ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ
Слово “ідеологія”вперше було вживано у 1796 р. французьким філософом і економістом Дестютомде Трасі, який визначив його як нову науку, що вивчає людську свідомість в усіхїї аспектах. Найчастіше під цим поняттям розуміється система цінностей чипоглядів, визнаних як факт чи істина окремою групою людей, в якихвідображається і оцінюється ставлення людей як один до одного, так і до тієїабо іншої дійсності.
Сукупність жеполітичних інтересів, ідей, програм та політичних відносин певного класу(групи) з іншими соціальними спільнотами дозволяє ввести в ужиток окремопоняття «політична ідеологія» .
Політична ідеологія (відгрец. ідеа — поняття і Іоgоs- вчення) — це система концептуально оформлених політичних, правових,релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, якавідбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй,суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.
Особливістю політичноїідеології є те, що вона створюється діяльністю певних сил — теоретиків,політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу абосоціальної групи. Народні ж маси, різні соціальні спільноти безпосередньоучасті у цих процесах не беруть, хоча їхні інтереси, уявлення про суспільно — політичне життя є визначальним фактором і найважливішим поживним ґрунтом для їїформування.
Політична ідеологія якособлива форма суспільної свідомості, як специфічний вид ідеології має своювнутрішню структуру, котра являє собою комплекс окремих елементів, а саме:ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку
Головним для їїзбереження структури і забезпечення її функціональної дієвості є системність,скоординованість дій, несуперечливість змісту її елементів, логічна і смисловавпорядкованість зв’язків і відносин між ними, політична стабільність.
Первинним, вихіднимелементом політичної ідеології є політична ідея,яка всучасній політологічній літературі розуміється як форма відображення політичноїдійсності, як результат осягнення думкою предмету пізнання — політичногопроцесу. Вона виступає своєрідним «містком» переходу від думки додії, від свідомості до активності.
Важливим етапом дляполітичної ідеї є її поступовий перехід в політичну гіпотезу. Цей етап єзавжди надзвичайно складним, оскільки факти, які слугують відправним моментомпри формуванні гіпотези, не будучи оформлені в цілісну систему знання,продовжують залишатись лише матеріалом для її вироблення. Наукова гіпотезаопирається на результати спостереження та експерименту, розробники намагаютьсяузгодити її не лише з відомими фактами суспільного розвитку, а й теоретичнимипринципами, що перевірені практикою. Однак є чимало гіпотез, які невірно, часомоднобоко тлумачать відомі факти і штовхають до помилкових висновків.
Кожна наукова гіпотезане має самодостатнього значення, а тому прагне «пережити себе»,вчасно самоліквідуватися, поступово або якісним стрибком перетворитись уконцепцію політичного розвитку.
Політична концепція — це форма знання, в якій змістовно виражене цілісне розуміння об’єкта пізнання.Вона включає в себе відповідну методологічну і логічну базу, поняття, щорозкривають шляхи застосування політичного знання до політичної дійсності. Цеще не до кінця достовірна теорія, в ній відбувається лише суттєве поглибленнязнань, в тому числі і у вигляді догадок та помилкових узагальнень.
Найважливішим системотворчимелементом внутрішньої структури політичної ідеології єполітичнітеорії, які становлять логічно струнку систему взаємопов’язаних принципів,закономірностей політичного розвитку і методів, способів доведення істинностізнання, за допомогою якої описуються сутнісні характеристики ідеалізованихоб’єктів, концептуальних структур і моделей, одержаних в результаті дослідженьоб’єктивної реальності — суспільств, держав, соціальних груп, партій,громадських організацій, політичних поглядів і дій.
До структури політичнихідеологій невід’ємною частиною входять також політичні ідеали та політичнігасла.
Політичні ідеали — цеуявлення політичного суб’єкта про дальшу досконалість політичногоустрою суспільства. Найважливішими їх характеристиками є: 1) властива їмособливість випереджуючого відображення дійсності на основі передбачення,прогнозу; 2) політичний ідеал активно впливає на розвиток суспільних відносин,свідомість і світогляд людей, виступає критерієм оцінки їх політичноїдіяльності.
Політичні гасла — заклики, які в короткій формі відображають керівні ідеї, завдання, вимоги,директиви політичних перетворень. Вони демонструють привабливість політичногоідеалу, шляхи і форми його реалізації. На всіх етапах політичного розвиткуполітичні гасла покликані відповідати реальності, вони не можуть«застигнути», стати «вічними», оскільки в іншому випадкуперестають бути привабливими.
Найбільш вагомимелементом політичної ідеології, засобом її матеріалізації є програмаполітичного розвитку, яка включає в себе всі вище названі елементи: ідею,гіпотезу, концепцію, теорію, ідеал, гасло.
Політична програма — це пропонований план діяльності класу, соціальної групи, партії щодо реалізаціїїх політичних інтересів. У ній в упорядкованій формі теоретично обґрунтовуютьсяосновні позиції в політичній сфері, викладається послідовність дій втеперішньому і майбутньому залежно від цілей, що стоять перед політичнимсуб’єктом, обґрунтовуються завдання щодо завоювання або утримання політичноївлади, визначаються форми і методи реалізації пропонованих політичнихперетворень. Це форма існування теоретичного знання і форма взаємозв’язкутеорії та практики політичного розвитку.
В сучасних умовахполітична ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих систем, щокорегують, спрямовують життя суспільства й людини, але й безпосередньо зв’язанафункціонально з політичною системою суспільства, політичним режимом держави,політичною культурою та етикою. Без розгляду і врахування взаємозв’язківназваних структурних одиниць політичної ідеології з різними системамиполітичних поглядів неможливо зрозуміти сутність таких політологічнихфеноменів, як політичне буття, політична діяльність, політична свідомість,політична партія, політичні інститути.
Політична ідеологіянабуває особливої актуальності у зв’язку із утвердженням в суспільстві ідейногоі політичного плюралізму, появою політичної опозиції, що породжуєконкуренцію і суперництво різних ідеологій.
Правильно сформульованіполітико-ідеологічні доктрини із-за таких умов дають змогу розробити адекватніпідходи до певних соціальних процесів, проблем внутрішньої і зовнішньоїполітики, які мають місце у суспільстві. Реалізація ж кожної з них об’єднуєпрагнення певних суспільних сил до завоювання та вмілого використання влади,підпорядкування собі громадської думки, чітких дій від своїх прихильників.
Політична ідеологія вкожному суспільстві виконує чимало важливих функцій: захисну, пізнавальну тасоціально-регулюючу.
Захисна функція, зокрема,передбачає захист інтересів та ідеалів певного класу (групи). В ній теоретичноосмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяєвтіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення,поведінки і програм політичної діяльності. Державною (офіційною) ідеологієюкожної країни є ідеологія економічно і політично пануючого класу. Однак насучасному етапі цивілізації все більше віддається перевага загальнолюдськимцінностям та інтересам, а не сфері ідеологічної боротьби, яка дедалі звужуєтьсяі все менше поширюється на політичну діяльність. Відбувається поступовий процесдеідеологізації свідомості, що дає можливість кожному громадянину бутизахищеним щодо вибору своєї власної ідеології.
Пізнавальна функція допомагаєгромадянам озброїтись необхідними знаннями про політичну дійсність, сприяєзростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завждиадекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від«чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних науковихметодів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певногорежиму, тощо. До того ж їй бракує об’єктивних методів пізнання, її носії частооперують ритуально-догматичними стереотипами апробація яких у кращому разіздійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб’єктів.Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідковисвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й їхфальсифікує.
Соціально-регулююча функція сприяєформуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певнимипринципами, безпосередньо впливає на реалізацію наявних соціально-економічних,політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність ісоціальний вибір громадян.
У світовій науковійлітературі є кілька критеріїв класифікації політичних: ідеологій. Так, взалежності від втілення в ідеології реальних соціальних чи політичних інтересівназивають прогресивні, ліберальні, націоналістичні, шовіністичні та іншіідеології. Марксисти ж в основу класифікації кладуть класовий критерій,в результаті чого політичні ідеології поділяються на буржуазні, дрібнобуржуазніі пролетарські.Єкласифікація за світоглядним принципом — матеріалістичні, ідеалістичні, релігійні, марксистські і неомарксистські.
Найчастіше сучаснідослідники застосовують шкалу визначень політичних ідеологій за ознакамипартійності, а саме: комуністичні, соціал-демократичні, консервативні,ліберальні і фашистські, які і є предметом нашого поглибленого розгляду тааналізу.
Віддаючи перевагу прикласифікації політичних ідеологій ознакам партійності, ми керувалися тим, щополітичне життя не мислиме без політичних партій, котрі є важливим елементомполітичної системи, одним із основних компонентів громадянського суспільства,ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різнихсуспільних груп.
Визначені для розглядуі аналізу політичні течії (комуністична, соціал-демократична, консервативна,ліберальна, фашистська) мають, звичайно, свої особливості та форми вияву врізні епохи і періоди історичного розвитку. Кожній з них відповідаєсуспільно-політична думка, різноманітна діяльність її носіїв, організаційніструктури, через які вони реалізуються, відображають структуру політичних силтого чи іншого суспільства, яке бореться за реалізацію поставленої мети.
Цілком очевидно, щокожна політична сила ( партія чи блок партій) матимуть суспільно-значимийрезультат своєї діяльності лише за умови, якщо їх політико-ідеологічні доктринибудуть найбільш привабливими і зрозумілими більшості громадян тієї чи іншоїкраїни.
Однією із політико-ідеологічнихдоктрин є комуністична ідеологія (комунізм — лат. загальний), якапередбачає влаштування суспільства на основі принципів колективізму, соціальноїрівності та соціальної справедливості. Основні джерела цієї політичної течіївиходять від утопічного соціалізму Т.Мора і Т.Кампанелли, а згодом філософівА.Сен-Симона, Ш.Фур’є, Р.Оуена. Визначальний вклад у формування ідеологіїнаукового комунізму було зроблено К. Марксом, Ф. Енгельсом та В.Леніним.
Принципове значення длярозвитку наукового комунізму має „Маніфест Комуністичної партії” К. Марксаі Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму — проісторичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму,соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату, комуністичну партію якполітичний авангард робітничого класу.
Сформульовані К.Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні положення про соціалізм і комунізм лягли воснову вчення В.І.Леніна про нове суспільство. Ці положення він розвинув далі,обґрунтувавши ідею гегемонії пролетаріату в буржуазно-демократичній революції іреволюційному русі в цілому, втіливши у життя ідею своїх попередників проособливу роль і місце пролетарської партії при завоюванні політичної влади вРосії, про дві фази комуністичного суспільства.
Комуністичні революціїу XX сторіччі перемогли вРосії, країнах Східної Європи, на Кубі, Китаї, Північній Кореї, деяких країнахАфрики і Азії. «У XXстолітті, — говорив папа Іоанн Павло П у одному із своїх інтерв’ю, — комунізммав успіх як реакція на певний тип розгнузданого, дикого капіталізму. Природновиникла реакція, яка поширилася вглиб і вшир і набула великої популярності ународу, причому не тільки серед робітничого класу, а й серед інтелігенції».
Життя підтвердилооднак, що марксизм-ленінізм як політична доктрина не зумів перебороти певнихелементів утопізму і ідеологізованості. Не підтвердились, зокрема, прогнози В.Леніна щодо перемоги світової соціалістичної революції, побудови комунізму вокремо взятій країні. Мала місце нетерпимість до інших політичних думок тапозицій. Не досить ефективною виявилася економічна модель соціалізму.
Відчутний ударідеології марксизму-ленінізму було спричинено відсутністю в комуністичному русіналежної єдності щодо наявності існуючих проблем та розбіжністю у підходах прошляхи їх вирішення.
Так, у 20-30 роках XXст. у західній соціально-філософській думці з’явилася така політична ідеологіяяк неомарксизм, злет якої прийшовся на 60-70 роки (рух «новихлівих»). Обвинуваючи робітничий клас у втраті революційності,ліворадикальні сили — «нові ліві» проголосили єдиною революційноюсилою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Прихильникам цієїідеології був властивий непомірний нігілізм, політичний екстремізм, концепціяфаталізму капіталістичної цивілізації, критичне ставлення до радянської моделіпобудови соціалізму тощо.
У 30-их роках XXст. Мао Цзе-дун всупереч марксистсько-ленінській ідеології проголосив, щокомуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися не наробітничий клас, а на найбідніше селянство та партизанські методи веденняреволюційної війни. В кінці 60-их років китайцями був запропонованийрадикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації своєї економіки(«Великий стрибок», 1958) та руйнування традицій у духовній сфері(«Культурна революція», 1966).
Спроба побудовисоціалізму в Китаї форсованими методами повернулася невдачею та глибокоюсоціально-економічною кризою. Згодом помилки Мао Цзе-дуна були виправлені іекономіка країни стала успішно розвиватися, опираючись на власну концепціюпобудови соціалізму з китайською специфікою. Нині КНР — ведуча країна світу.
У 40-50 роках XXст. після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, лідерюгославських комуністів Й.Б.Тіто запропонував свою теорію побудови соціалізму,основану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенняробітничого самоврядування. Альтернативний шлях до соціалізму робив політичнусистему в СФРЮ більш демократичною, аніж в інших країнах, хоча бажанихрезультатів досягнуто не було. Крайнім проявом у 60-70 роках ХХ ст.немарксистської ідеології стали діяльність «червоних кхмерів» уКампучії, «червоних бригад» в Італії, інших країнах світу, що іпривело рух «нових лівих» до поразки, завівши їх в тупик лівогоекстремізму та міжнародного тероризму.
3 початку 90-х роківлівий радикалізм зазнає істотних змін. Ліві радикали все більше розривають зекстремізмом, ультралівою фразеологією. Розуміння гуманного, справедливогосуспільства окремі з них зводять до самовдосконалення особистості, революції вособі, боротьби з гріхом, інші вважають, що одним із шляхів звільнення трудящихможливе завдяки здійсненню «сексуальної революції», в результаті чогогегемоном соціальної революції має бути молодь. В окремих ліворадикальних концепціяхпроявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій,проголошуються усунення будь-якої з форм державного контролю над економічним іполітичним життям країни.
Незважаючи на кризу,яка має місце в сучасному комуністичному русі, ця політична течія не втратиласвою актуальність і привабливість. Об’єктивно оцінюючи як її безсумнівнідостоїнства ( в першу чергу теоретичні концепції), так і її слабкі сторони,заслуговує на увагу висловлювання відомих німецьких вчених Г.Вуте і X.Юнкер щодо оцінки теоретичної спадщини К.Маркса. «Существенные элементытворения Маркса, — пишуть вони, — входят в настоящее время в составсовременного социально-научного знания. И кто пытается объяснить современныеобщественные явления и общество в целом без Маркса, тот невежда. Но ктопытается объяснить общество только на основе Маркса, тот тоже являетсятаковым».
Незаперечними єсоціально-економічні досягнення соціалізму, які були здобуті на тереніколишнього Радянського Союзу, інших країнах під керівництвом партій, якісповідували комуністичну ідеологію. Адже у економічно відсталій аграрнійкраїні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення,у стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття імасову неписемність, введено безплатну освіту, охорону здоров’я, державнезабезпечення житлом тощо. Велика робота в цьому напрямку була проведена і вУкраїні.
Досить впливовою в сучасномусвіті є соціал-демократична ідеологія, сутністю якої є ідеалустрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації,справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно відзатраченої праці на основі соціально-забезпеченої свободи особистості. У політичнійнауці існують два найпоширеніші тлумачення соціалізму — з позиції марксизму і зпогляду соціал-демократії.
Марксистська концепціясоціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — суспільно-економічну систему, що безпосередньо йде на зміну капіталізму післязавершення революційного перехідного періоду і характеризується ліквідацією приватноївласності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності назасоби виробництва, провідною роллю робітничого класу, здійсненням принципу “відкожного за здібностями, кожному за працею”, відсутністюексплуатації людини людиною, забезпеченням соціальної справедливості.
Соціал-демократія-як політична ідеологія активно виступає за здійснення в усіх сферах життясуспільства ідей демократичного соціалізму, ідеологічною основою якого єтрансформація капіталізму в соціалізм шляхом перманентних реформ, поглиблення ірозвитку демократії, а її базовими цінностями такі загальнолюдські поняття яксвобода, демократія, справедливість, рівність та солідарність.
Соціал-демократи надаютьперевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще черезреформи. їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а неодержавлення засобів виробництва. Своє ставлення до ринку вони визначаютьформулою: «Конкуренція — наскільки можливо, планування — наскількинеобхідно».Міжнародна діяльність соціал-демократів базується наідеї миру, міжнародної солідарності, терпимості, ліквідації будь-яких виявівсоціальної та національної нерівності й дискримінації людини.
Соціал-демократія якполітичний рух виник в останній третині ХІХ сторіччя у Західній Європі якпартія робітничого класу, яка стояла на революційних позиціях. Одним з першихрозгорнуте обґрунтування цієї політичної ідеології здійснив німецький теоретикЕдуард Бернштейн (1850-1932). До теоретиків, причетних до формуваннясоціал-демократичної ідеології, слід віднести також німецького філософаЕммануїла Канта, «раннього» К. Маркса, елементи вчення П.Прудона іМ.Бакуніна, ідеї буржуазного лібералізму, ідеологію християнства.
Спочатку ідеологіясоціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму, які були тотожні. Однак підчас першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністамимарксистсько-ленінської течії — прихильниками революційних методів досягненнясоціалізму і соціал-демократами — послідовниками реформістських засобівпоступового переходу до соціалізму, в результаті чого СоціалістичнийІнтернаціонал оголосив про розрив зі своїми політичними партнерами.
Ще більш глибокаеволюція соціал-демократії почалася в 1951 році, коли Франкфуртський КонгресСоцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободилюдини. Згодом у 80-і роки соціал-демократичні партії різко повернули у біккласичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки.
Нові теоретичніположення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з’їзді у1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промисловогоросту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу настан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу всуспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена програма зовнішньополітичноїдіяльності.
Концепціядемократичного соціалізму, за твердженням їх ідеологів, не претендує на рольвчення, яке знає всі рецепти вирішення назрілих проблем сьогодення, вона є лишестартовою площадкою для пошуку нових прогресивних реформ і методів при їхрозв’язанні.
Координаторомдіяльності соціал-демократів у світі виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об’єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основірівноправності і партнерства між усіма країнами світу. Нині він об’єднує понад70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн.соціал-демократів. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились зарахунок трансформації в соціалістичні колишніх комуністичних партій.
Найбільший впливсоціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії,Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також уЛатинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитетсоціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в 17європейських країнах.
Помітною політичноюдоктриною сучасності виступає консерватизм (лат. consezvaze — зберігати, охороняти), політична ідеологіяякого зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальноїструктури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Йогополітико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатнихпринципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет,релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.
Вперше термін«консерватизм»був ужитий французьким мислителем і громадсько-політичнимдіячем Ф. Шатобріаном у 1815 р., як такий, що означав противагу висунутимєвропейським Просвітництвом і Великою французькою революцією політичним,економічним та соціальним новаціям.
Родоначальникомконсерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк(1729-1797). Його книга „Роздуми про революцію у Франції” (1790) сталасвоєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схилянняперед святістю традицій. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійськуконституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, щовзаємно урівноважують одні одних. Від віддавав перевагу превентивним реформам,які покликані упереджувати революції.
Прибічниками йпослідовниками Е. Берка були Жозе де Местр (1753-1821), Джон Адамс (1735-1826),Александер Гамільтон (1757-1804), Луї де Боналд (1754-1840) та інші. Вони,зокрема, одноголосно стверджували, що збереження минулого здатне зняти всінапруження сьогодення і має розглядатись як моральний обов’язок щодо майбутніхпоколінь.
Консерватизм якполітична течія наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархіївлади соціальних і
політичних структур,інститутів, покликаних захищати статус-кво, пояснювати необхідність йогозбереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуючись до них. Допершочергових цінностей ідеології консерватизму відносять також антиетатизм (тобто відсутність активної участі держави) в економіці при сильному державномуконтролі над політичною сферою.
Консерватизм відображаєідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп,становищу яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного йсоціально-економічного розвитку. Часто він виступає своєрідною захисноюреакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчуваютьстрах перед майбутнім.
В другій половині XXст. традиційний консерватизм вступив у помітну суперечність із тенденціямисуспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в нову політичну ідеологію- неоконсерватизм, яку всіляко підтримали «стовпи» сучасноїполітології С. Ліпсет (США), Ф. Хайєк (Австрія), Хосе Ортега-і-Гассет(Іспанія).
Неоконсерватизм — політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалійпостіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курспровідних країн світу, які сповідують принцип знаходження «золотоїсередини» між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективноютотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.
Зліт неоконсерватизмупов’язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів як РональдРейган і Джордж Буш — старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчеру Великобританії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Дж. Андреоттів Італії та інших.
Неоконсерваторипрагнуть відродити такі загальнолюдські цінності, як наполеглива праця, високаморальність, релігія; в економічній галузі повернутися до ринковоїсаморегуляції; у соціальній — до індивідуалістичного принципу «кожний самза себе »; соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих,хто не має змоги працювати; у царині моралі — до пуританської суворостізвичаїв; у політичній сфері — до концепції «обмеженої демократії’.Вони прагнуть захистити правлячу еліту від наступу широких народних мас,вбачаючи в цьому гарантію стабільності західних соціально-політичних систем.Вони вважають, що демократія — ліберальний міф. Всяка революція безглузда йбезперспективна, бо на зміну одній еліті приходить обов’язково інша.
Всім різновидамсучасного консерватизму притаманне засудження того політичного курсу, синонімомякого виступає поняття держава загального добробуту. Така держава, на їхдумку, завдає значну шкоду суспільству, оскільки спонукає одних індивідівпаразитувати за рахунок інших.
Сучаснийнеоконсерватизм однак не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритимворогом будь-яких змін, тим більше простого повернення до минулого. Вінперебуває на етапі певної невизначеності, чим створює необхідні умови дляіснування і розвитку поруч з собою інших ідейно-політичних концепцій таідеологічних доктрин.
Виразником пом’якшення суспільногопримусу індивідів є ліберальна політична ідеологія, яка оголошує всііснуючі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки іна передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності кожноїлюдини.
Лібералізм(лат. ІіЬеzalis- вільний) — політична ідеологія, що об’єднує прихильників парламентськоголаду, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сферидіяльності держави. До її головних цінностей відносять свободу слова, релігії,приватної власності, право на політичну опозицію, лімітовану участь держави вуправлінні суспільством, захищеність від державного втручання в особисте життялюдини та інше.
Біля витоківлібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору таприродного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодоюлюди передають державі часи своїх прав, але є такі права, що належать їм віднародження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право нажиття, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною влібералізмі.
Ранній лібералізм епохибуржуазних революцій XVII- XVIII ст… відігрававпрогресивну роль, тому що в ній були сформульовані основні принципи новогосуспільного устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Його прибічники вимагалиобмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу,запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства ідуховенства.
Дж. Локк, Ш. Монтеск’є,І. Кант, А. Сміт, Г.Гегель, Є.Бентам, Б. Констан, С. Мілль, Т.Джефферсон,М.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківський, які є ідеологами класичноголібералізму, вважали, що лібералізм — це заснований на особистій ініціативі ісвободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тимзаперечення диктату ідеологій, політики і влади.
Згідно з ліберальнимідеалом мета створення держави — збереження і захист природних прав людини,відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, аверховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільствігромадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними таморальними нормами.
В останній третині XIXст. почав складатися новий тип лібералізму -неолібералізм, або»соціальний” лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж.Д’юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).
Неолібералізм (грец.nеоs- новий, ІіЬеzalis- вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальноїідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазногосуспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичногорегулювання економіки, інстутиалізації нових форм державного втручання всуспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженнямпринципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Неолібералізмпередбачає посилення економічної та соціальної ролі держави, виходить ізнеобхідності налагодження ділового партнерства між урядом, бізнесом і працею навсіх рівнях господарського механізму.
Найбільш помітнепрактичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу»президента США Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнніроки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значнихдержавних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвитокосвіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров’я .
В основу політичноїпрограми неолібералів лягли ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими,ким управляють, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизаціїприйняття управлінських рішень.
Неолібералізм єнеоднорідною масою. Так, “праве” крило вважає, щовирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно звимогами моралі, воно виступає за «мінімальну» державу, будучи в цьомусолідарним з консерваторами; «ліве»крило — заперечує класовісуперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головноюпроблемою при цьому вважають не суперечність між багатими та бідними, а міжтими, хто хоче рухатися вперед.
Серед теоретиків лівогокрила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно зякою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності ведедо політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представникомцього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції«постіндустріального»суспільства, яка є продовженнямконцепції “індустріального суспільства”та «стадійекономічного росту». Різновидом ліберальної теоріїпостіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства3.Бжезінськогоі О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використаннярозглядаються як головна сфера діяльності людства.
Починаючи з 80-х років XXст., теорію неолібералізму різко критикують окремі американські ізахідноєвропейські політологи, які є представниками «неоконсервативноїхвилі» (Т.Дей, Х. Цайглер, У.Домхофф)
за її «частковупридатність». На їх думку, злагода і партнерство, до яких закликаютьсучасні неоліберали, уже ніколи не подолають соціальних та етнічних конфліктів.Оскільки суспільного багатства на всіх не вистачає, то левова частка його маєдістатися групі (класовій, національній, расовій), котра за своїми чеснотаминайбільше заслуговує на добробут.
Таким чином, усучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний.Головна відмінність між ними полягає втому, що перший визнає необхідністьдержавного регулювання соціально- економічних процесів, а другий, навпаки,прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологіябільшості сучасних ліберальних парті поєднує елементи обох напрямівлібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретнихкраїн, уміння партій своєчасно відгукуватися на назрілі суспільні потреби.
Слід окремо сказати прополітичну доктрину фашизму, яка історично виникла на ідеях расової танаціональної винятковості, антисемітизму.
Фашизм (лат.fascio- пучок, в’язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації яквічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальноїсправедливості, (Екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Виниквін в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європипісля першої світової війни.
Першу фашистськуорганізацію під назвою „Фашіо ді комбаттіменто” („Союз боротьби”)створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883-1945). Відназви цієї організації і пішла назва „фашист”, яка швидко поширилась вусьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена АртураШопенгауера (1788-1860), Фрідріха Нїцце (1844-1900), Карла-Густава Юнга(1875-1961), а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера,Людвіга Гумпловича.
Ідеологія фашизму — цевойовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце відеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності,заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расовоїзверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань іпоневолення інших народів, є необхідною умовою політичного панування фашизмувизнається культ вождя.
Основу формуванняфашистських або профашистських режимів становили ідеологізовані партійніорганізації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Соціальний, політичний таекономічний простір цих країн підлягав тотальному контролю з боку держави,повне усунення демократичних свобод та інституцій, мілітаризація усіх галузейсуспільного життя, агресивна зовнішня політика, терор і залякування населення.
Найповніше фашизмреалізується в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1883-1945) та Німеччиніза режиму А. Гітлера (1889-1945), а також в Іспанії, Угорщині, Хорватії,Румунії, Словаччині та інших країнах.
Після закінчення другоїсвітової війни фашистські режими в названих країнах впали, а їх ідеологія булазаборонена. Однак фашизм повністю не зник, а пристосувавшись до новихісторичних умов, трансформувався в нову політичну течію — неофашизм.
Неофашизм(грец, nеоs– новий, лат. fascio-пучок, в’язка) — різноманітні варіанти модифікації відтворення елементівідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких в основномустановлять маргінальні верстви населення. Ідеологи неофашизму звертаються довитоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження«справжнього», «первісного», «чистого» фашизму.Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітуватигітлерівських злочинців. З куряви століть неофашисти витягують і пропагують прикладижорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів.
Сьогодні фашистськіорганізації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії,в Австралії, Азії, а також країнах пострадянського простору — всього в понад 80державах світу.
За всю свою історіюлюдство виробило певні важелі для боротьби з насиллям, має в цьому певнийдосвід, проте неофашизм, як реакційна політична ідеологія останнім часомактивізував свою діяльність.
Таким чином упропонованому матеріалі визначено зміст таких політичних понять як «політичнаідеологія», критерії класифікації та основні функції, розглянуто її внутрішнюструктуру, зокрема сутність її основних компонентів (ідея, гіпотеза, концепція,теорія, ідеал, гасло, програма політичного розвитку). Належну увагу приділеновисвітленню основних ідейно-політичних течій сучасності за ознаками партійності(комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, ліберальні, фашистські),вказано на основні тенденції розвитку політичних ідеологій у різних країнахсвіту, названо авторів політико-ідеологічних доктрин.