюють релігійні відносини вЄвропі. Ці положення Вестфальського трактату стали політичною і міжнародно-правовоюосновою подальшого розвитку міжнародних відносин європейських держав.
Серед питаньправового характеру, що стали розвиватись на основі Вестфальського трактату,слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання.У розвиток цього інституту на Вестфальському конгресі були визнані як незалежнідержави Нідерланди і Швейцарія, а також суверенні права германських князів(тільки у відносинах із германськими державами). Іншим питанням, що має важливезначення, стали визнане Конгресом право всіх держав-учасників на територію таверховенство в її межах і на рівноправність європейських держав, і не тільки вполітичному і міжнародно-правовому відношенні, але й у релігійному.
Поряд із цимиположеннями про міжнародно-правове визнання, про територіальне верховенство,про рівноправність держави, у Вестфальському трактаті мали місце положення(норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи протиагресора, міжнародні гарантії дотримання положень самого трактату. Це всукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової іполітичної системи безпеки і правопорядку в Європі, у котрій певну участь взялаі Московська держава.
Значну роль урозвитку інститутів міжнародно-правового визнання, територіального верховенстваі рівності держав у той період мали наслідки національно-визвольної боротьбинародів Нідерландів від іспанського засилля, а також першої буржуазноїреволюції в Англії.
Їхнє прогресивнезначення полягає в тому, що вони проходили під гаслами рівності народів іїхнього права самим визначати свою долю, і результати цих революцій сприялиформуванню вищезгаданих положень Вестфальського трактату 1648 р. Таким чином:
1. Була офіційновизнана в масштабі Європи наявність інституту
визнання і в його розвиток були визнані як незалежні держави Нідерланди іШвейцарія; також були визнані суверенні права германських князів, але тільки увідносинах із германськими державами.
2. Було офіційнозакріплене право держав — учасниць Конгресу на територію і верховенство в їїмежах (це значно скоротило практику дарування, спадкування, купівлі-продажу.заповіту територій, областей і т.д.).
3. Було визнанеправо всіх європейських держав на рівноправність у політичному,міжнародно-правовому і релігійному відношенні. Цим був уперше офіційновизначений принцип суверенної рівності, але в масштабі Європи.
4. Булисформульовані положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів.
5. Були визначеніколективні заходи, спрямовані проти можливих агресорів.
6. Були визначені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотриманняположень самого Вестфальського трактату.
Прийняттю цихположень сприяли результати національно-визвольної боротьби Нідерландів відіспанського засилля і першої буржуазної революції в Англії. Ці події, в своючергу, демонстрували народження нового міжнародно-правового принципу — праванацій і народів на самовизначення (тобто, самим визначати свою долю). Однакофіційне визнання цього принципу відбулося пізніше — після проголошення США,які в боротьбі з Англією здійснили це право.
РішенняВестфальського трактату сприяли:
— розвиткуінституту тримильного ліміту територіальних вод;
— утвердженнюпринципу свободи морського судноплавства;
— народженнюпринципу свободи судноплавства по міжнародних ріках.
У подальшомурішення трактату позначилися на визнанні необхідності заборони каперства ірозвитку інституту нейтралітету, особливо в сфері прав нейтральних держав уперіод воєнних дій на морі. У цьому відношенні характерна Декларація Росії проперший озброєний нейтралітет 1780 p., згідно з якою нейтральні судна ставилисяпід захист міжнародного права — вони були недоторканні, нейтральний прапорпокривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувавсяспеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною,повинна бути забезпечена реальною силою. Проголошені в результаті боротьби зАнглією в 1776 р. США визначили положення цієї Декларації як розумні ісправедливі.
У цей період дляпроцесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення нормдипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканності посліві збереження їхніх привілеїв і пільг (за висловом Петра І, „образа,нанесена російському послу“ (Матвееву, якого у 1708 р. англійці намагалисязаарештувати за борги), є злочин „як перед англійськими законами, так іперед міжнародним правом, на якому грунтуються привілеї посланників“).
Деякі положенняВестфальського трактату 1648 р. при їхній реалізації зустрічали певний опір.Зокрема, незважаючи на те, що Вестфальський трактат закріпив існуючі на той часкордони європейських держав як непорушні, ще мали місце існуючі раніше способифеодального характеру, що дозволяли обмін, дарування та ін. Свідченням цьогостали положення Утрехтського (1713 р.) і Раштадського (1714 р.) мирнихдоговорів про обмін територіями рядом європейських держав.
Серед позитивнихмоментів розвитку міжнародного права слід зазначити утвердження принципутериторіальних вод (зокрема, тримильного ліміту їхньої ширини), принципусвободи морського судноплавства і народження принципу свободи судноплавства поміжнародних ріках. Найбільш активно в питаннях про свободу річковогосудноплавства співробітничали Франція, Прусія, Австрія, Баварія.
До документів, щозабороняють діяльність каперів проти нейтральної торгівлі, насамперед, вартовіднести Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780 р. У Деклараціїтакож установлювалися правила здійснення морської блокади. Російська Деклараціябула підтримана, крім США, Швецією, Данією, Нідерландами, Португалією та рядомінших держав.
Важливе значенняв прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьбапівнічноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції іпроголошення в 1776 р. США. Це і наступні договори США з Францією, Росією таіншими державами стали фактичним і юридичним визнанням права нації насамовизначення й утворення суверенної держави.
Поряд із цимиподіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що йогозробила Велика французька революція 1789-93 pp. Саме її демократичні ідеїпослужили початком нової ери розвитку міжнародного права — ери класичногоміжнародного права. У 1793 р. член республіканського Конвенту Франції абатГрегуар представив Конвенту „Декларацію прав народів“ (21 стаття). Уцій Декларації підкреслювалося, що всі народи повинні жити у мирі. доброповинне переважати над злом, навіть під час війни, море і подібні йомуневичерпні об’єкти повинні належати всім, а не бути власністю одного народу. Наоснові цього робилися висновки про рівність усіх народів, про їхнюрівноправність і рівність усіх держав. Підкреслювалася обов’язковістьдотримання міжнародних договорів. Висувалися вимоги гуманізації людськихвідносин, на основі чого робився висновок про необхідність гуманного поводженняз військовополоненими, поважання прав мирного населення, недоторканностіприватної власності.
Ряд цих положеньодержав закріплення у Французькій конституції 1793 р. Ще раніше деякі подібні положеннябули сформульовані на північноамериканському континенті й відображені в Першійконституції США 1776-1787 pp.
Таким чином,розвитку міжнародного права на першому етапі буржуазного періоду значно сприялиправові положення Вестфальського трактату 1848 p., ідеї Англійської,Нідерландської та Американської буржуазних революцій і особливоміжнародно-правові положення, сформульовані Великою французькою революцією 1789- 93 pp.
Ці події, а такожрозвинуті й породжені ними міжнародно-правові положення дуже вплинули наподальший розвиток міжнародного права в його класичному варіанті.
У 1815 р.Віденський конгрес заборонив торгівлю неграми, сформулював правиласудноплавства по міжнародних ріках, ввів інститут постійного нейтралітету.Рішення Віденського конгресу сприяли утворенню рядом європейських державСвященного Союзу, в основу діяльності якого були покладені принципи легітимізму(законності).
Вельми ефективниму сфері прогресивного розвитку класичного міжнародного права став період другоїполовини XIX століття. Найбільш характерними в цьому відношенні є документи,прийняті Паризьким конгресом 1856 р. У числі цих документів, насамперед,необхідно назвати:
— Декларацію пропринципи морського міжнародного права (скасування каперства, нейтральний прапорпокриває ворожий вантаж, нейтральний вантаж на ворожому судні не підлягаєзахопленню, морська блокада, щоб бути обов’язковою, повинна бути дійсною, — тобто, розвиток і закріплення в міжнародно-правовому порядку положень Першогоозброєного нейтралітету Росії 1780 р.);
— Паризькийтрактат (про мир і дружелюбність між раніше воюючими сторонами, очищеннятериторій, завойованих під час війни від військ, що їх займають, про прощеннявсіх винних у період війни, про повернення всіх військовополонених, пронейтралізацію Чорного моря і свободу торгівлі і мореплавання в ньому всіх народів(крім військового мореплавання), про поширення положень Віденського конгресупро судноплавство по ріках на Дунай і його гирла та ін.);
— Конвенцію щодоДарданелльської і Босфорської проток (заборона військовим суднам іноземнихдержав заходити в протоки);
— Конвенцію міжРосією, Францією і Великобританією про Аландські острови (Аландські острови вБалтійському морі не повинні мати ніяких військових укріплень. Це була перша вісторії офіційна демілітаризація суші з приморськими районами).
У 1868 р. була прийнятаСанкт-Петербурзька декларація про заборону використання куль, єдинимпризначенням яких було поширювати задушливі гази при розриві.
У 1878 р. наБерлінському конгресі були підтверджені рішення Паризького конгресу, спрямованіна гуманізацію воєнних дій.
Розвитокміжнародного права в цьому напрямку продовжувався і далі й особливо відчутнопроявився в рішеннях Першої і Другої конференцій миру. Так, на Першійконференції миру в Гаазі в 1899 р. були прийняті:
— Декларація прозаборону куль, котрі легко розриваються або сплющуються в людському тілі;
— Декларація прозаборону снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих і шкідливихгазів.
Друга конференціямиру, що проходила в Гаазі в 1907 p., підводячи підсумки демократичногорозвитку класичного міжнародного права в XIX столітті і, ніби сприймаючинайважливіші ідеї цього розвитку в XX столітті, що починалося, прийняла 13конвенцій, спрямованих на гуманізацію воєнних дій:
— 1 і 11Конвенції — Про правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів;
— III Конвенція — Про відкриття воєнних дій;
— IV Конвенція — Про закони і звичаї сухопутної війни;
— V Конвенція — Про права й обов’язки нейтральних держав та осіб у випадку сухопутної війни;
— VI Конвенція — Про становище неприятельських торгових суден при початку воєнних дій (буловведене право індульту);
— VII Конвенція — Про перетворення торгових суден у військові;
— VIII Конвенція — Про постановку підводних мін, що автоматично вибухають відзіткнення;
— IX Конвенція — Про бомбардування морськими силами під час війни;
— X Конвенція — Про застосування до морської війни начал Женевської конвенції (про поліпшеннядолі хворих і поранених у діючих арміях);
— XI Конвенція — Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;
— XII Конвенція — Про заснування міжнародного призового суду;
— XIII Конвенція- Про права й обов’язки нейтральних держав у морській війні.
У 1909 р. уЛондоні була прийнята Декларація „Про право морської війни“. Головнимчином вона регламентувала питання, що відносяться до провозу контрабанднихвантажів і через розходження позицій держав у питанні, що варто віднести доконтрабанди у воєнний час, ратифікована не була. Однак її положення на практицічасто використовуються.
Загостренняпротиріч між основними коаліціями держав і наступаюча Перша світова війнаперервали процес демократичного розвитку міжнародного права.
Разом із тим,підбиваючи підсумки цього розвитку, слід відзначити той внесок, який зробили внього визначні вчені, юристи-міжнародники. Особливо це стосується професораКиївського університету В.А.Незабитовського, який опублікував у 1860 р. працю»Вчення публіцистів про міждержавне володіння”. Аналізуючи хідвоєнних дій на морі в період Кримської війни 1854-1856 pp., жорстокість інасильство, якими були насичені військово-морські операції, що проводилисяанглійцями і французами, Незабитовський рішуче виступив за нейтралізацію моря,котре є, переважно, поприщем міжнародних зносин, а морська війна, головнимчином, спрямована проти зносин. Досі війна на морі є не що інше, якорганізований грабіж. Сваволя і насильство стосуються тут усіх взагалі мирнихмореплавців, не виключаючи і нейтральних.
Думку пронеобхідність захисту мирного населення на морі і, отже, гуманізації веденняморської війни підтримував також професор Санкт-Петербурзького університетуФ.Ф.Мартене. Він відзначав, що «принцип свободи моря випливає ізспільності і солідарності всіх народів… Від свободи моря залежить їхнійдобробут. От чому зазіхання на цю свободу є зазіхання на невід’ємні праванародів, є злочин проти всіх держав»1.
Помітну роль упрогресивному розвитку доктрини міжнародного права в цей період відігралироботи вчених Харківського університету Д.І.Качановського і А.Н.Стоянова.
У доповнення допитання про становлення і розвиток міжнародного права, особливо щодоперіодизації його становлення і розвитку, доктрина, як уже відзначалося, недемонструє однозначності.
Вище викладенетрактування цього питання, в основному, властиве радянській доктриніміжнародного права, положення якої деякою мірою сприйняті й у пострадянськомуправовому просторі”, і зокрема в України. Однак, заради об’єктивності, єсенс познайомитися й з іншими поглядами, що мають місце в працях деякихєвропейських учених. Найбільш характерною у цьому плані здається думка французькогопрофесора міжнародного права Жана Тускоза. Він вважає, що “історіювиникнення міжнародного права загалом можна представити трьома періодами вісторії людства”.
У перший періодвін включає час «від давніх часів до 476 р. -імперський експансіонізм івиникнення християнства» і «від 476 р. до 1492 р. — розвитокміжнародного права в християнському світі».
У другий період — час «від XV століття до Першої світової війни».
У третій період — час «між двома війнами» і «з 1945 р. до наших днів»4.
Розкриваючиісторію виникнення і розвитку міжнародного права в рамках такої періодизації,Жан Тускоз відзначає, що міжнародне право стало зароджуватися з давніх часів ів різних регіонах розвивалося нерівномірно. Особливо це стало проявлятися зрозвитком могутніх імперій (Китайської, Єгипетської, Римської, інків, майя таін.). У таких умовах міжнародні відносини розвивалися на праві сили. Однак такбуло не скрізь. Відносини між грецькими поселеннями (ще не державами — авт.)регулювались юридичними нормами, серед яких можна назвати норми, що регулюютьсоюзні договори, правове положення консулів (послів), торговельні угоди,арбітражний розгляд, правові положення іноземців та ін.
З появоюхристиянства воно стало плідно впливати на розвиток міжнародних відносин.”Із самого початку, — пише Тускоз, — вплив християнства відчувався натаких правових інститутах і нормах, які лягли в основу міжнародного права:дотримувати даного слова, осуд агресивних воєн, захист християнського населенняпід час конфліктів, гуманізація воєн та ін.”. У розвиток міжнародногоправа певний внесок зробили буддизм та індуїзм, які відіграли значну роль уформуванні світової моралі.
У 476 р. Римськаімперія впала. З цього часу починається нова епоха в розвитку міжнародногоправа. На руїнах Римської імперії утворилися Західна і Східна імперії. Це буливорожі одне одному державні утворення, але вони сповідували одну християнськувіру і культуру. Це, незважаючи на ворожість і феодальну роздробленість,сприяло певному взаєморозумінню і дотриманню деяких загальних правил і, отже,сприятливо відбивалося на розвитку міжнародного права. У цей період католицькацерква, у прагненні зміцнити й підвищити свій вплив у християнському світі, усвоїх проповідях висуває на перший план ті положення теологічного вчення, котрісприяють гуманізації взаємовідносин між католицькими державами. Зокрема церквазакликала всіляко використовувати і свято дотримуватися «Божогоперемир’я» у період релігійних святкувань, забезпечити захист мирногонаселення, надавати право захистку в храмах, монастирях, забороняти деякінайбільш небезпечні види зброї і т.д.
Вчені-теологиформулюють концепцію публічного права, засновану на положеннях природногоправа, в основі якого лежить божественний закон. Зокрема «принципдотримання даного слова» випливає з положень природного права. Теологисередньовіччя ототожнювали звичайне право з природним правом і на цій основіпоширювали дію міжнародного права на всіх людей, незалежно від їхніх релігійнихпоглядів. Це було вельми позитивним явищем і сприяло зближенню народів,незалежно від їхніх релігійних переконань, розширенню економічних і культурнихзв’язків, розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.
У цей періодшвидкими темпами йде розвиток міжнародного товарообміну, торгівлі, особливоморської, що дає поштовх розвитку морського права. Характерним для цьогоперіоду є розширення сфери дії морських комерційних угод, закріплення в порядкузвичайної норми практики використання векселів (простих, переказних), щозберегли своє значення й у наші дні, розвивається практика арбітражногорозгляду спорів. Цей період ознаменувався оформленням у морському правіінституту територіальних вод.
Початок XVстоліття характерний тим, що в Європі, на основі об’єднання дрібних феодальнихкнязівств і королівств, почав розвиватися процес утворення великих сувереннихдержав. Суверенітет монархів переріс у суверенітет держав, що сприялостановленню і зміцненню такого важливого міжнародно-правового принципу, яким єпринцип суверенної рівності держав.
Під впливомбуржуазно-демократичних революцій, що прокотилися по Європі, і наполеонівськихвоєн, у Європі формувалися найважливіші положення міжнародного права.
У результаті вЄвропі до початку XIX століття склався певний міжнародний правопорядок, що ставзразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованихнародів і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскравовираженого європейського характеру й іменується як європейське міжнароднеправо, або міжнародне право цивілізованих народів. На початок XX століття воностало іменуватися як класичне міжнародне право. Така назва була обумовлена тим,що основні міжнародно-правові положення формувались за участю найбільших державсвіту, досягнуті угоди і домовленості носили формалізований характер і в ціломувідображали інтереси більшості держав.
Тускоз відзначаєXIX століття як період дуже прогресивного розвитку міжнародного права, однак«різке загострення протистояння суверенітетів, протиріч між державамипризвело в 1914 році до розв’язання війни».5. Перехід до сучасного міжнародногоправа та утвердження основних його засад
Сучасний періодрозвитку міжнародного права бере початок із прийняття Статуту ООН (червень 1945p.).
Прийняття СтатутуООН подія епохального значення, що знаменує початок нової ери в прогресивномурозвитку міжнародного права. Спочатку Статут підписала 51 держава. Статутнабрав сили 24.10.1945 p… і цей день став щорічно відзначатися як деньОб’єднання Націй. У процесі боротьби з фашизмом формувалося нове мислення щодо розв’язанняназрілих соціальних, політичних і правових проблем. Це знайшло відображення уСтатуті ООН, у якому були сформульовані найважливіші положення міжнародногоправа на сучасному етапі його розвитку. До них належать:
1. Розвитокміжнародного співробітництва як основоположного принципу сучасного міжнародногоправа і міжнародних відносин.
2. Відмова відконцепції панування сили і заміна її концепцією панування права.
3. Осуд іліквідація колоніальної системи.
4. Затвердженняправ і свобод людини.
5. Створеннярозвинутої системи міжнародних організацій.
6. Розширенняобсягу імперативних норм міжнародного права.
7. Створенняреальної основи для розвитку механізму реалізації норм міжнародного права.
8. Формуванняосновних принципів сучасного міжнародного права.
Однак реалізаціяцих положень істотно утруднювалась тією політичною ситуацією, що почаласкладатися з перших днів післявоєнного часу. Ослаблені війною Франція і Англіябули, в основному, стурбовані відновленням своєї економіки і не мали колишньоговпливу на міжнародній арені. У відносинах між СРСР і США відразу ж намітилисясерйозні суперечності. Все це істотно відбилося на роботі Ради Безпеки ООН, якав цих умовах (названі держави були постійними членами Ради) не могла якісно таініціативно виконувати покладені на неї функції. Таке становище поглиблювалосятим, що п’ятий постійний член Ради Безпеки — Китай — був спочатку представленийурядом Тайваню, якого не визнає уряд континентального Китаю в Пекіні. З оглядуна те, що в Раді Безпеки постійні члени мали право вето, активна діяльністьРади дуже часто виявлялася паралізованою і її роль як гаранта миру була дуженезначною.
В процесіздійснення одного із завдань ООН наростав процес деколонізації. На міжнароднійарені почали з’являтися нові суб’єкти міжнародного права — держави, утворені врезультаті розвалу колоніальної системи. Вони ставали членами ООН, іспіввідношення політичних і міжнародно-правових поглядів в ООН почалозмінюватися. Наприкінці 70-х років ці слаборозвинені держави утворили«групу 77», яка почала представляти в ООН значну силу. Поступово цягрупа розросталась і почала активно виступати за перегляд ряду положеньміжнародного права з урахуванням її інтересів. Основні вимоги групи зводилисядо:
— звуження сферисвободи і торгівлі (тому що вони не могли конкурувати на світовому ринку зрозвинутими країнами);
— централізаціїуправління економікою, що також послаблювало вплив конкуренції;
— звуження сфериіноземних інвестицій на своїх територіях, що гальмувало розвиток самостійності;
— поширення сферидії національного суверенітету над народними багатствами та ін.
В умовах такоїполітичної і міжнародно-правової обстановки на міжнародній арені важко булорозраховувати на швидку й ефективну дію положень Статуту ООН. Однакнайважливіші з них усе-таки пробивали собі дорогу. Насамперед це стосуєтьсявирішення одного із головних завдань, поставлених у Статуті ООН перед людством:«знов укріпити віру в основні права людини, у гідність і цінність людськоїособистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малихнародів».
З метоюздійснення цього завдання і для розвитку принципу поваги до прав людини,сформованого в ст.7 Статуту ООН, були прийняті:
— Загальнадекларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 p. — Деньприйняття Загальної декларації прав людини — 10 грудня щорічно відзначаєтьсяООН як День прав людини);
— Міжнароднийпакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативний протокол донього;
— Міжнароднийпакт про економічні, соціальні та культурні права;
— Європейськаконвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p., Рим);
— Європейськасоціальна хартія (1961 p.);
— Американськаконвенція прав людини (1969 p.);
— Африканськахартія прав людини і народів (1981 р.) та ін.
Також були здійсненідійові заходи, спрямовані на звуження воєнної сфери, і щодо інших питань. У1959 р. у Вашингтоні був укладений Договір про Антарктиду, що передбачав повнудемілітаризацію і нейтралізацію Антарктиди і прилягаючих до неї морськихрайонів, що лежать південніше 60° південної широти, і використання цьоговеличезного регіону на благо всього людства.
У 1963 р. бувукладений Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, вкосмічному просторі і під водою. Цей Договір поклав початок жорсткому міжнародномуконтролю над використанням ядерної енергетики.
У 1970 р.Генеральна Асамблея ООН прийняла «Декларацію про принципи міжнародногоправа», чим чітко окреслила міжнародно-правове поле діяльності всіхдержав.
У 1982 р. ООНприйняла Конвенцію з морського права, яка встановлює чіткий і всеосяжнийправопорядок у водах світового океану.
У 1992 р. уРіо-де-Жанейро на Конференції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку булиприйняті програмні документи у сфері охорони навколишнього середовища.
Поряд із цимиприймалися й інші міжнародно-правові акти, які сприяють подальшомупрогресивному розвитку міжнародного права.
Відзначаючи це,варто підкреслити, що в сучасному міжнародному праві широке застосуванняодержали норми, що носять імперативний характер, а сфера дії позитивних норм,властивих класичному міжнародному праву, значно звузилася.
В даний час наподальший розвиток міжнародного права великий вплив здійснює та нестабільність,що виникла у зв’язку з розпадом СРСР і національними конфліктами в Югославії, наБлизькому і Серед ньому Сході та в ряді інших регіонів світу. До цього слідтакож додати наявність певної політичної та економічної нестабільності в США,котрі, маючи невирішеними ряд внутрішніх проблем (зубожіння деяких шарівнаселення, проблеми національних меншостей, у тому числі чорношкірих ікорінного населення, зростання кількості наркоманів та хворих на СНІД),зазнають труднощів у боротьбі з зовнішньоекономічним наступом Японії. Ці та рядінших причин породжують численні збройні конфлікти регіонального характеру, увирішенні яких ООН не завжди буває на висоті (Косово, Ірак та ін.)У цих умовахнеобхідна активізація процесу подальшого вдосконалення і прогресивного розвиткусучасного міжнародного права. Особливо це стосується розвитку кодифікації нормміжнародного права за його галузями. В останні десятиліття у цій сферіпроведено певну роботу.
Зокрема в галузіправа міжнародних договорів прийнято дві конвенції в 1969 р. і 1986 р., угалузі міжнародного морського права Конвенція ООН з морського права 1982 р. таін. Однак цей процес не завершено, і в ООН здійснюються заходи щодо йогопродовження.
Сучаснеміжнародне право істотно відрізняється від історичних типів міжнародного праваі. зокрема, від класичного, оскільки базується цілком на нових принципах, хочав основі їх і лежать положення звичайного права, що зародилися в епоху розвиткукласичного і навіть феодального права (суверенітет держав, суверенна рівність,співробітництво, практика укладання мирних договорів, осуд агресії, поважанняправ людини та ін.).
Однак ціположення раніше не мали того авторитету, тої юридичної чинності і характерузагального визнання і того значення, яких вони набули на сучасному етапірозвитку міжнародного права. Вони стали принципами, оскільки являють собоюнайбільш узагальнені норми. що відображають характерні риси і головний змістсучасного міжнародного права, вони набули загального визнання і вищої юридичноїчинності в міжнародному співтоваристві. Початок цьому було покладено в СтатутіООН, де був закладений фундамент сучасного міжнародного права, всьогоміжнародного правопорядку на доступне для огляду майбутнє. Саме в Статуті ООН(ст.ст. 1, 2) сформульовані положення, котрі міжнародне співтовариство розцінюєяк найважливіші принципи сучасного міжнародного права, на яких повиннірозвиватися міжнародні відносини. Однак у Статуті вони сформульовані в стислійформі. Тому пізніше, у 1970 p., ці принципи були розвинуті й закріпленіспеціальною Декларацією ООН на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН «Пропринципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництваміж державами, відповідно до Статуту ООН». З огляду на певні обставини,знайшли відображення тільки такі принципи, як суверенна рівність,рівноправність, самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи,незастосування сили, мирне вирішення суперечок, сумлінне дотриманнязобов’язань, співробітництво. Формулювання двох принципів, відмічених у СтатутіООН, у Декларації не були відображені. Невдовзі це було поправлено з деякимидодатками. У серпні 1975 р. в Гельсінкі на Нараді з безпеки і співробітництва вЄвропі пакет основних принципів був доповнений ще трьома: поважання прав людиниі основних свобод, територіальна цілісність і непорушність кордонів (поки щодля Європи). Таким чином, у Заключному акті відображені 10 основних принципів.
Ці основніпринципи лягли в основу сучасного міжнародного права. На них будуються всіміжнародні відносини на сучасному етапі. Вони — фундамент і ядро сучасногоміжнародного права, вони визначають його зміст і служать критеріємправомірності поведінки держав. Між ними існує тісний взаємозв’язок, і деякі зних істотно доповнюють один одного, але серед них немає ніякої супідрядності.Умовно основні принципи можна класифікувати, як принципи, що стосуютьсяпідтримки миру і безпеки, та принципи міжнародного співробітництва.
Основні принциписучасного міжнародного права носять універсальний характер, є цементуючимзасобом у справі зміцнення світового правопорядку. У зв’язку з цим основніпринципи сучасного міжнародного права можна характеризувати як керівні правилаповедінки суб’єктів міжнародного права, що виникають, як результат суспільноїпрактики, як юридично закріплені витоки міжнародного права. Таким чином основніпринципи — це:
— найбільшузагальнені норми міжнародного права, у котрих дуже чітко виявляютьсяхарактерні риси і зміст сучасного міжнародного права;
— ядро юридичноїсутності сучасного міжнародного права, що носить імперативний характер;
— фундаментсучасного міжнародного права, його нормативно-правової бази;
— критерій оцінкиправомірності дій суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені;
— найбільшяскравий виразник цілей і завдань сучасного міжнародного права;
— конкретнийправовий регулятор міжнародних відносин;
— юридичнийорієнтир при виробленні зовнішньої і внутрішньої політики кожної держави;
— цементуючийзасіб у справі розвитку і зміцнення міжнародного співробітництва;
— факторуніверсальності основних положень сучасного міжнародного права
— аргументованийвираз конкретного змісту сучасного міжнародного права.
Література
1. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнароднеправо. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. — К.: Либідь, 2002.— 608 с.
2. Буроменський М.В. Міжнародне право. Підручник.- К .:Юрінком Інтер.-2005р.
3. Гурвич Г.Д. Философия и социология права: Избранныесочинения. – СПб., 2004.
4. Кельзен Г. Чисте правознавство. – К.: «Юніверс», 2004. –С. 363.
5. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В.Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с. 58
6. Рулан Н. Историческое введение в право. – NOTA BENE, 2005.– С. 25.
7. Страхов М., Криворучко О. Методологічні основиперіодизації історії держави і права // Вісник Академії правових наук України.– 2003. — № 2-3 (33-34). – С.174-175.