Підприємництво в аграрній сфері

План
Вступ
1. Підприємництво в аграрній сфері
1.1 Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічноївласності
1.2 Суб’єкти і об’єкти підприємництва в аграрному секторі
1.3 Рентні відносини та їх форми
1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки
2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки
2.1. Загальна характеристика АПК в сучасних умовах
2.2. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації новихгосподарських формувань в АПК
2.3 Аналіз ефективної діяльності різних форм господарюванняв АПК
2.4 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві
2.5 Фінансова підтримка аграріїв з бюджету
3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їх вирішення розвитку АПК в Україні
3.2 Іноземне інвестування в АПК України та його проблеми, економічні зв’язкиУкраїни
Висновки
Додатки

Вступ
Становлення в Україні підприємницькоїдіяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах.
Сучасна економічна наука визначаєпідприємництво як особливий вид діяльності. Вчені-економісти минулого виділялитри фактори виробництва:
1)праця;
2)земля;
3)капітал.
Розквіт країн з ринковою економікою свідчитьпро те, що економічні досягнення забезпечує вміла реалізація їх підприємницькогопотенціалу як четвертого фактора виробництва. В законі України “Про підприємництво“зазначено, що підприємництво – це самостійний, господарюючий,статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу ікомерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Перехід до ринку передбачає якісно новий станекономіки, що потребує значних змін в організації виробничої діяльності. Цізміни полягають в розвитку вільного підприємництва через формуваннягосподаря-власника і становлення багатоукладної економіки.
В теоритично-методологічному плані вихідноюпозицією вирішення проблеми є визнання різних форм підприємництва. Це вимогибудь-якої економіки, діяльності і господарювання об’єктивно необхідні ваграрному секторі. При цьому лише посилання на зарубіжний досвід не можевідправним моментом для вирішення проблеми.
Ринкова економіка передбачає наявність прававласності, відповідної системи обліку та культури підприємництва.
Підприємство створює конкурентне середовищечерез стимулювання господарської активності запровадження нової техніки ітехнології. Через основну мету – одержання прибутку – воно сприяє розвиткуперспективних напрямів господарської діяльності, отже з важелем зміни структуриекономіки, сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули довисокоефективної праці. Працівники, які мають власну справу і є власниками,якнайбільше заінтересовані в якісній і високопродуктивній праці, порівняно знайманими працівниками. Велике значення має форма організації підприємницькоїдіяльності і корпорації.
В Україні підприємництво здійснюється вбудь-яких організаційних формах на вибірВ цій курсовій зроблено спробу розкритисоціально-економічну суть підприємництва і основні напрямки його розвитку ваграрній сфері, особливості господарювання в сільському господарстві та йогонаціональну специфіку, державну підтримку аграрних підприємств в Україні.

1. Підприємництво в аграрній сфері
1.1 Аграрне виробництво як єдністьпродуктивних сил і відносин економічної власності
Підприємництво – основа розвитку економіки,здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною, та соціальноювідповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанняморганізаційного розвитку в економічній літературі приділяється значна увага.Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цьогопроцесу управління, існуючі концепції і методи стосовно організації розвиткугосподарських формувань грунтуються невикористанні природної моделіорганізації, які об’єднуються поняттям ”організаційний розвиток та зміни”
Прагнення людей до багатства закладені в нихприродно і проявляються в усі історичні епохи. Шляхи задоволення цих природнихбезмежних бажань досить різноманітні. На всіх етапах розвитку підприємництвапоряд з позитивними виявляються і його негативні ознаки. Нині такі явища, якухилення від оподаткування, тіньова економіка, недоброякісність продукції,неправдива реклама тощо, більш завуальованих шляхів наживи, але суть залишиласятією самою. При чому особливий прояв негативізму простежується в перехіднихекономіках.
Більш широке поняття підприємництва буловідоме значно раніше: у XIII ст. Термін “підприємництво” використовувався вФранції, однак діяльність підприємця вже не обмежувалася торгівлею.
Вивчення історичного процесу розвиткупідприємництва дає підстави зробити деякі висновки щодо специфіки діїекономічних, культурних та соціально-психологічних факторів в Україні.
1.Характерною для підприємства є функціяколонізації, освоєння нових земель. Менша порівняно з країнами Західної Європигустота населення в більшості регіонів, наявність неосвоєних територій зумовлювалипідприємницьку функцію освоєння нових земель, послаблюючи увагу підприємців дополіпшення кожної земельної ділянки.
2.Відсутність культу багатства, що породжувалонегативне ставлення до заможних людей.
3. Торгівля як провідний вид діяльностіпідприємців.
4.Серед людських цінностей виділяютьсяколективізм, взаємодопомога, служіння вітчизні.
5. Меценацтво
6.Негативні риси підприємців-купців, щопроявляються в нечесності.
7.Відсутність державності. Український народтривалий час знаходився під пануванням інших держав, що не сприяло розвитковінаціонального підприємства. Замість стратегічної орієнтації на успіх переважалаорієнтація на пристосування, виживання різними шляхами.
8.Національна особливість українського народупрацелюбство, однак не всім притаманна здатність до постійної напруженої праці,а лише в короткий проміжок часу з великою віддачею сил і енергії, щопояснюється особливістю природнокліматичних умов.
9. Общинновічеві засади устрою як ідеал.
Рушійною силою організації виробництва єгосподарські формування. Згідно із Законом України “ Про підприємництво”підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибірпідприємця (стаття 6).
Звичайно, нові колективні і приватніпідприємницькі структури, що утворюються в агропромисловому виробництві впроцесі реформування, не відповідають загальноприйнятим у світовій практиці.Однак їх зміст можна реально оцінювати з позицій специфіки становлення ринковихвідносин.
Ефективність виробництва в окремомупідприємстві, з одного боку, залежить від його організаторів, а в умовах ринку– від підприємців і результатів їх діяльності, а з другого – від працівників таумов їх праці. Підвищення ефективності праці можливе лише тоді, коли інтересипідприємств і працівників збігаються. Рушійною силою виробництва є підприємець,що підтверджує приклад роботи окремих господарств, які очолювали керівники зпідприємницькими рисами.
Реформування відносин власності сприяє появінових мотивів до виробничої діяльності, які грунтуються на забезпеченнівідповідних ринкових умов: вільний вибір форм підприємницької діяльності,розвиток конкуренції і обмеження і обмеження монополізму, високий рівеньрозвитку горизонтальних зв’язків, обмеження втручання з боку держави угосподарську діяльність держави.
Таким чином, підприємство є економічноюкатегорією, для визначення якої пропонується такі методичні підходи:
1.Підприємництво є особливим типом людськоїдіяльності, яка стратегічно зорієнтована на успіх, отже, перш за все наотримання прибутку. Якщо нечесні шляхи збагачення задовольняють лише власніпотреби, то позитивна діяльність підприємця забезпечує задоволення власнихпотреб і, опосередковано, суспільних. Цільова орієнтованість на успіх вимагаєпостійних новацій і реалізується через пошук та реалізацію нових можливостей, задовольняючицим нові суспільні потреби, замовляючи динамічне суспільне зростання.Врахування цього вимагає наявності відповідного комплексу умов для розвиткупозитивної діяльності підприємця, спрямованої на економічний прогрес.
Цей тип діяльності включає новаторство якосновний засіб діяльності, грунтується на ряді принципів і вимог, якінайповніше реалізуються при товарно-грошових відносинах, присутній на всіхрівнях відтворення.
Економічний прогрес забезпечує, насамперед,матеріальне виробництво. Підприємство як діяльність зорієнтована на прибутокрозвиватиметься переважно у тих сферах, де є можливість одержати найбільшіприбутки. Дане протиріччя вирішується економічними методами. Якщо встановленіправила в суспільстві зумовлюють високу продуктивність у сферах обігу, топідприємництво розвивається саме тут, а, значить, поза сферою матеріальноговиробництва, і така підприємницька діяльність не приводить до економічногозростання, не виконує функцію задоволення суспільних потреб, а лише нечисельних прошарків населення.
Отже, перший узагальнений висновок: категорія“підприємництво” – це система відносин між суб’єктами з приводу особливого типудіяльності по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторськоїфункції, стратегічно зорієнтованої на успіх.
2.Економічна категорія підприємництва відбиваєвиробничі відносини, в основі яких лежать відносини власності. Підприємництво єформою реалізації відносин власності і проявляється через систему інтересів.
3.Підприємництво є чітко персоніфікованим.Суб’єктом підприємництва є людина не тільки з певними потребами та інтересами,але особливим типом особистості. В економічній системі з широким запровадженнямринкових регуляторів управління здійснюється переважно за допомогою економічнихінтересів. Цей постулат вимагає знання потреб та інтересів суб’єктівпідприємництва, їх природи, а також ступеня підпорядкованості і взаємозв’язкуінтересів кожного суб’єкта в суспільстві в цілому. В протилежному випадкусистема економічних інтересів може призвести до занепаду виробництва, щонеобхідно враховувати в перехідних економіках.
4. Підприємництво є історичним явищем ізазнало у своєму розвиткові значних змін.
5. Як кожне суспільне явище, підприємництворозглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, у безперервному розвиткупід дією боротьби протилежностей.
З іншого боку, підприємець як особливий типособистості характеризуються не тільки особливими природними якостями. Йогоповедінка формується переважно під впливом економічних і, особливо, історичнихта культурних цінностей. Тому категорія “підприємництво” включає особистістьсуб’єкта підприємництва, в якому реалізуються виробничі відносини, а значить,відносини власності. Але визначення тільки економічної категорії підприємництване вичерпує це явище. Необхідно доповнити його характеристиками таких наук, яксоціологія та психологія. Таким чином, можна дати визначення категоріїпідприємства як системи економічних відносин з приводу особливого типудіяльності, стратегічно зорієнтованої на успіх, по задоволенню суспільнихпотреб шляхом здійснення новаторсько-координованої функції особливим типомособистості, в якій реалізуються відносини власності з позначенимисоціально-психологічними характеристиками.
1.2 Суб’єкти і об’єктипідприємництва в аграрному секторі
Вихідним при характеристиці економічноїкатегорії є визначення суб’єктів і об’єктів підприємництва. Конкретним проявомпідприємницької функції є підприємницька діяльність, яка виступає об’єктомпідприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, втому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічноїситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління таконтролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не простодіяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність покомбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів танадання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.
Підприємницька діяльність досить різноманітна.На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.
За фактором новаторства виділяють два видипідприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне підприємництво іринкове підприємництво.
Науково-технічне підприємництво передбачаєдіяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферахекономіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційногопідприємництва є венчурне, особливо ризикове – це діяльність з розробки такомерційного використання результатів науково-технологічних нововведень,інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі,однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок,одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.
Фірми сплачують вищу процентну ставку закредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідниківпідкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніхструктур є нестача власних коштів.
Суб’єктами підприємницької діяльності,виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можутьорганізовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власнійпраці, а також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представленане лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибуткуодержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливістьпідприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до ЗаконуУкраїни ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бутигромадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності абодієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених ЗакономУкраїни» про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємствояк суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну ікомерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотириознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна,участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майновавідповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності якюридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство,засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване навласності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване навласності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване навласності відповідної територіальної громади; державне підприємство, заснованена державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Розмежування власності та управління,відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності появу корпоративногопідприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва ворганізаціях з різними формами власності.
Виходячи із вище викладеного та сутіпідприємницької функції, можна визначити економічну категорію підприємництва яксистему економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типудіяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержанняприбутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму.
1.3 Рентні відносини та їх форми
Складовою аграрних відносин є рентнівідносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об’єкт господарювання,існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігаєтьсяоб’єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин.Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськимипідприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу івикористання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.
Оскільки землі розрізняються за своєюродючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами місцевості,то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий)дохід. Такий дохід виникає і в промисловості, однак у сільському господарствівін має фіксований характер і називається диференціальною рентою.
Отже, причиною виникнення диференціальноїренти є монополія на землю як об’єкт господарювання, а умовою виникненнядиференціальної ренти є неоднакова родючість земельних ділянок і неоднаковерозташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніхі найкращих ділянках землі.
Загальною умовою виникнення ренти єтоварно-грошові відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносинпередбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть зарахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а йодержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає,що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися несередніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартістьтоварів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільнувартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращіземлі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і єдиференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної таіндивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умовгосподарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільствіщодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різноюродючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальнарента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю,застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації,найкращого насіння, добрив тощо.
Сучасний стан аграрних відносин в Україніхарактерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, анова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчоневрегульована.
Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі.Розглядаючидиференціальну ренту ми показали, що гірші землі диференціальної ренти неприносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі берутьорендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувачможе робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступаєяк різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.
Звідки береться абсолютна рента? Річ у тім, щоу виробництві продукції сільського господарства беруть участь як людина, так іприрода. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більшедодаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузяхнародного господарства.
Інакше складаються конкурентні відносини міжпромисловістю і сільським господарством. Приватна власність на землю певноюмірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство.Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї)формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основізатрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартостітовару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляєв розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукціюземлеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всіземельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукціясередньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиноюцього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилученняабсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.
Серед земель виділяються такі, що розташованіу винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташованів таких районах, завдяки виключним умовам, створеними природою, маютьможливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цюпродукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, щостабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.
У результаті виникає різниця між монопольноюціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістюрідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і ємонопольноюрентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти єдоходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробськіпродукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість,створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землеюсплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.
З рентними відносинами пов’язана і такакатегорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує приватнавласність на землю, земля стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити цінуземлі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людськоїпраці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий видтоварів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приноситьвласнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цінвідноситься і ціна землі.
Ціна землі– це сума грошей, яка, якщоїї покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не меншийвід тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вонарозраховується за формулою:
Цз = R / S *100, (1.)
де Цз – ціна землі; R – рента; S– норма позичкового процента.

1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки
Сільське господарство як галузь матеріальноговиробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовахринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів,яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства впромисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не беребезпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями.Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві,яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростанняпропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішогобізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результатіпропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже,зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників,урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілуресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення впромисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причинацього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, алеземельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їхвласниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них ідалі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає відтоваровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Цезаважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпеченняефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинніздійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. Вцьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства.Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП, пропозиціясільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що втаких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільськихтоваровиробників матимуть тенденцію до зниження.

2. Напрямки реформування АПК України вумовах ринкової економіки
2.1 Загальна характеристика АПК в сучасних умовах
У сучасній світовій економіці сформувалисяцілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють досільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромисловоїінтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується такагосподарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПКналежать:
1-ша сфера: галузі промисловості, якіпостачають сільськогосподарські знаряддя праці;
2-га сфера: галузі сільського господарства;
3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільськегосподарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 1).
В галузях першої сфери в Україні виробляєтьсяблизько 15%, в другій сфері – 46%, а галузях третьої сфери – 39% валовогопродукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовахнеможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійкихвиробничо-економічних зв’язків з партнерами агропромислового комплексу.
Розширення меж системи агроекономічнихвідносин за рахунок ”зовнішніх“ зв’язків сільськогосподарських підприємств зпідприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносиниагропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити увигляді трьох блоків:
виробничі відносини в центральній галузі АПК –сільськогосподарській;
виробничі взаємозв’язки сільськогогосподарства з галузями досільськогосподарської сфери;
виробничі відносини сільського господарства згалузями постсільськогосподарської сфери.
АПК є складовою частиною господарськогокомплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об’єктивнихекономічних законів. Водночас сільське господарство відрізняються від іншихгалузей народного господарства рядом особливостей:
на відміну від промисловості, для якої земля єлише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля –головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;
для сільського господарства є збіг часувиробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
в сільському господарстві тісно переплітаютьсяекономічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сумазусиль людини і природи;
складність і різноманітність економічнихзв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а такожпереплітанням різних форм власності.
2.2 Закономірності розвитку та об’єктивнанеобхідність організації нових господарських формувань в АПК
Нині здійснювана економічна реформа передбачаєформування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насампереднеобхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб’єктів ринковихвідносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствамсамостійно реалізувати продукцію. Трудовий колектив має стати реальнимгосподарем землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси,розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.
У сільськогосподарських підприємствахнеобхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використанняпідряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм.Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосередньогопривласнення засобів та результатів виробництва. Їх суть полягає у тому, щоземельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудовогоколективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частинаодержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарямизасобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевихрезультатах праці.
Це, однак, не виключає можливостіфункціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, втому числі ферм, селянських господарств) самостійних кооперативів і особистихпідсобних виробництв. У Законі України «Про власність»підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умовидля їхнього розвитку та захисту.
Сільськогосподарським підприємствам сьогодніпотрібне реальне економічне й правове розкріпачення (захист відадміністративного свавілля, матеріально-технічна і фінансова підтримка,визнання їх повноцінними суб’єктами ринкових відносин), як і фермерам, селянськимгосподарствам.
Будь-який суб’єкт підприємництва у сільськомугосподарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (зУрахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічноефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвитокпідсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода виборупартнера, Договірних взаємовідносин з суб’єктами ринку, форм організації таоплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробитьселянина повноцінним господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (Японії,США, Франції, Німеччини та ін.) свідчить: у господарській діяльності робить неформа власності, а підприємець, якому «дихає в потилицю» конкурент.
Сьогодні має місце протиставлення існуючихформ господарювання новим формам, а саме: колективних сільськогосподарськихпідприємств, з одного боку, та фермерських господарств, з іншого. Нерідко вихідвбачається в масовій приватизації. При цьому спостерігається захоплення силовимадміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селівідносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов)насадженням приватних селянських (фермерських) господарств та приватноївласності на землю.
Однак, по-перше, фермерські господарствавиробляють незначну частину сільськогосподарської продукції. Потрібнотри-чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час длязабудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива. Фермерськігосподарства не можуть негайно дати необхідну кількість продовольства длянаселення, а тому різкий і суцільний перехід до сімейних ферм був бикатастрофічним для нашого суспільства.
По-друге, формування багатоукладної системигосподарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставленнярізних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільнимпануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому,що всі елементи тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного і сприяютьрозвиткові кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальнийплюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями йантагоністичною боротьбою. Уже сьогодні про це свідчать численні факти гострихконфліктів, що виникають у відносинах між орендними колективами, фермерськимигосподарствами, кооперативами, колгоспами й радгоспами.
2.3 Аналіз ефективноїдіяльності різних форм господарювання в АПК
Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні єреформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджуєтьсяпроблеми власності. Вивчення власності як категорії мотиваціївисокопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, щостановлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливебез зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всісільськогосподарські підприємства системи АПК.
Під приватизацією розуміють перетворення їх впідприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, заснованіна приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачаєправо володіння, розпорядження, користування об’єктами державноївдасності, а державні організації право безпосереднього управління.
Всі види власності – індивідуальна (приватна), колективно-акціонерна,державна- співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин великуроль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їхспіввідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція формвласності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власностівдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою.Зпозиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї формивласності, яка забезпечує робітникові становище реального господарявиробництва, тобто індивідуальна форма власності.
З розвитком продуктивних сил рівеньконцентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальнавласність може забезпечити йього тільки при умові об’єднання. Таким чином,відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталудо оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і єприватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічнийпотенціал.
Одним із способів реалізації тієї чи іншоїформи власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в нійпереваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин:організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносинвласності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності.Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності тагосподарювання – колективні господарства, акціонерні товариства, селянські (фермерські)господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власностівизнані рівноправними.
Пошук нових форм господарювання в умовахпереходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонернуформу господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку формгосподарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринкупідприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторіпогляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихідаграрного сектора економіки України з кризового стану з розвиткоміндивідуальної (приватної) власності.
2.4 Реформування виробничихвідносин в сільському господарстві
Здобувши політичну незалежість, Українаотримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем.Булобпомилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж наперше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатнязабезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування сталаоднією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві,особливо після так званої ”лібералізації” цін.
Життя вимагало кардинальних змін внародногосподарському комплексі України.Тільки його реформування могло принести бажанінаслідки.
При перебудові аграрних відносин, підходів довирішення питання про власність на землю, особливо її купівлю-продаж, необхіднопрорахувати негативні наслідки:
спекуляції землею, в результаті якої її значначастина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власниківвтратить джерело до існування;
класова, міжнаціональна і міжособистіснаворожнеча;
соціальна несправедливість, на основі якоїбудуть виникати конфлікти;
загроза втрати економічної незалежності черезте, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктуєумови розвитку вітчизняної економіки.
Реформуючи аграрні відносини, необхідностворити такий механізм, який право користування землею, як і її продуктами,міг би забезпечити тим, хто на ній працює.
Первинна виробнича ланка в сільськомугосподарстві (фермерське господарство, селянська спілка, особисте господарство)функціонує на основі комерційного розрахунку. Це означає, що для забезпеченнясвоєї діяльності вона повинна мати певні грошові ресурси, які виступають увигляді виробничого капіталу. Існують певні особливості обороту капіталу всільському господарстві. По перше, це джерела формування капіталу. Певначастина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди,обладнання) формуються звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Протезначна частина засобів виробництва, що споживаються, створюються в самомугосподарстві і входять у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу.Тобто відбувається відновлення безпосередньо в натуральній формі (формуваннястада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів). Цеозначає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції ненабуває форми кінцевого продукту.
По друге, це особливості в обороті капіталу,які обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва. Так,механічні знаряддя праці застосовуються в сільському господарстві відноснокороткий час (зернові комбайни 10-20 днів на рік, сівалки 5-10 днів). У той жечас високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин длятого, щоб усі операції виконувалися своєчасно і високоякісно. Це, з одногобоку, передбачає вищий ніж у промисловості рівень капітало- і енергоозброєностіпраці, а з іншого, – уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими галузяминародного господарства.
Реформуванняможна проводити у трьох напрямах.
Перший, коли всі власники є членамиколективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До нихможна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонернітовариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.
Економічні відносини між учасникамиколективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися наоснові оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди абоорендної плати.
Другим напрямом реформування колективнихсільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватногопідприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю),заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємстваземельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати наувазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі увиробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.
Третім напрямом реформування є створеннянового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їхвласників. Цьомунапряму відповідають товариства з обмеженоювідповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільнасистема. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі.Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.
Таким чином, найсприятливішими на сучасномуетапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майнота колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такоїкооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництвокапіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщоселяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право набезперешкодний вихід з колективних формувань.
За таких умов підтримання нормального процесувідтворення вимагає наявності надійних каналів фінансуваннясільськогосподарського виробництва. В усіх розвинутих країнахсільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації.
2.5 Фінансова підтримкааграріїв з бюджету
Сільське господарство України в недалекійперспективі може стати одним з джерел експорту. Цьому сприяють і великімасштаби сільськогосподарського землекористування і родючі землі. У поєднанні зпрацьовитістю українського народу це виводить Україну на одне з провідних місцьза аграрним потенціалом. У перспективі Україна може не лише повністюзабезпечити власні потреби в сільськогосподарській продукції, а й істотнозбільшити свій експортний потенціал. Таким чином, сільське господарство може іповинно стати галуззю, що відіграватиме виняткову важливу роль у процесівходження України у світовий ринок.
Сільське господарство як галузь матеріальноговиробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовахринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів,яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства впромисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не беребезпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями.Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві,яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростанняпропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішогобізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результатіпропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже,зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників,урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілуресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення впромисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причинацього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, алеземельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їхвласниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них ідалі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає відтоваровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Цезаважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпеченняефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинніздійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. Вцьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства.Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиціясільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що втаких умовах ціни на
Сільськогосподарську продукцію і доходисільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження.
На відміну від промисловості до процесусільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси – основніі оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві єголовним засобом виробництва, тоді як в інших галузях вона є лише просторовимбазисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення нарозширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних іззбереженням і підвищенням родючості грунту.
Аграрні підприємства працюють в умовах ризикуі невизначеності. Однією з причин є те, що в сільському господарствіекономічний процес відтворення тісно переплітається з природними процесами.Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів, якічасто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організмирозвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежністьпроцесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, всвою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічноїнауки.
Сільськогосподарське виробництво здійснюєтьсяв різних грунтово-кліматичних умовах – добрих, середніх і поганих, щобезпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємстві має наслідком рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють увідносно гірших природних умовах, менш конкурентноспроможні, мають вищувірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тимважелем, який забезпечував таким підприємствам відносне благополуччя ізменшував ризик збанкрутувати.
Тому виникає потреба в державній підтримцітаких сільськогосподарських підприємств за допомогою поза цінових економічнихважелів.
У сільському господарстві робочий періодвикористання живої і не збігається з періодом виробництва. У результаті такогонезбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному,переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, внерівномірному надходженні продуктів і доходів протягом року. Це вимагаєрозробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора привиборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природнихумов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страховірезерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненими форс мажорними обставинами,посухою, градобоєм, повенями тощо.
Сільське господарство – це кредитомісткагалузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони додатковихфінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, дляздійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Аджев сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розривміж вкладанням оборотного капіталу і отриманням доходів. Тому аграрніпідприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат.Тримати на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значноефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати зарахунок власних джерел, а понад цього – позичкових, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційнопривабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Цеспричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, якийпродовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростаннямвкладень від початку виробництва до його завершення і одночасним вивільненнямкоштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційніінвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місцешвидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від йогоінвестування. За цією характеристикою сільське господарство є менш привабливоюгалуззю. Якщо взяти до уваги ще і існування підвищеного ризику неодержанняготової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини– несприятливі природнокліматичні умови, то стає зрозумілим, чому цяособливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманнайому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвиткугалузі і окремих аграрних підприємств та кон’єктури на ринку інвестицій.
В сільському господарстві порівняно з іншимигалузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовленонаступними причинами:
·необхідністю розвивати в аграрних підприємствахдекілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією таорганізацією виробництва;
·розосередженістю працівників по великій території,площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку зцим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничоїситуації;
·достатністю території аграрних підприємств та їхгосподарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додатковихзусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеноговрожаю:
·потребою залучення сезонної робочої сили в періодизбігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складітимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низькукваліфікацію таких працівників;
·необхідністю подовження робочого дня працівниківаграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічнихоперацій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокремав молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дняпрацівників.
Специфічною особливістю сільськогогосподарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремихгалузей, що вимагає всебічного обгрунтування галузевої структури підприємства.Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукціїданої галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклахвідтворення.
Проблема кредитування для сільськогогосподарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюєтьсякомерційними банками як кридитно-ризикована. Тому кредитна ставка для аграрнихпідприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств іншихгалузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитамикомерційних банків для будівельної індустрії становили 35,3%, торгівлі ігромадського харчування становили 36,3%, промисловості – 38,7%, то длясільського господарства – 44,6%.
Крім високих процентних ставок, відбувалося іблокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливістьвикористання землі як об’єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цьогоресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції якоб’єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговостірозрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити длязадоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана длязадоволення вищих за рангом зобов’язань.
Отже, втрати аграрними підприємствами обіговихкоштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокуванняпроцесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення іматеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнованиймашиннотракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив,запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивнихкондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробникивимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжуєтьсядеіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручноїпраці. Наслідки не забарилися – рік у рік скорочувався обсягсільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільськогосподарськоїпродукції, а відтак сформувалася “петля” аграрної кризи.
Насамперед слід зазначити, що на початку2000р. аграрні підприємства мали вкрай несприятливу структуру активів. В їхзагальній вартості понад 84% становили необоротні активи, в тому числі 75процентних пунктів припадало на будівлі і споруди, які переважно пустують імають незадовільний фізичний стан. Через постійне вимагання оборотного капіталуйого частка становила 16%, з них на грошові кошти, розрахунки та інші оборотніактиви припадало лише 3,4 процентних пункти дорівнювала 21%. За такої структуриактивів ліквідна частка майна аграрних підприємств стала надто низькою, щовкрай ускладнило розв’язання проблеми кредитозабезпеченості. Постійно зросталазаборгованість підприємств, і в 1999р. вона становила 15,4 млрд. грн.,перевищуючи їх дебіторську заборгованість у 7 разів. Через важний фінансовийстан підприємства істотно знизили заробітну плату працівників і нерідко її невиплачували роками. Відсутність грошових коштів зумовила перехід від грошовоїоплати переважно до натуральної. Однією з основних форм прояву аграрної кризи,як уже зазначалося, є істотне зниження обсягу виробництва валової продукціїсільського господарства. У 2000р. валова продукція зменшилася порівняно з1990р. у 1,9 рази. Особливо швидкими темпами зменшувався обсяг виробництвапродукції тваринництва. За вказаний проміжок часу зменшення становило 2,4 рази,що негативно відбилося на структурі споживчого кошика. У 2000р. в економіцікраїни в цілому, в тому числі і в сільському господарстві, виникли паросткиподолання руйнівної сили, що тривала майже тисячоліття. Реальний валовийвнутрішній продукт зріс порівняно з 1999р. на 6%, а валова продукціяпромисловості – на 12,9%. Найвищі темпи збільшення обсягів виробництвапорівняно з попереднім роком досягло в галузях, продукція яких наповнюєвнутрішній ринок і задовольняє потреби споживачів, — харчовій, легкій,деревообробній та ін. Намітилася тенденція до посилання інноваційноїактивності, насамперед у напрямі оновлення продукції і впровадження новихтехнологій. Набула подальшого посилення тенденція нарощування обсягівінвестицій в основний капітал. Досягнута стабільність гривні, зросли експортнінадходження валюти, збільшилися іноземні інвестиції. У 2000р. вперше за останні10 років зросло виробництво продукції сільського господарства на 7,6% проти1999р., а продуктивність праці на 4,9%.
Подальше реформування економіки, здійснення у2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі – створення на базіколишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а такожзавершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи – приватизації землідали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовийвнутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп йогозростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузізросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічізменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У2001р. власників земельних і майнових паїв було нараховано 2 млрд. гривеньорендної плати, або на 25% більше, ніж у минулому році. Доходи в особистихселянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення – целише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створитисприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.

3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їхвирішення розвитку АПК в Україні
Глибока економічна криза, в якій опиниласяУкраїна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна знайголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виниклавнаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але длязміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важеліврегулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадіїстановлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вженапрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримуваласяголовним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.
Відсутність ефективного державного регулюванняекономіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, якийхарактеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленнямбезробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів,дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційноїдіяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргудержави, зниженням життєвого рівня населення.
Скажімо, неконтрольовані інфляція ігіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміноюдержавного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була переданапідприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовждовгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутностіналежних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативнийвплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійовогодержавного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вонина свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхувалирозвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.
Зрозуміло, що за належного державногорегулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативнуроль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівноїеліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручаннядержави.
Досвід економічно розвинутих країн Заходу ізсоціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення іефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливішихпараметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність утакому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в1929-1933рр.
Для того щоб запобігти таким катаклізмам умайбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольнуполітику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення ірізнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також черезекономічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись їїзбалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратиласвоєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в нихприватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилосяорганічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізаціявнутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, якіпритаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, якперевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсаціянегативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічнихнаслідків.
Проте з усіх галузей народного господарстванайбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки длянормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, щопо-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві ірозглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспективсоціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарськевиробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не можеефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.
В умовах ринку сільське господарствопіддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних,економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державнерегулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрнихтоваровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічнійполітиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринкусільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава черезрізні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій вінтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, щоринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання зорієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країнпереконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковимсаморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовахдосконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють одинодного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами,державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку вкраїні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умовдля конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим держава повиннавтручатися в економіку, і навпаки.
В умовах розвинутого ринку державне регулюванняекономіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою іфінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності,а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких тарифи,відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги,державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито.Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки,забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.
Крім економічних, соціально-орієнтованаринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті їїсфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосуєтьсявикористання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища,соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дняі підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішньогоринку, обгрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальнезначення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальноїінфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стаєочевидним, що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повиннопідміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюваннюекономічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах діїекономічних законів ринку.
Як бачимо, державне регулювання економіки – цескладне і багатоаспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративнірегулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальнийзахист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництватакож притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутомутрактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють системуекономічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальнихзаходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільногорозвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населенняякісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.
У процесі державного регулюваннясільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходіваграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання малинеобхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’єктури, атакож були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництвов тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам ізабезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Українірозпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулюваннясільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки доформування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі і у ційважливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалисяпереважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втратиуправління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалосяна економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарствіпогіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.
Заходи, що вживалися державою нерідко булиспрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшеннянегативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.
Найбільших втрат сільськогосподарськітоваровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цінна матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарськупродукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялисяселу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованостіаграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Аджелібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводитьдо встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значнимпогіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.
В результаті глибокого диспаритету цін втратисільського господарства за період 1991-1998рр. оцінювалися вітчизнянимиекономістами в сумі 95,5 млрд. грн. Отже, ситуація склалася таким чином, щосільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя(1991-2000рр.),було головним донгом інших галузей народного господарства, що призвело довизначення його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що безрадикального державного втручання в процес формування доходів аграрнихпідприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень унарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже,розв’язувати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.
У 2000р. держава стала здійснювати підтримкудоходів аграрник підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджетучастини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержанихсільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, державакомпенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки,встановленої Національним банком України, а в 2001р.- 70%. Державним бюджетомУкраїни на 2001р.було передбачено направити на часткову компенсацію ставки закредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілітакож передбачено виділити 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримцікредитного забезпечення сільського господарства значно зріз потік кредитнихресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, щопозитивно впливало на результати їх господарської діяльності. Згаданим УказомПрезидента України “Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем населі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки “(лютий 2002р.)викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер будивикористовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків прикредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох обліковихставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цьогомеханізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлісільськогосподарської техніки.
Велику роль для регулювання розвиткусільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчійперспективі відіграло прийняття Закону України “Про стимулювання розвиткусільського господарства на період 2001-2004рр.” (від 18.01.2001р.). Нимвизначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства нацей період і головне – законодавчо закріплюється уже введені і ними розглянутіекономічні важелі державного регулювання та підтримки доходівсільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політиката підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується назабезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основівпровадження заставних цін, регулювання доходів через систему державних дотаційта субсидій. Передбачається, що на період дії даного Закону не вносяться змінив законодавство, що можуть спричинити збільшення додаткового навантаження насільськогосподарських товаровиробників, які до 01.01.2004р. продовжуватимутьсплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну врозпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишатиметься податок надодану вартість і виплачуватимуться дотації за реалізовані ними молоко і живумасу тварин, залишатиметься також чинним Закон України “Про збір на розвитоквиноградництва, садівництва і хмелярства”.
Закон закріплює введений у 2000р. режимспеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено,зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитамив розмірі не менше 50% облікової ставки, встановленої Національним банкомУкраїни. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхуванняризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарськихкультур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськимипідприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку – аграрнимипідприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету маєкомпенсуватися не менше 50% величини страхових ставок по обов’язковомустрахуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.
Принципово є та обставина, що за Закономпередбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України нарозвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що часткавидатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства маєбути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дастьзмогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі,насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо, фіксованоїчастки процентної ставки, що сплачує фермер, а решта погашається державою.
Досвід країн Заходу з пільгового кредитуваннядовів свою ефективність, а тому є цілком виправданим, що Україна сталавикористовувати цей досвід у широких масштабах.
У зарубіжній економіці широко застосовуєтьсяподаткова форма фінансової підтримки. Невеликі фермерські господарства знизькими доходами сплачують і більш низькі податки. Водночас є податкові пільгиі для великих ферм порівняно із підприємствами інших галузей рівеньоподаткування для них установлюється не вище певної ставки, як правило 20%оподаткованого прибутку. Пільгове оподаткування може встановлюватися фермам,які беруть участь у виконанні певних державних програма заумови, що вони дотримуються встановлених вимог при їх виконанні. При порушенніцих вимог ферма не тільки позбавляється податкових пільг, а й виплачує штраф. Уряді країн застосовується пільгове оподаткування при реінвестиціях(вкладення власнихкоштів у розвиток свого підприємства) – на прибуток, що спрямовується нарозширене відтворення, поширюється пільгова податкова ставка. Крім того, якщореінвестиції спрямовуються на виконання передбаченої державою певної програми,фермам компенсується відповідна частка фактичних витрат за умови, що вонидотримуються обов’язкових вимог, обумовлених даною програмою.
У деяких країнах ЄС практикуються прямідотації з державного бюджету фермам, розміщеним у несприятливих природнихумовах господарювання. Одержані виплати повинні спрямовуватися на модернізаціювиробництва. Значні субсидії держави виділяються на боротьбу з водною івітровою ерозією. В США, наприклад, питома вага витрат держави на цей західстановить 86%. Крім того тут держава бере на себе витрати на боротьбу зкарантинними сільськогосподарськими шкідниками.
Для підтримки високого рівня обсягу іефективності виробництва за рахунок державного бюджету здійснюєтьсяфінансування фундаментальних і прикладних досліджень в аграрній сфері. Швидкомупоширенню досягнень НТП допомагає система консультаційних пунктів, які частковофінансуються за рахунок державного бюджету. Для визначення рівня державноїпідтримки фермерських господарств розраховується спеціальний показниквідношенням усіх цінових і поза цінових дотацій на виробництво і реалізаціюпродукції до її фермерської ціни. В багатьох країнах цей показник досягає, якправило, 20-40%, а в окремих – навіть до 70%. Як бачимо, масштаби державноїпідтримки доходів сільського господарства досить істотні. Стає зрозумілим, щоця галузь в Україні може бути ефективною і конкурентноспроможною на світовомуринку лише за умови, коли вона з галузі-донора, що підживлює інші галузінародного господарства, перетвориться на галузь, що спирається на належнудержавну підтримку. Стає також очевидним, що державна підтримкасільськогосподарського виробництва повинна мати гнучку структуру, змінюватисявід стану галузі.
Насамкінець зазначимо, що в окремих розвинутихкраїнах, наприклад, у США, розроблені програми по зменшенню державної підтримкидоходів фермерських господарств з тим, щоб у подальшому не допускатиперевиробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи високий рівеньрозвитку сільського господарства в цих країнах, міцну економіку фермерськихгосподарств та їх потужний матеріально технічний потенціал такі експерименти іззменшенням підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників мають правона існування. Проте для України така зміна аграрної політики є не лишенеприйнятною, а була б шкідливою з огляду на слабку економіку аграрнихпідприємств, виснажений їх основний капітал і низький рівень виробництвасільськогосподарської продукції.
3.2 Іноземне інвестування вАПК України та його проблеми, економічні зв’язки України
В Україні створено певні організаційно-правовіпередумови для залучення та ефективного використання іноземних інвестицій.Згідно з нині діючим законодавством, для всіх іноземних інвесторів на територіїУкраїни встановлено національний режим інвестиційної діяльності. Булосформовано 11 спеціальних (вільних) економічних зон і 9 територій пріоритетногорозвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, в яких для інвесторівпередбачалася низка пільг. Іноземним інвесторам були надані певні гарантії збоку держави, а саме: зарубіжні інвестиції не підлягають націоналізації;іноземним інвесторам гарантується безперешкодний переказ закордон прибутків;вони мають право на відшкодування збитків, у тому числі за упущену вигоду іморальну шкоду, які були їм завдані внаслідок дій, бездіяльності абоненалежного виконання державними органами чи посадовими особами обов’язків,передбачених законодавством щодо іноземних інвесторів; у разі припиненнядіяльності гарантується повернення інвестиції в натуральній формі або у валютіінвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій аботоварній формі.
Серед зарубіжних фірм-інвесторів, що розпочалисвою діяльність в Україні й досить активно інвестують в агропромисловийкомплекс, чимало провідних іноземних компаній і навіть світових лідерів(«Каргілл» (США), «Сан Інтербру» (Бельгія), «КрафтЯкобс Сушар» (Швейцарія) тощо). Це свідчить про існування зацікавленості вУкраїні з боку іноземних інвесторів, незважаючи на загальну несприятливуекономічну ситуацію, нестабільність і непередбачуваність законодавства,надмірний податковий тиск, низький соціальний капітал (довіра, цінності танорми, що поділяють люди в будь-якій спільноті), а отже — неготовність абонеспроможність більшості українських партнерів дотримуватись договірнихзобов’язань тощо.
На сьогодні найбільш пріоритетними таодночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є:
— оновлення та модернізація на базі новихтехнологій підприємств переробної і харчової промисловості, а також тих, щозаймаються заготівлею та зберіганням зерна та іншої сільськогосподарськоїпродукції;
— створення інфраструктури з реалізаціїпродукції агропромислового комплексу;
— надання виробничих послугсільськогосподарським та іншим агропромисловим формуванням.
Нині харчова промисловість є однією ізнайпривабливіших для іноземних інвесторів галузей, до якої залучено майже 15%загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну.
Станом на 1 липня 2008 року, починаючи з 1992року, в агропромисловий комплекс України було залучено 2586,1 млн. дол. СШАпрямих іноземних інвестицій (7,1% загального обсягу прямих іноземних інвестиційв економіку).
З них вкладено 1756,4 млн. дол. США (4,8%) у786 підприємств харчової та переробної промисловості та 829,7 млн. дол. США(2,2%) у 599 сільськогосподарських підприємств.
Приріст іноземного капіталу за 6 місяців 2008року склав 472,1 млн. дол. США, що в 2,7 рази більше, ніж за аналогічний період2007 року. При цьому інвестиційні вкладення у харчову промисловість досягли195,3 млн. дол. США. Обсяг залучення іноземних інвестицій в сільськегосподарство з початку року збільшився на 276,7 млн. дол. США.
За обсягами прямих іноземних інвестицій в АПКтримають першість Київська (698 млн. дол. США), Запорізька (233,3 млн. дол.США), Харківська (174,4 млн. дол. США), Одеська (142,7 млн. дол. США),Миколаївська (113,8 млн. дол. США) та Донецька (102,1 млн. дол. США) області там. Київ (202 млн. дол. США).
Основними інвесторами в агропромисловийкомплекс України є країни:
— у сільське господарство:
Кіпр (338,5 млн. дол. США), США (47,4 млн.дол. США), Великобританія (130,4 млн. дол. США), Данія (43,1 млн. дол. США),Австрія (31,8 млн. дол. США), Німеччина (41,1 млн. дол. США), Франція (19,9млн. дол. США), Російська Федерація (21,2 млн. дол. США) (рис. 2).
— у харчову промисловість:
Нідерланди (508,6 млн. дол. США), Кіпр (211,6млн. дол. США), США (143,8 млн. дол. США), Великобританія (149,7 млн. дол.США), Швеція (226,8 млн. дол. США), Швейцарія (86,6 млн. дол. США), Німеччина(60,8 млн. дол. США), Франція (70,5 млн. дол. США), Росія (36,6 млн. дол. США).
Станом на 1 липня 2008 року в агропромисловийкомплекс України було залучено 11357,63 млн. грн. інвестицій в основний капітал(13,9% загального обсягу інвестицій в економіку — 81561,3 млн. грн.).
З них 6300,95 млн. грн. вкладено в харчову тапереробну промисловість і 5056,7 млн. грн. у сільське господарство (6,2%).
За І півріччя 2008 року підприємствамисільського господарства України освоєно інвестицій на 46,3% більше відповідногоперіоду 2007 року, у тому числі:
— рослинництво — 3504,2 млн. грн. (на 51,1%);
— тваринництво — 1316,7 млн. грн. (на 31,6%);
— змішане сільське господарство — 178,3 млн.грн. (на 90%);
— надання послуг у рослинництві ітваринництві, облаштування ландшафту, мисливство 57,2 млн. грн. (на 33,9%);
— рибальство, рибництво — 8,2 млн. гривень (на45%), і на 30,9% більше, ніж у 1 кварталі 2008 року.
Варто зазначити про суттєве нарощення обсягівосвоєних інвестицій у ІІ кварталі поточного року в галузі тваринництва тарибництва порівняно з попереднім кварталом 2008 року.
Якщо за І квартал 2008 року інвестиції втваринництво склали 330,8 млн. грн. (67,5% до відповідного періоду 2007 року),у рибництво — 1,6 млн. грн. (42,1%), то протягом ІІ кварталу додатково освоєновідповідно 985,9 млн. грн., або 74,9%, та 6,6 млн. грн., або 80,5% відзагальної суми за січень-червень.
Серед лідерів за зростанням обсягів освоєнняінвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулогороку вирізняються області:
Львівська (у 6 разів), Хмельницька (майже в 5разів), Луганська (більше, ніж у 3 рази), Житомирська, Чернівецька (більш ніж у2 рази), Сумська, Тернопільська, Полтавська, Запорізька (майже вдвічі) та м.Київ (більш ніж втричі).
Нижче показників відповідного періоду минулогороку спрацювали Івано-Франківська (53,4%), Київська (76%), Черкаська (76,7%),Миколаївська (97,8%) області та м. Севастополь (88,2%).
Одночасно варто зауважити, що часткаінвестицій в основний капітал у сільське господарство України в середньому порегіонах складає 6,2%.
Очолюють цей список Хмельницька, Черкаська,Тернопільська, Кіровоградська, Чернігівська, Сумська та Вінницька області, уяких цей показник значно вище середнього рівня і коливається у межах від 23,1до 11,8% від загального обсягу освоєних інвестицій в регіоні.
На відміну від названих, значне відставанняінвестування сільського господарства спостерігається у Дніпропетровській,Донецькій, Івано-Франківській, Закарпатській областях та м. Києві. Часткаінвестицій у сільське господарство у цих регіонах коливається від 3,5 до 0,1%.
Нижче від середнього рівня по Україні часткаінвестицій у сільське господарство спостерігається також в Чернівецькій (4%),Одеській (4,4%) та Львівській (5,5%) областях.
Стосовно інвестування виробництва харчовихпродуктів, напоїв і тютюнових виробів: за 6 місяців 2008 року за цим напрямкомінвестицій в основний капітал освоєно на суму 6300,95 млн. грн., що становить98,4% до відповідного періоду минулого року (без урахування виробництватютюнових виробів — відповідно 6008,5 млн. грн. і 100%).
Варто зазанчити про зростання обсягів освоєнихінвестицій (у відсотках в порівнянні з відповідним періодом минулого року) затакими позиціями:
— виробництво макаронних виробів — 199,5%;
— перероблення та консервування овочів тафруктів — 197,7%;
— виробництво прянощів та приправ — 189,1%;
— виробництво молочних продуктів та морозива — 150,1%;
— виробництво м’яса та м’ясних продуктів — 124,8%;
— виробництво пива — 124,7%;
— виробництво мінеральних вод і безалкогольнихнапоїв — 123,6%;
— виробництво хліба та хлібобулочних виробів — 113,9%.
Більш ніж удвоє знизились обсяги інвестицій (упорівнянні з відповідним періодом 2007 року, рис.3) на:
— виробництво рибних продуктів — 51%;
— виробництво цукру — 48,4% ;
— виробництво продуктів дитячого харчування тадієтпродуктів — 41,6%;
— виробництво готових кормів для тварин — 23,8% та інше.
За обсягами інвестування виробництва харчовихпродуктів, напоїв і тютюнових виробів по відношенню до загального обсягу інвестиційсеред регіонів лідирують області: Кіровоградська (19,2%); Херсонська (19,58%);Чернігівська (17,09%); Вінницька (14,2%); Волинська (13,9%) при середньому поУкраїні 7,75%.
На нижчому рівні знаходиться інвестуваннярозвитку харчової промисловості у Закарпатській (4,26%), Тернопільській(3,67%), Луганській (2,12%) областях і м.Севастополі (0,46%).
Частка інвестицій на виробництво харчовихпродуктів (у відсотках до загальних обсягів інвестицій за промисловими видамидіяльності) лідерство за регіонами мають: Херсонська (63%), Вінницька (56,3%),Кіровоградська (46,8%), Чернігівська (38,9%) області та м. Київ (52,8%) присередньому рівні по Україні — 20,7%.
На противагу згаданим, низькі темпи освоєннятаких інвестицій спостерігаються в Луганській (2,9%), Івано-Франківській(5,8%), Дніпропетровській (6,1%) областях, АР Крим (7,4%), м. Севастополі(3,3%) [1].
Таким чином, аграрне виробництво в Українізалишається одним із тих видів економічної діяльності, інвестиційний потенціалякого не реалізований у повній мірі.
Значного зростання прямих іноземних інвестиційне простежується в основному через очікування потенційних інвесторів таінвесторів, які вже реалізують інвестпроекти; стабільності роботи галузі тапередбачуваності аграрної політики. Особливо це стосується таких складовихінвестиційного клімату, як земельні питання, господарське право та податковезаконодавство.
Поряд із усуненням проблемних питаньзаконодавства, не менш важлива роль належить проведенню роз’яснювальній роботіз інвесторами та заходам іміджевого характеру. Крім того, департаментом спільноз Держкомстатом проводиться робота щодо удосконалення статистичної звітності зпитань залучення іноземних інвестицій в АПК України.
Істотною рисою розвитку світогосподарськихзв’язків на сучасному етапі є активне включення до них всіх країн і регіонівсвіту. Участь у системі міжнародного поділу праці, широке використання йогоможливостей стали об’єктивною потребою, одним із важливіших факторів подоланнявідсталості в галузі економіки, використання досягнень науково-технічногопрогресу, формування сучасної матеріально-технічної бази.
Об’єктивні процеси інтернаціоналізаціїгосподарського життя обумовлюють розвиток різноманітних видів і формміжнародного бізнесу. За масштабами, динамікою та ефективністю впливу наструктури світової та національної економік у міжнародній економічній практиціпревалює спільне підприємництво. Найбільш повно його переваги проявляються упроцесі створення та діяльності міжнародних спільних підприємств — довгострокової форми співробітництва з поєднанням різнонаціональними партнерамизусиль в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.
На рівні національних економік міжнародніспільні підприємства виступають, з одного боку, як форма експорту державного,приватного та змішаного підприємницького капіталу, а з іншого — як одна знайбільш ефективних форм його імпорту. В залежності від ступеню зрілостінаціональних економік, рівня їх інтегрованості у світове господарствоформується мотивація і політика щодо міжнародних спільних підприємств.
Спільне підприємництво сприяє створеннюпрогресивної структури виробництва, реалізації потенціалу ринкових відносин,розвитку здорових конкурентних відносин товаровиробників, а також запобігаємонополізації економіки. У країнах, які проводять науково обґрунтованупослідовну політику заохочення іноземної спільної підприємницької діяльності,створюється середовище, сприятливе не тільки для іноземних, але й длянаціональних інвесторів і підприємців [2, 3].
Міжнародні спільні підприємства здатні позитивновпливати на масштаби і темпи ринкової трансформації національних економікприймаючих країн, розвиваючи умови і фактори їх міжнародноїконкурентоспроможності.
На мікрорівні міжнародні спільні підприємстваявляють собою одну із найбільш поширених форм самостійного входження фірм узарубіжний ринок або різновид стратегічних альянсів двох чи декількох фірм, щомає певні переваги за рахунок синергічного ефекту від взаємодіїрізнонаціональних партнерів.
Проблеми інтернаціоналізації, іноземнихінвестицій, теоретичні аспекти розвитку міжнародних спільних підприємствдосліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим, необхідніподальші дослідження теоретичних і практичних питань розвитку міжнароднихспільних підприємств із акцентуванням уваги як на макроекономічних аспектахрегулювання іноземної інвестиційної діяльності, так і на поведінці суб’єктівінвестиційного процесу у реальних умовах конкретних приймаючих країн.
Спільні підприємства (СП) слід розглядати якнову для умов України форму господарювання і вид зовнішньоекономічноїдіяльності, сформованої на принципах ринкової економіки, поєднання інтересіввітчизняних і зарубіжних підприємців в її здійсненні. Основна мета, функції ізавдання СП, розташованих на території України, полягають у залученні в країнуіноземного капіталу і прогресивних технологій; підвищення на цих засадах якостіпродукції робіт і послуг та ефективності виробництва, інтеграції країни всвітову систему господарювання. З цих позицій розвиток спільного з іноземнимидержавами підприємництва слід розглядати як реальний шлях виходу економікиУкраїни з світової фінансової кризи та подальшої стабілізації.
Основними причинами, що гальмують розвитокспільного підприємництва, знижують ефективність функціонування СП слід вважати:економічну та правову нестабільність в країні, відсутність чіткої політикисприяння розвитку пріоритетних напрямків СП з боку держави, необхідністьудосконалення правових і економічних важелів регулювання діяльності СП.
Соціально-політичне та економічне становище вУкраїні поки що не дає можливості розраховувати на великі вкладення західногокапіталу в економіку.
Досягнутий рівень зарубіжного інвестування уформі СП можна розглядати як початковий етап. Однак СП продемонструвалидивовижну пристосованість навіть до тих несприятливих умов, які існують длявсієї економіки України. Більшість з них утримались в кризових для всієїекономіки умовах.
В цілому можна вважати, що СП поступово стаютьневід’ємним елементом економічних відносин і одним з важливих факторів формуванняринкового середовища.
Центральним і місцевим владним структурампропонується створити особливо сприятливий режим для залучення великихінвестиційних коштів у сферу матеріально-технічного виробництва.
У світовій практиці напрацьовано універсальнийнабір заходів, які більшою або меншою мірою використовуються для залученняіноземного капіталу. Серед них найбільш сприятливими є такі методи стимулюванняіноземних капіталовкладень [4, 5]:
— податкові стимули: встановлення прямихдодаткових пільг, відстрочка сплати податків за інвестування капіталу; стимули,пов’язані з амортизаційними відрахуваннями; «податкові канікули», яківстановлюються на строк від 2 до 10-15 років; звільнення від сплати митнихпроцедур по імпорту обладнання, сировини, комплектуючих виробів;
— фінансові стимули: різного роду субсидії,позики, кредити і гарантії їх надання, державне страхування;
— нефінансові стимули, спрямовані на створеннязагальних умов ефективного функціонування іноземного капіталу;
— забезпечення необхідними факторами виробництва,інформацією та службами управління щодо розвитку транспорту та іншихкомунікацій.
Створення сприятливого інвестиційного клімату- головна умова успішної політики залучення та використання іноземного капіталув економіці України. Для забезпечення стабільної правової основи функціонуванняіноземного інвестора пропонуються її окремі основні елементи, а саме:забезпечення прав власності на землю або права отримання 99-річної оренди земліпід будівлями, спорудами, підприємствами при їх купівлі, покращення податкових,митно-тарифних умов для іноземного партнера, гарантування їх стабільності наперіод 5-7 років, застосування пільг, спрямованих на зменшення ризику втратикапіталу, розробка особливого режиму участі іноземних інвесторів уприватизації, розширення практики двосторонніх домовленостей про взаємнийзахист інвестицій, розширення взаємодії з міжнародними організаціями, якізаймаються питаннями інвестиційного співробітництва, особливо з Міжнароднимагентством по гарантіям інвестицій (МАГІ), Міжнародним банком реконструкції тарозвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією.
Для стимулювання діяльності СП необхіднапослідовна державна стратегія, а саме [6, 7]:
— варто відмовитися від орієнтації напідтримку та стимулювання всіх без виключення СП, в особливості націлених нагігантські проекти, що потребує значного відволікання з народногосподарськогообігу матеріальних та фінансових ресурсів;
— варто заохочувати на рівні державноїполітики першочергове залучення іноземного капіталу до будівництва та реконструкціїпідприємств, що випускають гостродефіцитні та конкурентоспроможні товари;
— не допускати створення СП, що випускаютьпродукцію, несумісну із міжнародними стандартами;
— за допомогою різноманітних стимулівпідтримувати та заохочувати створення СП у високотехнологічних галузях,пріоритетних для нашої економіки;
— створити розгорнуту організаційно-правовусистему, яка б була конкурентоспроможна по відношенню до інвестиційних режимівінших країн, гармонізувати українське законодавство у відповідності зєвропейськими стандартами;
— пріоритетним напрямком використаннязарубіжних інвестицій у межах СП повинен стати розвиток експортного потенціалуУкраїни.
На мікрорівні із метою підвищення ефективностідіяльності спільних підприємств пропонуються наступні напрями удосконаленнясистеми управління:
1. удосконалення організаційної структуриуправління СП;
2. підвищення професійного та інтелектуальногорівня управлінського персоналу;
3. оволодіння керівниками всіх рівнівсучасними методами та стилями управління;
4. підвищення ролі сучасних засобівавтоматизованої обробки інформаційних даних в оптимізації ефективногоуправління СП.
Проблема залучення іноземних інвестицій черезміжнародні спільні підприємства є найбільш актуальною для країн з перехідноюекономікою. Регульований розвиток національно-зарубіжних спільних підприємствстворює нові джерела ефективного зовнішнього фінансування, забезпечує доступ досучасних технологій і передового управлінського досвіду, насичує споживчийринок якісними товарами та послугами, розширює експортні можливості.
Впровадження запропонованих пропозицій тарекомендацій щодо вдосконалення діяльності спільних підприємств сприятимепідвищенню ефективності інвестиційної діяльності та прискорить поступекономічної реформи в Україні.

Висновок
Досвід аграрних перетворень в Україніпереконливо свідчить про недостатнє теоретичне обгрунтування проблемтрансформації відносин власності, входження в ринкову економіку і розвитокпідприємницької діяльності. Важливе значення має розробка методології іоб’єктивний аналіз практики, виявлення переваг і недоліків тих чи інших видівпідприємницьких структур, розробка пропозицій і підходів до їх формування іфункціонування, побудови внутрішньогосподарських економічних відносин.
Ринкові відносини формуються під впливомсаморегулюючих і регульованих економічних механізмів, їх співвідношення можесприяти створенню стимулів для організації ефективного виробництва з метоюотримання прибутку. Забезпечення прибутку, орієнтація на попит і конкуренціюстимулюють виробництво і є методом для запровадження інновацій.
Організаційний аспект підприємницькоїдіяльності в аграрній сфері полягає в забезпеченні:
високого життєвого рівня сільськогосподарськихтоваровиробників;
через розширення виробництва та високої купівельноїспроможності населення;
через зайнятість і оплату праці.
Стосовно сільського господарства суб’єктамипідприємництва виступають колективні сільськогосподарські підприємства,фермерські господарства, кооперативи, господарські товариства з різним ступенемвідповідальності, інші приватні формування, державні підприємства. Основниминапрямами формування цих суб’єктів є приватизація майна радгоспів іреструктуризація колгоспів та колективних сільськогосподарських підприємств.Ключовим підходом до цього є орієнтація індивіда на задоволення своїх потреб іінтересів через працю, здібності і підприємливість. Усвідомлення потребпрацівником через інтерес служить дійовим чинником задоволення цих потреб іспонукає його до участі у підприємницькій діяльності.
Формування ринкових відносин зосереджується нарізноманітності форм власності та конкретних формах її прояву. Активізуватипідприємницьку діяльність неможливо без середовища суб’єктів ринковогогосподарства. Тому для підвищення підприємницького потенціалу необхідно, порядз індивідуальним, розвивати і колективне підприємництво.
Розвиток підприємницької діяльності у великихгосподарських структурах можна забезпечити шляхом поглибленнявнутрішньогосподарських товарно-грошових відносин. В рамках таких структур суб’єктамипідприємницької діяльності можуть бути повністю сільськогосподарськікооперативи, колективні підприємства, фермерські, сімейні господарства,господарські товариства, агрофірми і інші організаційні форми, що будують своюдіяльність на приватній і колективно-пайовій формі власності.
Підприємництво в Україні вже має свою історію,певний досвід. Його слід розглядати як самостійну, ініціативну,систематичну діяльність на власний ризик з метою отримання прибутку. Проте дляетапу формування ринкового середовища важливо переосмислити окремі теоретичніпередумови і методичні підходи до розвитку підприємницької діяльності.

Додатки
Рис. 1 Склад агропромисловогокомплексу
/> 
 
 
 
 
 
 
 

Рис. 2Інвестиції в АПК заосновними країнами-інвесторами, млн дол. США
/>
 

Рис. 3 Приріст (зменшення)обсягу інвестицій (І півріччя 2008 р.), % до відповідного періоду 2007 року
/>