–PAGE_BREAK–Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична [21] гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та нозі. Особливо прекрасним здавався одноплемінникам Кухулін у стані бойового запалу. Від ярості він дивно роздувався, над головою його з’являлись блискавки. Одно око западало в нього вглиб голови так, що цапля не могла би його дістати, а друге викочувалося назовні, як казан, в якому варять теля. Уладські жінки, закохані в Кухуліна, добровільно осліпляли одне око.
Саги уладського циклу, завдяки високим поетичним властивостям, стали взірцем для інших кельтських циклів. Яскрава фантастика поєднується в них з конкретністю картини варварської жорстокості, з душевною тонкістю і психологічною глибиною у зображенні інтимних почуттів і людських пристрастей. Стиль саг чіткий, ясний і водночас прикрашений пишномовними метафорами, епітетами, алегоричними образами.
Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні. У другій половині XVIII ст. з посиленням інтересу до народної творчості, сюжетами окремих саг та ім’ям Оссіана скористався шотландець Джеме Макферсон, який створив і видав підробку — збірку «Пісні Оссіана». І хоч літературну містифікацію було викрито, «Пісні» користувались великим успіхом і пожвавили інтерес до творчості кельтів, а також до старовинних творів, що сприяло розвитку романтичної поезії. «Пісні Оссіана» викликали захоплення Карамзіна, Пушкіна, Жуковського.
Кельтські саги вплинули також на розвиток західноєвропейського рицарського роману (XII- XIII ст.).
Германський епос. Його відображення у давньонімецькій і англосаксонській літературі
На початку нашої ери у германців панував ще первіснообщинний лад. Вони заселяли велику територію між Рейном і Ельбою та між Північним морем і Середнім Дунаєм. Праці Юлія Цезаря, Таціта та інші античні джерела свідчать, що германці займались скотарством, мисливством, знали вони і землеробство, часто здійснювали набіги на володіння Римської імперії. Жили германці родовими общинами, верховна влада належала народному зібранню [6,c.56].
В епоху великого переселення народів (IV- VI ст.) германці розмітались майже по всій Західній Європі. Доля їх склалась по-різному. Одні загинули у війнах з різними племенами і народами, другі асимілювалися з місцевим населенням. З племен, що залишились на території сучасної Німеччини, склалась німецька нація. Особливості історичного розвитку германських племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють два періоди. Перший період пов’заний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу і широкою переселенською і військово-колоніальною експансією. У той час на руїнах Римської імперії створювались нові варварські держави. «Це був своєрідний «героїчний вік», який став «епічним часом» в епосі германських народів»[6,c,60]. Другий період представлений німецьким епосом епохи розквіту феодалізму.
Збереглась незначна кількість пам’яток древньогерманського [23] епосу. Це, наприклад, уривок «Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург») [4,c.44].
Усі пам’ятки германського епосу, які збереглися, тією чи іншою мірою пов’язані з подіями епохи великого переселення народів. Однак у результаті різних причин історична основа в них дуже видозмінена. Це пояснюється тим, що на тій стадії, коли виникав епос германців, в їх свідомості дійсний факт і вимисел ще не відокремлювалися. Крім того, в усній пісенній творчості історичні події, факти, особи поетично переосмислювалися і героїзувалися. Опираючись на історичні події, епос створював свою поетичну історію, яка « народній пам’яті сприймалась як достовірна картина героїчного минулого. Слід також брати до уваги, що пам’ятки ці виникли в добу язичництва, а письмову форму набули вже після прийняття християнства, а отже, при запису підлягали обробці вже в дусі християнської ідеології [19, с.5-6].
Так, сюжетна основа багатьох пам’яток народів германського походження пов’язана з подіями V ст. Кровопролитні зіткнення германців з гуннами послужили історичною основою того, що в епосі взагалі часто фігурує ім’я короля Аттіли (Етцеля), в скандінавських пам’ятках — Атні. Цікаво, що в піснях «Едди» Атні виступає як жорстокий і підступний правитель, а в німецькому [17,c.78] епосі — як добрий і справедливий. Певно, король гуннів не раз був союзником германців у набігах на Римську імперію. Відомо також, що Аттіла помер у 453 р. на ложі своєї дружини — германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі — Крімхільда). Цей факт теж знайде широке відображення в епосі.
До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням казок про богатирів. Цей епічний матеріал покладений в основу багатьох пам’яток різних часів та жанрів [18,c 80].
У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди, битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага приділяється темі родової помсти, згідно з законами якої члени роду зобов’язані були мстити за вбивство і кривди, які завдали їхнім родичам. Значне місце в епосі відводиться скарбам, коштовностям, які були символом влади, могутності, щасливої вдачі. Однак в уявленні германців золото було і причиною трагічної долі, розбрату, кривавих чвар і смерті.
Творцем й виконавцем пісні був дружинний співець, наділений поетичним даром воїн. Свою пісню він виконував звичайно під час бенкету в колі вождя і дружинників. Обмеженість у часі змушувала співця вибирати найбільш ефектний епізод якоїсь події, оспівувати якусь особу. Характерними ознаками пісні є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність. У пісні невелика кількість дійових осіб, значну частину займає драматичний діалог. Для германської пісні властивий тонічний алітераційний вірш, обумовлений особливостями наголосу в германських мовах. Розповідалась вона речитативом під акомпанемент арфи.
З часом дружинний співець став професіональним співцем, поетом. В західних германців він називався скопом, на скандінавській півночі — скальдом. Співці вшановувалися почестями і щедро винагороджувалися правителями. Пісні дружинних співців швидко ставали надбанням народу і продовжували жити в усній традиції, що дозволяє по праву відносити їх до народної творчості [2,c.8].
Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з «Пісні про Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином. Це закінчений епізод, але передбачається, що слухачам з інших поетичних джерел відомо те, що передувало цій події і що відбудеться після неї. В основі пісні лежить трансформована в народній пам’яті історична подія. Відомо, що в 476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр скинув останнього римського імператора і захопив владу. Але в 493 р. його переміг король остготів Теодоріх (в німецькому героїчному епосі — Дітріх Бернський). В «Пісні» ці події і відношення між персонажами перекручені, в ній розповідається, що якраз Отахр (Одоакр) вигнав короля Дітріха; разом із ним з Італії тікає і Хільдебрант — начальник його дружини, залишивши в рідному краї жінку і малого сина Хадубранта.
Тридцять років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином, який виїхав з своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син, і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави, рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов’язком воїна і батьківським почуттям.
Горе мені, всевладний боже! (сказав Хільдебрант) горе іде!
………………………………………………………………
І у скількох небезпеках смерть мене не спіткала!
Нині ж власний син мене звалить сокирою,
Вб’є своєю рукою, або сам я його вбивцею стану.
Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій закінчується перемогою батька або примиренням [10,c,66].
Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність. «Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать пізніші обробки цього сюжету.
Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [3,c.6] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.
Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам’ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (співці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.
Найбільш ранньою пам’яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга. його правнук — король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з’являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір’ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.
Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [19,c.23] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Жанрові особливості і стиль полягають у тому, що фантастичні подвиги перенесено з реального світу на історичну основу, зокрема до Північної Європи, бо у творі фігурують шведи, геати, датчани [6, с.60].
«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов’язаний з історією скандінавських племен — данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою — пам’ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови [6,c,63].
Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [18,c.43] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім’я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов’язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.
Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.
Ісландські саги
Скандинавія відокремилась від своїх континентальних родичів і зайняла переважно північ Європи приблизно після Різдва Христова. У цій країні письмова література почала розвиватися лише після введення християнства, в ІХ ст.., а остаточно перемогло язичництво близько 1000 року і навіть пізніше [6, с.68]. Інтелектуальним центром та казковим місцем сказань і фабрикою писемності стали не Данія і не Скандинавський півострів, а окремий острів Ісландія.
Одноманітне життя, довгі полярні ночі робили ісландців надзвичайно жадібними до пісень, розповідей та новин. Збирати останні вони мали повну можливість. Чимало ісландців мандрувало морями і чужими землями в ролі вікінгів, купців, варягів, а країнами Скандинавії і як скальди. Скальди, тобто поети віділилися із середовища поетичного народу задовго до християнства і переселення в Ісландію.
Твори перших скальдів вражали своєю простотою і величчю. У подальшому їх мистецтво стало більш штучним і вишуканим.
Спочатку скальди співали міфічні гімни та схожі з ними за формою і тонами епічні пісні. Християнство й нова культура не знищили поезії скальдів і зовсім не вплинули на неї. Основа її як і раніше, залишалася язичницькою. Зв’язок модної поезії скальдів з давніми міфічними і героїчними розповідями сприяв збереженню старих пісень і сказань завдяки писемності. Цій обставині зобов’язані і найважливішіпамятки міфології, серед яких на першому місці, без сумніву, стояли дві “Едди”.
продолжение
–PAGE_BREAK–