Підозрюваний і обвинувачений – суб’єкти права на захист в кримінальному судочинстві

Курсоваробота на тему:
ПІДОЗРЮВАНИЙІ ОБВИНУВАЧЕНИЙ – СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ЗАХИСТ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

ЗМІСТ
Вступ
1. Поняттяпідозрюваного і обвинуваченого в кримінальному процесі
2. Процесуальнийстан підозрюваного і обвинуваченого
3. Забезпеченняпідозрюваному і обвинуваченому права на захист в кримінальному процесі
4. Показанняпідозрюваного і обвинуваченого як засіб захисту від обвинувачення
Висновок
Список використаних джерел

ВСТУП
Конституція України (ст. 3) проголошує людину, її життя, здоров’я, честьі гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю[1].Держава бере на себе обов’язок забезпечення прав і свобод людини. З цимобов’язком держави пов’язане право кожного вимагати від органів державної владизахисту його прав і свобод.
Реалізація цих концептуальних положень пов’язана з необхідністювідтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих назахист прав і свобод людини.
Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливішихінститутів, гарантом прав особи. Його стабільність та життєздатністьхарактеризує також рівень правової держави, демократії та культури суспільства.Безумовно, критерієм становлення держави повинна бути реальна забезпеченістьзахисту людини у суспільстві взагалі й у кримінальному судочинстві зокрема.
Завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів,викриття винуватих і забезпечення правильного застосування закону для того, щобкожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнутийдо кримінальної відповідальності і засуджений[2].
Правове становище особи в суспільстві — актуальна проблема для кожної галузіправа. У кримінальному судочинстві воно охоплює собою процесуальне становищеособи як будь-якого учасника процесу: підозрюваного, обвинуваченого(підсудного), потерпілого та ін.
Інститут захисту прав особи в кримінальному процесі розвивався тавдосконалювався разом з кримінально-процесуальним законодавством в цілому. УКонституції Україні підкреслюється непорушність прав особи та громадянина,регламентуються умови забезпечення правової допомоги громадянам.
Відповідно до чинного законодавства функція захисту на всіх стадіяхкримінального процесу відрізняється повною самостійністю. Функція захиступочинає діяти значно раніше, ніж буде пред’явлене слідчим обвинувачення, і можепродовжувати діяти після того, коли обвинувачення буде знято.
Завдання захисту полягає в тому, щоб охороняти права учасників процесу ізапобігати їх порушенням. Захисту потребують і підозрюваний, і обвинувачений,яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів.
У науцікримінального процесу дану проблему досліджували такі відомі вчені як С.А.Альперт, М.С. Строгович, М.А. Чельцов, І.Ю. Гловацький, Н.С. Алексєєв, В.М.Савицький, І.Л. Петрухін, та ін., але до останнього часу не розроблялися шляхиудосконалення існуючої проблеми. Саме це свідчить про актуальність курсовоїроботи.
Мета даної курсовоїроботи полягає у дослідженні теоретичних питань щодо таких суб’єктів права назахист як підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному судочинстві, а такожаналізі практики їх реалізації у кримінальному судочинстві України і визначеннішляхів удосконалення даної проблеми.
Для досягненняпоставленої мети, на мій погляд, необхідно вирішити наступні завдання:
– проаналізуватинорми діючого КПК України та низки Законів України, що регулюють процесуальнийстатус таких суб’єктівправа на захист як підозрюваний і обвинувачений в кримінальному судочинстві;
– виявититеоретичні питання, що стосуються завдань органів, що ведуть кримінальнийпроцес та їх компетенції щодо забезпечення права на захист підозрюваного іобвинуваченого;
– на основітеоретичних положень та практики провадження по кримінальним справам дослідитипроцес забезпечення права на захист підозрюваного і обвинуваченого.
Тому, вважаю необхідним провести дослідження у даному напрямку.

1. ПОНЯТТЯ ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.
Підозрюваним (ст. 43¹ КПК України)визнається: 1) особа, якузатримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосованозапобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показанняабо відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника іконфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявлятиклопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові діїта дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатноюдопомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпеченнябезпеки[3].
Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право наповодження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі ігідності[4]. Про роз’яснення правпідозрюваному вказується в протоколі затримання або постановою про застосуваннязапобіжного заходу.
Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим,що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання,наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; упостанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, увчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бутиоголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається впротоколі допиту. Давання підозрюваним показань не може розглядатися як йогопроцесуальний обов’язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності завідмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань. Підозрюваномузакон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваномуабо допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затриманняабо постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцятичотирьох годин з моменту затримання. Допит підозрюваного про обставини справита про обставини, пов’язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо ценеможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Придопиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, колипідозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України)[5].Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину вінпідозрюється, а також роз’яснити його права.
Підозрюваний зобов’язаний: 1) з’являтися за викликом органів дізнання тадосудового слідства. У разі нез’явлення без поважних причин він може бутидоставлений у порядку приводу; 2) не чинити перешкоди нормальному ходурозслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається дотаких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі запобіжні заходи.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядкувинесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України).Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування,коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою.Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена впередбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законноїсили.
Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в чому йогообвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням абовідмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника тапобачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання;заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання,слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудовогослідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовомурозгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — назабезпечення безпеки. Обвинувачуваний має право на повагу до його честі ігідності, захист його життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним понабрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою ібезкоштовно користуватись допомогою перекладача. Реалізація прав обвинуваченогопов’язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасникамипроцесу і здійснюється в передбаченому законом порядку. Пред’явленняобвинувачення та допит обвинуваченого регламентуються главою 12 КПК (ст.ст.131-147 КПК)[6]
Підсумовуючи вищезазначене, треба сказати, що, безумовно, підозрюваний таобвинувачений є головними суб’єктами права на захист у кримінальномусудочинстві і вони мають право знати в чому їх підозрюють або обвинувачуютьтощо.
підозрюванийобвинувачений кримінальний
2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАН ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО
Поняття підозрюваногочітко визначено в ст. 43¹ КПК. Воно зводиться до того, що підозрюваний: 1)це особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якоїзастосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.В обох випадках ця особа з моменту затримання чи арешту як підозрюванийкористується правами, наданими КПК України, про що нами вже було сказано у п. 1даної роботи. Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в протоколізатримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Що ж стосуєтьсяобвинуваченого, то обвинувачений — це особа, щодо якої винесено постанову пропритягнення її як обвинуваченого.
Підозрюваний таобвинувачений в силу свого процесуального стану наділені правами таобов’язками. У відповідності до цього, на мою думку необхідно їх зазначити.
Так, правамипідозрюваного та обвинуваченого є: 1) знати, у вчиненні якого злочину йогообвинувачують (підозрюють); 2) давати показання, відмовитись від дачі показань;3) мати захисника, чи захищати себе особисто; 4) вимагати перевірки судомобґрунтованості затримання; 5) надавати докази; 6) заявляти клопотання івідводи; 7) користуватися рідною мовою, користуватися послугами перекладача; 8)брати участь у проведенні слідчих дій; 9) ознайомлюватися з матеріалами, якимиобґрунтовується затримання, обвинувачення, а після закінчення розслідування – зматеріалами справи, робити з них виписки і копії та подавати на них зауваження;10) подавати скарги на рішення, дії особи, яка веде розслідування; 11) у певнихвипадках одержувати копії процесуальних документів; 12) на забезпеченнябезпеки; 13) брати участь у судових засіданнях, ставити питання іншим особам,брати участь в дослідженні інших доказів.
Підозрюваного таобвинувачений зобов’язані: 1) з’являтися за викликом особи, яка здійснюєрозслідування; 2) повідомити про неможливості з’явитися; 3) не ухилятись відучасті у розслідуванні та судовому розгляді справи; 4) не перешкоджативстановленню обставин у справі; 5) виконувати обов’язки, покладені на ньогозапобіжним заходом; 6) дотримуватися встановленого порядку при розслідуваннісправи; 7) виконувати винесені відносно нього рішення.
Відповідно, дачапоказань — право підозрюваного, а не обов’язок. Тому він, як і обвинувачений, єособою, яка зацікавлена в результаті справи, а також, як і обвинувачений, ненесе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу свідомонеправдивих показань. Таким чином, становище підозрюваного відрізняється відстановища обвинуваченого, якому вже пред’явлено обвинувачення, який допитуєтьсяпро факти, які не тягнуть за собою його відповідальності.
Підсумовуючи всевищезазначене, необхідно сказати, що Держава Україна, проголосивши курс надемократичні ідеали світової спільноти, у формуванні нового відношення до особиорієнтується на міжнародні стандарти в області прав людини. Вони передбачаютьсяміжнародними правовими актами. Відповідно до міжнародних норм, кожнийобвинувачений має право при розгляді будь-якого пред’явленого йомукримінального звинувачення гарантії на основі повної рівності. На підсудного,обвинуваченого, підозрюваного не може чинитися тиси до надання свідчень протисамого себе або до визнання себе винним.
Комплекс прав, щонадаються обвинуваченому і підозрюваному повинен відповідати положенням ст. 6Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому, вкримінально-процесуальному кодексі необхідно в максимальній мірі врахувати нетільки зміст норм міжнародного права, Конституції України, що відносяться дообвинуваченого і підозрюваного, але і пропозиції по вдосконаленню забезпеченняїх прав, вказаних в юридичній літературі.
3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДОЗРЮВАНОМУ І ОБВИНУВАЧЕНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ ВКРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Захисту у кримінальному судочинстві потребують і підозрюваний, іобвинувачений, яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів, а саме:
1. Забезпечення особистого захисту, тобто надання законом підозрюваномута обвинуваченому такого обсягу процесуальних прав, реалізуючи які вони можутьособисто захищати свої законні інтереси.
2. Забезпечення допоміжного захисту, тобто надання права скористатисядопомогою захисника, представника чи законного представника.
3. Забезпечення посадового захисту, тобто покладення законом на державніоргани та осіб, які ведуть процес, обов’язку роз’яснити особам, що берутьучасть у справі, їх права та забезпечити можливість їх здійснення[7].
У процесуальне становище підозрюваного та обвинуваченого особа може бутипоставлена за наявності достатніх доказів для її звинувачення у скоєннізлочину. Визнання ж підсудного засудженим потребує безспірної доведеності йоговини у вчиненні злочину.
В силу презумпції невинуватості, яка є гарантією у здійсненні функціїзахисту, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути підданакримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції). У справах,які подаються для розгляду та їх вирішення в суд, орган розслідування тапрокурор вправі і зобов’язані доводити винуватість особи (як і інші обставинисправи), але закон не надає їм права вирішувати питання про винуватість цієїособи, визнаючи її винуватою.
Обвинувачений мас право на захист, яке складає нею сукупність прав, щонадаються обвинуваченому, а також його захиснику, законному представнику.
Право підозрюваного та обвинуваченого на захист має бути забезпечено(гарантовано). Це конституційна вимога, оскільки Конституція України визначаєнеобхідність гарантії прав громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й підозрюваногоі обвинуваченого.
Законодавчо вимога щодо забезпечення права на захист підозрюваного іобвинуваченого закріплена у ст. 21 КПК України[8] та покладено їївиконання на державні органи, а саме: особа, яка проводить дізнання, слідчий,прокурор, суддя і суд зобов’язані надати підозрюваному і обвинуваченому можливістьзахищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення тазабезпечити охорону їх особистих і майнових прав. Особа, яка провадитьдізнання, слідчий, прокурор, суд, зобов’язані роз’яснити особам, що берутьучасть у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53КПК).
Кримінально-процесуальними гарантіями права підозрюваного та обвинуваченогона захист є передусім система принципів кримінального процесу (презумпціяневинуватості, змагальність та рівноправність сторін тощо), а також, як ужезазначалося, відповідність правом обвинуваченого обов’язків суду, прокурора,слідчого, особи, що провадить дізнання, та передбачені КПК порядок і підставивиконання таких обов’язків. Обвинувачений і підозрюваний мають право матизахисника. Відповідно до цього на слідчого, суд покладено обов’язок призначити,підозрюваному, обвинуваченому захисника, якщо вони про це заявлять.
Важливою гарантією права підозрюваного та обвинуваченого на захист єобов’язок наведених вище суб’єктів кримінального процесу роз’яснити підозрюваному,обвинуваченому кожне з наданих йому прав (ст. 53 Конституції).
На думку К. Гуценко, право підозрюваного та обвинуваченого на захист неможе бути забезпечене за допомогою лише кримінально-процесуальних засобів. Цедосягається взаємодією багатьох чинників, у тому числі й високогопрофесіоналізму суддів, прокурорів, слідчих. Забезпечення права підозрюваного, обвинуваченогона захист є важливим і необхідним не тільки для особистості (для самого підозрюваного,обвинуваченого), а й для суспільства, держави, оскільки наявність та дотриманняцього права — умова того, щоб суспільство було захищене від злочинних посяганьшляхом виявлення та покарання дійсно винуватих у їх скоєнні[9].
Права підозрюваного, обвинуваченого дають їм можливість особисто та череззахисника активно захищатись передусім від безпідставного кримінальногопереслідування, а також захищати й інші свої інтереси.
Право підозрюваного, обвинуваченого на захист утворює всю сукупність прав,наданих підозрюваному, обвинуваченому (підсудному, засудженому, виправданому),а також його захиснику, законному представнику. Це право мас бути забезпечене(гарантоване), оскільки Конституція України визнає необхідність забезпеченняправ громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й підозрюваного, обвинуваченого.
У кожній стадії кримінального процесу і стосовно кожної процесуальноїдії, яка проводиться за участю підозрюваного, обвинуваченого, права підозрюваногота обвинуваченого конкретизуються, причому з метою забезпечення реалізаціїкожного з цих прав кримінально-процесуальний закон передбачає відповідніобов’язки органів розслідування, прокурора і суду.
Процесуальне становище підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) — проблема, до вивчення якої зверталось багато авторів, оскільки це питанняввібрало в себе безліч різних аспектів кримінально-процесуальної теорії йпрактики. Вся кримінально-процесуальна діяльність, усі дії її суб’єктівпов’язані з особою, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину та якійпред’явлено обвинувачення в скоєнні злочину. Звісно, що після винесенняпостанови про притягнення особи як обвинуваченої вона набуває процесуальногостатусу обвинувачений.
Як відомо, ще у XVIII ст. прогресивні ідеологи рішуче виступали протиототожнення підозрюваного, обвинуваченого з винним, проти такої, що існувала уфеодальному та інквізиційному процесі, презумпції винуватості обвинуваченого[10].
У кримінальному процесі України принцип презумпції невинуватостінаповнений конкретним юридичним змістом і тому є важливою гарантією правлюдини.
На думку М. Михеєнка, в кримінальному процесі є чотири аксіоми:
1. Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість, меншувинуватість або наявність обставин, що пом’якшують чи виключають йогокримінальну відповідальність. Його винуватість зобов’язані доводити ті, хтообвинувачує.
2. Давати показання, відповідати на запитання, подавати докази, заявлятиклопотання, оцінювати докази, тобто брати участь у доказуванні в кримінальнійсправі, є не обов’язком, а правом обвинуваченого. Над обвинуваченим недопустимені фізичне, ні психічне насильство.
3. Показання обвинуваченого — це звичайне джерело доказів і водночасзасіб захисту ним своїх інтересів. Показання, як і будь-яке інше джерелодоказів, підлягають перевірці. Визнання обвинуваченим своєї вини не може бутипідставою для визнання його винуватим, якщо немає доказів його вини.
4. Захисник за угодою або за призначенням органів розслідування і судузалучається до участі в справі для допомоги обвинуваченому[11].
Ці аксіоми відповідають конституційному принципу забезпеченняобвинуваченому права на захист від обвинувачення, на захист своїх законнихправ, майнових і немайнових інтересів.
Важливою гарантією дотримання прав людини в стадії досудовогорозслідування є правильний вибір моменту винесення постанови про притягнення якобвинуваченого та пред’явлення обвинувачення.
Правовий статус обвинуваченого складається із значно більшого обсягу праві обов’язків, ніж, наприклад, статус свідка. Однак на практиці бувають випадки,коли особу залучають у сферу кримінально-процесуальних відносин як свідка,незважаючи на те, що її слід було б залучити як обвинуваченого. Обвинуваченийзнає, в чому він обвинувачується, і може захищатися від пред’явленогообвинувачення. Свідок же, якому ставлять питання, що викривають його, не знає, вчому конкретно він обвинувачується, і захищатися не може. У нього лишезалишається конституційне право не давати показань або пояснень щодо себе,членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63Конституції). Проте замовчування мети допиту призводить до можливості отриманнятаких відомостей (викривальних і обвинувальних щодо даної особи) майже від кожногоз допитуваних. Врешті-решт, ніхто не позбавляє слідчого (особу, що провадить дізнання)права попередити про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивихпоказань і відмову від дачі показань[12].
Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість або меншу вину,ніж йому інкримінується. Більше того,він вправі взагалі відмовитися від дачі показань. А вищезгаданий «свідок» фактично вимушений,під загрозою кримінальноївідповідальності, давати показання, спрямовані проти нього самого, тобтоповинен або брати участь у доведенні своєї винуватості, або давати неправдиві показання. Така практика обмежуєправа особи і суперечить діючим у державі кримінально-процесуальним і моральнимпринципам[13].
Вітчизняна практика здійснення кримінального судочинства виявила немалопроблем, пов’язаних з необхідністю дотримання захисту конституційних прав особи. Втакій ситуації, безперечно,необхідно врахувати позитивніздобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалосяв зарубіжних країнах зі сталими демократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченогоматеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуальногоправа та практики його застосування.
Державою, яканебезпідставно має право пишатися сформованою в ній правовою системою, якапостійно розвивається, є Сполучені Штати Америки, де особливої уваги вкримінальному процесі заслуговує правове положення здійснення функції захисту вдосудовій стадії. Наприклад, право заарештованого на захист у кримінальномупроцесі США створює вся сукупність прав, що йому належать, здійснення яких даєможливість оскаржувати підозру чи обвинувачення в здійсненні злочину, яківисуваються проти цього, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість,захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові та ін.).
Правозаарештованого на захист включає в себе й право мати захисника, а також право користуватися встановленими закономправовими нормами, спрямованими на захист прав особи в кримінальному процесі[14].
У США основніположення, що визначають права громадян при арешті та права, що визначають процесуальний статус підозрюваногота обвинуваченого, зведені в ранг конституційних принципів.Вони сформульовані в Білі про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.). Передусімці положення, що випливають зі змісту IV поправки, мають відношення до арешту,а саме:
1. Такий засібпроцесуального примусу, як арешт,має здійснюватися під контролем судової влади і тим самим запобігати утриманню в руках представниківвиконавчої влади (поліції) безконтрольних повноважень відносно особи та майнагромадян. Формою здійснення такогоконтролю є процедура видачі судовогоордера.
2. Ніхто неповинен примушувати в кримінальній справі бути свідком проти самого себе. Це положення передбачає важливугарантію забезпечення права заарештованого на захист — привілею протисамообвинувачення. За цим правом заарештований може відмовитися відповідати набудь-яке запитання, якщо йоговідповідь може бути використана як доказ проти нього. Саме «привілей проти самообвинувачення» багато в чомувизначає змагальний характеркримінальної процедури. (Це поняття, на нашу думку, є синонімом «презумпціїневинуватості», яка є основою українського кримінального процесу).
3. Обвинувачений(заарештований) має правознати, за що він заарештований, вимагати проведення процесуальних дій, які можутьйого реабілітувати (право на очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього). Правила Міріанди, встановлені Верховним Судом США,спрямовані на усунення незаконних методів у проведенні допиту затриманого, якийвизначається як «опитування співробітниками правозастосувальнихорганів, що проводиться після того, як особа взята під варту або її свободаіншим чином обмежена»[15].
У загальномувигляді правила Міріанди полягають у тому, що перш ніжпоставити будь-яке перше запитання,співробітник поліції зобов’язаний попередити затриманого про те, що: він має право зберігатимовчання; все, що він скаже, може бути використано як доказ проти нього; унього є право на присутність адвоката при допиті. У будь-який момент, колизаарештований у ході допиту відмовиться далі відповідати на запитання абовирішить, що йомупотрібнаконсультація адвоката, допит має бути зупинено.
Співробітникиполіції при допиті будь-якої затриманої особи зобов’язані дотримуватись правилМіріанди, які були встановлені для того, щоб не порушувався привілей протисамообвинувачення. Тільки при дотриманні цих правил отримане зізнання ускоєному може бути отримано у суді.
Верховний Судвстановив також, то під терміном «поліцейське опитування» відповідно дозастосування правил Міріанди розуміються не тільки прямо поставлені запитання, атакож будь-які слова або дії співробітників поліції (крім тих, що природноасоціюються з арештом і взяттям під варту), які, з їх точки зору, можутьпризвести до витягування самоінкрімінуючої заяви з арештованого[16].
Підсумовуючивикладене, слід зауважити, що реформа кримінально-процесуального законодавстваУкраїни, яка провадиться в наш час, значнопідвищила зацікавленість до врахування позитивних надбань організації тазаконодавчої регламентації правосуддя, що сформувалися в зарубіжних країнах з демократичнимиустоями. Однак слід мати на увазі, що запозичення правових надбань має бутитворчим, враховуючи тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в системукримінального процесу, яка склалася в Україні і яка в своїй основі де в чому відрізняєтьсявід моделей кримінального процесу в інших країнах.
Так, незважаючина всі позитивні риси інституту арешту в кримінальному процесі України,порівняльний аналіз його з аналогічним інститутом у кримінальному процесі СШАдає змогу виявити упущення, які можна усунути, використовуючи досвід США.
Як і в США,затримання та арешт в Україні часто використовується не за своїм прямимпризначенням, а з метою зламати волю підозрюваного, справити на нього психічнийвплив, змусити його визнати свою вину у скоєному злочині. Такий засібнебезпечний не тільки тому, що можуть бути засуджені невинуваті, а й тому, щоце є проявом грубого порушення прав і свобод особи.
Хоча вкримінальному процесі України діє правило, закріплене в ст. 63 Конституції, проте, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або поясненнящодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, вбачається доцільним прямозакріпити в КПК норми, що складають суть правила Міріанди.
Важливо не тількидекларувати ці права, а й забезпечити їх реалізацію на практиці. У зв’язку зцим пропонуємо внести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним перелікомправ, з яким працівники органів дізнання та досудового слідства будутьзобов’язані ознайомити кожного затриманого через окремий процесуальнийдокумент. Це б стало важливим кроком на шляху забезпечення реалізації функціїзахисту в кримінальному процесі України.
4. ПОКАЗАННЯПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ
Показанняпідозрюваного і обвинуваченого мають дуже важливе значення для повного,всебічного і об’єктивного розслідування кримінальної справи і відображаються упротоколах допиту цих суб’єктів кримінального процесу.
Показанняпідозрюваного — це повідомлення, зроблене особою, яка в установленому закономпорядку була затримана органом дізнання чи слідчим, а також особою, до якої щедо пред’явлення обвинувачення було застосовано запобіжний захід на установленийзаконом строк.
Основна метадопиту такої особи — перевірити правильність підозри, що виникла, і заповнитипрогалини в зібраних доказах, які перешкоджають вирішенню питання про достатністьпідстав для пред’явлення обвинувачення[17].
Допитпідозрюваного провадиться з додержанням вимог ст. 43, 44-48, 107, 134-136,143-146 КПК України[18]. Допит підозрюваною — цеслідча дія, яка провадиться шляхом опитування особи, що має статуспідозрюваного, з метою одержання даних з приводу обставин, які стали підставоюдля її затримання або застосування запобіжного заходу, а також для отриманняіншої інформації, яка має доказове чи інше значення для справи.
Затримати особу,підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання увигляді позбавлення волі, має право орган дізнання і слідчий (ст.ст. 106, 115КПК).
Законодавствонадає цим органам право затримувати підозрюваного лише при наявності однієї зтаких підстав:
1) коли цю особузастали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці,в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона скоїлазлочин;
3) коли напідозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явнісліди злочину.
Про кожнийвипадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання числідчий зобов’язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня,години, року, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколувідповідно до вимог ст. 21 КПК.
Затриманняпідозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.Важливою гарантією прав підозрюваного є обов’язок органу дізнання чи слідчогоповідомити його сім’ю про затримання (ст. 106 КПК).
Підозрюванийдопитується негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше двадцятичотирьох годин після затримання або арешту. При допиті підозрюваногоприсутність захисника має обов’язковий характер, крім випадків, колипідозрюваному надане право відмовитися від захисника.
Перед допитомпідозрюваному має бути надана можливість побачення із захисником наодинці.
До початку допитупідозрюваному роз’яснюються його процесуальні права (він не несевідповідальності за відмову давати показання або за давання заздалегідьнеправдивих показань), а також повідомляється, у вчиненні якого злочину вінпідозрюється із зазначенням статті Кримінального кодексу, її частини, пункту,про що відмічається в протоколі допиту.
Для сприяннярезультативності допиту, захисту прав і свобод допитуваного слідчий можероз’яснити підозрюваному положення ст. 62 Конституції України щодо дії принципупрезумпції невинуватості, вказати на обставини, які можуть бути враховані найого користь як пом’якшуючі, а саме: щире розкаяння у вчиненому, сприяннярозкриттю злочину, добровільне відшкодування завданих злочином матеріальнихзбитків.
Допитпідозрюваного, як і інших осіб, складається з двох частин: вільної розповідіпро обставини, які стосуються предмета допиту, і відповідей на запитанняслідчого та захисника, якщо він брав участь у допиті.
Хід і результатидопиту підозрюваного відображаються в протоколі допиту, який складається здодержанням вимог закону, викладених щодо протоколу допиту обвинуваченого.
Таким чином,становище підозрюваного відрізняється від становища обвинуваченого, якому вжепред’явлено обвинувачення, а ще більше воно відрізняється від становища свідка,який допитується про факти, які не тягнуть за собою його відповідальності.
На відміну відсвідка підозрювана особа дає показання, захищаючись від підозри, що виникла, іяка, можливо, загрожує їй покаранням. Тому її показання за своєю процесуальноюприродою близькі до показань обвинуваченого і слугують не тільки способомдоказування, а й способом захисту. Показання підозрюваного можуть стосуватисьне тільки обставин, які стали підґрунтям для його затримання, але і будь-якихінших обставин, відомих йому в справі. Показання підозрюваного, таким чином, єне тільки джерелом доказів, а й способом його захисту. Не випадково у законодавствіпоряд із терміном «показання» (ст. ст. 65, 73 КПК) вживається термін«пояснення» (ст. 106 КПК); показання — це перш за все джерелодоказів, а пояснення — спосіб захисту підозрюваним своїх законних інтересів.
Відповідно, дачапоказань — право підозрюваного, а не обов’язок. Тому він, як і обвинувачений, єособою, яка зацікавлена в результаті справи, а також, як і обвинувачений, ненесе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивихпоказань.
Без показаньпідозрюваного часто буває неможливим заповнити прогалини в доказах привирішенні питання про пред’явлення обвинувачення. Необхідність у такому допитічасто виникає при розслідуванні справ, коли вирішується питання про місцеподії, яке тісно пов’язане з питанням про вчинення злочину певною особою.
При виявленні натілі або одязі підозрюваного слідів крові, боротьби тощо виникає необхідність вотриманні від нього показань для визначення зв’язку цих слідів зі скоєнимзлочином.
Не менш важливоотримати пояснення і щодо результатів особистого обшуку, обшуку житла або замісцем роботи підозрюваного, якщо такий обшук проведено до пред’явленняобвинувачення.
Крім обставин,які слугували приводом для затримання або застосування запобіжних заходів,підозрюваний може бути допитаним про обставини, які необхідні для з’ясуванняйого особистості, а також про інші обставини, що мають значення для справи.
Між показаннямипідозрюваного і показаннями обвинуваченого є не тільки схожі риси, а й суттєварізниця. Підозрюваному не пред’явлено обвинувачення, в якому чітко формулюєтьсязлочин, його, як правило, не знайомлять у повному обсязі із зібраними протинього доказами, а цих доказів менше порівняно з тим, коли виноситься постановапро притягнення до кримінальної відповідальності. Таким чином, до предметадопиту підозрюваного не входить ряд обставин, необхідність у з’ясуванні якихвиникає пізніше, після пред’явлення обвинувачення.
Тому допитпідозрюваного не звільняє органи розслідування від обов’язку докладно допитатицю особу як обвинуваченого після пред’явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК).
Як ужезазначалось, підозрюваному повинна бути надана можливість захищатись відпідозри, що виникла. Найбільш доступною для нього формою захисту на даномуетапі розслідування є саме дача показань, у ході якої він може викласти своїдоводи.
Захищаючись відпідозр проти нього, допитуваний може повідомити слідчому про невідомі щеобставини, піддати критиці доводи слідчого і пояснити встановлені факти з іншихпозицій.
Показанняобвинуваченого — це повідомлення про обставини, які складають змістпред’явленого обвинувачення, а також про інші обставини, які мають значення длясправи, виходять від особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, ізафіксовані в порядку, установленому законом.
Показання обвинуваченогоє одним із джерел доказів у кримінальному процесі і їм відведена суттєва роль врозслідуванні кримінальних справ. Предмет першого допиту обвинуваченогооб’єктивно наперед визначено змістом обвинувачення, а особливість даноїпроцесуальної ситуації суттєво впливає на порядок його проведення.
У показанняхобвинуваченого містяться ті фактичні дані, на основі яких у визначеному порядкувстановлюються обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі.
Відповідно до ч.1 ст. 143 КПК слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після йогоявки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йомуобвинувачення. Проведення першого допиту не пізніше доби після пред’явленняобвинувачення можливе, однак, лише у разі, якщо не обмежує права на захист. Іхоча захисник зобов’язаний своєчасно з’явитися для участі в процесуальних діях,в яких його участь є обов’язковою (ч. 5 ст. 48 КПК), законом передбаченообов’язок відкласти провадження процесуальних дій на строк до 72 годин у випадках,коли явка для участі у справі захисника неможлива (ч. 4 ст. 47 КПК). Цяситуація набуває особливої гостроти в разі, коли відповідно до ч. 4 ст. 148 КПКобвинувачення належить пред’явити підозрюваному не пізніше 10 діб після йоговзяття під варту[19].
Допитобвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен провадитись удень.Необхідність присутності захисника на першому допиті обвинуваченого практичноробить неможливим проведення такого допиту в нічний час. Більше того,примушування обвинуваченого давати показання шляхом застосування насильства,погроз та інших незаконних заходів з боку особи, що веде розслідування, визначенозаконом як злочин (ч. 3 ст. 22 КПК).
Допитуобвинуваченого на стадії досудового розслідування передує пред’явленняобвинувачення, а допиту в суді — оголошення обвинувального висновку. Томуособливістю показань обвинуваченого є його пояснення з приводу інкримінованих фактів.
Підсумовуючивищезазначене, треба сказати, що значення показань обвинуваченого в доказуваннітреба розглядати в трьох аспектах: ці показання можуть відігравати роль засобівзахисту, роль доказування невинності та інших обставин, які мають значення длясправи. Оцінка показань підозрюваного і обвинуваченого має свою специфіку, якавизначається двома основними моментами: очевидною зацікавленістю таких осіб узавершенні справи і презумпцією невинності, яка, з одного боку, виключаєупереджену оцінку отриманих показань як таких, що виходять від явно винних, а зіншого, — звільняє обвинуваченого (підозрюваного) від обов’язку доказувати своюневинність. Необхідно також зазначити, що оцінивши всі наявні докази, зібрані всправі, дізнавач, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків у справі.Ці висновки можуть бути різними за своїм змістом і характером, але вони завждиповинні бути достовірними.

ВИСНОВОК
В даній роботінадається спроба дослідити теоретичні питання щодо процесуального статусупідозрюваного і обвинуваченого як суб’єктів права на захист в кримінальномусудочинстві та проаналізовано практику їх реалізації у кримінальномусудочинстві України і визначено шляхи удосконалення даної проблеми. Оцінюютьсяіснуючі позиції науковців щодо особи підозрюваного та обвинуваченого та визначення їх права на захист укримінальному процесі України. На основі викладеного матеріалу проаналізовано норми діючогоКримінально-процесуального кодексу України, що регулюють процесуальний статустаких суб’єктів кримінального процесу як підозрюваний та обвинувачений.
Встановлено, що упроцесуальне становище підозрюваного та обвинуваченого особа може бутипоставлена за наявності достатніх доказів для її звинувачення у скоєннізлочину.
Визначено, що вітчизняна практика здійснення кримінального судочинствавиявила немало проблем, пов’язаних з необхідністю дотримання захисту конституційних прав особи. Втакій ситуації, безперечно,необхідно врахувати позитивніздобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалосяв зарубіжних країнах зі сталими демократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченогоматеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуальногоправа та практики його застосування.
Так, на основітеоретичних положень та практики провадження по кримінальним справам пропонуєтьсявнести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним переліком прав, з якимпрацівники органів дізнання та досудового слідства будуть зобов’язаніознайомити кожного затриманого через окремий процесуальний документ, що б сталоважливим кроком на шляху забезпечення реалізації функції захисту вкримінальному процесі України.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. КонституціяУкраїни // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Кримінально-процесуальнийкодекс України: офіційне видання. — К.: Концерн «Видавничий Дім „ІнЮре“, 2004. – 272 с.
3. Кримінальнийкодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — Ст.131.
4. АльпертС.А. Субъекты уголовного процесса. — Харьков, 1997. — 60 с.
5. Беккириа Ч. Опреступлениях и наказаниях. — М., 1939.
6. Вольтер М.Избранные произведения по уголовному праву и процессу. — М., 1956.
7. Гончаров І.Д.Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник.- К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 248 с.
8. Гуськова А.П.Личность обвиняемого в уголовном процессе (проблемы теории и практики):Автореф. дис. доктора юрид. наук. — Екатеринбург, 1997. — 42 с.
9. Ковалев В.А.Буржуазная юстиция: с кем и против кого? — М., 1981. — С. 15.
10.  Кожевников Г.К., ГриненкоА.В. и др. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебномуголовном процессе / А.В. Гриненко, Г.К. Кожевников, С.Ф. Шумилин. — Х., 1997.- 95, [2] c.
11. Кримінальнийпроцес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. — К.: Юрінком Інтер,2004. — 688 с.
12. ЛобойкоЛ.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. — К: Істина,2005.- 456 с.
13. МаланчукП. Проблеми здійснення захисту особи, яка притягається до кримінальн6оївідповідальності. // Кримінальне право. — 2002. — № 12. — С. 115-118.
14. Махов В.Н.,Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии) Учебн. пособие. — М.,1998. — С. 73.
15. Международныенормы и правоприменительная практика в области прав и свобод человека. Пособиедля российских судей. — М., 1993. — С. 143.
16. Михеєнко М.М.Право обвинуваченого на захист при доказуванні в кримінальній справі // ВісникКиївського університету. Юридичній науки. К., 1981. — Вип. 22.
17. РыжаковА. П. Уголовный процесс: Учебник длявузов. — М., 1999. — С. 121.
18. Стецовский Ю.И.Если человек обвинен в преступлении. — М., 1988. — С. 150.
19. Уголовныйпроцесс: Учебник для студентов юрид. вузов и факультетов / Под ред. К.Ф.Гуценко. Изд. 3-е, перераб и доп. — М., 1999. — С. 96.