Вступ
Буття матеріїхарактеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу?
Простір — є формабуття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування івзаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння просторуформується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріальногооб’єкту або множини таких об’єктів, що займають різне положення в просторі.
Час — форма буттяматерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів узмінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературіпоняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертавувагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає зпорівняння різних станів одного і того ж об’єкту, який змінює свої властивості.
Простір і часнерозривно зв’язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвиткуматерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усюматеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам’ятникудуховного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено довластивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися вміркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.
Сформувалися дваосновні підходи: субстанціальний і реляційний. Історична еволюція поглядів напростір і час пов`язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини.Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об`єктивноїреальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування тасамознищення. Простір звично сприймався як геометричне поняття. Це сприйняттяпростору навіювалося класичною наукою, геометрією, законами механіки. Справді,таке уявлення відповідає тій практичній діяльності, яку людина здійснює невраховуючи перспектив свого існування, не замислюючись над своїм місцем усвіті. Останнє стало актуальним за умови загострення екологічної ситуації. Упроцесі розвитку простір і час стають екзистенцільними поняттями. В просторі ічасі відбувається пошук людиною.
Простір длялюдини є середовищем мешкання її як живої істоти, сукупність умов, засобів,ресурсів її фізичного існування. Простір є основою життя людини, її фізичного ідуховного розвитку. Середовище існування людини не залишається незмінним учасі. Воно може мінятися в результаті природних і військових катастроф, а такожпоступово в ході природної еволюції і перетворюючої діяльності людини. Природнікатастрофи неминучі: не раз відбувалися і будуть відбуватися падінняметеоритів, землетруси і виверження вулканів. Однак, людство зіткнулося нині зпринципово іншою небезпекою. Вона полягає в невимірному зростанні загрози,створюваної виробничою діяльністю людини.
Це зв’язано зтим, що положення самої людини подвійно. З одного боку, вона як біологічний видє складовою частиною природного середовища. З іншого боку — у відмінності відінших живих істот людина має і небіологічні, так названі соціально-культурні,потреби і механізми розвитку. Не сприйняття простору і часу як домівки людиниведе до екологічної кризи.
З’ясуванняпростору і часу, з якими так чи інакше пов’язаний шлях пізнання істини, є«вічною» темою гносеології .
1. Категоріїпростору й часу в античній філософії
У давньогрецькійфілософії логічному аналізу, осмисленню і узагальненню піддавалися поняттяпростору і часу, запозиченні з донаукового, буденного і міфологічного мислення.
Античнесуспільство виробляло бачення світу на основі механічної праці (тобтомеханічними засобами), шляхом простої обробки речовини природи. Саме формаперетворювала цю речовину в конкретний предмет, надавала йому суспільногозначення (для чого існує даний предмет, які функції він виконує). Тому такіфілософи, як Платон і Аристотель, котрі узагальнили зміст античної культуритвердили, що «форма» створює матерію, оскільки з невизначеної субстанції світувона породжує конкретні речі та якості.
Геракліт вважав,що світ завжди виникає (і зникає) «мірами», що він є «живим вогнем». Елеати,навпаки, вважали, що простір є чимось нерухомим (просторовим), конечною кулею,де час замикається і зникає в просторі разом з рухом.
Простір уАнаксагора виявляється невіддільним від особливого роду «стихії» (матеріальноїсубстанції), яка обіймає все і проникає скрізь. Отже. Анаксагор одним із першихсформулював і використав у натурфілософських твердженнях тезис про невідокремленість простору і матеріальної субстанції. Простір у філософа перестаєбути самостійною сутністю.
Своєрідним«синтезом» став атомізм Левкіппа-Демокріта, в якому простір постає ніби«розщепленим» на атоми та порожнечу. Атоми рухаються в цьому просторі, але самівони існують як «вічні», тобто за межами часу (не створюються й не руйнуються).На думку московського філософа М. Д. Ахундова, «атомістичне вченняЛевкіппа-Демокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримуютьдальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм,доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, алевсе це за врахування критичних аргументів елеатів».
З точки зоруПерманіда, все, про що можна мислити, поділяється на «буття» та «небуття».Буття — просторове, протяжне; небуття – позбавлене просторовості, воно неіснує. Так як не може існувати небуття, то не може існувати й порожнеча, так якпорожнеча – це «протяжне небуття», що для олеатів було безглуздим.
Більш глибокої розробкипроблема простору та часу набула у Платона й Аристотеля, які розглядали цікатегорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусуіснування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст та структура простору.Так, у Платона простір – це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхнійшар – це сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним – сфера рухупланет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, оскількизникають і розпадаються окремі речі. Час, за Платоном. Не існував до створеннясвіту Богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Ц немовби засіб«дотикання» до вічності, яка й виступає головною формою існування «ідей».
Найбільш глибокевчення античності про простір і час залишив Аристотель, концепція якого малавеликий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навітьперевершувала філософію 17-18 ст. Відмовившись від платонівської концепції«ідей», Аристотель розробив субстанційну концепцію простору. Він знаходить упросторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне такепросторове «місце» стає причиною перебування там певних речей і тому «гарантує»порядок у світі – порядок ієрархії.
Глибоко досліджуєАристотель природу часу. Він ставить питання про докази його існування йрозвиває тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує,а теперішнє – момент єдності буття і небуття. «…Важко побачити, — писав Аристотель,- чи є «тепер», яке, очевидно, розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним ітотожним, чи стає щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частинаразом з іншою не існує…то «тепер» разом з одним не буде існувати, а попереднєзавжди повинно знищитися». Мить «тепер» — не тільки точка розриву, а й зв`язку.Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», такі зі зв`язку між ними.
Значнийдіалектичний підхід привів Аристотеля до необхідності дослідження зв`язку часута руху. Мислитель показав, що час, хоч і не тотожний рухові (бо він пливерівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невіддільний від руху. Аристотельвизначав час як число «число руху у відношенні до минулого та майбутнього», як«міру руху та спокою».
Отже, вкатегоріях простору і часу давньогрецька філософія зафіксувала, осмислила івідтворила у всезагальній формі те уявлення про простір та час, які склались удавніх греків на основі соціальної практики і природознавства, що зародилось вантичну епоху. Вчення античної філософії про простір та час стало базою дляфілософів середньовічної епохи.
2. Трактуваннякатегорій простору та часу у філософії середньовічної Європи
Мислителісередньовіччя на філософському рівні намагались співставитиуявлення Аристотеляпро простір з догмами християнства.
Одним із першихзначний крок зробив Аврелій Августин, який вважав, що Бог разом із світомстворив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина,перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає їївласним досвідом як переживання тривалості. Саме людська душа зв`язує вічністьі час. Минуле фіксується через пам`ять, майбутнє – як сподівання, передбачення;теперішнє – як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, — писав Августин, — щоні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коликажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; але було б точніше висловлюватись так:душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, длятеперішнього минулих предметів ми маємо пам`ять або спогад (memoria); длятеперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання (intuitos), а длятеперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію (expectatio)». Християнськарелігія, а саме Августин Блаженний відмовляється від античного циклічного часуі ввів уявлення про час як суб`єктивне заломлення в людській свідомостібезповоротності земного життя. Він вважав, що світ створений Богом не у часі, аразом з часом і в цьому сенсі творіння матерії передувало і світу, і часу. Час,на відміну від Платона та Аристотеля, він не пов`язував з рухом (небеснихсвітил), а вважав категорією субактивно-психологічною. Обактивна лише вічність,яка є атрибутом Бога. «…Що таке вічність, що я споглядаю завдяки тільки тому,що я розумію. Розумовим зором я відокремлюю від вічного всяку переміну,мінливість і в самій вічності не відрізняю ніяких проміжків часу, так якпроміжки часу не складаються з минулих та майбутніх змін предметів. Крім того,у вічному немає нічого скороминущого, ні майбутнього, бо, що минає, те вжеперестає існувати, а те, що буде, ще й не почало існувати. Вічність лише тількиє, вона не була, ніби її вже нема, ні буде, ніби до цього часу її не існувало».
Фома Аквінськийвикористав ідею вічності часу Августина і дав їй додаткове тлумачення. Поняттявічності він ототожнював з актуальною безкінечністю, а час та матерію вважавбезкінечними лише потенціально. «Ніщо, крім Бога, — писав Фома Аквінський, — неможе бути безумовно безкінечним, воно таке лише умовно. Насправді, якщо миговоримо про ту безкінечність, яка належить матерії, то очевидно, що все, щоактуально існує, наділене формою, тому його матерія обмежена формою,залишається потенціально відкритою для ряду акцидентальних форм, тому що те, щобезумовно обмежене, може бути умовно безкінечним».
Розглядаючи час тавічність скрізь призму категорій актуальної та потенційної безкінечності, ФомаАквінський писав: «Якщо ми приймемо, що час завжди був і завжди буде, торізниця між вічністю й часом залишиться… в тому, що вічність в кожній своїймиті ціле купна, часу це ж не властиве, а також в тому, що вічність є міраперебування, а час – міра руху». Фома Аквінський підкреслював, що вічність цілекупна, тобто вона завершена в собі, обактивно безкінечна, а час лише умовний,тобто суб`єктивно безкінечний.
Безкінечністьчасу – найважливіше світоглядне питання. Якщо час вічний як міра руху, якякість рухомої матерії, то вічна і сама матерія.
На філософськеосмислення категорії часу середньовічними мислителями великий вплив справилаконцепція часу Платона та Арістотеля, яка синтезувалась з християнськимрелігійним світобаченням. В рамках релігійного світобачення земний час буловідокремлено від поняття вічності. Майже у всіх монотеїстичних релігіяхвічність – атрибут Бога, час же створено, він має початок та кінець. Але багатофілософів середньовіччя відстоювали точку зору вічності світу.
3. Концепціяпростору і часу в філософії Нового часу
Цей періодпозначився поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленнямролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу.Християнське трактування часу й Всесвіту змінюється поворотом до вивченняприроди, прагненням до тогочасного знання. Обактивною основою цих змін булизнову таки суспільні процеси, які й природу відкривають для людини якобактивний процес.
Реальністьекономічного процесу, котрий набув форми всезагальних речових відносинкапіталізму, що відкинув все «сентиментальне» та персональне, стає основоюрозвитку природничих наук, передусім механіки, фізики, астрономії. Ці наукистали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності як новоговиміру людини. «Світ» як об`єкт пізнання античної та середньовічної науки«розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності – предмети відповіднихнаук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах інароджуються риси простору та часу як відповідних форм руху. Найчіткішевідтворив простір і час цього «механічного» світу Ісак Ньютон.
СформульованіНьютоном властивості простору та часу становлять основу принципів створеної нимкласичної механіки. Час і простір постають як «порожні» форми, котрі «незаважають» дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний тавідносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно зНьютоном, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простірзалишається завжди однаковим і нерухомим. Це тлумачення простору та часуостаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць».
Абсолютнийпростір і час – поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретнихоб`єктів Ньютон вживає поняття відносних простору та часу. Це – міратривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається вповсякденному бутті. Відносні простір і час – це емпіричний рівень сприйманняабсолютного простору та часу. У системі Ньютона простір і час відокремлені одинвід одного й від власного змісту. Вони – абстрактні умови механічного руху,позбавлені будь-якої суб`єктивності. Система Ньютона панувала понад двастоліття, доки не була замінена теорією відносності А. Ейнштейна.
Сформульована в1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія відносності складається здвох зв’язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальноїтеорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, щочисленні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, удійсності виступають відносними, релятивними (латин. — relativus — відносний).У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такіпросторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усіці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об’єктів.Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процесрозглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, сталобезумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристикизалежать від визначення системи як об’єкту фізичного дослідження. Правильністьположень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теоріївідносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, щопривело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору-часувід гравітаційних взаємодій між матеріальними об’єктами. Спеціальна теоріявідносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать відрозподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об’єктів геометричнівластивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протіканнячасу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможністьпоняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрилазалежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодіїматеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб’єктивістських,апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання просуть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли,яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і часзалишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір ічас».
На противагуНьютону релятивну концепцію простору та часу розвивав його сучасник В. Лейбніц,який вважав, що це питання потрібно пов`язувати з буттям монад – живих, рухомиходиниць, які відтворюють у собі увесь Всесвіт. Сприймаючи нескінченністьзв`язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівськаконцепція «далкодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одневід одного) замінюється в Лейбніца концепцією «наперед установленої гармонії»,що забезпечує досконалість світу. Саме взаємодія монад, як вважав Лейбніц, іпороджує властивості простору та часу. Простір – це порядок існування, час –порядок послідовностей.
Дж. Бруно надавфілософське звучання ідеям Н. Коперника. Він зробив висновок. Що Всесвіт,космос позбавлені центру, бо таким являється кожна точка. Міри без чисельні,простір безкінечний.
Р. Декартстверджував, що протяжність – це властивість матерії: «…Всі простори, якізазвичай вважаються пустими і в яких не відчувається нічого, крім повітря,насправді також наповнені і при цьому тією ж самою матерією, як і ті простори,де ми відчуваємо інші тіла». Для подолання труднощів в поясненні руху (якщонемає порожнечі, то як можливий рух?) Р. Декарт пропонував круговий рух, приякому тіла займають місце один одного, ніби виштовхуючи один одного. Длявиключення порожнечі філософ пропонував безкінечну подільність, де найменшічастки повинні заповнювати простір між корпускулами побільше.
Дж. Локквідрізняв густину (тіло, матерію) від простору (протяжності) на основі того, щовони по-різному дані нашій чуттєвості. Філософ розділяє ньютонівську концепціюпростору, як вмістилища тіл, але обґрунтував її на основі чуттєвих даних.
Якщо простір Дж.Локк пояснив як ідею, яка виникла на основі чуттів, які відтворюють зовнішніоб`єкти, то ідея часу (тривалості) виникає, на його думку, не як відтвореннятривалості об`єктивних процесів, а як «рефлексія ходу наших ідей».Послідовність ідей в нашій душі являється джерелом ідеї тривалості.
Дж. Берклі,подібно Локку, ідею протяжності пов`язував з почуттями, але останні, на йогодумку, не відбивають сущих речей, а в комбінації утворюють самі речі. Тому івсі властивості речей – почуття. Звідси і заперечення порожнього простору.
Д. Юм, подібноДж. Локку та Дж. Берклі, досліджував простір та час через співвідношення зчуттєвими даними, які містяться в їх основі. Враження завжди передують ідеям ікожна ідея з`являється спочатку у вигляді відповідного враження, писав Д. Юм.Ідею простору, на думку філософа, ми отримуємо з розташування видимих тавідчутних об`єктів, а ідея часу створюється на основі послідовності самих ідейта вражень, тобто суб`єктивних переживань.
Отже, в філософіїНового часу сперечались субстанціальна та реляційна концепції простору та часу,намітилось розрізнення онтологічного та гносеологічного аспектів категорійпростору й часу.
4. Німецькакласична філософія про категорії простору та часу
Подальшийрозвиток вчення про простір та час міститься в концепціях німецької класичноїфілософії, в яких розвивались такі ідеї, як синтетична функція категорійпростору та часу в науковому знанні і діалектичний взаємозв`язок простору тачасу.
Засновникнімецького класичного ідеалізму І.Кант будує власну гносеологічну концепціюпростору й часу, за якою ці форми мають вигляд активної творчої силипочуттєвого пізнання щодо створення об’єкта пізнання. Але це зовсім не означає,що визнаний мислитель цілком відходить від спінозівських тлумачень простору ічасу. Просто він переносить проблему субстанції в телеологічну сферупрактичного розуму.
Кантівськуконцепцію обґрунтування простору і часу як апріорних форм чуттєвості натривалий час вважали універсальною, себто єдиною концепцією, що насправдівідповідала дійсності. Її особливість полягала в тому, що простір та час тутнабирали своєрідної «двоїстості»: з одного боку, вони належали дочуттєвого змісту, тобто її розглядали чуттєвими, а з іншого — несли у собінавантаження необхідності і загальності, тобто трактувалися як форми мислення.Апріоризм цих форм дав змогу розглянути Евклідову геометрію (в тому числіЕвклідів простір) як ізоморфний і телеологічний образ дійсності, своєріднуспоконвічну просторово-математичну схему світу. Завдяки цьому серед науковцівпоширилася думка про можливість аналітичної побудови інших некласичнихгеометричних теорій, але з врахуванням умови: того, що відшуковувати їх фізичніаналоги в дійсності вряд чи доречно. Будь-яка новітня некласична геометрія, щоє плодом уяви вченого, може виконати лише допоміжну вузькоспеціалізовануфункцію «математичного апарату» для розв’язання окремої конкретно-науковоїзадачі. Шукати в її контексті загально-філософське призначення немає сенсу.Тому всі спроби подолання кантівської традиції розуміння простору й часу іпов’язаної з ними геометрії Евкліда (йдеться про постулат паралельних)призводили вчених-оптимістів до великої суб’єктивної драми, що пронизувала їхжиття. «Через тисячу, а може бути, і через тисячі років, що минули відзародження геометрії на Сході, до розвитку, котрого вона набрала в Елладі, в школіПлатона і Аристотеля, людина не пам’ятала, більше того, не усвідомлювала, що ціположення лише виявилися з великої кількості фактів, накопичених елементарнимповсякденним дослідом, — пише щодо цього відомий російський математик іпопуляризатор науки В.Каган. — За їх простотою, а головне — за тою безперечноюдовірою, котру вони викликали, їх почали надавати людській свідомості якневід’ємні надбання розуму; ідеалістичні установки Платона цю точку зорузатвердили; через дві тисячі років ми її знаходимо в кількох інших висловах,але в чистому вигляді у Канта… Такою була віра в непорушність наших поглядівна простір та час».
Як бачимо,кантівське тлумачення простору і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливоподолати, але час брав своє.
Відомо, що Кантоголошував ідеальними простір та час, але аж ніяк не вважав ідеальним обактивнореальне буття («річ в собі»). Фіхте та Гегель вважали, що ідеальні не лишепростір та час, але й сам об`єкт досвіду. Це припускала формула тотожностібуття та мислення. Оскільки буття природи та історії розглядалось як результатпоступальних історичних діянь духа (розуму, абсолютного суб`єкта), то й час тапростір як частини історичного буття також виглядали історичними, відносними,залежними від змісту діяльності.
З точки зоруГегеля, час та простір виступають формами, в яких дух являє себе ззовні. Чимдаль дух входить всередину свого чисто логічного розвитку, щоб в фіналівиразитись в адекватному вигляді, в формі поняття, тим більше він звільняєтьсявід простору та часу. Природі, представленій чимось типу безжиттєвих,периферійних кінцівок вічно живого духа, Гегель відмовляє в розвитку у часі. Всфері соціальної історії, не дивлячись на спорідненість, органічну спільністьчасу з поняттям, яке розвивається («час є саме поняття»), останнє скидає оковичасу, переходячи в чисту логіку.
Гегель уявлявпростір й час в якості зовнішніх форм по відношенню до поняття, тим не меншфілософ вважав їх внутрішнє властиве руху самої природи й виголошувавдіалектичні ідеї відносно простору та час, їх зв`язки між собою та з рухом.Гегелю далека ідея про простір та час як про форми руху, які були б зовнішнімипо відношенню до змісту, який в них виражається.
На думку Гегеля,спочатку час по відношенню до простору виступає як дещо внутрішнє, а потім,внаслідок власного протиріччя, виявляється зовнішньою визначеністю становлення.Тут намічається зворотний перехід часу в простір. Цей перехід виражається втривалості часу. Виступаючи в ролі абстрактного, зовнішнього кордону увзаємоперетвореннях буття і ніщо, час являється нічим іншим, як безперервним,однорідним, само тотожним «тепер», яке не складає суть тривалості.
Матеріалістичнакритика Л. Фейєрбахом теології та ідеалістичних систем торкалась й проблемипростору та часу, в основному останнього, оскільки теологія та ідеалізм вважаличас явищем, яке особливим чином торкається творіння Бога (в релігії) йабсолютного розуму (в філософії). Ідеалізм не визнає, що «час зовсім неявляється однією лише формою споглядання, а являється істотною формою й умовоюжиття. Там, де немає слідування один за одним, де немає руху, зміни й розвитку,там немає й життя, немає й природи; але час невіддільний від розвитку».Оскільки ідеалізм й теологія абстрагують людські можливості від чуттєвості,природи, зводять їх в ранг божественного буття, то просторові та часові формивиявляються непотрібними для розвитку духа. Л. Фейєрбах підкреслював, цеідеалістична ілюзія, фікція. «Простір та час складають форми буття всьогосущого. Тільки існування в просторі й часі є існуванням. Заперечення простору йчасу є не лише запереченням їх кордонів, але й їх сутності. Позачасове чуття,позачасова воля, позачасова думка, позачасова істота – все це фікція».
Заслуговує такожуваги критичне зауваження Л. Фейєрбаха в адресу Гегеля про те. Що в останньогопростір та час в історичному плані виступали нерівноцінними явищами: «Формоюгегелівської інтуїції, як і його метода, слугує виключно час, простір тут зйого терпимістю не допускається зовсім…». Тут Л. Фейєрбах правий, богегелівська система ігнорувала своєрідність філософських вчень в історичномупросторі культури.
З точки зоруФейєрбаха, простір та час виступають наповненими змістом формами, умовамибуття, чи йде мова про об`єктивну природу, чи про суб`єктивну реальність вобразі людини, її чуттєвості, де час та простір переживаються в залежності відбагатьох конкретних факторів.
Отже,ідеалістичний характер систем в німецькій класичній філософії відобразився напроблематиці часу та простору. Вони розглядались лише як «явища» в сфері розуму,але у вузьких рамках ідеалістичного розуміння даних категорій в чистологічному, натурфілософському вигляді виявлялись діалектика часу та простору,їх зв`язок з рухом. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха відновила в правахоб`єктивний природний характер простору та часу, але не зуміла застосувати доданих уявлень діалектику, що було обумовлено комплексом історичних тагносеологічних причин.
5. Категоріїпростору та часу в інтерпретації сучасної буржуазної філософії
На відміну відпопередніх історико-філософських етапів розвитку розуміння простору та часу всучасній буржуазній філософії загубило цілісний вигляд. Позитивізм, прагматизм,операціоналізм розглядають лише пізнавальні функції просторово-часовихконцепцій в сучасному природознавстві, обмежуючись вузькими рамками методологіїнауки. Керуючись субактивно-ідеалістичними установками в гносеології, вониставлять під сумнів той об`активний зміст пізнавальної дійсності, якийвиражається в логіко-понятійному апараті науки.
Близькістьпринципіальних установок прагматизма дозволяє говорити про однупрагматисько-операціоналістську концепцію простору та часу.
Прихильникипрагматизму висувають положення про те. Що в основі ньютонівських просторовихта часових форм лежать форми практики. Але прагматисти розглядають практикусубактивно-ідеалістично, тому зміст наукових понять в них узгоджується упідсумку не з об`єктивним світом, а лише з субактивними потребами людини, якіпредставляються як єдиний регулятор його діяльності. Дж. Дьюі та А. Ф. Бентліпишуть наступне: «Простір та час…потрібно брати в зв`язку з дією та поведінкоюлюдини, а не як фіксовані чи дані системи відліку (формальні, абсолютні абоНьютонові), і не як виключно фізичні спеціалізовані системи тих типів, яківідомі з теорії відносності».
Операціоналістивиходять з того, що в наших знаннях, поняттях відображаються лише практичніоперації. Об`єктивну реальність вони виключають з аналіза.
Операціоналістичнаконцепція простору та часу представляє собою приклад застосування цих вихіднихпринципів до розвитку конкретної проблеми.
При розгляді часутакож, як і у випадку простору, Р. У. Бріджмен та його послідовники виділяютьрізні типи вимірювальних операцій: операції виміру часу подій, які відбуваютьсяодна за іншою, та операції виміру подій, які відбуваються в точках простору,які знаходяться на помітній відстані одна від одної. Таким чином виділяють двавида часу – локальний та той, який тягнеться («extended»).
Наряду зсціентичною традицією в буржуазній філософії 20 ст. спостерігається своєрідний«вибух» інтереса до історичного, соціально-культурного розуміння часу тапростору. Дана тенденція доповнюється прагненням розглядати час та простір(особливо час) «достеменно» онтологічно. Філософія життя, феноменологія йекзистенціалізм намагаються по-новому обґрунтувати обактивність, надособистіснузначимість часу, виходячи з ідеалістично розуміємої суб`єктивності.
А. Бергсоністинний час розуміє як чисту тривалість потоку свідомості. Час А. Бергсонтрактує як суто природно-психологічний «потік життя», а сам спосіб осягненнячасу – як суто психологічний.
Субактивнаінтерпретація часу, пов`язання його з потоком переживань ріднять «філософіюжиття» з феноменологією та екзистенціалізмом.
Е. Гуссерльвважав, що кожний специфічний шар досвіду переживань має своє усвідомленнячасу: «…Сприйняття, спогад, очікування, фантазія, воля – коротко все, щоявляється об`єктом рефлексії». Тому деякі дослідники, небезезпідставно,підкреслюють, що в «Лекциях о внутреннем сознании времени» Е Гуссерль нестільки досліджував час як такий, скільки різні модифікації усвідомлення часу.
Зближаючись з Д.Юмом у деяких аспектах змістовної інтерпретації сприйняття часу, захоплюючисьасоціативно-феноменалістським трактуванням змісту переживань часу, Е. Гуссерльрозглядав час не як просту послідовність перцепцій, а як послідовністьситуацій.
Проблема часу вфеноменологічному трактуванні безпосередньо запозичена філософамиезистенціалістського напрямку. Феноменологічна інтерпретація часу складаєчастину феноменологічного методу, без якого неможливо уявити формуванняекзистенціалістської філософії та її проблематики. Подібно тому, як векзистенціалізмі інтенціональність розглядається не як характеристикасвідомості. А як характеристика людського існування, — відповідноонтологізується і час: час – онтологічний спосіб «буття в світі» (Хайдеггер),«буття в ситуації» (Сартр) і т. д. Основна направленість гуссерліанськоїконцепції часу в дещо різних модифікаціях зберігається у Хайдеггера, Сартра,Мерло-Понті та інших.
Сартр вирішуєпроблему часу на базі дуалізму буття і ніщо, що відповідно характеризуєспонтанно-активне часове «буття для себе» та відчужено-інертне, позачасове«буття в собі».
Найбільше увагипроблемі «екзистенціального» часу та простору приділив Хайдеггер, слідуючиідеям Гуссерля. Хайдеггер розглядав екзистенціальне значення цих форм перш завсе в якості апріорних моментів існування, тобто в якості онтологічних, а неонтичних (досвідних) моментів буття.
Отже,характеризуючи основні буржуазно-філософські концепції часу та простору,необхідно підкреслити вузькість предметної галузі, яка розглядається в цихконцепціях, — це галузь переживання світа. До того ж тут буржуазна філософіяназиває неісторичні (інколи відверто поза соціальні), ірраціоналісти нітрактування часу. Часто буржуазні філософи цікавляться переживанням часу вякості своєрідної антираціональної, ірраціональної смислової моделі діяльностісвідомості в широкому культурно-історичному сенсі.
Запропонованийогляд буржуазних концепцій простору та часу свідчить про те, що в 20 ст. (в порівнянніз класичною буржуазною філософією) спостерігається певні «зрушення» в розумінніцих найголовніших категорій. Відхід від класичних концепцій відбувається побагатьом важливим аспектам, але найбільш показовим являється суб`єктивізація,ірраціоналізація та міфологізація змісту цих категорій.
Висновок
Отже, історичнаеволюція поглядів на простір і час пов`язана з практичною, суспільно-історичноюдіяльністю людини. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереженнязмісту об`єктивної реальності, то час-це форма його розвитку, внутрішня мірайого існування та самознищення. Простір звично сприймався як геометричнепоняття. Це сприйняття простору навіювалося класичною наукою, геометрією,законами механіки. Справді, таке уявлення відповідає тій практичній діяльності,яку людина здійснює не враховуючи перспектив свого існування, не замислюючисьнад своїм місцем у світі. Останнє стало актуальним за умови загостренняекологічної ситуації. У процесі розвитку простір і час стають екзистенцільнимипоняттями. В просторі і часі відбувається пошук людиною, говорячи словами М.Хайдеггера, своєї домівки.
Простір длялюдини є середовищем мешкання її як живої істоти, сукупність умов, засобів,ресурсів її фізичного існування. Простір є основою життя людини, її фізичного ідуховного розвитку. Середовище існування людини не залишається незмінним учасі. Воно може мінятися в результаті природних і військових катастроф, а такожпоступово в ході природної еволюції і перетворюючої діяльності людини. Природнікатастрофи неминучі: не раз відбувалися і будуть відбуватися падінняметеоритів, землетруси і виверження вулканів. Однак, людство зіткнулося нині зпринципово іншою небезпекою. Вона полягає в невимірному зростанні загрози,створюваної виробничою діяльністю людини.
Це зв’язано зтим, що положення самої людини подвійно. З одного боку, вона як біологічний видє складовою частиною природного середовища. З іншого боку — у відмінності відінших живих істот людина має і небіологічні, так названі соціально-культурні,потреби і механізми розвитку. Не сприйняття простору і часу як домівки людиниведе до екологічної кризи.
У літературіпросторово-часові фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватисяЙоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», ОскаромУайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченогочасу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної владибігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лишеза допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простірі час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепнийаналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючоюшвидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людинабоїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час — спішить ітягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим,в дійсності — різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живелюдина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує соннимнеробством.