Політичне управління та його соціотехніка

“ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СОЦІОТЕХНІКА” Навчальна література: 1. Конституція України. – К 1996. 2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002. (С. 411-444). 3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія»,
2000. (С. 316-326). 4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 197-229). 5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.
Воєнна політика держави та армія  Воєнна політика держави: сутність, структура та функції.  Армія як знаряддя воєнної політики. Війна – породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни,
є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни – воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю
і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця. Що таке воєнна політика? Воєнна політика – частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVIII-XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття – воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик
Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, він відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці „Про війну” відзначав, що стратегія „межує з політикою і державознавством або, вірніше сама стає і тим й іншим”.
Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика. Англійський військовий теоретик Е. Кінгстон-Маклорі писав: „Національна політика – це вершина трикутника, основою якого слугує економічна політика, зовнішня політика
і воєнна політика у їх сукупності”. Воєнна політика – це напрями і форми політичної діяльності, які виникають на перетині загальнодержав¬ної політики і воєнної стратегії і забезпечують регулювання суспільних відносин у військово-політичній сфері. Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу. Структура воєнної політики Велике значення для з’ясування сутності воєнної політики держави має її структура. Структуру воєнної політики держави складають:  мета воєнної політики;  суб’єкти воєнної політики;  об’єкти воєнної політики;  засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється воєнно-політична діяльність;  воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює
найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку). Воєнна політика України є специфічним самостійним явищем, вона має системний характер. Система воєнної політики – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, які не властиві окремим компонентам, що її утворюють. Система воєнної політики України охоплює мету, об’єктів
і суб’єктів політики, функції і сфери (напрями), засоби, методи, принципи, норми та певну ідеологію. Вона взаємодіє із зовнішнім середовищем, яким виступають внутрішня і зовнішня, економічна, соціальна, науково-технічна, демографічна, культурна, етнічна політика, а також вся сукупність соціальних відносин. Метою воєнної політики незалежно від особливостей часу і держав є вирішення двох завдань:  У внутрішньому політичному просторі – збереження держави,
забезпечення її виживання, цілісності, стабільності, збереження її економічної системи, конституційного ладу, соціально-класової структури та ін.  На міжнародній арені – оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії; для деяких держав – звільнення від іноземного поневолення; або здійснення протилежних, експансіоністських завдань – захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення. Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу держави. Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, органи військового управління, місцевих державних
адміністрацій, місцевого самоврядування. До них належать Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо. В певній мірі суб’єктами воєнної політики можуть бути політичні партії, рухи та інші політичні об’єднання громадян, програми і напрямки діяльності яких охоплюють військово-політичну
сферу. Головними і безпосередніми об’єктами воєнної політики України, як і інших держав, є військово-політичні відносини між різними соціальними силами, воєнні організації (збройні сили та всі інші військові формування), військово-політичні союзи, блоки та коаліції, військово-економічні структури. До непрямих об’єктів воєнної політики належить більшість сфер суспільного і політичного життя (економіки, народонаселення, суспільна свідомість, моральне здоров’я нації та
інші). Зміст воєнної політики України становлять військово-теоретичні концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність; військово-політичні установи та інститути, які регулюють військово-політичні відносини та реалізують воєнну доктрину. Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого – збройні сили. Армія – безпосередній об’єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, – це було б нісенітницею.
Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду. Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики. Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики. По-перше, один з видів воєнної політики держави – авантюристична, агресивна.
Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм
і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни). По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія – пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія – напад, який здійснюється якою-небудь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах. По-третє, непослідовна воєнна політика.
Така політика притаманна більшості сучасних держав, що розвиваються; вони прагнуть, з – одного боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого – змушені брати до уваги об’єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насильства, а допускає широке застосування політичних,
дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат держав, що розвиваються. По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива державам, в основі інтересів яких лежить об’єктивне врахування реального
становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять більшість розвинених європейських держав. По-п’яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави –Швеція, Швейцарія. Практичними результатами здійснення воєнної політики України є її воєнна могутність, розумна оборонна достатність, подальше зміцнення національної безпеки
на основі принципів стримування агресії, без’ядерності, позаблоковості, професійності армії. Воєнна могутність – це сукупність тих матеріальних і духовних сил і засобів суспільства, які можуть бути використані державою для досягнення мети війни або вирішення інших військово-політичних завдань. Воєнна могутність визначає рівень обороноздатності держави – її здатності до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального, політичного та духовного потенціалів у сфері оборони та належних умов для їх реалізації. Розумна достатність передбачає, що на Воєнну організацію України, Збройні Сили України потрібно витрачати рівно стільки, скільки необхідно для забезпечення оптимального стану оборонного потенціалу.
Оборонна достатність для України полягає у створенні та підтриманні такого мінімального рівня воєнної могутності держави, який, поряд з повним використанням можливостей національної системи забезпечення воєнної безпеки щодо мирного врегулювання міждержавних суперечностей, відповідає рівню прогнозованої воєнної небезпеки та водночас не позбавляє Україну воєнно-стратегічного паритету стосовно інших держав регіонального оточення (або їх коаліцій). Оборонна достатність визначає необхідність та шляхи досягнення такого рівня підготовленості суспільства, держави, Воєнної організації, Збройних Сил до захисту від агресії, які гарантують захист від будь-якого агресора. Національна безпека як стан захищеності життєво важливих інтересів суспільства, держави, особи визначає кінцеву мету воєнної політики, є об’єднуючим елементом її системи. Воєнна безпека, як один
із видів національної безпеки, виступає узагальнюючим поняттям, що інтегрує конкретні предмети військово-політичної діяльності. Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя – армія,
Збройні Сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних
сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до призначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою
і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики (характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії) базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії. Україна може успішно використовувати досвід скандинавських держав при розв’язанні наступних проблем: неучасть у воєнно-політичних союзах в мирний час як засіб збереження нейтралітету під час війн; підтримка відносно невеликої чисельності збройних сил
і зменшення витрат на оборону; забезпечення ефективної підготовки особового складу збройних сил; ефективне використання ресурсів суспільства для створення системи незалежної оборони; врахування військово-політичної ситуації у країнах СНД та воєнної політики Росії; часткова участь у структурах системи Європейської колективної безпеки. Використання світового досвіду воєнної політики є одним із напрямків діяльності по забезпеченню національної безпеки, реалізації воєнної політики
і Воєнної доктрини України. Воєнна політика України є засобом реалізації базових концепцій, що лежать в основі забезпечення воєнної безпеки України. До них належать: а) концепція воєнно-політичного партнерства, яка спирається на розвинену економіку з раціональною інфраструктурою, стабільну соціальну сферу й обґрунтовану воєнну політику, що спрямована на запобігання глобальних загроз, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення рівня
воєнної небезпеки полі¬тичними й економічними засобами; б) концепція оборонного стримування, за якою в межах оборонної достатності створюється воєнна організація держави, що здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання можливому агресору неприйнятної шкоди, внаслідок чого він втрачає стимули для нападу; в) концепція відбиття можливої агресії, яка спирається на мобілізацію усіх можливостей і ресурсів країни для протидії воєнному нападу, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій. Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України, повноваження її безпосередніх суб’єктів, пріоритетні напрями військового будівництва в Україні. Функції воєнної політики Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мо¬білізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної. Світоглядна функція воєнної політики держави формує у громадян, воїнів уявлення про політичну систему
суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і військових документах.
Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни. Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни. Виховна функція воєнної політики допускає формування
і закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості. Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.
Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та дій. Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави. Принципи воєнної політики України. Принцип оборонної достатності забезпечує наукове обґрунтування необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які гарантують надійний захист від будь –якого агресора.
Оборонна достатність складається із матеріальних і духовних аспектів і є сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального, духовно-культурного та морально-психологічного потенціалів країни. Принцип стримування агресії охоплює сукупність політико-дипломатичного, військового, економічного, інформаційного, морального впливу на ймовірного агресора шляхом демонстрації сили або залякуванням загрозою її використання. Метою стримування
є воєнна безпека, запобігання збройним конфліктам та нейтралізація дій потенційного агресора. У воєнній політиці принцип стримування є основою стратегічної концепції „оборонного стримування”. В мирний час стратегія стримування повинна примусити супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомлення гарантованої для нього шкоди. У воєнний час завданням стратегії стримування є не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та
інтенсивність конфлікту, забезпечити розв’язання його на ранній стадії розвитку на вигідних для України умовах. Забезпечення воєнної безпеки України може здійснюватись трьома основними способами стримування: стримування „упередженням”, стримування „недопущенням перемоги” і стримування „позбавленням перемоги”. Стримування „упередженням” може бути застосоване тільки проти військових формувань, які розгорнуті для вторгнення чи здійснення іншого виду агресії, або проти тактичної ядерної зброї, якщо противник має намір вдатися до її застосування. Стримування у такий спосіб передбачає нанесення обеззброюючих ударів з того часу, як агресія стала фактом. Застосування збройних засобів стримування здійснюється на стадії, коли інші форми застосування сили виявляються неефек¬тивними і тільки після офіційного попередження агресора. Стримування „недопущенням перемоги” полягає у стримуванні
агресора на кордонах держави. Для цього потрібні військові угруповання, здатні не допустити вторгнення на свою територію. Першочерговими об’єктами при стримуванні у такий спосіб є військові угруповання, що розгорнуті для вторгнення та його воєнна інфраструктура. При недостатності таких заходів удари в обмеженому масштабі наносяться по об’єктах його військово-економічного потенціалу. Якщо агресор вдається до застосування тактичної ядерної зброї, удари
наносяться безпосередньо по ній. Стримування „позбавленням перемоги” застосовується тоді, коли агресор досягає успіхів і захоплює значну частину території. Такий спосіб передбачає нанесення агресору у відповідь такої шкоди, негативні наслідки від якої перевищували б його дозовані успіхи. Принцип та концепція оборонного стримування мають усунути загрози, пов’язані із зазіханням на територіальну цілісність України, нарощуванням військових угруповань поблизу кордонів
України, воєнно-політичною нестабільністю у сусідніх країнах. Принцип без’ядерності включає в себе добровільну відмову України від ядерної зброї, вимогу усунути ядерну зброю із засобів воєнного насильства, зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципи позаблоковості воєнної політики України полягає в тому, що Україна виступає проти блокового воєнного протистояння держав як способу їх співіснування за наявності воєнної небезпеки. Позаблоковість не виключає активного двостороннього та багатостороннього військового співробітництва і партнерства України як з окремими державами, так і з військово-політичними союзами. Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії.
Він передбачає комплектування Збройних Сил тільки на контрактній основі, перетворення служби у них на основну професію, рід діяльності для всього особового складу. Відносно невелика, але добре навчена, озброєна сучасною зброєю і бойовою технікою, боєздатна армія України може бути створена тільки на професійній основі. В зв’язку з відсутністю коштів для створення повністю професійної армії, певний час буде використовуватись
змішана система комплектування Збройних Сил, тобто як на основі загальної воєнної зобов’язаності, так і за контрактом. Розробка теоретичних основ воєнної політики і військового будівництва в Україні здійснюють на трьох основних рівнях. Перший рівень – науковий. В ньому слід максимально використовувати методологію, відобразити процеси, які назрівають у суспільстві, врахувати велику кількість відомих підходів, воєнно-політичних теорій
і концепцій, узяти для України все найкорисніше і на цій основі розв’язати проблеми воєнної політики. Другий рівень – політичний. Його реалізують політики-практики, приймаючи та реалізуючи корисні воєнно-політичні рішення. Третій рівень – інформативний. Він здійснюється за допомогою використання всіх рівнів, здобуття об’єктивних даних, а також за допомогою засобів масової інформації. Воєнна доктрина держави Воєнна політика держави знаходить своє відображення у Воєнній доктрині. Воєнна доктрина це – сукупність певних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. Воєнна доктрина України має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу, або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці
України. Воєнна доктрина України затверджена Указом Президента України „Про Воєнну доктрину України” 15 червня 2004 року і включає: I. Загальні положення. II. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини; III. Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини; IV. Воєнно-економічна та військово-технічна складові
Воєнної доктрини; V. Прикінцеві положення. У розділі „Загальні положення” визначено:  сутність Воєнної доктрини;  сутність оборонного характеру Воєнної доктрини. У розділі „Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини” визначено:  воєнно-політична обстановка навколо України;  основні реальні та потенційні загрози національній безпеці
України;  базові концепції, чинники та основні складові забезпечення воєнної безпеки України;  основні суб’єкти забезпечення воєнної безпеки України;  взаємозв’язок України з ООН, ОБСЄ та НАТО. У розділі „Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини” визначено:  мета оборони
України;  форми воєнного конфлікту;  основні воєнно-стратегічні цілі застосування Збройних Сил України;  основні завдання Збройних Сил України у мирний час, до початку агресії, у разі агресії та після відбиття агресії;  зміст основних завдань керівництва Збройними Силами України в мирний і воєнний час. У розділі „Воєнно-економічна та військово технічна складові Воєнної доктрини” розкривається:  сутність, принципи, основні напрямки економічного забезпечення воєнної безпеки держави;  основні напрямки забезпечення Збройних Сил України озброєнням і військовою технікою. У розділі „Прикінцеві положення” розкривається:  шляхи реалізації Воєнної доктрини. Практичний аспект воєнної політики знаходить втілення у процесах керівництва воєнною
сферою та будівництвом збройних сил, визначенні кількісних і якісних параметрів воєнної організації держави і особливо армії, у практиці регулювання військово-політичних відносин з іншими державами, у практичному керівництві військово-політичними акціями у державі та за її межами. Процес становлення та розвитку воєнної політики України можна умовно розділити на три основні етапи:
Перший етап: 1991-1996 рр. – формування основ воєнної політики та Збройних Сил України. Характерними ознаками цього етапу було прийняття політичних рішень про створення Збройних Сил України, створення основ законодавства з військових питань, прийняття Воєнної доктрини, реорганізація структур Збройних Сил, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
Другий етап: 1997-2000 рр. – розвиток воєнної політики України як складової частини державної політики національної безпеки, подальше будівництво Збройних Сил України. Ідеологія та основні напрями воєнної політики на цей період були викладені в Концепції національної безпеки України (січень 1997 р.) і Державній програмі будівництва та розвитку Збройних
Сил України до 2005 р. Третій етап: 2000-2005 рр. – подальший розвиток та реформування Збройних Сил України.  Воєнна політика у відповідності з Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України здійснювалась за наступними напрямками:  удосконалення структури та чисельності Збройних Сил;  створення принципово нової нормативно-правової бази з оборонних питань;  теоретичні розробки та практичне освоєння нових форм і способів застосування Збройних Сил України;  розробка Державної програми розвитку озброєння та нової техніки;  виконання Програми будівництва та розвитку Тилу Збройних Сил України;  реалізація Концепції кадрової політики у
Збройних Силах України;  реформування воєнної науки і освіти;  докорінне оновлення і піднесення ефективності виховної роботи, морально-психологічної і політичної підготовки військ;  подальше вдосконалення системи соціально-правового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей;  розвиток міжнародного військового співробітництва та участь у миротворчих операціях. Кожен із названих напрямків охоплює різноманітні види діяльності
різних суб’єктів воєнної політики – від Президента держави, Міністра оборони і до органів місцевого самоврядування. Воєнна політика України невіддільна від процесів демократизації й гуманізації у Збройних Силах України. Верховенство права, гласності, відкритість для громадсь¬кого контролю, позапартійність – основні складники демократизації та гуманізації у воєнній галузі.
Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил Украї¬ни значну увагу приділяє створенню реального механізму цивільного контролю. Передбачається залучення до цивільного контролю широкого кола державних та громадських організацій з чітким визначенням їх прав і обов’язків, посилення ролі у цій сфері засобів масової інформації. Реформування та розвиток Збройних Сил України на сучасному етапі здійснюється на основі
подолання ряду суперечностей, труднощів та недоліків. До них належать, в першу чергу, суперечності між чітко визначеними завданнями, цілями воєнної реформи і можливостями їх реалізації, між державницьким спрямуванням розвитку Збройних Сил і залишками військово-політичної культури тоталітарного характеру у окремих представників офіцерського корпусу. Здійснення завдань будівництва Збройних Сил України гальмується недостатнім їх фінансуванням, що впливає як на соціальне самопочуття військовослужбовців, так і на боєздатність військ. Проблемою є помітний некомплект офіцерів нижчої ланки. Значна частина бойової техніки належить до застарілих зразків. В окремих випадках допускаються розтрати військового майна.
Виховна робота у військах іноді носить декларативний, несистемний характер, не враховує запитів воїнів. Вимагає докорінного поліпшення військово-патріотичне виховання допризовної молоді, піднесення її освітнього рівня. Адже 30-40 % юнаків призову останніх років не мають середньої освіти. Основним результатом воєнної політики України за роки її незалежності є створення Збройних Сил України як реальної державної структури, здатної до виконання
своїх конституційних обов’язків: оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. в) Методичні вказівки до другого питання: “Армія як знаряддя воєнної політики”. Армія – орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Армія – політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що – це установа державна, відображає
інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності,
без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація – армія – реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія – специфічна організація – організація збройна. Армія – це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підроз¬діли збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська. Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в
Україні і за її межами дедалі більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розв’язування соціальних суперечностей.
Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії – війська ООН. Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті всіх країн і людства, і мають усі принципові риси. Армія – особливий соціальний
інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія – організаційне об’єднання збройних людей, що утримується державою з – метою наступальної або оборонної війни. Армія – частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції армії, а також
її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія – не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Це організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціально-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер і історичне спрямування суб’єкту, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві. Армія – не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни,
і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами – бойо¬вими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв’язану зі значними
матеріальними і людськими втратами. Армія – це органічна частина політичної організації суспільства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно класовим характером
і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація – сукупність Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України та військових формувань, створених відповідно до законів
України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім’я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації. Типи армій В залежності від воєнної політики держав, матеріальних і економічних можливостей, традицій тощо, кожна держава обирає найбільш оптимальну форму армії. Ці форми, в основному, зводяться до чотирьох типів армій: кадрово-призивні, кадрово-міліційні, міліційні, професійні армії. Кадрово-призивні армії формуються на основі загальної військової повинності. Обов’язковою є військова служба для всіх молодих чоловіків (крім хворих, чи звільнених з поважних причин).
Офіцерський склад постійний, але готується і резерв офіцерів (як правило при цивільних вузах), які призиваються в армію лише під час війни, або при різкому загостренні воєнно-політичної обстановки. Такі армії найбільш великі відносно загальної кількості населення. Їх перевага в наявності великих підготовлених резервів, як рядового, так і офіцерського складу. Кадрово-міліційні армії. В мирний час – це невеликі збройні сили, в основі яких
– більшість офіцерів-професіоналів. Вони навчають рядовий змінний склад, що призивається на короткі строки, або добровільно проходять службу, як правило, в місцях свого постійного проживання. Отже, відпадає необхідність в будівництві казарм і витрат на іншу інфраструктуру. Перевага такої армії – великі підготовлені резерви при невеликих витратах на їх підготовку. Недолік – невисокий рівень підготовки, особливо навичок володіння зброєю
і військовою технікою. Міліційні армії. Для них характерна відсутність кадрових, військових формувань. Командні посади займають офіцери, для яких військова служба не є основним заняттям. Офіцерський та рядовий склад проходить періодичну перепідготовку. Все це в місцях постійного проживання, без відриву від сім’ї. В чистому вигляді така армія існує лише в Швейцарії. Кадрові професійні посади починаються лише з командира дивізії і вище. Професійна армія. Класичний зразок – армія США. Такі армії існують більш ніж у 50 державах. Основний принцип – повністю добровільне комплектування, починаючи з рядового складу. Оплата праці – по контракту. Переваги такої армії – високий професіоналізм військовослужбовців.
Недоліки – великі витрати на оплату праці, соціальне забезпечення, великі проблеми з підготовкою резервів. Фактори взаємовідносин армії і політики  Армія завжди знаходилась і знаходиться в центрі політичних подій в силу того, що вона є найбільш мобільним, організованим, дисциплінованим інститутом держави, і головне – володіє зброєю. 
Армія безпосередньо реалізує цілі і завдання воєнної політики держави.  Армія виступає тією силою, що гарантує стабільність політичного режиму в державі.  Армія завжди (або в багатьох випадках) може забезпечувати ті політичні цілі, які ставляться перспективними для держави (і в мирний і у воєнний час).  Армія у випадках нестабільності, політичних криз завжди приводилась у повну бойову готовність. &
#61558; Армія – найстабільніший політичний інститут держави.  Армія в умовах політичної нестабільності майже завжди перетворювалась в об’єкт підвищеного натиску.  Армія майже завжди підкорялась в загальному плані цивільному керівництві держави. Армія має свої функції. Внутрішні функції армії  Армія є гарантом політичної стабільності суспільства.
Зовнішні функції армії  Армія захищає державу від зовнішніх ворогів;  Армія забезпечує проведення політики своєї держави на міжнародній арені. Армія і політична влада, Питання взаємозв’язку армії та політичної влади одна із найважливіших проблем політики держави, від рішення якої залежить характер розвитку і стійкість соціально-політичного ладу. Ця проблема має глибокі історичні підвалини, вона обговорювалася ще з часів античності. Судження про взаємодію армії та політичної влади ми знаходимо в „Державі” Платона, в „Афінській політиці” Аристотеля. Геракліт і Демокрит відзначали тенденцію росту впливу армії на владу усередині полісної демократії. Полеміка навколо різних аспектів впливу армії на суспільне життя велась мислителями епохи
Відродження, а в філософії Нового часу – в роботах Т. Гоббса, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Г. Гегеля і ін. Суспільно-політична практика дає змогу розглядати армію, з одного боку, як об’єкт політики, тобто об’єкт управління і знаряддя реалізації інтересів і цілей держави. А з другого боку, армія – один із суб’єктів політики
і робить певний вплив на маси, великі соціальні груші, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє бачити в армії відносно самостійну політичну силу. Історія знає чимало фактів, коли збройні сили висовувалися на авансцену політичного життя. Це відбувалося в умовах сформованої рівноваги протидіючих сил, слабкості державної влади, коливаннях політичних партій, груп і їх лідерів в прийнятті і проведенні в життя рішень соціально-економічного
і політичного характеру, В одних країнах відносна самостійність армії проявляється в її значному впливі, перш за все військових керівників, на формування і реалізацію внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави. В других – це вплив або намагання переворотів з метою встановлення військово-диктаторського режиму. В третіх країнах реакційні кола армії об’єднуються з тими соціальними силами,
інтереси і цілі яких співпали з їх планами та бажаннями. В деяких країнах всі ці прояви відносної самостійності армії переплелися, поступаючи місце то одній тенденції, то іншій. Важним фактором детермінації співвідношень армії і політичної влади є тип політичного режиму. При тоталітарному режимі відомі три моделі їх співвідношень. Моделі співвідносин армії і політичної влади Перша – „партійно-тоталітарна” (сталінський режим влади). Політичне панування здійснювалося керівництвом правлячої партії (цивільна політична номенклатура), Армія стає найважливішим, але повністю підлеглим, підконтрольним об’єктом партійної влади. Друга модель – „напіввійськово-тоталітарна” (гітлерівський режим”). Політична влада знаходиться в руках правлячої партійної еліти.
Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади і її частковим суб’єктом. Третя модель – „військово-тоталітарна” або „стратократична” (від греч. „стратос” – армія). В цій моделі армія відтісняє політичну партію і здійснює одноосібне монопольне політичне керівництво. При такій моделі органи влади скасовуються, або підміняються військовими.
Наприклад, в березні 1964 року в Бразилії прийшло до влади верховне революційне командування, яке усунуло від влади президента, усіх губернаторів штатів, членів палати депутатів, службовців федеральних установ. Авторитарний режим включає наступні моделі: „цивільно-авторитарну”, „напіввійськово-авторитарну” і „військово-авторитарну”. Армія в них займає положення об’єкта, який повністю підкоряється авторитарній владі. Хоча між моделями тоталітарного і авторитарного режимів
є схожість, але політична роль армії має суттєву відмінність. Авторитарний режим, представляючи собою сильну державну владу, не поширює свій вплив на всі сфери соціального та особистого життя. Він допускає певну свободу політичним інститутам, в тому числі політичним партіям і деяким суспільним організаціям. Принцип розподілу влади практично не діє (на законодавчу, виконавчу та судову).
Влада концентрується в руках монарха, диктатора або невеликої авторитарної групи. Політична роль армії не завжди реакційна. Якщо авторитарний режим з’являється перехідною формою від диктатури до демократії, то політична роль армії має явну демократичну орієнтацію. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея). Вона допомагала авторитарній владі розвернути боротьбу з корупцією та махінаціями чиновників, відмобілізувати всі ресурси країни, провести ринкові перетворення і силою придушити виступи тих верств, які хотіли цьому перешкодити. В умовах демократичного режиму існує особлива модель – модель ефективного цивільного контролю над збройними силами, яка й опирається на безумовне визнання військовими верховенства цивільної політичної влади. Вона не є унікальною і має багато варіантів практичного застосування.
При цьому враховуються національна специфіка, що застосовує механізми цивільного контролю тощо. Але треба відзначити, що армія не завжди виконує стабілізуючу, демократичну роль в сучасному світі. Чимало випадків, коли вона самостійно втручається в політику, становиться активним суб’єктом владних відношень. Імовірність безпосереднього втручання військових в політику значно виростає в обстановці поглиблення суспільної та міжнародної нестабільності, особливо, коли уряд,
інші структури втрачають контроль за розвитком подій, не спроможні приймати і проводити в життя дійові заходи. Помітно, що військовослужбовці завжди підтримують діючий цивільний уряд. І навпаки, одним із стійких факторів підштовхування їх до підготовки і здійснення перевороту з’являться слабкий, бездарний уряд. Збройні били України не втягувались у боротьбу різних політичних сил за владу.
Це надає можливість військовослужбовцям займатися суто військовими справами, тобто підвищенням боєздатності армії, та обороноздатності країни. Висновок: воєнна політика – складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.