–PAGE_BREAK–Франчайзинг—це система дрібних приватних фірм, які укладають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми у своїй діяльності на певній території та у певній сфері. Вони мають пільги на ціни, допомогу в доставці товарів, придбанні устаткування, кредитах тощо. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній. Такі контракти взаємовигідні, оскільки дрібні фірми отримують фінансову й торговельну підтримку від великих корпорацій, а останні мають економію на реалізації своєї продукції, а також додатковий прибуток від своїх філій [5, 371].
Успіх могутньої транснаціональної корпорації «МакДональдс», що обслуговує на своїх 12 тисячах підприємств у різних країнах світу сотні мільйонів клієнтів, криється в залученні тисяч партнерів на основі франчайзингу. Бізнес у рамках цієї системи при грамотному веденні справи досить вигідний. Підраховано, що ця корпорація вивела в мільйонери більшу кількість американців, ніж будь-яка інша комерційна організація країни.
Особливості і переваги франчайзингу в порівнянні з бізнесом, пов’язаним зі створенням власних нових виробничих, торгових, сервісних та інших підприємств можна прослідкувати у додатку 5, рис. 3.
Можна навести чимало прикладів успішної діяльності малих фірм у системі франчайзингу. Так, фірма «Зінгер» франчайзирує право на продаж своїх виробів на території США. Компанія «General motors» у 1898 р., не маючи грошей на відкриття магазину, почала продаж парових двигунів через дилерів. Ця система донині залишається основним способом продажу автомобілів. Найвищий підйом у розвитку франчайзингу припадає на кінець 80-х років. У 1984 р. майже третина обсягу продажу у всіх магазинах США (близько 500 млрд. доларів) – була реалізована через франчайзингові фірми.
Франчайзинг створює 13 % національного багатства у валовому національному продукті США – це в три рази більше, ніж торгівля автомобілям. Так роботодавець-франчайзинг надає понад 7 млн. робочих місць, причому дуже багато з них для некваліфікованих, котрі не мали іншої можливості знайти роботу.
У Росії Володимир Довгань і Тольятінська науково-виробнича фірма «Дока» стали піонерами франчайзингу при реалізації широкомасштабних програм «Дока-піца» і «Дока-хліб».
В Україні та у Криму франчайзинговий бізнес тільки починає розвиватися. З’явилася мережа спеціалізованих магазинів із продажу (і з суміжного сервісного обслуговування) комп’ютерів, телевізорів, відео- і множинної техніки відомих фірм; підприємств з обробки і реалізації фотоматеріалів «Кодак», сервісного обслуговування автомобілів іноземних марок; ряд стоматологічних поліклінік «Cabot». До типових підприємств, що працюють на основі франчайзингу, відносяться підприємства з виготовлення і реалізації безалкогольних напоїв «Кока-кола» і «Пепсі-кола», косметичний центр «Пані Анеле», що використовує технології, устаткування і препарати знаменитої іспанської школи «Lady Annl», київська фірма «Денді-Ескім» пропонує на основі франчайзингу рентабельні проекти «Бар-морозиво» і «Бар-піцерія». До масштабних проектів франчайзингового бізнесу в Україні відноситься створення мережі ресторанів «Мак Дональдс» і розвиток виробництва і збуту кока-коли компаній «Coca-cola Amatil Ukraine Ltd» [20, 36-37].
Найпопулярніші франчайзери в Україні за підсумками 2005 року наведені в додатку 5, табл. 1.
Венчурна фірма — це комерційна організація, що займається розробкою наукових досліджень, фінансує і консультує компанії, які займаються нововведеннями. Венчурне підприємство зародилося в США після другої світової війни. Нині венчурні фірми створюються і в Україні, однак не отримали поширення, як і малий бізнес в цілому [5, 371].
Англійське слово «venture» означає ризик, отже, венчурний капітал – це «ризикований капітал». Часто засновники малого підприємства, маючи цікаву ідею, не мають у своєму розпорядженні засобів для її реалізації. У цьому випадку засновники повинні знайти фізичну чи юридичну особу, що володіє необхідними засобами, які можна вкласти в цей проект. У такій ситуації дуже важливо зацікавити венчурного капіталіста, переконати його, що має справу з надійним партнером, і що віддача його інвестицій буде досить високою.
Використання венчурного капіталу одержало поширення в США. До середини 80-х тут діяло більше 650 венчурних фірм. У 1987 р. загальний обсяг інвестицій із усіх джерел венчурного капіталу становив приблизно 4,5 млрд. доларів. Досвід цієї країни показує, що 30 % річних і більше вкладеного венчурного капіталу – нерідке явище. Власники звичайних акцій, нічим особливо не ризикуючи, одержують річний дохід від вкладених коштів у розмірі 10-15 %. Природно, чим більше ризикує власник капіталу, тим на більший відсоток доходів від своїх засобів він повинен розраховувати [16, 38].
Середній бізнес відіграє менш помітну роль, оскільки йому доводиться конкурувати як з великими, так і з малими фірмами. В результаті він переростає або у великий бізнес, або перестає існувати. Виняток становлять лише ті фірми, які виступають монополістами у випуску певної специфічної продукції, що має свого постійного споживача (зубопротезне обладнання, виробництво інвалідної техніки, спеціального взуття, туристичного обладнання тощо).
Великий бізнес відрізняється більшою стійкістю, ніж середній чи малий. Тенденція до зростання розмірів підприємств була характерною для першої половини XX ст. Вона пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва. Причому концентрацію виробництва слід розглядати у двох вимірах — збільшенні розмірів підприємств і зростанні частки великих підприємств в тій чи іншій галузі.
Концентрація виробництва на рівні підприємства дає можливість виявити його оптимальний розмір, який визначається мінімальними витратами виробництва і реалізації на одиницю продукції (рентабельністю). Якщо масштаби підприємства перевищують оптимальний розмір, це супроводжується зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності виробництва.
Концентрація виробництва сформувала основу для великого підприємництва, що займає провідні позиції у ринковій економіці. Наприклад, у США в економіці домінуюча роль належить 500 найбільшим промисловим корпораціям, на підприємствах яких зосереджено близько 20 % усіх зайнятих на виробництві і 3/5 усіх отримуваних прибутків. У ФРН налічується близько 3600 великих підприємств, в Японії кількість великих підприємств не перевищує 10 % їх загальної кількості.
Переваги великого підприємництва наведені в додатку 5, рис. 4.
Історія розвитку підприємництва на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і нині сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова система. Про розвиток малого та середнього бізнесу в розвинених країнах світу може дати приблизне уявлення кількість малих і середніх фірм в окремих країнах (з чисельністю до 500 зайнятих): в США їх налічується до 8 млн., в Японії — 5,4, Франції — 3,1, ФРН —1,9, Великій Британії — 1,3, Нідерландах — 1,2, Канаді — 0,6 млн. За останнє десятиріччя значні темпи у розвитку малого і середнього підприємництва спостерігалися в Польщі, Угорщині, Чехії та Словенії. Так, у Польщі кількість таких фірм нині перевищує 2 млн., в Угорщині їх частка у загальній кількості підприємств більша ніж 70 %. Малі та середні підприємства в розвинених зарубіжних країнах — це юридично самостійні структури, спеціалізовані на галузях виробництва. Вони належать до сфери ризикового бізнесу. Нерідко їх очолюють вчені, інженери, винахідники, які прагнуть найшвидше впровадити свої ідеї, розробки або винаходи. Водночас малий бізнес дає можливість вирішити і ряд гострих соціальних проблем, що виникають в умовах ринкового господарства, наприклад проблеми зайнятості (безробіття), збільшення доходів, активізації творчого потенціалу окремої особи або групи людей, об’єднаних загальним інтересом [5, 373].
За даними зарубіжних досліджень, в економіці розвинених країн на малий та середній бізнес припадає понад 90 % усіх підприємств, до 40—60 % виробництва валового національного продукту. Із приблизно 20 млн. підприємств у США до малих належать понад 17 млн., у Великій Британії та Італії понад 96 % підприємств є малими і середніми. В Україні нині малих структур підприємств налічується близько 90 % загальної чисельності підприємств, проте вони виробляють лише 10 % валової продукції. Водночас у Польщі таких підприємств близько 2 млн. Вони виробляють понад ЗО % ВВП. Частка працюючих у малому бізнесі України на початку 2004 р. становила приблизно 12 %, тоді як у розвинених країнах світу — близько 60 % [7, 97].
Отже, сучасне підприємництво — це синтез великого і малого виробництва. Якщо велике виробництво є «становим хребтом» усієї виробничої та ринкової системи, то малі й середні підприємства (фірми) — «м’які і гнучкі тканини», без яких велике виробництво в сучасних ринкових умовах існувати не може. Нині стає очевидним, що становлення та розвиток підприємництва в Україні не зможе набрати інтенсивного імпульсу та рухатися безхибним шляхом без узагальнення світового досвіду США, Японії, Німеччини та інших розвинених країн.
2.2 Організаційно-правові форми підприємництва в Україні
Підприємницька діяльність існує в певних організаційно-правових формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників: сфери діяльності, фінансових можливостей, переваги тієї чи іншої організаційної форми. Важливе значення має аналіз чинного законодавства. У межах українського юридичного поля діють Закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва». Вони визначають умови, напрями формування альтернативних форм господарювання.
Підприємницька діяльність в Україні здійснюється згідно з чинним законодавством на таких умовах: без використання найманої праці; з використанням найманої праці; без створення юридичної особи; зі створенням юридичної особи.
Статус підприємницької структури в Україні оформлюється державною реєстрацією у порядку, передбаченому законодавством. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації забороняється. При реєстрації кожний суб’єкт підприємництва заноситься до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) і йому присвоюється ідентифікаційний код.
Підприємницька діяльність, що здійснюється зі створенням юридичної особи, реєструється як підприємство (фірма). Підприємницька діяльність, здійснювана без створення юридичної особи, реєструється як приватне підприємництво.
В Україні за формами власності та організацією виділяють такі основні види підприємницьких господарств (фірм):
ü індивідуальне – засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (ремісники, фермери, що не застосовують постійно найману працю);
ü сімейне – грунтується на приватній власності громадян – членів однієї сім’ї з можливістю використання найманої робочої сили;
ü приватне або партнерське – зі створенням юридичної особи з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);
ü акціонерне – засноване на власності акціонерів (власників цінних паперів);
ü орендне – береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право розпоряджатися майном та бути власником результатів праці, доходів;
ü колективне (народне) – засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію й доходи;
ü інноваційне – грунтується на інтелектуальній власності;
ü спільне – створюється об’єднанням майна різних власників [13, 115-116].
Види підприємств за видами власності та господарські об’єднання наведені в додатку 6, ст. 2.
Згідно зі ст. 79 Господарського Кодексу України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Види господарських товариств показані в додатку 5, рис. 5.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує статутний фонд, розподіляє доходи тощо. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об’єднання майна.
Отже, підприємництво —це багатогранна творча діяльність, необхідна для ведення бізнесу. Впродовж багатьох років люди в Україні, котрі мають схильність до ділової активності, не могли стати підприємцями, оскільки така діяльність не заохочувалася і взагалі вважалася суспільно недоцільною. Це стало однією з причин, які призвели до занепаду економіки, її значного відставання від рівня багатьох західних країн. В Україні, яка обрала шлях ринкових реформ, необхідно створити умови для відродження і широкого розвитку підприємництва.
2.3 Державне регулювання підприємницької діяльності
Необхідність державного регулювання ринкової економіки беззаперечна. В усіх країнах світу держава «втручається» в економіку більшою чи меншою мірою як розширенням державного сектору економіки, так і регулюванням її підприємницького сектору. Як свідчить досвід економічних реформ у промислово розвинених країнах, це регулювання здійснюється у широких межах і являє собою надзвичайно складний та професійний механізм, який ґрунтується на синтезі економічних та адміністративних методів впливу.
У науковій літературі традиційно виділяють чотири основні внутрішні функції держави — економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще дві: екологічну та правоохоронну. Як правило, економічну функцію трактують як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності у регулюванні економіки.
У сучасних умовах суть економічної функції перебуває у процесі далеко не безболісної трансформації від тотального управління до виправлення «недоліків» ринку, яке в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. На практиці це має вираз у конкретних організаційно-правових заходах.
Наприклад, заборона провадити певні види господарської діяльності приватному бізнесу (ст. 4 Закону України «Про підприємництво»); обмеження недобросовісної конкуренції (Закон України «Про захист економічної конкуренції»); організаційно-правові засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій (Закон України «Про природні монополії»); основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів (Закон України «Про ціни і ціноутворення»); прогнозування та планування соціально-економічного розвитку країни (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»); приватизація державної власності (Закон України «Про державну програму приватизації»); регулювання інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про захист іноземних інвестицій в Україні»); загальні організаційно-правові засади лізингу (Закон України «Про лізинг»); регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»); організаційно-правові засади створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків (Закон України «Про банки і банківську діяльність»); про цінні папери і фондову біржу (Закони України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»); захист прав споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів») тощо [16, 125].
Отже, організаційно-правовий вплив держави має дуже різноманітний характер і здійснюється у багатьох формах та різними засобами.
Ґрунтуючись на чинному законодавстві, центральні й місцеві органи держави здійснюють безпосередню діяльність з державного регулювання у межах їх компетенції. Державне регулювання підприємництва дістало своє законодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про підприємництво» (додаток 4, ст. 15).
Російський економіст Б. Райзберг поділяє управління економікою на макро- та мікроекономічне. До макроекономічного вчений відносить управління такими великомасштабними об’єктами, як економіка країни, господарство найбільших територій (регіонів), економіка галузей і сфер народного господарства. Макроекономічне управління поширює свою дію на процеси, які охоплюють широкі інтереси, поля діяльності, зв’язки та відношення, що стосуються всього населення чи значної його частини. На відміну від макроекономічного, мікроекономічне управління поширює свою дію на окремі, відносно маломасштабні господарські одиниці, на організації, підприємства, компанії, фірми, на господарство невеликих територій, на ринки [15, 536].
Слід підкреслити, що державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки є специфічні сфери господарювання, у яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з огляду на ті чи інші причини (слід зауважити, що в Україні коло цих причин значно ширше, а іноді вони кардинально відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах).
Перехідний етап до ринку в Україні зумовлює наявність у регулюванні залишків від колишньої командно-адміністративної системи, з одного боку, та правовий вакуум у певних аспектах регулювання підприємницької діяльності, що стосуються функціонування власне ринкового механізму, — з іншого [16, 127].
На підтвердження цієї думки можна навести положення ст. 15 Закону України «Про підприємництво»: «Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається…»; «державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції…»; «не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності»; «збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами».
Такі норми закону віддзеркалюють реальний етап розвитку державного регулювання в Україні, оскільки є специфічними для законодавства пострадянського простору, хоча, поза сумнівом, є необхідними і мають бути конкретизовані з точки зору посилення відповідальності посадових і службових осіб з метою захисту прав та законних інтересів підприємців у подальших нормативно-правових актах.
На мій погляд, вітчизняну специфіку визначають певні чинники, які неможливо не враховувати при здійсненні реформ і які, безумовно, матимуть вплив на концепцію державного регулювання, а саме:
>економічні реформи здійснюються під політичним тиском, а звідси непослідовність, полярно протилежні рішення, непрофесіоналізм;
>недієвий апарат державної служби, визначальними рисами якого є некомпетентність та корумпованість (Україна станом на серпень 2005 р. входить до двадцяти найбільш корумпованих країн світу);
>припинення інвестицій у реальну економіку як внутрішніх, так і зовнішніх, що є наслідком непевної врегульованості питань власності, а також нестимулюючої податкової політики;
>значний зовнішній борг України, що збільшує її залежність від світової співдружності; внутрішній борг уряду перед населенням, що викликає негативне ставлення населення до здійснюваних економічних перетворень;
>вкрай важкими є психологічні наслідки здійснення реформ, на що не завжди звертають увагу, а це відіграє велику негативну роль. Зубожіння населення досягає моменту, коли люди «звикають» бути бідними і їх економічна поведінка стає пасивною. Це негативно впливає на розвиток малого та середнього бізнесу, який є рушійною силою економічних реформ у будь-якій країні та головним чинником зайнятості населення.
>з огляду на те, що відсутня цілісна, методологічно обґрунтована концепція державного регулювання підприємницької діяльності, воно розвивається спонтанно, зміни у законодавстві в основному спрямовані на надшвидке «латання дірок» шляхом видання підзаконних нормативно-правових актів, а також існують випадки державного управління, більш схожі на відомче чи кланове лобіювання тих чи інших інтересів.
На жаль, без надійної та якісної нормативно-правової бази, передусім публічно-правового спрямування, вирішення існуючих системних проблем видається нереальним. Полярно протилежні економічні рішення, які визначали економічну політику України в кінці 80-х — на початку 90-х років, викликали необхідність їх правового обґрунтування, надання їм, так би мовити, легітимності, що зумовило появу все нових і нових нормативно-правових актів, переважно підзаконних. Але законодавець фактично ігнорує розробку та прийняття таких важливих документів з позицій розбудови громадянського суспільства, як Господарський та Податковий кодекси України, а ці кодифіковані акти могли б стати правовою базою для економічного зростання країни та поліпшення добробуту людей — основної мети економічної політики держави.
Форми, способи та масштаби впливу держави на конкурентний підприємницький сектор економіки залежать як від економічних чинників (рівень індустріального розвитку економіки, рівень економічної активності тощо), так і від національної специфіки (традиційна роль держави у суспільстві, соціальний менталітет тощо). Державне регулювання підприємництва у перехідний період має бути спрямованим на:
• економічне зростання, підвищення економічної ефективності;
• появу нових робочих місць;
• збільшення самозайнятості населення;
• поліпшення добробуту людей.
Лише ці показники є інтегральними критеріями ефективності та доцільності державного регулювання приватного бізнесу. Хоча, поза сумнівом, інші критерії (суспільна безпека, ті чи інші пріоритети державної економічної та соціальної політики на конкретному етапі розвитку тощо) є важливими. Проте на відміну від економічного зростання вони мають змінний та динамічний характер, оскільки тактичні пріоритети соціально-економічного розвитку, поняття суспільної безпеки не є усталеними і можуть змінюватися залежно від тієї чи іншої ситуації в суспільстві.
Основним завданням держави, на мій погляд, вбачається:
• створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи;
• компенсація негативного впливу дезінтеграційно-руйнівних процесів у сфері господарювання, а також відсутності усталених ринкових механізмів саморегуляції.
У додатку 7 подано дані по фінансуванню програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Вони є доказом закорумпованості влади, її неорганізованості та зловживання.
У журналі «Вісник Податкової служби України» зазначено: «Метою державної підтримки малого підприємництва є стимулювання його розвитку, формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць. У 1999 р. було зареєстровано 28,6 тис. осіб, що здійснювали підприємницьку діяльність, у 2000 р. – 66,6 тис., у 2001р. – 91,7 тис., у 2002 р. – 115,6 тис., у 2003 р. – 133,1 тис., у 2004 р. – 133,2 тис., то за дев’ять місяців 2005 р. – 131,8 тис. юридичних осіб. Станом на 01.10.2005 р. суб’єкти малого підприємництва – платники єдиного податку здійснювали свою діяльність у таких сферах: 52 871 – надання послуг (40,1%), 34 401 – матеріальне виробництво (26, 1%), 36 801 – торгівля та громадське харчування (27,9%), 5946 – сільське господарство (4,5 %), 1771 – інші види діяльності (1,4%)» [19, 26].
Отже, мале підприємництво розвивається переважно у сфері надання послуг, торгівлі та громадському харчуванні, матеріальному виробництві.
Оскільки в Україні ще не сформовано визначеного та усталеного механізму контролю за діями державних службовців, це може являти певну загрозу для нормального функціонування підприємницького середовища. Це стосується насамперед економічної свободи суб’єктів підприємництва та конкретизується у нестримному зростанні чиновницького апарату, пріоритетом силових відомств, розширенням та посиленням владно-імперативних засад у житті суспільства, тенденціями до домінування командно-адміністративного управління, а звідси — із укоріненням бюрократичних сторін функціонування державної служби, намаганнями до чиновницького всевладдя, подальшими пориваннями до втручання у все і вся та, як показує життєва практика, із зловживаннями владою, корупцією, хабарництвом. Тому в першу чергу треба сформувати владу, яка б піклувалася про інтереси народу і прагнула покращити його добробут.
продолжение
–PAGE_BREAK–
3. РОЛЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
3.1 Основні засади функціонування підприємництва в Україні
Здійснювані в Україні соціально-економічні перетворення зумовлюють необхідність суттєвого реформування господарсько-правових відносин. Це насамперед стосується проблем становлення вітчизняного підприємництва та товаровиробництва як матеріальної основи забезпечення життєдіяльності держави. Окремі позитивні зрушення в економічному процесі, що відбуваються протягом останніх років незалежного державного статусу України, не можуть компенсувати ті паралітичні, гальмівні явища, якими оплутане суспільне виробництво і які стримують його розвиток, не даючи можливостей долучити до господарського обороту колосальні природно-матеріальні ресурси, нагромаджені та заморожені резерви розвитку продуктивних сил.
Беззаперечними і нагальними, що вимагають якнайшвидшого розв’язання, є проблеми розвитку підприємництва і особливо малого та середнього бізнесу. Адже за нинішніх умов фінансового голоду, недорозвинутого інвестиційного ринку відновлення та розвиток потужних виробничих галузей народного господарства є вкрай проблематичними. Натомість середній і малий бізнес є тією легкою «кавалерією», яка здатна без порівняно великих витрат досить мобільно вивести економіку із занепаду. Для здійснення цього є відповідні природно-ресурсні, матеріальні, соціальні передумови [12, 56].
Незважаючи на велику різноманітність методів, зумовлених історичними та національними особливостями, а також економічним кліматом, найбільш поширеним засобом державного втручання в підприємницьку діяльність у розвинутих країнах, є пряме регулювання або галузева політика.
Модель державної політики США сформувалася історично і може бути виражена короткою формулою: поєднання регулювання і дерегулювання. Перша хвиля урядового контролю в США розпочалася в кінці минулого сторіччя і забезпечувала захист інтересів малих підприємств. Такого ж типу підприємства очолили рух проти державної інтервенції в підприємницьку діяльність у кінці 70-х — на початку 80-х років. У той же час великий бізнес, який завжди чинив шалений опір регулюванню, принаймні за останні роки, в окремих випадках підтримує режим державного регулювання.
Європейські країни, на відміну від США, в державному регулюванні підприємницької діяльності демонструють досвід галузевого індикативного управління. Та єдиного підходу в підприємницькій політиці в державах Західної Європи не вироблено. У Франції домінує політика щодо націоналізованих галузей, у Німеччині надають перевагу індикативному методу управління галузями, а у Великобританії скорочується державна власність у галузях. Такий різнобій значно ускладнює вироблення єдиної політики Європейського Союзу.
В той же час можна узагальнити спільні підходи європейських країн до підприємницької діяльності. Зокрема, подібним у цьому угрупованні є диференціація політичних засобів щодо різних груп галузей: традиційних старих галузей, які на даний час переживають свої не найкращі часи, і здебільшого нових наукомістких галузей, стосовно яких проводиться технологічна політика, метою якої є зміцнення конкурентоспроможності національної промисловості на противагу США та Японії.
В індикативному управлінні більшості західноєвропейських країн використовуються однакові засоби — фінансова підтримка, податкова і науково-технічна політика. Субсидії, кредитні гарантії та гранти найчастіше використовують для підтримки традиційних галузей абр середнього й малого бізнесу. З допомогою податків заохочуються науково-дослідні роботи в окремих галузях.
У Франції визначаються перспективи децентралізованого стимулювання малого бізнесу в так званих «зонах економічного пожвавлення» за умови координуючої ролі місцевих структур управління, які давали б можливість оцінювати основні економічні показники діяльності малих підприємств, полегшувати пошук джерел фінансування тощо.
Підприємницька політика в Японії формувалася в специфічних умовах, зумовлених історичними та природними факторами. Тут її безпосередньо проводять Економічний плановий комітет, Міністерство фінансів, Міністерство міжнародної торгівлі та промисловості і Банк Японії. Основною метою управління галузями став розвиток життєздатної соціальної й економічної галузевої структури.
Головними критеріями вибору галузей, що підлягали державному втручанню, були: рівень виробництва, галузева економія масштабу та потреба в продукції для економіки в цілому. За умови належності галузі до стратегічних, до неї застосовувалися такі засоби впливу, як торговельні тарифи, податки на користь внутрішнього виробництва, обмеження імпорту та іноземного капіталу, а також спеціальні процентні ставки на позики, субсидії, звільнення від імпортних мит на найважливіші машини і устаткування і т. п.
Важливим напрямком стимулювання та державного регулювання розвитку малих форм підприємництва є формування відповідної податкової політики держави. Система оподаткування, в якій малий бізнес користується тими чи іншими податковими пільгами, сприяє залученню капіталу саме до цієї сфери підприємницької діяльності. У такий спосіб здійснюється державна підтримка малих та середніх підприємств у багатьох країнах світу.
Наприклад, в США малі фірми з чисельністю не більше 35 акціонерів функціонують як корпорації, але мають право сплачувати податки за шкалою податків на особисті прибутки, ставки якої менші, ніж ставки для корпорацій. Значно менші податки таких фірм і на капітальний дохід, оскільки 60% капітального доходу таких корпорацій, як для індивідуальних платників, взагалі звільнено від оподаткування. Ще однією перевагою таких корпорацій є те, що їх дивіденди оподатковуються лише один раз. Якщо решта корпорацій сплачують податки перед виплатою дивідендів, то для цих корпорацій подвійного оподаткування немає.
У Великобританії індивідуальні фірми не зобов’язані проходити державну реєстрацію, сплату податків вони здійснюють на підставі декларування індивідуальних доходів членів фірми. Але якщо фірма зареєструвалася в державних органах, то податки сплачуються не одразу. На початку своєї діяльності їй надається можливість зорієнтуватись на ринку, знайти свого споживача. У діючих 3 млн. малих підприємств дві третини не зареєстровані для сплати податків. Власники фірм сплачують ПДВ тоді, коли оборот становить понад 47,5 тис. фунтів стерлінгів за рік. Крім того, 1 млн. малих підприємств не зареєстровані для сплати податку на прибуток. Прибуток, менший ніж З тис. фунтів стерлінгів не оподатковується. Загалом величина і кількість податків, які сплачують малі підприємства, менші, а процедура оподаткування значно простіша, ніж для великих підприємств.
Ще однією формою державного стимулювання розвитку малого бізнесу з допомогою податків є прогресивне оподаткування доходів чи прибутків корпорацій: ставки податків для корпорацій з меншими доходами (що властиво для малих підприємств) менші, ніж для корпорацій з великими доходами. Таке оподаткування застосовується в США, Великобританії та ін.
Суттєвим важелем регулювання розвитку малого й середнього бізнесу є надання йому кредитної підтримки, без чого він просто виявиться неконкурентоздатним порівняно з великими підприємствами, концернами чи об’єднаннями, оскільки малі фірми не мають можливості надавати необхідні фінансові гарантії, а тому й одержувати в комерційних банках кредити, брати широку участь в лізингових операціях. Тут знову можна звернутися до досвіду Японії, де діє двохступенева система страхування, яка складається з державної корпорації страхування кредиту та 52 префектурних асоціацій кредитної гарантії малим та середнім підприємствам. Так, у разі їх банкрутства всі фінансові зобов’язання переходять до однієї з названих асоціацій, а державна корпорація відшкодовує їй 70-80% страхування. В державному бюджеті Японії витрати на підтримку малих підприємств становлять щороку близько 200 млрд. єн.
З українських організацій кредити на пільгових умовах малому бізнесу нині видають лише фонди підтримки малого бізнесу без особливих вимог щодо ефективного їхнього використання за умови наявності ризику їх неповернення. Тому доцільно було б давати пільгові кредити на тих умовах, щоб обсяг виробництва за головним напрямком діяльності становив не менш як 70% його загального обсягу, з упевненою гарантією їхнього повернення. У видачі пільгових кредитів не зацікавлені комерційні банки. Для стимулювання політики комерційних банків щодо надання позичок малим підприємствам доцільно було б практикувати зниження ставок оподаткування прибутку банку, отриманого від операцій за кредитуванням малого бізнесу.
Серед резервів підтримки підприємництва необхідно виділити нетрадиційні види фінансових послуг для українських банків, зокрема, лізинг. В Україні, як і в Західній Європі, лізинг розглядається як ефективний спосіб фінансування компанії. Він становить 17% боргових зобов’язань. У Західній Європі лізинг займає 12% у структурі боргових зобов’язань, але для компаній з чисельністю працюючих до 50 осіб це третя найважливіша форма фінансування, яка становить 17% їх боргових зобов’язань. В Україні на підприємствах з чисельністю працівників до 5 осіб 35% у структурі їх боргових зобов’язань займають лізинг та купівля в кредит, і це другий за розміром і фактично тільки інший спосіб фінансування, що використовується. Така залежність від лізингової форми фінансування в Україні, напевно, виникає внаслідок проблем із наданням застави для інших форм фінансування [14, 50-54].
Світовий досвід і практика господарювання свідчать про те, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Найдинамічнішим елементом структури народного господарства є малий і середній бізнес, який набув важливого соціально-економічного значення у більшості країн світу як фактор соціально-економічної стабілізації в суспільстві [12, 60].
Малий бізнес в Україні – це більше 7 млн. осіб, забезпечених роботою (більше 25 % працездатного населення України), і більше 2,6 млрд. грн. надходжень в бюджет країни в 2004 р. тільки від платників податків єдиного і фіксованого податків[24, 125].
За рівнем участі (частки) малих та середніх підприємств у суспільному загальнодержавному виробництві Україна у десятки разів відстає від США та передових європейських країн. А частка зайнятого тут працездатного населення України становить близько 5 відсотків, тоді як в Італії — 73 відсотки, США і Франції — 54, Японії — 78 відсотків. У Польщі, наприклад, на 1000 населення припадає 35 діючих малих і середніх підприємств, в Естонії — 25, Росії — 6, в Україні — лише 4.
Програма розвитку малого підприємництва в м. Черкаси на 2006-2007 рр., подана в додатку 8, містить основні показники розвитку підприємництва в минулі роки, і можна сказати, що він не є досконалим, таким ефективним, як в інших розвинених країнах.
Результати досліджень показали, що основними причинами, які стримують розвиток підприємництва в Україні, є:
1. Недосконалість законодавства з питань розвитку дрібного та малого бізнесу, як і підприємництва в цілому.
2. Високі податки, що примушую деяких суб’єктів дрібного і малого підприємництва йти в тіньову економіку.
3. Недостатня державна фінансово-кредитна підтримка дрібних і малих підприємств.
4. Відсутність дієвого механізму реалізації державної політики з підтримки дрібного та малого бізнесу.
5. Недосконалість системи обліку та статистичної звітності дрібних і малих підприємств.
6. Обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення.
7. Недосконалість системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності.
8. Відсутність стимулів для інвестицій.
9. Психологічне несприйняття позитивної ролі підприємців у ринкових перетвореннях серед окремих верств населення.
Однією з умов стратегії розвитку підприємництва є суттєва перебудова правової бази. Зокрема необхідні:
ü перегляд законодавства з метою скасування положень тих чинних нормативних актів, які заважають розвиткові підприємництва;
ü підготовка проектів актів законодавства з участю підприємців і їх спілок, які б містили гарантії щодо обмеження втручання держави в підприємницьку діяльність та визначали ступінь відповідальності посадових осіб;
ü упровадження механізму реалізації прийнятих правових і нормативних актів;
ü удосконалення системи правового забезпечення роботи органів державного контролю за фінансовою та господарською діяльністю малих підприємств;
ü установлення в законодавстві додаткових санкцій за дії, що завдають збитків підприємству;
ü удосконалення антимонопольного законодавства[12, 62].
Основними напрямами підвищення ефективності функціонування діяльності малого підприємництва можуть бути:
– підвищення якості управління через забезпечення реалізації відповідного законодавства на місцевому рівні при його стабільності протягом 3-5 років;
– спрямування зусиль держави на удосконалення чинного законодавства щодо розвитку підприємництва;
– збереження спрощеної системи оподаткування для суб’єктів малого підприємництва та встановлення лише двох видів ставок податку для дрібних торгівців і решти малих підприємств, а також подальшого спрощення податкового обліку;
– в умовах недостатніх фінансових можливостей держави зростає роль інтеграційних форм підтримки малого підприємництва. Серед них можна виділити два основних напрями – взаємодію малого підприємництва з великим та інтеграцію саме малих підприємств. Найбільш перспективними її формами є лізинг, венчурне фінансування, кооперативне кредитування[10, 269].
Отже, підприємництво є органічним структурним елементом ринкової економіки, її провідним фактором, одним х найважливіших діючих факторів економічного розвитку суспільства, що спирається на ринкові моделі господарювання.
Світовий досвід і практика господарювання показують, дуже важливим є оптимальне співвідношення між великим, середнім і малим підприємництвом. Ми повинні використовувати зарубіжний досвід функціонування підприємництва, створити дієву нормативно-правову базу для його процвітання і процвітання країни в цілому.
3.2 Аналіз діяльності ВАТ “Черкасихліб”
Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) «Черкасихліб» засноване відповідно до рішення засновника — регіонального відділення Фонду державного майна України по Черкаській області (Наказ № 602 від 01.11.96) шляхом перетворення державного підприємства “Черкаський хлібокомбінат” відповідно до “Порядку перетворення в процесі приватизації державних підприємств у ВАТ”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 686 від 07.12.92 р.
Правові засади функціонування ВАТ «Черкасихліб» визначаються його статутом, установчим договором та чинним законодавством про функціонування підприємств, а саме Законами України (зі змінами і доповненнями) “Про підприємства в Україні” № 887-XII від 27 березня 1991 року, “Про господарські товариства” № 1576-XII від 19 вересня 1991 року, “Про підприємництво” № 698-ХII від 7 лютого 1991 року, “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” №283/97–ВР від 22 травня 1997 р., “Про податок на додану вартість” №168/97-ВР від 3 квітня 1997 р., “Про зовнішньоекономічну діяльність” № 959-XII від 16 квітня 1991 року,а також іншими нормативно-правовими документами законодавчої та виконавчої влади, в тому числі такими, що регламентують правила ведення бухгалтерського обліку і звітностів Україні.
Згідно з статутом ВАТ «Черкасихліб», метою діяльності його є задоволення громадських потреб у продукції, забезпечення населення та суб’єктів підприємницької діяльності хлібом і хлібобулочними виробами та іншими товарами народного споживання з метою одержання прибутку.
Предметом діяльності ВАТ «Черкасихліб» є:
· виробництво хліба і хлібобулочних, кондитерських, макаронних, сухарно-бубликових та інших продовольчих товарів і виробів;
· виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції;
· організація і надання різноманітних технічних, побутових, соціальних, медичних та інших послуг; ремонт, технічне та сервісне обслуговування автомобілів та інших технічних засобів, електромеханічного обладнання, будівельної, обчислювальної та побутової техніки;
· виконання проектних робіт по технічному переозброєнню та розвитку виробництва;
· здійснення оптової, роздрібної, комісійної, виїзної торгівлі та бартерних операцій товарами народного споживання, продукцією виробничо-промислового призначення власного виробництва, інших виробників, а також імпортною;
· організація мережі оптової та роздрібної торгівлі, будівництво та організація магазинів, ларьків, кіосків, виїзної торгівлі та інших об’єктів обслуговування населення;
· ведення торгово-закупівельної діяльності, виробництво, придбання, переробка та реалізація сировини та матеріалів, в тому числі промислової та сільськогосподарської продукції;
· виробництво та реалізація алкогольних і безалкогольних напоїв, дієтичного харчування, харчових добавок та інших товарів, не заборонених законодавством України;
· організація громадського харчування з відкриттям мережі кафе, їдалень, барів та ресторанів;
· надання торгово-посередницьких, експертних, консультаційних, представницьких, сервісних, транспортних, побутових, комунальних, брокерських, маркетингових, юридичних та інших послуг громадянам і суб’єктам підприємницької діяльності;
· ведення зовнішньоекономічної діяльності, торгово-господарської діяльності в якості імпортера та експортера товарів споживання та технічного призначення відповідно до чинного законодавства України;
· здійснення не заборонених чинним законодавством операцій з цінними паперами, відкриття пунктів обміну валюти;
· здійснення інвестицій в розвиток підприємств промисловості, торгівлі та інших галузей народного господарства;
· створення малих і спільних підприємств, цехів, дільниць, філій та дочірніх підприємств, організація їх виробничої діяльності та ін.
продолжение
–PAGE_BREAK–